Дикі білі коні (скорочений варіант)

Розділ 15

Темний воєвода, велій пан Батура, який щоосені ходив зі старою дружиною в дань по сей і по той бік Случі на чотири дні від гирла, аж до сіл, що платили по три куниці з диму горинському панові Ставкові Позвіздичу, привів свою сотню в Іскорость незайнятою. Гнали швидко, але не так, щоб аж коням у селезінці кевкало, й прибули в передостанній день, сварождень, третьої сідмиці серпня.

Стольний город Древлянщини зустрів ратників нашорошено. Десь там, хто його зна й де, валчились можі, валчився й жупан їхній Боримисл Ратиславович, на господах полишалися тільки хто-не-хто, та старі, та немічні, та жони з дітьми, та діви з дівками, піддівками та дівчатами, зате чутки ходили різні, одна від одної страшніші, й до жупанського двору збігсь увесь город, а з навколишніх посадів, городищ і сіл найшло чимало й вільних древлян і невільних. Батура тут і там, проїздивши, минав полукіпки житніх і вівсяних нив, але завтра був день недільний, до жодного діла, крім хатнього не вільний, так заведено споконвіку, й древляни товклися й на жупанському дворі, й на двірці по той бік хорому, й попід заборолами двору, аби почути бодай яке слово від пана Батури чи котрогось дружинника.

Дружинники без особливого захвату розповідали землякам про далекі та ближчі краї, бо пишатися таки ж і не було чим, хіба прудкістю древлянських коней. Біля криниці зібралися старійші діди з Іскорості, й із сіл і почали вимагати, щоб жупанів тесть вийшов до них, але Батура сказав старій жупаниці Малоуші:

— Свахо, підіть порозганяйте їх із двору!

Малоуша перелякано заблимала на свата:

— Старійших?

Батура більше нічого не мовив, але до старців таки не вийшов. Усе дратувало його в сьому високому дерев'яному хоромі, й надто старший жупанич десятилітній Велко, по якого він приїхав, хоча й досі побачив його. Переступивши поріг, пан одразу здибався з донькою й, перш ніж підпустити її до своєї руки, спитав:

— Усе в ладі?

Десанка по-своєму зрозуміла вітцеве запитання й почала розповідати, що в старшого, Гостомисла, була рожа, та відшептали, а менший, Богдан, нівроку…

— А… той?

— Велеслав? — Десанка спохмурніла й тільки здивовано глянула на вітця. Про сього хлопака вони між собою ніколи не говорили. — Нівроку…

Батура зітхнув, і сам не знаючи, від чого зітхає: з добра чи з невтіхи. Рипнули сходи, й на горі з'явилася молода роба, йойкнула й знову зникла, грюкнувши дверима, згодом рипнуло вдруге, й се вже була стала жупаниця Малоуша.

Тепер, умившись і попоївши, Батура лежав на м'якім ведмедні підвіконного ослону й думав нелегку думку. Ввесь дворець гомонів і вирував людом та дружинниками. Се заважало зосередитись, і темний воєвода то підкладав руку під голову, то перекидався з боку на бік. Мав би почуватись в оселі рідної доньки вільно, як удома, та не було настрою посидіти бодай трохи не те що зі старою свахою, жупаницею, а навіть із Десанкою. Збулася мрія всього його життя, він з'єднав свою данну землю з волостю древлянського жупана, та минало літо за літом, і Батура, старіючи, дедалі відчутніш усвідомлював, що й поля, й луки, й ліси та врочища, з яких він щоосені збирав належну йому сороковину — й сороковий сніп із жита й вівса, й сорокового вола та коня, — вся та земля, що перейшла йому в спадок од вітця та діда, почала хилитатися й вислизати з-під ніг, і він уже скільки часу намагається встояти, женеться за чимось і кимось, а руки порожні й серце холоне в передчутті невідворотного.

Тепер Батура винив тільки самого себе, що зазіхнув на всю Древлянину. Але ж і Десанка сього хотіла, мов шалена ведмедиця никаючи попідвіконню хорому, й старий пан подумки перекидав частку провини й на неї. Землі обабіч Случі, які належали йому, а після його смерті мали перейти доньці, не дістануться ні їй, ні її синам. Перепадуть іншому, геть чужому, се мусило покеровувати всіма вчинками й думками Батури, й ні вагання, ні жалощі не повинні були звихнути його з сієї дороги.

Дійшовши такої думки, темний воєвода заклав під голову й другу руку. Що буде, те й буде, коли ж людина щось для себе вирішила, мусить виконувати.

Й він упокоєно заснув, поклавши собі стерегти тільки руки від крові, бо коли заходиться про мсту, краю тому не побачиш, одна смерть викликає іншу й чіпляється за неї, а та теж волає до кумирів, і темний воєвода вирішив не підставляти своїх рук, бо на чиїх пальцях кров, тому й мста, й се ведеться споконвіку, й так голосить закон і покон дідів землі Древлянської й племені древлян, одколи й світу.

Вранці пан Батура вийшов умиватися до двірцевого колодязя, й хоч міг би гукнути приставленого чи будь-котрого роба внести мису та цебер до покоїв, але почувався так бадьоро, що ноги самі понесли його серед люди. Була неділя, й народу по всьому двірці товклося ще більше, ніж учора, певно, понаходило й нових, і дружинники танули серед пістрявої юрми, мов пісок в ополонці. Вмившись холодною водою, що трохи відгонила болотом, він одчув потребу піти до них. У сьому домі почувався-бо зле, хоча й дійшов уже остаточного рішення й мав би заспокоїтись. Та коли десятні чільники вишикували бойків між малим дружинницьким домом і стайнями, Батура відчув, що йому праглося чогось іншого. Се були геть чужі йому люди, древляни, та таки чужі, зятеві, й він лише махнув їм, щоб розходилися, й потяг важкі ноги назад, до хорому.

Велеслава Батура побачив аж увечері, вийшовши до коня. Жупанич вів за повід великого, мов тур, але по-волячому спокійного гнідюка-вирізана, за конем ішов здоровенний молодий дружинник, чийого імені Батура не знав, і, регочучи, намагався перекинути вайлувате конище за хвіст. Кінь тільки трохи заточувавсь, але гніву до людини в його чорному вічу не було. Велеслав теж заливався щасливим сміхом, було видно, що йому подобається й кінь, і вітчий дружинник.

— Мій кінь десятьох завалить грудьми! — вихвалявся малий, навіть уваги не звернувши на Батуру.

А молодий здоровило тяг і тяг:

— Не завале… Ось я його зараз…

У його вимові вчувався русин, і Батуру се здивувало неабияк, але ратничок чимось і йому припав до смаку, й він задивився на двох хлопців, спинившись у порозі стаєнь. Тоді раптом схаменувся й пішов до свого коня.

Велеслав з дружинником заходилися ганяти важковоза навколо журавля двірцевої криниці, при чому Велеслав гуцався верхи, а той бігав слідом, і досі тримаючи лагідну тварину за хвіст.

— А ти перса видів? — спитав жупанич.

Кінь важко гупав, але не задихався, й хлопчиків голос уривавсь і дзвенів на кожному його кроці.

— Ще й стіки! — відповів дружинник, так само витривалий, як і гнідий різак.

— А потяв котрогось?

Дружинник підняв угору вільну руку, бо другою тримався за хвіст, і показав великого пальця.

— Ідного? А як? Мечем чи сулицею?

— Та, хай… — махнув, дружинник, бо то таки була не вельми легка рахуба — гнати за конем, навіть отаким важкозадим. — Хай узавтра… Нь-нь-о!.. А ньо-о-о!..

Хлопець заливався, й каре та довге, як і належить жупаничеві, волосся його метлялось і билося по плечах.

Уранці вони мали рушати в довгу й небезпечну путь, і се було випробовуванням, чи добре сидить жупанич у сідлі.

— Їхатимеш, — прихильно мовив юний дружинник. — Ну, гасай додому, а я ще сходю до свого. Понеділок — важкий день…

Але Батура вирішив так само, й коли вдосвіта дружинники вже чухмарилися на довгих нарах, він став у порозі гридниць:

— Узавтра.

Воям принесли снідати, й разом з робами та домажиричем прийшов старший син Боримисла.

— А ти чого, жупаничу? — здивувався домажирич Ситин. — Рушання взавтра!

— Я до Тимни, — сказав хлоп'як і попрямував завченою стежкою до крайніх нарів. — Так узавтра? — протягло й розчаровано мовив він до дружинника.

Тимна широко позіхнув, аж у щелепах йому хруснуло:

— Розчахнемось од спання, тьху-тьху-тьху… Взавтра.

Робити було нічого, й вони пішли в берег Ужу, бо й жупанський двір спорожнів, тільки роби та дружинники тинялися від кліті до кліті й од малого до великого дружинницького дому. Й селяни, й городяни ще вдосвіта побрали серпи, бо кому день важкий, той лишивсь удома, кому ж спина тріщала, то мусила тріщати всі шість днів сідмиці.

Тимна з Велеславом никали і в березі, і в лузі, молодий дружинник розповідав жупаничеві й про того персійчука, якого влучив стрілою ще в перші дні раті, й про свого жеребця Князя, що водив загін диких білих коней десь понад озером у Вовковийцях, і про хижих вовків, у яких такі товсті в'язи, що аж не гнуться. Жупанич закохано дивився Тимні в рот, сприймаючи все за сущу правду, хоч у тих оповідках навіть русич не міг би знайти кінця правди й початку хлоп'ячої похвальби.

— Виростеш — навчу тебе вовків полювати. Се твій тато мені заповіда.

— У-у, коли то ще воно буде! — невдоволено цупився малий, тоді згадував таке, що мало вивищити його в очах дружинника: — А в мене вже є меч! Залізний!

— Справдешній?

— Угу… дитинський.

— Та-а, — зневажливо махнув Тимна. — Виграшка. Осьо бачиш? — і виважив у руках важку й широколезу сулицю, до якої звик ще змалку й яка дісталася йому в спадок від незнаного тата.

Хлопаки, більший і менший, проблукали в плавнях до ранньої вечері, жупанич з острахом поглянув на вікна хорому. Коли б його воля, він і ночував би в домі разом з дружинниками, та русич підштовхнув його:

— Йди, бо ще битимуть!

— Мене?! — обурився Велко. Та було видно, що Тимнині віщування не позбавлені глузду.

Малий шаснув у двері високого, на два ряди — кліті й «гору» — хорому, а Тимна подався просто до стаєнь. В обіди не прийшов порати коней, і старші дружинники й йому могли дати прочуханки. Та все минулося лагодою, й молодий дружинник одразу ж ліг спати. Завтра в путь, і сього разу вже певно, однак ратники, відіспавшись гомоніли й перегукувались у пітьмі довгого дому, де нари тягнуться під обома стінами, рипучі й шелескі від свіжого сінця, й се тривало до самих опівночів, аж поки Тимну потягло прогулятись. Він пішов спершу за стайні, тоді приглянув коня свого й сусідового, тоді вийшов і подався до криниці, що маячіла серед двірця чорним журавлем.

У цебрі була кимось ізвечора набрана вода, Тимна сьорбнув разів кілька, сів на вогке дерев'яне корито й сидів отак, аж поки його зморило. Він устав і поплентався до малого дружинницького дому навпрошки, попід стіною жупанського хорому. Місяць мав би вже зійти, та йому заважала хмара на всході, й під чорними стінами здавалося ще темніше. Й коли він, тягнучи одну руку по колодах зрубу, минув причілок, у мороці між задньою стіною та кущами дерези йому почувся шепіт.

Хлопцеві волосся встало, бо в опівнічну добу лише чорти виходять на торг. Але за хвилю, ще не встигши й тричі плюнути та сказати: «Цур мені!», він вирізнив два голоси: чоловічий і жоночий. Тимна зітхнув, бо ні чорти, ні біси, ні навіть добрі домовики не різняться так у голосі. Однак він стояв, і досі не вирішивши, йти йому далі чи завернути на нестріт. І раптом щось дрібно зашкварчало, й звідти потягло нудотою смалятини.

— Волошбити! — мало не вголос проказав Тимна й затамував подих, щоб у зайве не нюхнути чарів. Очі трохи звикли до темряви, стало видно вікна верхнього ряду, п'ятеро вікон, але нижні тонули в темряві, й люди, що зачаїлися під стіною, — також. Удруге почувся шепіт — скрегітливий чоловічий, по ньому тихший, і юний дружинник знав, що то закляття, та почути й розібрати не міг ані слова.

Тоді кущі заворушилися, й усе втихло, й молодий русич поквапився навздогін. Під середнім, третім вікном хорому стояла мисочка з недотлілим жаром, і з неї й досі тягло гидким духом смалятини. Тимна шаснув за ріг, і в сю мить з отороченої золотом хмари виглянув щербатий місяць, але кругом було тихо й порожньо: й дворець, і хором, і криті сходини його спали.

Решту ночі Тимні тільки й снилися домовики та волошбити, які ганяли йоги по всьому дворі й двірці, перекидаючись то вовками, то ґавами, то старезними-престарезними бабами, й молодий дружинник аж зрадів прокліпавшись. У домі стояв жвавий гамір, хоча сонце ще не зійшло, хтось гаркотливо бухикав, а в дальньому кутку молодий ратник, трохи старший за Тимну, навспівки позіхав:

— А-а-а… ха-ха-а-а!..

Тимна подумав, що все те йому примарилось, але його сусіда щось там шепнув до когось, і той шепіт нагадав хлоп'якові нічну пригоду.

Він укрився з головою, нишком поплював собі в пазуху й лише тоді заходився вставати.

Під городом на Ужі видніли припнуті до берега довгі плоти, й стало ясно, що подорожуватимуть водою. Се нікого не дивувало, бо в усіх випадках річкою найбезпечніше, ні меч, ні сулиця тобі не страшні, стерегтися треба тільки стріли, якій однаково — сухе чи мокре.

Тимна плив на Батуриному зрубі — сього в пана домігся жупанич, страшенно задоволений, що буде поруч зі своїм новим товаришем, на якого молився. Пліт ішов третім, за ними було ще сім, і на кожному мостилося по десятці дружинників із кіньми. Роздягтись до спідників, люди на плотах смажили одвиклі від сонця білі спини, Велеслав із Тимною ще й ноги в воду позвішували, Батура сидів у передку й єдиний не роздягався. Коні, розкарячившись на круглих колодах, стерегли більмами воду, хлопаки до ранніх обідів розважалися то лічінням давніх могил обабіч Ужу, високих і круглих наче пагорби, то зеленню левад і чорнотою пралісів, тоді й се їм обридло, та сонце шкварило несамовито, вони повдягали сорочки й так поснули на колодді, спина до спини. Й коли Тимні отерп лівий бік, він повернувся на правий, кліпнув раз і вдруге, та так і застиг.

Сон мовби рукою зняло, й він довго дивився на жупанича, який лежав до нього спиною. Довге волосся хлоп'яка розсипалось на колодки плоту, й трохи нижче від лівого вуха в нього стирчав угору оцупок вистриженого пасма.

Тимна зневажливо скривився до своїх дурних подумів, ліг горілиць і заплющив очі. Та те коротке пасмо непокоїло його, й дедалі дужче, він устав і заходився будити жупанича.

— Що се в тебе? — Тоді природна осторога взяла гору, й він потяг Велеслава до задніх коней: — Хто се тобі вистриг?

Малий полапався й стенув плечима:

— Ніхто…

— Як се!

— Не відаю…

Тимна зиркнув з-поза конячих крупів, розгріб йому волосся й уявки почув шепіт під вікнами заснулого хорому: чоловічий і жоночий шепіт.

— Не відаєш… А де твоє вікно?

— Там, — повагавшись, махнув рукою жупанич позад себе. — У хоромі.

— Ви всі в одному покої спите?

Хлопак зневажливо посміхнувся:

— Як дружинники, чи що? Нє, не в одному.

— А з ким ти спиш?

— Сам!

— У низу чи нагорі?

— На горі — світлиці та вітчі покої.

— Внизу? А котре твоє вікно?

Се таємниче допитування пошепки за конячими спинами змусило й хлоп'яка стишити голос:

— Третє…

Тимна хотів допитатися, з якого причілка третє, тоді згадав, що всіх вікон було п'ятеро, й потьмянів з виду. Саме під третім середнім вікном учорашньої глупої ночі стояла мисочка, в якій тлів жар і ще щось одразливо-смердюче.

— А волошбитів у двірці маєте?

— Маємо їдного. Кривий він, а ті поїхали з вітцем… А що?

— Питаю, — ухильно відповів Тимна, не спроможний постуляти кінці. Волох у городі один, а голосів було два, се він добре запам'ятав. До того ж, другий жоночий. На думку спало геть дурне: може, древляни мають і жін-волошок? Але щоб між вивчився волошити чи, як кажуть русини, ворошити, йому треба дещо вирізати, аби не росла борода й не ходив до жін. А що виріжеш у жони? Отже, то були не волошбити, а звичайні люди, й Тимна зовсім упевнено сказав жупаничеві:

— Тобі начаровано!

— Як це — не зрозумів того слова хлоп'як.

Але Тимна тільки палець до вуст приклав і потяг його назад, на старе місце посеред плоту. Малий швидко забув про сю подію й липнув і далі з безкінечними розпитами, та юний дружинник тепер ледве відповідав йому, заклопотаний думками. Жупаничеві, до якого він прихилився, ще й не бачивши його, було кимось начакловано, й Тимна б чимало дав, аби дізнатись правду.

Ввечорі, коли під Народичами висіли ночувати, дружинник спитав малого:

— Ворогів маєш?

— Нє, — здивовано відповів жупанич, згадавши сьогоднішню розмову.

— Як то «нє»? А братів маєш?

— Маю два.

— А сестер?

— Нє.

— А вони тебе люблять?

— Угу. Тільки Божко горіхів не дає, бо ще малий, а Гостомислові мама звеліли дати лучок, так теж не дає. Але дитинський! — похопився Велеслав. — А зате в мене меч!

— А мама тебе любить?

— Угу.

— А… б'є?

— Нє… тільки скубає.

— Як се «скубає»?

— Отак: м-м-м! — скривився жупанич, сіпаючи себе за скроню.

Та се теж не в'язалось у вузлик, і Тимна заснув, але вранці чисто випадково підслухав балачку двох старих дружинників. Се були люди з сьомої чи восьмої десятки й завжди їхали в хвості, Тимна вже встиг поснідати, м'ясо з'їв сам, а хліб одніс коневі й тепер вертався до свого міха. Слова були вривчасті, й іншим разом хлопак би не звернув на них уваги, та сі два дні думав лише про одне й мимоволі приспинився. Сивий сказав, колупаючись травинкою в зубах:.

— Княгиня ладна б його зо світу, так…

— Боїться, — погодився другий, рудовусий. — Кожне зразу на мачуху киватиме… Й волохи, коли що…

Вже на плоті Тимна спитав Велеслава:

— Мама в тебе… мачуха?

— Нє…

— А хто?

— Жупаниця Десанка.

Тимна махнув рукою й більше не розпитував, а над вечір, коли дружина, покидавши плоти, посідала верхи й пішла шукати річку Тетерів, що теж упадала в Славуту, Тимна відбився й почав просити в коня ногу й роздивлятись копито, аж доки промайнула вся сотня, тоді знову сів і прилучився до рудовусого дружинника з сьомої десятки.

— Що, хляпає? — спитав рудовусий.

— Та… вчулося! — Тимна їхав і не поспішав уперед, схопившись обіруч за те байдуже слово старого дружинника. Проте хоч як повертав розмову на жупанича та жупанський хором, нічого путнього не зміг довідатись.

А сонце котилося й котилось на смужку лісів, і вже перед самим зупином хлопак запитав упрост:

— А жупаниця Десанка хіба не мама Велеславові?

Рудовусий, якого й звали Руданом, хоча Тимна й не знав, чи то ймено, чи призвисько, відповів:

— Мачуха.

— А вона його любе? — спитав знову молодий дружинник, і мурашки побігли йому по спині.

— «Любе, любе»! — передражнив русича старий, якому здалося смішним се недревлянське слово. — Як вовк кобилу! А пощо допитуєш?

— Та питаю… — зашарівся Тимна й зострожив, бо в передній лаві вже роздивлялися до ночівлі.

Повечерявши, Тимна став міркувати, де знайти потрібного зілля. Він був уже цілком певний, що жупаничеві начаровано, й тільки вагався, яке саме треба в подібних випадках. Одворот? Мабуть, ні, приворот-зілля й поготів. Се коли хтось когось не любе й треба привернути. Ще знав од виразки, й од живота, й од голови, й од важкого сну, та жодне з них не пасувало, й він тоскне поглянув на жупанича, який уже спав, підклавши в голови сідло, мов справжній між. Спав на лівому боці, й утнутого пасма волосся не було видно, однак Тимна подався до шелюгів, де мусила бути сьома десятка.

Рудовусий ще не спав — облатувався до блимливого вогнища, й Тимна заходивсь розпитувати, яке зілля треба, коли людині начаровано.

— А що? — скинув бровою Рудан.

Сього й Тимна не відав, однак пояснював і пояснював, аж доки дружинник плюнув:

— Так, може, від пристріту або перестріту? Се на дорогу таке ворогам начаровують. — І протяг: — Е, братку, чи синку, тут, братку, зіллям не той… Треба мокви з-під жони, що в берем'ї.

— В якому берем'ї? — не дотямив хлопак.

Рудан засміявся:

— То кат вас відає, полян, як се по-вашому! — Й звернувся до сивого товариша: — Як ото по-їхньому, коли жона в берем'ї? — Й пояснив молодому: — Він з Данапру, вміє по-вашому гуторити.

— Тільна… нє, непорожня! — згадав сивий, і Тимна більше не розпитував. — Почувався, мов ловець, якого старий досвідчений вовчисько завів у нетрі й щез. Огиду й сором він би якось переморгав, але де знайдеш отут непорожню жону?

Й тільки в обіди наступного дня він раптом ожвавився: кониці ж так само ніби жони? Й лошат приводять, і все. То вже було значно легше, й пізньої ночі Тимна покропив Велеслава сечею жеребної кобили, мовивши:

— Цур мені, Цур тобі, а перестрітові Пек, Пек, Пек!

Се закляття він вигадав сам собі, та то не важило, бо головне тут полягало в мокві, а від чого призначалася, було ясно й так.

Тепер Тимна вже вміліше розпитував жупанича, й кожне слово ставало новим потвердженням його правоти. Хлопак остаточно переконався, що малому начаклувала жупаниця Десанка, а тим другим, який допомагав їй, міг бути тільки жупанів тесть Батура.