Дикі білі коні (скорочений варіант)

Розділ 17

Перше, що майнуло Тимні Вовкогубові, було: «Водяники!..» Він щосили й щодуху потяг жупанина назад у глибоку воду, й коли ті двоє, в березі, кинулися мовчки за ним, сіпаючи довгими, від плеча до коліна щитами, він пересвідчився, що то не водяні й не берегові духи, лиш люди, але й не зовсім люди, а таки перси, бо й щити мали перські, й коні були зазброєні по-перському. Один з них, високий і гладкий, почав мовчки махати до отроків, закликаючи вилазити на берег. Тимна тільки лайнувся й увійшов по шию, тримаючи Велеслава здоровою рукою. Тоді гладкий вихопив меч і заходився погрожувати, щоб виходили на берег. Другий же дістав з-поза спини стрілу, наклав, приціливсь і вдруге влучив Тимну в уже поранену руку, але стріла дістала його під водою й лише вколола.

Тимна переможно засміявся й звихорив воду позад себе ногами, течія підхопила їх і понесла. Другий нападник, малий і кощавенький, намірився знову стріляти, та гладкий сердито вирвав у нього лук і кинув геть, тоді вони побрали коней за вуздечки й пішли понад берегом услід утікачам, так само німотно вимахуючи руками.

Валеслав, якому ляк уже пересівся, шепнув до Тимни:

— Чого ради не горлають?

— Німота, німці! Мало не плачуть, аби ми вилізли на берег. — Пек їм на черево!

Він гріб ногами щораз далі й далі від берега, ті ж двоє вели своїх коней понад водою.

— А хай ви не діждетеся! — прокляв їх знову Тимна, відчуваючи, як холод проймає до самих кісток, ноги тверднуть і деревіють, а прошилена стрілою рука наливається болем. Думалося, що коли відразу не обкласти рану з обох боків жовтим молочаєм і, пошептавши проти крові, не перев'язати сухою шматиною, рану розпалить пекельним вогнем, рука напухне й довго болітиме. Тим часом мусив гребти ногами, тримаючи Боримислового сина правою рукою, й навіть найпростішого в таких випадках не міг зробити — залляти рану власною сечею.

Тимна, трохи вповільнивши рух, спробував зробити се в такому стані, та ліки, певно, не дійшли, бо навіть не запекло. Над річкою вже зовсім смеркло, проте ті двоє вперто йшли й ішли, вже, мабуть, і не бачачи плавців. Молодий дружинник подумав, чи не прибитися до того берега, хоч там теж могли бути перси, та тут його знову врятували водяні духи, кинувши під ноги переслідувачам широченну світлу затоку. З берега крикнуло: «Ей!..», тоді знову й знову, й Тимна врешті збагнув, що врятувався, й коли б мав трохи більше сил, зареготав би тим персіянам у вічі радісно й переможно. Та він ледве дочекався краю затоки, де вода стишилась, і почав гребти, спомагаючи собі навіть хворою рукою. Коли нога нарешті доп'ялася дна, він став і стояв отак, нічого не думаючи, з півгодини, тоді знову ліг на спину й потяг за собою жупанича.

— К-куди-ди ти? — зацокав зубами Велеслав.

Тимна мовчки бурунив воду ногами, неспроможний навіть відповісти. Ті двоє можуть обминути затоку верхи й полапити їх, перемерзлих і знесилених, як цуценят у кошарі. Було трохи дивно, чому перси не стріляли, та, зрештою, Тимна й се собі пояснив — хотіли взяти живими. Чому ж не погналися за ними у воду — сього вже й він пояснити не міг.

— Поранені вони або ж бояться наших водяників, — несвідомо прошепотів собі Тимна, булькаючи в воді неслухняними ногами, берег же, здавалось, не ближчає, а віддаляється.

Нарешті вони вийшли й попадали просто в мокрий пісок, але незабаром зі споду їх почало хапати й гризти крижаними зубами холоду, хлопаки звелися й, заточуючись од знесилення, рачки вилізли на крутий, порослий травою берег. Під першим-ліпшим кущем вони вляглись і поснули, бо ніякі страхи й жахи їх більше не лякали, а тут після водяного холодиська здавалося тепло й затишно, мов у вусі.

Та десь по других або третіх півнях вони прокинулись від нестерпного холоду. Малий цокотів зубами й тихо скімлив, Тимна пригорнув його до себе й спробував зігріти, але се не допомагало ні жупаничеві, ні йому. Одяг, вимоклий у річці, не висох, а лише зашкаруб і висотував з тіла рештки тепла. Тимна спробував був зігріти руку в пазусі, та й там виявилося холодно, мов у мерця. Поранена лівиця боліла не так у враженому місці, як у лікті та під пахвою, й Тимні стало лячно. Що, коли рана загниється й рука спухне? В такому стані йому бракувало тільки сього — він знесилиться, й оті двоє персів упіймають його, не буде чим навіть оборонятися, бо коли розгоряється рана, все тіло починає боліти, й людина втрачає силу та й волю. На ноги теж лишалася мала надія: навіть коли б і зміг, не побіг би через жупанича.

Тимні стало себе так шкода й такий розпач напав його, що він і незчувся, як сльози покотилися йому щоками. Схаменувся тільки, коли Велеслав зайшовсь уголос.

— Ти чого?

— А-а ти?

— Що я?

— Плачеш…

— Я?

Тимна лапнув себе по виду й ураз гримнув на малого, бо й мав таки бути дорослим:

— То я так важко дихав, а не!.. Рана запекла, втямив?

— Втя-амив, — обізвався малий, не перестаючи хлипати.

— Ходьом!

Тимна встав і, пересилюючи задубілість у ногах та ниття рани, потяг Велеслава далі від річки. Збляшаніла одіж холодно терлася по тілі й шаруділа, й не встигли вони здолати й двадесятьох кроків, як перед очима в них виросло щось високе й примарно круглясте. Хлопаки ступили ще разів зо п'ять, холонучи від забобонного дрожу, й раптом кинулися вперед. Там стояла копичка добре складеного сухого сіна.

Не тямлячи себе від радощів, вони розкидали її, зарилися з головами й швидко поснули, вгрівшись, і спали вже до самих обідів.

Перше, що відчув Тимна, прокинувшись, — рука не болить. Він повернув її й так, і сяк і знову не відчув болю, тоді обережно вшпилив голову з сіна й роззирнувся. Понад обома берегами вгору тяглося драговиння, де-не-де зблискуючи проти високого синця променями. Він спробував укласти побачене з баченим уночі та звечора, але не міг. Зрозумів тільки, що се широке болото, яке вони вчора вкупі з усією сотнею обминали стороною, порятувало їх із Велеславом від персіян.

Тимна, зашарудівши пересохлим сіном, виліз і скинув шапку, ввесь мокрий, але сього разу вже не від води, а від поту. Берег, скільки й око сягало, був рівний і порожній, тільки величезна зграя чорних та білих лелек дзьобів на триста кружляла над неозорими плавнями, а подекуди темніли латочки вільшини й вербняка.

Й раптом Тимну знов охопив розпач, як під отим кущем у березі серед ночі. Те, що їх порятувало, те їх і вб'є. З тоненького, мов палець, верболозу плоту не зів'єш, а то був єдиний шлях із сього бісівського беремища до людей і до життя. Пливти він далі негоден із жупаничем на руках, а пішки звідси не вийдеш — варто ступити з сього пагорка, як засмокче й затягне не знати й у які гнилориї.

Від сих переживань обізвалася рана, й Тимна зрозумів, що вона й не думала гоїтися, лише вспокоїлась од сухого сіна та тепла. Він нахилився й почав шукати жовтого молочаю чи бодай подорожника, та швидко зрозумів усю марноту пошуку, бо се зілля на гнилій воді не росло. Зірвавши кілька широких листків конячого борщику, він обіклав рану з того й з того боку долоні, бо стріла прошила руку наскрізь, оддер смужку з подолу сорочки й міцно зав'язав, і коли почало шпигати, пішов до копиці й розгорнув сіно. Велеслав, упрілий і замурзаний, одразу прокліпався й спокійно глянув на старшого:

— Підемо вже?

Тимна зітхнув. Страшенно хотілося їсти, та він пішов у низенькі хирляві кущі. Верболіз і справді був тонкий і нікчемний, але іншого виходу молодий дружинник не мав — добре, що хоч ніж зберігся, не випав учора з-за паска. Тимна почав однією рукою сікти лозиння.

— Що ти чиниш?

— Гусям ярмо! — сердито буркнув Тимна, бо рука знову почала боліти в лікті під пахвою, потурбована струсами. Так завжди казав його дідо, бувши сердитим, коли Тимна чіплявся до нього з безкінечними запитаннями: «Гусям ярмо, а тобі г…» Та древлянський жупанич таких приказок не знав, і Тимні стало шкода його.

— Йди гуляй. Або ляж та лежи собі, щоб їсти не кортіло.

Велеслав побіг до іншого куща, тоді до третього й незабаром, поки молодий можик цюкав ножем по жилавому лозинні, притяг чималу суху колоду:

— О! Вогню накладемо!

Й хоч вогню не було з чого видобути, молодий дружинник зрадів:

— Де ти його доп'яв?

— Онде-го!

— Там ще є?

— Нє! Се лиш була.

— Нум же покажи!

Вони збігали до куща, там і справді більше не було й цурки, зате під сусіднім лежала, обрісши високою травою, така сама втовшки й удовжки колода, певно, застряла в кущах од весняної повені. Хлопаки метнулися по кущах, і незабаром на їхньому горбку виросла ціла купа всякого сухого дрів'я.

Розтираючи поранену руку, яка ще дужче заболіла, Тимна кидався то до колод, то до кущів, бо як є колоддя, буде й пліт, лише треба добре пов'язати його. Та й пов'язати, мавши верболіз, видалося найлегшим. Тимна зібрав нарубане перед сим лозиння й, наступаючи на товстий край ногою, заходився сукати з нього мотузки, а коли сонце схилилося на пізні обіди, вони вже стояли на кострубатому й неоковирному, але досить міцному плотику, й Тимна правував довгою сухою тичкою.

Так вони проминули й драговиння обабіч річки, дві невеликих притоки з правого берега, коли ж допливли до третьої притоки, сонце сіло за її кручами, й мусили приставати. Подумавши, Тимна пустив пліт іще трохи вниз.

— Ліпше на тому боці, — сказав жупанич. — Там он і ліс!

— Тутки, — відрубав Тимна й, мов дорослий малому, почав товмачити: — Як посядуть нас із сього боку — я їх увидю, а їм ще треба річку перепливати. Втямив?

Хлопчак журно кивнув, Тимна знав, про що він мислить, і заходивсь одвертати його думки всякими повелями й окликами. Та незабаром і пліт було витягнено на берег, і всякого бадилля для спання знесено, й вони посідали, натомлені, й малий знову тоскно глянув на Тимну. Тимна встав і, розтираючи натруджену руку, сказав:

— Ну, поседь, а я сходю…

Й зник серед кущів та самотніх верб, а коли повернувся, небесний віз уже задерсь дишлем добре вгору, й жупанич навсидячки спав. Здобути нічого не пощастило, Тимна вкрив малого бадиллячком і примостився коло нього.

Вночі було знову холодно, перемерзлу руку крутило від пальців до плеча, й Тимна спав як у нічницях. Лише над ранок біль угамувався, й він заснув. Та тепер не спалося малому, Велеслав не знаходив собі місця від голоду, й хоч і не будив старшого товариша, та товкся й голосно зітхав, аж поки Тимна й вічі розплющив.

Не дивлячись на жупанича, він заходився мовчки стягати пліт у воду. Знову повз них замелькали береги, круті й плескуваті, зелені й геть білі на косах. Десь на глибокому ходила риба, та впіймати її не було чим, а по сей і по сей бік річки за півдня не промайнуло ні села, що тулилися хто зна й де, ні бодай живої людини…

Й раптом Велко загукав, простягаючи руки:

— Он! Диви! Диви!

Тимна глянув назад і побачив двох людей, які верхи їхали кудись од берега. Він приставив руку до рота й щосили загукав:

— Егей!.. Ей-й-й!.. Гей-й-й!..

Але ті їхали, дрібно трясучись на конях, і навіть не оберталися. Тимна почав гарячково гребти жердиною, та на глибокому се вдавалося зле, він загріб ще швидше, тичка тріснула й переламалася навпіл. Можик ухопив недоламок і заходився гарячково бурунити воду, та комонники меншали й меншали в них на очах, і незабаром, ще хлопи й до мілкого не догреблися, ті зникли за недалеким краєм неба.

Тимна знесилено сів на пліт і втупивсь у воду, й вода, перекрутивши їх разів зо п'ять, знову винесла на плесо. Життя було там, де люди, й тільки вони могли їх урятувати від повільного вмирання з голоду. Та люди зникли, навіть не почувши їх, і Тимні опали руки.

Так вони й пливли, безпорадно крутячись посеред Тетерева, бо не мали навіть тички для правування, й коли вода самохіть прибила їх до крутого берега, Тимна раптом схопився й стрибнув на сухе, задерши голову вгору. Високо в небі кружляли чорні та білі лелеки. Їх було так багато, як і вчорашнього ранку, та сьогодні щось розколошкало лелек, і вони не плавали, широко випроставши крила, а в дивному збудженні шугали на всі боки. Тимна певний час дивився на них, аж поки з пташиного вировиська долинув протяжний клекіт, схожий на далеку сопіль: тюр-лю-рлю-лю-лю-у…

— Подерж плота! — крикнув він жупаничеві й майнув на високий берег. Таке вирування лелек він уже бачив на своєму віку не двічі й не тричі, й воно щоразу кінчалось одним і тим самим: у лелечий вирій здуру заплутавсь орел, а коли птахів стільки, як зараз, то не сплоха видереться з їхнього вировища. Лелеки ширяли високо й мигтіли то білими черевами, то чорними спинами, й серед них було важко вирізнити хижака. Та хижак мусив десь бути, бо розпачливе тюрлюкання лунало й досі, й Тимна зрештою таки помітив його. То виявився чималий білогривець із світлими грудьми й чорними на кінцях крилами. Він метався в самісінькій середині лелечої зграї, то каменем падаючи на котрогось птаха, то знову хапаючись угору, неспроможний вирватись із смертельної пастки, в яку доброхіть потрапив. А лелеки теж не втікали, кидаючись на білогривця списами червоних дзьобів, і кидалися швидко й мірно, й орел уже не встигав ні боронитися, ні вивертатись із-під тих дзьобів. І сили десь-то полишали його, бо він дедалі рідше нападав сам, і ввесь незчисленний крилатий вихор поволі опускавсь униз. І коли навкіл орла закрутилася справжня хурделиця, Тимна побіг уперед, не зводячи зору з неба.

Орел почав падати, коли Тимна дістався неглибокого видолка. Спершу величезний хижак полетів, безладно метляючи крильми, тоді таки вирівнявсь і ліг вітрові на груди; хлопець навіть подумав, що втече, та крила йому знову зламалися й переплутались, птах більше не мав сили випружити їх і полетів додолу темним дрантям, здалеки слідуваний білими та чорними лелеками, які хотіли пересвідчитись у власній перемозі.

Тимні здавалося, що білогривий орел упаде йому просто на голову, та коли той упав, він довго видивлявся його в траві й кущах, метаючись уздовж і впоперек плавнів, але знайти не міг не тільки хижака, а й жодної пір'їни з нього. Натомість помітив у верболозі чорно-білу пляму, й коли добіг туди, побачив мертвого лелеку.

Не шукаючи більше хижака, він схопив ще теплого птаха й подався назад у берег. Оченята в жупанича зайнялись, та за хвилю й згасли, й він острашливо сказав:

— Гріх…

— Не ми ж убили його! — заперечив Тимна. — Однаково пропав би. Нічого, відмолимо якось…

Він поклав птаха на пісок, — лелека був чорний і лискучий, тільки цибаті ноги та дзьоб горіли червецем. Та коли Велко розчепірив йому широченні крила й перекинув догори, лелека заяскрів сніговою біллю. Ліве крило було зламане, й се мало бути смертельною позначкою орла.

— Гіркувате мнясо, — сказав Тимна. — Та в орла ще гіркіше.

Їм сьогодні явно щастило. Відіпхнувшись од берега, хлопаки попливли далі, й тільки встигли обскубати чорного лелеку й випатрати, як малий хлопак знову загукав:

— Огень! Огень!

— Де?

Тимна зиркнув і побачив на низькому березі тоненьку цівочку диму, що сочилася з-поміж верболозу. Він приклав палець до губів і заквацяними в дичину руками взяв жердину, що її знайшов Велко замість переламаної. До берега підгреблися в повній тиші, проминувши димок, Тимна дістав із піхва за поясом ніж і, тримаючи зранену руку біля грудей, почав скрадатися. Він спинявсь і наслухав, тоді знову йшов, стиснувши ніж у здоровій руці, й коли, нарешті, дістався, побачив не знати ким покинуте вогнище.

На траві була маленька латочка попелу, а посередині дотлівав трухлявий пень. Тимна взяв його й поніс до плоту. Хотів був розвести вогонь тут же, та роздумав і поклав недотлілий пеньок на пліт.

— Шукай дрів!

— А плоту не спалимо? — завагався малий Велеслав.

Тимна басовито гримнув:

— Шукай!

Велеслав притяг оберемок сухого верболозу, та дружинник послав його назад:

— Іще! Ще! Ще!

Він роздмухував дорогоцінну головню, любовно обкладаючи її трісочками, доки дим почав виїдати вічі, й лише коли Велеслав приніс три пеньки й чапракувате коренище, попливли далі. Тепер на плоту горів вогонь, і, дивлячись то на його чадні й кволі язички, то на випатраного лелеку, Тимна сказав:

— І не щастить погано, й дуже щастить — погано.

Велеславові було байдуже до тих мудрувань, він аж млів од голоду, й Тимна заходився смажити кумирами послану дичину на кумирами ж дарованому вогнищі. Але вже й коли наїлися й напились води з-під плоту, та думка не полишала Тимни. Дослухаючися болю в руці, він посидів ще з годину й почав швидко правувати до берега, де, певно, починалося нове болото, бо ріс густий очерет.

Нарубавши добрезний сніп, він одіпхнувся, та згодом знову пристав і майнув до ліщинника.

— Бери жердину й пильнуй! — наказав він жупаничеві, а сам заходився сукати з ліщини мотуззя.

— Що чиниш? — знову поцікавився Велеслав. Тимна відповів тією самою приказкою:

— Гусям ярмо!

Та ярма не вийшло — виходило щось подібне до вузенької мати, й малий сушив собі голову, дивлячись, як Тимна з розмаху намагається пробити очеретяну товщу ножем, а коли по кількох ударах лезо таки вилізло по той бік мати, бере й нашиває ще один шар.

Але ні того, ні наступного, ні ще п'ять день опісля нічого виняткового з ними не сталося, пліт несло водою далі й далі, часом траплялися вже й люди, Тимна двічі ходив жебрати, тричі крав снопи з полукіпків, і тоді вони вдвох смалили над своїм вогником колосся, розминали між пальцями й з голоду хрумкали підсмажене жито. Рука в Тимни пухла й далі, та він її перев'язував, знайшовши всецілющого молочаю. Гірше здавалося те, що й у жупанича загноїлось і вухо, й за вухом, де його вдарила перська стріла. Вдень Велеслав був тихий і мовчазний, майже нічого не хотів їсти, ні про що не розпитував у старшого товариша, вночі ж метавсь і кидався, мов лихоманний, і жар йому підскакував.

Тимна почав і Велеславові перев'язувати рану, додерши свою сорочку майже до підпахов, і по першому ж перев'язуванні помітив у густому карому волоссі вистрижене пасмо, про яке в шаленій водоверті останніх днів був геть забувся.

— Хто відтяв?

Отрок лише стенув плечатами, та се не впокоювало. Стріла, пущена в голову жупаничеві, протяла тільки вухо й здерла шкіру за вухом, і Тимна думав, що добре було б, якби се була та стріла, котру наврочено. За всіма ознаками, на те й виходило, бо він завчасно скропив малого сечею жеребної кобили й збив майже всю силу чар. А що стріла влучила Велеслава, то саме через те, якби був знайшов жону, стріла й геть би не подряпала, навіть не влучила б.

— Дякуй Дані, що сим відбувся! — мовив Тимна.

— Якій Дані? — не второпав отрочук.

— Ну, Лелі по-древлянському. Дякуй своїй Лелі.

Велеслав не відав, за що дякувати, бо в нього боліла голова й од хиткої води за плотом нудило. Та Тимна був радий, що волошіння не здогнало малого жупанича, й почав знову думати про своє. Оте велике щастіння, коли їм в один день трапивсь і вбитий лелека, й навіть вогонь, і досі його непокоїло. Щось лихе мало статися з ними, бо щастя ніколи не дається людині за так. Хоч дні й минали, та воно мусить окошитися колись, і Тимна плював тричі назад і тричі поперед себе.

Вони побачили їх десь аж на сьомий день, коли, за словами оратаїв, у яких Тимна розпитував дорогу, мало по праву руку з'явитися гирло Здвижу. Молодий дружинник іще не знав і не відав, як повестись і куди йти. Найлегше було б одвезти жупанича додому, в його рідний город Іскорость. Отак Тимна збув би сей тягар і, полегшено зітхнувши, подався б шукати рать і своїх товаришів, які вже десь напевно січуться з персіянином. Про свою поранену руку він і не думав, але від однієї згадки за нічних волошбитів під стіною темного жупанського хорому серце поймав смуток. Тимна дивився на малого, й той, щось відчувши, теж позирав на свого старшого товариша повними запитання й муки очима.

Й коли молодий дружинник правував жердиною на бистрині між двома острівцями, Велеслав торкнув його за поранену руку, Тимна скрививсь од болю, та, глянувши на берег, забув про все на світі. Над високою кручею з правого боку стояло двоє комонів, і се були ті самі перси з довгими щитами. Власне, щит уже тримав один з них, кощавенький, а гладкий почепив свого до конячої холки, й Тимна тільки тепер здогадався, чому вони тоді не погналися за ним у воду: ліва рука гладуна висіла підв'язана до шиї.

Перси стояли над самою кручею, лук у кощавого лежав упоперек сідла, й Тимна пристав до меншого острівця, на око вимірюючи відстань. Так минуло з годину, і ті й ті, пантруючи одні одних, не рушали з місця. Стріла сюди, звичайно, долетить, міркував Тимна, півпоприща, та її на сухому з такої відстані можна якось уникнути.

Й раптом він почав одштовхуватися. Плотик виплив на стрижень, але молодий можик не поправував до персів, а дав волю воді. Й коли з берега загалакали, він підняв очеретну мату, поставив її сторч і кивнув жупаничеві, щоб і той сховався за нею. Й саме вчасно: з берега дзизнула стріла й уп'ялася жалом у тріскучий очерет.

Можик виглянув і побачив гладкого, який сердито махав кощавому й сварився. До них було кроків зо двадесять, і Тимна мало не крикнув од несподіванки, впізнавши в гладунові сіверського болярина Малка з Мени. Приголомшений таким відкриттям він устав на ноги, Малк теж зрозумів, що його впізнано, й почав гукати:

— Видибай, хлопе! Видибай сюди, не бійся, ми не перси!

Тимна лише дививсь і правував далі, Малк же їхав берегом верхи й умовляв його видибати. В можиковій голові вовтузилася згадка про той давній напад сіверян біля могили десь там, над Ужем, і він вирішив не йти на жодні вмовляння. Тимна нічого не розумів, але тут належало шукати якихось болярських хитрощів, і в сьому він був уже переконаний.

— А чого ви нападали тоді? — нагадав він по якомусь часі Малкові.

Малк, закликаючи в свідки свого кощавого супутника, який їхав горою, вигукнув:

— Бо Батура хотів запродати жупанича персам, дурню!

Тимна згадав про нічне волохування, та тут знову щось не плелося докупи.

— Я бачив сам, як Батура січеться з персами.

— Видів, та не всього свідомий! — розпачливо гукав Малк.

— Речи, то й відатиму, — сказав Тимна, та той почав погрожувати стрілами, й молодий можик остережливо погріб далі від берега.

— Не горни туди! — заволав Малк.

— Пощо?

— Там персіяни!

Але Тимна відгрібався. Кощавий почав лаятися з Малком:

— Для чого ти з ним панькаєшся? Потнемо сього здорового телепня, та й годі!

— Не руш! — огризнувся Малк. — Улучиш малого!

— Тоді лізь у воду, та й полапаємо їх!

Але тут Тимна вже був цілком певний. На плоту жоден комонник його не візьме, навіть двоє, тим паче, що в одного рука перев'язана. Він гріб жердиною й гріб, лише тримав жупанича поряд себе, збагнувши, що Велеслав потрібен сим сіверянам тільки живий. Про якусь там Іскорость уже й не йшлося, бо коли сі двоє не витягнуть їх із води, то на сухому впіймають одним помахом. А боронитися не мав ні оріжжя, ні змоги, слабий і хворий, ще й з хворим отроком на потилиці.

Тоді Велеслав байдуже махнув рукою:

— Річка…

Се було гирло 3движу, вони пливли все далі й далі від Іскорості… Тимна важко зітхнув і ліг на очеретяну мату. Болярин зі своїм придружником стали на косі між двома річками, й кощавий люто посварився вслід плотові кулаком.

— Поправуй трохи, — сказав Тимна жупаничеві, й малий узяв жердину, нахиляючи заповиту полотниною голову на праве плече, певно, щоб не так боліло вухо.

— Втечемо!.. Втекли вже! — зрадів отрок, та Тимна тільки кволо махнув рукою, певен, що коли не сього вечора, то вранці Малк знову їх наздожене.

На ніч вони сховались у заростях верболозу під лівим берегом, і Тимна й хвильки не спав, бо не відав, звідкіля чекати нападу; та й вогонь міг виказати втікачів, але Тимна не зважився заливати жар. Удосвіта Тетерів оповило туманом, однак щойно рушили й зійшло сонце, як туман розтав, і Тимна побачив Малка Менського та кощавого сіверянина на тому березі.

— Утекли? — поглузував гладкий болярин, і Тимна нічого не відповів йому.

Сонце вже піднялось і так його розморило, що він далі не міг сидіти.

— На тичку! — сказав можик Велославові. — Й стережи вогонь. А якщо тамті почнуть щось… ти мене ногою! Зрозумів?

Малий кивнув, а Тимну сон ґвалтом потяг у свої чорні прірви.

Та нічого не сталося, коли не лічити найбуденніших речей. Житній сніп скінчився ще вчора, й відтоді ні Тимна, ні Велеслав не мали в роті й ріски, поблизу не видно було ні села, ні хлібної ниви, пускатися ж річки Тимна не міг. Малий Боримислич стійко мовчав і за прикладом старшого друга час по час нахилявся пити воду, від якої різало в порожньому животі.

На третій день Тимна витрусив чиїсь ятері з лящами та підустами, їли цілий день аж до нудоти несолону рибу, а наступного дня решта попсувалася, й мусили кинути в річку, яка тут геть заросла очеретом.

Краєвид нагадував околиці його рідного Межибожа, й Тимні боляче стислося серце, та він узяв себе в руки, бо коли людина починає недоречно згадувати такі щемоти, вічі їй наливаються слізьми, й вона нічого не бачить попереду.

Тоді очерети скінчились, пліт почало метляти й виштовхувати то під лівий, то під правий берег, у чорториї, й молодий можик одпихався жердиною, а Малк із кощавим сіверянином кидались аж у воду. Та далі сього болярин не йшов, бо мав лише праву руку, а ліва висіла на перев'язу.

Так тривало ще день, а потім береги раптом розступилися й переплутались, вода під плотом завирувала, вогонь зашкварчав і згас, а Малк Менський, мов несамовитий заволав:

— Сюди!.. Сюди, йолопе, невіголосе!.. Персіяни!..

Тимна зіп'явся навшпиньки й мало не впав. До лівого берега неслося десятків зо два комонців, і се вже були правдиві перси. Він і справді зашарпав жердиною, щоб підгребтися до правого берега. Хоч там був Малк Менський, але людина з двох лих обирає завжди менше. Проте тичка не могла вже боротися з такою глибокою й кипучою водою, пліт понесло на середину, й Тимна збагнув, що се вже Славута, на якого сіверяни мовлять Данапр, і що лише кумири могли врятувати їх у такий спосіб. Але чи надовго?

Перси стирлувались на березі Славути, й одні махали в бік плотика, інші ж — на той берег Тетерева, де видніло двоє комонних можів: здоровий і маленький. Урешті, перси полізли в Тетерів, а Малк із супряжним своїм зострожили коней і подалися понад Славутою вниз.

Та на третій день, коли позаду лишилися високі кручі Славутича-города, Тимна, який уже схилявся до думки, що перси втратили слід, раптом побачив на лівому березі гурт комонців у чорних корзнах. Вони гнали мокрою смугою піску й раз по раз махали бичами на середину великої річки, де виднів маленький кострубатий плотик із двома людьми.