Диригент

1. Альберт і Мартін

Бруксвіль, Оклагома

Альберт мав одинадцять років. Він був хорошим хлопчиком, але того дня не послухався батьків. Не тому, що йому подобалося засмучувати їх: просто він подумав, що цього разу — як і в попередніх випадках — нічого страшного не станеться. Впродовж останніх годин синоптики попереджали, що насувається сильний ураган: зіткнення теплих і холодних вітрів високо в небі мало призвести до утворення торнадо, що спуститься на землю. Щоправда, від початку весни вони жили в постійному очікуванні стихійного лиха. Його мати вмикала телевізор на максимальну гучність попри те, що на інформаційному каналі повідомляли ті самі новини: повторна трансляція розпочиналася одразу після закінчення випуску. Та горе тому, хто насмілювався стишити звук або перемкнути на інший канал. Батьки серйозно сприймали тему торнадо, і Альберт не розумів чому. Хай там як, а жоден смерч не зачепив їхній будинок. Вранці він сказав їм, що Тім — син Джонсів — запросив його погратися до себе. Проте вони навідріз відмовилися випустити його надвір. Три роки тому ферма родини Джонсів була понівечена ураганом, і не було жодних підстав вважати, що подібна історія не повториться. Тему закрито. Всі мають лишатися вдома й спуститися до укриття, щойно пролунає сигнал тривоги.

Альберт не заперечував. Після сніданку він поставив у мийку свою чашку й вислизнув крізь задні двері. Пройшовши половину дороги до ферми Джонсів, хлопчик почав усвідомлювати, що відбувається щось дивне. Хмари, що з самого ранку вкрили небо, рухалися з надзвичайною швидкістю; у просвітах між ними проглядало сонце, відкидаючи на землю світлотіні. Внизу все завмерло: в полях панував спокій, машини стояли в коморах, птахи замовкли. Прислухавшись, він почув далеке виття собаки. А може, то був не собака? Альберт угледів ферму Джонсів, коли налетіли перші пориви вітру. Наляканий, він щодуху побіг уперед, піднявся сходами до подвір’я і з усіх сил загрюкав у двері. Ніхто не озвався. Обійшовши будинок, він перевірив задні двері, які завжди лишали відчиненими. Та сьогодні їх замкнули. Притулившись до вікна, Альберт приклав долоню козирком до лоба й оглянув кухню. Там нікого не було. І тоді пролунав цей звук. Він відступив на два кроки назад і визирнув крізь бічний вхід. Торнадо ревів, проносячись безлюдною лукою, мов зловісне створіння в темному плащі, зітканому з пилу, туману й смерті. Захопившись видовищем, Альберт на якусь секунду скам’янів, загіпнотизований його стрімким просуванням до ферми, вражений його манливою могутністю. Тим часом запорошені піщинками очі наповнилися сльозами — реакція на сильний страх. Він роззирнувся довкола, шукаючи, куди втекти й де сховатися.

На фермі Джонсів було укриття, що, ймовірно, розташовувалося в передній частині будівлі... проте він не дуже точно пам’ятав, і було запізно вертатися туди. Хлопчик чкурнув до курника, оглянувся один раз, позирнув на монстра, що невпинно наближався, і побіг далі, до маленької будівлі, благаючи, аби двері були відчинені. Посмикав за грубий засув — тоненьку дощечку, що ледве трималася на одному цвяху й кріпилася до виїмки на одвірку. Зачинився зсередини. На якусь хвильку його огорнула цілковита темрява; очі намагалися адаптуватися до тьмяного світла, що проникало крізь щілини. Захеканий після бігу, він майже задихався — як від фізичних зусиль, так і від огидного запаху пір’я і курячого лайна. Хлопчик обмацав кишеню в пошуках інгалятора й раптом згадав, що лишив його на столі біля телевізора. Змусивши себе стримати сльози, Альберт прислухався до ревіння чудовиська надворі. Може, виття стало тихішим? Може, ураган віддаляється? Він розпростерся на підлозі, не зважаючи на м’які теплі екскременти, що просякнули тканину його штанів, і вдивився в отвори між дошками. Якщо торнадо на секунду змінив напрямок руху, він зробив це, щоб повернутися з подвійною силою. Альберт побачив, як він мчить лукою, мов жива істота, яка вбирала в себе все, що траплялося на її шляху. Хлопчик озирнувся і лише тоді, коли його очі призвичаїлися до напівтемряви, розгледів птахів. Курки тихенько скупчилися в одному з кутків, утворивши щільну масу. Вони знали, що невдовзі помруть, і він теж зрозумів, що помре. Тремтячи з ніг до голови, Альберт поліз до птахів і, зіщулившись усім тілом, протиснувся між ними. Наступної миті ураган дістався ферми. Мовчазна покірність, із якою курки прийняли свою долю, змінилася сумним протяжним кудкудаканням, що нагадувало крики людей, охоплених панікою. Альберт теж закричав, кличучи свою маму. Поки повітря виходило з легенів, його уява чітко малювала маленькі альвеоли, які лікар якось показав йому на схемі, — сплющені, нездатні накопичувати кисень. Попри це, він кричав і кричав до цілковитої знемоги, зосередившись на власному вереску, що нагадав йому дитячий писк. Хлопчик збагнув, що це кінець, коли не зміг розчути жодних звуків: рик монстра за дверима перекривав геть усе. Останнім, що він відчув перед тим, як курник розвалився, було тепло його сечі, яка розливалася між ногами.

Високо в чистому блакитному небі сяяло сонце, і жодна хмаринка не затьмарювала його досконалості. Здавалося, це якийсь злий постапокаліптичний жарт. Мартін зупинився, відчувши, як крапля поту поповзла по короткому, ретельно розчесаному волоссю. Знервований, він провів рукою по шиї і пересвідчився, що комір сорочки починав намокати. Носком лискучого черевика чоловік відкинув тріски й уламки, розчистивши місце для свого портфельчика. Дістав із кишені білу полотняну хусточку й протер потилицю. Згорнувши хусточку навпіл, він сховав її і оглянув себе. Добре випрасувані штани, бездоганне взуття. Втім, м’яка джинсова куртка не годилася. Треба було обрати щось легше з огляду на спеку, що зазвичай настає після проходження урагану. Всюди, куди сягало око, були руїни. Уціліла лише маленька червона комора поблизу сходів, що вели до укриття, де сховалася родина Джонсів. Підхопивши портфельчик, чоловік попрямував туди. Двоє розчахнутих дверцят і міцний ланцюг, який досі звисав із засувів, вказували на квапливу втечу з будинку. Він на мить зупинився і вдихнув запах, що йшов від темної землі підвалу; пахло грибами, торфом і трохи сечею. Він відчув, як прискорено закалатало серце. Там нікого не було. Мартін рушив до ферми — точніше, до того, що лишилося від неї.

Альберт прокинувся. Перш ніж розплющити очі, він зрозумів, що не може рухатися: щось важке стиснуло йому груди. Десь удалині хлопець розчув голоси Джонсів і почав гучно кликати їх. Його здавлені легені насилу витримали три видихи, а потім він знепритомнів.

Отямившись, Альберт побачив сліпуче світло, що різало очі. Він гадки не мав, скільки часу пролежав непритомним, але цього разу вирішив діяти обережніше, щоб не зомліти вдруге. Констатував факт — неможливість рухатися. Дощатий настил, який, безсумнівно, обрушився з даху, повністю накрив його, однак він припустив, що зверху було ще щось — дуже важкий предмет. Лівою рукою хлопець намацав край не надто широкої дошки й дійшов висновку, що, ймовірно, на настил упав один із товстих брусів, на якому тримався курник. Задихаючись, він подихав ротом. Пекучий біль пронизував чоло в тому місці, де дерев’яні тріски здерли шкіру, а ніс був закладений шмарклями й кров’ю, заважаючи рознюхати удушливий пташиний сморід. Усе це громаддя здавлювало його, і він був певен, що ліва стопа зламана. Попри нерухомість, Альберт відчував, що вона затиснута й болить так, неначе звідти стирчали друзки скла. Біля своєї правої руки він розгледів теплий труп курки. Альберт заплакав, хоча розумів, що не слід піддаватися страху, і напружив мозок, силкуючись пригадати, як заспокоював себе, коли доводилося контролювати напади астми. Докладаючи неабияких зусиль, він вдихав повітря ротом — настільки глибоко, наскільки дозволяли масивні дошки, що давили на груди. «Дуже добре, Альберте, у тебе чудово виходить», — почувся йому голос матері, яка зазвичай допомагала йому під час нападів. Від думки про маму бажання плакати повернулося; він помітив, що на очі навернулися сльози, й відчув себе маленьким і дурненьким. Альберт мимоволі вдарив самого себе й здригнувся всім тілом, унаслідок чого розтрощена стопа затремтіла, змусивши його задихнутися від болю і втратити той слабкий контроль над диханням, якого йому заледве вдалося досягти. Ось чому впродовж наступних хвилин він заходився подумки рахувати кількість вдихів і видихів, уникаючи думати про маму. Зрештою йому вдалося розслабитися. Він повернув голову до правого плеча і вчергове подряпав лоба, коли спробував роздивитися щось в отвір між поваленими дошками.

Альберт був сільським хлопцем, тож зумів визначити за кутом падіння сонячних променів, що зараз трохи пізніше опівдня і торнадо розігнав усі хмари, які зранку нависали над землею. Також він подумав, що йому пофортунило, бо два дні тому сеньйор Джонс підстриг траву. Інакше він би не розгледів з лежачого положення чоловіка, який простував лукою. Йому одразу стало ясно, що це не сеньйор Джонс. На його грудях виблискував значок, а в руках незнайомець тримав портфельчик. Стараючись якомога більше заповнити легені, Альберт зробив глибокий вдих і крикнув, проте з його губ зірвалося лише приглушене хрипіння. Чоловік перевів погляд на руїни загону для худоби та якусь секунду дивився у той бік. Альберт не сумнівався, що чоловік підійде до нього, але тієї миті курка, що раніше здавалася мертвою, ворухнулася під його правою рукою, полізла до тріщини між дошками й вискочила на луку. Незнайомець відвів очі й продовжив свій шлях до ферми. Альберт розридався, не переймаючись тим, що може захлинутися. Зрештою, він був певен, що помре.

Наближаючись до ферми, Мартін розрізнив тихі схлипування відчаю. Такі звуки він чув десятки разів. Слова майже нічого не значили. Усі без винятку уцілілі після катастрофи розмовляли однаково. Застряглий у горлі голос намагався передати сміхотворний оптимізм і надію, що народжувалася обезголовленою, стікала кров’ю і втрачала залишки сил, поки люди блукали серед завалів, шукаючи будь-що, будь-який привід сподіватися на краще й радіти сумнівній удачі вижити.

Дівчина років шістнадцяти підбирала з-під уламків яскраві шарфи, якими трусила, наче гімнастичними стрічками, й вішала собі на шию, лишаючи в повітрі хмаринки пилу. Вона побачила його першою і попередила родину, вказавши в його бік довгими пальцями з короткими нігтями, нафарбованими чорним лаком. Джонси пильно дивилися на нього крізь отвір, що утворився на місці розбитого вікна; на усіяній трісками луці вимальовувався силует незнайомця, що прямував до ферми. Мартін задоволено розглядав їх. Відзначив ще двох дітей: підлітка приблизно того ж віку, що й сестра, і хлопчика, якому й дванадцяти не виповнилося. Старший був одягнений у футболку з символікою якогось рок-гурту, а молодший мав надто довге волосся як для хлопця. Сеньйор Джонс не розчарував його. Він плакав, сидячи на зруйнованому подвір’ї. Мартін завважив, що на одну з найближчих сходинок чоловік поклав пляшку з водою, кілька плиток шоколаду й пістолет. Він підтримував голову обома руками, виражаючи цим жестом цілковиту безпорадність. Тим часом його старенька мати, яка влаштувалася поряд, утішала його, заколисуючи, мов малу дитину. За кілька кроків від них стояла жінка років сорока п’яти. Вона допитливо й зухвало дивилася на новоприбульця. Молода сеньйора Джонс, припустив він. Худа, вродлива, з рудуватим фарбованим волоссям, що не личило їй. Вона притискала до себе одну з тих маленьких дурних собачок, які гарчать без упину. Мартін ще раз пересвідчився, що значок на грудях впадає в око. Побачивши його, вся сім’я явно пожвавішала — вони відкинули всі предмети, які тримали в руках, і рушили до місця, де раніше були двері, хоча в тій частині будинку майже вся стіна обвалилася. Сеньйора Джонс зреагувала першою. Не випускаючи собачку, вона обтрусила блузу біля вирізу, трохи пригладила волосся і, сліпуче посміхаючись, почала спускатися назустріч Мартіну. Той посміхнувся у відповідь, ненавидячи її всією душею за те, що вона здатна заподіяти стільки лиха, посіяти стільки розпусти й жаху, розгнівати самого Господа. Він простяг руку і, перш ніж торкнутися її пальців, вирішив: хоча за традицією варто було б почати зі старої, цього разу він уб’є першою саме її.

Альберт почув крики та постріли. Він широко розкрив очі й припинив плакати. Як не дивно, сьогоднішній день може стати для нього щасливим.

2. Вдача горянки

Академія ФБР, Квантіко, штат Вірджинія

Середа, 24 серпня 2005 р.

Амая Саласар знервовано совалася на стільці в другому ряду. Вона прийшла однією з перших до просторої зали, де мала відбутися лекція. Однак величезна кількість слухачів створювала загрозу тисняви. На відміну від попередніх занять, що проводилися виключно для європейських поліціянтів, ця лекція анонсувалася як відкритий майстер-клас, відвідати який могли всі охочі агенти й кадети ФБР. Вистачило двох найбільш суворих поглядів з її арсеналу, аби відігнати від сусідніх місць двох агентів у ділових костюмах і пару кадетів, що вирізнялися блакитною спецформою і широкими усмішками. Їй хотілося самотності. З-поміж усіх заходів, передбачених програмою обміну, лекція спецагента Дюпре була найцікавішою. Судячи зі швидкості заповнення зали, вона була не єдиною, хто так вважав. Невдовзі до неї підійшла Герта — середнього віку інспекторка німецької поліції. Привітавшись теплою усмішкою, вона усілася поряд. Вони були єдиними жінками, що входили до складу групи європейських поліціянтів. Зважаючи на прохолодний прийом із боку колег-чоловіків, видавалося природним, що ця жінка не відходила від неї відтоді, як вони приїхали сюди. Попервах Амая поводилася стримано. Герта подобалась їй, жінка була приємною і люб’язною, але, на смак Амаї, здавалася надто говіркою. Вона не належала до категорії жінок, які чіпляються до співрозмовників із різними нісенітницями або безжально розпитують про особисте. Проте їй було достатньо двох сніданків, двох обідів та однієї автобусної поїздки з аеропорту, аби розповісти майже все про своє життя.

— Вдача горянки, — сказала Герта.

— Що?

— Закладаюсь, що ти народилася в гірській місцевості. Мій чоловік виріс у горах, і він подібний до тебе. Мені важко витягати з нього слова.

— Насправді я виросла в долині.

Обидві засміялися в унісон. За останні чотири дні Герта витягла з неї значно більше інформації, ніж «кілька слів». Мабуть, вплинув емоційний фактор: значно легше відкривати душу тим, кого більше не побачиш. А може, інспекторка Герта Шнайдер уміла не лише розмовляти, а й слухати. Зрештою вона стала її повірницею: Амая поділилася з нею таємницями, яких ніколи й нікому не розкривала. Кілька разів вони розмовляли всю ніч, аж до світанку. Герта очолювала відділ убивств і керувала сорока п’ятьма особами, тридцять вісім з яких були чоловіками. Їй довелося виборювати своє місце й завойовувати належну повагу, але, попри це, вона ні на кого не тримала зла.

Перш ніж Герта встигла розпочати розмову, біля Амаї усівся якийсь чоловік у костюмі.

— Інспекторко, я скрізь шукав вас. Гадав, що ви в кімнаті відпочинку, разом з усіма. — Його інтонація виражала удаваний докір, і для підсилення ефекту він обдарував її посмішкою, що застигла на його обличчі довше, ніж потрібно. Амая опустила очі, аби не бачити цього.

Емерсон був призначений її куратором на час проведення курсу.

Його обов’язок полягав у тому, щоб показувати їй аудиторії, допомагати проходити навчання, супроводжувати, знайомити з різними інструкторами, надавати доступ — скориставшись власним комп’ютерним обладнанням і власним паролем — до інформації, необхідної для виконання практичних завдань, що пропонувалися учасникам курсу. Часом він робив спроби залицятися до неї...

— Так, я поспішила. Хотіла обрати хороше місце. Ця лекція особливо цікавить мене.

— Вона цікавить не лише вас, — зазначив Емерсон, роззирнувшись довкола й оглянувши майже повну залу. — Як бачите, наш агент Дюпре викликав неабиякий ажіотаж. Чи слухали ви його лекції раніше? Ви знайомі?

— Три роки тому я була на його лекції в Університеті Лойоли в Бостоні, де тоді навчалася. Простояла в черзі за автографом і потиснула йому руку. От і все. Згідно з програмою курсу, агент Дюпре проведе наступний семінар. Я хочу підготуватися.

Емерсон зверхньо усміхнувся і вигнув брову.

— Чи знаєте ви щось, чого я не знаю? — спитала вона, усвідомлюючи, що він жадає щось розповісти.

— Спецагент Дюпре дотримується власних методів. Для нього проведення занять не завжди означає те, що для інших. Він — очільник оперативної групи, а не викладач. Час від часу читає лекції або публікує статті, призначені лише для наших співробітників. Дюпре зробив виняток, погодившись брати участь у створенні групи «Європол».

— Ви працюєте з ним, чи не так?

— Не зовсім... — Було очевидно, що йому важко це визнати. — Інколи я супроводжую його людей під час поїздок. Я був би радий, якби це траплялося регулярно, і не виключаю такої можливості в майбутньому. Я входжу до складу команди підтримки Відділу комунікації разом з агенткою Стеллою Такер із групи Дюпре. Можна сказати, що я опосередковано працюю на нього. Поведінковий аналіз охоплює багато різних сфер. Оперативні групи складаються з польових агентів-криміналістів, але є чимало інших аспектів розслідування, які необхідно висвітлювати тут, у кабінетах, аби надавати належну допомогу тим, хто шукає негідників далеко за межами цієї будівлі. — Він вимовив слово «негідники» так, неначе розмовляв з маленькою дівчинкою, а потім обдарував її однією зі своїх демонстративних усмішок. Побачивши, що це не справило бажаного ефекту, Емерсон діловим тоном провадив далі. — Слідчі, що працюють тут, належать до трьох оперативних груп. Звісно, я криміналіст, моя спеціальність — аналіз даних. Можливо, наша діяльність не надто вражає, але вона має вирішальне значення для розслідування.

Світло в залі почало тьмяніти, а шепотіння публіки поволі стихало — це відбувалося одночасно, ніби якийсь пристрій контролював обидва процеси. Нарешті запала тиша. Потужний прожектор ставав дедалі яскравішим, освітлюючи самотню кафедру посеред сцени.

З правого боку просценіуму з’явився агент Дюпре, пройшов сценою і став у чітко окреслене коло світла. То був худий елегантний чоловік; темне, коротке й охайно підстрижене волосся нагадало їй, що, побачивши його вперше, вона подумала про військове минуле. Бліда шкіра підкреслювала темні кола під очима, які надавали йому дещо втомленого вигляду, неначе він від самого народження страждав на безсоння. Чоловік був одягнений у бездоганний темно-синій костюм, білу сорочку і краватку, що пасувала до загальної колірної гами; обличчя було ретельно поголене. Дюпре зупинився перед кафедрою і на якийсь міліметр посунув її, хоча жоден його жест не підтвердив, що він поклав на підставку папери з текстом своєї промови. Амая запитала себе, чи не залишив він його заздалегідь; ця деталь дозволила би їй скласти краще уявлення про вдачу й аналітичні здібності агента. Вона пообіцяла собі перевірити, чи забере він аркуші наприкінці лекції.

Згідно зі стислою біографічною довідкою, що наводилася в програмі, йому було сорок чотири роки, він народився у штаті Луїзіана й мав глибоку професійну підготовку з права, економіки, історії мистецтва, психології і криміналістики. Впродовж останнього року очолював одну з трьох груп польових агентів Підрозділу поведінкових наук ФБР, у якій сам пропрацював п’ять років. Дюпре підняв підборіддя, виставив одну ногу вперед і переніс вагу тіла на другу, постаравшись, аби руки зайняли природне положення вздовж тулуба. Потім він обвів поглядом присутніх в аудиторії. Позаду, за кілька рядів від неї, хтось почав аплодувати, але оплески відразу вщухли. Хоча очі Амаї були прикуті до сцени, вона розчула шурхотіння шовкових костюмів кількох агентів, які озирнулися і докірливо глянули на порушника. Їм не подобався шум: крики, виття, овації годилися хіба що для спорту.

Дюпре простягнув руку і постукав по мікрофону, внаслідок чого залою прокотився звук, подібний до гуркотіння грому. Він трохи нахилився над кафедрою, звів очі й звернувся до когось невидимого в глибині зали:

— Будь ласка, чи не могли би ви трохи освітити публіку? Якщо я не бачу вас, у мене виникає відчуття, ніби я розмовляю сам із собою. — Він смиренно усміхнувся. — А це відбувається дуже часто...

Це зауваження миттєво викликало симпатію слухачів, що здавалися значно більш розслабленими, коли освітлення стало достатньо яскравим, аби Дюпре міг розгледіти їхні обличчя.

Чоловік впивався в них очима, немовби шукаючи когось.

Побачивши Амаю, він на кілька секунд затримав на ній погляд, після чого знову перевів його на кафедру. Це тривало одну блискавичну мить. Вона казала собі, що він, либонь, дивився на когось, хто сидів позаду. Аж тут завважила, що агент Емерсон пильно розглядає її. Він також помітив той вияв уваги. Дюпре звернувся до публіки й розпочав промову:

— Всі ми знаємо, наскільки важливою є розробка віктимологічного профілю, що дозволяє нам досягнути мети шляхом аналізу вибору очевидних жертв. Але сьогодні я розповім вам про важливість формування характеристик гіпотетичних жертв, завдяки чому можна вийти на слід серійного вбивці. Спершу ми приділимо увагу типу жертви, який він обирає до того, як виявить себе або люди дізнаються про його існування.

У залі почувся звук, подібний до наполовину стриманого зітхання. Дюпре знову спрямував погляд на Амаю. Коли він заговорив, здавалося, що кожне слово адресоване їй.

— Згідно з поширеною думкою, злочин — це спосіб, завдяки якому вбивця позбавляється власного болю, оскільки він часто був жертвою, перш ніж стати агресором. Із-поміж усіх гіпотез найнебезпечнішою є така: всі вбивці хочуть, щоб їх затримали й спіймали, тож скоєні ними злочини — жахливий привід привернути увагу людей до їхніх страждань. Само собою, психічні захворювання не рахуються.

Амая почула, як Емерсон збентежено шепоче:

— Якого біса?..

Спецагент Дюпре трохи помовчав і звернувся до інших слухачів:

— Такі гіпотези проголошують, що жорстокість і варварські методи є лише способами виділитися. І вони не зупиняться, тому що нарешті зрозуміли, яким чином можна стати кимось непересічним, впливовим, значущим, і цей егоцентризм часто шкодить їм, адже, охоплені жагою визнання, вони втрачають пильність, ризикують і потрапляють у пастку. Але слід бути обережними, адже припущення — головний ворог слідчого і реальність доводить, що не всі серійні вбивці діють імпульсивно й ірраціонально. Насправді деякі з них достатньою мірою усвідомлюють свої «специфічні риси» і нерідко вдаються до різноманітних хитрощів і маніпуляцій, аби збити зі сліду того, хто женеться за ними, — вони намагаються мислити за логікою поліціянтів, тож змінюють декорації на місці події або підсовують фальшиві докази, навіюючи нам ілюзії і заважаючи побачити те, що сталося насправді. Вбивці такого штибу здатні роками виконувати свою зловісну роботу з надзвичайною обережністю — замітають сліди, ховають трупи, стараються, аби вбивство виглядало як зникнення, втеча, нещасний випадок чи самогубство, і з цією метою обирають жертв, що належать до групи ризику, осіб, чиє щезнення може лишитися непомітним або не приверне зайвої уваги через соціальну маргінальність. Сюди належать наркомани, повії, жебраки, безхатченки, нелегальні мігранти або іноземці з нестабільним економічним становищем. Зловмисники здійснюють ретельний відбір, знаючи, що представники цих груп дуже часто переїжджають з місця на місце. Йдеться про особливість нашої великої країни, що суттєво ускладнює розслідування злочинів у США. Щоправда, це актуально і для вас, європейських поліціянтів, з огляду на відкриття кордонів між країнами — членами ЄС, — мовив він, звертаючись до лівої частини зали, де сиділа Амая та її колеги. — Вбивця цього типу не має жодного наміру попастися на гачок; він може все життя грати роль порядного громадянина й не прагнути слави, бо вже самоствердився.

Після короткої мовчанки Дюпре зосередив погляд на Амаї і додав:

— Він відчуває задоволення і насолоджується владою, наче диявол, якому смішно, що люди не вірять у нього. — Він усміхнувся, і публіка наслідувала його приклад.

Амая удала, ніби не помічає косого погляду Емерсона, хоча навряд чи було можливо не почути слів Герти, яка нахилилася до неї і прошепотіла:

— Він сказав це тобі.

Дюпре провадив далі, мовивши до решти слухачів:

— Слідчий, який веде справу про вбивство, вміє виявляти підозрілі елементи й визначати основні напрямки розслідування: зацікавлені особи, ревнощі, секс, наркотики, гроші, спадок, шантаж. Проте мотиви серійних убивць не підпадають під загальне правило, тому що вони прагнуть насолоди на психологічному рівні. Саме тому так важливо приділяти увагу способам, завдяки яким наш об’єкт отримує насолоду: це дає змогу зрозуміти, які саме потреби він задовольняє. Мета цієї лекції і ваших наступних занять, передбачених курсом, полягає у встановленні подібностей і розбіжностей, що стосуються типу жертви, обставин зникнення або появи трупа, які наводять на підозри, що за ймовірним самогубством або нещасним випадком насправді криється вбивство чи серія вбивств. Але як ми досліджуватимемо психологічні особливості вбивць, яких нам ще не вдалося спіймати? Як створимо базу на основі невідомих даних? Як вивчатимемо поведінку привида, браконьєра, який успішно ловить здобич через те, що ми нічого не знаємо про його існування?

— Віктимологія, — прошепотіла Амая.

— Віктимологія, — майже одночасно сказав Дюпре. — Наука, що вивчає не лише психологічні портрети реальних жертв, а й характеристики гіпотетичних жертв, зниклих осіб, утікачів, тих, хто безслідно пропадає бозна-де. У цьому випадку віктимологія перетворюється на абстрактну науку, де інтуїція дослідника є вирішальною для визначення того, чи справді йдеться про жертву. Беруться до уваги такі аспекти, як фізичні дані, психологічний профіль, соціальний статус, відзначальні риси; також сюди належать різні дефекти, природжені вади, особливості зовнішності. Враховується тип родини, до якої вона належить, а в разі відсутності родичів — хвороби, патології, лікування і будь-які доступні відомості про її поведінку, характер, вподобання і захоплення. Поза всяким сумнівом, слідчому доведеться довго й тяжко працювати, якщо він зіткнеться з найменшою підозрою, що людина могла стати жертвою вбивці (незалежно від наявності чи відсутності тіла), тим паче, як ми знаємо, пам’ять може зрадити нас, збити з пантелику. Ось чому вкрай важливо задокументувати цю інформацію, аби розробити базу даних, до якої можна буде звернутися, коли наш мозок учергове реагуватиме на появу чи зникнення іншої ймовірної жертви, наділеної характеристиками, подібними до тих, які ми вже описали.

Агент Дюпре натиснув на кнопку, і на екрані, встановленому за його спиною, з’явилося обличчя молодого чоловіка, вбраного в костюм. Він був гарний, хоча й дуже худий. Чорно-біле зображення, вочевидь, було взяте з якоїсь газети.

— У вісімдесяті роки англійський слідчий зі Скотленд-Ярду — Ной Скотт Шеррінґтон — почав розробляти базу даних гіпотетичних жертв, в основу якої лягли характеристики жінок, які втекли зі своїх домівок, зникли, пропали безвісти. Показово, що інспектор Скотт Шеррінґтон не виявив жодного трупа чи останків, які дали б йому підстави припустити, що ці жінки померли; не було жодних ознак того, що вони стали жертвами викрадення або їхнє зникнення не було добровільним. Коли ви прочитаєте матеріали, які вам нададуть після цієї лекції, ви переконаєтесь, що йшлося про прибережну зону, економічно відсталу через безробіття, та ще і з жахливим кліматом.

Перспектива богемного життя в тогочасному Лондоні видавалася дуже привабливою порівняно з роботою на консервному заводі (причому отримати її було великою удачею); це спонукало багатьох дівчат тікати з дому. До тієї глушини часто приїжджали наймані робітники й ненадовго лишалися там. Місцеві дівчата намагалися заручитися з кимось із них, аби мати шанс чкурнути звідти.

Розширення цієї бази даних дозволило Скотту Шеррінґтону приблизно визначити територію, у межах якої діяв зловмисник. Інспектор витратив багато років на цю роботу, складаючи список зниклих дівчат, з якого викреслював імена, якщо вдавалося з’ясувати, що та чи інша з’являлася в якомусь іншому місті чи штаті. Проте з часом почали вимальовуватися географія злочинів і конкретний профіль жертви, чия точність викликала неабияку тривогу. Інспектор Скотт Шеррінґтон — зразковий приклад для всіх слідчих світу, що займаються віктимологією, оскільки він викрив убивцю, спираючись на профіль імовірних жертв. Він розпочав розслідування згідно з усіма відомими нам процедурами: пошук свідків, реконструкція останніх годин, коли бачили жертв, розробка профілів, що дала змогу майже безпомилково встановити, скільки дівчат — спільною характеристикою яких було бажання покинути домівку — справді втекли, а скільки стали жертвою маніяка. За тих часів теорії Скотта Шеррінґтона не мали підтримки й не цінувалися так, як цінуються нині.

Дюпре витримав паузу і метнув виразний погляд у бік Амаї. Цього разу до неї розвернулося кілька агентів.

— Прислухавшись до свого інстинкту, Скотт Шеррінґтон провів бездоганне розслідування і скоротив кількість підозрюваних до двох, хоча інспектор пояснив свої висновки «інтуїтивним відчуттям», — підкреслив Дюпре.

— Інтуїтивне відчуття, — прошепотіла Амая.

Десь пів року тому, коли її підвищили до звання молодшої інспекторки Наваррської поліції, їй дісталася справа про зникнення молодої медсестри, яка нещодавно почала працювати в лікарні, де проходила практику. Попередники Амаї вже провели пошуки підозрюваних у найближчому оточенні дівчини й були ладні передати справу до архіву з позначкою «добровільне зникнення», але її безутішна мати постійно навідувалася до відділку і почала зчиняти галас у ЗМІ, роздаючи інтерв’ю журналістам і телеведучим. Ця справа була не подарунком, а тягарем, який скинули на плечі нової інспекторки, але Амая з ентузіазмом взялася за роботу. Вона ретельно вивчила кожну деталь і відразу звернула увагу на одного лікаря. Під час попереднього розслідування його навіть не визнали підозрюваним, хоча він давав показання як свідок, тому що кілька приятелів дівчини бачили, як він розмовляв з нею. Попервах слідчі відкинули цю версію, оскільки не встановили зв’язку між злочином і цими розмовами, але насамперед вони врахували його бездоганну поведінку. Успішний хірург, виходець із однієї з найбільш шанованих памплонських родин, який продовжував сімейну традицію. Вона пам’ятала реакцію начальника: «Я знаю цю родину. Така поведінка є неприпустимою для неї». Він супроводив ці слова урочистим, поштивим жестом, що підкреслював сміхотворність її аргументації. Амая більше нічого не казала про свої підозри, але багато тижнів стежила за успішним хірургом — не лише у робочий, а навіть у вільний час — і зрештою виявила місце, де чоловік тримав у полоні дівчину, яку використовував як сексуальну рабиню. Медсестра була не першою жертвою. Арешт зловмисника дозволив пролити світло на зникнення щонайменше двох жінок. Коли Амая складала звіт і мала пояснити, що саме викликало її підозри стосовно колекціонера, вона не змогла написати нічого конкретного, обмежившись лаконічним зауваженням про «інтуїтивне відчуття».

Дюпре провадив далі:

— Інтуїтивне відчуття Скотта Шеррінґтона було дуже сильним. Чимало тижнів він слідкував за двома чоловіками, яких вважав головними підозрюваними. Якось уночі, коли зчинилася страшна буря, він повертався додому після стеження за одним із цих чоловіків, і на перехресті його автівка випадково опинилася біля автівки другого підозрюваного. Інспектор вирішив поїхати слідом за ним, не знаючи, що він нарешті знайшов того, кого розшукував так довго, і тієї ночі стане свідком того, як убивця позбувається останків своїх жертв. Єдине, чого Скотт Шеррінґтон не зміг визначити раніше, — що саме він робив із тілами після вбивства, хоча під час подальшого вивчення нотаток інспектора точність його висновків вражає. На жаль, як я вже казав, ніхто не дослухався до слів інспектора Скотта Шеррінґтона й не допоміг йому. Вбивця пересувався у межах величезної території і викидав трупи в різних місцях, що значно ускладнювало пошуки: знайти тіла було майже неможливо. Глупої ночі, посеред бурі, самотній і безпорадний у дикій місцевості, інспектор спробував затримати маніяка, коли той ховав труп останньої жертви — дівчини, що відповідала віктимологічному профілю, розробленому Скоттом Шеррінґтоном. Подив, викликаний розумінням того, що він зіткнувся з чудовиськом, фізичні переваги вбивці, не виявлені раніше вади серця — всі ці фактори спричинили інфаркт у інспектора. Наступного ранку Скотта Шеррінґтона знайшли місцеві мисливці, які відвезли його до шпиталю. Лікарі зробили йому складну операцію на серці, і життя інспектора вдалося врятувати. Коли Скотт Шеррінґтон отямився, вбивця вже втік. Попри це, результатів розслідування вистачило, аби з’ясувати історію його злочинів і знайти дев’ять трупів його жертв. Створена Скоттом Шеррінґтоном база даних досі виступає зразком, ідеальним прикладом того, як треба застосовувати віктимологію як до очевидних злочинів, так і до тих, що з різних причин скидаються на самогубство або нещасний випадок завдяки зусиллям вбивці. Інспектор був змушений звільнитися через важку серцеву хворобу.

Дюпре обвів поглядом усю залу.

— Агенти, кадети академії, я дякую вам усім за увагу. Що ж стосується запрошених поліціянтів, ваші куратори нададуть вам усі матеріали розслідування інспектора Скотта Шеррінґтона, а також наявних баз даних, що стосуються віктимології, — як поведінкових, так і географічних профілів. Уважно прочитайте їх: вони стануть темою наступного семінару. Лекцію завершено.

Спецагент Дюпре покинув сцену тим самим шляхом, яким прийшов. Якусь мить публіка мовчала, аж доки тьмяне освітлення (що його вимагав Дюпре, аби розгледіти присутніх) раптом стало яскравим, змусивши людей примружити очі.

Амая звелася на ноги, але стояла нерухомо, дивлячись на сцену й на місце зникнення Дюпре. Їй неначе бракувало цієї незбагненної уваги, що розтривожила її і дивним чином полестила. Тоді вона збагнула, що не помітила, чи тримав Дюпре якийсь документ у руках.

Німецька інспекторка поплескала її по плечу, примовляючи:

— Оце я називаю вмінням приваблювати!

Замислена, вона почула слова Емерсона:

— Вітаю, інспекторко Саласар! Здається, ви справили враження на начальника. — У його інтонації вчувалося нездорове суперництво.

Амая розвернулася до Емерсона й, немовби вийшовши з трансу, зміряла чоловіка пильним поглядом. У його поведінці щось змінилося. Він завжди був люб’язним і чудово виконував свої функції; у день прибуття, коли його призначили її куратором, вона була певна, що вловила певне роздратування, яке пояснювала тим, що йому доручили працювати саме з жінкою, хоча більшість поліціянтів були чоловіками. Щоправда, згодом він начебто був задоволений, що вона отримувала найвищі оцінки на всіх заняттях. Цього виявилося достатньо, аби до нього повернувся хороший настрій, і це навернуло Амаю на думку, що Емерсон був одним із тих типів, які полюбляють змагатися з іншими й терпіти не можуть ні в чому програвати. Кілька разів вона помічала, що він намагався причарувати її, поєднуючи осяйну, аж занадто білосніжну усмішку з пронизливими поглядами у вічі. Проте зараз його рот кривився у гримасі, що нагадувала пряму лінію, слід від порізу скальпелем. Наповнені повітрям легені, трохи піднята щелепа. Такий собі півник. Амая ворухнула рукою, легенько торкнулася його плеча й посунула зі свого шляху. Цей жест принизив його, він почувався збентеженим і ображеним, неначе його відштовхнули не вказівним пальцем, а стволом зброї. Обійшовши агентів, які зупинилися між рядами й теревенили, Амая вийшла із зали й заходилася шукати бічні двері, що вели на сцену.

За її спиною лунали крики Емерсона:

— Саласар, ви не можете піти зараз! Семінар розпочнеться за п’ятнадцять хвилин у третій залі, що в іншому кінці будівлі. Саме стільки часу нам потрібно, аби дістатися туди.

Емерсон наздогнав її, коли двері розчахнулися. З’явився Дюпре в супроводі якогось агента. Його оточила група чоловіків, що чекала в коридорі, засипаючи привітаннями й компліментами. Не зупиняючись, вони рушили в глиб коридору.

Амая здійняла руку, привертаючи його увагу.

— Агенте Дюпре, прошу вас...

Дюпре озирнувся, байдужо глянув на дівчину, нахилив голову й привітався з Емерсоном, який стояв упритул до неї.

— Агенте Емерсоне, — мовив він і, повернувшись до них спиною, попрямував далі разом зі своїми колегами.

Амая остовпіла, спостерігаючи за тим, як він віддаляється. Їй було байдуже, що Емерсон розчув, як вона пробурмотіла:

— Клятий чванливий козел!

3. Курс вітру

Академія ФБР, Квантіко, штат Вірджинія

Світло вже згасло, коли вони дісталися аудиторії. Агент Емерсон зупинився біля дверей і, не попрощавшись з Амаєю, рушив назад тим самим коридором, яким вони прийшли. Складалося враження, буцімто в залі зчинилася буря. На екрані, встановленому в глибині приміщення, демонструвалося відео: злива й вітер зривали дахи з будинків, електричні стовпи падали на землю, над морем здіймалися хвилі і рвалися до берега. Зіщулившись, стараючись рухатися непомітно, Амая увійшла до зали й почала шукати місце, де можна було б влаштуватися якомога швидше. Відео змінилося іншим роликом, а коли той закінчився, на екрані промайнула низка світлин із зображенням стихійних лих, циклонів, тайфунів, ураганів. Декотрі з них були зняті з висоти пташиного лету, але скидалося на те, що всі ці кадри свого часу з’являлися в новинах або на шпальтах різних газет.

— Стихійні лиха, — сказала якась жінка вдалині.

Амая впізнала дещо гугнявий голос агентки Такер. Хоча й не могла бачити її, пам’ять чітко відтворила образ жінки. Такер була афроамериканкою років п’ятдесяти з надзвичайно гарним обличчям. Вона носила дуже коротку чоловічу стрижку — можливо, задля контрасту з пишними формами, що візуально занижували її зріст. Ця агентка, на відміну від Емерсона, належала до оперативної групи агента Дюпре. Вона була відповідальною за зв’язки з громадськістю, пресою, жертвами нападів і родинами загиблих. Такер мала найбільший стаж роботи у ФБР, поступаючись лише Дюпре. Три дні тому вона провела семінар, присвячений кіберзлочинності. Почувши її голос знову, Амая подумала, що Емерсон, певно, мав на увазі саме це, говорячи, що Дюпре поводиться у властивій йому специфічній манері. Було очевидно, що суперагент не мав наміру приєднатися до них. Зітхнувши, вона змусила себе приділити увагу агентці Такер, чий силует розчинявся в темряві. Та продовжувала свою промову:

— Лишаються десятки жертв, трупів із численними травмами. Існує протокол дій після проходження урагану, згідно з яким необхідно чимскоріш урятувати уцілілих і запобігти поширенню хвороб, що їх може викликати розкладання тіл. Це спонукає всіх рятувальників і слідчих виконувати свої обов’язки якомога швидше. Охоплене хаосом місце події легко збиває слідчого з пантелику, заважаючи розгледіти ознаки злочину. Понівечені трупи часто висять на деревах — частково випотрошені, вкриті подряпинами або спотворені до невпізнання; розгнівана стихія здебільшого зриває з них весь одяг. На ваших столах лежать матеріали, на основі яких треба виконати наступне завдання. Там ви знайдете всі подробиці. Я стисло викладу їх, оскільки вся інформація міститься у наданих вам документах. Цієї весни березень видався одним із найтепліших в історії, що призвело до утворення торнадо й потужних ураганів, які завдали величезної шкоди багатьом регіонам нашої країни. Один із таких ураганів вразив маленьке містечко поблизу Кілліна, штат Техас, унаслідок чого спустошилися поля й загинуло чимало худоби. Людських жертв теж було багато. Серед них опинилася і родина Мейсонів. Загинули всі: батько, мати, троє синів-підлітків і старенька бабця, що жила з ними.

На екрані промайнули світлини, зроблені до і після трагедії. Перші зображення — типова техаська ферма й усміхнена родина, що позувала на подвір’ї. Знімки стихійного лиха мали погану якість — очевидно, що фотографу бракувало досвіду. Впадала в око відсутність міток і позначок. Поранення відзнято здалеку, а ті кадри, де камера трохи наблизилася, були розпливчастими. Кілька загальних планів виглядали більш-менш нормально. Трупи лежали впритул один до одного, що підводило до припущення про те, що всі члени родини зібралися разом, коли обвалилися дах і частина стіни. Амая без особливих зусиль уявила, як вони обіймаються, намагаючись набратися сміливості й відігнати страх. А згори падають уламки, тріски, важкі меблі, якими зазвичай облаштовують ферми.

Такер провадила далі.

— Дотримуючись протоколу, жертв стихійного лиха швидко поховали. Їхня загибель попервах не викликала підозр, тож поліція невдовзі видала свідоцтво про смерть і не здійснювала розтину.

Минуло менше місяця, і холодні повітряні маси, принесені вітрами з Канади, зустрілися з потоками теплого повітря з Мексиканської затоки, сформувавши кілька ураганів типу «суперкомірка», здатних породжувати численні торнадо. Саме така суперкомірка з усією силою обрушилася на коридор Оклагоми, й один із цих торнадо зруйнував ферму родини Джонсів на околицях Бруксвіля. — На екрані знову з’явився знімок красивої ферми, цього разу зроблений з висоти пташиного лету. Його замінила інша світлина, де не було видно нічого, крім руїн і спустошення. — Тіла знайшли всередині ранчо. Загинули батько, його старенька мати, що жила з ними, дружина й троє дітей.

Усі вони були приблизно тієї ж статі й того ж віку, що й члени сім’ї Мейсонів.

Збіг був дивовижним: трупи, що лежали впритул один до одного, пил, уламки, кілька предметів меблів, які придавили небіжчиків до підлоги. Хоча Амая не знала координат розташування обох ферм, на перший погляд здавалося, що вони ідентичні. Дівчина подумки занотувала це спостереження.

Агентка Такер зробила паузу, задоволено слухаючи, як перешіптуються агенти європейської поліції. Ці зображення були чудовими. Навіть недосвідчена людина одразу розуміла, що камеру тримав професійний фотограф-криміналіст.

— Якби поліція діяла так само, як і в попередньому випадку, — провадила далі агентка Такер, — ці смерті знову видались би природними й не розглядалися би слідчими. Всі члени родини перебували у розтрощеній вітальні, тіла майже не покалічені, але на головах виявлено сліди від страшних ударів, що, вочевидь, були завдані балками, брусами й меблями, які впали на них.

Французький агент із колишньої Сюрте, який сидів поблизу Амаї, перебив її:

— Місця події дуже схожі. Ви визнаєте, що перший інцидент не викликав підозр у представників місцевого самоврядування або влади штату. Дивлячись на світлини, я припускаю, що ФБР не проводило розслідування першої трагедії. Що ж змусило вас інакше поставитися до другої справи?

Агентка Такер зачекала кілька секунд, аж доки не впевнилася, що увага всієї групи прикута до неї.

— Свідок, — тихо вимовила вона, хоча це шепотіння чітко пролунало в темних глибинах аудиторії.

Амая усміхнулася. Поза всяким сумнівом, ця жінка бездоганно володіла техніками привертання уваги й пробудження інтересу слухачів.

— Одинадцятирічний хлопчик, друг сина власників ферми, — пояснила агентка, повернувшись до своєї звичної інтонації. — Попри попередження синоптиків і заборону батьків виходити надвір, він утік із дому, аби зустрітися з другом. Ураган налетів з усією люттю, перш ніж хлопчик встиг дістатися сховища, тож йому довелося знайти прихисток у курнику. Він не отримав серйозних ушкоджень, але чимало годин пролежав затиснутим під великим дощатим настилом, що врятував йому життя — інакше його б убила балка, що обвалилася трохи згодом. Дошки давили йому на груди, заважаючи кричати. Він сказав, що після проходження урагану Джонси вийшли з укриття під коморою. Хоча їх не можна було побачити з-під настилу, він запевняє, що впізнав кілька голосів. Саме тоді він угледів, як на луці з’явився якийсь чоловік і наблизився до ферми. Наступної миті пролунали постріли, крики й нові постріли. А потім голоси стихли. Нажаханий, він почув дивний звук, наче хтось пересував кам’яні уламки. Коли шум ущух, незнайомець знову потрапив у поле зору свідка. Згідно з наданим ним описом, то був високий худий чоловік, чия манера ходити видавала в ньому молодика. Інші примітні ознаки — портфельчик у руках і значок на лацкані пальта. Хлопчик розповів, що, коли вбивця вийшов на луку перед будинком, він поклав валізу на землю, став навпроти руїн ферми, здійняв обидві руки і в цілковитій тиші заходився повільно й ритмічно рухати ними, немовби керуючи великим оркестром. Свідок назвав його «диригентом», і саме це прізвисько використовує розвідувальна група.

Поліціянти мовчали, але здавалося, в цій тиші можна розчути тріск м’язів, які напружилися під шкірою, як у собаки-шукача, що нанюхав здобич.

Амая озирнулась і глянула на агентку Такер. Хоча обличчя тієї ледве розрізнялося в пітьмі, вона розгледіла, що та кивала, явно задоволена ефектом, що його справили її слова.

— Всупереч будь-якій логіці, вбивця не забрав зброю; ми знайшли її поряд із тілами. Револьвер «Сміт і Вессон 617» двадцять другого калібру, що належав батькові. Розтин показав, що черепно-мозкові травми, ймовірно, заподіяні уламками й брусами, приховували отвори від кулі цього револьвера, з якого застрелили всю родину. Слова хлопця підтвердилися: ми знайшли достатньо доказів, які засвідчують, що Джонси перечекали ураган в укритті під коморою і всі вони загинули внаслідок пострілу в голову. Хтось навмисно влаштував безлад у будинку, щоби створити позірність трагічної випадковості: стіни власної ферми начебто обрушилися на людей і вбили їх. Ця історія нагадала одному агенту з нашої групи світлину, опубліковану на шпальті якоїсь газети місяць тому. На ній була зображена сім’я Мейсонів, що загинула в Техасі після проходження великого урагану, а саме тіла, напівпоховані під завалами. Як ви пам’ятаєте, їх віддали землі, не здійснивши розтину. Ми допитали шерифа, який розслідував ту справу. З’ясувалося, що неподалік від трупів Мейсонів було виявлено аналогічну зброю двадцять другого калібру, що належала батькові. Тоді ніхто не надав цій знахідці суттєвого значення. Ми отримали дозвіл на ексгумацію, провели огляд тіл і виявили, що сліди від ударів на голові прикривали кульові поранення, які, як і в попередньому випадку, були завдані пістолетом батька, знайденим на місці події.

На екрані демонструвалися світлини, зроблені під час розтину, де були відзняті крупним планом рани й садна на тілах загиблих.

Такер покинула своє місце в глибині зали й, підійшовши до дверей, увімкнула світло. Зображення трупів на екрані потьмяніло й майже зникло. Тим часом поліціянти кліпали очима, намагаючись призвичаїтися до яскравого освітлення. Агентка повела далі:

— Урагани мчать із шаленою швидкістю — понад сто п’ятдесят п’ять миль на годину, що перетворює будь-яку тріску на смертельний снаряд. Безперечно, вбивця це знав. Він двічі придавив камінням місце проходження кулі, але в решті випадків скористався шматками дерева, аби в буквальному сенсі пробити голови наскрізь.

Такер витримала театральну паузу й обвела поглядом присутніх. Амая зрозуміла, що зараз вона розкриє щось важливе й очікує відповідної реакції. Такою була манера цієї агентки.

— Всі поранення від уламків жертви отримали після смерті. Вбивця підстроїв усе так, аби замаскувати злочин і змінити послідовність розгортання подій.

Амая, яка влаштувалася за одним зі столів біля дверей, опинилася дуже близько від агентки Такер. Вона побачила, як на обличчі жінки промайнула тінь усмішки, коли вона почула, що поліціянти знову зашушукалися, а деякі навіть озирнулися і почали обговорювати свої версії. Перевівши погляд на Амаю, агентка Такер помітила, що та спостерігає за нею, і її усмішка згасла. Вона вказала на купу паперів, що лежала на столі Амаї.

— Ми роздали вам теки з усіма даними, що їх нам вдалося зібрати. Тут ви знайдете отриману від сусідів інформацію, заяву свідка, знімки місць подій і короткі біографії членів обох родин. Крім того, ми поділилися з вами іншими подробицями, аби ви не марнували час на кружляння манівцями. Ви дізнаєтесь про всі заходи, до яких ми вдавалися донині, про наші спроби встановити зв’язок між двома місцями подій або між двома родинами, що не привели до відчутних результатів, — як я вже казала, ми не виявили інших спільних характеристик, крім статі, віку й кількості родичів. Ідеться про відкриту справу, над якою наразі працює ФБР. Наданий вам звіт є конфіденційним. Ми вважаємо, що мета цього типа — лишатися непомітним, він не належить до тих, хто жадає слави. Скидається на те, що його цілком задовольняє виконання певної місії. Він не відчуває потреби в публічному визнанні, і нам теж не потрібен розголос. Наш найкращий козир — його хибна впевненість у тому, що ми не знаємо про його існування.

Герта мотнула головою і голосно мовила:

— Хіба це не аморально — чекати, коли він скоїть наступний злочин, і не сповістити пресу лише для того, щоби бути певними, що він не зупиниться?

— Ми сумніваємось, що він зупиниться. Якщо ми оприлюднимо наше відкриття, це, ймовірно, змусить його змінити метод дій. Зважаючи на широкий географічний ареал, у межах якого пересувається вбивця, спіймати його буде практично неможливо. Наш єдиний шанс — випередити зловмисника. Для виконання завдання ви співпрацюватимете з вашим куратором, який у жодному разі не впливатиме на ваші висновки своїми теоріями й припущеннями. Він дозволить вам користуватися його комп’ютерним обладнанням і надасть доступ до будь-якої інформації з нашої бази даних. Ви розробите три профілі: поведінковий, географічний і віктимологічний. Маєте здати завдання завтра, до опівдня.

Барбаґальйо — італійський інспектор, який служив у військах карабінерів, — підняв досьє над своєю головою.

— Вибачте, агентко Такер. Не подумайте, що я висуваю якісь претензії до вашої роботи. Однак, згідно з програмою, це заняття мав провести спецагент Дюпре.

Амая усміхнулась і мовчки зробила заперечний жест, згадавши вираз обличчя Дюпре, який навмисно уникав її, коли розвернувся і рушив коридором.

Агентка Такер, яка вже наблизилася до дверей, зупинилась, тримаючи палець на засуві. Вона відповіла, явно насолоджуючись кожним словом:

— Він уже його провів. Чим, по-вашому, була його лекція?

4. Морг Мері Ворд

Кейп-Мей, Нью-Джерсі

Труп мав плачевний вигляд. Мері Ворд ущипнула його за щоку двома пальцями, не захищеними рукавицею. Зовнішній шар шкіри відділився, лишивши на вилиці пляму, подібну до сонячного опіку. Вона розім’яла епідерміс між пучками. Липка консистенція нагадувала шпалерний клей. Мері зітхнула. Працювати з замороженими трупами було найскладніше, і це конкретне тіло не стане винятком із правила. Вона протерла пальці вологим ватним тампоном і нахилилася перевірити кількість конденсату в осушувачі повітря, що цілу ніч гудів біля столу. Виливши рідину в мийку, вона вирішила, що, попри неприємний звук, не вимикатиме прилад, поки приводитиме до ладу бідолашну сеньйору Міллер. Спершу Мері нанесла товстий шар тальку на лице небіжчиці, після чого взялася за волосся, дивлячись на світлину, що служила зразком. Із щирим жалем позирнула на розкішну каштанову гриву. Жінка усміхалася, обіймаючи одного зі своїх синів. «Певно, старший», — подумала Мері. Вона добре пам’ятала цю історію. Пів року тому сеньйора Міллер загинула разом зі своїм чоловіком, свекрухою і трьома дітьми під час урагану.

Згідно з протоколом, родину поховали за кілька годин після смерті. Однак, коли до матері сеньйори Міллер, яка мешкала в Іспанії, дійшла сумна звістка, її вхопив інфаркт. Вона зробила все можливе і неможливе, аби тіло доньки не віддали землі до її приїзду. І що тепер? Мері отримала світлину й труп, що зберігався в морзі впродовж шести місяців. На додачу від неї очікували якогось дива. Вона прибрала феном залишки присипки, а потім, трохи поекспериментувавши з різними пігментами, приготувала в піалі маслянисту суміш тілесного кольору й заходилася втирати її в обличчя сеньйори Міллер за допомогою пензлика. Задоволено посміхаючись, вона розподілила субстанцію спонжем і щіточкою, що майже не відрізнялися від звичайного приладдя для макіяжу. Обробила пальцями вилиці та щоки. Перейшовши до щелепи, Мері помітила маленький набряк. Поза всяким сумнівом, це зламаний зуб. Таке траплялося часто. Жінка роздратовано зітхнула й поклала на стіл піалу та пензлики. Скориставшись щипцями й ліхтарем, вона оглянула ротову порожнину і з подивом пересвідчилася, що всі зуби на місці. Вдруге обмацала лінію підборіддя, прокресливши дугу під нею. Внизу щось рухалося. Вона проштовхнула крихітну річ уздовж щелепи й притиснула її до задніх зубів. Діяти треба було обережно, якщо їй не хотілося, щоб дивний предмет — біс його знає, що це таке, — прослизнув у горлянку сеньйори Міллер. Цілком зосередившись на завданні, вона встромила щипці й повільно просунула їх у напрямку зубів, аж доки вони не опинилися там, де потрібно. Водночас її пальці допомагали підхопити бажане. Різко витягнувши інструмент, вона піднесла його ближче до світла. Мері Ворд не вперше бачила кулю, але... Боже милий! — вона навіть уявити не могла, що знайде щось подібне в роті сеньйори Міллер.

5. Вискочка

Академія ФБР, Квантіко, Вірджинія

Четвер, 25 серпня 2005 р.

Амая простувала коридорами ФБР, дивлячись у спину агента Емерсона. Перекинувшись із нею кількома словами, він лаконічно наказав їй супроводжувати його. Вона розуміла, що не отримає від нього жодної інформації. Він уникав її погляду й крокував на метр попереду. Скидалося на те, що відучора їхні відносини безнадійно зіпсувалися, тож Амая вирішила нічого не питати й зосередитися на запам’ятовуванні складного маршруту, підозрюючи, що провідник навмисно кружляє цим лабіринтом, аби заплутати її. Вона майже переконалася у своїй правоті, коли вони дійшли до кінця вузького коридору й спустилися ліфтом до першого підвального поверху. Дверцята розчахнулися, і перед ними постала велика зала, розділена низькими панелями на кілька зон, де стояло чимало столів, за якими працювали агенти. Емерсон легенько постукав фалангами пальців у двері й увійшов усередину. Лишившись на самоті, Амая помітила, що кілька агентів озирнулися і зацікавлено зиркнули на неї. Вона звернула увагу на те, що один із них перевів погляд на якусь точку над її головою. Звівши очі, Амая побачила червоний мерехтливий вогник камери. Вона зробила вдих і глибоко зітхнула. За нею стежили.

Агент Емерсон увійшов до кабінету, привітався з присутніми і влаштувався в куточку поблизу стіни. Він очікував побачити Дюпре, агентку Такер і агента Джонсона, але його здивувала поява інших двох чоловіків, які сиділи поряд із Дюпре й дивилися на екран у глибині приміщення, спостерігаючи за жінкою, що чекала за дверима. Інспекторка Амая Саласар була привабливою дівчиною: довге біляве волосся зібране в хвостик, маленькі сережки, чисте взуття, добре видимий поліцейський значок на грудях, випрямлена спина, високо піднята голова. З-під уваги Дюпре не вислизнув її швидкий погляд у бік камери. Вона знала, що за нею стежать, і це, вочевидь, не бентежило її. Обличчя виражало справжню, невдавану впевненість у своїх силах.

Агент Джонсон, який стояв біля столу, розгорнув теку й почав читати. Його голос був низьким, а інтонація — спокійною і повчальною, як у викладача, хоча його зовнішність радше нагадувала доброго лікаря вікторіанської епохи, чому, безумовно, сприяли вуса й борода — ретельно підстрижені й завчасно посивілі. Джонсон не погладшав ні на грам відтоді, як вступив до академії тридцять років тому. Може, навіть схуд. Він хвалився, що міг би і зараз носити свої тодішні костюми, і деякі люди присягалися, що саме так він і чинив, зважаючи на те, як неохайно вони висіли на ньому.

— Амая Саласар, двадцять п’ять років, навчалася в Католицькому університеті Лойоли в Бостоні, факультет соціології і права. Спеціалізувалася на криміналістиці й науковій невербальній комунікації. Була однією з найкращих студенток свого випуску. Після повернення до рідної країни закінчила навчання й вступила до лав поліції.

Один із чоловіків, який сидів поряд із Дюпре й дивився на екран, кивнув, не виявляючи особливого здивування. Джим Вілсон був нинішнім очільником Національного центру кримінальної інформації і одним із перших, хто здійснив прорив у своїй царині. Його картотека містила інформацію не лише про вбивства, зґвалтування і збройні пограбування, а й про умовно звільнених ґвалтівників, членів злочинних угруповань, терористів, зниклих осіб, тих, хто жив під чужим іменем... Він добився того, що агенції зі всього світу розширювали його базу даних, надаючи відомості про кримінальне минуле тисяч злочинців; ця база налічувала близько п’ятнадцяти мільйонів записів. Другим чоловіком був Майкл Вердон, директор підрозділу кримінальних розслідувань. Всі знали, що вони з Вілсоном були давніми друзями. Обом було близько шістдесяти років, і вони одночасно вступили до ФБР. Наразі обоє чоловіків почали лисіти, і їм було доволі важко укладати поріділе волосся на голові, що блищала дедалі яскравіше. На цьому схожість закінчувалася. Майкл Вердон був у чудовій формі, міг похвалитися бронзовою засмагою моряка і з легкістю здав би нормативи з фізичної підготовки для кадетів. Натомість Вілсон був одним із тих чоловіків, які могли видатися підтягнутими, якщо дивитися на них іззаду. Спереду випинало кругле черево — не менше за живіт жінки на шостому місяці вагітності, — що розвіювало всі ілюзії стосовно його фізичної підготовки. Вілсон і Вердон були розробниками таємної описової Системи ідентифікації — революційної програми вісімдесятих, що дозволяла порівнювати ознаки злочину з нахилами занесених до каталогу вбивць, чия поведінка була проаналізована. Програма допомагала виявити аналогії, збіги, ймовірних підозрюваних. За тих часів вона могла вивести на слід зловмисника, якщо той вже сидів у в’язниці або досі перебував за ґратами, й на додачу зберігала список його співкамерників і можливих спільників. Порівняно з сучасними технологіями ця Система була чимось допотопним, хоча саме вона заклала підґрунтя нинішніх баз даних, що використовувалися в усьому світі. Вілсон погортав сторінки своєї копії звіту Амаї Саласар і погодився з Майклом Вердоном, коли той озвучив запитання, що напрошувалося само собою:

— Чому ми не найняли її, коли вона була студенткою? Деякі з наших найкращих агентів — випускники Лойоли.

Джонсон кивнув.

— Так, шеф накинув на неї оком. — Він вказав підборіддям у бік Дюпре, який уважно спостерігав за жінкою на екрані. — Він спробував це зробити. Ідеальна кандидатура: без кримінального минулого, з дванадцяти років вчилася тут і завжди у чудових інтернатах. Мала пару несерйозних інтрижок з однокурсниками-американцями — нормальними, неконфліктними хлопцями. Розходилися мирно. Жодних наркотиків, жодної зброї, жодних скандалів. Ми отримали спеціальну рекомендацію від ректора Університету Лойоли. Саласар захистила блискучу дипломну роботу, присвячену... — Джонсон пошукав у звіті повну назву. — Ось вона: «Наукова невербальна комунікація стосовно неповнолітніх із високим ризиком соціальної ізоляції». Однак, коли ми почали перемовини з нею, вона оголосила про свій намір повернутися до Європи.

— До Іспанії, — втрутився Дюпре, який до тієї миті зберігав мовчанку.

— Так, на північ Іспанії, до Памплони, — уточнив Джонсон. — Попри те що Національна поліція або Цивільна гвардія — головні органи державної влади — залюбки взяла би її на роботу, Саласар обрала маленький відділок Наваррської поліції.

— А тепер вона знову тут, — замислено мовив Вердон, не звертаючись ні до кого конкретно. Він встав зі свого місця біля Дюпре й вмостився у конференційному кріслі поблизу дверей.

— Так, — усміхнувся Джонсон. — Правду кажучи, ми ніколи не випускали її з поля зору. Як і передбачалося, вона зробила карколомну кар’єру завдяки здобутій освіті: стала наймолодшою інспекторкою у своїй країні й невдовзі мала отримати підвищення... Все бездоганно, але.

— Вони не знають, як вчинити з нею, — мовила агентка Такер, неохоче жбурнувши свою копію звіту на стіл. — Жодна добра справа не лишається непокараною, особливо якщо її зробила жінка, — додала вона, хитаючи головою з удаваним смиренням.

Джонсон вигнув брову. За будь-якої нагоди Такер висловлювала свою активну позицію стосовно сексизму. Джонсон припускав, що, подібно до інших жертв, вона чимало вистраждала через те, що була жінкою й афроамериканкою. Та він також знав, що вона була затятою кар’єристкою, що претендувала на посаду Дюпре і, піднімаючись на вершину, не гребувала ходити по трупах тих, з ким розправилася. За останні два роки Такер позбулася трьох криміналістів, яких призначили її асистентами, — одного чоловіка й двох жінок. Якщо вона терпіла Емерсона біля себе, так це лише тому, що він був професійним підлабузником і мав беззаперечний талант без мила в душу лізти.

Емерсон здвигнув плечима.

— Хай там як, але показники злочинності в тому регіоні є надзвичайно низькими. Сумніваюсь, що за весь цей час вона бачила труп, якщо не рахувати самогубств або випадків домашнього насильства. Не виключено, що вона втратила професіоналізм. Трохи замшилася.

Дюпре позирнув на Емерсона, майже здивований його присутністю. Вираз обличчя начальника дав Емерсону зрозуміти, що цей коментар йому не до вподоби. Однак агентка Такер заперечила першою:

— Помиляєтесь. Саласар самотужки впіймала колекціонера, а це один із найгірших і найбільш невловимих типів маніяка. Вона звільнила останню жінку, яку той викрав, і довела, що він утримував у полоні ще двох, перш ніж убити їх.

Емерсон стиснув усі м’язи щелепи з такою силою, що здавалося, ніби він пережовує власні зуби.

— Чому така освічена поліціянтка захотіла повернутися туди? Чому вона повернулася до Іспанії? — подав голос Вердон.

— Хотіла дочекатися, — відказав Дюпре.

— Чого саме?

Дюпре волів не відповідати. Він злегка всміхнувся й опустив очі, не відриваючи погляду від дівчини на екрані.

Джонсон знову вступив у розмову.

— Коли ми оформляємо запрошення для європейських поліціянтів, то завжди залишаємо вибір учасників на розсуд керівництва.

У випадку з інспекторкою Саласар ми надіслали іменне запрошення. — Джонсон усміхнувся. — Щойно отримавши його, вони спакували їй речі й негайно відрядили сюди.

— Її невідання — наш козир, — додав Дюпре.

Директор Вілсон, який мовчки слухав цю розмову, рушив до бічних дверей, що вели до суміжного кабінету. Поклавши руку на засув, він озирнувся і глянув на Дюпре.

— Тобі відома моя думка. Вона вже відмовила нам один раз. Талант не виправдовує зухвалості. Якщо вона зможе надати вагомі аргументи. — Він вказав блідим пальцем на кольорові стикери, що стирчали з теки на столі. — Якщо твоя теорія підтвердиться і йдеться про геніальність, а не про пихатість, я підтримаю будь-яке твоє рішення.

— Спасибі, Джиме, я дуже вдячний тобі, — відповів Дюпре.

— Подякуєш, якщо вона запропонує розумне пояснення.

Я слухатиму вашу бесіду з мого кабінету.

Дюпре кивнув і зачекав, коли Вілсон зачинить двері.

— Джонсоне, впустіть її.

Вмостившись у самотньому кріслі навпроти агента Дюпре, Амая боковим зором бачила Джонсона й Такер ліворуч від неї, а також Емерсона, що сидів праворуч. Лише один незнайомий чоловік, якого їй не відрекомендували, влаштувався біля дверей, поза її полем зору. Дюпре не простяг їй руки й ніяк не привітався з нею. Він гортав сторінки якогось документа, що лежав на столі. Вона одразу впізнала свій звіт завдяки різнокольоровим стикерам.

Аж раптом Дюпре заговорив. Це було так несподівано, що вона здригнулася, почувши його голос.

— Вчора агентка Такер передала вам матеріали для виконання завдання на основі реальної кримінальної справи. Треба було розробити три профілі: поведінковий, географічний і віктимологічний.

Дюпре вказав на годинник за її спиною, що показував дев’яту годину сорок п’ять хвилин.

— Попри те що ваша інструкторка дозволила вам працювати до полудня сьогоднішнього дня, ви були першою, хто здав завдання, причому минуло лише три години після заняття. — Він підняв звіт перед її очима. — Можна було б встановити справжній рекорд, якби не одна деталь: ви повернули нам ті самі матеріали, якими ми поділилися з вами, додавши з десяток кольорових стикерів і таку ж кількість коротких нотаток.

— Сеньйоре... — почала Амая.

Дюпре зупинив її порухом руки.

— У вашій першій нотатці написано: «Бракує даних щодо третьої справи про вбивство». — Дюпре допитливо глянув на неї. — Скажіть, інспекторко Саласар, що навернуло вас на думку про наявність «третьої справи»?

Вона проковтнула слину, перш ніж відповісти:

— Одне зауваження агентки Такер, коли вона розповідала нам про злочини підозрюваного.

Дюпре запитально вигнув брову. Амая помітила, що агентка Такер випросталася, почувши своє ім’я.

— Певної миті, — пояснила Амая, — агентка Такер сказала: «Враховуючи величезну територію, якою пересувається вбивця». Сеньйоре, можливо, що грек чи італієць вважає великою відстанню ту, що відділяє Техас від Оклагоми, бо йому важко проїхати чотири години в автівці, але для американця це дрібниці. Слова агентки Такер навернули мене на думку про ймовірний третій злочин, який приховали від нас.

— Але ж ваша інструкторка сказала, що ми надали вам усі дані, які мали, — наполягав Дюпре.

— Згідно зі здоровим глуздом, було б недоречно повідомляти всі подробиці відкритої справи, — зазначила Амая.

Агентка Такер ступила крок уперед, аби краще розгледіти її обличчя.

— Якщо спиратися на передумову відсутності інших даних, запропонованої нами інформації цілком достатньо для виконання цього завдання.

Дюпре вловив ледь помітний скептичний вираз, що промайнув на обличчі Амаї, поки вона слухала Такер.

— Але ви не спираєтесь на цю передумову... — Дюпре заохотив її висловитися.

— Моя передумова є такою: все вказує на наявність щонайменше одного подібного злочину.

Дюпре відкинувся на спинку стільця і впродовж кількох секунд, що видалися Амаї вічністю, пильно дивився на неї. Нарешті він мовив:

— Так, це правда, що свідчення хлопця, якого затиснуло під курником Джонсів, поклали початок нашому розслідуванню. Він не бачить суттєвої різниці між композитором і диригентом оркестру, але його опис ритуалу викликав у нас підозри, що той тип вбивав не вперше. Ми отримали дозвіл на ексгумацію та розтин членів родини Мейсонів, які загинули на своїй фермі місяць тому. Один агент згадав їх, звернувши увагу на дивовижну подібність обставин смерті. Тоді ми зробили відкриття, яким не поділилися з вами, коли формулювали завдання. Не знаю, чи відомо вам, що відбувається з трупами після бальзамування. Їм швидко випускають кров і замінюють її бальзамувальним розчином. Ця процедура може вплинути на те, що деякі відмітини на шкірі якийсь час не будуть видимими. Минув місяць, і синюшні плями чітко проступили — їх чудово видно під чорним світлом. На всіх тілах — включно з тілом батька — виявлено сліди від мотузок.

Амая не насмілювалася ворухнутися. Дюпре знову нахилився вперед, продивляючись звіт і гортаючи сторінки.

— У вашій другій нотатці, — мовив він, підносячи до очей стикер, прикріплений до вказівного пальця, — ви пишете таке: «Він рятує їх від хаосу», «Він — їхній спаситель», «Він з’являється саме тоді, коли потрібно».

Амая зробила глибокий гучний вдих, перш ніж заговорити. Вона нервувалася.

— Завдяки свідку. — Її голос був тоненьким і приглушеним, наче у дівчинки, що захекалася після бігу. Вона кашлянула й проковтнула слину, після чого спробувала вдруге. — Завдяки свідку ми знаємо, що чоловік прийшов до ферми після катастрофи. Він з’явився першим, випередивши рятувальні групи, поліцію, пожежників. Родина вижила, але тієї миті вона приголомшена, адже усвідомлює, що втратила все. Незнайомець видає себе за помічника, за людину, що несе спасіння у різних сенсах цього слова. Це єдина причина, яка пояснює, чому сім’я, що складалася з трьох дорослих і трьох сильних підлітків, не змогла дати відсіч нападнику. Як зазначила агентка Такер, злочинець, імовірно, був неозброєний. Нам відомо, що він вбив їх пістолетом батька. Вони мали сприймати його як когось близького, доброзичливого, кому можна довіряти настільки, щоб він мав змогу обеззброїти їх.

Емерсон перебив її:

— Ви не повідомили нам нічого нового. Якщо ви читали звіт, ви маєте знати, що ми розглядаємо теорію про те, що вбивцею може бути член рятувальної групи. За словами свідка, диригент мав при собі портфельчик і розпізнавальний знак, що є властивим для пожежників, парамедиків...

Дюпре вказав на інший жовтий пластир, приклеєний до звіту.

— Ваша третя нотатка присвячена положенню тіл. Хоча ви не знали, що їх зв’язували, а їхні голови були розвернуті на північ, ви написали таке: «Після вбивства він дбає про своїх жертв. У цьому полягає його місія, подальше виконання якої тісно пов’язане з потребою не дати себе спіймати, замаскувати злочини, що обумовлено не стільки прагненням зачаїтися в тіні, скільки своєрідним вшануванням небіжчиків».

Поки Дюпре читав текст, Амая бачила, як Емерсон невпинно хитає головою, виражаючи свою незгоду з кожним словом. Однак першим, хто вступив у суперечку, був Джонсон. Його голос був спокійним, і він розмовляв у своїй звичній, напрочуд люб’язній манері, наче викладач, що старається напоумити студента.

— Я не згоден із цим пунктом. Чоловік, якого ми шукаємо, нагадує браконьєра. Він бажає лишатися в тіні, аби мати змогу спокійно полювати і надалі. Ми не думаємо, що приховування його злочинів якось пов’язане з жертвами; він робить це заради самого себе, жадаючи бути непомітним. Йому вдалося провернути це з родиною Мейсонів, і він досягнув би своєї мети з Джонсами, якби його не побачив свідок.

Дюпре відірвався від звіту і кивнув підборіддям у бік Амаї, запрошуючи її спростувати аргументи Джонсона.

— На мою думку, необхідність приховати справжню причину загибелі цих людей, а саме постріл із пістолета, викликана іншим бажанням. Гадаю, така розправа здається йому підступною. Якимось збоченим чином він намагається зробити їхню смерть більш гідною, надати їй сенсу, встановити порядок. Йому не хочеться глуму й знущання над ними, і саме тому вбивця приховує рани, видаючи смерть за нещасний випадок або Божу волю; ймовірно, що він сприймає себе як посланця, який має завершити роботу, не закінчену Господом, що наслав бурю. Чимало людей досі вірять, що стихійні лиха є карою небесною, способом, завдяки якому Творець демонструє власну силу, нагадуючи людським істотам про їхню нікчемну роль у Всесвіті, крихкість життя і відповідно свою вищу владу. Я вважаю: той факт, що цей тип використовує стихійні лиха для здійснення своєї місії, пояснюється не простим приховуванням злочину, а бажанням поєднати своє діяння з гнівом Господнім.

Такер і Джонсон обмінялися швидким поглядом із Дюпре.

Спецагент, що сидів за своїм письмовим столом, глибоко вдихнув повітря.

— Я поки що не знаю, погоджуватися з вами чи ні. Ми дотримуємось чіткої лінії розслідування, ґрунтуючись на ритуальній поведінці вбивць сімей, так званих винищувачів. Та мушу визнати, що ваша версія є не менш оригінальною, ніж ваша манера презентувати звіти.

Амая зітхнула. Обхопила руками коліно, що починало тремтіти. Треба заспокоїтися. Вона знала, на що йшла, коли вирішила оформити свої висновки саме так, — цей вчинок мав викликати бурхливу реакцію, і тепер їй доведеться отримати прочухана.

— Мою увагу привернув ось цей фрагмент, — сказав Дюпре, вказавши на жовту нотатку під свідченнями хлопчика, який бачив диригента. Потім зачитав уголос: — «Чи відвідує цей хлопчик церкву? Чи був він колись на похороні? Чи зміг би він впізнати проведення літургії?»

Поки він промовляв ці фрази, Амая затамувала подих, а потім гучно вдихнула повітря, закліпала очима й хотіла щось сказати, однак Дюпре здійняв руку й вдруге зупинив її, підхопивши зі столу якийсь документ із печаткою ФБР.

— Вчора, коли я прочитав вашу стислу нотатку, — мовив він, виділивши голосом слово «стислу», — агенти Джонсон і Такер вилетіли до Оклагоми, аби запитати про це у свідка. Вони мали розмову з ним та його батьками. Повернулися сьогодні рано вранці. Агенти... — Він жестом надав їм слово.

— Ця родина не відвідує церкву, — зазначила Такер. — Батько не бачить потреби. Ба більше, — агентка зачитала текст документа, який тримала в руці, — він докладно пояснив, чому його сім’я не ходить до церкви. Він не хоче, аби його сину морочили голову. Відповідаючи на ваше запитання. Хлопчик ніколи не був присутнім ні на релігійній церемонії, ні на похороні.

— Ми показали йому відео, — зауважив Джонсон, — де можна побачити, як поводяться пастори, священники й проповідники під час проведення літургії. Хлопчик одразу впізнав жести. Він сказав, що «диригент» діяв саме так.

Ошелешена важливістю цього зізнання, Амая видихнула все повітря з легенів. Проте Дюпре заговорив першим:

— Вбивця не керував оркестром, не писав симфонії смерті. Він служив прощальну літургію на похороні.

— Dies Irae. Дні гніву. Заупокійна молитва, — прошепотіла Амая.

Дюпре обмінявся блискавичним поглядом із Вердоном, який кивнув з іншого кінця кімнати. Потім він знову зосередився на обличчі дівчини, що сиділа навпроти, чудово розуміючи, що вона починає почуватися незручно.

Амая витримувала його погляд, доки вистачало сил. Цей чоловік заглиблювався у потаємні закапелки її душі, шукаючи те, що вона не була готова показати. Ризикуючи припуститися помилки й видатися слабкою, вона опустила очі додолу й звела їх лише тоді, коли він продовжив читання:

— У вашій наступній нотатці сказано: «Він вбиває їх зброєю батька. Це не випадковість. Йому відомо, що в будинку є зброя».

Емерсон посовався на стільці.

— А як він знайшов її посеред цього хаосу? Логічно припустити, що на фермі має бути якась зброя — рушниця або мисливська гвинтівка, але в обох випадках ідеться про малий калібр. Навіть якщо він звідкись дізнався, що вони мають зброю, як йому вдалося знайти її після того, як фермою пронісся торнадо?

Амая не відповіла. Вона дивилася на Дюпре, аж доки той не зробив відповідного жесту, дозволивши їй провадити далі:

— Коли насувається велика буря чи стихійне лихо — у цьому випадку прогнозований катаклізм, — цілком нормально, що сім’ї вдаються до певних заходів безпеки, запасаючись їжею, ліхтарями, водою, зброєю... Не виключено, що вони поклали в торбу всі необхідні речі і, як я вже казала на початку нашої розмови, той тип не здався їм підозрілим або небезпечним. Це єдине пояснення їхньої необачності. — Вона витримала паузу, усвідомлюючи, що її версія не сподобається Такер. — Можливо, він прийшов із власною зброєю і пригрозив їм, змусивши віддати свою.

Дюпре здивовано звів брову.

— Якщо вбивця має власну зброю, навіщо йому використовувати зброю батька? — спитав він, пишучи якусь примітку в нижньому кутку сторінки.

— Частина ритуалу. З якоїсь причини це важливо.

Не в змозі стриматися, Емерсон підскочив.

— Ця гіпотеза вкотре підтверджує, що ми маємо справу з винищувачем, убивцею сімей, який має скоїти злочин зброєю батька, щоби здобути те, що потрібно вбивцям такого штибу, — владу й контроль. Основна мета — батько. Саме тому він використовує його зброю.

— Чому ж він карає інших членів родини? — спитала Такер.

— Ймовірно, що вони символізують його власну родину. Він карає їх за те, що вони бачили його страждання, але нічим не допомогли, — пояснив Емерсон.

Амая обміркувала його слова.

— Можливо, він належить до винищувачів, але вбивці сімей, які жадають влади й контролю, у дитинстві часто зазнавали страшного насильства — фізичного, емоційного й здебільшого сексуального. Чинячи злочини, вони зазвичай мучать своїх жертв, завдаючи їм тих самих страждань, крізь які їм довелося пройти в минулому. Якщо вбивця обирає якусь сім’ю тому, що вона нагадує його власну, він має ототожнювати себе з кимось із її членів. У більшості задокументованих випадків він зберігає життя цієї людини і, навіть якщо втрачає над собою контроль, вбиває її лише в разі потреби й за жодних обставин не піддає тортурам. Над іншими він залюбки знущається і згодом не приховує ран, слідів наруги чи приниження. Ба більше, його мета — продемонструвати їх. Йому хочеться, аби весь світ побачив, якого болю йому завдали, і відчув глибину його страждань.

Джонсон погодився.

— Я вважаю такий підхід цікавим. Не виключено, що ми стикнулися з іншим типом убивці. Він стратив усіх членів цих родин, приховав рани на тілах і ні над ким не знущався з особливою люттю.

Поставився до всіх однаково.

Амая кивнула й повела далі:

— Якщо він виділяє когось з-поміж родичів, так це батька, чию зброю застосовує в усіх випадках. Інших відмінностей немає. Я не схильна відносити його до винищувачів, хоча на перший погляд може видатися, що подібність існує. Це «біблійний вбивця», який карає жертв за їхні гріхи, що спокутуються смертю. І наразі ми знаємо, що він молиться за них.

— Сумніваюсь, що це якось пов’язано з його мотивами. Може, він молиться, бо шкодує про свій вчинок. Інші його характеристики чудово узгоджуються з профілем винищувача. Ми всі згодні з цим, — безапеляційно оголосив Емерсон.

Амая помітила, що Такер трохи нахилила голову вбік. Емерсон не міг похвалитися такою кількістю згодних із ним агентів, як йому уявлялося.

— Ефект хибного консенсусу, — роздратовано буркнула Амая.

— На що ви натякаєте? — запитав Емерсон, не приховуючи образи.

Амая вдихнула повітря і зачекала кілька секунд. Ситуація ставала сміхотворною. Звісно, ніхто не мав полегшувати їй завдання, але вона не думала, що ці люди вимагатимуть від неї згоди лише тому, що вони є розумними агентами ФБР. Дівчина ретельно добирала слова, формулюючи відповідь:

— Під час розробки профілю вбивці необхідно зберігати пильність, аби не допустити ефекту хибного консенсусу. Значно легше шукати теорії і докази, які підтверджують наші думки, уникаючи тих, що суперечать нашим переконанням. Те саме стосується консенсусу і схильності вважати, що теорія, якої ми дотримуємось, є більш ґрунтовною лише тому, що набула поширення або стала популярнішою серед оточення, хоча ми точно не знаємо, хто ж усі ці особи, які «так думають». Це помилка, до якої підштовхує нас мозок, коли ми лінимося міркувати глибше. Той факт, що багато людей зійшлися на думці стосовно чогось, іноді означає, що всі ці люди помиляються.

Емерсон опустив погляд, виплеснувши свою ненависть на підлогу. Почулося розчароване зітхання Джонсона.

Дюпре злегка насупив брови й скривив губи, спостерігаючи за нею. Було очевидно, що її промова йому також не подобалась. Амая зрозуміла, що вони сприймали її як звичайну вискочку, що непоштиво ставилася до них. Проте вона була не однією з кадеток ФБР, а середньостатистичною поліціянткою. Так, Амая Саласар працювала в маленькому відділку, але заслуговувала на ту саму повагу, що й вони, бо знала, як її здобути. Вона спробувала виконати завдання, попри те, була цілком певна, що бракує інформації. Втім, зараз їй було байдуже до всіх і до всього. За її спиною почулося тихе шарудіння. Озирнувшись, вона побачила, що Дюпре відповів ствердним кивком на жест чоловіка, що сидів позаду.

— Продовжуйте, — звелів він.

Вона кивнула на знак згоди. Якщо вони все ж таки хотіли вислухати її, не варто було виявляти надмірну неповагу.

— Той факт, що він молиться за своїх жертв, вирізняє його з-поміж інших убивць, і ця відмінність змінює все. Ми ще не знаємо, якого значення він надає своїм молитвам і чи відіграє цей ритуал вирішальну роль, але таку версію не можна відкидати. Слід провести більш глибоке розслідування, оскільки наш об’єкт не відповідає профілю винищувача. І я підозрюю, що ви теж так вважаєте, — мовила вона до Дюпре.

Дюпре звів брову.

— Справді? Ви робите здогадки про мої припущення... На чому ж ґрунтуються ваші підозри?

— Ви невипадково присвятили вашу вчорашню лекцію вбивцям, які приховують свої злочини, видаючи їх за щось інше.

Дюпре мовчав, гортаючи туди-сюди сторінки тоненького звіту, продивляючись кольорові нотатки. Нарешті згорнув його й глянув на Амаю:

— Лишилися дві нотатки. Розробляючи віктимологічний профіль, ви пишете: «Ідентичний акторський ансамбль». Хіба це не узгоджується з думкою нашої групи? Якщо йдеться про винищувача родин, він потребує саме такого «акторського складу». Кожен із членів родини грає роль його родича, уособлює його близьких, аби він мав змогу помститися їм.

Амая заперечно хитнула головою.

— Він жадає не помсти, а спокутування гріхів. Йому потрібен не «акторський склад», а «акторський ансамбль», де немає розподілу на головні й другорядні ролі. Його цікавить сім’я як така, поняття сім’ї саме по собі. Це біблійний вбивця, який не чіпав собаку, бо той не вписувався в його задум. Я певна, що він жодного разу не вбивав тварин.

Амая помітила незадоволення присутніх. Зітхання, зміни пози. Вона поставила все на карту: або тріумф, або нищівна поразка. Їй вдалося привернути їхню увагу своїм зухвальством, але вона усвідомлювала ризик: відмінність між сміливістю і зухвальством полягала лише у ступені поваги до опонента. Вони починали втомлюватися від гри з мишенятком. Амая випросталася на сидінні. Час діяти: якщо вона не висловиться зараз, то вже не матиме нагоди зробити це в майбутньому.

— Сеньйоре, я не могла закінчити роботу, не уточнивши цих питань. Бракує даних, сеньйоре.

Такер перебила її:

— Ви могли би виконати завдання на основі наявних даних.

— Впевненість у нестачі інформації є різновидом інформації, що констатує реальний факт, — рішуче відказала вона. — Знаючи цей факт, я не могла виконати завдання, бо тоді моє дослідження ґрунтувалося би на брехні або хибних відомостях. У переданому нам звіті не згадувалися сліди від мотузок, ні зізнання хлопчика про те, що він бачив розпізнавальний знак на лацкані пальта підозрюваного. — Щойно вимовивши ці слова, Амая пожалкувала про них. Вона почула, як за її спиною затріснулися двері. Чоловік, який мовчки слухав їхню розмову, пішов. Інтуїція підказувала їй, що ці зачинені двері позбавили її будь-якого шансу домогтися того, аби її сприймали серйозно.

Вона примружила очі й повільно видихнула повітря, перш ніж наважитися знову подивитися на Дюпре. Він тримав перед нею єдиний стикер іншого кольору. Блакитний. Той, що відповідав географічному профілю.

— Латентні змінні? — спитав Дюпре, піднявши стикер.

Вона намагалася заспокоїтися, аби гідно відповісти йому.

— Латентні, або приховані, змінні, сеньйоре. Йдеться про змінні, які не спостерігаються безпосередньо, а виводяться з інших змінних, які спостерігаються. Латентні змінні вказують на те, що вбивця робив це раніше, його система добре відпрацьована. Я певна, що він скоїв щонайменше ще один злочин.

Емерсон злорадо посміхнувся.

— На що ви спираєтеся?

Амая розвернулася до нього й навіть дозволила собі злегка всміхнутися:

— Я спираюсь на математичну модель. Саме так вимірюються латентні змінні. Ви мали би знати, що це таке, якщо займаєтесь аналізом баз даних.

— Я знаю, що це таке, — буркнув він.

— У нашому випадку, — перебила його вона, — я виходжу з твердження агентки Такер про те, що вбивця пересувався великою територією. — Вона кілька секунд помовчала, спостерігаючи за тим, як на обличчі Емерсона вимальовується розгублений вираз, а його очі перескакують з однієї невидимої точки на іншу, ймовірно, шукаючи відповідь.

— Найгіршої помилки годі уявити... — почав Емерсон.

— Вона має рацію, — втрутився Дюпре. — Він таки скоїв ще один злочин. У лютому минулого року ураган обрушився на прибережне містечко біля Кейп-Мей, Нью-Джерсі. Загинула родина Міллерів, яка складалася з тієї ж кількості членів, що й інші сім’ї. Тіла знайшли всередині будинку. Так само як і у випадку з родиною Мейсонів, їх поховали, не здійснивши розтину. Родичі сеньйори Міллер проживають за кордоном. Коли їх сповістили про трагедію, у матері стався інфаркт, і до минулого тижня вона не могла виїхати до Нью-Йорка. Весь цей час, згідно з бажанням близьких, заморожений труп сеньйори Міллер зберігався в морзі. Мері Ворд — спадкоємиця моргу Кейп-Мей у четвертому поколінні — розморозила труп сеньйори Міллер і взялася приводити його до ладу в міру своїх сил, аби небіжчиця мала пристойний вигляд. Наносячи макіяж, вона помітила якусь опуклість на щелепі, що виявилася кулею двадцять другого калібру. На жаль, спротив родини, давність катастрофи й дуже консервативний суддя донедавна заважали нам отримати дозвіл на ексгумацію трупів і проведення розтину. Суддя вважає, що світлини, зняті на місці події, надають достатньо інформації. — Дюпре відчинив шухляду свого столу, дістав звідти теку в коричневій обкладинці, розгорнув її і поклав перед Амаєю. Вона побачила двадцять світлин, які зафіксували внутрішню обстановку будинку на узбережжі, що був зруйнований хвилями й ураганом. Трупи членів родини лежали у вітальні, один біля одного; клаптики розірваної завіси колихалися, зачепившись за майже розвалене велике вікно. Фотографія спіймала мить, коли вітер розхитував їх, завдяки чому виникала ілюзія, ніби над тілами стелиться якась примарна сутність. Розтрощені черепи утворювали дивний контраст із нечисленними ранами на тілі.

Амая обережно — майже урочисто — продивлялася знімки, стараючись торкатися лише за краєчки. Голос агента Дюпре вивів її зі стану задумливості.

— Інспекторко Саласар. Мені відомо, що ви кілька років прожили в нашій країні. Ви, певно, знаєте особливості клімату. Щойно настав пік сезону ураганів. На світанку буря спустошила велику територію в Техасі. Загинула родина Алленів, що складалася з батька, матері й трьох дітей-підлітків — двох синів та однієї доньки. Тіла виявлено під завалами будинку. Ми перевірили наявність бабусь і дідусів. Їх немає. Батьки подружжя померли, коли вони були дітьми, й обоє росли в прийомних сім’ях. На перший погляд здається, що ця родина не зовсім подібна до тих, які донині обирав убивця. Ми негайно виїжджаємо туди й воліємо, аби ви супроводжували нас.

Потупившись, Амая кивнула. До неї долинули розчаровані зітхання інших агентів.

6. Itxusuria[1]. Коридор душ

Альворд, Техас

Лука, що простиралася перед будинком Алленів, майже не зберігала слідів вторгнення урагану. Якби випадковий спостерігач став навпроти ферми й звів очі, він попервах подумав би, що все виглядає цілком нормальним. Вікна підвалу, побудовані на рівні фундаменту, були цілими, так само як і сходи, що вели до ґанку, де збереглася пара горщиків із фіолетовими квіточками, що прикрашали парадний вхід.

І лише тоді, коли погляд сягав вікон і піднімався вище, можна було побачити, що одноповерховий будинок лишився без даху. Верхня частина була повністю відірвана, наче панцир черепахи.

Кількість автомобілів, що перегороджували прохід до ферми, засвідчувала, що всередині була сила-силенна місцевих агентів, представників поліції штату, пожежників, парамедиків і навіть працівників моргу. Простуючи вузьким коридором слідом за поліціянтами, що допомагали протискатися крізь натовп, Амая супроводжувала свою розвідувальну групу, аж доки їй не завадили просуватися вперед. Агент Емерсон, який крокував попереду неї, на якусь секунду озирнувся і, побачивши її, не став чекати, а прошмигнув до вітальні. Їй було байдуже, вона не сумнівалася, що не знайде там нічого цікавого, доки всі ці люди не підуть. Інші приміщення, яким ніхто не приділяв особливої уваги, видавалися їй не менш гідним місцем для початку розслідування. Амая була одягнена у завеликий жилет, але принаймні на спині були вишиті розпізнавальні жовті літери ФБР. Вона перевірила численні потаємні кишені, дістала пару рукавиць, натягнула їх і рушила в глиб будинку. Попри відсутність даху, внутрішня обстановка не була суттєво пошкоджена і проходи між кімнатами збереглися. На стінах криво висіли картини й стирчали відірвані тріски; по підлозі були розкидані відколоті від даху уламки каміння і залишки пошкодженої електропроводки. Амая завважила, що скло у вікнах розбилося й засипало друзками всі поверхні. Увійшовши до кухні, вона побачила недоїдки на столі; з холодильника витикався пучок моркви, не очищений від землі. Навіть перекинуті стільці справляли враження, що господарі хутко тікали й будь-якої миті повернуться, щоб продовжити те, що робили доти, як зчинилася буря.

Діставшись будинку, вона уважно оглянула кімнати маленької ферми, шукаючи вхід до укриття, де родина переховувалася під час урагану. Дюпре попередив її, що ця родина не відповідає віктимологічному профілю, що цікавив підозрюваного, якого вони переслідували. Та Амая не вірила у випадковості. Чоловік, дружина, троє дітей — двоє синів та одна дочка того ж віку, що й діти Мейсонів та Джонсів. Усі зібралися у вітальні сильно понівеченого будинку, але вони могли би вижити, якби їх завалило меблями. Залишалося перевірити, в якому напрямку розвернуті голови, й знайти зброю батька. Якщо її версія є правильною і члени родини Алленів стали жертвами диригента, вони мали перечекати ураган в укритті. Біля дверей кухні Амая виявила аналогічні двері. Відчинивши їх, вона одразу здогадалася, що знайшла прохід до підвалу. Дівчина знову обмацала кишені в пошуках ліхтарика, який взяла з собою. Потім спустилася сходами, не торкаючись поруччя і намагаючись іти навшпиньки, аби не лишати слідів. Світло було тьмяним через велику кількість пилинок у повітрі. Маленькі вікна на рівні фундаменту, що їх вона бачила ззовні, вкривав товстий шар пилу. Виявилося, що зсередини вони розташовані поблизу стелі. Придивившись, Амая помітила, що вікна були закріплені клейкою стрічкою й обгортальним папером. У пластмасових ящиках, помічених чіткими наліпками, вона знайшла ліхтарі, транзистор і батарейки, бідони з водою, банки з їжею і навіть маленьку плиту, чия основа була під’єднана до газового балона. На масивному буфеті, перенесеному з їдальні до підвалу за непотрібності, виявилося чимало обгорток шоколаду й різних напоїв. Дві бляшанки пива, дві бляшанки лимонаду без цукру, вісім бляшанок коли й кілька пляшок води. Стараючись не торкатися їх, вона нахилилася і розчула шипіння газу в одній із бляшанок. На дверцятах буфета висів маленький відімкнений замок. Не чіпаючи ручки, Амая трохи відчинила дверцята й миттєво розпізнала знайомий запах мастила для чищення зброї. Жодної зброї всередині не було, проте в глибині буфета виднілися кілька пакетів із боєприпасами для револьвера двадцять другого калібру. Поряд із найвіддаленішою від вікон стіною лежали кілька спальних мішків і подушок. Нахилившись, вона оглянула вміст позолоченого несесера, схожого на жіночу косметичку. Там було повно ліків. Вона закрила його й поклала на місце.

Амая піднялася нагору і зробила другу спробу пробратися до вітальні, але в буквальному сенсі застрягла між двома працівниками поліції штату. Вона почула, як Дюпре переконує шерифа, що необхідно вигнати всіх цих людей з місця події. Дівчина всім тілом притиснулася до стіни, пропускаючи поліціянтів у капелюхах, які зайняли майже весь коридор. Тоді їй вдалося розгледіти вітальню. В кімнаті, де родина зібралася востаннє, безлад був помітніший. Кілька агентів, закутаних з ніг до голови в спеціальні білі комбінезони криміналістичної лабораторії, фотографували всі предмети, розкидані поряд із тілами, перш ніж відкласти їх убік. Голови загиблих — мішанина злиплого волосся і крові, що набула сіруватого відтінку через надлишок пилу, — вказували на північ, а трупи були складені в тій самій послідовності, що й в інших випадках: дружина, троє дітей — від старшого до молодшого, чоловік. Агенти терпляче чекали, мовчки оточивши тіла. Дюпре помітив присутність Амаї, яка завмерла на порозі, й сердито розвернувся до неї. Попри це, він стримався і дочекався, коли наблизиться до дівчини. І лише тоді нагримав:

— Куди, в біса, ви поділися?

— Я була... — затнулася вона.

Дюпре схопив її за лікоть і вивів надвір.

— Я не могла пройти, — почала пояснювати вона. — Агент Емерсон лишив мене позаду. Коридор був ущерть забитий людьми, і я скористалася цим для.

— Я не хочу вибачень, — перебив він її. — Емерсон — бовдур, але я взяв на себе неабияку відповідальність, коли привіз вас сюди.

І я зробив це не для того, щоб ви були пересічною спостерігачкою, а для того, щоб ви широко розплющили очі й загострили органи чуття. Увійдіть сюди, відчуйте страх цієї родини. Мені цікаво, як мислить диригент, я хочу, аби ви пояснили мені, що відбувається в його голові. Не дозволяйте залякати себе, почувайтеся впевнено.

Не чекаючи на її відповідь, він крутнувся на підборах і повернувся до вітальні.

Амая міцно стиснула губи, видихнула все повітря через ніс і рушила слідом за ним.

Медики щойно зняли покривала з трупів. Агенти, усівшись навпочіпки, уважно роздивлялися їх, поки коронер оголошував перші висновки. Амая стала прямісінько за ним і схилилася над тілами.

— Вони померли менше п’яти годин тому. Синюшність іще не проявилася, але перші синці починають проступати в місці, де шкіра торкається підлоги. Крові витекло небагато, зважаючи на серйозність черепних ран, отриманих усіма загиблими.

— Може, така незначна втрата крові пояснюється тим, що вони померли до того, як їм розбили голови? — припустила агентка Такер.

— Поки що я не можу відповісти на це запитання. Вам доведеться дочекатися результатів розтину. Напевно скажу одне: всі ці поранення були смертельними. Надто важкими, — мовив він, розсунувши пальцями волосся наймолодшого хлопчика, аби всі побачили, наскільки сильно був розтрощений череп.

— Ви вважаєте можливим, що всі вони зазнали смертельних поранень саме в цій кімнаті? — спитала Такер.

— Ви ж бачили, скільки предметів посипалося на них: кілька шматочків дерева або цементу глибоко застрягли в кістці. І той факт, що зрештою родина зібралася тут, не означає, що вони не могли травмуватися в іншій частині будинку. Я часто бачив таке після пожежі. Охоплені панікою родичі зазвичай шукають одне одного й гинуть усі разом.

— Причому всі голови розвернуті на північ, — зазначив Дюпре.

Коронер знизав плечима.

— Так, це дивно, але...

Заперечно хитнувши головою, втрутилася Амая:

— В інших кімнатах немає слідів крові. Я перевірила. — Вона звернулася до Дюпре. — Немає жодної краплі, що доводила би, що жертви могли отримати поранення деінде, а потім перебратися до вітальні. Якби вони переміщувалися між кімнатами з такими серйозними пораненнями голови, це спричинило би рясну кровотечу і краплі крові стікали би вниз під дією сили тяжіння, позначивши пройдений ними шлях.

— Також немає ні плям на одязі, ні бризок на обличчі, що обов’язково мали лишитися, якби люди перебували в стоячому положенні, коли на них попадали всі ці предмети, — зазначив Джонсон.

Амая ступила трохи вперед і нахилилася над трупом.

— Якщо ви добре придивитесь, — мовила вона, вказуючи на криваву масу на голові хлопчика, — то побачите пузир, що утворився на кілька сантиметрів нижче від місця удару.

Коронер відсунув пасмо волосся у вказаному місці.

— Може, це згусток крові...

— Ні, це не згусток, — заперечила Амая. — Це газовий пузир. Якщо ви поглянете на край рани, то пересвідчитесь, що там видніються дві маленькі чорні відмітини, що мають форму зірки — типову для пояска осаднення, який залишають порохові гази при пострілі впритул; на відміну від тонкої шкіри голови, череп є настільки товстий, що завадив газам розсіятися всередині, внаслідок чого й утворився цей пузир.

Дюпре задоволено кивнув.

— Можливо, ви маєте рацію, — неохоче визнав коронер.

— Всі вони померли внаслідок пострілу в голову, а згодом сліди від куль були приховані завдяки страшним ударам, — підсумувала вона.

— Очевидно, що ця справа багато в чому збігається з відомими нам злочинами, але ми досі не знайшли жодної зброї, і, згідно з наданою інформацією, бабусі тут немає, — зауважив Джонсон.

— Під час урагану родина сховалася в підвалі, куди можна спуститися з кухні, — сказала Амая, навмисно зосередивши погляд на обличчі Дюпре. — Вони добре підготувалися: запаслися водою, харчами, батарейками, транзисторами, ліхтарями. Все складено в герметичні ящики. А ще там була відчинена шафа; жодної зброї всередині не виявилося, але знайшлися кілька ящиків із боєприпасами для револьвера двадцять другого калібру, намащена мастилом ганчірка й щіточка. Сумніваюсь, що Алленам вдалося заснути, але вони провели ніч унизу; попри розгардіяш у спальнях, ми бачимо, що ліжка застелені. У підвалі лишилися шість спальних мішків і напої для шістьох осіб: пиво, що, безперечно, призначалося для батька; лимонад без цукру для матері; кока-кола для дітей і вода для шостої особи.

Емерсон глипнув на колег у пошуках підтримки.

— Гадаю, це дуже сміливе припущення, — мовив він. — Ви вважаєте доказом присутності шостої особи один спальний мішок чи кілька пляшок із водою. Вони могли скинути всі мішки на підлогу, і будь-хто з них міг пити воду, окрім інших напоїв.

Дюпре глянув на неї в очікуванні відповіді.

— Біля спальних мішків лежала аптечка, повна медикаментів, що їх зазвичай приймають пенсіонери. Снодійне, препарати для поліпшення кровообігу, зниження тиску, боротьби з артритом. Люди похилого віку нікуди не йдуть без своїх ліків і завжди запивають їх водою. Крім того, на пляшці видно сліди від світло-рожевої помади. На губах матері й доньки-підлітка помади немає.

— Є одна проблема, — заперечила Такер, звівшись на ноги. — Нам нічого не відомо про шосту особу. Згідно з наявною інформацією, подружжя не мало батьків. Їхні близькі померли, коли вони були зовсім маленькими. Познайомилися у підлітковому віці, під час перебування в дитячому будинку. Обоє були сиротами й не мали родичів. Можливо, саме це поєднало їх, аж доки смерть не розлучила, — із сумом сказала вона, роздивляючись тіла.

Амая вийшла надвір і, протискаючись між машинами, відійшла достатньо далеко, аби подивитися на будинок з іншого ракурсу. За двісті метрів попереду стежка, що вела до нього, поєднувалася з державною автомагістраллю. Зупинившись на краю дороги, дівчина обвела поглядом рівнину, що оточувала ферму родини Алленів. Лука, ймовірно, засіяна бобовими культурами, врожай уже зібрано. Її не здивувала відсутність машин. Вона згадала, що бачила на дверцятах холодильника велику наліпку Спілки фермерів Альворда. Інших будівель не було видно; згідно з наявною інформацією, найближча ферма розташовувалася на відстані понад двох миль звідси. Білий паркан довкола будинку й десяток хирлявих деревець, що обрамляли дорогу, були нахилені на північ — їх нагнули вітри, що дули в тому напрямку. Амая звела очі до неба, що поволі затягувалося хмарами, а потім рушила назад до ферми.

Там вона побачила сорокарічну жінку в поліцейській формі. Та стояла, обпершись об автомобіль поліції штату. Посміхнувшись дівчині, незнайомка знову перевела погляд на ферму й сказала:

— Це дивовижно, чи не так? Вона схожа на черепаху, якій відірвали панцир.

Амая обдарувала її усмішкою.

— Повірте: я подумала те саме, коли побачила її. Найгірше, що невдовзі піде дощ.

— То пусте. Не хвилюйтесь. Цього вечора одна фірма з сусіднього штату доправить критий навіс, що захистить будинок від дощу. Коли вивезуть тіла, поліція огляне місце події, розбере речі в кожній кімнаті й проведе інвентаризацію. Все, що вони знайдуть, зберігатиметься на державному складі до кінця розслідування. Лише тоді ферму передадуть спадкоємцям, якщо вони існують.

— Як професійно! — посміхнулась Амая.

Жінка приязно простягла руку.

— Алана Гарріс, працівниця поліції штату.

— Інспекторка Амая Саласар, співробітниця ФБР, — мовила вона, торкнувшись значка на широкому комірі своєї куртки.

Жінка звернула увагу на те, що вбрання було завеликим для неї, і, посміюючись, зауважила:

— Вони не дуже старалися вгадати розмір, чи не так?

Усміхнувшись, Амая вказала на руїни ферми. Вона помітила, що Дюпре спостерігає за нею з подвір’я.

— Ви часом не знаєте, куди полетів дах?

— Звісно знаю, — з усмішкою відказала жінка. — Він упав за триста ярдів звідси, прямісінько за будинком. Та це дрібниці. Три роки тому ураган Гелен відірвав частину церковного даху, відніс на дві милі вперед і кинув на комору.

Амая попрямувала у вказаному напрямку. На відміну від тієї частини луки, що простиралася перед фасадом, місцевість за фермою була усіяна трісками, одягом і запиленим домашнім начинням. Удалині виднілася лампа з шістьма ріжками й уцілілими лампочками. Дах безслідно зник.

— Вам треба йти туди. Він застряг у ямі, — уточнила жінка, підвищивши голос.

Озирнувшись, Амая здійняла руку на знак подяки й побачила, що Дюпре спустився сходами й рушив слідом за нею.

Всюди росла дика трава. Попри те що потужний вітер пригладив її і притиснув до землі, легкий бриз, що почав віяти, потроху піднімав її знову. Амая йшла вперед, відчуваючи близькість Дюпре. Даху досі не було видно, проте, коли вона озирнулася, то уздріла здалеку Алану, яка розмахувала руками, показуючи, що необхідно рухатися вперед. Згадана поліціянткою яма виявилася двометровою заглибиною близько двадцяти п’яти метрів завдовжки. Як вона й казала, саме туди впав дах. Він був майже не пошкоджений і навіть не зірвався з балок, що прикріплювали його до будинку. Складалося враження, ніби внизу загрузла ціла будівля, яка несподівано вигулькнула в цьому відлюдному місці. На луці хтось притоптав траву — відбитки ніг були чіткими, мов сліди на снігу. Амая озирнулася і пересвідчилася, що лишила аналогічні відбитки. Дюпре наздогнав її і став поряд. Тоді вона збагнула, що весь цей час за ними йшли інші агенти.

Амая спустилася у невеличку заглибину, зазирнула під карниз і одразу випросталася. Покликавши жестом Дюпре й решту групи, вона пояснила:

— У місцевості, звідки я родом, існує одне укорінене вірування: родинний будинок закінчується в тому місці, куди сягає дах. Itxusuria. По периметру зазвичай облаштовували могили для представників сімейного клану, яких із різних причин не могли поховати на цвинтарі. — Зачекавши, коли всі нахиляться, вона спрямувала промінь ліхтаря на скривавлене обличчя мертвої бабці під дахом. — Ось вам і бабуся.

7. Сумніви

Академія ФБР, Квантіко, Вірджинія

Сидячи перед комп’ютером, Амая вкотре спробувала зосередитися на голосі інструктора, що пояснював, як необхідно оформляти документацію, пов’язану з імовірними вбивствами, згідно з вимогами Міжнародної програми складання віктимологічного реєстру. Вона втомилася. Цілу ніч редагувала новий звіт зі своїми висновками й, попри всі зусилля, усвідомлювала, що не приділяє роботі достатньо уваги.

Подумки дівчина знову і знову прокручувала наведені аргументи, більшість із яких суперечили думці агентів, що входили до складу розвідувальної групи. Деякі твердження були вельми сміливими й суто інтуїтивними, але врешті-решт саме такий наказ віддав їй Дюпре, коли вони прощалися:

— Тепер ви маєте всі дані. Доопрацюйте три профілі. Хочу бачити ваш звіт на моєму столі завтра о восьмій.

Амая залишила звіт на столі Дюпре о сьомій. Вона знову глянула на годинник. Перевалило за дванадцять, проте її думки вперто поверталися до складеного нею поведінкового профілю:

Коли заняття закінчилося, наступне почалося майже одразу, і Амая не мала часу перепочити.

Вона почувалася ослабленою, хоча знала, що мусить платити таку ціну за свою правоту, за одвічно загадковий привілей знаходити необхідний елемент для зібрання пазла. Йшлося про зухвалість знання та істини, що спалахувала з блискавичною швидкістю, без попередження і дотримання етикетних норм. За подібні відкриття завжди доводиться дуже дорого платити.

Амая не могла стриматися відтоді, як виявила труп жінки під дахом. Протистояння з командою Дюпре вже не було виключно діалектичним. Спрямувавши промінь ліхтаря на спотворене обличчя небіжчиці, затиснутої в імпровізовану могилу, вона відчула, як у її голові вимальовуються всі точки зловісного маршруту диригента. На відміну від кімнат усередині будинку, чия атмосфера була зіпсована десятками поліціянтів, це місце події лишилося недоторканим. Коли їй вдавалося зосередитися, вона вловлювала його присутність, уявляла, як він переслідує стареньку і зрештою змушує жертву зайняти відведене їй місце. Ні, він не був «винищувачем» (саме такий термін вживають слідчі стосовно злочинців, які вбивають цілі родини). Тепер вона була цілком певна, що цей тип належав до іншої категорії. Його мета полягала не в тому, щоб руйнувати сім’ї, а в тому, щоб створити родину — ідеальну й досконалу завдяки смерті. Ця знахідка вкупі з її категоричною заявою призвела до того, що агенти ФБР виплеснули своє роздратування, яке насилу стримували відтоді, як вранці зустрілися з Амаєю в кабінеті Дюпре.

— Тут немає бабусь і дідусів. Батьки обох жертв загинули. Агентка Такер уже казала вам про це, — запротестував Джонсон, ставши перед нею. Він був явно сердитий, хоча розмовляв люб’язно.

— Це бабуся. Перевірте, — наполегливо повторила вона, після чого розвернулася до будинку й почала віддалятися від групи.

— Ми вже перевірили, — сердито відказала Такер, простуючи лукою слідом за Амаєю. — Я б не стверджувала цього, якби не мала точних відомостей.

— Перевірте ще раз.

— Не знаю, чи розумієте ви, до кого звертаєтесь, — парирувала агентка Такер. — Хто ви така, щоб віддавати мені накази?

Амая замовкла. Зітхнувши, вона втупилася поглядом у землю і спробувала заспокоїтися. Дівчина відчувала нестримне бажання кинутися до Такер і добряче потрясти її за комір, аж доки жінка не визнає її правоту. Та вона не зробила нічого подібного. Рішуче налаштована обстоювати свою позицію, Амая стишила голос так, що агенти ледь чули її слова й були змушені оточити її, щоб зрозуміти, що вона говорить.

— Забудьте про офіційні записи. Поговоріть із сусідами. Діти, яких ховали під навісом, теж не були офіційно визнані членами християнської родини.

Ошелешений її словами, агент Джонсон підняв плечі. Роззявивши рота, він зиркнув на Дюпре в очікуванні його реакції. Роздратований Емерсон обмінявся поглядом із колегами.

— Що це за дурня? — вигукнув він, здійнявши обидві руки. — Родичі, поховані під дахом? Невже ми справді мусимо слухати маячню якоїсь дилетантки?

— Перевірте ще раз, — стримано наказав Дюпре.

— Але ж, Дюпре... ми маємо інформацію... — заперечив Джонсон.

Дюпре спопелив його поглядом.

— Повторюю: перевірте ще раз.

Потім Дюпре звелів їй відійти й заходився щось обговорювати з групою. Вона сиділа в салоні автомобіля, почуваючись відштовхненою, покараною дівчинкою, яку прирекли розлучитися з групою. Зі свого місця вона спостерігала за Дюпре, Емерсоном і Такер, які стояли спиною до машини. Судячи з жестів, вони сперечалися, хоча голосу не підвищували. Напружені плечі, опущена голова, вперті в стегна руки. Такер учергове покосилася в її бік, а Емерсон кивнув підборіддям у тому ж напрямку. Амая не мала жодних сумнівів, що вони розмовляли про неї. Вона побачила Джонсона, який розпитував групу сусідів, що зібралися біля ферми, бажаючи дізнатися, що сталося з родиною Алленів. Повернувшись до колег, він стисло відзвітував перед Дюпре, після чого вся група розвернулася до дівчини і впилася в неї очима; обличчя виражали щось середнє між подивом і підозрілістю.

Амая вийшла з автомобіля й зачекала, доки агенти підійдуть ближче. Дюпре жестом дозволив Джонсону говорити. Той не повідомив інформацію, а радше визнав факт:

— Поховану під дахом бабцю звуть Белінда Райт. Вона була подругою дитинства матері Г’ю Аллена. Жінка забрала до себе Г’ю, коли той досяг повноліття і покинув дитячий будинок. Хлопець жив із нею та її чоловіком на маленькій сусідній фермі, аж доки не одружився і не оселився тут. Багато років по тому, коли Белінда овдовіла, вона перебралася сюди й допомагала подружжю Алленів виховувати дітей. Хоча вона не була матір’ю Г’ю, він ставився до неї з не меншою повагою.

Дюпре провадив далі:

— Якимось чином ця жінка примудрилася втекти з будинку. А може, вона була надворі, коли з’явився вбивця. Він наздогнав її на луці, позбавив життя, притягнув сюди й поховав під дахом як ще одного члена родини. — Вимовляючи останні слова, Дюпре з повагою дивився на Амаю.

Такер теж помітно пом’якшила тон, коли звернулася до неї.

— Тепер я розумію, що ви мали на увазі, говорячи про «акторський ансамбль», чиї учасники відіграють однаково важливі ролі. Вбивця шукає не стільки ідентичні родини, скільки ті, що уособлюють ідею сім’ї як такої. Хоча я маю визнати, мені важко погодитися з припущенням, що він обирає їх виключно в місцях, де трапилося стихійне лихо.

— Ні, — пожвавішавши, заперечила Амая, — все не так просто. Слід враховувати такий факт: щоразу ми дедалі точніше визначаємо час проходження великої бурі, циклону чи урагану, і він теж володіє цією інформацією. Саме ураган підказує йому, куди прямувати. Його веде сам Господь. Господь і гідрометеорологічні інститути, — додала вона з ледь помітною усмішкою. — Ось чому йому вдається приходити першим. Він прибуває раніше за ураган, чекаючи, що Господь дасть йому точні координати.

Емерсон досадливо клацнув язиком.

— Давайте з’ясуємо, чи правильно я вас зрозумів, — мовив він з удаваною приязню. — Ви припускаєте, що вбивця обирає не конкретну родину, а місце, де торнадо спускається на землю, де проноситься ураган або стаються повені. Я згоден, що такі стихійні лиха доволі легко передбачити. Як ви сама стверджуєте, державні метеорологічні агенції працюють дедалі краще з кожним днем і визначають з дедалі більшою точністю місце, де зчиниться буря. Однак, якщо диригент обирає місце за цими критеріями, як він примудряється знаходити родини, що ідеально відповідають його вимогам, необхідним для виконання місії, за яку треба братися, коли ураган вкаже конкретне місце? Невже Господь, випереджаючи метеорологічний інститут, завчасно повідомляє йому, де саме пройде ураган, аби він мав змогу знайти сім’ї, що стануть його жертвами? Чи ви вважаєте, що цього разу йдеться про щось містичне на кшталт поховань під дахом? — Емерсон завершив промову однією зі своїх типових огидних посмішок.

— Мені б не спало на думку стільки нісенітниць, — відказала вона. — І це не припущення, а база даних, створена на основі конкретних фактів.

Посмішка Емерсона згасла, змінившись гримасою, що нагадувала поріз від скальпеля. Саме так він кривився, коли почувався приниженим.

Амая рішуче повела далі:

— Моя думка не має значення. Найважливішим є те, що думає він. Саме тому його віра має таку силу. Якщо йдеться про вбивцю, який переконаний, що його вчинки пов’язані з волею Господа, або принаймні думає, що Господь вважає його не вбивцею, а таким собі Лотом, справедливим чоловіком, він тлумачить як «знаки» ті факти, що здаються нам дрібницями, й, вочевидь, розробив свою систему відбору жертв. У жодному разі не можна забувати про його збочене вміння пов’язувати волю Провидіння з його власними бажаннями.

— Ми розпочали підготовчий етап розслідування і не володіємо всією інформацією, але біблійні вбивці вірять, що звільняють суспільство від мерзенних, розбещених і жалюгідних істот. Їхніми жертвами зазвичай стають повії, жебраки, наркодилери, наркомани. Будь-хто, кого вони вважають аморальним... Ми ще збираємо матеріали про Алленів, але ми багато тижнів працювали зі звітами, що стосуються інших сімей, і я можу запевнити вас, що вони далекі від цього профілю. Звичайні родини зі своїми чеснотами та вадами, які не відповідають портрету жертви, що може видатися аморальною біблійному вбивці. Нічого такого, що заслуговує на відвертий осуд, — зауважила Такер.

Цього разу заперечив Джонсон.

— Одна жінка — фігурантка кримінальної справи Вурнос — вбивала клієнтів повій, караючи чоловіків, а не жінок. Гріх, який шукає цей «апостол», може бути непомітним на перший погляд.

Такер обмірковувала його слова.

— Чи припускаєте ви, що один або кілька членів цих сімей робили щось несхвальне? — спитала вона, знову звертаючись до Амаї.

— Несхвальне для вбивці, — уточнила Амая. — Слід враховувати, що він дотримується своїх критеріїв, що відрізняються від інших. Якась деталь, пов’язана з життям цих сімей, може видатися йому достатньою підставою для злочину. Хоча мені здається, що він мислить глобально, не зосереджується на одному «грішному» родичі — карає всіх, оскільки вважає, що всі є носіями зла.

Вона відчула на собі погляд Дюпре. Він злегка нахилив голову вбік і спостерігав за нею. Точніше, не спостерігав, а пронизував очима так само, як робив це того ранку, коли вони розмовляли в його кабінеті.

Нахилившись трохи вперед, Емерсон заперечив:

— Мені здається, що ваша теорія досі має прогалини. Мушу визнати, що мене неабияк вразило припущення про те, що стихійні лиха визначають місце злочину так само, як і «психоаналітичний підхід», завдяки якому ви знайшли тіло бабусі, але цього недостатньо, аби визначити, яким чином він обирає ту чи іншу сім’ю.

— Я поки що не знаю, як він знаходить усі ці сім’ї, — визнала Амая, дивлячись Емерсону у вічі насамперед для того, щоб уникнути пильного погляду Дюпре. — Гадаю, ще зарано відповідати на це запитання. Ми неодмінно розкриємо правду, коли дізнаємося, як довго він цим займається. Ось чому нас цікавить інше питання: відколи він убиває?

— Можна стверджувати, що перші злочини були скоєні в лютому... — почав пояснювати Емерсон.

— Можна стверджувати, — перебила його Амая, чітко вимовляючи кожне слово, — що у лютому було вбито родину в Кейп-Мей... але я певна, що він розпочав набагато раніше. Його метод є настільки відшліфованим, що він примудрився розвідати, що Белінда Райт жила на фермі на правах бабусі, хоча біологічно не була нею. Такий рівень майстерності потребує досвіду, спритності й практики. Під час перших нападів убивці зазвичай припускаються помилок.

Дюпре повільно кивнув.

— Обґрунтуйте свою думку. — Він заохотив її продовжувати.

— У лютому він убив родину Міллерів, у березні — Мейсонів, у квітні — Джонсів, а зараз — у серпні — розправився з Алленами. Йдеться про великий проміжок часу. Очевидно, що він не завжди досягав своєї мети. Це неможливо. Ми маємо шукати інформацію про невдалі, зірвані спроби замаху на життя.

Агентка Такер кивнула й ступила крок уперед, ставши перед Амаєю.

— Нам потрібні сім’ї з аналогічними характеристиками — кількість родичів, стать, вік. Єдина відмінність полягає в тому, що не всі вони загинули, бо хтось не був удома, коли зчинилася буря.

Амая задоволено усміхнулася, майже щаслива, що їй вдалося переконати Такер і їхні думки нарешті збіглися. Вона провадила далі з більшим ентузіазмом:

— Підкорити своїй волі стількох осіб — складне завдання. Він повинен примусити їх віддати зброю, замкнути всіх в одній кімнаті й стратити одного за одним. Інші люди могли втекти так само, як це зробила Белінда Райт. Я певна, що час від часу він припускався помилок. Напад на родину після стихійного лиха передбачає забагато несподіванок, непередбачуваних факторів та різних нюансів, які не можна прорахувати заздалегідь.

Дюпре кивнув і звернувся до всієї групи:

— Пошукайте заяви сімей з тією ж кількістю членів, до яких навідалися підозрілі люди після стихійного лиха. Нас цікавлять невдалі спроби нападу, ситуації, коли вбивця з якоїсь причини був змушений відступити: поява сусіда, який прийшов на допомогу; неочікувана присутність інших осіб у будинку — гостей або родичів; відсутність одного чи кількох людей, що не дозволяла йому здійснити свій план.

Амая кивала після кожного вимовленого ним слова. Дюпре знову розвернувся до неї:

— Маєте щось додати?

— Ну... Якби я брала участь у розслідуванні, я б воліла з’ясувати найменші подробиці життя цих родин. Я певна, що вбивця обирає їх за своїми критеріями, що аж ніяк не є очевидними. Причина може виявитися настільки банальною і несуттєвою, що ми просто не беремо її до уваги. Мотивація злочинців такого штибу позбавлена здорового глузду, але має неабияке значення для них. Якщо нам вдасться розвідати більше важливої інформації про жертв, ми наблизимося до розуміння того, яким чином агресор потрапляє до їхніх домівок, як він примудряється знайти сім’ю з конкретними характеристиками в межах широких географічних ареалів, залежно від переміщення ураганів. Треба доповнити віктимологічний профіль.

— Якби ви брали участь у розслідуванні. — прошепотів Емерсон, нахилившись так, що лише вона могла почути його фразу.

Цієї дурниці вистачило, аби дівчина на секунду відволіклася.

— Саласар, продовжуйте.

— Географічний профіль, — мовила Амая, намагаючись зосередитися. — Я б розширила зону пошуків.

— Наскільки розширили? — спитав Джонсон.

— Слід розглядати будь-яке місце, де за останні два роки сталося стихійне лихо, що зачепило родину, яка відповідає його вимогам. Якщо ми знайдемо докази його діяльності, нам, напевно, доведеться аналізувати більш давні випадки.

— Божевілля! — заперечив Джонсон.

— Гадаю, вона нічого не чула про географічне профілювання Кантера, — зауважив Емерсон, звертаючись до Джонсона так, ніби Амая не стояла поряд.

— Не можна застосовувати теорію географічного профілювання серійних убивць, не перевіривши наявність інших злочинів. Це одне з перших положень.

— Мені здається, що Емерсон має на увазі, — втрутилася Такер, — що вбивця ніяк не зміг би діяти на такій величезній території — він не зміг би стежити за ними, перебувати достатньо близько, щоби дізнатися такі подробиці, як калібр зброї, яку тримають вдома, або інформацію про жінку, що живе в будинку на правах бабусі, хоча не є біологічною бабусею. Він має бути ближче. Має бачити їх, аби зробити вибір; має бачити їх, аби ненавидіти.

Амая заперечно хитнула головою, перш ніж викласти свою версію:

— Вбивця не відчуває ненависті до них або принаймні ненавидить їх не за те, ким вони є, а за те, що вони символізують для нього. Він молиться за душі померлих, за їхній упокій. Знищує сліди явного насильства, прибирає мотузки, старається не ганьбити їх. Той факт, що він промовляє молитви, так чи інакше свідчить про встановлення певного зв’язку між ними й існування конкретної причини, що, на мою думку, не стосується ненависті. До того ж він нічого не хоче від них, нічого не забирає і не краде. Що можна вкрасти у тих, хто все втратив? Ми живемо в епоху інформаційного перенасичення й ексгібіціонізму. Так само як метеорологічний центр попереджає про бурі, торнадо й урагани, визначає їх переміщення з точністю до міліметра й передає прогнози на наші мобільні телефони, Інтернет дозволяє будь-кому проникнути в наш особистий простір. Люди демонструють своє приватне життя в Інтернеті, не замислюючись над тим, хто може відслідковувати їх. Я не стверджую, що цей тип чинив саме так, але існує значно більше способів отримати доступ до персональних даних однієї особи або цілої родини, крім стежити за ними, зачаївшись на луці.

— З іншого боку, він не повинен вирізнятися. Поява когось подібного має видатися природною після стихійного лиха, — зазначив Дюпре.

Такер розкрила ноутбук, який тримала в руці, поставила його на капот машини й показала їм кілька графіків на екрані.

— На першому етапі розслідування ми не відкидаємо можливості, що йдеться про спостерігача, який опинився поблизу. Ми перевіряємо телефонні компанії, електричні компанії, інтернет-провайдерів, різних техніків і майстрів... Шукаємо будь-яку деталь, що об’єднувала всі ці родини. Зі слів свідка ми знаємо, що зовнішність зловмисника не викликає підозр і недовіри. Зараз ми зосередимось на поліціянтах, пожежниках, рятувальних групах, лікарях, парамедиках, працівниках швидкої допомоги. Щоправда, не варто відкидати можливість, що чоловік, який належить до однієї з цих груп, легко прикинувся би «своїм» завдяки хаосу, що панує після проходження урагану.

— Деякі пожежники є добровольцями; вони вирушають до територій, уражених стихійним лихом, і допомагають людям. Наскільки мені відомо, цей щенячий патруль подорожує всією країною і навіть виїжджає за кордон, коли проводяться рятувальні операції високо в горах або в місцях землетрусу, — зазначив Джонсон.

Амая кивнула.

— Також слід включити інформаторів, журналістів, репортерів, телевізійників, тих, хто мчить туди, звідки всі тікають.

Джонсон, який щось друкував на своєму кишеньковому комп’ютері, додав:

— Гадаю, треба розширити список і записати групи волонтерів, що утворюються у соцмережах, добрих самарян, які приходять на допомогу після катастроф.

— Церкви, місцеві організації, благодійні фонди, — зауважила Такер.

— Не варто забувати тих, хто схиблений на ураганах і торнадо, псевдодослідників і безмозких психів, що жадають викласти відео на ютуб, — сказала Амая.

— Кількість дурнів є безмежною, — з усмішкою констатував Джонсон.

— Так само як і кількість демонів, — оголосив Дюпре, дивлячись Амаї у вічі.

Цього разу вона не відверталася. Амая знала, що подобалася чоловікам, і вміла підтримувати гру поглядів. За останні дні їй часто доводилося стримувати хіть Емерсона. Проте погляд Дюпре був зовсім іншим. Допитливий, проникливий, він зазирав у глибини її душі з пристрастю єгиптолога, що розшифровував якийсь ієрогліф. У його темних очах проносилися тіні, що виражали різні емоції: від цікавості до підозри, від захоплення до стривоженості. Вона не чекала простих, зрозумілих вчинків від чоловіка, який очолював одну з найкращих оперативних груп Підрозділу поведінкових наук. Крім того, їй завжди чудово вдавалося вгадувати таємні наміри й справжнє ставлення до неї з боку інших, але, спілкуючись із Дюпре, Амая неначе слухала білий шум. Вона проаналізувала всі його реакції, погляди, слова й поки що не могла визначити, ким він був — другом чи ворогом. Знала одне: він прислухався до неї і вважав її думку достатньо важливою, аби не брати до уваги сумніви, що попервах виникли у решти агентів з його розвідувальної групи. «Почувайтеся впевнено», — сказав він їй перед дверима ферми. Її впевненість і самосприйняття не мали жодного стосунку до ситуації, що склалася. Амая Саласар завжди гуляла сама по собі; вона звикла до цього. Однак кілька хвилин тому, коли вони стояли біля машини, вона вперше за весь день відчула себе частиною колективу, відчула взаємозв’язок і повагу своїх колег.

— Ми ще маємо роботу, — сказав Дюпре. — Коронер пообіцяв мені, що негайно розпочне розтин. Група ночуватиме тут. Ви повертаєтесь до Квантіко. Літак до Вірджинії вилітає за годину. Агентка Гарріс відвезе вас до аеропорту.

Так от у чому річ. Ми — команда, а ти — ніхто. За кого ти себе маєш?

Прощання з іншими було швидким і беземоційним. Амая попрямувала до автівки агентки Гарріс, яка махнула їй рукою з водійського сидіння. Аж тут дівчина усвідомила, що Дюпре крокує слідом за нею. Вона озирнулась.

— Наразі ви маєте всю інформацію. Чекаю на ваш звіт, — мовив він, провівши її до автомобіля національної поліції. Перш ніж увійти всередину, Амая подивилася йому у вічі й спитала:

— Чому ви не привіталися зі мною?

Дюпре здивовано глипнув на неї. Він навіть сплеснув руками, машинально виражаючи збентеження, проте опанував себе достатньою мірою, аби не відповідати.

Та вона була рішуче налаштована й не мала наміру здаватися.

— Під час лекції ви кілька разів зверталися до мене, але пізніше, коли я підійшла до службового виходу й привіталася з вами, ви навмисно зігнорували мене. Чому?

Глибоко зітхнувши, Дюпре розстебнув куртку і вперся руками в боки. Потім він глянув через плече на інших агентів і нахилився ближче до неї:

— Я не хотів підвищити вашу самооцінку своєю увагою, бо розумію, яку шкоду може завдати слідчій зацікавленість з боку інструктора.

Вона зміряла його грізним поглядом.

— Ні, це не справжня причина. Якби ви хотіли уникнути таких наслідків, ви би з самого початку поводилися інакше. Я бачила, що ви зацікавились мною, і навіть Емерсон це помітив, але згодом ви відштовхнули мене. Цілеспрямовано роздратували, поставившись до мене як до зарозумілого дівчиська.

Дюпре мовчки дивився на неї, і Амая впевнилася, що припустилася помилки й нічого не почує. Та він сказав:

— Я не помилився. На тій лекції мені була потрібна ваша увага й ваша подальша лють, аби ви виплеснули її у звіті. І мені це вдалося. Ви маєте рацію у дечому: моя лекція не випадково була присвячена інспектору Шеррінґтону й прихованим жертвам. Упродовж багатьох тижнів я підозрював, що ми зіткнулися з чимось подібним. Відкриття, зроблені нами за останні години, дозволяють застосувати новий підхід. Ми розглянемо цю гіпотезу.

— Чому саме я?

Обличчя чоловіка посуворішало.

— Не заплутуйте себе. Наша справа є найважливішою, і якщо сьогодні ви перебуваєте тут, то лише тому, що я вважаю, що співпраця з вами може принести нам користь.

— Я чудово знаю своє місце. Я — інспекторка відділу вбивств, і мені відомо, що є найважливішим у нашій роботі. Здається, це ви щось наплутали. Коли ми оглядали місце події, ви шпетили мене так, наче розмовляли з кадетом вашої академії. Може, я не проходила підготовку в ФБР, але я знаю правила й знаю, як поводитися на місці події. Хай там як, а ваше пояснення не дає відповіді на моє запитання.

Дюпре з досадою відвернувся. Здавалося, він поривався піти, але наступної миті знову крутнувся назад і з недовірливою посмішкою спитав:

— Серйозно? Ви передали нам звіт, написаний на кількох стикерах. Примудрилися розізлити Джонсона — одного з найбільш миролюбних людей у світі. Я не відповідатиму на ваше запитання. Можливо, іншим разом, але не сьогодні. Адже сьогодні я вдався до одного ефективного засобу. Вам не обов’язково знати причину. Я певен, що все вийшло би інакше, якби ви дізналися правду. Тоді ви б не поводилися так зухвало під час розмови з коронером... і не були б такою рішучою, шукаючи повалений дах.

— Ви не знаєте мене, — заперечила вона.

— Ваша правда. І саме тому сьогодні ви були тут. Мені треба було з’ясувати, скільки в вас бравади, а скільки — таланту, спритності й насамперед розуму. — Він злорадо посміхнувся. — Крім того, я хотів пересвідчитися, як ви виявляєте гонор, коли розумієте, що маєте слушність.

Амая насупилася.

— Як це відбувається саме зараз, — підсумував Дюпре.

— Гонор? — Розчарована, Амая мотнула головою. Тепер усе стало зрозумілим. — Вам розповів Емерсон. — із сумом прошепотіла вона.

Дюпре розвернувся і рушив до групи слідчих, які чекали біля входу до будинку.

— Емерсон тут ні до чого. Не забудьте передати звіт до восьмої вечора. Три профілі, Саласар.

8. Засіб

Академія ФБР, Квантіко, Вірджинія

П’ятниця, 26 серпня 2005 р.

Час тягнувся надзвичайно повільно. Подумки Амая відшліфовувала свій звіт до цілковитої знемоги. Коли настала обідня перерва, вона вирішила, що не має апетиту, але, попри це, приєдналася до групи європейських поліціянтів, що прямували до їдальні. Біля входу до кафетерію вона зіткнулася з агентом Емерсоном, який саме виходив звідти. Амая привіталася з ним, проте Емерсон зневажливо відвернувся, навіть не потрудившись удати, ніби не побачив її. Після обіду відбулися два заняття: перше було присвячене міжнародній мафії, а друге стосувалося злочинів на морському транспорті, міжнародних морських перевезень і портового контролю за вантажем. Її концентрація не поліпшилася, але найбільше дратувало те, що печаль огортала її душу в міру того, як спливали години; у голові відлунював внутрішній голос, який повсякчас повторював, що вона припустилася помилки. Все було неправильним — манера презентації її звіту, висновки щодо профілю. Вона відмовилася слухати Дюпре, коли той докоряв їй за гордовитість, і була певна, що підписала собі вирок, насмілившись сказати йому те, що думає. Зараз вона розуміла, що вони гралися з нею, наче кіт із мишенятком. Застосувавши котячі прийоми, вони розважалися, розпалюючи її ентузіазм і бажання долучитися до розслідування. Дюпре висловився конкретно. «Найважливішою є справа». «Сьогодні я вдався до одного ефективного засобу». Вона почувалася виснаженою, сонною, мов талановита дитина, якій батьки дозволяють пізно лягати спати, але змушують грати на піаніно для гостей.

Під час вечері Амая мляво копирсалася в тарілці, удаючи, ніби сміється з жартів поліціянтів, що сиділи за її столом. Вона рано покинула їдальню і повернулась до спальні, яку ділила з німецькою інспекторкою. Її переповнювала втома, організм потребував сну, але мозок невпинно прокручував справу «диригента». Амая глянула на Герту, що спала горілиць і тихенько хропіла. Вона відклала книгу, яку тримала в руках, і прикрила лампу хусточкою, думаючи, що цієї ночі знову не зімкне очей. Та наступної миті поринула в глибокий сон.

Аж раптом почувся стукіт у двері, який виявився реальним і розбудив її. Незнайомий чоловічий голос вигукнув її ім’я. Лампа на нічному столику досі горіла. Амая випросталася, повільно позбавляючись залишків сну. Звелася на ноги й попрямувала до дверей. На мить озирнулася, аби заспокоїти Герту, яка напіврозплющила очі:

— Спи. Вони прийшли по мене.

Герта слухняно повернулась на бік і заснула. Відчинивши, Амая усвідомила, що вийшла в майці й трусиках. Вона трохи причинила двері й визирнула в отвір.

— Слідуйте за мною, — мовив чоловік, нічим не показавши, що бачив її щойно у спідній білизні. — Спецагент Дюпре хоче з вами поговорити.

Вона квапливо одяглася.

Лабіринт коридорів, що вів до кабінету Дюпре, видався їй ще більш заплутаним у нічній тиші. Цей ілюзорний спокій порушився, щойно дверцята ліфта відчинилися на першому підвальному поверсі. За столами працювали кілька співробітників Підрозділу поведінкових наук. Пройшовши повз них, вона скоса позирнула на стілець, де їй довелося чекати під час попередніх відвідин. Цього разу агент провів її прямісінько до кабінету.

Агент Джонсон — свіжий і бадьорий, неначе після восьмигодинного сну, — піднявся зі стільця, що стояв за столом Дюпре, нахилився вперед і простяг їй руку. Потім він знову усівся і не зронив жодного слова, хоча крадькома спостерігав за нею. Дюпре — без піджака, у самій лише сорочці — стояв перед мапою. Озирнувшись, він привітався з дівчиною і без зайвих прелюдій спитав:

— Саласар, чи відомі вам метеорологічні прогнози останніх днів?

Амая подумала, що було б дивно, якби вона нічого не знала.

Впродовж останніх годин усі державні ЗМІ повідомляли те саме.

— Так, я бачила новини.

— 23 серпня над Багамськими островами сформувався потужний циклон, 24 серпня він отримав статус тропічної бурі, яку назвали Катріною, а вчора вона дісталася півдня Флориди, перетворившись на ураган першої категорії, що розцінюється як помірний. Станом на сьогодні наслідки його проходження є такими: шестеро загиблих, багато поранених, величезна територія відірвана від зв’язку, пошкоджені дороги, виведені з ладу телефонні лінії... Нам передали інформацію, що кілька родин пропали безвісти і за останню добу не надійшло жодної звістки про них. Деякі відповідають віктимологічному профілю.

Амая вдихнула повітря, але стримала зітхання, так само як і свої надії взяти участь у розслідуванні.

Дюпре поводився обережно.

— Може, це нічого не означає. Ймовірно, що їх евакуювали після перших попереджень або вони переїхали до родичів чи друзів.

— Але. — мовила вона, не в силі стриматися.

— Але може статися, що втрутився наш убивця.

— Вам треба їхати туди, — насмілилася порадити Амая.

— Так, я згоден, і саме тому відрядив до Флориди агентів Такер та Емерсона. Ми ознайомлені з протоколами дій, передбаченими владою для таких ситуацій, і не можемо допустити, щоб вони в чомусь схибили. Сподіваємось, що за кілька годин агенти почнуть надсилати перші повідомлення.

Амая опустила очі додолу й кивнула. Усе вирішено, вона поза грою. Тоді навіщо Дюпре покликав її? Лише для того, щоб дати їй зрозуміти, що вона їм не потрібна?

— Діставшись Флориди, ураган значно ослаб на суші, але впродовж останніх годин Катріна відступила до Мексиканської затоки; тамтешні високі температури підживили її і знову перетворили на ураган, що стрімко набирає силу. Національний ураганний центр сповіщає, що наразі її можна віднести до третьої категорії. Згідно з першим прогнозом, Катріна мала рухатися на північ і промчати між Флоридою та Джорджією. Проте вона звернула на захід, у напрямку Луїзіани.

Амая відчула, як по спині поповзли мурашки. Вона це знала; у новинах весь день показували просування урагану — його гігантське око, що крутилося над морем. Її м’язи напружилися під одягом, що спричинило мимовільні скорочення. Здавалося, праве плече, що смикалося і тріпотіло, жило власним життям.

— Міська рада Нового Орлеана щойно повідомила, що Рей Неджин публічно оголосив про свій намір видати указ про обов’язкову евакуацію громадян. — Ці слова були такими важливими й значущими, що немовби зависли в повітрі, коли Дюпре замовк.

— Він поїде туди, — впевнено мовила вона. Тремтіння у плечі припинилося.

— Я теж так вважаю. Єдина відмінність полягає в тому, що цього разу ми чекатимемо на нього.

— Ви чекатимете?

— Ми. Якщо ви захочете скласти нам компанію.

Амая усміхнулася.

— Так, звісно, я хочу.

Дюпре простяг дівчині руку й привітав її.

— Агент Джонсон супроводить вас. Ви повинні виконати умови протоколу безпеки, щоб вам дозволили поїхати з нами. Потім вам видадуть тимчасове посвідчення і зброю. Часу обмаль. За дві години ми вилітаємо до Нового Орлеана.

Усміхнений Джонсон стояв поряд із нею, поки вона складала присягу. Їй видали форму, бронежилет, тимчасове посвідчення і зброю. Амая повернулася до спальні і, стараючись рухатися тихо, відчинила шафу, де зберігала свої скромні пожитки. Усміхнувшись, вона замислилася над тим, що варто взяти з собою дівчині, яка їде до місця, де бушуватиме ураган. Трохи згодом поклала на ліжко торбу і почала збирати речі. Спакувавши все необхідне, глянула на годинник і побачила, що до виїзду залишилося менше тридцяти хвилин. Герта мирно спала. Якщо вона щось почула, то ніяк не виявляла цього. Амая з ніжністю дивилася на подругу, розмірковуючи, чи варто будити її. Приймати рішення не довелося.

— Ну ж бо, розповідай. Інакше вибухнеш, — мовила німкеня, не розплющуючи очей.

— Я вирушаю до Нового Орлеана з ними.

— Як ти почуваєшся?

— Дуже добре, — відказала Амая. Мабуть, надто квапливо.

— Авжеж. — Подруга закотила очі під лоба. — А зараз, Амає, дівчинко з долини, розкажи Герті правду.

Амая прикусила нижню губу й на якусь мить заплющила очі.

— Я налякана, Герто. Мені цілком вистачає зухвалості горянки, аби триматися впевнено, але нині все відбувається насправді, це вже не теоретичне заняття. Якщо я схиблю, можуть померти реальні люди. Така ймовірність не виходить у мене з голови. Мені подобається обговорювати різні теорії в кабінеті, якщо йдеться про інтелектуальну вправу, проте вчора, коли я побачила кульове поранення на голові того хлопчика... Агенти вважають, що я помиляюсь. А раптом вони мають рацію?

Герта взяла її за дві руки й накрила їх своїми долонями.

— Послухай мене, Амає. Хоча ми познайомилися нещодавно, я знаю про тебе те, що вони навіть уявити не можуть. Я знаю, що робить тебе сильною, а що — вразливою; знаю, над якими запитаннями про себе ти замислюєшся, і щиро сподіваюсь, що одного дня ти знайдеш відповіді на них. Ти — хороша людина, Амає Саласар. Одна з найсильніших і найсміливіших, яких я зустрічала. Та насамперед ти — видатна поліціянтка. Коли я прочитала твоє досьє перед поїздкою, я була вражена. Ти наділена інстинктом природженого детектива, і цей Дюпре, який аж ніяк не є дурнем, усе зрозумів.

— Так, а якщо. — заперечила Амая.

— Ніяких «якщо». Чесно виконуй свою роботу. Нічого не бійся і дотримуйся своїх переконань. Саме цього очікує від тебе Дюпре. Хіба він не сказав тобі вчора, коли ви були в тому будинку без даху? Саме це йому потрібно. Не забувай: якими би поважними агентами ФБР вони не були, ти не одна з їхніх кадеток. Ти стала наймолодшою інспекторкою з твого випуску; ти спіймала колекціонера-маніяка. Чорт забирай! І ти зробила це самотужки, обійшовшись без усієї тієї мудрості старших. Тож вище голову і вперед, Амає, дівчинко з долини.

Черговий стук у двері змусив їх замовкнути. Амая глянула на годинник. Залишалося двадцять хвилин. Відчинивши двері, вона побачила жінку в формі.

— Інспекторко Саласар, вам телефонують з Іспанії.

Її тіло пронизав дрож. Дзвонити могла лише одна людина, і якщо вона зателефонувала, це означало, що сталося якесь лихо.

Користуватися приватними мобільними телефонами в приміщеннях було заборонено. Вона на мить озирнулася і глянула на свій вимкнений телефон, що лежав на верхній полиці у відведеній для неї частині гардероба. Вираз її обличчя був красномовнішим, ніж їй би хотілося. Герта схвильовано дивилася на неї. Амая безуспішно спробувала заспокоїти подругу усмішкою, після чого рушила слідом за жінкою до зали, де було з десяток телефонних кабін. Їй вказали на одну з них. Вона увійшла й узяла слухавку.

— Тьотю, з вами все гаразд?

Рідний ласкавий голос донісся крізь телефонну лінію.

— Все гаразд, сонечку, я не хотіла налякати тебе. А як твої справи? Як проходить навчання?

— Добре. Навчання проходить дуже добре, просто чудово. Але... що трапилося? Чому ти телефонуєш?

Почулося тоскне зітхання, і на іншому кінці дроту запала напружена мовчанка. Амая уявила, як тітка Енґрасі сидить у своєму кріслі біля телефонного столика. Її волосся зібране у кокетливий пучок на паризький манер; крізь розчахнуте вікно дме бриз із річки Бастан, що додає прохолоди спекотній серпневій ночі в Елісондо.

— Амає, з твоїм батьком біда. Він дуже хворий. Минулої неділі стався ще один напад. Три дні він перебуває у лікарні. Я не дзвонила тобі раніше, бо не хотіла хвилювати. Думала, що все, як завжди, минеться. Проте за останні години його стан значно погіршився.

«Ні-ні». «Будь ласка, ні».

— Кардіолог каже, що він дуже слабкий і його серце довго не витримає. Мені надзвичайно прикро, Амає.

«Обіцяю. Я нічого не скажу».

Амая не знала, що відповісти. Вона опустила очі й втупилася поглядом у розліновану на квадрати дошку під телефоном. Її поверхня була вкрита десятками, сотнями карлючок, нашкрябаних різними авторучками. Посеред цього хаосу хтось намалював серце й окреслив його контури стільки разів, що зображення вирізнялося з-поміж інших. Пучкою вказівного пальця вона обвела краї малюнка, утворивши загострену верхівку.

— Амає, коли ти мала дванадцять років, я присяглася, що завжди казатиму тобі правду. Сьогодні я б залюбки збрехала, але мушу виконати обіцянку. — Рішучий голос Енґрасі трохи затремтів. — Амає, твій батько помирає. Якщо ти хочеш попрощатися з ним, маєш повертатися додому просто зараз.

9. Верхівка

Елісондо

Амаї видалося дивним, що Енґрасі так рано наказала їй спати. Після того як вони вечеряли й мили посуд, тітка зазвичай дозволяла їй дивитися телевізор — недовго, оскільки Енґрасі полюбляла читати вночі і, коли наставав час вкладати дівчинку в ліжко, вона теж перебиралася до своєї спальні. Ось чому Амая прикинулася сплячою, коли за кілька хвилин почула рипіння дошки в коридорі, перед її кімнатою. Двері трохи відчинилися — достатньо, аби впустити білувату смугу світла, що вирізнялася на темній дерев’яній підлозі. Аж тут пролунав дзвінок у парадні двері. Амая навшпиньках вийшла зі спальні й, перестрибнувши через дошку, що рипіла в коридорі, підкралася до сходів. Вечорами подруги тітки Енґрасі приходили грати в карти, проте ніхто не завітав би до них о такій пізній порі. Енґрасі відчинила двері й привіталася з кимось. Серце Амаї тріпонулося від радості, коли вона впізнала батьків голос. Вона поривалася помчати сходами вниз і обійняти його, але різко зупинилася.

— Я прийшов, щойно звільнився. Якщо чесно, ти налякала мене, коли ми розмовляли телефоном.

— Маємо проблеми, Хуане. Це пов’язано з Амаєю, — вкрай серйозно мовила тітка. Дівчинці перехопило дух. Ці слова впивалися в неї, мов осині жала. Проблеми з нею? Вона нічого не розуміла. Хоча Амая старалася поводитися добре, здавалося, що конфлікти переслідували її. Дочекавшись, коли батько й тітка увійдуть до вітальні, вона подолала перший сходовий проліт, після чого влаштувалася в темному куточку й уважно прислухалася, невтомно обводячи вказівним пальцем вигадливий візерунок, утворений дерев’яними прожилками на поруччі. Щось подібне до серця.

Голос батька лунав рішуче.

— Якщо ти наполягатимеш, аби я відпустив її навчатися до Памплони, я повторю те, що вже казав: ні. Мені й без того важко змиритися з тим, що дочка не може жити з нами. Ти ж знаєш, скільки роботи ми маємо в майстерні, і, якщо вона переїде до Памплони, бачитися з нею буде дуже складно. Поки Амая лишається в селищі, я принаймні можу бачити її, коли вона йде до школи й повертається звідти.

Невдовзі Амаї мало виповнитися дванадцять років, але її інтелектуальний рівень був значно вищий порівняно з однолітками. Вона випереджала їх на два класи й наступного місяця — в червні — мала закінчити початкову школу. Їй не хотілося продовжувати навчання тут. Її вже сприймали як білу ворону через те, що вона перейшла до восьмого класу, хоча мала би бути в шостому. Один із вчителів запропонував їй перевестися до інтернату в Памплоні. То було місце, де молодші за неї діти навчалися в старших класах і це нікого не дивувало. Місце, де вона не вирізнялася би з-поміж інших учнів. Радісна й натхненна, дівчинка повернулася додому, тримаючи в руках рекламну брошуру навчального центру. Попервах ця пропозиція трохи збентежила тітку, але зрештою вона, як завжди, стала на її бік, адже усвідомлювала, наскільки жорстоко можуть ставитися діти до «зубрилки». Батько також це знав. Він надзвичайно пишався успіхами доньки, проте навіть і чути не хотів про можливість навчання за межами селища.

— Ні, це не має стосунку до школи. — Голос Енґрасі був напруженим, схвильованим. — Ідеться про більш делікатну проблему.

Вкрай серйозний, Хуан мовчки чекав подальших пояснень.

— Кілька тижнів тому я помила їй голову й допомагала розплутати волосся. Випадково подряпала гребінцем її шрам.

Батько затамував дух. Сидячи на сходах, Амая здійняла праву руку й обмацала вм’ятину з шорсткими краями під волоссям.

— Дівчинка піднесла руку до голови й сказала: «Що це, тітонько?» «Це шрам, сонечку», — відповіла я. Тоді вона спитала: «Який ще шрам?» Я упустила гребінець і вдивилась у її обличчя, бажаючи переконатися, що вона не сміється з мене. Відповіла дуже серйозно: «У тебе лишився шрам — слід від удару в голову». Амая усміхнулась і спокійно мовила: «Напевно, я була дуже маленькою, бо нічого не пам’ятаю». Я довго й надзвичайно обережно розпитувала її, намагаючись не розкрити нічого зайвого й дозволити їй згадати все самій. Я навіть підказала: «Це сталося в пекарні. Хіба ти не пам’ятаєш?» Вона з усмішкою відповіла: «Мабуть, я пустувала.

В дитинстві я була справжньою bitxito — бешкетницею». Хуане, вона нічого не пам’ятає. Забула геть усе.

Хуан полегшено зітхнув.

— Сестро, я не знаю, що сказати. Можливо, це на краще. Я стільки молився і благав Бога, щоб та біда ніколи не трапилася.

Коли Енґрасі знову заговорила, її голос посуворішав.

— Ти нагадуєш страуса, який ховає голову в пісок, удаючи, ніби нічого не сталося. Дозволь сказати тобі дещо: скільки б ти не молився, Бог не може стерти події, що відбулися. І ти помиляєшся: це не на краще. Здається, ти не розумієш серйозності ситуації. Тієї ночі Амая отримала важку черепно-мозкову травму. Тобі нічого не відомо про ступінь важкості, тому що ти не відвіз її до лікарні, а довірився тому лікарю-нездарі — твоєму приятелю. Ти волів погодитися з ним. Не сперечався, не проводив обстеження.

Хуан не відповів. Така реакція зазвичай свідчила, що він приголомшений. Амая легко уявляла його: руки занурені в кишені, очі потуплені в землю.

— Такі травми можуть призвести до пошкодження мозку навіть багато років по тому.

— Але ж вона дуже розумна...

— Пошкодження цього типу не впливають на розумові здібності. Вони довгий час причаюються і не турбують людину, аж доки одного дня не виявляють себе. І тоді стан хворого стрімко погіршується.

Попервах вона нічого не почула. Потім до неї долинули тихі схлипування. Засмучена, Амая ледве насмілювалася дихати. Її батько плакав.

— Ми маємо відвезти її до лікаря, — ридав він.

— Я вже це зробила. Лікар Мунґія — один з найкращих неврологів країни. Він приймає пацієнтів в університетській клініці Памплони. Ми вчилися разом. Хороша людина.

Амая згадала це ім’я. Той лікар їй сподобався.

— Він не виявив жодних пошкоджень мозку. До речі, сказав, що інтелектуальний рівень Амаї значно перевищує середній, хоча я давно це знаю і підтвердження фахівців мені не потрібні.

— Це добра новина, — обережно мовив батько. — Хіба ні?

— Хуане, люди, що зазнають серйозних травм, іноді виробляють механізм самозахисту, що оберігає їх від страждань. Гадаю, саме це відбувається з Амаєю. Вона дуже страждає.

Слова батька пролунали приглушено — так, неначе він затулив лице руками.

— Ми всі страждали.

Енґрасі знову підвищила голос.

— Іди до біса, Хуане!

Амая аж підстрибнула на сходинці. Вона вперше чула такі слова від своєї тітки.

— Амая страждає, і в її переживаннях винен ти. Ось чому я змусила тебе прийти. Ти мусиш покінчити з цим раз і назавжди.

— Що ти маєш на увазі?

— Амая завжди була спокійною дівчинкою, їй подобається читати й жити тут, зі мною. Вона багато вчиться і повсякчас виконує домашні завдання — навіть ті, які вчителі не просять робити. Та вона вже кілька місяців не грається надворі, не зустрічається зі своїми подругами. Ходить одним маршрутом: з дому до школи й назад. Як би я не вмовляла її розвіятися, вона відмовляється. Минулого тижня я доручила їй піти до аптеки й замовити мені дещо. Вночі, коли я вкладала Амаю спати, вона спитала, чи її покарали, поселивши в моєму будинку. Уявляєш моє здивування? «Звісно ні, моя люба.

Звідки ти це взяла?» — сказала я. Тоді вона розповіла, що якісь жінки впізнали її і запитали, чи покращилася її поведінка. Сердега відповіла, що так. Жінки продовжили теревенити, й одна пояснила другій, що Амая живе зі мною, тому що була неслухняною дівчинкою, яка крала речі з дому, сварилася з батьками, била сестер і якось навіть здійняла руку на власну матір. Вона заслуговувала на покарання. Спершу батьки планували віддати дочку до інтернату, але Росаріо пожаліла її, і ви вирішили, що буде краще, якщо вона переїде до мене.

Ошелешений, Хуан не знав, що відповісти.

Енґрасі провадила далі:

— Мої подруги, з якими я полюбляю грати в мус, нічого не казали, аби не засмучувати мене. Однак вони зізналися, що чутки — звичні сільські ttuku-ttuku — вже давно ширяться селищем. Підозрюю, що саме це може бути причиною добровільного затворництва Амаї. Мабуть, дівчинці не вперше дорікають за неслухняність. Хуане, скажи мені, що ти нічого не знаєш про це.

Вона не розчула першої фрази батька.

— Я вийшов із пекарні й почув, як Росаріо розповідала своїм клієнткам щось подібне.

— Коли це сталося?

— Давно. Може, кілька місяців тому.

Голос Енґрасі затремтів від люті й обурення.

— І ти ще смієш казати, що страждаєш? Чому ти не заборонив своїй дружині розпускати плітки про «погану дівчинку»? — Гнівна інтонація змінилася співчутливою. — Знаєш, що вона запитала у мене вчора? «Тьотю, як гадаєш: якщо я поводитимусь дуже добре, мені дозволять повернутися додому?»

Батько плакав.

— Бідолаха звела бар’єр довкола свого болю — настільки міцний і високий, що не дозволяє їй згадати, що ви з нею зробили. Вона лише хоче, щоб її любили. Хоче бути нормальною. — В голосі Енґрасі бриніла відверта зневага. — Ця надзвичайна дівчинка змушена згоряти від сорому, коли її обговорюють на вулицях. Її амнезія — неабияке полегшення для тебе. Та насправді це могила. Могила, що розверзлася біля її ніг і рано чи пізно поглине її.

— Не кажи так, Енґрасі, ти ж знаєш, які люди живуть у цьому селищі: ніхто нічого не вимовляє вголос, але всі все знають. Присягаюсь, я посварився з Росаріо, коли почув від неї такі слова.

Але... що я можу вдіяти? Моя жінка дуже хвора, Енґрасі. Хоча вона — хороша мати для Флори й Росаури. Лікар каже, що вона не усвідомлює, яку шкоду завдає Амаї.

— Але ж ти усвідомлюєш, що відбувається. І маєш це зупинити.

— Як? — у розпачі закричав він.

— Скажи, що це брехня. Заборони їй пліткувати. Як ти можеш миритися з такою поведінкою? — з відразою мовила Енґрасі.

Він звівся на ноги, схопив її за плечі і з силою потрусив.

— Чого ти хочеш від мене? Невже я маю сказати правду? Що мені довелося вивезти дочку з будинку, бо інакше вона би померла?

Стоячи у телефонній кабіні в Квантіко, Амая збагнула, що весь цей час несвідомо обводила рукою малюнок, накреслений якимось кадетом на скляній поверхні; згодом сотні інших рук розширили його контури. Вона затримала пучку вказівного пальця на цьому вишуканому серці, надзвичайно подібному до того візерунка між прожилками дерева, у якому лише одинадцятирічна дівчинка могла розпізнати серце. З далекої далечіні доносився голос її любої тітоньки.

— Амає...

— Тьотю, я не приїду.

10. Температурне відчуття

Новий Орлеан, Луїзіана

Світанок суботи, 27 серпня 2005 р.

Офіс ФБР у Новому Орлеані розташовувався у самісінькому кінці парку Пончартрейн, біля військово-морської бази з власним аеропортом. Хоча початковий план передбачав посадку на військовому аеродромі Лейкфрант, приземлення виявилося неможливим через евакуацію сімей моряків і цивільного персоналу бази й прибуття додаткових рятувальних груп. Змусивши літак кілька разів облетіти озеро Пончартрейн, керівництво останньої миті розпорядилося прямувати до цивільного аеропорту Луї Армстронга в Кеннері, попри те що такий варіант спершу був відкинутий з огляду на надмірну кількість авіаперевезень: з міста тікали тисячі новоорлеанців. Це означало певну мороку, адже штаб-квартира ФБР містилася дуже близько від аеропорту військово-морської бази, і неважко було передбачити, що на дорогах буде не менше машин, ніж пасажирів у вщерть забитому аеропорті Луї Армстронга. Однак незадовго до того, як літак пішов на посадку, групі передали, що їх зустрінуть два агенти ФБР і відвезуть на двох автомобілях до центральної штаб-квартири. І це дасть їм нагоду поспілкуватися з директором аеропорту, який чекатиме на них, аби повідомити необхідну інформацію.

Коли вони приземлилися в Новому Орлеані і Амая вийшла з літака, її перше відчуття було температурним. Надворі ще не розвиднилося, хоча сріблясте світло зорі вже починало заливати обрій. Спускаючись трапом, Амая одразу відчула розлиту в повітрі теплу вологу, що вкрила її шкіру намистинками поту. Біля злітно-посадкової смуги на них чекали двоє агентів, вбраних у спеціальні костюми; білосніжні манжети сорочки вибивалися з-під рукавів піджака. Амая помітила, як вони злегка відвернулися, аби підтягнути слабко зав’язаний вузол краватки. Ледве стримуючи бажання обмахнутися текою, наче віялом, вона запитала себе, як вони переносять таку спеку в костюмах. Агенти рушили їм назустріч, привіталися і повідомили Дюпре:

— Сеньйоре, ми виконали ваше прохання — склали списки всіх пасажирів, що прибули до міста як через цей аеропорт, так і через найближчі. Особливу увагу ми приділили тим, хто орендував машину, зважаючи на те, що підозрюваний міг приїхати сюди автівкою з одного з сусідніх міст.

— Чи маєте ви перепис населення, який ми просили? — спитав Дюпре.

Агент відповів невизначеним жестом.

— Мерія виявила готовність до співпраці й робить усе можливе в такій складній ситуації. Вона евакуює більшість персоналу, проте встигла надати нам перепис. Саме зараз наша команда збирає і перевіряє дані, необхідні для списку, який ви просили. Робота займе ще кілька годин, але я маю попередити вас, що навіть тоді документ буде неповним.

Амая була вражена скупченням людей у зоні прибуття, але миттєво збагнула, що термінал маленького аеропорту був недостатньо просторим, аби вмістити пасажирів, які відлітали, тож останні стояли великими шумними групами, ні на мить не відводячи очей від екранів, де періодично з’являлася інформація про час посадки на рейс.

Тягнучи свої речі, вони перетнули термінал та обійшли дітей, які, втомившись від довгого очікування, вмостилися на підлозі. Деякі з них спали.

— Погляньте, скільки тут народу на світанку, — зауважив один з агентів. — Очікується, що впродовж дня прибудуть тисячі осіб. Мабуть, вам відомо, що вперше в історії Нового Орлеана оголошено загальну евакуацію.

Певної миті, поки вони перебували всередині аеропорту, надворі остаточно розвиднилося. Сонце зійшло й, попри ранню пору, вмить нагріло таблички на темних автомобілях ФБР. Діставшись однієї з машин, Дюпре зупинився біля дверцят із боку водія і мовив до новоорлеанських агентів:

— Ви можете вертатися до штаб-квартири. Допоможіть тим, хто добирає дані на основі перепису. Прискорте роботу над списком. Пам’ятайте: слід приділити особливу увагу вказаній віковій категорії. Наш вбивця не надає суттєвого значення тому, чи є його жертви кревними родичами. Найважливіше, щоб вони грали відповідні ролі. Надішліть мені список, щойно він буде готовий. Агент Джонсон та інспекторка Саласар поїдуть зі мною.

— Сеньйоре, ми маємо наказ відвезти вас до штаб-квартири. Директор Петерсон чекає...

— Перекажіть Петерсону, що я побачуся з ним згодом, — мовив Дюпре, позирнувши на годинник. — У мене призначена зустріч із капітаном Форнере з поліції Нового Орлеана. Гадаю, він у кепському гуморі через сьогоднішню метушню, тож краще я не змушуватиму його чекати, — підсумував він, простягнувши агенту руку з розчепіреними пальцями. Той неохоче передав йому ключі від джипа.

На її подив, Міжштатна автомагістраль 10, що вела до міста, була чистою. Вони повільно їхали, вражені апокаліптичним відчуттям, що його викликала порожня дорога. Натомість ліва смуга була вщерть забита автівками, які насилу просувалися вперед, у південно-східному напрямку. Ця вервечка повзла, мов поранена змія, що звивалася в довколишньому хаосі, де людські голоси й гудки клаксонів перекривали шум двигунів. Через кожні кілька миль блимали блакитні фари поліцейського автомобіля. Агенти старалися заспокоїти людей, що скупчилися довкола них, вимагаючи відкриття нових дорожніх смуг.

Проте в міру того, як вони наближалися до середмістя, Новий Орлеан повертався до нормального життя, а коли автомобіль звернув до Французького кварталу, всюди панувала спокійна атмосфера — геть протилежна тій біганині, що зчинилася у поліцейському відділку Восьмого округу. Здавалося, всі міські поліціянти одночасно вийшли на роботу. Пройшовши повз різні кабінети, вони побачили, що там проводилися збори патрульних, організовані Національним ураганним центром і Федеральною агенцією з надзвичайних ситуацій. Хай там як, а новоприбульці зраділи, пересвідчившись, що Дюпре помилився щодо ранкового «кепського гумору» очільника поліції. Той стояв біля столу й розмовляв по телефону, трохи нахилившись уперед і щось занотовуючи в записник. Побачивши їх, Форнере повісив слухавку, обійшов стіл та обійняв Дюпре, наче давнього друга, хоча й дещо незвичайного — одного з тих, кого не бачив багато років і підозрюєш у тому, що він сидів у в’язниці. Чоловіки розімкнули обійми, але поліціянт ще якусь хвильку буравив агента ФБР багатозначним поглядом.

— Не думав, що побачу тебе тут. Точніше, не думав, що тобі дозволять повернутися. — У його інтонації вгадувалися справжній подив і певна недовіра.

— Я приїхав не відпочивати.

— Це ж треба було нагрянути саме тоді, коли ураган ось-ось ударить по місту. — В його голосі знову забриніло захоплення.

— Наш об’єкт полюбляє стихійні лиха.

— І це не має жодного стосунку до Самеді... — нібито ненароком зронив Форнере.

Дюпре посуворішав і визивно глянув на нього.

Поліціянт намагався не відводити погляду, але протримався лише кілька секунд. Зітхнувши, він прикинувся, ніби розкладає якісь папери на столі.

— Не сердься. Мій обов’язок — запитати тебе про це.

Амая позирнула на Джонсона, проте той опустив очі додолу.

Стиснуті губи виражали шанобливу стриманість. Поза сумнівом, він знав, про що вони говорили.

Дюпре помітив, що Амая спостерігає за ними, і це, вочевидь, змусило його почуватися ще більш незручно.

— Я залюбки продовжу нашу розмову згодом, але зараз ми мусимо працювати. Гадаю, у тебе вдосталь роботи. Чи маєш ти інформацію, яку я просив роздобути?

Очільник поліції відчував явне полегшення, отримавши привід розрядити напруження.

— Так. Судячи з того, що розповів мені головний інспектор, здається, що цього разу ви шукаєте справжнього покидька. Я роздобув необхідну інформацію і зізнаюсь тобі, що наразі мені дуже важко розлучатися з кимось на кшталт Джейсона Булла. — На його обличчі промайнув попереджувальний вираз. — Дюпре, я допоміг би тобі, навіть якби інспектор не зателефонував мені, але, якщо ти вже зробив цей крок, я сподіваюсь, що, коли ваші пошуки закінчаться, ти додаси до свого звіту докладне пояснення і підкреслиш важливість співпраці з нашим відділком, що посприяла завершенню розслідування.

Дюпре вкрай серйозно подивився на нього.

— Можеш розраховувати на мене.

Форнере усівся за стіл і зняв слухавку.

— Ну-ну, знаю я вас, вашингтонських агентів. Ваш принцип — «зникне з очей, зійде з думки», — пробурмотів він із ледь помітною усмішкою.

На порозі кабінету з’явилися двоє чоловіків. Жодному з них не було більше тридцяти років; один був білий, а другий — афроамериканець. Спортивні, м’язисті, вони були одягнені в обтислі джинси й чорні футболки, взуті в модні кросівки. Обоє носили пістолети за поясом. Якби не бронежилети й логотип новоорлеанської поліції, Амая прийняла би їх за голлівудських акторів із популярного детективного серіалу.

— Проходьте, хлопці, — звернувся до них Форнере. — Дозвольте відрекомендувати вам агента Дюпре та його групу. Співробітники ФБР, про яких я вам нещодавно розповідав. Найближчими днями ви працюватимете разом. Агенте Дюпре, агенти... Представляю вам двох моїх найкращих штурмовиків. Детективи Білл Шарбу і Джейсон Булл. Працюють в Управлінні з розслідування злочинів проти громадян. Ця парочка спіймала більше злочинців, ніж весь наш відділок. Вони знають усі вулиці й провулки. Знайомі з усіма наркодилерами та їхніми клієнтами, повіями й сутенерами і, звичайно, з усіма інформаторами. Якби я мав сина, то довірив би їм його життя, а якби я мав дочку, то тримав би її подалі від цих двох красунчиків, — з усмішкою зазначив він.

— Штурмовики? — здивувалась Амая, простягаючи їм руку. Білл Шарбу, усміхаючись, потиснув її.

— У Новому Орлеані так називають пари детективів, які діють у нетрях і неблагополучних районах. «Штурмовик» передбачає постійну готовність вступити в бій. У нашому телефоні зібрані номери всіх суддів штату — в разі потреби ми натискаємо на клавішу швидкого набору й негайно отримуємо відповідні накази. Ми ніколи не носимо поліцейську форму й ніколи не знімаємо бронежилети; у тих місцях, де ми працюємо, наявність бронежилета визначає різницю між поверненням і неповерненням додому.

Амая вигнула брову, скептично поставившись до демонстративних виявів мужності. Вона по-змовницьки глянула на Джонсона, який усміхнувся, вибачився і вийшов із кабінету, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

— Шеф розказав нам, що ви плануєте пересуватися містом після урагану, — напрямець сказав Булл, який став поряд із Дюпре.

— Це правда, — підтвердив агент, не дивлячись йому у вічі.

— Ми будемо раді співпрацювати з вами, — пояснив Шарбу. — Але це місто як таке є проблемним, тож неважко передбачити, що після урагану ситуація ускладниться. Ми виконуватимемо всі ваші накази, що стосуються розслідування, будемо вашими провідниками й захищатимемо ваші дупи, проте керуватимемо операцією на вулиці. Ми увійдемо першими. Ми вирішимо, коли це станеться. Ми вирішимо, чи увійдемо взагалі. Вулиця наша, — підсумував він.

Амая глипнула на Дюпре з сумішшю веселощів і недовіри. Дюпре теж розвернувся до Джейсона Булла. Вкрай спокійний, детектив обмінявся з Дюпре поглядом, де читалося недвозначне послання: «Все під контролем».

Джонсон повернувся і повідомив:

— З Тампи дзвонили Емерсон і Такер. Їм вдалося розпочати роботу в штаб-квартирі, але виникли проблеми: зламалися вебсервери, більшість записів у паперовому реєстрі знищені або дуже пошкоджені, і до того ж вони мають вагомі сумніви щодо оновлення інформації; роблять усе, що в їхніх силах. Зараз вони намагаються роздобути гелікоптер і дістатися районів, відрізаних від зв’язку. Поки що немає підтвердженої інформації про загибель цілих родин. На відміну від них, наші хлопці досягли неабияких успіхів, — мовив він, показавши екран свого портативного комп’ютера. — Складено доволі точний список сімей з необхідними характеристиками, хоча вони досі опрацьовують ще один перепис населення — як пояснив нам агент сьогодні вранці, ці відомості не занесені до офіційного реєстру. Список вийшов довшим, ніж я очікував, і всі ці сім’ї розсіяні по місту.

Детектив Білл Шарбу підійшов до Джонсона й глянув на екран.

— Так, наш штат славиться значною кількістю великих родин. Батьківський дім перетворюється на місце, куди члени сім’ї постійно навідуються на різних етапах свого життя залежно від роботи й особистих обставин. Інколи хтось виїжджає, а потім вертаються троє, бо він одружився і має дитину. Здебільшого такі люди не зволять повторно внести свої дані до реєстру. Та цей список навряд чи стане вам у пригоді, — зауважив він, тицьнувши пальцем в екран. — Якщо ви сподіваєтесь знайти сім’ю, яка перебуватиме тут під час проходження урагану, забудьте про елітні райони: тамтешні мешканці вже забралися звідти; нікого немає, крім працівників охоронних компаній. Якщо ваш вбивця шукає родину, що залишиться в місті, він не піде до Французького кварталу чи Гарден-Дистрикту, а діятиме в скромнішому районі.

Амая кивнула, подумавши, що версії Білла й Булла, можливо, посприяють успіху розслідування.

— Чи не могли би ви показати нам зони, де, на вашу думку, залишиться більше людей?

— Авжеж, — відказав Білл Шарбу. Ступивши кілька кроків уперед, він став поряд із мапою міста.

— Ураган не вперше вдаряє по Новому Орлеану, ми вже переживали це лихо. Попри те що цього разу оголошено загальну евакуацію, ми знаємо, що деякі люди нікуди не поїдуть, а сидітимуть тут, ризикуючи власним життям. Ось хто залишиться: надто бідні, — мовив він, показуючи на мапу, — надто старі, позбавлені будь-якої допомоги родичів; інваліди; громадяни без власної автівки (а таких у Новому Орлеані багато) й добре знайомі нам злочинці, які займуться мародерством, щойно ураган пронесеться далі. Відтоді як очільник міста наказав здійснити евакуацію, чимало крадіїв готуються нагріти руки. Коли ми з вами діятимемо разом, ви ні на мить не зніматимете бронежилет... Боже милий! А це що таке? «Кевлар»? «Спектра»? — скрикнув він, дивлячись на жилет, що звисав з наплічника Амаї, який вона поклала біля дверей кабінету. — Ви одягнете жилет четвертого типу — такий, як наш. «Спектра» й «Араміда», у п’ятнадцять разів міцніший за сталь, не тоне у воді, вологостійкий, знижує травматизм від численних пострілів, зменшує силу удару куль, що увійшли під косим кутом, і навіть куль, випущених із гвинтівки.

— Це офіційно затверджені жилети, що відповідають нормам, — запротестував Джонсон.

— Не знаю, як ФБР проводить практичні заняття, але запевняю вас, що будь-який нікчемний наркоторговець має зброю, що проб’є цей жилет, наче кусень масла. Гадаєте, що наркодилери втечуть і віддадуть схованки з товаром на поталу конкурентам лише тому, що насувається ураган? Якщо ви плануєте вештатися цими районами після проходження урагану й стукати в двері, демонструючи посвідчення ФБР, то мусите дотримуватися наших норм. Інакше ми відмовляємось, — оголосив Шарбу.

Дюпре перебив його:

— Сеньйоре Шарбу, сеньйоре Булле, я згоден з вами. Певен, що наша співпраця буде плідною, — сказав він і простяг руку, аби скріпити угоду.

Джейсон Булл швидко потиснув руку Дюпре, супроводжуючи цей ритуал шанобливим жестом, який Амая вже бачила. Її здогадки підтвердилися: йшлося про конкретний сигнал, визнання єдності й партнерства. Джейсон Булл і Дюпре були знайомі раніше. Вона запитувала себе, навіщо вони влаштували виставу, прикидаючись незнайомцями, які вперше вітаються і представляються один одному.

Білл Шарбу позирнув на свого напарника в пошуках підтримки й скорчив гримасу, що виражала глибоке розчарування. Потім простяг руку Дюпре.

— Білл і Булл. Забудьте про сеньйора такого-то й сеньйора такого-то, — ображено сказав Шарбу. — Білл і Булл. Так нас називають тут, і під цими іменами нас знають на вулицях.

І знову Джейсон Булл покосився на Дюпре й зробив вибачливий жест. «Підтверджено», — подумала Амая.

— Як бажаєте, Білле і Булле, — погодився Дюпре.

Задоволені, детективи обмінялися рукостисканням і знову розвернулися до мапи.

— Ми з Біллом зійшлися на думці, що найзручніше місце для перечікування урагану — пожежна частина на озері Пончартрейн. На горішніх поверхах розташована служба екстреної допомоги 911. Гадаємо, що це найкращий варіант, зважаючи на важливість якнайшвидше дізнатися про можливу стрілянину. Ми вже переговорили з координатором екстреної служби й начальником пожежної частини. Що ж до транспорту, ми маємо позашляховик, а портова рятувальна служба поділилася з нами надувним човном «Зодіак». Однак, якщо ситуація ускладниться (а це неодмінно станеться), нам нададуть вантажівки, спеціальні машини, необхідне знаряддя і навіть гелікоптер. Кілька патрулів нашого відділку обійшли різні квартали й попередили про небезпеку тих мешканців, які, попри наближення урагану, не покидають своїх домівок. Ця інформація дозволить нам скласти доволі чітке уявлення про райони, де залишиться найбільше людей.

Дюпре прочитав повідомлення на мобільному й перебив їх, звертаючись до Джонсона й Амаї:

— Мені пишуть із Квантіко, що нам надіслали добірку справ, які відповідають вимогам, запропонованим Саласар; вияви агресії та різні збіги, ймовірно пов’язані з невдалими спробами замаху на життя й зірваними нападами на родини, подібні до тих, які шукає наш об’єкт. Джонсоне, очільник Форнере надасть вам кабінет, де ви роздрукуєте всі отримані матеріали — шість кримінальних справ. Окрім тексту, там є чимало світлин. Зображення мають бути чіткими. Коли ви матимете на руках роздруківки, агенти Шарбу та Булл відвезуть вас до готелю, де ми зупинимось. Починайте вивчати інформацію. Я приєднаюсь до вас згодом. Сеньйори, — мовив він до Білла й Булла, — не відходьте від них надворі.

Дюпре вийшов із кабінету разом з очільником поліції. Вони відступили на кілька метрів від дверей, після чого Форнере зупинився і, трохи нахилившись, зазирнув Дюпре у вічі.

— Друже, а тепер поговоримо серйозно. Що ти тут робиш?

— Я розповів тобі, коли ми розмовляли телефоном: наша група шукає вбивцю, що винищує цілі родини. Він уже скоїв кілька злочинів у різних регіонах країни й виявляє дивну схильність до стихійних лих, тож...

— І це ніяк не пов’язано з ураганом?

— Ти не розумієш. Це насамперед пов’язано з ураганом.

— Послухай, Дюпре, я буду відвертим. Коли головний інспектор зателефонував мені й сповістив про твій приїзд, я був не в захваті. Насувається ураган. В одному з моїх кабінетів розмістилися представники Агенції з надзвичайних ситуацій, які прибули до міста й пропонують план дій — розділити моїх людей на дві групи: одна контролюватиме перекриття доріг, а друга відповідатиме за швидке реагування; в іншому кабінеті чекають працівники Червоного Хреста, що готуються облаштувати укриття. Ми повинні керувати всіма цими операціями, і раптом з’являєшся ти. Зрозумій: я не надто довіряю тобі через те, що сталося під час нашої останньої зустрічі. Перші два-три дні після проходження урагану нам буде непереливки. Всі нервуються; довкола вистачає пророків, що віщують кінець світу, а люди стають забобонними, коли йдеться про такі речі. Останнє, чого б мені хотілося, — сіяти паніку, як це трапилося минулого разу. Тому, якщо ти збираєшся воскресити давніх привидів...

— Минуло десять років, — сухо пробурмотів Дюпре.

— Твоя правда, минуло десять років, і жоден з учасників тієї історії не забув тодішніх подій.

— Це зовсім інша справа, я не переповідатиму подробиць, адже мені відомо, що головний інспектор повідомив тобі, що накази надійшли прямісінько з Вашингтона, — відрізав Дюпре.

Форнере вперся руками в боки й опустив очі додолу. Глибоко зітхнув.

— Гаразд, я хочу довіряти тобі, хочу вірити, що твоя поява не має стосунку до Самеді. На знак подяки пообіцяй мені не наближатися до округу Террбонн.

Дюпре стиснув губи, воліючи не відповідати. Однією рукою він стиснув долоню поліціянта, а другою поплескав його по ліктю, після чого дав зрозуміти, що розмову завершено, і попрямував до виходу.

Форнере простежив поглядом за Дюпре, аж доки той не переступив поріг і зачинив за собою двері. Потім вийняв телефон і напам’ять набрав номер, що не зберігався у списку контактів.

— Здається, у нас проблеми, — мовив він до чоловіка на другому кінці дроту.

11. Саван

Новий Орлеан, Луїзіана

Агент Дюпре якийсь час прямував на південь, але, побачивши червоний трамвай, передумав і сів у нього заради власного задоволення, хоча мав пройти лише дві зупинки, і водій невпинно торочив, що наступна зупинка буде останньою. Всі трамваї поверталися до депо. Дюпре побачив кілька вантажівок, що перевозили начиння і меблі зі спорожнілих підприємств. Високо в небі сяяло полуденне сонце, немовби насміхаючись із вивісок на вітринах деяких крамниць, розташованих на вулиці Канал. Темрява, що панувала всередині приміщень, перетворювала неприкриті вітрини на дзеркала. У чорних, мов брудні калюжі, вікнах можна було побачити криве відображення трамвая, що їхав однією з головних артерій міста, яка, хоч і не була порожньою, видавалася понурою, охопленою втомою, що її зазвичай ми відчуваємо на похороні жебрака або тихої недільної днини. Дюпре зійшов навпроти Бурбон-стріт і рушив у глиб вулиці під палючим сонцем. Вдалині виднілися патрульна машина й кілька приватних авто, чиї власники складали в багажники найцінніший товар. Ресторани й бари були зачинені, однак, пройшовши перед стриптиз-клубами, він розчув музику, що долинала з-під напівприкритих дверей. Здавалося, що температура повітря піднімається на один градус через кожні десять кроків. Якусь хвильку чоловік обмірковував можливість скинути піджак. Проблема в тому, що тоді він розкрив би кілька кобур із пістолетами, прикріплених до пояса. Людей було обмаль — невеличка група навпроти одного з барів за кілька кварталів звідси. Черговий порив пекучого вітру спонукав його прийняти рішення. Він зняв піджак і, обережно згорнувши його, перекинув через руку. Смердюча пара, що піднімалася з землі, була застарілою — цей мерзенний запах давно в’ївся у гудрон бруківки. Намагаючись нормально дихати, він звів очі й розгледів стару жінку, яка прибирала горщики, що прикрашали її балкон, складаючи їх у рядок біля ніг (їй допомагала дівчинка не старша десяти років). Сонце надало яскравого блиску сльозам, що котилися по її обличчю. Дюпре охопило лихе передчуття, чия глибина здивувала його. Тієї миті очі старенької зустрілися з його очима. Вона втупилася в нього поглядом, заперечно хитаючи головою. Пробурмотіла давнє, забуте слово. Він прочитав його на тонких блідих губах, і, попри те що їх розділяла велика відстань, воно відлунило в його голові так, неначе хтось прошепотів йому на вухо: «Басаґра». Дюпре відчув, як по спині пробрав мороз. Він спробував не зважати на значущість сказаного, але йому заважав водянистий погляд жінки, прикутий до його спини. Чоловік прискорив крок, проте, діставшись першого перехрестя, де мав звернути ліворуч до вулиці Урсулінок, піддався пориву й на якусь секунду озирнувся через плече. Старенька здійняла маленьку суху руку, що нагадувала поношену зім’яту рукавицю, й, усміхаючись, помахала йому. Її губи вимовили по складах те слово, що нагадувало живу істоту, яка немовби жерла її зсередини, розхитуючись туди-сюди під прозорою шкірою обличчя. Його плече, де багато років тому була рана, пронизав гострий біль. Він почав важко дихати й, ошелешений силою спогадів, підніс руку до того місця — сантиметрів десять над серцем.

Коли Дюпре дійшов до кінця вулиці, йому довелося розвернутися, бо стало зрозуміло, що він проскочив потрібний будинок. Він забув номер, а майже метрові щити з різьбленої деревини, що зазвичай кріпилися до фасаду, були прибрані з огляду на те, що їх міг зірвати вітер. Знайомий отвір на місці вітрини був прикритий щойно виготовленими сосновими дошками, що пахли смолою у тих місцях, де дереву завдали ран. Дюпре впізнав крамницю завдяки дверям гранатового кольору і старовинним віконницям. Він знову одягнув піджак. Потім, смикнувши за ручку з білої порцеляни, що здавалася крижаною на дотик, штовхнув ворота. Неповнолітні хлопець і дівчинка знімали якісь предмети з полиць, загортали їх у білі паперові пакунки й обережно складали все в ящики з фруктами.

Дюпре завважив, що обоє мали однакову зачіску. Волосся майже до плечей, нерівний чубчик спадав на карі очі.

— Зачинено, — майже в унісон мовили вони, не відриваючись від роботи.

Дюпре затріснув двері й відповів:

— Я прийшов до Антуана.

Дівчинка зупинилася і стривожено позирнула на гостя, хоча її тривога була викликана не його проханням, а тим фактом, що він зачинив двері.

— Мсьє Мейра немає. — Вона сказала це з приязною інтонацією, проте стежила за його реакцією.

— Я певен, що він прийме мене, — мовив Дюпре, сунувши руку до внутрішньої кишені піджака. Майже одночасно хлопець поліз під прилавок, вочевидь, шукаючи зброю. Дюпре усміхнувся і надзвичайно обережно витягнув двома пальцями пластиковий чохол, усередині якого лежала розгорнута купюра. Пересвідчився, що зображення президента добре видно.

— Перекажіть Антуану, що його хоче бачити Ґровер Клівленд.

Посміхнувшись, вони обмінялися виразним поглядом. Дівчинка рвонулася вперед, взяла чохол, відкрила його з одного боку, помацала паперову купюру, кивнула і віддала йому чохол. Тим часом хлопець жестом запросив його до підсобки.

— Ласкаво просимо, сеньйоре Клівленде. Мсьє Мейр зараз прийме вас.

Хлопець показав йому шлях, лавіруючи між десятками ящиків, звалених уздовж стін. Подекуди стирчали дерев’яні намиста, черепи з порожніми очницями, примітивні ляльки з мішковини, чиї очі були зашиті; подекуди відчувався чудовий аромат бджолиного воску.

— Дешеве вуду, — пробурмотів його супутник.

— Що?

— Мотлох для туристів, — пояснив той і злегка здвигнув плечима, ніби вибачаючись. Потім повів Дюпре далі.

Хлопець лишив його самого навпроти крутих вузьких сходів, чия довжина передбачала наявність щонайменше двох поверхів. Світло ніде не горіло, і лише наприкінці вгадувалося жовтогаряче порохнисте сяйво, що навертало на думку про пожежу нагорі. Він піднявся нерівними сходинками, що глухо рипіли під ногами, думаючи, що було б доречно поводитися як на кораблі, де спуск не відрізняється від підйому.

Підсобка займала майже весь поверх. Якщо не рахувати дверей поряд зі сходами, інших дверей чи великих вікон не було. Свіже повітря майже не проникало всередину крізь десяток віконець, трохи більших за вентиляційну віддушину, куди не влізла би навіть мала дитина. Вони були розчахнуті, впускаючи сонячні промені, що нічого не освітлювали, а тільки підкреслювали силу-силенну пилинок, які літали скрізь. Жовтогаряче сяйво випромінювалося численними гасницями, що були стратегічно розташовані на стелі й висіли на рівні голови людини, яка стояла на повен зріст. У глибині приміщення Дюпре побачив двох чоловіків — одного білого, а другого темношкірого, — одягнених у медичні халати, рукавиці й маски. Вони несли якийсь предмет, загорнений у газову тканину, щось схоже на кору дерева або висохле кореневище. Йому в ніс ударив запах землі, тальку, зів’ялих квітів, нагадавши сморід Бурбон-стріт. Впевнившись, що його присутність лишилася непоміченою, він спостерігав за ними здалеку. Темношкірого чоловіка звали Жак. Наскільки Дюпре було відомо, він завжди був помічником Мейра. Білим чоловіком був сам Мейр. Засмага на його обличчі сягала великих залисин, що утворювали контраст із густим сивим волоссям, зачесаним назад у стилі актора Крістофера Лі. Мейр був сліпим на ліве око. Коли йому було три роки, він грався на полі, де щойно зрізали кукурудзу, впав навзнак і напоровся оком на гостре стебло. Око він не втратив, але були непоправно пошкоджені зіниця і райдужка; їхні кольори розлилися і перемішалися, справляючи той самий ефект, що й маленькі кульки, які діти називають «кубинками». Нянька казала, що деякі люди бачать забагато і часом вищі сили відновлюють рівновагу, позбавляючи їх одного ока. Нянька вважала, що Мейр почав бачити більше, коли став однооким. Антуан ніколи не знімав окулярів у черепаховій оправі: для здорового ока використовувалося збільшувальне скло, а для сліпого — звичайне.

Мейр і Жак принесли свій вкритий пилом вантаж до металевого столу, де лежав розгорнутий мішок. Газова тканина набула форми савана, коли чоловіки розстелили її над піщаною масою, а трохи згодом, коли вони застебнули блискавку на мішку для трупів, ця подібність посилилася. Дюпре потупив очі в землю і, попри те що хотів дихати глибше, стримав це бажання.

— Я завжди відчував спокусу запитати, де ви їх берете. — Голос Мейра був сухим, мов ті бурі часточки, що прилипли до його медичної маски. Не знімаючи рукавиць, він скинув її з обличчя. Сліпе око відрізнялося від того, що пам’ятав Дюпре, — можливо, додався зеленуватий відтінок. Його власник усвідомлював, що вміє зачаровувати співрозмовників, тож п’ять секунд не відривав погляду від гостя, а потім підморгнув йому і сказав: — Покажіть мені її.

Дюпре простяг йому купюру в тисячу доларів.

— Річ у тім, що... — почав пояснювати він.

— Навіть не думайте, — перебив його Мейр. — Я сказав, що часто відчуваю спокусу, але не мав на увазі, що хочу піддатися їй. — Однією рукою він дістав гроші з пластикового чохла, а другою нахилив гасницю, що звисала зі стелі, аби спрямувати світло на купюру. — Ґровер Клівленд, наш двадцять другий і двадцять четвертий президент, єдиний, хто перебував у Білому домі не два терміни поспіль, а з перервою.

— Гарантую вам, що купюра хороша. Справжня, — сказав Дюпре.

— Знаю, що хороша, хоча всім відомо, що банкноти тих часів не мали жодних елементів захисту — ні стрічок, ні водяних знаків.

Тоді це не було модно. Та ви знали, що повинні принести її. Таких екземплярів обмаль, тож навряд чи ви підсунули би мені фальшивку. Крім того, мої діти не дозволили б вам піднятися сюди, якби ви були нехорошим. — Він усміхнувся. — Так, я говорю саме про вас, а не про купюру.

— Ваші діти? — здивувався Дюпре. — Калеб та Емма? Боже мій, як летить час! Я пам’ятаю їх зовсім маленькими.

Почувши його слова, Мейр втратив інтерес до купюри. Він підступив на крок ближче до Дюпре й навіть зняв окуляри, аби краще розгледіти його обличчя.

— Ендрю Алоїзій Дюпре, — пробурмотів він так, неначе уздрів привида. Потім ступив ще один крок. Здавалося, він поривався обійняти Дюпре, але натомість знову натягнув окуляри, взяв його за руку і з силою здавив між своїми долонями. — Тепер я знаю, що ситуація серйозна. Інакше тебе б тут не було.

Дюпре стиснув губи й озирнувся через плече, удаючи, ніби захоплюється базарним безладом цього дивного місця. Йому не хотілося дивитися в око Мейра. Він глянув угору, на пасма людського волосся різноманітних відтінків, що нагадували театральну завісу, натягнуту між колосниками. На столі стояла карафка з корком, де було повно зубів. Привертали увагу банки, де зберігалися безформні білі істоти, що навіки застигли в розчині формальдегіду. А ще — картонні ящики, забиті висушеними органами тварин, землею, білими та чорними порошками. Шовкові савани, на яких лишилися червонуваті й бурі відмітини від тіл, що роками лежали всередині, колихалися на прикріплених до стелі вішаках, немовби утримуючи душі своїх власників.

— Чого тобі треба?

Дюпре сунув руку до тієї ж кишені, звідки раніше діставав купюру, і витягнув якийсь список, написаний олівцем. Мейр нахилив голову, щоб прочитати його, після чого на дві секунди звів очі й впився поглядом у лице Дюпре.

— Але ж це не для тебе.

— Ні, це для Няньки.

— Для Няньки... — промурмотів Мейр і, розвернувшись, глянув у глиб підсобки, де працював його помічник. — Жаку! — гучно покликав він, високо тримаючи список над головою, аби чоловік міг розгледіти його здалеку. — Сподіваюсь, ти ще не зібрав речі petit enfant. Сеньйор Клівленд хоче замовити дещо, і йому знадобиться шматочок.

12. Вікна

Новий Орлеан, Луїзіана

Джонсон передав Шарбу ключі від чорного джипа, досі припаркованого біля дверей відділку Восьмого округу. Новоорлеанець захоплено присвиснув, побачивши автомобіль ФБР.

— Чи далеко їхати до готелю? — спитав Джонсон, влаштовуючись біля Амаї на задньому сидінні. Білл і Булл зайняли передні місця, не лишивши їм вибору.

— П’ять хвилин машиною, десять-дванадцять пішки, — відказав Булл.

Попри те що кондиціонер працював на всю потужність, Амая відчувала жар у тілі — передвісник нічної лихоманки або початок сильного головного болю. Притиснувшись чолом до холодного скла, вона заходилася оглядати вулиці. Охайні яскраві будинки контрастували з іншими, що збереглися гірше. Традиційні shot gun поєднувалися з французькою архітектурою і залишками іспанського колоніального стилю. Дошки з молодої сосни на кількох домівках (подекуди фасади були блискучими, а подекуди облізлими) свідчили про спробу захистити вікна. Дівчина переконалася, що припаркованих автівок ніде не було. І вони не зустріли жодної людини, якщо не рахувати тих, з ким перетнулися поблизу відділку. Звівши очі, вона смутно розгледіла обличчя жінки, що дивилася на них з вікна, притримуючи рукою мереживну завісу — своєрідне віяло, за яким можна було причаїтися і спостерігати за тим, що відбувається надворі. Пам’ять перенесла її до Елісондо, до вулиці Сантьяго, де вона тисячі разів бачила сусідок, що крадькома визирали з вікон. Амая була певна, що тоноване скло заважало жінці роздивитися її, але, попри це, коли незнайомка помітила автомобіль, вона, дотримуючись загальноприйнятих норм, розтиснула пальці і сховалася за завісою.

— Можна сказати, що евакуація пройшла успішно, — зауважив Джонсон, вивівши її зі стану задумливості. — Людей немає, машин майже не видно, більшість мешканців вдалися до заходів безпеки, аби захистити свої домівки...

Шарбу розвернувся до Джонсона і, здавалося, поривався щось сказати, але зрештою стримався. Він так довго впивався в нього очима, аж Амая почала боятися, що вони вріжуться у фасад якогось будинку, хоча автомобіль їхав житловою вулицею зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину. Трохи згодом Шарбу знову зосередився на керуванні, не зронивши ні слова. Натомість відповів Джейсон Булл.

— Річ у тім, що Восьмий округ розташований в одному з найкращих місць Нового Орлеана. Дуже близько від районів, де гуляють туристи, лише за дві вулиці від Френчмен-стріт. Тут усього вдосталь: бари, ресторани, джазові клуби — можливо, не такі вишукані, як у Французькому кварталі, але достатньо привабливі, аби продати туристам відчуття, ніби вони перебувають у справжньому Новому Орлеані. Та все це брехня. Ми знаємо, що ви маєте їхати до готелю, що на вас чекає важлива робота, але ми не зможемо витягти вас завтра на вулиці, якщо ви ляжете спати, гадаючи, що бачили Новий Орлеан. Вам не вдасться переслідувати вбивцю, не знаючи місцевості, і ви не складете уявлення про наше місто, якщо не оглянете його більше. Дідько! Вас навіть поселили у клятому Французькому кварталі.

Джонсон позирнув на годинник. Амая не сумнівалася, що він відмовиться, бо не захоче гаяти час. Агент пообіцяв Дюпре прочитати всі матеріали до його повернення, і, відколи вони познайомилися, Джонсон виявляв себе організованою, дисциплінованою людиною; він не схотів би суперечити наказам Дюпре й відхилитися від графіка навіть на кілька хвилин — така ідея видалася б йому божевільною й безглуздою. Проте він обмежився тим, що глянув на неї, кивнув на знак згоди й зосередив усю свою увагу на віконці.

Коли проспект Сімона Болівара залишився позаду, вони звернули в іншому напрямку. Минуло менше п’яти хвилин, і панорама почала суттєво відрізнятися від Восьмого округу. Шарбу зменшив швидкість. На вулицях стало значно більше людей. Декотрі господарі спробували прикрасити свої оселі й розфарбували їх різними кольорами, але з часом майже всі вицвіли чи потьмяніли від сонця і дощів. На деяких фасадах кольори хаотично змішувалися — скидалося на те, що малярам не вистачило фарби й останньої миті вони замінили її якоюсь іншою. Більшість будинків були майже або зовсім не захищені від урагану. Амая побачила вікна, заклеєні пластирем або обмотані газетами. Заходів безпеки було обмаль — новоорлеанці просто прибрали меблі з подвір’я, хоча подекуди лишилися крісла, де сиділи старі і навіть діти. Замість дощок із золотавої сосни мешканці цього району скористалися будь-якими доступними предметами для захисту вікон: шматками пластмаси, різнобарвним брезентом, брудними колодами, з яких звисали іржаві цвяхи. У міру того як автомобіль просувався вперед, будинки ставали дедалі меншими, занедбаними, подібними до видовжених сараїв. Сади зникли, поступившись бетонним дворам; замість жардиньєрок з’явилися потріскані пластикові бідони, що виконували функцію горщиків, де посадили якісь білі квіти, що недоречно розрослися і виглядали жалюгідно. Між будівлями простиралися пустки, захаращені сміттям і залишками заржавілих машин із відчиненими дверцятами й випотрошеними сидіннями, звідки — неначе нутрощі збитих тварин — стирчав пінопласт. Проминувши один із дворів, вони побачили групу молодиків, що скупчилися довкола «б’юїка» з відкритим капотом. Той, хто стояв найближче до вулиці, попередив інших. Хлопці інстинктивно озирнулися, всім своїм виглядом виявляючи агресію; коли автомобіль проїхав повз них, деякі демонстративно підняли середній палець, а інші засвистіли. Булл розвернувся до Джонсона й Амаї.

— Я маю дружину і двох дітей. Зараз вони в Атланті, гостять у моїх тестя і тещі, які дуже задоволені, що сім’я перебралася до їхнього будинку, і радіють приводу нагадати моїй дружині, що життя в Новому Орлеані — суцільне лайно. Моя мати приєдналася до них. Я подбав про те, аби вся моя родина виїхала звідси.

— А мені не вдалося вмовити мою родичку, — сказав Білл Шарбу. — Моя тітка — молодша сестра матері — є кимось на кшталт районної активістки. Вона вирішила нікуди не їхати. Застрягла в своєму будинку в Дев’ятому окрузі, і ніхто не змусить її покинути його. Ви маєте зрозуміти, що багато містян чинять так, як моя тітка, — вони мають можливість поїхати, але воліють залишитися. Є й інші люди, подібні до тих вуличних хлопців. Вони тут живуть. Саме тут їхній дім, вулиця, друзі. Єдине, що вони мають. Все своє життя бідолахи страждають від негараздів, тож труднощі їх не здивують. Для них важливо не виїхати за межі району, а бути осторонь від того, що відбувається, ігноруючи систему. Повірте мені: вони залишаться тут і будуть готові захищати свою вулицю, свій дім, свою родину ціною власного життя, протистоячи навіть тому, хто запевнятиме їх, що хоче допомогти.

— Але йдеться про ураган п’ятого рівня, і не виключено, що він досягне шостого. Гадаю, вони не усвідомлюють всієї небезпеки. Можливо, ніхто не пояснив, що їм загрожує смерть... — заперечив Джонсон.

— Так-так, вони можуть втратити життя, — погодився Булл. — Та їм байдуже. Друже Джонсоне, за всієї поваги до вас, маю сказати, що ви — чужинець. Ви проходите рідними вулицями цих людей, бачите мотлох в їхніх оселях і думаєте. Ось за це вони ладні померти? Ви не розумієте однієї речі: може, скромне майно справді є мотлохом, але це все, що їм вдалося зібрати за своє життя. Я вже давно засвоїв, що всі чужинці, які навідуються сюди, судять місцевих із висоти своєї величі.

Джонсон вдихнув повітря. Він, вочевидь, збирався відповісти, але Амая, прагнучи розрядити напруження, випередила його:

— А як щодо вас, сеньйоре Шарбу? Ви одружені?

Детектив зареготав.

— Сеньйоре Шарбу? Ніколи не називайте мене так! Білл, просто Білл. Або Шарбу. Але у жодному разі не кажіть «сеньйор Шарбу»!

— Білл Шарбу не має рідні в цьому місті, — відповів Булл, оскільки було очевидно, що його напарник промовчить. — Його батьки, брати та сестри живуть у Батон-Руж. Тут не залишилося нікого, крім тітки.

У Новому Орлеані Білл має з десяток дівчат, однак жодна не любить його настільки сильно, щоб перечекати ураган разом з ним, — мовив він, удаючи, ніби у нього болить плече в тому місці, куди напарник ударив кулаком. — Гадаю, вони вже роз’їхалися по всіх сусідніх штатах і гріють ліжко якогось приятеля.

— Оце ти загнув! — глузливо вигукнув Білл, повернувши голову до друга, який весело сміявся.

Вони повернулися на проспект Сімона Болівара, перетнули Фобур-Маріньї і, звернувши на авеню Еспланада, виїхали на вулицю Дофін.

Помаранчевий фасад готелю «Дофін» простирався обіч вулиці з аналогічною назвою. Темно-зелені круглі віконця на балконах перемежовувалися з білими віконницями й арками на першому поверсі. Білл зупинив автомобіль навпроти підземного паркінгу біля парадного входу й пересвідчився, що, попри необхідність покинути місто, готельна стоянка була заповнена. За стійкою рецепції метушилися три чорношкірі пухкі жінки. Вони швидко перевірили заявки на бронювання, після чого запросили Білла та Булла зачекати у приємному барі, суміжному з рецепцією. Тим часом одна з жінок пішла показати Амаї її кімнату. Білл, який наполіг на тому, щоб нести наплічник дівчини, провів їх до ліфта й не хотів віддавати свою ношу, аж доки жінка, посміюючись, не вирвала її з рук і не нагадала йому, що він має чекати в барі. Щойно дверцята ліфта зачинилася, вона розвернулася до Амаї.

— Ваш друг дуже гарний. Ви часом не знаєте, чи він холостий?

Амая усміхнулася.

— Так, гадаю, що так.

Жінка зацікавлено глипнула на неї.

— Здається, ви йому подобаєтесь.

— Я певна, що так. Я йому подобаюсь, і ви теж, і всі жінки на вулиці, — мовила вона, посміхаючись.

— Розумію, наречений для всіх... Тоді не хвилюйтеся за них. Їм буде затишно в «Мей Бейліз». Нині це готельний бар, але раніше тут був один із головних борделів Нового Орлеана — перший, що отримав офіційний дозвіл відкрито приймати клієнтів. Це одне з найбільш зачарованих місць Біг Ізі[2]. — Вимовивши ці слова, жінка підморгнула їй.

Амая знову усміхнулася.

— Ви хочете сказати, що тут живуть привиди повій?

— Тоді їх називали дамами з поганою репутацією. У нашому готелі живе привид, хоча йдеться не про повію, а про сестру засновниці. Сеньйорита Мей Бейлі не хотіла собі такого життя; вона мріяла втекти звідси. Дівчина познайомилася з молодим солдатом, який одразу зробив їй пропозицію і пообіцяв узяти з собою. Однак у день весілля він загинув під час однієї з перестрілок, що часто траплялися за тих часів. Подейкують, що вона збожеволіла від горя і вже ніколи не вибралася з готелю. Деякі постояльці стверджують, що бачили, як жінка в білій мереживній сукні плакала в саду або на балконах.

Дверцята ліфта відчинилися, і жінка обійшла недоречний жовтий плакат, що сповіщав про необхідність обережно ходити по слизькій підлозі. Амая дивилася на свою супутницю з ледь помітною усмішкою, запитуючи себе, скільки разів вона розповідала цю історію постояльцям. Жінка розвернулась до неї і повела далі:

— Та вам не варто хвилюватися. Вона являється лише чоловікам. Може, чекає на свого нареченого, — мовила вона, знизавши плечима.

Жінка відімкнула двері спальні й відійшла вбік, пропускаючи її вперед. Кімната була простора, витримана у ніжно-кремовій колірній гамі. Все було кремовим, у суто французькому стилі: меблі, ліжко, стіни, стеля, оббивка. Трохи осторонь розташовувалася ванна кімната з ванною, а посеред зовнішньої стіни красувалося велике, традиційне для півдня вікно із фрамугою; жалюзі з планками піднімалися й опускалися за допомогою бігунка. Жінка відчинила віконниці, і показався фасад суміжної будівлі.

— Вибачте, що не можу запропонувати вам нічого кращого. Номер був заброньований останньої миті, а готель ущерть забитий...

— Так, я зрозуміла. Мені здавалося, що евакуація.

— Багато людей вирішили залишитися. Вони хочуть бути в місті, щоб захистити свою власність від мародерів, які нагрянуть після урагану, і замовили номери тут, бо знають, що Французький квартал ніколи не затоплюється. Жодне стихійне лихо не зачепило його за всю історію Нового Орлеана, і маленька Катріна не стане винятком. — Жінка відчинила вікно. Всередину увірвалися звуки якоїсь мелодії. Вулицею проходив оркестр. Амая висунула голову у фрамугу й розгледіла — наскільки їй дозволив вузький провулок — численну групу музик, що жваво крокували вперед.

— Музики, — сказала вона, повернувшись до кімнати. — Не думала, що вони лишилися в місті після евакуації.

— Є дві категорії істот, які ніколи не покинуть Новий Орлеан: музики та привиди.

Власниця на мить зупинилася й увімкнула телевізор, обравши якийсь інформаційний канал. На екрані з’явився всюдисущий образ урагану, що звивався над океаном, утворюючи велику петлю в повітрі. Задоволено кивнувши, вона розвернулася до дверей і, відчинивши їх, побачила на порозі агента Джонсона. Той тримав під пахвою вісім тек із матеріалами, роздрукованими у поліцейському відділку. Амая мовчки вказала на великий письмовий стіл біля вікна. Потім взяла одну з тек і вмостилася на краєчку ліжка, поступившись стільцем навпроти столу. Перш ніж усістися, Джонсон постукав долонями по планках жалюзі, впустивши більше світла до кімнати.

Їй вистачило двадцяти хвилин, аби проглянути три передані їй справи й забракувати дві з них. У першій ішлося про злочинців, які прикинулися газівниками й, скориставшись фальшивими посвідченнями, проникли в житло родини, що лишилася без газу після зсуву ґрунту. Вони зв’язали батька та матір і били стареньку бабусю, аж доки власники будинку не погодилися віддати їм ключі від сейфа. Друга справа — нічний напад на родину, чиї характеристики збігалися з потрібним профілем. До будинку увірвалася група осіб у каптурах і здійснила пограбування. На додачу зловмисники зґвалтували жінок і змусили главу сім’ї дивитися на них. Весь цей час діти були замкнені в іншій кімнаті. Третя справа була представлена як «вбивство-самогубство». Вісім місяців тому, у грудні минулого року, Джозеф Ендрюс, сорокавосьмирічний мешканець міста Ґальвестон, штат Техас, застрелив свою дружину і двох дітей — дванадцятирічного хлопчика й шістнадцятирічну дівчину, після чого вкоротив собі віку. Родина прожила у Ґальвестоні менше місяця — вони перебралися туди із Сакраменто, тому що батько отримав нову посаду, причому в них не було проблем, пов’язаних з економічними негараздами. Ендрюс мав пристойну роботу: його перевели до іншого філіалу фірми й суттєво підвищили зарплату. Його дружина — відома декораторка, чий блог був дуже популярним у всій країні, і до того ж палка поціновувачка театру, яка приєдналася до аматорської студії, щойно переїхала до міста. Світлина дочки-підлітка була взята з групового знімка, зробленого в її новій школі в Ґальвестоні. Скидалося на те, що вона добре адаптувалася в колективі. Натомість молодший син кілька разів влаштовував конфлікти й дрібні сварки з сусідами. Згідно зі звітом, того дня, коли сталися вбивства, Ендрюс не пішов на роботу. Трупи було виявлено всередині будинку — їх знайшов сусід, який навідався до Ендрюсів, аби спитати, чи з ними все гаразд. Зброя батька лежала неподалік.

До справи додавалося близько десятка світлин. Амая розклала їх на ліжку й уважно розглянула. Трупи розпростерті на підлозі, голови розміщені впритул одна до одної і розвернуті... На зображенні не було видно, чи вказували вони на північ, а пунктирні лінії від принтера заважали роздивитися, чи були на руках сліди від мотузок. Однак її увагу привернуло місце події в цілому. Хоча у звіті нічого не зазначалося про стан будинку, впадав у вічі безлад, що панував у вітальні, — горщики з рослинами були перевернуті, картини криво висіли на стінах. Звісно, це не можна порівняти з руйнівними наслідками торнадо, але...

Амая розставила на ліжку шість знімків місця події у тій послідовності, у якій вони надавалися у звіті, а поряд поклала чотири портрети усміхнених членів родини. Вона запитала себе, чи були ці світлини взяті з вітальні.

— Джонсоне, погляньте на це, — мовила вона.

Він підняв голову, відірвавшись від звіту, з яким працював, кинув його до купи паперів на столі й наблизився до неї.

— Вважається, що того дня батько лишився вдома, аби розправитися зі своєю родиною. Він вистрелив усім у голову, а потім застрелився сам. Але зверніть увагу на положення трупів. Я знаю, що їх лише чотири і слідів від мотузок немає, хоча якість фотографії завадила би роздивитися їх, якби вони були малопомітними. У звіті сказано, що батько стріляв чотирма кулями з револьвера, який знайшли поряд із ним; зброя була зареєстрована на його ім’я.

Джонсон взяв одну зі світлин і підійшов до вікна, аби краще розгледіти її.

— Чи згадуються інші члени родини, яких тоді не було вдома?

— Так, старший син, чий вік відповідає зазначеному в профілі. Його допитали, оскільки він успадкував дім у Сакраменто, будинок у Ґальвестоні й величезну суму грошей, хоча його ніколи не розглядали як підозрюваного. Він мешкав у Сакраменто і, як з’ясувалося, перебував там, коли сталися вбивства. Судячи з усього, він наробив галасу в пресі, розповівши всім, хто бажав слухати, що його сім’ю вбив якийсь незнайомець, а непрофесійні слідчі перекинули відповідальність на батька, звинувативши його у злочині, якого той не скоював.

Джонсон взяв звіт із рук Амаї і знайшов на останній сторінці відгук детектива, який проводив розслідування. Потім набрав номер поліцейського відділку в Ґальвестоні, де йому повідомили, що детектив Нельсон попросив про переведення. Усміхнувшись, він набрав ще один номер і увімкнув гучномовець, щоб Амая мала змогу чути розмову. На іншому боці дроту пролунав дещо гугнявий голос агентки Такер.

— Такер, Саласар слухає тебе через гучномовець. Ви досі перебуваєте у центральному поліцейському відділку Маямі?

— Привіт, Саласар. Так, ми чекаємо на транспорт, що має доправити нас до вражених територій, з якими наразі немає зв’язку. Тим часом ми відстежуємо всю інформацію про вбивства або випадкові смерті під час урагану. Та ми не плекаємо особливих надій: телефонні лінії зруйновані, а ті, що працюють, серйозно пошкоджені. Надійшло кілька повідомлень про підозрілі постріли. У тих випадках, коли вдалося це перевірити, з’ясувалося, що йшлося про хибну тривогу. Ми знайшли кілька сімей, що відповідають профілю і, згідно з заявами їхніх родичів, лишилися вдома. Поки що у нас не вийшло зв’язатися з ними. Проте, навіть якщо диригент уже скоїв злочин, може минути чимало годин, перш ніж ми дізнаємося про це.

— Саласар прочитала звіти про злочини, отримані сьогодні вранці. Вона знайшла справу «самогубство-вбивство»: вісім місяців тому, у Ґальвестоні, один чоловік застрелив свою дружину і двох дітей, а потім вибив собі мізки пострілом із власного пістолета. На перший погляд нічого підозрілого, але виявилося, що він мав ще одного сина, який був в іншому місці під час злочину. Зважаючи на існування цього хлопця, можна стверджувати, що профіль загиблої родини є подібним до того, що нам потрібен. Переді мною лежать знімки місця події, і я бачу, що голови всіх трупів розташовані впритул одна до одної; ми не знаємо, чи вказують вони на північ, оскільки неможливо роздивитися це на світлинах. Також не можна визначити, чи є сліди від мотузок, а в балістичному звіті вказано лише, що на руках батька виявлено залишки пороху і що кулі, витягнуті з трупів після розтину, були випущені з його власного револьвера двадцять другого калібру, який лежав на підлозі, поряд з його тілом.

— Гадаєте, що їх убив наш об’єкт?

— Оце ми й намагаємося з’ясувати. Необхідно поговорити з детективом, який очолював розслідування. Звіт підписаний Бредом Нельсоном, співробітником відділу вбивств у Ґальвестоні.

— І що з того?

— Детектив Нельсон попросив перевести його до Тампи. Судячи з усього, його дружина родом звідти, і він був прийнятий на роботу до того відділку.

— Саме тут ми перебуваємо. Не варто пояснювати вам, яка метушня зчинилася довкола. Всі вільні агенти зараз надворі, але, якщо він справді працює у них, я знайду його. Чекаю на конференц-зв’язок за п’ятнадцять хвилин. Зателефонуйте на цей номер.

Поки тривало очікування, Амая увійшла до ванної кімнати, відкрила всі крани в рукомийнику й сполоснула зап’ястя прохолодною водою. Передвісник головного болю досі нагадував про себе хвилями тепла, що розливалися по тілу. Вона змочила рушник і приклала його до потилиці.

— Саласар, — Джонсон несподівано вигулькнув на порозі, налякавши її, — час телефонувати.

— Агенте Джонсоне, інспекторко Саласар, інспектор Емерсон слухає вас через гучномовець. Детектив Бред Нельсон виїхав на завдання. Він вирушив із першою групою добровольців до вражених ураганом територій і навряд чи повернеться найближчими годинами. Встановити телефонний зв’язок неможливо, але я розмовляв з ним по рації. Ось що він сказав: жертви були застрелені з револьвера «Сміт і Вессон» двадцять другого калібру; з трупів витягли кулі аналогічного калібру. Детектив вважає, що впертість старшого сина пояснюється нездатністю прийняти злочин батька й змиритися з тим, що сталося з його близькими. Він навчається в Новому Орлеані, в Тулейнському університеті. Після вбивств повертався до Ґальвестона лише один раз. Відтоді сімейний будинок зачинений. Хлопець телефонує Нельсону щотижня і наполягає, що справу треба знову відкрити. Останнього разу це сталося буквально вчора, і він ще не покинув Новий Орлеан. Можливо, вам вдасться поговорити з ним. Його звуть Джозеф Едвардс — так само, як і батька.

Джонсон дивився на Амаю в очікуванні її реакції. Стиснувши губи, вона заперечно хитнула головою і злегка здвигнула плечима. Ця інформація мало чим відрізнялася від того, що було написано у звіті. Так, вони могли поговорити з хлопцем, але детектив мав рацію: найбільш імовірно, що його реакція викликана глибоким горем і небажанням визнати настільки жахливий факт.

На лінії пролунав голос Такер:

— А ще я запитала у нього про безлад у будинку.

Амая затамувала дух.

— Того дня на Ґальвестон обрушилася тропічна буря. Втім, вона була не надто сильною і не завдала особливої шкоди — лише повалила дерева й вибила шибки у вікнах. Жодних загиблих чи поранених. Батько не пішов на роботу, тому що керівництво його фірми порадило всім працівникам лишитися вдома. Ендрюси нещодавно перебралися до міста; вони ніколи не були на узбережжі під час урагану. На думку детектива, певної миті вони відчинили одне вікно, внаслідок чого вилетіли шибки з кількох вікон. На тілах не було видно слідів від порізів, ні ран, заподіяних уламками скла. Щоправда, на зап’ястях батька були відмітини, але слідчі вирішили, що він сам себе поранив, коли намагався вчинити самогубство. На місці події не виявили жодних поворозок, мотузок чи шнурів. Безлад, що панував у будинку, був спричинений поривами вітру, що потрапляли всередину крізь розбиті вікна. Ця деталь не була вирішальною і вважалася поодиноким фактом, тож її не згадували у звіті. Нельсон сказав, що не насмілюється поклястися, у якому напрямку були розвернуті голови, бо для цього треба переглянути матеріали справи. Однак він майже певен, що то був північний напрямок.

— Трясця! — вирвалося у Амаї. — Чи буде цього достатньо для сеньйора Дюпре, аби визнати справу терміновою?

Джонсон попрощався з Такер і набрав номер Дюпре. Він повідомив про останні відкриття й уважно вислухав начальника. Амая пильно вдивлялася в його обличчя, силкуючись визначити їхні наступні кроки.

— Він наказує нам їхати до університетського містечка, проте наполягає, щоб нас супроводжували Білл і Булл.

— Гадаєте, вони досі внизу?

— Так, — відповів Джонсон, складаючи світлини в теку. — І мені здається, що вони непогано там влаштувалися. Власниця готелю сказала, що той бар довгий час був борделем Мей Бейлі й, вочевидь, зберігає певний сексуальний шарм і донині.

Усміхнувшись, Амая кивнула. Вона таки вгадала, припустивши, що жінка розповідала цю історію всім постояльцям.

13. Глухоніма печаль

Елісондо

Енґрасі з огидою піднесла руку до обличчя і струсила залишки павутиння.

Вона довго стояла навколішки в найнижчій частині горища, шукаючи різдвяні іграшки. Як це зазвичай траплялося, жінка знайшла геть непотрібні речі. Коробки з одягом, який вона носила колись давно, гуляючи вулицями Парижа; тонни написаних від руки конспектів французькою мовою, що збереглися з часів навчання на факультеті психології; книжки, що заповнювали полиці будинку, де вона жила з коханим чоловіком. Прикраси й спогади, що раніше мали неабияке значення, а нині видавалися чимось далеким і безповоротно втраченим, наче якесь інше, прожите життя, яке передувало її нинішній реінкарнації, переродженню в новій подобі. Відкинувши картонні кришки, вона нахилилася таким чином, щоби світло, що осяювало сходи, впало на її годинник. Час пролетів непомітно. Амая вже давно мала би повернутися.

Енґрасі відступила до люка і вже збиралася спускатися, коли побачила маленьку дерев’яну скриню, яку теж привезла з Парижа. Аж раптом вона зітхнула, подумавши про те, що містилося всередині й нікуди не поділося. Жінка поставила ногу на першу сходинку і перед тим, як сповзти на другу, підняла кришку достатньо високо, аби засунути руку до скрині й витягти звідти об’ємний пакунок. Піддавшись пориву, вона запхала його під куртку й швидко спустилася на перший поверх, встигнувши розгледіти на іншому кінці горища ящики, повні зеленого ялинкового серпантину. Енґрасі покликала дівчинку, сподіваючись, що та тихенько, мов миша, прошмигнула до будинку, поки вона поралася на горищі.

Вікно, розташоване впритул до іншого, зовсім темного вікна, перетворилося на дзеркало, де вона бачила власне відображення: скуйовджене волосся, насуплені брови, велика опуклість під курткою. Треба було негайно подбати про цю знахідку. Смикнувши за ланцюжок, Енґрасі дістала золотий ключик. Нахилилася до єдиної шухляди буфета, де був замок, відчинила її, поклала пакунок всередину, замкнула й сховала ключик під одягом. Взяла телефон зі столика біля канапи й інстинктивно набрала номер. Слухаючи гудки, жінка приклала руку козирком до лоба, аби краще бачити вулицю. На другому кінці дроту пролунав теплий голос її брата.

— Пекарня Саласара. Слухаю вас.

Якби Енґрасі не була така стривожена, вона б усміхнулася. Її брат, який завжди буркотів по телефону щось незрозуміле, останнім часом демонстрував гарні манери, що, безсумнівно, пояснювалося впливом його вишуканої дружини.

— Хуане, ти не бачив Амаю? Вона у тебе вдома?

— Ні, її тут немає.

— Просто вона ще не повернулася, і я хвилююсь.

— Мабуть, заговорилася з якоюсь шкільною подругою. Сутеніє рано, і здається, що надворі вже ніч, але зараз лише пів на сьому.

— Хуане, я вже казала тобі, що дівчинка завжди йде прямісінько додому і затримується лише тоді, коли бачиться з тобою. От я й подумала, що вона навідалася до тебе. Може, грається зі своїми сестрами. Ти певен, що їх немає на задньому патіо?

— Ні, Росаріо вмовила їх повернутися раніше, пообіцявши, що вони разом прикрашатимуть різдвяну ялинку. Дівчата були в захваті.

Енґрасі повісила слухавку, нічого не відповівши брату. Вона одягнула щільне пальто, сунула ключ у кишеню і вийшла надвір.

Хуан мав рацію: здавалося, що настала ніч і було значно пізніше, ніж насправді. Тогорічна тепла осінь затягнулася, і перші зимові холоди заскочили зненацька мешканців долини, загнавши їх додому. Вдалині блимали фари кількох автомобілів, які перетинали міст у напрямку вулиці Сантьяго, але жодної людини не було видно. Світло ліхтарів, прикріплених до фасадів будинків, розливалося на вологій землі, малюючи жовтогарячі візерунки, що не доходили до невеличкого муру, за яким плескалася вода. Енґрасі не бачила річку, проте відчувала її присутність, неначе йшлося про холодну живу істоту, — вона текла внизу і час від часу відносила грудки землі, нагадуючи про крихку рівновагу на суші. Приклавши руку до грудей, жінка обмацала маленький ключ, стиснула губи й пришвидшила крок, розриваючись між необхідністю розшукати дівчинку і бажанням не знайти її там, де вона могла перебувати.

Будинок її брата був одним із найкращих в Елісондо. Хуан купив його у старого холостого контрабандиста, який не пошкодував грошей на зовнішнє оздоблення фасаду, хоча внутрішня обстановка була дуже скромною — така ж стриманість зазвичай притаманна чоловікам родом із Бастану. Вхідні двері у формі арки вели прямісінько до переднього саду, де колишній власник посадив дві чудові плакучі верби, що обрамляли прохід. Коли верби розрослися і віти схилилися до землі, чоловік — роздратований таким стрімким ростом — звелів обрізати дерева через те, що вони майже повністю затуляли розкішний фасад. Після третьої обрізки він здався. Хуан був переконаний, що саме ця вагома причина спонукала його продати будинок. Попри те що розлогі крони ніколи не скидали все листя, верби ставали менш пишними з першими зимовими холодами.

Діставшись входу, Енґрасі уздріла золотаве світло, що лилося з вікна вітальні, осяюючи частину саду. Попервах вона не побачила дівчинку, і нею знову оволоділи змішані почуття — полегкість і острах. Однак, коли її очі призвичаїлися до напівтемряви, вона помітила щось дивне на темному стовбурі. Їй не вдалося визначити, що то було, оскільки мозок казав, що перед нею морська зірка, а це здавалося неможливим. Наблизившись, вона зрозуміла, що Амая обіймала дерево, яке тримало її, мов кохану дівчину, а бліда морська зірка, що ввижалася їй, виявилася маленькою, побілілою від холоду рукою, що висунулася з-під рукава червоного светра. Товстий стовбур верби повністю приховував дівчинку. Лише тоді, коли вона нахилялася вперед, її личко ледь виднілося серед темних віт, що падали з дерева, мов ручаї сліз. Амая теж плакала.

Енґрасі нахилилася, пролізла під вітами, обійшла дерево з іншого боку й накрила своєю долонею рученьку дівчинки; її здивувало, що шкіра виявилася теплою — дерево неначе перетворилося на коханця, який прагнув віддати все своє тепло. Зі свого нового положення Енґрасі побачила те, на що дивилася Амая. Росаріо розсунула завісу. Всі лампи, вочевидь, були запалені, що дозволяло добре розгледіти, що відбувається в глибині кімнати. Навпроти широкого вікна стояли мати й сестри Амаї — усміхнені й веселі, вони прикрашали ялинку, не підозрюючи, що за ними хтось стежить. Енґрасі завмерла, мовчки спостерігаючи за стражданнями племінниці. Вона не знала, які слова підібрати, як переконати її, що так чинити не годиться і їм треба піти звідси. Та аргументи не знадобилися. Коли минуло кілька секунд, Амая прибрала руку з дерева, натягнула рукав на пальці й витерла сльози. Потім вона вийшла зі своєї схованки, знову простягла руку тітці й мовила майже благальним тоном:

— Ходімо додому?

Енґрасі не відповіла, не в змозі вимовити ні слова. Серце калатало так, що стукіт болісно відлунював у горлі; їй хотілося стільки всього сказати, але доводилося мовчати. Вона поцілувала дівчинку, кивнула і взяла її за руку, готуючись вертатися назад. Перш ніж вони покинули свій прихисток під деревом, Енґрасі озирнулася, немовби почувши чийсь поклик. На неї з вікна дивилася Росаріо. Половина її обличчя лишалася в тіні, однак мерехтливі вогники ялинки дозволили на мить роздивитися, що вона посміхалася і підморгувала їй. Енґрасі міцніше стиснула долоню Амаї і потягла її на вулицю, відчуваючи, що ніжність, яка переповнювала її хвилину тому, змінилася всепоглинальною люттю, до якої — вона мала це визнати! — домішувався страх.

14. Нянька. Різнобарвний будинок

Новий Орлеан, Луїзіана

Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.

Вийшовши з крамниці, Дюпре піднявся вулицею Урсулінок, після чого попетляв кількома провулками, безпідставно подовживши свій маршрут до Треме, аби пройти біля кладовища. Він знав, що часу обмаль, і не міг собі дозволити гаяти дорогоцінні хвилини на відвідини. Однак, попри всі ці довгі роки, Дюпре розумів, що його вабив той самий інстинкт, якому він підкорявся, коли був малим хлопчиком і прямував сюди, немовби його вів компас, що завжди вказував на могилу батьків. Він побачив двох робітників, що залізли на драбини й знімали з темної огорожі брезентовий плакат із рекламою пішохідних екскурсій кладовищем.

— Друже, ми зачиняємось, — попередив один із них, помітивши незнайомця, який спостерігав за ними.

— Я зайшов лише на хвилинку. Хочу переконатися, що усипальня моєї родини витримає натиск урагану, — відповів він, не сумніваючись, що його прийняли за туриста, який відбився від групи.

Робітник уважно оглянув вбрання Дюпре і з підозрою спитав:

— Якої родини?

— Famille Дюпре-Сабр’є, — спокійно відказав він.

— О так, звісно, мсьє, — мовив робітник, пропустивши його.

Дюпре звернув ліворуч і рушив углиб, усвідомлюючи, що кладовище відрізняється від його дитячих спогадів: воно збільшилося і водночас зменшилося. Проте він відчув знайому тривогу, коли йому довелося протискатися між похованнями, значно нижчими рівня вуличного асфальту через болотистий ґрунт. На багатьох могилах важко було прочитати імена небіжчиків. Він дістався кінця проходу і зупинився, шукаючи очима склеп. Побачене неабияк засмутило його. У пам’яті зберігалася усипальня, що на півтора метра височіла над землею, і скромний кам’яний надгробок із викарбуваними іменами батьків. Нині ж бічні сторони були настільки пошкоджені, що стало видно буру цеглу. Плита розбилася і тріснула в одному з кутиків. Ґрунтова волога намалювала темну пляму, що в’їлася в камінь. Бруд поширився майже всією поверхнею, мов сіра мантія, що набувала зеленуватих відтінків на літерах — якби він не знав цих імен, йому б не вдалося розібрати їх. Заздалегідь знаючи, що це нічим не допоможе, він протер тріщини пучками пальців і на якийсь час заціпенів, мовчки втупившись поглядом у літери, неначе вони значили для нього геть усе або, навпаки, були позбавлені будь-якого значення. Почувся металевий скрегіт ланцюгів, якими робітник зачепив огорожу (він, ясна річ, зробив це навмисно). Оскільки Дюпре прийшов без підношення і обирати було ні з чого, він нахилився, підняв із землі уламок сірого каменя, що відколовся від усипальні, й поклав його під іменами батьків, після чого подякував робітникам і поспішив до виходу. Йому уявлялося, як вітер підхопить його маленький дар і понесе далеко від надгробка, під яким стільки років покоїлися не лише його батьки, а й найпохмуріші спогади. Він запитав себе, скільки страшних таємниць Катріна зможе винести назовні.

Дюпре рушив вперед. На вулиці Маре його зупинив новоорлеанський поліцейський патруль і попросив показати документи. Поліціянти запитали, куди він прямує, і нагадали про необхідність евакуювати містян. Він затримався лише на кілька хвилин. Його відпустили, щойно він витягнув посвідчення. Коли патруль поїхав, чоловік подумки подякував їм за те, що вони не наполягли на тому, щоб подивитися на вміст пакунка в його руках.

Пройшовши між яскраво розфарбованими будинками, він спустився до частини району, що здавалася занедбаною. Вікна більшості осель були темними, хоча о цій порі лампи зазвичай мають бути запалені. Із подвір’їв зникли крісла-гойдалки й горщики, а на арках колихалися осиротілі ланцюжки, з яких звисали папороті й лози. Мешканці, які не захистили вікна дошками, обмотали віконниці ланцюгами й замками. У деяких дворах скупчилися родини, налаштовані тікати в автомобілях, ущерть забитих речами, які їм не хотілося лишати тут.

Аж тут Дюпре побачив його. Безперечно, то був один із найгарніших будинків на всій вулиці. Реальність, як завжди, відрізнялася від дитячих спогадів, тож цей дім видавався йому меншим, ніж він пам’ятав. Не змінилося одне — Нянька чудово доглядала за ним і тоді, і тепер — пофарбовані жовтим стіни, біла ліпнина довкола великих вікон і маленьких темно-зелених віконець. Коли він був малим, Нянька сотні разів перефарбовувала дім лише тому, що їй подобалося міняти кольори. Будинок мав два поверхи й чотири величезні вікна, що виходили на вузьке подвір’я, трохи більше за балкончик. Крім того, у дворі розкинувся невеличкий сад, оточений низьким білим парканом. Він штовхнув хвіртку і побачив, що на стовпчиках висять хвилеподібні яскраві намиста Марді Гра, з-поміж них Нянька обрала зелені, золотаві й фіолетові, аби вшанувати своє рідне місто й привабити справедливість, багатство і віру.

Дюпре піднявся сходами до тісного коридору, очищеного від вазонів і меблів. Світло в приміщенні не горіло, а коли він спробував відчинити віконця, то побачив, що вони забиті зсередини. Чоловік спустився у сад і шмигнув у вузький провулок, що відділяв власність Няньки від сусідів. Обійшовши будинок, він побачив м’які жовтогарячі відблиски, що пробивалися з якоїсь кімнати й осяювали стіну суміжної будівлі. Він рушив до кухонних дверей, відчуваючи, як волога земля провалюється під ногами. Не встиг дістатися порога, як із будинку долинув глухий шум, що супроводжувався тріском. Уважно прислухавшись, він розчув, як хтось пересуває меблі. Дюпре обережно поставив на підлогу переданий Мейром пакунок і дістав зброю. Повільно натиснув на мідну ручку, що поволі піддавалася. Аж раптом хтось смикнув за засув, і двері розчахнулися.

— Mon cher et petit coeur![3]— вигукнула жінка, розкривши обійми.

— Няню.

— Аль! Я знала, що це ти, мій маленький! З самого дитинства ти не любив вхідні двері — тобі завжди подобалося заходити через кухню.

Дюпре усміхнувся. Лише вона називала його «Аль».

Він обійняв її і відчув легкість її тіла. Вона дуже схудла. Одяг був завеликим, але, попри це, він намацав маленькі гострі кісточки. Дюпре заплющив очі, стискаючи її в обіймах. Відколи вона стала такою крихітною? Він пам’ятав її високою, одного зросту з ним, а нині пасма її сивого волосся ледь сягали його підборіддя. Чоловік нахилився і торкнувся її голови довгим поцілунком.

— Ти прийшов, ти прийшов, мій хлопчику, — шепотіла вона, плачучи.

Її сльози краяли йому серце. Він щільніше пригорнув її до себе й стиснув губи, стримуючи емоції.

— Няню, мені прикро. Дуже прикро.

— Чому, mon cher?

— Шкода, що я не приходив раніше, — жалівся Дюпре.

Старенька трохи відступила, аби вдивитися в його обличчя.

— Не кажи дурниць. Ми обоє знали, що ти не міг повернутися, хоча рано чи пізно мав це зробити. Зараз ти приїхав, але я не знаю, добре це чи погано.

— Я теж не знаю.

— Краще сховай це, поки ніхто не постраждав, — мовила вона, вказуючи на пістолет, досі затиснутий у його руці.

— Ось це? Саме ти винна в тому, що я дістав пістолет, — усміхнувшись, відказав він і сховав зброю. — Я подумав, що хтось намагається пограбувати твій будинок. Кілька місяців тому ти зламала стегно. Тобі не можна тягати важкі предмети.

— Твоя няня сильніша, ніж ти уявляєш. Невже ти гадаєш, що перелом стегна вб’є мене, як отих бідолашних бабусь, які лягають у ліжко й більше не встають звідти? З моїм стегном усе гаразд, — сказала вона, дивлячись йому у вічі. — У мене болить серце: там лишилася рана, що ніколи не загоїться. Так само як і твоя.

Взявши Дюпре за руку, вона повела його темною кухнею до вітальні. Її хитка хода спростовувала браваду про здорове стегно. Він збирався щось сказати з цього приводу, але йому ніби заціпило, коли він опинився у вітальні. Саме звідти виходило те жовтогаряче сяйво, чиї відблиски він бачив біля кухонних дверей.

— Мені довелося пересунути деякі меблі. Потрібно більше місця для... — зітхнула вона.

Все начиння кімнати було відсунуте до стін та вікон. На столах і перевернутих стільцях стояли десятки свічок, що перемежовувалися з паперовими й тканинними квітами. Вицвілі зображення покійних предків на старовинних світлинах немовби воскресли й дивилися на них живими очима — такий ефект справляло легке тремтіння свічок. Біля стіни був встановлений маленький вівтар, де святі й скелети мали однакові обличчя — обличчя Смерті; довкола них були розкидані монети, що вже вийшли з обігу; мерехтіли крихітні вогники, які не могли підпалити шовкові гірлянди, що прикрашали духів лоа.

— Найважливіше, що ти тут. Це має щось означати. — Її обличчя спохмурніло. — Гадаєш, що ураган буде таким страшним, як кажуть люди?

— Так.

— Настільки страшним, що ти мусив приїхати?

Він глибоко зітхнув. Нічого не сказав, а лише з сумом кивнув. Вона впритул наблизилася до нього. Здійняла праву руку, немовби збираючись благословити Дюпре, і приклала два пальці до його серця. Під сорочкою шрам палав так, неначе рана була свіжою. Тоді старенька взяла його за руки й сунула йому в долоню полотняний мішечок. Крізь тканину Дюпре відчув щось землянисте й сухе. Дещо наляканий і водночас сповнений полегшення, він проштовхнув мішечок у кишеню і заплющив очі, а коли розплющив їх, Няня спокійно дивилася на нього.

— Покінчи з ним. І привези моїх дівчат додому.

Він кивнув.

— Я зроблю все, що в моїх силах, няню.

— Присягнися. Навіть якщо вони мертві. Привези моїх дівчат додому.

Очі Дюпре заволокло слізьми.

— Присягаюсь, няню. — Він відступив на крок назад, намагаючись опанувати себе. — Натомість ти маєш пообіцяти мені, що покинеш місто, щойно закінчиш свої ритуали. Транспорт іще вивозить людей. Я заплачу за готельний номер у Батон-Руж, Далласі, де забажаєш.

Вона відмовилася.

— Не проси мене про це. Ти ж знаєш, що я не можу поїхати. Не хвилюйся. У нашому кварталі залишилися кілька сімей з дітьми й кілька старих мого віку. Пам’ятаєш моїх сусідів Девісів?

Дюпре кивнув. Він пам’ятав жваву сусідку Няньки. Двоє чоловіків, п’ятеро дітей.

— Вони теж не поїхали. Селета давно овдовіла. Три роки тому в неї стався інсульт, і вона прикута до ліжка. Про неї дбає молодший син Боббі. Хороший хлопець. Боббі має стару машину, яка далеко не доїде, однак він пообіцяв, що витягне нас звідси, якщо ситуація стане кепською. Подейкують, що міська адміністрація облаштує «Superdome» під тимчасове укриття.

— О боже, няню! — бідкався Дюпре. — Ти маєш на увазі стадіон?

— Ним скористаються в разі потреби. Це надійне місце. Покійний батько Боббі будував «Superdome»; Боббі каже, що стадіон розташований над рівнем моря і його фундамент зроблений з бетону. Запевняє, що службові коридори — справжній бункер. — Вона з усмішкою вказала на вівтар. — До того ж ти знаєш, що я завжди була вболівальницею наших святих[4].

Дюпре спробував усміхнутися, але губи не слухалися, скривившись у ледь помітній гримасі. На його обличчі з’явився занепокоєний вираз. Він повернувся до дверей кухні, що лишалися відчиненими, і підхопив свій пакунок із порога. Простяг його Няньці зі словами:

— Я подумав, що тобі знадобиться ось це.

Вона зачинила двері, взяла пакунок, поклала на стіл і перерізала ножем мотузку й тканину, що їх використав Мейр для обгортання. Уважно оглянула вміст посилки, покрутила деякі предмети в руках. Зазирнула у шовковисті конверти, почитала наліпки, написані витіюватим почерком Мейра, й піднесла пакетики ближче до свічок, роздивляючись те, що було всередині слоїків і пудрениць. Зрештою Нянька розвернулася до Дюпре.

— Я маю лише один сумнів. Чого ти прагнеш, mon cher? Віддалити ураган чи привабити його?

15. Жалоба

Новий Орлеан, Луїзіана

Джозеф Ендрюс Джуніор був одягнений у джинси й толстовку з логотипом Тулейнського університету. Волосся було надто довгим спереду — пасма спадали на блакитні очі, підкреслюючи білу шкіру. Він чекав на них, усівшись перед книжкою за конференц-столом у ректорському кабінеті. Однак хлопець не читав. Його плечі були опущені, очі прикуті до підлоги. Амая спостерігала за ним із коридору й водночас уважно слухала те, що шепотів їм ректор:

— Він чудовий хлопець і обдарований студент. Ми дуже підтримуємо його, особливо після того, як дізналися про його особисту трагедію. Він ніколи не виходить за межі університетського містечка, живе у студентському гуртожитку. У липні й серпні нікуди не поїхав — записався на курси лінгвістики та літератури. Коли міська адміністрація видала наказ про евакуацію, ми облаштували укриття в головному корпусі для тих, хто захоче лишитися тут. Я знав, що Джозеф буде одним із них.

— А це безпечно?

— Головний корпус витримав натиск інших ураганів, — мовив він, немовби даючи гарантію.

Амая помітила, що з тілом Джозефа Ендрюса Джуніора відбулася певна трансформація, коли вони увійшли до кабінету. Він розпрямив спину, напруживши м’язи плечей таким чином, що, попри його худорлявість, вони чітко окреслилися під тканиною толстовки. Підняв голову й суворо зиркнув на них з-під темних пасом. Опустив погляд лише для того, щоб перевірити посвідчення обох агентів. Тим часом Джонсон відрекомендував себе. Вони домовилися, що він розпочне розмову, а потім відступить у тінь. Джонсон думав, що такий молодий хлопець, як Джозеф Ендрюс, краще поладнає з Амаєю, аніж із ним.

— Добрий день, сеньйоре Ендрюсе. Ми — агенти ФБР. Джонсон і Саласар. Нам хотілося би поставити вам кілька запитань. Чи можу я називати вас Джозефом?

— Ти не агентка ФБР, — мовив він до Амаї. — У твоєму посвідченні написано «тимчасове». Скільки тобі років? Двадцять два?

Джонсон схрестив руки на грудях і відступив на крок назад, дозволивши своїй напарниці грати першу скрипку. Він угадав. Попри удавану ворожість, Джозеф волів розмовляти з нею.

— Мені двадцять п’ять. Так, це правда, я не агентка, а інспекторка поліції, яка тимчасово співпрацює з ФБР. Але він, — вона вказала в бік Джонсона, — справжній агент. Ми входимо до складу розвідувальної групи. Хочемо поговорити з тобою про те, що сталося з твоєю родиною.

Хлопець гірко посміхнувся.

— Те, що сталося з моєю родиною... З моїми близькими нічого не сталося. Так говорять про хвороби, нещасні випадки, катастрофи. А мою родину було вбито. Я торочу про це вісім місяців. Чому ФБР зацікавилося нашою справою саме зараз?

Джонсон втрутився у розмову. Він висловлювався обережно, бо не хотів обнадіювати хлопця інформацією про відкриття справи: це рішення ще не було прийняте.

— Ми лише бажаємо уточнити деякі подробиці. Нам цікаво, чому ти вважаєш, що твою родину вбив якийсь незнайомець.

— Я бачив свого батька мертвим. На його обличчі були сліди від ударів, неначе він бився з кимось.

Джонсон із сумнівом глянув на Амаю, і вона одразу зрозуміла підтекст. Ендрюс міг битися зі своєю дружиною, яка намагалася захистити себе.

— А ще я добре знав мого батька. Він ніколи не завдав би нам шкоди, — додав хлопець.

Джонсон кивнув. Він часто чув таке пояснення.

Джозеф звернув увагу на цей жест.

— Ти не розумієш. Мої батьки любили нас, вони кохали одне одного, і ця закоханість не минулася з роками. Ми часто жартували над ними, коли вони цілувалися чи обіймалися. Мій батько був хорошою людиною, і він щиро любив нас. Ніщо не спонукало би його скоїти злочин, який йому приписують.

— Іноді вимушене переселення може порушити гармонію в сім’ї, а переїзд із Каліфорнії до Техасу передбачає серйозну зміну в житті, — припустила Амая.

— Мій батько отримав вищу посаду у фірмі, де працював; моя мати звикла подорожувати всією країною, аби виконувати свою роботу.

Вони багато місяців чекали на цю звістку. Що ж стосується «зміни в житті», Каліфорнія не обмежується пляжами й серфінгом — там багато чого намішано. Сакраменто — справжня глибинка, а наш будинок у Ґальвестоні був розташований на березі моря. Переселення до Ґальвестона було приємною подією. Моя сестра знайшла нових подруг, а моя мати була в захваті від цього міста.

— Не всі члени родини добре сприймали такі зміни. Здається, твій молодший брат адаптувався погано. Кілька сусідів скаржилися на його поведінку. Здається, один із них написав заяву в поліцію з приводу пошкодження приватної власності.

— Мій брат мав дванадцять років. Зовсім малий. Йому було важко поміняти школу, покинути друзів. Він комизився. Дитячі витівки.

Якось потоптав куртину квітів біля будинку сусіда. Той ще не встиг познайомитися з моєю сім’єю. Подумав, що це якийсь хуліган, і зателефонував до поліції. Трохи згодом мої батьки вибачилися перед ним і виплатили йому компенсацію. Чоловік виявив розуміння і забрав заяву. До речі, після тієї історії вони підтримували чудові стосунки. Саме він був тим сусідом, який навідався до них, аби дізнатися, як вони почуваються після бурі, і саме він... їх знайшов...

Амая помітила його небажання промовляти вголос, що його рідні померли. Він розповідав про вбивство, проте уникав слова «мертві».

— Ти жив у Сакраменто з батьками?

— Так.

— Трохи дивно, що твої батьки перебралися до іншого міста, а тебе залишили.

У світлих очах Джозефа спалахнули два темні вогники. Він гучно випустив повітря з легенів і зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти. Було очевидно, що хлопець міг ображатися.

— Вони не залишали мене. За два місяці до запланованого переїзду моя бабуся впала й переламала стегно. Її прооперували, вона дуже добре все витримала й почала видужувати, але, коли настав час їхати, виявилося, що на неї чекає ще один місяць реабілітації. Ми намагалися домовитися зі страховою компанією, але працівники не могли дати нам гарантій, що їй оплатять лікування, якщо ми переїдемо до іншого міста. Я мав розпочати навчання пізніше, тож ми вирішили, що я залишуся з нею у Сакраменто, доки вона не пройде реабілітацію, а потім ми всі возз’єднаємося у Ґальвестоні.

— Ви збиралися жити всі разом у Ґальвестоні?

— Таким був наш план.

— І бабуся мала приєднатися до вас? — спитала Амая, метнувши швидкий погляд на Джонсона.

— Так, — відказав хлопець. — Після тієї халепи батьки вирішили, що надалі бабуся житиме з нами: так буде краще для всіх.

— А хто знав про ваш переїзд?

Джозеф знизав плечима.

— Ну... Гадаю, багато хто знав про це. Сусіди, друзі й, само собою, співробітники фірми, де працював батько, а ще — колеги матері, що допомагали їй знімати програму; учасники театральної студії, яку вона відвідувала; директори й учителі шкіл, де ми навчалися; люди, що оформляли наші медичні страховки. Я вже казав тобі, що йшлося про запланований переїзд.

— Детектив Нельсон розповів нам, що після трагедії ти не повертався туди, а ректор каже, що ти ніколи не виходиш за межі університетського містечка й залишишся тут під час урагану.

Його погляд перемістився до якоїсь невидимої точки в порожнечі, яку він вже шукав раніше.

— Мені немає куди йти. — Інтонація підтверджувала його відчай.

— А твоя бабуся?

Джозеф потупився, і на якусь мить здалося, що промовчить. Утім, він таки заговорив, і його відповідь здивувала їх:

— Ти колись чула вираз «померти від горя»?

Амая кивнула.

— Саме це сказав лікар: вона померла від горя. Хоча бабуся швидко одужувала після операції, вона впала в глибоку депресію, коли наших рідних убили. Пів року тому вона відійшла в інший світ, переживши мою сім’ю лише на два місяці.

Погляд Джозефа знову загубився у порожнечі. Дівчина вдивилася в його обличчя. У тій невідомій далечіні він шукав умиротворення з гірким присмаком, якусь віддушину, де дедалі частіше знаходив прихисток. Амая зрозуміла, що цей хлопець — потенційний самогубця.

— Мені треба знати твої аргументи, — мовила вона, вивівши його зі стану задумливості.

— Мої аргументи? — повторив він, дивлячись на неї так, неначе щойно прокинувся.

— Аргументи, які дають тобі підстави думати, що твоя родина була вбита незнайомцем, який проникнув до будинку. Щось іще, крім знання, що твій батько не скоїв би такого злочину. — Амая трохи нахилилася вперед і дещо наполегливо мовила, заохочуючи його відповісти: — Що саме є найбільш суперечливим? Ти знав їх краще, ніж будь-хто, і мені добре відомо, що кожен із нас наділений умінням інтуїтивно відчувати все, що відбувається з тими, кого ми любимо. Розкажи мені. Зізнайся, що ти відчув нутром. Мало бути щось серйозне, те, що не зміг побачити детектив Нельсон. І навіть тисячі детективів не побачили би цього, бо вони не мали емоційного зв’язку з твоїми рідними. Ти єдиний, кому це до снаги. Що то було?

Джозеф ошелешено дивився на неї, його дихання трохи прискорилося, і вона була певна, що він ось-ось зробить важливе зізнання. З іншого боку, вона розуміла, наскільки йому сумно — його переповнювала особлива печаль, що викликає цілковиту байдужість до всього. Якусь хвильку Амая побоювалася, що він сховається у свою шкаралупу й нічого не скаже. Джозеф відвів погляд і спрямував його на ту саму невидиму точку, але миттєво повернувся звідти й позирнув на неї.

— Скрипка, — рішуче сказав хлопець. — Скрипка без смичка, яка згодом зникла.

Джозеф Ендрюс Джуніор запевняв усіх, що ні на мить не повірив, ніби його батько вбив решту родини. Саме це він казав і стояв на своєму, хоча не розкривав усієї правди. Його впевненість похитнулася, щойно він опинився перед детективом Нельсоном. Той тип старанно виявляв співчуття, проте його голос видавав істинне ставлення, яке полягало в тому, що насправді він не співчував йому, а жалів його. Джозеф умів інтуїтивно вгадувати почуття інших людей. Він розумів, що жалість детектива означала приблизно таке: «Було б краще, якби він загинув разом зі своєю родиною і не переживав цього жаху». І саме це принизливе ставлення з боку детектива породило сумніви в його душі. Він запідозрив, що Нельсон щось знав і приховав від нього цю інформацію. Чоловік поводився так, наче мав неабиякий досвід, бачив найгірше й призвичаївся до цього. Джозеф психологічно готував себе до того, що може побачити, коли переступить поріг батьківського будинку. Не вдаючись у подробиці, Нельсон розповів йому, у якому стані був будинок, коли поліція приїхала туди: безлад, розбиті вікна... Що більше Джозеф відганяв моторошні образи, то яскравіше його уява малювала трупи у вітальні, кров на підлозі, запах страху. Він знав, що не готовий увійти туди, що побачене назавжди змінить його життя, але вибору не було. Сусід — той самий чоловік, який написав заяву на брата Джозефа, коли той потоптав його сад, той самий, який знайшов тіла вбитих, — виявився хорошою людиною. Щойно поліція дала дозвіл, він найняв робітників і попросив їх вкрити розбиті вікна дерев’яними панелями, а також ретельно все вимити. Він спробував пояснити це хлопцеві, коли вів його до дверей.

Усього цього кошмару, до якого Джозеф готувався, просто не існувало. Вкрай розгублений, він слухав і осмислював пояснення доброго самарянина, але водночас шукав плями крові на підлозі, намагався відчути запах смерті, виявити якусь ознаку трагедії, що сталася тут. Та нічого не знайшов. Жодного натяку на те жахіття. Натомість він побачив наплічник брата на вішаку біля вхідних дверей. Захоплено вдихнув ніжні пахощі білих орхідей — улюблених квітів матері, розставлених по всій вітальні. Позирнув на абстрактну картину в блакитних тонах, що вирізнялася на тлі білосніжних стін (сестра намалювала її торік, на уроці образотворчого мистецтва, і вони перевезли це полотно з Сакраменто). Перевів погляд на телевізор з величезним екраном, який батько купив, пообіцявши, що вони разом дивитимуться футбол; коли мати почула ці слова, вона закотила очі під лоба, прикинувшись роздратованою. Він відчув їхню присутність усім своїм єством. Складалося враження, буцімто вони пішли в кіно або на закупи й будь-якої миті повернуться. Джозеф почувався виснаженим; він був звичайним хлопцем, який повернувся додому й потребував спілкування із сім’єю. Попрощавшись із добрим сусідом, який вперто відмовлявся лишати його на самоті, він зачинив за ним двері. Несподівано сповнився сил, неначе підживившись енергією своїх близьких, якою були просякнуті ці стіни. Чітко зрозумів, як діяти далі. То був його будинок, і він має жити в місці, де витали душі його рідних. Таке рішення видавалося більш ніж логічним, тим паче що він досі фігурував у списках студентів, зарахованих до університету. Необхідно перевезти бабусю до Ґальвестона й оселитися тут.

Коли хтось помирає, родичі небіжчика часто замислюються над тим, чого б він бажав, якби не втрутилася смерть. Чи хотіли б його рідні, щоб їхній син чи брат лишився тут після того, що трапилося?

Відповідь на це запитання не мала жодного значення. Адже тієї миті Джозеф побачив скрипку. Блискучий темний інструмент, чия присутність здавалася природною і підозрілою водночас. Хтось поставив його впритул до сталевого каміна, прикрашеного білими свічками за задумом матері. Красномовнішого доказу годі уявити — все одно що вбивця написав би кров’ю імена своїх жертв на стіні.

Зачарований страшним відкриттям, Джозеф не міг відірвати очей від скрипки. Аж раптом ним оволоділо відчуття, ніби він — єдина жива істота в тій кімнаті — опинився на кладовищі. Не відводячи погляду від інструмента, хлопець позадкував до виходу й відчинив двері, дозволивши морському бризу залетіти всередину й звільнити його від гнітючої атмосфери склепу, що змушувала тремтіти з голови до ніг. Він помилився: цей будинок став йому чужим, а його батьки ніколи не повернуться, бо їх убив якийсь незнайомець, а той поліціянт був бовдуром, нездатним бачити далі свого носа.

16. Гладити звіра

Новий Орлеан, Луїзіана

Детектив Джейсон Булл вів автомобіль новоорлеанськими вулицями, що ставали дедалі більш порожніми, і жваво теревенив зі своїм напарником. Тим часом Амая і Джонсон, які влаштувалися на задніх сидіннях, мовчки дивилися у віконця. Джейсон був певен, що ці двоє посварилися. Очевидний висновок. Щоправда, про серйозний конфлікт не йшлося. Джонсон наздогнав Амаю біля автомобіля і сказав їй кілька різких слів, а вона напрочуд спокійно відповіла йому. Ці вашингтонські агенти такі ввічливі, що навіть полаятися нормально не можуть. Вони обмінялися лише двома чи трьома фразами впродовж усієї поїздки від університетського містечка до готелю «Дофін».

Джонсон помітив, що Джейсон витріщається на нього в дзеркало заднього огляду, і сердито відвів погляд. Він мав хорошу репутацію — терпимо ставився до думок інших людей, був приємним у спілкуванні, легко визнавав чужий талант, — тож його не дивувало, що Дюпре прийняв його до своєї групи. Відверто кажучи, він міг зрозуміти заздрість Емерсона, адже це почуття іноді зароджувалося в його серці. Відмінність між Емерсоном та Джонсоном полягала в тому, що перший був дурнем, а другий пропрацював достатньо довго, аби збагнути просту істину: інтереси колективу є важливішими за професійні заслуги. Ось чому Емерсон поїхав з агенткою Такер до Флориди, а він вирушив до Нового Орлеана разом із Дюпре.

Джонсон намагався додзвонитися до Дюпре, коли вони з Амаєю простували університетськими коридорами. Зв’язок постійно обривався. Полишивши спроби, він збентежено позирнув на свою супутницю. Господь відав, яких величезних зусиль він докладав, аби зрозуміти її, але у нього нічого не виходило. Спілкування з нею завжди нагадувало наближення до тигра. Її чарівність і видимий спокій були лише прекрасною шкірою, під якою причаївся небезпечний хижак. Перш ніж увійти до ректорського кабінету, Джонсон подумав, що, зважаючи на молодість Джозефа Ендрюса, хлопець буде більш схильним розмовляти із Саласар, ніж із ним. І він не помилився. Агент відступив назад і не втручався в їхню бесіду, дозволивши їй провести допит. Саласар діяла професійно. Розпитуючи хлопця, вона виявляла силу й водночас вразливість, і це поєднання було надзвичайно сексуальним. За мить до того, як Джозеф почав свою оповідь, у Джонсона виникло відчуття, що хлопець замкнеться в собі. Він нахилився вперед, обхопивши голову руками й обпершись ліктями об коліна так, неначе збирався блювати. Амая підсунула стілець ближче, аж доки її коліна не торкнулися колін співрозмовника, а потім, імітуючи його позу, нахилила голову таким чином, що її волосся майже перепліталося з його волоссям. І тоді він заговорив. Розповів їм про те, як повернувся додому, як знайшов скрипку і тієї ж миті зрозумів, що її залишив убивця його родини, як детектив Нельсон не надав значення його інтуїтивній впевненості, вважаючи її непереконливим аргументом, що не виправдовував непростимого злочину його батька.

Після всіх цих зізнань Джозеф здавався спустошеним.

Джонсон підійшов до Амаї і, нахилившись, прошепотів їй на вухо:

— Я дотримуюсь тієї ж думки, що й Нельсон. До чого тут скрипка?

Вона розвернулася до нього. Її очі люто палали. М’язи напружені.

Готова до бою.

— Я бачила скрипку на фермі Алленів.

— Немає нічого дивного... — запротестував Джонсон.

Амая перебила його, звівшись на ноги й ставши ближче, аби хлопець не чув їхньої розмови.

— І я певна, що бачила подібний інструмент на світлинах із місця події на фермі Мейсонів у Техасі, в тій самій кімнаті, де виявили тіла. На одному зі знімків було видно частину вигину деки й плечову опору, хоча цього недостатньо, щоб визначити, що то був за інструмент — скрипка чи віолончель.

— Невже? Спершу диригент, а тепер скрипка? — мовив він, підвищивши голос.

Ця суперечка привернула увагу Джозефа. Він підняв голову й глянув на агента з проблиском надії в очах.

— Не я обрала це дурнувате прізвисько, — прошепотіла Амая, зробивши шанобливий жест у бік хлопця.

Розважливий Джонсон замовк, помітивши, як дивиться на нього хлопець. Він бачив такі погляди раніше. Вони виражали нагальну потребу знайти будь-який привід жити далі. Та агент усвідомлював небезпеку. Підбадьорювати таких людей все одно що наповнювати повітрям легені потопельника: ти ризикуєш викликати емоційну залежність у того, хто переслідуватиме тебе й проситиме ще одну «дозу», хоча ти знаєш, що надії немає. Він запитав себе, чи відбувалося щось подібне з детективом Нельсоном упродовж останніх місяців, чи мучила його нездатність поставити крапку на важливій сторінці свого життя. Джонсон відвернувся від Джозефа, силкуючись зосередитися і згадати предмети, які бачив на знімках місця вбивства Мейсонів. Як би він не напружував свою пам’ять, йому не пригадувалася скрипка посеред того хаосу. З іншого боку, він не міг сказати напевно, що скрипки не було. Залишалися сумніви. Джонсон печально позирнув на Амаю.

— Якщо це правда...

— Я в цьому певна. Зателефонуйте Дюпре, ми маємо негайно вертатися до готелю. Треба поговорити з детективом Нельсоном і перевірити предмети, знайдені на місцях події. — Вона глянула на годинник. — Агентка поліції Техасу сказала мені, що всі речі, взяті з ферми Алленів, зберігатимуться на державному складі. Якщо ми поквапимося, маємо шанс поговорити з працівниками складу до закриття. Не виключено, що речі, які забрали з будинків інших родин, теж потрапили на склади.

Перш ніж вийти з кабінету ректора, Джонсон нахилився вперед, обперся ліктями об стіл і зазирнув у вічі Джозефу, який нерухомо сидів на тому ж місці.

— Автобуси ще вивозять людей із міста. Якщо ти поспішиш, встигнеш виїхати. Тут доволі небезпечно.

— А що може зі мною трапитися? Помру? — відказав той зі спокоєм божевільного.

Джонсон не знав, що відповісти.

Амая розвернулася до хлопця.

— Ти не можеш померти. Ти допомагаєш нам спіймати вбивцю твоєї родини.

Джозеф вдихнув повітря, й у них склалося враження, ніби обм’якла лялька без кісток, що сиділа перед ними, набула форми й ожила. Він повільно кивнув, неначе проголошуючи клятву.

— Я не помру, — сказав він, дивлячись на Амаю. То була обіцянка.

Вона глянула на нього з майже материнською гордістю. З якоїсь невідомої причини, що зачудовувала Джонсона, дівчина ототожнювала себе з ним.

— Дай мені твій номер телефону, а потім виїжджай із міста.

Джонсон набрав номер Дюпре, проте зв’язку досі не було. Він знову покосився на Амаю, яка, на відміну від нього, навряд чи переймалася розбіжностями в їхніх поглядах. Її більше цікавили міські панорами, що розкинулися за вікном. Обличчя було розслабленим, на губах грала легка усмішка. Такий спокійний вираз робив її молодшою, схожою на підлітка. Часте кліпання віями дало йому зрозуміти, що вона засинає. Він припустив, що за останні дні вона спала не більше кількох годин через насичений графік — подорож до Техасу, написання звіту, ранковий виліт до Нового Орлеана. Чоловік мотнув головою. Вона вміла виводити його з терпіння. Необхідно опанувати себе. Джонсон нормально сприймав накази, бо був досвідченим агентом. Проте в її манерах вгадувалася певна зухвалість, і це дратувало його. Звісно, вона робила це несвідомо, але примудрялася виголошувати свої рішення таким авторитарним тоном, ніби виносила вирок.

— Саласар, гадаю, ви помилилися, обнадіявши хлопця. Його розпач зворушив і мене, саме тому я порадив йому покинути місто. Але ви... — Він скорчив сердиту гримасу, від якої його вуса поповзли вниз. — Ви збрехали йому. Не можна робити такі заяви. Ми не певні, що його родину вбив диригент. Ви ж бачили його реакцію. Він ладен хапатися за будь-яку соломинку, щоб не визнати очевидного. Цей хлопець — потенційний самогубця.

Вона зупинилася і, розвернувшись до нього, виявила свою хижу сторону. Прекрасна тигряча шкіра. Навіть її голос нагадував муркотіння.

— Агенте Джонсоне, єдиний спосіб уникнути смерті — намагатися не померти сьогодні, а це не завжди вдається.

І знову ця клята велич, ця безапеляційність судді. Великий Боже! Вона була надто молода, аби розмовляти з такою інтонацією.

— Справді? А що станеться завтра, якщо вам доведеться сказати йому, що ви помилилися? Що з його рідними розправився не серійний вбивця, а його власний батько.

— Що станеться? Він проживе на один день довше. Ще один день, що подарує йому нові шанси, нові знайомства, можливість навчатися і виживати. Життя вчить нас виживати. Якщо ж ти мертва, варіантів немає.

Джонсону відібрало мову. Амая сказала «мертва», і він був певен, що добре розчув її. Вона говорила не про хлопця.

17. Перед смертю

Елісондо

Миттєве засинання — її порятунок. Їй хотілося спати. Сон — це безпека; якщо вона спатиме, коли прийде та жінка, то не дізнається про її візит, а якщо вона нічого не знатиме, то й не страждатиме. Якось їй вдалося заснути без зайвих думок і зусиль, це сталося само собою — можливо, тому, що вона майже не зімкнула очей попередньої очі. Хай там як, але Амая заснула, а прокинувшись вранці, не могла повірити власному щастю: вона спала й нічого не боялася. Більше це не повторилося, але дівчинка не полишала відчайдушних спроб. Вона завжди йшла спати першою; чистила зуби, щоб не було приводу вставати, і ходила до вбиральні, щоб бажання помочитися не розбудило її посеред ночі. Звечора збирала речі в школу, брала з шафи необхідний одяг, розкладала все в ідеальному порядку, а потім лягала в ліжко й заплющувала очі, кличучи сон, жадаючи дарованих ним тиші й забуття.

«Засинай!»

Розвернувшись до стіни, вона стуляла очі й, намагаючись абстрагуватися від усього, чула розмови сестер, які шушукалися на своїх ліжках і ділилися секретами. Крізь міцно стиснуті повіки вона бачила — мов на жовтогарячому кіноекрані — перехід до напівтемряви, коли згасало світло і запалювалася лампа на нічному столику Флори, яка зазвичай читала перед сном.

«Засинай!»

Амая чула, як батько заходив до кімнати, цілував сестер і бажав їм доброї ночі. Потім він наближався до її ліжка й нерішуче схилявся над нею. Іноді він ніжно гладив їй волосся на потилиці, хоча здебільшого не торкався її, бо боявся розбудити, обмежуючись тим, що смикав за край ковдри й обережно укутував дочку.

«Засинай!»

То була найбільша жертва. Амая відмовлялася від теплого батьківського поцілунку, щоб не відігнати сон, що мав прийти, мусив прийти будь-якої миті.

«Засинай, це твій останній шанс!»

У кімнаті западала тиша, яку порушувало лише шурхотіння сторінок книги, що її читала Флора. Двадцять хвилин по тому з коридору долинав голос матері, яка наказувала вимкнути світло.

Якщо вона не засинала до тієї миті, це означало, що у неї нічого не вийде.

«Тобі не вдалося заснути, і зараз вона прийде».

Відтоді хвилини й години тягнулися в напруженому очікуванні.

«Ніколи не спи горілиць!»

Якщо Амая чекала в такій позі, вона відчувала не лише тепло її дихання, а й близькість її губ, дотик її волосся на обличчі, крихітні крапельки гарячої слини, що забризкували їй щоки, а це було нестерпно.

«Ніколи не спи горілиць!»

Також вона відверталася від дверей, аби не піддатися спокусі розплющити очі й вдивлятися в темряву. Щойно Амая бачила її силует на порозі, починала невпинно тремтіти. Так, дівчинка відразу заплющувала очі й удавала, ніби спить, але було пізно; обидві знали, що вона не спала, обидві знали, що вона її бачила. Їй здавалося, що це посилювало задоволення її мучительки, що та живилася її страхом, коли нахилялася нижче й шепотіла:

— Спи спокійно, маленька сучко. Господиня не з’їсть тебе цієї ночі.

Амая добре чула, як текла її водяниста слина й скреготіли її зуби. Чула, як напружувалися м’язи її шиї та обличчя, коли Росаріо посміхалася, а вона помирала від страху.

«Ні, не дивись на двері».

Тепер дівчинка завжди дивилася на стіну. Зачувши її кроки в коридорі, вона заплющувала очі, завмирала й молилася:

«Отче наш Отче наш Отче наш...»

Розвертаючись до стіни, вона була такою ж беззахисною, як і в інших позах — горілиць або обличчям до дверей. Однак цей вчинок, вираз її обличчя і положення тіла передбачали певну зухвалість, що ображала матір, рівною мірою дратувала й тривожила, роздмухувала лють, поглиблювала зневагу і насамперед бентежила. Мати знала, що мала владу над нею і до смерті лякала її, проте, коли Амая вперше насмілилася повернутися обличчям до стіни, щось змінилося. Дівчинка почула, як вона увійшла до кімнати й наблизилася до ліжка. Її погляд впився у дитину, яка так міцно стулила повіки, що було неможливо не помітити, що вона прикидалася сплячою. Амая відчувала її подих на своєму вусі й на щоці, відчувала жар її губ. Росаріо відкрила рота, нахилилася дуже близько до неї і зробила такий глибокий вдих, що кілька м’яких волосинок дівчинки прилипли до її зубів. Вона затремтіла від безпорадності й щось промимрила, пориваючись заговорити, але зрештою промовчала. Аж раптом жінка випросталася, тримаючи в роті дитяче волосся. Рухаючись, наче у сповільненій зйомці, вона відступила до дверей спальні й завмерла там, довго, надзвичайно довго спостерігаючи за Амаєю, поки та лежала з широко розкритими очима й молилася в темряві:

«Отче наш Отче наш Отче наш...»

18. Смичок

Новий Орлеан, Луїзіана

Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.

Амая розплющила очі. Невже вона заснула?

— Саласар, — прошепотів Джонсон, — телефонує агент Дюпре.

В автомобілі загримів голос Дюпре. У неї паморочилося в голові.

Вона зосередилася, силкуючись зрозуміти, про що він говорить.

— Поліція знайшла мертвою цілу родину всередині їхнього будинку в Тампі, Флорида. Агенти Емерсон і Такер перебувають на місці події. Вони на конференц-зв’язку. Агентко Такер, ми слухаємо вас.

Голос Такер, що бринів десь удалині, був майже невпізнанним. Агентка перелічувала збіги з іншими вбивствами. Амая ще не виплуталася з павутиння сну. Слова Такер були незрозумілими через поганий зв’язок і сильний акцент, тож вона мала докласти зусиль, аби щось розібрати.

— Йдеться про родину Семюелз, але вона нічим не відрізняється від попередніх. Таке враження, ніби ми знову в Техасі. Все сходиться. Батько, мати, троє дітей — двоє хлопчиків та одна дівчинка — і бабуся. Сліди від мотузок, постріли в голову, двадцять другий калібр, батьківська зброя, голови розвернуті на північ, вік жертв збігається.

— Ми помилилися. Він обрав Флориду замість Нового Орлеана, — бідкався Джонсон.

— Ні, ми не помилилися. Там працює половина групи, — заперечив Дюпре.

«Половина», — смиренно подумав Джонсон.

— Агенти Емерсон і Такер продовжать розслідування. Вони наглядатимуть за тілами жертв, оглянуть місце події і всі знайдені там предмети. Щойно надійде дозвіл на перевезення трупів, агенти поїдуть до моргу і будуть присутніми на розтині. Ми залишимося тут. Минуло лише чотири дні після вбивства Алленів. Очевидно, що вбивця поспішає. Що б не спонукало його розправитися з цими родинами, він мчить на всіх парах. Гадаю, він приїде сюди, — мовив Дюпре. — Не проґавить такого шансу.

— Агентко Такер, — перебила Амая, — говорить інспекторка Саласар. Де ви зараз? На місці події?

— Так, ми оглядаємо тіла разом із коронером, — пролунав металевий голос Такер.

— Перевірте, чи не лежить поряд із тілами скрипка. Якщо ви подивитесь на загиблих знизу вгору, то, напевно, знайдете її десь позаду або над їхніми головами. Ймовірно, що скрипка недбало валятиметься, нічим не виділяючись з-поміж інших предметів, що висять на стінах або розкидані на підлозі.

Минуло менше двох секунд, і Такер підтвердила:

— Так, там є скрипка. Приблизне розташування — між головами матері й старшого сина. Злегка нахилена праворуч і напівприкрита перевернутим стільцем. Звідки ви знали?

— Саласар, поясніть мені, в чому річ, — звелів Дюпре.

Амая заплющила очі, знову притулилася головою до віконця і махнула рукою Джонсону, надаючи йому слово.

Оскільки Джонсон був хорошою людиною, він одразу примирився з Амаєю і відповів:

— Агенте Дюпре, ми приїхали. Детектив Булл паркує автомобіль у дворі готелю. Побачимось за хвилину. Агентко Такер, пошукайте смичок. Це важливо. Якщо їх убив диригент, ви його не знайдете.

Дюпре вислухав подробиці свідчень Ендрюса, уважно роздивляючись знімки місць події. Він погодився, що предмет у вітальні Мейсонів — частина плечової опори музичного інструмента, який міг бути скрипкою. Фотограф зосередився на трупах. Хоча місце події потрапило в кадр, накопичення сміття, уламків і всякої всячини, перемішаної із землею, пилом і гілками, заважало скласти уявлення про обстановку кімнати, тим паче що поліція прибрала все, що лежало на трупах. Коли сталися вбивства у Кейп-Мей, Бруксвілі та Кілліні, місця події вважалися наслідком стихійного лиха, тож провідне значення надавалося порятунку тих, хто міг вижити. На інших знімках не було видно нічого схожого на скрипку.

Покосившись на Амаю, Джонсон додав:

— Коли ми були в Техасі, інспекторка Саласар мала розмову з поліціянткою штату, і та сказала їй, що вони складуть інвентар предметів, знайдених на фермі, а потім передадуть їх до державного складу, де вони зберігатимуться до прибуття спадкоємців.

— Добре, — сказав Дюпре. — Займемося цим, щойно поговоримо з Нельсоном. Його начальник пообіцяв, що зателефонує нам за дві хвилини. Агенти Емерсон і Такер приєднаються до нашої бесіди з Тампи.

Начальник був людиною слова, тож рівно за дві хвилини передав слухавку агенту Бреду Нельсону. Дюпре стисло пояснив причину звернення:

— Справа про вбивство родини Ендрюсів багато в чому подібна до серії вбивств, які ми розслідуємо. Відсьогодні справу Ендрюсів розглядатиме ФБР. Ваш колишній начальник у Ґальвестоні надіслав нам усі матеріали розслідування і надав необхідну підтримку. Сподіваємось, що ви теж нам допоможете. Зайве уточнювати, що вам заборонено переказувати зміст нашої бесіди будь-яким особам.

— А з ким я мав би обговорювати нашу бесіду? Гаразд, робіть усе, що бажаєте, — зверхньо відповів Нельсон. — Ця справа мене вже не стосується. До слова, я закінчив розслідування багато місяців тому. Не забудьте нагадати про це Джозефу Ендрюсу. Хай набридає вам.

— Детективе, говорить інспекторка Саласар.

Бред Нельсон покірно вислухав її і роздратовано підтвердив: так, клята скрипка. Вони побачили її від самого початку. Поза всяким сумнівом, то був звичайний декоративний елемент. Скрипка не належить до предметів, що можуть засвідчувати присутність сторонньої людини на місці, де сталося «самогубство-вбивство». Поліція не знайшла нічого підозрілого — ні волосся, ні слідів, ні часток шкіри. Ніщо не вказувало на те, що в будинку побував незнайомець. Скрипка, напевно, була частиною дизайнерського задуму матері. А може, молодший брат почав учитися гри на цьому інструменті.

— Детективе Нельсоне, говорить агент Джонсон. Чи знали ви, що сеньйора Ендрюс була дизайнеркою інтер’єру і сама облаштувала їхній новий будинок?

— Дуже приємно, агенте Джонсоне. Так, Джозеф усе нам розповів: що його мати не дозволила би, щоб скрипка порушила «естетичне тло» її роботи; що його молодший брат був лінивим і останнє, що він би зробив, так це брати уроки скрипки. Однак існує безліч причин, з яких ця скрипка опинилася в будинку. Не забувайте, що в той період Джозеф не проживав там. Будь-хто з родини міг принести її. Мати відвідувала театральну студію.

— Твердження одного з членів родини про те, що певний предмет не повинен бути в будинку, мало би викликати у вас сумніви. Хоча хлопець не жив там, він знав своїх рідних краще, ніж будь-хто з присутніх, — різко мовив Джонсон.

— І я таки засумнівався. Наступного дня я попросив експерта перевірити наявність чужих відбитків пальців на скрипці... Жодних слідів він не виявив.

— Після того як ви наказали бригаді прибиральників очистити місце злочину, — зауважив Дюпре.

Амая глянула на свого начальника. Люб’язність, з якою він почав розмову, навряд чи могла ввести когось в оману.

Детектив Нельсон гучно засопів. Звук нагадував гуркотіння грому.

— Послухайте, я знаю, що ви намагаєтеся зробити. Мені теж шкода цього хлопця, я розумію, яку трагедію він переживає, і саме тому досі відповідаю на його дзвінки. На жаль, я розглядав чимало подібних справ. Джозеф — єдиний, хто уцілів з усієї родини. Його мучить відчуття подвійної провини: з одного боку, він страждає через те, що не був поряд із ними, а з другого — заперечує те, що сталося. Ендрюс хапається за соломину, а я знаю, чим закінчуються такі спроби: якщо він не зможе прийняти батьківський злочин, той факт, що він не загинув тієї ночі, не матиме жодного значення, бо він сам виб’є собі мізки. Ось чому я вдруге відрядив розвідувальну групу до будинку — не тому, що вирішив, що ми недостатньо ретельно виконали нашу роботу, а щоб остаточно розвіяти всі його сумніви. Ми зробили все, що потрібно: оглянули місце події, взяли зразки волосся, крові та сечі, провели експертизу куль. Я наказав групі повернутися й зняти відбитки пальців зі скрипки лише для того, щоб заспокоїти хлопця. Та нічого — геть нічого — не вказує на те, що в будинку побувала стороння особа. Зброя лежала біля руки батька. На його шкірі виявлено сліди пороху. Кулі, які витягли з трупів, були випущені з цього пістолета. Більш ніж очевидно.

— Про який тип скрипки йшлося? — уточнила Амая.

У його голосі вчувалася певна полегкість.

— Це мені відомо. Хлопець не давав мені спокою, тож я не вдовольнився пошуком відбитків, а попросив написати повний звіт. Звичайна скрипка, одна з тих, що використовуються для навчання; будь-хто купив би таку для свого сина-підлітка, якби той раптом забажав навчитися грати. Виготовлена у США, продається за сімдесят доларів у будь-якій крамниці музичних інструментів. Ми перевірили кредитні картки, щоб встановити, чи не купляв хтось скрипку в одній із таких крамниць. Та сума невелика, можна заплатити готівкою.

— Детективе, чи знайшли ви смичок? — спитала Амая.

— Смичок? — Інтонація видавала його збентеження.

— Тонку, дещо викривлену паличку з натягнутим пучком кінського волосу, що торкається струн скрипки для видобування звуку.

— Я знаю, що таке смичок, — сердито буркнув він.

— І що? Ви його знайшли?

Нельсон знову засопів.

— Ні, ми його не знайшли, але я не розумію, чому це важливо...

— Розкажіть мені, за яких обставин зникла скрипка, — попросила Амая.

— Вона не зникла — її вкрали, — ображено відповів він. — Це трапилося після того, як інструмент вдруге оглянули в лабораторії. Тому, якщо ви намагаєтесь пов’язати його щезнення зі злочином, ви дуже помиляєтесь. Як я вже казав, після бурі вікна забили дошками. Підозрюю, що це було зроблено недбало. У подальші дні патруль помітив, що одна з дощок висіла криво; все свідчить про те, що вона зігнулася під власною вагою і кілька цвяхів вилетіли. Хоча в будинку були комп’ютери та фотообладнання, ніхто їх не чіпав. На кухні поліція знайшла відкриту пачку печива. Пропали такі предмети: скляний кубок, скляна підставка для ключів і скрипка. Ми вважаємо, що будь-який хлопець із цього району, схвильований новиною про вбивство, міг відчути спокусу проникнути всередину, коли побачив розчахнуте вікно. Він забрав пару дрібничок, нічого цінного. Не треба ускладнювати.

— Детективе Нельсоне, — перебив його Джонсон, — юний Джозеф Ендрюс наполіг на тому, щоб побачити тіла своїх близьких; ми знаємо, що ви спробували відрадити його, як це зазвичай робиться. Джозеф розповів нам, що його батько щодня тренувався і за своєю вдачею був бійцем, який мав би дати відсіч нападнику. Також він сказав, що на обличчі батька було чимало саден, що скидалися на рани, отримані в ході бійки. Він навіть запам’ятав зламаний ніготь. Згідно зі звітом коронера, що лежить переді мною, на тілах інших членів родини не виявлено ран, завданих внаслідок самооборони чи нападу. Як ви пояснюєте наявність ушкоджень на обличчі сеньйора Ендрюса?

— Ви вірите в бійку з незнайомцем? Якщо ви так уважно читали звіт, ви мали б звернути увагу на відсутність слідів проникнення зі зломом і ознак боротьби. Все це накоїв божевільний батько. Гадаємо, він сам себе поранив. На прикладі зброї знайдено рештки його шкіри. Я часто бачив таке: перш ніж застрелитися, вбивці впадають у відчай. Вони б’ють себе, караючи за злочин або намагаючись повернути ясність мислення. Фізичний біль допомагає їм зосередитися.

— Детективе, я не зрозуміла кількох пунктів у балістичному звіті, — мовила Амая. — Ви провели порівняльне дослідження на основі двох куль: однією стріляли в лабораторії, а другу витягли з голови жертви — молодшого сина, якщо точніше.

— Так і є, — підтвердив Нельсон.

— Чому ви зіставили лише одну кулю? — спитав Джонсон.

Амая відповіла за Нельсона:

— Бачу, що ви спробували вийняти кулю з голів дружини й доньки, але часто трапляється, що при влученні в череп куля розколюється. Ви витягли цілу кулю з голови хлопчика, тому що його череп не такий твердий.

— Ваша правда, — визнав Нельсон. — Ми не змогли зіставити сліди каналу ствола, але визначили, що пістолет був тієї ж марки й калібру.

— А куля, якою був застрелений батько? — не відступала Амая.

— Річ у тім, що... — пробелькотів Нельсон.

— Ви не провели експертизи, — завершила фразу Амая.

— Ви ж пам’ятаєте, що то був двадцять другий калібр. Це означає, що сліди дефлаграційного горіння є меншими порівняно зі зброєю іншого калібру. Але ми працювали старанно. Дослідження на вміст свинцю, барію та сурми виявилося позитивним. Також підтверджено, що постріл здійснювався лівою рукою. Нагадую вам, що батько був лівшею. Звідки це знав незнайомий нападник? Стріляв Ендрюс.

— А як щодо кулі? — наполягала Амая.

— Її немає.

— Ви хочете сказати, що її не знайшли на місці події? — поцікавився Дюпре.

— Він хоче сказати, що куля залишилася в голові сеньйора Ендрюса, — оголосила Амая.

На якусь хвильку здалося, що Нельсон задихається. Нарешті він відповів:

— Заради бога! В цьому не було потреби. Ми маємо сліди пострілу, кулю, витягнуту з голови хлопчика, а також кулі, якими було вбито дружину і доньку. Немає жодних сумнівів, що куля в голові Ендрюса розколота.

— Ні, вона не розколота, — заперечила Амая. — Ми щойно отримали звіт коронера. На рентгенівському знімку черепа видно цілу кулю.

Всі мовчали в очікуванні реакції Нельсона. Кілька секунд по тому він мовив:

— По-перше, я сумніваюсь, що це щось змінить. Він стріляв, він убив усю свою сім’ю, і всі докази підтверджують його провину. По-друге, мені здається, що ви перекладаєте всю відповідальність на мене, хоча я — простий детектив із відділу вбивств. Ми розслідували цю справу не менш ретельно, ніж будь-яку іншу.

— Детективе Нельсоне, ви можете відповісти на останнє запитання?

— На останнє? Якщо це правда, закладаюсь, що зможу!

Джонсон і Дюпре, усміхаючись, подивилися на Амаю. Вони з легкістю уявили, як детектив Нельсон витирає піт із чола.

— На місці події виявлено ще одну кулю...

— Так, вона застрягла у штукатурці стіни. Ця куля була цілою. Двадцять другий калібр, випущена з того самого пістолета.

— Знімок, що лежить переді мною, зроблений з дуже близької відстані. Я не можу визначити, як високо влучила куля, але закладаюсь, що ви знайшли її на рівні підлоги.

— Так. Звідки ви це знаєте?

Подив Нельсона передався Джонсону й Дюпре.

Амая натиснула на клавішу й змусила Нельсона трохи зачекати, перш ніж відповісти:

— Диригенту не пощастило з Ендрюсами. Буря виявилася не надто потужною; родина зібралася в неповному складі; батько чинив опір. Попри це, вбивця вирішив продовжити те, що розпочав; з якоїсь причини він не міг зупинитися. На нашу думку, в усіх випадках він спершу розправлявся з іншими членами родини, а батька залишав насамкінець. Та Ендрюс пручався, і тому довелося ліквідувати його, щоб обеззброїти. Для цього він мав при собі власну зброю. Агентка Такер уже висловила таку теорію: можливо, зброя не знадобилася йому під час нападів на інші сім’ї, але він носив її з собою, враховуючи ймовірність зриву його плану. Так і сталося у Ґальвестоні. Покінчивши з Ендрюсом, диригент скористався його пістолетом і вбив дружину та дітей.

— А як щодо кулі, що застрягла у стіні? Гадаєте, Ендрюс зміг вистрелити?

— Куля випущена з пістолета Ендрюса, але я думаю, що постріл був здійснений після його смерті. Самогубці стріляють собі в голову і дуже рідко в серце. Жоден із тих, хто має намір убити себе, не стріляє в якусь частину тіла перед тим, як поцілити в голову. Було б дуже підозріло, якби в черепі загиблого виявили дві кулі. Вбивця поклав пістолет у руки загиблого й був змушений вистрелити, аби лишити сліди пороху, проте Ендрюс уже був мертвий і лежав на підлозі. Куля пролетіла низько.

Джонсон зітхнув і повільно випустив повітря з легенів.

Дюпре підхопив свій телефон.

— Я вимагатиму наказу на ексгумацію трупа Ендрюса. Якщо мені вдасться переконати суддю в терміновості нашої справи, ми можемо отримати його розпорядження вже сьогодні ввечері.

— Я маю повідомити це Джозефу Ендрюсу, — задумливо мовила Амая.

Дюпре заперечив:

— Саласар, якщо суддя видасть наказ, дозвіл хлопця нам не потрібен. Як засвідчує практика, іноді краще не сповіщати родичів, доки не знатимемо напевно. Вони менше страждають.

— Я згоден із Саласар, — сказав Джонсон. — Цього разу страждання Джозефа Ендрюса майже не відрізнятимуться від радості переможця. Дуже давно він не відчував такого тріумфу.

19. Мері Ворд

Кейп-Мей, Нью-Джерсі

У морзі Ворд гучно задзеленчав телефон. Мері підхопилася, сиплячи прокльонами й водночас посміхаючись. Хоча вона вже сорок років займалася своєю справою, будь-який шум змушував її підстрибувати, наче кішка. Їй подобалося працювати в тиші. Так чинив її батько, так чинила вона, доки її син Бен не вирішив підтримати сімейну традицію і стати працівником моргу. Їй було приємно співпрацювати з Беном. Щоправда, впродовж перших місяців сімейна гармонія тріщала по швах через конфлікт, обумовлений його звичкою вмикати важку музику на всю гучність.

Вони досягли компромісу, домовившись, що Бен повсякчас працюватиме в навушниках. Мері знала, що це погано вплине на його слух і, можливо, йому доведеться носити слуховий апарат задовго до старості. Вона вважала себе хорошою матір’ю, але якщо покласти на одну чашу терезів постійні мігрені і наступництво поколінь, а на другу — успішний бізнес, то стане зрозуміло, що слуховий апарат — не найгірший варіант. Той факт, що її син цілодобово не знімав ці штуковини, створював одну-єдину проблему: він нічого не чув, крім музики, що бухкала в його вухах. Утім, їй було неважко підійти й торкнутися його спини, коли вона хотіла поговорити з ним. Мері усміхнулася. А ще можна було не лише торкнутися спини, а й подути йому у вухо. Бен успадкував її нервозність і реагував так бурхливо, наче йому подали сигнал пожежної тривоги. Вона насолоджувалася, лякаючи хлопця в такий спосіб, а потім сміялася з нього годинами або навіть днями, очікуючи, що він захоче помститися і влаштує якийсь розіграш.

Основна проблема полягала в тому, що вони могли не почути дзвінка, коли хтось телефонував їм із приводу замовлень. Клієнти були доволі відданими; зазвичай родини зверталися до того ж моргу, що й їхні дідусі чи батьки. Та не варто розслаблятися: конкуренція була жорстокою. Бен вирішив цю проблему, встановивши таку ж систему, як і на пожежних станціях. Щоразу, як дзвонив телефон, гучномовець підсилював звук і поширював його скрізь; він чудово все чув, а вона підстрибувала аж до стелі. Такими були наслідки тривалої роботи поряд зі смертю — з часом це стало навіть кумедним.

Мері жестом показала сину, щоб він виконував своє завдання, після чого відповіла на дзвінок і посміхнулася, коли на іншому кінці дроту пролунав молодий голос і якась дівчина назвалася агенткою ФБР. Як же змінилися часи! Вона почувалася дещо розчарованою, бо подумала, що нічим їй не допоможе. Після проходження урагану і загибелі родини Міллерів міська влада оголосила, що будинок підлягає знесенню, і зрівняла його з землею в цілях безпеки. Всі предмети були знищені. Однак її син Бен був одним з експертів, які, згідно з рішенням судді, вивозили тіла. Колись давно Мері водила його на уроки скрипки. З п’яти до дев’яти років він вчився грати на цьому інструменті, але ніяких здібностей не виявив і в десять років припинив навчання. Та Бен мав дуже добру пам’ять: якщо там була скрипка, вона, безумовно, привернула його увагу. Він неодмінно допоможе тій дівчині. Мері поклала телефон на полицю й усміхнулась, побачивши, що її син сидів спиною до неї і працював, поки в навушниках гриміла ота пекельна музика. Вона тихенько підкралася до нього й поклала крижану руку йому на потилицю.

20. Проповідник

Вулиця Бурбон, Новий Орлеан

22-га година суботи, 27 серпня 2005 р.

За цілий день агенти нічого не їли, крім бутербродів, які їм принесли власниці готелю «Дофін», поки вони вивчали матеріали справ.

В одному з кутків бару хтось грав на піаніно, і ця мелодія поєднувалася зі звуками музики, які долинали з вулиці, проникаючи до приміщення крізь розчахнуті двері. М’яке світло золотило бежеві стіни, що подекуди блищали так яскраво, наче були пофарбовані олією. Праворуч від шинкваса виднілася маленька арка, крізь яку можна було потрапити до внутрішнього дворика. Дюпре повів їх туди, бажаючи показати щось цікаве. З балконів горішнього поверху звисали в’юнкі рослини, що стелилися прямісінько над головами гостей і майже повністю вкривали мури. Лише внизу, там, куди сягало сяйво свічок, було видно, що початковий колір був світлішим за бурштинову гаму, яка переважала в барі.

— Цей дворик ніколи не ремонтували й не перефарбовували, — пояснив Булл. — Саме так він виглядав, коли його побудували в 1930 році. Подейкують, що раніше цей будинок належав меру міста.

Чорні оксамитові стільці оточували мініатюрні столики, які офіціанти пересували туди-сюди залежно від кількості гостей. Новоприбульці зсунули два столики, щоб сісти всією групою. Білл і Булл влаштувалися поряд із Джонсоном; Амая вмостилася за сусіднім столиком разом із Дюпре. Скидалося на те, що колеги зробили це навмисно — мабуть, помітили виразні погляди Шарбу в її бік. Вони замовили б’єнвільські устриці й фетучіне з річковими раками, що видалися їй дуже смачними, хоча її супутники не втомлювалися повторювати, що зараз недоречно куштувати раків.

— Вам треба приїхати весною, коли настає сезон ловлі, — мовив Булл до Амаї. — На порогах більшості будинків виставляють crawfish boil для приготування нашої традиційної страви з морепродуктами. Креветок, раків і крабів варять з кукурудзою і картоплею, а потім перевертають усю цю масу на застелений газетним папером стіл і їдять руками, умочуючи пальці в розтале масло й гострий соус.

На щастя, Дюпре зумів заінтригувати суддю своїм клопотанням і той видав дозвіл на ексгумацію. Залишалося чекати, коли судмедексперти сповістять їх про результати розтину Джозефа Ендрюса старшого.

Коли Амая обійшла місто вдень, у неї склалося враження, що мешканці прислухалися до порад мерії і представників влади штату, але, прогулявшись Французьким кварталом і вулицею Дофін, вона була неабияк вражена кількістю пияків із пляшкою пива в руках.

Обпершись об капоти автівок, припаркованих обабіч вулиці, вони святкували наближення урагану, глузуючи з гіпотетичної сили бурі, що має таке сексуальне ім’я, як Катріна.

На вулиці Бурбон запахи старого пива змішувалися із запахом свіжого, внаслідок чого звичний для цього місця сморід слабшав. Гарячий полуденний сопух відступав надвечір, коли температура повітря трохи знижувалася. Всі недобрі запахи розчинялися у пахощах, якими віяло з кількох відчинених ресторанів, у вишуканих ароматах жіночих парфумів, що зупиняли перехожих своїми невидимими руками, спокушаючи їх розважитися в нічних клубах. Ілюзорний недільний спокій, який привернув увагу Дюпре опівдні, безслідно зник. Зараз тут вирувало життя: сила-силенна людей піднімалася і спускалася вулицями. Амая помітила, що чимало новоорлеанців наділи святкові капелюхи, намиста або карнавальні маски. Піарник якогось стриптиз-клубу звернувся до їхньої групи й запросив увійти до зали, пофарбованої в кольори американського прапора, пообіцявши, що там виступатимуть справжні патріотки. Посеред вулиці, в кількох метрах від закладу, височів поміст, де несамовито кричав якийсь проповідник, вказуючи пальцем на всіх, хто підходив до патріотичного клубу.

— Покайтеся, грішники! Кінець уже близько. Господь обрушить на вас свій гнів. Сьогодні ви віддаєтеся хіті, а завтра плакатимете, мов діти. Та буде пізно.

Розвеселившись, Амая посміхнулася, знизала плечима й по-змовницьки глипнула на Дюпре. Вона не вперше бачила вуличного проповідника й не вперше чула пророцтва про кінець світу, але безперечно, що поява такого дивака в місті, на яке насувався ураган, набувала особливого значення.

Булл став поряд із Дюпре й прошепотів щось йому на вухо. Дюпре рушив далі, дещо зчудовано глянувши на поруччя балкона, куди вказував Булл (саме там він бачив стареньку, що привітно махала йому рукою сьогодні вранці). На превеликий подив Джонсона й Амаї, проповідник зіскочив із трибуни й, зробивши два великі стрибки, наздогнав Дюпре й загрозливо постукав пальцем по його плечу. Дюпре видав приглушений стогін, неначе йому було важко дихати, й сунув руку в кишеню, шукаючи подарований Нянькою талісман вуду. Та згадав, що лишив його в іншому піджаку. Білл Шарбу миттєво підбіг до них і блискавичним жестом скрутив нападнику руки за спину. Другою рукою він обхопив його за шию, позбавивши можливості рухатися.

— Спокійно, друже, — пошепки мовив до нього Шарбу. — Можеш кричати скільки завгодно, але торкатися заборонено.

Так званий апостол одразу здався.

— Більшість із них не становлять загрози, але часом вони надто захоплюються своїми пророцтвами. Гадаю, наближення урагану зводить їх із розуму. Вам боляче? — спитав Шарбу.

Дюпре хитнув головою, даючи зрозуміти, що нічого страшного не сталося.

— Звичайний м’язовий спазм. Йдеться про давню травму. Вона болить весь день. Напевно, впливає вологість.

Амая потупилася. На обличчі Дюпре відбився не фізичний біль. Це відчуття було їй знайоме. Вона крадькома піднесла руку до голови й торкнулася шерехатого краю ледь помітного старого шраму під волоссям. А наступної ж миті докорила собі за те, що згадала про нього. Вона могла місяцями не звертати уваги на той шрам. І майже забула би про його існування, якби не розмова з тіткою і не вираз обличчя Дюпре, що роз’ятрили її рану.

Замислившись, дівчина обводила шов пучкою пальця і водночас насолоджувалася інжирним морозивом, яким її пригостив шеф-кухар. Зазвичай вона не їла солодкого. Пахощі гарячого цукру, борошна, розплавленого масла не збуджували її так, як інших людей. Вона відмовилася від традиційного новоорлеанського десерту — пирога з горіхом пекан, але її байдужість до смаколика лише розпалила цікавість шеф-кухаря, який не заспокоївся, доки не вмовив її скуштувати один із десертів, що видався їй привабливим.

— Спершу я не був певен, що все вийде, бо їхня манера працювати дуже відрізняється від нашої. Але зараз я бачу, що вони неабияк допоможуть нам.

— Перепрошую? — мовила Амая, відволікшись від своїх думок.

— Білл і Булл. — Дюпре кивнув у бік шинкваса, де двоє новоорлеанських детективів жваво теревенили з Джонсоном і просили офіціанта підвищити гучність телевізора.

Зображення урагану, що кружляв над Мексиканською затокою, заполонило весь екран. Шарбу здійняв руку, і в барі запала тиша. Почувся закадровий голос, що супроводжував заворожливе насування бурі:

«Під час проходження циклу заміни ока урагану вітри тимчасово послабшали, але ураган вдвічі збільшився в радіусі, внаслідок чого розпочався другий період посилення».

Почувся роздратований шепіт — приблизно так реагують уболівальники, коли їхня команда пропускає гол. На цьому все закінчилося. Знову заграла музика. Ніхто не помчав до дверей, ніхто не вибіг із бару, перевертаючи стільці. Шарбу і Булл продовжили розмову з Джонсоном та офіціантом.

Амая замислено кивала, спостерігаючи за ними. Аж раптом Дюпре сполошив її:

— Вам сняться мертві, інспекторко Саласар?

Вона збентежено позирнула на нього, сумніваючись, що він справді поставив їй таке запитання.

— Я не розумію...

— Саласар, чи бачите ви мертвих біля підніжжя вашого ліжка?

Вона ворухнула губами в намаганні щось відповісти, але зрештою промовчала. Що то було? Якийсь жарт? Він додав, немовби вгадавши її думки:

— Я не жартую. Мені сняться небіжчики. Вони переслідують мене, намагаючись сказати щось, що дуже важко зрозуміти. Кошмари припиняються лише тоді, коли мені вдається розшифрувати їхні слова.

Амая широко розкрила очі. Проковтнула слину.

— Ну... я... — промимрила дівчина.

— Я чудово розумію вас. Такі речі краще не розголошувати; їх не варто розповідати психіатру, який має підтвердити вашу кваліфікацію. Можете не відповідати. Я знаю, що вони вам сняться. Я читав ваш звіт про маніяка, якого ви впіймали у себе на батьківщині. Пам’ятаю вашу непохитну відданість жертвам убивці і те розмите пояснення, сформульоване вами як...

— Інтуїтивне відчуття, — прошепотіла вона.

Дюпре повільно кивнув і провадив далі:

— Я знав багатьох поліціянтів, агентів і слідчих, і я здатен розрізнити справжній талант. Ви наділені цим талантом.

Зніяковіла, Амая стиснула губи.

— Багато хто вважає вас білою вороною, а ваші прозріння називає інтуїцією, підсвідомим здогадом, чимось на кшталт шостого чуття. Та я знаю, що це шосте чуття розвивається у людей, які здобули особливий досвід. Такий досвід зруйнував би особистість інших, проте вони вистояли, багато чого навчилися і набули вміння виявляти латентні змінні, як це трапилося зі Скоттом Шеррінґтоном.

Пригадуєте? Англійський поліціянт, я розповідав вам про нього на лекції. Він теж умів визначати приховані можливості, що ледь помітно тріпочуть під тонким шаром шкіри. Цей шар шкіри прикриває їх, дозволяючи щось розгледіти лише обраним, до яких належите ви.

— Я не настільки впевнена, що це правда.

Несподівано Дюпре розсердився.

— Зараз неслушна мить для удаваної скромності. Не має значення, чи визнаєте ви мою правоту. Значно важливіше визначити джерело вашої обдарованості. Коли йдеться про вбивць — серійних убивць, — латентні змінні не є явними й очевидними. Здебільшого вони навіть не піддаються логіці, принаймні так їх сприймає звичайний розум, що не пізнав темного боку реальності, добре знайомого вам. Коли Емерсон запитав у вас, як ви розкриваєте потенційні можливості, ви розповіли про перевагу використання латентних змінних. Велика кількість спостережуваних змінних додається до концептуальної моделі, завдяки якій легше зрозуміти сутність наявної інформації.

Я тисячу разів пояснював на моїх лекціях, що будь-хто може застосувати цю теорію на практиці. Але таке завдання до снаги дуже небагатьом людям, і всі вони мають дещо спільне. — Він ще наполегливіше зазирнув їй у вічі. — Їм довелося побувати в пеклі.

На якусь секунду вона потупила очі в землю, усвідомлюючи, що це помилка, що така реакція лише підтверджувала його слова. Коли вона підняла голову, їй здалося, що обличчя Дюпре — завжди таке незворушне — виражає задоволення людини, що знайшла підтвердження своїм здогадкам. Амая знову і знову запитувала себе, чому це так важливо для нього.

— Той досвід дозволяє їм бачити ті змінні, що для інших залишаються у сліпій зоні як щось приховане, ймовірне або припустиме... Таке знання доступне тим, хто чекає від демона відповідної поведінки, оскільки вони осягнули його потаємну природу й змогли вберегтися від небезпеки, щоб стати спостерігачами.

Схрестивши руки на столі, Дюпре нахилився вперед, ближче до неї.

— Вам це до снаги, а подібні здібності не виникають самі собою.

Я хочу знати, звідки у вас цей дар. Коли ви знайшли труп бабці під дахом, ви згадали місце вашого народження. Розкажіть мені про нього.

Цього разу Амая стрималася і не опустила погляду. Вона сміливо дивилася Дюпре у вічі, стараючись бути переконливою. Правильне рішення. Начальник стежив за кожним її жестом, перевіряючи на міцність слабкий механізм її самозахисту.

— Навіть не знаю, як я пригадала ту традицію. Я байдужа до місця, де народилася, не відчуваю свого «коріння» і ніколи не думала про тамтешні вірування. Мабуть, хтось розповів мені про них, коли я була малою. Може, то був простий умовивід, нейронний зв’язок із давніми звичаями, про які я геть забула.

Він нетерпляче мотнув головою.

— Ваша думка ні на що не впливає. Місце, де ми народжуємося і проводимо дитинство, накладає на нас незгладний відбиток. Усе побачене, вивчене й почуте закарбовується в пам’яті.

— Агенте Дюпре, я прожила у Сполучених Штатах стільки ж років, скільки у місці, де народилася; я приїхала сюди дитиною.

— Однак ви повернулися.

— Я повернулася до одного іспанського міста. Це не має жодного стосунку до місця мого народження. Воно ніколи мені не подобалося, хоча й не викликало особливої ненависті. Звичайне селище.

— Елісондо, — сказав він.

Вона відсахнулася так, ніби це слово вдарило її.

— Місце, якого ви ніколи не називаєте, — наполягав Дюпре, — але, попри це, саме там ви засвоїли потужні антропологічні традиції, що допомогли вам пояснити, чому диригент вважав природним поховати бабусю під дахом.

— Я невиразно пам’ятаю ті історії, вони завжди видавалися мені дурницями.

— Ви певні, що вони завжди видавалися вам дурницями?

— Завжди.

— Невже ви ні на мить не повірили в них? Невже вони не видалися вам чимось припустимим? Немає чого соромитися. Антропологічні мотиви, якими керувалися різні людські групи, обумовлені універсальними потребами, страхами та фобіями, усвідомленням свого місця у світі. Ваші знання — це привілей, хоча йдеться про проклятий дар на кшталт того, яким володів Скотт Шеррінґтон. Ви теж його маєте.

Вона вперто хитала головою.

Дюпре, вочевидь, полишив спроби розговорити її. Трохи згодом він глянув на годинник.

— Вже пізно. Завтра буде важкий день, нам краще піти, — сказав він, звівшись на ноги й розвернувшись до шинкваса, щоб покликати інших агентів.

Амая полегшено зітхнула. Дюпре крутнувся назад, поклав на стіл щедрі чайові й мовив до неї:

— Існує причина, що спонукає людей повністю відриватися від місця, де вони народилися і провели своє дитинство. За ними завжди залишається несплачений борг. Будьте обережні з несплаченими боргами, Саласар. Час завжди змушує нас повернути їх.

Амая ледве стримала бажання піднести руку до голови. Шрам під волоссям запалав.

21. Передчуття

Елісондо

Енґрасі дотримувалася теорії, що передчуття — це основний інстинкт, який століттями формувався в процесі так званої еволюції людства й набув особливого значення для сучасного суспільства, орієнтованого на комфорт. Йшлося про всі ці знаки, що їх представники нашого виду вміли читати в повітрі, різноманітні шерехи, звуки, незначні, але відчутні зміни, що постійно відбувалися довкола й могли багато чого розповісти людині, яка жила в гармонії з природою: насування бурі, неминучість пологів, наявність води, атака хижака, невідворотність біди, близькість смерті.

Вона досі вірила в силу перших вражень. На її переконання, наші рецептори найкраще працюють у мить беззахисності, коли ми не знаємо, що на нас чекає, — саме тоді вони зчитують правдиву інформацію і правильно тлумачать ту чи іншу подію. Додаткова інформація, яку більшість із нас використовує з оманливою впевненістю, лише засліплює людей і збиває їх з пантелику.

Її здивував дзвінок у двері об одинадцятій ранку, коли вона спокійно читала на самоті. О такій ранній порі Амая не мала би повернутися зі школи, а гостей вона не чекала. Енґрасі відклала книжку й попрямувала до дверей. Побачивши свого брата Хуана, жінка здивувалася ще більше. Вранці він завжди працював. А ще її вразило його вбрання. Зазвичай він носив білий комбінезон пекаря. Проте цього разу Хуан одягнув діловий синій костюм, який вона бачила на ньому лише в церкві, на недільній службі. А ще він зав’язав краватку! Та найбільше її збентежило те, що він прийшов, не домовившись про зустріч. За останні три роки Хуан навідувався до неї, коли вона першою кликала його. Ось чому її охопило лихе передчуття. Відбувалося щось дивне. Це підказував один з основних інстинктів, що попереджають людей про небезпеку.

Згодом, коли все закінчилося, Енґрасі згадала про теорію перших вражень, нашу звичку не зважати на інтуїтивні прозріння і віддавати перевагу інформації, яку ми вважаємо достовірною. Відчинивши двері, вона відчула тривогу, подив, неспокій. Насторожилася і запідозрила щось нечисте, але вирішила не перейматися, бо побачила на ґанку свого брата. Типовий приклад того, як інформація притлумила інстинкт.

Вона вчинила як завжди — поцілувала й обняла Хуана, а потім повела його до вітальні. Однак він відмовився сідати. Залишився стояти — такий солідний і поважний у своєму діловому костюмі. Широко усміхаючись, почав розповідати, як чудово їм працюється. Вони вклали солідні кошти у виробництво, і Росаріо мала великі плани стосовно розширення бізнесу. Похвалився, що їхнє печиво надсилають до Франції і його можна знайти в готелях Біарріца і Сен-Жан-де-Люза.

— Навіщо ти прийшов, Хуане? — перебила його Енґрасі.

Він ступив два кроки й став перед нею. Аж раптом його обличчя стало серйозним і стриманим.

— Я приніс добру звістку, Енґрасі, дуже добру звістку. Ти зрадієш, — мовив він і нарешті вмостився на стільці, хоча анітрохи не розслабився. Демонстративно поклав руки на стіл, привертаючи її увагу.

Обійшовши стіл, вона усілася навпроти нього. Судячи з того, як її брат насуплював брови й знервовано переплітав пальці, він намагався зосередитися, зібрати думки докупи й повторити якийсь завчений текст. Зачекавши кілька секунд, Хуан заговорив:

— Енґрасі, мене дуже стривожила наша розмова про мою доньку.

Енґрасі кивнула.

— Сестро, твої слова завдали мені величезного болю. Не думай, що я не люблю Амаю, адже я люблю її понад усе на світі.

Енґрасі вдивилася в його обличчя.

— Я поговорив із Росаріо. Мені було дуже важко зробити це, але я переказав їй все, що ти розповіла мені про жахливі речі, які Амая почула від жінок на вулиці, про те, як сильно вона страждає. Енґрасі, Росаріо заплакала. — Вимовивши ці слова, Хуан сам був ладен ударитися в сльози. Він міцно стиснув губи, стримуючи легке тремтіння, заплющив очі, простягнув руки до Енґрасі й торкнувся її пальців. Вона накрила його долоні своїми. — Енґрасі, ліки дуже дивно впливають на неї, викликають запаморочення, погане самопочуття, кепський настрій. Лікар Ідальго пояснив мені, що йдеться про побічну дію і треба зачекати, доки він не розробить ідеальної комбінації препаратів, які вона повинна вживати... пошуки можуть тривати багато років... Росаріо зізналася мені, що іноді вона не вживала їх і в один із таких днів вона й розпустила оті чутки. Та ми вирішили цю проблему. — Він знизав плечима, підтверджуючи те, у що сам не вірив. — Здається, лікар підібрав саме ті препарати, які їй потрібні. Зараз у неї прекрасний період. Росаріо чудово почувається, щаслива, завжди в доброму гуморі, дуже ніжно ставиться до мене. Вона знову стала собою. Саме такою я її пам’ятаю, коли ми познайомилися і Амая ще не народилася. Ти навіть не уявляєш, як Росаріо шкодує про свій вчинок. Вона визнає твою правоту й попросила мене вибачитися перед тобою.

Енґрасі випросталася і відпустила його долоні, зайнявши захисну позицію. Хуан, вочевидь, не помітив, що цей жест указував на втрату довіри. Він провадив далі:

— Люди дуже злі, а це селище надзвичайно маленьке. Росаріо розуміє, що плітки можуть зашкодити родині.

Енґрасі звернула увагу на те, що він сказав «родині», а не «дівчинці».

— Мене тішить, що вона це розуміє, що ви обоє це розумієте, — обережно відповіла вона.

— Тому вона подумала, ми подумали, що буде краще, якщо Амая повернеться додому.

Ось воно. Буря. Хижак. Викидень. Смерть. А вона навіть не відчула запаху біди.

— Що? — недовірливо перепитала жінка.

— Росаріо страшенно страждала через розлуку з донькою. Усі ті вигадки й жахливі слова — лише спосіб захистити себе. Їй здавалося, що люди атакують її, навмисно розпитують, чому Амая переїхала.

Хоча я часто кажу їй, що пересуди односельчан — це нормально. Природно, що вони дивуються: така маленька дівчинка має жити зі своїми батьками та сестрами.

Енґрасі дивилася на брата, але вже не слухала його. Спостерігаючи за ним, вона нарешті збагнула, що він діяв за ретельно прописаним сценарієм. Бездоганний костюм, недоречний візит, нетипові промови для чоловіка, якого вона знала як облупленого. З самого дитинства вони були зовсім різними. Балакуча й весела Енґрасі повсякчас була готова уткнути ніс у книгу, а потім розповідати всім про прочитане. Хуан поводився тихіше й стриманіше; він нетерпляче чекав, коли пролунає дзвінок і закінчаться уроки, аби побігти до пекарні, яку згодом успадкував. Вони завжди любили одне одного, і, хоча Енґрасі була молодшою сестрою, саме вона дбала про нього. Жінка розуміла, що її прагнення захищати брата почасти пояснювалося тим, що вона знала його справжню сутність: простак Juanxinc[5] працьовитий, добрий і спокійний чоловік, якому змалку пророкували домінуючу дружину. Вона знову перевела очі на Хуана, і їй відкрилася істина: він був посланцем, маріонеткою, що грала в чужій пантомімі. Енґрасі давно не розмовляла з Росаріо, вони навіть не дивилися у вічі одна одній, коли перетиналися на вулиці. У цьому не було потреби. Хоча минуло бозна-скільки років із часів навчання на факультеті психології, Енґрасі досі могла перелічити риси невротичної особистості. Жінка вкотре запитала себе, як могла бути такою дурною і не розпізнати в словах Хуана монологу Росаріо, її самовпевненості та авторитарності. Вона недооцінила владу й впливовість лихої матері, яка рознервовує і доводить до божевілля своїх близьких.

Усе збігалося: роль жертви, розщеплення особистості, самопосвята, незрозумілі висловлювання. Той факт, що Хуан сприймав майже як подарунок небес, коли Росаріо ставала нормальною, поводилася як звичайна жінка, дружина й мама, і навіть примудрявся роздивитися у ній самозречення святої.

Росаріо, жертва власної хвороби, нерозуміння оточення і страшних, неконтрольованих нападів. Мучениця, на чию долю випало найбільше страждань. Їй завдали болісного удару, її розлучили з донькою. А вона так старалася! Була терплячою і покірною. Розуміла, що люди її ненавидять, але докладала всіх можливих зусиль, аби виправити ситуацію. Невже ніхто не зробить кроку назустріч?

Підступна маніпуляторка. З одного боку визнає, що не заслуговує прощення, а з другого — просить пожаліти її. Гарна нагода показати, наскільки це важливо для неї, як сильно вона прагне поводитися як слід. Кидає камінь провини на чужий дах. Вдається до єдиного доступного їй прийому — принижуватися і благати про вибачення, а той, хто не здатен виявити співчуття, напевно, має зле серце. Хто ж не зглянеться на хвору матір, яка приносить себе в жертву й зізнається, що змусила дитину страждати, проте сама мучилася незрівнянно більше? У підручниках із клінічної психології цей розлад визначається як «синдром Мюнхгаузена». Мати завдає доньці страждань, а зрештою сама стає об’єктом жалю, симпатії і турботи. Таким чином невротична жінка сіє розбрат у власній родині й цілеспрямовано сходить на вівтар, аби їй били поклони.

Енґрасі піднесла руку до грудної клітки й щосили натиснула, намагаючись стримати блювотні позиви, від яких здригався шлунок.

У серці зароджувався гнів, подібний до живої істоти, що здавлювала їй легені, заважаючи дихати. Жодного слова про Амаю, жодної згадки про страждання дівчинки, про вимушене вигнання дванадцятирічної дитини, яка майже три роки провела за межами рідної домівки. Що вже казати про її душевний біль, розчарування, необхідність нести тягар образ, коли односельчани знущаються з неї на вулицях. Енґрасі помітила, що її руки тремтять, і сховала їх під столом, прикривши подолом спідниці. Треба заспокоїтися. Добре подумати. Вкрай серйозна, вона мовчки дивилася на брата.

— Ти нічого не скажеш? — трохи згодом спитав Хуан.

— Я ще обмірковую твої слова, — якомога спокійніше відказала вона.

Він здавався розчарованим.

— Чесно кажучи, я сподівався, що ти зрадієш. Дивно, що я не бачу радості в твоїх очах. Коли ми розмовляли востаннє, ти була дуже різкою, і я вдячний тобі за це. Я обговорив проблему з Росаріо й бачу ситуацію такою, якою вона є насправді.

— Ти бачиш ситуацію очима Росаріо.

Він провадив далі, немовби не почувши її:

— Я гадав, що ти цього хотіла...

Здивована, Енґрасі мотнула головою.

— Єдине, чого я хочу, — захистити дівчинку.

Хуан звівся на ноги, обійшов стіл і наблизився до сестри. Нахилившись, примирливо поклав руку їй на плече.

— Сестро, я ніколи не зможу віддячити тобі за те, що ти дбала про Амаю, коли Росаріо почувалася зле. Та зараз вона одужала, — оголосив він, підкреслюючи глибоке переконання у своїх словах.

Енґрасі прибрала його руку зі свого плеча й підвелася. Її обличчя опинилося на одному рівні з його обличчям, дуже близько.

— Ні, Хуане. Росаріо не одужала. Росаріо ніколи не одужає.

Те, що сталося потім, не мало би спантеличити її, але вона все одно була вражена. На обличчі Хуана промайнув іронічний вираз, ніби в глибині душі він очікував такої реакції. Чоловік відійшов від сестри, не приховуючи свого незадоволення через втрату часу й зусиль.

— Я не здивований! — скрикнув він.

— Що це означає, Хуане? Чому ти не здивований? — ображено спитала вона.

— Росаріо сказала мені, що я почую від тебе такі слова.

Енґрасі заперечно хитнула головою. Її брат був бовдуром. Вона ступила два кроки вперед і знову стала поряд із ним.

— Що саме вона сказала?

— Нічого. — Злякавшись, він ухилився від відповіді.

— Ні-ні. Розповідай. Я хочу знати її думку.

Хуан підняв голову.

— Вона вважає, що ти занадто прив’язалася до дівчинки...

— Занадто? Тобто більше за потрібне? Невже ти справді гадаєш, що можна любити Амаю занадто сильно? — наполегливо допитувалася вона.

— Ти поводишся мов її мати, — повів далі він. — Можливо тому, що не мала власних дітей.

Енґрасі аж рота роззявила від подиву.

— Але ти, здається, забуваєш, що вона не твоя донька.

Енґрасі глипнула на брата так, неначе перед нею був незнайомець.

— Отакої! Вона добре навчила тебе. Ти навіть використовуєш її слова, — зневажливо мовила вона.

— Енґрасі, тобі краще звикнути до цієї думки: її мати хоче, щоб дівчинка повернулася додому. І я теж цього хочу.

Вона розвернулася і зазирнула йому у вічі, розвіюючи всі сумніви щодо її категоричності.

— Ні.

Він кивнув, передбачивши таку відповідь.

— Росаріо казала, що ти відмовишся. Ось чому вона випередила тебе й проконсультувалася з адвокатом. Ти нічого не зможеш вдіяти. Якщо ти пручатимешся, лише змарнуєш час і гроші. Амая — наша донька, і вона повинна жити у своїй домівці.

— Її домівка тут, — парирувала Енґрасі. — Ти, певно, забув, чому вона живе у мене і за яких обставин ти привіз її сюди.

Хуан незворушно відповів, і Енґрасі здалося, що вона побачила Росаріо, яка вимовила ці слова:

— Будь-який суддя зрозуміє, що хвора мати не могла дбати про свою доньку. Ми прийняли болісне для нас рішення задля блага дівчинки.

Ти це знала, адже погодилася, що Амая житиме з тобою, поки Росаріо лікуватиметься.

Обличчя Енґрасі перекосилося від усепоглинальної люті.

— Ні, ти привіз її не тому, що Росаріо була хвора. Тобі було байдуже, що вона вже давно ображала, принижувала й лякала Амаю.

— Росаріо почувалася зле, — повторював він свою мантру.

— А ти, брате, лишався осторонь. Ти нічого не робив, коли твоя дружина змушувала Амаю одягати вбрання покійної дівчинки. Нічого не робив, коли бачив, як вона вставала вночі, підходила до її ліжка й погрожувала їй. Нічого не робив, коли вона підстригла її налисо, обскубавши ножицями все волосся.

— Вона була хвора! — вибухнув він.

Енґрасі стояла на своєму.

— Ти не втручався, бо тобі було зручніше заплющити очі й чекати, аж доки не стало надто пізно. Аж доки вона мало не...

— То був нещасний випадок! — заволав він.

— Ні! Вона зробила це навмисно! — щосили крикнула жінка.

Хуан стулив очі й міцно стиснув губи. Коли він заговорив, його голос пролунав приглушено від розпачу.

— Енґрасі, ти помиляєшся. Я багато думав про це й зрозумів, що то був нещасний випадок.

Енґрасі знову підступила до нього й загрозливо торкнулася пальцем його грудей.

— Ти сказав мені дещо інше тієї ночі, коли привіз Амаю. Ні, Хуане. Про «нещасний випадок» ти розповів людям, які побачили, як ти виходиш із пекарні, несучи на руках непритомну дівчинку, обсипану борошном. Сказав, що вона послизнулася, впала в діжку і вдарилася головою. Тобі довелося вигадати цю нікчемну брехню, і зрештою ти сам повірив у неї.

Після кожного вимовленого слова вона загрозливо постукувала пальцем.

— Коли ти віддав мені дитину, ти сів ось тут, — мовила вона, вказавши на сходи, — і зі сльозами на очах розкрив мені правду. Може, ти забув про ті зізнання, але я — ні.

Він заплакав.

— Я прийняла цю дівчинку і пам’ятаю, якою вона була — пораненою, слабкою, нажаханою... Минуло чимало місяців, перш ніж вона почала спати сама, не прокидаючись посеред ночі зі страшними криками. Можеш і надалі розповідати свої казочки кому завгодно. Тільки не мені.

Хуан зблід. Здавалося, його ось-ось знудить.

— Амая забула про це, — прошепотів він, ковтаючи шмарклі. — Росаріо забула про це. Чому ж ти не забуваєш?

Енґрасі гірко посміхнулася. Безнадійний випадок.

— Я знаю тебе, Хуане. Ти непогана людина, хоч і слабак. Це не злочин, але не дозволяй збити себе з пантелику побрехеньками твоєї дружини, не йди назустріч злу. Добре подумай.

Хуан витер сльози рукавом свого парадного костюма.

— Не хочу продовжувати цю розмову, — мовив він, розвернувшись до дверей.

— Стривай, я хочу віддати тобі дещо, — сказала Енґрасі, смикнувши за тоненький ланцюжок на шиї. Вона нахилилася таким чином, щоб крихітний ключик, що звисав із ланцюжка, торкнувся шухляди. Потім витягла звідти великий конверт і жбурнула на стіл рентгенівський знімок, на якому було чітко видно людський череп — точніше, череп малої дитини.

— Що це? — озирнувшись, спитав він.

— Коли ти привів мені Амаю, вона мало розмовляла. Було очевидно, що дівчинка перебувала в шоковому стані. Я ніколи не довіряла лікарю Ідальго. Переживала, що Амая отримала ушкодження внутрішніх органів, тож звернулася не лише до невролога, а й до одного знайомого патолога, який точно відтворив те, що трапилося з нею. Ось. — Енґрасі тицьнула пальцем у маленьку білу лінію на знімку. — Перша травма, завдана тупим важким предметом, що зачепив її збоку; також я маю знімок її зламаних пальців — вона прикривала голову правою рукою, намагаючись захиститися. А ось тут видно другий удар, від якого вона вже не захищалася, бо лежала непритомна. Предмет летів за тією самою траєкторією — згори вниз; він був скинутий з того ж місця, але зі значно більшою силою. А ось тут край сталевої тісторозкатки розбив їй череп. — Вона впилася в очі брата звинувачувальним поглядом. — Останній удар мав убити її. Росаріо майже вдалося досягти мети.

Хуан дивився на знімок із таким жахом, наче боявся, що це зображення спричинить у нього серцевий напад.

Енґрасі перевернула конверт, і звідти висипалися інші рентгенівські знімки, фотографії і медичний висновок на кількох сторінках.

— Крім того, на шиї Амаї виявлено садна, що лишилися після того, як Росаріо зірвала з неї шнурок, на якому висів ключ. Шийні хребці були пошкоджені внаслідок того, що нападниця дуже грубо тягала її туди-сюди. Задня поверхня стегна, сідниці та лікті були вкриті подряпинами через те, що вона повзла підлогою, тікаючи від матері.

— Ти попросила видати цей медичний висновок, щоб...

Вона з відразою глянула на нього.

— Не будь дріб’язковим. Я відвела дівчинку до лікаря, тому що хотіла впевнитися, що з нею все гаразд. Однак я зберегла його висновок. І тепер розумію, що вчинила правильно.

Реакція брата здивувала її і дозволила скласти уявлення про те, наскільки він відірваний від реальності.

— Якщо ти покажеш документ суддям, це може мати погані наслідки і для тебе.

— Брате, основна відмінність між мною і тобою полягає в тому, що я ладна зробити будь-що, аби захистити Амаю. Навіть якщо це зашкодить мені.

Хуан втупився невидющими очима в документи.

— Можеш забрати їх. Одна моя надійна подруга має всі копії.

Стривожений, він звів на неї погляд і змахнув руками, явно відмовляючись.

— Перекажи дружині, щоб показала це вашому адвокату. Мене цікавить його думка про можливі враження судді. Особисто я бачу те, що побачать усі. Про нещасний випадок не йдеться — то була спроба вбивства.

Хуан попрямував до дверей, а Енґрасі рушила слідом за ним, тримаючи в руці висновок лікаря.

— Вона підготувала все заздалегідь. Пішла за нею до пекарні, знаючи, що там нікого немає. Їй було відомо, що дівчинка мала ключ. Вона могла би поговорити з нею вдома, але дочекалася, коли Амая залишиться сама. Твоя дружина збрехала тобі про те, куди йде, а насправді прокралася до пекарні, де ніхто не міг завадити їй розправитися з жертвою. Вона люто била її і припинила лише тоді, коли подумала, що Амая мертва. Потім Росаріо кинула тіло в діжку з борошном і повернулася додому, вирішивши, що їй нарешті вдалося здійснити те, що вона замислила, відколи дівчинка народилася.

Хуан, який уже відчинив двері, озирнувся. Змінившись на лиці, він сумно мовив:

— Як ти можеш згадувати таке? Не треба було розповідати тобі. Росаріо страждала на післяпологову депресію. Це трапляється з багатьма жінками.

— Росаріо ні з ким не дружить. Знаєш, вона вже не розмовляє з Еленою Очоа, колишньою найближчою подругою, яка супроводжувала її скрізь. Було б непогано, якби ти навідався до неї. Якось я зустріла на вулиці її доньку й поцікавилася, куди пропала Елена — я давно її не бачила. Та сказала, що мати дуже хвора, тож я навістила її. Вона не хвора, Хуане, а збожеволіла від страху. Не знаю, чим займається твоя дружина, але відтоді як вони припинили спілкуватися, Елена зачинилася вдома, оточивши себе іконами й розп’яттями. Вона нажахана. Навіть і чути не хоче про Росаріо.

Каже, що твоя жінка загубила свою душу. Що це, по-твоєму, означає?

— Звичайна заздрість. Односельчанки ніколи не любили її.

— Росаріо досі виходить ночами з будинку, і ти не знаєш, де вона вештається?

Він з острахом глянув на неї. Енґрасі зрозуміла, що вгадала. Хай там як, але Хуан відповів:

— Неймовірно! Невже ти використаєш проти моєї дружини все, що я розповів тобі по секрету?

Вона з огидою позирнула на нього.

— Хуане, ти не розумієш. Чхати я хотіла на Росаріо. Мене турбує Амая. Бачу, що тебе не виправиш. Можеш виправдовувати її скільки завгодно, але якщо ти гадаєш, що є якийсь спосіб примусити мене віддати Амаю жінці, яка намагається вбити її від самого народження, ти дуже помиляєшся.

22. Метод Шарбу

Новий Орлеан, Луїзіана

Неділя, 28 серпня 2005 р.

Амая прокинулася рано. Вона прийняла душ, одяглася, застелила ліжко й сіла дивитися новини.

З шостої години ранку новинні випуски повторювалися кожні п’ятнадцять хвилин — влада використовувала будь-які засоби, щоб попередити населення про те, що Катріна завдасть величезної шкоди всьому узбережжю Мексиканської затоки. Прогнози для Нового Орлеана були не надто обнадійливими, оскільки він розташовувався на два метри нижче рівня моря; на півночі простиралося озеро Пончартрейн, а в центрі протікала повноводна річка Міссісіпі, що нагадувала змію, яка повзе через усе місто. Ці географічні особливості дозволяли визначити, що штормовий приплив буде неминучим. Національний ураганний центр відносив Катріну до п’ятої категорії: вітри розвивають швидкість до двохсот вісімдесяти миль на годину, а пориви сягають трьохсот миль. Новий Орлеан ніколи не витримував натиску урагану п’ятої категорії. Найпотужнішим з-поміж усіх зареєстрованих вважався ураган Бетсі.

Існує поширена думка, нібито міста позбавлені пам’яті, а їхні мешканці швидко забувають про катастрофи, аби жити в швидкому ритмі. Однак згадка про ураган Бетсі пробудила давні страхи, що дрімали в людських душах. Дев’ятого вересня 1965 року Бетсі четвертої категорії зійшла у гирлі річки Міссісіпі й зрівняла із землею всі населені пункти, що зустрілися на її шляху. Потім вона дісталася Нового Орлеана і піднялася річкою, підвищивши рівень води на три метри. Бетсі забрала життя вісімдесяти дев’яти осіб і спричинила стільки збитків, що увійшла в історію як «Бетсі на мільярд доларів».

І лише зараз, коли ЗМІ почали проводити паралелі між Катріною і Бетсі, нова загроза стала реальною. По телебаченню показували зображення Катріни, що рухалася над Мексиканською затокою, зіставляючи їх із чорно-білими кадрами, де були зображені руйнівні наслідки проходження Бетсі.

Рознервована, Амая вимкнула телевізор і вийшла у готельний коридор. Краєчком ока побачила Дюпре, який, знехтувавши ліфтом, спускався сходами. Вона прискорила крок, наздоганяючи його. Агент розмовляв по телефону. Його голос гучно відлунював від стін.

— Гаразд, я вже спускаюсь. Чекайте на мене в машині.

Заінтригована, Амая відступила назад і наблизилася до вікон, які виходили на верхні галереї, де, за словами власниці готелю, полюбляла гуляти наречена-привид. Проскочивши опору над арками, що обрамляли парадні двері, вона обережно визирнула надвір. Унизу стояв автомобіль ФБР, який виділили для їхньої групи. Їй вдалося розгледіти, що за кермом сидів Джейсон Булл. Дюпре влаштувався на сусідньому сидінні. Шарбу ніде не було видно. Вона вирішила припинити стеження і повернутися назад. Їй хотілося їсти.

«WWL веде пряму трансляцію для Нового Орлеана. У зв’язку з наближенням урагану штормову тривогу оголошено на території від Морган-Сіті до кордону з Алабамою і Флоридою».

Новини Національного метеорологічного центру долинали зі старого «Томпсона», що гримів на весь готель. Власниці «Дофіна» витягли радіоприймач із важкої валізи з різним мотлохом, дотримуючись порад рятувальних служб стосовно того, чим варто запасатися у надзвичайній ситуації. Вони поставили його під телевізійним екраном, де показували знайоме зображення урагану, який мчав над Мексиканською затокою. Амая була переконана, що йдеться про давні кадри, що прокручуються у тій самій послідовності. Сестри люб’язно вимкнули звук телевізора, віддавши перевагу безперервним радіоповідомленням.

Проминаючи патіо, Амая відчула м’які теплі пориви вітру, що трохи скуйовдили її зачіску, — здавалося, хтось ніжно подув їй на потилицю. Нахилившись уперед, вона зняла із зап’ястя резинку і зав’язала волосся у хвостик. Аж раптом побачила, що за нею спостерігає усміхнений Білл Шарбу, який стояв біля тонких дверей оранжереї, де подавали сніданок. Чоловік допомагав одній із сестер переносити мішки з піском.

— Добрий день, інспекторко.

— Добрий день, детективе. Що ви тут робите? — спитала вона, злегка розвернувшись до вулиці. Неважко було визначити, що Дюпре лишився наодинці з детективом Буллом. Вона запитала себе, чи знав про це Шарбу.

— Я мав надію, що ви складете мені компанію за сніданком. — Чоловік чарівно усміхнувся, і Амая впевнилася, що він налаштований фліртувати.

Вона кивнула йому й переступила через мішки, не зважаючи на багатозначну усмішку власниці «Дофіна».

Дівчина налила собі кави, поклала на тарілку яєчню і навмисно затрималася біля тостера, сподіваючись, що ось-ось підійде Джонсон або Дюпре. Коли затягувати вже не було сенсу, вона здалася і рушила до столу.

— Ваш напарник не приєднається до нас?

— Ні, він у машині, розмовляє зі своїми дітьми. Він дуже їх любить.

Вона вирішила, що Шарбу вірив у те, що казав.

— Безумовно.

— І свою дружину теж, — усміхаючись, додав він.

Вона промовчала.

— Іноді я думаю, що це добре, — задумливо мовив детектив.

Амая почала жувати другий шматок хліба, налаштована не підтримувати його гру.

— Добре бути одруженим, я хочу сказати. Мати людину, з якою можна розділити своє життя.

Вона мотнула головою — жест вийшов двозначним. Отже, такою була його стратегія. Вона ніколи не була знайома з представниками цього племені, але чула про чоловіків, які говорять про шлюб, коли вперше підбивають клинці до жінки. Насправді вони хотіли одружитися не більше, ніж повиривати собі всі зуби, але натяки на подружнє життя створювали ілюзію солідності — більшість жінок думали, що їх не цікавлять легковажні зв’язки, — і це давало їм перевагу, що дозволяла приховати істинну сутність.

Амая спостерігала за ним, повільно пережовуючи хліб. Сьогодні він не одягнув бронежилет — той, який ніколи не знімав, — а забув його в автомобілі. На її честь він вбрався у блакитну обтислу футболку, що підкреслювала мускулатуру торсу та рук. Великі чорні очі здавалися щирими.

Шарбу був гарний, і він це знав. Вона вважала би його привабливішим, якби він посміхався трохи менше. Немовби прочитавши її думки, чоловік посерйознішав, і вона подумала, що таким він подобається їй більше і зараз пролунає зізнання.

Шарбу нахилився трохи вперед, аби надати своїм словам більшої інтимності й значущості. Вона усміхнулась, і це збентежило його. Час усміхатися ще не настав. Попри це, він провадив далі:

— Я знаю з власного досвіду, як важко знайти жінку, готову миритися з нашими робочими графіками, з нашим способом життя... — Він потупився, стараючись передати стримуване хвилювання в наступній фразі. — Таке життя погано впливає на наші вчинки і все псує. — Ішлося про другу складову методу Шарбу. Амая була певна, що він використовував аналогічну версію, дещо збагачену уточненням «причина не в тобі, а в мені й цій клятій роботі», коли хотів розірвати стосунки з тією чи іншою жінкою.

Вона знову усміхнулася. Зрештою, ця ситуація її розважала. Шарбу сприйняв усмішку як добрий знак і зробив наступний крок.

— Інспекторко, чи можу я називати вас Амаєю? Я помітив, що ви не носите обручку, але я знаю, що деякі жінки воліють не носити її на роботі. Ви заміжня?

На порозі з’явилися її колеги. Амая помахала їм рукою, запрошуючи підійти ближче.

— Саласар, — мовила вона наступної миті.

Шарбу розгублено глипнув на неї, дещо засмучений прибуттям агентів ФБР.

— Можете називати мене «інспекторка Саласар».

Одна з пишнотілих власниць готелю побігла в глиб їдальні, розмахуючи пультом від телевізора так, наче тримала за віжки неприборканого коня. Діставшись потрібного місця, вона натиснула на кнопку регулювання гучності з такою силою, що пучка її товстенького пальця побіліла. Годинник показував майже дев’яту. За кілька хвилин Рей Неджин мав виступити перед ЗМІ й оголосити про обов’язкову евакуацію Нового Орлеана.

План, розроблений Дюпре й очільником новоорлеанської поліції, полягав у тому, щоб провести спецоперацію на кшталт «Клітки» відразу після проходження урагану. Йшлося про план дій у надзвичайних ситуаціях, що часто застосовувався після терактів. Вони встановлять суворий контроль над основними автомагістралями, вокзалами, автостанціями й аеропортами. Усіх осіб, які вилітатимуть із міста на приватних літаках (навіть військових), ретельно обшукуватимуть. Особлива увага приділятиметься працівникам аварійно-рятувальних служб. Якщо диригент подорожував сам або у складі групи, що прибула з іншого міста, він так чи інакше спробує покинути Новий Орлеан.

Дюпре не міг забути той значок, який, за словами свідка, виблискував на грудях убивці. Ось чому, щойно надійде підтвердження вчинення нового злочину, вони повністю або частково обмежать внутрішні комунікації, аби диригент не дізнався про розташування і кількість контрольно-пропускних пунктів і не знайшов іншого способу втекти. Цей метод застосовували всі армії світу під час бойових дій. На військовому жаргоні така хитрість називається «мовчання радіо».

Дюпре був певен, що ворог причаївся поблизу, чекаючи, коли небесний демон обрушить на землю свій гнів. Агенти теж чекатимуть. З цією метою вони обрали Координаційний центр реагування на надзвичайні ситуації, розташований неподалік від штаб-квартири ФБР та озера Пончартрейн. Центр займав третій поверх пожежної частини, чиї підрозділи містилися на першому і другому поверхах. Начальник виділив їм конференц-залу, яка, судячи з усього, ніколи не використовувалася за призначенням. Туди вони перенесли свій штаб. Повісили дошки, підключили комп’ютери, встановили стаціонарну телефонну лінію і поставили десяток розкладачок з огляду на необхідність переночувати. Будівля була солідною, з міцним фундаментом, що неодноразово витримував натиск ураганів. На третьому поверсі стояли тридцять робочих місць, з яких була задіяна лише третина; оператори працювали перед тридцятьма екранами й телефонними комутаторами. У центрі зали яскраво освітлена мапа міста показувала місця, де відбувалися різноманітні події — від дорожніх заторів до сварок у барах, від аварій енергосистеми до пожеж.

Дюпре та його підлеглі докладно проінформували операторів щодо надзвичайних ситуацій, про які треба буде негайно повідомити.

Пункт один. Серія пострілів. Чотири, п’ять і більше. З мінімальними часовими проміжками.

Пункт два. Всі члени однієї родини застрелені всередині власного будинку.

Пункт три. Тіла лежать в одній кімнаті.

Щойно вони отримають дані про злочин, треба буде врахувати можливі труднощі: затоплені зони, забиті двері, повалені дерева, обірвані електродроти. Слід запастися пожежним обладнанням, аби було легше пересуватися непроїжджими вулицями.

У другій половині дня Дюпре запропонував Амаї провести контрольний обхід міста. Поки вони йшли паркінгом до свого автомобіля, їх огорнула дивна тиша. Птахи замовкли, і стало чути далекий шум дорожнього руху. Аж тут пішов дощ. Він був тихий і лагідний, заспокоюючи грізний вітер, що посилювався впродовж ранку. Дюпре й Амая сіли в машину. Вони не мали бажання розмовляти, тож обмежилися тим, що стисло розповіли іншим про зміни, що відбулися за останні години. Автівки, які минулого вечора стояли обабіч хідника, кудись зникли. Діставшись бульвару Пойдрас, агенти побачили, що на в’їзній рампі стадіону «Superdome» почав збиратися натовп. Там були пенсіонери, люди, що спиралися на милиці або штовхали інвалідні візки. Декотрі тримали немовлят на руках, а декотрі несли пухові матраци й подушки, готуючись до ночівлі. Амая угледіла кілька телевізійних камер і репортерів, які брали інтерв’ю у новоприбульців, що прямували до входу.

Дюпре з сумом дивився на людей, що скупчилися біля дверей, запитуючи себе, чи була серед них Нянька. Він нічого не сказав, проте всі помітили його тривогу.

— Вони приходять від учорашнього вечора, — пояснив Джейсон Булл. — Поліціянти, які перебувають у внутрішніх приміщеннях стадіону, повідомили, що розмістили десять тисяч осіб, але це тільки початок.

Ніхто не зреагував. Булл увімкнув радіо, ймовірно, бажаючи порушити незручну мовчанку.

Рух на Міжштатній автомагістралі був не таким інтенсивним, як вранці. Машини пересувалися швидко. Минулого вечора тут було кілька контрольно-пропускних пунктів, а зараз їх стало значно більше в усіх новоорлеанських районах. Патрульні попереджали всіх водіїв про необхідність покинути місто або вирушити до одного з укриттів.

О пів на сьому вечора вулиці мали спорожніти. Починалася комендантська година. Всі, хто вийде надвір, будуть заарештовані задля їхньої власної безпеки.

Амая дивилася на струмки дощу, що нагадували хвилі, які рухалися зі сходу на захід. По радіо оголосили, що перші дощові смуги Катріни дісталися Нового Орлеана. В автомобілі задзеленчав телефон. Булл стишив звук радіо, і Дюпре відповів на дзвінок. Він уважно вислухав те, що йому сказали, й обірвав зв’язок.

— Детективе Булле, — мовив він до новоорлеанця, а потім розвернувся до інших агентів: — Ми повертаємося до оперативного центру. З Ґальвестона повідомили, що їм вдалося витягти кулю з черепа Джозефа Ендрюса. Вона відрізняється від тих, якими застрелили інших членів родини, але це не найважливіша новина. Експерти одразу визначили, що йдеться про зброю давнього зразка. Щойно вони здійснили пошук у системі, як з’ясувалося дещо несподіване. Куля була випущена з пістолета, яким застрелили одну родину в Медісоні, штат Вісконсин. Сліди каналу ствола теж збігаються. От тільки той злочин був скоєний вісімнадцять років тому.

Наші колеги з Квантіко й Медісона надсилають усі матеріали тієї справи. За двадцять хвилин Такер та Емерсон вийдуть на конференц-зв’язок із Флориди.

23. Зло

Мартін Ленкс, його дружина, двоє синів дванадцяти й сімнадцяти років і п’ятнадцятирічна донька мешкали у великому маєтку в крихітному містечку на околицях Медісона, штат Вісконсин. З ними жила Альма — старенька мати Мартіна, що успадкувала цей маєток після смерті свого батька. Останній був суворим лютеранським пастором австрійського походження, який разом із дружиною емігрував до Сполучених Штатів під час Другої світової війни. Гроші Альми — багатої спадкоємиці — дозволяли їм жити на широку ногу. Мартін був її єдиним сином. Після смерті чоловіка стара пані переїхала до них, оселившись у спеціально облаштованому помешканні на горішньому поверсі. Трупи Ленксів на пізній стадії розкладання виявили за місяць після їхньої загибелі, коли дехто з сусідів почав дивуватися, чому вони не повертаються з подорожі (Ленкси збиралися відвідати родичів). У будинку панував пекельний холод, але сморід все одно був відчутним. Зсередини долинав гучний передзвін із п’ятої частини «Фантастичної симфонії» Берліоза, неначе попереджаючи про лихо. Ці звуки — так само як і зловонні ручаї бурої крові — вказували шлях до музичної зали просторого маєтку. Хтось поклав тіла впритул одне до одного; голови були розвернуті на північ. Батько Мартін — співробітник невеличкої фірми, сірий, пересічний і дуже набожний чоловік — безслідно щез. На кухонному столі поліція знайшла лист, адресований пастору його церкви. Мартін Ленкс писав, що його родина збилася з праведного шляху. Судячи з усього, естетичні вподобання дружини здавалися йому примітивними; нещодавнє рішення доньки-підлітка стати співачкою і музичні смаки синів, що ставали дедалі більш збоченими, ображали Бога. Мартін втрачав своїх близьких і не міг змиритися з цим фактом. Як голова родини, він почувався відповідальним за духовне виродження нащадків. Після довгих роздумів він дійшов висновку, що смерть — найкращий вихід для них; він врятує їхні душі, поки ще не пізно.

У подальші тижні поліція з’ясувала, що Мартін Ленкс мав серйозні фінансові проблеми. Замкнена вдача й погано розвинені навички спілкування неодноразово завадили йому скористатися нагодою й отримати підвищення на роботі. Незадовго до вбивства він виявляв незвичний для нього ентузіазм, претендуючи на посаду в одному з місцевих банків. Зрештою йому відмовили. Мартін нічим не показав, що це його засмутило, але слідчі встановили, що наступного дня він написав заяву про видачу дозволу на придбання зброї. Характеристики й калібр пістолета, купленого ним у збройовій крамниці, збігалися з кулями, які згодом витягли з трупів усіх членів родини Ленксів. За великий маєток, успадкований від батька, треба було сплатити два іпотечні кредити, чий кінцевий термін повернення спливав. Зовнішнє благополуччя, що його він старанно демонстрував, було оманливим. Насправді чоловік жив у пеклі, божеволіючи від внутрішніх переживань. За місяць після зникнення Мартіна його автівку виявили на громадському паркінгу Чиказького аеропорту, хоча ніщо не вказувало на те, що він кудись вилетів. Пістолет так і не знайшли. Мартін Ленкс вважався безвісти пропалим упродовж вісімнадцяти років. Деякі судові експерти-психологи не виключали, що він вкоротив собі віку.

Амая Саласар сумнівалася, що Мартін Ленкс думав про самогубство. Ні, він не вбивав би себе, здобувши свободу.

Джонсон зачитав уголос лист, який Мартін написав пастору своєї церкви після вчинення злочину. Амая вслухалася в кожне слово, усвідомлюючи, що необхідно звертати увагу як на текст, так і на підтекст; лише розкриття явних і прихованих смислів могло пролити світло на його істинні мотиви. Вона занотовувала у свій записник зашифровані висловлювання, стилістичні варіації і цілі фрази. Він постійно вживав апокаліптичні метафори: «Сонце затьмарилося, а місяць потьмянів». Заплутані пророцтва мали на меті виправдати його вчинок, представити як щось неминуче, те, що йому судилося здійснити. Однак під личиною відданості й самопожертви причаїлася давня як світ ненависть, що тріпотіла, мов жива істота. «Зорі впадуть на землю, а сили небесні здригнуться». Впродовж багатьох років Мартін роздував образу, змішуючи її зі своїми життєвими поразками, зневірою, уявними приниженнями, якими він прикривав нездатність вирішувати життєво важливі проблеми. Попри це, він вважав себе вищим за інших, значно кращою людиною, ніж будь-хто з його родичів. Вбивці такого штибу завжди вдаються до фройдівських теорій, обґрунтовуючи власні невдачі впливом жінок з їхнього оточення. Спершу Ленкс звинувачував матір, яка свого часу була дуже суворою з ним, а зараз аплодувала жартам онучки й сміялася з її зухвалості, пояснюючи це молодістю. Від своєї дружини він не чекав нічого хорошого. Вона перетворилася на вразливу боязку жінку, яка розпестила дітей і настільки зіпсувала їх, що Мартін не міг розгледіти в них жодної риси тих чарівних малюків, якими він так пишався колись.

Амая затамувала дух, слухаючи його оповідь про доньку. Його улюблениця, його маленька принцеса втрачала прихильність батька в міру того, як дорослішала й демонструвала свою істинну сутність, ганьблячи родину своїми згубними нахилами й ненормальними смаками. Саме вона стала основною причиною його страждань.

Мартін описував невдалі спроби змінити її, направити на шлях істини: покарання, заборони гуляти з подругами, молитви, відвідини церкви. Та нічого не допомогло. Йому залишалося безпорадно спостерігати за її трансформаціями. Іноді він вставав ночами, обходив спальні й дивився на своїх рідних, які мирно спали, навіть не підозрюючи про загрозу, що нависла над ними. Колись він любив ці обличчя. Темні кучері хлопчиків, апатичне обличчя дружини, обрамлене бігудями, що допомагали їй боротися з непокірними пасмами. Колись йому подобалося тихе хропіння старої матері, що завжди засинала перед телевізором, який ніколи не вимикала.

Неначе жалісливий Лот, він годинами розглядав їх, намагаючись розчулитися. Наостанок заходив до кімнати доньки. Рудувате волосся, чий сонячний блиск підкреслювала біла подушка, надавало їй подібності з розлюченою молодою богинею. Він виділяв її з-поміж інших, на неї покладав величезні надії, і саме вона стала його найбільшим розчаруванням. Часи жалості минули. Господь відає, що він дуже старався і зробив усе, що міг: працював, молився, жертвував собою, але це випробування виявилося надто важким для чоловіка, хоч би яких зусиль він докладав, щоб його родина не розпалася. Він виснажився, ця боротьба висотала всі його сили. Тими безсонними ночами, дивлячись на сплячу доньку, Мартін знову сповнювався впевненості, що Бог його не покинув, Господь вказав йому, що необхідно зробити. Перш ніж повернутися до ліжка, він щоразу нахилявся над дівчинкою і шепотів їй на вухо обіцянку: «Я врятую тебе. Тато врятує тебе».

Слухаючи цей текст у виконанні Джонсона, Амая пропускала через себе кожне слово. Дівчина всім серцем відчула силу загрози й тягар смертного вироку. Задихнувшись, вона несвідомо випустила все повітря з легенів. Усі присутні озирнулися і глянули на неї. Та Амая не зважала. Здавалося, підлога захиталася і під її ногами розверзлася темна й навдивовижу знайома безодня.

Із далекої далечіні донісся голос Такер:

— Інспекторка Саласар мала рацію. — Вона витримала паузу. — Вітаю, Саласар. Постійні натяки на Бога та Священне Писання у листі Ленкса підтверджують, що йдеться про біблійного вбивцю, який не сумнівається, що виконує певну місію і Бог його підтримує. Щойно нам передали повний текст, Емерсон проаналізував його й знайшов цитати. Як ми й підозрювали, вони взяті з Євангелія, а саме з Євангелія від Марка 13:24, де йдеться про кінець часів. Я надіслала кожному з вас тексти для зіставлення. Зокрема нашу увагу привернув фрагмент, коли він розмірковує про силу небес і обставини, за яких вони розгніваються і здригнуться. На мою думку, вираз «сила небес» цілком годиться для описання ураганів, бур і торнадо. Що ж стосується обставин, за яких вони розгніваються і здригнуться, видається очевидним причинно-наслідковий зв’язок між гріхом і карою, диригент вірить, що стихія вказує йому на тих, хто має померти. Емерсон гадає, що це може бути випадковістю і така гіпотеза є сумнівною, але я переконана, що саме ці слова, написані двадцять років тому, надихнули Ленкса розробити власну теорію, яка підштовхнула його до нинішніх злочинів.

— Емерсоне. — Дюпре дав йому слово.

— Я вважаю, що ми поспішаємо, — сердито мовив той. — Перш ніж перейти до розробки профілю нашого вбивці на основі відомостей про Мартіна Ленкса, ми повинні визначити напевно, що Мартін і диригент — та сама особа.

— Куля та сліди від дула пістолета, виявлені на черепі Джозефа Ендрюса, збігаються зі зброєю, якою Ленкс убив свою родину вісімнадцять років тому, — зазначив Джонсон.

— То міг бути якийсь імітатор або навіть послідовник. Гадаю, послідовник відповідає профілю біблійного вбивці, — парирував Емерсон.

— Давайте перелічимо аспекти, які вказують на те, що вбивцею міг бути Мартін Ленкс, — попросив Дюпре.

— По-перше, — почав Джонсон, — його вік цілком підходить. Коли Мартін Ленкс скоїв убивство, йому було тридцять сім років. Минуло вісімнадцять років. Отже, якщо він не помер, зараз йому п’ятдесят п’ять. Активний чоловік, який слідкує за собою, може мати гарну фізичну форму. Ленкс випадає з найпоширеніших вікових категорій серійних убивць, ми не знаємо, де цей тип шлявся вісімнадцять років, але з часом він, певно, став більш спокійним, обережним і прискіпливим. Схоже на спосіб дій диригента.

— А ще зброя, — зауважила Такер. — Той факт, що Ленкс не залишив зброю на місці вбивства своєї родини, свідчить, що він навмисно забрав її — може, хотів зберегти на згадку, а може, мав намір скористатися нею в майбутньому. Він міг би кинути пістолет біля трупів або в машину, де лишилася решта його речей; оскільки він написав листа й зізнався у всьому, йому було байдуже, що зброя виведе на його слід.

Голос та інтонація Емерсона здавалися крижаними.

— Профілі вбитих родин збігаються з профілем родини Ленкса. Вік дещо відрізняється, але несуттєво, — визнав він. — Однак вашій версії суперечить той факт, що диригент убиває ще й батька. Якщо Мартін Ленкс є диригентом, очевидно, що він ніколи не вкорочував собі віку. Щось не сходиться.

Слово взяв Дюпре.

— Гадаю, всі звернули увагу на те, що Мартін Ленкс тягнув трупи через весь будинок і зрештою поклав їх у кімнаті, яку поліція Медісона назвала «концертною залою». Я щойно поговорив із Картером — очільником відділу вбивств Медісона. Тоді він був зовсім малим, але його батько керував тим самим відділом, і Картер часто чув від нього подробиці тієї історії. Хоча великий маєток, де сталася трагедія, був знесений, він пам’ятає, що родина Ленксів облаштувала у своїй оселі концертну залу з піаніно й кількома інструментами, яких було достатньо, аби називати цю залу «музичною» з повним правом.

У цьому контексті доречно згадати скрипки, виявлені на п’яти місцях події; співробітник моргу в Кейп-Мей теж бачив скрипку в будинку Міллерів; ще два інструменти знайшли на державних складах, де зберігалися предмети, вилучені з ферм Джонсів і Мейсонів. Додамо до них ті, що їх виявили в домівках родин Ендрюсів і Семюелзів... Поява скрипки є не настільки дивною, щоб вважати її «ознакою стилю» вбивці, і вона не перетворює звичайну кімнату на музичну залу, проте не виключено, що Мартін Ленкс сприймає її як важливий елемент декорацій. Ви згодні, Саласар?

Амая, яка уважно дивилася на Дюпре під час його промови, відвела погляд до центру столу, зосередившись на мерехтливому вогнику, який вказував на те, що апарат увімкнений.

— Я дотримуюсь тієї ж думки, що й Емерсон, — мовила вона, здивувавши Джонсона, який озирнувся і підняв плечі. — Я згодна з усіма вашими аргументами, але насамперед ми повинні визначити, чи є Ленкс диригентом.

Дюпре ошелешено глянув на неї.

— Я вас не розумію. Мартін Ленкс ідеально відповідає профілю вбивці, який ви розробляли.

— Наразі мені бракує даних, аби мати підстави стверджувати те, чого ви хочете від мене, — ухильно відповіла вона.

— Неймовірно, — пробурмотів Джонсон, докірливо звертаючись до Дюпре.

Засмучений, Дюпре дивився на неї, насупивши брови.

— З одного боку, — провадила далі вона, читаючи на екрані надіслані Такер тексти й порівнюючи їх із примірником Біблії, — то міг бути він. Інший вірш із Біблії проголошує таке: «Не залишиться тут каменя на камені, який не буде зруйнований». Одна з типових рис біблійного вбивці — одержимість біблійними текстами або, в разі їх відсутності, містичними посланнями, що скидаються на священні.

У своєму прощальному листі Ленкс розповідає, яких зусиль йому коштувало об’єднувати родину; як він страждав, усвідомлюючи, що все розпадається. Будинок, зруйнований внаслідок стихійного лиха, символізує руїни його власної домівки. Він обирає сім’ю, що здається йому такою ж грішною, як і його сім’я. Він обирає цих людей, аби врятувати їх так само, як врятував своїх рідних, коли вбив їх і відправив прямісінько на небеса.

Джонсон і Дюпре кивали після кожного вимовленого нею слова. З телефонного апарата долинув голос Такер:

— У такому разі, інспекторко Саласар, ви хочете сказати мені, що маєте якісь аргументи проти вашої власної гіпотези? В чому проблема?

— Проблема в тому, що Мартін Ленкс убив свою родину, своїх близьких. Дружину, рідну матір, рідних дітей — синів та доньку, — пояснила вона. — Це перетворює його на типового винищувача власної родини. Ленкса можна віднести до щонайменше двох із чотирьох найпоширеніших категорій винищувачів: претензії на моральну вищість, аномалія чи божевілля, розчарування, параноя. Четверо з кожних п’яти вбивць цього типу скоюють самогубство після вчинення злочину — за винятком тих, які, подібно до Ленкса, почуваються морально вищими за інших людей. Однак, навіть якщо він вижив, що підштовхнуло його вісімнадцять років по тому вбивати родини, які, хоч і мають багато спільного, є дуже різними й до того ж мешкають у різних куточках країни, ніяк не пов’язаних один з одним? Основна проблема полягає в тому, що ми не знаємо, чим займався Мартін Ленкс останні вісімнадцять років. Вбивство цілої родини — гучна подія, навіть якщо злочин скоєно десь у глушині. Ця інформація мала би десь з’явитися, принаймні в пресі. Жодних відомостей немає. Ні в архівах ФБР, ні в архівах поліції штатів. Ми шукали схожі справи по всій країні й не знайшли нічого, крім справи про вбивство родичів Джозефа Ендрюса, що сталося якихось вісім місяців тому. Можливо, Мартін Ленкс убив свою родину, втік і не має стосунку до діянь диригента. Якщо ж він є диригентом, як йому вдавалося так довго контролювати непереборне бажання? Є одна річ, у якій я певна на всі сто відсотків: коли психопат переконаний, що його веде Бог, диявол чи будь-яка інша сутність, його треба якнайшвидше спіймати, бо він ніколи не зупиниться. Чому ж Мартін Ленкс зачаївся і не подавав ознак життя?

Такер перелічила найвідоміші варіанти:

— Причини бездіяльності серійного вбивці завжди є такими: смерть, тривала хвороба, тимчасове перебування за кордоном або у в’язниці, куди він потрапив за інший злочин. Якщо ми виходимо з того, що Ленкс живий, важко повірити, що чоловік, який подолав хворобу, що перешкоджала йому вести повноцінне життя впродовж вісімнадцяти років, спроможний нападати на цілі сім’ї. Не варто забувати, що деякі батьки були доволі сильними й мали синів-підлітків. Що ж до в’язниці, то такий громадянин, якого удавав із себе Ленкс, не міг опинитися за ґратами через дрібниці. На перший погляд здається, що найбільш імовірний варіант — виїзд із країни, але я чомусь не уявляю Мартіна Ленкса за кордоном. Надмірна самовпевненість не дозволила би розглядати можливість втечі. Свого часу слідчі дійшли висновку, що автівка, покинута в аеропорту, була фальшивим доказом, спробою збити зі сліду. Висувалася версія, що Ленкс повернувся до рідної країни своїх батьків, але було встановлено, що у нього не лишилося родичів в Австрії. Закладаюсь, що він перебрався до якогось американського міста. Взяв собі нове ім’я і веде інше життя, якого завжди прагнув і яке, на його думку, не міг розпочати, бо йому заважала власна родина.

Дюпре стежив за реакцією Амаї на слова Такер. Дівчина скривила губи, виражаючи сумнів. Було очевидно, що вона не погодилася, хоча й промовчала.

— Підіб’ємо підсумки, — попросив Джонсон, втрачаючи терпець. — Отже, ви не зважаєте на численні збіги — спосіб, у який Мартін Ленкс розправився зі своєю родиною, профіль інших вбитих сімей, положення трупів, кімнату, обрану ним для вчинення злочину, використану зброю і кулю. Ви бажаєте, аби ми списали його з рахунків, тому що ви не знаєте, чим він займався останні вісімнадцять років...

Амая опустила голову.

— Відповідайте, Саласар, — наказав Дюпре.

— Я маю відокремлювати Мартіна Ленкса від диригента, доки не знайду ґрунтовного пояснення тих потужних мотивів, що схилили його до нових злодіянь.

У залі запала незручна мовчанка, яку порушувало лише гудіння домофона, що використовувався як гучномовець.

Першим заговорив Дюпре.

— Чудово. Час братися до роботи. Працюватимемо на двох фронтах. З одного боку, ми не пов’язуватимемо диригента з конкретними особами, а з другого — розробимо поведінковий профіль Мартіна Ленкса й відновимо розшук по всій країні. Спробуємо простежити паралелі між Ленксами та вбитими сім’ями. Зберемо всі матеріали про Мартіна Ленкса, все, що стосується його особистого життя поза родиною, — позашлюбні контакти, колишні колеги, парафіяни його церкви.

Інтонація Емерсона давала зрозуміти, що він відчуває тріумф. Його голос пролунав дуже чітко.

— Було б доречно врахувати, що він міг вести подвійне життя, мати інших наречених або дружин, позашлюбних дітей, гомосексуальні стосунки. Такі речі змусили би почуватися винним чоловіка, який прагне бути досконалим. Це, ймовірно, довело його до самогубства. Не менш вірогідно, що, перш ніж померти, він схотів залишити «вихованця», який мав продовжити його справу.

Щойно нарада закінчилася, Дюпре звівся на ноги.

— Саласар, слідуйте за мною, — мовив він, виходячи із конференц-зали й прямуючи до внутрішніх сходів — єдиного місця, де вони могли побути на самоті. Погана ідея. Сходи поєднували чотири поверхи, де розташовувалися підрозділ Служби порятунку і пожежна частина, і вітер, що просочувався з нижнього поверху, свистів у щілинах між простими вікнами.

Дюпре не зважав на це надокучливе свистіння.

— Ви можете пояснити мені, що сталося в залі?

Вона здвигнула плечима й стиснула губи.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі.

— Не знаєте? Я маю на увазі, що ви знову вагаєтесь, дивуєте перепадами настрою. Спершу ви вражаєте нас дивовижною проникливістю, а потім погоджуєтеся з Емерсоном. Навіщо ви це робите? Я привіз вас сюди не для того, щоб ви погоджувалися з іншими, і не для того, щоб ви приховували причини вашої незгоди, — сказав він, пригадавши її гримасу, коли вона слухала припущення Такер. — Певної миті ви здатні виступати проти всіх і обстоювати свою теорію, не зважаючи на позицію всієї групи. Ви підштовхуєте нас, змушуєте слухати ваші аргументи, прийняти ваше бачення ситуації, а потім, коли з’являються докази на вашу користь, коли всі пазли начебто сходяться докупи, ви відступаєте на крок назад.

— Я висловила свою думку... Але я також поважаю думку моїх колег.

Він зміряв її оцінювальним поглядом.

— Вас бентежить родина Ленкса, чи не так? Вам легше визнати, що хтось систематично винищує цілі родини, ніж те, що Ленкс убив своїх близьких. — Дюпре кивнув, немовби підтверджуючи власні підозри. — Найважче осмислити вчинки тих, хто завдає шкоди рідним людям, особливо дітям. Те, що він пише про свою доньку. — Дюпре затнувся, ніби несподівано натрапив на те, чого не помічав раніше. Чоловік помовчав кілька секунд, поки вона подумки молилася, щоб він продовжив свій монолог, не заглиблюючись в аналіз. Дюпре так і вчинив. — Але ви маєте це прийняти, хоча прийняття не означає розуміння. Гадаю, зрозуміти його мотиви неможливо. — Він знову затнувся.

Вона примружила очі й глибоко вдихнула повітря, намагаючись опанувати себе. Звісно, її бентежив Ленкс, Мартін Ленкс, та її рідна мати, оскільки зловісні причини, що спонукали батька чи матір вбити члена власної сім’ї, були чимось надприродним, демонічним, не властивим пересічним злочинцям. Агресія Ленкса стосовно його рідних, природа його злодіянь виходили за межі звичних уявлень. Збагнути його «логіку» могли лише ті, хто побував у пеклі. Хіба не це казав Дюпре, коли вони вечеряли разом?

Ось що тривожило її найбільше: якщо Мартін Ленкс виявиться диригентом, це означатиме, що вони зіткнулися не з біблійним убивцею, який карав жертв за гріхи, і не з винищувачем родин, що мстився за образи, заподіяні йому в дитинстві. Якщо Мартін Ленкс був диригентом, він багаторазово репетирував свою виставу, готуючись до грандіозної прем’єри.

Так, Амая спускалася в пекло, вона знала сутність того демона, який, подібно до самого диявола, здобував владу над людьми завдяки тому, що вони не вірили в його існування. Судячи з погляду Дюпре, він рано чи пізно викриє її, адже нанюхав здобич, і, хоча ще не знав, що то було, вона не сумнівалася, що він не зіб’ється зі сліду, тим паче що таємниця Амаї — одна з причин її перебування в Новому Орлеані.

За її спиною між щілинами у склі пронизливо засвистів вітер.

Цей різкий звук відволік Дюпре, збив його з думки. Роздратований, він підійшов до вікна й почав смикати за стулки. Надворі вітер згинав молоді деревця, які оточували будівлю, а поверхня озера вкрилася брижами, що біліли то там, то тут. Хоча Дюпре щосили намагався закріпити стулки, гучне посвистування майже не ослабло. Зрозумівши, що тут нічого не вдієш, він знову розвернувся до Амаї.

— Чому ви так старанно прикидаєтеся травинкою у сіні?

Вона збентежено глипнула на нього.

— Я знаю багатьох чоловіків і жінок, ладних убити за те, щоб стати «голкою в копиці сіна». До слова, дехто намагається видати себе за неї. Та справжня голка — це ви. Блискуча, гостра, геть не схожа на травинки в сіні. Ваша доля — вирізнятися з-поміж інших, бути особливою.

Дівчина не відривала від нього розгубленого погляду. Вона не знала, як реагувати.

— Ви не схожі на пересічних людей, Саласар. Найбільш імовірно, що ви завжди відрізнялися від них. Дивно, коли дванадцятирічна дівчинка покидає рідну домівку через те, що її відправили на навчання в інший кінець світу. Чи я помиляюсь?

Амая стиснула губи, усвідомлюючи, що це провокація. Вона відвернулася, уникаючи його погляду.

— Ви ні на кого не схожі, і вам лишається одне: обернути вашу унікальність собі на користь.

Вона завмерла на кілька секунд, осмислюючи його слова. Потім підняла голову, зазирнула йому у вічі й кивнула.

Потішений, він відповів тим самим жестом, після чого ступив крок уперед і став перед нею.

— Джозеф Ендрюс мав рацію. Його батько чинив опір, і вбивця був змушений вистрелити в нього зі своєї зброї. Ті самі патрони й той самий пістолет він використав вісімнадцять років тому, коли застрелив власну родину. Такими є факти. Ви порадили нам повернутися в минуле, зазначивши, що він убиває не вперше. Ми вийшли на Ленкса. А тепер скажіть мені: чи є Ленкс диригентом?

— Я не можу пояснити, чим він займався ці вісімнадцять років, так само як і те, що спонукало винищувача своєї родини перетворитися на серійного біблійного вбивцю, але гадаю, що це він.

Дюпре задоволено кивнув і додав:

— Я помітив, що ви не погоджувалися з Такер, коли вона розмірковувала про те, яким могло бути його нове життя.

— Я ще не осмислила вчинків Мартіна Ленкса. Мені треба з’ясувати, що відбувається в його голові, перш ніж робити припущення про його нинішнє життя.

— Але...

— Жодних версій, поки я не розберуся, — категорично відрізала вона.

Дюпре стримав свій ентузіазм. Знову ця впертість і гординя королеви. Або мучениці? Остання думка стривожила його. Охоплений сумнівами, він наморщив лоба.

— Ви зможете це зробити, Саласар?

Вона кивнула.

— Беріться до роботи. Забудьте про диригента й зосередьтесь на справі Ленкса, — звелів він.

Здавалося, Амая відчувала полегшення, коли штовхала важкі двері, що відділяли сходовий майданчик від сходів третього поверху. Хоча тріск і свистіння ставали дедалі гучнішими, Дюпре якийсь час стояв нерухомо, поринувши в роздуми. Трохи згодом він зазирнув до зали, де сиділи його підлеглі, жестом покликав Джонсона й повернувся назад, змусивши агента піти слідом за ним. Щойно двері затріснулися, він різко розвернувся й опинився перед Джонсоном.

— Ви сказали мені, що хтось телефонував Саласар після того, як ми найняли її для виконання завдання в Новому Орлеані.

— Так, я вже доповідав вам, що інспекторка Саласар поїде з нами і що всі термінові дзвінки, спрямовані до неї, спершу переадресовуються на літак, а потім — на мій мобільний, після чого я надаю Саласар телефон для розмови.

— Чи знаєте ви, хто їй дзвонив?

Джонсон кивнув.

— Так, телефоністка з’єднала зі мною, і мені довелося просити виділити кабіну, перш ніж попередити Саласар. Дзвонила її тітка з Іспанії. Вона, напевно, подумала, що мала пояснити мені причину свого звернення. Я навіть не встиг сказати їй, що інспекторку негайно покличуть до телефона. Жінка повідомила, що батько Саласар дуже хворий і лікар вважає, що він проживе щонайбільше дві доби.

Дюпре задумливо дивився на нього.

Джонсон не розумів, як тлумачити його мовчанку.

— Мабуть, треба було сказати вам... Тоді мене здивувало, що Саласар вирішила не повертатися додому. З іншого боку, вона нічого не розповідала про це, і я дізнався випадково. Мені якось незручно.

— Не хвилюйтесь, ви правильно вчинили, — заспокоїв його Дюпре.

24. Нянька. Старі світлини

Новий Орлеан, Луїзіана

Неділя, 28 серпня 2005 р.

Нянька спрямувала погляд на дах стадіону «Superdome». Хмари, що заволокли небо опівдні, призвели до парникового ефекту, підвищивши температуру повітря; кілька годин тому пішов теплий, лагідний дощ, що нагадував воду з лійки. Ніхто не намагався прикритися. Деякі люди задирали голову, немовби насолоджуючись омріяним душем.

Кілька телеоператорів знімали натовп біля входу. До стадіону стікалися цілі сім’ї з малими дітьми, але більшість новоприбульців були пенсіонерами приблизно її віку, що пересувалися за допомогою милиць, палиць на кшталт тієї, яку вона використовувала після операції, або інвалідних візків, подібних до того, в якому Боббі перевозив Селету. Молоді допомагали старшим, а також несли пухові матраци й подушки, загорнені у великі сміттєві пакети. Дехто зупинявся, щоб дати інтерв’ю телевізійникам.

Нянька гадала, що їм буде найважче протиснутися крізь основні двері, проте, коли вони переступили поріг, усі кинулися до проходу, штовхаючись і навалюючись одне на одного. Втративши рівновагу, Нянька спіткнулася. Боббі притримав жінку за лікоть і, потягнувши її на себе, допоміг розміститися між його тілом і ручками інвалідного візка матері.

Люб’язні голоси, що лунали з гучномовців, запрошували їх увійти й просили сісти на стілець, аби звільнити проходи й дати змогу швидше потрапити всередину всім, хто чекав надворі під дощем.

Нянька зітхнула. Раптом її накрило теплою хвилею оплесків. Збентежена, вона підняла голову й позирнула на Боббі.

— Щойно оголосили, що міська влада передала нам харчі, щоб ми приготували вечерю, — усміхаючись, пояснив він. — Усе буде добре, няню, не хвилюйся.

Вона через силу посміхнулась.

Боббі прийшов до неї опівдні.

— Няню, мер Неджин видав указ про обов’язкову евакуацію, а метеорологічна служба попереджає про ураган п’ятої категорії. Цілий ранок по телебаченню крутять давні фотографії Бетсі й залякують людей. Я пам’ятаю, що казав, що ми перечекаємо ураган вдома, але зараз бачу: найрозумніше рішення — піти звідси.

Нянька з сумом кивнула. За її спиною, на екрані телевізора, було видно, як Катріна невпинно кружляє над Мексиканською затокою.

— Бетсі мала четверту категорію, — прошепотіла вона.

— Ми переночуємо на стадіоні «Superdome»; туди прямує багато людей. Кажуть, що нас забезпечать медичним обслуговуванням і машинами швидкої допомоги на той випадок, якщо комусь стане зле. Я чекаю на мого кузена Габріеля, який допоможе мені винести маму з будинку. І ми відразу поїдемо. Я запасся водою, бутербродами й ковдрами. Візьми свої ліки та все, що тобі потрібно.

Вона зачинила за ним двері й рушила до кухонного буфета. Смикнула розсувні дверцята й витягла зсередини альбом у твердій блакитній палітурці. Однією рукою вона притиснула його до грудей, а другою рукою вчепилася в палицю. Впродовж останніх годин вологість повітря збільшилася, внаслідок чого її стегно почало тріщати, мов стара колода. Зітхнувши, нянька поклала альбом на стіл, розгорнула його і вмостилася перед ним. Довгий час вона зберігала газети під простирадлами. П’ять чи шість років тому нарешті вирізала пожовтілі статті й сховала їх під пластиковими пластинами альбому. Треба було покласти їх туди раніше. За цей час зображення вицвіли, а папір зіпсувався: подекуди з’явилися білі плями, і заголовки розпливалися. Майже всі вирізки були взяті з газети «The Times-Picayune» — однієї з найдавніших новоорлеанських газет.

Нянька провела пальцем по пластині, що захищала папери. Хоча жінка знала текст напам’ять, вона нахилилася і ще раз прочитала його.

Нянька перегорнула кілька товстих сторінок і зупинилася на старій світлині, де була зображена усміхнена дівчина-підліток із темним кучерявим волоссям, що спадало до середини спини. Саме цей портрет розмістили на плакатах після її зникнення. Поліція повернула фотографію пошкодженою; за всі ці роки зображення пожовтіло, краєчки загнулися, але час не зміг загасити життєрадісний блиск чорних очей. Нянька довго не хотіла зберігати газети під пластиною альбому, хоча зрештою мала встромити їх туди. Але цю світлину вона нічим не прикривала. Їй треба було торкатися паперу. Здавалося, що цей дотик якимось чином наближає її до дівчинки. Якщо покласти знімок під пластик чи скло, він перетвориться на реліквію, на щось мертве, а вона вважала свою доньку живою. Її тіло не поховали, тож фотографія не лежатиме ні в урні, ні в скляній труні. Жінка підвела погляд і роззирнулася довкола. Вона присяглася завжди чекати тут, але зараз їй доведеться піти. На кухонній полиці виднілася її блакитна сумочка; всередині були ліки, паспорт і трохи грошей. Вона знову перевела очі на світлину, обхопила її обома руками й пригорнула до себе, наче малу дитину. Альбом залишила на столі, бо не бачила сенсу ховати його в буфеті. Нянька проштовхнула світлину під сорочку, взяла свою палицю і блакитну сумочку, а потім вийшла з будинку й щільно зачинила за собою двері.

25. Голка

Новий Орлеан, Луїзіана

Амая розглянула світлини, що додавалися до звіту. Фотографії дітей, вочевидь, були взяті зі шкільних архівів. На одній зі світлин Ленкс позував сам, а його дружина фігурувала лише на груповому знімку. Вона уважніше придивилася до сімейного портрета Ленксів. Мартін виявився непримітним сірим чоловічком. Усі деталі його образу — починаючи з туго затягнутого вузла краватки й закінчуючи накрохмаленим коміром білосніжної сорочки — свідчили про педантичність і скрупульозність. Він старанно удавав із себе поважного й розумного чоловіка, підкреслюючи свою інтелігентність окулярами в роговій оправі, що їх зазвичай носять викладачі. Такий чоловік мав тримати все під контролем, але Ленкс дещо перегравав, і це обернулося проти нього. Все було фальшивим — поза, ретельно розчесане волосся, відшліфовані нігті, — видаючи нерішучого кастрованого хлопчика. Вихований суворою матір’ю, він не зміг забезпечити житлом власну родину і мешкав у материному будинку. Амая була певна, що Ленкс вважав принизливим той факт, що йому не вдалося позбутися материнського впливу, і цілком можливо, що прагнення наслідувати приклад успішних батьків спонукало його обрати покірну дружину — жінку, яка скопіювала зачіску свекрухи й боязко дивилася в об’єктив.

Діти геть відрізнялися від батьків. Вони усміхалися щиро й безтурботно, виглядали щасливими. Донька мала довге й скуйовджене рудувате волосся нижче пояса, її усмішка була теплою і довірливою. Амая завважила, що її губи нафарбовані помадою, яка контрастувала з простим, скромним вбранням. Вона не сумнівалася, що дівчинка нанесла макіяж виключно для фотосесії. Уявила, як та стоїть перед дзеркалом у ванній кімнаті й прибирає залишки помади з губ туалетним папером. Усі рідні Ленкса дивилися прямо перед собою, і всі вони легенько торкалися одне одного, за винятком Мартіна, який сидів упівоберта. Амая взяла світлину, де батько був зображений сам; імовірно, що він сфотографувався того ж дня, бо одягнув той самий костюм і ту саму краватку. Вона пересвідчилася, що поза теж збігалася з тією, яку він зайняв на груповому портреті. Все було однаковим — положення рук, підняте підборіддя, розправлені й трохи відведені назад плечі, брижі на одязі. Відрізнявся лише рот. Злобна гримаса, що кривила його обличчя, коли він позував зі своїми рідними, безслідно зникла. Губи були стиснуті, але здавалися розслабленими, немовби натякаючи на бажання посміхнутися. Збільшивши зображення, вона розібрала підпис у нижньому кутку. Клейтон Грей, фотограф.

Телефонна лінія, завдяки якій вони спілкувалися з Емерсоном і Такер, входила до складу аварійної служби. Остання безперервно вищала вже кілька хвилин, тож ніхто не дзвонив із загального телефона. Амая набрала номер, скориставшись мобільним, наданим Дюпре.

Клейтон Грей досі працював. Він повідомив це, перш ніж вона встигла поставити запитання, і додав, що сподівається невдовзі вийти на пенсію, оскільки йому вже важко вставати рано-вранці. Його доньки стануть власницями фотостудії і заправлятимуть справами. Щоправда, коли йому не доведеться щодня ходити на роботу, грітися під ковдрами буде не настільки приємно. Амая зрозуміла, що він усміхається.

Звісно, він пам’ятав Ленксів і сумнівався, що хтось у Медісоні міг забути цю родину. Так, він фотографував їх, зробив типовий сімейний портрет, що був надзвичайно популярним за тих часів. У шістдесяті-вісімдесяті роки такі світлини були не менш важливими для представників середнього класу, ніж написані олійними фарбами картини — для аристократів епохи Відродження. Коли почалося масове виробництво цифрових фотоапаратів, клієнти стали рідше навідуватися до фотостудій, хоча деякі урочисті події на кшталт весіль потребували професійної зйомки, здійсненої відомим фотографом. Ні, поліція ніколи не допитувала Грея про спілкування з Ленксами. Чи не пригадує він щось незвичне, що привернуло його увагу під час фотосесії?

— Моя дружина каже, що я помилився у виборі професії і мав би стати психологом, а не фотографом. Поза подружжя на весільних світлинах дозволяє мені визначити з майже стовідсотковою ймовірністю, чи будуть вони разом два роки по тому, — посміюючись, сказав Клейтон. — Не думаю, що цього вчать в університетах. Йдеться про положення тіла та рук, але особливе значення має рот. Знаєте, хоча заведено вважати, що очі — дзеркало душі, губи можуть розповісти мені набагато більше.

Усміхнувшись, Амая відказала:

— Ваша дружина має рацію. Це називається невербальна мова.

Дуже затребувана спеціальність.

— Я візьму це до уваги. Коли я вийду на пенсію і мені набридне байдикувати в ліжку, можливо, я вступлю до університету й отримаю нову професію, — засміявся він.

— Чи пам’ятаєте ви, коли зробили той портрет?

— Не думайте, що я маю пам’ять як у слона. Здебільшого я можу доволі точно пригадати, як проходили фотосесії, особливо якщо зазирну до своїх записників (усі документи зберігаються в архіві). Але вбивство Ленксів настільки шокувало нас, що ми постійно згадуємо різні подробиці, пов’язані з ними, — ця жахлива історія закарбувалася у пам’яті. Вони прийшли до мене за два місяці до трагедії. Батько Мартін тричі відвідував мою студію, перш ніж прийняти рішення. Він був дуже прискіпливим і вибагливим чоловіком. Зазвичай ми показуємо клієнтам альбом із добіркою наших найкращих робіт, портретами родин із різною кількістю членів, різного віку, складу тощо. Однак він вимагав більшого — попросив показати йому студію, всі можливі фони й навіть типи освітлення. Коли Ленкс привів своїх рідних, все було визначено наперед включно з кріслами та стільцями, де вони мали сісти.

— Можна сказати, що йому подобалося все контролювати, — зауважила Амая.

— Манія контролю не дуже допомогла Ленксу. Попервах здавалося, що все пройде добре. Сім’я зайняла відповідну позу, і я зробив кілька пробних знімків. Та Мартін був незадоволений. Він змінив порядок, у якому вони влаштувалися, змусивши всіх пересідати вісім разів. Ця метушня явно веселила дітей, проте його дружина була збентежена. Тоді сеньйор Ленкс запропонував, щоб молодший син вийшов із кадру. Сеньйора Ленкс почала бурчати, що це смішно, і, хоча вона була дуже тихою і сором’язливою жінкою, її слів виявилося достатньо, аби Мартін Ленкс відмовився від свого задуму. Вони обрали мій найперший знімок — той, що згодом був надрукований у газетах, той, який маєте ви. Інші проби я не зберіг — тоді вони не були важливими доказами, тож я знищив їх. Але ця світлина, що зараз лежить переді мною, містить вдосталь інформації. Принаймні я так думаю.

— Добре, сеньйоре Грею, — захоплено мовила вона. — Починайте чаклувати. Розкажіть мені, що ви бачите на світлині.

— Зверніть увагу на рот Ленкса. Лінія губ нагадує поріз від сокири.

Амая зачудовано кивнула. Її перше враження було саме таким.

— За сорок років моєї практики я часто бачив такий вираз, я називаю його «синдромом мокрої нареченої».

Амая подивилася на збільшене зображення на своєму комп’ютері й окреслила олівцем рот чоловіка.

— Мокра наречена? Поясніть, будь ласка.

— На щастя, останнім часом багато чого змінилося. Шлюб уже не вважається головною життєвою метою, але раніше матримоніальні плани мали вирішальне значення для багатьох чоловіків і більшості жінок. Нині заміжжя вважається приємним бонусом, подією, що може статися. Я знав кількох жінок і навіть чоловіків, які так ідеалізували цю мить, що доходили до ідіотизму. Ось це я й називаю поведінкою «мокрої нареченої», оскільки дівчата частіше виявляють схильність до неї. Такі жінки мріють про заміжжя з раннього дитинства. Вони прагнуть не закохатися або просто зустріти людину, з якою можна розділити своє життя, а взяти шлюб. Фантазують про весілля, яке бачать у рожевому світлі, і розписують усе до найдрібніших подробиць. — Він розсміявся.

Усміхнувшись, вона кивнула.

— Я знаю, що ви маєте на увазі.

Грей жваво провадив далі:

— Проте реальність вносить свої корективи. Проблема в тому, що у Вісконсині теж дощить. Наречені встають із ліжка, готуючись до найважливішого дня у своєму житті, а коли бачать затягнуте хмарами небо, хочуть усе скасувати. Дощ не входить у їхні плани. Ідеальне уявлення про церемонію не передбачає мокрої сукні або заляпаних брудом черевиків гостей. І вони твердо стоять на своєму: якщо цей день відрізняється від фантазій, весілля не буде. Звісно, завжди втручається хтось — зазвичай особа, яка платить за все, батько чи мати, — і просить їх схаменутися; точніше, змушує їх схаменутися.

І тоді з’являється ця гримаса — на деяких обличчях вона помітна, а на деяких прихована, але роздратування нікуди не дівається. Саме так кривиться рот Мартіна Ленкса, коли він позує зі своєю родиною.

Мокра наречена. Йому хочеться повернутися до ліжка і все забути, тому що фотосесія не відповідала його планам. Не менш показовим є вираз обличчя його дружини. Спантеличена, вона розуміє, що щось пішло не так, що незадоволення її чоловіка — лише верхівка айсберга, об який розіб’ється подружнє життя. Приголомшена жінка не може це визнати, тож вона удає, ніби нічого не трапилося, і позує для сімейного портрета... Та її благальний погляд видає справжні почуття. Я бачив такі очі кілька разів.

— Гадаєте, у той період Ленкс мав приймати якісь серйозні рішення?

— Так, я знаю це напевно. Він сам мені сказав, а пізніше в газетах написали, що він сподівався отримати керівну посаду в місцевому банку. Підозрюю, що сімейний портрет був одним із способів підкреслити його соціальний статус. Судячи з усього, за кілька днів йому відмовили. Але на тій фотосесії, поза всяким сумнівом, щось сталося, коли він бозна-скільки разів пересаджував дітей і вивів одного хлопчика з кадру.

Будівля здригнулася від сильного пориву вітру, і одне з вікон розбилося. Коли ревіння стихло, почулися перелякані крики й кілька лайливих словечок.

— Боже милий, що то було? — спитав Клейтон Грей, який чудово розчув цей звук.

— Ураган, сеньйоре Грею. Я телефоную вам із Нового Орлеана.

— З місця, де бушує Катріна? Так називається той ураган? А що ви там робите, мила дівчинко?

Амая тихо й повільно випустила повітря з легенів, упорядковуючи свої думки.

— Також я маю портрет Мартіна Ленкса, де він позує сам. Ймовірно, що знімок було зроблено того ж дня, — мовила вона, залишивши запитання сеньйора Грея без відповіді й повернувши розмову в інше річище.

— Не дивно, що ви подумали про це. Так, він одягнув те саме вбрання, але я сфотографував його два дні по тому. Мартін Ленкс прийшов сюди й заявив, що хоче замовити свій портрет, без родини. То була моя найшвидша робота. Він увійшов, став у позу, а я один раз клацнув затвором фотоапарата. Мартін не дозволив мені зробити жодного пробного знімка. Сказав, що ця світлина ідеальна.

Амая ковзнула олівцем по календарю вісімнадцятирічної давнини, що його подарував їй Джонсон. Ленкс сфотографувався за два дні після того, як вони позували для сімейного портрета. Банк повідомив, що йому відмовлено в прийнятті на посаду, а наступного дня він подав документи для отримання дозволу на зброю. І якраз тоді Мартін Ленкс забрав зі студії «ідеальний портрет», де він був зображений сам.

Вона попрощалася з сеньйором Клейтоном, який змусив її всміхнутися, коли порадив чимскоріш тікати з Нового Орлеана.

— По телебаченню передають, що ураган знищить місто.

Сховайтеся в надійному укритті, моя люба, — мовив він, перш ніж повісити слухавку.

Тієї ж секунди завищали всі аварійні сирени на пожежній станції. Амая підняла голову й пересвідчилася, що надворі теж зчинився гамір, і лунало ще більше сирен. Вона побачила, що шум сполошив і Джонсона, який відірвався від роботи й роззирався довкола. Дівчина здивовано глипнула на нього. Він указав на циферблат свого годинника й одними губами вимовив: «Комендантська година». Кивнувши йому, Амая опустила голову й зосередилася на портреті Ленкса.

Вона знову збільшила зображення. Кутики губ були трохи підняті вгору внаслідок скорочення великого й малого виличних м’язів біля рота. Не підлягало сумніву, що він ледь помітно посміхався, немовби стримуючи себе.

Існує чимало видів усмішок, здебільшого фальшивих: коли людина позує для фото; коли хтось невдало жартує і треба розрядити напруження; бувають знічені усмішки, викликані недоречними зауваженнями; звабливі усмішки, що осяюють наше обличчя, коли хтось приваблює нас сексуально; саркастичні усмішки, притаманні політикам, які усміхаються, почувши запитання, що їм не до вподоби.

І наостанок слід згадати щиру усмішку, що виражає щастя. Амая пам’ятала, що в дитинстві вона намагалась усміхатися, коли їй було сумно, але не хотілося хвилювати тітку. Та Енґрасі казала їй: «Не дури мене, Амає. Твої очі не усміхаються». Отак просто її тітка розтлумачила «усмішку Дюшена» — наукове визначення щирої усмішки. Амая зробила зображення ще більшим. Попри окуляри в роговій оправі, вона розгледіла необхідний їй знак. Напружений круговий м’яз ока піднімав щоки, а довкола очей утворилися маленькі зморшки. Психопати старанно імітують людські емоції, але вона не знала жодного, хто міг би контролювати круговий м’яз ока. Нарешті їй вдалося проникнути в думки цього чоловіка. Амая сповнилася впевненості, що дозволить їй розробити його профіль без жодних вагань, адже вона зрозуміла, чому ця світлина відразу задовольнила вибагливого сеньйора Ленкса. Тієї миті він був щасливим, по-справжньому щасливим.

26. Посмішка переможниці

Елісондо

Енґрасі перетнула міст Мендінуета й звернула на вулицю Брауліо Іріарте, слідуючи за руслом річки Бастан. Її дім — місце, де вона мешкала відтоді, як повернулася з Парижа, — розташовувався ближче до середини вулиці. Міцні кам’яні стіни захищали будівлю від річкової вологи, хоча Амая присягалася, що чує, як Бастан шумить під її ногами. Вулиця Брауліо Іріарте була названа на честь тутешнього мешканця, який вирушив до Америки, відкрив великий пивний завод у Мексиці й нажив неабиякий капітал. Багато років по тому цей щедрий багатій став покровителем Елісондо. Раніше вулиця називалася Сонячною, що було логічним, зважаючи на те, що саме на неї припадала найбільша кількість годин сонячного світла (цьому сприяло розташування в північній частині селища). За давніх часів, коли електрики не було, люди вдовольнялися денним світлом, а темрява приховувала різні загрози, така перевага була життєво важливою. Зачарована відблисками сонця на хвилястій поверхні води, Енґрасі крокувала вперед, думаючи про щось своє, насолоджуючись теплом сонячних променів, що проникали крізь одяг і зігрівали шкіру. Ось чому вона не побачила Росаріо, аж доки не підійшла зовсім близько. На тій був елегантний костюм, бежевий піджак, мешти на середніх підборах. Жінка з удаваною безтурботністю підняла ліву руку, розмахуючи коричневою сумочкою з короткою ручкою, що звисала з ліктя. Її каштанове, ретельно розчесане волосся мерехтіло, мов червоне дерево. Росаріо стояла перед дверима будинку Енґрасі, явно чекаючи на господиню. Побачивши її, вона посміхнулася. Посмішка була широкою, губи вигнулися у формі півмісяця, а щоки й вилиці поповзли вгору. Здавалося, вона хотіла розвіяти будь-які сумніви стосовно своєї абсолютної, щирої радості, оскільки зняла сонцезахисні окуляри, дозволивши розгледіти маленькі зморшки довкола очей.

Енґрасі різко зупинилася. Вона не боялася Росаріо, але ота посмішка переможниці надзвичайно стривожила її, і цього разу вона повірила, що йдеться про непідробні емоції. Після нещодавньої бесіди з братом жінка надавала провідного значення інтуїтивним відчуттям — інтуїція прирівнювала появу Росаріо до появи вовка, який невипадково зустрівся на її шляху.

— Що ти тут робиш, Росаріо?

— Ти не рада бачити мене, люба зовице?

— Ні, — сухо відповіла Енґрасі.

Росаріо знову наділа окуляри й сказала:

— Немає жодної потреби бути неввічливою. Як давно ми не розмовляли? Років зо три? Я подумала, що настав час це виправити. Енґрасі не ворушилася, пильно дивлячись на неї.

— Чого ти хочеш, Росаріо? Навіщо ти прийшла?

Посмішка Росаріо стала ще ширшою (якщо це було можливо).

— Хуан розповів мені про вашу розмову.

Енґрасі зберігала незворушний вираз обличчя.

— Маю визнати, що я недооцінила твій розум, люба зовице. Зрозумій правильно: причина не в тому, що я тебе зневажаю. Просто зазвичай я погано ставлюся до психіатрів і психологів з усіма їхніми вивертами й нісенітницями. Відверто кажучи, вони нагадують мені збіговисько психів, які вважають себе бозна-ким. — Здвигнувши плечима, вона мотнула головою — в іншій ситуації цей жест видався би кокетливим. — Тому я й прошу в тебе вибачення, зовице: ти справді виявилася дуже розумною.

Енґрасі нахилила голову й стиснула губи. Її очі посуворішали. Демонстративна люб’язність Росаріо не ввела її в оману: фальшива привітність була просякнута отрутою. Вона завмерла в очікуванні атаки. Росаріо підступила на крок ближче до неї і легенько торкнулася її руки довірливим жестом.

— Я не докоряю тобі, Енґрасі, хоча розумію, що певною мірою я сама піднесла тобі на блюдечку цей подарунок. Та я все одно визнаю, що ти виявилася кмітливою: тобі випала нагода, і ти скористалася нею.

— Не знаю, про яку нагоду ти говориш. Один чоловік подзвонив у двері мого будинку, несучи на руках напівмертву і до смерті налякану дівчинку. От і все.

Росаріо знову посміхнулась, після чого здійняла обидві руки й стенула плечима, немовби позбавляючи ці слова значущості.

— Повторюю, мила зовице: немає жодної потреби бути грубою.

Я думала, що мені буде легше розмовляти з психологинею. — Вона посміхнулася, даючи зрозуміти, що жартує, хоча наступної миті посерйознішала й повела далі. — Ось що я хочу сказати, Енґрасі: мені було кепсько, і мої тодішні вчинки позбавлені будь-якої логіки... Та все змінилося — зараз я вживаю ліки, які нарешті мені допомагають. — На її губах знову заграла задоволена посмішка. Вона додала конфіденційним тоном: — Не думай, що так було завжди — попервах я не піддавалася. Маю сказати на свій захист, що ці препарати погано впливають на організм. Я почувалася жахливо — сонною, млявою і навіть тупуватою. І це було нестерпно, зовице, ти ж розумієш, що я аж ніяк не дурна. Я панічно боялася, що пігулки знищать мою особистість, а без особистості ми стаємо порожнім місцем.

Енґрасі схрестила руки на грудях, не відриваючи від неї погляду. Вона починала втомлюватися від цієї вистави, але хотіла дізнатися, до чого хилить гостя.

Обличчя Росаріо осяяла щаслива усмішка.

— Все позаду. Лікар Ідальго нарешті прописав мені те, що потрібно. Я добре почуваюсь, Енґрасі. Можна сказати, чудово. Ліки йдуть мені на користь, допомагають ясно мислити: коли я їх вживаю, я контролюю свої дії, проте вони не заважають мені думати, і найважливіше. — вона опустила окуляри на кінчик носа, щоб Енґрасі мала змогу зазирнути їй у вічі, — вони анітрохи не змінюють моєї особистості. Я залишаюсь собою.

Ось де причаївся вовк.

Тепер уже Енґрасі ступила крок уперед і навіть дозволила собі покласти праву руку на передпліччя Росаріо.

— Я дуже рада за тебе, люба зовице, — насмішкувато мовила вона, імітуючи інтонацію своєї родички, — але мені байдуже, чи вживаєш ти ліки, чи зливаєш їх в унітаз. Це нічого не змінює.

Посмішка Росаріо згасла, проте жінка здійняла руку й накрила нею долоню Енґрасі.

— Помиляєшся. Це змінює геть усе. Як я вже казала, мої вчинки були позбавлені логіки й здорового глузду. Хай мої слова не збивають тебе з пантелику. Я завжди знала, що маю робити, але не могла визначити слушну мить. А зараз я щохвилини усвідомлюю, як треба діяти. Ось у чому полягає відмінність. — Вона міцно стиснула долоню Енґрасі, вчепившись в її пальці, мов у гілку дерева. — Від самого дня народження цієї дівчинки я зрозуміла одну річ: ми всі маємо конкретну долю і те, що судилося їй, здійсниться, так само як і те, що судилося мені.

Нажахана, Енґрасі відступила назад і прибрала руку, неначе відчувши фізичний біль від такої підступності.

— Клята божевільна шльондра! — задихаючись, прошепотіла вона.

— Заради бога! Я чекала лайки від будь-кого, крім тебе. Хіба психологиня може таке казати? — сказала Росаріо з удаваним розчаруванням.

Руки Енґрасі тремтіли так сильно, що вона переплела пальці, аби Росаріо цього не помітила.

— Дівчинка не повернеться до твого будинку. Я не віддам вам її.

Я ладна зробити будь-що, а якщо ви хочете звернутися до суду...

Весело всміхнувшись, Росаріо заперечно хитнула головою.

— Ніхто не звертатиметься до суду. Це не влаштовує нас з очевидних причин. — Вона роззирнулася довкола. — Я навіть і думати не хочу про скандал, що зчинився би в селищі. Мені щойно вдалося розкрутити вашу вошиву пекарню. Ні, ніяких судів.

Енґрасі була збентежена.

— Тоді.

Росаріо перейшла на другий бік вулиці й попрямувала вниз схилом. Здавалося, розмову закінчено. Аж раптом вона озирнулася, сяючи посмішкою переможниці.

— Повторюю: зараз я мислю ясно. І щохвилини усвідомлюю, як треба діяти.

Енґрасі нерухомо стояла посеред вулиці, аж доки гостя не зникла з поля зору. Вона раділа, що Росаріо не бачить її, адже ключі двічі випадали з її рук, перш ніж вона примудрилася відімкнути замок. Увійшовши до будинку, Енґрасі зачинила двері й навалилася на них усією вагою, зробивши барикаду з власного тіла. Ніколи в житті вона не відчувала такого переляку.

27. Подряпини

Новий Орлеан, Луїзіана

Вечір неділі, 28 серпня 2005 р.

Дюпре увійшов до конференц-зали в супроводі двох патрульних у формі.

— Джонсоне, Саласар, дозвольте відрекомендувати вам агентів Еліота і Кейза, — мовив він. Чоловіки кивнули. — Вони працюють у поліцейському відділку Ґальвестона. Агенти їхали сюди машиною понад шість годин, аби привезти нам оригінали знімків місця вбивства родини Ендрюсів і фотографії скрипки, відзняті під час її подальшого огляду. — Він високо підняв картонну коробку середнього розміру, щоб усі її побачили.

— Боже милий! — скрикнув Джонсон. — Ви їхали сюди машиною, попри наближення урагану? Комендантська година вже розпочалася.

Патрульні тримали капелюхи в руках. Вони переглянулися, перш ніж відповісти.

— Ми не подумали, що все так серйозно, вирішили, що встигнемо. Капітан Рід сказав, що це важливо.

Джонсон усміхнувся. Бідолаха вибачався так, ніби він докоряв йому.

— Це справді важливо. Просто ми не очікували, що ви приїдете до нас, коли тут бушуватиме ураган.

— Ми дякуємо вам за допомогу, — втрутився Дюпре, — але не можемо відпустити вас назад. Ви маєте залишатися тут, доки все не закінчиться.

Явно задоволені, чоловіки обмінялися поглядом.

— Жодних проблем. У випуску новин сказали, що ураган буде грандіозним.

Джонсон увімкнув диктофон.

— Бездоганний огляд місця злочину неможливий без допомоги п’ятьох експертів, а саме: фотографа, фахівця з криміналістичної планіметрії, експерта з виявлення слідів, судмедексперта й хіміка, — перелічував він, проходячи залою і продивляючись усі двісті двадцять дві світлини, що додавалися до звіту. Тим часом Білл Шарбу і Джейсон Булл розкладали їх на столі разом з Амаєю. — Судячи з кількості фотоматеріалів, усі зазначені експерти взяли участь в огляді місця вбивства родини Ендрюсів.

Усі лампочки на стелі були увімкнені, так само як і два настільні ліхтарі, що їх привласнив Дюпре, обходячи підрозділ Служби порятунку. Інтенсивне освітлення надавало ще більш зловісного вигляду моторошним фотографіям, що усівали величезний стіл. Кадри насильницької смерті були яскравими й чіткими; кольорова гама охоплювала різні відтінки й текстури — сірі, блакитнуваті, матові, сухі, маслянисті та жирні. Виникала ілюзія перебування в похмурій криміналістичній лабораторії.

Амая була не єдиною, хто звернув на це увагу. Вона помітила, що Шарбу і Булл стали навдивовижу мовчазними. Ці мужні чоловіки мало чого боялися. Амая не сумнівалася, що за роки небезпечної роботи вони бачили все. Однак, коли детективи допомагали їй розносити знімки, їхні обличчя відбивали сильне хвилювання. На більшості зображень було видно крупним планом краплі крові, волосисті волокна або запилені сліди. Шматки клейкої стрічки з проставленими номерами й вимірювальні шкали, що прикріплювалися до фотографій, перетворювали їх на бюрократичну формальність, позбавляли будь-якої людяності, але це не стосувалося загальних планів, голів жертв, розвернутих в один бік, калюж крові під тілами, відзнятих зблизька облич. Цей кошмар був реальним. Так, новоорлеанські детективи — круті хлопці, звиклі полювати на наркоторговців, битися з хуліганами, бути свідками перестрілок злочинних банд, бачити трупи, розкидані на хідниках. Дикість і звірство повсякденної агресії викликали огиду й відразу, але серійні вбивства видавалися психічним відхиленням, збоченням, патологією, що лякала й водночас спантеличувала.

Дюпре мав рацію: для будь-якої людини, що мала сім’ю, можливість проникнути в думки вбивці такого штибу була прямим шляхом до пекла. Вона пожаліла чоловіків, адже знала, що занурення у внутрішній світ серійного вбивці змінить геть усе — віднині вони сприймають інакше як себе, так і оточення. Коли ми визнаємо, що хтось здатен на такі діяння, ми приймаємо темний бік людської сутності, а отже, приховане зло нашої власної сутності.

Амая витягла теку з картонної коробки й підійшла до столу.

— Детективе Булле, — мовила вона, простягнувши йому документи.

Він підняв погляд, і, коли їхні очі зустрілися, Амая розпізнала серйозний, стриманий вираз, який свідчив про відчуття жаху, що переповнювало його.

— Це знімки скрипки, зроблені на прохання Джозефа Ендрюса молодшого. Чи не могли би ви перекласти їх на інший стіл? — Вона вказала в глиб зали.

Він кивнув, мовчки взяв теку і рушив до столу, розташованого поряд із письмовою дошкою.

— Робота проводилася ретельно, — диктував далі Джонсон. — До матеріалів справи додається звіт кожного експерта з докладним описом його роботи у хронологічній послідовності; крім того, розкрито кліматичні й орографічні особливості. Оскільки вбивство було вчинено в будинку, враховувалися такі дані, як внутрішня і зовнішня температура, а також той факт, що одне з вікон було розбите. — Він нахилився ближче до диктофона, що лежав посеред столу. — Наскільки я бачу, всі висновки експертів задокументовані належним чином. На деяких знімках містяться докази злочину з письмовим поясненням, що це за предмети і де вони були знайдені.

Амая вказала на низку світлин із зображенням крапель крові, що вільно падали, стікали або розбризкувалися на твердій поверхні. Всі були пронумеровані, і до кожної кріпилася метрична шкала.

— Збір доказів, збереження і ланцюг поставок не викликають заперечень, — зауважила вона. — Всі зразки були сфотографовані й розкладені у паперові конверти з відповідними наліпками.

Джонсон привернув увагу детективів до другої низки фотографій, зроблених у темному приміщенні із застосуванням яскравого освітлення.

— Що це таке? — поцікавився Шарбу.

— Наші ґальвестонські друзі були прискіпливими. На цих знімках показано процес пошуку прихованої крові за допомогою реактиву люмінол і спеціального освітлення. Експерти не знайшли ознак того, що хтось намагався приховати сліди крові чи будь-якої іншої рідини.

Читаючи звіт, Амая час від часу проглядала фотографії слідів.

— Для виявлення слідів використовувалися різні реактиви й кольорові порошки, — мовила вона, вказуючи на іншу групу світлин і не відриваючи очей від звіту. — Всі сліди, зафіксовані в будинку, належали членам родини. Аналогічним чином усі волосисті волокна, знайдені на місці події, зберігалися в окремих конвертах. За результатами експертизи, це волосся Ендрюсів.

Дюпре зупинився біля Джонсона й Амаї.

— Отже, огляд місця злочину був здійснений бездоганно.

— На мою думку, вони зробили все ідеально, — підтвердила Амая.

— Тоді... Чому? — спитав Дюпре.

Джонсон та Амая переглянулися.

— Що ви маєте на увазі? — уточнив Джонсон.

— Ґальвестонська поліція вже надсилала нам на електронну пошту звіти, цифрові фотографії... всі матеріали, що зазвичай додаються до справи. Чому ж тоді, коли ми попросили фотографії скрипки, капітан Рід відрядив із Ґальвестона двох патрульних, попри штормове попередження через Катріну?

— Не знаю. Чому? — перепитав Джонсон.

— От і я не знаю, — зізнався Дюпре. — З якоїсь причини начальник Бреда Нельсона вирішив, що має відправити нам оригінальні знімки. На його думку, це важливо і терміново.

— Може, горе юного Ендрюса розчулило його серце і він почувається винним, розуміючи, що ми можемо повторно відкрити справу, — припустив Джонсон.

— А може, на відміну від Бреда Нельсона, він не настільки впевнений, що на початку розслідування все робилося як слід, — сказала Амая.

Джонсон знизав плечима.

— Як я вже казав, — зазначив він і широко розвів руки, немовби охоплюючи весь стіл, — вони працювали бездоганно.

— А скрипка? — поцікавився Дюпре, підвівши їх до столу, за яким вмостився Джейсон Булл.

— Те саме стосується і скрипки. Чиста, професійна робота. Так, це правда, що друга експертиза була проведена після того, як бригада прибиральників очистила місце злочину, але на загальних фотографіях і на тих, що були відзняті згори, добре видно скрипку. На ній немає жодних відмітин, бризок або прилиплих часток. Ми можемо відсканувати оригінальні знімки, зроблені до прибирання, і спробувати збільшити їх, хоча, відверто кажучи, експерти такого рівня навряд чи могли не помітити якогось сліду. Надто старанно вони працювали.

Джейсон Булл кашлянув.

— Слухаємо вас. — Амая запросила його висловитися.

— Мабуть, це нічого не означає. Я не є експертом і не розбираюсь...

— Булле, ви щось побачили? — наполегливо спитав Дюпре.

— Може, я помиляюсь, — мовив він, тицьнувши пальцем в одну із фотографій, — але мені здається, що внизу щось написано.

Всі схилилися над світлиною, на яку вказував детектив. Скрипка була зображена крупним планом; під плечовою опорою, там, де лак облупився на деревині, розрізнялася якась хвиляста лінія.

— Скидається на звичайну подряпину, спричинену зіткненням із більш твердою поверхнею, — зауважив Джонсон.

Дюпре підняв світлину затягнутими в рукавиці пальцями й глянув на неї зблизька.

— Ця лінія начебто продовжується після кривої, утвореної вигином деки. Чи є інший знімок, де її краще видно?

Вони продивилися всі знімки один за одним, але не знайшли жодного, де можна було б визначити, чи тягнеться лінія далі.

Дюпре роздратовано зітхнув.

— Треба пошукати у фотографіях місця події, де скрипка знята з правого боку, прихиленою до каміна, — запропонувала Амая, метнувшись до столу. Інші агенти рушили слідом за нею. Дівчина уважно проглянула фотографії і зрештою обрала дві. — Ось тут чудово видно бік скрипки, хоча з такої відстані не вдасться розгледіти, де закінчується ця позначка. Надіслані капітаном фотографії мають дуже високу якість. Якщо ми прислухаємося до поради Джонсона — відскануємо їх і спробуємо збільшити, гадаю, зображення вийде чіткішим.

— Дійте, — звелів Дюпре.

28. Сховався в усіх на видноті

Новий Орлеан, Луїзіана

За останню годину дощ посилився. Бурхливі потоки води обрушувалися на вікна з таким шумом, немовби хтось жбурляв у них жменями гравію. Вітер не вщухав. Далекий гуркіт грому нагадував монотонне безперервне відлуння, а за обрієм, де скупчилися грозові хмари, спалахували блискавки. Національний ураганний центр підтвердив, що око урагану в п’ятдесят миль завширшки охопило всю Мексиканську затоку й безжально насувалося на Новий Орлеан.

Амая позирнула у бік вікна, здивована оглушливим тріском, що вже не вперше доносився звідти. Вона вкотре запитала себе, чи буде достатньо засобів, використаних пожежниками, — обгортального паперу й ізоляційної стрічки, — щоб захистити людей, якщо вітер виб’є шибки й уламки скла розлетяться кімнатою. Аж раптом сама природа відповіла на її запитання: небо розколола сліпуча блискавка, внаслідок чого на папері відбилася тінь, що утворила ґратчастий візерунок на кшталт кліток для хрестиків-нуликів.

Дівчина витратила кілька хвилин на те, щоб відсканувати знімки й збільшити необхідне зображення. Трохи більше часу зайняло застосування програми розпізнавання почерку.

Приблизний результат був таким:

Програма визначила, що форма, розмір і чіткість штрихів співвідносяться з людським почерком. Не виключено, що Джонсон мав рацію і це випадкова подряпина, але не варто відкидати можливість того, що йшлося про дещо інше. Роздивляючись імовірний підпис, Амая виявила певну схожість із літерами I, N, R, а також із комбінацією літер MN. Останній розчерк здавався якимось незавершеним, такою собі паузою перед наступним словом.

Вона заперечно хитнула головою і здалася. «Може, це просто подряпина».

О чверть на одинадцяту вони знову зателефонували Емерсону й Такер.

Дюпре надав слово Амаї.

— Ми маємо обмаль інформації про поведінку Мартіна Ленкса до того, як він убив свою родину. Ленкс не служив в армії, а за часів, коли він вчився у школі або в університеті, психологічні тести не використовувалися. Він не консультувався з психологами й не лікувався у психіатричних клініках, а на підприємствах, де він працював, від нього вимагали лише підтвердження кваліфікації й обов’язкових медичних оглядів. Усі дослідження його особистості здійснювалися на основі таких даних, як поведінка під час злочинів, імовірна втеча й зникнення. Наскільки вам відомо, висувалися різні версії щодо подальшої долі Ленкса, і більшість слідчих вважали, що він скоїв самогубство. На мою думку, в його прощальному листі немає нічого, що вказувало би на муки совісті. Аналізуючи риси його характеру, доречно припустити, що він почав нове життя. Бажання переписати все з чистого аркуша притаманне такому типу особистості. Підозрюю, що Мартін Ленкс може бути диригентом.

— Гадаю, таку можливість варто взяти до уваги. Мене тішить, що ми розглянемо цю гіпотезу, — підтримала її Такер.

Дюпре позирнув на Амаю, заохочуючи її продовжувати.

— Якщо Ленкс є диригентом, — повела далі вона, — я не погоджуюся з вами щодо того, чим він міг займатися всі ці роки. Агентко Такер, ви казали, що Ленкс, радше за все, повністю змінив життя, зовнішність, стиль одягу. Та якщо він — той самий чоловік, який сфотографувався зі своєю родиною, перш ніж убити її, він навряд чи змінив би основні аспекти існування. Розміщення людей на світлині дає нам ключ до його фантазій. Він змусив усіх кілька разів пересісти й прибрав із кадру молодшого сина. Побачивши, що така поведінка здивувала й збентежила його дружину і насторожила фотографа, він припинив суперечку, але два дні по тому повернувся і сфотографувався сам. Ленкс не змінював геть нічого — ні одяг, ні зачіску, ні окуляри, і навіть його поза нічим не відрізнялася від попередньої. Зображення настільки схожі, що мені спершу здалося, ніби знімок зроблений того ж дня, коли він приходив із сім’єю. Єдина відмінність між двома портретами полягає в тому, що він задоволено усміхається на тій світлині, де позує сам.

— Не розумію, куди ви хилите, — докірливо мовила Такер.

— Мартін Ленкс знищив своїх рідних, тому що вони не відповідали його ідеалу, але він не думав, що сам має якісь недоліки — йому не хотілося нічого виправляти й нічого змінювати. Якщо Мартін Ленкс почав нове життя, він спробував повторити попереднє, тримаючи ситуацію під контролем, старанно виконуючи план, уникаючи помилок. Єдине, що потребувало змін, так це його родина. Він вважає себе досконалим.

Вона очікувала, що Такер заперечить, але коли агентка заговорила, її інтонація давала зрозуміти, що вона аналізує й оцінює почуте.

— Отже, ви стверджуєте, що диригент — чоловік років п’ятдесяти п’яти, приблизно того ж віку, що й Ленкс... одружений, консервативний, прибічник традиційних цінностей. Гадаєте, він має ту саму кількість дітей?

— Можливо, — відповіла Амая. — Такий консерватор, як Ленкс, намагався би досягнути свого ідеалу й не схибити вдруге. Зауважте, що він не почувається винним.

Джонсон перейшов до наступних пунктів.

— Він мав би не надто привабливу дружину й не надто дорогу автівку. Оселився би в будинку середнього класу, обіймав керівну посаду середнього рівня і лишався набожною людиною. Ленкс ходив до церкви кілька разів на тиждень, змушував своїх дітей відвідувати заняття з катехізису і виконував різну роботу в лютеранській громаді. До слова, у прощальному листі він називає основною причиною вбивства «аморальну поведінку» своїх близьких, які начебто збилися з істинного шляху.

Дюпре кивнув, дивлячись на апарат.

Амая ладна була поклястися, що агентка Такер усміхалася, коли вимовила таке:

— Тоді ви будете в захваті від того, що ми підготували для вас. — Її інтонація давала зрозуміти, що вона дуже задоволена собою. — Ми з Емерсоном з’ясували дещо цікаве через сумніви, що виникли у мене після сьогоднішньої розмови з Нельсоном. Детектив Нельсон видався нам не стільки недбалим, скільки ухильним, і, продивившись матеріали, надіслані агентом Джонсоном, ми погоджуємося, що розслідування вбивства Ендрюсів велося належним чином. Тому поведінка інспектора змусила мене замислитися над причинами його явного небажання допомагати нам. Згадаймо, що він виїхав до Тампи з групою волонтерів, коли ми вперше зателефонували йому, за кілька годин до того, як виявили останню застрелену родину. Також він був у Ґальвестоні під час убивства родини Ендрюсів.

— Нельсон — детектив із відділу вбивств, — перебив її Джонсон, — і перш ніж переїхати до Флориди, він мешкав у Ґальвестоні. Не розумію, до чого тут...

— І саме тоді, коли Джозеф Ендрюс молодший акцентує увагу на скрипці, доказ зникає.

— Агентко Такер, нагадую вам, що інструмент пропав після другого приходу експертки. Саме детектив Нельсон наказав провести повторну експертизу скрипки, піддавшись на вмовляння Джозефа Ендрюса молодшого, — уточнив Джонсон.

— Я певна, що той, хто поклав скрипку біля каміна, спершу прибрав усі сліди. Досвідчений вбивця на кшталт диригента не припустився би такої грубої помилки.

— Якщо існувала якась причина викрадення скрипки, було б логічнішим зробити це перед другим оглядом експертки, хіба ні? — нетерпляче спитав Джонсон.

— Гадаю, зникнення скрипки виглядало би підозрілим одразу після того, як Джозеф Ендрюс привернув до неї увагу слідчих. Після проведення експертизи такий інцидент не мав суттєвого значення. Можливо, як припускав юний Ендрюс, на скрипці був якийсь знак — ідеться не про відбитки пальців, а про іншу зачіпку, якої було достатньо, щоб викрити зловмисника.

Слово взяв Дюпре.

— Агентко Такер, вивчаючи знімки скрипки, ми виявили дивну позначку на боку. Інспекторка Саласар майже певна, що це якесь слово. Ми звернулися по допомогу до Квантіко, а вам надіслали копію.

До них долинуло тихе клацання клавіатури.

— Бачу. Справді скидається на якесь слово. Саме це я мала на увазі — якась незначна деталь, схожа на подряпину або пошкодження внаслідок падіння, може містити важливі докази, що виведуть на слід особи, яка залишила скрипку в будинку. Не виключено, що ця особа навіть не помітила позначки на інструменті, а побачила її за тих самих обставин, що й ви, — продивляючись знімки.

— Ви натякаєте, що Бред Нельсон якимось чином причетний до всіх цих злочинів? — поцікавився Дюпре.

— На жаль, я не маю змоги це з’ясувати, — дещо роздратовано відказала Такер. — Я намагалася зв’язатися з ним, щоб поставити кілька запитань, і мені повідомили, що він приєднався до групи добровольців, які вирушили до Нового Орлеана допомагати постраждалим від Катріни.

— Чорт забирай! — скрикнула Амая. Джонсон і Дюпре позирнули на неї, розуміючи значущість цієї інформації. — Сховався в усіх на видноті. Агентко Такер, чи має дітей Бред Нельсон?

— Він має двох синів та одну доньку. Вік дітей — дванадцять, шістнадцять і вісімнадцять років. Є одна цікава деталь... Нельсон та його дружина живуть нарізно. Вони ще не розпочали процесу розлучення офіційно, проте мешкають у різних будинках відтоді, як перебралися сюди. Першою переїхала жінка — це сталося вісім місяців тому, за кілька днів до вбивства Ендрюсів. Три місяці по тому він наслідував її приклад, коли домігся переведення до тутешнього відділку задля возз’єднання родини.

— Мабуть, його дружина була ініціаторкою розірвання стосунків, — зазначив Дюпре.

— Я теж так вважаю, — мовила Такер. — Той факт, що Нельсон поїхав за нею до іншого міста, свідчить, що він цінує свою сім’ю і не хоче зруйнувати те, що будував, будучи представником тієї категорії чоловіків, які не визнають, що у подружніх взаєминах іноді виникають проблеми. Нельсон має звичайну роботу, ніколи не виявляв особливих професійних талантів, їздить на сімейному седані «Ford Crown Victoria» 2001 року випуску. На світлині, що лежить переді мною, детектив позує у скромному костюмі та краватці — такі можна придбати в будь-якому універмазі. Він відповідає профілю вбивці.

— Це лише доводить, що Нельсон — консервативний чоловік, як і мільйони американців. Не бачу нічого дивного в його бажанні возз’єднатися зі своєю родиною. Чому він мав би не хотіти цього? Ви сказали, що процес розлучення ще не розпочато, — заперечив Джонсон.

— Крім того, — повела далі Такер із певним злорадством, — він вперше виїхав на завдання з рятувальною групою десь за п’ятнадцять днів після вбивства Ендрюсів у Ґальвестоні. Йдеться про організацію «Врятуй мене», до складу якої входять пожежники, поліціянти й кваліфікований персонал. Вони виїжджають до районів, уражених стихійним лихом. Діють лише в межах нашої країни. За пів години я маю поговорити з очільницею групи, щоб уточнити дати й місця, де працював Нельсон.

— Здається, він хороша людина... — зауважив Джонсон.

— Агентко Такер, — втрутилася Амая, — я маю чіткий портрет Ленкса, а ще — програму, що встановлює паралелі між обличчями й допомагає опізнати людину навіть після пластичної операції. Мені потрібна ота світлина детектива Нельсона.

— Я відправлю її на вашу електронну пошту, хоча сумніваюсь, що вона стане вам у пригоді, — відповіла Такер.

— Взагалі-то мені потрібні світлини всіх його рідних. А також їхні імена.

— Емерсон подбає про це, — пообіцяла Такер.

Дюпре взяв слово й підійшов до гучномовця, не відриваючи пильного погляду від Джонсона.

— Треба якнайшвидше дізнатися з надійних джерел, чи був Нельсон на місці вбивства інших родин. Волонтерська група, що негайно виїжджає до вражених ураганом районів, дає йому ідеальне алібі й привід пересуватися всією країною, але, попри це, йдеться про непрямі докази. Попереду багато роботи. Підозрюю, що саме з цієї причини капітан Рід із Ґальвестона так поспішав передати нам знімки, прикріплені до справи про вбивство Ендрюсів. Необхідно поговорити з ним. Хороша робота, агентко Такер, агенте Емерсоне. Я подзвоню вам, щойно будуть якісь новини. А ви телефонуйте мені.

Джонсон здійняв руку з явним наміром зупинити його.

— Агентко Такер, ви нічого не сказали про релігію. Мартін Ленкс був глибоко релігійною людиною. Ми всі згодні з тим, що його своєрідні уявлення про гріх були надзвичайно важливими й безпосередньо вплинули на рішення вбити власну родину. Чи відвідує церкву Бред Нельсон?

Такер помовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Ми ще не знаємо напевно, бо мали недостатньо часу... Та все вказує на те, що він атеїст.

Коли зв’язок обірвався, Амая була певна, що під пишними вусами агента Джонсона промайнула посмішка.

Спецагентка Стелла Такер підкреслила ручкою назви місць, що їх диктувала по телефону очільниця організації «Врятуй мене». Водночас вона порівнювала ці дані зі списком відгулів, узятих Нельсоном після переведення до центрального відділку Маямі. Останній документ щойно надійшов із департаменту поліцейського персоналу.

— Бруксвіль, Оклагома. Техас, маленьке містечко поблизу Альворда. Тампа у Флориді й Новий Орлеан, Луїзіана, — повторювала вона, ставлячи помітки в списку. — А ви цілком певні, що детектив Нельсон побував у всіх цих місцях?

— Щотижня волонтери надсилають нам свої робочі графіки, на основі яких ми складаємо список рятувальників, готових до виїздів.

У разі виникнення надзвичайної ситуації ми телефонуємо тим, хто має змогу приєднатися до групи. Насамперед нас цікавлять люди, які перебувають поблизу місця катастрофи, хоча траплялося, що ми викликали деяких співробітників з іншого кінця країни. Проблема в тому, що йдеться про поліціянтів, пожежників, санітарів і лікарів.

Ви ж розумієте, що реальність іноді вносить корективи в їхні графіки — чергування в надурочний час, справи, що потребують більше уваги, необхідність проводити рятувальні операції в рідному місті. Не забувайте, що добровольці здебільшого платять за проїзд із власної кишені, ми не можемо вимагати від них обов’язкової присутності, наче в школі. Коли ми попереджаємо їх про виїзд, вони зв’язуються з очільником групи — саме він просить нас відрядити більше людей, якщо ті, до кого ми звернулися, не можуть приїхати. Цього разу групу очолює Мейґс. Він — один із наших найбільш досвідчених співробітників, пожежник із Бостона, чудова людина. Наразі Мейґс перебуває в Новому Орлеані зі своєю групою.

— Так, у відділку, де працює детектив Нельсон, мені повідомили, що він вилетів туди, але нам треба зв’язатися з ним. Нічого важливого, — збрехала вона. — Якщо він допомагає добровольцям у місті, куди дістався ураган, я не хочу турбувати його. Ось чому мені хотілося отримати підтвердження перебування Нельсона в Новому Орлеані.

— Я не знатиму цього напевно, доки не поговорю з очільником групи. Нельсон погодився приєднатися до них і має приїхати, якщо йому ніщо не завадить... Я можу дати вам номер Мейґса. Остання інформація, що надійшла від нього, була такою: вони дісталися міста Кеннер, зупинилися на пожежній станції в аеропорту Луї Армстронга й планують вирушити до лікарні «Черіті».

Такер занотувала номер, подякувала співрозмовниці, обірвала зв’язок і відразу зателефонувала Мейґсу.

«Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності».

— Клятий ураган, — прошепотіла жінка.

Вона обвела кружальцем Кейп-Мей, Нью-Джерсі, та Кіллін, Техас.

У лютому та березні присутність Нельсона в цих місцях не була підтверджена. Тоді він ще служив у Ґальвестоні й, ясна річ, перебував там у грудні, коли вбили Ендрюсів. Дюпре сказав, що подзвонить капітану. Якщо вона теж зателефонує до центрального відділку поліції Ґальвестона, то наразиться на ризик, що хтось розповість про це начальнику, а той у свою чергу сповістить Дюпре. Такер не сумнівалася, що ґальвестонська поліція вважатиме дивним той факт, що ФБР намагалося зв’язатися з нею двічі за день. До того ж такий вчинок буде хибним, якщо зрештою вона помилиться.

Такер знала, що думають про неї колеги, але їй було байдуже. Вона вже давно зрозуміла на власному досвіді, що єдина непростима помилка — діяти всупереч своїм переконанням. Вона була розумною, і це давало їй дві переваги. По-перше, Такер не тішилася ілюзіями стосовно того, що структура на кшталт ФБР може сприяти кар’єрному росту жінки, тим паче, якщо вона — афроамериканка. По-друге, навіть якщо колеги змінять думку про неї, вони назвуть її досягнення «результатами спільних зусиль».

Агентка знову набрала номер Мейґса й вимкнула слухавку, щойно почувши голосове повідомлення. Кілька секунд вона дивилася на телефон так, наче перед нею був незнайомий предмет. Вираз її обличчя видався би дурним або розгубленим будь-якій людині, що не знала її особисто.

Руки Емерсона завмерли на клавіатурі. Він уважно спостерігав за нею, чекаючи на подальші розпорядження. За місяці співпраці він навчився вгадувати, що означає її пасивність, адже ця енергійна, авторитарна жінка зупинялася лише для того, щоб поміркувати. Якусь хвильку вона сиділа нерухомо й майже не кліпала очима, обводячи поглядом кімнату, повільно переходячи з одного предмета до іншого. А потім верталася у реальність. Саме тоді визрівало рішення.

Нарешті вона підняла погляд. Скориставшись нагодою, Емерсон мовив до неї:

— Агентко Такер, я роздобув фотографії родини Нельсонів, які просила інспекторка Саласар; більшість узяті зі шкільних архівів та офіційних документів. Зображення недостатньо чіткі, але...

Такер підійшла до столу. Емерсон відсунув стілець назад, звільнивши для неї місце перед екраном. Вона взяла мишку й заходилася продивлятися зображення. Емерсон уже встиг переглянути їх і проаналізувати кожну деталь.

Сеньйора Нельсон була вродливою жінкою, надто привабливою для такого чоловіка, як Ленкс. Хлопчики були схожі на матір. Дівчинка відрізнялася від них. Вона мала похмурий вигляд: може, не любила фотографуватися, а може, була звичайною дівчинкою раннього підліткового віку, що сердилася на весь світ або дулася з якихось інших причин.

Агентка Такер відклала мишку, розвернулася і, обпершись ліктями об стіл, сіла навпроти Емерсона.

Той чекав на її слова з нетерпінням кота, який облизується на блюдечко з молоком.

— Я поговорила з очільницею рятувальної служби й звірила графік виїздів групи зі списком документів, надісланим департаментом поліцейського персоналу Маямі: йдеться про заяви на відгул, які подавав Нельсон починаючи з квітня. Він побував у всіх місцях, де сталися вбивства: у квітні вирушив до Бруксвіля, а три дні тому — до Тампи. Детектив був у Ґальвестоні, коли вбили Ендрюсів, а сьогодні приїхав до Нового Орлеана з майже стовідсотковою ймовірністю. Щоразу Нельсон обирав райони, вражені бурею, торнадо чи ураганом.

— Це він. Той, кого ми шукаємо, — сказав Емерсон.

— Я теж так думаю. Я намагаюсь зв’язатися з Мейґсом — координатором його групи, але у нас немає підтвердження його перебування в Кейп-Мей, Нью-Джерсі, та Кілліні, Техас, у лютому та березні.

Емерсон проковтнув наживку.

— Тоді Нельсон працював у Ґальвестоні. Можна зателефонувати до департаменту поліцейського персоналу і запитати у них, — запропонував він, глянувши на годинник. — Сьогодні неділя, сподіваюсь, там хтось чергує...

Такер промовчала. Ще тільки бракувало, щоб потім їй закидали, що вона наказала Емерсону зателефонувати туди, куди збирався дзвонити Дюпре. Вона просто повернулася до нього спиною, дозволивши йому набрати номер.

Коли Емерсон повісив слухавку, він усміхався.

— Його заяви на відгул збігаються з датами, коли він мав супроводжувати рятувальну групу.

Агентка Такер прихилилася до столу, піднесла руку до підборіддя і, пронизуючи Емерсона поглядом, замислилася про щось своє.

— Гадаєте, сеньйора Нельсон — одна з тих жінок, які рано лягають спати?

Емерсон не відповів. Працюючи з нею, він навчився визначати, що такі запитання не мали стосунку до бажання порадитися. Він підвівся і підхопив свій піджак; затримався лише на мить, згадавши про світлини, які треба було відправити електронною поштою.

Такер підійшла до дверей, озирнулась і відповіла так, неначе це не вона, а Емерсон озвучив те питання:

— Для всього свій час. Ходімо.

Щойно Амая почала сеанс на своєму комп’ютері, як побачила той знак — імовірне слово, надряпане на скрипці, — що заповнював весь екран.

Вона одразу запитала себе, чи утворюють ці лінії літери N та Е, чи може незавершений штрих виявитися літерою L.

— Схоже на дитячий почерк, — пролунав чийсь голос за її спиною.

Озирнувшись, вона побачила детектива Булла з двома філіжанками кави в руках.

— Я вирішив трохи відпочити й подумав, що ви, можливо, захочете кави. — Він простяг їй одну з філіжанок.

Амая подякувала йому усмішкою.

— Ви сказали, що це схоже на дитячий почерк, — не збиваючись на іншу тему, мовила вона й жестом вказала на сусідній стілець.

Детектив усміхнувся і сів біля неї, радіючи, що може допомогти.

— Я маю шестирічного сина й десятирічну доньку. Це нагадує їхній почерк. Вони завжди пишуть маленькими літерами.

Амая по-іншому подивилася на зображення. Може, ці лінії справді скидалися на дитячий почерк.

— Хоча не виключено, що це почерк дорослого, який багато пише рукою.

Заінтригована, Амая знову перевела на нього погляд.

— Поясніть, будь ласка, — попросила вона.

— Едісон від самого початку мала гарний почерк. Однак Ліам — молодший син, — так би мовити, відстає від неї. Я вважаю, що почерк відбиває особистісні риси, а мій син — яскрава особистість. Та вчителька Ліама дотримується іншої думки й постійно пише зауваження під його контрольними роботами.

Амая кивнула, заохочуючи його продовжувати.

— Минулого тижня вчителька написала примітку під одним із виправлених текстів. Я неодноразово читав її коментарі й бачив зразки почерку інших вчителів, однак ця жінка так мене дратувала, що я звернув увагу на те, що вона не повністю промальовує літери «s» та «е», а літери «m» та «n» пише хвостиками догори, а не донизу. Я сам так роблю. Проблема в тому, що подібні звички дорослої людини сприймаються як індивідуальна особливість, а дітей чомусь шпетять. Вона написала щось на кшталт: «Ліам має покращити свій почерк. Мені дуже важко розібрати, що він пише». Я відповів їй, написавши другу примітку дуже чітким почерком: «Вибачте, вчителько, але я не можу розібрати ваш почерк».

Амая від душі посміялася.

— Як вона зреагувала?

— Дуже добре, це неабияк розвеселило її. Ввечері Ліам повернувся зі школи й приніс нове послання: «Туше. Удар зараховано. Але Ліам усе одно має покращити свій почерк».

Амая зосередилася на карлючках, хоча усмішка не сходила з її обличчя.

— Як ви познайомилися з агентом Дюпре? — раптом випалила вона й розвернулася до Булла, щоб побачити вираз його обличчя.

Перші кілька секунд детектив виглядав збентеженим, але він миттєво опанував себе.

— Ви були поряд, коли нас познайомили вчора вранці, — відказав він.

Посміхнувшись, вона цокнула язиком і нахилила голову вбік, відверто демонструючи розчарування.

Пролунав сигнал: на її електронну пошту надійшло повідомлення від Такер. Обіцяна фотографія. Амая позирнула на Булла, і той відразу підвівся.

— Я піду. Вам треба працювати.

— Ви не відповіли мені, — підколола його вона, прикидаючись ображеною.

Щойно файл відкрився, Амая зрозуміла, що мала на увазі Такер, сказавши, що ця світлина навряд чи стане їй у пригоді.

Бред Нельсон був подібний до Мартіна Ленкса за такими параметрами: вік, зріст, тілобудова, колір волосся та очей. Але все його лице було вкрите шрамами. Вона збільшила зображення, щоб роздивитися їх зблизька, хоча знала наперед, що їй не вдасться застосувати програму розпізнавання облич. Пошкодження вогнем. Краї шрамів були товстими й блискучими — вони тягнулися від чола до підборіддя, найбільше зачепивши ніс і ліву вилицю. Судячи з усього, Нельсону зробили кілька операцій з пересадки шкіри. Шви, вочевидь, змінили лінію росту волосся. Відмітини виглядали чіткими й добре окресленими. Рожевий колір — ознака свіжих рубців — був відсутній. Безперечно, йшлося про давні травми. На знімку Бред Нельсон позував із групою товаришів. Окуляри з тонкою оправою були майже непомітними. Він усміхався. Виличний м’яз був почасти зруйнований, а маленькі зморшки довкола очей заважали визначити, чи була ця усмішка щирою. Щока виявилася не менш пошкодженою, і м’язи теж постраждали. Перенапружена тканина шрамів біля рота зсувала шкіру вправо, внаслідок чого усмішка виходила кривою. Однак поза Нельсона була гордовитою і безтурботною, типовою для людини, яка почувається комфортно в колективі й підтримує добрі стосунки з колегами.

Амая відкрила інші файли, надіслані Такер та Емерсоном. Вони не знайшли сімейного портрета Нельсонів. Фотографії хлопчиків, напевно, було взято зі шкільних архівів, а фотографію дружини — з водійського посвідчення. Попри це, не підлягало сумніву, що на документі зображена вродлива брюнетка з великими очима. Нафарбоване обличчя, злегка завиті локони. Вона усміхалася і дивилася прямо в об’єктив. Якщо ця жінка позувала так розкуто для офіційної фотографії, вона, радше за все, поводилася так і в повсякденному житті. Її звали Сара. Повна протилежність дружини Мартіна Ленкса. Обоє синів були схожі на неї. Ділан і Джексон. Дуже гарні. Темне волосся, виразні очі. Старший усміхався, а середній мав серйозний вигляд. Натомість донька відрізнялася від них. Її звали Ізабелла. Волосся було каштановим із рудуватим відтінком і дещо хвилястим, як у Нельсона. Амая запитала себе, чи успадкувала дівчинка риси батька або іншого родича. Скопіювавши зображення, вона знову відкрила файл із сімейним портретом Ленксів, хоча знала, що програма не дає змоги простежити схожість із представниками другого покоління. Сини Ленкса мали каштанове волосся — точнісінько таке, як у матері, а їхня сестра — буйні руді кучері ірландської принцеси. Вона зіставила обличчя дівчат. Кучерики Ізабелли були не такими тугими й значно менш яскравими, ніж вогняна шевелюра доньки Ленкса. Та загалом ішлося про підлітків із різних епох, між якими було стільки ж розбіжностей, скільки й подібностей. Усі ці порівняння не мали сенсу.

Амая перевела погляд на світлину Бреда Нельсона й поклала її біля портрета Мартіна Ленкса, запитуючи себе, чи був би здатен цей чоловік спотворити себе, щоб уникнути покарання за вбивство власної родини. Вона вирішила, що так. Ленкс мав високу самооцінку, що ніяк не залежала від його зовнішнього вигляду. Він вважав своєю перевагою моральні переконання, завдяки яким досягав досконалості. Така банальність, як зовнішність, не могла зруйнувати цей непохитний ідеал.

Була десята година ночі, коли на іншому кінці дроту, у Ґальвестоні, пролунав веселий жіночий голос.

— Будинок Рідів. — Здалеку доносилися якісь шуми й звуки музики.

— Добрий вечір, сеньйоро. Вибачте, що турбую вас о такій порі.

Я — агент Дюпре з ФБР. Хотів би поговорити з капітаном Рідом.

— Зараз покличу, — неохоче відповіла жінка. Відчувалося певне роздратування.

Кілька секунд нічого не було чути, крім музики й гучних голосів. Потім слухавку взяв якийсь чоловік.

— Капітан Рід.

— Капітане, я — агент Дюпре з ФБР. Мені дали ваш номер у відділку. Перепрошую, якщо телефоную невчасно. Здається, у вас якесь свято. Однак я маю поговорити з вами. Це дуже важливо.

— Сьогодні день народження моєї дружини, ми святкуємо вдома. Та не переймайтесь, я розумію, що справа термінова. — Він, певно, зачинив двері, бо далекі шуми стихли. Коли капітан продовжив розмову, його голос був напруженим. — Хтось із ваших співробітників зателефонував пізно ввечері до департаменту поліцейського персоналу й попросив надати інформацію про всі відгули, які брав детектив Нельсон, коли працював у нас, хоча я не розумію, навіщо...

Дюпре метнув запитальний погляд на Джонсона.

Агент одними губами вимовив «невблаганна Такер» і зробив жест, що виражав невіру і невдоволення водночас.

Дюпре на секунду заплющив очі й видихнув повітря через ніс, після чого провадив далі:

— Капітане, мене супроводжують інспекторка Саласар і агент Джонсон. Нам треба дещо спитати про детектива Бреда Нельсона й справу родини Ендрюсів.

Почулося зітхання. Голос капітана став засмученим.

— Запитуйте. Що вас цікавить?

Дюпре відразу перейшов до справи:

— Як давно ви знаєте Бреда Нельсона?

— Дванадцять років.

— Як ви оцінюєте його з професійної точки зору?

— Хороший поліціянт, але його людські якості я ціную вище. Добрий, шляхетний чоловік, який не втратив людяності через роботу в поліції. Він досі здатен співчувати жертвам.

— Чи знаєте ви, що сталося з його обличчям?

— Так, це трапилося давно, у Бостоні, до нашого знайомства. Можливо, саме тому він так щиро ставиться до тих, хто страждає... Власник старого будинку, де він винаймав помешкання, влаштував підпал, щоб отримати страхове відшкодування. Пожежа забрала життя десяти осіб. Його врятував пожежник. Нельсон не любить говорити про це. Коли він вийшов із лікарні і набрався сил, то спробував вступити на службу до пожежної охорони. Тілесні пошкодження завадили йому скласти нормативи з фізичної підготовки, але він домігся того, щоб його прийняли до поліції. Потім Нельсон познайомився зі своєю дружиною, у нього народилися діти, і він почав працювати в моєму відділку. Більше я нічого не знаю. Як я вже казав, він волів розповідати про це якомога менше.

— Чи є якась причина, що дозволяє вам думати, що справа про вбивство Ендрюсів розслідувалася недостатньо ретельно?

— Ні, я вважаю, що поліція зробила все можливе. Та всі ми — живі люди, а люди час від часу переживають важкий період у житті.

— Що ви маєте на увазі?

— Зазвичай ми багато розмірковуємо про те, як стрес, викликаний напруженою роботою, негативно позначається на особистому житті працівників поліції. Та насправді ми говоримо про людей, а не про роботів, тож природно, що часто трапляється навпаки: особисте поширюється на професійне. Коли поліціянт має проблеми вдома... це може вплинути на виконання службових обов’язків. Я не стверджую, що це стосується Нельсона, але не підлягає сумніву, що під час розслідування він був доволі пригніченим.

— Ви натякаєте на те, що Нельсон розлучився з дружиною?

У телефоні щось затріщало, і відповідь капітана Ріда не вдалося розчути.

— Капітане Ріде, ми телефонуємо вам із Нового Орлеана. Боюсь, що зв’язок погіршується через наближення урагану. Ми не розібрали вашої останньої фрази. Чи не були б ви такі ласкаві повторити її?

— Я сказав: сумніваюсь, що слово «розлучився» тут є доречним. Що вам відомо?

— Нам відомо, що його дружина переїхала до Флориди разом із дітьми. Три місяці по тому Нельсон приєднався до неї, хоча вони не живуть разом.

— Послухайте, я поважаю Нельсона. Не можу назвати його близьким другом, але ми завжди підтримували хороші стосунки — сімейні обіди, пікніки й таке інше. Він нічого не казав про проблеми свого подружнього життя. Навіть не натякав на це. Коли вони поїхали з Ґальвестона, моя дружина розповіла мені, що Сара часто жалілася, ніби він надто вимогливий до дітей. Прискіпувався до всього: до планування дня, друзів, навчання... Хай там як, а в цьому немає нічого дивного: багато поліціянтів поводяться так зі своїми дітьми. Гадаю, вони намагаються захистити їх від тих бід, які добре знають і бачать щодня, але Нельсон, вочевидь, перегинав палицю.

— Він бив їх?

— Я ніколи не чув про таке.

— Але?..

— Це сталося за пару тижнів до вбивства Ендрюсів. Сусіди повідомили, що з будинку Нельсона доносяться галас і крики. Туди прибув поліцейський патруль. Дітей вдома не було. Сара дозволила їм піти в гості й залишитися там ночувати. Саме це стало причиною суперечки, що переросла в гучний скандал. Коли патрульні потрапили до будинку, вони виявили, що Сара зачинилася в спальні. Нельсон не чіпав її, проте влаштував погром в інших кімнатах і розтрощив меблі. Попри це, вона вирішила не писати на нього заяви в поліцію. Патрульні подзвонили мені й відвезли його до відділку, де він і провів ніч. Наступного дня, коли Нельсон заспокоївся, я привіз його додому. Увійшовши туди, я не повірив своїм очам: складалося враження, ніби там пронісся смерч, і, судячи з усього, це трапилося не вперше, хоча раніше він не дозволяв собі заходити так далеко. Сара забрала дітей і поїхала. Повернулася до Флориди, де мешкала її рідня, знайшла роботу за спеціальністю (вона — агентка з нерухомості) і сказала йому, що не повернеться. Того ж дня Нельсон подав заяву на переведення до тамтешнього відділку з метою возз’єднання родини. Я спробував переконати його дати їй спокій, проте він сказав, що кохає її і може все змінити. Саме тоді зчинилася буря, і Ендрюсів знайшли мертвими, а потім той бідолашний хлопець став наполягати, що скрипка не належала його родині, що її приніс хтось чужий... що розслідування не проводилося належним чином.

— Гадаєте, Нельсон якось вплинув на службову недбалість?

— Що? Що ви кажете? Звісно ні! — В його голосі відчувалося глибоке обурення. — Нельсон не був повністю зосереджений на розслідуванні, бо думав лише про те, щоб добитися переведення до Флориди. Він літав туди у всі вільні від роботи дні. Відтоді як Сара покинула його, він жив заради однієї мети — возз’єднатися з нею. Нельсон поводився інакше, робив незвичні для нього вчинки. Мабуть, старався виконати те, що пообіцяв мені, — змінитися, стати кращим і насамперед заслужити прощення Сари.

— І одним із таких вчинків був вступ до рятувальної волонтерської групи?

— Так. Він кілька разів виїжджав з ними до місць, де пройшло стихійне лихо. Ще тоді, коли працював у нас.

— Чи не могли би ви уточнити дати його виїздів? Скільки їх було?

— Наскільки мені відомо, сьогодні ввечері наші працівники вже надали інформацію вашому агенту, який зателефонував до відділку...

Джонсон кинув суворий погляд на Дюпре, неначе раптом згадав, як сильно він розсердився на Такер.

— Я не маю цих даних у себе вдома, — повів далі капітан, — а зараз департамент персоналу зачинений. Я можу надіслати вам їх завтра вранці, але мені здається, що Нельсон здійснив два виїзди: першого разу він взяв відгул у лютому й вирушив до якогось іншого штату — не пригадую, куди саме, — а другого разу це сталося в середині березня, за кілька днів до його переїзду до Флориди. Я пам’ятаю його останню подорож, тому що вони залишилися в Техасі — допомагали ліквідувати наслідки катастрофи поблизу Кілліна, де пройшло кілька торнадо.

— Капітане Ріде, говорить інспекторка Саласар. Ви знаєте детектива Нельсона дванадцять років. Чи є Нельсон релігійною людиною?

Хоча запитання було простим, він довго розмірковував над відповіддю. Мовчанка настільки затягнулася, що Амая подумала, що на лінії виникли завади.

— Капітане, ви почули те, що я спитала?

— Я чудово все почув. Річ у тім, що, якби ви поставили мені це запитання торік, я б розреготався. Нельсон — добрий, щирий, великодушний чоловік, що має багато чеснот. Однак він лається як чорт і геть не схожий на тих, хто ходить до церкви.

— Що ж змінилося?

— Кілька місяців тому, після від’їзду Сари, я побачив Нельсона на одній із центральних вулиць міста. Я опустив віконце, щоб спитати його, що він робить так далеко від свого району. Та не встиг нічого сказати, бо раптом він увійшов до церкви. Я був ошелешений. Підняв віконце й поїхав звідти.

— Ви певні? Часом не пам’ятаєте, що то була за церква?

— Так, церква Святих Ангелів-Охоронців. Розташована в середмісті.

— Ви розмовляли з ним про це?

— Ні, я нічого не питав... Було очевидно, що Нельсон не хотів, аби хтось дізнався його секрет. Він оглянув вулицю з обох боків, перш ніж увійти туди, неначе побоюючись, що хтось із знайомих побачить його. Якщо він бажав тримати свою віру в таємниці, мені не варто було лізти в чужі справи, хіба ні? Думаю, що такий чоловік, як Нельсон, вважав відвідування церкви ознакою слабкості.

Амая глянула на Дюпре й заперечно хитнула головою. Якими би мотивами не керувався Рід — дружбою або відданістю колективу, — їм не вдасться витягти з нього більше інформації.

— Капітане, дякую, що приділили нам час. Ви дуже допомогли, — сказав Дюпре й обірвав зв’язок.

— Гадаєте, він був цілком щирим? — спитав Джонсон.

Цієї миті двері розчахнулися, і агент Булл жестом покликав Дюпре до коридору. Той здійняв палець, попереджаючи його, що треба зачекати. Потім відповів Джонсону:

— Гадаю, капітан нічого не приховував від нас, хоча не знаю, чи був він щирим із самим собою. А яка ваша думка?

— Рід сказав, що Нельсон був дуже суворим із власними дітьми, тобто поводився як Ленкс. Він мав стільки ж дітей, скільки Ленкс, — двох синів та одну доньку. Вельми підозріло, що він таємно відвідував церкву, не афішуючи своєї набожності. Аналогічним чином міг би діяти Ленкс.

Амая щось продивлялася на своєму комп’ютері.

— Так, я теж звернула на це увагу, — мовила вона. — Тому я й запитала у капітана, чи не пам’ятає він назви церкви. Йдеться про католицьку церкву Святих Ангелів-Охоронців. Нам відомо, що Ленкс по-своєму розумів релігію, але мені важко повірити, що такий затятий лютеранин змінив релігійні вподобання. Не вірю я і в те, що він погодився би дати дітям інше виховання. Чесно кажучи, щось не сходиться.

— Що ви думаєте про ту пожежу в Бостоні? — поцікавився Дюпре.

— Я вважаю, що Ленкс здатен влаштувати її, — відказала Амая. — Слід визнати, що пожежа, внаслідок якої згоряє будинок і лице постраждалого спотворюється, — ідеальний привід розпочати все з нуля, здобути нове обличчя, нові документи... На мою думку, Ленкс настільки впевнений у собі, що пожертвував би зовнішністю.

— У Бостоні не могло статися багато пожеж у той період, коли зник Ленкс, причому жертв мало бути десять. — Пальці Джонсона застрибали над клавіатурою його комп’ютера. — Ось воно. Пожежа у старовинній будівлі. Десятеро загиблих, двоє людей отримали легкі поранення, одна особа перебуває у важкому стані; чоловік, чиї ініціали збігаються з ініціалами Бреда Нельсона, самостійно вибрався звідти, але впав біля дверей. Пожежники ледве встигли витягти його до того, як будівля обвалилася. Деякі тіла були майже повністю знищені, і не всіх жертв вдалося опізнати. Судячи з усього, там проживало декілька нелегалів. Я не стверджую, що це сталося, але було б неважко привласнити ідентичність особи, що загинула внаслідок пожежі. Ленкс міг підійти до охопленого вогнем будинку, проникнути всередину, отримати опіки і вчасно вискочити, дозволивши пожежникам врятувати його. Звучить дико, проте, як сказала Саласар, такий тип був би здатен піти на це й навіть вчинити щось значно страшніше.

Детектив Булл знову підійшов до дверей і виразно глянув на Дюпре. Жоден із них не зронив жодного слова. Агент здійняв руку, просячи його ще трохи почекати.

— Продовжуйте, Джонсоне.

Джонсон провів кінчиком язика по верхній губі, прикритій пишними вусами. Кілька секунд агент вдивлявся в обличчя детектива Булла, який завмер у дверному отворі. Зрештою він відірвав погляд від Булла й провадив далі:

— Ця інформація змусила мене згадати слова Джозефа Ендрюса. Коли він спілкувався з Нельсоном, його найбільше вразило, що той натякав, мовляв, було б краще, якби хлопець загинув разом зі своїми рідними. Джозеф не казав нічого конкретного — скидалося на те, що детектив навіяв йому такі відчуття своєю поведінкою. Пригадую, що Нельсон говорив щось подібне під час нашої розмови.

— Я не погоджуюсь, — сказала Амая. — Він радше констатував факт: хлопець дуже пригнічений і може погано закінчити, якщо не опанує себе.

— Не забуваймо, що рівно вісім місяців тому Нельсон вирішив стати добровольцем і приєднатися до рятувальної групи, що займалася усуненням наслідків стихійних лих, — повів далі Джонсон. — Саме тоді, коли сталися перші вбивства і його сім’я почала розпадатися. Історія повторювалася...

Детектив вирушив до іншого штату, який цілком міг виявитися Нью-Джерсі. Підтверджено, що він був у Кілліні, коли вбили сім’ю Мейсонів. Нам бракує даних, які мала відправити Такер. Ми не знаємо, скільки разів його відпускали з роботи після переїзду до Маямі, але слід визнати, що поки що все сходиться. Рятувальники носять значок і мають при собі портфельчик; їм видають спеціальний дозвіл на вільне пересування територіями, враженими ураганом. А люди завжди добре реагують на появу поліціянтів, надзвичайників, будь-кого, хто видає себе за одного з них, — підсумував Джонсон, дивлячись на Амаю. — Навіть якщо йдеться про чоловіка з такими потворними шрамами, як у Нельсона.

— Гадаю, він міг скористатися чимось на кшталт посвідчення, — припустила вона. — До того ж обирав слушну мить, коли родина почувається вразливою, розгубленою і засмученою через зруйновану оселю. Аж раптом з’являється незнайомець, чиє обличчя відбиває сліди подібного жахіття. Якщо він уміє спілкуватися, то має шанс пробудити в їхніх душах співчуття і встановити тісний емоційний контакт, неможливий з кимось здоровим, нормальним і неушкодженим... Саме така довіра потрібна йому, щоб обеззброїти людей. У будь-якому разі не варто поспішати. Ми не знаємо, чи був він у Нью-Джерсі, і навіть якщо це правда, не виключено, що йдеться про випадковість, надзвичайно підозрілу випадковість, так само як і той факт, що просто зараз він перебуває у Новому Орлеані. Ми маємо терміново знайти його групу, але діяти обережно, щоб Нельсон не помітив, що ми стежимо за ним. Необхідно з’ясувати, як і коли група прибула туди і де рятувальники перечікують ураган. Підозрюю, вони обрали місце, дуже подібне до цього.

— Агенте Дюпре, — наполегливо покликав Булл, який досі стояв на порозі.

— Продовжуйте, — мовив Дюпре і, підвівшись, вийшов слідом за Буллом.

Амая уважно спостерігала за цими двома. Вони крокували дуже близько один від одного, але вели бесіду, дивлячись не у вічі співрозмовнику, а поверх його плеча — цей жест виражав неабияку довіру і відкритість. Булл щось розповідав Дюпре, а той кивав із серйозним виглядом. Певної миті Дюпре зиркнув у її бік, і їхні погляди зустрілися. Чоловіки не знітилися, проте Дюпре зробив знак Буллу, і обоє зникли з її поля зору.

Увійшов Шарбу з тацею, повною бутербродів. Якщо детектив перетнувся в коридорі зі своїм напарником, коли той розмовляв із Дюпре, він нічим не показав, що це здивувало його.

Джонсон протер очі й поклав закладку між сторінками однієї зі справ, яку він уважно читав. На обкладинці виднілася назва, написана його власним почерком і наведена фломастером: «Родина Міллер». Агент узяв бутерброд і приєднався до Шарбу, який усівся на розкладачці.

— Спробуйте відпочити трохи, зараз майже третя година ранку, а завтра буде важкий день, — мовив він до Амаї, чий погляд досі був спрямований у бік коридору.

— Мабуть, я краще спробую знайти рятувальну групу Нельсона, — відказала вона, хоча її втома була очевидною.

— Наскільки мені відомо, цим займаються агентка Такер та агент Емерсон, — злорадо сказав Джонсон. — Вони зателефонують нам, щойно розвідають інформацію.

— А ви знайшли щось цікаве? — спитала вона, вказуючи на гору тек із прізвищами загиблих на обкладинках.

Він мотнув головою і стиснув губи.

— Нічого особливого. Звичайні родини зі звичайними проблемами. Міллери розпочали процес розлучення за рік до того, як їх убили; подружжя консультувалося з сімейним адвокатом і не поспішало завершувати формальності. Мейсони страждали від економічних негараздів: нещодавно вони взяли другий іпотечний кредит. Здається, їм було важко оплачувати навчання старшого сина, а молодший влаштував кілька сварок у школі — погана поведінка, бійки... Про Ендрюсів ми знаємо те, що розповів нам Джозеф. Аллени теж мали вдосталь клопотів: торік сеньйорі Аллен зробили операцію з видалення пухлини в грудях, і вона проходила хіміотерапію. Судячи з усього, жінка добре сприймала лікування, але це випробування, безсумнівно, позначилося на поведінці дітей та їхній успішності в школі. Якось її сини взяли трактор сусіда й виїхали у поля. Трактор перевернувся, і ногу одного з хлопчиків затиснуло знизу. Його прооперували, і він швидко одужав. Я щойно отримав дані про родину з Тампи. Приблизно те саме, що у попередніх випадках: нормальна сім’я, штрафи за паркування в неналежному місці, судова тяганина з місцевою владою через будівництво причалу, троє дітей підліткового віку. Дівчинка один раз була заарештована за крадіжку помади в супермаркеті. От і всі «гріхи». Остання деталь: як сказав нам Джозеф, Ендрюси жили у Ґальвестоні без бабусі, хоча можна було припустити, що вона перебуває там, адже за кілька днів мала возз’єднатися з ними. Не знаю, чи знадобиться вам ця інформація, але ні Нельсон, ні його дружина не мали бабусі. Його батьки померли, коли йому було двадцять років. Братів, сестер та інших родичів немає. Ідеальний варіант для Мартіна Ленкса, якщо він вирішив видати себе за Нельсона. Мати дружини Нельсона, Сари Нельсон — у дівоцтві Сара Розенблант, — померла, коли та була зовсім малою; батько виховував дівчинку та її братів у Флориді. До слова, Стівен Розенблант — республіканський сенатор, який представляє штат Флорида.

Шарбу видав довгий свист, після чого широко посміхнувся.

Під вусами Джонсона промайнула ледь помітна усмішка, але він провадив далі, наче нічого не чув.

— Я намагаюся скласти графік на основі «ймовірних злочинів» жертв і дат, коли вони були вчинені. Потім я порівняю ці дані з відомостями про членів усіх родин. Побачимо, чи можна встановити якийсь зв’язок між «гріхами» цих людей і критеріями, за якими їх засуджує диригент. — Джонсон розмовляв, розмахуючи затиснутим у руці бутербродом. Завершивши промову, він відкусив шматочок хліба.

Шарбу підхопив естафету.

— Невже ви думаєте, що такі дрібниці, як розлучення, судовий процес із місцевою владою, аварія на тракторі сусіда й крадіжка помади в супермаркеті, можуть бути причинами винесення смертного вироку з боку диригента? Я — вуличний коп; я знаю, як поводяться сутенери, наркодилери, повії, торчки; я знаю, чого від них чекати, й можу уявити, як вони мислять. Гадки не маю про поведінку психопатів, але, якщо вони керуються такими дивними мотивами, дев’ять із десяти сімей нашої країни були би приречені на смерть.

Амая задумливо глянула на нього.

— Ваша правда, — мовила вона. — Подібні мотиви видаються дивними, тому що жертви не роблять нічого поганого й осудливого. Такий тип убивці описаний у всіх підручниках із психології, і всі експерти погоджуються з тим, що причини, які підштовхнули Ленкса до злочину, — банальне самовиправдання, обґрунтування потреби покінчити з життям, яке його не влаштовувало: він почувався невдахою, йому не подобалося, що реальність відрізняється від його фантазій. І він вигадав привід викинути все на смітник — саме так поводяться психопати, бажаючи покласти чомусь край.

— Ось чому ми вважаємо, що Ленкс почав нове життя, — погодився Джонсон. — Можливо, якийсь час це життя відповідало ідеалу, створеному його уявою, проте віднедавна щось пішло не так.

Амая зітхнула.

— Не підлягає сумніву, що мотиви, які підштовхують психопатів до вчинення вбивства, не мають бути логічними або серйозними. Достатньо, аби щось їх дратувало. Завважте, що чоловік такого штибу, як Ленкс, є єдиним головним актором і творцем своєї вистави: якщо хтось із учасників йому не подобається, він ліквідує його й замінює іншим, переймаючись не більше, ніж видатний режисер, який звільняє другорядного актора за те, що той не вивчив тексту.

Шарбу дивився на неї великими, мов блюдця, очима.

— Ви дуже розумна, Саласар, і ваш розум мене збуджує. Забудьте про останню деталь, — сказав він і здійняв обидві руки, немовби стримуючи її обурення. — Я щиро вражений вашим інтелектом. Це робить вас дуже сексуальною.

Збентежена таким зізнанням, Амая покосилася на чоловіка, не знаючи, чи варто їй ображатися. Вона чудово вивчила метод Шарбу і втомилася від нього. За неї вирішив Джонсон:

— А як же я, детективе Шарбу? Мій розум вас не збуджує? Другу половину звіту Саласар написав я.

Шарбу підняв долоні, стенув плечима й, усміхаючись, заперечно хитнув головою. Вона теж усміхнулась, хоча постаралася це приховати.

Надворі посилювався буревій. Щоразу, як хтось відчиняв двері, що вели до сходів, вітер проникав у щілини старих вікон і завивав, наче жива істота, якийсь розгніваний звір. Агенти мимоволі глянули на двері, а потім покосилися на вікно, що помітно тремтіло під обгортальним папером.

— Відпочиньте, Саласар, — мовив Джонсон, підхопивши ще один бутерброд із таці й простягнувши його дівчині. — Поїжте чогось і спробуйте трохи поспати.

— Я не хочу спати, тим паче що цей шум навряд чи дав би мені змогу заснути.

— Ви б здивувалися, якби дізналися, за яких умов здатні заснути люди. Раніше вам вдалося покуняти в машині, — з усмішкою сказав Джонсон.

Шарбу кивнув.

— Точно, я був свідком цього. Якщо ж ви не можете спати, принаймні розслабтеся.

Зрештою Амая здалася. Вона зняла пластикову обгортку з бутерброда й вмостилася на своїй розкладачці, притулившись спиною до стіни.

— Може, вимкнути світло? — спитав Шарбу.

Перш ніж вона встигла відповісти, у всій будівлі запала темрява. Стало тихо, і навіть телефони аварійної служби замовкли. За вікном люто ревів ураган, і від цього страшного гуркоту здригалися шибки.

— Бачу, що в Новому Орлеані полюбляють крайнощі, — пожартував Джонсон. — Якщо вже вимикають світло, то конкретно.

Місячний промінь окреслив профіль Амаї, яка підійшла до вікна.

— Електроенергія зникла скрізь, — зауважила вона, визирнувши надвір. — Світла немає у всьому районі, принаймні в тій частині, яку видно звідси.

— Заспокойтесь, дуже скоро ввімкнеться аварійний генератор! — вигукнув хтось із коридору.

Амая Саласар не любила темряви. Вона не знала, чи колись відчувала спокій при вимкненому світлі. Якщо й так, вона цього не пригадувала. Відтоді як дівчина пам’ятала себе, вона завжди ставила лампу біля ліжка — світло мало бути тьмяним, аби дати їй змогу заснути, але достатньо яскравим, аби, розплющивши очі, вона могла розгледіти місце свого перебування, впевнитися, що там безпечно, що ніхто не схилиться над ліжком, погрожуючи з’їсти її душу. Часом це бувало складно, особливо тоді, коли Амая вирушала у відрядження і мала спати в готелі або гостювала у знайомих. Однак вона вдавалася до різноманітних хитрощів — ховала лампочки в шафі; лишала напіввідчиненими двері ванної кімнати; не опускала жалюзі на вікнах, що виходили на вулицю, внаслідок чого в спальню проникало світло ліхтарів; будувала «піраміду» з книг, невеличких предметів, шаликів, хусток або власної валізи, а потім використовувала її як екран, що встановлювався перед яскравою лампочкою, стратегічно розташованою на підлозі, — таким чином досягався необхідний рівень світла, що дозволяв спати й водночас бачити все, що відбувалося довкола. Вона рідко ділила ліжко з кимось, але про всяк випадок вигадала пояснення, яке, хоч і не відповідало дійсності, було найближчим до істини. Мовляв, її лякали кошмари; жахіття, породжені тим, що їй доводилося бачити на роботі. Та ніхто з її коханців ніколи не цікавився, чому вона це робить. Амая запитувала себе, що б вони сказали, якби вона зізналася, що не вимикає світла, бо боїться, що її з’їсть привид із минулого.

Вона не любила темряви. Тим паче темряви в поєднанні з тишею, адже тиша дозволяє розчути всі звуки. Можливо, тому Амая запитала у Джонсона:

— Агенте Джонсоне, чим вас дратує Такер?

— Так, — підхопив детектив Шарбу, явно розвеселившись. — Чим вас дратує Такер? Говорячи з нею по телефону, ви три чи чотири рази перебивали її. А коли ви розмовляли з капітаном відділку Ґальвестона, мені здалося, що ви назвали її...

— Невблаганна Такер, — завершив фразу Джонсон.

Якщо не рахувати скупих відблисків, що пробивалися з коридору — звідти, де горіли світлові покажчики аварійних виходів, — усюди панував морок. Амая не бачила Джонсона. Ось чому її здивувало, коли він відповів:

— Вона мені не подобається.

Це зізнання, позбавлене будь-яких виправдань або вивертів, було таким щирим, що Амая і Шарбу зареготали.

— Стривайте, — заспокоївшись, попросив Шарбу. — Деяких людей ми терпіти не можемо через запах їхнього одеколону, тембр голосу або манеру пити каву. Це ваш випадок? Чи ви справді її ненавидите?

Джонсон замислився на пару секунд.

— Мені б хотілося вірити, що я не відчуваю істинної ненависті ні до кого, за винятком педофілів, серійних убивць і ворогів Америки. — Було очевидно, що він посміхається, вимовляючи ці слова. — Агентка Такер не подобається мені, бо їй бракує відданості.

Амая обміркувала його відповідь:

— Відданість видається мені абстрактним поняттям — принаймні у вашому трактуванні. Я можу зрозуміти відданість тим, хто нас любить, нашим рідним, друзям дитинства... Мені важко судити, бо я вперше проводжу розслідування з групою, хоча, само собою, я проходила практику в університеті і працювала в поліції. Я розумію, наскільки важливо бути чесною і виконувати свій обов’язок, але я ніколи не відчувала себе невід’ємною частиною колективу, і ніхто не вимагав від мене безумовної вірності.

Джонсон не погодився.

— Ви кажете, що погано розумієтесь на цій темі, але за кілька годин ви виявили більшу відданість нашій групі, ніж Такер за все своє життя. А ще мене обурило, що вона дзвонила до Ґальвестона, хоча Дюпре сказав їй, що зателефонує капітану, щойно закінчить розмову з нею. — Він сердито засопів. — Невблаганна Такер! Повірте мені: якби працівники Національного ураганного центру були знайомі з нею, вони б назвали цей ураган на її честь. Така ж безжальна, руйнівна сила. Відсутність відданості шкодить розслідуванню; той факт, що вона випередила інших у гонитві за славою, міг справити погане враження на капітана Ріда. Ця жінка не подобається мені, та й годі! Хіба ви не помітили, як вона трималася під час нашої бесіди? Якщо позиція Нельсона здалася їй дивною, чому вона не поділилася своїми підозрами з групою, щоб ми всі могли взятися до роботи? Я знаю, що вона розумна. Причина такої поведінки полягає в тому, що Такер — кар’єристка. Запевняю вас, вона передасть керівництву персональний звіт, де чітко й зрозуміло розпише, якими ідеями, версіями або здобутками можна завдячувати їй. Вона не хоче бути відданою ні Дюпре, ні нашій групі.

Амая осмислювала почуте.

— А Емерсон?

Фиркання Джонсона стало гучнішим. Вона була певна, що він хитнув головою.

— Емерсон — підлиза. Не надто талановитий, хоча вміє працювати в команді. Знає, що Такер розумніша за нього, тож, якщо він відмовиться бути її тінню, ніяке кар’єрне зростання йому не світить. Ось чому він служить їй. Емерсон — поплічник. Тупуватий, але відданий.

— Ви добре знаєте Дюпре. Якої думки він про неї, чому тримає її у своїй команді?

— Його не хвилює нічого, крім належного розслідування, а Такер — дуже хороша фахівчиня. До того ж йому байдуже. — Трохи помовчавши, він сумно додав: — Такер наступає Дюпре на п’яти, а він нібито не переймається.

— Стривайте, — посміюючись, мовив Шарбу, — скидається на справжню змову.

Амая висловлювалася більш конкретно.

— Гадаєте, Такер зазіхає на посаду Дюпре?

Джонсон засміявся без особливої охоти.

— Її бажання — одна річ, а її можливості — зовсім інша. Такер — чудова слідча, але Дюпре — голка в копиці сіна. Подібні агенти народжуються раз на п’ятнадцять чи двадцять років. Найвищий рівень. Такер здається мені невідданою, бо так воно і є. Вона вчиняє егоїстично, висуваючи свої амбіції на перший план і нехтуючи інтересами групового розслідування. Скажу вам відверто, Саласар: я не належу ні до «голок у копиці сіна», ні до «поплічників»; я б ніколи не став аплодувати інтригану лише для того, щоб заручитися підтримкою впливової особи.

Амая кивнула, згадавши, що чула ті самі слова від Дюпре, коли вони розмовляли на сходовому майданчику.

— А ви часом не знаєте, чим заклопотаний наш начальник? — насмілилася спитати вона. Можливо, її надихнула темрява, якої вона так боялася. — Ви теж бачили, що він про щось шепочеться з детективом Буллом.

— Інспекторко Саласар, ви маєте зрозуміти одну важливу рису Дюпре: він завжди чимось заклопотаний, випереджає всіх на один крок, зазирає у завтрашній день; усе це, безсумнівно, сприяє тому, що він має стурбований вигляд, наче Атлант, що несе світ на своїх плечах.

— Я помітив, що він рідко усміхається, — зауважив Шарбу.

— Так, Дюпре — серйозна людина, але слід визнати, що він виявляє надмірну стриманість відтоді, як ми прилетіли до Нового Орлеана.

Амая звернулася до Шарбу, чиє обличчя розчинялося в пітьмі.

— А як щодо вас, Білле? Ви нічого не знаєте про секрети вашого напарника? Може, у мене склалося хибне враження, але, коли їх відрекомендували одного одному у відділку, мені здалося, що вони вже знайомі.

— Облишмо, інспекторко, у вас нічого не вийде, — засміявся Шарбу. — Я знаю, що таке відданість.

— Я думала, що відданість передбачає щирість. Невже вас не бентежить, що напарник щось приховує від вас? — наполягала вона.

— Інспекторко, ми — Білл і Булл, а не Том і Джеррі. Бути відданим не означає розповідати геть усе. Достатньо розповідати те, що потрібно.

Амая обдарувала його усмішкою, яку ні за що не дозволила би собі, якби їх не огортала темрява.

29. Нянька. Maudit[6]

Стадіон «Superdome» в Новому Орлеані

Понеділок, третя година ранку, 29 серпня 2005 р.

Нянька заснула попри те, що забула вдома снодійне, без якого, за її словами, ніколи не змогла би обійтися. Вона прокинулася від тихого гомону десяти тисяч осіб, які зітхали або шепотілися (а може, робили і те, і те); від стогонів вітру, чий невпинний плач ширився під дахом стадіону. Жінка підняла погляд. Музика, що весь вечір безперервно лунала з гучномовця, стихла, а сліпуче світло прожекторів потьмяніло. Діти, які гасали майданчиком упродовж перших годин, нарешті заспокоїлися. Геть виснажені, вони заснули в обіймах батьків або розпростерлися на землі, притулившись одне до одного, наче кошенята. Нянька відчула гострий біль у нижній частині живота. Необхідно помочитися. Вона навідалася до вбиральні у себе вдома, але, потрапивши на стадіон, не наважилася нікуди йти, побоюючись, що хтось займе її місце. Вони обрали два бокові сидіння біля коридору. Боббі поставив інвалідний візок Селети впритул до свого стільця, звільнивши прохід для людей, що прибували нестримним потоком до оголошення комендантської години. Час від часу під’їжджали патрульні автомобілі, що підвозили жебраків і безхатченків, які відмовлялися шукати прихисток деінде. О восьмій вечора всім евакуйованим роздали сандвічі й пляшки з водою; о пів на одинадцяту їх пригостили солодкими кренделями й пакетиками соку. Боббі мав при собі наплічник із водою та бутербродами, але вирішив почати з харчів, подарованих міською владою.

— Няню, ми не знаємо, скільки часу перебуватимемо тут, не знаємо, о котрій годині повернемося додому. Краще з’їсти цей пайок зараз, а наші бутерброди залишити на потім.

Було жарко, тож вона випила одну пляшку води й пів пляшки соку, і її сечовий міхур більше не витримував. Нянька підвелася, обережно спираючись на палицю. Вона довго сиділа й очікувала, що нерухомі стегнові суглоби заскрегочуть, але натомість захрустіли коліна. Селета спала, схиливши голову на груди. Попри постійний шум вітру і людське шушукання, можна було розчути її важке дихання. Боббі розтягнувся всім тілом, опустив сідниці на самісінький край сидіння і дрімав, притискаючи наплічник до грудей схрещеними руками; капюшон толстовки прикривав половину його обличчя. Нянька спробувала тихенько переступити через ноги хлопця, щоб не розбудити його, але трохи втратила рівновагу, і Боббі розплющив очі.

— Няню, куди ти йдеш? Не можна відходити звідси.

Чоловік, який сидів у задньому ряду, витріщився на неї. Його троє дітей займали два стільці, а четверта дитина заснула у нього на руках. Нянька відчула, як запалали її щоки. Попри біль у нирках, вона нахилилася і прошепотіла Боббі на вухо:

— Любий, мені треба до вбиральні.

Стривожений, Боббі випростався, позираючи то на сплячу матір, то на освітлені двері.

— О боже! Няню, що ж мені робити? Я не можу лишити Селету на самоті, а якщо я візьму її з собою, у нас заберуть це місце і ми опинимося в кінці коридору. Інший варіант — витягти маму з інвалідного візка, а це неможливо.

— Звісно, це неможливо. Не хвилюйся, мій милий хлопчику, я впораюся сама.

— Ти певна?

Нянька кивнула й знову нахилилася до нього.

— Мені цікаво, як ти вирішив цю проблему для Селети.

Боббі усміхнувся.

— Я підклав їй два памперси. — Він стурбовано глянув на матір. — Сподіваюсь, цього буде достатньо.

— Може, я позичу один для себе, — посміхнулася Нянька, прямуючи до коридору.

То був її нещасливий день. Вона прочитала на вказівнику, що найближча вбиральня розташована метрів за п’ятдесят. Людей було мало, більшість обрала сумнівний комфорт сидіння на сходинках. На відміну від внутрішніх приміщень стадіону, де панувала страшенна задуха, тут було прохолодно, і з кількох відчинених дверей дув потужний протяг, чиєї сили виявилося недостатньо, щоб розвіяти різкий запах сечі та інші неприємні явища поблизу чоловічого туалету, де зібралася черга. Нянька подякувала Богу, коли підійшла до жіночої вбиральні й виявила, що ніхто не чекає біля дверей. Не встигла вона увійти, як назустріч вискочила жінка й мало не збила її з ніг.

— Не заходьте туди, сеньйоро, — вигукнула вона, біжучи до коридору.

Нянька озирнулася і якусь секунду дивилася їй услід. Вона не сумнівалася, що всередині буде огидно. Жіночі вбиральні вже давно нагадували чоловічі. Вона спробувала уявити найгірше. Блювотиння, лайно, наркоманка зі шприцом... Ні, відступати не можна. Здавалося, її сечовий міхур ось-ось лусне. Нянька бачила чимало жахіть за своє життя і навряд чи злякається. Вона штовхнула двері й увійшла.

Неприємного запаху не відчувалося — принаймні про сморід не йшлося. Поблизу кабінок вона помітила дві підозрілі калюжки. Довкола було безлюдно. Несподівано почулося чиєсь уривчасте дихання, здавлений голос, щось схоже на тихий плач. Якась боротьба, штовханина, тиснява. Нянька обійшла рукомийники, стараючись не ставити палицю на слизькі плити, й визирнула у прохід, де зліва направо стояли унітази. Біля дверей останньої кабінки стовбичили двоє молодих чоловіків. Зсередини стирчали дві довгі ноги, взуті в сандалії без підборів, із тоненькими червоними ремінцями. На якусь мить Няньці здалося, що хтось народжує, що ті дивні звуки були стогонами породіллі. Та все стало ясно, коли один чоловік, що активно рухався поміж жіночих ніг, підвівся і застебнув штани, поки інший готувався зайняти його місце.

Нянька здригнулася від гарячої хвилі, що обпекла її живіт і піднялася вгору; дихання прискорилося, а очі наповнилися слізьми злості.

— Що ви робите?! — щосили закричала вона.

Троє чоловіків озирнулися. Поява незнайомки здивувала їх і водночас розвеселила.

— Геть звідси, стара хвойдо, — засміявся один із них. — Може, ти теж цього хочеш? — Він потрусив свій статевий орган.

Нянька тремтіла з ніг до голови. Вона інстинктивно кинулася до них і, хоча відчула, що палиця вислизнула з її ослаблих пальців, рушила вперед, кульгаючи й похитуючись. Її підганяли лють і ненависть — та сама, що спопеляла душу однієї давньої ночі, коли вирував ураган.

Один із трьох ґвалтівників ступив їй назустріч із демонстративним нахабством. Посміюючись, він широко розвів руки, немовби збираючись обійняти її. Нянька занесла правий кулак, цілячись йому в груди. Та вдарити їй не вдалося. Чоловік схопив стареньку за зап’ястя і змусив розвернутися, відтіснивши її до рукомийників. Він не докладав жодних зусиль і рухався в плавному ритмі вальсу. Охоплена ненавистю, Нянька плакала. Пекучі сльози отруювали її, сповнюючи відчуттям провини й безпорадності. Вона пручалася з усіх сил, відштовхуючи чоловіка, який реготав і відмахувався від неї — доволі обережно, стараючись не скривдити. Таке ставлення здавалося принизливішим, аніж звичайна агресія. Довівши її до дверей, він озвучив те, що виразили його жести й міміка:

— Забирайся звідси, стара. Я не хочу тебе бити. Ти нагадуєш мою бабцю.

Нянька була виснажена; руки нестерпно боліли від спроб зупинити того дикуна, ноги тремтіли від страху, зап’ястя були намертво затиснуті в кулаках звіра. В глибині приміщення охала жінка, обличчя якої не було видно. Її плач став гучнішим. Ридання обох зливалися в єдине ціле, утворюючи одну сумну мелодію. Нянька вже не могла боротися, з її губ зірвався стогін безсилля, коли нападник нарешті відпустив її руки і вони мляво повисли вздовж тулуба, мов дві мертві тварини. Тоді вона зненавиділа своє немічне, старе, непотрібне тіло — вмістилище гніву та злості. Вона звела очі на чоловіка, який спокійно й майже співчутливо дивився на неї, і вся її ненависть, весь її гнів, все її обурення виплеснулися, наче відрижка фурії з пекла.

— Будь ти проклятий. Я проклинаю тебе й цих негідників іменем твоєї бабусі, іменем твоєї матері, іменем всіх жінок, що лежать у твоєму сімейному склепі, — заволала вона й, здійнявши руку, загрозливо вказала на нього пальцем. — Будь ти навіки проклятий, хай згниє твоє сім’я і ти ніколи не побачиш світла, ніколи не знайдеш спочинку.

Слухаючи її, чоловік спохмурнів. Посмішка згасла. Він стиснув губи й мотнув головою.

— Що ти верзеш, клята відьмо? — збентежено мовив він. Глузливий самовпевнений вираз, що проступав на його обличчі хвилину тому, безслідно зник.

— Я проклинаю тебе, — повела далі Нянька з іще більшим презирством, вклавши в ці слова всю свою лють і весь свій біль, почуваючись дедалі впевненіше в міру того, як ним опановував страх.

— Замовкни! — скрикнув чоловік майже благальним тоном.

Нянька глибоко вдихнула повітря, витягла шию вперед і глянула йому у вічі.

— Maudit![7] — відповіла вона, констатуючи факт.

Він був наляканий і стривожений, його дихання прискорилося, очі вилізли з орбіт від напливу адреналіну. Задихаючись, він підняв величезний кулак і спрямував його в голову Няньки.

Тієї миті вимкнули світло.

Нянька почула свист вітру, шум і тріск біля свого вуха, коли кулак врізався у панель за її спиною. Ноги старенької підломилися, і вона сповзла на підлогу. Сидячи навпочіпки, вона намацала онімілими пальцями край нещільно причинених дверей. Штовхнувши їх, Нянька порачкувала далі, аж доки тепле вологе повітря не дало їй зрозуміти, що вона опинилася в коридорі. Там було не так темно, бо маленькі світлові індикатори у вигляді зелених стрілок вказували у бік виходу. Діставшись стіни, вона схопилася за виступ і насилу підвелася. Вчепившись руками у тверду поверхню, вона попрямувала вперед, запитуючи себе, чому досі чує тихий плач тієї жінки, аж доки не збагнула, що це її власні схлипування. Трохи згодом Нянька зупинилася і змусила себе ритмічно дихати, намагаючись заспокоїтися. Протяг, що дув коридором, ставав дедалі сильнішим, немовби вона не блукала проходом стадіону, а потрапила до вітряного тунелю.

Внизу, під спідницею, розпливалося щось мокре. Перевіряти не було потреби, але вона все ж таки піднесла руку до піхви й торкнулася ганебної плями. Аж раптом світло увімкнулося, і Нянька зайшлася криком.

30. Сьогодні вночі цього не станеться

Новий Орлеан, Луїзіана

Понеділок, п’ята година ранку, 29 серпня 2005 р.

Амая насторожила вуха, прислухаючись до розміреного дихання Джонсона й Шарбу. Чоловіки міцно спали на розкладачках, не зважаючи на шал бурі й безперервне дзеленчання телефонів, що доносилося із сусідньої зали, де розмістився кол-центр Служби порятунку. Дівчина припустила, що Дюпре й Булл досі займаються своїми таємничими справами в якійсь частині приміщення. Вона натиснула на кнопку годинника. Майже п’ята ранку. Невдовзі настане світанок, хоча обклеєне обгортальним папером вікно не дозволяло розгледіти проблисків світла. Піддавшись на вмовляння Джонсона, вона погодилася трохи полежати, але навіть не зняла кросівок.

Звідти їй було видно стіл, де лежали кілька знімків місць події, відібрані ними сьогодні. Скрізь панували безлад, хаос і смерть; відчувалося вирування урагану, що безжалісно вторгався до будинків; руйнівна сила природи й ще страшніша людська жорстокість. Вона не сумнівалася, що наблизилася до розгадки, і саме тому невтомно запитувала себе про невиразні думки, що не давали їй спокою. Відповідь була там, на місцях події, де зловмисник знову і знову відтворював сценарій власного бажання. Може, то була своєрідна терапія, завдяки якій він виплескував особисті переживання на інших людей? А може, йшлося про репетицію основної п’єси? Чому ж тоді він не вбив свою другу родину? Чого він чекав? Скільки ще репетицій йому потрібно?

Заплющуючи очі, Амая вкотре бачила перед собою світлину Ленкса, який посміхався фотографу. Вона зіставляла його обличчя з обличчям Бреда Нельсона на груповому знімку, зробленому в Національний день поліції. Порівнювала рудувате волосся доньок обох чоловіків. Згадувала дружину Ленкса з її святенницьким, боязким виглядом і спокійну дружину Нельсона, яка усміхалася навіть на водійському посвідченні. Капітан Рід сказав, що вона працювала у сфері нерухомості. Жінки були зовсім різні! Вона запитала себе, чи такою мала бути «корекція», до якої вдався би психопат, розпочавши нове життя. Вродлива незалежна жінка не дуже підходила Ленксу. Щоправда, Рід натякав, що Нельсон не вперше втрачав над собою контроль, хоча раніше поводився більш стримано. Можливо, він намагався показати жінці, хто в домі господар. Сара Нельсон впевнено усміхалася в об’єктив, але Амая розуміла, що це нічого не означає. Чи могла Сара терпіти агресію з боку чоловіка? Або принаймні спалахи його гніву? Той, хто трощить предмети, може переключитися на людей. Це проміжний етап. Показово, що згодом Нельсон крадькома заходив до церкви. Амая подумала, що було б цікаво подивитися на фотографії будинку Нельсона, відзняті до і після вчиненого ним погрому. Його дружина забрала дітей і покинула Ґальвестон, подолавши тисячу двісті миль. Як би вчинив Ленкс у такій ситуації? Вирішив би проблему так само, як зробив це колись? Безперечно, він вирушив би слідом за ними. От тільки зараз він був поліціянтом, що забезпечував правопорядок, тож не міг просто взяти й побігти за дружиною та дітьми, аби розправитися з ними.

Хтось відчинив двері в кінці коридору, і до неї долинуло оглушливе дзеленчання десятків телефонів, які дзвеніли одночасно. Втім, шум стих, щойно двері затріснулися. Дівчина зауважила, що за останню годину кількість дзвінків помітно збільшилася. Попри те що Амая щойно дивилася на годинник, вона знову покосилася на циферблат і розвернулася до вікна. Треба було зосередитися, проте, як би вона не старалася впорядкувати всі дати й отриману за день інформацію, у голові все плуталося і безглуздо повторювалося, вказуючи на те, що її ось-ось зморить сон. Вона спробувала зосередитися, рішуче налаштована опиратися. Їй навіть не спало на думку заснути: такий спосіб ніколи не спрацьовував. Для неї засинання не було ні свідомим рішенням, ні добровільним бажанням. Сон атакував її, мов грабіжник, що крав її свідомість, і вона не здавалася без боротьби. Так було завжди, оскільки йшлося про сон засудженої людини, яка щоночі чекала, коли кат схилиться над нею і скаже, що час її смерті настав.

Зрештою це сталося...

Вона дуже втомилася, але знає, що спати не можна, тож змушує себе розплющити очі й опускає ноги, відчуваючи голими п’ятками тепло навощеного дерева. Вона дивиться на свої маленькі бліді стопи, що пересуваються темною підлогою, аж доки не зупиняються біля ліжок її сестер. Рос лежить із заплющеними очима й начебто спить; довге й темне, як у Флори, волосся заплетене в косу, що спочиває на подушці, наче відданий песик. Флора читає під світлом бронзової люстри з підставкою у вигляді німфи. Інтуїтивно здогадавшись про присутність молодшої сестри, вона неохоче відкладає книгу.

— Ти знову тут? Що трапилося сьогодні?

Налякана Амая глибоко вдихає повітря, перш ніж відповісти:

— Мені страшно, Флоро. Дозволь мені спати з тобою.

— Ні, не дозволю, я вже казала тобі. Краще повертайся до ліжка, поки господиня не дізналася.

Рос розплющує очі й випростовується, спираючись на лікті. Вона все чула, але про всяк випадок перепитує. Така вже її звичка.

— Амає, що сталося? Чому ти не спиш? — Сестра терпляче дивиться на неї.

— Рос, мені дуже страшно. Дозволь мені спати з тобою. — Амая відчуває, як тремтить її голос. Вона ладна заплакати й з останніх сил стримує сльози. Флора сміється з неї, коли вона плаче.

— Амає, тобі немає чого боятися. — Рос завжди розмовляє з нею наче з маленькою дівчинкою — повільно, лагідним голосом. — Флора спить біля дверей, а я — неподалік від неї. Ми захистимо тебе від будь-якого чудовиська, привида чи вампіра.

— Ні, вночі я нікого не захищаю, я просто сплю, — уїдливо заперечує Флора. — І ви теж мали би засинати. Я вимкну світло.

«Ні, ні, ні, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла».

Амая дуже втомилася, вона розуміє, що все пропало. Хоча в кімнаті тепло, дівчинка починає трястися, її очі заплющуються самі собою. Вона намагається не стулити їх, і від цих відчайдушних спроб ллються перші сльози. Потім все відбувається простіше: страх, благання і печаль виплескуються бурхливим потоком, що струмить її щоками.

— Будь ласка, — ридаючи, молить Амая. Вона геть виснажена, і ці слова важко розібрати.

Зворушена її плачем, Рос нахиляє голову вбік, а потім піднімає ковдри й посувається, звільняючи для неї місце.

— Гаразд, ходи сюди.

Амая влаштовується поряд із сестрою і згортається в клубок. Здалеку доноситься голос Рос:

— Але ти маєш повернутися до свого ліжка, перш ніж господиня прийде будити нас уранці. Вона розсердиться, якщо побачить тебе тут. Амає, ти чуєш мене?

Та Амая не чує її. Вона міцно спить, почуваючись у безпеці.

Аж раптом лунає дзвін. Дін-дін-дон.

Дівчинка розплющує очі лише для того, щоб пересвідчитися, що довкола панує тиша і цей потужний дзвін їй наснився. Проте звук розрізняється дуже чітко. Дін-дін-дон. Вона сідає на ліжку і дивиться на сестер, здивована, що вони не сполошилися. Прислухавшись, вона розуміє, що, окрім гудіння дзвонів, можна розчути несамовитий шум, подібний до свисту вітру або потріскування вогню. Її увагу привертає якийсь порух. Розвернувшись до дверей, Амая помічає блискучий шовковий халат — її мати виходить у коридор. Дівчинка встає з ліжка й відчуває, що ногам холодно, тепло підлоги безслідно зникло: будинок неначе заледенів. Визирнувши за двері, вона дивиться на бурштинове світло, що пробивається з вітальні й осяює половину коридору. Їй вдається розгледіти матір, яка стоїть спиною до неї. Поли халата розвіваються, мов шлейф. Дін-дін-дон. Амая остаточно переконується, що це сновидіння. Такий громовий передзвін мав би розбудити весь дім, усе Елісондо.

Звук стає оглушливим. Амая затуляє вуха руками в намаганні захиститися. Не менше лякає чиєсь зловісне гучне дихання, що заповнює паузи між ударами дзвонів. Роззирнувшись довкола, вона бачить, що з різних кімнат простежуються криваві сліди, які поєднуються в центрі вітальні. Стараючись обійти струмки крові, дівчинка прямує туди, тремтячи від холоду і страху. На підлозі лежить ціла родина: спершу дорослі, а потім діти, від старших до молодших (найменший — її ровесник). Дін-дін-дон. У музичній залі гримить музика; секвенція «День гніву» радше нагадує блюзнірство на цьому шабаші відьмаків і демонів, що прийшли поховати вбитих. Здригаючись усім тілом, Амая не може відвести погляду від рук небіжчиків, що мляво повисли вздовж тіл; голови розвернуті в напрямку річки (Амая знає, що вона розташована на півночі). Куля маленького калібру пробила їм чоло, лишивши темний отвір, що лякає своєю бездонністю; волосся на маківці наймолодшого сина, розпростертого найближче до неї, стало дибки, утворивши вихор. Із розтрощеного черепа вилилася кров і стекла вниз, вкривши його темною липкою масою, схожою на патоку. Калюжа повільно підповзає до її ніг. Амая впадає у відчай. Вона знає, що не варто цього робити, але відчуває нестримне бажання торкнутися рани й зупинити кров власноруч. Дівчинка розплющує очі й бачить, що над нею нависає Росаріо. Жінка пронизує її презирливим поглядом.

— Невже ти думаєш, що це не має значення? І байдуже, коли це станеться — сьогодні вночі чи пізніше. — Її обличчя виражає безмежну зневагу. — Гадаєш, усе це не має жодного значення? — Широко розвівши руки, вона вказує у бік вітальні з трупами, звідки долинає музика Берліоза. Росаріо нахиляється ще нижче, її гаряче дихання куйовдить пасмо волосся на лобі дівчинки. — Невже ти думаєш, що я божевільна? Ні, господиня не з’їсть тебе цієї ночі. Спи, маленька сучко.

Амая прокинулася. Таке враження, ніби вона виринула з крижаної води. Чоло змокло від поту, холод сновидіння пристав до шкіри. Дівчина тремтіла від страху і впевненості в реальності того, що відбулося. Задихаючись, вона роззирнулася довкола, сподіваючись, що не крикнула, усвідомлюючи, що не заснула, що минуло кілька секунд відтоді, як вона заплющила очі. «Саласар, чи бачите ви мертвих біля підніжжя вашого ліжка?» — Голос Дюпре чітко пролунав в її голові. «Це клята гіпнаногічна галюцинація, чорт забирай! Це лише стрес, втома, хвилювання і клята галюцинація на межі між явою і сном».

— Мертві є мертвими. От і все, — прошепотіла Амая, переконуючи саму себе. Вона збагнула, що сказала це вголос, і стривожено озирнулася, бажаючи переконатися, що її колеги мирно сплять.

Приголомшена, вона звелася на ноги й навпомацки рушила до дверей, до тьмяних вогників, що осяювали сходи. Їй подумалося, що треба йти вперед, бо те блакитне мерехтіння і той гуркіт, певно, допоможуть їй струсити з себе залишки сну. «Невже ти думаєш, що я божевільна?» Наступної миті здалося, що буревій посилився і видав майже людський стогін, який пролунав як усередині будівлі, так і за її межами. Раптом нею оволоділо лихе передчуття. Амая піднесла руку до грудей і, трохи заспокоївшись, попрямувала туди, де блимало світло. Вона сповнилася впевненості, що злочини вчинялися не випадково, що вбивцям не було байдуже, коли атакувати — цієї ночі чи будь-якої іншої, що все було прораховано, що, коли мати наближалася до її ліжка, вона не дарувала їй ще одну ніч життя, а своїм візитом підтверджувала смертний вирок, як це робив Мартін Ленкс.

Попри торохтіння кондиціонерів, що працювали на всю потужність, у залі було жарко. На стелі висіло з десяток блакитних плазмових телевізорів, у яких демонструвалися кадри, безпосередньо передані дорожніми відеокамерами: безлюдні вулиці, де невпинно лив дощ і бушував вітер; деякі райони були невпізнанними через те, що скрізь літали підхоплені несамовитим ураганом гілки, рекламні щити, пластмасові пакети, відірвані віконниці й ринви. На більшості екранів нічого не було видно, крім розмитих сірих плям, що їх гнав вітер на шаленій швидкості. Так виглядало всюдисуще супутникове зображення Катріни, відзняте з космосу. Ураган невблаганно насувався на Новий Орлеан.

Духота посилювалася не лише через відсутність вікон — у приміщенні зібралися тридцять розпашілих операторів, які працювали за комп’ютерами. Ще десятеро обходили залу, виконуючи різні доручення.

За центральним столом вмостилися директор та його помічниця — жінка, з якою Амая познайомилася вдень, коли їх інструктували щодо типів дзвінків, що попереджають про тривогу. Побачивши дівчину, операторка жестом покликала її і простягла їй склянку холодної кави, налитої з термоса. Не рухаючись із місця, жінка підтягнула до себе ще один стілець, щоб Амая влаштувалася поруч. Потім вийняла навушник із лівого вуха.

— Присядь тут. Поглянь на це божевілля. — Здійнявши руку, вона вказала на один з екранів.

Низка сірих спалахів у темряві.

— Катріна дісталася Луїзіани, увірвавшись через Берас на західній дельті Міссісіпі. Ці кадри зняті дорожньою камерою на Міжштатній магістралі. От і все, що нам відомо: зв’язок зник. Національний ураганний центр сповіщає про підйом води до рівня восьми з половиною метрів унаслідок штормового припливу.

Амая ошелешено дивилася на неї.

— Вісім із половиною метрів! Це...

— Це кінець, — мовила вона, немовби оголошуючи вирок.

Тієї миті Амая збагнула, що жінка до смерті налякана.

— Ми не маємо можливості підтвердити отримані дані. Здебільшого ми спираємося на розповіді людей, що телефонують до аварійних служб. Зв’язок із узбережжям обірвався, але подейкують, що затоплені Ґалфпорт і Білоксі. — Вона глибоко вдихнула повітря. — Там живуть кілька моїх друзів.

Їй здалося, що в очах операторки зблиснули сльози.

— А що відбувається в місті? — спитала вона, воліючи змінити тему.

— У кількох районах досі немає світла після аварійного відключення о третій ночі, — мовила та, вказавши на екрани, де хаотично рухалися сірі плями. — На щастя, стаціонарні телефони працюють. Ми приймаємо величезну кількість дзвінків — люди звинувачують місцеву владу у вимкненні електроенергії. Більшість просто обурюється. Уяви лишень! Про що вони думають у розпал урагану? Найбільше нас турбує, що після відновлення електропостачання зламалися деякі баластні насоси, які викачують воду з вулиць. За даними Національного ураганного центру, штормовий приплив виштовхне води озера Пончартрейн до узбережжя. Ми знаємо, що озеро вже вийшло з берегів і затоплює найближчі будинки. До слова, вода підступила до дверей пожежної частини.

Амая недовірливо позирнула на неї.

— Але озеро — не найстрашніша проблема. Його структура не передбачає значного збільшення рівня води. Таке вже траплялося. Ми боїмося, що вітер штовхатиме води Міссісіпі проти течії, як це сталося під час урагану Бетсі. Тоді річка може знести підпірні стіни.

Ти, певно, знаєш, що Новий Орлеан розташований на два метри нижче рівня моря. Якщо насоси не запрацюють, вода хлине на вулиці, а дощ лише погіршить ситуацію. Просто зараз середмістя заливає. Поки що вода піднялася сантиметрів на тридцять. На шосе 90 утворився справжній потоп.

Щойно вона вимовила ці слова, світло знову згасло. Екрани на стелі потемніли, так само як і комп’ютери, за якими сиділи оператори.

Залою пронеслося незадоволене буркотіння.

— Потерпіть! За хвилину увімкнеться генератор! — крикнув головний координатор, перекриваючи довколишній шепіт. — Ми працюватимемо повільніше, доки не увімкнуть електроенергію.

На порозі з’явився Дюпре і нетерплячим жестом покликав Амаю. Вийшовши слідом за ним, дівчина угледіла Джонсона й новоорлеанських поліціянтів, що чекали на неї біля сходів. Побачивши її, вони відразу почали спускатися.

— Агентка Такер знайшла Нельсона та його групу. Вони перебувають у відділенні екстреної медичної допомоги лікарні «Черіті». Лінія перевантажена, але начальник пожежної частини має змогу безпосередньо зв’язатися з головним лікарем по рації. Він знайшов Мейґса — очільника групи Нельсона. За дві хвилини ми поговоримо з ним.

— А як щодо рації? — спитав Булл, натякаючи на необхідність не розголошувати інформацію через ненадійні канали з огляду на те, що вбивця може підслухати розмову.

— Ми скористаємося альтернативним каналом замість офіційного. Якщо він підслуховує нас, малоймовірно, що йому вдасться контролювати всі канали. Хай там як, але інших варіантів немає.

Пожежники займали два поверхи будівлі. На другому поверсі розташовувалися кухня, їдальня і спальня, де вони відпочивали під час чергування. На першому розміщувалися гараж, майстерня і склад. Трохи нижче п’ять сходинок вели до антресольного поверху, де простирався вестибюль, відділений від вулиці великими скляними дверима. Там була маленька стійка, яку, вочевидь, використовували лише для того, щоб ставити туди філіжанки кави; три великі канапи, розставлені довкола старого вимкненого телевізора; радіостанція, прихована за перегородкою.

Вода, що текла перед дверима, сягала висоти близько шістдесяти сантиметрів і майже залила п’яту сходинку. Біля вікна стояла група чоловіків. Вони визирали надвір і жваво теревенили. Їх анітрохи не хвилювало поступове підвищення рівня води — здавалося, вони були в захваті від того, що штормовий приплив збільшив хвилі, які починали обрушуватися на будинки.

Підхоплена хвилями черепаха розміром із велику руку вдарилася панциром об скло. Чоловіки радісно закричали. Амая вже бачила таку реакцію у метеорологічному центрі Кеннера: збудження, веселощі, які пожежники намагалися приховати під маскою тривоги та стриманості, але потім, забувшись, знову починали сміятися і жартувати. Хвилин п’ять вони розважалися, спостерігаючи за одним зі своїх товаришів у захисному комбінезоні, який ризикнув вийти й подолати п’ять сходинок. Стоячи по пояс у воді, він витягнув черепаху за допомогою лопати й поклав її у безпечне місце нагорі. Чоловіки схвально засвистіли.

— Це м’ясоїдна черепаха, — мовив один із пожежників, розвернувшись до Амаї. — Коли все закінчиться, нам доведеться не лише прибирати завали, а й боротися з мерзенними створіннями — каймановими черепахами, вогняними мурахами, водяними зміями, болотними щурами, розчищати весь смердючий бруд, що піднявся з глибин. Проблема в тому, що це лайно не тільки жахливо тхне — там повно бактерій, які викликають різноманітні інфекції. — Він тицьнув пальцем у темні плями, що їх залишали хвилі на прозорих дверях.

Начальник пожежної частини жестом показав їм, що зв’язок встановлено. Він підвів агентів до маленької скляної кабіни, де була облаштована радіостанція. Чоловік, який сидів біля передавача, привітався з ними й, кивнувши у бік мікрофона з червоною клавішею, проінструктував їх.

— Усе дуже просто. Коли ви розмовляєте, натисніть на клавішу, а коли слухаєте, відпустіть її. Не забувайте вимовляти слово «перемикання» в кінці кожного повідомлення. Тоді ваші співрозмовники знатимуть, що ви закінчили.

Він нахилився над мікрофоном і натиснув на клавішу.

Дюпре підніс свій телефон до гучномовця, щоб Емерсон і Такер мали змогу слухати розмову.

— Увага, лікарне «Черіті». На зв’язку пожежна частина з Лейк-Марина-Тауер[8]. З’єдную з агентом ФБР. Перемикання.

— Говорить очільник групи Мейґс із відділення екстреної медичної допомоги лікарні «Черіті». Перемикання.

Дюпре жестом вказав Джонсону, щоб той зайняв місце пожежника біля рації.

— Пане Мейґсе, я — спецагент Амбруаз Джонсон із ФБР. Ми розслідуємо одну справу, і нам потрібна інформація про участь одного з ваших добровольців у деяких операціях, що здійснювалися останніми місяцями. Йдеться про Бреда Нельсона. Перемикання.

— Залюбки вам допоможу. Що ви хочете знати? Перемикання.

— Чи був Бред Нельсон у групі, що працювала у Кейп-Мей, Нью-Джерсі, у лютому минулого року? Перемикання.

— Так. Тоді Нельсон уперше супроводжував нас, хоча зрештою ми майже нічого не робили. Ураган завдав незначних пошкоджень на лінії узбережжя. Місцеві служби тримали ситуацію під контролем. Перемикання.

— Чи був він з вами 15 березня в Кілліні, Техас? Перемикання.

— Так, Нельсон був з нами. Перемикання.

— А що скажете про поїздку до Бруксвіля, Оклагома, 26 квітня? Перемикання.

— Так, Нельсон був присутнім... хоча ні, я не зовсім певен. Ми виїхали разом, проте вертався він самостійно. Щось трапилося, і йому довелося терміново вирушити додому. Його напарник знає подробиці краще за мене. Я стараюсь, щоб група не розпадалася, але ми виконуємо накази місцевої влади й іноді подорожуємо окремо. У будь-якому разі волонтери завжди працюють парами. Я був в іншому місці, коли він поїхав. Перемикання.

— А хто його напарник? Він перебуває з вами, в Новому Орлеані? Можна поговорити з ним? Перемикання.

— Його звуть Філ Лоренцо. Так, він перебуває тут, але зараз виїхав на завдання. Ураган зірвав частину даху зі стадіону «Superdome», і дощ заливає внутрішні приміщення, де розмістилися люди. Нам повідомили про це двадцять хвилин тому. Ми найближча рятувальна група. Я саме збирався виїжджати туди, коли мені сказали, що ви хочете поговорити зі мною. У разі гострої потреби я відряджу Філа до вас, щойно з’явиться можливість, хоча сумніваюсь, що це станеться найближчими годинами. Метеорологічний центр Кеннера підтвердив, що око урагану знаходиться у ста п’яти милях від Білоксі. Наразі штормовий приплив на всьому узбережжі виявився більшим, ніж передбачалося. Перемикання.

— Ми розуміємо, що ви виконуєте термінове завдання, і не турбували би вас, якби не йшлося про важливу справу. Будемо вдячні, якщо ви допоможете нам чимскоріш зв’язатися з Філом Лоренцо. Лишилося кілька запитань. Чи супроводжував вас Нельсон до Альворда, Техас, у перших числах цього місяця? Перемикання.

— Так, він супроводжував нас, але не від самого початку. Йому не вдалося виїхати, коли ми викликали його. Прибув на кілька годин пізніше. Перемикання.

— Коли саме він прибув? Перемикання.

— Наскільки я пам’ятаю, ми приїхали опівдні, а він — увечері. Перемикання.

— Чи допомагав вам Нельсон у Тампі, Флорида, три дні тому? Перемикання.

— Так, він подорожував сам, бо перебував найближче від Тампи. Під’їхав автівкою. Ми зустрілися в призначеному місці. Перемикання.

— Також нам відомо, що він вилетів з вами до Нового Орлеана. Перемикання.

— Ні, Нельсона тут немає. Його затримала робота. Перед самим вильотом він повідомив, що не може поїхати. Перемикання.

Здивований, Джонсон покосився на Дюпре й Амаю.

— Він вказав причину відгулу, коли подав заяву до відділку Маямі, — прошепотів Дюпре.

Джонсон повернувся до мікрофона й натиснув на червону клавішу.

— Пане Мейґсе, це дуже важливо. Чи певні ви, що Бред Нельсон не вилетів з вами до Нового Орлеана? Може, він приєднається до вас згодом? Ми знаємо, що він подав відповідну заяву до свого відділку. Перемикання.

— Я цілком певен, що він не мав змоги поїхати. У цьому немає нічого дивного. Таке часто буває. Не забувайте, що йдеться про поліціянтів, пожежників, парамедиків. Останньої миті трапляються надзвичайні ситуації, і вони змушені скасувати поїздку. Перемикання.

Джонсон попрощався з Мейґсом і розвернувся до своїх колег.

— Куди ж подівся Нельсон?

— Я скажу вам, куди подівся Нельсон, — відповів Шарбу. — Він тут, у Новому Орлеані. Ви ж чули, що сказав його начальник. Він був на всіх місцях події, всюди, де сталися вбивства. І той факт, що часом він прибував раніше, а часом — пізніше, не виправдовує його, а, навпаки, викликає підозри. Самостійні подорожі дозволяли йому вислизнути з-під контролю групи. Нельсон мав достатньо часу, аби скоїти всі ті злочини.

— Я згодна. — З телефона долинув голос Такер. — Ці виїзди — лише привід вільно пересуватися, пояснити свою відсутність як на роботі, так і перед групою. Він — поліціянт, має посвідчення рятувальника, може безперешкодно подорожувати у враженій стихійним лихом зоні. Якщо ж хтось попросить його показати документи, він удасть із себе героя, який вирішив приєднатися до своєї групи останнім, зважаючи на серйозність ситуації.

Дюпре задумливо слухав її, осмислюючи інформацію.

— Джонсоне, що ви думаєте з цього приводу?

— Мені здається, що ми поспішаємо. Треба перевірити, чи збрехав він. Може, щось завадило йому приїхати. Деякі нюанси лишаються незрозумілими. Втім, якщо припустити, що це одна з версій, я схильний прийняти її...

— Так, — погодився Дюпре. — Попервах я теж відкидав цю версію. З одного боку, групові виїзди допомагають йому потрапити на місце події, але, з іншого боку, передбачають певний контроль. Я думав, що було б проблематично втекти й бути відсутнім достатньо часу, аби встигнути скоїти злочин. Однак, зважаючи на нові дані, я бачу, що це легше, ніж мені здавалося: він міг набрехати, що виконував інше завдання або його кудись покликали. Якщо волонтери підкоряються наказам місцевої влади і групи розділяються, сумніваюсь, що хтось може контролювати переміщення товаришів, за винятком напарника, і навіть Мейґс певен, що Нельсон і його напарник не завжди були разом — іноді вони розходилися. Наведу конкретний приклад: спробуйте уявити, чи було б складно Філу Лоренцо, який наразі покинув лікарню «Черіті» і прямує до стадіону «Superdome», відбитися від групи й зникнути на. Як гадаєте, скільки часу він би витратив, якби виїхав із бази до місць проживання жертв, убив їх і повернувся назад?

Пролунав металевий голос Такер. На кілька секунд зв’язок пропав, але зрештою відновився.

— Для вчинення вбивства вистачає двадцяти-тридцяти хвилин; щонайбільше — однієї години. Завдяки свідку ми знаємо, що все відбувається швидко. Він відлучається, робить свою справу і забирається геть. Такий сценарій влаштовує вбивцю цього психотипу. Ймовірно, що він здійснює попередню підготовку до злодіяння, але, досягнувши мети, не відчуває злорадства, що суперечило би його бажанню «очистити» жертв, представити їхню загибель як один із сумних наслідків стихійного лиха. Інше питання — скільки часу йому потрібно на переміщення. Під час урагану це непросто, і слід взяти до уваги, що в усіх випадках він мав дістатися першим до місця злочину, випередивши всі пошуково-рятувальні служби. Не забуваймо про відсутність зв’язку, зруйновані дороги, якими не можна їздити... Безперечно, самостійне пересування — доволі складне завдання, хоча ми ще не знаємо, за якими критеріями він обирає ту чи іншу родину.

Дюпре спостерігав за Амаєю, поки слухав аргументи інших агентів. Вона мовчки стояла осторонь, прихилившись до перегородки з таким виглядом, ніби ось-ось впаде. За останні години з нею сталася якась зміна. І причина полягала не тільки у фізичній втомі. Обличчя було похмурим, оточеним сіруватим ореолом, що зазвичай виникає, коли людина розуміє щось важливе. Дівчина неначе розкрила таємницю, про яку ніхто не знав. Поки її колеги розмовляли, вона заціпеніла, втупившись поглядом у землю, немовби накопичуючи енергію для напруженої мисленнєвої діяльності.

— Саласар. — Дюпре запросив її висловитися.

Вона ступила крок вперед. На відміну від змученого лиця, її голос був чітким і рішучим.

— Ми погоджуємося з тим, що диригент і Мартін Ленкс можуть бути однією особою.

Всі кивнули.

— Та я маю великі сумніви, що Нельсон якось пов’язаний з ними. Так, я знаю, що він відповідає профілю, — мовила вона, перебивши тих, хто почав протестувати. — Але я знаю і те, що всі докази проти нього є непрямими. Ми маємо фотографії Ленкса, знаємо, як виглядало місце вбивства його родини, читали його прощальний лист. Що ж стосується диригента, нам відомо лише те, як виглядали місця скоєння злочинів — єдині доступні зачіпки, що можуть вивести на слід зловмисника й допомогти спіймати його. Обстановка місць події дає нам уявлення про його поведінку під час вбивства й має лягти в основу розслідування. Шість будинків, розкиданих по всій країні, і один маєток, де Мартін Ленкс розправився зі своїми рідними вісімнадцять років тому. Безумовно, варто враховувати силу стихії, лють урагану, руйнівну здатність бурі, проте, якщо ми абстрагуємося від них, то побачимо, що кожне місце події є чистим і неторканим, як музична зала в маєтку Ленксів.

— Цей аспект нам відомий. Куди ви хилите? — роздратовано спитала Такер.

Не зважаючи на її імперативний тон, Амая провадила далі:

— Я хочу сказати, що Нельсон у пориві гніву розтрощив вітальню свого будинку через те, що посварився з дружиною, яка не поділяла його думки щодо пізнього повернення дітей. Капітан Рід згадував, що «складалося враження, ніби там пронісся смерч».

— Так само виглядали інші місця події, — зазначив Шарбу.

Вона зробила заперечний жест.

— Ні, цей оманливий безлад заплутує нас. Нельсон поламав меблі у вітальні, бо розсердився на дружину, яка не погоджувалася з ним; подібні скандали траплялися не вперше. Нельсон страждає від нападів злості; коли він дратується, то перетворюється на неконтрольованого звіра. Ця історія повторювалася стільки разів, що у його дружини урвався терпець і вона зібрала валізу. Мартін Ленкс терпів багато років, хоча цього чоловіка переслідували невдачі й розчарування через те, що все виходило не так, як він замислив; його пригнічували неслухняні (на його думку) діти й пасивна, безвольна дружина. А ще він важко переживав відмову банку прийняти його на омріяну посаду... Крім того, в матеріалах розслідування вказано, що він мав багато боргів і взяв кілька іпотечних кредитів. Його світ розлітався на друзки. Але за всі ці місяці, що передували вбивствам, Ленкс ніяк не показав, що його щось пригнічує. Ні його рідні, ні його колеги, ні парафіяни його церкви нічого не помітили. Ба більше, всі його тодішні знайомі, з якими спілкувалися слідчі, підкреслювали його врівноважену вдачу, надзвичайно ввічливу поведінку, стримані манери. Мартін Ленкс спокійно сприймав усі негаразди, і цей факт слід узяти до уваги. Минуло багато годин між першим та останнім злочинами: спочатку він убив матір, а наостанок розправився зі старшим сином, який повернувся зі школи. Чекаючи на нього, чоловік тихенько сидів удома, оточений трупами своїх близьких. Він мав удосталь часу на те, щоб поміркувати, вибухнути емоціями або збожеволіти, але не втратив контролю над собою. Потім він рушив до кухні, взяв папір та ручку з синім чорнилом і неквапливо написав священнику листа на трьох сторінках. У тексті не виявлено ні орфографічних помилок, ні кривих рядків. Графологи стверджують, що він був цілком розслабленим, коли писав ті зізнання. Потім він залишив лист на столі. Кінець історії ви знаєте. Жоден із вчинків Мартіна Ленкса не був непродуманим, викликаним гнівом чи злістю. Він не піддавався інстинктам і нікуди не поспішав. Кожне з шести вбивств, скоєних за останні вісім місяців, відбувалося за тим самим сценарієм, без найменших відхилень.

«Невже ти думаєш, що я божевільна?» — прогримів голос Росаріо в її голові.

Амая на секунду заплющила очі, намагаючись стерти з пам’яті темний силует матері, що нависав над нею.

— Ні, йому не байдуже, коли вбивати — цієї ночі чи будь-якої іншої, — мовила вона й одразу пошкодувала про це. Але було вже пізно. Дюпре нахилив голову вбік і пильно дивився на неї. Він зрозумів, що вона розмовляла сама з собою.

— Що це означає, Саласар? Ленкс убив свою родину вранці.

— Я хочу сказати, що він призначає дату не випадково. Йому не все одно, коли це станеться. Послідовність певних дій і конкретна мить їх здійснення мають суттєве значення. Вбивства всіх шести родин — точнісіньких копій його першої сім’ї — не варто розглядати як окремі події. Йдеться про ланки одного ланцюга, репетицію майбутньої вистави. Щоразу, як він знищує когось, він підтверджує вирок нинішній родині — його основній мішені.

— Чому ж він зволікає? — спокійно спитав Дюпре так, ніби наперед знав відповідь.

Амая знову відчула присутність матері, яка щоночі схилялася над її ліжком.

Вона розплющила очі й сказала:

— Тому що йому не байдуже, якої ночі нападати. Він обирав не довільно. Чекав на якийсь знак. Це частина ритуалу.

— Обирав? Чекав? — У голосі Такер вчувалося збентеження.

— Я мала на увазі «обирає» і «чекає», — виправилася Амая, картаючи себе за неуважність. Незадоволена собою, вона на якусь секунду склепила повіки. — Дамоклів меч, що висить над його жертвами, дозволяє йому відчути свою владу над ними, а сила волі, виявлена ним в очікуванні слушної миті, свідчить про його психічний стан. Очевидно, що вбивця не страждає, не божеволіє від злоби. Він добре володіє собою. Немає жодної ознаки, що вказувала би на несамовиту лють, що опанувала Бредом Нельсоном тієї ночі, коли він розніс на тріски вітальню у своєму будинку, на дику злість, продемонстровану ним під час усіх сварок із дружиною, коли він, не в змозі стримати себе, ламав предмети й перевертав усе догори дриґом.

— Ви хочете сказати, що страшний безлад на місцях події ніяк не пов’язаний з вираженням гніву? Мені здалося, що такий висновок випливає з біблійних цитат, наведених у листі Ленкса, — припустила Такер. Завад на лінії ставало дедалі більше, внаслідок чого її голос змінився, набувши злорадної інтонації старої відьми.

— Той безлад — наслідок Божого гніву, розлюченої стихії, — відказала Амая. — Диригент лише підкоряється небесному суду. І тут вимальовується ще одна суперечність. Ми з Джонсоном гадаємо, що чоловік із такими стійкими релігійними поглядами навряд чи відмовився від своїх моральних настанов у новому житті.

— Не забувайте, що його начальник із ґальвестонського відділку бачив, як він крадькома пробирався до церкви. Можливо, на цьому життєвому етапі він вирішив приховувати свої релігійні переконання, — зауважив Дюпре.

Амая не погодилася.

— Сумніваюсь. Малоймовірно, що затятий лютеранин так просто перейшов у католицизм. Він виправдовував свої злочини тим, що обстоювання віри є важливішим за «добрі діла». Це одне з основних положень лютеранського вчення, протилежне католицькому догмату про те, що добрі діла дають підстави пробачити навіть тим, хто дотримується хибних вірувань. Мартін не був налаштований пробачати гріхи тим, хто зраджував Господа, а себе вважав зброєю, якою Він карає винних.

Дюпре вказав пальцем на Джонсона, і той взяв слово.

— Доречно згадати і про бабусю. Ми виявили, що бабуся присутня в усіх родинах. Якщо ж її не було, він шукав «заступницю». Отже, це важливо для нього. Батьки чоловіка, який називає себе Нельсоном, давно померли, а мати його дружини відійшла у засвіти, коли Сара була зовсім маленькою. Жодна жінка не виконує цієї функції в його сім’ї. Служниці чи няньки з ними не живуть, бо діти вже виросли.

Вперше за весь цей час Емерсон втрутився в розмову.

— Так, я читав висновки інспекторки, але цілком можливо, що цього разу Ленкс відхилився від звичного сценарію. Якщо, згідно з теорією Саласар, він сприймає нове життя як «відкориговану версію» минулого, було б логічно відмовитися від деяких аспектів. Він міг би свідомо змінити свої релігійні вподобання, бажаючи уникнути випадкових зустрічей з парафіянами його колишньої церкви.

Сердито фиркнувши, Амая відповіла:

— Зрозуміло, що він не хотів би повторити «помилки» минулого, але віра була його основною цінністю, і образ бабусі мав величезне значення — настільки, що він шукав її у всіх родинах, а у випадку з Алленами ототожнював із бабусею жінку, за якою гнався лукою, щоб убити її і поховати під дахом. Гадаю, Ленкс спробував би виправити свої помилки, але, з іншого боку, він неминуче припуститься їх з однієї простої причини: цей чоловік мріє про недосяжний ідеал. Повсякденне життя різних сімей має більше спільних рис, ніж видається на перший погляд, і на певних етапах дорослішання дітей виникають ті самі конфлікти.

— Так, запитайте у сімейних психотерапевтів або дитячих і підліткових психологів, — зауважив Джонсон. — Поки діти ще малі, їх можна контролювати, але, досягнувши підліткового віку, хлопчики часто вимагають більше свободи. І тоді спалахують конфлікти, як це, власне, і сталося у родині Ленкса. Якщо припустити, що його нинішня дружина не приймає таких суворих норм, існує дуже висока ймовірність, що він вчинив би з новою родиною так само, як і з попередньою. Цей проєкт уже б не тішив його, не приносив задоволення. Поза всяким сумнівом, він вдався би до перевіреного засобу — знищив усе, викинув на смітник і, можливо, розпочав з чистого аркуша.

На телефонній лінії кілька разів виникали завади, а потім запала тиша.

Дюпре взяв мобільний і знову набрав номер.

— Перепрошую, агентко Такер, — пояснив він, — боюсь, що будь-якої миті ми залишимося без телефонного зв’язку. Однак Інтернет досі працює. Якщо ми не зможемо спілкуватися телефоном, скористаємося електронною поштою. Продовжуйте.

— Добре. Інспекторко Саласар, я не погоджуюся з вашою версією.

Я певна, що вбивця — Нельсон. Усі наведені вами аргументи лише підтверджують його провину. Емерсон дотримується тієї ж думки. Джонсоне, а ви що скажете?

— Я підтримую Саласар. Ваша версія викликає сумніви, хоча деяких збігів достатньо, аби вважати Нельсона підозрюваним. Само собою, варто встановити його місцеперебування. Може, він зачинився у своїй оселі й ронить п’яні сльози.

— Яку піцу ви хочете? — спитала Такер.

— Подвійну, з анчоусами й оливками, — відповів Джонсон. Новоорлеанські детективи, що сиділи біля мікрофона, покосилися на Джонсона, який весело дивився на них.

— Йдеться про відомий метод. Коли ми хочемо з’ясувати, чи перебуває вдома певна особа, перевдягнений агент привозить їй піцу, — усміхаючись, мовив він. — Усі відчиняють двері рознощику піци, навіть якщо нічого не замовляли.

Екран мобільного став темним. Розмова обірвалася. Дюпре втретє набрав номер Такер, але цього разу зв’язку не було.

31. Нянька. Вічний сон

Новий Орлеан, стадіон «Superdome»

8:45, понеділок, 29 серпня 2005 р.

Нянька кинула до рота заспокійливе й проковтнула його, не запиваючи водою, — разом із власною слиною і печаллю, що стискала їй серце, викликаючи нестримне бажання плакати. У роті відчувався металевий присмак крові. Вона притулилася до стіни, намагаючись зменшити навантаження на праве стегно. Пекучий біль пронизував усю ногу — від п’ятки до талії; судоми були такими сильними, що Нянька могла впасти будь-якої миті. Вона склепила очі й стала чекати, коли ліки подіють, переконуючи себе, що їй вже легше.

Майже три години вони провели в коридорі стадіону. Їм довелося переміститися туди о шостій ранку, коли страшний порив вітру зірвав дах і дощ почав заливати внутрішні приміщення. Налякані й змоклі до рубця, вони спершу укрилися у вхідному тунелі, але люди, що вставали зі стільців і рухалися вперед, поступово виштовхнули їх у коридор. Боббі поставив інвалідний візок матері біля стіни й допоміг Няньці влаштуватися поряд, на подушці, принесеній з дому. Схиливши голову на візок Селети, вона нерухомо сиділа на підлозі, спостерігаючи за тими, хто тинявся туди-сюди, шукаючи вільне місце, де можна покласти речі. Було жарко, її волосся намокло від дощу, але пляма від сечі на спідниці висохла, не лишивши нічого, крім білуватого кружальця. Нянька з огидою протерла його. Позирнувши у бік Боббі, вона побачила, що він стривожено спостерігає за нею.

— Все гаразд, Няню. Забудь про це. Майже нічого не видно.

У відповідь Нянька заплющила очі. Коли вона закричала в коридорі, вибравшись із вбиральні, де ґвалтували жінку, їй вдалося привернути увагу веселих молодих людей (одних із тих, що полюбляють збиватися в групи й гомоніти на сходах). Щойно вона розповіла їм, що сталося, вони відразу спохмурніли й засмучено позирнули у бік дверей вбиральні. Двоє зголосилися піти до найближчих дверей, де, за словами однієї з дівчат, чергувала пара поліціянтів. Їх не було цілу вічність, і, поки тривало очікування, Нянька побачила, як троє чоловіків вислизнули із вбиральні і змішалися з натовпом у коридорі; трохи згодом з’явилася і потерпіла. Оглянувши коридор з обох боків, вона однією рукою поправила одяг, а другою пригладила волосся.

Коли хлопці повернулися з двома поліціянтами, жінка вже зникла з поля зору.

— Вони ґвалтували молоду дівчину. Троє чоловіків. Усі втекли.

Обмінявшись виразним поглядом, поліціянти увійшли до вбиральні й за дві хвилини повернулися.

— Там нікого немає, — сказав один із чоловіків, який тримав кийок у рущ.

— Я ж сказала вам: вони втекли, — повторила Нянька. — Їх було троє. Я нічого не могла вдіяти.

Інший поліціянт помітив пляму на її спідниці.

— Сеньйоро, вас хтось супроводжує? Краще поверніться на своє місце. Будь ласка, не ходіть сама до вбиральні. Це небезпечно.

Дві дівчини провели її. Коли вони пішли, Боббі вибачився, а Селета навіть не прокинулася. От і все. Ніхто нічого не робив. Біда вже сталася, і це було непоправно. Нянька тихенько сиділа, думаючи про тих мерзенних покидьків, аж доки вітер не зніс дах стадіону. На них обрушився потужний дощ, змусивши повернутися до коридору.

Вона в розпачі глянула на буру калюжку, що розтікалася під ногами. Штормовий приплив і підвищення рівня води надворі спричинили прорив каналізації стадіону. Впродовж останніх пів години унітази вивергали лайно, наче смердючі гейзери. Нянька була така пригнічена, що навіть не помітила, як її подушка почала просякати екскрементами. Боббі допоміг їй підвестися, вибачаючись із таким сумом, ніби це він був винен у тому, що вся ця гидота виплеснулася назовні. Він підняв подушку з підлоги, зірвав брудну наволочку і віддав Няньці м’яку набивку з маленькою жовтою цяткою на одному з країв.

Боббі простяг руку й торкнувся вологого чола матері.

— Здається, її лихоманить.

— Тут дуже жарко, — відказала Нянька. Вона була певна, що Боббі не помиляється, але вирішила говорити банальності, що дозволяли підготуватися до лихих новин.

— Мамо, прокинься! Мамо...

Боббі нахилився над Селетою і прислухався до її дихання. Він підняв їй повіки, щоб побачити розмір зіниць, що виявилися неоднаковими й не реагували на світло. Хлопець узяв її за руку, невтомно повторюючи:

— Мамо, прокинься, будь ласка. Мамо, прокинься. — Його голос став тоскним.

Він потягнув за один з її пальців, натиснув під нігтем і не відпускав, доки на подряпаній шкірі не проступила тонка кривава лінія. Очі Селети ніяк не реагували.

— Няню, здається, моя мама впала в кому.

32. Анчоуси й оливки

Маямі, Флорида

Крізь тоновані вікна фургона агентка Такер розгледіла кілька великих хмар, що затьмарювали блакитне небо Маямі. Двері домівки Нельсона були почасти приховані входом до сусідського маєтку. Будинок був достатньо новий і мав непоганий вигляд, хоча не витримував порівняння з сусідським — значно краще доглянутим, прикрашеним горщиками з квітами (Нельсон навіть не повісив штори на вікна). Агенти чекали майже годину, і двадцятидев’ятиградусна спека, що панувала надворі, призвела до страшної задухи всередині машини з вимкненим двигуном. Дихати було неможливо. Такер спробувала зосередитися на звіті з новими даними, який надіслала Амая. Крапля поту потекла вниз по чолу, викликавши відчуття, ніби по шкірі повзає комаха. Смиренно зітхнувши, вона обвела очима фургон. Від розгарячілих тіл її трьох супутників пахло потом, і це було нестерпно. Трохи раніше вони скористалися дистанційною системою прослуховування: один з агентів, видавши себе за телеоператора, зателефонував на стаціонарний номер Бреда Нельсона й не вішав слухавку, доки не увімкнувся автовідповідач. Та це нічого не означало. Побачивши номер, він, імовірно, вирішив не вступати в розмову. Трохи згодом вони прикинулися працівниками телефонної компанії і подзвонили на його мобільний. «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності».

Такер полегшено зітхнула, побачивши мотоцикл із коробкою для піци, прикріпленою на багажнику, і перевдягненого агента в червоній куртці й різнобарвному капелюсі. Згорнувши папери, вона дала сигнал експертам, щоб вони востаннє перевірили радіозв’язок і впевнилися, що агент добре їх чує. Нарешті операція розпочалася. Молодий агент припаркував мотоцикл біля хідника, пройшов сад на прибудинковій території і рушив гравійною доріжкою до дверей.

— Вперед, — наказала Такер по рації.

Агент натиснув на кнопку дзвінка. Тиша. Він натиснув удруге. Жодної реакції.

— Ще раз, — звеліла Такер.

І знову тиша.

Кілька секунд Такер вдивлялася у помешкання.

— Подзвони востаннє. Потім встановимо відеокамеру під дверима.

Агент подзвонив кілька разів. Аж раптом відчинилися двері сусіднього будинку, і надвір вийшов чоловік років сімдесяти, одягнений у піжаму, що була розстебнута на грудях. Прихилившись спиною до поруччя сходів, він зміряв «рознощика» уважним поглядом.

— Синку, я дуже сумніваюсь, що мій сусід замовляв цю піцу, — уїдливо мовив він.

— Побалакай з ним, — розпорядилася Такер. Вона знала з власного досвіду, що сусіди — надійне джерело інформації.

— Річ у тім, сеньйоре, — сказав «рознощик», удаючи, ніби щось читає у маленькому записнику, — що я отримав замовлення на подвійну сімейну піцу з анчоусами, оливками й каперсами на ім’я Бреда Нельсона, який проживає на проспекті Тіболі номер 556 В. Я не помилився?

У фургоні пролунали смішки. Дехто скорчив гримасу відрази.

Чоловік підніс руку до підборіддя, наче перевіряючи, чи добре він поголився.

— Так, адреса правильна. Бред Нельсон — мій сусід. Але боюсь, що хтось пожартував над вами. Я бачив, як він складав речі в багажник. Сказав, що вирушає у подорож.

«Рознощик» покірно зітхнув.

— Так, напевно, це розіграш. Якісь діти кілька разів жартували над нами. Ми мали би запідозрити щось нечисте: мало хто їсть оливки на сніданок. — Він розвернувся, збираючись попрямувати до вулиці, але наступної миті зупинився. — А ви часом не знаєте, коли Бред Нельсон повернеться? Він — хороший клієнт, і я вже привіз піцу... Можна залишити її біля дверей, якщо він невдовзі приїде.

— Не розраховуйте на це. Він сказав, що його не буде два-три дні. Може, навіть більше.

Агент прикинувся засмученим, подякував сусіду й почав відходити.

— Послухай, синку, ти сказав, що вже привіз піцу. Можеш віддати її мені. Сумніваюсь, що ти знаєш багатьох клієнтів, які полюбляють снідати оливками.

Агенти, що ховалися у фургоні, дружно зареготали. Такер доклала неабияких зусиль, аби втихомирити колег, побоюючись, що їх почують на іншому боці вулиці.

Такер вилізла з фургона й рушила до своєї автівки. Дорогою вона стягувала тонкий светр, що прилип до спітнілої спини, й ритмічно била себе по стегну згорненим у трубочку звітом Саласар. «От дідько! Невже чоловіки не знають, що таке дезодорант?» Їй терміново треба було прийняти душ, щоб змити всю цю гидоту, але спершу вона мала зробити дещо важливе. Жінка відчинила дверцята й вмостилася на передньому сидінні. Емерсон сидів за кермом.

— Отже, — мовив Емерсон, — ми пересвідчилися, що Нельсона немає в місті. Найбільш імовірно, що він виїхав до Нового Орлеана або вже перебуває там. Ви зателефонуєте агенту Дюпре?

— Зранку зв’язок пропав. У новоорлеанській штаб-квартирі ФБР провели евакуацію, там нікого не залишилося. Найближчим часом буде складно відновити зв’язок із групою, а коли вона покине пожежну частину, це стане неможливо.

Емерсон на кілька секунд замислився. Їй здалося, що він осмислює почуте, тож вона здивувалася, коли він оголосив:

— Інспекторка Саласар помиляється. Нельсон є диригентом.

Такер розвернулася до чоловіка, бажаючи краще розгледіти вираз його обличчя.

— Справді? А в чому саме вона помиляється?

Емерсон перевів на неї погляд, але Такер жестом наказала йому стежити за дорогою.

— Ну... вона помиляється в своєму аналізі... — затинаючись, мовив він і вказав на документи в її руках. — З одного боку, вона думає, що Мартін Ленкс і диригент — одна особа, а з другого — не погоджується, що він міг видавати себе за Нельсона.

— І тому її аналіз видається вам хибним?

Збентежений, Емерсон знову покосився на неї. Він старався полестити їй, сказати, що він на її боці, а вона.

— Взагалі-то я мав на увазі, що ми докопалися до істини, а вона — ні.

— Я вважаю її аналіз блискучим і проникливим. Гадаю, нам поталанило, що вона приєдналася до нашої групи. Ви мали би повчитися у неї, агенте Емерсоне; якщо ви прагнете чогось досягти у ФБР і отримати підвищення, не варто сумніватися у словах жінки лише тому, що вона — жінка. Не забудьте про це наступного разу.

Емерсон тоскно зітхнув. Він нагадував малого хлопчика, який ось-ось заплаче.

— Не розумію. Ви ж не поділяєте її думки.

— На відміну від вас, я її поважаю. Можете підлабузнюватися до мене скільки завгодно, але якщо ви гадаєте, що я змовлюся з вами й критикуватиму жінку, яка значно розумніша за вас, то ви дуже помиляєтесь.

Емерсон зробив глибокий вдих і випустив повітря через ніс. Він вирішив промовчати, бо не знав, які слова будуть доречними у такій ситуації.

Такер посміхнулась. Вона вийняла телефон, знайшла якийсь номер у списку контактів і натиснула на клавішу виклику.

— Не засмучуйтесь, агенте Емерсоне. Можливо, Дюпре перебуває в Новому Орлеані, так само як і Нельсон; не виключено, що Саласар має рацію, — мовила вона, підносячи звіт до очей. — Але повірте мені: ми опинилися в потрібному місці в потрібний час.

33. Срібняки

Вашингтон

Понеділок, 29 серпня 2005 р.

Директор Вілсон дивився з вікна на майже порожню Пенсільванія-авеню — природне явище для серпневого понеділка. Він мав безтурботний, розслаблений вигляд — руки занурені в кишені, рум’яне від природи обличчя вкрите здоровою засмагою. Ця легковажність контрастувала з міцно стиснутими губами й насупленими бровами, що виднілися за окулярами в тонкій оправі.

— Невже я єдиний, кому це видається свинством? — спитав Майкл Вердон, працюючи за своїм столом.

Вілсон глянув на нього з печальною покірністю. Потім зітхнув.

— Чого ще очікувати від свиней...

— Очевидно, що агентка Стелла Такер — справжнє стерво.

— Так, — погодився Вілсон, — але це стерво має рацію. Я маю достатній життєвий досвід і розумію, що іноді краще нагородити медаллю когось на кшталт Такер, ніж дозволити відтяти голову другу.

Вердон із відразою хитнув головою, проте зняв слухавку й підтвердив свій запит на з’єднання з Новим Орлеаном. Він увімкнув гучномовець, аби Вілсон мав змогу слухати розмову, і зачекав кілька секунд, уявляючи, як здивується Дюпре, коли побачить, що йому телефонують з кабінету директора вашингтонського підрозділу кримінальних розслідувань на стаціонарну лінію начальника пожежної частини.

— Майкл? — Голос Дюпре пролунав чітко, але Вердон добре знав його й відчув недовірливу інтонацію.

— Алоїзію, поряд зі мною Джим Вілсон. Бажаємо тобі доброго дня з Вашингтона, хоча підозрюю, що в Луїзіані день видався не надто добрим. У випусках новин показують жахливі кадри. Говорять про величезні руйнування, сотні загиблих і зниклих безвісти. Гадаємо, що найближчими годинами вам буде непереливки і це суттєво ускладнить проведення операції «Клітка».

Дюпре уважно вислухав його й обережно відповів; на його думку, жоден із наведених Вердоном аргументів не був достатньо вагомим, аби змусити Джима Вілсона перервати відпустку.

— Майкле, Джиме, що відбувається?

Вердон позирнув на Вілсона й зітхнув, здійнявши обидві руки в жесті, що виражав цілковиту безпорадність. Дюпре аж ніяк не був дурнем: він чудово знав, що йому подзвонили не для того, щоб поговорити про погоду.

— Дюпре, ми були змушені прийняти деякі рішення через особливу метеорологічну обстановку, масштаби катастрофи, що загрожує Новому Орлеану, а також той факт, що твоя група розділилася і наразі працює в двох різних містах.

Дюпре мовчав. Лише потріскування на лінії свідчило, що зв’язок не обірвався.

— Ми вважаємо за потрібне пояснити тобі ситуацію, — шанобливо мовив Вердон. — Ми з цікавістю стежили за тим, як просувається ваше розслідування. Агентка Такер проінформувала нас...

— Я добре розчув тебе? Агентка Такер проінформувала вас? — перебив його Дюпре.

— Алоїзію, будь ласка, не нападай. Краще вислухай нас. Ми — твої друзі, — втрутився Вілсон, підвищивши голос.

— Отже, — терпляче повів далі Вердон, — агентка Такер повідомила нам, що ви отримали підтвердження того, що Бред Нельсон — детектив із Маямі — був присутнім на місцях убивства всіх родин, а інспекторка Саласар простежила важливі паралелі між злочинами диригента й справою про сімейне вбивство вісімнадцятирічної давнини.

— Очевидно, що агентка Такер забула уточнити дещо: Нельсон справді виїжджав до деяких місць події у складі рятувальної групи, проте він повернувся з Бруксвіля раніше і наразі його перебування в Новому Орлеані офіційно не підтверджено. А ще вона забула згадати, що Саласар вважає, що диригентом може бути чоловік на ім’я Мартін Ленкс, який убив свою родину вісімнадцять років тому, але сумнівається, що Нельсон відповідає цьому профілю.

— Наскільки я зрозумів, він — ваш головний підозрюваний.

— Ти запитуєш у мене чи в агентки Такер?

— Алоїзію, заради бога! — благально скрикнув Вілсон.

— Нельсон — один із наших підозрюваних, але всі докази проти нього є непрямими. Ми чекаємо нагоди допитати його напарника з рятувальної групи. Приблизно о шостій ранку Такер мала відправити мені звіт з інформацією про його виїзди до місць події. Я ще не отримав документа, але бачу, що ви вже ознайомилися з ним.

— Такер спробувала зв’язатися з тобою, але запевняє, що у неї нічого не вийшло.

— Що ще ви хочете сказати? — Його голос був суворим і нетерплячим.

Вілсон кивнув Вердону. Було очевидно, що Дюпре здогадався, до чого вони хилять. Не було сенсу затягувати.

— Агентка Такер мала розмову з дружиною Нельсона, — випалив Вердон, почуваючись не в своїй тарілці.

— Що? — То було не звичайне запитання. Його не цікавило, як пройшла бесіда. Він запитав, як вона насмілилася це зробити.

Вердон зрозумів підтекст.

— Чому вона не попросила дозволу? — наполягав Дюпре.

— Послухай, Дюпре, я розумію, що ти гніваєшся, але зв’язок фактично відсутній; у Новому Орлеані не працюють мобільні телефони; попри всі наші можливості, ми витратили більше години, намагаючись додзвонитися до тебе на стаціонарну телефонну лінію.

— Коли саме вона дізналася, що Нельсона немає в Маямі? — мовив Дюпре, не реагуючи на зауваження Вердона.

— Десь після сьомої ранку.

— Чому ж тоді вона не сповістила нас? Зараз майже одинадцята. Після відключення електроенергії ми втратили телефонний зв’язок, але я дав їй чіткі розпорядження — повідомляти мені будь-яку нову інформацію електронною поштою.

— Нової інформації було обмаль. Їй здалося, що найкраще рішення — поспілкуватися з дружиною Нельсона. Це найбільше допоможе розслідуванню.

— О котрій годині?

— Дюпре...

— О котрій годині вона розмовляла з дружиною Нельсона? Від Маямі до Тампи треба їхати чотири години машиною.

— Це нам не відомо, — збрехав Вілсон, усвідомлюючи, що Дюпре все знає.

Вердон спробував розрядити напруження:

— Ти сам визнав, що ураган і відключення електроенергії спричинили проблеми зі зв’язком.

— Я перебуваю у підрозділі Служби порятунку. Тут працює генератор. Тридцять операторок відповідають на телефонні дзвінки. Мені важко повірити, що Такер не мала можливості зв’язатися зі мною. Ви ж знайшли спосіб додзвонитися сюди, коли вам знадобилося розповісти щось важливе, — саркастично зауважив Дюпре.

— Алоїзію... — примирливо мовив Вердон.

— Алоїзію, — провадив далі Вілсон, — річ у тім, що дружина Нельсона підтвердила, що його поведінка була підозрілою. Він прийшов до неї позавчора. Вона каже, що Нельсон видався їй навдивовижу спокійним, дивним і загадковим, геть не схожим на чоловіка, що страждає, яким він був останнім часом. Говорив незрозумілі речі. Цитуючи дослівно: «Я винен у всьому, що сталося, і знаю, що все робив неправильно, але я вирішу проблему. Зараз я мушу йти, бо на мене чекають невідкладні справи. Коли я повернусь, я буду готовим виправити всі помилки».

— Він сказав «всі помилки» чи «всі мої помилки»? — поцікавився Дюпре.

— Наскільки я зрозумів, «всі помилки».

— Можливо, йдеться про обіцянку чоловіка, який старається виправити свої помилки, але не виключено, що він оголошує, що ось-ось настане довгоочікувана мить, — зазначив Дюпре. — «Помилки» передбачають, що він не бере на себе відповідальності за них, хоча налаштований усе виправити. Саласар вважає, що наш об’єкт лише відтерміновує вбивство своєї сім’ї до конкретної дати, оскільки чекає на якийсь «знак». Ми ще працюємо над цією версією.

Замислившись, Дюпре витримав паузу. Коли він заговорив, у його голосі знову забриніло обурення.

— Чи розумієте ви, наскільки значущим є те, що я почув від вас? Ця інформація є надзвичайно важливою для розслідування, і агентка Такер навмисно приховала її від мене. Вона вчинила нерозсудливо. Наша операція під загрозою зриву, якщо виявиться, що Нельсон — той, кого ми шукаємо. Він може зателефонувати дружині, а вона, ймовірно, розповість йому про розмову з Такер. І тоді він запідозрить, що ми полюємо на нього.

— Саме тому ми подзвонили тобі, Дюпре, — пояснив Вердон. — Я розпорядився провести рятувальну операцію родини Нельсон і призначив Такер очільницею групи в Маямі.

Дюпре мовчав.

— Алоїзію, — примирливо мовив Вілсон, — ти маєш зрозуміти.

— Невже ви настільки сліпі, що не здогадуєтесь, що замислила Такер?

Тяжке зітхання Майкла Вердона було добре чути на іншому кінці дроту.

— Алоїзію, я щиро поважаю тебе, але ти не можеш перекидати всю відповідальність на нас. Ти повернувся до рідного міста. Після останнього інциденту ми маємо певні сумніви... це неминуче... Я не ображатиму тебе запитанням про те, чи пов’язана твоя поїздка із Самеді. Дуже сподіваюсь, що ні.

— Я б не відповів тобі. Це було б недоречно, — відрізав Дюпре.

— Такий досвідчений агент, як ти, повинен знати, що деякі нюанси розслідування необхідно повідомляти керівництву.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ти забув згадати одну деталь, яка вказана у звіті, що його надіслала Саласар агентці Такер: Сара Нельсон була Сарою Розенблант у дівоцтві. Вона — донька сенатора Розенбланта.

— Неймовірно! — здивовано скрикнув Дюпре. — Ви хочете сказати, що влаштували весь цей цирк лише тому, що тесть Нельсона — сенатор?

— Заради бога, Дюпре! Що тебе дивує? — сердито заволав Вілсон. — Ти чудово знаєш, як віддаються такі накази.

Вердон взяв слово. Він розмовляв спокійно, але з не меншою рішучістю.

— Мені здається, що ти не усвідомлюєш серйозності ситуації. Розвідувальна служба військово-морської бази Лейкфрант підтвердила, що новоорлеанська штаб-квартира ФБР повністю знищена: вітер зніс дах, а шибки буквально вибухнули. Всіх співробітників — включно з резервною вартою — вивезли. Основне завдання військових — врятувати агентів та їхні родини, евакуювати їх звідти. Коли все закінчиться і ви вийдете на вулицю, там буде безлюдно. Якщо операція «Клітка» зірветься і раптом виявиться, що цей тип — убивця, а сенатор довідається, що його донька й онуки могли загинути, тому що ми не дотрималися Протоколу безпеки, полетять голови. Не варто нагадувати тобі, що наші голови міцно тримаються на шиї.

Перш ніж обірвати зв’язок, Вердон зазначив:

— Останній пункт. Хоча ти вважаєш наше рішення втручанням у роботу твоєї групи, ми довіряємо тобі. Я маю певну інформацію стосовно інспекторки Саласар, але залишаю на твій розсуд, як вчинити з нею. Тобі краще знати, чи вплине вона на хід розслідування. Йдеться про надзвичайні обставини, що вимагають відповідних застережних заходів. Якщо ти волієш приховати отриману інформацію, ми якнайдовше не розголошуватимемо її. Не бачимо в цьому проблеми.

34. Безсоння

Новоорлеанська Служба порятунку 911

Понеділок, між десятою годиною ранку та дванадцятою годиною дня, 29 серпня 2005 р.

Амая нахилилася до вікна, силкуючись щось розгледіти крізь дірку, прорізану кимось в обгортальному папері, яким були обклеєні шибки. У склі відбилося її обличчя. Приклавши руку козирком до лоба, вона визирнула надвір. Місто було свинцево-сірим: хоча світанок настав кілька годин тому, небо нагадувало бездонне темне озеро. Їй здалося, що десь удалині палахкотить пожежа. Можливо, стався вибух газу.

Амая побачила, як вулицями пропливають дахи кількох автомобілів, що стирчали з води, наче мертві черепахи.

Після розмови з очільником рятувальної групи Нельсона дівчина спробувала повернутися до роботи й перечитала заяви свідків. Як не крути, а всі ниточки вели її до свідчень Джозефа Ендрюса й капітана Ріда з ґальвестонського відділку, до висновків експертів-криміналістів, що оглядали будинок, а також до розповіді Нельсона про те, що він бачив на місці події. Вони з Джонсоном перевірили всю кримінальну статистику країни за останні вісімнадцять років, але після вбивства Ленксів не було зафіксовано жодного злочину з подібними характеристиками. Аж доки не сталася трагедія у Ґальвестоні. Все почалося там. Очевидно, що розправа з Ендрюсами стала своєрідною точкою відліку, Книгою буття для цього «божого служителя», який сіяв смерть.

Але як і коли він збирався продовжити? На який знак чекав, щоб влаштувати свій особистий Армагеддон?

Її відволік якийсь шум, що долинав з кол-центру екстреної служби. Джонсон і новоорлеанські детективи підбігли до дверей. Амая закрила кришку ноутбука й рушила слідом за ними.

Лінії були перевантажені. Щойно оператори вішали слухавку, як телефон знову дзеленчав. Амая стала біля операторки, з якою розмовляла раніше, і та привітала її кивком, не відриваючись від телефона. Її інтонація не змінилася, вона зберігала спокій. Амая подумала, що жінка навіть розмовляла повільніше, хоча її обличчя відбивало внутрішнє напруження. Слухаючи прохання про допомогу, вона кривила губи, стискаючи їх з такою силою, що вони ставали майже невидимими — складалося враження, ніби вона хотіла проковтнути власний рот.

Координатор увімкнув гучномовець, щоб агенти прослухали кілька дзвінків.

Плач.

— Будь ласка, допоможіть мені. Мій будинок зсунувся. Я тут сама, з двома малими дітьми. Хвилі заливають поріг.

— Сеньйоро, ми нічого не можемо вдіяти. Я не відряджу до вас підмоги. Поліція нікуди не виїде, поки буря не закінчиться.

Глибокий спокій.

— Привіт. Ми внизу, на пляжі. Ми поводилися як останні дурні і, мабуть, помремо тут.

— Сеньйоро, зробіть усе можливе, щоб знайти укриття. Поки що ми не можемо відправити рятувальників.

Відчай.

— Прошу вас, допоможіть нам. Ми укрилися на горищі, але звідти немає верхнього виходу. Вода вже дісталася дверей. Будь ласка, витягніть нас.

— Сеньйоре, всі агенти покинули вулиці й перебувають у безпечному місці. Якщо бажаєте, я запишу вашу адресу і ваші імена.

— Наші імена? Хочете знати, хто ми такі, коли нас знайдуть мертвими?

Без надії.

— Я помру. Мене звуть Етель Бурель. Я мешкаю у Дев’ятому окрузі.

— Сеньйоро, ви не помрете. Спробуйте знайти укриття. Ми відрядимо до вас підмогу, щойно буря вщухне.

— Ви не розумієте. Я помру.

— Всі дзвінки є приблизно такими.

Координатор поклав руку їй на плече, заохочуючи продовжувати роботу. Жінка наділа навушники й відповіла на наступний дзвінок.

— Люди просять про допомогу, а єдине, що ми можемо зробити, — це записати особисті дані й внести їх до списку очікування.

— Яка ситуація склалася просто зараз? — спитав Джонсон.

Аж раптом чоловік сердито покосився на нього й здійняв одну руку, вказуючи на екрани, прикріплені до стелі. Всі глянули туди, за винятком Джонсона, який вдивлявся у перекошене обличчя координатора.

— Описуючи одним словом: хаос. У місті немає світла. Нам повідомили про зруйнування кількох високовольтних ліній. Мобільні телефони не працюють через те, що вітер, імовірно, обірвав передавальні антени. Дощ заливає внутрішні приміщення стадіону «Superdome», туалетну каналізацію прорвало, і звідусіль хлинули екскременти. Люди скупчилися в коридорах, проте місця обмаль. Відбулися напади, сутички й зґвалтування як всередині стадіону, так і в конференц-центрі. Подейкують, що кількох осіб убили холодною зброєю. Деякі будинки загорілися — ми вважаємо, що зсув фундаменту спричинив вибух газу. З різних регіонів надходить інформація про смерчі й маленькі торнадо, що створюють додаткові проблеми. Ми чули про трупи, які плавають на вулиці. Про будинки, змиті водою. Однак, якщо вас цікавить ваша «низка пострілів», таких повідомлень наразі немає.

Джонсон недовірливо глипнув на нього. Ступив крок вперед і став навпроти чоловіка. Їх розділяв лише поміст, звідки той керував усіма операціями. Джонсон прочитав його ім’я на табличці, що стояла на столі. Бернард Анте.

— Послухайте мене уважно, сеньйоре Анте.

— Анге, — виправив той, не удостоївши його поглядом.

— Дивіться на мене, мсьє Анте, — звелів Джонсон.

Координатор похмуро зиркнув на агента, піднявши підборіддя.

— Слухаю вас, — гаркнув він.

Зберігаючи спокій, Джонсон підступив ближче й нахилився, змусивши чоловіка вчинити так само. Потім прошепотів йому на вухо:

— Ми приїхали сюди, щоб допомогти вам. Ми шукаємо вбивцю, монстра, що вийде на руїни цього міста, аби вбити у власній оселі одну з бідолашних родин, якій поталанило уціліти. Так, пролунає низка пострілів, один за одним. Він виб’є мізки всім включно з дітьми, а інших змусить дивитися. Я знаю, що це не веселить вас, але ви не маєте права припускати, що я розважаюсь. Йдеться не про «мої постріли», а про постріли у бік людей, чий єдиний «злочин» полягає в тому, що вони вижили в цьому жахітті. Якщо ми не завадимо вбивці, він позбавить їх життя.

Коли Анте підняв голову, на його обличчі застиг зовсім інший вираз. Він глянув на Джонсона, кивнув і не зронив ні слова.

35. Охайність

Новий Орлеан, Луїзіана

Мартін обрав той готель, бо у вбиральнях не було вікон. Вони були побудовані як окрема кімнатка між спальнею і стіною внутрішнього коридору, і єдиним, що поєднувало їх із вулицею, була вентиляційна решітка, яку чоловік заліпив рушниками, аби не чути гучного ревіння вітру в тремтливому трубопроводі — звук нагадував гудіння оркестрової туби. Був майже полудень, коли він вирішив відчинити двері свого укриття. Скляні двері балкона, що виходив надвір, зникли, а разом із ними і всі предмети в кімнаті включно з ліжком. Виняток становили припаяне до стіни узголів’я й один зі світильників, які лишилися на своїх місцях. Крихкий гіпс на стелі був обідраний, частина конструкції досі висіла завдяки жовтим трубам електропроводки. Вітер був потужним, проте йому бракувало могутності урагану. Мартін обійшов уламки й наблизився до діри, проломленої у фасаді, на тому місці, де раніше було вікно. Балконне поруччя уціліло, хоча подекуди покривилося від ударів стихії. Йому не хотілося ризикувати. Прихилившись до одвірка, він заходився роздивлятися панораму міста. На сході небо лишалося темним, але потроху світлішало; дощ значно ослаб, рівень води почав опускатися.

Якусь хвильку він слухав повідомлення по портативній рації, завдяки чому дізнався, що гелікоптери берегової охорони готувалися відлетіти від бази Сікорського. Треба поквапитися. Мартін повернувся до ванної кімнати, увімкнув ліхтарик і націлив його на дзеркало, прагнучи роздивитися себе. Скинув бавовняну футболку, яку носив останніми днями. Інстинктивно відкрив кран у вмивальнику. Звідти долинуло тихе булькання, що змінилося свистінням. Від світанку з кранів нічого не лилося, крім бурої суміші води й багна, а кілька годин тому навіть ця мерзенна рідина вже не сочилася. Для виконання гігієнічних процедур він скористався однією з пляшечок, схованих в його портфельчику: почистив зуби, умив обличчя, трохи намочив коротке волосся на потилиці, підстрижене під «канадку». Потім він вийняв чисту, ретельно випрасувану сорочку, одягнув її і заправив у штани, перш ніж застебнути ремінь. Мартін уважно оглядав і поправляв одяг, аж поки не вдовольнився своїм виглядом. Перед тим як підхопити портфельчик, він узяв посвідчення і приколов його до лівого краю сорочки, постаравшись, аби розпізнавальний знак був добре видимим.

Проходячи повз колишню рецепцію готелю, Мартін посміхнувся. Вода сягала його колін, проте не заважала просуватися вперед. Приміщення було зруйновано вщент. Таке враження, ніби гігантський пилотяг всмоктав геть усе. Анічогісінько не лишилося.

Ні дверей, ні вікон, ні проходів, ні освітлення. Усі гіпсові панелі обвалилися зі стелі, а сріблясті стрічки ізоляції нагадували різдвяні прикраси, що потріскували, як сухий трут, розхитуючись під вітерцем.

Мартін вийшов із готелю й обережно рушив до центру вулиці, прагнучи вберегтися від плакатів, білбордів і наполовину вивернутих цеглин фасадів, що небезпечно нависали над хідниками. Дощ ущух. Чоловік насилу проминув бульвар Еспланада. Кілька великих дерев поблизу Кабріні — рахуючи вікове дерево біля кав’ярні «Дега» — не витримали атаки урагану. Вони лежали на землі, мов переможені воїни. У повітрі розливалися різні пахощі — від озону до суміші запахів вологої плісняви, свіжого бетону, мокрого дерева й чорного баговиння. Прямісінько над водою починали кружляти маленькі рої москітів, і Мартін зрозумів, що, коли сонце зійде, болотний сопух стане нестерпним. Він дістав із кишені мапу міста, де прокреслив свій маршрут. Мапа була акуратно згорнена вдвоє — таким чином, аби відразу знайти потрібне місце.

Десь удалині люди висувалися з вікон або виходили надвір і роззиралися довкола, наче космонавти, що приземлилися на іншу планету — ворожу і незнайому. Вони повільно пересувалися, роздивляючись довколишні руїни й переконуючи себе, що жахіття сталося насправді. Це нагадувало колективне похмілля. Новоорлеанці безпорадно дивилися одне на одного, знизуючи плечима й обмінюючись жестами відчаю, які Мартін так часто бачив. Він зігнорував кілька покликів і прохань про допомогу з боку небагатьох містян, що потроху виходили з шокового стану.

— Агов, друже! Чи не міг би ти допомогти нам?

Чоловік нахилив голову, удаючи, ніби нічого не чув.

Він крокував уперед, обходячи уламки, матраци, меблі, зруйновані мури, повалені дерева. Кілька разів йому довелося зробити гак і пройти дві зайві вулиці через знесені буревієм лінії електропередач. Незважаючи на те що по радіо повідомили про відсутність світла у більшості районів, Мартін почув дзижчання дротів і тріскотіння іскор там, де проводка торкалася землі. Він витратив понад годину, перш ніж дістався своєї мети.

Будівля була зведена на міцному фундаменті, що, ймовірно, спонукало власників перечекати ураган вдома. Всередину вели бокові сходи, приєднані до зовнішніх перил вузького балкона. Мартін піднявся до восьмої сходинки, усівся на неї і заходився виливати воду з чобіт, з огидою розглядаючи засохлу чорну пляму, що замазала його штани майже до пояса. Засмучений, він позирнув у кінець вулиці. На гладкій поверхні води зміївся тонкий слід від течії. Усупереч здоровому глузду рівень води піднімався, хоч теоретично мав би опуститися. Він витягнув хусточку і безуспішно спробував прибрати золу, що просякнула тканину і прилипала до шкіри. Нічого не вийшло — лише зіпсував білосніжне полотно. Довелося обережно згорнути хусточку і знову сховати її у задню кишеню штанів. Бруд дратував його не тільки тому, що спричиняв дискомфорт. Мартін був охайним чоловіком попри те, що його робота була пов’язана з руйнуванням. Він знав, що у такі страшні миті, коли все поглинає хаос, коли люди втрачають найцінніше, коли світ здається нечистим і мерзенним, його чепурний вигляд сприймався як надзвичайна турбота про потерпілих, розважливість, вияв уваги та співчуття. Ось чому охоплені істерикою люди заспокоювалися і добровільно підпадали під його вплив.

Він натиснув на кнопку дзвінка лише для того, щоби пересвідчитися, що в помешканні не було електроенергії. Дзвінок повернувся у початкове положення з легким шипінням. Жодних інших звуків. Мартін повільно видихнув повітря, мов актор, що готувався вийти на сцену. Він легенько постукав фалангами й почув слабке відлуння. Майже одночасно донеслися стишені розмови й перешіптування; у голосах бриніла ледь стримувана тривога, страх і надія. Хтось шикнув, закликаючи їх опанувати себе. Мартін чітко уявив, як той підносить два пальці до губ. Коли замок відімкнули, двері злегка заклинило, і вони розчахнулися не повністю; у щілині виднілося дуло пістолета. Дотримуючись прийомів, описаних у книзі зразкового комівояжера, який у п’ятдесяті роки мандрував усією країною, продаючи жінкам порохотяги й кухонне начиння, він відступив на крок назад, щойно двері почали відчинятися. Спокійно стояв, відчуваючи на собі недовірливий погляд чоловіка. Трохи згодом Мартін стримано посміхнувся і тицьнув указівним пальцем у значок на бездоганно чистій сорочці, зосереджуючи на ньому увагу господаря будинку.

— Родина Сабін? — запитав він.

Минуло три секунди, і пролунали радісні крики. Класика жанру.

— О господи! Яке щастя! Як швидко ви прийшли!

Мартін не рушив з місця, поки чоловік боровся із заклиненими дверима, намагаючись зсунути їх і впустити його всередину. Йому вдалося розгледіти, що була зруйнована частина задньої стіни та стелі, внаслідок чого потоки води потрапили до помешкання. Мокра дерев’яна підлога почала набрякати, дошки здибилися вигадливими хвилями, перетворивши оселю на щось примарне, ірреальне.

— З вами все гаразд? Ніхто не постраждав? — поцікавився Мартін. Це справді хвилювало його.

— Дякувати богу, все добре. Відбулися синцями й легкими пораненнями. Здається, Жана зламала зап’ястя, — мовив глава родини, вказавши у бік дівчини підліткового віку, яка сиділа на підлозі й куталася у ковдру, ніби їй було холодно. — Але будинок... наш будинок розтрощений. — бідкався він, розкидаючи ногою упалі предмети, листя, гілки дерев, тріски й шматки скла. Обернувшись, він побачив, що Мартін завмер на сходах, і запитально глипнув на нього. Той покосився на пістолет у його руці.

— Так, звісно. Пробачте. — Чоловік роззирнувся довкола, шукаючи поверхню, де можна було покласти зброю. Зрештою він знайшов столик, засипаний камінцями й скляними друзками. Змахнувши сміття одним порухом руки, він залишив там пістолет. Мартін переступив поріг. Поводився серйозно й впевнено. Обвів пильним поглядом усіх членів родини, які збилися докупи, немовби почувши Божий поклик. Носком чобота розгріб уламки, немовби звільняючи місце для свого портфельчика. Потім нахилився, поставив його на підлогу і водночас підхопив зброю, відкладену чоловіком.

— Це револьвер «Сміт і Вессон» 2000 року випуску. Іншої зброї в будинку немає, чи не так?

— Немає, — відповів чоловік. Інтонація видавала певну тривогу. Мартін посміхнувся.

36. Залежність

Кол-центр Аварійно-рятувальної служби Марина-Тауер, Новий Орлеан

Дюпре піднявся внутрішніми сходами, перестрибуючи через одну сходинку. Кабінет начальника пожежної частини й Службу порятунку 911 відділяли два поверхи.

У його пам’яті прокручувалися слова Майкла Вердона: той пропонував йому приховати інформацію, немовби надаючи якийсь привілей. Цинічний Вердон не розумів, що Дюпре сприймав подібне замовчування як зраду і не бачив у цій пропозиції нічого заманливого. Агент рушив до конференц-зали, облаштованої ФБР як штаб-квартира. У приміщенні нікого не було. Напевно, він знайде всіх своїх підлеглих у кол-центрі аварійної служби.

Амая сиділа біля координатора та його помічниці. Надівши навушники, вона уважно слухала звернення громадян і водночас читала класифікацію дзвінків потерпілих.

Дюпре підійшов до дівчини й постукав по екрану комп’ютера, привертаючи її увагу.

— Саласар, слідуйте за мною, — мовив він, розвертаючись до дверей.

Опинившись у конференц-залі, Дюпре наблизився до вікна й почав відривати папір довгими смужками (їх було так багато, що утворилася величезна купа, яка майже сягала стелі). Амая увійшла слідом за ним. Вона зачинила двері й кілька секунд спостерігала за тим, як її начальник розправляється з папером. Коли він озирнувся, його обличчя було дуже серйозним і якимось ображеним.

— Саласар, гадаю, вам краще сісти.

Вона нерухомо стояла, дивлячись на нього. Тоді він рушив до столу, відсунув два стільці, влаштувався на одному і жестом запросив її сісти на другий. Амая вмостилася навпроти.

— Я щойно був у лікарні. Зайве казати, що ураган завдав значно більше шкоди, ніж ми передбачали. Більша частина Нового Орлеана залишилася без води й електроенергії. Хоча око урагану пронеслося на сході й остаточному руйнуванню вдалося запобігти, ми дізналися, що у прибережних зонах рівень води досягає шести метрів. Гелікоптери берегової охорони почали облітати місцевість. Згори місто виглядає спустошеним. Зауважте, що охоронці дуже рідко вживають такі прикметники, як «спустошений». Французький квартал не постраждав, проте інші райони вщент знищені. Вест-Енд затоплений; надходять перші повідомлення про падіння високовольтних кабелів і людей, що знайшли прихисток на мостах. Запланована спецоперація «Клітка» суттєво ускладниться. Необхідно привести всю мою команду до повної бойової готовності. — Витримавши паузу, він на секунду потупив очі в землю. — Саласар, я розмовляв із нашими вашингтонськими колегами. Вони сказали, що ваша тітка телефонувала з Наварри. Мені дуже прикро, але я маю повідомити вам сумну звістку: вчора вранці ваш батько помер.

Амая зробила глибокий вдих. Їй було потрібно все повітря у кімнаті, все повітря у світі, аби не зомліти. Дюпре звівся на ноги й знову попрямував до вікна. Він смикав за шпінгалети, аж поки не відчинив його. Довга вузька стулка, яка майже сягала стелі, піддалася і потягнула за собою залишки клейкої стрічки, що гучно затріщала, відірвавшись від рами.

До зали проникнув вологий солоний бриз. Здавалося, всередину увірвалося море, чия потужна сила змела зі столу всі світлини, перевернула їх і жбурнула на підлогу. Очі Амаї були прикуті до зображень; попри шоковий стан, вона намагалася осягнути весь цей жах.

Кілька секунд Дюпре зачаровано вдивлявся у її обличчя. Потім рушив до дверей.

— Я приєднаюсь до решти групи й чекатиму на вас у залі. Якщо все відбуватиметься за планом, нам ось-ось зателефонують. Якщо ви вирішите не супроводжувати нас, я спробую знайти транспорт, що відвезе вас до морської бази у Лейкфранті. Згідно з останніми даними, працівники морського флоту фрахтують літаки, щоб евакуювати агентів ФБР, які залишилися у місті. Щойно ви дістанетеся надійного аеропорту, вам передадуть квиток до Іспанії і ви повернетеся додому.

Амая відчула, як Дюпре, проходячи зовсім поряд, на мить зупинився, простяг руку і майже торкнувся її, але останньої секунди передумав. Почулося грюкання дверей, що затріснулися за її спиною. Вона нахилилася і підхопила одну зі світлин — ту, що впала найближче до її ніг. Якусь хвильку дівчина уважно вивчала знімок, після чого згорнула його удвоє, а потім ще удвоє і сховала у кишеню.

37. Отче наш

Елісондо

Амая вдихнула солодкуваті пахощі розталого масла. Цей аромат подобався їй більше, ніж запах горілого цукру, який умить ставав різким, мов ядучий дим, намертво пристаючи до одягу і волосся. Була вона байдужою і до грубого, примітивного запаху борошна — оманливо ніжного, але задушливого, наче могильна земля. Вона глянула на свого тата, який місив листкове тісто на важких бляхах, і відчула, як серце закалатало у пришвидшеному темпі. По радіо лунав один із вальсів Штрауса (батько завжди вмикав приймач, коли працював). Побачивши її, чоловік усміхнувся. Дівчинка спробувала усміхнутися у відповідь, але не змогла. Лише глипнула на нього своїми великими сумними очима, розмірковуючи над тим, як розпочати бесіду. Як розповісти рідній людині те, що завдасть їй болю? Силкуючись добрати слова, вона роздивлялася його спину, коротке волосся на потилиці, напружені руки, що ретельно місили тісто. Амая неначе злетіла вгору і побачила себе, дев’ятирічну дівчинку, яка нерішуче завмерла, шукаючи слова, невідомі юному створінню. Вона любила його так сильно, так сильно... Амая прислухалася до музики, ритм якої щомиті прискорювався. Цей величний, вишуканий вальс — непідхоже тло для оповіді про її страхи. Вона стиснула губи, притлумивши бажання виплеснути свої страждання, оскільки зрозуміла, що нічого не скаже йому: якщо вона розкриє правду, він спохмурніє, вимкне приймач і вальс загубиться у порожнечі, змінившись іншими звуками — потріскуванням вогню у печі, стукотінням крапель, що падали на дно залізної діжки (кран погано закривався). Це рішення далося їй нелегко: груди здавив страшний біль, змусивши її заплющити очі, аби не бачити його обличчя. З-під стулених повік вислизнула одна важка сльоза, що тихенько покотилася її щокою саме тієї миті, коли усміхнений батько обернувся і мовив до неї:

— Чи дозволите ви запросити вас на танець, принцесо?

Його усмішка згасла. Він став навколішки й недовірливо торкнувся блискучої доріжки, прокресленої сльозою.

— Що з тобою, моя люба?

Амая ще міцніше стиснула губи й пильно глянула на Хуана, усвідомлюючи невідворотність того, що мало статися. Потім вона обхопила руками шию батька й пригорнулася до нього.

Засмучений, Хуан обійняв її.

— Амає? — стривожено сказав він. Чоловік підняв її з землі і посадив на сталевий стіл, внаслідок чого їхні голови опинилися на одному рівні. Він на хвильку звільнився з її обіймів, після чого взяв її за руки й ніжно поцілував. — Серденьку, скажи мені, що трапилося.

Звуки вальсу стихли. Вона почула тріскотіння полум’я у печах, невпинний шум крапель, що стікали у глибоку діжку. Голова паморочилася від всепоглинального відчуття туги — їй стало ясно, що зізнання було неминучим.

Її губи розімкнулися, випускаючи на волю жахливі слова:

— Aita[9], — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка. — Вона лякає мене, дуже лякає... Вночі, коли ти спиш, вона підходить до мого ліжка. — Страх поступився відчаю, змусивши її ширше розкрити очі. — Тату, вона хоче з’їсти мене! Їй хочеться цього. Якщо ти їй не завадиш, вона таки з’їсть мене.

Уникаючи її благального погляду, Хуан відвернувся і втупив зір у якусь далеку точку в порожнечі. Він згадав, як ночами шурхотіли ковдри, як рипіла дерев’яна підлога, ледь прогинаючись під худим тілом його дружини. Росаріо тихо кралася темною кімнатою. Хуан трохи піднімається, розвертається до дверей і вдивляється у морок, наче це допоможе йому краще розрізнити всі звуки. Кімната дівчат розташована навпроти. Росаріо мала подолати якихось два метри. Чоловік чув, як вона рухалася, а іноді навіть бурмотіла щось нерозбірливе (він не мав бажання дізнатися, що саме). Ці вилазки тривали щонайбільше хвилину, впродовж якої він напружено чекав, затамувавши дух і молячись, аби вона там не затрималася. Потім Росаріо верталася. Хуан безшумно лягав у ліжко й прикидався сплячим, поки вона влаштовувалася поряд. Не було потреби торкатися її, щоб відчути, що її тіло здригалося від холоду, а серце несамовито калатало. Все минулося, Росаріо більше не вставатиме. Однак він засинав лише тоді, коли був певен, що вона поринула в сон.

Хуан на секунду відпустив її руки й знову ввімкнув радіо. Вальс змінився меланхолійною фортепіанною мелодією.

— Багатьом дітям сняться кошмари, це нормально у твоєму віці.

У тебе бурхлива уява, ти багато читаєш. Звідси всі твої фантазії. Не хвилюйся, це просто сни. Вони не зашкодять тобі.

— Але, тату... — недовірливо мовила вона.

— Амає, тобі наснився страшний сон. Сновидіння можуть здаватися реальними, але вони існують лише у твоїй уяві. — Він опустив її на землю. Обличчя дівчинки було залите сльозами. На неї напала сильна гикавка. Втім, очі були заплющені. Хуан не сумнівався, що вона навмисно стулила повіки, щоби не дивитися на нього. Він знову відвів погляд до тієї точки на стіні. Цього разу йому стало соромно. Шкодуючи про свої слова, він нахилився над донькою і поцілував її у маківку, хоча не насмілювався звести на неї очі. — Якщо той кошмар дуже налякає тебе, поклич мене. — Він розвернувся до столу.

Амая довго плакала, не розплющуючи очей. Коли вона нарешті подивилася на батька, він знову взявся до роботи. У повітрі плили звуки нового вальсу, що змішувалися з солодкими пахощами печива. Хуан стояв спиною до неї і місив тісто, але впадало у вічі, що він працював зі значно меншим ентузіазмом і завзяттям, ніж зазвичай. Амая підхопила шкільний рюкзак і попленталася до дверей, даючи йому час зупинити її, покликати до себе. Та він так і не покликав її. Перш ніж переступити поріг, вона востаннє озирнулася, немов засуджена на смерть жертва, яка сподівається, що комендант в’язниці помилує її. Тієї миті пекарня Елісондо й конференц-зала пожежної частини Марина-Тауер стали єдиним цілим. Дівчинка, яка не могла стримати сліз, і жінка, яка не могла плакати, одночасно глянули на батька.

— Agur, aita[10], — мовила вона.

— Agur, maitia[11], — здалеку відгукнувся він.

Новий Орлеан

Амая увійшла до кол-центру саме тоді, коли Шарбу здійняв руку, привертаючи увагу присутніх.

— Низка пострілів на вулиці Мен, у Джефферсоні. Здається, в одному з приватних будинків щось сталося. Жінка, що зателефонувала на гарячу лінію, сказала, що чула п’ять чи шість пострілів, що пролунали з мінімальним часовим інтервалом.

— У тому районі мешкають кілька сімей, занесених до нашого списку, — мовив Джонсон, розстеливши мапу і вказавши на будівлю.

— Виникла одна проблема, — перебив його Булл. — Поки що ми не з’ясували причини, але всі люди, що дзвонили до кол-центру за останні пів години, стверджують, що вода піднялася навіть у незатоплених місцях або там, де її рівень почав опускатися. Дехто каже, що прорвало дамбу на Сімнадцятій вулиці. Щойно зателефонував якийсь чоловік і повідомив, що вулицю Пойдрас залило і доводиться ходити по пояс у воді. Йдеться про непідтверджену інформацію.

— Ясно, — сказала Амая. — Церква Джефферсона вже була затоплена. Навряд чи вони сподівалися повернутися додому із сухими штанами, правда? Чого ж ми чекаємо?

Дюпре позирнув на неї, намагаючись визначити, чи вистачить їй сил. Він рушив до дверей, на ходу продивляючись мапу міста й віддаючи накази перевірити спорядження, запас харчів, батарейки та ліхтарі. Проходячи повз дівчину, він злегка нахилив голову. В цьому жесті відчувалося більше поваги, ніж могли виразити тисячі слів.

— Чи бажаєте ви передати якесь послання до Наварри?

— Ні. Моя тітка вже знає відповідь. Хоча...

— Слухаю вас.

— Чи не могли би ви відправити повідомлення інспекторці Герті Шнайдер? Це німецька поліціянтка, яка входила до складу групи «Європол». Перекажіть їй, що горянка тримається. Вона зрозуміє.