Дикі білі коні (скорочений варіант)

Розділ 18

Воєвода жупанської дружини Чернега, якого Боримисл на чолі комонної тисячі послав рятувати свого сина Велеслава, повернувся над вечір першої неділі вересневого місяця, в сьомий день, коли рать уже спинилася на ночівлю. Йому показали, на якому горбі шукати жупана, він лишив і свою приведену сотню, й ту тисячу, яку вирядив був навздогін йому жупан, і пішов пішки. Всю дорогу від самого Данапра він думав, що скаже Боримислові, а тепер у голові було порожньо, мов у дірявому дзбані, й Чернега, зсутулившись, плентав нога за ногою, добираючи найкрутіші й найдовші стежки.

Та кожна стежка врешті десь кінчається, так покладено Марком-Мірилом, і Чернега опинився перед наметом свого жупана. Двоє чатових, що сиділи край маленького вогнища, спершись на сулиці, лише встали навстріч воєводі, вичитавши в його очах лиху звістку.

В полотці було душ із десять князів, панів та боляр, хтось вигукував: «За ноги його!.. За ноги та двом коням до хвостів!..» А коли ввійшов Чернега, всім наче поціпило, й кожен застиг, як сидів. Воєвода жупанської дружини скинув шапку й торкнувся нею землі, та так і не знайшовся на міжності випростатись до кінця, сивий і зарослий густою щіттю.

Боримисл, який сидів у протилежному від уходу краї полотки, звівся й теж закляк, тоді, поволі продираючись між князями та болярами, пішов до Чернега, мало не впав, перечепившись об чобіт Рядивоя, перед воєводою.

Чернега нарешті випроставсь і лише глипнув у бік Боримисла, та знову відвів погляд, утупивши невидющі віча в темну глибінь намету, далі розстебнув гуньку, дістав із-за пазухи невеликий смушевий ковпак і простяг своєму жупанові. Боримисл пойняв ковпачок обома руками, й усі бачили, як вони тремтять, оті його великі й дужі руки, й вуса теж дрібно сіпаються, й гостре яблуко на шиї ходить угору й униз, та всіх немов приволочило до землі. Древлянський жупан спитав тихо, майже пошепки:

— Де?..

Й Чернега, дивлячись у темне закуття, теж відповів опівпошепки:

— Під городом Славутичем руського князя Добромира, на ріці Либеді.

Лют Пугачич, який сидів під середньою підпорою намету й дивився Боримислові в спину, моргнув до Рядивоя, й вони мовчки вийшли. За ними потяглися Базар з Калевом, і Мачик із баном кривичів, який прибився до спільної раті два дні тому, й решта панів та боляр. Вони так і розходилися по двоє й по троє, бо ні про яку раду сього вечора вже не йшлося.

Рядивой промовив, коли вони лишилися вдвох:

— Боюся за його…

Лютибор Пугачич поглянув у бік полотки древлянського жупана, тоді — на незліченні вогні стану, мовчки стиснув полянському княжичеві руку над ліктем і пішов назад...

— Спатиму коло його порогів, — мовив він сам до себе, але мовив, певно, вголос, бо ззаду хтось проказав:

— І я, княже…

Коли вони підійшли до намету, Чернега вже виходив. Стишившись коло них, він тільки розпачливо махнув шапкою й пірнув у вогняне ряботиння стану.

Лют Пугачич і Рядивой просиділи біля вогнища сторожів цілу ніч, пильно наслухаючи в бік намету, та звідти не було чути ні згуку, ні шереху. Полянський княжич кілька разів підходив ближче й наставляв вухо, та знову марно; вони з Лютом Пугачичем думали про одне й те саме, хоч уникали навіть дивитись один одному в вічі й були готові кинутися до намету за першим згуком.

Так минули й перші, й другі, й треті чати, сторожі теж мовчали, наслухаючи, бо ввесь стан уже знав про велике лихо, що спіткало жупана Боримисла. Й коли не кожен, то багато хто думав, що майже два місяці сієї невірогідної раті, власне вскакування, зійшли на марницю, бо тільки Боримисл убачав у тому втіканні звитягу, інші ж бачили в тому слабість, і ляк, і незмогу впиратися такому нашесникові. Тепер же мало все стати на місце, й кожен князь потягне супротиву Дарієві, а то сила небачена, й не відомо, чим усе кінчиться, бо коли Боримисл не заподіє собі сам смерті, то збудеться розуму, й у тім уже ніхто не сумнівався, хоча б трохи знаючи древлянського жупана.

Коли розвиднілося, Лют Пугачич із Рядивоєм підійшли до Боримислового намету ще й роги в сотнях не гули й тільки де-не-де в неозорому стані між коней ходили чатники. Й тієї самої миті ширма полотки гойднулася й вийшов Боримисл.

Сіверський князь із Рядивоєм стали, мов почаровані, бо сьому ніхто б не повірив: Боримисл був о всім зоружінні, застебнутий на всі петлі й підпасований широким червленим поясом. І голова його простоволоса, й засмаглий вид узялися густою сніжно-білою щіттю, лише кінчики вус та кіски були темні, майже чорні, й від того ставало ще страшніше дивитися на нього.

Та найстрашнішими видалися й сіверському князеві, й молодому синові Ярополка його карі вічі під густими, не торкнутими сивиною брівми. Вони були великі й чорні, мов вуглини, обведені кривавими білками. Чоло Боримислові перетинали два рівчаки навкіс од перенісся, міцно стулені вуста аж побіліли, й коли він обізвався до них, у Лютибора Пугачича було враження, що жупан над силу розтуляє їх.

— Підеш, Люте, до Дунаю. — Голос був рипучий, але в ньому сьогодні скреготало залізо, й сіверський князь навіть не поспитав, чому має йти на полудень. — І ти з ним, — глянув на свого родака-русина негнучким поглядом Боримисл.

Люта Пугачича раптом заполонила така радість, аж голос його всякнув і зірвався молодим півником:

— До мосту, жупане?!

— До мосту, — відповів і досі нерухомий жупан. — Візьмете Маха й Нехоту.

Нарешті настав довгосподіваний день, якого всі чекали з болем, і страхом, і нетерпінням, і, заполонений вихором нових думок і загадок, Лютибор Пугачич стояв і силкувався пригадати, про кого мовить йому жупан. Нарешті таки згадав і ляснувся по лобі, бо без тих людей навряд чи зміг би дійти ладу з греками. Та на думку спало й щось інше, й про се він мав сказати Боримислові ще звечора, та до вороття Чернеги не встиг.

— Жупане! — схвильовано вигукнув він. — Перси вже по нас не женуться!.. — Тоді почекав запитання, та запитань не було, й він докинув: — Которяться перси межисобицями. Тогодні кинули жереб на кожного десятого воя!.. — Боримисл і тут не перебив його. — Й кожного десятого з'їли!

Обличчя в Боримисла ще дужче скам'яніло. Сього дня він чекав одколи, й дбав про нього, й підготовляв його прихід, і хтозна, як би повівся, коли б йому про се сказали бодай сідмицю тому, навіть учора… Сьогодні ж він лише перепитав отим своїм скрегучим голосом:

— Речеш «кожного десятого»? Пождемо, коли з'їдять п'ятого.

— Беруться, жупане! — застеріг його Лютибор Пугачич. — Беруться всп'ять утікати! Не тягнімо далі кота за хвіст!

Боримисл ізвів брови й надовго замовк, нерухомий і змертвілий, тільки червоні від несну повіки його важко падали й ще важче підіймались, аби потвердити, що жупан не спить. І він урешті мовив:

— Звели, княже Лютиборе, загубити сьогодні тисячу голів худоби великої.

— Загубити? — не зрозумів його Лют Пугачич.

— Загубити, — байдуже повторив молодий біловолосий жупан. — Лишити на згарищі персам. — Тоді перевів важкий погляд на Рядивоя: — А ти так само вчиниш узавтра. — Й знову спитав старшого, Люта: — Одним волом п'ятсотеро душ нагодувати ж можна? — Та, перш ніж сіверський князь устиг прикинути, спитав його інше. — Зодкуди відаєш про самоїдство?

— Ускоків половили бродники й кривичі: купців перських, і повій, і людей рукомисних, і ратників перських чи іншого племені, то й речуть се.

— Може, зумисне лжуть?

— Нє! Вельми многі ускоки, й усі речуть одне й те саме. — Лют Пугачич глянув на Рядивоя, й той кивнув. — Пекли ми вогнем декоторих — і сі речуть: кожного десятого!

Тоді йдіть, княже, й ти, брате, до Дунаю. Хай вас веде Соварог!

У сю мить обізвався перший ріг, а по ньому загуло в усьому стані, се було знамено Совароже, на якого сіверяни й русичі рекли Біг, і Лютибор Пугачич аж сіпнувсь од раптового холоду по спині.

Усі останні дні й ночі голова Дар'яваушеві йшла обертом, і він згадав про свою ганьбу в тому верблюдячому повозі тільки через три доби, ідучи верхи попереду безсмертних. Тоді він стерпів, і се здалося дивом навіть самому собі, тепер же цар усього живого відчув, що жили на скронях почали сіпати зовсім нестерпно, а се означало тільки одне: мусить бодай на комусь зігнати зло. Почувався геть ображеним, справа була, звичайно, не в тому клятому робі та тих верблюдах, але ніщо живе не сміло ображати його безкарно.

Ввечері, коли вої напнули його намет і під'їхали візки з жонами, він уперше за ввесь похід звелів:

— Тільки Парміс… і… Парміс. Наліжниць в окрему полотку!

Мітробатеша здивувала царева примха, й він почав голосніше, ніж звично, підганяти решту євнухів:

— Мерщій! Мерщій трясіть сало своє! Там ставте! — він кивнув їм та робам, що юрмилися кругом царської полотки, не менш від нього спантеличені, й пішов за ними до найближчого вибалка, та цар спинив його нетерплячим порухом:

— Отого приведи!

— Котрого, найвищий за всіх?

— Свого верблюдника. Того самого.

Мітробатеш ураз пригадав страшну подію того дня, коли Дар'явауш сидів у критому возі. Цар повагався й докинув:

— І верблюда.

Останніх слів цар міг би й не підкреслювати, бо Мітробатеш усе добре пам'ятав і так.

Коли в балці неподалік піднявсь великий намет, майже як царський завбільшки, для двадесяти наліжниць та їхніх служниць і роб, Мітробатеш повернувся. Слідом за ним ішов на бронзовому ланцюжку, пристебнутому до нашийника, погонич. Його вів ратник у чорному плащі безсмертного, ще один такий самий ратник тяг за повід худезного верблюда, в якого обидва горби порожньо звисали в різні боки, мов роздерті міхи, а вовна трималася клаптями на маслакуватих клубах і ребрах. П'ятим дибав у хвості цибатий, наче жердина, й схожий на захлялого верблюда мабед магів безсмертної тьми, якого Мітробатеш привів на власний розсуд. Обидва вої з робом та верблюдом поставали віддалік, а мабед магів сів у чорний попіл біля самого царя й схилив голову, як і належало магові в присутності перського царя. Се велося вже восьмий рік, коли в Сусах та інших городах було вирізано більшу частину магів, і Дар'явауш ревно стежив за дотриманням такого виразу шани до себе з боку жерців. Сей день уся Персія називала Днем позбавлення від магів чи й Днем побивання магів, бо й Гаумата, якого Дар'явауш особисто стяг із царського столу й убив власним мечем, був також магом-мідянином.

Дар'явауш сказав старшому над магами безсмертної тьми:

— Молись Ахурамазді, щоб послав мені довгих літ і щасливого царювання.

— А за сього як молитися? — спитав, не встаючи з випаленої трави, мабед.

— Як за кожного роба. — Дар'явауш кивнув ратникові, й той підвів погонича, а Мітробатеш уже встиг розпорядитися, й двоє робів принесло запалених головешок і дрів. Багаття швидко займалося, й до царського намету зійшлось чимало всякого люду, щоб глянути на молебінь.

Мабед швиденько збігав до царевого невгасного вогнища й підпалив свій ріжок із широким, просякнутим оливою ґнотом. Коли він почав співати гімн про створення світу й довічну боротьбу двох братів-кумирів, Ахурамазди й Анкра-Майнью, голос його загримів такими несамовитими трубами, що народу збіглося ще більше. Люд ставав оддалік, за крайніми вартовиками, широким колом, а погонич-роб упав навколішки й побивався головою в шалених поклонах, аж цепок у руках супровідного воя напинався й деренчав. І коли пісня кощавого мабеда скінчилась перемогою Ахурамазди над його братом, кумиром темряви й зла Анкра-Майнью, й роб нахилився чолом до самої землі, Дар'явауш вихопив меч із піхов, рубонув по нап'ятій потилиці й, покривившись кинув меча додолу, а верблюда дозволив зарізати воєві й одвезти тушу в свою сотню. Ратник охоче виконав царську волю, а Дар'явауш пішов до намету, де на нього вже чекав Гаубарува.

На душі значно полегшало, й він майже дружньо всміхнувся старому вельможеві:

— Се щоб не було навіту. — Тоді приступив ближче й сказав те, що міг дозволити тільки перед кількома людьми: — Ахурамазда на небі, а цар царів на землі, й ніяка образа не повинна лишатися безкарною. Так я речу, старший друже?

Гаубарува, який досі байдуже стежив за покаранням роба та верблюда, відповів:

— Куруш колись повелів був шмагати бичами річку Гінду, бо потопила його священних кобилиць. — Він мовив се, не дивлячись на шахиншаха, й поки шахиншах намагався вгадати, сміється він чи каже з повагою, Гаубарува різко глянув на нього:

— Рать утікає, Дар'явауше!

— Як се «втікає»? — Дар'явауш був уже переступив поріг, та так і заклякнув, одна нога в наметі, а друга знадвору.

— Втікає! — повторив Гаубарува. — Ти моїм «очам» і «вухам» не ймеш великої віри, але вони повідають, що ратники поодинці і вже кілька день утікають, а взавтра мабути, повернуть на полудень усі гуртом.

— Заколот? Котораються?! — вигукнув у нестямі Дар'явауш. — Хто їх підбурює до которання?

— Голод.

— Знову «жеребки»?!

Гаубарува кивнув головою:

— Вдруге за сі п'ять день.

— Се твоїх рук діло! — почервонів Дар'явауш. — Твоїх та Багабухшиних. А чи відаєш, Око цареве, що цар має ще й руку, а в руці — меч?

Гаубарува не визнавав, але й не заперечував, і коли Дар'явауш, утративши самовладання, підскочив до старого вельможа, в руках у того зазміївся короткий ремінець із сирої волячої скори, пов'язаний вузликами ремінчик.

— Перелічи! — простяг він його цареві, й той сахнувся, мов од гадюки. — Не хочеш? То я сам полічу, скільки вузликів лишилося. П'ять. І ратники теж знають про твої слова грекам, і кожен має на карку такий бичик і щодня розв'язує по вузлику.

— Ось повернемося, Гаубаруво, й віддам тебе царським суддям, аби ніхто не казав, що цар сам убиває вельможів.

— Якщо повернемося, — вдав, ніби сприймає слова царя за жарт, Гаубарува. Але в його словах і голосі було надто багато кпини. Він відчув перебір і докинув уже відверто: — П'ять вузликів, а до Істру йти десять днів, коли й не п'ятнадесять.

Шахиншах ухопивсь обіруч за благенький верхній одвірок намету й повис на ньому, геть розбитий і знищений. У голові роїлися думки, мов чорні єгипетські скарабеї, та серед них не було жодної рятівної. Він не знав, як спинити воїв од ганебної втечі. Таке вже було колись із Курушевим сином Камбісом. Тоді вої кинули жереб і з'їли кожного десятого, на кого вказали їм кумири, й Камбіс ізвелів повертатися додому. Його ж, Дар'яваушеві, ратники з'їли вже кожного п'ятого, а він не міг отак узяти й повернутись. Якщо Камбіс міг дозволити собі таке, то він був сином Куруша, Дар'яваушеві ж ніхто не подарував би такої поразки.

Так вони й стояли: Дар'явауш у дверях, а Гаубарува біля порога, аж поки помітили вершника, який оддав коня сторожі й ішов замашним кроком до царського намету. Се був Багабухша, й Дар'явауш загадав: коли й чільник усіх перських комонців тримає в руках бич із вузликами, то станеться найстрашніше, й ніякі кумири, навіть сам Ахурамазда, не зможуть зарадити своєму найпершому слузі.

Було вже досить темно й здалеки не видно, чи має Багабухша щось у руці, й несмілива надія ворухнулася в душі шахиншаха, бо він одчував, що життя його повисло в повітрі, як осе він сам на одвірках свого намету. Та Багабухша підійшов і, навіть не привітавшись, як належало тільки п'ятьом смертним, одразу почав трясти вузлатим ремінцем перед царевими очима:

— П'ять вузликів, Дар'явауше! П'ять!

Серце молодому цареві ввірвалося й покотилось не знати куди в нутрощі, й у грудях похололо, й такий самий холодний піт залляв йому чоло й лице, цар же вис і вис обома руками на одвірку й не мав ні сили, ні волі пуститись. І коли тонка дощечка вламалася, він аж крикнув од жаху та несподіванки. Се міг бути тільки знак Анкра-Майнью, й Дар'явауш довго стояв, тримаючи переламаний одвірок у руках. І коли серце нарешті трохи відійшло, він поглянув на вельможів. Багабухша похмуро стьобав себе ремінчиком по довгополій свиті, а Гаубарува, чийого обличчя в посмерках не було видно, дрібно трясся від старечого регітцю.

— Завтра повертаю своїх комонних на полудень, — сказав Багабухша, не спитав, а просто повідомив і годі, й Дар'явауш тупо дивився й дивився на два цурпалки в своїй руці, не знаючи, як повестись і що відповісти зухвалим вельможам. Се була змова й вони навіть не силкувалися приховувати її. Й найстрашніше — не було такого слова, що порятувало б царя царів, звело все на жарт або ще якось, тільки порятувало.

Тоді з темряви народилася мішкувата постать і почувся схвильований шепіт:

— Найвеличніший!..

Дар'явауш обернувся в той бік, здивований, що його й досі величають сим словом.

Мітробатеш уклякнув перед ним, і взявсь обома руками за носаки царських черевіїв, і проказав, затинаючись од хвилювання:

— Худоба, найвеличніший!

— Яка… худоба? — впалим голосом поспитав Дар'явауш.

— Велика: корови та бики! Тисяча голів. Наші одбили в скіфів!

Цар нестримно й радісно зареготав, тоді, відтрутивши євнуха, подбіг і вхопив Гаубаруву за душу:

— Чув, старий шакале! Йдемо! Йдемо далі!

Борода Гаубаруви була в пазусі, й Дар'явауш одчував її гидке шарудіння під полотном, а старий, не спроможний підвести голову, тільки стогнав і мукав у царевих руках. Дар'явауш одкинув його до Багабухші, й вони мовчки пішли в пітьму.

Зі сходом сонця вся перська рать, нагодована скіфською яловичиною, з якої аж капав лій, забувши про вечірні настрої, пішла далі на захід услід за ворогом, полишивши геть випалене й витолочене пониззя з величезними озерами. За день здолали стільки шляху, скільки раніше брали протягом півтора чи й двох днів, і Дар'явауш звеселився душею й тілом, а ввечері, коли стали на березі широченької річки Вепшу, наказав Мітробатешеві привести на ніч царицю Парміс. Він і досі відчував перед нею провину, не бачив її з того тривожного вечора, коли кругом, в усьому степу вили вовки чи перевертні, й тепер міг із легким серцем вибачитися перед нею й подарувати їй те, від чого Парміс обіцяла народити сина.

Й коли чільник над усіма царськими євнухами привів царицю до намету, Дар'явауш раптом потяг його на велику половину й заходився розпитувати, й ствердно кивав за кожним словом, бо сьогодні його не бентежили й найнеприємніші новини.

— Багабухша спав сьогодні в наметі Гаубаруви, — сказав Мітробатеш.

— Почули смалене? — щасливо посміхнувся цар і впіймав себе на тому, що думає про геть сторонні речі. Бувало, йому щастило в житті й не так, як учора та сьогодні, але ще ніколи він не відчував подібної втіхи. Йшлося не про тисячу корівок та воликів, — їх у Персії Дар'явауш міг би зігнати безліч докупи, — а в тому, що людське щастя — се річ невловна й незбагненна, й воно, мабуть, приступне будь-кому, навіть жебракові, навіть приреченому до страти.

Се трохи притлумило його радість, але цариця Парміс була в його обіймах справжнім дарунком кумирів, і вранці він почувався бадьорим і життєрадісним і наказав перед рушанням принести в жертву Ахурамазді шість найкращих бугаїв, а його войовничому синові Мітрі — чотирьох.

— М'ясо розділіть між усіма тисячами безсмертних! — сказав він і, з охотою поснідавши, рушив колісницею перед головою раті.

Жертва не пішла намарне. Перед обідом, коли здолали річку Вепш і заглибилися стадій на вісімдесят у напрямку Висли, що була границею Скіфії, воєвода безсмертних Відарна приїхав із вивідної тисячі з новою радісною звісткою. Поцілувавши царя царів у ліве плече, як дозволялося тільки п'ятьом людям на землі, він вигукнув:

— Ще отара худоби, найвищий!

— Скільки?!

— Тисяча голів!

Дар'яваушеві з радощів аж очі спалахнули. Скинувши з себе важке золоте огорля, низане з товстих чотирикутників та камінців-кривавців, Він почепив його на шию Відарні й дозволив ще раз поцілувати себе в плече.

— Багабухшу сюди!.. Багабухшу й Гаубаруву!

Відарна передав його повелю молодому сотникові, й за півгодини найвищі вельможі царської учти були коло царевих ніг. Шахиншах спробував одшукати в їхньому вічу коли не покору, то бодай примирення, та Гаубарува дивився на нього по-лисячому, а чільник усього комонного війська взагалі не дивився.

— Чули? — не втерпів Дар'явауш.

— Про що? — перепитав Гаубарува.

Дар'явауш зважив його таким поглядом, що в будь-якого смертного кров би замерзла в жилах, але Гаубарува й досі єхидно посміхавсь, і шахиншах роздратовано махнув рукою Відарні, котрий мостивсь із царевим дарунком на шиї поряд у колісниці. Відарна почав захоплено розповідати, як його шоста тисяча, котрій сьогодні випав ряд нести вивідну службу, а він сам, вірний слуга шахиншаха, також був серед сієї тисячі, — раптом уздріли на чорному тлі випаленого степу широку білу пляму. Спершу ніхто не повірив своїм очам, бо вчорашня худоба була червоної масті. Та коли під'їхали, побачили величезну череду сивої аж білої круторогої худоби, схожої на диких турів. Пастухи розгубилися й кинулись урозтіч, двох безсмертні впіймали, а п'ятеро чи шестеро таки втекло. Та хіба се має значення порівняно з такою здобиччю!

— Тепер і ви помовкли? — пересилюючи лють у серці, посміхнувся Дар'явауш.

Стадій зо дві їхали справді мовчки, та згодом Дар'явауш таки не витримав:

— Доки нам ділити двоє на троє! Кумири спомагають нам, і се я вже достеменно відаю: сьогодні перед рушанням мабед-мабеді та інші мабеди й підлі маги зарізали в жертву Ахурамазді й Митрі десять найліпших бугаїв з моєї череди. Ласкаві кумири прийняли мою жертву й посилають мені з неба сей земний дарунок.

Багабухша, який досі їхав на відстані, тепер підігнав коня впритул до царевої колісниці й зміряв Дар'явауша важким поглядом:

— Невже не бачиш, що то скіфи нас умисно підгодовують?

Цар царів ляскітливо засміявся, колісниця, яку четверик вороних досі тяг угору й угору, нарешті вибралася на високу могилу, й перед очима всім сяйнула ворушка біла пляма, ціле озеро лискучих спин.

— Ось вони! — вигукнув Відарна, й цар теж устав на рівні, щоб краще бачити круторогу череду вгодованих свійських турів і туриць, які аж сяяли на чорному тлі згарища, ревли й металися на всі боки, гнані перськими погоничами.

Дар'явауш стусонув під бік колісничого в передку, той напнув віжки й погнав колісницю до череди. Колеса западались у баюри, й цар з Відарною обіруч трималися за ковані міддю блискучі полудрабки, що сягали їм майже до пояса. Багабухша й Гаубарува їхали за колісницею, й коли царські коні добігли череді впритул, Дар'явауш раптом озирнувся на чільника всіх своїх комонців. Роздратування в ньому поступово вляглось, натомість виринуло нове почуття, й цар царів охриплим голосом звелів колісничому їхати назад, до дороги. Й коли вибралися вгору, рішення його було готове. Він спитав Відарну:

— Де оті скіфи?

— Пастухи? Десь там, у передній тисячі…

— Звели не займати їх.

Чільник безсмертних стрибнув з високої колісниці додолу, зашпортавсь у полах чорного корзна, впав, та вмить схопився й, кульгаючи, взяв од свого щитоносця позаду коня й зник, а коли повернувся, Багабухша й Гаубарува були ще коло царевого бойового двоколу з мечами на осях. Один скіф од рани вже вмер, а другий поранений у праву руку.

— Стачить і сього! — сказав Дар'явауш і звелів Багабухші негайно послати з сим проводирем перемовців до скіфського царя Ідантіра.

— Хай речуть: «Робе Ідантіре! Якщо ти несилий зітнутися з царем царів мечем, то пришли мені в дар землі своєї й води своєї. Й розійдемося миром, бо єдин Ахурамазда на небі — єдин і цар на землі!»

— Вже ми таке раз мовили їм! — сказав Багабухша.

Цар подивився на нього й прочитав у вічу свого вельможа не роздратування й не лють, а смертельне холодне полум'я, й серце йому знов опустилось, як учорашнього вечора, й він пошкодував, що дав таку повелю Багабухші, та гордість узяла гору й поклала серце на місце, тож цар царів неквапом, як у найкращі свої часи, промовив:

— Роби, як велю.

Перед очима постав образ безносого сатрапа, й шахиншах був певен, що Багабухша теж думає про Зопіра, але відвернувся й більше не озирнувсь. Уражений сим його несподівано зміцнілим голосом, вельміж підняв коня дибки, стьобнув жалючими вузликами ремінця й погнав назад, а Гаубарува ще з півстадії тримався царської колісниці, та зрештою й сам від'їхав на збіччя й став.

Увечері Дар'явауш наказав колісничому шукати Багабухшу. Такого ще не знано, щоб шахиншах їхав до свого роба, та Багабухшу сі відвідини зовсім не здивували. Навіть не поцілувавши царя в ліве плече, він мовчки вказав сивою бородою на м'який ослін, а сам сів скраю ложа.

Все те ображало цареву гідність, і він, щоб бодай трохи змаловажити й своє приниження, й урочу незвичність хвилини, спитав:

— Хіба ти сьогодні сам ночуватимеш?

Спитав і подивився, чи не треба тлумачити далі, та Багабухша відразу схопив цареву думку й теж відповів навздогад:

— Ти хотів би поговорити з Гаубарувою?

— Хотів би поговорити з тобою, старий друже. Коли натякаю на Гаубаруву, то можеш не боятися мене. Якби я крився від тебе, то не повідав би, що знаю про ваші… про ваше братання. — Цар ледве підшукав найменш дошкульне слово. — Не боюсь я ні змов, ні которань, і ти се сам видиш.

То була перша нещирість, і Багабухша зрозумів, що не для відвертих звірянь прийшов шах до його полотки, а від страху за себе.

Знадвору долинало хоркання царевого четверика й притишені розмови ратників з варти шахиншаха. Віддалік, біля вогнищ, ляскотів сміх, і Багабухша подумав, що перському воєві небагато треба: шмат присмаженої над жаром волятини, й він, забувши вчорашнє, йтиме далі, куди йому вкаже мечем шах. І коли б отак міркувати, думав Багабухша, можна було б і собі збутися всіх сумнівів і всіх вагань. Та він знав те, чого не відали лучники й щитоносці, — що волятини взавтра не стане, й усе буде знову так, як позавчора й позапозавчора. Єдиний порятунок для персів у сій страшній країні — се втікати, поки ще можна. Багабухша так і сказав шахиншахові:

— На моєму ремінці чотири вузлики, Дар'явауше.

Прикро вражений таким нагадуванням, цар Персії насупив свої гарні брови, й за інших часів йому можна було б і поспівчувати, сьогодні ж Багабухша не міг і не мав права на людські почування, бо важилося всім перським військом.

— І в того грека Гістіея на ремінці так само чотири, — сказав він, бо мусив бути безжальним. — А як зійде сонце, вузликів стане три…

Дар'явауш перебив його тихим голосом:

— Багабухшо, з усіх сімох… ти найбільше тоді пасував до царського столу.

Коли він удався й до такого, — майнуло Багабухші, — то мусив по справжньому налякатися.

Цар повів далі свою дивну думку:

— Та коли вже сталося так, як сталось, мусиш допомагати мені. Без тебе… — Він запнувся, й царський вельміж не знав, мимоволі чи знову роблено. — Важко мені без тебе, се я відчув аж тепер, у сій ворожій країні, далеко від Персії. Десять тому літ я просто хотів стати царем — і годі. Та з літами приходить розум і приходять думки… Я з вами багато земель і племен повоював, а ще більше перебачив і щастя людського, й нещастя… Ти не дивуй, се я не для того, аби тебе розчулити кажу. Великий Куруш думав про Персію, я ж хотів би думати про всіх людей у світі, бо здається мені, що се кумири наші ласкаві підказали сю думку… Всі люди — брати. Так сказав Заратуштра. Й ще він сказав, що один кумир на небі — і єдин цар на землі. Й Куруш се відав, і син його Камбіс відав, але вони хотіли сього тільки для Персії, я ж хочу для всіх людей на землі. Мій роб Крес мовить, що війна — то є зло, й я йому вірю, й він хоче, щоб я завоював усі землі світу, — я й тут хвалю його. Але він того хоче, аби не бути нещаснішим за інших царів, котрі ще живуть окремо від Персії, я ж хочу для того, щоб не було війн і которання межи людьми: раз і навіки. Якщо один цар на землі, то хіба він сам проти себе ратитиметься? Й кумир єдин буде — Ахурамазда, й не стане чвар і через кумирів.

Дар'явауш подивився на Багабухшу широко розплющеними очима, в яких блимав вогник єдиного світильника, що висів угорі середньої підпори намету.

— Я не заради слави, — озвався він. — Оте все, що пишуть мої писці: «Цар царів, володар усього живого від сходу й до заходу…», — все то тільки для них, — цар махнув рукою за стіни полотки.

Багабухша втомлено зітхнув:

— Коли таке мовиш, то найліпшим царем для персів був би Утана.

— Утана не сприймає ніяких царів, — заперечив Дар'явауш, і було чути, що він знов образився, та се тепер уже найменш обходило Багабухшу. Він порівняв сьогоднішні слова Дар'явауша з дотеперішніми й покартав сам себе, що мало не піддався був допіру, бо то були хитрощі, якими Дар'явауш уславився з першого ж дня свого царювання. Десь там у неміряних степах Скіфії заблукав Зопір, і не з власної волі, а через ті самі підступи Дар'явауша. Багабухша поклався чолом на долоні й закляк, не відповівши цареві, й цар одчув, що між ними знову й знову здіймається високий, ще вищий од вавілонського, нездоланний мур, і душу його пойняло вогнем лютої злоби до Багабухші, бо й сі відвідини, й принизливе звіряння нічого не дали. Він теж згадав Зопіра, певно, Зопірів дух витав у сьому наметі, й подумав, що коли до Багабухшиної впертості прилучиться трутний запал його безносого сина, станеться найстрашніше.

Була єдина сила, яка могла приборкати силу сих двох людей, але про неї Дар'явауш не хотів думати: краще смерть.

…Однак він таки здумав, і здумав дуже небарно, по півтора днях після сієї ганебної для себе розмови з Багабухшею. Стояв обід, і сонце пекло, мов улітку, хоч минала друга сідмиця вересня. Те сонце Дар'явауш міг би зненавидіти, коли б не знав, що то — Око Ахурамаздиного сина Мітри. Благо оберталося своєю протилежністю: якби бодай раз на тиждень ішов дощ, не було б ні падежу серед коней та худоби, ні теперішнього страшного голоду. Та все, що виходить од Ахурамазди й сина його, належало шанувати й Дар'явауш уважав за ліпше про се не думати. Тепер йому було й не до того: в ногах у нього лежали дарунки скіфського царя Ідантіра, якщо їх і справді хтось наважився б узвати дарунками, й перський цар мовчки дививсь на них.

Що в «дарунках» прихований зміст, він уже не мав сумніву, та розкрити його не вмів. Спершу йому здалося, що то вияв давно сподіваної покори з боку скіфів: миші живуть у землі — значить, се земля; птахи літають у небі — се повітря, жаби ж плавають в озерах і річках, а се вода. Єдине, в чім трохи завагався був Дар'явауш, се дві дюжини стріл. Але їх теж прислав скіфський цар, отже, клав йому під ноги свою звагу й свою ратну силу. Те, про що й мріяв зараз кожен перс на чолі зі своїм царем. Так витлумачив скіфські дарунки володар Персії й усього світу. Коли ж скіфи, що їх привезли, зникли в чорному степу, Дар'явауш запитав у Відарни:

— Вони вже далі не йдуть?

Але Відарна лише плечима стенув, бо скіфська рать трималася так само на день попереду, як і досі. Й Дар'явауш мовби новими очима поглянув на ті дарунки. В одній клітці з мідного пруття сиділа сіренька пташка з чубцем на голові, в другій зелена вавката жаба ворушила широким білим волом; з третьої клітки на царя зиркала пшонинами очей польова миша; за її ж кліткою лежав просто на килимі снопик стріл із різним оперінням. Щодалі дивлячись на них, Дар'явауш дужче й дужче хмурився, й коли прийшов покликаний робами Гаубарува, того ясного настрою, що опанував був царем, не лишилося й сліду.

Гаубарува пильно глянув на дивні дарунки й вийшов з полотки шахиншаха. Близькою долиною зі сходу на захід сунула витяга, піша й комонна впереміш. Се були задні тисячі полку безсмертних, яким не вистачало вже навіть рябих коней, а Багабухша не дозволяв одбирати в інших комонних ратників, бо се могло призвести до яких завгодно вибухів і которань. Гаубарува стояв і сумно дивився на сю неоковирну лаву, яка ще два місяці тому могла б затьмарити блиском кожного смертного, й стояв доти, поки проминула й остання тисяча безсмертної тьми й посунула невірогідно строката, різнобарвна пообдирана лава, в якій годі було впізнати не те що рід оріжжя, а й племінну приналежність. Вої тяглись нога за ногою, чорні й вимучені, дехто навіть не мав при боці щита. Зрідка траплялися вершники, й тільки з сього Гаубарува робив висновок, що то Багабухшині полки колишніх комонців, які давно поїли коней і мулів і ще на тій сідмиці заходились кидати жереб один на одного.

Старий вельміж гидливо плюнув і повернувся йти до полотки, де лишив самотнього й нещасного царя царів. Але перед очима в нього виросла згорблена постать у брудному грецькому хітоні й із довгою гачкуватою палицею.

— Се ти царю? — несподівано весело вигукнув Гаубарува.

Той, кого він назвав царем, став і повис на ґерлизі обома руками.

— Ми з тобою вже тіні, — сказав він. — По той бік мосту Цінвад кожен перс роздягається голим, а тіла в усіх людей однакові: що в царя, що в роба.

— Ти ж не нашої віри! — здивований і вражений такими словами людянина, мовив Гаубарува, але в голосі його вже не було ні ворожості, ні допірішнього посміху.

— Ваш Заратуштра, пророк, казав моєму вітцеві, що кумири на небі одні, лише різні язики їх по-різному взивають. — Він поволі з'їхав ціпком униз і сів, і Гаубарува теж опустився поряд на чорну спопелену траву, яка тхнула сажею, й вони просиділи ще добру годину, розводячись про життя та смерть, бо вона була для них ближча й гуртувала вельможа й роба.

Й коли разом увійшли до царевого намету, Дар'явауш і досі ходив навколо скіфських гостинців, роздивляючись їх зусібіч.

— Скажи, мудрий, — звернувся він до Креса. — Поглянь і скажи, що се означає.

Крес обійшов клітки раз і вдруге й засміявся хрипким сміхом, який перейшов у старечий кашель.

— Скіфи прислали в дарунок тобі свою землю, й воду, й небо над ними, й силу ратну поклали тобі до ніг.

Дар'явауш недовірливо посміхнувся, та враз нахмаривсь і вийшов аж у двері. Й, стоячи в дверях, узявшись обома руками за новий одвірок, сказав:

— Чи не пора тобі, Кресе, до предків? Скільки маєш літ за плечима? Й скільки таких порад давав ти перським царям?

— Досі я радив те, що веліли мені кумири, — відповів Крес. — Тепер же порадив так, як тобі хочеться, бо ти вже давно мариш землею й водою з руки скіфського царя. Сей світ неправдивий, Дар'явауше, бо кожен мовить не те, що видить, а те, що хоче видіти. Й тебе я вже знаю не одне літо, й Камбіса знав од уродження, й Куруша знав, і всі вимагали казати їм не право, а криво. Всім царям се до смаку, й царям, і царевичам, і всім…

— Вельми красно речеш, — посміхнувся цар Персії, й досі не обертаючись.

— Речу, бо я теж був царем. Та коли вже тобі забаглося правди… — Крес поволі сповзав і сповзав руками з довгої ґерлиґи й, зігнувшись удвічі, мовив: — Хай тобі її рече хтось інший.

Він подибуляв до дверей, і Дар'явауш одійшов убік з дороги, щоб не торкнутися брудного роба, тоді звелів Гаубаруві:

— Тлумач ти!

Гаубарува, давно обдумавши свої слова, мовив урочистим голосом, наче маг перед священним вогнем:

— «Коли не пурхнеш із землі моєї птахом, коли сам не потонеш у водах наших, то лежатимеш у чорній землі».

— Се ти так розтлумачуєш дарунки скіфського царя? — глузливо перепитав Дар'явауш, нахилившись до Гаубаруви, який також, мов допіру колишній цар Людії, перегнувся й змалів. — А стріли?

Гаубарува з болем одповів, бо й сам ледве тепер до кінця збагнув той четвертий дарунок:

— Стріли в сніпку різні, Дар'явауше. Половина скіфських, половина ж наших. Нахилися. Наші прості, а їхні — з гарпунчиками.

Дар'явауш як стояв, так і впав коло пір'ястого сніпка стріл навколішки, й холод пробіг йому по схиленій спині, забравсь у душу й огорнув усе його єство. Навіть Гаубарува не міг знести такого видовища. Діставши бороду з пазухи, він випростався й неквапом подріботів із полотки, кинувши царя в ще холодніший страх. Дар'явауш лякливо озирнувся на Гаубаруву з-під руки й несподівано тонким голосом гукнув у глибінь намету:

— Парміс!.. Парміс!..

Але замість неї до полотки ввійшов Багабухша, й цар з несподіванки аж сахнувся.

— Скіфи далі не втікають.

Почувши се, Дар'явауш поволі відступив од Багабухші. Сталося нарешті те, чого він увесь час прагнув, усі місяці, а тепер украй розгубився.