Дикі білі коні (скорочений варіант)

Розділ 21

Багатотисячна перська рать стояла табором на всьому неозорому межиріччі Смотрича й Жванчика, й задні полки її сягали аж до Збороча. Військо тріщало по всіх швах, та й військом його можна було назвати хіба що за чисельністю, бо навіть десятитисячний полк безсмертних після сьогоднішньої січі розмело й розкидало по всьому полі, а се видавалося Дар'яваушеві найстрашнішим. Після того несподіваного нічного нападу скіфів десять днів тому, коли вони впали персам на голову, мов сніг на зелене листя, пропала майже половина безсмертної тьми, та цар царів змусив мабеда мабедів одслужити вдячний молебінь, бо тільки ласкавий Ахурамазда міг підказати Дар'яваушеві спинитися на ніч не в стані безсмертних, як він робив досі, а в самому вировищі війська. Й наступного ж ранку полк безсмертних був поповнений хоч і різномастими кіньми, але знову налічував десять тисяч, як і належало, бо поки в ньому тьма вершників, поти він і безсмертний, поти й цар сидить на золотому столі над царями всього світу. Сьогодні ж полку не було, навіть воєводи його, Відарни, не стало, хто поліг у жахливій січі, кого розкидало вировищем на всі боки, й Дар'явауш уперше відчув, що золотий стіл перського царя хитається під ним і падає.

Й він злякався, й сього разу по-справжньому.

Вранці ніхто не чекав на скіфів. Скіфи мали звичку втікати, й між ними та першими лавами безсмертних завжди була відстань у добрий день дороги — стадій двісті чи й триста. Так перси переправилися й через Збороч, і через Жванчик, де степ стояв звично чорний і випалений до цурки. Але надвечір дісталися третьої річки, Смотрича, й передові загони побачили на тому боці зелену незайняту траву. Йшов дощ, і се рідні кумири мали наслати його, не дозволивши скіфам пустити все з димом і вогнем. І вся тьма безсмертних, і комонна рать Багабухші, й піші полки мідян, і персів, і деяких інших народів заходилися переправлятись на той бік Смотрича й ставити полотки серед незайнятих левад і багатих отавою нив.

Та коли хмари посвітлішали й розвиднилось, у стані по той бік Смотрича знявся переляк. Скіфи стояли на далекій горі попід лісом, а певно, й у лісі й за горою, й перси кинулися через річку назад. Дар'яваушеві доповіли про се, й він удруге за останні десять днів підніс руки до неба. Всевидющий Ахурамазда й сього разу підказав йому розіп'ята свій величезний царський намет аж у голові полку єгипетських порощників…

Тоді один за одним почали надходити інші гінці, й Дар'явауш іще палкіше подякував кумирам: скіфи чомусь відмовились нападати, хоч могли безкарно знищити й тьму безсмертних, і всю комонну рать Багабухші, й інші полки, що встигли звечора переправитися через широкий, прудкий і повноводий Смотрич.

Дар'явауш зібрав чільників усіх тем і всіх ратей і наказав зробити те, за що тепер кусав собі лікті:

— Спиняйте всіх, хто втікає на сей бік. Досі ви хотіли здогнати скіфів — маєте їх! Се веління моє й Ахурамаздине: Всесильний сам подав мені сей знак.

Багабухша й Гаубарува перезирнулись. Їх спантеличив рішучий голос царя царів, а чільник безсмертної тьми Відарна палко підтримав Дар'явауша, решта ж воєвод перських і неперських до уваги не бралася.

Тепер Відарни не було, від тьми його безсмертних лишилася жалюгідна жменька — менше тисячі, а від стотисячного полку Багабухші — в найкращому разі половина. Загиблих та заарканених скіфами пішаків Дар'явауш не рахував, та ніхто б і не міг сказати, скільки раті й якої саме наклало головою в сьогоднішній січі, бо все змішалося, переплуталось і принишкло під темним беззоряним небом, Дар'явауш спинився на правому, покрученому петлями березі Смотрича, по той же бік горіли незліченні багаття скіфського стану, вселяючи жах у душі побитих і розколошканих персів.

Десь дуже близько мав бути й Багабухша, й лукавий старець, Око цареве Гаубарува, але Дар'явауш марно слав по них гінця за гінцем. І на додачу до всього поширилася чутка, нібито в стані з'явивсь Багабухшин син, сатрап Вавілонії Зопір. Се сказав Дар'яваушеві євнух Мітробатеш, але незабаром і сам зник невідомо де.

Дар'явауш ходив порожніми кімнатами своєї величезної полотки, мов зацькований, і смертельно нажаханий тигр. Крім десятка безмовних робів, у наметі не було нікого, навіть сина Хтайаршу забрав до своєї полотки молодший царів брат Артабан, який невідомо де й спинився.

Лише під опівніч у крайніх світлицях почулися притишені голоси. Дар'явауш гукнув роба, й той сказав, що прийшли обидві господарки — донька й жона. Першу мить се розчулило його, та згодом він почав ще дужче шарпатися: в присутності жінок одчуваєш усю скруту становища, в якому опинивсь. І коли нарешті відважився сам, власною персоною поїхати на розшуки своїх вельможів, до намету ввійшли Багабухша з Гаубарувою.

Дар'явауш зустрів їх гідним мовчанням. Він не бачив обох своїх найближчих помічників майже від самого початку сьогоднішньої жахливої січі й тепер мимоволі порівнював і їх, і себе. Все змінилося й помінялось місцями, хоч сі двоє мовби й поводилися тихіше, ніж можна було сподіватись, а він дивився на них із найспокійнішою й найзневажливішою посмішкою, до якої тільки зміг себе примусити.

Та варто було Багабухші мовити слово, як той посміх станув і випарувався. Багабухша кивнув, переваживши його довгим цупким поглядом:

— Програв ти війну, Дар'явауше!

Й Дар'явауш із жахом відчув, який у нього нікчемний і благальний голос, коли він сказав:

— І Куруш, і син його Камбіс програвали, та й не по разу, а я ж уперше… Й до того, ще не відомо, як завтра…

— Відомо! — гримнув Багабухша, й се вже доконало Дар'явауша. Ще ніхто не насмілювався так гримати на перського царя, царя царів, шахиншаха, й він зрозумів, що то вже край, коли не щось більше.

Таке вже було, та Дар'явауш майже забув про той далекий день у далекій звідси столиці, коли один з Великої Шістки, Віндафрена, кинувся на нього з мечем. Сі двоє тепер мечів не діставали, та від того Дар'яваушеві не легшало. Він сів на своєму царському столі якось боком, незручно перехнябившись, мов на чужому місці, й спитав те, чого й геть не мусив би питати, бо кумири, перш ніж одібрати в людини життя, позбавляють її розуму страхом.

— Речуть, ніби син твій… повернувся, — сказав він, силкуючись бодай усміхом прикрити свою розгубу, та й усміх вийшов жалюгідно-запопадливий.

Багабухша жорстко глянув на нього:

— Я його не бачив.

— Од того тобі легше не стане, — вперше втрутивсь у розмову Гаубарува, тоді підійшов і простяг цареві вузенький покручений ремінчик із вузликами: — Лічити вмієш?

— Умію, — покірливо відповів Дар'явауш. — Іще п'ять днів?!

На ремінці було п'ять вузликів, і Гаубарува рипуче засміявся:

— Не ще, а вже: вже п'ять днів минуло, відколи мосту нема.

Дар'явауш безтямно крутив у руках смужку сириці й думав, що все в світі змінюється: й бажання, й уяви, й мірило везінь і програшів. Ще зовсім недавно він уважав за найбільше нещастя, що скіфи втікають від нього й не стають до раті. Тепер же б мався за найщасливішу людину, коли б усе лишилось, як було раніш, якби він так і не зміг наздогнати сих тричі проклятих скіфів і з гідністю повернувся б мостом через Істр у Фракію, а звідти й на той бік Боспору. Та про се вже годі було й мріяти, бо сьогодні скіфи його розбили, взавтра доб'ють.

— А що порадять мені мої найперші вельможі? — благально подивився на них Дар'явауш, але вони теж не знали відповіді, бо над усе боялися світанку нового дня. В дверях намету майнуло жовте обличчя євнуха з на бік причепленою бородою. Мітробатеш перелякано дивився й на царя, й на перших вельможів, і вони теж дивилися на нього та не бачили, й старійший царський євнух не наваживсь обізватися й зник.

Дар'явауш спробував узяти себе в руки й виважити становище, в якому опинявся вже вдруге. Гаубарува й Багабухша були теж перелякані, як і він сам, і се лишилось єдиною ниткою, що їх в'язала докупи. Значить, не все втрачено й лише від нього залежатиме, куди підуть дальші події й куди його заведуть. Повз царський намет у повній темряві рухалася густа валка комонців. Сей звук уже давно бентежив царя, та він лише тепер звернув на нього увагу й спитав Багабухшу, що се.

Воєвода комонного перського війська роздратовано відмахнувся, та зрештою відповів:

— Зводжу до гурту всіх комонців. — І підозріло глянув на царя, мовби все те ще мало для нього значення.

— Що думаєш робити? — спитав Гаубарува й уперше витяг свою бороду, яка й досі була закутана полами гаптованого каптана. Й не його слова, а саме сей рух уселив надію в зболене й змалене цареве серце, бо коли старий вельміж діставав бороду й розгладжував її, се означало, що збирається розмовляти з шахиншахом, й, отже, не все, далеко не все ще втрачено.

— Завтра я сам поведу свою рать! — проказав цар над царями, й сі слова додали йому ще більшої впевненості, він випростався на своєму столі й знову став схожий на того Дар'явауша, до якого всі вже були звикли за роки його царювання. Гаубарува провів долонею по бороді раз, і вдруге, й утретє, й Дар'янауш бачив, що старий вагається й що головним заводієм лишився Багабухша. Але між Багабухшею й ним, шахиншахом, стояв образ безносого Зопіра, й через сей мур вони ніколи не змогли б розмовляти спокійно й розважливо. Багабухша мовив, що ще не бачив свого сина, й шах не знав, як розуміти сі його слова.

Й головне — не знав, за що молити кумирів: чи за повернення Зопіра, чи за його смерть, бо й се, й те було однаково небезпечним. Лишалося благати Ахурамазду, щоб якнайдовше не подавав вістей про Багабухшиного сина, й Дар'явауш подумки врочисто офірував наймогутнішому й найдобрішому з-поміж перських кумирів таку жертву, якої ще ніхто й ніколи не офірував.

— Тисячу биків угодованих! — сказав Ахурамазді цар над царями, тоді, зваживши, докинув ще: — Й п'ятсот телиць неспарованих!

Такої жертви не приносив кумирам навіть Куруш, і се впокоїло Дар'явауша, й він аж тепер устав і вийшов, щоб поглянути на комонну рать, яка й досі рухалась у повній темряві. Його здивувало, чому вої йдуть не в бік скіфів, а взворот, і він спитав про се Багабухшу. Той знову гримнув на царя:

— Якщо надумаєшся стати перед військом, то ставай швидше: першим утечеш!

Дар'явауш спробував переважити воєводу поглядом, як робив се безліч разів раніше. Тоді воєвода не витримував і схиляв зір додолу, тепер же стояв і майже люто дивився на царя царів. А коні за наметом уже відгуркотіли — полк виявився зовсім нужденний, і Дар'явауш зітхнув, бо з комонними скіфами пішаки не могли битись — у сьому він пересвідчивсь і сьогодні, й раніше, особливо сьогодні, коли вдвічі менший загін скіфських вершників не тільки впирався перським комонцям, а й турляв їх у річку й топтав копитами. Й оті їхні стріли, подумав Дар'явауш, згадавши жалючі гарпунчики з дарунку скіфського царя. Йому згадалося щось нове, й він одразу заперечив Багабухші, бо мусив бодай у чомусь виказати свою перевагу й своє становище:

— То ти мислиш, коли ми підемо всп'ять, скіфи стоятимуть і дивитимуться?

Він тепер злобно сміявсь, бо на се не міг нічого відповісти не тільки Багабухша, а й будь-котрий перс. І воєвода комонних ратників одвів очі, не потупив, а просто відвів, та й се вже була маленька перемога, й Дар'явауш поспішив закріпити її:

— Коли станемо чолом до річки, скіфи не зважаться перейти на наш берег. І се ліпше, ніж підставляти їм зади!

— І довго мислиш отак простояти?

Сього разу розгубився Дар'явауш, і Гаубарува почав упихати свою бороду назад до пазухи.

— Чого ж узявся смикати ту мичку? — зірвавсь на крикливці Дар'явауш, але се вже було найнерозумніше, що він міг придумати.

Гаубарува відповів:

— А чого стояти тут? Се вже нічого не дасть. Хіба й сам не видиш, сину Віштаспів?

І вийшов з намету, за ним подався Багабухша, навіть рукою не махнувши до царя, не кажучи вже про якісь інші знаки пошанування. Й Дар'явауш кинувся до задньої перетинки намету.

— Є тут хтось?

Із сусідньої кімнатки викотився Мітробатеш, і цар засичав на нього:

— Гукни схопити сих обох! Біжи!

Євнух поволі відчепив свою чорну, з ягнячого смушку бороду й почав м'яти її в руках, але з місця не рушив, тільки жалібно дивився на царя.

— Біжи, речу!

— Великий!.. — прошепотів Мітробатеш, випинаючись навшпинячки. — Зопір…

— Що Зопір? — вискнув цар царів не охолонувши.

— Повернувся Зопір.

Дар'явауш сахнувсь, мов його стьобнули бичем по виді, й аж затулив рукою вуста. Й раптом йому спало на думку те, чого він раніше й не сподівався:

— Так ось чому сі двоє так зухвало розмовляли! — Отже, він перебільшував значення свого карнавухого безносого сатрапа. — Коли повернувся?

— Осе тільки…

— Осе? — Дар'явауш похолов. — А Багабухша вже знає?

— Ні.

Дар'явауш озирнувся, де б сісти, та кімната була порожня, тільки якісь клунки та сніп золочених царських стріл, і він опустивсь на долівку. Се вже край, аж осе край, і вороття немає, подумав він. Багабухша й Гаубарува зараз повернуться, з ними прийде й Зопір, і тоді вже ніщо не зможе його порятувати. Дар'явауш із півгодини сидів, тупо дивлячись на Мітробатеша й не бачачи його, тоді підвівся й потяг ноги в опочивальню, й теж сів на ложу схиливши голову до самих колін, і в усьому наметі запала мертва тиша, хоч там було більше десятка всякого люду.

Царя посіла страшенна скутість. Він думав, що повинен дати наказ безсмертним, аби хапали кожного, хто відтепер наблизиться до його намету, але не міг підвести й голови. Й ще ніхто не знає, як поведуться безсмертні, думав він, сам собі дивуючись, бо коли людині надходить кінець, вона повинна чіплятися й за найнужденнішу соломинку.

Через товсту стіну опочивальні почувся притамований жіночий голос. Дар'явауш не міг розібрати, хто й про що говорить, та йому тепер було байдуже й до сього, й до гомону ратників, що линув з-оддалік, і до глухого тупоту коней, яких не відомо хто й куди знову переганяв. Дар'явауш тільки слухав і ні про що не думав, уп'явшись усіма десятьма пальцями в чорне хвилясте волосся, що впало йому на вічі запоною.

Й коли до спочивальні несміливо ввійшов м'якотілий Мітробатеш і почав шептати йому на вухо, він лише зморщився й до болю в тім'ї стиснув обплутані волоссям пальці.

Гомін за наметом дужчав і дужчав, хоч сотні недобитого полку безсмертних, як завше, розташувалися віддалік широким колом, і Дар'явауш знав, що там діється. Новина вже досі облетіла півстану, й рать хвилювалася наступною подією. Й ніхто палець об палець, із гіркотою, але дуже спокійно подумав Дар'янауш, слухаючи ніжне й шелеске жебоніння старійшого євнуха. Коли б зараз цареві сказали, — й оті двоє з безсмертного полку, що стоять на чатах коло царського входу, й ті, що коло дверей тильних, рабських, уже знялися й повіялись, — його б се теж не дуже здивувало. Перед очима постала картина восьмирічної давнини; тоді вся варта перейшла на бік змовників, як і належить, бо вартові завжди зраджують першими, інакше б у світі ніколи не було ні заколотів, ні которань.

Єдине, чого не сподівався цар царів і всього живого й мертвого на землі від сходу до заходу сонця, се, що вони прийдуть так швидко, майже водночас із хвилею гомону в стані. В передпокої зачулися збуджені голоси й тупий брязкіт піхов та острогів. Дар'явауш спробував угадати, скільки їх прийшло, та крізь натоптані верблюдячою вовною стіни намету голоси втрачали правдивість і ясноту.

Мітробатеш, задерши догори товстий круп, уперся головою й ліктями в килим і пошепки благав Усеблагого змилостивитися, бо другий замах меча в таких випадках завжди призначається тому, хто найдовше зберігав вірність цареві.

— Дар'явауше! — почулося з передпокою, — Де ти ховаєшся?

Цар упізнав сей голос, хоча він був хрипкий і рипучий. Десь глибоко під черепом заворушилася думка, що сю образу можна змити лише кров'ю, та він сказав євнухові:

— Піди спитай, чого прийшов і яку має потребу.

Мітробатеша мов пружиною звело, й він почав заламувати тремтячі руки, та цар стомлено кивнув йому на двері. Євнух зіщулився й вийшов боком, а цар, певно, теж роздумавши, й собі пішов услід йому.

— Яку потребу маєш до мене, сатрапе? — глухим зривистим голосом спитав він і подивився на Зопіра. Перед ним, опустивши руки, стояв справжній нествір. Увесь вид Зопірів являв собою суцільну чорно-зелену рану, права щока була розчавлена чи роздерта до самих вуст, високе чоло теж пооране від лівої скроні до правої брови, око під сією бровою запалося й з нього по щоці бігла водяниста кривавиця, стікаючи поза вусом на бороду. А в тому оці, що лишилося, було стільки холодної люті й зневаги, що їх вистачило б на цілий полк ворогів.

— Що повідаєш мені, Зопіре? — майже нечутним голосом проказав Дар'явауш, уражений страшним видовищем, бо одне діло бачити вбитих, понівечених і покалічених, порубаних на шмаття людей, що вже перестали й чути, й відчувати, й зватися людьми, й зовсім інше — дивитись на людину без носа, й без вух, і без ока, живий, розтоптаний труп, ходячу смерть. А поряд із Зопіром, трохи віддалік, стояв сам Багабухша, хижо втупившись у царя, й Гаубарува з висолопленою з-за пазухи бородою та роззявленим беззубим ротом, і чільник царського обвозу Аспатін, і ще двоє в хвостатих мідійських плащах через одне плече.

— Повідаю тобі, царю царів і володарю всього живого й мертвого, — сказав напруженим, тріснутим голосом Зопір, — про диких білих коней!

Дар'явауш сіпнувся й мов аж опритомнів, бо сподівавсь усього, тільки не притч та байок. Він зробив порух чи спинити Зопіра, чи гукати о поміч, але молодий сатрап із спотвореним обличчям спитав:

— Тебе ще ніколи не топтали копитами дикі білі коні, найвеличніший?

— Ніколи, — знову помертвівши, відповів Дар'явауш.

— То вони тебе потопчуть! А в них тверді й гострі копита. Спитай мене.

Дар'явауш раптом убачив у тих словах вавілонського сатрапа глибокий зміст, який був досі прихований од нього. Дикі Білі Коні — то скіфи, він необачно вдерся в їхні володіння й роздратував, і вчора вони пройшлися по ньому лише якимось крилом своїм, а взавтра посуне й цілий табун, і спасу від них не буде й надії на кумирів теж… Він примирливо простяг руку до вкрай понівеченого вельможа й сказав:

— Ми не дамось їм, Зопіре. Ми взавтра повертаємося додому, й усе буде…

Останні слова застигли йому на вустах, бо Зопір помацки діставав свій довгий вавілонський меч і вже йшов на нього, пропікаючи наскрізь єдиним оком, Багабухша теж ішов за сином і теж поволі здобував меч. Кричати сторожу не було смислу, се Дар'явауш збагнув, щойно ввійшовши до передпокою. Обидва ратники в мідійських плащах заходили цареві з боків, і цар мимоволі відступав і відступав, дивлячись не на Зопірів меч, а в його єдине, налляте кров'ю й холодною люттю око. Воно ще кліпало важко й утомлено, коли ж застигне й спалахне, рука підійметься вгору. Дар'явауш аж сам не повірив, що про се можна думати так спокійно, та ноги несли й несли його назад, а підошви м'яких жовтих чобіт із одчепленими на ніч острогами нечутно ковзали по пухнастому килимі. Й коли відчув за спиною важку завісу, що вела до покоїв, а Зопір перестав блимати й рука йому наллялася кров'ю й силою й почала підіймати меч, завіса раптом рознялася, й звідти, підштовхувана гладким євнухом, вийшла Парміс, царева донька.

Дар'явауш і сам закляк, не сподіваючись такої яви, хоч Мітробатеш півгодини тому й нашіптував йому про се. Цар стояв і боявся дихнути, бо зараз мало звершитись таке, чого ще ніколи не знали перські царі: ні він, ні той мідійський заколотник Гаумата, що захопив був царський стіл вісім тому літ, аби здобути волю для Мідії, ні син Куруша, ні навіть сам Куруш. Дар'явауш дивився на вузький кінець Зопірового вавілонського меча, що майже сягав склепіння намету, й меч поволі, дуже поволі опускався додолу. Коли він роздумає й знову підійме його вгору, майнуло Дар'яваушеві, я навіть не знатиму сього. Й од такого повороту думки йому раптом стало страшно шкода вмирати, й він заблагав усіх на світі кумирів, навіть Анкра-Майнью, щоб дали йому силу й волю вистояти й не впасти малодушно навколішки.

Зопір дивився на заповиту до самих очей цареву доньку, яка теж прикипіла поглядом до його меча й дрібно тремтіла, й рука його справді перестала падати, й лискуча сталева блискавка знову зайнялася проти світла чотирьох воскових смолоскипів, і той вогонь мовби переливавсь у єдине Зопірове око, й Дар'явауш заворожено стежив за кінчиком меча, а жили на в'язах йому напиналися. Він почав підсвідомо лічити: раз… два… три… Удар меча мав настати за п'ятим або шостим разом, та євнух невловним рухом несподівано розв'язав якогось очкурика на одежі Парміс, і ввесь ошатний сповиток упав, і царева донька постала перед поглядами стількох можів зовсім гола. Рука її потяглася й затулила найсвятіше, а друга ковзнула на маленькі, але вже дозрілі перса з темними зернинами. В наметі запала страшна тиша, лунали тільки збуджені голоси віддалік царського намету, певно, вірна змовникам сторожа втримувала цікавих і збуджених подією ратників, та ніхто того не слухав і не чув.

Зопір, несподівано хекнувши від натуги, махнув мечем — аж у повітрі свиснуло — й загородив його на півліктя в килим і в землю під килимом.

Грому не сталося. Та коли зблиснула блискавка, мусило й загриміти, й Дар'явауш несподівано для всіх присутніх зі скреготом вихопив свій меч, замахнувся, й безвуса голова єнуха Мітробатеша покотилася під ноги Зопірові.

— Мій дарунок до весілля! — сказав він і кинув на ще сіпливе гладке тіло майже чистий меч.

Се був той грім, що розрядив напругу, й усі полегшено ворухнулися, тільки ті двоє в мідійських плащах люто й розчаровано блискали на Дар'явауша, який і сьогодні переколошкав їхні задуми й сподівання. Зопір, не дивлячись на голу царівну, нахилився, підняв опалий одяг і якось боком простяг їй, і се означало, що він приймає цареву жертву, хоч її підніс йому й не сам цар, а його вже мертвий роб.

Дар'явауш був як викручений, і все, що відбувалося зараз кругом нього, здавалось далеким і несправжнім, мовби дивився на нього крізь густий туман. І не було ні думок, ні слів у голові, хоч знав, що мусить сказати ще бодай слово, хоча б задля того, щоб сі люди розійшлися, зникли й нарешті дали йому часину спокою.

Гаубарува, тепер уже єдине Око цареве, таємне й явне, бо другого не стало, знову добув з пазухи свою мичкувату бороду, яку в хвилину найбільшої напруги був сховав, і збентежено мовив:

— Що робитимемо, Дар'явауше?

Й хоч звернувся до нього не титулом, а на ім'я, та цар відчув, що все потроху стає на звичне місце, й відповів:

— Уранці переправляємося через Тірас.

— Не можна, — твердо, але теж дружелюбно завважив Багабухша, намагаючись не дивитися ні на свого нещасного сина, який відтепер ставав царським зятем, ні на його наречену, яка зазимкувато горнулася в ошатне корзно, не наважуючись утекти з вітальні, бо досі все робилося мовчки, без слів.

— Пощо не можна? — байдуже й стомлено проказав цар.

— Скіфи не дадуть. Се буде наш останній перехід, коли…

Се зрозуміли всі, та жоден з присутніх не знав іншого, найголовнішого: що робити й як порятувати й себе, й бодай решту війська від неминучої загибелі. Якщо сьогодні їх од скіфів збавила темрява, то завтрашній день довгий, і на се сподіватися не доводилось.

Але цар царів не здатен був до жодних роздумів, та й усі, хто стояв у наметі, теж, і він сказав:

— Приходьте по годині часу.

По годині Око цареве з'явився до намету схвильований і почав викладати свою думку щодо врятування. Всі дивилися на нього спантеличені, й Дар'явауш, який трохи оклигав після недавнього потрясіння, підозріливо заблимав на старого:

— Се ти сам вигадав?

Старий почухав бороду зі споду, зітхнув і визнав:

— Пощо допитуєш? Головне хіба в сьому? Треба втікати зараз і годі…

Та Дар'яваушеві доконче хотілося знати:

— Хто ж? Речи!.. Мудрий?..

Око царське лише схилив сиву голову, й всі заквапилися, бо час не стояв, а мусили багато встигнути до світання.