Диригент

29 серпня 2005 року, в понеділок після опівдня, ураган Катріна увірвався до Сполучених Штатів Америки і почав потроху втрачати силу. Буревій спустошив узбережжя, але зрештою пронісся у східній частині Нового Орлеана, що дозволило уникнути цілковитого руйнування міста.

Ця історія присвячена подальшим подіям.

38. Після бурі

Новий Орлеан, Луїзіана

Понеділок, 29 серпня 2005 р.

Коли агенти вийшли з пожежної станції, їм здалося, ніби вони приземлилися на іншій планеті. Моментально забулися дзвінки до аварійно-рятувальних служб, розпливчасті зображення на дорожніх камерах, метеорологічні прогнози, оповіді патрульних або повідомлення, що надходили від потерпілих. Стало очевидним, що жодні свідчення охоплених жахом і розпачем людей не могли підготувати їх до того, що вони побачили надворі.

Влаштувавшись на одному з бічних сидінь, Дюпре уважно роздивлявся обличчя своїх супутників. Коли вони відчалили від бази, він ладен був присягнутися, що основною причиною його хвилювань стане Амая. Він усвідомлював, наскільки ризиковано було долучати до операції агентку у важкому емоційному стані. Дюпре анітрохи не сумнівався, що Вілсон і Вердон дали йому дозвіл використати інформацію в інтересах розслідування, маючи на увазі одне — не передавати їй звістку про смерть батька. Вони вважали недоречним переслідувати маніяка разом із підлеглою у жалобі, тим паче на враженій ураганом території. Та щось підказувало йому, що вона опанує себе. Дюпре пригадав їхню розмову біля того будинку з відірваним дахом. Він наказав їй вертатися до Квантіко, а вона запитала у нього: «Чому я?» Тоді він ухилився від відповіді, натякнувши на значущість спільних зусиль, на роботу всієї команди, коли кожен агент стає невід’ємною частиною колективу, безликим інструментом, що виконує необхідні функції. Він збрехав їй. Амая була природженим слідчим. Однією з тих, хто наділений здатністю розрізняти зло. Безумовно, йшлося про сумнівний привілей, здобутий завдяки травматичному досвіду — перебуванню у пеклі. Дівчина була імпульсивною і впертою, як і будь-яка поліціянтка, що стала зіркою до двадцяти п’яти років. Водночас вона здавалася стриманою і невразливою до душевних переживань, що підводило його до висновку про добре розвинений механізм самозахисту. Може, вона сама не знала, звідки походить її дар. Якщо останнє припущення відповідало дійсності, йшлося про унікальний випадок. Виняткова жінка, чиї здібності вони невдовзі перевірять, якщо все піде за планом.

Щоправда, найбільше його хвилювали новоорлеанські детективи.

Упродовж поїздки Амая та Джонсон насилу обмінялися чотирма словами, причому розмовляли пошепки. Поза всяким сумнівом, обоє були вражені видовищем, але основна причина такої обережної поведінки полягала в тому, що вони жаліли Булла й Шарбу, розуміючи, що будь-які вияви емоцій — ніщо порівняно з почуттями новоорлеанців, які побачили рідне місто перетвореним на руїни.

У перші хвилини детективи вигукували щось нерозбірливе, але невдовзі припинили. Вони відмовилися від джипа на Міжштатній магістралі, вирішивши продовжити подорож на надувному човні «Зодіак». Масштаб руйнувань був настільки приголомшливим, що Білл і Булл буквально оніміли. Типові ознаки шоку — невиразне буркотіння, неспроможність повністю вимовляти слова, швидкий рух очей, що перестрибували з однієї точки на другу, блідість, скуті жести.

Будинок № 428 на вулиці Мен був єдиною двоповерховою спорудою у полі зору. Очевидно, що він мав не набагато кращий вигляд до бурі. На щастя, всі помешкання, де жили люди, розташовувалися на другому поверсі. Складалося враження, буцімто початковий задум передбачав відвести весь перший поверх під крамниці, але останньої миті архітектор передумав і наказав залити все бетоном. До осель вів зовнішній прохід, що поєднував їх зі сторони дверей. Проминувши перехрестя між шосе 90 і початком вулиці, агенти зупинилися, аби шум двигуна нікого не сполошив; вони сподівалися, що човен, рухаючись за інерцією, довезе їх до потрібного місця. «Зодіак» відразу поплив назад, підштовхуваний течією на північ. Вони здивовано переглянулися і, скориставшись веслами, наблизилися до будівлі. Вода піднялася до дахів більшості будинків на тій вулиці й накрила найнижчі (виднілася лише частина черепиці). Течія струмила з Рівер-роуд; глиниста річкова вода залила названу на честь річки дорогу[12], закручуючись у маленькі спіралі там, де вулиця поєднувалася з набережною. Важко було не згадати списку родин, що боролися за життя у цьому районі, не підозрюючи про іншу загрозу, не зважаючи на буре баговиння, яке поки що зберігало свій первинний запах, але в міру того як підвищуватиметься температура повітря, почне смердіти.

Заглушивши двигун, вони насамперед звернули увагу на тишу — точніше, на нову послідовність звуків, незвичне перекочування хвиль над водою, втрату не лише візуальних, а й слухових орієнтирів. Прямуючи сюди, вони час від часу стривожено піднімали голови — реакція на неминучу появу гелікоптерів берегової охорони, що облітали місто в усіх напрямках. Більше нічого не було чути. Якщо прислухатися уважніше, можна було розрізнити далекий відгомін, подібний до того, який доноситься, якщо влаштуватися на вершині пагорба на околицях великого міста. Такий шелест доводить, що десь удалині вирує життя; принаймні він схожий на шум, неясний шепіт, що зникає від плескоту води або гудіння двигуна, наче відлуння, міраж, спогад про минулі часи.

Вони пришвартували «Зодіак» біля поручнів сходів, що небезпечно викривилися (основа пішла під воду, наче на причалі). Амая підрахувала, що близько десяти сходинок були затоплені.

Усі одягли бронежилета й рушили слідом за Біллом і Буллом, які відчули несподіваний приплив сил і побігли нагору, забувши про будь-які перестороги. Дорогою вони вказували на ліву сторону поручнів, що подекуди була зламана, допомагаючи іншим зорієнтуватися. Група пройшла повз двоє дверей, де хтось намалював схему помаранчевим розпилювачем — точнісінько таким, який вони несли у власних наплічниках. Дві великі літери «Х» — символ, закріплений у маркувальній системі пошуково-рятувальних робіт згідно зі стандартами Федеральної агенції з надзвичайних ситуацій (FEMA).

Білл та Булл дісталися входу і стали обабіч дверей. Вони одночасно обернулися і запитально глипнули на Дюпре. Там була накреслена та сама помаранчева літера «Х». Це означало, що будинок був оглянутий рятувальниками. На чотирьох сегментах схеми надавалася така інформація: у верхньому кутку було вказано день, коли група проводила рятувальні роботи, і час виїзду, а в нижньому — кількість живих або мертвих осіб, виявлених у приміщеннях; справа наводилися відомості про стан будівлі, а зліва — про конкретний рятувальний підрозділ.

— Усередині нікого не було. Фундамент пошкоджено. Нам радять не заходити туди, — прошепотів Булл.

Шарбу вказав пістолетом на дату та час, написані у верхній частині, — «8/29 — 12:30 p.m.» — і кивнув на свій годинник. Позирнувши на циферблат, Дюпре відразу зрозумів його натяк.

Здавалося неймовірним, що вони розминулися з групою. Рятувальники мали би оглядати інші будівлі на цій вулиці. Дюпре відступив назад у коридор і пильно роздивився схему на дверях. Інформація була неповною. Крапки над «і» розставив Джонсон:

— «3-505 PIR» — десантні війська аеромобільної бригади № 62. Вони б не встигли побувати тут, хоча я певен, що неодмінно прибудуть згодом.

Дюпре повернувся на своє місце поряд із Буллом і жестом попросив Шарбу перевірити наступні двері. Той озирнувся й одними губами вимовив «Ні», красномовно махнувши рукою.

Дюпре кивнув. Диригент забезпечив собі шлях відступу, постаравшись, аби ніхто не заважав йому, проте він не потурбувався про вдосконалення свого плану.

Дюпре наказав детективам продовжувати, попередивши їх жестом, що вбивця може перебувати всередині будинку.

Шарбу загрюкав у двері.

— Поліція Нового Орлеана! Відчиняйте! — заволав він, вичікуючи біля стіни.

Всі прислухалися. Нічого.

Цього разу крикнув Булл:

— Поліція Нового Орлеана! Відійдіть від дверей! Ми заходимо!

Та вони не ввійшли. Шарбу вистрелив у засув і подався назад. Металева опора затремтіла й крутнулася на одному з гвинтів, майже перевернувшись догори дриґом; навсібіч посипалися дерев’яні тріски. Повітря наповнилося запахом пороху і горілої сосни, а відлуння пострілу покотилося над водою. Двері повільно відчинилися сантиметрів на двадцять, а потім їх заклинило.

Булл знову подав голос:

— З вами говорить поліція! Відійдіть від дверей! Ми стрілятимемо.

То був другий обман. Булл навалився плечем на хитку конструкцію, яка трохи піддалася, але наступної миті вперлася у щось тверде. Він нахилився, прикривши свого напарника, що дозволило Біллу перестрибнути через нього й упасти навколішки, цілячись у гіпотетичних нападників.

Різкий запах пороху, змішаний із паленим деревом, моментально розвіявся, поступившись смороду нещодавнього злочину. Тепло пролитої крові; хмарки подиху, завислі над губами небіжчиків; солоні краплі поту і сліз, що засихали на шкірі, лишаючи характерні білі кружальця; сеча й екскременти — наслідок панічного страху перед насильницькою смертю.

Новоорлеанцям вистачило кількох секунд, аби пересвідчитися, що у помешканні немає нікого, крім убитих. Тоді вони увійшли.

Більша частина задньої стіни вітальні була зруйнована. Крізь відчинені вхідні двері можна було розгледіти пустку на задній вулиці й розтрощений плакат із написом «Джефферсон. Предмети постачання», що застряг між двома стовпами. З води випиналися жовто-чорні уламки машинного обладнання.

Усі меблі були звалені в кутку. Можливо, їх переніс туди хтось із членів родини, але Дюпре схилявся до думки, що це зробив диригент. Будинок був крихітним, і меблі заважали вбивці підготувати «декорації»: він потребував більше простору, щоб розмістити тіла на підлозі. Жертви лежали навпроти дверей, впритул одна до одної: голови вказували у бік озера Пончартрейн, а ноги — у бік Міссісіпі, хоча після проходження урагану озеро й річка розлилися всюди.

Амая завмерла. На якусь секунду вона перетворилася на босоногу дівчинку і відчула, як її змерзлі стопи торкаються холодної мармурової підлоги танцювальної зали. Амая втупилася поглядом у свої чоботи, бажаючи переконатися, що не ступила у ручай чорної крові. В її голові чітко пролунав зловісний передзвін. Помешкання виявилося настільки маленьким, що достатньо було ступити два кроки, аби опинитися поряд із трупом, що лежав найближче від дверей. Худенький, тендітний хлопчик. Вона була певна, що йому років одинадцять-дванадцять (диригент обирав саме цю вікову категорію), проте він виглядав на десять. На ньому була чорно-жовта футболка з логотипом футбольного клубу «Новоорлеанські святі». Судячи з мокрого від сліз і шмарклів обличчя, він багато плакав. Повіки його розплющених очей були такими червоними, що здавалися нафарбованими.

«Майже мій ровесник». Амая міцно стулила очі, намагаючись відігнати цю недоречну думку. Трохи згодом вона знову позирнула на мертвого хлопчика й побачила, що з пробитої кулею маківки витекла кров, утворивши калюжку, яка майже торкалася її ніг. Вона нахилилася нижче й роздивилася рани зблизька, переконуючи себе, що жодних ознак життя не лишилося. На якомусь примітивному, тваринному рівні вона усвідомлювала, що просто зараз відбувається те, що віряни називають відділенням душі від тіла.

Запах був настільки проникливим, що Джонсон не утримався від спокуси й перевірив пульс кожної жертви. Потім він відійшов назад і з сумом похитав головою.

— Дивно, що ми не перетнулися з ним. Ознак трупного задубіння немає. Ба більше, вони ще теплі.

Поки Білл та Булл оглядали решту приміщень, Дюпре дозволив Джонсону відзняти першу низку світлин перед тим, як прибрати предмети, розкидані поверх тіл, — здебільшого посуд, що вивалився із серванта (включно зі старовинним сервізом). Агенти взяли зразки крові, хоча знали, що не зможуть передати їх до лабораторії, поки всі жахіття не минуться. Та вони все ж таки зберегли кров, позначивши кожен зразок відповідними наліпками. Джонсон знайшов скрипку, що лежала над головами жертв. Попри зусилля диригента сховати інструмент під уламками, він виблискував, мов лакована кришка труни, справивши гнітюче враження на Дюпре. Несподівано чоловік сповнився злості й спробував опанувати себе, міцно стиснувши губи у типовому для нього жесті. З вулиці доносилися голоси Булла й Шарбу, які гатили кулаками у двері, наказуючи мешканцям відчинити. Ці шуми допомагали повернутися до реальності, абстрагуватися від збочених фантазій вбивці.

Поза всяким сумнівом, то був найбідніший будинок з усіх, куди навідався диригент. Амая згадала вчорашню розмову з Біллом і Буллом у поліцейському відділку Восьмого округу, коли вони розмірковували про типи сімей, які залишаться перечікувати ураган. Тісна вітальня, до якої безпосередньо вели парадні двері, займала майже весь простір. Звідти можна було потрапити до батьківської спальні та кухні. Світла не було, а вікна виявилися забитими дошками зсередини. Інші двері поєднувалися з вузьким коридором, що вів до скромної ванної кімнати й двох крихітних спалень: одна призначалася для хлопчиків, а друга — для дівчинки й бабусі. Одна зі стін обклеєна постерами із зображенням музичних груп, а на другій не було нічого, крім полиці, де виднілися молитовник і розп’яття на дерев’яній підставці. Амая обійшла кімнатки, які здавалися ще меншими через нагромадження масивних меблів. Вона націлила ліхтар на поверхні. Доволі ретельно прибрано, особливо якщо врахувати надзвичайні обставини. На кухні вона побачила великий стіл, під яким були складені стільці (деякі були розставлені навколо, а два стояли позаду). Амая припустила, що під час сімейних трапез стіл пересували до центру приміщення. Усіяна бурими плямами мийка виявилася порожньою. Дівчина зазирнула до холодильника, який зберігав прийнятну температуру. Всередині було достатньо харчів — усі добре запаковані й охайно розкладені на полицях. Двері ванної кімнати були вибиті, а одвірок наполовину знесений невблаганним вітром. Ванна наповнена відносно чистою водою (ця родина, напевно, запасалася заздалегідь). Неподалік виднілося пластикове відерце, подібне до тих, що діти носять на пляж. Дві пляшечки — гель для душу і шампунь — стояли на своєму звичному місці в кутку. Однак роздовбане вікно не встояло перед бурею: воно обвалилося всередину, засмітивши ванну тирсою і чорною порохнею. Піднявши кришку унітаза, Амая уловила запах сечі. Коли вона опустила кришку, промінь ліхтаря вихопив якийсь предмет, що на перший погляд видавався скляним. Підібравши його, вона виявила, що це обгортка від медичного бинта. Виходячи із вбиральні, вона відчула, як щось із силою вчепилося у її щиколотку. То був цвях, що стирчав із розтрісканих дощок, висунувшись на п’ять сантиметрів назовні. Нахилившись, Амая з подивом пересвідчилася, що її трекінгові штани лише трохи надірвалися. Вона уважніше роздивилася цвях у сяйві ліхтаря і збагнула, чому очікувала побачити рану. На цвяху була кров. І не тільки на ньому. Їй здалося, що темна дерев’яна підлога подекуди потьмяніла. Вона повернулася до вітальні, де Джонсон і Дюпре все ще сиділи навпочіпки біля трупів.

— Чи поранений хтось із членів родини? Найбільш імовірно, що подряпана нога — вище щиколотки або на литці. Йдеться про глибокий поріз: було багато крові, і знадобилася перев’язка.

Вони відсунули деякі предмети й закотили штанини вбитих. Було очевидно, що жінки не поранені, адже всі були вбрані у літні сукні.

Потім агенти глянули на неї й заперечно хитнули головою. Амая пояснила докладніше:

— Вікно вбиральні розбилося від ураганного пориву. Буревій зірвав раму, внаслідок чого вибитий цвях висунувся більше ніж на п’ять сантиметрів. Хтось порізався об нього, наклав пов’язку і подбав про те, щоби прибрати плями крові з підлоги, — сказала вона, повівши колег до маленького коридору, поєднаного зі спальнями та вбиральнею.

Джонсон витер засохлу кров ватною паличкою.

— Ви хоч розумієте, наскільки це важливо? — спитав він, рішуче дивлячись на Амаю.

Дівчина замислилася. Вона була не настільки впевнена.

— Не знаю...

— Отакої! Це ж зразок ДНК убивці!

— Так, — погодилася вона. — Можливо. Але він почав робити дивні вчинки, і це мене насторожує.

— Дивні вчинки... а якщо конкретніше? — поцікавився Джонсон.

— Приміром, на відміну від попередніх випадків, він надав більшого значення «декораціям», зокрема розташуванню тіл, знехтувавши необхідністю приховати свою присутність. Відсунув усі меблі у куток вітальні, аби розчистити простір для трупів. Намалював схему «FEMA» на дверях. Ми вперше знайшли цю позначку, хоча інші місця, де він обирав жертв, теж постраждали від масштабних стихійних лих.

— Диригент розумів, що Катріна — наймасштабніший ураган з усіх. Крім того, він був змушений діяти в місті, а не в сільській місцевості, — зазначив Дюпре. — Він уперше обрав будинок такого типу і вперше за весь час не зважав на сусідів, що жили зовсім поряд. Усі інші будинки належали одній сім’ї. Можливо, раніше він прагнув усамітнення, що полегшувало вчинення злочинів.

— Так, Білл і Булл мали рацію стосовно району, обраного ним для наступного вбивства. Перебування в незвичному місці могло спонукати його змінити деякі деталі, — припустив Джонсон.

Амая кивнула, посвітивши ліхтарем на стіни.

— Гадаю, після розправи над родиною він пішов до вбиральні.

Я виявила залишки сечі в унітазі й порожній бачок. Ці люди заповнили ванну водою і підготували відерце для справляння природних потреб. Та він не міг цього знати. Сумніваюсь, що вбиральнею скористався хтось із членів родини. Вони жили скромно, проте навіть у такому страшному безладі видно, що їхня оселя чиста і прибрана. На мою думку, диригент порізався, коли виходив із ванної кімнати. Він витер кров і перев’язав рану, але, судячи з усього, поспішав і не дуже старався, хоча, ясна річ, подбав про те, щоби не залишити великих крапель. Малоймовірно, що хтось звернув би увагу на те, що дерев’яна підлога не блищала навпроти вбиральні, зважаючи на темний коридор, будинок без світла й загальне сум’яття, спричинене ураганом.

— Сподіваюсь, ви не стверджуватимете, що він хоче бути затриманим? Будь ласка, не треба. Я не приймаю такої версії. Арешт аж ніяк не влаштовує його. Він щойно втік у нас з-під носа, — мовив Джонсон.

Амая помітила, що Дюпре злегка усміхнувся. Він був затятим прибічником теорії, згідно з якою диригент не бажав бути спійманим — навпаки, він волів, аби ніхто не знав про його існування. Дівчина погоджувалася з ним, але також усвідомлювала масштаб того, що відбувалося довкола них, вплив стихії на людську психіку. Вона висловила свою думку:

— Ні, він не здасться поліції добровільно, але ця буря, це місто...

Ви ж бачили вираз обличчя Білла та Булла, коли ми плили сюди. Апокаліптична атмосфера. Якщо нормальні люди бурхливо реагують на таку страшну катастрофу, уявіть стан маніяка, який насолоджується руйнуванням. Я маю на увазі, що він може менше перейматися власною безпекою, оскільки вірить, що завершує свою роботу. Мені здається, що для нього це не просто знак небес, а безпосереднє спілкування з Господом. «Не залишиться тут каменя на камені».

Якщо останніми днями вбивця прискорив темп, він не зупиниться. Новий Орлеан — справжнє відкриття для нього. Підозрюю, що йому байдуже, що станеться потім...

Джонсон знову зосередився на плямі.

— Крові пролилося багато, хоча він майже все витер. Якби звичайна людина отримала таке поранення, вона б звернулася до лікаря. Може, нам варто повідомити лікарні?

— Він сам себе вилікував. Герметичної пов’язки цілком достатньо, якщо не зачеплена кровоносна судина. Ви ж бачили, що коїться на вулицях. Багнюка не дозволяє людям розгледіти, куди вони ступають. Найближчими годинами поранення і порізи на ногах та стопах будуть найпоширенішим явищем.

— Диригент залишиться у місті, — мовив Джонсон.

— Я переконана, він гадає, що має багато роботи.

— Я теж так вважаю, — погодився Дюпре. — Єдине, в чому ми можемо бути певними, так це те, що диригент зіткнеться з такими ж труднощами, як і ми. Сподіваюсь, він матиме ще більше проблем. Наразі проведення операції «Клітка» є неможливим. Я щойно розмовляв по рації з очільником поліції. Вони геть виснажені. Ніхто не чергує на контрольно-пропускних пунктах: усі поліціянти виконують інші термінові завдання. Служба порятунку 911 розривається від дзвінків потерпілих, які укрилися на дахах і верандах або задихаються від спеки на власних горищах без вікон. Мобільний зв’язок пропав, води та світла немає, температура повітря досягла майже тридцяти градусів. Уся міська каналізаційна система вийшла з ладу, тож ходити по воді все одно що загрузати у лайні. Крамниці зачинені. Працюють кілька стаціонарних телефонів та й годі. Рівень води невпинно підвищується. Подейкують, що потроху руйнуються дамби. Саме цього люди бояться найбільше: якщо дамби прорвуться, це призведе до ланцюгової реакції і Новий Орлеан піде під воду. Усі представники влади, присутні у місті, роблять відчайдушні спроби додзвонитися до Вашингтона або сусідніх штатів, аби попросити про допомогу. — Дюпре підніс руку до обличчя й ущипнув себе за перенісся, прагнучи позбутися головного болю, що починав турбувати його. Він гірко посміхнувся. — Правду кажучи, я зв’язався по рації із відділком Восьмого округу. Хотів дізнатися, чи не може хтось забрати трупи й перевезти їх до моргу. Проте, коли я дізнався цю інформацію, я не наважився звернутися до них. Доведеться запечатати двері й наклеїти сигнальну стрічку. Більше нічого не можна вдіяти. Ми маємо невиразне уявлення про наслідки урагану, але зважаючи на те, що ми встигли побачити, доречно припустити, що найближчими годинами ситуація погіршиться. Утім, я поділяю вашу думку стосовно того, що диригент залишиться у місті.

Амая почула шум двигуна, що лунав дедалі ближче. Визирнувши, вона угледіла Білла та Булла, які поверталися після огляду будівлі.

— Щойно прибув катер із рятувальною групою. Це справжні рятувальники. Поліція штату. Ми поговорили з ними. Жінка, яка повідомила про стрілянину, живе по сусідству. Вона має старий стаціонарний телефон, підключений до однієї з небагатьох ліній, що уціліли після бурі. У будинку нікого немає, крім неї. Ми довго вмовляли її відчинити двері. Впустивши нас, вона зізналася, що ховалася під ліжком. Примудрилася залізти туди, хоча пересувається на милицях. Жінка розповіла нам майже те саме, що говорила операторам на гарячій лінії: вона почула п’ять чи шість пострілів з приблизним інтервалом у чотири-п’ять секунд між ними, і, що найгірше, вона також розрізнила крики. Але нічого не бачила. Бідолашна не насмілилася ворухнутися, і це врятувало їй життя. Зараз її вивезуть звідси. Якщо ви хочете щось запитати, покваптеся.

Поки Джонсон витирав написи й малював помаранчеву емблему «FEMA» з правильними даними, Дюпре наблизився до старенької. Двоє поліціянтів поклали її на ноші. Вона була бліда і змучена. Він нахилився до неї і повторив ті самі запитання, які їй ставили Булл і Шарбу. Жінка усміхнулася, і Дюпре подумав, що йому не хочеться розпитувати її. Вона простягла руку і торкнулася його долоні.

— Бережи вас Боже! Ви — хороші люди. Я дуже злякалася, бо тут побував чорт. Але ви — добрі самаряни. Добрі самаряни! — повторила вона, поки поліціянти несли її сходами вниз.

Дюпре невідривно дивився на катер, що причалив до сусідньої будівлі, де рятувальники почали гучно кликати мешканців. Він укотре подумав, як дивно відлунюють звуки над водою. Його відволік Булл, який здійняв угору переговорний пристрій.

— Низка пострілів у Дев’ятому окрузі. Точна адреса не відома. Десь поблизу вулиці Північного Гальвеса.

— Якщо ми проскочимо між Клерборном і Міжштатною магістраллю 10, то миттєво дістанемося вулиці Північного Гальвеса. Треба об’їхати «Superdome», і нам пощастить.

Шарбу здивовано зиркнув на нього.

— Атож. А чому б нам тоді не завітати до проспекту Сімона Болівара? Тамтешні хлопці дуже зрадіють, коли побачать човен, забитий білими людьми. Гарантую, що вони зустрінуть нас пострілом у дупу!

Дюпре збирався відповісти, але Булл випередив його:

— Ми домовилися, що несемо відповідальність за безпеку всієї групи. Такими є умови нашої угоди. Ми перетнемо Мід-сіті, а потім, якщо там можна буде проплисти, звернемо на бульвар Сен-Бернар, поєднаний з вулицею Північного Гальвеса. Якщо у нас нічого не вийде, спробуємо спуститися бульваром Флорида або оберемо будь-який надійний варіант.

Дюпре та Джонсон перевели погляд на Амаю.

— Попереду багато роботи, — проголосила вона.

39. Океанетта

Новий Орлеан, Луїзіана

Небо не прояснилося. Ранковий вітер ущух, а темні хмари рухалися напрочуд повільно. Десь удалині виднілися поодинокі просвіти. Спека дужчала.

Дев’ятий округ — найбільший із сімнадцяти новоорлеанських районів — розташовувався у східній частині міста. З одного боку він межував із Міссісіпі, а з другого — з озером Пончартрейн; на південному сході прилягав до парафії Сен-Бернар, а з протилежного боку — до каналу. Ще здалеку агенти пересвідчилися, що панорама виглядала похмурою. На вулиці Північного Гальвеса люди йшли по пояс у воді. Повз човен проплили кілька перевернутих автомобілів, і подекуди виникала необхідність лавірувати між зруйнованими лініями електропередач і вирваними з корінням деревами, що дрейфували за течією. Хоча адреса була їм невідома, гуркіт пострілів відразу зорієнтував їх. Порушник, вочевидь, використовував рушницю; судячи зі звуків, він був надворі і стріляв з інтервалом у дві-три хвилини.

Новоприбульці побачили чимало людей, здебільшого молодих і здорових, які спостерігали за ними зі своїх терас і горищ. Упродовж усього маршруту мешканці бурхливо реагували на появу човна — кликали їх жестами й розмахували саморобними прапорцями з дахів і балконів. Дюпре був свідком того, як детективи починали сердитися, їхні обличчя виражали безпорадну лють, коли їм доводилося залишати бідолах напризволяще. Вони обмежувалися тим, що передавали по рації повідомлення: «На дахах є люди» або «Люди просять про допомогу». Кілька разів Шарбу брав гучномовець і проголошував, що допомога скоро надійде. Утім, він швидко облишив своє заняття, бо усвідомив, що бреше. Він не знав, чи прийде хтось на поміч потерпілим. Не було жодного способу дізнатися, чи це станеться.

Щойно вони дісталися Дев’ятого округу, всі голоси стихли. Мешканці недовірливо косилися на поліцейські значки й логотип ФБР, вишитий на бронежилетах, а потім, коли «Зодіак» мчав далі, кричали їм услід щось образливе.

На початку вулиці Клоувер вони побачили трьох темношкірих молодиків, що роздавали застряглим у будинках сусідам якісь речі зі свого човна. Один із них зійшов у воду, що фарбувала чорним його червону футболку, створюючи враження, ніби тканина залита кров’ю. Він переміщувався від човна до вікон, стараючись не намочити подарунки. Цей хлопець був єдиним, хто усміхнувся їм. Інші кидали на агентів насторожені погляди.

— Агов! Ми не робимо нічого поганого!

— Що ви продаєте сусідам? — запитав Білл Шарбу.

— Продаємо? Друже, я нічого не продаю. Це подарунок. Пиво «Будвайзер» і сигарети. Я — Робін Гуд нашого гетто. Робін Гуд нашого гетто! — гучніше повторив він, звертаючись до двох чоловіків на балконі одного з будинків. Ті схвально заулюлюкали. — Брати мої, Червоний Хрест нічого не привіз вам, але я врятую вас.

— Ти дуже щедрий, — зауважив Шарбу.

Хлопець усміхнувся. Він здавався щасливим і, безсумнівно, пишався собою.

— Взагалі-то ми чекаємо на вашу допомогу, — вигукнув хтось із його друзів.

— Послухай, йолопе, я чорніший за тебе, — відказав Шарбу, не втрачаючи терпіння.

Хлопець кивнув, удаючи, ніби погоджується.

— Авжеж, брате поліцейський, — без особливого ентузіазму мовив він.

Булл вирішив втрутитися у розмову.

— Нам повідомили, що хтось улаштував стрілянину у вашому районі. Ми чули постріли здалеку, але не можемо визначити, звідки вони доносяться.

— Трясця! Які ж ви козли! Чхати ви хотіли на те, що вода постійно піднімається. Але варто старому психу двічі вистрелити з даху, як ви вмить прибігаєте. Ще й з агентами ФБР.

— Послухай, розумнику, він може випадково підстрелити когось. Наприклад, вашого Робіна Гуда. — Шарбу вказав на хлопця у червоній футболці. — І кого ви тоді покличете?

— Ти сказав, що він стріляє з даху? — перебив його Булл.

— Це Джим Леджер, — озвався парубок, який до тієї миті мовчав.

— Навіщо ти йому розповідаєш? — докорив йому товариш.

— Цей тип мені не подобається. Божевільний. Завжди вистрибує з рушницею, коли проходиш повз його будинок. Він живе поряд, он там, — мовив він, невизначено махнувши рукою у бік основної вулиці.

Шарбу зробив вдячний жест. Перш ніж скерувати човен до повороту, він обернувся і спитав:

— Ви часом не знаєте, чи багато людей вижило?

Йому відповів той самий юнак, який розкрив ім’я порушника.

— Не знаємо. У нас справи не такі вже й погані, але подейкують, що нижня частина Дев’ятого округу зруйнована, що ураган збив будинки з фундаменту. Більшість тамтешніх жителів старенькі. Сподіваюсь, вони укрилися на стадіоні «Superdome».

Згадка про стадіон засмутила Дюпре. Він відчув, як серце завмерло в грудях.

— Ніхто не уявляв, що це може статися, — сумно зауважив Шарбу.

— Невже? — відповів інший хлопець. — Ми дуже добре це уявляли, адже білі відкрили шлюзи.

Булл не стримав обурення.

— Що ти верзеш?

— Те, що чуєш. Сучі діти, які живуть у північних районах, зовсім не вимокли, хоча середмістя затоплене. Білі відкрили шлюзи, рятуючи свої домівки ціною наших життів. Усі про це говорять.

— Це неправда, — втрутився Дюпре. — Вода піднімається в усьому місті, і на півночі також. Причина досі невідома.

— Невідома? А я знаю, в чому річ, — уперто торочив хлопець. — Історія нашого міста знає такі випадки. Щойно вода піднімається, дамби підривають, рятуючи довбаний Французький квартал.

Шарбу зробив заперечний жест і попрощався з ними.

— Будьте обережними.

— Це ви будьте обережними, — відказав хлопець. Інтонація була неоднозначною. Може, він погрожував їм, а може, дав добру пораду.

Шарбу вдруге мотнув головою, після чого глянув на Амаю і стиснув губи. Вона усміхнулася йому, захоплюючись його терплячістю. Булл вивів човен у бічний провулок, і вони повернулися на вулицю Північного Гальвеса.

Шарбу підвівся й обперся об Булла, намагаючись роздивитися щось удалині. Аж раптом він залився сміхом і вказав на дах одного з будинків, де під смугастою жовто-білою парасолькою влаштувалася темношкіра жінка.

— Океанетто! — покликав він, склавши долоні рупором. — Where are you?

— Awrite![13] — відгукнулася вона, помахавши йому бляшанкою пива. — Робін Гуд нашого гетто вже побував тут.

— Океанетта Шарбу — тітка Білла. Ми розповідали вам про неї. Хоч би як ми старалися переконати її виїхати з міста, вона навідріз відмовилася.

Амая збентежено глипнула на нього й стенула плечима.

— «Де ти?»

— Важко пояснити. Це новоорлеанське вітання. Я розумію, що здається безглуздям, — з усмішкою вибачився він.

Океанетта Шарбу — молодша сестра батька Білла — ніколи не виходила заміж і мешкала у тому ж будинку, де народилися вона та її чотири брати. Їй було років п’ятдесят чи трохи більше. Спортивної тілобудови, спритна, рішуча і така ж приваблива, як її племінник. Жінка скинула вниз дві торби, забиті пляшками з водою, плитками шоколаду й кукурудзяними пластівцями. Потім вона з’їхала на край даху, мов на санях, і впала в обійми детективів. Сівши у човен, Океанетта усміхнулася кожному з присутніх і відрекомендувала себе. Вона була така спокійна, що могла би витримати ще один ураган із не меншим стоїцизмом.

Шарбу глянув на парасольку, забуту на даху.

— Я не знав, що у тебе на горищі є вікно.

— Донедавна його не було. Ти щось чув про пораду Віка Скіро?

— Звичайно, я ж місцевий, — сказав Шарбу.

— А я вперше чую про це, — мовила Амая.

— Вік Скіро був мером Нового Орлеана, коли ураган Бетсі ударив по нас у 1965-му... Він помер кілька років тому, — пояснив Дюпре. — Багато містян потонули через те, що не змогли вибратися з горища. Порада Віка Скіро полягала в тому, щоб новоорлеанці завжди зберігали на горищі сокиру. — Нахилившись, він узяв Океанетту за руки — на шкірі було добре видно пухирі, що утворилися від тертя об топорище.

— Ви прорубали вихід на дах? — здивувався Джонсон.

Океанетта не відповіла. Вся її увага зосередилася на Дюпре.

— Ви родом із Нового Орлеана і перечікували Бетсі тут. Ви сказали: «Коли ураган ударив по нас». Гадаю, ви були зовсім малим, — припустила вона, розглядаючи його обличчя з прискіпливістю жінок, які намагаються вгадати, скільки вам років, з якої родини ви походите і чий ви син. — Як ваше прізвище?

Амая зацікавлено дивилася на неї. Її відвертість і підозрілість дещо нагадували поведінку тітки Енґрасі.

Тоді Шарбу відрекомендував агента.

— Дюпре, — задумливо повторила вона. — Ви маєте надто біленьку шкіру як для гаїтянця. Не ображайтесь. У цьому районі живе багато гаїтянських негрів. Я знаю їхні прізвища.

Дюпре усміхнувся.

— Я не ображаюсь. Моя сім’я належала до креольського роду. Наше прізвище — французького походження.

— Може, так, а може, ні. Чимало рабів змінили прізвище, коли їх звільнили. «Дюпре» дуже схоже на гаїтянське «Діпре». Хай там як, а ваше прізвище мені знайоме. Я обов’язково згадаю, де його чула, бо маю чудову пам’ять.

Цей своєрідний жарт справив на Дюпре несподіваний ефект. Амая й Океанетта помітили, що агент відвернувся, уникаючи її погляду. Тоді вона звернулася до свого племінника з удаваним незадоволенням:

— Сподіваюсь, ти приїхав сюди не заради мене... Що ти тут забув?

— Нічого особливого. Хтось із твоїх сусідів влаштував стрілянину. Ми не хочемо, щоб він когось убив. Один хлопець сказав нам, що то був Джим Леджер.

— О господи, той старий псих! Так, я чула постріли. Це напівавтоматична рушниця, іншої зброї у будинку немає. Зазвичай він тримає свою рушницю в окремому сейфі. Мабуть, буря розхвилювала його.

Амая здивовано позирнула на неї.

— Він — ваш друг?

— Радше клієнт. Оформляє у мене всі свої страховки. Я очолюю місцевий філіал Національної страхової компанії.

— Ви знаєте, де він живе?

— Так, ідіть цією вулицею, а на наступному перехресті зверніть праворуч.

Шарбу із сумнівом позирнув на тітку.

Її вказівки не знадобилися: гуркіт чергового пострілу привів їх до потрібного місця. Вони пришвартували «Зодіак» на безпечній відстані. Джим Леджер визирав надвір, обпершись ліктями об кругле вікно на горішньому поверсі. Перш ніж хтось насмілився діяти, Океанетта склала долоні рупором і вигукнула:

— Агов, Джиме! Чи можна дізнатися, що ти, в біса, робиш?

— Привіт, Океанетто! — люб’язно відказав чоловік. — Мене тішить, що з тобою все гаразд. Я захищаю свій будинок. Не дозволю тим покидькам вкрасти все, що я накопичив за своє життя.

Океанетта закотила очі під лоба.

— Що в тебе вкрадуть, Джиме? Роззирнися! Ми втратили все.

Єдине, чого ти домігся, — переполошив людей. Поглянь-но, сюди приїхала поліція, хоча, запевняю тебе, вона має купу справ. Годі клеїти дурня! Спускайся звідти, поки ти нікого не поранив.

Їм довелося трохи зачекати. Нарешті Джим виповз крізь вікно на другому поверсі. То був літній чоловік — сиве волосся обрамляло зморшкувате обличчя, але під майкою виднілися доволі міцні м’язи. Амая прикинула, що йому років шістдесят п’ять. Здавалося, він засмучений, що його вчинок виявився достатньою підставою для приїзду поліції.

Джейсон Булл мовив до нього без особливої приязні:

— Сеньйоре Леджере, нам повідомили, що низка пострілів налякала небагатьох мешканців району, які залишилися тут. Це ви стріляли, сеньйоре?

— Ну... так... — затинаючись, підтвердив він. — Я просто стріляв у повітря, щоб ніхто не підходив близько, щоб усі знали, що я тут.

— Чудово, сеньйоре, але ми наказуємо вам припинити. Поки що ви нікого не поранили, але це цілком можливо. Жодних пострілів. Зрозуміло?

Чоловік кивнув, не відриваючи очей від Океанетти.

— Вам пощастило, що сеньйорита Шарбу заступилася за вас. Цього разу ми не викликатимемо поліцію. Та якщо я довідаюсь, що ви знову стріляли, якщо ви змусите мене повернутися, я заарештую вас і висуну звинувачення. Вам все ясно, сеньйоре?

— Дякую, Океанетто, — знічено пробурмотів Леджер, повільно хитаючи головою.

Океанетта кинула благальний погляд на свого племінника.

— Не можна залишати його тут. Я знаю, що агенти ФБР дуже заклопотані. Навряд чи хтось приїде сюди тільки тому, що якийсь старий божевільний палить із рушниці на даху власного будинку. Доправте нас до будь-якого сухого місця, а далі ми підемо самі.

Білл запитально глипнув на Дюпре. Той кивнув.

Тоді Шарбу мовив до Леджера:

— Візьміть документи, ліки й найбільш необхідні речі. Ми відвеземо вас і сеньйориту Шарбу до сухого місця.

Леджер скорчив сумну гримасу й, ігноруючи Шарбу, звернувся до Океанетти, явно вважаючи, що має давати пояснення лише їй.

— Я не поїду, Океанетто. Не можу покинути свій дім.

Жінка не сперечалася з ним, обмежившись жестом, що виражав покірність долі.

— З тобою все буде гаразд? — спитала вона.

— Рівень води скоро почне спускатися. Це не перший ураган, який я пережив. Я маю запас води та їжі, а цей будинок, як тобі відомо, стоїть на міцному фундаменті.

Океанетта розвернулася до Шарбу.

— Їдьмо. Я добре знаю Леджера. Ніхто не витягне його звідси. Навіть ціла армія.

Океанетта не знала, що два тижні по тому саме новоорлеанські військові витягнуть Джима Леджера з його оселі. Збожеволілий, голодний і спраглий, він уперто чіплятиметься за свою рушницю.

Зранку небо було затягнуте хмарами й нагадувало про близькість урагану, який, здавалося, от-от повернеться. Згодом визирнуло сонце, і панорама стала більш звичною і реальною. Агенти сповнилися впевненості, що ураган пронісся геть, помчав своєю дорогою; усі пережиті містом жахіття наочно постали, осяяні палючим сонцем, зосередженим на реальності. Амаю, яка замислилася про щось своє, сполошив тихий стогін. Вона розвернулася до корми човна. Океанетта Шарбу плакала з широко розкритими очима. Її обличчя виражало переляк, недовіру і гнів. Сповнена розпачу, вона притиснула руки до грудей і роззиралася довкола.

— Тьотю, тобі треба було дослухатися до нашої поради й виїхати звідси. Ти вперта як осел, — дорікнув їй племінник без особливого ентузіазму.

— Я мала бути тут і допомагати людям. Хто міг уявити, що станеться таке лихо?

— Заспокойся, найближчими тижнями у тебе буде вдосталь роботи і багато хто потребуватиме твоєї допомоги.

— Більшість тутешніх мешканців не мають страховки. Навіть якщо вони оформили її, то давно не платять місячних внесків. У цьому районі оселилася біднота — або безробітні, або ті, хто виживає на дідусеву пенсію. Історія Джима — виняток із правила. Гадки не маю, як вони відбудовуватимуть свої домівки.

— Гадаю, твоїй компанії теж буде непереливки, якщо доведеться виплачувати компенсації...

— Звісно ні. — Вона витерла сльози й пожвавішала. — У якому світі ти живеш? Страхові компанії не банкрутують. Якщо трапляється стихійне лихо, ми підготовлюємо звіт про збитки, що дає підстави винести рішення про «зону катастрофи» й виділення коштів із державного бюджету. Крім того, більшість компаній входять до складу Американської страхової асоціації, що створила кілька резервних фондів: із кожного оформленого полісу сплачується певний відсоток, і накопичені гроші зберігаються саме для таких надзвичайних випадків.

Амая зацікавлено глянула на неї.

— Океанетто, коли ми розмовляли, ви сказали дещо, що привернуло мою увагу. Чи не могли б ви допомогти мені.

— Авжеж.

— Ви знали, що Джим Леджер мав зброю, що йдеться про рушницю, яку він зберігає в окремій шафі.

— Я його агентка. Він оформляв у мене кілька страховок: на життя, на оселю, на оплату похорону.

Усі дружно засміялися.

— Не смійтеся, це найпопулярніша послуга. Дедалі більше людей турбуються про те, аби завчасно заплатити за власний похорон і продумати все до найменших дрібниць — музика, квіти тощо. Коли ми оцінюємо ступінь ризику і визначаємо страхову суму, враховуються такі фактори: умови утримання будинку, способи захисту, протипожежна система, сигналізація, ґрати, броньовані двері, кількість входів. Наявність зброї — палиця на два кінці. Це додає клієнту балів, якщо тільки він належним чином зберігає її у спеціальному сейфі. Моя компанія відмовляється працювати з тими, хто не дотримується правил.

Амая кинула швидкий погляд на Дюпре й повела далі:

— Чи зобов’язані страхові агенти запитувати про таке?

— Вони не лише запитують, а й складають звіт і підтверджують надані відомості фотографіями.

— Отже, ви знаєте, які речі зберігаються у домівках клієнтів.

— Так, якщо саме я оформляла страховку.

— Чи відомо вам, скільки осіб проживають у будинку, якого вони віку?

— Звичайно. Якщо їхнє життя застраховане, я маю володіти цією інформацією.

— А як щодо таких подробиць, як хвороби чи проблеми з законом? Наприклад, конфлікти дітей у школі, сварка з сусідом, пошкодження приватної власності — машини або трактора...

— Більшість страховок на житло передбачають певну громадянську відповідальність. Їх обирає чимало людей, причому вони переймаються не стільки безпекою дітей, скільки безпекою тварин і насамперед прагнуть захистити домашніх улюбленців.

Амая з надією позирнула на Дюпре, але той заперечно хитнув головою і мовив із певним роздратуванням:

— Ми перевірили страхові компанії. Жодних збігів. Ми розглянули кілька варіантів: агент міг змінити місце роботи, працювати в одній компанії у різні періоди. Але нічого підозрілого не виявили. Йдеться про різних, не знайомих між собою людей — здебільшого місцевих агентів або представників компаній. Єдина спільна риса жертв — усі застрахували своє нерухоме майно, і це не дивно, зважаючи на те, що вони проживали у зонах підвищеного ризику і дехто з них раніше зазнав збитків через бурі або торнадо, як-от родина Джонсів.

Амая зазирнула Океанетті у вічі, немовби шукаючи на її інтелігентному обличчі якесь підтвердження своїм версіям.

Жінка задумливо дивилася на неї.

— Хоча...

— Так? — Амая заохотила її продовжувати.

— Якщо ці люди вже зазнали збитків через стихійне лихо — скажімо, через торнадо, — їхні персональні дані обов’язково занесені до списків Американської страхової асоціації.

— Отже, ви маєте на увазі, що страховки гарантують реконструкцію усієї зони, знищеної ураганом, — припустив Джейсон Булл.

— Мабуть, найбільше пощастить тим бідолахам, яких банк примусив оформити одну з тих абсурдних страховок, що додаються до іпотечного кредиту і гарантують відшкодування навіть у разі виверження вулкана, хоча найближчий вулкан розташований на протилежному кінці країни. Утім, навіть якщо така халепа трапиться, компанія знайде привід не платити — витрати покриватиме хтось інший.

— У випадку з Новим Орлеаном усе більш ніж зрозуміло, — зауважив Джонсон, роззираючись довкола.

— Не зовсім, — заперечила вона, суворо дивлячись на нього. — Звідки взялося стільки води? Невже у всьому винна буря? Чому рівень води досі підвищується, якщо злива вщухла об одинадцятій ранку?

Джонсон, який весь ранок слухав повідомлення по рації, відказав:

— Наразі берегова охорона оглядає всі дамби з висоти пташиного лету, але їхнє першочергове завдання — рятувати найбільш вразливі категорії населення, хворих, старих і дітей. Мине чимало годин, перш ніж їм вдасться скласти звіт, який більш-менш достовірно відбиватиме дійсність. Поки що йдеться про припущення, що ґрунтуються на оповідях свідків — здебільшого вкрай наляканих людей.

— Сподіваюсь, що це так, — сумно мовила Океанетта. — Страховки не поширюються на прорив водоканалів.

— Цього не може бути! Якщо канал прорвало, зрозуміло, що аварія трапилася внаслідок урагану, — здивувався Джонсон.

— Зрозуміло для вас, зрозуміло для мене, але не зовсім зрозуміло для них. У 1965 році, коли на місто обрушився ураган Бетсі, дамби вийшли з ладу через погану якість будівельних матеріалів. Нічні опади сягнули шістдесяти сантиметрів. Ситуація не змінювалася багато годин, і раптом, за якихось п’ятнадцять хвилин, рівень опадів збільшився на тридцять сантиметрів, а впродовж наступних п’ятнадцяти хвилин — ще на тридцять, аж поки не зупинився на нинішній висоті — середині другого поверху. З одинадцятої ранку я сиділа на даху мого будинку, спостерігаючи за тим, як вулицями пропливає майно моїх сусідів — настільки стрімко і швидко може штовхати лише течія, що рухається зі сходу на захід, або, іншими словами, із приканальної зони до зовнішньої сторони району. Якщо дамбу прорвало на приватному водоканалі, нам дадуть те саме, що давали колись, — красиві слова. Нічого більше.

— Будь ласка, не повторюйте те, що нам казали місцеві хлопці, — білі буцімто відкрили шлюзи, аби врятувати Французький квартал.

— Білі люди, відповідальні за все це лайно, не мали потреби підривати дамби або відкривати шлюзи у розпал бурі, оскільки давно підготували бомбу сповільненої дії. Після проходження Бетсі вони побудували дамби з дешевих матеріалів. Другосортні матеріали для другосортних американців.

Джонсон так міцно стиснув губи, що вони зникли під його пишними вусами. Він був не в захваті від почутого, не вірив, що таке можливо. Сердита гримаса виражала його незгоду. Джонсон любив свою Батьківщину, адже йшлося про велику країну. Натяки Океанетти видавалися йому огидними. Він звик до скарг ув’язнених людей: наркоторговців, утікачів, ґвалтівників, убивць... Усі вони мали якісь нарікання на систему, уряд, державні інституції, поліцію. Він терпляче вислуховував довгі монологи, сприймаючи їх як стукотіння дощових крапель за вікном, усвідомлюючи, що це своєрідна віддушина для боягузів, нездатних керувати власним життям. Проте Океанетта викликала у нього симпатію. Йому подобалася ця добра, розумна, освічена жінка, небайдужа до проблем свого району. Вона була геть не схожа на інфантильну плаксійку, одержиму теоріями змови.

— Океанетто, — втрутилася Амая, перемкнувши увагу жінки на себе, — це означає, що згадана вами Асоціація має доступ до тієї самої інформації, що й страхові компанії.

— Ця організація займається страхуванням, а найчастіше — перестрахуванням, створенням резервних фондів. Хоча кожен штат ухвалює свої закони й встановлює свої правила для страхових компаній, Асоціація встановлює загальні критерії для всієї країни. Її філіали розташовані в чотирьох географічних зонах: на північному сході, південному сході, середньому заході й заході.

Амая зробила глибокий вдих, після чого перевела погляд на Дюпре і Джонсона.

— Перевіримо, чи правильно я вас зрозуміла. Коли оформляється новий поліс і якийсь новоорлеанець застраховує свій будинок, своє життя або життя близьких людей і собаки, всі ці відомості, документи, фотографії потрапляють не тільки до центрального представництва вашої компанії...

— Ці дані також надходять до Американської страхової асоціації, — впевнено заявила Океанетта.

— Дані з усіх страхових компаній країни?

— Так.

Амая випустила з легенів усе повітря і озирнулася, роздивляючись довколишню панораму. Попри те що всюди панувало спустошення, її губи потроху склалися в усмішку, а очі радісно засяяли.

40. Білий кіт

Новий Орлеан, Луїзіана

19-та година, понеділок, 29 серпня 2005 р.

О сьомій вечора повітря стало нестерпно задушливим через тепло, що накопичилося впродовж дня, і випаровування води. Найбільш достовірні дані надходили через радіоканал берегової охорони, і, хоча жодне з повідомлень не було офіційно визнаним, усі погоджувалися, що цей підрозділ найкраще контролював ситуацію, випереджаючи поліцію Нового Орлеана, поліцію штату і навіть Федеральну агенцію з надзвичайних ситуацій. Понад годину тому він підтвердив прорив стіни дамби у каналах вулиці 17, на Лондонському проспекті й судоходній частині каналу Індастріал. Зранку ширилися чутки, ніби підштовхувана припливом вода дісталася вершини дамби на вулиці 17 і перелилася на інший бік, спричинивши колапс. Утім, пожежна охорона спростувала цю інформацію. Перша поломка сталася внизу, в західному кінці Нового Орлеана, в напрямку мосту Олд-Хеммонд. Кілька капітанів пожежної служби стверджували, що бачили на власні очі, як підпірна стіна обвалилася ще до того, як її затопило. Унаслідок цього пошкодження відірвалося сто метрів дамби, і вода заполонила територію так, наче завжди була тут господинею.

На каналі Індастріал склалося ще гірше становище. Згідно зі свідченнями тих, хто оглядав тамтешню панораму згори, під воду пішли цілих п’ять рядів будинків.

Канал на Лондонському проспекті теж прорвало у двох місцях: у верхній частині — прямісінько за бульваром Роберта Е. Лі, а в нижній частині — поблизу моста на проспекті Мірабо.

Упродовж ночі й першої половини дня надходили повідомлення про прориви дамб у щонайменше п’ятнадцяти місцях; сигнали тривоги й різноманітні чутки не вщухали цілу добу. Деякі дороги, якими вони проїжджали опівдні, були затоплені, і вода продовжувала підніматися.

О пів на сьому їм удалося пересадити Океанетту на човен поліції штату Луїзіана, що прямував до лікарні «Черіті» з кількома пораненими на борту (вони перехопили його десь на середині дороги). Щойно потрапивши туди, жінка почала роздавати присутнім шоколад і воду. Шарбу дивився на тітку, хитаючи головою. Він пишався її вчинком і водночас хвилювався за неї, адже знав, що вся її провізія закінчиться ще до того, як вона доїде до лікарні. Коли човни розійшлися, Океанетта обернулася і махнула рукою на прощання.

Тієї ж миті вона пригадала, чому прізвище Дюпре видалося їй знайомим. Налякана до глибини душі, вона розімкнула губи, широко розкрила очі й гучно покликала свого небожа, який, попри гудіння двигуна, начебто розчув її крик. Білл Шарбу озирнувся, востаннє глянув на неї і послав їй повітряний поцілунок здалеку. Океанетта стиснула пальці в кулак, накрила його другою рукою і піднесла до грудей, немовби бажаючи зберегти у серці тепло їхнього прощання. Одними губами вона вимовила якесь слово, сподіваючись, що він розшифрує її послання. Хоча човни віддалялися на максимальній швидкості, їй здалося, що на обличчі її любого небожа промайнув стривожений вираз. Вона попросила Бога, аби це справді було так.

Агенти напружено чекали на повідомлення про постріли. Їх було багато, але здебільшого йшлося про витівки людей, які укрилися на дахах і прагнули привернути увагу рятувальників. Дюпре вирішив, що найкращий варіант — знайти місце, де можна провести кілька годин у спокої. Безцільно кружляючи під пекучим сонцем, вони марнували пальне, що раптом стало дорогоцінним. Ще більшої цінності набував морально-етичний аспект: у таку спеку було неприпустимо чекати просто неба, адже вони не лише втрачали сили, а й позбавлялися впевненості у важливості своєї місії. Страшне видовище — затоплені будинки, автомобілі, що плавали, люди, що кликали на допомогу з дахів, — підривало їхню психіку, змушувало забувати, чому вони опинилися тут. Амая почувалася дедалі більш пригніченою: негатив накопичувався автоматично. Кожні кілька хвилин вона кидалася до мобільних телефонів, проте сигналу не було. Підбадьорювані перспективою знайти покриття в інших районах, вони спершу рушили на північ, потім — на схід і зрештою повернулися до початкового пункту, так і не спіймавши омріяного сигналу. Переносна рація працювала, і запасних батарейок мало вистачити на кілька днів, але короткохвильовий двометровий діапазон, використовуваний поліцією та рятувальними групами, мав дуже обмежену дальність дії; необхідність лавірувати між будівлями ускладнювала ситуацію, тож певної миті кількість трансляцій пожежників, Національної гвардії, поліції, берегової охорони, риболовецького флоту унеможливила всі типи зв’язку, крім термінових сповіщень. Джонсон мав при собі ноутбук із запасними батарейками. Коли Амая визнала свою поразку, переконавшись, що немає жодної можливості зв’язатися з Американською страховою асоціацією — ні телефоном, ні по рації, — вона попросила Джонсона перевірити, чи відправляються електронні листи.

— Теоретично вони мають відправлятися, адже із супутниковим Інтернетом усе гаразд. Щоправда, якщо ретранслятори пошкоджені, пошта залишатиметься у вихідних. Загалом Інтернет працює дуже повільно, але подекуди сигнал зберігається. Напишіть повідомлення і відправте його. Щойно зв’язок відновиться, лист потрапить до адресата. От тільки я не можу гарантувати, що нам поталанить отримати відповідь.

Амая надрукувала повідомлення начальнику відділу кадрів страхової асоціації і показала текст Дюпре, перш ніж надіслати його. Вона просила надати їй інформацію про персональні дані клієнтів, до яких мали доступ інспектори; про специфіку інспекторської роботи; про ймовірну присутність співробітників у регіонах, зруйнованих стихійними лихами. Особливо вона цікавилася чоловіками віком між п’ятдесятьма й шістдесятьма роками, які мали трьох дітей. Потім дівчина перевірила наявність сигналу і з сумом роззирнулася довкола. Аж раптом у Шарбу урвався терпець. Його нервовий зрив спонукав Дюпре прийняти рішення. Відколи Океанетта зійшла на берег, детектив мовчав, дивився у далечінь, односкладово відповідав на зауваження інших. Та все змінилося, коли вони проплили повз труп білого кота. Хтось прикрасив його шию блакитним бантом. За цей день Шарбу бачив чимало жахіть — спустошення, руїни, родину Сабін, вбиту у власній вітальні й розпростерту на підлозі таким чином, що ноги вказували у бік Міссісіпі. Білий кіт із блакитним бантом став останньою краплею. Білл видихнув усе повітря через ніс і мовив до групи, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Ми не спіймаємо його. Це неможливо! — проголосив він. — Ми добиралися чимало годин із Джефферсона до Нового Орлеана, хоча за нормальних обставин подолали би цю відстань за п’ятнадцять хвилин. Просто зараз диригент може перебувати у Лейкв’ю або в Кеннері. Скільки часу нам знадобиться, щоби дістатися туди? Половина доріг, що були проїзними сьогодні вранці, наразі затоплені. Я вже не кажу про упалі дерева, лінії електропередач, машини, що плавають, або уламки, які ми не бачимо під водою...

Дюпре заговорив, не підвищуючи голосу. Він трохи нахилився, змусивши інших вчинити так само, аби розчути його слова крізь гудіння двигуна.

— Гадаю, диригент має ті ж проблеми, що й ми. Для пересування йому потрібен човен, який навряд чи вдалося роздобути. Коли він прибув до Джефферсона, люди ще ходили по воді, і ми майже певні, що він вчинив саме так. Ситуація змінилася для всіх. На мою думку, вбивця обере жертв, що мешкають найближче від місця, звідки він тікатиме. Він уникатиме зустрічі з рятувальною групою, що може заскочити його під час вчинення злочину. Не захоче ризикувати. Що ви думаєте з цього приводу? — мовив він до Джонсона, який розгорнув мапу посеред човна.

— Я згоден із тим, що події розвивалися несподівано як для нас, так і для нього. Якщо диригент розробив план, йому довелося внести корективи, хоча це передбачає серйозну проблему. Де б він не шукав тих бідолах, що пережили бурю, чимало родин — у будь-якому районі — підійдуть йому. У Кеннері може бути скільки завгодно сімей з необхідними характеристиками, але він не вирушить туди. Його цілком влаштує Новий Орлеан — ідеальне місце для полювання. Інстинкт самозбереження підкаже йому лишитися там, де можна розраховувати на допомогу. Хоч би як цей чоловік жадав різанини, він теж має зважати на обставини. Не забуваймо, що він ще й поранений. — Джонсон почав показувати пальцем різні зони: — Я вважаю, що він залишиться у Французькому кварталі, неподалік від Треме, на околицях вулиці Канал або площі Джексона. Вказані райони стануть відправним пунктом і місцем, куди він вертатиметься. Йому потрібне укриття, де можна сховатися, і якщо він ще не знайшов його, то неодмінно шукатиме. Так само як і ми.

— Сумніваюсь, — сказав Шарбу. — Тут суцільний хаос. Світла немає, води немає, а невдовзі буде важко знайти пальне. Коли посутеніє, ми опинимося у кам’яному віці. Гадаю, ми мали би рятувати людей, а не кружляти в очікуванні нового попередження про стрілянину.

Весь день Дюпре боявся, що це станеться. Він бачив, як спалахував гнів в очах Шарбу, коли вони проминали зруйновані будинки, а в брудній воді пропливали людські пожитки. Бачив, як стискалася його щелепа, коли вони натрапили на групу жінок із малими дітьми на руках — бідолашні стояли на мосту Міжштатної магістралі й гучно кликали на допомогу. Шарбу неначе закипав зсередини, дедалі більше напружувався і важко зітхав, причому його стан погіршився після того, як Океанетта попрощалася з ними.

Булл відповів напарникові:

— Ти ж знав, у чому полягає наша місія. Ми виконуємо важливу роботу. Рятувальники скоро під’їдуть і допоможуть потерпілим.

Шарбу сіпнувся.

— Справді? — скрикнув він. — І де ж вони? Поки що я лише чую крики нещасних, які благають допомогти їм. Та ніхто не визволяє їх із біди, хоча ми перебуваємо зовсім поруч. Я пішов служити у поліцію з іншою метою. — Остання фраза пролунала категорично, мов вирок.

Амая, яка весь цей час мовчала, сіла навпроти Шарбу. Вона нахилилася вперед, простягла руку і торкнулася його долоні. Темна, змокла від поту шкіра яскраво блищала, утворюючи контраст із її блідим обличчям.

Здавалося, дотик іншої людської істоти миттєво обеззброїв новоорлеанця. Кулаки розтиснулися, щелепа розслабилася. Дюпре був певен, що він щось скаже, проте вітер заглушив звук його голосу. Шарбу замовк, судомно ковтаючи повітря і дивлячись на неї широко розкритими очима.

Амая рішуче мовила до нього:

— Такі випробування долаються недаремно. Це несправедливо — уціліти після урагану, а потім дозволити вбивці позбавити тебе права на життя, здобутого у запеклій битві. Ті, хто вижив сьогодні, є дітьми бурі. Якщо стихія не вбила цих людей, ніхто не має права страчувати їх. Ми не можемо допустити, щоб диригент втрутився у їхню боротьбу за виживання і перетворив місто на власний парк розваг, особистий Армагеддон.

Дюпре кивнув, усвідомлюючи, що вона переконала Шарбу, хоча її слова відіграли другорядну роль. Ішлося про беззаперечний факт, просту істину, що ставала очевидною в усіх місцях, де людина мусила виживати, — починаючи з полів бою й таборів для біженців і закінчуючи військовими шпиталями та інкубаторами для новонароджених. Коли будь-які аргументи викликали сумніви, коли гасла втрачали сенс, коли втома заволодівала тілами та душами, коли люди запитували себе, продовжувати їм чи зупинятися, усе вирішував тактильний контакт. Дотик був наймогутнішою рятівною силою.

Офіційний час заходу сонця припадав на 19:24, але впродовж останніх тридцяти хвилин сонце стрімко котилося за обрій, забарвлюючи небосхил у рожевий і пурпуровий кольори. Попри апокаліптичну атмосферу, сутінки були прекрасними. Незабутнє видовище. Пророцтво Шарбу здійснилося: щойно світло почало тьмяніти, сповнене музики місто опинилося у кам’яному віці. Необхідно було негайно знайти місце для ночівлі. Більшість табличок із назвами вулиць зникли, і, хоча початковий план передбачав висадку на проспекті Флорида, вони обрали вулицю, що скидалася на Дорженуа або Рошблав. Булл, який керував човном, увімкнув сирену, чиє вищання загубилося у темряві. Невдовзі вони наблизилися до напівзатопленого двоповерхового будинку. Споруда здавалося міцною, що дозволяло легко залізти всередину крізь вікно на другому поверсі. Бажаючи пересвідчитися у відсутності мешканців, група звернула вбік і освітила фасад у пошуках якихось ознак життя.

Булл збирався розвертатися, коли Джонсон попередив його:

— Я щось побачив. Там хтось є.

Булл вирівняв курс човна й відплив назад, до вказаного Джонсоном місця. Тим часом інші націлили свої ліхтарі туди.

Задні двері на нижньому поверсі були напіввідчинені — достатньо, аби було видно людську руку, що вчепилася у дошки.

— Бачу! Там застрягла людина!

Коли човен наблизився до фасаду, Шарбу та Джонсон схопилися за двері з того боку, де вони виступали над водою. Їхні зусилля були марними: двері, вочевидь, заклинило мулом, камінням і гілками, принесеними водою. Дюпре прийшов на допомогу. Вони щосили штовхали, і двері трохи піддалися, потім — ще трохи, аж поки невидимі пазурі не розтиснулися, дозволивши їм розчахнутися. Рука зісковзнула з дощок, і, щойно агенти відчалили, на порозі вигулькнув труп. Прослизнувши між фасадом і човном, він поплив до вулиці, що простиралася позаду. То був літній чоловік. Амая визначила це завдяки сивому волоссю і бороді; роздута синюшна шкіра мало що могла розповісти про його вік. Він, імовірно, помер минулої ночі, коли ураган бушував з особливою люттю; водні мікроби й висока температура повітря, що трималася впродовж дня, прискорили процес розкладання. Спершу показалися бліді ноги, які нагадували желе. Небіжчик був босий, але на ньому були блакитні джинси й зібгана світла футболка, з-під якої виднівся білий живіт, що подекуди набував блакитного відтінку через гниття. На футболці красувався напис, вишитий червоними літерами: «Найкращий у світі батько».

Амая заверещала; з її губ зірвався протяжний стогін. Усі обернулися і стривожено глянули на неї. Вона прикрила рота обома долонями, немовби бажаючи притлумити весь свій потаємний біль, витіснити весь морок, що огортав її. Обличчя перекосила страдницька гримаса, в очах читався невимовний жах, поки вона в розпачі спостерігала за тим, як течія повільно виносить тіло з внутрішнього дворика. Перш ніж хтось із агентів встиг якось зреагувати й спробувати зупинити її, Амая, недовго думаючи, стрибнула у воду. Вона занурилася у м’яку субстанцію, що, вочевидь, була розбухлою садовою землею. Поки напарники навперебій кричали і вмовляли її повернутися, дівчина вперто плила вперед, не зважаючи на те, що її очі засліплювали сльози й каламутна вода. Вона перетнула сусідній дворик і опинилася на вулиці, подумки дякуючи долі за те, що одягла не свій попередній бронежилет, а той, що не тонув. Булл розвернув човен, збираючись слідувати за нею, проте відмовився від свого наміру, побачивши жердини парканів, що випиналися над водою, між двома садами. Він подався на кілька метрів назад і, обігнувши будинок збоку, вискочив на ту саму вулицю. Шарбу поривався зістрибнути з човна й допомогти Амаї, однак Дюпре зупинив його.

— Зачекайте.

— Але... — недовірливо мовив той.

— Зачекайте.

Амая вже доплила до тіла й схопилася за руку — ту саму, якою він чіплявся за двері до останнього подиху. Чоловік виявився кремезним і сильним. Навіть у воді їй не вдавалося проштовхнути його назад до будинку. Опанована відчаєм дівчина роззирнулася довкола.

— Амає, ти нічого не можеш вдіяти, він мертвий! — вигукнув Шарбу.

Та Амая нічого не чула. Гірко плачучи, вона перечитала напис на футболці. «Чи справді цей чоловік був найкращим у світі батьком?» — запитала вона себе. З далекої далечіні пролунав голос дванадцятирічної дівчинки: «Достатньо, що хтось вважав його найкращим».

Вона розстебнула пряжку його пояса й, різко смикнувши, дістала ремінь з джинсів, після чого знову протягла крізь дві передні петельки, взялася за край і відволочила труп до дорожнього знака, де міцно прив’язала його. Якщо цей чоловік був хорошим батьком, син оплакуватиме померлого на могилі. Було справедливо дати йому таку можливість, завадити течії забрати тіло. Заспокоївшись, Амая нерухомо стояла біля небіжчика. Вона спробувала прочитати молитву. «Отче наш Отче наш Отче наш Отче наш Отче наш». Трохи згодом вона припинила це заняття, усвідомивши, що знову і знову перечитує слова на його футболці.

— Що вона, в біса, робить? — спитав Шарбу, який зачаровано спостерігав за нею.

Дюпре збирався відповісти, але Джонсон випередив його:

— Ховає свого батька.

Булл і Шарбу розвернулися до нього.

— Батько Саласар помер учора вранці.

— Неймовірно! Чому ви не дозволили їй поїхати? Хіба не бачите, у якому вона стані?

— Вона вирішила залишитися з нами. І ніхто не має права засуджувати її. Ми всі приймаємо рішення, яких не завжди дотримуємося. Хвилину тому ви теж зірвалися. На мою думку, вона дуже добре тримається, але будь-хто може втратити над собою контроль, якщо прочитає якусь фразу на футболці або побачить потонулого кота.

Шарбу нормально сприйняв цей докір. Він кивнув, не відриваючи очей від дівчини.

— Може, я підійду до неї? Як гадаєте?

— Так, — погодився Дюпре. — Але дайте їй ще трохи часу.

Група обрала великий будинок за дві вулиці звідти, у західному напрямку. Після того як агенти гучно покликали господарів і пересвідчилися, що в приміщенні нікого немає, вони вибили вікно на другому поверсі й проникнули всередину. Ними опанувало дивне відчуття, коли вони крокували з розправленими спинами — всі надто звикли до сидячого положення за останні години. Сходи, що вели до першого поверху, були затоплені майже до верхнього одвірка. Вони виявили три спальні у хорошому стані й ванну кімнату, де вода виплеснулася з унітаза й розлилася довкола, утворивши смердючу калюжу. Джонсон зачинив двері, поки Білл і Булл оглядали всі отвори й маленьке горище без вікна, захаращене всякою всячиною. У кімнатах панувала задуха, повітря було вологим і пахло багнюкою. Попри це, відвідувачі раділи нагоді розім’ятися, зняти жилети й трохи освіжитися. За мовчазною згодою ніхто не скористався ліжком. Одна річ — укритися в чужому будинку, а зовсім інша — лягти у ліжко, що зберігало відбиток тіла когось із господарів. Вони взяли подушки та пуфи, приставили їх до стіни й усілися всі разом у кімнаті, через яку потрапили до будинку, — єдиній, де було відчинене вікно. Місто огорнула непроглядна темрява. Ніч видалася чорною, беззоряною. Гелікоптери вже не літали, тож єдиними звуками, що порушували тишу, були тріск дерев’яних дощок, що набрякали від брудної води, і дихання п’яти осіб у чужій оселі. Після сніданку на пожежній станції агенти нічого не їли, крім двох шоколадок. Вони розподілили запаси харчів і вперше за весь день пожвавішали й почали усміхатися.

Джонсон мовив до Амаї:

— Цілий день я намагався згадати, звідки знаю назву селища, де ви народилися. Перш ніж взятися за дослідження кримінальної поведінки, я працював у підрозділі, що спеціалізувався на вивченні сект. Сектознавці часто згадують прикордонну зону в Піренеях, між Францією та Іспанією, оскільки цей регіон пов’язаний із відьомством. Здається, Суґаррамурді та інші місця, де відбувалися шабаші, розташовані дуже близько від вашого рідного краю. Елісондо?

Вона неохоче кивнула.

— Так, це зовсім поряд.

— Хіба не в Елісондо один католицький інквізитор проводив розслідування, прагнучи встановити, чи побував там диявол? — допитувався Джонсон із дедалі більшим ентузіазмом.

Амая промовчала.

Джонсон захоплено дивився на неї.

— Так, це сталося в Елісондо, — підтвердив він власне припущення. — Інквізитор зі Святої Інквізиції носив те саме прізвище, що й ви, — Саласар. Саласар і Фріас, — додав він. Інші агенти озирнулися і зацікавлено глипнули на дівчину.

— Суди Святої Інквізиції дуже схожі на Салемські процеси над відьмами, чи не так? — спитав Шарбу. — Це якось пов’язано з отим Саласаром? Він був вашим предком?

Вкрай серйозна, Амая відповіла:

— Сумніваюсь. Моє прізвище походить із назви долини й річки, розташованих поблизу місця мого народження.

— А ви не намагалися це з’ясувати? — не здавався Джонсон, нетерпляче проводячи рукою по вусах. — Гадаю, було б дуже цікаво... Я знаю одного дослідника родоводів, якому достатньо сказати прізвище, аби він зібрав інформацію про ваших родичів за останні п’ять століть.

Дюпре, який весь цей час спостерігав за Амаєю, втрутився в розмову:

— Джонсоне, мені здається, що Саласар не в захваті від цієї теми.

— Як таке можливо? — здивувався Булл. — Якби я був на вашому місці, мені б дуже хотілося дізнатися більше.

Джонсон не здавався.

— Якщо ваша родина завжди жила в тій місцевості, існує велика ймовірність, що ваші пращури долучилися до одного з багатьох судових процесів над відьмами, ініційованих Інквізицією, — як свідки або звинувачені. Пригадую, що, коли інквізитор Саласар проводив розслідування про стосунки місцевих із дияволом, він отримав тисячі свідчень: люди або звинувачували себе, або виказували інших. Майже все населення взяло участь у судилищах.

— Скільки осіб наразі проживає у вашому селищі? — спитав Шарбу.

— Близько трьох тисяч, — відказала вона.

— От вам і доказ! — скрикнув Джонсон. — За тих часів усі мешканці були звинувачені. Або доносили на сусідів.

— Ваша правда, — з гіркотою мовила дівчина.

— Вам неприємно говорити про це. Чому? — поцікавився Дюпре.

Амая мовчала.

— Інспекторко, ті події відбувалися бозна-скільки століть тому, — зауважив Джонсон. — Якби це трапилося у США, там відкрили би шість «готелів із привидами», три «відьомські маршрути» й десяток сувенірних крамниць. Згадайте власницю готелю «Дофін».

— Вона поводиться так із двох причин, — сказала Амая. — Або не вірить жодному слову цієї легенди, або спокійніше ставиться до магічних явищ у її світі.

— Хіба уродженці Бастану ставляться інакше до таких явищ? — наполягав Дюпре.

— Що таке Бастан? — запитав Булл.

Амая зітхнула.

— Бастан — долина, у якій розташоване моє селище. Я переконана, що світ був би кращим без усіх цих забобонів. Вони можуть видаватися смішними, але насправді середньовічний світогляд та архаїчні вірування лише призводять до страждань, маргіналізації й асоціальної поведінки.

Булл зачудовано глянув на неї.

— Ви хочете сказати, що в Бастані й зараз вірять у відьом?

— Я сформулював би інакше, — відповів Джонсон. — Чи є в Бастані відьми за наших часів?

Втамувавши голод, вони відчули страшенну фізичну та емоційну втому. Булл зголосився чергувати першим і всівся біля радіоприймача, а всі інші взяли подушки й вирушили на пошуки місця, де можна поспати.

Амая залишалася сама у кімнаті. Вона розташувалася неподалік від вікна. Їй хотілося вдихнути трохи свіжого повітря, але було боязко визирати надвір, тож вона перевела погляд у глиб кімнати. Амая ненавиділа темряву. Прикріплений до рами ліхтар відкидав світло на підлогу — не надто яскраве, але достатнє, аби відігнати нічних створінь. Гауеко. Вона знову покосилася на вікно, усвідомивши, що не згадувала про них із самого дитинства. Гауеко, духи ночі. Темні сутності, які не мають власної домівки й блукають світом, шукаючи у людських душах маленький острівець мороку, де можна оселитися. Вона подумала про стареньку, яка, наче маленька дівчинка, залізла під ліжко, ховаючись від гауеко. «Тут побував чорт», — сказала жінка. Потім Амая подумала про диригента і сповнилася впевненістю, що тієї самої миті він теж вдивлявся у пітьму на одній з новоорлеанських вулиць. Єдина відмінність між ними полягала в тому, що він не боявся ночі: гауеко жили в його чорній душі, тому що він був одним із них. Вона ворухнула головою, здивована силою спогадів і власною впевненістю щодо особистісних рис диригента.

— Гауеко, — прошепотіла Амая, звертаючись до темряви. Давнє баскське слово, вимовлене так далеко від Бастану, змусило її згадати інші слова: деякі — потаємні і зловісні, а деякі — світлі й цілющі, мов обійми рідної людини.

Дюпре повернувся до кімнати. Звук його голосу вивів її зі стану задумливості.

— Ви краще почуваєтесь?

Вона зніяковіло зітхнула.

— Вибачте, це було нерозсудливо з мого боку. Я не подумала.

— Не переймайтесь. Річ у тім, що ця вода кишить мікробами. Каналізаційні нечистоти перемішалися з болотним мулом, де повно мертвих рослин, мікроорганізмів, що розкладаються, і всіляких личинок. Якщо ви поранилися, добре промийте рану. Інакше туди потрапить інфекція.

— Вода тут ні до чого. Я мала на увазі дещо інше, — мовила вона, силкуючись усміхнутися, хоча обличчя лишалося сумним.

Дюпре кивнув. Йому теж не хотілося розмовляти про той стрибок. Зближення з такою складною особистістю — справжній виклик. За все своє життя він рідко зустрічав людей, подібних до неї. Чоловік вирішив бути відвертим.

— Мої батьки загинули під час урагану Бетсі. Тато був лікарем, а мама — його асистенткою. Вони виїхали приймати пологи й застрягли на Гренд-Айл, коли почався ураган. Тиждень по тому їх знайшли мертвими в салоні машини.

— Мені дуже прикро. — Амая вдивилася в його обличчя. — Напевно, ураган пробуджує ваші найстрашніші спогади.

— Я був зовсім малим. Майже не пам’ятаю батьків. Сприймаю їх як незнайомців зі старих світлин. Мене виховувала Нянька, кузина мого батька.

— Чи маєте ви братів або сестер?

Дюпре відвів погляд.

— Я маю одну сестру. А ви? — Він вимовив цю фразу надто швидко. Амая зрозуміла, що він воліє не обговорювати свою родину.

— У мене є дві старші сестри, але ми не дуже близькі. Мене теж виховувала тітка.

Дюпре насилу стримав бажання дізнатися більше. Дві старші сестри, з якими вона погано ладнала. З дванадцяти років навчалася у США. Дивні стосунки з батьком, на чий похорон вона не приїхала.

— Я бачив, як ви молилися за того чоловіка. Це добре.

Амая дивилася на нього п’ять, шість, десять секунд. Складалося враження, ніби вона не зрозуміла сказаного або, навпаки, ретельно аналізувала наслідки таких зізнань. Потім вона потупилася і впродовж наступних десяти секунд не відривала очей від ліхтаря. Ось чому, коли дівчина нарешті заговорила, звук її голосу дещо здивував їх обох.

— У дитинстві я часто читала молитву «Отче наш». Ви її знаєте?

— Так, я католик. Не надто віруючий, але католик.

Амая провадила далі, і він збагнув, що вона не слухала його. Її запитання не передбачало відповіді, а було частиною монологу або роздумів уголос. Тоді Дюпре звернув увагу на її позу. Притулившись спиною до стіни й трохи зігнувши коліна, дівчина опустила очі в землю, сфокусувавши погляд на маленькому кружальці яскравого світла, що його відкидав ліхтар. Вона розмовляла дуже тихо і повільно, її голос лунав більш пронизливо, ніж зазвичай.

— Я молилася щоночі. Повторювала кожну строфу, особливо першу: «Отче наш, Отче наш». Насправді я молилася не Богу, а рідному батькові. Він спав у сусідній кімнаті, проте жодного разу не дослухався до моїх благань.

Вона витримала паузу. Ледь помітно усміхнулась.

— Весь цей час я не усвідомлювала, що зверталася до нього. Це стало зрозумілим сьогодні, коли я намагалася помолитися за душу того чоловіка.

Дюпре дивився на неї мов загіпнотизований. Сотні запитань крутилися у нього на язиці, і він докладав величезних зусиль, аби не озвучити їх. Тим часом його аналітичний розум обробляв інформацію. Її батько спав у сусідній кімнаті. Чого ж вона боялася?

Про що благала свого тата? Зосередившись на кожному її слові, кожному жесті, кожній невловимій зміні інтонації, він усвідомлював, що її зізнання було надзвичайно важливим, і дедалі більше переконувався, що влучив у десятку, обравши її. Ця жінка уособлювала незбагненну таємницю.

— Я молила свого батька про допомогу. Подібно до мешканців цього міста, які кричать і плачуть на дахах будинків, — мовила Амая. Дюпре здогадався, що вона розкривала правду не тільки для нього, а й для самої себе. — Тобі здається, ніби ти — частина великої родини, і ти молишся, гадаючи, що батько тебе почує. Та я мала померти, аби він почув мене. Він чекав нестерпно довго, аж поки йому не довелося витягати мене з могили.

Амая звела очі на Дюпре, і він подумки заблагав її не зупинятися, побоюючись, що вона зрозуміє значущість своєї сповіді, коли зазирне йому у вічі.

— Упродовж багатьох років я думала, що його любов визволила мене з тієї жахливої ями, але він керувався тими самими мотивами, що й завжди. Сором спонукав його не зважати на мої прохання, і сором змусив його винести мене звідти, оскільки сусіди спостерігали за ним. Якби він покинув мене напризволяще, все було б значно гірше. Так, я нічим не відрізняюсь від мешканців цього міста. Рятуючи мене, мій батько рятував самого себе від сорому.

Дюпре пильно дивився на Амаю. Перехід до засинання відбувся моментально. Вона щойно розмовляла з ним, а наступної секунди скрутилася клубочком під вікном і провалилася у сон. Це сталося так швидко, що він замислився, чи не спала вона під час їхньої бесіди, чи не йшлося про напівсомнамбулічний стан, спричинений стресом і перевтомою. Сяйво ліхтаря креслило зловісні тіні на її обличчі. Він був певен, що ці похмурі виблиски відображають темряву, що нависала над нею в її сновидіннях. Голка у копиці сіна, істота, здатна міркувати з бездоганною науковою логікою і надзвичайно чутлива до всього невидимого й потаємного, наче маленький принц із казки Екзюпері. Вона аналізувала світ із двох протилежних полюсів, внаслідок чого в її душі точилася невпинна битва. Дюпре підніс руку до шраму на грудях і намацав шорсткі краї рани. П’ять. Він був щирим: та ніч запам’яталася йому не через смерть батьків. Тієї ночі Самеді влаштував шабаш і занурив Новий Орлеан у безлад. Дюпре позирнув на сплячу дівчину, побоюючись і водночас жадаючи настання миті, коли треба буде довести її до межі. Тоді Самеді — барон Субота — повернеться, аби перетворити місто на царство хаосу і смерті.

41. Оленяче серце

Елісондо

Ігнасіо Альдекоа не любив Елісондо. Його дружина Хосепі стверджувала, що причина полягає в тому, що він проводив забагато часу в горах, а коли спускався звідти, ставав відлюдькуватим і полохливим, мов його собаки та вівці. Вона часто казала подругам, що Ігнасіо сприймає прогулянки містечком як катання на чортовому колесі і, коли вертався додому, йому паморочилося в голові й було зле, ніби він справді спустився з якогось атракціону. Ігнасіо було байдуже: він знав, що дружина любить його таким, яким він є, що вона поважає його мовчання, його особистий простір, знав, що вона щаслива, виховуючи їхніх дітей на забутому богом хуторі, хоча всі її сестри переконували її, що жодна жінка не погодилась би перебратися до такої глушини.

Ігнасіо знав, що на знак подяки мав виїжджати з дружиною до Елісондо щонайменше раз на тиждень. Вони пили каву, полуднували у кондитерській, ходили на закупи, роздивлялися вітрини крамниць... Того дня подружжя затрималося на вулиці Сантьяго, навпроти дверей церкви. Жінка сеньйора Альдекоа теревенила з подругою дитинства на ім’я Енґрасі. Ігнасіо періодично кивав, хоча не слухав їхньої розмови. Він спостерігав за племінницею Енґрасі, яка гралася неподалік. То була висока худенька дівчинка років десяти чи дванадцяти. Вона стрибала по невидимих «класиках», лавіруючи між природними тріщинами на бруківці, вологій після нещодавнього дощу. Час від часу вона піднімала голову і дивилася на тітку, перш ніж продовжити свою тиху гру на самоті. Ігнасіо симпатизував Амаї. Зазвичай йому не подобалися діти (виняток становили хіба що його власні). Він вважав їх галасливими, непосидючими й примхливими. Але ця дівчинка вирізнялася з-поміж інших. Якось він поділився своїми враженнями із Хосепі, і вона сказала: «Бідолашна дуже страждала.

Її мати несповна розуму і, хоча має трьох доньок, ненавидить Амаю, відколи та народилася».

Ігнасіо розумів, про що йдеться, адже виріс на хуторі. У тваринному світі траплялося, що самиця відштовхувала своє дитинча без очевидних причин, дозволяючи йому загинути від голоду, холоду або відсутності любові з її боку. Вона виявляла особливу жорстокість до нього, хоча була лагідною і ніжною з іншими дитинчатами. Він знав, що врятувати покинутих малят було надзвичайно важко. Іноді їм це вдавалося, але здебільшого бідолашні помирали, змирившись із власною долею.

Ігнасіо також розумів, що Амая подобалася йому ще й тому, що була подібною до нього. Спокійна й насторожена, вона сором’язливо віталася і відходила на кілька кроків, аби мовчки гратися у межах «орбіти» своєї тітки. Їй теж не подобалося Елісондо. Вона рухалася, мов оленятко на гомінкій вулиці, постійно зупиняючись і нашорошуючи вуха. Ігнасіо здавалося, що її крихітне серденько шалено тріпотіло, реагуючи на будь-який подразник.

Дівчинка невтомно стрибала по уявних «класиках». З її рота випурхували хмаринки пари — у тому ж ритмі, що й фрази, які вона тихенько бурмотіла, рахуючи свої стрибки. На мокрому асфальті відбивалося жовте світло фар: якийсь автомобіль повільно проїжджав повз них. Ігнасіо звів очі до неба. Він не помітив, що на містечко опустилися сутінки, бо ліхтарі вже були запалені. Чоловік позирнув на годинник, подумки констатувавши, що система освітлення Елісондо збиває його з пантелику, змінюючи сприйняття часу. Потім він знову перевів погляд на дівчинку, осяяну помаранчевим мерехтінням церковних вітражів, і саме тоді вловив перший сигнал тривоги. Спочатку він не міг визначити причини свого занепокоєння, але чоловік, який щодня йде у гори з отарою овець — ласим шматком для хижаків, — має добре розвинений інстинкт самозахисту і завжди покладається на інтуїцію. Не попередивши жінок про свої підозри, він відступив на крок назад і обернувся, бажаючи краще бачити Амаю. Протягом наступних п’яти хвилин не відбулося нічого надзвичайного. Доволі передбачувано: о цій порі дня людей на вулицях ставало дедалі менше, на дорогах з’являлися поодинокі водії, що верталися до своїх домівок; що більше тьмяніло світло, то нижче опускалася температура повітря. А дівчинка стрибала й стрибала.

Енґрасі й Хосепі підтримували жваву бесіду. Певної миті Ігнасіо розчув запитання дружини, яка хотіла, аби він щось підтвердив: «Правда, Ігнасіо?» Він механічно кивнув, не відриваючи очей від Амаї. Біля хідника пригальмувала автівка. Крапельки води неначе приклеїлися до кузова, нагадуючи крихітні пухирі від незліченних опіків. Жовтогаряче сяйво ліхтарів переливалося на металі бурштиновими відблисками. З першого ж погляду він упізнав машину з французьким номером, яка кілька хвилин тому дуже повільно проїжджала схилом униз. Згодом, уночі, борючись із безсонням, Ігнасіо майже впевнився, що угледів незнайомців не вдруге, а втретє, що незадовго до того інциденту його насторожила маленька швидкість, з якою пересувався автомобіль з тонованими вікнами.

Амая зупинилася. Інстинкт оленятка підказав їй відійти на один крок і занурити руки в кишені пальта. «Хороша дівчинка», — подумав Ігнасіо, зосередивши увагу на машині. За всю історію Елісондо близькість до прикордонної зони надавала їм певні переваги й водночас створювала проблеми. Стосунки з сусідами здебільшого були чудовими. Ті, хто народився поблизу пропускного пункту, розуміли умовність географічного розподілу. Упродовж багатьох століть чоловіки та жінки, що мешкали обабіч кордону, мирно співіснували. У них було чимало спільного: дружба, мова, амурні пригоди, контрабанда, чорний ринок, вівці, коні. Вони завжди нехтували офіційними митними нормами. Та не варто плутати французів із французькими туристами. Останнім було вигідно обмінювати франки на песети, щоби заправлятися пальним, купувати сигарети, алкоголь, їжу або добряче розважатися на іспанській території. Ось чому в селищі дедалі частіше зустрічали туристів — деякі бували настільки «веселими», що не могли знайти дорогу додому.

«Мабуть, якісь французи загубилися і шукають кордон», — говорив здоровий глузд. «Зачекай», — шепотіла інтуїція. Логічно було припустити, що віконце з боку водія поволі опуститься — геть розгублений французький турист знервовано смикатиме за ручку, а потім висуне голову, видивляючись омріяний кордон. Натомість розчахнулися задні дверцята. Ігнасіо ступив крок у напрямку вулиці і став позаду своєї дружини, майже впритул до неї. З-під пишного рукава показалася бліда жіноча рука й жестом покликала дівчинку. У її порухах було щось звабливе й магічне, притаманне класичному танцю. Маленька тендітна рука вигиналася, мов змія. Амая попрямувала до машини, і тієї ж миті Ігнасіо кинувся до неї. Енґрасі й Хосепі припинили розмову, здивовані несподіваною реакцією чоловіка, який рвонувся вперед, затуливши автомобіль своєю постаттю. Пізніше, коли Ігнасіо відтворював ті події, йому здавалося, що все відбувалося надзвичайно швидко й повільно, у прискореному й пригальмованому темпі водночас. Наче уві сні, він силкувався вигукнути «Амая», і, наче уві сні, слово застрягало в горлі; йому не вдавалося видавити жодних звуків, окрім ледь чутного хрипу, подібного до того, що зривається під час останнього подиху з губ людини, що агонізує.

На щастя, дівчинка з оленячим серцем навчилася слухати. Амая розвернулася, і її очі зустрілися зі стривоженими очима чабана. Вона завмерла, скам’яніла, відчувши загрозу, хоча, з іншого боку, її непереборно вабив той поклик. Ігнасіо стрімголов мчав до хідника, який видавався йому нескінченно довгим. Слід було поквапитися, адже відстань між ним та Амаєю була точнісінько як та, що відділяла її від машини. Дівчинка не ворушилася, загіпнотизована білосніжною рукою смертоносної феї, що підзивала її. За спиною лунали стривожені крики Енґрасі та Хосепі, які вже побачили, що коїться. Чоловік майже дістався мети. Він простяг руку і торкнувся локонів Амаї, що розметалися по плечах. Тієї ж миті задні дверцята відчинилися, і показалася темна штанина й туфля на високому підборі. Власниця білосніжної руки прикрила голову каптуром пальта, проте кілька чорних гладких пасом вибилися назовні, обрамляючи приховане тканиною обличчя. У пам’яті Ігнасіо закарбувалися колір і текстура її волосся, якого він ніколи не торкнеться, але завжди вважатиме схожим на вовчу шерсть. Біла рука ще раз хитнулася у повітрі, а потім чіпкі пальці зімкнулися на лікті Амаї і грубо поволокли її до машини. Та Ігнасіо не барився. Обхопивши руками талію дівчинки, він щосили смикнув її на себе. Амая відчула, як її ноги відірвалися від землі, а тіло злетіло над асфальтом. Рука, що вчепилася в її лікоть, зісковзнула з тканини пальта. Нігті заскреготіли. Незнайомка не послабила хватки, коли дотягнулася до її долоні й залишила на шкірі глибоку червону борозну. Вона вперто не хотіла відпускати здобич зі своїх пазурів, аж поки Ігнасіо не зробив другий ривок і остаточно не визволив Амаю.

Подальші події розгорталися дуже стрімко. Жінка прошмигнула в салон. Дверцята затріснулися. Машина набрала швидкість і загубилася вдалині. Енґрасі та Хосепі наздогнали їх. Ігнасіо глибоко вдихнув повітря. Обіймаючи Амаю, він чув, як шалено калатало маленьке серце оленятка. Він поставив її на землю, але не випускав з обіймів. Відступив лише тоді, коли Енґрасі та його дружина підбігли до них. Обидві навперебій скрикували: «О господи!» і «Дякувати богу!» Обмацуючи волосся й одяг дівчинки, вони одночасно розпитували її. Раптом Енґрасі заверещала. Племінниця була поранена, з її руки текла кров. Ігнасіо нахилився і торкнувся її долоні.

Подряпини на пальті були чіткими й глибокими — здавалося, хтось проштрикнув тканину зубцями виделки, а не просто провів нігтями.

З білих клаптиків зідраної шкіри, під якими виднілася рожева плоть, сочилися багряні цівки крові.

— Усе добре, — прошепотіла Амая, дивлячись йому у вічі. — Майже не болить.

Ці слова не обдурили Ігнасіо. У її голосі бриніла паніка, яку дівчинка намагалася стримати, аби заспокоїти їх. Він відчув, як від тривоги защеміло серце. «Майже не болить», — подумав він і зітхнув. Ніякого полегшення не було, хоча його дружина й тітка Амаї невпинно повторювали, що він врятував її. Можливо, Ігнасіо погодився би з ними, якби не бачив очей тієї жінки. У її погляді не було ні ненависті, ні образи, ні божевілля. Коли Ігнасіо позирнув на неї, рішуче налаштований не відпускати Амаю, вона весело посміхнулася, показавши маленькі гострі сточені зуби, які бувають у щурів або малих дітей, коли затримується зміна молочних зубів. Він не відвертався, аж поки вона не затріснула дверцята машини. Найбільше його вразило, що жінка поводилася так, ніби зовсім не сердилася і не зазнала поразки. Було ясно, що ця вовчиця повернеться.

42. Басаґра

Новий Орлеан, Луїзіана

Вівторок, п’ята година ранку, 30 серпня 2005 р.

Джонсон легенько торкнувся її плеча.

— Саласар, прокиньтеся. Нам повідомили про постріли. Дуже близько звідси.

Амая одягла бронежилет і обвела швидким поглядом кімнату, перевіряючи, чи нічого вони не забули.

— Котра година? Надворі ще не розвиднилося... — пробурмотіла вона, намагаючись вийти з оціпеніння й остаточно прокинутися. За вікном виднілося темне небо.

— Трохи більше п’ятої.

— Низка пострілів?

— Конкретних даних немає. Постріли в приватному будинку біля цвинтаря Сент-Луїс. Ті, хто зателефонував на гарячу лінію, гадають, що це сталося на вулиці Бельвіль. Вони не зовсім певні, — сказав Булл.

— Ця інформація навряд чи стане нам у пригоді. Вулиця Бельвіль тягнеться від першого до другого цвинтаря, й обидва мають назву Сент-Луїс, — пожалівся Шарбу.

— Крім того, вони говорять про заручників, — уточнив Джонсон.

Амая стрибнула у човен і влаштувалася у кормовій частині поряд із Буллом, який вже завів двигун і швидко відчалював із патіо.

— Чи означає це, що він досі перебуває у будинку? Тримає родину в полоні? — спитала Амая.

— Поки що не знаємо, — відповів Булл. — Попередження надійшло не від рятувальної служби. Нам передали інформацію з катера Червоного Хреста, який пропливав неподалік. Це пояснює, чому вони погано орієнтуються. Багато волонтерів не є місцевими, а більшість табличок із назвами вулиць знесло вітром.

Амая з силою вчепилась у канат, що огинав весь човен по периметру. Пласке дно було неабиякою перевагою, якщо ті, хто подорожував на борту, гадки не мали, скільки гілок, уламків або навіть автомобілів могло бути під водою, поки вони мчали на великій швидкості. Саме з цієї причини рятувальні бригади зазвичай обирали надувні човни. Щоправда, ризик напоротися штурвалом або гребним гвинтом на якийсь предмет залишався високим. Якби така халепа трапилася, вони би попадали у воду.

Булл взяв курс на кладовище номер один. Якщо інформатори були немісцевими, вони, ймовірно, не знали про існування другого цвинтаря Сент-Луїс, інакше уточнили би цю деталь.

Допливши до Бельвіля, «Зодіак» уповільнив рух. Гудіння двигуна стихло, внаслідок чого став чутним несамовитий лемент, що долинав з одноповерхового будиночка. Завдяки цьому ґвалту група моментально дісталася мети.

Вода залила більше половини будівлі. Одне з розчахнутих бокових вікон під двосхилим дахом було скупо осяяне мерехтливим жовтим світлом, що, напевно, випромінювалося свічками (саме з цього вікна доносилися крики). Пришвартувавшись, агенти вилізли на насмолену палубу і за вказівкою Булла увірвалися до маленького помешкання. Горище, хоч і мало необхідні для евакуації двері, виявилося тісною кімнаткою між стелею і дахом. Прості колони — без жодних слідів фарби чи лаку — були вбудовані у фундамент крізь підлогу. З боків стирчав жовтий облізлий ворс, яким довелося застелити всю поверхню, щоб він виконав ізоляційну функцію. Майже під вікном лежав темношкірий чоловік похилого віку — маленький і зморшкуватий. Розпростертий на дошках, мокрий від поту, він важко дихав від сильного болю, схопившись правою рукою за груди. Амая подумала, що в нього стріляли. Цю здогадку підтверджувала стара жінка з рушницею у руках: вона цілилася у бік крутих сходів, що вели вниз, і люто вигукувала погрози, адресовані комусь, хто спустився і сховався у темряві. У найнижчій частині даху, між задушливим жовтим ворсом, скрутився калачиком маленький хлопчик років чотирьох-п’яти. Він плакав — дуже голосно й невтішно.

Щойно увійшовши всередину, Амая помітила, що її шкіра вкрилася плівкою поту. Температура сягала близько сорока п’яти градусів. Скрізь пахло пліснявою, сечею, потом, а ще чимось різким і водночас спертим (вона припустила, що цей запах виходить з дивного ізоляційного матеріалу). Єдиним джерелом світла була свічка всередині старовинної лампи. Старенька поставила її біля ніг таким чином, аби сяйво падало на сходовий проліт. Щоразу, як вона рухалася, її тінь металася по стінах, і час від часу на горищі ставало зовсім темно.

Шарбу обхопив жінку ззаду й обеззброїв її з певним артистизмом — спокійно і рішуче. Жінка випустила рушницю, але знову заголосила, звертаючись до якогось незнайомця внизу. Така поведінка стривожила Шарбу, і він націлив свій пістолет туди.

Спека, сморід, крики, плач зливалися в єдине ціле. Нестерпна, клаустрофобна атмосфера. Обдертий ворс не рятував від спеки й, судячи з усього, створював незвичайні акустичні ефекти: всі звуки неначе зосереджувалися у центрі крихітного приміщення. Промені ліхтарів хаотично скакали то тут, то там, поки агенти шукали схованих зловмисників. Амая важко дихала з відкритим ротом, силкуючись не зомліти, не втратити над собою контролю, абстрагуватися від лементу жертв, голосів Булла й Шарбу, які просили їх заспокоїтися.

Джонсон нахилився над чоловіком. Просякнутий потом одяг здавався таким мокрим, наче на нього вилили відро води. Одним порухом руки Джонсон рішуче розірвав на ньому сорочку й оглянув рану: крові не було, проте на грудях виднівся слід від сильного удару, облямований кількома червоними точками, що потроху набували фіолетового відтінку там, де утворилася гематома.

— Гадаю, це інфаркт, — мовив він без особливої впевненості.

Старенька вже відкинула зброю, метнулася до Шарбу і схопила його за талію ззаду, голосно буркочучи різні нісенітниці і вказуючи кудись у темряву. Вона явно сумнівалася, як краще вчинити — чіплятися за детектива або відштовхнути його до сходів. Булл стояв поряд, намагаючись переконати її відпустити його напарника й розповісти їм, що трапилося. Та всі зусилля були марними. Жінка без упину вигукувала незрозумілі фрази, супроводжуючи це істеричне виття божевільним танцем — постукувала підборами, підстрибувала, кидалася вперед і відходила назад. Вона ні на секунду не замовкала й не опускала руку, простягнуту в бік сходів.

Дюпре відступив до воріт, за якими простиралося бездонне небо — настільки чорне, що, здавалося, світанки лишилися в іншому житті й більше ніколи не настануть. Він націлився кудись надвір і вистрелив. Прикріплений до дула пістолета ліхтар окреслив сліпучу дугу в повітрі. Пролунав страшний гуркіт. Тісний простір поглинув звук, створивши дивний акустичний ефект свистячого потоку повітря, що моментально оглушив присутніх і змусив їх розвернутися до Дюпре. Коли всі сфокусували на ньому погляд, він нічого не сказав їм, хоча Амая сумнівалася, що вони розчули би його слова через гудіння у вухах, подібне до того, що спостерігається при зміні рівня артеріального тиску. Дюпре підніс палець до губ, закликаючи їх мовчати. Потім він переступив через тіло чоловіка й повільно рушив туди, де зачаївся хлопчик. Він сів навпочіпки таким чином, що його голова опинилася прямісінько під дахом. Стараючись не засліпити малого яскравим світлом, агент мовив до нього стишеним голосом:

— Ми з поліції. Прийшли допомогти вам. Припини плакати й послухай мене. Чи є ще хтось у будинку?

Хлопчик замовк і кивнув у бік сходів.

— Гаразд. Я зрозумів, що внизу хтось є. А нагорі нікого немає? Там ніхто не сховався?

Хлопчик заперечно мотнув головою і знову вказав на сходи.

— Він торкався тебе? — спитав Дюпре, тицьнувши пальцем собі в груди.

— Ні, тільки дідуся.

— Добре. Залишайся тут, — звелів Дюпре, зводячись на ноги. Він поклав зброю у кобуру і перемкнув увагу на стареньку. Взяв її за плечі, відсунув від Шарбу, розвернув обличчям до себе й лише тоді запитав: — Скільки їх було?

— Він забрав дівчат, — плачучи, відказала вона.

— Хто забрав дівчат? — поцікавився Дюпре, не підвищуючи голосу.

Його стратегія спрацювала. Хоча жінка досі була нажахана, вона вже не кричала. Відповіла спокійно:

— Самеді. Їх викрав Самеді.

Збентежений, Шарбу втрутився в розмову.

— Самеді?

— Самеді. Барон Субота. Le criminel. Злочинець. — Жінка знову зайшлася криком. — Самеді забрав моїх дівчат.

Дюпре та Булл обмінялися промовистим поглядом і кивнули. Амая глипнула на Джонсона з німим запитанням. Їй набридла їхня гра. Останні два дні вона постійно спостерігала за тим, як вони багатозначно дивляться один на одного і вживають якісь зашифровані слова. Що це, в біса, означало? Не підлягало сумніву, що диригент тут ні до чого. Не менш очевидно, що ці двоє — як Дюпре, так і Булл — чекали, що найближчими днями трапиться щось подібне.

— Вони внизу? Втекли через підвал? — Дюпре розпитував стареньку.

— Вони пішли й забрали дівчаток. А мій чоловік... — вона вказала на розпростерте тіло, — вистрелив в одного з тих демонів. Вони пішли без нього, а він сховався внизу. Я знаю, що він там, бо чую його шарудіння. Він не втік би далеко після того, що зробив мій Генрі. Їх не можна вбити, але мій чоловік знешкодив потвору. — Вона з гордістю розвернулася до Генрі. — Ось чому вони мало не вбили його.

— Скільки років вашим дівчаткам?

— Вісім і дванадцять. Анія і Белла. Мої онучки, сестри Джейкоба. — Вона вказала на темний куток, де зачаївся хлопчик. — Самеді забирає лише дівчат. Йому потрібна кров незайманих. Він хоче з’їсти їхні серця.

Покосившись на Дюпре, Булл кивнув у бік сходів.

Шарбу хитав головою туди-сюди, слухаючи незрозумілі пояснення старенької. Він був явно ошелешений тим, що Дюпре та його напарник вірили їй.

— Якого дідька?.. Можна дізнатися, навіщо?..

— Замовкніть, — суворо наказав Дюпре й знову зосередив увагу на жінці. Здивована такою реакцією, Амая глянула на нього. Потім підійшла до потерпілої і спробувала заспокоїти її:

— Сеньйоро, скільки чоловіків унизу?

— Один. Генрі вистрелив у нього і влучив у ногу. Інші покинули його. Він там. Я чую, як він ворушиться. — Вона тремтіла, не відриваючи очей від сходів.

— Добре подумайте. Чи є інший вихід звідти?

— Ні. Ми забили дошками двері та вікна, а самі сховалися нагорі. Будинок дуже старий. Цей прохід на дах був збудований як укриття під час повеней.

Дюпре витягнув пістолет і запалив ліхтар, після чого спрямував униз і те, й інше. Вода піднялася до першого прольоту, туди, де сходи звертали вбік і губилися у темряві. Цівка крові підтверджувала оповідь свідка. Судячи з обсягу пролитої рідини, поранений зловмисник мав от-от померти від крововтрати. Дюпре теж розчув дивний звук.

Плескіт, подібний до того, що лунає, коли людина умиває обличчя або хтось дуже худорлявий крокує ледь зволоженим піщаним берегом. Від його рухів піднімалися хвильки, що розходилися довкола, виштовхуючи каламутну воду з наступної сходинки. Дюпре розвернувся до жінки й прошепотів, вказуючи в глиб горища:

— Я хочу, щоби ви підійшли до свого чоловіка та онука й тихенько сіли там. Зрозуміло?

Навдивовижу мовчазна й покірна, жінка кивнула, відійшла назад і влаштувалася поряд зі старим, який важко дихав.

Дюпре жестом покликав Амаю та Джонсона, і вони підійшли впритул до Шарбу. Останній демонстративно хитав головою, виражаючи незадоволення, і кидав докірливі погляди на свого напарника. Було очевидно, що детектив сердився. Він став на тій сходинці, куди вказав Джонсон, але не заперечував, коли Дюпре й Булл очолили групу і почали спускатися першими.

Вони рушили вниз, уникаючи ступати у багряні калюжки. Іржавий запах крові зливався зі смородом брудної застійної води, до якого домішувалися земля, пліснява, гниль. Агенти притулилися до стіни, неподалік від майданчика, де сходи вели вбік.

— З вами говорить поліція... — Хлюпотіння було чудово чутним. Важко ступаючи, утікач здіймав бризки, що заливали нижні сходинки.

Шарбу вказав на вигин сходів, попередивши Дюпре, що підозрюваний зупинився за поворотом. Нічого дивного. Вода сягала голови людини, що стояла на повен зріст. Вибору не було — хоч-не-хоч, а він мусив пригальмувати.

— Ми знаємо, що ви там, і знаємо, що ви поранені! Киньте зброю у воду і підніміть руки над головою так, щоби їх було добре видно! — крикнув Булл.

І знову до них долинули плескіт і човгання ніг.

— Ми озброєні, іншого виходу немає. А ще ми знаємо, що ви поранені. Не ускладнюйте ситуацію. Якщо ви не залишите нам вибору, ми стрілятимемо, — категоричним тоном застеріг Булл.

Він висунувся за поворот і негайно відстрибнув назад.

— Він там, — беззвучно мовив детектив. — По коліна у воді. — Він вказав на власні коліна. Потім стиснув кулак і підняв великий палець, підтверджуючи, що не бачив зброї.

Дюпре обернувся, прагнучи попередити тих, хто ішов згори. Він побачив, що Амая вже спустилася слідом за ним.

Поки Дюпре прикривав Булла, той проминув наступний проліт і спустився збоку, весь час тримаючи підозрюваного на мушці. Щойно струмінь світла упав на нього, він почав ходити по колу, мов зацькований звір, ледве пересуваючи ноги в тісному просторі площею в один квадратний метр. Він не піднімав голови; обличчя було приховане масними пасмами волосся. Тіло розхитувалося туди-сюди, тож він мало не падав на кожному кроці. Булл спрямував промінь ліхтаря йому на ноги. Вода навколо нього почервоніла, і щоразу, як цей тип піднімав кінцівки під час своїх моторошних блукань, з калюжі крові випинався якийсь білуватий предмет. Потім його тіло знову ходило ходором, і він насилу робив наступний крок, якимось дивом не опускаючись на коліна. Булл прикинув, що той предмет має довжину близько двадцяти сантиметрів. Він не встиг його роздивитися, але припускав, що це руків’я ножа або маленький мачете. Іншої зброї не було — принаймні він не стискав її у долонях, оскільки допомагав собі руками, спираючись однією об стіну і чіпляючись другою за дерев’яне поруччя. Булл здійняв ліхтар, намагаючись розгледіти обличчя чоловіка, досі приховане під волоссям — поодинокі плішини чергувалися з брудними патлами, що нагадували шерсть шолудивої вівці. Булл зауважив, що незнайомець не видав жодного звуку — нічого не казав і не стогнав попри те, що втрачав кров і мав відчувати сильний біль через рану, що змушувала його плестися дедалі повільніше. Дочекавшись, коли він зробить черговий крок у нескінченному, маніакальному кружлянні, Булл удруге освітив його ноги. Чоловік підняв стопу над водою, і тоді Булл чітко побачив те, що його цікавило. Детектив спотикнувся і, втративши рівновагу, усівся на сходах. Стривожившись, Дюпре кинувся за ним. Однією рукою він цілився у підозрюваного, а другою допомагав Буллу підвестися. Вони зупинилися на дві сходинки вище від чоловіка.

Дюпре наказував йому лягти на землю, а Булл силкувався щось додати. Тим часом Амая спрямувала на них свій ліхтар згори. Освітлення стало яскравішим, що дозволило їм пересвідчитися у надмірній худорлявості переслідуваного, помітній навіть попри просторий балахон, що спадав до колін. Спина була згорблена, а шия неприродно запала між лопатками. Вузькі плечі й злегка округлі груди розвіяли всі сумніви щодо статевої приналежності.

— Це жінка, — попередила Амая своїх супутників.

Змучена істота не виявляла жодних ознак того, що бачить або чує їх. Вона безперестанку крутилася навколо власної осі, розмахуючи худезними руками, аби не впасти; її нігті — довгі й тверді, мов темні ядерця плодів, — чіплялися у поруччя, дряпаючи лаковану поверхню. Після чергового повороту Амая розгледіла, що саме налякало Булла. Коли жінка ступила вперед, занурившись у калюжу криваво-червоної води, стало ясно, що білий предмет, який вони сплутали з руків’ям ножа, був гострою зламаною кісткою, що стирчала з її ноги. Кожен крок давався їй дуже важко: вона насилу волочила роздуту стопу і щоразу, коли переносила вагу свого тіла на ногу, завдавала ще більшої шкоди розтрощеній великогомілковій кістці, що дедалі глибше встромлялася в її власну плоть.

— Боже мій! — зойкнула шокована Амая, не в змозі відвести погляд від рани. Її цікавило, як ця сердега могла триматися на ногах і не волати від болю.

— Трясця! Зупиніть її! — заблагав Шарбу, який ішов позаду.

Дюпре спустився на дві сходинки й поплескав її по плечу, змусивши розвернутися на 180 градусів. Вона впала, застрягнувши між поруччям і сходовим маршем. Поки Амая та Булл цілились у жінку, Дюпре світив на неї ліхтарем згори. Стримавши огиду, він випростав затягнену в рукавицю руку і майже торкнувся її щоки. Жінка інстинктивно подалася назад, немовби побоюючись, що він її вдарить.

— Я не завдам вам шкоди. Просто хочу побачити ваше обличчя, — мовив він. Амая розрізнила в його голосі якусь нову, незнайому емоцію.

Почулося щось схоже на шипіння.

— Я...

— Вона щось сказала. Заговорила з нами, — мовила Амая до своїх напарників.

Всі замовкли, намагаючись щось розчути.

І знову до них долинув невиразний шепіт. Хрипливе зітхання.

— Я... по... померла.

Амая глянула на Дюпре поверх плеча Булла і голови жінки.

— Здається, вона сказала, що... померла.

Дюпре розсунув довгі пасма жорсткого, як солома, волосся і різким жестом закинув їх за її голову. Обличчя жінки було попелясто-сірим; туго натягнута шкіра нагадувала пергамент, що ось-ось лусне; на черепі було так мало плоті, що крізь щоки виднілися обриси зубів.

Сухі, потріскані губи були вкриті кіркою на кшталт герпесу, а величезні очі без вій ще більше розширилися через викид адреналіну. Найжахливішим був погляд: хоча її переповнював страх, очі мертвої риби залишалися порожніми, без жодного проблиску надії.

Дюпре став навколішки перед жінкою і зазирнув їй у вічі.

— Я померла, — повторила вона.

Дюпре спрямував промінь ліхтаря на її зіниці й пересвідчився, що вони майже не реагували на світло.

— Як вас звуть? Скажіть мені своє ім’я, — спитав він, підвищивши голос.

Тоді жінка зробила дивний жест, ніби щойно прокинулася або прийшла до тями. Сполошившись, вона різко підняла голову. Між набряклими губами показався білий язик, обліплений грибковим нальотом вершкового кольору. Бурі зуби ледве трималися на хворих яснах.

Губи злегка ворухнулися. Звідкись із глибин горла долинув низький звук, що вирвався назовні разом із потоком слини.

— Ме-е-дора...

Дюпре відчув запах могили з її рота. Нажаханий, він відступив назад.

— Це неможливо... я не вірю. — задихаючись, сказав Булл. Він відкинув пасмо волосся, що прикривало шию цієї істоти. Суха, зневоднена шкіра потемнішала через пурпурову пухлину, але, попри це, татуювання лишалося видимим. Її ім’я було викарбувано красивими літерами в стилі рококо. — Це Мéдора Ліретт. Боже милостивий! — пробурмотів Булл.

Жінка здійняла праву руку і вперлася п’ятьма довгими пальцями у груди Дюпре. Той недовірливо дивився на неї.

— Медора. Медора Ліретт, — повторив він.

Жінка відповіла йому ледь чутним, замогильним голосом:

— Басаґра. Я мертва. Так само як і ти.

Дюпре зблід і почав судомно ковтати повітря, неначе йому забракло кисню або ним опанувала раптова втома. Він упустив зброю, а разом із нею ліхтар, що осяював жіночу постать. Чоловік підніс праву руку до грудей, поклавши її на кістляві пальці Медори. Він анітрохи не сумнівався, що його схопив інфаркт, і збирався сказати про це, але вже був неспроможний говорити. Його обличчя змокло від поту, і він затремтів усім тілом, перш ніж знепритомніти й упасти горілиць.

43. Повернення

Флорида

Бред Нельсон сунув пальці під оправу окулярів і з силою протер перенапружені очі. Поїздка тривала багато годин. Чоловік мчав не зупиняючись, не зважаючи на систему контролю втоми, яка щонайменше тричі попереджала про необхідність перепочити. Він не міг дослухатися до цих порад і до того ж не бачив потреби, оскільки чудово почувався — лише почервонілі очі видавали, що він доклав величезних зусиль, подорожуючи на машині вночі.

Нельсон проїхав довгий шлях, але думав не про велику відстань, подолану за день, а про події, які змінили геть усе вісім місяців тому, однієї фатальної ночі у Ґальвестоні, про пекельні муки, що їх він витерпів, перш ніж психологічно підготуватися до змін. Переїзд до Ґальвестона виявився хибним рішенням. Усе було неправильним — тамтешнє життя, його робота, вплив того місця на його дітей і на його подружні стосунки. Весь його світ був ущент зруйнований через миттєву слабкість, і відтоді він мусив спокутувати провину. То була терниста дорога, повернення до самісіньких витоків у болісному процесі визнання і виправлення власних помилок. Він оступився, втратив контроль над собою і забув про святий обов’язок — керувати своїм життям. І зараз йому доводиться платити високу ціну за таку необачність.

На панелі задзеленчав дзвоник — побажання зупинитися і відпочити, подолавши наступні двісті миль. Бред Нельсон глянув на годинник. Десь за годину він доїде до будинку своєї дружини. Сара та діти, либонь, сплять або почали прокидатися і вже збираються виходити: вона — на роботу, а вони — до школи. Необхідно дістатися туди, перш ніж вони розійдуться; він сумнівався, що рішення, яке визріло в його душі, протримається до їхнього повернення. Нестримний порив підганяв його вперед, і цю енергію варто було використати якнайшвидше. Нельсон вимкнув сигнал на панелі й рішуче натиснув на педаль газу. Він не міг зупинятися зараз; провести репетицію за п’ятсот миль від будинку — це одна річ, а зовсім інша — втілити свій задум у життя. На вкритому шрамами обличчі промайнула крива посмішка. На нього очікувало непросте завдання, проте Нельсон знав, що має привід радіти. Недаремно він готувався до цього цілих вісім місяців.

44. Хаос

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Вівторок, 30 серпня 2005 р., 6:37

Відділення невідкладної допомоги лікарні «Черіті» було затоплене. Поранених заносили всередину через розбите вікно на другому поверсі. ФБР повідомило працівників по рації, що прибули нові потерпілі, тож медичний персонал скупчився перед пошкодженим фасадом будівлі. Головна лікарка зачитувала вголос попередній діагноз і віддавала накази.

— Чоловік, сорок чотири роки, тахікардія, біль і стискання у грудях, ускладнене дихання, холодний піт, запаморочення, знепритомнів на шість хвилин, але прийшов до тями. Скидається на інфаркт. Пацієнт служить у поліції, брав участь в операції звільнення заручників. Палата один.

Десять рук підхопили знесилене тіло Дюпре. Агент був блідим мов стіна. Стримуючи біль, він стискав зуби, поки санітари допомагали йому улягтися на ношах. Джонсон вийшов із човна слідом за ним. Тим часом друга бригада готувалася транспортувати старого.

— Чоловік, вісімдесят років, аналогічні симптоми, хоча він не зомлів. Палата три.

Пацієнта успішно витягли. Його дружина та хлопчик теж зійшли на берег.

— Нас сповістили, що ви привезли поранену жінку, — мовила головна лікарка, продивляючись свої нотатки.

Булл указав на великий згорток у віддаленому кінці човна. Двоє санітарів піднялися на борт.

— Навіщо ви її прикрили? Надворі дуже жарко, вона задихнеться.

За останні два дні працівники лікарні бачили майже все: потопельників, людей, що страждали від зневоднення і задухи, пацієнтів із кульовими пораненнями, жахливими порізами на руках і ногах, різноманітними травмами та переломами. Але вони, безсумнівно, не очікували, що перед ними відкриється настільки моторошне видовище, коли один із санітарів відкинув ковдру. Запах плісняви заполонив усе довкола.

— Чорт забирай! — скрикнув чоловік. Він подався назад і, спотикнувшись, упав на спину.

— Та це ж труп! — ошелешено видихнув його товариш.

— Ні, вона жива, — заперечив Булл, уникаючи дивитися на неї. — Наполовину.

— Наполовину, — роздратовано повторив Шарбу.

Головна лікарка взяла контроль над ситуацією.

— Витягніть її! — звеліла вона. — Жінка невизначеного віку, відкритий перелом малогомілкової і великогомілкової кісток, організм зневоднений, надзвичайно виснажена. Не забувайте, нам повідомили, що йшлося про звільнення заручників. Я хочу, щоб ви опанували себе і ставилися до неї як до жертви. Ворушіться! Ми бачили і гірші випадки.

— Ні, ми не бачили нічого гіршого, — прошепотіла одна з медсестер.

Амая глянула у бік коридору. Джонсон уперто стояв на варті перед зачиненими дверима палати, де лікарі надавали першу допомогу Дюпре. Шарбу переймався транспортною проблемою: він переконував водіїв дозволити йому поставити човен у лікарняному гаражі, оскільки побоювався, що в інших місцях його вкрадуть. А Булл кудись пропав, відколи вони прибули до лікарні. От халепа! Як же їй кортіло поговорити з ним!

Вона роззирнулася довкола. Зали очікування облаштували як додаткові палати; ліжка, ноші, інвалідні візки були звалені докупи посеред приміщень або громадилися уздовж стін у коридорах. Стогони поранених і хрипи хворих зливалися у хмару гарячої пари, що нагадувала туманний серпанок — прозорий і зловонний. Кондиціонер не працював. Попри те що санітари відчинили всі вікна (а в деяких навіть вибили шибки), душна, спекотна атмосфера була нестерпною.

Раптом Амая угледіла хлопчика, якого вони привезли сюди. Він був сам. Сидів на підлозі, навпроти стійки реєстрації. Тримав у руках дві маленькі фігурки, проте не грався з ними. Погляд був спрямований у якусь невидиму точку на стіні. Дівчина вирішила пересісти поближче до нього, тим паче що звідти можна продовжити стеження за Джонсоном і бути в курсі того, що відбувається: двері палати були добре видимими. Вона принесла дві пляшки води, вмостилася біля хлопчика й передала йому одну з пляшок.

— Тебе звуть Джейкоб, правда?

Він кивнув.

Вона розмірковувала над тим, як заохотити його продовжити розмову. Аж тут Джейкоб мовив:

— А як тебе звуть?

— Амая. — Вона простягла йому руку.

— Яке дивне ім’я!

Вона усміхнулася.

— Мабуть, так. Воно іноземне, не тутешнє.

— І що це означає?

— Що це означає? — повторила вона, не розуміючи, що він має на увазі.

— Джейкоб походить з біблійного «Яків». Белла означає «красуня» італійською. Анія була королевою Місяця.

Амая подумала, що такий малий хлопчик не бачив суттєвої різниці між «богинею» і «королевою».

— Белла й Анія — твої сестри? Дівчата, яких викрали?

Він кивнув.

— А де твої батьки?

— Працюють у Батон-Руж. — Вона помітила, що він засмутився, згадавши їх. — Вони незабаром приїдуть. Так сказала бабуся, — не надто впевнено додав він.

— Це означає «кінець».

Джейкоб збентежено позирнув на неї.

— Амая означає «кінець», «фінал». Дехто каже, що моє ім’я походить від праматері. Амая — мати всіх людей. Початок або кінець.

Хлопчик усміхнувся.

— Це дуже дивно.

— Так, згодна з тобою. Це дивно.

Він показав їй дві фігурки, таких собі тварин-мутантів. Амая не змогла визначити, до якого виду вони належали. Одна була повністю жовтою, схожою на товстого кроля, а друга нагадувала маленького дракона з язиками полум’я на хвості, а не всередині пащі.

— Кого ти обираєш?

— Дракона, — не думаючи, відповіла вона.

— Це Чарізард — покемон вогняного й летючого типу. Пікачу кращий.

Вона зрозуміла, що Пікачу — друга фігурка. Також звернула увагу на те, що хлопчик відчуває полегшення через те, що вона схиляється до дракона.

— Тоді я обираю Чарізарда.

Джейкоб віддав їй фігурку.

— Це тобі.

Амая здивувалася. Вона гадала, що Джейкоб пропонує погратися. Натомість він зробив їй подарунок.

— Дуже дякую, Джейкобе, але я не можу прийняти це, — сказала вона, тримаючи дракона в руках. Перевернувши його, вона побачила, що Джейкоб щось написав унизу. Амая показала йому позначку.

— Це твоє ім’я?

— Так.

— Ти підписуєш усі свої іграшки?

— Так.

— А чому?

— Тому що Анія теж збирає покемонів і завжди каже, що мої іграшки — її іграшки.

Амая зміряла його пильним поглядом. Розстебнувши бронежилет, вона вийняла аркуш, обережно розгорнула його й показала хлопчику світлину, підібрану нею напередодні у конференц-залі. На зображенні було чітко видно бокову частину скрипки й загадкову подряпину.

— А що ти скажеш, якщо я покажу тобі ось це?

Джейкоб взяв знімок, трохи нахилив його й заходився уважно вивчати.

— Скажу, що ця скрипка належить хлопчику, якого звуть Мік.

— Мік? Гадаєш, тут написано це слово?

Джейкоб кивнув.

— Тут написано «Мік». Це скрипка Міка, — впевнено проголосив він.

Амая вивчала фотографію, здивована раптовим відкриттям. Вона знову перевела погляд на хлопчика.

— Скільки, по-твоєму, йому років?

Джейкоб замислився.

— Мабуть, він вчиться у четвертому чи п’ятому класі.

— Чому ти так думаєш? — захоплено спитала вона. Їй хотілося почути його пояснення.

— Бо він пише літери разом, а малі діти пишуть їх окремо.

— Авжеж. Ти вже дорослий, — усміхнулася Амая.

Перевернувши дракона, вона пересвідчилася, що літери імені хлопчика справді зливалися в одне слово.

— Джейкобе, ти дуже допоміг мені. Я не хотіла забирати твого Чарізарда, але доведеться залишити його. Переконана, що він принесе мені велику удачу. — Вона згорнула світлину надвоє і сховала її разом із фігуркою, після чого позирнула на Джейкоба, який зосереджено спостерігав за нею. — Прикро, що я не можу нічого подарувати тобі.

Хлопчик опустив очі. Простеживши за траєкторією його погляду, Амая побачила, що він дивиться на кобуру, прикріплену до її пояса.

— Ти хочеш мій пістолет? — здивувалася вона.

Джейкоб зробив ствердний жест.

— Ти ж знаєш, що він справжній, — дуже серйозно мовила дівчина.

— Так.

— Тоді ти маєш розуміти, що я не можу віддати його тобі. Дітям заборонено ходити зі зброєю.

Він засмучено кивнув.

— Навіщо тобі пістолет?

— Мені страшно. — Він затремтів і покосився на стіну.

Амая глянула туди, але не помітила нічого підозрілого.

Трохи повагавшись, вона обняла його за плечі й пригорнула до себе, наче близького друга.

— Послухай, я теж боялася, коли була дитиною твого віку. Але ти маєш вирости й вступити до поліції, щоб носити пістолет.

— Ти вступила до поліції, тому що боялася в дитинстві?

— Так. Можливо. Я певна, — виправилася Амая, усвідомивши, що в певному сенсі це правда.

— А зараз тобі вже не страшно?

— Страшно, але я маю ось це, — відповіла вона, вказавши на зброю. — І ось це. — Посміхнувшись, вона тицьнула пальцем у поліцейський значок. — Завдяки їм я маю право переслідувати тих, хто лякає людей.

Здавалося, Джейкоб не надто переконаний.

— Ти вбиваєш їх, коли зустрічаєш?

Амая довго обмірковувала відповідь. За інших обставин вона відповіла би «ні», зброя потрібна не для вбивства, а для самозахисту, її варто використовувати з єдиною метою: завадити негідникам шкодити іншим. Однак вона глянула на переляканого хлопчика, що стояв перед нею, і зрозуміла, що не може дурити його, вживаючи заяложені штампи. Це було б недоречно після всього, що сталося.

— Так, я розправляюся з ними.

Джейкоб усміхнувся, але негайно опустив голову і знову покосився кудись убік.

— Не всіх можна вбити. Деякі не помирають. Як той зомбі, що сховався внизу. Мій дідусь вистрелив у нього, а йому навіть не було боляче — він пішов далі, мов зламаний робот. Що ти робитимеш, якщо зустрінеш мерця або привида? — У його голосі бринів справжній жах.

— Ти добре розгледів тих, хто вдерся до вашого будинку?

— Двоє чоловіків у масках і один схожий на ту жінку. І один привид, який був ватажком.

— Привид був ватажком? Чому ти так вирішив?

— Тому що він не розмовляв. Віддавав їм накази подумки... А його обличчя...

— Що з ним?

Джейкоб потупився і заціпенів на кілька секунд. Амая була певна, що він набирався сміливості. Хлопчик підвівся і простяг їй долоню, запрошуючи супроводити його. Не розуміючи, чого він хоче, вона взяла його за руку і рушила слідом. Вони пройшли якихось чотири кроки й зупинилися перед стійкою реєстрації. І тоді їй стало ясно, куди він косився і чого боявся. Джейкоб здійняв руку і, відвівши очі, вказав на анатомічний плакат, де було зображено людське тіло без шкіри, з чітко прокресленими м’язами.

— Його обличчя було таким.

45. Янгол-охоронець

Елісондо

Ігнасіо Альдекоа не мав будильника, бо ніколи не потребував його. Він запалив лампу і взяв із нічного столика успадкований від батька годинник. Була п’ята ранку. Він не сумнівався, що, коли спуститься до їдальні, побачить червоні жарини в каміні. Цілу ніч чоловік не змикав очей. Попри всі зусилля, йому не вдавалося викинути з голови той погляд, де панувала непроглядна темрява. У пам’яті невпинно прокручувався калейдоскоп тих самих образів: біла рука, що хиталася у повітрі; мереживний рукав, що прикривав її; гладке чорне волосся вовчиці; хижа посмішка.

Хоча Ігнасіо не відчував апетиту, він ситно поснідав, як це зазвичай робив щоранку. Виходячи з будинку, він помітив дещо, що не викликало особливого зачудування: вперше за багато років його дружина замкнула двері на ключ. Найближчий хутір був за три кілометри звідси, тож вони воліли залишати двері відчиненими. Кілька секунд він дивився на ключ, розмірковуючи над тим, чи вдалося Хосепі розгледіти незнайомку в машині. Поза сумнівом, вона побачила достатньо, аби стривожитися і вирішити зачинити двері, які ніколи раніше не зачиняла. Чоловік вийшов (не забувши знову замкнути їх) і рушив до хліва, підкликаючи свистом своїх собак Аржі та Іпара — двох бордер-колі, нерозлучних помічників.

Опівдні, коли Ігнасіо повернувся додому, Хосепі розмовляла по телефону з Енґрасі. Він не став нічого запитувати: окремі фрази дозволили йому скласти уявлення про суть їхньої розмови. Напередодні вони навідалися до відділку Цивільної гвардії і написали заяву. Того ж ранку сержант зателефонував його дружині й повідомив, що у списках французької поліції не значиться жодної машини з таким номером. Мабуть, вони неправильно занотували, переплутали якусь літеру з цифрою. Ігнасіо злегка хитав головою, нарізаючи їжу собакам. Результат розслідування анітрохи не здивував його: або номер був фальшивим, або гвардієць полінувався шукати зловмисницю. Він бачив насмішкувату гримасу, яку скорчив сержант, коли думав, що ніхто на нього не дивився. Можливість викрадення видавалася йому чимось немислимим на кшталт нападу інопланетян; він навіть сформулював три чи чотири теорії про ступені п’ятничного сп’яніння туристів та схильність маленької дівчинки фантазувати й хибно тлумачити події.

Утім, Ігнасіо було байдуже. Він прийняв рішення.

Сидячи у класній кімнаті, Амая побачила Ігнасіо, який зупинився у патіо. Вона знала, що тітка прийде по неї, але зраділа його появі. Вкрай серйозний, чоловік нерухомо стояв під лагідним zirmiri, не ховаючись від струменів води, як це робили інші люди. На ньому були темно-синій плащ і чорний ажурний берет, що переливався сріблястим сяйвом від крихітних крапельок, які рясно вкривали його. Поблизу сидів насторожений Іпар.

Коли задзеленчав дзвоник, Амая, як завжди, вийшла останньою, пропустивши вперед юрбу галасливих дітлахів. Декотрі підійшли до Ігнасіо і навіть поривалися торкнутися Іпара.

— Він кусається, — серйозним тоном попередив той, звертаючись до найсміливіших.

Амая усміхнулася, побачивши вираз їхніх облич, коли вони відсахувалися і прикривали руку, немовби побоюючись, що собака дійсно укусить їх. Коли дівчинка підійшла до них, Ігнасіо нахилився до неї.

— Як твоя рука? — спитав він, звернувши увагу на пов’язку.

— Пусте! — скрикнула вона, ніби вибачаючись. — Тьотя постаралася.

Ігнасіо жестом наказав собаці встати. Той почав обнюхувати Амаю і кружляти навколо неї. Потім повернувся на своє місце й усівся біля ніг господаря.

Дівчинка простягла руку і дала йому понюхати пов’язку.

— Амає, це Іпар. Бордер-колі, найкраща вівчарська порода з-поміж усіх. Моя родина давно тримає їх, цей Іпар — праправнук першого Іпара, представник четвертого покоління. Він має надзвичайні нюх і слух, завжди зберігає пильність і відчуває небезпеку. Дуже сміливий. Відсьогодні Іпар дбатиме про тебе. Це твій пес.

Усміхнувшись, Амая широко розплющила очі. Трохи згодом нею опанували сумніви.

— А тьотя?..

— Твоя тьотя не заперечує. Кілька днів я супроводжуватиму вас від школи додому і від дому до школи. Амає, ти можеш гратися з ним, але не дозволяй іншим дітям торкатися його. Іпар не може мати друзів, він підкорюється лише своєму господареві. Його господиня — ти. Не відходь від нього. Поки він поряд, з тобою не станеться нічого поганого. Іпар здатен битися з вовком, і в разі потреби він це зробить, аби захистити тебе.

Амая позирнула на Іпара, оцінюючи його силу. Потім дівчинка перевела погляд на Ігнасіо, і він здогадався, про що вона думає. Амая ніколи не бачила вовка, сприймаючи його як дикого звіра, якого показували у документальних фільмах про природу, — такого ж екзотичного, як бенгальський тигр або африканський лев. Їй потрібні були інші гарантії. Саме тому він сказав те, що мав сказати:

— Якщо відьма повернеться, він уб’є її.

— Справді? — В її голосі бриніло бажання повірити йому.

— Іпар знищить відьму, даю тобі слово.

Дівчинка не посміхалася, усвідомлюючи серйозність ситуації. Вона поклала поранену руку на голову собаки й мовила до нього:

— Ходімо, Іпаре.

46. Без шкіри

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Ранок вівторка, 30 серпня 2005 р.

Амая побачила Джонсона, який стояв на порозі палати й жестом кликав її. Потім він попрощався з незнайомим чоловіком. Не випускаючи руку Джейкоба, вона попрямувала туди.

— Щось відомо?

Джонсон нетерпляче розвернувся до дверей.

— Поки що нічого. Якісь люди постійно заходять і виходять, але нічого не кажуть. Я покликав вас, бо маю розповісти дещо важливе.

Амая звернула увагу на його обличчя. Джонсон помітно зблід, хоча в лікарні було дуже жарко. Шкіра виглядала тьмяною, неначе після зими. Навіть вуса — найвиразніша риса його обличчя — здавалися маленькими й понурими, втративши свою звичну пишність та силу.

Він хвилювався за Дюпре. Вона не дорікала йому за це. Було очевидно, що агенти поважали один одного попри те, що Джонсон відверто не схвалював його таємної змови з Буллом і приховування інформації. Та відданість начальнику важила більше.

Джонсон подивився їй у вічі, ймовірно, бажаючи припинити цей прискіпливий огляд.

— Ви бачили чоловіка, з яким я розмовляв? То був Лоренцо.

Вона збентежено позирнула на агента.

— Філ Лоренцо, з волонтерської групи «Врятуй мене». Вони розмістили свою базу в лікарні. Пам’ятаєте? Ми телефонували їм учора вранці.

— Напарник Бреда Нельсона, — згадала вона. — І що ж він сказав?

— Багато чого, хоча сумніваюсь, що ця інформація стане нам у пригоді. Все неоднозначно. З одного боку, він каже, що Нельсон зникав кудись принаймні один раз, а якось приїхав пізніше. Крім того, під час одного з виїздів Лоренцо прикрив його, сказавши, що Нельсон вирушив до іншого контрольного пункту, хоча насправді той поїхав додому. Очільник групи нічого не дізнався.

Амая кинула на нього запитальний погляд. Усе збігалося.

— Також Лоренцо підтвердив, що Нельсон мав проблеми у шлюбі й прагнув розв’язати чимало сімейних конфліктів. Він ставився до цього з розумінням, оскільки десять років тому сам був на межі розлучення. Багато пив. Ось чому він ототожнив себе з Нельсоном і вирішив допомогти йому: він зізнався, що свого часу дуже страждав і соромився ділитися особистими переживаннями. Лоренцо таємно відвідував Клуб анонімних алкоголіків і постійно вигадував якісь приводи втекти з дому. У той період він був професійним брехуном, хоча розуміє, що йшлося про певний життєвий етап і це випробування можна подолати, коли людина психологічно готова йти далі. Цитуючи дослівно: «Те, чого ти соромишся, стане підставою пишатися собою». Він навіть показав мені нагороду — жовто-блакитну медаль, якою його відзначили за десять років тверезості.

— Отже, він вважає, що Нельсон схильний до алкоголізму?

— Здається, він не схотів запитати у нього напрямець.

— Ясно. Ми маємо справу з чоловіком, який забезпечує йому алібі, тому що ототожнює себе з ним і вважає його алкоголіком. Очевидно, що ця інформація не проливає світла на відомі нам факти, а лише підтверджує, що Бред Нельсон мав серйозні сімейні проблеми, прагнув вирішити їх і неодноразово відлучався з місця роботи. Він відвідав усі містечка, де були скоєні вбивства родин. І ніхто про це не знав, крім його чарівного напарника.

— Попри це, ви не думаєте, що він є диригентом...

— Мені здається, що напади гніву більш притаманні тим, хто пиячить. Збори Анонімних алкоголіків часто проводяться у місцевих парафіях. Не забувайте, що капітан Рід бачив, як Нельсон крадькома заходив до церкви, хоча ніхто не підозрював, що він — набожна людина.

— Ясно. Як я вже казав, маю ще одну новину. — Він легенько постукував ноутбуком по наплічнику. — Мобільні телефони досі не працюють, але здається, що інформаційна система лікарні не вийшла з ладу. Одна медсестра розповіла, що мережа Інтранет працює, хоча з перебоями. Можна читати електронну пошту. Мені вдалося підключитися з допомогою вашого пароля. Надійшло кілька листів. Усе завантажується дуже повільно, довелося чекати двадцять хвилин, поки з’явиться текст. Одне повідомлення адресоване вам. — Він показав їй екран. — Відправник — Вірджил Ландіс, директор Американської страхової асоціації.

Амая читала лист, поки Джонсон тримав перед нею ноутбук і переказував зміст.

— Він пояснює вам особливості функціонування його асоціації та роботи інспекторів. Підтверджує, що ці особи мають доступ до всіх даних, вказаних у полісах, оформлених ними. Зазвичай вони виїжджають до зруйнованих стихійними лихами місць, аби підготувати документи на отримання компенсації — у таких випадках виплати здійснюються із загального фонду. Якщо чесно, мені видається дивним, що Ландіс виявляє готовність до співпраці й нічого не приховує. Єдине, що він умовчує, так це інформація про інспекторів певної вікової категорії з трьома дітьми. Каже, що не має права розкрити її в електронному листі, який може прочитати будь-хто.

Він знизав плечима, виражаючи покірність долі.

Амая відвела очі від екрана.

— Хай там як, а ми майже не просунулися вперед. Я могла помилитися щодо віку його дітей. Зіставивши вік жертв, я дійшла висновку, що все повторюється, однак йому б не вистачило часу. Якщо вісімнадцять років тому він... — вона покосилася на маленького Джейкоба, який стояв поряд, — зробив це і зник, його діти мають бути молодшими, навіть якщо він поспішив розпочати нове життя. Джейкоб мені допоміг. Ймовірно, що зловмисник має сина, який вчиться у четвертому чи п’ятому класі. Його звуть Мік, Майкл або Мішель, і скрипка належить йому. Не виключено, що хтось із його братів та сестер теж грає. Гадаю, саме з цієї причини диригент повернувся до Ґальвестона й украв скрипку.

— Він згадав, що його син зробив позначку на інструменті, і вирішив, що це може вивести на нього, — припустив Джонсон.

Амая задумливо нахилила голову вбік.

— Я щойно помітила ще одну деталь. Коли диригент залишає скрипку на місці вбивств, він не просто перетворює будь-яке приміщення на концертну залу. Якщо його діти грають на скрипці, йдеться про ідеальну підміну. Це підтверджує версію про те, що вчинені ним злочини — репетиція вбивства його власної родини.

Джонсон кивнув, обмірковуючи почуте.

— Блискуча логіка, як на мене. Дюпре буде в захваті.

Амая втомлено засопіла, випустивши все повітря з легенів.

— Не знаю, все якось заплутано. Або я мислю надто логічно, або мій мозок силкується заповнити прогалини, вигадуючи абсурдні теорії.

— Я певен, що ви маєте шанс щось вивідати у Ландіса. Він пише, що вважає недоречним повідомляти таку інформацію електронною поштою, проте нічого не каже про судову заборону й на додачу надсилає вам свій номер телефону. Здається, йому кортить трохи попліткувати, — мовив Джонсон.

— Так, але мобільного зв’язку досі немає.

Джонсон нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Медсестра, з якою ми говорили про мережу Інтранет, зізналася мені, що стаціонарні телефонні лінії лікарні працюють. Інформаційні центри та головна станція перевантажені, тож сигналу не буде. Але вони встановили спеціальний код, що дозволяє здійснювати дзвінки до інших міст. На четвертому поверсі ви знайдете зачинені кабінети адміністрації. Там є телефони. Треба набрати 001. Вмієте користуватися відмичкою? — спитав він, сунувши їй у долоню дві металеві шпильки.

Вона простягла йому крихітну руку Джейкоба.

— Ця медсестра — дивовижна жінка. Або ви їй дуже сподобалися.

— Я ще не втратив усього свого шарму, — злегка усміхнувся він. На якусь мить його вуса стали менш понурими.

Амая згадала, котра година, вже після того, як набрала номер. Небо розвиднилося, поки вони з Джейкобом сиділи в коридорі. Вікна кабінету були заклеєні жахливим пластиком кислотного кольору, і це заважало бачити, що відбувається надворі. Дівчина позирнула на годинник: 7:40. Зважаючи на різницю у часі між Вашингтоном і Новим Орлеаном, цілком імовірно, що Ландіс уже не спить. Не варто гальмувати. Урешті-решт, якщо хтось дає тобі свій номер телефону, він не виключає можливості, що йому подзвонять о будь-якій годині.

Як виявилося, Ландіс таки прокинувся і снідав. Амая не вибачалася. За інших обставин вона, напевно, запропонувала би передзвонити пізніше, але зараз не мала права ризикувати: шансів знайти телефон було обмаль. Здавалося, Ландіс не заперечував.

— Сподіваюсь, що я став вам у пригоді. Правду кажучи, робота страхових інспекторів видається складною.

— Сеньйоре Ландісе, ви зробили мені ласку, повідомивши ваш номер телефону. Я розумію, що необхідна мені інформація може бути конфіденційною. Поки що я прошу вас надати інформацію загального характеру, доступну будь-якому відділу кадрів. Ви дуже допомогли б нам, оскільки ми проводимо надзвичайно важливе секретне розслідування. — Вона видала дурненький смішок. — Мені заборонено розповідати подробиці, але... ми підозрюємо, що один із ваших інспекторів замішаний у серйозній справі.

Джонсон мав рацію. Ландіс отримував неабияке задоволення від цієї розмови.

— Моя мета — допомагати поліції усім, чим можу. Уявіть мою реакцію, коли я побачив запит від ФБР. Я дуже радий співпрацювати з вами.

— Ви дуже люб’язні, сеньйоре Ландісе. Само собою, я розраховую на вашу стриманість, адже що довше ми співпрацюватимемо, то більше подробиць розслідування мені доведеться розкрити. Тим паче що йдеться про таку «делікатну» справу. — Вона інтонаційно виділила передостаннє слово, вимовивши його так, ніби закинула вудочку зі спійманою сардиною.

— Звичайно.

— Скажіть мені одну річ: чи всі інспектори виїжджають до місць, де трапилося стихійне лихо?

— Так, я писав вам про це. Вони мусять виїжджати, якщо треба офіційно підтвердити, що компенсацію виплачує відповідний фонд.

— І вони подорожують усією країною?

— Наша асоціація має чотири підрозділи, що обслуговують чотири великі зони, на які поділено США. Інспектори зазвичай пересуваються у межах своєї зони, але, якщо сталася масштабна катастрофа, їхні послуги можуть знадобитися в інших місцях. Як вам відомо, негайне реагування є вирішальним у таких ситуаціях. Іноді ми відряджаємо кількох інспекторів.

— Ви також писали, що вони ніколи не вирушають до певного регіону завчасно, навіть коли йдеться про прогнозований ураган на кшталт Катріни.

— Ми не можемо ризикувати життям наших співробітників. Це немислимо. Цілковите безглуздя. Тим паче що нам довелося би підвищити їм страхову премію, — сміючись, докинув він.

Амая припустила, що це популярний жарт серед працівників страхових компаній. Вона удала, ніби сміється.

— Достатньо того, що вони мають їхати туди. Запевняю вас, ця робота пов’язана з певними ризиками.

— Отже, інспектор має доступ до особистих даних, указаних у страхових полісах. Клієнти часто надають цю інформацію під присягою, чи не так?

— Так, фальшиві дані можуть стати перешкодою для здійснення виплат. Ми попереджаємо про це наших клієнтів під час оформлення страховки, — пояснив Ландіс.

— Авжеж. Чи потрібен інспекторам якийсь дозвіл, аби продивлятися приватну інформацію?

— Посада інспектора автоматично наділяє їх правом доступу до всіх відомостей, що зазначені у полісах, виданих нашими співробітниками.

Амая витримала паузу, уявляючи, як Ландіс облизується і по-котячому потягується.

— Чоловік, якого ми шукаємо, має від п’ятдесяти до шістдесяти років, — мовила вона.

Ландіс замурчав і видав звук, схожий на «ум-м», що посилило подібність із котом, збігаючись з образом, намальованим її уявою.

— Я бачу тут проблему. Майже всі, хто дослужився до інспектора, мають приблизно такий вік. Наша організація цінує відданість справі, але професійні знання та навички вважаються найважливішими. Здобуття досвіду — обов’язкова умова для призначення на цю посаду. У наших компаніях працюють кілька молодих інспекторів, проте більшість належать до згаданої вами вікової категорії.

— Якщо необхідно уточнити, я б сказала, що цей чоловік має років зо п’ятдесят п’ять. Одружений, троє дітей — найбільш імовірно, що двоє синів та одна донька. Не знаю, чи володієте ви такою інформацією, але один із хлопчиків може зватися Майклом. Йому близько десяти років.

— Ми — страхова компанія, яка керує іншими страховими компаніями. Нам відома вся інформація. Працівники зобов’язані оформляти страховку в нашій організації. Крім того, п’ять чи шість років тому ми склали картотеку, куди занесені дати народження усіх співробітників та їхніх дітей. Це дозволяє нам принагідно вітати їх.

— Скажіть, будь ласка, ви маєте офіси лише у Вашингтоні?

— Звісно ні, ми маємо значно більше офісів. До слова, у Вашингтоні розташовані адміністративні будівлі. Наш персонал працює у двох центральних представництвах: у Нью-Йорку та Остіні, Техас.

Амая автоматично підрахувала відстань. Нью-Йорк знаходився найближче від Кейп-Мей, штат Нью-Джерсі; Ґальвестон, Кіллін та Альворд — техаські міста; до Бруксвіля (Оклагома) рукою подати. Також було б нескладно дістатися Флориди та Нового Орлеана... Щоправда, якщо всі інспектори мали доступ до тієї самої інформації, вбивця міг діяти обережно — вилетіти до більш віддаленого місця, де мав пронестися потужний ураган. Амая насмілилася сформулювати останнє прохання:

— Сеньйоре Ландісе, я надішлю вам список місць, де за останні місяці сталися стихійні лиха, включно з Новим Орлеаном, де трагедія відбувається просто зараз. Не знаю, коли мені вдасться зателефонувати знову, хоча я намагатимусь зв’язатися з вами всіма доступними способами. Для проведення нашого розслідування було б дуже цікаво з’ясувати, хто з ваших інспекторів відвідував ті місця і коли вони виїжджали туди. Крім того, нам необхідно знати, чи брав хтось із працівників відпустку в ті періоди, коли передбачалися урагани, і хто перебуває у відпустці останні два дні.

— Угу, — пробурмотів Ландіс, який, напевно, занотовував почуте.

Раптом її осяяло натхнення.

— Чи не могли би ви зіставити місця народження ваших інспекторів із місцями, вказаними в цьому списку?

— Авжеж.

— Коли ви отримаєте ці дані?

Ландіс кілька секунд помовчав. Амая подумки благала його, щоби він зробив це якнайшвидше.

— Деякі я матиму вже сьогодні, але більшість даних необхідно взяти у нашому відділі кадрів. Скажімо, завтра опівдні.

Флорида, 30 серпня 2005 р., 7:40

Родинний маєток Нельсонів

Агентка Стелла Такер помітила, що її ліва нога затерпла. Вона спробувала випростатися, хоча це було неможливо у тісному фургоні. Її голова торкнулася стелі, що змусило її нахилитися вперед, аби витягнути ноги. Жінка розвернулася до п’ятьох чоловіків, що супроводжували її, і встигла побачити, що всі (за винятком Емерсона, який сидів біля неї, неподалік від заднього віконця) квапливо відводили погляд, удаючи, ніби не витріщалися на її сідниці. Вона закотила очі під лоба й заходилася масажувати собі литки, намагаючись відновити кровообіг. Гріх було скаржитися: коли її супутники дізналися, що вона знову поїде з ними й чергуватиме перед будинком Нельсонів, усі побризкалися дезодорантом; декотрі скористалися одеколоном і лосьйоном після гоління, а найсумлінніші навіть прийняли душ.

У навушниках чітко пролунав голос начальника SWAT — загону спеціального призначення.

— Він щойно ворухнувся. Руки досі схрещені на кермі, але голову підняв.

— Стривайте, — відповіла вона. — Пам’ятайте, що ми маємо чекати, коли Нельсон наблизиться до будинку, і реагувати лише тоді, якщо він поводитиметься дивно. Навіть якщо він озброєний, не варто заарештовувати його зараз. Прокурор рознесе нас на порох. Не забувайте, що йдеться про поліціянта. Дочекаємося, коли він увійде всередину.

Такер повторила це десять разів, хоча розуміла, що спецпризначенцям уривається терпець; вона теж була знервована і дратівлива. Ноги свербіли від тривалого сидіння навпочіпки біля заднього вікна — ця поза дозволяла їй тримати автівку Нельсона в полі зору. Інший варіант — стояти, нахилившись уперед. Але жінка знала, що це ризиковано: її саму заарештують за вбивство одного з тих дикунів, які сердито бурчали щоразу, як вона змінювала положення тіла, прагнучи полегшити біль у ногах.

Бред Нельсон просидів годину і сім хвилин у своїй машині, припаркованій перед будинком його дружини.

Коли чоловік приїхав, він зупинився навпроти входу і рішуче заглушив двигун. Такер не сумнівалася, що він вийде й рушить прямісінько до дверей. Нельсон навіть відчинив дверцята, внаслідок чого в салоні автомобіля спалахнуло світло. Та раптом він передумав — зачинився і лишився всередині, невідривно дивлячись на будинок і майже не рухаючись. Упродовж наступних тридцяти хвилин він то сидів, мов приклеєний, то лежав на кермі й начебто дрімав, обпершись чолом об руки. Десять хвилин тому Нельсон на кілька секунд звів очі, неначе щось привернуло його увагу, але потім знову схрестив пальці обох рук і низько схилив голову.

— Наш вартовий на горищі каже, що він начебто молиться, — повідомив начальник загону.

Ця інформація видалася їй важливою. Звичка диригента промовляти молитви перед скоєнням убивства цілком узгоджувалася з профілем Мартіна Ленкса, розробленим на основі його поведінки та злочинів.

— Він зняв руки з керма й відкинув голову назад.

Жінка визирнула у віконце. З її позиції було чудово видно фасад в іспанському стилі й велику терасу на горищі. Пальма, що росла навпроти парадних дверей, почасти затуляла прохід до патіо. Щоправда, вона бачила лише задні дверцята машини, що заважало їй розгледіти голову водія.

— Будьте пильними. Коли він закінчить молитви, це може бути ознакою готовності діяти.

Вона таки вгадала.

— Увага! Він рухається, — попередив начальник. — Обхопив кермо обома руками, розправив плечі й дивиться у бік будинку. Нахилився і взяв щось із бардачка. Увага! У нього зброя! Повторюю: він озброєний.

— Зосередьтеся, — вкотре попросила Такер. — Пам’ятайте, що необхідно дочекатися, коли він увійде всередину.

Вона побачила, що дверцята машини розчахнулися з такою силою, що крутнулися назад і вдарили чоловіка, який виходив назовні. Нельсон навіть не помітив цього. Він стискав зброю обома руками. Дуже впевнено. Не зважаючи на відчинені дверцята, він побіг до чорного ходу. Такер неабияк здивувалася, адже вважала, що така поведінка не була йому притаманна. Понад годину наляканий і знічений Нельсон сидів перед будинком, неначе йому забракло сміливості. Такер майже переконала себе, що він заведе двигун і поїде геть. У навушниках загримів голос начальника:

— Увага! Нельсон збирається обійти будинок. Він озброєний і прямує до задніх дверей.

Жадаючи вдихнути свіже повітря і позбутися запаху чоловічого лосьйону, Такер не стала стримуватися — вона трохи відчинила дверцята фургона і визирнула у щілину. На тихій, оповитій ранковим спокоєм вулиці звук гучних ударів долинув до неї раніше, ніж слова начальника:

— Увага! Він вибиває ногами задні двері.

— Дочекайтеся, коли він зайде, — встигла повторити агентка. Наступної миті Такер почула низку пострілів. Коли це сталося, вона ладна була присягтися, що їх було чотири. Трохи згодом, реконструюючи події, вони нарахували п’ять: Нельсон вистрелив чотири рази, а спецпризначенець, який ховався у вітальні, був змушений вистрелити один раз.

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Повернувшись до реанімації, Амая побачила, що Булл приєднався до Джонсона і вони разом чекають біля дверей палати. Маленький Джейкоб кудись подівся. Натомість у коридорі з’явився Шарбу. Він був явно роздратований.

— Де хлопчик? — спитала вона.

— Не хвилюйтесь, він зі своєю бабусею, — відповів Джонсон. — Стан дідуся стабільний. Їх перевели на третій поверх.

— Щось відомо? — поцікавилася дівчина, вказавши на двері.

Шарбу сердито мовив, позирнувши на свого товариша:

— Нічого не відомо. Анічогісінько. І знаєте, чому відбувається все це лайно? Я вам скажу. Тому що ці двоє — ваш начальник і мій напарник — дурили нас, переконавши, нібито ми переслідуємо серійного вбивцю.

— Це неправда. Ми переслідували диригента, — терпляче відповів Джейсон Булл стишеним голосом.

— Саласар розкусила вас від самого початку. Оті ваші перешіптування, багатозначні погляди, дзвінки невідомо кому... Можеш сміятися, друже. Я не помічав цього і, навіть коли підозрював тебе у зраді, не хотів вірити, хоча вона попереджала мене. Ніколи в житті не уявив би, що вчиниш так зі мною.

Булл низько схилив голову, стоїчно витримуючи шквал критики.

— Ти не зрозумієш, — ледь чутно прошепотів він.

Шарбу обурено глянув на нього.

— Не зрозумію? Ти натякаєш, що я — бовдур. Якщо я чогось не розумію, так це тому, що ти нічого не розповів мені. Можеш починати. Поясни мені, що це за істота, яку ми везли в човні? Що це за чудовисько, яке ми прикрили ковдрою, наче сплячу пташку?

— А ти як гадаєш? — спокійно спитав Булл, дивлячись Шарбу у вічі.

Білл не знітився. Він підступив на крок ближче до товариша й відповів:

— Те, що я думаю, не має назви, а якщо навіть і має, я не хочу вимовляти це слово.

Булл кивнув.

— Саме це я маю на увазі.

Кілька секунд Шарбу не відривав від нього погляду. Потім він удав, ніби сміється.

— Ти хочеш сказати, що це клятий зомбі?

— Я лише хочу сказати, що видимість може виявитися реальністю. Найпростіше пояснення... — незворушно відказав той.

— Хто такий Самеді? — вкрай серйозно спитала Амая.

Булл міцно стиснув губи.

— Я не можу відповісти вам. Ця інформація впливає на розслідування, яке ми проводимо з агентом Дюпре. Мені заборонено розкривати подробиці без його дозволу.

Цього разу заговорив Джонсон.

— Без його дозволу? У агента Дюпре стався інфаркт. Хіба ви не бачили? Його життя висить на волосині. Я — заступник Дюпре, тож віднині керую операцією. Наказую вам дати відповідь.

— Ви не маєте права наказувати мені. Я не належу до ФБР. Моя співпраця з агентом Дюпре.

Шарбу схопив його за шию і притиснув до стіни. Булл навіть не здійняв руки, аби захистити себе.

— Я був на твоєму весіллі. Я — хрещений батько твого молодшого сина. А ти мене зрадив!

Джонсон та Амая притримали Шарбу, хоча й без особливого ентузіазму.

— Гаразд, — здався Булл, заплющивши очі.

Шарбу відпустив його й відступив на два кроки назад.

— Її звуть Медора. Медора Ліретт. Її викрали десять років тому, коли їй виповнилося шістнадцять. Це сталося під час проходження урагану Касильда.

Джонсон кивнув.

— Продовжуйте.

— Тоді я служив у підрозділі з розслідування злочинів проти громадян. Медора — молодша сестра Джерома Джея Ліретта, відомого наркоторговця з Террбонну — болотистого краю на околицях, десь за годину їзди від Нового Орлеана. Джером почав продавати наркотики в підлітковому віці. Він був кмітливим, діяв обережно і швидко став дилером середньої руки. За кілька років йому вдалося заробити хорошу репутацію (якщо це взагалі можливо в його світі). Він дбав про свою матір та бабусю і з особливим завзяттям оберігав молодшу сестру. Тієї ночі, коли ураган Касильда пронісся над болотами, якісь незнайомці, чия зовнішність збігається з описанням типів, які викрали сестер Джейкоба, вдерлися до його будинку і забрали гарненьку Медору та двох її подруг, які ночували у неї вдома. Трьох неповнолітніх дівчат.

— Медора — дівчина, яку викрали десять років тому? Ви певні?

— У неї на потилиці витатуювано її ім’я. Це татуювання — подарунок брата на день народження. Єдина розпізнавальна ознака, що дозволяє встановити її особу. Йшлося про викрадення без шантажу. Зловмисники не вимагали викупу, адже не мали наміру повертати дівчину. Наркоторговці зазвичай вирішують подібні конфлікти між собою, але, коли Медора зникла, Ліретт подав заяву до поліції, причому зробив це не в рідному Террбонні. Він приїхав до Нового Орлеана і рушив до центрального відділку в товаристві трьох адвокатів. Вони відрекомендували себе й сказали, що хочуть поговорити з начальником і прокурором.

Спершу його привели до мене. Джером був дуже пригнічений. Впадало в око, що його мучить безсоння. Хоч би що там трапилося з його сестрою, він нічого не міг вдіяти. У перші миті юнак мовчав.

Він був таким виснаженим, що здавалося, ось-ось зомліє.

Трохи згодом Джером оголосив, що його сестру викрали — саме викрали, а не утримували в заручницях задля отримання викупу. Він повідомив, що знає, хто це зробив, і готовий розкрити новоорлеанську мережу наркокур’єрів за таких умов: по-перше, його не судитимуть за ці злочини, а по-друге, міська поліція та ФБР допоможуть йому знайти тих, хто викрав його сестру. Можете лише уявити вираз наших облич. Потім Ліретт не додав жодного слова. Натомість його адвокати вельми конкретно сформулювали їхні вимоги. Вони сказали, що сеньйор Ліретт усвідомлює серйозність цієї справи, але, з іншого боку, він розуміє значущість запропонованої ним інформації, адже йому доведеться розкрити чимало нюансів свого бізнесу: партнери, дилери, канали надходження, працівники порту і контрольно-пропускного пункту, замішані у наркоторгівлі. Ми знали, що наркотики здебільшого надходили до міста через канали та болота, але, попри це, не могли втриматися від спокуси дізнатися, як організований трафік у порту. Всі ці секрети були викладені на папері. Адвокати запевнили, що віддадуть нам матеріали, якщо ми укладемо з ними угоду. Вони усамітнилися з начальником в його кабінеті й дали прокурору п’ятнадцять секунд на те, щоби продивитися двадцять сторінок. За десять секунд прокурор пристав на цю пропозицію. Документи були підписані й передані до поліції, а працівники Департаменту боротьби з наркозлочинністю відразу взялися до роботи.

Джером розповів нам, що місяць тому він зв’язався з однією організацією, про яку не знав нічого, крім одного факту: вони промишляли у Батон-Руж. Він був не з тих, хто дозволяє пошити себе в дурні. Запитання цих типів викликали у нього підозри, що вони не зацікавлені у співпраці, а мали на меті заволодіти їхніми наркомережами. Тоді він розірвав стосунки з ними. Згодом, коли в місті бушував ураган Касильда, до будинку Джерома ввірвалася група чоловіків і до смерті налякала його матір і бабусю, після чого викрала його шістнадцятирічну сестру та двох її подруг. Джером сказав, що її забрав Самеді.

— Те саме стверджувала бабуся Джейкоба, — мовила Амая. — Хлопчик описав двох озброєних нападників у масках і третю особу, схожу на Медору. Він докладно розповів, як відбувалося вторгнення, а потім опізнав ватажка банди, показавши мені анатомічний плакат із зображенням людського тіла з прокресленими м’язами, але без шкіри.

— Заради бога! — запротестував Шарбу. — Він вражений історіями своєї бабці. Нічого дивного. Від одного погляду на нашу подругу Медору волосся стає дибки. Це ж чотирирічний хлопчик.

— П’ятирічний, — парирувала Амая. — Джейкоб дуже розумний. Один із найбільш надійних і врівноважених свідків, з яким я спілкувалася за все своє життя.

— Дожилися! Віримо словам чотирирічної дитини!

— Повторюю, йдеться про п’ятирічного хлопчика. П’ятирічного! Особисто я не бачу підстав не вірити йому. Не розумію, чому свідчення дітей викликають сумніви, чому я маю більше покладатися на слова Джерома Ліретта, ніж на слова Джейкоба. Нагадую, що Джером вмовив поліцію відкрити справу, — роздратовано відказала Амая. Джонсон глянув на неї. У нього виникло відчуття дежавю. Йому часто здавалося, що інспекторка говорить про себе.

— Усі мешканці Луїзіани знають, хто такий Самеді, — зазначив Шарбу. — Самеді, або Барон Субота. Один із лоа у релігії вуду. Лоа смерті. Злий дух, якому приписують найстрашніші звірства. Ви тисячу разів бачили цей костюм на карнавалах або святкуваннях Хеловіну. Скелет із запалими очницями: на голові циліндр, а в зубах — сигара; іноді його зображують одягненим у смокінг або фрак. Я певен, що всі діти зможуть опізнати його. Це відомий персонаж нашого фольклору, хтось на кшталт ірландських зелених чоловічків. — Шарбу витримав паузу і глянув на Булла. — Хто ж не знає легенди про Самеді, таємну організацію, Чорний Будинок або Чорну Церкву, як декотрі називають її. Гадаю, усі поліціянти Луїзіани чули звинувачення на адресу Самеді, коли йшлося про загадкові злочини, які не мали жодного логічного пояснення. Неможливість пролити світло на зникнення деяких осіб викликала у слідчих підозри, що діяло кримінальне угруповання, яке спеціалізувалося на педофілії, проституції неповнолітніх, торгівлі малими дівчатками. Та я вважаю, що Самеді не існує, — уточнив детектив. — Одна з бабусиних казочок для поліції. Байка про злочинну організацію — таємну і могутню, — на яку можна звалити провину за всі нерозкриті справи. Примара. Жодне офіційне розслідування не виявило доказів її існування.

Булл висловився менш категорично:

— А я завжди вірив, що у цих легендах є дещиця правди. Як відомо, багато злочинних угруповань роками тримаються у тіні, тож їхнє існування неможливо довести (завдяки своєму маскуванню вони, напевно, і процвітають). Щось подібне трапилося з «Самеді»: чутки про тіньову діяльність відповідали дійсності, а все інше, безперечно, було фантазією. Довгий час я вважав, що це вигадана, уявна організація. Аж поки не прийшов Джером Ліретт. Джером розповів нам, що вночі, на світанку, до його оселі вдерлися кілька чоловіків. Це сталося відразу після проходження урагану. Так само як і зараз. Окрім Джерома й двох його помічників, у будинку перебували його мати, бабуся, сестра та дві її подруги. Світла не було, телефон не працював, однак дім добре витримав натиск бурі. Аж раптом почувся гучний тріск. Усі подумали, що торнадо — частина «хвоста» урагану — вибив двері. Незнайомці, які увірвалися всередину, відразу ліквідували двох помічників Джерома пострілами у голову. А потім з’явився Барон Субота власною персоною. Його супроводжували троє спільників. Джером сказав, що вони мали «дивний вигляд», проте відмовився описати докладніше. Не зважаючи на несамовиті крики жінок, поплічники Самеді оточили дівчаток і виштовхали їх надвір. Тим часом Барон — або чоловік, переодягнений у Барона Суботу, — стояв посеред кімнати, з явним задоволенням спостерігаючи за довколишнім хаосом. Здавалося, вся ця метушня неабияк розважала його. Мати та бабуся Джерома спробували завадити нападникам, але їх безжально повалили на землю. Бабуся миттєво померла, а мати відбулася переломами руки й ключиці. Ридаючи, Джером зізнався нам, що не чинив опору. Він буквально скам’янів, страх паралізував його. Коли нападники вийшли через ті самі двері, якими скористалися раніше, він чув лемент сестри. Нажахана Медора кликала його на допомогу, але він нічого не міг вдіяти.

Джером сказав, що її крики навіки закарбувалися в його пам’яті. Ми попросили його пройти тест на детекторі брехні, хоча в цьому не було потреби: вочевидь, він вірив, що казав нам правду. Ліретт почувався приниженим і розбитим горем. Не підлягало сумніву, що він надзвичайно соромився і вважав свою слабкість ганебною. Жоден дилер його рівня не віддав би прокуратурі половину власних прибутків без поважної причини. Ми перевірили надану ним інформацію.

У місцевому відділку ця справа розглядалась як зведення особистих рахунків між наркоторговцями. Джером повідомив шерифу, що рано-вранці до його домівки проникли кілька чоловіків, вбили його друзів і бабусю, а також важко поранили матір. Він нічого не сказав про зникнення Медори та інших дівчат. Коли шериф спитав його про сестру, він відповів, що дівчина гостювала у родича в містечку Сан-Бернар. Тіла двох помічників Джерома зберігались у морзі Сан-Габріель. Шериф видав дозвіл на перевезення тіла Амелії Ліретт, бабусі Джерома, до місцевої покійницької. На трупах виявили травми, описані потерпілим. Подруги Медори не повернулися додому.

Ми пішли до лікарні й розпитали матір Джерома. Її свідчення видалися нам ще більш дивними, оскільки вона описала зовнішність тих, хто супроводжував чоловіка в костюмі Барона Самеді: за її словами, двоє ховали обличчя під каптурами, а троє були неживими. Саме так вона висловилася. Зрештою ми прийняли заяву Джерома й взялися за розслідування справи про викрадення Медори Ліретт і двох дівчат, які, на наше переконання, стали жертвами обставин. На перших етапах ми підозрювали, що щезнення сестри Джерома якось пов’язане з його бізнесом. Тим паче що незнайомці з Батон-Руж, які були так зацікавлені у співпраці з ним, наче крізь землю провалилися. Ми схилялися до версії про існування організованої злочинної мережі, що поглинала середній і великий наркобізнес, канали збуту різних дилерів, вдаючись до шантажу — викрадення найближчих родичів. Це поширена практика в наркокартелях Мексики, Бразилії, Колумбії. До нас долетіли чутки про Чорну Церкву, Чорний Будинок, Самеді... Але йшлося про примарну, неіснуючу організацію. У кожній країні, у кожному поліцейському відділку циркулює легенда, з допомогою якої люди намагаються пояснити незбагненні злочини. Так було і в нашому випадку. Ми зайшли у глухий кут. Та все змінилося, коли один агент ФБР спонукав нас розглянути іншу версію, підштовхнувши до думки, що нападники не прагнули помститися Джерому, а цікавилися саме Медорою.

— Ви мали рацію, — зізнався Булл, дивлячись на Амаю. — Ми з Дюпре давно знайомі.

— Десять років, — мовила вона.

Він кивнув.

— Дюпре і Карліно — агенти, яким ФБР доручило допомагати нам у розслідуванні справи про викрадення Медори Ліретт.

Джонсон нахилив голову.

— Я не знаю агента Карліно.

— Ви не знаєте його, тому що агент Френк Карліно — так само як і Джером Ліретт — загинув десять років тому, під час виконання службових обов’язків. Дюпре дивом вижив.

47. Petit bon ange. Маленький добрий янгол

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Двері розчахнулися, і в коридор вийшли двоє лікарів.

— Гадаю, це ви керуєте цирком потвор, — мовив один із них.

Амая не зрозуміла суті жарту (якщо це взагалі був жарт). Вона метнула на дотепника вбивчий погляд.

— Не ображайтеся. Ви привезли нам трьох надзвичайних пацієнтів. Ми ніколи не бачили стільки аномалій одночасно.

— Як почувається агент Дюпре? — спитав Джонсон, перш ніж вона встигла відповісти.

— Я маю для вас хороші й погані новини. Те, що трапилося з вашим другом, нагадує гострий інфаркт міокарда: є симптоми інфаркту й типовий біль. Хороша новина полягає в тому, що це не інфаркт. Ідеться про «синдром розбитого серця», кардіоміопатію такоцубо, симптоми якої подібні до серцевого нападу — біль у грудях, ускладнене дихання. Вважається, що ця патологія викликана підвищенням рівня гормонів стресу, як-от адреналін... Артерії не закупорюються, але серцевий м’яз слабшає, внаслідок чого лівий шлуночок набуває конічної форми. Звідси й походить назва: такоцубо — опукла посудина з вузьким горлечком, що використовується в Японії як пастка для ловлі восьминогів. Вона має конусоподібну форму, що звужується в центрі; потрапивши туди, восьминіг не може вийти. Серце вашого друга буквально розплющене посередині.

Джонсон ошелешено глянув на Амаю.

— Розплющене посередині. — прошепотів він.

Другий лікар взяв слово.

— Під час огляду грудної клітки ми виявили сліди давньої травми — п’ять отворів, схожих на сліди від ножа, хоча екографія не показала жодних аномалій. Може, ви знаєте, що з ним сталося?

Амая покосилася на Джонсона, який зробив заперечний жест.

— Ні, я не знаю, але останніми днями він скаржився на біль від застарілого шраму.

— Це правда, — підтвердила Амая, згадавши інцидент із проповідником навпроти стриптиз-клубу на вулиці Бурбон. Вона помітила, що Булл злегка подався назад і нахилив голову.

— Ми звернули увагу, — провадив далі лікар, — на те, що шрам вашого друга є подібним до рани старого чоловіка, якого ви доправили сюди. П’ять чітких кругів, глибокі рубці у формі морської зірки. Може, у нього поцілили з тейзера чи іншої електрошокової зброї?

Вони зробили заперечний жест.

— Чи не намагалися ви якось реанімувати старого?

— Ні, спершу ми подумали, що він отримав вогнепальне поранення, але згодом, побачивши відмітини на грудній клітці, не стали торкатися його, — відповів Джонсон.

Лікар збентежено глипнув на свого товариша.

— Я гадав, що ви підтвердите спробу реанімації, це пояснило би, що мав на увазі пацієнт, стверджуючи, що йому хотіли вирвати серце. Під час нападу тиск у грудях завдає хворому страшенного болю, тож відчуття здавлювання могло турбувати його, коли ви старалися допомогти йому... Я бачив щось подібне, коли йшлося про ушкодження від куль, що застрягли в бронежилеті. Хай там як, а ми сумніваємося, що його травма якось пов’язана з тим, що трапилося сьогодні з сеньйором Дюпре.

— Чи доведеться вам прооперувати його? — поцікавився Джонсон.

— Ні, медикаментозного лікування буде достатньо, аби серце набуло своєї звичної форми за кілька днів чи тижнів. Щоправда, у нас виникла додаткова проблема через ураган. Пацієнт підключений до апаратів; ми дали йому аспірин та діуретики, але він має приймати бета-блокатори й інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту. У нашій аптеці закінчилися необхідні ліки. За нормальних обставин ми б звернулися до будь-якої іншої міської лікарні. Я відрядив би туди «швидку», і хвилин за двадцять вони привезли би все, що треба. Нинішнє становище ускладнюється двома факторами: по-перше, доїхати до інших лікарень надзвичайно важко, а по-друге, їхні аптеки зіткнулися з аналогічною проблемою.

— Що ж ви робитимете?

— Те, що в наших силах: не відключати його від апаратів, забезпечити йому цілковитий спокій, давати знеболювальне й деякі інші препарати. Слід дочекатися, коли ситуація в місті поліпшиться. Його серце докладає величезних зусиль, аби битися. Не кажучи вже про гострий біль. Спробуйте допомогти йому. — Він витримав паузу й обвів їх поглядом. — Коли ми розповіли вашому другу про його стан і наші поточні проблеми, сеньйор Дюпре висловив намір піти й попросив виписатися за власним бажанням.

— Це небезпечно для нього? — спитав Джонсон.

— Дуже небезпечно, хоча процес одужання зазвичай проходить добре. Однак, якщо він не прийматиме ліків й буде багато рухатися, його стан може погіршитися через розірвання лівого шлуночка, що призведе до наглої смерті.

— Тоді ми не можемо дозволити йому покинути лікарню, — мовив Булл.

Лікар знизав плечима.

— За інших обставин я б переконав його залишитися, але ж ви бачите, що тут коїться. — Він роззирнувся довкола. — Мені потрібні кожні ноші, кожне ліжко. Кардіоміопатія такоцубо — дуже цікавий випадок для лікаря. Я б залюбки спостерігав за перебігом хвороби, та наші можливості вкрай обмежені. Ми були змушені відмовитися від кондиціонера, пожертвувавши ним заради генератора, завдяки якому працює апаратура. Дизельне пальне закінчується. Подейкують про евакуацію всіх, хто перебуває на території лікарні. Я не затримуватиму нікого, хто хоче піти з власної волі. Спробуйте відмовити вашого друга.

— Можна побачити його?

— Йому дають ліки. Відвідайте його трохи згодом. А зараз ми хочемо попросити вас про допомогу. Неврологи й психіатри, які обстежують привезену вами жінку, воліли би поставити вам кілька запитань. Вони шоковані побаченим. Цирк потвор. — Він примирливо глянув на Амаю.

— Я залишаюсь, — сказав Джонсон, вказавши на двері палати. — Раптом щось...

— Я піду, — рішуче відрізав Булл і рушив слідом за лікарями.

— Я теж піду, — безапеляційним тоном мовила Амая.

— Я теж, — зголосився Шарбу, кинувши на неї багатозначний погляд.

— Звідки ви витягли цю жінку? — запитав один із лікарів, щойно побачивши їх.

Амая уважно позирнула на чоловіка. У його очах читалися глибока зацікавленість і дещо нездорове збудження, викликане надзвичайним явищем. За останні дні вона неодноразово уловлювала подібний вираз на обличчях різних людей. Такою була реакція на неминучість урагану, потужне стихійне лихо або нечувані звірства маніяків на кшталт диригента. Дівчина починала втомлюватися від надмірного захоплення тим, що інший лікар назвав «цирком потвор». Її дратували їхні погляди — здавалося, від новоприбульців очікували нових дивацтв або вважали їх відповідальними за ті незбагненні речі, що їх вони бачили зараз. Вона нетерпляче визирнула надвір через розбите вікно. Вода не дісталася четвертого поверху, проте сховатися від невблаганної спеки було нереально, тим паче що всі двері та вікна (за винятком тих, які розтрощила буря) були зачинені. Мабуть, подумала Амая, вони прагнуть гарантувати безпеку пацієнтів.

Запала така напружена тиша, що її можна було краяти ножем. Обличчя її напарників не виражали особливої приязні. Дещо знервований, чоловік опустив очі долу, зібрався з думками й продовжив бесіду, відрекомендувавши себе:

— Я — лікар Стоун, завідувач відділення неврології, а це лікар Метью, завідувач психіатричного відділення. — Вказавши у бік свого колеги, він ступив крок уперед і простяг руку.

— Як почувається пацієнтка? — спитав Булл.

Лікарі переглянулися.

— Добре, зважаючи на обставини. У неї був дуже серйозний відкритий перелом. Ми маємо багато проблем, тому що операційні розташовані на першому поверсі, який наразі затоплений. Коли вода почала підніматися, ми перенесли частину обладнання на другий і третій поверхи. Попри це, у нас немає нормальних приміщень та необхідних інструментів. За таких екстремальних умов ми робимо лише невідкладні операції. — Вони знову обмінялися промовистим поглядом. — Отже, ви доправили її сюди. Колеги з реанімаційного відділення казали щось про викрадення. Гадаємо, її тримали у полоні...

Амая і Шарбу подивилися одне одному у вічі. Булл потупився.

— Ви, певно, помітили, — провадив далі лікар, — що, попри важку травму, ця жінка не жалілася і не видавала жодних звуків. Ми подумали, що вона перебуває у шоковому стані — деякі люди саме так реагують, якщо отримані ушкодження лякають їх надто сильно. Згодом ми пересвідчилися, що йдеться про абсолютну аналгезію. Пацієнтка не виявляє ні фізичних, ні неврологічних ознак того, що відчуває біль. Ми вважаємо, що це природжена аналгезія, яка іноді буває спадковою. Було б непогано дізнатися її прізвище, аби пошукати родичів у нашому реєстрі. Це дивне захворювання — один випадок на мільйон, — характеризується втратою чутливості до болю навіть при найтяжчих пораненнях.

Булл кивнув. Анітрохи не здивовані, Амая та Шарбу опустили очі в землю.

Лікарі переглянулися втретє.

— Ми вправили їй кістки й знерухомили ногу шиною. Також дали антибіотики й наклали пов’язку на рану. Більше нічого не можна вдіяти, поки немає доступу до операційної. Та це дрібниці. Пацієнтка вразила нас значно цікавішими аномаліями, — мовив він, вказавши на скло за його спиною.

Його слова спонукали всю групу ступити кілька кроків і підійти до вікна, яке відділяло залу від оббитої корком кімнати; світло, що просочувалося крізь щілини, не осяювало все приміщення. У центрі кімнати стояли ноші, але на них ніхто не лежав. Жінка перемістилася у куток і нерухомо стояла там, схиливши голову на груди; обличчя було наполовину приховане скуйовдженими, сплутаними пасмами. Амая помітила, що її переодягли, замінивши драний балахон із мішковини на блакитну лікарняну сорочку, вишиту білими квіточками. На її думку, нове вбрання надавало Медорі ще більш дивного вигляду.

— Ми намагалися утримати її у лежачому положенні всіма можливими способами. Навіть розглядали варіант залишити прив’язаною. Фіксація ременями була необхідною для огляду ноги, але потім ми вирішили відпустити її. Нам не хотілося давати їй наркотичні анальгетики, оскільки це надзвичайно ускладнило би спілкування з нею. Відколи ми її звільнили, вона тихенько стоїть у кутку. Це напівгіпнотичний стан, дуже схожий на сомнамбулізм. Щоправда, вона відповідає на загальні запитання.

Слово взяв другий лікар.

— Я сподівався, що ви допоможете нам будь-якою інформацією про неї: де вона перебувала, у яких умовах її тримали, за яких обставин ви її знайшли. Нам повідомили, що вона стала жертвою викрадення... Ми були би вдячні, якби ви розповіли нам, скільки часу вона провела у полоні, чи призначали їй якесь лікування.

Булл знервовано проковтнув слину.

— Все було не зовсім так.

— Вона сказала, що її звуть Медора, але не знає чи не пам’ятає свого прізвища. Унікальний випадок. Я практикую психіатрію двадцять років, і, хоча моя дисертація присвячена синдрому Котара, раніше я лише читав про це захворювання.

— Ви хочете сказати, що це хвороба? — раптом зацікавився Шарбу.

— А як ви гадаєте? — усміхнувся той. — От тільки не кажіть, що ви вважали її зомбі.

— Вона сказала. — почав виправдовуватися детектив.

— Так, я знаю, вона стверджує, що померла. І знаю, що це може налякати. Я теж народився у Луїзіані. Але я знаю напевно, що йдеться про синдром Котара, відомий як марення заперечення, або нігілістське марення. Чи сказала вона вам ще щось?

— Перепрошую, а як пов’язані ці висновки з вашим луїзіанським походженням? — спитала Амая.

— Я можу розпізнати фольклорний підтекст. Як я вже казав, я написав дисертацію про синдром Котара під назвою «Марення заперечення і ходячі мерці».

— Ви вважаєте, що синдром Котара пояснює таке явище, як зомбі, — зауважив Шарбу, скоса позирнувши на Булла.

— Перший випадок був задокументований у 1880 році. Діагноз поставив французький невролог Котар. Його пацієнтка вірила, що її серце зупинилося, а органи розкладаються. Деякі хворі переконані, що давно померли й перетворилися на неприкаяних, блукальних духів.

При найгострішій формі люди страждають від нюхових галюцинацій: їм здається, ніби вони відчувають трупний сморід і бачать хробаків, що пожирають їхню плоть. Часто трапляється, що впевненість у власній смерті змушує їх голодувати й призводить до летальних наслідків через виснаження організму.

— Отже, це психічний розлад, — підсумувала Амая.

— Або неврологічний. Підтверджено існування двох різновидів. Страшна, невблаганна хвороба, що завдає страждань пацієнтам і дуже пригнічує тих, хто спостерігає за її перебігом.

— А що могло спричинити її? Це спадкова вада? — спитала Амая.

— Ні, це дивна недуга. Я сподівався, що саме ви допоможете мені з’ясувати причини... Необхідно дізнатися, де перебувала ця жінка, у яких умовах жила, у якій сім’ї виховувалася. Це дозволило б нам встановити, чи мала вона родичів із психічними відхиленнями, наявність спадкових хвороб або вплив інших факторів.

— Яких саме факторів? — поцікавилася вона.

— Деякі задокументовані випадки доводять, що марення заперечення може бути викликане вживанням токсичних речовин.

— Викликане чи навіяне кимось? — уточнив Булл. — Чи може інша особа спровокувати цей синдром?

— Гадаєте, що хтось здатен навіяти хворим думку, ніби вони перетворилися на зомбі? — розвеселився невролог.

— Я теж народився у Луїзіані, — відповів Булл.

— Ми ще не взяли її кров на аналіз через велику крововтрату. На жаль, у нас не залишилося крові, аби зробити їй переливання. Лабораторія не працює, ми не можемо зробити навіть загальних аналізів. Цілком імовірно, що хтось підкорив Медору своїй волі з допомогою наркотиків, однак умисна зомбіфікація не є документально підтвердженою, тож немає сенсу це обговорювати.

— Але ж ніхто не спростував її, чи не так?

Психіатр перебив його:

— Існує чимало свідчень, та жодне з них, на жаль, не визнано науковим. Неврологічні розлади — не єдине пояснення її поведінки. Деякі токсичні речовин викликають змінений стан свідомості, хоча жодні препарати не справляють такого ефекту. Необхідно виключити цю можливість. З іншого боку.

— Так?

— Її очі серйозно пошкоджені. Мені здається, вона майже сліпа. Її неодмінно треба показати офтальмологу. До того ж ми виявили сліди, схожі на давні хімічні опіки. Я схиляюсь до думки, що вона мала наркотичну залежність або проходила тривале лікування. Це підтверджують мозолі від ін’єкцій, застарілі шрами, виразки й хронічні рани, спричинені нерухомим способом життя.

Булл поперхнувся.

— Ви сказали, що вам вдалося встановити з нею контакт. Що вона розповіла вам?

Психіатр пильно глянув на нього.

— За нормальних обставин я б нічого не показав вам, але ви поліціянти, і щось мені підказує, що ця жінка — жертва злочинців. Гадаю, вам треба побачити дещо цікаве.

Він натиснув на якусь кнопку, підняв жалюзі, що приховували оббиту корком кімнату, й освітив ліхтарем постать пацієнтки. Білі квіточки на нічній сорочці яскраво замерехтіли. Жінка не зреагувала. Лікар підійшов до решітки, вбудованої у вікно між двома приміщеннями.

— Ми встановили, що вона краще реагує на голос, ніж на людську присутність, — мовив він. — Це відеодомофон, подібний до тих, що використовуються для стеження за немовлятами. На щастя, батарейки заряджені. — Він натиснув на кнопку.

— Медоро.

Луна його голосу дзвінко відбилася від скла. Звук був добре чутним у тісній замкненій кімнатці.

Істота, яка зіщулилася в кутку, нічим не показала, що почула їх.

Вона заціпеніла.

— Медоро.

Нічого. Лікар зачинив віконце й пояснив:

— Типовий симптом цього марення: заперечення власної особистості. Встановлено, що у таких випадках пошкоджено ділянки мозку, які відповідають за розпізнавання облич. Її зір може бути ослабленим не лише внаслідок фізичних травм. Пам’ять відмовляється розпізнавати обличчя — ба більше, вона не ототожнює їх із людьми, — зазначив невролог, перш ніж знову відчинити вузьке віконце.

— Як ти почуваєшся?

Спершу до них долинув шум повітря, яке проходило через горло, булькотіння слини, що нагадувало рух води у трубопроводі. Амая відчула, як волосся на потилиці стало дибки.

Між скуйовдженими пасмами показався сухий, вкритий гнійниками рот. Попри міцно стиснуті губи, повітря якимось чином виходило назовні.

— Я померла. — Цей голос міг належати як чоловіку, так і жінці, але, безсумнівно, комусь дуже старому.

— Ти знаєш, де опинилася?

— Я померла, — прошепотіла вона.

— Ти знаєш, що з тобою трапилося?

— Мертва. — Страхітливий голос, що доносився із самісінького нутра, викликав неясну тривогу.

— Де ти була раніше?

Її тіло трохи хитнулося, коли жінка перенесла вагу з однієї ноги на другу. Здавалося, Медора ось-ось впаде, проте вона втрималася на ногах.

— У могилі.

— Запитайте її, чи пам’ятає вона, де перебувала до того, як померти, — запропонував Булл.

— Де ти була перед тим, як потрапити до могили? — спитав психіатр.

Мовчанка. Трохи згодом вони розчули тихе пхикання, схоже на плач.

— Я померла.

— А що сталося потім?

— Моги-и-и-ила.

— А потім?

— Са-ме-ді, — хрипло вимовила вона, неначе задихаючись.

— Що? Ви зрозуміли, що вона сказала? — спитав лікар.

Булл підступив ближче.

— Ви дозволите?..

Чоловік із сумнівом позирнув на нього. Тоді Булл звернувся до невролога, який стояв у протилежному кінці зали.

Той кивнув.

Низький голос Булла пролунав по обидва боки перегородки.

— Медоро Ліретт, — сказав він.

Жінка ледь помітно сіпнулася, хоча Амая подумала, що вона трохи повернула голову, немовби прислухаючись до його слів.

— Медоро Ліретт, що Самеді зробив із тобою?

— Самеді вбив мене... а потім витяг мене з моги-и-и-ли.

Булл зітхнув.

— А хто такий Самеді?

Несподівано жінка вибігла з кутка, де ховалася до тієї миті. Вона перетнула маленьке приміщення і щосили врізалася у скло головою. Вражені герпесом губи залишили темний слід у тому місці, де луснула її суха тонка шкіра. Всі інстинктивно відсахнулися. Амая подумала про нюхові галюцинації. Таке враження, буцімто вона вдихнула запах гнилої картоплі на полі. Вона справді відчувала його.

— Вона не може бачити нас, — заспокоїв їх невролог.

Немовби спростовуючи його слова, Медора оглянула кімнату; мертві очі впивалися у кожного з присутніх. Потім вона стулила повіки й завмерла. Звідкись із глибин її єства долинуло глухе буркотіння, хоча губи не ворушилися. Тіло затряслося.

— Він тримає мого янгола, mon petit bon ange, — почувся дзвінкий, юний голос.

— Хто він такий? — повторив Булл.

Медора не рушила з місця, проте широко розплющила очі і втупилася поглядом у скляну стіну, що відділяла її від Булла. Її обличчя нагадувало кам’яну маску. Вона видала звук, схожий на крик.

І знову пролунав молодий, майже дівочий голос. Амая ладна була присягтися, що всередині цієї істоти причаїлася інша жінка, яка не могла вибратися з в’язниці.

— Гранд... Великий...

48. Нянька. Обіцянки

Стадіон «Superdome», Новий Орлеан

Виявивши, що Селета впала в кому, Нянька та Боббі почали метушитися і бігати внутрішніми коридорами стадіону, відчайдушно шукаючи місце, де мав бути пункт Червоного Хреста. Ці метання перетворилися на суцільне жахіття, їм заважало геть усе — сила-силенна людей, що їх дощ загнав у коридор, необхідність протискатися з інвалідним візком крізь натовп, незграбна хода Няньки, яка важко спиралася на палицю... Боббі зупинявся через кожні кілька кроків і піднімав голову матері, повертаючи її у пряме положення, проте наступної миті вона знову безсило падала на груди і з губ жінки зривалися хриплі гортанні звуки.

Нарешті вони натрапили на групу лікарів, які підтвердили, що Селета перебуває у коматозному стані. Вони нічого не мали при собі, крім жарознижувальних препаратів і холодного фізрозчину, але принаймні поклали хвору на ноші: у лежачому положенні їй легше дихалося. Необхідно було дочекатися, коли буря вщухне. Потім Селету мали доправити до «Черіті» — найближчої лікарні в цьому районі. Поки що нічого не можна було вдіяти.

Засмучений, Боббі глянув на свою матір, після чого перевів погляд на Няньку та лікаря.

— Але ж ви можете щось зробити.

Лікар знизав плечима й позирнув на стелю, прислухаючись до жахливого гуркоту, від якого здригався дах.

Боббі та Нянька усілися на підлогу, притулившись спиною до нош, де агонізувала Селета. Отак вони провели всю ніч і наступний ранок у цьому маленькому медпункті, який до вчорашнього дня був складом будівельних матеріалів.

О першій годині дня до них підійшов лікар.

— Ми забираємо вашу матір. Її доправлять до «Черіті» на плоту.

Боббі простяг руку Няньці, допомагаючи їй підвестися.

— Лише один супроводжувальник на одного хворого, — мовив лікар.

— Це неможливо! Погляньте на неї. — Хлопець кивнув у бік Няньки. — Вона теж хвора. Її щойно прооперували, і вона ледве пересувається. Я не можу покинути її саму.

Лікар непохитно стояв на своєму.

— Ми маємо перевезти понад сто осіб. На човні лише двадцять п’ять сидячих місць. Я пропускаю вас уперед, тому що ваша мати у тяжкому стані. Проте хворих вистачає. А вона, — докинув він, маючи на увазі Няньку, — може подбати про себе.

Боббі почав протестувати.

— Мені прикро, але такими є правила, — відрізав лікар. — Або ви їдете з вашою матір’ю просто зараз, або чекаєте, поки звільниться місце на човні. А я не знаю напевно, коли це станеться.

Боббі не відповів. Ображений і безпорадний, він гучно видихнув повітря через ніс.

Нянька взяла його за руку.

— Боббі, любий, ти маєш відвезти маму до лікарні. Зі мною все буде добре.

— То що ви вирішили? — наполягав лікар.

Боббі зняв наплічник і поклав його на коліна Няньки.

— Тримай його спереду, інакше у тебе все вкрадуть. Не ділися водою, її вистачить лише для тебе, а з кранів тече багнюка.

Він у розпачі роззирнувся довкола.

— Няню, я хочу, аби ти лишилася тут, біля медпункту. Чуєш?

Я повернуся по тебе, щойно мою маму ушпиталять. Обіцяю: я повернуся по тебе. От тільки не треба нікуди йти. Інакше я тебе не знайду.

Приголомшена, Нянька кивнула.

— Обіцяй, — просив Боббі, поки санітари штовхали ноші, на яких лежала його мати. — Обіцяй мені, Няню! Скажи, що ти нікуди не підеш.

— Обіцяю, — сумно мовила вона, обводячи очима стадіон.

49. Цирк потвор

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Джонсон чекав їх біля палати. Він жестом показав, що їм дозволили побачитися з Дюпре. Вони увійшли. У палаті стояли п’ять нош, і всі були зайняті. Дюпре лежав у глибині приміщення, поблизу вікна (хтось — напевно, Катріна — вибив усі шибки). Страшна блідість його обличчя і посинілі губи створювали враження, ніби він змерз, хоча тонка плівка поту на шкірі спростовувала це. Він наполовину підвівся і намагався — не дуже успішно — одягнути футболку.

— Чи можна дізнатися, що ви робите? — докірливо спитав Джонсон, вирвавши футболку з його рук. Дюпре безсило відкинувся назад. Всі агенти, не втримавшись, втупилися очима у давні шрами на його грудях.

— Мені треба вийти звідси. — Його голос пролунав ледь чутно.

Амая стала поряд із ліжком. Було очевидно, що, попри змучений вигляд, її начальник налаштований дуже рішуче.

— Ми поговоримо про це згодом. Гадаю, спершу ви маєте пояснити нам дещо.

Дюпре на кілька секунд заплющив очі.

— Це непросто...

— Як на мене, це справедливо. Брехати завжди важко. Я не знаю, якої думки дотримуються інші. Хай кожен відповідає за себе. Однак ви мали попередити мене, що ми приїхали сюди заради Самеді. Я б не ставилася до роботи з меншою самовіддачею, але принаймні не гаяла би час, вважаючи, що ми женемося за диригентом.

— Я не обманював вас. Спіймати диригента — наше основне завдання.

— Ні, переслідування диригента — офіційна версія, — уточнила Амая. — Привід бути тут. Мені не подобається, коли мною маніпулюють. Ви мали все розповісти.

У розмову втрутився Булл.

— Ви, мабуть, розумієте, що нам складно пояснити це. Ми усвідомлюємо, що гналися за тінню. Десять років тому поліція полишила розслідування, хоча справу не закрила. Недоречно говорити про «повторне відкриття», тому що закриття не було. Після смерті агента Карліно та Джерома Ліретта ми отримали наказ припинити нашу діяльність. Але ми були певні, що історія повториться. Тому ми зберігали пильність, припускаючи, що банда Самеді знову викраде когось, коли містом пронесеться ураган. Як це трапилося з Медорою Ліретт.

Шарбу клацнув язиком, виражаючи незадоволення.

— Я розумію, що це тяжко. Я знав поліціянтів, які втратили напарників під час виконання службових обов’язків. Такий досвід ніколи не забувається. Та я вважаю нерозсудливим ставити всю операцію під загрозу через особисту помсту.

Дюпре суворо позирнув на нього.

— Нашій операції ніщо не загрожувало. Ми дуже близькі до того, щоби затримати диригента.

— Я згодна з Шарбу, — дорікнула йому Амая. — Весь цей час я думала, що приїхала сюди задля полювання на диригента. За всієї поваги, ви відволіклися. Інакше ви б не доручили Такер керувати операцією у Флориді. Вона просувається вперед, а ми — ні.

Джонсон опустив очі і прикрив долонею свої пишні вуса. Всі знали, що він недолюблював Такер і на додачу не схвалював спосіб, у який вона та Емерсон проводили розслідування.

Дюпре глянув на неї з безмежною втомою.

— Такер ні біса не розуміє. Я привіз сюди вас, оскільки гадаю, що ви здатні не тільки вистежити диригента, а й розкрити мотиви злочинів Самеді. — Він заплющив очі і завмер. Цілковита нерухомість його пози нагадала їй Медору Ліретт.

— Ви розслідували справу тієї жінки, Медори Ліретт. Ви певні, що це вона? Минуло десять років...

— Це вона, — підтвердив Булл одночасно з Дюпре, який кивнув. — Жодних сумнівів немає.

Амая трохи повагалася, не знаючи, як краще висловити свою думку.

— Я бачила її. Вона здається.

— Відчуженою, — прошепотів Дюпре.

— Ви хочете сказати, що її поневолили, підкорили?

Дюпре кивнув.

— Саме так вони чинять з ними.

— З ким? — поцікавилася вона.

— З тими, кого забирають.

— Я розмовляла з лікарями. Вони сказали, що ця жінка психічно хвора.

— Вона таки хвора, — визнав Дюпре.

— Але ви вважаєте, що хтось спричинив це захворювання, — зауважила Амая. — Згідно з першими теоріями психіатрії, люди з психічними розладами є відчуженими.

— У її випадку йдеться про поневолення. — Він стишив голос до шепотіння.

— Чому ви настільки впевнені? — спитала Амая, не зважаючи на те, що Дюпре відчутно слабшав.

— Тому що ми не вперше спостерігаємо за цим, — відказав він, маючи на увазі себе та Булла.

— Лікарі назвали два можливі джерела походження її хвороби — психічне й неврологічне, — наполягала Амая.

— Так, її стан може бути викликаний психічною недугою або вживанням токсичних речовин.

— Так, лікарі згадували це. Але... чи говоримо ми про ті самі речі? — спитала вона.

— Не знаю. А про що ви говорите? — насилу вимовив він.

— Я говорю про те, що бачила нагорі: підкорення волі, втрата життєвої енергії, впевненість у власній смерті, зміна свідомості.

— Дідько! Ви описуєте перетворення на зомбі, — ошелешено вигукнув Шарбу.

— Можете назвати це так, — погодився Дюпре, який виглядав дедалі гірше.

Амая підступила ще ближче до ліжка й нахилилася над ним. Вона побачила, що він стискав у долоні якийсь сірий клубок, схожий на клаптик козячої шкіри. Дюпре сховав його під простирадлом.

— Ні, я не називатиму це так. Зовсім не обов’язково бути родом із Міссісіпі, аби розуміти, що таке поневолення. Я маю на увазі не дивний вірус, що передається повітряним шляхом і повертає небіжчиків до життя, а більш жорстокі й реальні методи домінування завдяки наркотикам, як-от ГОМК, ескополамін, флака й навіть дурман, чортова трава.

Останніми роками європейські поліціянти намагалися виявити злочинні мережі, що займалися торгівлею людьми, зокрема білими жінками. Вони пригноблювали їх і усипляли, позбавляючи волі до спротиву. Деякі з цих жінок певною мірою усвідомлювали ситуацію, розуміли, що потрапили у полон, але описували свій стан як напівсонний — це нагадувало кошмар, від якого неможливо прокинутися. Більшість здивувалися, дізнавшись, що перебували в такому стані багато років, адже втратили відчуття часу. Кілька місяців тому я спіймала «колекціонера», який викрадав жінок і тримав їх під контролем, змушуючи приймати один снодійний препарат — флунітразепам. Покірність жертв була абсолютною, і цей тип міг тішитися ілюзіями, ніби бранки добровільно живуть з ним. Ескополамін має славу «наркотику ґвалтівників», проте відомі випадки, коли зловмисники використовували його, щоби схилити людей віддати їм усі гроші з поточних рахунків або розкрити паролі...

— Я не сперечатимуся з вами, — мовив Джейсон Булл, — але, можливо, вам варто було б народитися на березі Міссісіпі, аби здогадатися, що поневолення Медори Ліретт відбулося завдяки poudre de mort. Йдеться про порошок зомбі, або тетродотоксин, якщо вам більше подобається науковий термін. Ось чому жінки, яких звільняють з рабства, приходять до тями й повертаються до нормального життя, щойно їм припиняють давати наркотик. Натомість Медора Ліретт не зможе стати такою, як раніше, оскільки усвідомлює, чого їй бракує.

— Саме це у неї забрав Самеді? — поцікавився Шарбу.

— Le petit bon ange. Маленького доброго янгола, який жив у ній. Її душу.

— Мені здається, що ми відхилилися від теми, — зауважив Шарбу, який досі сердився. — Я не є суперагентом ФБР, — він злорадо глянув на свого напарника, — але, на мою скромну думку, це надто сміливе припущення: один-єдиний факт — зникнення Медори Ліретт після урагану — не дозволяє встановити метод дії злочинців і не дає жодних підстав чекати, що історія повториться через десять років.

Дюпре випростався, скорчившись від болю. Його обличчя вкрилося краплинками поту.

— Треба дати йому відпочити, — запропонував стривожений Джонсон.

Дюпре здійняв руку, просячи їх трохи зачекати.

Зітхнувши, Булл підійшов до ліжка.

— Будь ласка, розкажіть їм усе, — попросив він Дюпре.

Той зосередив погляд на якійсь невидимій точці й почав оповідь:

— У 1965 році ураган Бетсі спустошив Луїзіану. Дамби прорвало, місто затопило, і багато людей потонули через те, що не змогли вибратися з власних горищ. Тому я добре запам’ятав пораду Віка Скіро зберігати сокири на мансардах. Мені було чотири роки, коли сталася трагедія. Тієї ночі Нянька — двоюрідна сестра мого батька — мала доглядати за сімома дітьми, не рахуючи рідної доньки: за чотирма дівчатками з нашого району, моєю кузиною, моєю сестрою та мною. Коли почалася буря, мої батьки застрягли на Гренд-Айл. Батьки тих дівчаток, так само як і мої, працювали у Батон-Руж або на узбережжі. Нянька облаштувала свою домівку під дитячий садок. Ми провели безсонну ніч на її горищі, де, на щастя, було вікно. Рано-вранці до будинку увірвалася група незнайомців. Ми з Нянькою нічого не могли вдіяти — вони легко подолали наш опір і забрали дівчаток. Упродовж наступних місяців у пресі з’являлися повідомлення про той інцидент.

Їх називали «Шестеро з Треме». Попервах справа розслідувалася як викрадення, але поліція не знайшла жодної зачіпки, жодних слідів. За два роки їх внесли до офіційного списку осіб, що пропали безвісти під час урагану.

Усі затамували подих і переглянулися, не знаючи, що сказати. Дюпре провадив далі:

— Я знаю, що сталося насправді. Я був зовсім малим, але пам’ятаю, що їх забрав не ураган. Я бачив, хто це зробив.

— Самеді... — завершив фразу Джонсон.

Дюпре не відповів.

— Якого приблизно віку були незнайомці, що вдерлися до вашої оселі? — уточнив Джонсон.

— Ми розуміємо, на що ви натякаєте, — втрутився Булл. — Це трапилося сорок років тому. А між нападом на родину Дюпре і викраденням Медори Ліретт минуло тридцять років. Як ми вже розповідали, нам наказали передати справу до архіву, проте ми були насторожі, адже підозрювали, що то були не єдині нічні вилазки Самеді. 20 вересня 1996 року, за рік після зникнення Медори Ліретт, п’ятнадцятирічна Андреа Лопес пропала з кемпінгу на околицях Ґретни. Її мати-наркоманка стверджувала, що дівчинку забрала Смерть. 11 січня 1999 року в графстві Акадія заарештували чоловіка, звинувативши його у причетності до зникнення двох підлітків чотирнадцяти й сімнадцяти років — його рідних доньок. Цей тип був асоціальним маргіналом, який, судячи з усього, продав дівчаток своїм знайомим. Проте він наполягав, що їх викрав чорт, який вдерся до його будинку з групою озброєних чоловіків. Це сталося глупої ночі, коли в місті лютувала буря. Одна жінка з Істервуда, мати Саманти Олівер, подала у поліцію заяву про зникнення дитини під час іншого потужного урагану. Попервах ця справа розглядалась як добровільна втеча з дому, хоча старенька сусідка, яка жила навпроти, стверджувала, що її забрали зомбі, виконуючи наказ самого Барона Суботи.

— Якщо цей псих справді викрадає дівчат, навіщо він перевдягається у карнавального персонажа? — спитав Шарбу.

— Відвертальний маневр, — пояснив Джонсон. — Я пропрацював два роки у відділі, що досліджував діяльність сект і ритуальні злочини. Мабуть, завдяки цьому досвіду я заробив кілька балів і мав певні переваги, що вплинули на рішення Дюпре запросити мене до його групи, — задумливо мовив він. — Саме тоді я зрозумів, що вісімдесят відсотків злочинів із містичним, магічним або сатанинським підтекстом є оманливими, розрахованими на те, щоби збити людей з пантелику. І зловмисники майже завжди досягають своєї мети, адже преса божеволіє від таких сенсацій; поліція хоче якнайшвидше передати справу до архіву і закрити тему; свідки не викликають довіри. Лише два випадки з десяти — справжні ритуальні злочини.

Булл кивнув.

— Ми сумніваємося, що Самеді — конкретна особа. Радше йдеться про сектантську організацію, очолювану лідером — бокором, який видає себе за чаклуна, аби жахати людей і впливати на їхню поведінку. Історія знає такі випадки. Приміром, Франсуа Дювальє, президент Гаїті, іноді перевдягався у Барона Самеді і виходив у цьому вбранні на балкон палацу або блукав біля президентської резиденції, прагнучи налякати народ, навіяти всім думку, ніби президент — Самеді власною персоною або обраний ним заступник. У будь-якому разі ви маєте визнати одну річ: хоч би яким надійним був свідок, йому ніхто не повірить, якщо він стверджуватиме, що дівчат викрали замасковані незнайомці, живі мерці й Барон Субота. Це видається настільки абсурдним і неймовірним, що поліція навіть не розглядатиме такої можливості. Якби ми не відстежували загадкових щезнень юних дівчат під час урагану, то навряд чи звернули б увагу на подібні випадки.

— Віктимологічний профіль Скотта Шеррінґтона, — згадала Амая. Дюпре задоволено кивнув. — Ви висуваєте припущення, що за цими злочинами стоїть маніяк або мисливець, і це робить загальну картину ще більш зловісною.

— Мисливець? — спитав Шарбу.

— Один виконавець або ціла організація, — відповіла Амая, змірявши Дюпре задумливим, пильним поглядом. — Злочинці, які постачають жертв психопатам, педофілам, колекціонерам, готовим заплатити за це величезні гроші. Вони обирають жертв із групи ризику — зовсім юних дівчат, які теоретично могли би втекти з дому.

А зараз Медора Ліретт повернулася і повідомила нам, де перебуває Самеді.

— Саме тому ви маєте витягти мене звідси, — задихаючись, мовив Дюпре.

— Куди ж ви підете? — заперечив Джонсон. — Наскільки мені відомо, вам розповіли про серйозність вашого захворювання і небезпеку, на яку ви наразите себе, якщо почнете рухатися.

— Мені також розповіли, що медикаментів немає. Єдине, що вони пропонують, — пасивно лежати тут. Їм не вдасться вилікувати мою хворобу. Ви маєте витягти мене звідси.

Джонсон кинув на Дюпре повний відчаю погляд, після чого взяв його руку і міцно стиснув.

— Заради бога! Куди ми вирушимо? Відучора ситуація погіршилася: рівень води піднімався впродовж усієї ночі, і нині затоплено 80 % території Нового Орлеана. У лікарнях не залишилося ліків. З усіх сусідніх штатів прибувають нацгвардійці, проте цього недостатньо. Люди штурмують супермаркети, розбираючи сухий одяг, воду і харчі для дітей. Надходять повідомлення про божевільних, які стріляють у тих, хто це робить. Надворі панує повний безлад. Місто занурилося у хаос, а ви просите мене витягти вас звідси. Але... куди?

Дюпре жестом попросив його нахилитися ближче.

— Якщо я залишусь тут, то помру. Мені потрібен traiteur. Ви маєте відвезти мене до боліт.

Джонсон випростався і здивовано глипнув на нього.

— А хто це такий?

— Traiteur[14] — каджунський знахар, цілитель, чаклун, — пояснив Булл.

Геть ошелешений, Джонсон розвернувся до Дюпре.

— Трясця... — буркнув він, нездатний вимовити щось інше.

Дюпре кивнув.

— Ми поїдемо туди, — прошепотів він. — І заберемо Медору. — Перш ніж Джонсон встиг запротестувати, він докинув: — Вона — свідок. До того ж її хворобу не вилікують у цьому місці.

— Ми шукатимемо його, чи не так? — спитала Амая, дивлячись на Дюпре.

Він не відповів.

— Ось чому ми беремо з собою Медору. Ви гадаєте, що знаєте, де тримають дівчат. І вірите, що вона вкаже нам шлях.

Дюпре зробив глибокий вдих і, докладаючи неабияких зусиль, пояснив:

— Десять років тому інтуїтивне відчуття привело нас до боліт. — Він зазирнув Амаї у вічі. — Там ми виявили поселення і знайшли неспростовний доказ — маленьку брошку, яку опізнала мати Медори. Згодом ми натрапили на величезний маєток — колишню плантацію, що багато років була занедбана. Діставшись туди, ми побачили огорожі, сигналізацію і силу-силенну відеокамер. Ми не встигли отримати ордер на обшук, оскільки того дня пропав Джером Ліретт, а агент Карліно. — Він відвів погляд, не завершивши фрази.

Булл продовжив оповідь:

— Весь цей час ми не випускали той маєток із поля зору. Нам відомо, що він належить якійсь голландській корпорації. У реєстрах значиться, що його перейменували на «будинок Янсена». Оригінальна назва — «Плантація Гранд Баю», хоча каджуни звуть його просто «Гранд».

— Саме це сказала тобі Медора, коли ти запитав у неї про Самеді, — неохоче визнав Шарбу.

— Ви не виключаєте можливості, що вони і зараз привозять туди дівчат? — спитала Амая.

— Чом би й ні? Як я вже казав, ордер на обшук так і не було видано, і наша спроба отримати його не згадується у жодному з тогочасних поліцейських звітів. Ніхто не знає, що цей будинок викликав підозри, — відповів Булл.

Шарбу подивився Дюпре у вічі.

— Це не стосується нашої з Буллом компетенції.

— Викраденнями займається федеральна поліція, а ви входите до складу моєї групи, виконуючи функцію провідників.

— Ми відвеземо вас до знахаря, пошукаємо той будинок, а якщо нічого не знайдемо, повернемося до Нола ні з чим, — запропонував Шарбу.

— Не думав, що мені вдасться переконати тебе, — зізнався Булл.

— Мене тішить перспектива сунути мого носа у справу, що не стосується моєї компетенції.

Усі обернулися і глянули на Амаю.

— Саласар, а ви що скажете?

— А як щодо диригента? За останні години ми суттєво просунулися вперед. Мені здається, що ми точно визначили вік його дітей. Я досі вважаю, що Нельсон лише частково відповідає розробленому нами профілю. Ми мали розмову з його напарником із рятувальної групи й з’ясували, що той справді прикривав його кілька разів. З іншого боку, все вказує на дивну, нелогічну, ірраціональну поведінку, що повністю суперечить діям Мартіна Ленкса або диригента. Версія про страхового інспектора, який виїжджає до вражених ураганом місць, видається дедалі більш вірогідною. Я розмовляла з очільником Американської страхової асоціації. За кілька годин отримаю від нього докладний список імен, з яким можна буде працювати.

— За кілька годин?

— Так, завтра, десь опівдні. Все залежить від того, чи знайду я телефонну лінію.

— Я прошу вас подарувати мені ці години, — мовив Дюпре.

— Що?

— Ви маєте рацію. Я привіз вас сюди заради полювання на диригента. Самеді підвернувся випадково. Ми піддалися спокусі, бо дізналися про нові злочини й вирішили, що маємо можливість організувати гонитву. Я не покину вас тут і не примушуватиму супроводжувати нас, якщо ви цього не хочете. Ви вирішуєте. Але я благаю вас подарувати мені ці години. До завтра.

— Залишається чимало запитань без відповідей, — зазначила дівчина.

— Я відповім на всі, — запевнив її Дюпре.

— А я поставлю вам усі необхідні запитання, — уточнила вона. — Навіть найскладніші. І я хочу почути всю правду. Якщо я запідозрю, що ви щось приховуєте, можете не розраховувати на мене.

— Гаразд.

— І ми якнайшвидше повернемося до Нола, аби продовжити пошуки диригента.

Джонсон раптом посерйознішав і перебив їх, показавши екран ноутбука й щойно отримане повідомлення.

— Погані новини.

Дюпре й Амая розвернулися до нього.

— Такер затримала Нельсона у Тампі. Вони чекали на нього біля будинку його дружини, за яким стежили наші агенти. Нельсон повернувся з поїздки, зупинився перед входом і цілу годину сидів у машині, набираючись сміливості. Потім він неначе збожеволів: помчав до будинку з пістолетом у руці, вибив ногами задні двері, увірвався всередину і почав стріляти. Спецпризначенець, який ховався у вітальні, отримав поранення, але знешкодив чоловіка, поціливши йому в груди. Нельсона доправили до лікарні. Він перебуває у комі, його стан дуже важкий.

Амая розчаровано глянула на Дюпре.

— Такер ні біса не розуміє, чи не так?

50. Марі-Франс

Елісондо

Інспекторка Марі-Франс Рено глянула на свого напарника й зітхнула, ледве стримуючи бажання випхати його з машини. Людовік був хорошим хлопцем — молодим, гарним, геніальним комп’ютерником. Між іншим, вони дісталися сюди завдяки йому — точніше, завдяки його обізнаності з комп’ютерними програмами. Людовік був одним із тих юнаків, для кого університетська освіта є найважливішою метою; зазвичай такі розумники закінчують навчання з блискучим результатом, але в інших сферах життя залишаються безпорадними, мов малі діти. Він щойно отримав посвідчення водія і клянчив ключі від автомобіля з упертістю пса-лабрадора, який проситься на прогулянку. Інспекторка Рено була зрілою жінкою (ближче до шістдесяти, ніж до п’ятдесяти), тож вона щиро захоплювалася тими, хто вправно володіє комп’ютером.

У певному сенсі їй лестило цілодобове товариство молодого педантичного заступника, вона охоче хизувалася ним перед колегами, хоча в глибині душі вважала його занудою і часто сердилася. Найбільше її дратувала його манера «антикерування машиною». Марі-Франс щоразу обіцяла собі не пускати його за кермо (хай практикується на дозвіллі!), але зрештою піддавалася на вмовляння і поступалася йому водійським сидінням. Того дня вона везла їх від Біарріца майже до іспанського кордону. Коли вони опинилися на тихих дорогах Країни Басків (із французької сторони), жінка замилувалася ідилічними краєвидами й зменшила швидкість, а трохи згодом здалася і передала кермо Людовіку. Він їхав повільно й більш-менш нормально, проте, діставшись Елісондо, витратив цілих п’ять хвилин на спроби припаркуватися біля площі, розташованої навпроти річки Бастан. Попри те що інспекторка щосили намагалася зосередитися на красі маленького селища, оповитого весіннім туманом, що поволі розвіювався під променями полуденного сонця, вона нетерпляче засопіла, вдруге відчувши удар ззаду.

— Годі вже! — Вона вистрибнула з машини, перш ніж Людовік встиг загальмувати.

Марі-Франс перевірила адресу у своєму записнику і заходилася шукати потрібний номер. Будиночок виявився дуже гарним. Їй би хотілося жити у подібному місці. Побудований у формі арки вхід вів до передпокою, де стояли дві лавки, виготовлені з того ж каменю, що й фасад. Вікна на першому поверсі були прикрашені жардиньєрками зі свіжими рожевими петуніями. Темні ворота зачинялися на дві стулки; обабіч висіли старовинні кільця, призначені для прив’язування коней.

— Я говоритиму з нею, — попередила вона, перш ніж подзвонити у двері. Такою була їхня улюблена гра. Їй не вдавалося змусити замовкнути цього самовпевненого молодика, але вона все одно полюбляла дражнити його, нагадуючи, хто тут начальниця.

— Як бажаєте, інспекторко. Та не забувайте, що я розмовляю і грамотно пишу іспанською, італійською та португальською мовами.

— Але ти не вмієш керувати автівкою, — злорадо прошепотіла вона, натиснувши на кнопку дзвінка. — Крім того, ця сеньйора володіє французькою.

Їм відчинила жінка середнього віку — струнка й елегантна. Вона була одягнена у штани й светр із високим коміром; волосся зібране в пучок. Марі-Франс усміхнулася. Саме такою вона уявляла цю жінку, коли почула її голос по телефону. Вона відтворила у пам’яті їхню бесіду, що відбулася напередодні.

— Енґрасі Саласар?

— Так, це я, — відказала та.

— Інспекторка Марі-Франс Рено з Французької національної поліції. Ми хотіли би поговорити з вами з приводу вашої заяви про спробу викрадення, де фігурує машина з французьким номером.

— Залюбки. Ви знайшли цю машину?

Марі-Франс провадила далі, не відповівши на її запитання:

— У вашій заяві вказано, що свідками інциденту стали ще двоє осіб, не рахуючи вас.

— Так, ми були з друзями, коли це трапилося.

— Чи можливо поговорити і з ними також? Скажімо, завтра об одинадцятій ранку? Не заперечуєте, якщо ми всі зберемося у вас вдома? Дівчинка буде в школі, правда?

Вони домовилися про зустріч.

Жінка відступила вбік, пропускаючи їх уперед. Аж раптом назустріч інспекторам вискочив бордер-колі й вишкірив зуби.

— Не ворушіться. Це Іпар. Він просто виконує свою роботу. Зараз заспокоїться.

Так і сталося. Минуло кілька секунд, і собака відійшов до дверей. Усередині було тепло, пахло дровами. Марі-Франс не без заздрості звернула увагу на два клаптикові крісла, що стояли перед каміном, де яскраво палахкотів вогонь. Біля столу вона побачила двох людей, які чекали на них. Приблизно того ж віку, що й Енґрасі. Жінка Хосепі — маленька, енергійна, коротко стрижена. Чоловік Ігнасіо — високий, жилавий, сильний, із суворим і недовірливим обличчям.

— Ви знайшли машину? Тому прийшли сюди? — нетерпляче спитала Хосепі.

Інспекторка зробила невизначений жест — щось середнє між ствердним кивком і знизуванням плечима. Гладке волосся, розділене на боковий проділ, розметалося по плечах.

— Насамперед ми з інспектором Беланже воліли би вислухати вашу версію подій. Сеньйоре Альдекоа, здається, ви бачили все краще за інших, — мовила вона, дивлячись на Ігнасіо.

— Я багато думав, — відказав чоловік, підтвердивши перше враження Рено. — Пригадав кожну деталь, намагаючись відтворити всю картину. І зараз я певен, що та машина двічі проїхала вулицею Сантьяго — вгору і вниз, — перш ніж загальмувати. Я вирішив, що заблукалий французький турист шукав кордон.

— Що сталося, коли автомобіль зупинився?

— Вони їхали в напрямку Франції. Я чекав, що людина, яка сиділа поряд із водієм, опустить віконце й запитає, чи не збилися вони з дороги. Натомість відчинилися задні дверцята. Хтось звернувся до дівчинки, яка гралася на узбіччі. Голосу я не розчув. Хоча відчинені дверцята обмежували видимість, я роздивився білу пишну блузу, схожу на мереживну, і жіночу руку. Вона жестом звала дівчинку. Амая зазвичай поводиться обережно, але така наполегливість змусила її підійти ближче. Тоді я гучно закричав, і вона різко зупинилася. Все відбувалося дуже швидко. Я кинувся до машини, а незнайомка висунула ногу з салону і схопила Амаю за руку. Я підбіг до неї і вирвав дівчинку з її пазурів. Погляньте. — Він кивнув у бік пальта, розстеленого на столі. На рукаві було видно глибоку борозну. — Подряпини на руці Амаї досі не зажили. Потім жінка залізла назад, і вони втекли.

— Ви добре її розгледіли? — запитала інспекторка.

— Так, хоча волів би нічого не бачити. — В його пам’яті спливла невитравна хижа посмішка. — Я залишив описання у відділку Цивільної гвардії.

— Так, ми маємо цей документ, і нашу увагу привернуло... — Беланже збирався викласти одну зі своїх версій, проте його перебила дружина Ігнасіо, якій кортіло швидше почути відповідь:

— І все ж таки. Ви знайшли машину чи ні?

Інспектор важко зітхнув.

— Вказаний вами номер належить автомобілю, вкраденому у Бордо за два дні до нападу. Так само зловмисники діяли і в попередніх випадках. Попервах поліція не помічала нічого підозрілого, оскільки вони завжди змінювали одну цифру — мабуть, прагнули замаскуватися. Відомості про вкрадені машини негайно передаються до антитерористичного центру, але цього разу нас надзвичайно здивував спосіб, у який було здійснено спробу викрадення.

Приголомшена, Енґрасі піднесла долоню до рота.

— Отже, вони справді намагалися викрасти її? Сумнівів немає?

Рено кивнула.

— Так, ми певні, тому що оповідь сеньйора Альдекоа повністю збігається з інформацією, наданою іншими свідками, які бачили викрадення чотирьох неповнолітніх дівчаток, що мали місце за останні п’ять років.

— Як таке можливо? Чотири дівчинки! Ми нічого не чули про це, — здивувався Ігнасіо.

Інспектор Беланже розклав на столі портрети чотирьох дівчаток із білявим волоссям. Усі вони були зовні подібні між собою і дещо схожі на Амаю. Їх обрали невипадково.

— Три дівчинки зникли у різних регіонах Франції, а четверта — у Бельгії.

— І що з ними трапилося? Будь ласка, скажіть, що їх знайшли! — попросила засмучена Енґрасі.

Інспекторка Рено міцно стиснула губи, внаслідок чого довкола її рота утворилися зморшки, що видавали багаторічну звичку курити.

— На жаль, ні, — відповіла вона.

— Хто ж міг вчинити таке? Хто їх викрадає? Хто ця жінка? — спитала Енґрасі.

— Ми вважаємо, що вона має змовників; очевидно, що їй має допомагати щонайменше одна особа — водій. На нашу думку, цим займається ціла група.

Дружина Альдекоа подивилася їм у вічі.

— Чому ця група цікавиться дівчатками? Якось дивно. Значно легше уявити жінку, яка не здійснила своєї мрії стати матір’ю і з’їхала з глузду чи щось таке, — припустила Хосепі.

Скориставшись нагодою, у розмову втрутився Людовік:

— Ми не виключаємо, що це злочинна організація. Їхня мета нам невідома. Ймовірно, що вони торгують людьми або співпрацюють із сектами.

— Із сектами? — перепитав ошелешений Ігнасіо.

— Нас насторожує вибір дівчаток цієї вікової категорії, а також чутки про появу підозрілих угруповань у різних регіонах Франції. На перший погляд вони видаються неагресивними, але їхню діяльність іноді пов’язують із ритуальними практиками, жертвоприношенням тварин...

— Сатаністи? — уточнив Ігнасіо.

— Гм-м. навряд, — мовив Людовік. — Скидається на старовинну магію, поклоніння невідомим надприродним силам. За наших часів вони можуть захоплюватися чим завгодно: від інопланетян до демонів.

Енґрасі зацікавлено глипнула на нього.

— Гадаєте, ця секта може знаходитися у нашій місцевості?

— Ми ще не знаємо, чи йдеться про секту, — поспішила уточнити інспекторка Рено, спопеливши поглядом свого заступника.

— Цілком можливо, — повів далі той, ніби не почувши слів начальниці. — З давніх-давен цей регіон по обидва боки Піренеїв вважався зачарованим. Суґаррамурді, чаклунство, суди Інквізиції.

— І що ж ви робитимете? Тутешня Цивільна гвардія навіть і не думає розглядати нашу заяву, — сказала Енґрасі.

— Звичайно, ми триматимемо вас у курсі. Дуже просимо посилити догляд за дівчинкою. В усіх випадках нападники хапали дівчаток на хіднику, біля дороги. Хоча ми сумніваємося, що вони повернуться.

Ігнасіо хитнув головою, виражаючи незгоду. Ці двоє не мали уявлення про те, що він побачив під каптуром, що прикривав вовчу морду. Енґрасі стривожено позирнула на нього, після чого, бажаючи трохи заспокоїтися, спитала:

— А чому ви настільки впевнені, що вони не повернуться? Хіба ці люди не верталися у жодному з випадків, коли викрадення зривалося?

— Жодне з викрадень не зірвалося. Жодній дівчинці не вдалося втекти. Вся інформація, якою ми володіємо, надана свідками, які бачили жертв перед тим, як ті сідали в машину і пропадали навіки.

51. Креве. Екіпаж

Околиці Нового Орлеана

Вівторок, полудень, 30 серпня 2005 р.

Сонце яскраво світило, нагріваючи воду, що випаровувалася, створюючи задушливу вологу атмосферу, виблискуючи на поверхні каламутної води, що більшою чи меншою мірою заполонила всі вулиці. Агенти поклали Дюпре на кормі «Зодіака», що найменше хиталася під час плавання, даючи змогу хворому уникнути різких рухів. Поряд із ним стояв Булл, який керував човном. Ще до того, як група відчалила від лікарні, Дюпре встиг збліднути й спітніти від зусиль. Він запив водою дві заспокійливі пігулки, передані Джонсоном, і заплющив очі. Джонсон та Амая влаштувалися збоку від нього, а Шарбу — навпроти. Медора, чиє тіло було повністю прикрите простирадлом, лежала у носовій частині. Щойно човен збільшував швидкість, як скрізь поширювався сморід, але принаймні їх відділяла певна відстань. Сама присутність цієї жінки викликала певний острах. Однією з причин був саван, що окутував її, посилюючи враження, ніби вони везуть труп.

— Може, нам варто трохи розкрити її? Тут дуже жарко, — запропонував Джонсон.

— Ні за що у світі! — відрізав Шарбу. — Так краще!

— Краще для кого? — з підозрою спитав Булл.

— Краще для мене! — відрізав той. — Краще для всіх нас! Якщо мені доведеться це побачити, мій мозок вибухне. Богом клянуся!

Ніхто не сперечався з ним.

Амая почувалася надто збентеженою, аби протестувати. Вона досі обмірковувала останні новини, що надійшли з Флориди. Арешт Нельсона, фінальна партія Такер, стратегія, до якої вдався Дюпре, щоби переконати їх, що поїздка на болота — чудова ідея. Булл підтримував його, а з Джонсоном він розіграв карту «відданості начальнику», знаючи, що той не пручатиметься, навіть якщо його потягнуть до самісінького пекла. Найдивовижнішим було те, що після обміну аргументами вона порозумілася з Шарбу.

Звісно, це сталося до того, як вони дізналися, що Такер закрила справу. Плутанина її думок мало чим відрізнялася від довколишнього безладу, але невдовзі вона усвідомила, що сталася катастрофа планетарного масштабу, і всі її тривоги розвіялися, а сонячне світло й краса дня видалися їй недоречними на тлі цього хаосу; її мозок часто відмовлявся осмислювати суцільний абсурд, що оточував їх. Кружляючи затопленими вулицями, вони бачили тисячі людей, що тікали до середмістя. Атмосфера була гнітючою: смердота, спека, дитячий плач, що несподівано лунав посеред тиші зруйнованого міста, яке цілих три дні марно благало про допомогу зі своєї водяної могили. «Я була такою ж, як це місто», — подумала Амая.

Група згаяла щонайменше дві години, намагаючись вибратися з Нового Орлеана. Білл і Булл завзято сварилися. Зрештою вони обрали один із найнебезпечніших маршрутів: перетнути Міссісіпі, причалити до західного берега навпроти Ґретни, піднятися каналом, паралельним проспекту Дестрехен, повернутися іншим каналом до Міссісіпі й дістатися аеропорту Військово-морського флоту, розташованого в Об’єднаній резервній базі. Їм довелося постійно боротися з відчуттям, ніби вони пливуть назад, а не вперед. Вони вже витратили понад дві години на поїздку, що зазвичай тривала менше однієї, і найгірше, що за кілька годин на землю опустяться сутінки.

Джонсон попередньо зв’язався з флотом, домовившись, що їм нададуть джип із причепом для перевезення човна. Машину мали залишити на причалі. Коли вони вибралися з Міссісіпі й увійшли у більш спокійні води каналу, Дюпре розплющив очі й підняв голову. Він обвів поглядом усіх членів свого постапокаліптичного екіпажу й усміхнувся.

— Оце так «креве» я зібрав!

— І не кажіть, капітане, — відгукнувся Білл Шарбу.

Булл був певен, що Амая не зрозуміла цього жарту, тож поспішив пояснити:

— «Креве» — учасники параду на Марді Гра, екіпаж під керівництвом божевільного капітана, що їде у карнавальному возі.

Амая пильно дивилася на Дюпре.

Той кинув на неї багатозначний погляд, даючи зрозуміти, що пам’ятає, чим зобов’язаний їй.

— Що ви хочете знати? — спитав Дюпре.

Джонсон перебив його:

— Гадаю, вам краще відпочити. Не треба докладати зайвих зусиль.

Дюпре безтурботно махнув рукою.

— Я добре почуваюсь, — проголосив він, хоча блідість і рясний піт на обличчі суперечили його словам.

— Мене цікавлять багато речей. Що таке «Басаґра»? — мовила Амая, стежачи за його реакцією. — Здається, це сказала Медора перед тим, як... у вас стався серцевий напад.

Дюпре заплющив очі й кивнув. Поза всяким сумнівом, вона порушила делікатну тему. Найбільш бурхливою була реакція Джонсона, який спопелив її поглядом із таким гнівом, наче вона згадала мотузку в будинку повішеного.

Амая не дозволила залякати себе. Вона витримувала погляд Дюпре, доки той не відповів:

— Дехто вважає, що це слово позбавлене сенсу і вживається лише для того, аби збентежити співрозмовника.

— А як щодо інших версій?

— Прокляття. Магічне слово, здатне викликати демона. «Басаґра», «Басаґре», «Басаґреа» — похідні від «Вельзевул», «Вельзебуб», «Баал». Вельзевул — стародавнє божество Ханаану та Фінікії, що справило певний вплив на єврейське релігійне життя за епохи Суддів.

Амая провадила далі, ніби вони були на допиті і Дюпре щойно не розповів їй, що його прокляли.

— Що це за позначки у вас на грудях — точнісінько такі, як у дідуся Джейкоба?

— Їх зробив незнайомець, який забрав мою сестру і мою кузину тієї ночі, коли містом промчав ураган Бетсі. Я спробував завадити йому. Нянька має аналогічне тавро.

Запала тиша. Не було чути жодних звуків, крім гудіння двигуна. Амая усвідомлювала, що була єдиною з групи, хто дивився на Дюпре; інші спрямували погляд на лінію горизонту, туди, де невиразно виднілися два затоплені береги, навмисно відвернувшись від каламутної води, у якій плавали домашнє начиння, потонулі тварини, предмети одягу (краще було не знати, чи прикривали вони тіла своїх власників).

— Ясно, — мовила вона. — Найбільше мене цікавить одна річ. Хотілося б отримати пояснення, бо це важливо. Я могла би зрозуміти, чому розслідування закрили, не з’ясувавши причини загибелі наркоторговця: дуже часто виконавці злочину нічого не знають про замовників. Однак у мене не вкладається у голові, як так сталося, що ФБР наказало передати справу до архіву, не розкривши вбивства одного з його агентів.

Дюпре трохи підвівся, спираючись на праве передпліччя. Він скорчив гримасу болю.

— Це пов’язано не стільки з його смертю, скільки з обставинами його загибелі.

— Я розглядала таку можливість, — визнала вона. — І дійшла висновку, що після того, як сталася трагедія, ФБР з’ясувало, що цей чоловік робив щось протизаконне, тож закриття справи було єдиним способом приховати інформацію й уникнути скандалу.

Не стримавшись, Булл перебив її:

— Ваше припущення безмежно далеке від реальності. Агент Карліно загинув, виконуючи службовий обов’язок. А Джером Ліретт у певному сенсі виконував свій братерський обов’язок.

Дюпре здійняв руку, закликаючи Булла заспокоїтися.

— Коли я долучився до розслідування, я відразу помітив збіги між свідченнями Джерома Ліретта і його матері й пережитим мною жахіттям. Джером починав втрачати терпіння і сердитися на поліціянтів за те, що вони намагалися пов’язати зникнення Медори з конфліктами наркодилерів і спробами шантажу. Попри те що ми знали, з чим стикнулися, і розуміли, у якому напрямку треба скеровувати нашу роботу, це не допомогло: наступними днями нам не вдалося виявити жодних слідів, визначити бодай одне місце, де могла би перебувати Медора. Аж поки ми не знайшли її шпильку в кемпінгу, облаштованому на болоті.

Повільно дихаючи, Дюпре витримав паузу. Булл продовжив оповідь.

— Вислів «Болото має очі» стосується не лише численних істот, які живуть у воді. Багато каджунів живуть у кемпінгах, плавучих будиночках або у власних човнах. Однак жоден із них нічого не знав, і це нас здивувало. Мешканці боліт мають шосте чуття, вони регулярно повідомляють шерифа про появу незнайомців, мисливців чи браконьєрів, а також про істот, чиє існування не має раціонального пояснення.

— А якщо точніше? — поцікавився Шарбу.

— Ти ж знаєш, що, перш ніж перейти до новоорлеанського відділу вбивств, я працював в офісі шерифа у Террбонні. Тамтешні люди є забобонними, а ті, що живуть на болотах, — ще більше. Перебування у болотних краях змінює світогляд, тож у місцевому відділку неодноразово приймали заяви людей, які начебто бачили rougarou або навіть скаржилися на витівки lutins. Ось чому нас збентежив той факт, що ніхто нічого не бачив і не чув.

— Rougarou?[15] Lutins[16]? — перепитав Джонсон.

— Rougarou, або loup-garou, — болотне чудовисько, вовкулака. Трохи складніше пояснити, що таке lutins. Щось на кшталт бешкетних духів, домових. Не варто забувати і про fifolets — болотні блимавки. Можливо, йдеться про блукальні вогні, хоча, згідно з каджунськими віруваннями, це злі духи, привиди померлих, відтягнутих течіями до баю.

— Невже поліція Террбонну розглядає такі заяви? — здивувався Джонсон. — Пригадую, що, коли я займався дослідженням сект, представники влади скептично ставилися до цих практик.

— Запевняю вас, якби ви якийсь час пожили там, подібні історії не видавалися би вам смішними. Болото нагадує живе створіння. Якщо ви працюєте у місцевості, де мешкають такі етнічні групи, як цигани, корінні американці або каджуни, ви мусите вивчити й осягнути їхні звичаї. Для поліціянтів це дуже важливо. До того ж ні для кого не є секретом, що на півдні Луїзіани поширений культ вуду.

— Вуду — це чаклунство? — іронічно спитала Амая.

Булл незадоволено зиркнув на неї. І вкрай серйозно відповів:

— Вуду переважає у таких країнах, як Того або Бенін. Це державна релігія Гаїті в її карибській версії, сформованій на основі вірувань африканських рабів і перемішаній із християнством та його різновидами, як-от сантерія, кандомбле, умбанда. А щодо вашого запитання, — він перевів погляд на Джонсона, — відповідь є ствердною. У наших поліцейських відділках приймають такі заяви, дзвінки, повідомлення про будь-яку підозрілу активність. Причина проста: якщо певні вірування мають культурне підґрунтя, необхідно визнати, що в усьому регіоні здійснюватимуться ритуали, безпосередньо пов’язані з ними. Скажімо, церемонії, що передбачають жертвоприношення тварин, нічні зібрання, наругу над могилами, крадіжку кісток...

— Ясно, — мовив приголомшений Джонсон, здійнявши руку.

— Джером припустився помилки, — повів далі Дюпре. — Минув тиждень відтоді, як його сестра пропала безвісти, і ми нічого не розвідали. Ніхто нічого не бачив, або навіть гірше: ми підозрювали, якщо хтось і бачив щось, він не мав наміру розповідати про це. Отже, Джером — потайки від нас — запропонував винагороду у двадцять тисяч доларів за будь-яку інформацію про Самеді. На болотах система оповіщення відрізняється від інших місць: він не розміщував оголошення у місцевій газеті, не звертався на радіо. Двадцять тисяч доларів — ціле багатство за тамтешніми мірками. Достатньо було розпустити чутки про його готовність заплатити цю суму, і все закрутилося автоматично.

Кілька годин ми безуспішно намагалися зв’язатися з Джеромом.

Десь опівдні ми навідалися до нього. Двері відчинила його мати — дуже налякана і схвильована. Навряд чи їй можна було дорікнути за це, враховуючи все, що бідолашна жінка пережила останнім часом. Вона сказала нам, що її сина немає вдома і, хоча він знав, що того дня її виписують із лікарні, він не приїхав по неї. Це означало, що з ним сталося якесь лихо. Ми погодилися: всі, хто особисто знав Джерома Ліретта, були в курсі, що він обожнював свою родину. І ні за що у світі не покинув би свою матір після втрати бабусі та сестри. Ми зв’язалися із шерифом і почали організовувати пошукову операцію. Аж раптом поліція отримала анонімний дзвінок. Якийсь незнайомець повідомив нам, де можна знайти тіло, — вказав координати й конкретне баю, відоме лише місцевому каджуну. Майже одночасно мати Джерома подзвонила вдруге і, б’ючись в істериці, пробурмотіла щось незрозуміле про послання її сина, адресоване нам. Ми подумали, що це невдалий жарт або обман шахрая, якого привабила обіцяна винагорода у двадцять тисяч доларів. Попри наші сумніви, ми вирішили розділитися. Я пішов із шерифом, детективом Буллом та групою поліціянтів до місця, де, згідно з повідомленням аноніма, вбивці залишили тіло. Карліно пішов поговорити з матір’ю Джерома.

— То була пастка, — припустив Шарбу.

— Ні, найдивовижніше, що про пастку не йшлося. Послання Джерома чекало на нас у будинку його матері. А труп Ліретта ми знайшли там, де було вказано. Без голови. Голе тіло прибили до стовбура дерева в похмурій місцині, оточеній плавучою рослинністю. Здавалося, обезголовлений чоловік гуляє зеленими імлистими луками, залитими водою.

— Ну а Карліно... — почав Джонсон.

Дюпре видихнув усе повітря з легенів.

— Коли ми повернулися, агент Карліно лежав на подвір’ї будинку Ліретта — залитий кров’ю і з діркою у грудях; він ще був живий. Метрів зо два від нього ми виявили відтяту голову Джерома (хтось надзвичайно обережно поклав її на останню сходинку). Я нахилився над моїм напарником, який щосили намагався сказати мені щось важливе. З його рота струмила кров, тож я вмовляв його помовчати, проте він не полишав своїх відчайдушних спроб. Я опустив голову ще нижче, майже торкнувшись вухом його губ. І тоді розібрав слова: «Ліретт живий».

Він запитував про долю Джерома, що було доволі дивним, зважаючи на те, що з його положення було добре видно відрізану голову юнака.

Я подумав, що він марить через шок, і відповів йому:

— Вибач, друже, тобі не вдалося врятувати його. Ліретт помер.

Карліно хитнув головою, захлинаючись власною кров’ю.

— Ні, ні, він живий, — мовив він, простягнувши руки до голови, що лежала на останній сходинці. Поріз був нерівним і зазубреним, наче голову не відрізали, а відірвали. Таке враження посилювалося через сухожилля, нерви й клаптики шкіри, що безладно стирчали навколо шиї. Саме так мала виглядати голова, відділена від тулуба. Білувато-блакитна, а подекуди сіра. У напівроззявленому роті виднівся білий набряклий язик, а очі були заплющені. Будь-яка подібність із привабливим парубком на ім’я Джером Ліретт безслідно зникла.

Попри це, не виникало жодних сумнівів, що то був він. Несподівано Ліретт широко розкрив очі і глянув на мене. Потім він ворухнув язиком і розімкнув губи, немовби збираючись говорити. — Дюпре витримав паузу, стежачи за реакцією Амаї. Вона рішуче кивнула, просячи його продовжувати. — Я здивовано витріщався на Джерома, божеволіючи як від моторошного видовища, так і від криків його матері, що долинали з будинку. Рука мого напарника торкнулася моєї, змусивши мене зосередити увагу на ньому. Я знову нахилився над Карліно, бажаючи розчути його бурмотіння.

— Він вирвав мені серце. Самеді забрав його.

Я з острахом глянув на страшну пробоїну в його грудній клітці, припустивши, що в нього, напевно, вистрелили з гвинтівки, причому з дуже близької відстані. Тоді я помітив, що на шкірі не було опіків, спричинених горінням порохового заряду, хоча вони мали би залишитися після такого ушкодження. Не було нічого, крім глибокого отвору з нерівними краями, що загиналися всередину під час кожного вдиху. Я перев’язав його рану моєю сорочкою. І знову друг покликав мене.

— Якщо ти поженешся за ним, він вирве серце і тобі, — сказав він.

Карліно помер у лікарні, але тримався всю дорогу. Спершу ми перевезли його до Хуми, а потім доправили гелікоптером до Батон-Руж. Поїздка тривала хвилин двадцять, і весь цей час я не відходив від нього. Він кілька разів розплющував очі й дивився на мене поглядом людини, що агонізувала. Я невпинно розмовляв з ним і стискав його руку. Він знепритомнів десь за хвилину до посадки. Коли його підключили до апаратів у реанімаційному відділенні, стало очевидно, що він помер: не було ні пульсу, ні тиску, ні будь-яких інших натяків на процеси життєдіяльності. Однак Карліно був молодим тридцятичотирирічним чоловіком, і лікар не хотів здаватися. Він безуспішно виконав кілька розрядів дефібрилятора, а потім вирішив натиснути хірургічними лопатками на серцевий м’яз. Коли пацієнту розітнули грудну клітку, всі були шоковані: серце агента Карліно зникло. У медичному звіті вказано, що хтось вирвав його вручну крізь отвір між ребрами.

— Це неможливо! — скрикнув Шарбу.

Булл пояснив:

— В антропологічних дослідженнях, присвячених жертвоприношенням у класичну епоху мая в Центральній Америці, описується церемонія вилучення серця у живої людини крізь діру, пробиту руками між ребрами. Це називається «виймання пульсівного серця».

— Гадаю, Шарбу не заперечує існування цього виду злочину, жертвоприношення, церемонії чи як там зветься це діяння. Він вважає неможливим, що жертва так довго лишалася живою, — висловив свою думку Джонсон.

— Це ще не все, — із сумом мовив Дюпре. Стишений голос видавав глибоке виснаження. — Тіло агента Карліно зберігало ознаки життя, а мозок був активним упродовж наступних сорока восьми годин. Чотири дні по тому патологоанатом мусив зупинити розтин через те, що деякі органи продовжували функціонувати. Те саме відбувалося з відтятою головою Джерома Ліретта. Їхні останки були спалені.

Я передав керівництву повний звіт, підписаний шерифом Террбонну і детективом Джейсоном Буллом, який представляв відділ убивств поліції Нового Орлеана. Мати Джерома теж дала свідчення. Невдовзі її відправили до психіатричної лікарні, де вона провела багато років. Нещодавно я побачив її на балконі одного з будинків на вулиці Бурбон, хоча не відразу впізнав. Те, що вона сказала мені, доводить, що її стан не покращився, — мовив він, дивлячись на Булла. — За чотири години після отримання звіту начальники покликали мене до свого кабінету. Вони наказали мені переписати документ, опустивши всі подробиці, що не підлягали криміналістичній логіці. Саме так я і вчинив.

Амая перевела погляд на далеку точку за обрієм. Вона з власного досвіду знала, як треба вигадувати версії, що дозволяли замовчати все загадкове і «нелогічне».

52. Traiteur. Знахар

Болота

Болото почало поглинати світло, щойно вони потрапили туди. Хоча Амая ніколи не була на болоті, її пройняло знайоме враження, ніби дерева крадуть небесне сяйво, засмоктуючи його корінням, — вона тисячу разів відчувала це у лісі Бастану. Оповідь Дюпре дозволила здійснити подорож у часі — пам’ять відтворила одну ніч у лісі, яку вона вважала навіки забутою. По спині пробіг холодок, коли вона згадала красу того місця і викликаний ним страх.

Вони залишили автомобіль на околицях спустошеного селища — ймовірно, неподалік від Хуми — й пересіли на «Зодіак». Медора завмерла у носовій частині, наче похмура фігура на піратському кораблі. У тій самій позі вона просиділа всю поїздку на машині. Шарбу присягався, що краще розміститься на капоті, ніж перебуватиме поряд із нею у такому тісному просторі.

У Дюпре знову підскочила температура. Попри сильну спеку, що не спадала майже весь день, Амая помітила, що його шкіра палала, коли вони допомагали йому влаштуватися у човні. Часом він дрімав, а часом піднімав голову і давав Буллу якісь вказівки, що, напевно, були позбавлені сенсу, оскільки вони втратили майже всі орієнтири на тій території. Мандрівники побачили кілька плавучих будиночків, що здавалися покинутими; декотрі були почасти затоплені, перевернуті набік і продірявлені (вода лилася у всі отвори). Вони розрізнили щонайменше три суденця вдалині й кілька разів перетнулися з містянами, які перевозили свої речі на вщерть забитих човнах. Люди запевняли, що у них все добре, проте Джонсон і Шарбу обмінялися поглядом, де ясно читалося, що вони вважають тих божевільними. До настання сутінок лишалася година, але сонце безжально пекло. Утім, коли вони запливали у темні ділянки болота, відчуття були неприємними, і група почала боятися, що ніч заскочить їх тут. Амая знову здригнулася від ознобу, що змусило її замислитися, чи не підчепила вона лихоманку.

Щойно Білл Шарбу запропонував повернутися до населеного пункту, як вони угледіли кемпінг.

То було найдивніше місце, яке Амая бачила за все своє життя. На плавучих причалах, закріплених якорями на дні або прикутих ланцюгами до масивних дерев, були зведені три великі будинки. Дахи, під якими каджуни укривалися за звичного рівня води в болоті, майже торкалися крон. До саморобних стоянок були пришвартовані понад десять риболовецьких кораблів; вогники гірлянд, що оповивали їх від корми до носа, були першим джерелом світла, побаченим ними за останні дні. Шум генератора зливався з шепотом людей, які привітно махали їм руками. Амая була певна, що розчула веселу музику, крізь яку пробивалися голоси дітей і дорослих. Її охопила безмежна радість — приблизно так мала почуватися дівчинка, що загубилася в лісі й натрапила на яскраво освітлену хижку в хащах.

— Howsyamammaaneem? — лунали крики з подвір’їв плавучих будиночків.

Усміхаючись, Білл і Булл одночасно здійняли великі пальці.

— Howsyamammaaneem? — повторили вони, викликавши справжню бурю. Звідусіль почулися несамовиті крики й вітальні вигуки.

— «Мама та інші?» — спитала Амая, не втримавшись від усмішки.

— О так, інспекторко, Луїзіана вважається матріархальним штатом.

Агенти пришвартувалися біля поруччя ґанку одного з будиночків, і близько десятка рук допомогли їм зійти з човна.

Амая поринула у роздуми, стараючись визначити, які фантазії й асоціації вплинули на формування її попереднього уявлення про traiteur — каджунського знахаря. Їй здавалося, що він схожий на колоритного галасливого шамана, що очолював процесію на традиційному південному карнавалі. Прикрашений пір’ям, одягнений у різнобарвне вбрання — каптан, розшитий мушлями, блискітками й коралами, прикритий афрокарибською маскою, що допомагала спілкуватися з духами на рівних.

Знахар виявився смаглявим: бронзова шкіра була туго натягнута на худому тілі. Чоловік трохи горбився, неначе проводив багато годин, нахилившись вперед, або боявся стати зависоким, якщо випростається. Широкі закочені штани дозволяли роздивитися міцні кістляві щиколотки й великі ступні, що ледве вміщалися у пластикові сандалії. На ньому була стара вицвіла футболка з логотипом баскетбольного клубу «Хорнетс». Він мав дещо довге волосся — така зачіска підкреслювала сиві пасма, що переважали над чорними. Знахар піднявся на борт, перш ніж хтось встигнув торкнутися пацієнтів. Він скинув простирадло з Медори й оглянув жінку, не виявляючи жодних ознак страху чи відрази. Якщо його обличчя і виражало якісь емоції, то йшлося про жалість. Біля Дюпре він не затримувався, обмежившись одним поглядом у бік своїх помічників і одним жестом, що наказував витягти хворого на ґанок. Восьмеро рибалок віднесли Дюпре до будинку. Тим часом Джонсон гнався за знахарем, намагаючись розповісти йому про діагноз лікарів і наполегливе бажання Дюпре потрапити сюди. Несподівано чоловік зупинився і розвернувся до Джонсона.

— Дякую, — мовив він. Це пролунало так щиро, що Джонсон замовк і злегка нахилив голову, віддаючи йому шану.

У кімнаті, що займала весь поверх, зібралося щонайменше двадцять п’ять осіб — чоловіки, жінки, рибалки, ловці креветок, мешканці боліт. Їхня присутність анітрохи не заважала цілителю. Він поводився так, ніби був на самоті з пацієнтом: ні на кого не дивився, ні з ким не розмовляв, нічого не питав, не потребував нічиєї допомоги. Вся його увага була зосереджена на Дюпре.

М’який голос знахаря був мужнім і водночас ніжним. Амая подумала, що їй хотілось би почути його сміх. Чоловік нахилився і вийняв зі зціплених пальців агента маленький мішечок із козячої шкіри, який Амая бачила у лікарні. Уважно роздивившись цей предмет, він надзвичайно обережно поклав його на подушку поряд із головою Дюпре.

— Ви знаєте, що це таке? — прошепотіла Амая, звертаючись до жінки, яка стояла найближче.

— Грі-грі, — моментально відказала та.

Амая здивовано глипнула на неї. Вона була вражена не тільки цією інформацією, а й тим фактом, що отримала відповідь на своє запитання.

— Талісман вуду. Хтось із близьких — людина, яка дуже любить його, — виготовив цей амулет, бо знав, що йому загрожує небезпека. Якби він не носив грі-грі, то вже був би мертвим.

Амая відчула легке запаморочення і ще більше впевнилася, що це лихоманка. Щоправда, вона не виключала можливості, що на неї вплинула містична атмосфера цього місця вкупі з тривалим перебуванням під розжареним сонцем. Низ живота пройняв гострий біль. Вона підрахувала, що для менструації ще зарано. Спазм повторився, і біль поширився на внутрішню сторону стегна. Весь поперек охопила страшенна слабкість. Утім, дівчина не зважала на ці неприємні симптоми: надто захопилася спостереженням за незнайомцем.

Знахар влаштувався біля узголів’я ліжка, куди поклали Дюпре. Трохи згодом він сповз на дерев’яну підлогу, став навколішки й вперся руками в груди хворого. Нахиливши голову, він почав шепотіти молитву, замовляння або заклинання. Амая не знала, що означає його декламація, але розуміла, що цей простий чоловік був наділений справжньою силою — такий собі мирний воїн, принц із народу.

Він переміщався убік, опускався ближче до ніг, піднімався в напрямку голови і щоразу повторював або наново розпочинав ритуал із незгасною енергією та впевненістю, рухаючи руками по тілу Дюпре з таким виглядом, ніби залишав на його шкірі якийсь скарб, цінний дар або ковдру, що мала поглинути всі страждання. Нарешті він звівся на ноги й подивився на тих, хто його оточував.

Дюпре вже не пітнів. Агент лежав із заплющеними очима, витягнувши руки вздовж тіла. Здавалося, він мирно спав.

— Треба дати йому спокій. Я зцілив його. Зараз він має лікуватися сам.

— Він спить? — спитав Булл. Вийшло щось середнє між запитанням і твердженням.

— Ні, — відповів знахар без зайвих пояснень, після чого позирнув на рибалок і жестом наказав їм принести Медору.

На відміну від знахаря, жоден із присутніх не виявив жалості, коли з Медори зірвали простирадло. Довкола поширився спертий запах могили, змусивши більшість людей затулити руками рот і ніс або високо підняти коміри. Почулися вигуки страху. Дехто хрестився, а дехто цілував амулети або ікони (залежно від вірувань).

Стоячи посеред кімнати, Медора ні на що не реагувала — здавалося, вона помічала лише світло. Коли знахар відкинув простирадло, Медора опустила голову, відвернувшись від тьмяного сяйва, випромінюваного десятьма тремтливими лампочками на стелі, чиє потріскування зливалося з шумом генератора. Жорстке волосся впало на обличчя, сховавши череп, обтягнутий сухою шкірою.

— Хто вчинив так із тобою? — ніжно запитав цілитель.

Замість відповіді жінка видала тихе шипіння, схоже на дзюрчання води.

Знахар підняв руки й поклав їх на худенькі плечі, гострі кістки яких випиналися під тією недоречною сорочкою з квітковим візерунком.

Відчувши його дотик, вона здригнулася і відступила на два кроки назад, що викликало неабиякий переляк серед каджунів, які сиділи в тій частині кімнати. Знахар наздогнав Медору. Цього разу він не торкався її, обмежившись тим, що нахилив голову і заходився читати свою молитву, ледь ворушачи губами.

Жінка почала розхитуватися туди-сюди, неначе підштовхувана лагідною хвилею, що пробігала її тілом, піднімаючись до колін, стегон, плечей та шиї. Вона не припиняла шипіти:

— Ш-ш-ш...

Амая заворожено спостерігала за нею. Навіть у найсміливіших фантазіях вона б не уявила, що це зганьблене, скалічене, висохле тіло може так рухатися.

— Ш-ш-ш...

У цих звуках бриніло щось гіпнотичне. З одного боку, Медора нібито кликала до себе, а з другого — попереджала про небезпеку.

Вона розгойдувалася в різні боки. Дуже повільно.

— Ш-ш-ш.

Це нагадувало гудіння або сичання.

Її руки тріпотіли, мов мертві гілки. Голова хиталася у тому ж ритмі, що й інші частини тіла. Обличчя все ще було прикрите скуйовдженими пасмами.

— Ш-ш-ш, — насвистувала вона.

— Це змія, — мовила жінка, з якою Амая розмовляла раніше.

Авжеж! Дивно, що вона відразу не здогадалася. Медора вигиналася і сичала, як рептилія — точніше, як отруйна змія. Несподівано попереджувальний сигнал, що його Амая розчула у тому буркотінні, став значно гучнішим і чіткішим, неабияк розтривоживши її. Перед нею замиготіла освітлена хатинка у лісовій гущавині, оманливо затишний будиночок, що насправді був проходом до пекла. Відчуття було настільки сильним, що її охопило бажання підбігти до знахаря і розповісти йому про це. Жінка притримала Амаю на місці, стиснувши її зап’ястя м’язистою рукою рибалки.

Знахар підступив на крок ближче до Медори, невпинно читаючи молитву. Раптом він обхопив її руками, мов маленьку дівчинку. Голова жінки лягла йому на груди. Він не стискав її, не утримував силоміць. Просто обіймав інтимним, батьківським жестом, що виражав щиру турботу й істинну любов. Медора обм’якла в його обіймах. Енергія, що підживлювала її зсередини, вичерпалася. Руки безпорадно повисли уздовж тулуба, коліна підломилися, ноги втратили точку опори, а голова відкинулася назад, дозволивши всім присутнім розгледіти тавро безжальної смерті на обличчі.

Знахар підхопив її, не даючи упасти, й надзвичайно обережно поклав на підлогу. Потім він жестом наказав своїм помічникам прикрити її ковдрою.

Джонсон, Амая та новоорлеанські детективи підійшли до цілителя.

— Ваш друг одужає. — Він вказав на Дюпре, який нерухомо лежав, відпочиваючи після ритуалу. — Жінку я не зможу вилікувати.

Амая ошелешено глянула на нього. Що ж тоді вона побачила?

Знахар неначе почув її невимовлене запитання.

— Ваш друг страждає на кардіоміопатію такоцубо, також відому як синдром розбитого серця, — відповів він, звертаючись до неї. — Страх і нерішучість здавлювали його серце кліщами — наслідок чужої підступності. Цю жінку я не вилікую, тому що її хвороба схована в іншому місці.

Булл та Джонсон кивали з таким виглядом, ніби розуміли те, що він казав.

— Я не розумію, — зізнався Шарбу.

— Він не може вилікувати те, чого у неї немає, — пояснила Амая. — Вона втратила petit bon ange — свою душу. Її забрав Самеді.

— Невже таке можливо? — мовив Шарбу до знахаря. Амая збагнула, що він певною мірою визнавав його авторитет. Раніше Шарбу виявляв цілковитий скептицизм, але тепер — уперше за весь час — допустив іншу ймовірність.

Цілитель відповів:

— Вона вірить, що її позбавили душі, і цього достатньо. Можливо, її душу полонили, а не вкрали. Вона залишається рабинею зловмисника, а те місце, що займав bon ange, перетворилося на барабан, резонатор, використовуваний іншими людьми. Покинутий господарем будинок, куди може увійти будь-хто.

— Але ж я бачив, що ви зробили з нею, — сказав Шарбу, дивлячись на жінку, яка спала на підлозі. — Дозвольте мені сказати, що зараз вона має кращий вигляд, навіть її обличчя змінилося, — докинув він, викликавши усмішку у всіх присутніх.

— Це тимчасове полегшення. Вовк повернеться.

Амая стривожено позирнула на нього. Вона усвідомлювала, що чоловік спостерігав за нею, і це розпалювало її цікавість.

Заінтригований, знахар окинув її пильним поглядом.

— Лікарі сказали, що вона страждає на синдром Котара, — зауважила дівчина.

— Я згоден, — мовив він.

— Отже, ви теж вважаєте, що психічне захворювання змушує її поводитися так? — поцікавився Шарбу, прагнучи втамувати хвилювання.

— Звісно, але вона захворіла не сама — їй передали цю хворобу, навмисно заразили.

— Я завжди... розумієте, я родом із Нового Орлеана і багато чого чув про вуду, зомбі, прокляття, ляльок, що завдають людям страждань і викликають хвороби. Та я завжди вважав, що це вигадки кінорежисерів... я ніколи не думав... і, звичайно, не вірив.

— У тому-то й річ. Хтось вірить, а хтось — ні. Нею заволодів бокор — чорний священник, людина, що викликає духів для заподіяння зла і домінування над іншими. Усі ці забобони, пов’язані з вуду, мають дещицю правди: йдеться про релігію духів. Саме це означає слово «вуду»: дух, що говорить. Спілкуючись із духами, ми обираємо хороших чи поганих. Медора має психічні розлади, що змушують її діяти і почуватися так, ніби вона померла. Важко уявити жахливіші муки. Однак, якщо її душа не зцілиться, мозок залишатиметься у такому стані. Медора захворіла, тому що вірила у магію. Ритуал перетворення на зомбі полягає в тому, що бокор переконує жертву, що вона померла, що він забрав її душу, що він єдиний, хто зумів воскресити її, і з цієї причини вона належить лише йому.

— Дюпре сказав, що ви допоможете Медорі, — наполягала Амая.

— Я можу допомогти вам, якщо бажаєте, — він вказав на її живіт, — але знахарська сила має межі. Було б непогано, якби ви прийняли антибіотик. Зверніться до Аннабель — він кивнув у бік жінки, з якою розмовляв раніше. — Тутешні води кишать мікробами, тож жінки, які живуть на болотах, часто хворіють на цистит.

Амая відчула, як слабкість у зоні попереку поширюється на весь хребет і поколювання стає сильнішим, так само як і бажання справити малу потребу, що, безсумнівно, вказувало на запалення сечового міхура. Стараючись не зважати на запаморочення, вона стиснула губи.

— Якщо ви не допоможете їй, вона не допоможе нам. Ми маємо розпитати її, встановити якийсь контакт. Від цього залежить життя двох маленьких дівчаток.

— Сумніваюсь, що вона розповість щось нове.

— Вона нічого не сказала, — відрізав Шарбу.

Знахар посміхнувся.

— Може, вона нічого не сказала своєю мовою, але запевняю вас, що той, хто причаївся всередині, — мовив він, вказавши на розпростерте тіло Медори, — розмовляв із вами.

53. Стелла Такер

Флорида

Агентка Стелла Такер намилювала руки, роздивляючись своє відображення у дзеркалі. Коротка стрижка — напрочуд вдала ідея. Така довжина дозволяла завжди підтримувати волосся в ідеальному стані, наче у моделі з журнальної обкладинки. Шкіра виглядала зволоженою, хоча надмірні зусилля і напруження останніх годин таки позначилися на її зовнішності, спричинивши появу темних кіл під очима. Жінка почала репетирувати усмішку, що справило моментальний позитивний ефект. Костюм сидів чудово. Утім, якби це залежало від неї, вона поміняла би блузу. Витираючи руки паперовим рушником, вона вирішила не перевдягатися: запізно повертатися до готелю. Недоречно змушувати сенатора чекати. Начальник Вілсон зателефонував їй із Квантіко і вкрав дорогоцінний час. З іншого боку, їй було приємно почути його привітання і визнання її досягнень. Вона знала, що Вілсон і Вердон вважають її підступною кар’єристкою, та їй було байдуже. Дюпре пропав у Новому Орлеані, його команда розсіялася, тож Стелла Такер уже нікому не підкорятиметься. Після успішного керування власною групою вона зміцнила своє положення, і ніхто не насмілиться чіпати її. Пронизлива вібрація сповістила про очікуване смс від Емерсона. Сенатор щойно прибув із Вашингтона і наближався до будівлі. Минула година відтоді, як їй подзвонив його секретар і сказав, що сенатор терміново вилітає і просить зустрітися з ним у VIP-палаті, де надавали допомогу Нельсону. Новини про останнього були обнадійливими — кращого годі й бажати. Двадцять хвилин тому лікарі повідомили, що Нельсон прийшов до тями. Він досі перебував у шоковому стані й був підключений до апаратів, що означало неможливість проведення допиту. Однак лікарі давали позитивний прогноз щодо його одужання. Якимось дивовижним чином кулі, випущені зі зброї спецпризначенця, не зачепили життєво важливих органів. Лікар щось сказав про розтрощений хребець. Найбільш імовірно, що Нельсон ніколи не зможе ходити або ледве пересуватиметься. Такер розуміла, що його загибель зіпсувала би її блискучий виступ. Значно ефектніше тягати серійного вбивцю по судах. Найкраща реклама. Вона простягла праву руку до свого відображення і нахилила голову — шанобливо, але не запобігливо. Професійний жест. Не надто стриманий і не надто емоційний. Такер — агентка, що керувала спецоперацією, завдяки якій було врятовано життя членів родини американського сенатора. Вона лише виконувала свій обов’язок, свою роботу. Необхідно було знайти золоту середину між професійною суворістю і скромністю героїні, що не завадила би їй прийняти заслужену подяку від сенатора.

54. Бродіння

Елісондо

Той заспокійливий жест став частиною його рутини й увійшов у звичку. Хуан робив його несвідомо, уві сні, прагнучи вгамувати тривогу і розслабитися. Чоловік відчув порожнечу біля себе й простяг руку до невловимого тепла. Він розплющив очі. Росаріо пішла.

Її не було вдома. Щойно прокинувшись, Хуан зрозумів, що вона вислизнула надвір. Попри це, він обійшов усі кімнати, не зважаючи на холод, що проймав його босі ноги. Потім повернувся до спальні й усівся на краєчку ліжка, дивлячись на порожнє місце, де мала би лежати його дружина. Він нахилився до туалетного столика, відчинив шухляду і відсунув убік купу шкарпеток, що займала весь простір, після чого дістав знизу великий жовтий конверт і поклав його біля себе. Тремтячою рукою погладив розчерки блакитного чорнила, яким хтось написав ім’я його доньки. Тоскно зітхнув.

Росаріо припинила навідуватися до дитячої кімнати, відколи Амая жила зі своєю тіткою Енґрасі. Після останньої вагітності вона не виходила з дому вночі. Цілих дванадцять років.

То були роки безсоння. Хуан охороняв її сон. Йому пригадалося, як це трапилося вперше — він прокинувся і виявив, що її немає поруч. Спершу він дуже злякався, коли, зачекавши певний час, збагнув, що Росаріо давно мала би повернутися, якби пішла до вбиральні. Хуан припустив, що вона знепритомніла, у неї запаморочилося в голові або стався мимовільний викидень, що загрожував усім вагітним жінкам. Його роздирали сумніви, поки він, божеволіючи від хвилювання, обходив будинок. Накинувши пальто поверх піжами, він рушив до пекарні лише для того, щоби пересвідчитися, що її немає і там. Згодом він перемістився до вітальні, де, борючись зі страхами та підозрами, витріщався на телефон і вмовляв самого себе зачекати ще п’ятнадцять хвилин, перш ніж подзвонити до Цивільної гвардії. Нарешті почулося скреготіння ключа в замку, і Хуан піддався бажанню хутко лягти в ліжко, удати з себе сплячого й «прокинутися», коли вона влаштовуватиметься поряд. Її тіло було охоплене вуличним холодом.

— Де ти була? З тобою все гаразд? — насмілився спитати він. Його голос тремтів.

Вона незворушно відказала:

— Заспокойся, зі мною все гаразд. Я не могла заснути й пішла випити склянку молока.

Тієї ночі сон утік від нього. Щонайменше раз на десять днів Росаріо вислизала з дому, коли надворі панувала непроглядна темрява. Ще до світанку вона верталася змерзлою і напрочуд спокійною, лягала на своє місце й прикидалася, ніби весь час була тут.

Тисячі разів він думав, як поговорити з нею, як порушити цю тему. Щоразу, як його дружина кудись виходила, він чекав на неї у темній вітальні, уявляючи їхню розмову, коли вона крадькома прошмигне до будинку і стикнеться з ним. Тоді їй довелося би пояснити йому, звідки вона прийшла, з ким була, чому кидала його й десь блукала глупої ночі — самотня і вагітна. Згодом він чув, як ключ повертається у замковій шпарині. Уявляв, як Росаріо стискає брелок у долоні, прагнучи, аби брязкання не порушило тиші. Потім вона неквапливо відсувала ущільнювач, який вони поклали на одвірку для збереження тепла в їхній оселі. Обережно трималася за ручку, не дозволяючи дверям рипіти, коли вона зачиняла їх. Тихо піднімалася сходами, обходячи всі скрипучі дошки. Оця пильність, настороженість, бажання зберігати свою таємницю змушували його лягати в ліжко за мить до того, як вона заходила до спальні. Хуан переконав себе, що її мовчанка обумовлена самоконтролем, що потайливість — ознака стриманості, а прагнення не бути викритою свідчило про розкаяння і сором. Та перша ніч заклала підґрунтя майбутнього. Щойно Росаріо влаштувалася поруч, ритм її дихання вирівнявся, тіло поволі розслабилося, і вона зрештою поринула в сон; він трохи піднявся, щоби краще розгледіти її, і тієї миті не відчув нічого, крім вдячності за те, що вона повернулася до нього. Упродовж її вагітності він щоразу обіцяв собі, що зустрічатиме її після нічних походеньок, готувався обрушити на неї лавину докорів, звинувачень, підозр і запитань. Хуан ще не усвідомив, що все вирішилося першої ж ночі, коли він зрозумів, що ніколи нічого не скаже Росаріо.

Хіба він мав право щось казати їй? Висувати якісь претензії? Дивлячись на сплячу дружину, Хуан часто запитував себе, чому така неймовірна жінка, як вона, живе з таким нікчемою, як він; йому досі не вірилося, що вона обрала його й залишалася поруч. Енґрасі порівнювала його зі страусом, який ховає голову в пісок, аби не бачити проблем. Та насправді він вважав себе гидким каченям, закоханим у лебедя, чудово розуміючи, що доля зробила йому дивний подарунок — кохання, недосяжне для інших людей, привілей бути поряд з унікальною жінкою. Завдяки їй Хуан почувався непереможним, але чоловік ніколи не забував, що він — незграбне мале каченя в тіні величного лебедя, простий безкультурний селянин, засліплений блиском королеви. Хіба він здатен підкорити її своїй волі, примусити до чогось?

Після того як Росаріо втекла з дому вдруге, він кілька днів не знаходив собі місця і не міг думати ні про що інше. Куди бігла його дружина, накинувши пальто поверх нічної сорочки й несучи туфлі в руках? Куди могла йти вагітна жінка посеред ночі у селищі, де все зачиняється після дев’ятої вечора? Сумніви доводили його до божевілля. Вночі він страждав від безсоння, а вдень був злим і дратівливим. Коли він щось жував, їжа здавалася гумовою й автоматично відригувалася, лишаючи присмак жовчі у роті. Після третьої нічної вилазки Росаріо Хуан вирішив порадитися з лікарем.

Коли вона народила Флору та Росауру, все пройшло добре. Ось чому він злякався, почувши слова лікаря Ідальго:

— Ця вагітність є доволі специфічною. Їй може бути значно важче витримувати її.

— Чи загрожує це її здоров’ю?

— Ні, — заспокоїв його лікар. — Стан її здоров’я задовільний. Росаріо дотримується дієти й багато гуляє. Вона не дуже погладшала, і це добре: зайва вага ослабила б її і погіршила самопочуття. Я взяв її під посилений контроль. Останні аналізи чудові. Однак така непроста вагітність — справжній виклик не лише для тіла жінки, а й для її психіки. Та не переймайся. Росаріо — хороша мати. Вона подолає це випробування.

Однієї ночі, коли вона повернулася і тепло знову почало розливатися його тілом, Хуан наважився прошепотіти у пітьмі:

— Я твій чоловік. Я кохаю тебе. Куди б ти не ходила, я можу скласти тобі компанію.

Росаріо відповіла не відразу. Жінка так довго мовчала, що він подумав, може, вона заснула або настільки засоромилася, що їй бракувало сил говорити. Несподівано вона мовила енергійним, рішучим тоном:

— Ніколи.

Решту ночі Хуан не спав. Втупившись поглядом у стелю, він обмірковував справжнє значення цього слова, приховану загрозу, що відчувалася в її інтонації.

Останні три місяці вагітності Росаріо продовжувала гуляти ночами майже щотижня. Хуан більше не розпитував її. Потім вона народила, і його світ розлетівся на друзки. Чоловік зрозумів, що він єдиний винуватець трагедії. Амая з’явилася на світ разом з іншою дівчинкою, схожою на неї як крапля води. Тієї ж ночі сестра-близнючка померла: Росаріо змусила її заснути вічним сном. Хуан хотів вірити, що незбагненне жахіття — нещасний випадок або, як висловився лікар Ідальго, наслідок «післяпологової депресії», що минеться, мов кошмарний сон. У подальші місяці після народження Амаї він часто бачив, як його дружина підкрадається до колиски. Попервах він запевняв себе, що нею керував інстинкт захисту — той самий, що спонукає багатьох матерів підскакувати посеред ночі й перевіряти, чи дихає малюк. Однак вираз її обличчя та її погляд здавалися безмежно далекими від материнської турботи й дбайливості — радше йшлося про якусь нав’язливу думку, бажання завершити невиконане завдання. Він у розпачі дивився на неї і, хоча знав, що це не допоможе, шепотів їй підбадьорливі слова, запевняючи, що дівчинка добре почувається і з нею не станеться нічого лихого. Обійнявши дружину за плечі, він умовляв її повернутися до ліжка, та наступної ночі все повторювалося.

Зрештою Хуан змирився з цими походеньками, переконавши себе, що Росаріо ніколи не наважиться завдати шкоди дівчинці, що вона просто дивитиметься на неї. Щоночі він чекав, коли вона встане й піде до кімнати Амаї, аби шепотіти їй на вухо якісь зловісні слова. Йому хотілося вірити, що дівчинка спала й нічого не знала. Це тривало, доки однієї ночі всі приховані погрози не виплеснулися назовні згустком цілковитого мороку, і йому довелося назавжди вивезти доньку з рідної домівки.

Хуан належав до категорії чоловіків, які усвідомлюють свою недосконалість. Проста, скромна людина, що ясно мислила й легко впорядковувала свої думки, які здебільшого були пов’язані з роботою, піклуванням про родину, відповідальністю і численними обов’язками. Таким він був із раннього дитинства. Утім, йому не вдавалося контролювати деякі речі, вони виходили за межі його розуміння. Хуана лякали слова, йому було надзвичайно важко називати предмети й визнати той факт, що кожен предмет має свою назву. Він був одним із тих, хто вважав, що певне явище існує, якщо вимовити вголос слово, яке позначає його, і деяких бід можна уникнути, не пустити у своє життя і свій дім, якщо замовчувати їх. Саме тому він дорікав Енґрасі за те, що вона стверджувала, ніби Росаріо замислила вбити Амаю від дня її народження. Розмірковуючи про ці незбагненні жахи, чоловік несвідомо мотнув головою. Роздавлений страхом і горем, він глибоко зітхнув, узяв жовтий конверт, що лежав поруч, і розпечатав його, відкривши темний пластиковий край рентгенівського знімка. Він відкинув конверт і підніс зображення до очей. На маленькому черепі його доньки чітко виднілися дві страхітливі білі вм’ятини, що вказували на сліди від удару, оточені сірими калюжками там, де пролилася кров. Заплющивши очі, він заридав, жбурнув знімок на ліжко й рішуче звівся на ноги.

Він молився так само, як і дванадцять років тому, благав Господа, аби Росаріо була десь поряд, аби її тривала відсутність у спальні пояснювалася тим, що його дружина послизнулася на сходах, їй стало зле, голова запаморочилася і вона відпочивала в одній з кімнат. Він картав себе за те, що йому хотілося, аби вона впала й переламала собі кістку, була пораненою і немічною, лежала непритомна десь у пекарні. Його влаштував би будь-який варіант, що означав би, що вона не блукає до світанку, як це робила колись. Хуан вкотре оглянув кожен куток, знаючи, що ніде не знайде її. Потім взяв ключі від пекарні, накинув пальто поверх піжами й вийшов у нічний туман сплячого Елісондо, чию тишу порушував лише шум річки. Підійшовши до будівлі, він ще здалеку побачив, що там панує морок, та, попри це, відчинив двері й обвів приміщення поглядом. Росаріо там не було. Охоплений відчаєм, Хуан притулився головою до дверей, розуміючи, що нічого не може вдіяти.

Нарешті його думки прояснилися, і він припинив плакати.

Необхідно зробити це. Він набрався сміливості, проте, коли спробував заговорити, охриплий від журби голос пролунав дуже тихо.

— Росаріо... — прошепотів чоловік, тремтячи з ніг до голови, — Росаріо вб’є нашу доньку.

Шокований жорстокістю цих слів, він затулив рота долонями, жадаючи утримати весь той жах усередині. Наступної миті, змирившись із неминучістю, він опустив руки, і з його губ зірвався несамовитий стогін люті, який мало чим нагадував людський. Хуан поволі осмислював, що завжди знав правду, що кошмар, приховуваний ним від самого себе, жив у закапелках його душі. Вимовивши страшні слова вголос, він нарешті зрозумів сутність цієї невблаганної, злої сили. Не потурбувавшись зачинити двері, він ступив на вологу від річкового туману бруківку і помчав до будинку своєї сестри.

55. Енґрасі

Елісондо

Іпар нашорошив вуха й покосився на Енґрасі. Їй здалося, що його погляд виражає щось середнє між тривогою і покірністю. Він знову заліз на ліжко, хоча Енґрасі постелила йому на підлозі. Дівчинка ніжно обнімала пса, зануривши руку в густе хутро на його шиї. Енґрасі чудово знала, що Амая запрошувала його спати поряд, варто їй було повернутися до них спиною. Жінка поблажливо усміхнулася і піднесла палець до губ, просячи його не шуміти. Іпар зітхнув і тихенько вмостився біля подушки, немовби зрозумівши її заклик. Енґрасі притулилася до одвірка, зачаровано дивлячись на сплячу племінницю. Її обличчя освітлював нічник, який завжди мав горіти під час сну: якщо вона зненацька прокидалася посеред ночі й відчувала чиюсь присутність біля ліжка, їй треба було моментально розпізнати місце її перебування і заспокоїтися. Світло-золотаве волосся Амаї розметалося по подушці, виблискуючи у сяйві лампи. Вона мала прекрасні локони, що спадали до плечей. Енґрасі вирішила не обрізати їх, поки дівчинка сама не попросить про це. Біляве міцне волосся — наша сімейна риса, подумала вона, торкнувшись власної голови. Її кучері, успадковані від Хуаніти — її матері й бабусі Амаї, — були точнісінько такими. Це розкішне волосся відрізняло дівчинку від сестер. Якось Росаріо заплела їй коси, а потім відрізала їх, залишивши кілька нерівних пасом. Амая була принижена й зганьблена. Ще тоді вони мали стривожитися і запідозрити щось нечисте. Енґрасі часто думала про той інцидент, про дні, що передували страшній ночі, коли мати мало не вбила свою доньку. Агресія набувала дедалі жорстокіших форм: Росаріо змушувала її носити дивний одяг, їсти дивну їжу, а потім відчикрижила їй волосся, немовби знищивши її прикметну ознаку, її гордість. Енґрасі сердито мотнула головою, розмірковуючи про те, що мовчанка зазвичай робить нас спільниками злочинців: ми бачимо, що відбувається щось жахливе, але не хочемо і пальцем ворухнути, аби зупинити це.

— Gabon[17], Іпаре, — мовила жінка, зачинивши двері спальні. Принаймні вона була певна, що Амая почувається у безпеці.

Весь день Енґрасі була неспокійною. Після зустрічі з французькими поліціянтами Хосепі попередила її:

— Енґрасі, не залишай її на самоті ні на мить. Супроводжуй її всюди. Не дозволяй їй виходити надвір без Іпара. Якщо ці негідники такі небезпечні, як сказав французький інспектор...

Ігнасіо — неговіркий, як завжди, — мотнув головою, виражаючи незгоду.

— Енґрасі, Іпар помре за неї, але люди певного штибу бувають настільки одержимими, що жоден собака не зупинить їх.

Енґрасі похмуро кивнула. Він мав рацію.

— Я вже давно хочу відправити Амаю на навчання до іншого міста. Насправді це її ідея. Вона дуже розумна й значно випереджає своїх однокласників. Кілька місяців тому один учитель запропонував їй переїхати до Памплонського інтернату. Це чудова школа. Деякі діти приїжджають додому лише на канікули. У разі потреби я б могла відвідувати її на вихідних.

— Якби Амая була моєю донькою, я б не вагалася. Особливо після того, що нам розповіли.

Так, вона думала про це — ба більше, серйозно обмірковувала впродовж багатьох днів, іще до того, як стався інцидент із французьким автомобілем. Річ у тім, що вона не могла стерти з пам’яті останні слова Росаріо: «Відколи народилася ця дівчинка, я знаю одне: доля кожного з нас визначена наперед, Енґрасі. Те, що судилося нам обом, справдиться».

Вона спустилася до вітальні. Докинула кілька полін у вогонь і рушила до серванта. Скориставшись ключиком, що висів на її шиї, відчинила шухляду, дістала чорний шовковий мішечок і віднесла його до столу. Усівшись, Енґрасі один за одним розв’язала вузли на колоді карт — марсельському Таро. Вона глянула на неї з певним острахом, неначе готуючись випити гіркі, призначені їй ліки. Необхідність звернення до Таро важким тягарем давила на її серце.

Не відриваючи очей від карт, Енґрасі повільно перетасувала їх, зосереджена на формулюванні запитання. Кинувши колоду на стіл, вона «підрізала» її і знову перемішала. Енґрасі ніколи не обирала карти сама. Ця колода була такою старою, засмальцьованою, добре знайомою, що, витягаючи ту чи іншу карту сорочкою догори, вона розрізняла пожовтілі від часу цятки на зворотному боці й кутиках основних арканів. Коли вона ворожила для себе, то вдавалася до циганського методу, згідно з яким необхідно тлумачити десять карт, що лежать зверху. От і зараз вона розклала першу десятку у формі кельтського хреста. Перевернула першу карту, що позначала Амаю у сьогоднішньому ворожінні. Випала «зірка». Прекрасна оголена дівчина, що сиділа під безхмарним зоряним небом, виливаючи з глечиків воду своєї мудрості у річку, що губилася за обрієм. Енґрасі усміхнулася. Так, то була її дівчинка. Ця карта найкраще уособлювала її юність, вроду, світло її душі. Ясність розуму, що допомагала їй розпізнавати істину і чітко бачити те, чого не могли розгледіти інші. «Зірка» віщувала блискуче майбутнє, удачу, усмішку сил добра, прихильність небес. Жінка взяла наступну карту з колоди й перевернула її, передчуваючи, що побачить, ще до того, як її погляд упав на очниці Смерті, яка відтинала голови на полі бою. Вона не схотіла покласти цю потвору на належне місце — над «зіркою», ніби побоюючись, що похмура тінь нависне над реальною дівчинкою, що спала нагорі.

Воліла тримати її у піднятій руці, не дозволяючи торкнутися першої карти. Парка — найстрашніший аркан Таро — не завжди символізувала смерть. Дуже часто, як у випадку з Амаєю, вона попереджала про неминучість, стрімкий розвиток подій, виткану богинями долю, на яку неможливо вплинути. Конкретна вказівка на серйозну небезпеку і шанс якнайшвидше уникнути її.

Енґрасі з огидою вдивлялась у порожні очниці скелета, немовби шукаючи у тій чорноті відповідь на свої запитання. Аж раптом хтось щосили постукав у двері. Сполошившись, жінка упустила карту, що лягла на попередню, прикривши все зоряне небо й більшу частину волосся красуні з глечиками. Наполегливий стукіт повторився. Енґрасі підвелася і кинула всю колоду на стіл, не забувши відсунути карту Смерті подалі від благословенної зірками дівчини. Стривожена, вона зупинилася перед дверима.

— Хто там?

— Енґрасі, це я, Хуан. Відчини, будь ласка.

Енґрасі послухалася. Перед нею постало перекошене, залите слізьми обличчя її брата.

— Енґрасі, де дівчинка? — перелякано спитав він.

— Амая нагорі, спить. З нею все гаразд. А ти знаєш, котра зараз година? — відповіла вона, бажаючи повернути його до тями.

— Я маю побачити Амаю. Вона вб’є її, — відказав Хуан, увірвавшись до будинку й відтіснивши сестру вбік.

Він помчав до сходів. Енґрасі кинулася за ним, намагаючись попередити:

— Хуане, ні... Не відчиняй...

Жінка наздогнала його тієї миті, коли він торкнувся ручки й штовхнув двері. В отворі показалася загострена морда Іпара. Пес роззявив пащу і клацнув зубами. Він не дотягнувся до пальців Хуана, проте оросив його слиною.

Хуан зблід і змінився на лиці. Розвернувшись до сестри, він пробелькотів:

— Що?..

— Це Іпар, — дуже серйозно відповіла Енґрасі. — Віднині він охоронець Амаї. Нам краще спуститися. Треба поговорити.

Кілька секунд він стояв нерухомо, загіпнотизовано дивлячись на двері, за якими спала його донька, відчуваючи мовчазну присутність собаки, що насторожено вичікував на порозі. Потім він перевів погляд на сестру, кивнув і мовив тихо, але рішуче:

— Я підпишу всі документи, аби Амая могла поїхати до тієї школи. Необхідно витягти її звідси. Негайно!

Енґрасі ніколи не бачила брата таким категоричним.

— Що сталося?

— Сталося те, що Росаріо знову кудись ходить ночами, як це робила до народження Амаї. Вона взялася за старе, Енґрасі. Якщо ми не завадимо їй, вона вб’є її. — Він ударився у сльози. — Росаріо вб’є мою дівчинку.

56. Інфекція

Болота

Вечір вівторка, 30 серпня 2005 р.

Температура була не дуже високою, проте все її тіло невпинно здригалося від ознобу. Коли Амая пішла до вбиральні, вона подумала, що помирає, відчувши нестерпний пекучий біль у животі. Спітніла й напівпритомна, вона вирішила дослухатися до поради знахаря, проклинаючи своє невезіння. На щастя, Аннабель мала великий запас однодозових антибіотиків від інфекції сечовивідних шляхів.

— Надзвичайно ефективні ліки. За двадцять чотири години недуга видасться вам лихим сном. Знаю з власного досвіду. Ця вода і ці мікроби... — Вона розчинила вміст пакетика у склянці з невеликою кількістю води й простягла її Амаї. Затамувавши дух, дівчина все випила. Тим часом Аннабель вмовляла її попоїсти.

Рибалки спорудили імпровізовані столи, поклавши дошки на труби, холодильники, морозильні камери й різноманітні меблі. Навколо розставили десятки шезлонгів, що належали головам родин. Хоча Амая присягалася Аннабель, що не зможе проковтнути жодного шматочка через жар і біль, звабливі пахощі засмажки, яку готували на переносній плиті, миттєво пробудили у неї апетит.

— Що це так смачно пахне?

Аннабель усміхнулася. То була кремезна, сильна жінка, що мала кілька зайвих кілограмів. Підстрижене до плечей волосся вона прибирала з обличчя, розділяючи його на прямий проділ і зав’язуючи хвостик у верхній частині голови. Дещо дитяча зачіска для такої матрони. Утім, Аннабель без жодних комплексів носила коротку світло-блакитну сукню й обтислі легінси.

— Мій чоловік і діти готують джамбалаю з креветок та шинки.

— Ніколи не куштувала цю страву, — зізналася Амая. — Запах чудовий.

Вона підійшла до казана, де смажилася якась суміш ніжно-червоного кольору. Джонсон розпитував про рецепт чоловіка, який перемішував овочі дерев’яним веслом.

Аннабель роздавала присутнім бляшанки пива. Амая, яка ладна була вбити за одну з них, відмовилася пити, бажаючи, аби антибіотик швидше подіяв. Слабкість у ногах та спині була помітною.

— Коли я була малою, моя мама зазвичай готувала її у святкові дні, — мовила Аннабель, маючи на увазі джамбалаю. — Мабуть, говорити про святкування недоречно, але ми дуже вдячні долі. Попри те що більшість із нас втратили домівки, ми зберегли кораблі, завдяки яким заробляємо на життя. З нашими родинами все гаразд, наші діти в безпеці. Тому наш девіз — «laissez les bons temps rouler».

— Безперечно, ви маєте рацію. Найважливіше, що всі уціліли. Чи вдалося вам зв’язатися з усіма родинами?

— Так. Майже всі тутешні мешканці — рибалки. Кораблі обладнані рацією з доволі великим радіусом дії. Зазвичай ми спілкуємося саме так, тому що мобільні телефони мають обмежене покриття. Рація допомагає вирішувати наші проблеми. Сьогодні я навіть поговорила з одним моїм кузеном, який живе у Мені. Він був дуже занепокоєний.

Амая зацікавлено глипнула на неї.

— Як таке можливо? Рація на кораблі має радіус у кілька миль.

— Ваша правда. Звичайно, ми не використовуємо рацію для таких розмов. Точніше, використовуємо не тільки її, — пояснила вона. — Ми викликаємо по рації корабель, що перебуває в зоні ширшого покриття, — приміром, звертаємося до моєї кузини Паули в Кокодрі й диктуємо їй телефонний номер, на який хочемо подзвонити. Вона набирає його зі свого мобільного й ставить перед телефоном увімкнений мікрофон. Таким чином ми можемо поговорити з людиною, що чекає на іншому кінці дроту. Повірте, це поширена хитрість у наших краях. Є лише один недолік: радіотелефонні дзвінки є відкритими для всіх приймачів довкола; вас можуть прослуховувати на всіх кораблях, які перебувають у цьому каналі.

Джонсон та Амая переглянулися.

— Ви це чули? — мовила дівчина, дивлячись на Джонсона й Шарбу. Вона усміхнулася, здивована несподівано легким способом розв’язання проблеми.

Джонсон звернувся до Клайва, чоловіка Аннабель:

— Чи не могли би ви показати мені, як це робиться? Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо для нас встановити контакт.

— Я домовився з кузиною моєї дружини, що ми вийдемо на зв’язок об одинадцятій ночі. Тоді й спробуємо. Джамбалая вже готова. Цю страву треба їсти відразу після того, як забираєш її з плити. Здається, ця армія зголодніла. — Він вказав пальцем назад.

Обернувшись, Джонсон побачив, що навколо імпровізованого столу скупчилися рибалки та їхні діти з мисками й ложками в руках.

Щойно повечерявши, Амая замінила Булла на чергуванні біля ліжка Дюпре. Джонсон і Шарбу пішли з Аннабель та Клайвом на корабель.

— Він не прокинувся, але температура нормальна і вигляд значно кращий, — зауважив Булл.

Амая усілася на підлозі неподалік від ліжка і вдивилася у болотний морок, що простирався за вікнами. Мешканці баю вірять, що саме у такій темряві можна розгледіти фіфоле, що стеляться над чорною поверхнею води, мов безтілесні сутності, або маленьких лютенів — духів бешкетних дітей, які, скориставшись сном людей, розчісують їм волосся або заплітають коси їхнім собакам чи коням. Вона зосередилася на нічних звуках. Із сусідньої будівлі доносився сміх каджунів, що насолоджувалися святковою вечерею (людська здатність відновлюватися після стресів видавалася їй дивовижною). Вона розчула скрип натягнутих канатів, що кріпилися до будинків, утримуючи їх на близькій відстані один від одного. Також вона розрізнила тихий шепіт і трохи згодом упевнилася, що йдеться про буботіння когось, хто молився. Раптом Амая помітила, що Медора кудись пропала. Визирнувши у вікно, вона побачила, що знахар усівся на задньому подвір’ї перед змученою жінкою і бурмотів молитву, поклавши на неї руки.

— Хто такі гауеко?

Її сполошив голос Дюпре, що пролунав у пітьмі.

— Як же ви мене налякали! Ви краще почуваєтесь?

— Так, я почуваюсь набагато краще, — відказав Дюпре. Можливо, він не повністю оговтався, проте його голос повернув звичні для нього тембр і силу. — Хто такі гауеко? — повторив він. — Я чув, як ви вимовили це слово вчора ввечері, коли дивилися на окутаний темрявою Новий Орлеан.

Дівчина повернулася на своє місце, приховане напівтінню. Влаштувавшись на підлозі, вона покірно зітхнула.

— Гауеко — нічні сутності, — пояснила вона. — У місцевості, звідки я родом, існує величезна кількість легенд про різноманітних магічних істот, але всі вони діляться на дві групи — світлі і темні. Гауеко — діти мороку; ті, що блукають горами та вулицями; ті, що зіткані з ночі, смерті й самотності; ті, що шукають темну щілину у людських душах, щоб прослизнути всередину тіла. За легендами, гауеко вільно пересуваються будь-де, поки не настане світанок, але щойно сходить зоря, вони мусять тікати й ховатися у печерах або під камінням. Це вірування є настільки поширеним, що двері багатьох будинків прикрашають квіткою чортополоху — eguzki-lore, також відомою як «сонячна квітка». Легенда говорить, що богиня Марі подарувала її людям, аби захистити їхні домівки від гауеко. Оскільки її форма нагадує сонце, гауеко не насміляться увійти до осель, захищених цим символом. Моя тітка завжди вішала одну з таких квіток на двері нашого дому. Про всяк випадок.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — озвався Дюпре із чорних глибин кімнати. — Прихильники вуду вірять у демона на ім’я Калфу. Вважається, що він залазить на груди жертви, поки та спить, і знерухомлює її, дозволяючи відчувати цей кошмар, але заважаючи звільнитися. Коли я був малим, моя тітка — Нянька — змушувала мене спати із зачиненими вікнами, навіть якщо температура повітря сягала сорока градусів.

— Здається, ви казали, що належите до католиків... — сказала Амая.

— Моя мати були католичкою. Коли мої батьки загинули, мене виховувала Нянька. Вона наполягла, щоби я здобув християнську освіту, і навіть ходила зі мною на недільні меси. Але вона практикує вуду. Можливо, це видасться вам дивним.

— Ні, зовсім ні. Моя тітка Енґрасі вміє ворожити на картах Таро, хоча вона психологиня за фахом, навчалася у Сорбонні. Таке трапляється.

— А ви?

— Я не вірю у такі речі.

— Підозрюю, що так було не завжди, — наважився припустити Дюпре.

— Якось ви сказали, що місце народження справляє на нас беззаперечний вплив. Якщо людина з’являється на світ у такому місці, як Бастан, вона — так само як і мешканці боліт — нормально сприйматиме подібні байки. Вчора, роздивляючись оповитий мороком Новий Орлеан, я згадала легенду про гауеко. Мені подумалося, що нічні потвори заволоділи містом і не покинуть його, навіть коли настане світанок і світло повернеться. Подальші події лише посилили це відчуття. Новий Орлеан перебуває під вічним закляттям — закляттям «ночі Самеді», наче у тих казках, де лихий чаклун накладає чари на якесь місто й весь королівський двір.

— Прекрасна легенда. Дуже цікава. Однак, коли я запитав у вас про ті вірування на фермі Алленів, біля відірваного даху, ви сказали, що нічого не знаєте й нічого не пам’ятаєте...

— Почасти це правда. Ті вірування — частина минулого; вони пов’язані з місцем, що втратило свою значущість для мене й не має жодного стосунку до мого нинішнього життя. Просто останніми днями стільки всього відбулося — нові злочини диригента, повернення Самеді. Моя пам’ять надзвичайно точно відтворює ті історії, немовби намагаючись простежити паралелі між баскською міфологією, моїми дитячими спогадами й тим, що коїться тут. Хоча я розумію, що не виявлю жодних збігів. Поза сумнівом, мозок грає зі мною злий жарт.

Помовчавши кілька секунд, Дюпре продовжив бесіду:

— Найпривабливіша риса цих легенд полягає в тому, що вони не лише попереджають про небезпеку, а й демонструють спосіб захиститися від зла або протистояти йому. Завжди існує якась «сонячна квітка», що допомагає боротися з гауеко. Попри їхню могутність, вони є вразливими.

Амая нічого не сказала. На її думку, у світі не було eguzki-lore, здатної зупинити зло, принесене Катріною.

— Це ж просто казки, — зрештою мовила вона.

— Коли Джонсон розмовляв з нами про ваш рідний край, я попросив вас розповісти докладніше. Ви згадали богиню плодючості — рушійну силу природи, володаря лісів, своєрідних сирен із качиними лапами, що мешкають у річках.

Амая зітхнула.

— Так, але я, напевно, не розповіла вам, що ця богиня також вважається королевою відьом. Бідолашні жінки, які приносили їй пожертву, просячи дитину або гарний врожай, були звинувачені, зганьблені, піддані тортурам за свої вірування. Будь-який абсурдний привід — знання цілющих властивостей трав, допомога сусідкам під час пологів, рішення не виходити заміж і жити самій, спілкування з тваринами — вважався достатньою підставою, аби оголосити жінку відьмою.

Вона почула, як Дюпре цокнув язиком.

— Це відбувалося не тільки в Піренеях. По всій Європі, у всіх країнах — навіть у Новому Світі — бушувала істерія, пов’язана з відьмами. Згадайте судові процеси в Салемі. А чим вас так скривдили односельчани? Ви ж навіть чути не хочете про рідну місцевість.

Амая трохи помовчала, вдивляючись у пітьму.

— Я опинилася тут невипадково, правда?

— Ви не вірите у випадковості? — поцікавився Дюпре замість відповіді.

Вона нічого не сказала.

Він поставив їй ще одне запитання:

— Гадаєте, люди суттєво відрізняються між собою, навіть якщо їх розділяє океан і тисячі миль?

— Що ви маєте на увазі?

— Бажання, мрії, страхи скрізь однакові. Історія людства — це історія його страхів. Ось чому в різних куточках світу виникали однакові міфи, що мали на меті визначити ці страхи, дати їм назву або спробувати їх якось контролювати. Я вірю в інтуїцію. Вірю, що наш розум — примітивним, але цілком природним чином — інстинктивно встановлює взаємозв’язки, що здаються нелогічними, але неабияк сприяють виживанню. Я вірю у такий вид детективного розслідування, коли провідного значення набуває шосте чуття, а не реальні факти. Ви назвали це «латентними змінними». Йдеться про змінні, які не спостерігаються безпосередньо, а виводяться з інших спостережуваних змінних. Саме латентні змінні підказали вам, що диригент уже скоював подібні злочини й проводив «репетиції» основного вбивства, що зрештою вивело нас на Мартіна Ленкса. Саме вони підказали Скотту Шеррінґтону, що в його місцевості діяв маніяк, хоча, за офіційними даними, було відомо лише про молодих дівчат, які тікали з неблагополучних регіонів. Аналогічним чином події, що відбуваються тут, спонукають вас шукати латентні змінні, які, ймовірно, співвідносяться з вашими ідеями в іншому вимірі, проте підводять вас до висновку про існування взаємозв’язку.

— Це не дуже допомогло мені у випадку з диригентом.

Він зітхнув.

— Не картайте себе. Спробуйте поспати. Завтра рано-вранці ми попливемо до «Гранд Баю» — точніше, до руїн колишньої плантації. Завтра ваше вміння виявляти латентні змінні буде особливо корисним для нас. Ви потрібні мені сильною.

У її голосі бриніло розчарування.

— Я була такою впевненою у собі... А нині, згадуючи свою впертість та непохитність, я відчуваю сумніви й замислююсь над тим, чи не помилялася я від самого початку. Може, я не та агентка, яка вам потрібна.

До кімнати увійшов Шарбу, освітлюючи собі шлях ліхтарем.

— Саласар, Джонсон просить вас підійти до нього. Це важливо.

Амая рушила слідом за Біллом, оминаючи причали, що огинали будинки. Потім, перестрибуючи з однієї палуби на іншу, вона добігла до корабля Клайва й Аннабель. Яскраве світло на ходовому містку змусило її примружити очі.

— Саласар, — щойно побачивши дівчину, Джонсон підскочив до неї, — кузина Аннабель, що живе на узбережжі Мексиканської затоки, додзвонилася до Нола. Ми встановили контакт з аварійно-рятувальною службою. На зв’язку координатор Бернар Анте. Ми зустрічалися у кол-центрі Марина-Тауер. Пам’ятаєте?

Амая кивнула.

Джонсон натиснув на клавішу мікрофона й мовив:

— Бернаре, інспекторка Саласар стоїть біля мене. Чи не були б ви так ласкаві повторити те, що сказали мені?

Із гучномовців кабіни долинув металевий голос, дещо спотворений через велику відстань.

— Вітаю, інспекторко. Дуже радий, що з вами все гаразд. Близько двох годин тому рятувальна група Техаської національної гвардії виявила вбиту родину з шести членів у будинку поблизу площі Джексона. Усі застрелені. Рятувальники поспішили зателефонувати нам, бажаючи зв’язатися з поліцією. Почувши опис місця події, я відразу подумав про вас.

Приголомшена, Амая розімкнула губи й почала судомно ковтати повітря. Вона розвернулася до Джонсона, який підбадьорливо кивнув їй, а потім перевела погляд на Шарбу. Той ошелешено дивився на неї.

Украй знервована, вона облизала губи, намагаючись зібрати думки докупи й чітко сформулювати запитання.

— Пане Анте, нам конче потрібно, щоб ви поговорили з групою, яка знайшла їх.

— Боюсь, що це неможливо. Я докладу всіх зусиль, аби з’єднати вас із ними, якщо вони вийдуть на зв’язок. Проблема в тому, що рятувальники обходять усі будинки й витягають звідти людей.

Сьогодні до міста прибули різні підрозділи армії. Передбачається, що завтра вранці почнеться загальна обов’язкова евакуація Нового Орлеана. Автобуси й вантажівки виїжджатимуть до сусідніх штатів. Після огляду всіх без винятку помешкань військові частини й рятувальні групи отримали наказ допомагати здійснювати евакуацію. Як я вже казав, я спробував зібрати якомога більше інформації, тому що побачив явні збіги з наданими вами даними. Сподіваюсь, що я став вам у пригоді.

Амая розчаровано засопіла. Ну що ж, це краще, ніж нічого. Вона натиснула на мікрофон і спитала:

— Що ви можете розповісти мені?

— Загинули троє жінок і троє чоловіків. Три жертви дуже молоді, підліткового віку. Одна жінка була старою. Усі вбиті пострілом у голову, і всі тіла розвернуті в одному напрямку, хоча рятувальники не уточнили, в якому саме... Біля руки дорослого чоловіка лежав револьвер.

— А вони часом не казали, чи був цей будинок оглянутий раніше?

— Так, справді, вони звернули увагу на те, що хтось намалював емблему їхньої групи. Це здивувало їх, адже вони були певні, що ніхто з колег не приходив туди.

— Він діяв так само, як у Джефферсоні, — прошепотів Джонсон.

Амая прикусила губу, перш ніж продовжити розмову. Вона знала, що рятувальники навряд чи запам’ятали би таку деталь, але мала знати напевно.

— А вони нічого не казали про скрипку, знайдену в кімнаті?

— Ні, нічого такого вони не казали.

— Нас цікавить інша, найважливіша інформація. Як давно вони померли?

— Оце я можу сказати, — мовив він, потішений перспективою повідомити щось корисне. — Одним із членів групи був лікар. Коли ми розмовляли, він стверджував, що вони померли не більше двох-трьох годин тому.

Вражена цією інформацією, Амая позирнула на Джонсона й Шарбу. Вона підняла мікрофон і знову натиснула на кнопку.

— Пане Анте, чи знаєте ви, як вчинили рятувальники з місцем події?

— Помешкання обклеєне сигнальною стрічкою, оскільки йдеться про місце злочину. Зайве казати, що криміналісти ще не потрапили до будинку і тіла не були доправлені до моргу. Будинок опечатаний. Це все, що можна зробити зараз.

— Дякую, координаторе. Ви дуже допомогли нам.

Коли зв’язок обірвався, Амая подякувала кузині Паулі з Кокодрі. Розвернувшись до дверей, вона побачила Дюпре, який чув усю розмову.

Вона мовила до нього:

— Треба вертатися, я маю оглянути тіла цих людей.

Він оцінювально глянув на неї, обмірковуючи її прохання.

— Рибалки готуються відпливати. Ще до світанку ми вирушимо на пошуки плантації та сестер Джейкоба. Якщо існує якийсь шанс знайти їх, то лише зараз. Що більше годин минатиме, то нижчою буде ймовірність порятунку. Колись я не встиг врятувати Медору, але ми певні, що викрадачі якийсь час тримають жертв у полоні, перш ніж ті пропадають навіки. Цих дівчаток може спіткати доля Медори Ліретт, тож я відмовляюсь їхати. Ми спробуємо розшукати їх, а потім, незалежно від результату, повернемося до Нового Орлеана.

— Але... — запротестувала Амая. Вона розуміла, чого хотів Дюпре, проте останні події довели, що диригент залишився у Новому Орлеані і вона не помилилася. Дівчина почувалася собакою-шукачем, який вийшов на слід звіра й не може відволіктися на інші запахи.

Дюпре вгадав її думки й поспішив сказати:

— Об’єкт нікуди не подінеться. Якщо він розумний (а він таки розумний), йому буде зручніше покинути місто разом із групою біженців, коли армія розпочне евакуацію. Ви ж чули, що сказав Анте: завтра вони вивозитимуть поранених і хворих. Упродовж наступних двох днів диригент не зможе виїхати звідси. Ви потрібні мені тут. — Він розвернувся до воріт і спустився із ходового містка.

— Агенте Дюпре, — покликала його вона.

— Так?

— Ви мали рацію. Агентка Такер ні біса не розуміє. Він усміхнувся у темряві.

57. Лезо Оккама

Флорида

Такер чекала доволі довго. Вона почала нервуватися й щонайменше двічі змінювала думку про те, як краще зустріти його — сидячи на твердій канапі зі штучної шкіри чи стоячи біля дверей. Вона підійшла до столу, де хтось залишив воду, каву, солодке й солоне печиво. Жінка вирішила повернутися на своє місце, аби не здаватися нерішучою перед Емерсоном. Відколи вони приїхали, він нерухомо сидів, удаючи, ніби гортає сторінки якогось журналу, хоча насправді стежив за кожним її рухом. Господи, як же її дратував цей тип! Щойно вона усілася, як двері відчинив якийсь чоловік — напевно, секретар — і відступив на два кроки, пропускаючи Розенбланта. Стівен Розенблант — республіканський сенатор, який представляв штат Флорида, — мав імпозантний вигляд. Високий, огрядний, з грубим засмаглим обличчям людини, яка полюбляє проводити час на свіжому повітрі й забагато смажиться на сонці. Натомість його манера одягатися разюче контрастувала із зовнішністю: на ньому був елегантний бежевий костюм бездоганного крою, що ще більше підкреслював бронзову шкіру. Коротке густе волосся було зачесане назад і вкрите блискучою плівкою. Такер давно не бачила чоловіків із такою укладкою. Вона вловила густий запах брильянтину.

— Вибачте, що змусив вас чекати. — Він стрімко увірвався до палати. — Затримався довше, ніж передбачалося. Лікарі дозволили мені побачити мого зятя.

Усміхнувшись, Такер потиснула йому руку. Вона подумала, що нагримає на Емерсона за те, що він не завадив цьому. Планувалося, що вони першими поговорять із затриманим, щойно його відключать від апаратів. З іншого боку, вона уявила себе на місці поліціянта, який чергував на вході, і зрозуміла, що у Флориді ніхто б не сперечався із сенатором цього штату.

Згодом, прокручуючи у пам’яті їхню розмову, вона картатиме себе за те, що пропустила повз вуха його слова про «зятя».

Сенатор влаштувався на канапі, не запросивши її усістися поруч. Він обхопив товстими руками переданий секретарем звіт у коричневій обкладинці.

— Отже, ви — Стелла Такер, агентка ФБР. Ви керували спецоперацією, внаслідок якої були врятовані моя донька й мої онуки, а мій зять опинився у лікарні.

Вона рішуче кивнула, помітивши роздратування Емерсона, якого відверто ігнорували.

— Агентко Стелло Такер, скажіть мені одну річ: ви вважаєте мене ідіотом?

Такер збентежено глипнула на нього, відчувши, що відрепетирувана усмішка застигає на губах. Агент Емерсон раптом насторожився. Його досада кудись зникла.

— Звісно ні, пане сенаторе, — насилу видавила вона.

— Я питаю вас про це, бо ви, напевно, вважаєте, що я не провів розслідування стосовно минулого Бреда Нельсона, коли моя донька закохалася у нього. Уявляєте цю пару? Донька сенатора і чоловік без обличчя, без документів, воскреслий після пожежі. Звичайно, я найняв детективів. І знаєте, що я довідався? Що він не лише порядний чоловік, а й гідно подолав випробування, що випадають на долю небагатьох людей. Відтоді ми підтримуємо чудові стосунки. Не думайте, що я нічого не знаю про його жорстоку, навіть агресивну вдачу. Я сам належу до цієї категорії чоловіків і поважаю їх за умови, що вони здатні контролювати себе й спрямовувати енергію у позитивне русло. Довгий час він чинив саме так. А потім сталося щось дивне... може, вплинула його робота, а може, виявилася його істинна сутність. Він скривдив мою доньку, а вона така ж норовлива, як і я. Вона змусила його заплатити високу ціну за хибний вчинок, і я цілком підтримую її. Та я поважаю Нельсона, а він поважає мене. Побачивши, що його життя пішло шкереберть, він звернувся до мене, як до рідного батька. Я знаю, що він щосили старався виправити свою помилку. Вісім місяців Бред живе нарізно з дружиною і відвідує курси контролю гніву. Він усамітнювався в пустелі з шаманами, психологами й психіатрами, які піддавали його різним видам терапії, аби навчити стримувати цю агресію. У всіх випадках, коли ви припускали, що мій зять перебував у різних регіонах країни, вбиваючи ті родини, — сенатор вказав на документи, — він проходив лікування з групами підтримки, які влаштовують ретрит-тури в Техаській пустелі. Мені це відомо, бо я покриваю витрати й отримую докладну інформацію про успіхи Бреда.

Такер аж рота роззявила від несподіванки. Помітивши це, вона стиснула губи й облизала їх, швидко обмірковуючи ситуацію.

— Сенаторе, ви дуже шляхетна людина з добрим серцем. Ви заслуговуєте на повагу. Однак ви маєте враховувати той факт, що Бред Нельсон був затриманий, коли увірвався озброєним до будинку вашої доньки та ваших онуків. Сеньйоре, він вибив двері ногами.

Я проходила стрілецькі курси. Він обхопив зброю обома руками й тримав її перед собою, знятою із запобіжника. — Вона переплела долоні, наочно демонструючи сказане. — Запевняю вас, що ваш зять замислив розстріляти свою родину. Натомість він напав на поліціянта, який перебував у вітальні. Жодна людина з хорошими намірами не заходить так до помешкання.

Реакція Розенбланта на цю промову, либонь, найбільше образила Такер. Сенатор недовірливо глянув на свого секретаря, немовби дивуючись такій некомпетентності. Потім він розвернувся до неї, жбурнув звіт у картонній обкладинці на стіл і мовив до неї, наче до маленької дівчинки, якій необхідно пояснювати суть анекдоту:

— Нельсон побачив одного з ваших стрільців у чорному, що сховався на горищі. Він подумав, що це крадії або вбивці, які збиралися знищити його родину. Ні для кого не є секретом, що вороги свободи ненавидять сенаторів цієї країни. Усі мешканці цього району чудово знають, де проживають мої рідні. Бред Нельсон — досвідчений поліціянт, який має дозвіл на зброю. Він увійшов озброєним до «свого будинку», захищав «свою сім’ю», — мовив сенатор, підводячись і виходячи з палати.

Такер відчула, що земля захиталася під її ногами. Голову пронизав різкий біль. Вона відступила на два кроки назад і плюхнулася у крісло із жорсткої синтетичної шкіри. Перш ніж її огорнула чорнота, жінка встигла почути й побачити дещо неприємне. Секретар сенатора нахилився над нею і сказав:

— Готуйтеся до судового позову.

Агент Емерсон, який рушив слідом за ними, докинув:

— Я був проти проведення цієї операції від самого початку...

58. Режим очікування

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Мартін облизнув пересохлі губи й зауважив, що біля одного з кутиків вискочив пухир. Його думки нарешті прояснилися. Він спробував визначити, скільки годин пролежав у лихоманці, перш ніж отямитися. Спека й вологість Нового Орлеана часто виснажували людей настільки, що вони впадали у хворобливий стан, подібний до гарячкового. Слабкість і запаморочення легко пояснювалися тим, що він доклав неабияких зусиль, коли йшов по воді. Крім того, була ще одна причина — всеохопна вдячність, яку він відчував, відправивши на небеса незнайому родину. Після таких емоційних переживань йому завжди ставало зле, він мучився через невиконаний обов’язок, усвідомлюючи, що заспокоїться лише тоді, коли врятує своїх близьких. Мартін припустив, що саме тому почувався настільки кепсько — час вичерпувався, і в глибині душі він розумів, що вбивство всіх тих сімей — щось на кшталт генеральної репетиції, але жертви не були його рідними. Він тренувався на інших об’єктах, а його власна родина повільно розпадалася.

Першим симптомом був жар, проте Мартін не розпізнав його, поки не затремтів від холоду. Він саме завершував свою роботу, виконував одне із завдань, ліквідуючи якусь родину на вулиці Шартр, поблизу площі Джексона. Тіло пройняв сильний озноб, заскочивши його зненацька. Чоловік затрясся. Піднявши край штанів, він виявив причину. Просякнута кров’ю пов’язка прилипла до шкіри. Крізь газову тканину сочилася якась жовтувата речовина, що навертала на думку про силу-силенну грибів, що проросли зсередини. Шкіра навколо рани була гладенька, гаряча, з підозрілим фіолетовим відтінком і настільки запалена, що брудний скам’янілий бинт уп’явся у плоть. Мартін невиразно пам’ятав, як дістався лікарні «Черіті». Його стан, імовірно, погіршився, щойно він виявив причину поганого самопочуття. Він пригадував, як простував вулицею, змішавшись із натовпом на площі Джексона, де був маленький острівець суші. Згодом його кудись везли на човні Червоного Хреста й заносили до лікарні крізь вікно. Усе це відбувалося наче уві сні.

Мартін просидів чимало годин на підлозі, притулившись спиною до стіни. Попервах він взяв стілець, запропонований незнайомим юнаком, який супроводжував свою матір, що помирала, — жінка лежала на ношах у коридорі. За кілька хвилин його охопила сонливість, а запаморочення посилилося, тож він вирішив влаштуватися на підлозі й обпертися об стіну. Його прикривали ноші старенької, з якою він ділив крапельницю. Чоловік розплющив очі й підняв погляд до пакета з фізрозчином — трохи більше середнього розміру. Йому ввели вакцину проти правця і дали антибіотики, а ще він щойно отримав другу дозу розчину. Мартін здійняв вільну від голок руку й обмацав своє чоло. Здавалося, температура знизилася. Він почувався значно краще, хоча організм явно був ослабленим — необхідно відпочити й набратися сил. Витягнувши пальці, він торкнувся шкіри, що виднілася з-під пов’язки. Вона все ще лишалася гарячою і почервонілою, але запалення зменшилося.

Він роззирнувся довкола. Юнак, що поступився йому сидінням, гірко плакав, обхопивши голову руками. Його мати щойно померла, хоча Мартін підозрював, що вона тяжко хворіла й провела багато років прикутою до ліжка: кістлява рука, що мляво звисала вниз, була худезна. Лікар сказав йому, що вони мають негайно винести тіло. Ноші були потрібні іншим пацієнтам. Санітари прив’язали крапельницю Мартіна до спинки одного зі стільців і кудись понесли померлу жінку. Юнак рушив слідом за ними, хоча навряд чи йому дозволять залишитися з нею у морзі. Мартін подумав, що цей парубок — хороший син. Цікаво, чи була небіжчиця хорошою матір’ю. Раптом він згадав власну матір і обставини, за яких він відправив її на небеса. Чоловік прочитав коротку молитву за упокій її душі.

59. Нянька. Безпорадність «Святих»

Стадіон «Superdome», Новий Орлеан

Нянька знову прокинулася. Вона гадки не мала, скільки часу минуло — кілька хвилин чи кілька годин. Жінка почувалася надто втомленою і знесиленою, їй не хотілося витрачати енергію на те, аби розстібати блискавку і шукати у своїй сумці, що лежала на дні наплічника, маленький позолочений годинник, який Боббі попросив її сховати. Щоразу, коли вона прокидалася, на шкірі виступало кілька краплинок поту, зневоднюючи її організм іще більше. Та їй було байдуже. Вона відчувала, як сорочка прилипає до спини і струмочки поту сповзають по грудях і животу під пластиковим наплічником, міцно притиснутим до тіла. Нянька прокляла бажання справити малу потребу, що мучило її впродовж багатьох годин. Не виникало жодних сумнівів, що їй не вдасться довго стримувати його. Роззирнувшись, вона була ладна присягтися, що людей стало більше (хоча це здавалося неймовірним). Вона ковтнула трохи зіпсованого брудного повітря, пропахлого сечею, потом і диханням тисяч осіб. Її пригнічувала власна слабкість. Можливо, є сенс з’їсти половину шоколадного злакового батончика з її запасів. Нудота посилювала позив до сечовипускання. Вона пообіцяла Боббі чекати тут, але минув день, потім — ніч, і знову настав світанок. Якщо вона не вийде звідси якнайшвидше, то помочиться у всіх на видноті, а це було б жахливо. Попри сморід цього місця, вона розрізняла аміачний запах сечі — засохла пляма на її спідниці знову стала вологою через рясний піт, що заливав її. Взявши палицю, Нянька поклала руку на плече чоловіка, який сидів найближче до неї, і благально мовила:

— Чи не могли б ви допомогти мені підвестися? Прошу вас.

Спершу бідолашна тішила себе ілюзіями, що дійде до найближчої вбиральні. Її не обходив стан приміщення. Вона б стерпіла, навіть якби довелося зробити це на підлозі — головне, що буде місце, де можна сховатися. Їй подумалося, що обставини змушують людей змиритися з тим, що минулої доби видавалося неприпустимим. Нянька була консервативно вихованою жінкою, однією з тих, які шаріються, роздягаючись перед лікарем. Вона вважала чимось немислимим присісти й помочитися у всіх на видноті. Понад півтори години жінка плелася до дверей вбиралень. Ще здалеку вона угледіла смердючу калюжу, що ставала дедалі ширшою від тупцювання тисяч ніг. Гумове покриття на її палиці кілька разів ковзнуло по лайну, але нічого не можна було вдіяти — підхоплена людським потоком, вона просто крокувала далі, майже піднімаючись над землею. Групи тих, що намагалися увійти до вбиральні, небезпечно перемішувалися з тими, хто виходив звідти, внаслідок чого утворювалися затори. На кілька секунд усі завмирали, поки хтось не починав рухатися у тому чи іншому напрямку. Нянька відчула, як вітер — гарячий, вологий і зловонний — обдув їй обличчя. Та це було краще, ніж задушливе, сперте повітря внутрішніх приміщень. Вона майже дісталася дверей. Аж раптом хтось штовхнув її з лівого боку, а потім — із правого, і вона послизнулася, завалившись вперед і гепнувшись на коліна. Їй вдалося пом’якшити удар долонями, що дзвінко ляснули по підлозі. Біль у колінних чашечках поширився по всій нозі й пронизав стегно, що запалало від пекельної муки. Однак Нянька ні на що не зважала: нею опанувала паніка через те, що вона не уникнула падіння. Збита з ніг. Переможена. Вона подумала, що це кінець, що їй судилося померти там, серед юрби. Кілька разів її штурхнули по литках. На щастя, якась жінка схопила її під пахви, дуже грубо потягла на себе й поставила на ноги, завадивши іншим розтоптати її. Наступної хвилини незнайомка загубилася у натовпі. Похитуючись, Нянька продовжила свій шлях. Палиця кудись пропала. Біль у колінах був нестерпним, а поколювання у стегні завдавали їй неабияких страждань, та вона вперто йшла вперед, підштовхувана потужною хвилею, що зрештою винесла її на основну еспланаду, де людей стало менше. Вона опинилася за межами стадіону.

Високо в небі сяяло сонце. Нянька кульгала настільки сильно, що її тіло розгойдувалося на кожному кроці. Будь-якої миті їй загрожувало ще одне падіння. Діставшись поруччя, що оточувало зону доступу, вона глянула на місто. Похмура панорама краяла їй серце. Багато годин вона слухала історії новоприбульців, але навіть у найстрашніших кошмарах не могла уявити більш гротескного видовища. Її ровесники, пенсіонери з очманілими очима, збилися докупи біля перил. Жінки тягнули до стадіону малюків, які невпинно плакали. Чимало новоорлеанців — напівголих і вкритих брудом — лежало на землі. Вода підступила до будівлі, запах був огидним, а мухи пили слину з кутиків губ безпорадних старих. Нянька збагнула, що пропала у самісінькому центрі рідного міста. Вона ледве пересувалася без своєї палиці. Можливості повернутися до коридорів не було. Очевидно, що Боббі не знайде її. Вона лишилася сама. Озирнувшись, жінка побачила, що весь газон навколо стадіону перетворився на величезне відхоже місце. Люди сідали навпочіпки впритул одне до одного й справляли свої потреби, немов тварини. Нажахана, збожеволіла від болю, вона усвідомила, що їй несила терпіти, і піднялася на ділянку, яка ще донедавна була газоном.

Розм’якла, просякнута екскрементами й сечею земля провалювалася під ногами. Нянька наблизилася до муру, стараючись не ступати в лайно. Гірко плачучи, вона задрала спідницю, трохи нахилилася вперед і помочилася. Тим часом до зони доступу ввірвалась армія, і солдати почали спускатися з вантажівок.

60. Чорні мангри

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Група покинула кемпінг іще до світанку. Вже понад годину вони плили болотом. Після попереднього спекотного дня і двадцятисемиградусної нічної температури здавалося неможливим, що стане так холодно. Зависла в повітрі вологість приставала до шкіри, мов плівка крижаного поту. У міру того як припікало сонце, туман, що вкривав усю поверхню озера щільною пеленою, потроху піднімався. Бліде, змучене обличчя Дюпре свідчило про пережиті страждання, але, всупереч цьому, його рухи були сповнені рішучості та сили, що, здавалося, народжувалися у тому самому місці, що й вчорашній біль. Він пошепки віддавав накази Буллу, який керував човном разом із двома каджунами. Амая, Джонсон і Шарбу вмостилися посередині, прикрившись пластиковими плащами, позиченими рибалками. Попереду, в носовій частині, влаштувалася Медора, яка нагадувала чорну гальюнну фігуру. За нею доглядав знахар, який наполіг на тому, щоби супроводжувати їх. Вони проминули береги, затоплені внаслідок бурі два дні тому. Рельєф поступово набував звичної форми. Уздовж болота виднілися ряди хижок, що в найкращому випадку були понівечені, зсунуті з фундаменту, неначе вивернуті чиєюсь могутньою рукою, або, навпаки, нахилені вперед, мов придворні, що смиренно кланялися своєму королю — величному баю. Деякі дерева дрейфували за течією, а деякі — наполовину вирвані — нерухомо лежали на рослинному покрові. Між бурими від баговиння каналами стирчала грот-щогла кількох риболовецьких суден, що пішли під воду, потягнувши за собою життєвий устрій їхніх власників.

Щойно небо посвітлішало, сонце почало пекти. Туманні візерунки моментально змінилися роями москітів, що дзижчали над водою. Мандрівники заплили до баю, що здавалося похмурим навіть при яскравому вранішньому світлі. Верхівки дерев, яких ніколи не дістанеться вода, облямовували прохід, утворюючи своєрідний зелений тунель. Рибалки показали їм місце, звідки випинали якісь жорсткі горбки — очі кайманів, які стежили за ними з води. Клайв спрямував рушницю на щільні крони.

— Обережно! Коли вода піднімається, змії шукають прихисток на деревах і часто падають на здобич.

Вони з острахом глянули вгору, усвідомлюючи, що їхня необізнаність із життям на болоті не дає їм відрізнити змію від гілки або від однієї з темних ліан, що звисали звідусіль. Течія баю слабшала у міру того, як вони проникали у маленьку неглибоку затоку. Булл заглушив двигун і підняв гвинт. Попереду розкинувся густий ліс. Невисокі дерева приплюснутої форми ще більше затьмарювали проміжки між ними. Повітряні корені здіймалися над водою заплутаним клубком, неначе зробленим із кісток і дещо схожим на мангрові зарості, але цілком чорні.

Амая помітила якийсь рух у тіні й націлила туди пістолет. До берега, зацікавившись новоприбульцями, наблизилися дикий кабан і вісім дитинчат. Один із рибалок підняв зброю. Дюпре позирнув на нього й хитнув головою.

— Навіть не думайте! Останнє, чого б нам хотілося, — оголосити про нашу присутність.

Чоловік цокнув язиком, виражаючи незадоволення.

— Одна з найважливіших рис справжнього каджуна — вміння їсти все. Вепр може вирішити проблему харчування моєї родини на два тижні, — щиро пожалівся він.

— Можливо, ви вполюєте його дорогою назад, — пообіцяв Дюпре.

У передній частині «Зодіака» ворухнулася чорна фігура — уособлення смерті. Плащ сповз із її спини, відкривши висохле тіло. Багатошарова біла пов’язка та шина, накладені знахарем для додаткового захисту, заіскрилися у бляклому сяйві болота, що неначе підсвічувало тканину зсередини. Медора нахилилася вперед, витягнувши свої кістляві руки над носом човна. Дюпре здійняв руку, просячи супутників зачекати, хоча в цьому не було потреби. Усі затамували дух, спостерігаючи за жінкою, чиє існування як таке передбачало серйозну аномалію. Схвильовані, вони слухали хрипи, що зривалися з її губ при кожному порусі, — щось схоже на шипіння води, яке супроводжується засмоктуванням гущі. Медора підняла поранену ногу над опуклим бортом і незграбно перевалилася на берег із гучним плескотом. Дюпре кивнув і, опустивши руку, наказав іншим рушити слідом за нею. Цей ґрунт, напевно, годився для міцних худих лап кабанів, проте людські стопи чіплялися за коріння, що височіло над водою, і зісковзували з вузлуватої округлої поверхні. Дірки у цьому плетиві були такі глибокі, що там могла застрягти ціла нога.

Медора крокувала попереду в супроводі знахаря. Попри неспроможність згинати здавлену шиною ногу, що змушувала її небезпечно розхитуватися у різні боки, вона пересувалася швидше за всіх учасників експедиції. Амая глянула на Дюпре й згадала слова, сказані ним минулої ночі. Безперечно, їй доведеться врахувати всі можливі латентні змінні, оскільки подорож цим лабіринтом гілок із Медорою на чолі була найбільш подібна до гонитви за зомбі по нескінченному осуарію, що будь-якої миті загрожував проковтнути їх.

Повітря було просякнуте різким запахом мокрого дерева, грибів, живої стоячої води. Дівчина намагалася не думати про змій і кайманів, які могли ховатися між чорними манграми. Вона одягла рукавиці й уникала торкатися кори дерев, що кишіла вогняними мурахами й отруйною гусінню. Їй стало ясно, що це місце — справжнісіньке пекло і чужинці мали мізерні шанси вижити тут. Надмірна зосередженість, обумовлена необхідністю дивитися на землю і не збити Медору зі шляху, змусила її втратити відчуття часу та відстані; вона гадки не мала, у якому напрямку вони рухаються. Піднімаючи голову, Амая бачила ділянку, що нічим не відрізнялася від попередньої. Вона кілька разів озиралася, хвилюючись за Дюпре, який ішов позаду в товаристві одного з рибалок. Щоразу, як це траплялося, Дюпре жестом наказував їй не зупинятися. Амая замислилася, чи це вдала ідея — обрати провідницею майже сліпу жінку. Вона почала сумніватися, що вони виберуться звідси живими. Аж тут сталося дещо несподіване — «вищі сили» немовби забажали відповісти на її запитання: сліпучі ранкові промені осяяли луку, що постала перед ними. Медора зупинилася на краю громаддя коренів і роззирнулася довкола, ніби шукаючи якусь підказку. Інші відпочивали, невідривно спостерігаючи за нею. Амая вдихнула свіже, напоєне пахощами зелені повітря, що пробудило спогади про інші луки, інші часи. Вона відігнала ці думки, готуючись рушити слідом за жінкою, яка насилу спустилася з вузлуватого горбка й занурилася по коліна в оманливу луку, що простиралася щонайменше на дві милі вперед.

Між смарагдовими паростками, які вкривали рівнину, пробивалися пахучі червоні квіточки, схожі на дивний різновид зірчастої орхідеї. Придивившись уважніше, вона виявила, що це «флер-де-ліс», геральдичні лілії, символ Нового Орлеана.

Просування було надто повільним навіть для Медори. Дюпре наздогнав знахаря і щось обговорював із ним, стишивши голос так, що не можна було розчути жодного слова. Тепла вода нагадувала м’яку органічну субстанцію, чий дотик був огидним. Раптом пролунав перший гуркіт грому. Гучний і впевнений. Зовсім поряд.

«Вона наближається».

Амая звела очі до неба. Туман дещо піднявся. На рівні землі видимість була повною, але вище стелилася густа запона низьких розірваних хмар. Як вони зазвичай називали таке небо? Солодкуватий заворожливий аромат квітів накочував запашною хвилею. Здавалося, озон — передвісник бурі — надавав йому ще більшої звабливості. Подолавши певну відстань, група опинилася на пологому схилі, де рівень води суттєво зменшився. Щільний туман не давав нічого розгледіти. Сонце, що ховалося за цією пеленою, іскрилося на поверхні дивними виблисками, засліплюючи очі. Грім знову розколов повітря, гуркочучи одну, дві, три секунди.

«Дама наближається».

Як же вони називали його? «З клаптиками туману», — пригадала вона й майже одночасно вимовила вголос:

— З клаптиками туману.

Амая обернулася, почувши сердиті голоси за спиною. Дюпре, який крокував поруч із Медорою, став перед нею, змусивши її зупинитися. Розгублена, жінка застигла на місці. Уникаючи дивитися на Дюпре, вона дуже повільно озирнулася, невиразно усвідомлюючи, куди потрапила. Потім, збагнувши, що вони не рухаються вперед, Медора обхопила себе руками й почала розхитуватися туди-сюди.

Трохи згодом Амая чітко все розчула. Булл сперечався з рибалками. Вона покосилася на Дюпре, і той жестом попросив її підійти ближче.

Чоловіки завмерли на певній відстані від них.

— Ми не підемо з вами. Це не обговорюється, — категорично оголосив старший.

— Але чому? Не розумію, що сталося, — бідкався Булл.

— Ми не рушимо далі, бо це небезпечно, — пояснив той.

Джонсон, який підбіг до рибалок і буравив їх поглядом, зауважив:

— Лунає непереконливо. Ви ж суворі чоловіки, каджуни з боліт, рибалки. Ви знали, що ми шукаємо плантацію «Гранд». Що з вами сталося?

Клайв тоскно позирнув на стежку, яка вела назад. Його друг відповів:

— Річ у тім, що ми почули грім.

— Грім? Невже вас лякає буря? — спитав Джонсон, недовірливо дивлячись на них.

Старший начебто образився.

— Ви не розумієте. Це не нормальний грім. Погляньте на небо.

Усі підняли голову, примруживши очі від сліпучого світла.

— Де чорні хмари? Де великі скупчення водяної пари? — мовив чоловік до знахаря.

— Гроза ще далеко, — втрутився Булл, перш ніж знахар встиг відповісти.

— Ні, вона прямісінько над нами. Хіба ви не чули громи? Від останнього тремтіла земля, — заперечив рибалка.

— Ну, добре, вона над нами, — погодився Булл. — І що з того?

— Лихе віщування, — вкрай серйозно відказав Клайв. — Усі це знають. — Він зазирнув знахарю у вічі.

Той мовчки кивнув, визнаючи його правоту.

Булл ошелешено витріщався на них.

— Грім — це лихе віщування?

— Цей вид грому, — уточнив чоловік, хвилюючись дедалі більше. Він вказав зброєю вгору. — Небо не потемнішало, немає жодної водяної хмари, жодного натяку на бурю. Гримотіння у такому небі — поганий знак.

— Не можна продовжувати подорож, якщо з’являються такі знаки, — підтримав його товариш.

— Чому? — насмішкувато поцікавився Булл. — Що може статися?

Чоловіки переглянулися.

— Люди кажуть, якщо ти простуєш болотом і чуєш грім у ясному небі, треба розвертатися назад. Болотні духи збираються разом; якщо хтось потривожить їх, вторгнеться на їхню територію, вони занурять його у сон, що триватиме щонайменше сто років.

— Ріп Ван Вінкль. — Усі озирнулися і глянули на Дюпре. — Новела Вашингтона Ірвінга.

— От бачите, — сказав Джонсон. — Це просто новела.

— Щоправда, — зазначив Дюпре, — Ірвінг спирався на давні вірування і легенди гірських країв, коли писав свій твір. Різні способи описувати той самий страх у різних куточках світу, — мовив він до Амаї. Дівчина замислено дивилася кудись у далечінь, не слухаючи розмови колег. Вона згадувала інші громи, що лунали у минулі часи.

— Цей грім означає, що далі йти не можна, — проголосив рибалка. — Ми думали, що ви знаєте, куди прямуєте, але нас веде цей зомбі...

— Хвора жінка, — перебив його знахар. — Жертва викрадачів, яку десять років тримали у полоні. Вона не обирала такої долі. Виявіть більше поваги.

Чоловіки опустили голови, проте не ворухнулися.

Знахар розвернувся й підійшов до Медори.

Дюпре кинув ще один промовистий погляд на рибалок, незадоволено цокнув язиком і відрізав таким тоном, наче йому урвався терпець:

— Нам байдуже. Вертайтеся, якщо бажаєте. Чекайте на нас біля човна. Ми не можемо гаяти час. На карту поставлено життя дівчаток.

— Навіть і не думайте, — втрутився Шарбу, який весь цей час мовчав. — Якщо ми дозволимо цим наляканим селюкам повернутися до човна, вони дременуть звідси, щойно почують громовий гуркіт. Утечуть, мов болотні щури, покинувши нас напризволяще.

Дюпре запитально глипнув на чоловіків, проте вони відвели очі.

— Вибачте, друзі, але вам доведеться піти з нами. Пізно відступати, — підсумував Булл, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

— Ми що, заарештовані? — спитав Клайв.

— Ні, — відказав Шарбу. — Але якщо ви наполягатимете на тому, щоби залишитися, я прикую вас до одного з цих дерев, де повно вогняних мурах, і ви чекатимете на нас, поки ми не повернемося.

Каджуни неохоче рушили вперед.

Рівнина різко обривалася, упираючись у густі чагарники, що утворювали природний бар’єр і сягали висоти вдвічі більшої за середній людський зріст. Тієї миті, коли вони дісталися огорожі, над їхніми головами знову пролунав гуркіт грому. Рибалки з сумом переглянулися. Медора прошмигнула між заростями, подряпавши шкіру. Інші наслідували її приклад. Перед ними постала огорожа, що оточувала будинок, який з тієї відстані видався їм величезним.

— Перед вами колишня плантація «Гранд Баю», — прошепотів Дюпре.

Рухаючись слідом за Медорою, вони почали обходити маєток. Булл жестом покликав Дюпре й вказав на місця, де кріпилися відеокамери. Оглянувши їх зблизька, він переконався, що більшість вийшли з ладу після бурі. Майже всі заросли лишайниками й бур’янами, а деякі висіли під дивним кутом, що аж ніяк не передбачав нормального стеження. Паркан подекуди облупився, а зірвані з петель парадні двері трималися лише завдяки товстому ланцюгу з новим змащеним замком, що поєднував дві стулки. Скрізь були ознаки того, що якихось кілька годин тому вся ця місцевість була затоплена. Медора звернула вбік від входу і, пройшовши трохи вперед, залізла під густі кущі, що облямовували двері. Частина огорожі виявилася зламаною; нижній отвір був достатньо великим, аби протиснутися туди. Тендітна Медора поповзла, загрузаючи у багні й вивертаючи перев’язану ногу.

Усередині будинку вода доходила до колін, хоча численні плями свідчили, що її рівень був значно вищим; за останні години він опустився, проте на одній із ділянок вода застоялася, утворивши природний басейн, який, на переконання Амаї, раніше використовувався для догляду за водно-болотними угіддями. Складалося враження, ніби баю заволоділо плантацією, названою на його честь. Найбільш імовірно, що болото було найпершим власником цієї території задовго до того, як тут оселилися люди.

Поверхня води здавалася спокійною, темною і загрозливою, наче велике чорне свічадо. Удалині бовваніло щонайменше п’ять споруд, що оточували основну, яка розташовувалася на невеличкому пагорбі й була єдиним незатопленим місцем. Перша будівля нагадувала колишню стайню — прямокутне приміщення, вщерть забите металевими джбанами й пластиковими пакетами різних кольорів та розмірів. Там нікого не було.

У міру того як група просувалася вперед, відчуття, що мешканці будинку квапливо тікали звідси, ставало дедалі сильнішим. Жодних автомобілів не було видно, за винятком одного джипа з відкритою кришкою капота. Підійшовши ближче, вони побачили, що замулений двигун заглух. Попри це, вони діяли обережно — обійшли старі споруди ззаду, тримаючись біля огорожі, де кущі були вищими й затуляли їх, ховаючи від тих, хто міг стежити з основної будівлі. Білл і Булл попрямували до парадного входу, потягнувши за собою одного з рибалок, а Джонсон та Амая пішли з другим до хлівів. Інші дочекалися їхнього повернення. Жодних слідів людської присутності не було виявлено. Трохи згодом Медора рушила до невеличкої сторожки у віддаленому кінці плантації. Її супроводжували Амая, знахар і Дюпре. Просуватися вперед було важко. На кожному кроці чоботи загрузали в трясовині. Амая намагалася ні про що не думати, аби позбутися відчуття, що хтось або щось чіпляється за її ноги знизу і, з силою засмоктуючи, тягне вниз. Здавалося, болото вимагало людських жертв. Вона спробувала заспокоїтися попри те, що черговий гуркіт грому пролунав зовсім поряд і повітря завібрувало, наче ударна хвиля від вибуху.

«Дама наближається», — повторив грецький хор у її голові.

Діставшись дивної будівлі й розгледівши її зблизька, агенти зрозуміли, що вона давно занедбана. Перший поверх виявився повністю затопленим; ззовні було видно, що місце, куди увірвалася вода, майже заливши дах, мало видовжену форму, а вікна були відсутні.

І знову загуркотів грім, розколовши повітря. Уперіщив дощ. З неба, що лишалося блискучим і вкритим імлою, крапали величезні краплі. Вода була теплою. Не минуло і тридцяти секунд, як вони промокли до рубця.

«Вона вже тут».

61. Фатальність

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку, за тридцять кілометрїв на північ від місця, де вона збилася з дороги. Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Однак вона могла докладно розповісти про всі емоції, почуття і страхи, що опанували нею під час тих блукань. Коли дівчинка усвідомила, що повернула не туди, її охопила паніка. Потім вона намагалася повернути здоровий глузд і переконати себе, що їй вдасться натрапити на потрібну стежку. Зрештою їй довелося визнати, що вона загубилася, наче героїня однієї зі зловісних казок братів Гріммів. Амая чудово пам’ятала громові виляски, оглушливий тріск у сірому туманному небі, де не було жодного натяку на темні дощові хмари, які вчиться розпізнавати й боятися кожен турист. Вона пам’ятала бурю, дерево, чиюсь ворожу присутність, будиночок і незнайомого чоловіка.

Стояв прохолодний ранок, типовий для кінця зими; він міг би бути звичайним, та доля вирішила інакше. Густий туман, що оповивав гірські схили, розливаючись пінистою водою. Вервечка автомобілів, припаркованих на узбіччі, біля місця збору, розташованого поблизу стрільбища. Привітні вигуки туристів, які раділи так, неначе минуло значно більше часу, ніж один тиждень, відколи вони бачилися востаннє. Перші кілометри, подолані у тиші, не порушуваній нічим, окрім стукотіння чобіт об тверду землю. Після нічного дощу на стежці лишилися калюжі; подекуди виблискувало крихке золото опалого листя, що час від часу сипалося з дерев їм на голову, мов святкове конфеті.

Було щось священне у тих прогулянках лісом — завжди однаковим і водночас різним. Ці відчуття автоматично розслабляли Амаю, дозволяючи їй поринути у мрії і відпочивати душею так, як їй не вдавалося зробити у жодному іншому місці. Свіжі вогкі ранки її дитинства вкривали іскристими крапельками вовняне пальто й застигали на тканині маленькими перлинами. Упродовж першої години мандрівники майже не розмовляли, зосереджені на тому, аби вибивати крок і знайти правильний ритм, вдихаючи через ніс холодне повітря Бастану, що перетворювалося на воду, коли вони видихали його, зануривши підборіддя у шалики. Це влаштовувало її. Вона цілком розчинялася у спілкуванні з природою, ідучи попереду туристів, чиї кроки лунали у неї за спиною, або трохи відстаючи від групи, щоби насолодитися ілюзією самотності. Завжди однаковий і завжди різний маршрут. Вона навіть не уявляла, що так полюбить це місце і одного дня їй доведеться поїхати звідси. Ліс заколисував її, гойдав у своїх обіймах, допомагаючи позбутися страхів, постійної тривоги, сорому і насамперед однієї нав’язливої думки, що днями й ночами вирувала у її голові, ніколи не полишала її, ні на мить не давала їй спокою. Ліс був єдиним сховком, де зло втрачало силу, де вона виривалася на волю і почувалася господинею, гордою власницею і покірною служницею, що віддавала шану лісовій красі.

Той ранок нічим не відрізнявся би від інших, якби не був прощальним. Амая знала, що покидає Елісондо і сумуватиме лише за лісом та Іпаром. Тітка відвідуватиме її, але дівчинка ще довго не вертатиметься до рідного лісу і не зможе забрати Іпара з собою. Щоразу, як вона думала про це, її очі наповнювалися слізьми. Амая зупинялася, ставала навколішки й обнімала свого собаку, зануривши носик у густе хутро на його шиї. А він, немовби передчуваючи неминучу розлуку, тулився до неї, як найкращий друг. Вона зробила багато портретів Іпара. На цих світлинах він стрибав у її обійми; трюхикав поряд; виривався вперед, аби оглянути стежку, яку вона збиралася проминути; висолопивши язика, закохано дивився на неї усміхненими очима... Найбільше їй подобалося знімати його спокійним, коли він застигав на місці, уважно прислухався до звуків, що доносилися з темних хащ, і сердито гарчав, попереджаючи всіх, хто там блукав, що їм краще не виходити.

Амая зачекала, поки група трохи відійде, бажаючи сфотографувати безлюдну дорогу. Ступивши кілька кроків, вона звернула увагу на щось біле у траві. То була примула — настільки бліда, що здавалося, ось-ось загине від холоду. Можливо, вона проросла першою, подумала Амая, почуваючись обраницею, якій ліс зробив особливий прощальний подарунок. Іпар теж зацікавився знахідкою й обнюхав квітку, розвеселивши дівчинку. Утім, її сміх стих, коли вона помітила, що пес мимоволі збив примулу мордою.

— Який же ти необережний! — Ставши навколішки, вона відсунула Іпара й спробувала прикріпити її до м’якого вінчика, облямованого зеленими листочками. Та все було марно, тоненька квіточка повністю відірвалася від стебла. Тримаючи її між пальцями, вона дивилася на Іпара — незадоволено й водночас поблажливо. І саме тоді побачила вікове дерево. Оповитий вранішнім туманом круглий стовбур звабливо сяяв, мов шовкова сукня на стегнах величної дами.

Амая підняла погляд, бажаючи пересвідчитися, що з того місця ще було видно туристів, а потім звернула з дороги. Їй довелося обійти упалі гілки бука і громаддя високої папороті, яка, наче вартовий, охороняла шлях, що вів до дерева-праматері — розкішного у своїй первозданній природній красі. Приголомшена цією грандіозністю, Амая милувалася блискучим нефритовим листям, омитим росою, так само як і стовбур. Вона зачудовано спостерігала за грою світлотіні під вітами, що утворювала магічний острівець, де повітря було тихим, запашним, насиченим глинистими пахощами. Корені — чуттєво вигнуті у формі жіночого силуету — стелилися по землі, простягаючись під її ногами, сплітаючись у гармонійний візерунок, подібний до ретельно намальованої мандали. Дівчинка інстинктивно нахилилася і поклала в отвір між коренями квітку, яку все ще стискала між пальцями. Вона завмерла, дозволивши дереву-праматері огорнути її своєю захисною енергією. Згодом вона не могла сказати напевно, скільки часу провела там, захоплено споглядаючи це диво. Та вона точно пам’ятала, що її сполошив грім, чиє буркотіння дало зрозуміти, що відбувалося щось дивне. Вона побачила листочки, що переливалися під сліпучим світлом. Почула гнівний рик свого собаки, що, здавалося, долинав із далекої далечіні. Змусивши себе відвернутися від заворожливої Дами, Амая відчула сильне запаморочення. Вона сіла на землю, підняла коліна й утупилася поглядом у проміжок між чобітками, поки їй не стало краще. Повільно звівши очі, вона угледіла Іпара, який істерично гавкав, зиркаючи у бік заростей. Він то відбігав від неї, то повертався, а потім знову кидався у гущавину, описуючи півколо, поводячись так, ніби істота, що стежила за ними, збиралася оточити їх. Амая відступила на кілька кроків назад, намагаючись розірвати чари прекрасної крони, й глянула вгору. Її тітка називала таке небо «устеленим клаптиками туману». Воно було похмурим, укритим хмарами середньої висоти, що насичували повітря водою і затуляли сонце. Дівчинка примружила очі й знову почула гримотіння. Здивовано роззирнулася й усвідомила, що відійшла дуже далеко. Хоча Амая ладна була присягтися, що заглибилася у ліс на якихось десять-дванадцять метрів, дороги ніде не було видно. Покликавши Іпара, вона попрямувала до стежки, намагаючись вертатися тим самим шляхом, але не знайшла жодних орієнтирів. Вона підійшла до дерева-праматері й спробувала позадкувати, крокуючи спиною вперед і не випускаючи з поля зору місце, що привабило її. Експеримент закінчився тим, що вона віддалилася настільки, що не бачила нічого, а дорога так і не з’явилася. Перелякавшись, Амая помчала до дерева.

— Куди нам треба йти, Іпаре? — запитала вона у собаки.

Та Іпар зосередив усю свою увагу на стеженні за чимось, що рухалося у хащах. Слідкуючи за цими переміщеннями, він кидав туди швидкі погляди, люто гавкав і стрибав туди-сюди.

Наступний удар грому нагадував вибух бомби. Земля здригнулася під її ногами. Амая підняла голову, проте не побачила нічого, крім пелени високого туману, що заважала роздивитися небо.

Група туристів, з якою Амая гуляла в лісі, помітила її відсутність о десятій ранку, коли зробила привал, збираючись перекусити. Провідник Хав’єр Атенса витратив вісім хвилин на те, щоби розпитати п’ятдесят осіб — здебільшого батьків із дітьми, що входили до складу угруповання «Аранса» — клубу піших туристів. Майже всі були мешканцями найближчого міста Памплона. Щовихідних вони зустрічалися у маленькому селищі Елісондо й вирушали у похід на чолі з досвідченим альпіністом, який у юнацькі роки підкорив три чи чотири гори-восьмитисячниці, а нині, вийшовши на пенсію, присвятив себе шляхетній меті — культивувати любов до гір у серцях молоді.

Атенса провів сухою рукою по зморшкуватому обличчю і вилаявся вголос, картаючи себе за неуважність. Зазвичай він доглядав за Амаєю, оскільки вона була єдиною дитиною, котра приходила сама. Її тітка — його давня приятелька, з якою він познайомився ще за часів їхньої юності, — особисто попросила його подбати про неї. Нещодавні операції на колінах не дозволяли жінці швидко ходити. Енґрасі зізналася йому, що їй прикро: вона тиснула на дівчинку, переконуючи її частіше виходити з дому, а коли Амая знайшла собі хобі, не змогла скласти їй компанію. Атенса заспокоїв її, пообіцявши, що не спускатиме очей з її племінниці, що дівчинка чудово проведе час, побачить надзвичайно гарні краєвиди й заведе нових друзів. З трьох його прогнозів справдилися два. Мовчазна і самотня, Амая трималася осторонь. Утім, вона явно не нудьгувала в товаристві свого фотоапарата, що завжди висів на її шиї. Їй подобалося знімати метеликів, гриби, квіти... Було очевидно, що вона насолоджувалася цими вилазками на природу, хоча й не поспішала заводити друзів. Дівчинка уникала інших туристів, стараючись відбиватися від групи на кілька кроків уперед або назад. Під час перших походів до неї підходили деякі зацікавлені учасники, кілька дівчаток робили спроби зав’язати розмову, батьки інших хлопчиків запрошували її приєднатися до них, коли вони зупинялися пообідати. Однак Амая шукала дерево подалі від стежки, притулялася спиною до стовбура, виймала з наплічника бутерброд, приготований тіткою Енґрасі, і з’їдала його, втупившись поглядом у густі крони. Атенса не чіпав її, бо знав, що існує багато способів розмовляти з лісом і деякі обранці потребують тиші, немовби приймаючи причастя і слухаючи голос нетрів, який шепотів слова, зрозумілі тільки їм. Він не сумнівався, що з часом Амая перетвориться на одну з тих прекрасних мандрівниць, які воліють блукати самі й відчувають невимовне щастя від тихого спілкування з лісом, особливі емоції, що відбиваються на їхньому обличчі, коли вони повертаються додому, відблиск чуда, свідками якого їм поталанило стати.

Хтось пригадав, що востаннє бачив її о дев’ятій, проте цілковитої впевненості не було. Амая часто відставала, відходила від стежки й зупинялася, фотографуючи все, що привертало її увагу. Атенса знав її звички, тож постійно озирався і заспокоювався лише тоді, коли дівчинка, притискаючи фотоапарат до грудей, підбігала до них. Провідник був переконаний, що вона верталася щонайменше один раз. Рятувальна група, очолювана батьком Амаї, вирушила на пошуки до опівдня. Вони вигукували її ім’я на луках і в непролазних хащах, оглянули ручаї та водоспади, печери й дупла дерев, хижки, хутори й мисливські будиночки, яри та пагорби. Ніхто не озвався. Тільки грім гуркотів у незвичайному білому небі. Коли на землю опустилися сутінки, кров Хуана Саласара закипіла від обурення. Йому довелося попрощатися з добровольцями, які пішли з певним полегшенням. Звичайно, їм хотілося б знайти дівчинку, але ця дівчинка — донька подружжя Саласар — була дивною, вона ні з ким не розмовляла і не мала друзів. Крім того, гримотіння у чистому небі було лихим знаменням. Це означало одне: до Бастану поверталася королева бур.

Хуан Саласар подякував усім присутнім за те, що вони допомогли йому шукати доньку. Чоловіки пробурмотіли вибачення і слова підтримки — поза всяким сумнівом, їм було соромно, та вони не змінили свого рішення. Хуан Саласар продовжив пошуки разом із вісьмома мисливцями, кількома чабанами, жандармами з Елісондо й Хав’єром Атенсою (блідий мов смерть провідник мучився через почуття провини й відмовився їсти й пити, доки не знайде дівчинку). О восьмій вечора надворі остаточно стемніло. І тоді знялася буря.

Іпар неодноразово переживав бурі. Його не лякали ні звук грому, ні спалахи блискавок, але його непокоїло те, що ховалося у лісових нетрях. На Амаю падали потоки крижаної води. Вона зіщулилася і невпинно тремтіла під каптуром пальта, повністю змоклого від дощових крапель. Вода струменіла, наче по ринві, уздовж її змерзлої руки, якою вона чіплялася за довге хутро на його шиї. Навколо панував непроглядний морок, подекуди прорізуваний блискавками, що проносилися небом, освітлюючи ніч. У такі миті Амая відчувала приплив сил і рвалася вперед, відтворюючи у пам’яті стежку, прокреслену мимолітним іскрінням. Іпар розумів, що дівчинка дуже втомилася. Часом вона здавалася і сідала на землю, аби перепочити.

Він підходив і зігрівав її, помічаючи, що температура її тіла знижувалася, а серцебиття сповільнювалося. Амая заплющувала очі, обіймала пса, обпиралася об його шию і засинала на кілька секунд, після чого підскакувала — перелякана й напівпритомна. Іпар знав, що спати під дощем небезпечно, але коли вона продовжувала шлях, то обирала хибний напрямок. Хоча собака показував їй, куди треба йти, й усіляко намагався вести її, мов чабан — вівцю, Амая вперто рухалася на північ, немовби підкорюючись волі якоїсь злої сили, що причаїлася серед заростей і тихенько підказувала їй дорогу. Іпар не мав вибору — він мусив супроводжувати її, уважно прислухаючись до шарудіння у хащах, попереджаючи ту підозрілу істоту гавканням і гарчанням, що їй не вдасться наблизитися до них, поки він стереже свою маленьку господарку.

62. Гранд Баю

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Обійшовши маєток, вони побачили вхід. Двері були навстіж відчинені, проте, на відміну від інших будівель, хтось приставив до стулки гілку, щоби вони не затріснулися. Щойно переступивши поріг, Медора притиснулася до стінки, немов маленьке мишенятко. Здавалося, жінка щось згадала. Вона з жахом дивилася на інші стіни, прикрашені опудалами тварин. Відтяті голови муміфікованих пум, вепрів, кайманів, крокодилів висіли деінде — деякі на середній відстані від підлоги, а деякі — поблизу стелі, де лишилися вологі плями. Хутро потьмяніло з часом і було з’їдене міллю; хоча спека підсушила його, просякнута баговинням шерсть збилася у ковтуни, надаючи опудалам бридкого вошивого вигляду. У кімнаті стояли два великі столи, оточені перевернутими лавками. Верхня їх частина стриміла просто з води, але дошки були заплямовані чорним мулом. Вісім брудних вікон розташовувалися на лінії, куди дійшла вода. Порівняно з яскравим сонячним сяйвом ззовні, у приміщенні було майже темно. Шибки дивом уціліли, проте були заляпані багном, яке майже не пропускало світла. В одній половині будівлі виднілися дерев’яні балки, що підтримували дах, а другу половину займало горище, яке виступало за межі фасаду (туди вели сходи з двома поворотними маршами). Двері нагорі були відчинені; ізсередини долинало чітке ритмічне посвистування, що добре чулося попри барабанний дріб дощових крапель об дах павільйону. Наступної миті на майданчику показався якийсь чоловік. Це сталося так несподівано, що агенти не встигли сховатися. Незнайомець був роздягнений до пояса і просувався спиною вперед. Він рушив униз, тягнучи щось схоже на мішок, що переповзав зі сходинки на сходинку з сухим стукотом. Усі націлили на нього зброю, чекаючи сигналу Дюпре. Аж раптом Медора заволала. Цей крик нагадував виття звіра, що потрапив у пастку. Її тіло конвульсивно здригалося так, неначе вона билася в агонії або силкувалася вирватися на волю. Чоловік припинив свистіти й упустив дивний предмет, давши змогу їм розгледіти, що то був труп юної дівчини з чорним сплутаним волоссям. Тіло за інерцією ковзнуло далі; голова глухо билася об сходи. Здавалося, небіжчиця переслідувала свого тюремника. Останній спробував знову піднятися на горішній поверх, але труп перегородив йому шлях. Джейсон Булл вистрелив, і, судячи з усього, хтось із рибалок приєднався до нього, але обоє промахнулися. Чоловік рухався надзвичайно швидко. Він дістав з-під ременя зброю і почав стріляти. Кулі влучили у тварин, убитих кілька десятків років тому. Збита шерсть посипалася навсібіч, описуючи дуги в повітрі; тирса падала на голову Медори, мов сотні сніжинок. Свистун квапливо спускався, але на останньому прольоті його перехопив Шарбу: детектив кинувся на нього й звалив перила, внаслідок чого обоє впали у воду, глибина якої сягала одного метра. Поки вони билися, інші кричали й цілилися у незнайомця, наказуючи йому здатися.

Пролунало кілька пострілів, стишених мулом, і свистун завмер. Шарбу скинув його з себе й відскочив від місця, де кров поволі забарвлювала багрянцем темну воду.

Медора припинила верещати. Розвернувшись до неї, вони побачили, що знахар накрив її своєю курткою. Це начебто заспокоїло її. Вона нерухомо стояла, обпершись об стіну і ледве тримаючись на слабких ногах із переламаними кістками. Жінка нагадувала великого обскубаного птаха, напівприхованого каптуром. Її тривога змінилася умиротворенням. Вона розхитувалася туди-сюди, видаючи знайоме шипіння, що нагадувало булькання води в трубах. Пов’язка забруднилася, а навколо відкритої рани розповзалася бура пляма.

— Господи! — скрикнув знахар.

Він метнувся до неї і добіг саме тоді, коли її ноги підломилися. Опинившись по коліна у воді, чоловік обхопив рукою худенькі плечі Медори й насилу підтримував її голову, не даючи їй сповзти у багно. Другою рукою він намагався зупинити кров, що розтікалася калюжкою червоного чорнила по мокрій тканині тієї сміховинної сорочки, вишитої квіточками. Засмучений несправедливістю того, що відбувалося, знахар хитав головою, роздивляючись обличчя, яким заволодівала смерть. І тоді, за мить до останнього подиху, в очах дівчини, чиє життя було давно вкрадене, спалахнув прекрасний блідий вогник. Медора не кричала, не стогнала, а лише ворушила губами, ніби пориваючись щось сказати. Цілитель нахилився нижче, бажаючи щось розчути крізь шум дощу, що барабанив по покрівлі. Тіло вислизнуло з його рук, і живіт занурився у каламутну воду. Дюпре й Булл стали навколішки біля нього, тримаючи на плаву голову і невагомі кісточки жінки, що помирала. Знахар поклав одну руку їй на чоло, а другу — на груди, ні на секунду не припиняючи шепотіти заклинання. Він знову нахилився, припав вухом до її відразливого рота й прислухався. Чоловік продовжував молитися за неї навіть після того, як вогник у її очах, що ледь жеврів, згас навіки.

Дюпре допоміг віднести Медору до одного зі столів, не відриваючи погляду від сходів. Мертва дівчина лежала на перших сходинках; одна нога розвернулася вбік, унаслідок чого тіло застрягло між двома прольотами.

— Якби хтось був нагорі, він би вже показався, — прошепотів Булл.

— Якби був озброєний, — уточнив Шарбу.

Переглянувшись, агенти ствердно кивнули, попрямували до сходів, переступили через нерухоме тіло, й хутко піднялися один за одним. Діставшись прольоту на горішньому поверсі, вони стали обабіч дверей. Спершу просували зброю всередину, а потім почергово зазирали туди. Зрештою всі увійшли до приміщення. Невдовзі Булл повернувся.

— Усе чисто. Дюпре, я бачу труп молодого чоловіка. А ще там діти... — Він махнув рукою у бік знахаря і рибалок. — Буде краще, якщо вони не підніматимуться сюди.

Жертв було п’ять. Усі — дівчатка. Амая прикинула, що їм від дванадцяти до шістнадцяти років. Рівень води опустився багато годин тому, і, хоча під стелею виднілася мокра пляма, всі предмети були сухими. Однак одяг і волосся загиблих дозволяли встановити, що тут відбулося: вони нагадували картон або підсохлу тканину, що була повністю просякнута рідиною; приблизно так виглядає зіщулене затверділе простирадло, зірване з мотузки під час бурі й загублене серед пилу і каміння. Спека була задушливою: щойно потрапивши до кімнати, вони відчули себе всередині розжареної печі. Вологість, наявна на всій території болота і в нижній частині павільйону, повністю зникла, змінившись усепоглинальним вогняним жаром. Біля дверей і в центрі висота була достатньою, аби міг випростатися високий дорослий чоловік зростом із Булла або Шарбу; решта приміщення повторювала форму даху, змушуючи відвідувачів нахилятися або навіть сідати навпочіпки. На підлозі валялося з десяток матраців, набитих іспанським мохом, що стирчав між розірваними швами. З-поміж інших предметів вирізнялися доволі великий стіл зі зламаною ніжкою, який завалився набік, а також запалений каганець, що висів на цвяху поряд із дверима. Жодних вікон та інших джерел світла не було. Агенти спрямували ліхтарі на тіла.

Джейсон Булл притулився до однієї зі стін і застиг на місці.

— Ви добре почуваєтеся? — прошепотіла Амая, проходячи повз нього.

Булл опустив очі.

— Ні. Хіба можна почуватися добре, коли бачиш таке? П’ять дівчаток.

Дюпре позирнув на нього.

— Шість, якщо рахувати ту, що лежить на сходах. Їх кудись відвозили. Напевно, хотіли передати замовникам. — Він вказав на труп поблизу дверей. Тіло прибилося до стіни й заціпеніло у сидячому положенні. Судячи з вигляду чоловіка, він помер кілька годин тому. — Вони посварилися — ймовірно, через загибель дівчаток. Гадаю, його вбив один із тих типів, які вешталися надворі.

Шарбу оглядав тіла одне за одним.

— У нас є якийсь спосіб визначити, чи є серед загиблих сестри Джейкоба? Якийсь розпізнавальний знак?

Джонсон видав незадоволене бурмотіння:

— Усі жертви були чиїмись сестрами й доньками. Хіба не все одно? Вони померли понад сорок вісім годин тому. Не скажу напевно, скільки часу минуло. Можливо, задихнулися від спеки. Їм не залишили ні їжі, ні води. — Він роззирнувся довкола. — Після проходження урагану температура повітря була надзвичайно високою, що прискорює процес розкладання і заважає встановити дату смерті.

— Це сталося після того, як містом пронеслася Катріна. Вночі, — мовив Дюпре, нахилившись над трупом. — Відійдіть.

Джонсон відступив назад. Дюпре потягнув за тіло збоку, перевернувши його горілиць. Дівчинці було близько тринадцяти років. Темна шкіра; чорне кучеряве волосся, що спадало до плечей. Одягнена у рожеву футболку з червоними смугами, що облягала груди, які нещодавно почали округлятися. У її очах не було і тіні життя — їх заволокло страхітливою білуватою плівкою. Дюпре напрочуд обережно схрестив їй руки на грудній клітці й натиснув на них, немовби збираючись робити масаж серця. Рот дівчинки трохи відкрився, видавши звук, подібний до зітхання; між губами з’явилася хмаринка біло-рожевої піни.

Булл та Шарбу прикрили рот і ніс, захищаючись від смороду.

— Вони потонули тут, — виголосив Дюпре.

Шарбу поклав руку на плече Джонсона. Його голос пролунав суворо порівняно з лагідним дружнім жестом.

— Я не мав на увазі, що інші жертви не є важливими. Проблема в тому, що ми не можемо визначити, скільки часу вони перебували у будинку. Що ж стосується сестер Джейкоба, ми знаємо, що їх викрали з Нола тієї ночі, коли бушувала Катріна. Вважається, що ми приїхали сюди, переслідуючи зловмисників. Тому мені б хотілося знайти бодай якийсь доказ того, що вони ще живі.

Джонсон підвівся, глянув йому у вічі і з сумом кивнув.

— Ваша правда. Джейкоб розповів мені, що Анія була покарана за те, що пофарбувала волосся без дозволу батьків. Вона висвітлила кілька пасом, коли гостювала у подруги. Усі дівчатка — рахуючи ту, що лежить на сходах, — мають чорне волосся.

— Дякую, — відповів Шарбу.

Джонсон зробив майже вибачливий жест, що стосувався його подальших слів:

— Ми не знаємо, скількох дівчаток вивіз той свистун.

Амая відійшла у глиб кімнати й сіла навпочіпки, аби краще розгледіти загальну панораму. Намоклі матраци майже не зсунулися зі свого місця біля стіни, проте тіла дівчаток були розвернуті в різні сторони. Вони не лежали впритул одна до одної, і це видавалося логічним з огляду на те, що їм було страшно (більш ніж імовірно, що їх охопила паніка). Повернувшись до центру приміщення, вона здійняла руку і торкнулася вологої плями на стіні.

— Вони залізли на стіл, — мовила Амая. — Коли вода почала затоплювати кімнату, вони, мабуть, дуже перелякалися. Світла не було, тож доречно припустити, що каганець приніс той свистун. Бідолашні сиділи тут у цілковитій пітьмі, слухаючи, як ураган розхитує будинок, відчуваючи, як вода піднімається до їхніх щиколоток, стегон, грудей. Украй нажахані. Полонянки незнайомого чоловіка, жертви бурі.

«Дама наближається».

— Такій маленькій дівчинці важко визначити, хто з цих двох має намір завдати їй шкоди, а хто хоче врятувати її.

63. Ліс та його володар

Елісондо

Іпар трюхикав поряд із дівчинкою. Амая мовчала, і це було дивно, адже зазвичай вона розмовляла без упину. Він відчував її втому, її виснаженість, звертав увагу на те, як тремтіло її тіло, а серце сповільнювало темп у міру того, як знижувалася температура.

Коли вони востаннє зупинилися перепочити, Іпар підійшов ближче, аби зігріти її, і Амая безсило обперлася об нього. Вона була такою слабкою, що навіть не могла обійняти свого улюбленця. Дівчинка довго простояла у цій позі, дрімаючи й просинаючись від кожного гуркоту грому, а потім знову впадаючи у небезпечну летаргію. Іпар розбудив її гавканням і підштовхнув мордою, змусивши звестися на ноги.

В небі спалахнуло мереживо різнобарвних блискавок, освітивши стежку, що зміїлася на пагорбі.

— Ходімо, Іпаре, — ледь чутно прошепотіла Амая.

Вони почали спускатися схилом, петляючи між низькими заростями, що огинали ліс. Іпар вкотре розгледів невиразну постать, що весь час кралася за ними. Вона крокувала попереду, періодично зупиняючись, аби дочекатися їх у темряві. Щойно вони рушили з місця, дивне створіння вчинило так само.

Невдовзі Іпар почув тихе свистіння у тій частині нетрів, де ліс густішав. Собака нашорошив вуха, бажаючи впевнитися, що йому не почулося. Хтось кликав його. Дівчинка рушила далі, але вона була така змучена, що мало не падала, тож Іпар допоміг їй повернутися на дорогу, потягнувши її до гущавини.

Якщо раніше їм здавалося, що довкола панує пітьма і нічого не видно, то нинішні непролазні хащі засвідчили, що вони помилялися. З кожним кроком ліс ставав густішим, поглинаючи навіть спалахи блискавок, що пролітали небом. Водночас мандрівники знайшли прихисток серед дерев, які росли настільки близько одне до одного, що дощ майже не мочив стежки. Коли вітер ущухав, виникало враження, ніби температура повітря підвищувалася на кілька градусів. Невідома істота не пішла за ними — вона зупинилася на узліссі, мов небажана гостя біля дверей палацу. Іпар виявив кілька затишних місць — доволі сухих і м’яких — поряд із найтовстішими деревами. Він повів Амаю туди. Дівчинка плюхнулася на трав’янисте ложе, почуваючись так, неначе повернулася до рідної домівки. Іпар усівся поряд. Зненацька він чітко відчув знайому присутність у мороці і здивувався, що нанюхав його тільки тепер. Річ у тім, що велетень пахнув лісом, грибами, ягодами, землею, опалим листям. Усі лісові аромати зливалися у ньому, утворюючи єдине гармонійне ціле. Басажаун. Він, напевно, жив тут із давніх-давен, адже сприймався як шановане божество, далекий спогад, що розчинявся в часі. Іпар — вівчарський собака, нащадок вівчарських собак, який провів у горах сім років свого життя, — інтуїтивно збагнув, що колись спілкувався з ним. Він не міг визначити, чи зустрічав його особисто, чи ця інформація — так само як безліч інших знань і відчуттів — була закладена на генетичному рівні, успадкована від інших представників роду гордовитих вівчарів.

Басажаун супроводжував їх. На відміну від темної сутності, від якої пахло голодом і тривожністю, він поводився спокійно. Велична повільна манера рухатися почасти обумовлювалася гігантським зростом, але насамперед відбивала його вдачу. Дихання було глибоким, хриплим, рівномірним. Такою ж умиротвореною була його душа. Іпар інстинктивно вгадав, хто це такий. Він не сумнівався, що неодноразово чув його посвист. Приховане значення цього сигналу полягало в тому, що гості можуть не хвилюватися, оскільки господар лісу дбав про всіх.

Іпар уперше заспокоївся відтоді, як вони збилися з дороги. Пес із задоволенням слухав, як лісові духи тихенько зітхають між віковими деревами своєї домівки. Його тривожило одне: дівчинці було зле. Вона спала на купі сухого листя біля гігантського бука. Іпар пригорнувся до неї, намагаючись передати їй не тільки своє тепло, а й насамперед упевненість у його присутності. Він відчував, як Амая тряслася, мов у пропасниці: панічний жах не давав їй розслабитися.

Дівчинка дрімала. Вона плакала уві сні.

Іпар обнюхав її чоло, що палало. Навіть не торкаючись її, він знав, що маленьке тіло охоплене гарячкою. Вона боролася зі своїми кошмарами, силкуючись зірвати щось з обличчя.

— Я лише маленька дівчинка, — пробурмотіла вона.

Амая неясно усвідомлювала, що поринула в сон. Вона знала, що спить, але це не приносило їй втіхи; варто прокинутися, і вона згадає, що заблукала. Амая інтуїтивно зрозуміла, що знову помре. Їй дуже не хотілося помирати, тож вона була засмучена.

Так, їй не хотілося помирати. І ця буря надзвичайно лякала її...

«Дама вже тут», — наспівував хор у її голові.

«Мені страшно», — відповіла вона їм.

«Дама наближається», — повторювали безжальні чарівниці.

«Вона лякає мене», — благально мовила Амая.

64. Впізнати помічника

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Тринадцять років по тому думки дівчинки й голос жінки злилися в єдине ціле у кімнаті мисливського павільйону.

— Дівчинці важко визначити, хто хоче врятувати її, коли здається, що весь світ змовився, аби її знищити.

Булл мовчки дивився на Амаю, не розуміючи, що вона має на увазі. Натомість Шарбу впивався у неї поглядом, що виражав зачудування і найщиріше захоплення, поєднані з цілковитою розгубленістю. Джонсон поривався щось сказати, проте Дюпре зупинив його.

— Вони сиділи на столі, тримаючи голови над водою, щоби мати можливість дихати. Потім зламалася ніжка і відплила до найнижчої частини даху. — Вона вказала у той бік. — Нажахані дівчатка одна за одною попадали у воду. Бідолашні терпіли, доки сили не покинули їх. Вони потонули, затиснуті між дерев’яною стелею і товщею води, що заполонила все довкола. Коли вода почала спадати, тіла замучених жертв відразу опинилися на підлозі.

Булл перебив її. Здавалося, він прагнув порушити чари, накладені її голосом.

— Гадаю, то був нещасний випадок. Ніхто б не став докладати таких зусиль і викрадати стількох дівчаток, аби дозволити їм потонути. Напевно, їх сховали тут тимчасово. Підозрюю, що свого часу викрадачі вчинили так само з Медорою та її подругами — залишили на кілька днів у маєтку, а потім кудись відвезли. Весь будинок нагадує величезний склад хімічних продуктів. Нічого дивного, зважаючи на те, що це власність фармацевтичного підприємства. Жодне з приміщень, за винятком мисливського павільйону, не схоже на місце, де могли би тримати в полоні дівчаток або когось іншого.

— Дивлячись на Медору, можна сказати, що їм поталанило, — зауважив Шарбу.

Амая з сумом глянула на загиблих.

— Хай там як, а буря лише хотіла врятувати їх від значно гіршої долі. Але Дама не здатна виміряти власну силу. Така вже вона.

Джонсон здійняв руку, просячи тиші, після чого нахилив голову і прислухався. Крізь тріщини у дощатих стінах доносилося гудіння двигуна. До мисливського павільйону наближався човен.

— Чорт забирай! Повертається його напарник.

Від самого початку вони дійшли висновку, що чоловік, який волочив трупи сходами, мав спільників. За їхніми припущеннями, він діяв разом з одним помічником; якби їх було двоє чи більше, хтось залишився би тут, аби допомогти йому переносити тіла. З іншого боку, не викликав сумнівів той факт, що свистун розраховував на чиюсь підтримку. Якщо вони хотіли вивезти звідси трупи, їм був потрібен транспортний засіб. Шум двигуна підтвердив, що вони, бодай почасти, вгадали.

Усі помчали сходами вниз, молячись, аби рибалки не осміліли через стрімкий розвиток подій і не почали імпровізувати. Клайв перебував у павільйоні — сидів біля знахаря, який доглядав за Медорою. Другого чоловіка ніде не було видно.

— Де ваш друг? — спитав Булл.

— Коли нам сказали, що напарник може повернутися, мій товариш вирішив сховатися у кущах надворі й чекати на нього там. Ми не дозволимо йому заскочити нас зненацька, як це зробив його друг. — Він вказав на труп, що плавав біля першого сходового маршу.

Усі стривожено переглянулися. Поки Булл і Шарбу прямували до входу, Дюпре, Амая та Джонсон побігли до одного з бічних вікон.

Крізь шум дощу почувся звук пострілу, що неначе змагався з ревінням грому в дивному мерехтливому небі. Відчинивши вікно, Джонсон встиг побачити, як куля влучила в одного з двох типів, що плили у човні, і звалила його у воду. Було очевидно, що вони не очікували такого розвитку подій.

— Трясця! — скрикнув уцілілий.

Він випустив штурвал і підняв рушницю. Майже не цілячись, вистрелив у бік вхідних дверей. Джонсон подумав, що він, либонь, не визначив, звідки у них стріляли, або розгледів Булла й Шарбу. Щойно чоловік прицілився, щоб вистрілити вдруге, як рибалка випередив його, поранивши у живіт. Він обхопив руками ушкоджене місце і впав уперед, розпростершись на палубі (його зброя вислизнула за борт). Тим часом «Зодіак» повільно рухався далі, аж поки не наткнувся на стіну павільйону. Джонсон та Амая застрибнули у човен через лівий борт, а Булл і Шарбу — через правий, наказуючи противнику підняти руки. Звичайно, той не послухався, оскільки зосередив усю свою енергію на тому, щоби репетувати, мов навіжений, і намагатися утримувати кишки в штанах. Ще раніше Джонсон помітив, що Клайв мав при собі вінчестер-243, а старий носив трьохсотий номер. Якщо каджун замислив уполювати кабана, це пояснювало, звідки взялася величезна дірка у животі незнайомця. Лемент останнього зливався з криками рибалок, які активно перегукувалися.

— Занесіть його всередину, — звелів Дюпре. Розвернувшись до рибалки, який причаївся у кущах, він крикнув: — Виходьте! Годі вже стріляти й верещати! Розлякаєте всіх кабанів на болоті!

Вони відтягли човен від бічних дверей павільйону до парадного входу. І лише тоді зауважили, що чоловік замовк.

Його поклали на другий стіл неподалік від тіла Медори. Шарбу виготовив оклюзійну пов’язку з маслянистих ганчірок, знайдених на борту. Він добряче постарався — запхав кишки назад і зупинив кровотечу, але поранений усе одно зомлів.

Знахар кинув швидкий погляд на нього й мотнув головою:

— Я можу помолитися за його душу. З тілом уже нічого не вдієш.

Він стікає кров’ю і помре десь за годину або навіть раніше. Йому буде боляче. — Він знову розвернувся до мертвої Медори.

— Знахарю, — заблагав Дюпре, схопивши його за руку і відвівши до імпровізованого місця пильнування над небіжчицею. Він кивнув у бік непритомного типа й провадив далі: — Можливо, цей чоловік — єдиний, хто може сказати нам, де вони тримають дівчаток, яких викрали з рідної домівки, так само як і Медору багато років тому. Бідолашних спіткає та сама доля, якщо я не зупиню цих монстрів.

Я переслідую їх усе своє життя; коли вони забрали Медору, ми вийшли на слід і підкралися дуже близько — настільки, що вони зажадали зупинити нас і вбили її брата й мого напарника, завдавши їм пекельних страждань. Весь цей час я бачив, як безслідно зникали десятки підлітків, і в подальшому ніхто не цікавився, що з ними трапилося і куди вони поділися. Цього разу ми опинилися за крок до мети. Нагорі виявлено шість трупів. Я не знаю, скількох жертв вони тримають в інших місцях. Знаю одне: якщо ми не врятуємо їх, ніхто не прийде їм на допомогу.

— Як таке можливо? — спитав знахар. То було не риторичне запитання. Він хотів почути відповідь.

Дюпре збентежено глипнув на нього.

— Ходіть зі мною, — раптом запропонувала Амая.

— Що?

— Ходімо нагору. — Вона вказала рукою на горище.

Дюпре спробував зупинити її.

— Саласар, я сумніваюсь, що це вдала ідея.

— Я піду, — мовив знахар до Дюпре. — Гадаю, ваша подруга хоче показати мені дещо більше, ніж просто трупи. — Чоловік почав підніматися сходами слідом за Амаєю. Дюпре приєднався до них.

Гасниця все ще горіла. Поява човна змусила їх поквапитися, тож ніхто не потурбувався загасити її. Неясне червонувате сяйво надавало задушливій кімнаті теплих кольорів і викликало ілюзію, ніби вони потрапили до палати зі сплячими ляльками. Усі загиблі (за винятком тієї, яку Дюпре перевернув горілиць, аби визначити обставини смерті) лежали на боку; голови були опущені, а руки простягнуті вперед. Волосся, що почасти прикривало їхні обличчя, виглядало тьмяним і сплутаним, як збита шерсть тих опудал, які висіли внизу.

Амая освітила ліхтарем кожне тіло.

— Ми шукаємо демона, — почала вона свою оповідь. — Його найбільша хитрість — навіяти нам думку, що ми бачимо не те, що відбувається насправді. Маніяки такого штибу здатні роками виконувати свою зловісну роботу з надзвичайною обережністю — замітають сліди, ховають трупи, стараються, аби вбивство виглядало як зникнення, втеча, нещасний випадок чи самогубство і з цією метою обирають жертв, що належать до групи ризику, осіб, чиє щезнення може лишитися непомітним або не приверне зайвої уваги через соціальну маргінальність. Приміром, темношкірі підлітки — гарні, сильні та бідні. Той тип дівчат, яким поталанило, якщо вони мають родину, яка дбає про них; той тип дівчат, чия втеча з дому нікого не дивує: вони здатні дременути світ за очі лише тому, що не хочуть ходити до школи, або тому, що їм забороняють гуляти допізна й зустрічатися з хлопцями. Зазвичай вони погано ладнають з матір’ю, сперечаються з батьком і бодай один раз пропадали безвісти. Неслухняні дівчата, які фарбують волосся без дозволу батьків, засмучують своїх близьких і часто несуть покарання за погану поведінку. Їх добре знають у рідному селищі чи кварталі. Іноді вони самі блукають вулицями й відбиваються від групи, бо їм подобається бути наодинці із собою... Такі дівчата можуть щезнути під час урагану, потонути або загубитися в лісових хащах у розпал бурі. Ці жертви додаються до загальної кількості загиблих — із жалем, але без особливої трагедії. Ніхто не марнуватиме часу на спроби з’ясувати, що могло статися з ними. Навіщо? Вони все одно втекли б, покинули рідну домівку і зникли в невідомому напрямку. Наш убивця умисно розправляється з маргінальними елементами.

Цей монстр не має жодного наміру попастися на гачок; він може все життя грати роль порядного громадянина й не прагнути слави, бо вже самоствердився. Він — справжній чорт, який женеться за душами й не просто полонить їх, а приносить до мисливського будиночка, вважаючи своїм трофеєм. І це лише початок того жахіття, що чекає на них. Чи уявляєте ви, скількох осіб занесуть до офіційних списків, коли закінчаться підрахунки жертв цього стихійного лиха, що спустошило все місто? Десятки? Сотні? Якщо добре подумати, неважко дійти висновку, що нинішні умови є ідеальними для викрадачів. Саме так наш маніяк заснував свою імперію, і саме у такий спосіб він і надалі харчуватиметься душами, мов вампір, що зачаївся у темряві.

Амая трохи помовчала, зосередивши погляд на Дюпре. Вона точно відтворила його промову про віктимологічний профіль і замаскованих убивць, що їх шукав Скотт Шеррінґтон.

Знахар, який слухав монолог Амаї, роздивляючись одну дівчинку за другою, наблизився до неї, майже торкнувшись її. Він нахилився вперед і взяв її за руку. Краєчком ока дівчина бачила мовчазну постать Дюпре, який відійшов до дверей. Чомусь їй стало страшенно соромно. Вона відступила на крок назад, майже піддавшись бажанню вирвати руку, немовби передчуваючи, що знахар отримав доступ до чогось потаємного, до особистих переживань, якими вона не могла ні з ким поділитися. Однак він міцно тримав її, і ця сила здавалася дивовижною для такого худорлявого чоловіка. Він ступив крок, подолавши встановлену нею дистанцію, і накрив руку Амаї обома долонями, наче великою важкою ковдрою. Правда виплеснулася з неї нестримним потоком:

— Колись давно буря врятувала мені життя.

65. Ipar[18]. Північ

Елісондо

Дівчинка палала від жару і марила під величезним буком. Її собака, який безмежно любив свою господарку, злизував з її щік сльози, які вона поривалася змахнути рукою.

Амая вдихнула грубий, примітивний запах борошна, що оточувало її звідусіль. Тоненькі порошинки потрапили у дихальні шляхи й пристали до носових пазух, змусивши її зробити ще глибший вдих (хоча інтуїція підказувала їй не робити цього). Вона відкрила рота у прагненні вирівняти дихання, і борошно проникло в горлянку, змішуючись зі слиною і душачи її своєю м’якою нудотною масою. «Я не хочу помирати, я лише маленька дівчинка», — силкувалася вимовити вона. Та з кожним словом порохниста субстанція, що забивала її дихальні шляхи, просувалася далі. Ці тортури були особливо жорстокими ще й тому, що саме благання про порятунок убивали її. Вона почула ревіння грому і музику Берліоза, що сповіщала про її смерть зловісним дзвоном. Коли бідолашна впевнилася, що кінець настав, вона відчула дотик вологих гарячих рук, які струшували борошно з її обличчя. Нарешті їй вдалося розплющити очі... Перед нею постала усміхнена Росаріо.

— Це станеться сьогодні, маленька сучко. Господиня з’їсть тебе вночі.

Амая дико закричала, і цей крик, що вирвався з її горла, допоміг їй перетнути межу між сном та явою. Дівчинка прокинулася посеред темного лісу. Перші кілька хвилин вона думала, що померла, адже нічого не бачила й нічого не чула, крім власного хрипу. Її голос змінився до невпізнання через холод та лихоманку.

Гавкання Іпара повернуло її до реальності. Амая згадала, що загубилася в лісі. Вона помре. Її з’їдять.

Дівчинка підвелася, хапаючись за бук. Перед тим як рушити з місця, вона, мов сліпа, схопилася за шию Іпара — свого провідника.

— Ходімо, Іпаре, — звеліла вона незнайомим голосом.

Пес не ворухнувся.

Амая стала навколішки й, обійнявши його, заблагала:

— Ходімо, Іпаре, будь ласка.

Вона занурила пальці у довгу шерсть на його шиї і ступила один крок. Цього разу Іпар не пручався. Він потрюхикав поряд із нею, хоча кілька разів обернувся, немовби пояснюючи володарю лісу, що не мав вибору.

Амая нічого не бачила. Певної миті вона міцно стулила повіки, перевіряючи, чи розгледить щось, коли розплющить очі. Іпар вів її вперед. Завдяки йому вона не натикалася на дерева, чию дружню присутність відчувала зовсім близько, однак постійно спотикалася об коріння, камінці, купини. Невдовзі вона впала на коліна. Іпар став перед нею, пом’якшивши удар і не дозволивши їй завалитися вперед. Попри це, біль у стегнах і свербіж у колінах були такими сильними, що вона заплакала від страху. Амая доволі довго намагалася підвестися, а коли їй вдалося випростатися, кожен крок мучив її так, ніби у колінних чашечках застрягло каміння. Кілька разів їй ввижався шум річки, але потоки води, що обрушувалися на крони дерев, заважали їй визначити напевно. Залишалося одне — іти далі.

Вона зрозуміла, що втратила прихисток. Температура повітря опустилася щонайменше на два градуси, а відколи зникли дерева — єдина опора у хаосі — вона почувалася осиротілою. Струмені дощу, які забарабанили по її щоках, остаточно переконали Амаю, що вона вийшла за межі лісу. Їй здалося, що десь поряд пролунав пронизливий свист. Іпар зупинився, неначе почувши голос господаря. Кілька секунд дівчинка чекала, коли звук повториться, але ніщо не порушувало тиші. Вона вирішила, що це вітер завивав між деревами. Чергова блискавка розколола небо, яскраво осяявши ніч. Засліплена цим спалахом, Амая побачила стежку, що спускалася пологим схилом. І не тільки стежку. Вона заверещала. Там хтось стояв. Іпар загавкав, мов божевільний, і вислизнув з її пальців. Вона лишилася сама. Очі боліли від сліпучого світла, а на сітківці закарбувалася темна постать, яку вона роздивилася завдяки блискавці, чиє сяйво на мить прорізало морок. Так, там хтось стояв, і вона була певна, що це не віщувало нічого хорошого. Сумнівний привілей — жити в очікуванні смертного вироку — дозволяв їй точно визначати такі речі. Тремтячи від переляку та лихоманки, вона гучно покликала Іпара. Коли він віддалявся, її страх посилювався, межуючи з панікою. Пес рвонувся вперед і погавкав ще кілька секунд, що видалися їй нескінченними. Раптом він замовк і хутко повернувся до неї. Вона нахилилася і стиснула його в обіймах. Підозріла істота зникла.

— Не кидай мене, Іпаре. Не кидай мене, — повторювала Амая, плачучи від радості. Заледенілі пальці знову вчепилися у собаче хутро.

Перш ніж вирушити в дорогу, вона прислухалася, намагаючись визначити, чи переслідує їх хтось, проте дощ заважав їй розчути щось, окрім відлуння власного прискореного серцебиття, що нагадувало хльоскання батога. Іпар ще двічі загарчав, але Ігнасіо навчив її відрізняти попереджувальне гарчання від задоволеного буркотіння пса, який хизувався тим, що відігнав ворога.

Стежка ставала вужчою і крутішою. Невдовзі стало неможливо випростатися, не нахиляючись уперед. Зовсім поряд зяяло провалля. Амая раділа, що на ній трекінгові черевики: будь-яке інше взуття було б непридатним для такого складного спуску. Не відпускаючи шию Іпара, вона низько нахилилася, майже опинившись у сидячому положенні, аби мати змогу хапатися вільною рукою за будь-який виступ, кущ або скелю. Було очевидно: якщо вона впаде, то невпинно покотиться вниз і ніщо її не врятує. Поранені коліна палали під тканиною штанів, а шкірка, що утворилася над подряпинами, тріскалася і дуже болісно свербіла щоразу, як вона згинала ногу. Отак вони пройшли доволі велику відстань. Зрештою Амая виснажилася і зупинилася перепочити. Піднявши голову, вона побачила якесь блимання.

То був будиночок. Хижка посеред лісу. Там горіло світло. Для охопленої гарячкою дівчинки це означало ось що: люди, камін, телефон, з якого можна буде подзвонити тітці. Вона знала, що довго не кліпала очима, побоюючись випустити з поля зору прекрасне видіння. Навіть Іпар пожвавішав, відчувши людську присутність. Поволі спускаючись схилом і наближаючись до будиночка, Амая помітила, що вогників було багато. Вони оточували всю будівлю, мерехтіли в саду, осяювали фасад, парадні двері й під’їзну дорогу, де виднілися кілька припаркованих автомобілів. Проливний дощ, темрява, холод, рани, лихоманка й страждання вплинули на її зір — усе видавалося якимось нечітким, ірреальним. Нею оволоділо почуття, подібне до ейфорії, що моментально поступилося сорому. Яка ганьба! Загубилася, мов остання дурепа, блукала бозна-де й кілька хвилин тому змирилася з думкою, що помре в лісі, хоча насправді її відділяло менше кілометра від тієї хатинки.

Коли Амая дісталася бетонного майданчика, їй здалося, ніби вона доплила до берега, попри відплив, що тягнув її у відкрите море. Ступивши кілька незграбних кроків, вона ледве притлумила бажання заплакати, що стискало їй горло, створюючи відчуття застряглого клубка, який не можна проковтнути.

Раптом дощ ущух, наче хтось закрив небесні крани, звідки виплескувалися цілі моря. Хай там як, а дощ припинився, і це видавалося добрим знаком. Іпар завмер, і Амая теж. Кілька секунд вони слухали, як з дерев падають краплі, як тихо дзюрчать сотні ручаїв і потічків, що утворювалися у Бастані під час злив. Вода струменіла по гофрованому металу майданчика, стікаючи до боків. Амая зітхнула, і це зітхання було навдивовижу чітким — здавалося, до неї повернувся слух після того, як вона довгий час була глухою. І знову різкий свист налякав її. Дівчинка озирнулася, шукаючи винуватця. Звук пролунав так близько, що вона ладна була присягтися, що та істота стоїть прямісінько за її спиною.

— Хто там, Іпаре? — спробувала вона нацькувати пса.

Та Іпар зберігав спокій. Він прийняв одну зі своїх улюблених поз. Напружений, повністю виструнчений, загострені вуха розвернуті у той самий бік, куди він пильно вдивлявся. Хто б це не свистів, Іпар не боявся його.

Дівчинка змахнула пальцями воду з вій і рушила до будинку.

Там стояло значно більше машин, ніж вона розгледіла здалеку. Було очевидно, що не всі належали власнику, адже вони були недбало припарковані обабіч дороги, як це зазвичай робиться, коли хтось навідується у гості. На бамперах виблискували тисячі крихітних краплинок, що нагадували пухирі, які вискакують після опіків. Амая зупинилася біля одного з автомобілів, напружуючи пам’ять, сушачи мозок над тим, чому він так стривожив її. У голові запаморочилося, і світ загойдався у неї перед очима. Довелося обпертися об машину, аби утриматися на ногах. Вона торкнулася водних перлинок, що відразу перетворилися на струмочок, який поповз униз.

Другий потужний свист сполошив її. Амая не сумнівалася, що звук доносився ззаду. Вона обернулася так швидко, що слабкість повернулася, змусивши її схопитися за Іпара й автомобіль. Позаду нікого не було. Тремтячи з голови до ніг, вона міцно вчепилася у хутро свого собаки й побігла настільки хутко, наскільки дозволяли сили.

На масивних дерев’яних дверях не було жодних прикрас, виступів або клепал. Вони були освітлені згори; обабіч виднілися два вазони, де були посаджені елегантні деревця з червонуватим листям. До дверей вела доріжка, облицьована декоративними камінцями, між якими росла ретельно підстрижена трава. Діставшись входу, Амая відпустила Іпара, аби натиснути на кнопку дзвінка. Її роздирали сумніви. Вона не знала, що скаже господарям. Які слова будуть доречними, якщо ти загубилася в лісі й раптом натрапила на будиночок у гущавині?

Вона розмірковувала недовго. Несподівано двері розчахнулися, і золотаве сяйво окреслило на землі бездоганно рівний трикутник.

Амая відступила на три-чотири кроки назад.

На порозі стояв молодий чоловік і пильно дивився на неї. Він був одягнений у темні штани й білу сорочку із закоченими рукавами.

М’яке світло, що пробивалося зсередини, іскрилося на його каштановому волоссі, що спадало на очі задовгим чубчиком. Лівою рукою він відкинув непокірне пасмо вбік. Здавалося, її поява анітрохи не здивувала його, немовби вона була почесною гостею, заради якої влаштовувалося це свято. Він тепло, чуттєво усміхнувся, чекаючи, коли вона заговорить.

— Я загубилася, — насилу прошепотіла Амая, нервуючись дедалі більше. Температура підвищувалася, головний біль посилювався. Присутність незнайомця чомусь погіршила її стан. — Мені треба подзвонити тьоті.

Усмішка чоловіка стала лагіднішою.

— Як тебе звуть?

Багато років по тому Амая дізналася, що саме так чоловік запитує у жінки її ім’я, якщо має певні наміри. Як запитання, так і відповідь містили інший підтекст.

— Амая Саласар Ітурсуета, — випалила вона, мов папуга, моментально засоромившись і відчувши себе смішною. Її щоки запалали. Дівчинка зітхнула й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Амая, — повторив він.

Амая мала дванадцять років. Їй подобалися хлопці. З дитинства вона захоплювалася двома чи трьома, хоча ще не знала, що таке фізичний потяг, всеохопний жар під шкірою, прискорене серцебиття та інші дивні симптоми, що їх вона відчула, коли він вимовляв її ім’я. Амая здійняла руку та інстинктивно торкнулася волосся, що виявилося холодним, жорстким і скуйовдженим. Вона здивувалася, спіймавши себе на думці, що її хвилює стан власного вбрання, але не могла відірвати погляду від усміхненого обличчя господаря. Його губи були пухкими, але мужніми, а зуби — бездоганно білими. Очі здавалися карими чи зеленими, безсумнівно, світлими. Та найбільше її заворожувала його спокійна, привітна поведінка.

Трохи згодом вона збагнула, що саме привабило її. Він не стривожився. Поводився так, ніби це нормально, коли маленька дівчинка дзвонить у двері глупої ночі — вимокла до нитки, хвора, поранена, вкрита синцями. Його подальші слова переконали її, що він у певному сенсі чекав на неї. Завжди чекав.

— Я уявляв тебе інакше, — мовив він із радісним подивом.

Амая збентежено стенула плечима. Її охопила слабкість. Вона нічого не розуміла. Невже він знав її? Мав якесь уявлення про неї? Гарячка заважала їй ясно мислити, думки плуталися. Аж тут дівчинка зауважила, що Іпар почав хрипло гарчати — конкретне попередження.

Десь удалині блискавка осяяла обриси гори.

— Хочеш увійти? — спитав чоловік. Усмішка не сходила з його обличчя.

Амая на мить відвела очі від незнайомця і глянула на свого собаку. Іпар стояв поруч. Волога шерсть настовбурчилася з обох боків, надаючи йому подібності з бараном, а на шиї — там, де вона чіплялася за нього, — хутро помітно скуйовдилося. Він тримав рівновагу на трьох лапах, а одну з передніх трохи підняв над землею. Голова була нахилена, а очі пильно стежили за дверима. Довгий кудлатий хвіст, що нагадував лисячий, був підібганий, а волосся на загривку стало дибки. Злобний, хоча й контрольований рик не стихав ні на секунду.

— Амає, — покликав її незнайомець.

Як же їй подобалася інтонація, з якою він це казав! Здавалося, ніхто ніколи не звертався до неї так. У його вустах ім’я дівчинки неначе перетворювалося на ім’я жінки, яка одного дня стане чиєюсь коханкою.

Вона звела очі. Чоловік стояв нерухомо, засліплюючи її чарівною, чуттєвою, поблажливою усмішкою. Аж тут вона помітила, що поряд із ним хтось є. Золотаве світло, що окреслювало його силует, заважало їй розгледіти супутників.

«Звичайно, там є інші люди. Усі ті машини біля будинку... Можливо, вони щось святкують».

Амая збиралася переступити поріг, але Іпар перегородив їй шлях. Його гарчання стало ще гучнішим.

«Що з тобою відбувається, Іпаре?» — подумала вона.

Пролунав знайомий потужний свист. Неподалік ударила блискавка, видавши металеве дзенькання. Майже одночасно прогримів грім, від якого здригнулася земля. Її зуби та кістки застукотіли.

Амая ступила два кроки назад. Тієї ж миті уперіщив дощ.

— Амає, — вдруге позвав її чоловік. Він усе ще посміхався, але інтонація змінилася. Невже йому починав уриватися терпець?

Загіпнотизована цією усмішкою, вона невідривно дивилася на нього. Риси його обличчя розпливалися під великими краплями дощу, яких ставало дедалі більше. Їй хотілося піти з ним. Вона нездужала й тремтіла від холоду. Їй подобався його голос. Злива, що набирала силу, здавалася крижаною.

«Дама наближається», — промайнула думка в її голові.

Іпар перегородив їй шлях, не дозволяючи ступити вперед.

І знову повітря прорізав оглушливий свист.

Чарівний незнайомець укотре спробував привернути її увагу.

— Амає, — він обдарував її своєю коронною усмішкою, — хочеш увійти?

Амая збиралася відповісти «Так», вона хотіла увійти. Куди вона вирушить, якщо відмовиться? Чого чекав Іпар, не дозволяючи їй зробити це? Що міг знати він, дурний пес, про те, що потрібно дівчинці?

Знову гуркіт грому.

«Вона наближається», — подумалося їй.

Несподівано чарівний незнайомець відсунувся трохи вбік, і одна з прихованих тінню постатей ступила крок уперед. Золоте мерехтіння огорнуло її.

Украй здивована, Амая відкрила рота. Все тіло ходило ходором — цього разу від жаху.

— Ні! — вирвався крик із самісіньких глибин її душі.

Вона зверталася до тієї постаті, яка спокійно кивала й посміхалася.

— Ні! — верещала дівчинка, відскочивши подалі.

На порозі з’явилися інші люди. Поки Амая репетувала й відходила назад, вони поблажливо дивилися на неї. Розслаблені й неквапливі.

Земля здригнулася від пекельного гуркоту. Небо розкололи десятки блискавок. Здавалося, свистіння лунало звідусіль.

«Дама тут». Вона чітко зрозуміла це.

Силуети, які чекали біля дверей, раптом втратили терпіння і висипали надвір, під дощ. Вони прямували до неї.

Амая вже була неспроможна кричати. Їй заклало вуха. До смерті налякана, вона задкувала, аж поки не спотикнулася об кам’яну плиту і мало не впала. Тієї миті стежку осяяло яскраве світло, що засліпило всіх присутніх. Величне гримотіння не припинялося. Амая заплющила очі, відчувши, як потужна ударна хвиля наздогнала її.

66. Мармелад у буфеті

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Знахар глянув на Дюпре, перш ніж торкнутися зомлілого чоловіка.

— Я не брешу. Мені заборонено казати неправду. Такою є моя угода з Господом. Якщо треба збрехати, це маєте зробити ви.

— Жодних проблем, — погодився агент, який раптом пожвавішав. Знахар стулив повіки й почав проводити руками по голові пораненого.

Трохи згодом він перейшов на живіт, підняв багатошарову імпровізовану пов’язку, накладену Шарбу, і надзвичайно обережно просунув туди праву руку, бурмочучи якусь молитву. Розплющивши очі, він перевів погляд на Дюпре й кивнув.

Агент нахилився над непритомним чоловіком і, схопивши його за підборіддя, легенько потрусив.

— Прокиньтеся.

Той розплющив очі, очманіло подивився на нього й підніс долоні до живота.

— Не ворушіться, — наказав Дюпре, притримуючи його руки. — Цей чоловік — місцевий знахар, який живе на болотах. Він допоможе вам. Як вас звуть?

— Домінік, — прошепотів незнайомець.

Джонсон скинув піджак, згорнув натроє і підклав йому під голову. Ошелешений, Домінік хапав ротом повітря.

— У мене нічого не болить, — здивовано констатував він.

— Біль може повернутися, якщо він припинить магічний ритуал.

— Ні! — заблагав чоловік. — Будь ласка...

— Добре. Домініку, чи є ще хтось у будинку? Ви чекаєте на відвідувачів?

— Ні.

— Чудово. А де дівчатка?

— Померли. Але ми не вбивали їх, — задихаючись, мовив він. — Вони потонули, коли вода піднялася... під час бурі.

— Пропали й інші дівчатка, ті, кого викрали наступної ночі після урагану, — наполягав Дюпре.

Домінік міцно заплющив очі. Коли він розплющив їх, по його щоках котилися величезні сльози.

— Даремно я вплутався у цю історію. Лен вмовив мене. Обіцяли кругленьку суму. Вони приїхали сюди й знайшли їх мертвими. Лен дуже розсердився. Їм наказали все прибрати... тому він покликав мене. Я знав, чим займається Лен, і часто просив його дати мені спокій. Там замішані великі гроші, але ці типи дуже небезпечні.

— Ви маєте на увазі Самеді?

Ствердний кивок.

— Ви бачили його? Знаєте, хто він? — з надією спитав Дюпре.

Чоловік мотнув головою і скорчив гримасу, що мала зійти за усмішку.

— Ви не уявляєте, з ким маєте справу, правда? Це ж Самеді, — відказав він таким тоном, наче говорив про якесь божество.

— Дівчата з Нола. Де вони?

Домінік заплющив очі, зітхнув і зробив заперечний жест.

— Я не можу розповісти вам про це.

— Проблем у вас більше ніж достатньо. Допоможіть нам, будьте так ласкаві. А ми допоможемо вам.

— Ви не розумієте. Вони вб’ють мене.

— Це ви нічого не розумієте. Буду відвертим. У вас дуже серйозна рана там, внизу. — Він вказав на його живіт і підняв йому голову, дозволяючи роздивитися мішанину кишок. — До найближчої лікарні тисячі миль. Якщо ми не допоможемо вам, ви помрете за кілька годин. А я нікуди не вивозитиму вас, поки вважатиму, що дівчатка можуть перебувати десь у глибинах цього величезного маєтку. Я перевірю кожен склад, кожну бочку, навіть якщо мені доведеться витратити кілька днів на пошуки. Ми поїдемо лише тоді, коли я знайду їх — живих або мертвих.

Домінік стиснув губи, заворожено роздивляючись свій живіт.

Дюпре позирнув на знахаря і кивнув йому. Той злегка ворухнув рукою. Домінік закричав від болю, його обличчя вкрилося краплинками поту.

— Допоможіть нам. Тоді ми витягнемо вас звідси.

— Вони карають зрадників. Це в тисячу разів гірше за смерть.

Збліднувши, Дюпре інстинктивно торкнувся грудей і відчув, як давні рани запалали під одягом. Серце забилося у пришвидшеному темпі. Він спробував заспокоїтися.

— Ми захистимо вас.

— Захистите? Який, у біса, захист? Лен сказав мені, що вони мають своїх людей у поліції.

Булл і Дюпре стривожено переглянулися. Вони не розглядали такої можливості.

Дюпре вийняв посвідчення і підніс його до очей Домініка.

— Поліція тут ні до чого. Ми — агенти ФБР. Ви станете учасником програми захисту свідків. Нове ім’я, нове життя подалі від небезпеки.

Напружено розмірковуючи, Домінік дивився на документ. Дюпре покосився на знахаря і кивнув. Чоловік ледь помітно сіпнувся, але цього вистачило, аби Домінік знову заверещав.

— Їх мали привезти вчора або позавчора. Дівчатка, яких тримали нагорі, померли під час бурі. А де дівчатка, викрадені з Нола?

Знахар зробив кілька рухів руками, і на обличчі Домініка проступило полегшення.

— Ви витягнете мене звідси й допоможете почати нове життя під новим іменем.

— Даю вам слово.

Домінік заплющив очі.

— Вони в маєтку.

— Ми оглянули будинок. Нікого немає, — мовив Джонсон до Дюпре. — Усе збереглося точнісінько таким, яким було за часів, коли там працювала плантація.

— У кухонній шафі є подвійне дно, — прошепотів Домінік.

Джонсон і Шарбу рушили до дверей разом із рибалками.

— Візьміть човен, — порадив Булл.

Дюпре окинув Домініка пильним поглядом. Білий чоловік приблизно його віку. Стан був критичним: він помітно бліднів; очі виражали відстороненість, властиву тим, хто майже здійснив перехід в інший світ.

— Самеді приходив сюди? Він бачив, що трапилося з дівчатками?

— Ні. Він не приходить сюди.

— Хто той мертвий тип нагорі?

— Піт, брат Вінса. Він мав доглядати за дівчатками. Сказав, що не встиг врятувати їх. Лен дуже розсердився. І застрелив його.

— А це хто? — поцікавився Дюпре, вказавши на мертвого чоловіка, який плавав долілиць біля сходів.

— Це Вінс... Він був моїм другом.

— І твій друг спокійно насвистував, коли Лен убивав його брата?

— Вони погано ладнали, — пояснив той.

— Отже, Лен — це той, хто надворі.

Геть ослаблий, Домінік кивнув. Йому ставало дедалі гірше. Дюпре трохи нахилився і побачив на столі червону калюжу — кров стекла вниз, майже змішавшись із водою.

— Лен і Вінс привезли дівчаток сюди. Ми мали дочекатися нагоди, коли буде безпечно доправити їх до іншого місця. Зараз на дорогах повно поліції. Скрізь чергує армія і навіть військово-морські сили.

— Хто вирішує, як здійснюється перевезення? — спитав Булл.

— Якщо ніщо не загрожує і можна діяти, вони попереджають Лена.

— Як вони зв’язуються з ним?

— Лен має спеціальний телефон, який завжди носить із собою. Йому заборонено дзвонити їм. Вони виходять на зв’язок першими.

Амая рушила надвір. За кілька метрів від входу виднівся напівзатоплений труп Лена. Дівчина обмацала його одяг у пошуках телефона. Нарешті вона витягла його з кишені жилета і з відчаєм констатувала, що звідти витікає брудна вода.

Вона повернулася до будинку, марно намагаючись увімкнути пристрій.

— Телефон зламався, — повідомила вона колегам.

Дюпре розчаровано зітхнув.

— Інших способів підтримувати контакт не було? — уточнив Булл.

— Не знаю, — відповів Домінік. Він стрімко втрачав сили.

— Ви сказали, що Самеді не приходив до вас. А ви часом не знаєте, чи Лен розповів йому, що сталося з дівчатками?

— Так, Лен розповів йому, що ми втратили улов і він ліквідував Піта, який був винен у цьому.

Знахар, який весь цей час мовчав, печально повторив слова Домініка:

— Улов.

Вони почули гудіння двигуна. Агенти поверталися. Амая підійшла до вікна.

— Дівчаток привезли! — тріумфально проголосила вона.

Дюпре усівся на маленький клаптик столу, в ногах Домініка.

Здавалося, він ось-ось зомліє.

— Дуже вчасно, — засмучено мовив знахар, витягнувши з-під пов’язки заплямовані кров’ю руки. — Пан Домінік щойно помер.

Суворий погляд знахаря змусив замовкнути рибалок, які почали протестувати, коли Дюпре сповістив їх, що вони забирають труп Медори з собою.

Думки про шістьох загиблих дівчаток, яких довелося залишити позаду, були значно важчим тягарем, ніж крихітне тіло Медори, яке вони загорнули у чохол одного із замшілих матраців, знайдений на горішньому поверсі.

Сестри Джейкоба не зронили жодного слова, відколи їх звільнили з потаємного відділення у коморі маєтку. Бідолашні не відповіли на запитання Дюпре та Джонсона, які намагалися з’ясувати, чи не бачили вони інших дівчаток, чи не пам’ятають, що говорили їм викрадачі. Тримаючись за руки, вони обмежувалися тим, що ствердно або заперечно хитали головами. Молодшій було від восьми до дев’яти років, а старшій — близько дванадцяти. Дуже гарненькі: молодша — більш жвава, а старша — більш меланхолійна. Обидві були до смерті налякані.

Коли всі розсілися у човні, Амая помітила, що сестри не відривали очей від легенького тільця Медори, закутаного у саван. Амая перетнула човен і стала перед малечею, затуливши труп своєю спиною.

— Анія — королева Місяця, а Белла означає «красуня» італійською, — мовила вона, надзвичайно збентеживши дівчаток.

Агентка розстебнула бронежилет, сунула руку під одяг і підняла футболку, усвідомлюючи, що привернула увагу Шарбу. Вона дістала маленького помаранчевого дракона й показала його сестрам.

— Джейкоб прислав мене по вас.

— Ой! — в унісон скрикнули вони, побачивши фігурку.

Анія вихопила дракона з її рук і перевернула його, шукаючи ім’я свого брата.

Дівчатка почали плакати і сміятися одночасно, після чого кинулися їй на шию і почали обіймати, мало не збивши з ніг. Амая докладала великих зусиль, аби утримати рівновагу і не впасти на труп. Усі присутні спостерігали за цією сценою, здивовані такою бурхливою реакцією.

— Де Джейкоб?

— З ними все гаразд.

— Але ж дідусь...

— Ми доправили його до лікарні. Він одужає. Усі вони тримаються разом. Ми відвеземо вас до них, щойно це буде можливо, — заспокоїла їх Амая. — Джейкоб сказав, що ваші батьки працюють у Батон-Руж.

Вони кивнули.

— Ми знаємо їхній робочий телефон, — мовила Белла, старша сестра.

— Зв’язку поки що немає, але ми вирішимо цю проблему.

Дюпре метнув промовистий погляд на Амаю, заохочуючи її розпитати їх.

Амая подивилася їм у вічі.

— Мені треба знати, чи скривдили вас ті чоловіки, чи давали вони вам якісь ліки.

— Вони налякали нас, — відказала Анія.

— Це нормально. Гадаю, ви поводилися сміливо, адже ті типи були дуже страшними. Я бачила одного доволі товстого й немолодого, одного білявого, одного лисого й одного височенного. Чотирьох. Чи був там хтось іще?

— Ні.

— Ви бачили інших дівчаток?

Сестри переглянулися. Анія збиралася кивнути, проте Белла квапливо сказала:

— Ні, нікого не було, крім нас.

Коли Джонсон і Шарбу привезли полонянок, Амая звернула увагу на те, що їхнє довге волосся було чистим і блискучим, щойно розчесаним і частково заплетеним у крихітні косички, що починалися з верхньої частини голови й спадали на розпущені пасма.

— Ви зробили собі зачіску?

— Ні, — тихенько прошепотіли вони й нахилилися вперед, явно бажаючи, щоб інші нічого не почули.

Амая вчинила так само, намагаючись уявити, хто ж це був. Вона не вірила, що хтось із тих неотесаних мужлаїв міг виявити подібну турботу.

— Лютени, — мовила Белла. — Вони причесали нас, поки ми спали.

— Лютени обожнюють заплітати коси, — впевнено проголосила Анія.

Амая глибоко вдихнула повітря, розмірковуючи над тим, як ставитися до таких зізнань.

— З вами були лютени? Ви їх бачили?

Вони зробили заперечний жест.

— Ми занадто дорослі. Їх можуть бачити деякі малі діти. Але ми чули сміх, і вони причесали нас, — запевнила Анія, смикаючи себе за косички.

— Вони розмовляли з вами? — обережно запитала Амая.

— Вони не розмовляють. Просто сміються і весь час хочуть гратися. Хіба ти не знаєш, хто такі лютени? — У її голосі бринів щирий подив, наче їй було важко повірити в існування людей, які нічого не чули про лютенів.

— Я знаю, хто вони. У місці, де я народилася, їх називають «майру». Духи дітей, що померли до того, як їх встигли похрестити.

— Ти бачила когось із них, коли була малою? — поцікавилася Белла.

Шарбу, який вмостився на одному з бічних сидінь, жадібно ловив кожне слово.

— Не знаю, — задумливо відповіла Амая. — У ранньому дитинстві мені страшенно подобалося гостювати у моєї бабусі Хуаніти. Вона мала дуже великий будинок, але використовувала лише другий та третій поверхи. Пам’ятаю, що я часто зустрічала там дівчинку мого віку. Вона чекала мене на верхніх сходинках, біля горища, де ми гралися. Згодом я її забула. Трохи подорослішавши, я раптом згадала про давню подругу і розповіла моїй тітці про дівчинку, яка бавилася зі мною у будинку моєї бабусі. Вона сказала, що там ніколи не було інших дівчаток, окрім мене й моїх сестер.

— І вона розмовляла з тобою?

— Не пригадую. Певна, що вона сміялася. І хотіла одного — гратися.

— То був лютен, — винесли вердикт вони.

Амая усміхнулася Шарбу, який захоплено дивився на неї. Раптом він простяг руку і зняв з її щоки травинку. Цей дотик тривав якусь секунду, проте обоє так розхвилювалися, що дівчатка уїдливо захихотіли.

— У тебе там щось було, — геть знічений, вибачився він.

Амая опустила голову. Сестри знову кинулися їй на шию і зашепотіли:

— Це твій хлопець?

— Ні, — відказала вона, впевнена, що він усе чує.

— Тоді він хоче бути твоїм хлопцем, — зауважила наймолодша, з усмішкою дивлячись на Шарбу і киваючи.

Дитячий сміх поширився човном і рознісся над каламутною водою боліт.

Джонсон позирнув на Дюпре, який усміхався, слухаючи цю бесіду, і зробив схвальний жест. Він був не в захваті від того, як інспекторка повелася з юним Ендрюсом, але мав визнати, що вона наділена дивовижним умінням налагоджувати контакт із жертвами завдяки особливій емпатії. Прекрасна шкіра дикого звіра. Він багато розмірковував про це, силкуючись зрозуміти, як їй вдається підтримувати таке спілкування.

67. Чарізард

Болота

Амая вистрибнула з човна, щойно вони дісталися кемпінгу. Анія притримала її за руку і віддала їй помаранчевого дракона.

— Джейкоб хотів, щоб ти взяла його. Він принесе тобі удачу.

Дівчина не сперечалася. Стиснувши Чарізарда у долоні, вона обійняла обох сестер. О чверть на другу «Зодіак» наблизився до причалу. Чоловіки, які чекали на них, прив’язали канат до пала.

Агенти залишили дівчаток під наглядом знахаря, який мовчав усю дорогу назад, охороняючи нерухомий згорток — закутаний у саван труп Медори. Амая рвонула вперед і, перестрибуючи з човна на човен, підбігла до Аннабель. Вона сподівалася, що Ландіс не втратив цікавості, продемонстрованої ним під час учорашньої розмови.

— Здається, ви казали, що маєте поговорити з ним до опівдня, — мовила Аннабель, рознервувавши її ще більше. — Паула чекає вже дві години.

Амая взяла мікрофон, простягнутий Аннабель.

— Я готова, Пауло. Перемикання.

Ландіс відповів після першого ж гудка, саме тієї миті, коли Джонсон ступив на ходовий місток, підтримуючи Дюпре під руки. Останній трохи пожвавішав, на його щоках з’явився легкий рум’янець, хоча загалом він виглядав хворим і дуже втомленим.

— Агентко Саласар, я маю інформацію, яку ви просили у мене. — Голос Ландіса загримів у гучномовці кабіни.

— Навіть не знаю, як дякувати вам за допомогу, сеньйоре Ландісе.

— Нема за що. Не щодня випадає нагода проводити розслідування разом із ФБР. Правду кажучи, я отримав неабияке задоволення, агентко Саласар.

Амая приготувалася робити нотатки, не уточнивши, що він помилявся. Врешті-решт, вона була тимчасовою агенткою.

— Як я сказав вам учора, всі інспектори виїжджають до регіонів, де сталися стихійні лиха, хоча жоден із них не побував у всіх місцях, вказаних у вашому списку, — дехто відвідав щонайбільше два. Це нормально. Ті, хто мешкає у Техасі, займаються збитками, завданими торнадо, а ті, хто мешкає у Нью-Йорку, займаються пошкодженнями на узбережжі, на сході країни. Усі фахівці добре знають типи руйнувань, спричинені небезпечними метеорологічними явищами.

— А як щодо дітей?

— Дев’ятеро з наших інспекторів мають трьох дітей і більше. Ми знайшли двох чоловіків із синами на ім’я Майкл: одному Майклу двадцять п’ять років, а другий — дворічний хлопчик — загинув в автотрощі. Страшна втрата, безглузда випадковість...

— А що скажете стосовно відпусток? — наполягала вона.

— Скажу, що наразі у відпустці перебувають троє інспекторів — двоє жінок та один чоловік. У жодного з них відпустка не збігалася з двома чи більше датами, названими вами вчора.

— Що відомо про інспектора, який перебуває у відпустці сьогодні?

— Я б не розглядав цієї кандидатури, — насмілився припустити Ландіс, який, судячи з усього, добряче розважався. — Це наш наймолодший інспектор. Йому тридцять два роки, він щойно одружився і проводить медовий місяць на Гавайських островах.

Амая була змушена визнати, що Ландіс мав рацію.

— Також я перевірив місця народження інспекторів, — енергійно провадив далі чоловік. — Як з’ясувалося, ніхто з них не є уродженцем жодного з регіонів, що фігурують у вашому списку.

Амая зітхнула, малюючи нерозбірливі каракулі в записнику.

Невже вона схибила? Вона була певна, що рухається у правильному напрямку і знайде якусь зачіпку, що приведе її до минулих подій, точки відліку злочинів диригента. «Те, що гусінь називає кінцем світу, весь світ називає метеликом, — подумала вона. — Де, як і чому наша гусінь вирішила покласти край старому життю і змінити личину?»

— Щоправда, один із наших співробітників має другий будинок у Ґальвестоні.

Напружившись, Амая метнула багатозначний погляд на Дюпре.

— Розкажіть мені про нього.

— Роберт Девіс. Хороший, надійний, дуже серйозний чоловік. Працює у нас багато років. Не можу назвати його моїм другом, однак ми часто спілкуємося. Він належить до потрібної вам вікової категорії, але все інше не сходиться. Я нічого не знав про його другий дім. Інформація спливла, коли він подав клопотання на отримання компенсації за пошкодження його житла, що, само собою, було застраховане у нашій Асоціації.

— Якого типу пошкодження?

— Вандалізм. Це клопотання не розглядалося, оскільки до нього мала додаватися заява, підписана у поліції, а Девіс, вочевидь, забрав її з відділку.

— Але ж Роберт Девіс не пішов у відпустку, правда?

— Ні. Повторюю: він не відповідає вашому опису. Девіс — один із наших найкращих інспекторів, його перевели до центрального офісу в Техасі, Остін. Він там проживає. Ніколи не просив надати йому відпустку — лише брав відгули. Останнім часом йому довелося робити це частіше через необхідність догляду за своєю дружиною. Саме тому він не виїжджав до жодного зі зруйнованих ураганом місць, що фігурують у вашому списку.

— Його дружина хвора?

— Ні, дещо слабка. Вагітність високого ризику через вік.

— Чи має він інших дітей?

— Так, але кількість не збігається. Він має двох дітей — хлопчика й дівчинку. — Ландіс протяжно вимовив останнє слово, шукаючи дані. — Томасу дванадцять років, а Мішель — дев’ять.

— Ви сказали «Мішель»?

Амая написала «MIC» під надряпаною нею карлючкою, схожою на серце. Вона високо підняла аркуш, аби Джонсон та Дюпре побачили його.

— Ой! Я не подумав... — збентежено пробурмотів Ландіс. — Який же я бовдур! Я шукав хлопчика.

Амая обережно усміхнулася, думаючи про перспективи, що відкривалися перед нею.

— А ви часом не знаєте, чи грає його донька на скрипці?

— І син, і донька грають на скрипці. Діти наших співробітників показують виставу на Різдво. Різні філіали поширюють це привітальне відео на фейсбуку.

Амая гучно засопіла, намагаючись заспокоїтися.

— А ви не знаєте, який термін вагітності у його дружини?

— Ні, точно не знаю. Але вона має от-от народити. Тут написано, що Девіс узяв відгул на кілька днів з огляду на майбутнє батьківство.

Олівець випав з її пальців і покотився під апаратуру.

Ландіс вибачився.

— Мені прикро, що я не побачив цього раніше, коли ви питали про відпустки. Річ у тім, що у нашій Асоціації відгули при народженні дитини не вважаються відпустками й не значаться у загальному списку.

Амая не відповіла. Її немов заціпило. Думки вирували на шаленій швидкості, поки вона знову і знову перевіряла дані. Жінка мала от-от народити, тож термін становив близько сорока тижнів. Якщо йшлося про вагітність високого ризику, лікарі могли готуватися до завчасних пологів. Девіс, імовірно, довідався, що його дружина при надії, коли сталася перша затримка менструації — вісім місяців тому. Саме тоді були скоєні нові злочини, причому все почалося у місці, де знаходився його другий будинок. Приголомшена значущістю цього відкриття, вона розвернулася до Джонсона й Дюпре.

Джонсон підняв чотири пальці на кожній руці й вимовив самими губами:

— Ві-сім мі-ся-ців.

Амая піднесла руку до живота. Там зяяла порожнеча, яку не могла заповнити жодна їжа. Запаморочення перед безоднею. Необхідний елемент пазла.

Знайоме відчуття, як завжди, заскочило її зненацька, коли вона зовсім не чекала цього й була ладна докласти значно більше зусиль, аби знайти диригента. Аж раптом... Клац! І все стало на свої місця. Один вдалий поворот, низка випадковостей. «Ти дізнаєшся всі відповіді, якщо зумієш сформулювати всі запитання», — часто повторювала її тітка. Нарешті вона знайшла його. Схованого в усіх на видноті.

Новина про чергову вагітність як завершення циклу. Троє дітей. Ті самі помилки, ті самі гріхи.

— Ви сказали, що Девіс працює у вашій компанії багато років. Скільки?

— Одну хвилинку, — попросив Ландіс, перевіряючи інформацію. — Сімнадцять з половиною років.

Геть ошелешена, Амая глянула на колег. Вони кивнули.

Вона вгадала все до найменших подробиць, описуючи гіпотетичне нове життя Ленкса.

Вісімнадцять років тому Мартін Ленкс убив свою родину в маєтку на околицях Медісона. Не минуло і шістьох місяців, як він влаштувався на роботу в техаське відділення Американської страхової асоціації: нова робота, нове місто, нова родина.

— Ви знаєте сеньйору Девіс особисто?

— Бачив її кілька разів на різдвяній святковій вечері, одній з тих, які наша компанія організовує для співробітників та їхніх родин.

— Чи назвали б ви сеньйору Девіс привабливою жінкою?

— Гм-м, — промимрив Ландіс.

Амаї вистачило двох розмов, аби запам’ятати, що саме так Ландіс розпочинав фразу, коли йому було важко відповісти.

— Гадаю, вона по-своєму приваблива. Струнка, мало зморщок, добре виглядає на свій вік.

— Мені треба знати, чи вродлива вона або була вродливою колись...

— Ні. Зрозумійте правильно. Річ не в тім, що ця жінка потворна, просто вона... не дуже приваблива. На мою думку, це пояснюється тим, що вона доволі сором’язлива.

«Козел, — подумала Амая. — Діяв точнісінько за сценарієм. Відтворив кожен пункт».

Вона знову торкнулася живота тремтячою рукою і з силою натиснула на шкіру, прагнучи послабити запаморочливе відчуття, що засмоктувало її у бездонне провалля. Дихання прискорилося. Якщо вона не опанує себе, то почне задихатися будь-якої миті.

— Пане Ландісе, чи маєте ви доступ до клопотання стосовно компенсації за пошкоджене майно у Ґальвестоні, що зрештою не було розглянуте?

— Зачекайте. — Ландіс кілька секунд помовчав. Попри чималу відстань, радіоперешкоди й перебої телефонного зв’язку, вона чула, як він клацає по клавішах. — Документ переді мною.

— Йшлося про пошкодження саду?

— Звідки ви знаєте? Тут написано: «Умисне знищення галявини з тропічними квітами».

Як описав його Ландіс? «Хороший, надійний, дуже серйозний чоловік». Суворий, але розуміючий сусід, який забирає з поліцейського відділку заяву проти неповнолітнього, коли дізнається, що хлопчик важко переживає переїзд і погано адаптується до нового місця. Добрий сусід, який безкорисливо пропонує старшому сину допомогу після трагедії. Чорт забирай! Він навіть заплатив бригаді прибиральників.

І наполіг на тому, щоби зайти з Джозефом до будинку. Можна лише уявити його жах, коли він побачив реакцію юнака на скрипку.

— Пане Ландісе, це дуже важливо. Чи збігається якийсь із відгулів сеньйора Девіса зі вказаними мною датами?

Він відповів за п’ять секунд:

— О господи! Всі збігаються!

Амая спустилася ходовим містком і вчепилася у поруччя, намагаючись прийти до тями. Вона перенервувалася, і їй стало холодно. Температура повітря сягнула тридцяти градусів ще до опівдня, але, попри спеку, у неї по спині пробігав мороз. Руки злегка тремтіли, хоча відчуття всепоглинальної порожнечі в животі поволі зникало у міру того, як вона сповнювалася впевненості, зіставляючи нові дані з наявною інформацією.

Джонсон вийшов слідом за нею. Дюпре затримався на кілька секунд, вивчаючи аркуш з її нотатками. Там не було нічого, крім кількох слів та ескізу із зображенням серця. Начерк видався йому цікавим.

Зазвичай люди малюють серце так: дві дуги, що поєднуються в одній точці. Натомість Амая відтворила орган з асиметричними шлуночками й закругленою верхівкою. Дюпре згорнув аркуш і затиснув його у долоні.

Джонсон став біля Амаї, тож він розмістився з другого боку. Полуденне сонце виблискувало на хвилястій поверхні води, що рухалася за течією баю та штормовим припливом, що вертався до затоки. Амая замислилася над тим, скільки трупів потягне приплив до глибин Мексиканської затоки. Скільки людей пропадуть безвісти й будуть визнані мертвими, коли опублікують офіційні списки? Десятки? Сотні? Скількох спіткала лиха доля під часі бурі? Скількох убили, скориставшись хаосом, спричиненим ураганом? А скільки бідолах стануть жертвами значно страшнішого лиха?

— Треба повертатися, — мовила Амая, не звертаючись до жодного з двох конкретно.

— Агенте Джонсоне, знайдіть, будь ласка, детективів Булла й Шарбу. Вся група має бути присутньою.

Поки Джонсон перестрибував із човна на човен, Дюпре спостерігав за Амаєю. Закінчивши розмову, вона передзвонила на інший номер, наданий Ландісом. Зв’язалася з гінекологом сеньйори Девіс, призначеним її лікарем за умовами страховки, оформленої у компанії, де працював її чоловік.

Стів Оуен був непохитним, мов скеля. Він вчепився у лікарську таємницю з такою впертістю, ніби його життя залежало від уміння зберігати її. Утім, його мовчанка й заперечні відповіді дозволили розвідати певну інформацію.

— Річ не в тім, що я не хочу співпрацювати. Зазвичай я ішов назустріч, коли мене просили про допомогу. Просто я не уявляю, яким чином можуть вплинути на ваше розслідування відомості про стан здоров’я моєї пацієнтки. Якби ви могли трохи розповісти мені про конкретний злочин...

Криво посміхнувшись, Амая подумала: «Звісно, лікарю.

Я підозрюю, що чоловік вашої пацієнтки — небезпечний серійний убивця, який вісімнадцять років тому розправився з власною родиною. Розчарувавшись у близьких людях, він вирішив відправити їх на небеса. Відколи цей тип дізнався, що його остання дружина чекає на третю дитину, він репетирував наступне вбивство, знищуючи сім’ї у різних регіонах країни. Гадаю, він виб’є мізки своїм рідним, якщо його дружина чекає на хлопчика».

— Гаразд, спробуємо поговорити інакше, — запропонувала вона, не бажаючи здаватися. — Якби я мала сорок п’ять років, тобто була б ровесницею сеньйори Девіс, і ви вели мою вагітність, то, напевно, попросили би мене здати чимало додаткових аналізів для виявлення відхилень у моєму здоров’ї та ймовірних патологій плоду.

— Це звична процедура.

— Амніоцентез проводиться десь на шістнадцятому тижні вагітності. Гадаю, сеньйора Девіс пройшла цю процедуру.

— Можливо.

— Доречно припустити, що результати аналізу були хорошими, оскільки вагітність не переривалася.

— Сміливе припущення. Деякі подружжя вирішують не переривати вагітності, навіть якщо результати амніоцентезу засвідчують наявність патологій. Релігійні переконання і таке інше.

— Лікарю Оуене, я певна, що такий відповідальний чоловік, як ви, фахівець, який так піклується про своїх пацієнток, не радив би сеньйорі Девіс здавати аналіз, що може спровокувати викидень, якби знав, що вона не має жодних намірів переривати вагітність, навіть у найгіршому випадку.

Хоча сувора інтонація Оуена не змінилася, у неї виникло враження, ніби він пом’якшав, почувши ці слова.

— Мій обов’язок — дбати про безпеку жінки та її майбутньої дитини. Саме так я ставлюся до всіх своїх пацієнток, і Наталі Девіс не була винятком.

— Чи захотіли Девіси дізнатися стать дитини? — напрямець спитала Амая.

Мабуть, вона заскочила його зненацька. Несподівано Оуен відповів:

— Ні, сеньйора Девіс не хотіла нічого знати. Вона є прихильницею теорії, згідно з якою слід з’ясовувати стать дитини у момент народження, — зізнався він і, трохи помовчавши, докинув: — Навряд чи я розкриваю щось важливе.

Лікар помилився. Дещо цікаве він таки розкрив, адже сказав «вона є прихильницею теорії», а не «була», завдяки чому можна зробити висновок, що сеньйора Девіс ще не народила.

Амая провадила далі так, ніби не почула нічого особливого.

— Але ж стать дитини вказується у результатах аналізу.

— Це правда, — підтвердив лікар.

— Чи попросив сеньйор Девіс повідомити йому стать малюка?

— Я не можу відповісти. Це особиста інформація.

— Добре, домовимося так: ви нічого не казатимете мені, але я продовжу робити припущення. Я анітрохи не сумніваюсь, що Девіс дуже переймався перебігом вагітності від самого початку. Вгадала?

— Оце я можу сказати. Тут немає нічого дивного. Розумієте, його дружина не така вже молода, пологи у її віці бувають небезпечними. Цілком природно, що її чоловік турбується через імовірність викидня.

«Він радше бажав би, аби у неї стався викидень, — подумала Амая. — Розцінив би це як волю Господа, який не дає йому випити гірку чашу».

— Підозрюю, що сеньйор Девіс удав, ніби йому байдуже, коли його дружина відмовилася отримати цю інформацію, цікавлячись лише нормальним розвитком плоду. А ще я підозрюю, що згодом, розмовляючи з вами наодинці, він попросив вас розкрити секрет і ви задовольнили його прохання.

— Батько й мати мають рівні права та обов’язки щодо виховання своєї дитини. Це передбачено законом, — ухильно відказав той.

— Гадаю, що питання про стать малюка не мало би бути таким важливим для чоловіка з двома дітьми, проте він надавав цьому факту суттєвого значення. Мені здається, що він не надто зрадів, коли ви сказали йому, що його жінка чекає на хлопчика. Я певна, що вам видалося дивним, що йому не все одно, хто народиться, адже сеньйор Девіс уже мав сина та доньку. Така реакція особливо здивувала вас ще й тому, що її продемонстрував чоловік, який надмірно хвилювався через перебіг вагітності.

Лікар Стів Оуен гучно зітхнув.

— Не знаю, чи цікава вам моя думка, але ви дуже проникливі і маєте добре розвинену інтуїцію. Не хотів би я бути вашим чоловіком.

Коли зв’язок обірвався і Амая збиралася віддати мікрофон Аннабель, по рації пролунав жіночий голос.

— Інспекторко. Перемикання. Інспекторко Саласар. На зв’язку Паула Тібодо. Перемикання.

Амая здивовано глипнула на Аннабель, яка жестом заохотила її відповісти.

— Слухаю вас, Пауло. Перемикання.

— Мабуть, це видасться вам дурницею. Річ у тім, що мені довелося слухати вашу розмову... Перемикання.

— Авжеж, Пауло. Я дуже вдячна вам за допомогу. Ви хотіли щось сказати мені? Перемикання.

— Так. Отой лікар нагадав мені про дружину нашого кузена Тіма, яка теж не хотіла знати стать майбутньої дитини й довідалася лише тоді, коли наша племінниця з’явилася на світ. Нам було дуже соромно приходити до лікарні без подарунка через цю невизначеність. Ми вирішили проблему, зателефонувавши до квіткової крамниці на території лікарні: вони мають список усіх дівчаток і хлопчиків, що мають народитися того чи іншого дня. Треба тільки назвати ім’я матері й номер палати. Ми принесли пелюшки, браслети, ведмедиків, квіти — все у рожевій гамі. Моя зовиця досі дивується, як ми дізналися. — Вона засміялася. — Я можу спробувати, якщо бажаєте. Перемикання.

— Звичайно, Пауло, — з усмішкою мовила Амая. — Сімейна лікарня Сетон. Перемикання.

Зачекавши кілька секунд, вона почула гудки й жіночий голос на іншому кінці дроту.

— Добрий день! Я б хотіла надіслати двадцять троянд і кілька повітряних кульок пацієнтці, яка щойно народила. На жаль, я не знаю номера палати й статі дитини.

— Як звуть пацієнтку?

— Сеньйора Девіс. Наталі Девіс. Я знаю, що її поклали у лікарню. Планові пологи.

— Ви трохи поспішили, моя люба. Вашу подругу покладуть у лікарню післязавтра. Якщо хочете, можете заплатити за квіти зараз, а ми надішлемо їх, щойно вона народить.

— Не варто. Якщо вона прибуде до лікарні післязавтра, я підійду туди й сама виберу квіти. А ще прикрашу кульками й додам красиву листівку, — відказала Паула.

— Як бажаєте. Ми завжди до ваших послуг, — попрощалася квіткарка.

Паула обірвала зв’язок.

— Що скажете? Перемикання.

— Скажу, що ви геній, Пауло. Перемикання і кінець зв’язку.

68. Чи настали сутінки в Бастані?

Болота

Дюпре знову глянув на Амаю, яка так міцно вчепилася у поруччя містка, ніби вважала його джерелом своєї мисленнєвої енергії. Чоловік підступив ближче, витягнув руки вперед і показав їй аркуш із зображенням серця.

— Гарний малюнок.

— Я навчилася малювати серця, коли мені було дванадцять. Один лікар показав мені, як це робиться.

— Моє серце здавлене посередині, нагадує одну з пасток для восьминогів, які використовують у Японії.

— Такоцубо, — мовила вона.

Дюпре усміхнувся, роздивляючись її із властивим йому виразом, який раніше насторожував її. Цього разу вона не нервувалася.

— Якби вас попросили описати своє минуле одним словом, виділити один-єдиний аспект або відтінок, що б це було?

Вона відповіла без жодних вагань:

— Ніч. — Вона витримала паузу. Дюпре був певен, що її мозок обмірковує сказане. — День у Бастані був більш-менш стерпним, проте, коли на долину опускалася ніч...

— А зараз? Чи настали сутінки в Бастані, Саласар?

— Там завжди панує ніч.

Дюпре обдарував її печальною, але ніжною усмішкою.

— Ви боїтеся темряви, Саласар.

Амая розімкнула губи, пориваючись відповісти, однак не могла добрати слів.

— Ось чому ви залишаєте світло увімкненим, коли спите.

Вона промовчала.

— Вам страшно, але ви освітлюєте спальню, бо хочете бачити появу вашого ворога. Вам страшно, але ви чекаєте на його прихід, і це робить вас надзвичайно сміливою людиною.

Вона потупилася. Дюпре лагідно взяв її за підборіддя, змусивши поглянути на нього.

— Я зрозумів це, коли вперше побачив вас на лекції. Тоді ви були студенткою Університету Лойола. Згодом, у Квантіко, я зустрів вас знову. Ви природжена слідча. Спробуйте контролювати свій гонор... не повністю, але певною мірою. Якщо ви ігноруватимете поклик інстинктів, то будете пересічною інспекторкою, однією з багатьох.

І дослухайтеся до свого серця. Тоді ви станете однією з найталановитіших слідчих, яких мені пофортунило знати особисто. Дослухайтеся до свого серця, тому що ми троє — ви, я, Скотт Шеррінґтон — маємо дещо спільне. У нас зупинилося серце, та ми з якоїсь причини повернулися з потойбіччя. Ми мусили померти, аби навчитися тікати з пекла. Наша перевага полягає в тому, що ми не лише запам’ятали дорогу туди й назад, а й навчилися розпізнавати людей, які ступили на цей шлях.

— Проклятий привілей, — пробурмотіла вона.

— Я маю попросити вас зробити мені одну послугу. У Нола живе одна людина. Нянька — жінка, яка замінила мені матір. Її будинок знаходиться у Треме. Я знаю, що цей район дуже постраждав. Однак вона сказала, що знайде прихисток на стадіоні «Superdome».

— Я не знаю, чи уклали списки евакуйованих. Спробую розпитати, — мовила вона.

Дюпре кивнув, усвідомлюючи, що просив неможливого, але він мусив сказати це.

— А зараз дозвольте мені розповісти вам одну річ, перш ніж повернуться наші колеги. Для них я підготував іншу версію. Ви звикнете до цього. Вам доведеться часто вдаватися до таких хитрощів упродовж своєї кар’єри. Ви маєте звикнути приховувати правду в разі потреби, адже проти дурості або нетерпимості нічого не можна вдіяти. До того ж мало хто бачить те, що бачите ви. Брешіть, якщо немає вибору; брешіть, аби врятувати своє життя, відстояти істину і справедливість. Але пообіцяйте: при цьому ви завжди пам’ятатимете, що брешете, що знаєте правду, і ніколи не обманюватимете ні саму себе, ні мене, — почав Дюпре. — Я розкажу вам дещо важливе. Те, що зрозумієте тільки ви.

— Спершу дайте відповідь на одне запитання, — перебила вона його. — Ми друзі?

— Життям присягаюсь, — відповів він, узявши її за праву руку і сунувши їй у долоню маленький сірий мішечок.

Амая усміхнулася.

69. Відьма

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшов чабан Хуліан Андія, простуючи луками. Упродовж багатьох років він розповідав усім охочим історію про те, як перетинав рівнину і громовиця кинула йому під ноги доньку подружжя Саласар. Її виявили на світанку, за тридцять кілометрів на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги. Вона загубила один чобіток, і майже всі її речі обернулися на попіл. Попри те що вона провела під дощем стільки часу, її шкіра була сухою. Та дитина прилетіла на блискавці, немов богиня Марі. Попервах Хуліан закричав не тому, що хотів покликати когось на допомогу, а тому, що був приголомшений цим видовищем. Він не насмілився торкнутися її, оскільки пам’ятав одне повір’я: якщо людина торкається когось ураженого блискавкою, електрика перескочить на неї і може вбити. Найкраще рішення — ляснути пораненого палицею або будь-яким дерев’яним предметом, на який перейде струм, а вже потім торкатися. Однак перший жандарм, що прибіг на його крики, сказав йому, що то дурниці, що електроенергія вийшла з тіла дівчинки через ноги, зірвавши з неї один чобіток і продірявивши другий. Схилившись над нею, він намацав пульс і виявив, що серце не билося — його зупинив електричний розряд. Той жандарм та його напарник разом намагалися повернути постраждалу до тями і заспокоїти її батька, який, щойно побачивши доньку, кинувся до неї, горланячи якісь нісенітниці: «То були не сни», «Ти казала правду, то були не просто сни», «Ти бачила не лише кошмари».

Чабан дійшов висновку, що дівчинка бачила віщий сон, завдяки якому дізналася, що її вдарить блискавка. Хуліан припустив, що батько не дослухався до її слів. Логічно. Хто міг дорікнути йому за це? Якимось незбагненним чином сни Амаї справдилися. Не менш загадковим було й те, що її принесла громовиця. Він бачив це на власні очі. Коли вони зірвали з неї останні клаптики одягу, то побачили на грудях дуже дивний малюнок — червону блискавку, своєрідне «татуювання», викарбуване вогнем, подарунок богині бур. Також ніхто не розумів, чому її шкіра була крижаною на дотик, якщо її вразило струмом, і чому вона залишилася сухою попри те, що дощ лив цілий день. Трохи згодом знайшовся її собака, і його поява ще більше збила людей з пантелику. Хуліан міг би пояснити їм, що сталося, викласти одну зі своїх теорій, але він не ділився ними з незнайомцями. Звісно, він розповів близьким людям, що з давніх-давен відьми піднімалися до печер богині Марі, лишали пожертви й просили про різні послуги, прагнучи отримати те, чого не давав їм Господь, піти проти волі природи. Особисто він волів би радше змерзнути до кісток, ніж бути чимось зобов’язаним відьмі. Боже збав! Донька Саласара завжди здавалася йому дивною, хоча Хуліан ладен був присягтися, що казав це без злорадства і не відчував антипатії до дівчинки. З представницями цього племені краще не жартувати. Як казала його покійна бабця (а вона була мудрою жінкою), не варто вірити в їхнє існування, але не варто казати, що їх не існує.

Амая лежала на ношах у відділенні інтенсивної терапії. Верхня частина її тіла була прикрита тонким простирадлом. Шкірний покрив — за винятком здертих колін і подряпаних рук — був таким блідим, ніби вона померла і втратила всю кров. Одна медсестра пильнувала за екраном біля ліжка, а друга оглядала її зіниці кожні кілька хвилин.

Енґрасі та Хуан Саласар, тримаючись за руки, слухали лікаря. Обоє дивилися на Амаю крізь скляну перегородку.

— Ми зробимо їй більше аналізів, коли вона отямиться, та все вказує на те, що серйозних ушкоджень немає.

— Чому ж тоді вона ще не прокинулася? — спитала Енґрасі.

— Це величезний виклик для її організму. Тим паче що вона провела стільки годин під зливою, причому більшу частину часу в темряві, — змерзла, самотня, заблукала. Цілком нормально, що таке випробування виснажило її. Кілька днів вона почуватиметься дуже втомленою. Коли нам загрожує серйозна небезпека, мозок використовує всі ресурси з однією-єдиною метою — вижити. Вона геть знесилена.

— Чи правда, що її серце не билося? — продовжувала допитуватися Енґрасі.

— Так, її серце не билося, хоча ми не можемо визначити, скільки часу це тривало. Блискавка генерує потужний електромагнітний імпульс за якусь частку мілісекунди. У десяти відсотків людей, уражених електричним розрядом, зупиняється серце і блокуються дихальні шляхи. Їй пощастило, що жандарми, яких викликали туди, знали, як воскресити її.

Енґрасі затулила рота долонями. Слово «воскресити» розхвилювало її — ніколи в житті вона не відчувала такого переляку. Якщо Амая воскресла, це означало одне: вона була мертва. Її дівчинка померла, і байдуже, скільки часу вона пробула в такому стані — кілька хвилин або кілька секунд. Її дівчинка померла, а вона, знаючи, яка загроза нависла над нею, не змогла захистити її. Ігнасіо й Хосепі мали рацію: треба було вивезти її якнайдалі звідси, знайти місце, де ця долина не дотягнулася би до неї. Збагнувши, що лікар продовжує говорити, Енґрасі перемкнула на нього увагу.

— Вона дуже молода й сильна, тож ми сподіваємося, що травм не залишиться. Однак я маю попередити вас, що іноді спостерігаються судоми, зомління і, найчастіше, амнезія. Більшість людей, які отримали поранення від удару блискавки, не пам’ятають, що з ними сталося до нещасного випадку.

— А цей дивний малюнок на грудях... — з острахом мовив Хуан.

— Опік. Їй пофортунило, що інших немає. Повітря навколо блискавки нагрівається так сильно, що випаровує воду; це пояснює, чому її одяг почасти згорів і вона була повністю сухою, коли її знайшли. Повторюю: хоча цей шрам нагадує татуювання, йдеться про незвичайний опік, що виступив назовні, поки електроенергія пробігала тілом Амаї, змусивши червоні тільця у капілярах піднятися до епідермісу й лишивши дивну позначку, що зветься «фігурою Ліхтенберга». З часом вона потьмяніє.

— Можна нам увійти? — спитала Енґрасі, дивлячись на скло, що відділяло їх від Амаї.

— Так, але по черзі. Разом не можна.

— Іди першим, — вирішила жінка, перевівши погляд на свого брата.

Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, що поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій.

— Aita, там було дерево. Дуже особливе. А потім я не знайшла дороги...

— Мовчи, maitia. Відпочивай.

Чисті блакитні очі Амаї блищали від непролитих сліз.

— У лісі хтось був. Іпар не дозволив йому підійти.

Хуан відчув, як спину пройняв озноб, коли він уявив загрози, що нависали над його донькою.

— Все минулося, bihotza. Ти в безпеці й невдовзі одужаєш.

— Мені було дуже холодно. Раптом я побачила будинок.

— Ти натрапила на будинок? — здивувався Хуан.

— Там був чоловік... дуже гарний... та інші.

Хуан напружився. Серце стиснуло лихе передчуття, що мучило його весь день. Її оповідь не подобалася йому.

— Вони були... поганими. Я хотіла увійти й зігрітися, але Іпар не дозволив мені.

Дівчинка широко розкрила очі, неначе згадавши щось важливе.

— Тату, а де Іпар?

Хуан повернув голову вбік. Чорт забирай! Як же йому не хотілося казати їй правду!

— Іпар дуже любив тебе, донечко. Він був хорошим собакою і вірно служив тобі до кінця.

Сльози нестримно потекли її щоками. Амая ледь чутно прошепотіла «ні» і заридала з невимовним сумом та відчаєм. Хуан був приголомшений. Він ніколи не бачив свою дівчинку в такому стані — зазвичай вона тихенько плакала, не привертаючи уваги. Її зітхання і голосіння стривожили медсестер, які хутко прибігли до палати.

— Що ви зробили з нею? — запитала одна з них, суворо позирнувши на Хуана й відштовхнувши його до підніжжя ліжка.

— О господи! Нічого я не робив! — ображено відказав Хуан. — Річ у тім, що. — спробував пояснити він, — її собака помер.

— А ви не могли дочекатися слушної миті, аби повідомити їй про це? Чоловіче, ви маєте дбати про неї!

«Чоловіче» пролунало як лайливе слово. Найбільше його зачепило те, що жінка нагадала йому, що він — батько Амаї — мав дбати про неї.

— Вам час іти, — мовила друга медсестра спокійнішим тоном.

— Дозвольте мені хоча б попрощатися з нею, — заблагав він.

Жінка кивнула, тож Хуан підступив до ліжка збоку.

Амая все ще плакала, але бурхливий потік сліз змінився слабенькою річкою, що струмувала зі стулених очей, які вона прикривала вільною від голок рукою.

— Maitia[19]... я маю йти, — прошепотів він.

Амая розплющила очі. У них не було докору. Дівчинка здійняла вільну руку, жестом просячи батька обійняти її. Вона завжди любила його. І збиралася сказати йому про це...

Сповнений любові й печалі, Хуан схилився над нею і почув її тоненький голос:

— Тату, там була мама. Вони з тим чоловіком чекали на.

Хуан випростався, звільнившись від її обіймів. Очі були широко розкриті, серце несамовито калатало від лихих передчуттів невідворотної біди. Він знову опустив голову і прошепотів їй на вухо:

— Амає, нікому не кажи. Якщо ти мене любиш, мовчи. Нікому не кажи.

Вся любов, що її вона відчувала як тоді, так і завжди, міцно стиснула їй груди. Слова, що мали передати багатство її почуттів, померли всередині, пристали до голосових зв’язок, перетворившись на болісний спогад. Неспроможна вимовити жодного звуку, дівчинка кивнула, і ця мовчанка стала останньою батьківською таємницею, яку вона зберегла, і водночас причиною охолодження її любові.

Хуан відчув дотик щоки Амаї. Вона ствердно кивнула.

Коли він підвівся, дівчинка вже не плакала.

Вона дивилася йому прямо у вічі. Хуан інтуїтивно збагнув, що саме таким буде обличчя дорослої Амаї — серйозним і рішучим. Засоромившись, він відвів погляд і рушив до виходу.

— Agur, maitia.

Амая не відповідала три секунди. Коли вона заговорила, Хуан зрозумів, що вони прощаються навіки.

— Agur, aita.

Енґрасі чекала на нього за перегородкою. Хоча жінка не чула жодного слова, вона пильно стежила за кожним жестом брата й племінниці. Хуан зупинився поблизу неї, не піднімаючи голови. Він тихо проливав сльози.

— Вона плакала через Іпара? — спитала Енґрасі, навіть не глянувши в його бік.

— Так.

— Ти ж не сказав їй?..

— Ні, звісно ні, — образився він. — І ти ніколи не розповідай їй.

Енґрасі кинула на нього гнівний погляд. Він знову опустив голову.

— Яким нелюдом треба бути, щоби розповісти дівчинці, що хтось випотрошив її собаку і повісив на дереві біля узлісся?

Хуан не відповів. Він заливався слізьми. Енґрасі з відразою відвернулася.

— Я вивезу Амаю з Елісондо.

— Так, — погодився він.

— Ти не зрозумів мене. Амая не повернеться до Елісондо. Щойно її випишуть з лікарні, ми поїдемо звідси.

Хуан кивнув.

— Відвези її подалі. Гадаю, Памплона не годиться. Хай їде... Я дам тобі грошей. От тільки ніколи не кажи мені, де вона перебуває. Я — слабка людина, Енґрасі. Якщо Росаріо довідається.

70. Скрипка Міка

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Джонсон повернувся разом із Буллом і Шарбу. Дюпре не змусив їх довго вмовляти себе.

— Ми знайшли його. Диригент — це Мартін Ленкс. Його нинішнє ім’я — Роберт Девіс. Працює інспектором в Американській страховій асоціації. Виїжджає на місця, де сталося стихійне лихо. Влаштувався на цю роботу за пів року після того, як розправився зі своєю першою родиною у Медісоні. Оформляючи страхові поліси, він здобував доступ до всієї інформації про ту чи іншу родину — кількість членів, особи, що постійно проживали в будинку, наявність зброї, вік, нещасні випадки, судові позови, кримінальна відповідальність за дрібні злочини. Він отримував усі дані з перших рук, а потім, аналізуючи їх, доходив певних висновків щодо поведінки тих людей і виносив їм вирок. Наразі Ленкс мешкає у Техасі зі своєю новою родиною, але вісім місяців тому перебував у їхньому будинку в Ґальвестоні, що знаходиться по сусідству з маєтком Ендрюсів. Саме тоді дружина сповістила його, що чекає на третю дитину.

— Добрий самарянин, біс би його брав, — прошепотів Шарбу, дивлячись на Амаю.

Дюпре провадив далі:

— Він має сина та доньку. Дівчинку звуть Мішель, і вона грає на скрипці. Цим інструментом він скористався, аби перетворити вітальню Ендрюсів на концертну залу. Саласар мала рацію. То був його перший злочин, скоєний імпульсивно та ірраціонально. Та він не зважав на ризик. Його світ розлетівся на друзки, щойно йому повідомили новину про третю дитину. Попереднє життя відтворювалося до найменших подробиць. На його думку, вбивство Ендрюсів було обґрунтованим, оскільки неслухняний сусідський хлопчик, який засмучував батьків, потоптав його сад.

— Козел, — буркнув Шарбу, не в змозі стриматися.

— Він заплатив бригаді прибиральників, аби бути певним, що на місці події не лишилося жодних доказів. Неважко уявити, про що він думав, коли Джозеф зізнався йому, що зателефонує до поліції. Та ще й його донечка могла сказати, що скрипка, де було надряпано її ім’я, десь загубилася.

— Ленкс прокрався до будинку і забрав інструмент до повернення криміналістів, — докинув Джонсон.

— Чому він не зробив цього раніше? Було дуже небезпечно використовувати скрипку власної доньки, — здивувався Булл.

— Ленкс схибив. Поквапився через те, що перехвилювався, дізнавшись про вагітність дружини. Йому стало ясно, що минуле наздоганяє його. Він убив знайомих із сусіднього будинку — типова помилка новачків, непереборне бажання, що дозволяє вистежити й спіймати злочинців такого штибу. Пам’ятаєте теорію географічного профілювання Кантера, що пояснює поведінку серійних убивць? Нещодавно на неї послався агент Емерсон.

— За два дні дружина Ленкса має народити в Техасі. Ми з Саласар вважаємо, що він трохи затримається у Нола, а потім повернеться додому і вб’є їх.

— Час їхати. Наша робота в Новому Орлеані закінчена, — сказав Джонсон.

Дюпре на секунду відвів погляд, перш ніж мовити таке:

— Шарбу, Саласар і ви вирушите до Нового Орлеана, щоби знайти й зупинити Ленкса. У разі необхідності поїдете за ним до Техасу й заарештуєте в його власній оселі. Ми з детективом Буллом залишаємося. Треба виконати одне завдання.

Амая помітила, що Булл весь час стояв, втупившись поглядом у землю. Вони з Дюпре заздалегідь домовилися про все.

Джонсон покосився на Амаю та Булла.

— Агенте Дюпре, за всієї поваги до вас маю зауважити, що Саласар — тимчасова агентка, а Шарбу навіть не працює у ФБР. Не ображайтесь, — мовив він до Білла.

— Правда не може образити.

— Саласар нічим не поступається найкращим агентам, з якими ви працювали. Що ж стосується Шарбу, — Дюпре підморгнув детективу, — він уродженець Нола і врятує вашу шкуру, адже знає це місто як ніхто інший.

Джонсон хотів заперечити, але Дюпре повів далі:

— Я мало чим допоможу вам. Вчора я мало не помер, а сьогодні знову ослаб після виснажливої поїздки до маєтку. Боюсь, що знахарю доведеться продовжити моє лікування. Булл залишиться, і ми продовжимо розслідування «справи Самеді», що охоплює чимало нерозкритих злочинів, викрадень, збройних нападів... У тій кімнаті лежать шість мертвих дівчаток і троє випатраних чоловіків. Ми повернемося до міста разом із сестрами Джейкоба, коли це буде безпечно. У жодному разі я не залишу їх тут, але було б нерозумно везти їх до Нового Орлеана зараз. До того ж знахар хоче провести поховальну церемонію для Медори, ритуал, який він називає «прощанням із тілом». Щось на кшталт похорону, що дозволить їй остаточно померти й знайти вічний спокій. Ми з Буллом вважаємо, що маємо бути присутніми; врешті-решт, ми знали її рідних і почасти несемо відповідальність за те, що трапилося з нею: якби ми врятували її, все було б інакше.

— Безперечно, її спіткало страшне лихо, — мовив Шарбу. — Та ви ні в чому не винні й нічим не можете зарадити біді. Усе скінчилося.

— Помирати непросто, — відказав Дюпре, дивлячись йому у вічі. — Тим паче таким людям, як Медора, які майже все життя вірили, що вони мертві. Хоч би які чари наклали на Френка Карліно і Джерома Ліретта, їм довелося багато годин чекати на припинення своїх страждань попри те, що одному вийняли нутрощі, а другому відтяли голову.

— Ви маєте на увазі, що дехто продовжує жити і після фізичної смерті.

— Я маю на увазі, що дехто довго мучиться, особливо якщо його переконали, що хтось володіє секретними знаннями й може повернути його з потойбіччя або затримати у світі живих. Смерть — так само як і народження — важке випробування. Ми можемо зробити це самі, але все виходить краще, якщо нам допомагають, зустрічають нас на початку і в кінці шляху. — Він метнув на них відвертий погляд, розвіюючи останні сумніви. — Ми з Буллом залишаємося. Ви відпливаєте негайно. Готуйтеся. Маєте якісь запитання?

71. Істина і справедливість

Болота

Булл і Дюпре стояли на причалі, дивлячись на човен, що віддалявся від берега. Перш ніж вирушити у плавання, група здійснила кілька дзвінків, аби пересвідчитися, що хтось чекатиме на них із підхожим автомобілем поблизу Хуми, а потім їх знову впустять до військово-морської бази. Потрапити до міста було не менш складно, ніж виїхати за його межі. Коли кільватерний струмінь зник, Булл витягнув із кишені мобільний телефон і простяг його Дюпре.

— Я поміняв сім-картку в моєму телефоні. Вуаля! — Увімкнувши пристрій, він показав йому екран, що заповнювався різними символами й бульбашками.

— Добре, — похмуро відказав Дюпре.

— Так, це добре. І що тепер? Можливо, якщо ми залишимося тут, нам удасться відстежити місцеперебування тих покидьків, коли вони вийдуть на зв’язок. Проблема в тому, що Самеді — незалежно від того, чи це людина, чи ціла організація, — добре знав Лена. Вони сподіваються почути його голос. І вони неодмінно подзвонять. Варто їм запідозрити, що відбувається щось дивне, як вони припинять будь-яке спілкування. Ми не маємо обладнання для визначення місця розташування абонентів. Сумніваюсь, що за нинішніх обставин ми знайдемо в усьому штаті бодай один поліцейський відділок, готовий позичити нам необхідну апаратуру.

— Я не маю наміру відстежити їхнє місцеперебування.

Булл терпляче чекав на пояснення.

— Коли вони зателефонують, Домінік розповість їм, що сталося.

— Але...

— Самеді не знав Домініка особисто. Домінік не був знайомий із Самеді. Посередником був Лен. Останній розсердився, бо нездара Піт дозволив дівчаткам потонути, і застрелив його. Він повідомив Самеді, що вбив Піта через те, що вони втратили улов з його вини. Гадаю, Лен отримав його дозвіл на те, щоб залучити до банди нового помічника. Чоловіка, якого вони ніколи не бачили. А всі, хто його знав, померли. Оце так випадковість!

— Домінік.

— Вінс, брат Піта, погано сприйняв його смерть і накинувся на Лена. Двоє конфліктних буянів без вагань натиснули на спусковий гачок. Обоє загинули. А зараз я — тобто Домінік — єдиний уцілілий, який забрав мобільний Лена й відповів на дзвінок, оскільки знав, що вони зателефонують. Надійний, працьовитий чоловік, який самостійно все прибрав. Завдяки йому в маєтку «Гранд» панують чистота і порядок. Він чекає подальших інструкцій.

— Вони не повірять вам лише тому, що ви стверджуватимете це.

— Ні, не повірять. Саме тому ми повернемося до будинку завтра. Зробимо кілька знімків, які я надішлю їм разом із моїм описом подій. Потім я вчиню так, як вчинив би Домінік: розвідаю, чи не збирається хтось із ватажків навідатися туди або відрядити своїх людей, щоб ті перевірили, чи сказав я правду.

— Гаразд, — погодився Булл без особливого ентузіазму. — І чого ми доможемося? Вони не розкриють секретів злочинного угруповання першому-ліпшому незнайомцю, який відповість на дзвінок.

— Звісно ні. Всі ці роки я багато думав про Самеді. Знаю одне: ми не зрозуміємо цих типів, якщо не проникнемо до їхнього лігва. Необхідно переконати Самеді, що ми належимо йому. Ви ж чули, що сказав Домінік — вони мають спільників у поліції. Це пояснює, чому вони стільки років успішно переховувалися, підживлюючи легенди про надприродні сили, вуду і Барона Суботу. — Він видихнув усе повітря через ніс. — Треба прикинутися їхніми союзниками, діяти зсередини. Ні ви, ні я ніколи не отримаємо дозволу на проведення такої операції.

— Вони не захочуть зустрітися без вагомої причини, — зауважив Булл.

— Забудьте про дівчаток. Самеді знає, що сестри з Нола вижили.

Лен передав їм цю інформацію. Вони попросять Домініка доправити їх кудись. Як і було домовлено.

— А раптом вони відрядять до нас когось зі своїх людей?

— Можемо ризикнути.

— Добре. Припустімо, що вони погодяться і призначать місце зустрічі. Якщо ваш план — влаштувати засідку і схопити того, хто забиратиме «здобич», тоді все зрозуміло. Але ж ви говорите про намір проникнути у банду. Що завадить їм застрелити вас, якщо ви не привезете дівчаток? З якого дива вони довірятимуть людині, що прийде з порожніми руками?

Кілька секунд Дюпре мовчки дивився на нього.

— Ваша правда, Булле, — відповів він. — Ось чому я віддам їм дівчаток.

72. Четвертий день

Новий Орлеан, Луїзіана

Четвер, 1 вересня 2005 р.

Повернутися до Нового Орлеана виявилося легше, ніж виїхати з міста, хоча маршрут вийшов не таким точним. Вони вибиралися через Західний берег, перетнувши Міссісіпі навпроти Байвотер. Аби дістатися площі Джексона, необхідно було йти пішки у східному напрямку. Часом їм доводилося підніматися віадуками, а часом іти вбрід, по шию у воді, причому дороги ставали дедалі гіршими. Відчуття після повернення були вкрай неприємними: приблизно так почуваються люди, які прокидаються від кошмару, а потім знову засинають і бачать ще страшніший сон.

Ключова відмінність між містом, яке Амая покинула, і містом, куди вона повернулася з боліт, полягала в атмосфері безнадійності.

У перший день після проходження Катріни люди перебували в шоковому стані. Недовірливі погляди, розгублені вигуки, зачудування масштабами лиха й нищівною силою природи... Упродовж тієї ночі рівень води збільшився, тож наступного ранку всі очікували нових бід. Приголомшеність неймовірними подіями була безмежною, адже ніхто не виключав можливості ще жахливіших катаклізмів. Історія ще не добігла кінця, тож передбачити майбутнє було важко.

На третій день не сталося нічого надзвичайного — все повторилося. Здавалося, вода досягла максимального рівня. Звісно, існувала ймовірність прориву ще однієї дамби, але це мало що змінило би. Найгірше вже сталося. Вісімдесят відсотків з майже п’ятисот квадратних миль суші, де розташовувався Новий Орлеан, виявилися затопленими. Світла й проточної води не було; всі крамниці зачинилися. У місті, де температура піднімалася до тридцяти трьох градусів удень і не опускалася нижче двадцяти восьми вночі, не працював жоден кондиціонер. У багатьох районах вода дісталася другого поверху будівель, найменший рівень був до коліна.

Саме третій день викликав загальний розпач. Старі й діти зомлівали від спеки. Геть виснажені, вони падали на високих мостах після того, як цілих три доби голодували й не випили жодної краплі води. Допомога не надходила, хоча згідно зі скупою інформацією, що переходила з вуст у вуста й нібито повідомлялася тими небагатьма щасливчиками, які мали радіоприймач із батарейками, рятувальники вже виїхали. Добової відсутності на болотах виявилося достатньо, аби агенти побачили зовсім інше місто. На четвертий день новоорлеанці втратили розум.

Початковий відчай змінився абсолютною зневірою: з одного боку, ніхто не хотів помирати, а з другого — всі змирилися зі своєю долею.

Амая, Джонсон та Шарбу крокували віадуком. Була п’ята година дня, але пекуче сонце нічим не відрізнялося від полуденного. На тлі цього світлого, радісного царства місто смерділо лайном, брудом і смертю. Найскладніше їм було осмислити той факт, що за якихось кілька миль звідси літаки вирушали до інших країн точно за розкладом, що ведучі вечірніх новин наносили грим перед етером, що якісь люди приймали душ або займалися сексом.

Удалині зміїлися струмені диму численних пожеж, які, на переконання деяких «віщунів», влаштовували навмисно, хоча логічні міркування підводили до висновку, що займання виникало внаслідок пошкодження трубопроводів, спричиненого зсувом зруйнованих будівель. У новому звукопорядку шелест гарячого бризу, що лагідно торкався водної поверхні, час від часу перекривався відлунням одного або кількох пострілів. Подейкували, що дехто з місцевих озброївся гвинтівками, бажаючи захистити своє майно від мародерів. Крім того, ширилися поголоси про організовані банди, що патрулювали місто, проголосивши себе новою владою і наділивши повноваженнями судити й страчувати кого завгодно («месники» здебільшого розстрілювали невинних). Звичайно, йшлося про непідтверджені чутки: не було жодного способу перевірити, чи відповідали всі ці історії дійсності або їх вигадали ті, хто нетямився зі страху.

Четвертий день став вирішальним. Якщо перші дві доби потерпілі реагували на лихо однаково, впадаючи в ступор, то за останні години маса містян поділилася, наче ракова клітина, на дві жахливі половини: тих, хто втратив надію, і тих, хто втратив надію і на додачу сповнився люті.

Перші скупчилися обабіч мостів мовчазними групами й навіть не ворушилися, прагнучи зберігати сили якомога довше. Вони ледве підняли голову, коли новоприбульці пройшли повз них. Нікому не хотілося шукати відповіді на запитання, що мали провідне значення у перші години, впродовж яких усі просили питну воду, сухий одяг, основні ліки. Наразі їхні запаси вичерпалися. Один чоловік — власник транзистора й кількох батарейок — припав вухом до пристрою, силкуючись щось розчути.

— Завтра приїде президент. По радіо передали, — повідомив він.

— Вчора й позавчора вони казали те саме, — заперечила якась жінка.

— Весь час повторюють, що допомога ось-ось надійде, — мовив чоловік, імітуючи інтонацію диктора.

— Мабуть, вони збилися з дороги й відправили її до Канади. Буря минула чотири дні тому, а сюди ніхто не приїхав.

Коли трійця проминала вулиці, дехто піднімав голову і попереджав, що проходу немає, що ця дорога — як і більшість новоорлеанських доріг після проходження Катріни — вела в нікуди.

Друга група, що зустрілася на їхньому шляху, вирізнялася шумною, скандальною поведінкою. Вони кричали й улюлюкали, перетворивши їх на об’єкт злості, що дозволяв виплеснути розчарування.

— І де ж ваша допомога? — верещали ті бідолахи, побачивши поліцейські значки.

— Ви кинули нас на вірну смерть, але ми так просто не здамося, ми ще живі! — репетувала одна з жінок під схвальні вигуки товаришів.

— Брате, — зверталися вони до Шарбу, — куди ти йдеш? Залишайся зі своїми. Роззирнися довкола. Ти бачиш тут бодай одне біле обличчя?

— Ніякої допомоги не буде! Наша люба країна знайшла спосіб знищити нас! — заволав якийсь чоловік.

Шарбу позирнув на Амаю.

— Вони мають рацію, — мовив він. — Кілька терористів врізаються у Всесвітній торговий центр, і вся країна у жалобі. Якщо ж ціле місто, повне темношкірих мешканців, піде під воду, кому яке діло? Чи можна уявити, що влада не надіслала би допомогу за чотири дні після обвалу веж-близнюків?

Амая кивнула.

— Таке неможливо уявити.

Також їм зустрічалися інші групи — нечисленні, але не менш дивні. Такі собі безстрашні мандрівники. Серед них були жінки з немовлятами на руках. Худезні чоловіки, що штовхали візки зі всякою всячиною. Старі з голим, червоним від сонячних опіків торсом, які хиталися у різні боки, але вперто тягли свої торби з весільними світлинами. Усі вони ледве волочили ноги й зупинялися лише для того, щоби прикласти руку козирком до лоба і вдивитися у далечінь, перш ніж продовжити свої безцільні блукання, наче прокляті душі з Дантового пекла, приречені день за днем крокувати вперед і ніколи не дістатися мети.

Доволі довго агенти були змушені йти вбрід — по пояс у воді, — поки не натрапили на пішохідний перехід, що вів до естакади Міжштатної магістралі. Зупинившись на кілька хвилин, вони вилили брудну воду з чобіт і витерли зброю, після чого знову вирушили в дорогу. Джонсон і Шарбу почергово очолювали групу. Час від часу Шарбу кивав у бік якоїсь будівлі й розповідав про її значущість для міста або пояснював, чому це місце особливо подобалося йому. Амая йшла позаду, на відстані кількох кроків, слухаючи розмову чоловіків. Шарбу вказав на південь. Джонсон обернувся й упав, завалившись на бік. Збентежена, Амая зупинилася, не розуміючи, чи він знепритомнів, чи просто спіткнувся. Минуло пів секунди, перш ніж до неї донеслося відлуння пострілу.

— Нас обстрілюють! — вигукнув Шарбу, відповзаючи до Джонсона.

Він сів навпочіпки, підхопив агента під пахви й потягнув його до муру, що огинав міст, біля якого укрилася Амая.

— Здається, вони стріляють з того будинку. — Вона вказала на якусь точку поверх його голови. — Чекай на мій сигнал.

— Поквапся! — крикнув він, намагаючись прикрити Джонсона своїм тілом.

Опустившись навколішки, вона підняла зброю над муром і наказала Шарбу бігти, після чого випустила всю обойму в напрямку тієї споруди, навмання, не обираючи конкретну мішень, а прагнучи одного — захистити своїх напарників.

Шарбу важко гепнувся поряд із нею. Джонсон обпирався об нього. Агент змок від поту і дихав через ніс, міцно стиснувши губи й стараючись оговтатися від шоку.

Амая оглянула рану: куля влучила у ліве плече, у якомусь сантиметрі від бронежилета. Рука неприродно викривилася, що навело її на думку про ушкодження кістки й сухожиль. Дівчина розстебнула наплічник і, витрусивши його вміст на землю, обрала бавовняну футболку, з якої зробила пов’язку. Водночас вона обмацала пальцями спину Джонсона, марно шукаючи вихідний кульовий отвір.

— Нічого серйозного, Джонсоне. Куля всередині, я відчуваю її крізь шкіру. Гадаю, вона переламала кістку, але кровотеча незначна. Все буде добре, друже.

Агент Джонсон не відповів, проте роззирнувся довкола, зосередивши погляд на безлюдному мосту із затопленими крайніми опорами. Він чудово усвідомлював, у яку халепу втрапив.

Амая образилася, здогадавшись, про що він думає.

— Не робіть цього, Джонсоне, не треба. Ми витягнемо вас звідси.

Ви мене чуєте?

Шарбу трохи піднявся, намагаючись розгледіти, звідки стріляли. Потім сховався в укриття.

— Здається, вони припинили. Напевно, не очікували, що ми дамо відсіч, — мовив він, витягаючи рацію і готуючись просити про допомогу. — Увага, код три. Я детектив Білл Шарбу. Один поліціянт поранений. Повторюю: код три. Ми на мості Міжштатної магістралі, над перехрестям Елізіан і вулиці Тонті.

Йому відповіли відразу.

— Центральне відділення.

Раптом пролунав інший голос — хтось приєднався до них.

— Детективе Шарбу, — затинаючись, спитав він, — детектив Булл поранений?

— Ні, поранений Джонсон, агент ФБР. Йому поцілили у плече.

Запала мовчанка, що тривала кілька секунд.

— Ми негайно відправляємо підмогу, — озвалися з центрального відділення.

Підмога прибула хвилин за десять. Човен новоорлеанської поліції під’їхав до мосту і причалив до берега в тому ж місці, де пришвартувалися вони. Здавалося, така швидка реакція заспокоїла Джонсона. Він трохи піднявся, обпираючись об мур, і, хоча його страждання були очевидними, на щоках з’явився рум’янець. Коли йому надали першу допомогу, він кивнув їм, просячи підійти до нього.

— Ви маєте продовжувати, — мовив Джонсон, забувши про формальності й дивлячись Амаї у вічі. — Агент ФБР, поранений під час виконання службових обов’язків, має певні привілеї. Поліція отримала інструкції доправити мене до військової бази на озері. Щойно мій стан стабілізується, мене евакуюють разом з іншими пораненими агентами й кількома родинами, що лишилися тут. Ви не можете гаяти час, супроводжуючи мене на інший кінець міста. Тим паче що ви наблизилися до мети.

Амая кивнула. Вона теж була не схильна зупинятися зараз.

Санітари подбали про нього: наклали на рану бинт і взяли на перев’яз руку, що гротескно висіла. Коли вони закінчили, Джонсон жестом покликав Амаю.

— Це справедливо, — спробував усміхнутися він. — Ви вистежили його. Це ваша здобич. Вполюйте її. Та майте на увазі, що вам доведеться діяти самостійно. Якщо ви повідомите керівників про ваші плани, їм буде байдуже, що саме ви знайшли його й гналися за ним. Можливі два варіанти розвитку подій: перший — вони погодяться вислухати вас, вимагатимуть подробиць, доказів і конкретної стратегії і зрештою приїдуть до Техасу, коли Ленкс уже втече звідти; другий — вони навіть не захочуть слухати вас, поки не стане надто пізно, і тим самим дозволять Ленксу взяти гору. У будь-якому разі Ленкс виграє. Можу запевнити вас в одному: варто їм буде нанюхати здобич, вони відсторонять вас від справи з блискавичною швидкістю. У цій організації повно «агенток Такер».

Амая нахилила голову, визнаючи його правоту.

— Дюпре, — сказала вона. — Він не повернеться, правда?

— Ні, не повернеться, — із сумом визнав Джонсон. — Однак він знає, що робить.

Коли санітари підняли ноші, готуючись перенести його на борт човна, Джонсон повторив:

— Пам’ятайте. Нічого не кажіть їм, доки не виконаєте свою роботу.

Шарбу вмовив поліціянтів висадити їх поблизу Французького кварталу дорогою до лікарні. Звідти було надзвичайно просто дістатися площі Джексона й вулиці Шартр. Вони піднялися на другий поверх, шукаючи потрібне помешкання. Як і попереджав їх координатор кол-центру, рятувальники мало що встигли зробити — вони не вигадали нічого оригінальнішого, ніж обклеїти місце події сигнальною стрічкою, проставити кілька печаток із датою та часом огляду й намалювати незмінну схему з помаранчевою літерою «Х», що нагадувала всім, хто страждає на аносмію, що всередині лежать шість трупів.

Шарбу перерізав ножем стрічки, стараючись якнайменше пошкодити їх. Потім він відійшов на кілька кроків назад, глянув на Амаю, яка кивнула, вдихнувши повітря і натягнувши комір футболки на ніс і рот. Сяйво призахідного сонця, що фарбувало небо у лілово-рожевий колір, недостатньо освітлювало кімнати, де всі двері та вікна були зачинені. Амая замислилася, чи мало помешкання такий вигляд, коли група виявила вбиту родину. Можливо, лікар, який проводив огляд, вдався до таких заходів, аби захистити тіла від високої температури й обмежити доступ комахам. Хай там як, а його зусилля виявилися марними. Ще до того, як Амая побачила трупи, вона почула зловісне гудіння мух. Самка мухи залишає п’ять-шість кладок, кожна з яких містить від сімдесяти п’яти до ста яєць. Період розвитку яйця і перехід до личинки — від двох до двадцяти чотирьох годин. За такої температури личинки стануть лялечками через чотири дні.

Амая спрямувала промінь ліхтаря на тіла, борючись із бажанням різко змахнути з обличчя мух, що зачіпали її своїми брудними лапками, заплямованими кров’ю. Вона тоскно позирнула на двері, жадаючи вийти звідси й мало не піддавшись спокусі побігти геть. Хотілося опинитися якомога далі від смерті — не вдихати її, не споглядати, не відчувати. Опанувавши себе, дівчина стала біля ніг небіжчиків, нахилила голову і прочитала заупокійну молитву. Вона ніколи раніше не робила цього на місці злочину. Їй стало ясно, що такий вчинок почасти пояснювався тим, що вона керувала операцією і в певному сенсі несла відповідальність за них. Так, вона молилася. І чинитиме так решту свого життя. Щоразу, як трапиться вбивство, необхідно вшанувати жертв, дослухатися до них, ототожнити себе з ними, перш ніж відновити справедливість.

Закінчивши, Амая зробила глибокий вдих крізь тканину футболки, розслабилася і дозволила запаху проникнути в її ніздрі. Стало трохи краще. Попри це, вона не розкрила лице. Їй би не вдалося зосередитися, якби мухи торкалися її щік.

Голови жертв, безсумнівно, вказували на північ. Тіла лежали впритул одне до одного. Вбивця забрав із собою мотузки, як і в попередніх випадках. Однак він діяв значно менш обережно. Можливо, хтось із членів родини чинив опір, коли він зв’язував їх, тому що на шкірі виднілися глибокі садна. Пістолет лежав на підлозі, неподалік від правої руки батька — першого елемента страшної композиції. Послідовність була такою: бабуся, дружина, двоє підлітків і один хлопчик допідліткового віку. Приблизно на рівні голови матері стояла скрипка, притулена до стіни. Амая дістала мобільний телефон, який встигла зарядити у кемпінгу. Зв’язку досі не було. Вона зробила кілька знімків, вказуючи Шарбу, як треба освітлювати місце події.

Площа Джексона була вщерть забита людьми. Проходячи повз собор, вони побачили розчахнуті двері. Осяяний свічками вівтар був єдиним джерелом світла, яке надавало блиску позолоченим вітражам. На вході можна було роздивитися прапори Кастилії, Іспанії, Франції та Англії, розвішані попереду зірково-смугастого прапора США з метою віддати шану країнам, що долучили цю землю до цивілізації.

Усередині собору скупчилися сотні осіб.

— Хочеш увійти? — спитав Шарбу, помітивши, що вона зазирає туди.

Амая раптом зніяковіла.

— Ні. Чого б це я хотіла потрапити туди?

— Не знаю, — спробував пояснити він. — Я бачив, як ти молилася у помешканні вбитої родини.

— Тревіс, — уточнила вона.

— Що?

— Прізвище тих людей... Не знаю, чому я це зробила. Якийсь ритуал. Мабуть, у такий спосіб я намагалася примиритися з Тревісами, попрощатися з ними перед тим, як дозволити їм перетворитися на безликі трупи. Сліди, відмітини, лялечки й личинки.

— Я навіть і не думав кепкувати з тебе. Я вважаю правильним, що ти молилася за них. Це не жарт. Можливо, мені б теж не завадило зайти до церкви й подякувати Богу. Куля, що поцілила у Джонсона, призначалася мені.

Амая зупинилася і зачудовано глянула на нього.

— Ти стверджуєш це, тому що він обернувся і в нього влучили.

— Я стверджую це, бо такою є моя думка. Також я певен, що стріляли поліціянти.

Амая роззявила рота від подиву. Потім, узявши Шарбу за руку, вона повела його до сходів і запропонувала присісти.

— Ті молодики попередили нас. Пам’ятаєш? Вони сказали, що патрулі «месників» знищують негрів.

— Гадаєш, у тебе стріляли тому, що ти темношкірий?

— Хлопці не брехали. Я дізнався про це з інших джерел: мені розповіли знайомі. Відбулися інші напади на мостах та естакадах.

У всіх випадках мішенню обирали негрів без зброї.

— Я не виключаю цієї можливості, адже у місті панує анархія.

Але ж ти йшов між Джонсоном та мною. Вони могли поранити будь-кого.

— Коли я викликав підмогу по рації, сталося щось дивне. До того як відгукнулося Центральне відділення, хтось відповів першим, людина, яка знає нас достатньо добре, аби припустити, що Булла підстрелили.

— Ти маєш на увазі, що ті месники переслідували вас двох?

— Не знаю. Булл сказав, що Домінік зізнався: в поліції є люди, які працюють на Самеді. І він говорив не про патрульних, а про керівництво.

Амая звела очі до неба. Після сьомої вечора світло потроху тьмяніло.

— Ми зовсім близько від готелю. Французький квартал майже не пошкоджений. Цікаво, чи відчинений найстаріший бордель міста? Твоя версія?

Небо набуло бірюзового відтінку, коли вони дісталися вулиці Дофін о сьомій двадцять. Ворота готелю з аналогічною назвою були замкнені, а прапори, що зазвичай прикрашали фасад, зникли.

Амая наблизилася до парадних дверей і спробувала розгледіти щось крізь щілини між дошками. Раптом двері розчахнулися, і перед нею постала одна з власниць готелю. Без зайвих слів жінка кинулася до неї і з силою пригорнула до грудей.

— Дякувати богу! Я рада, що з вами все добре. А де інші? Я дуже розхвилювалася, коли вони не повернулися.

— З ними все гаразд за нинішніх обставин, — насилу видавила Амая.

Жінка відпустила її і стиснула в обіймах Шарбу.

— Проходьте, будь ласка, — мовила вона після закінчення цієї прелюдії. — Мені доводиться зачиняти ворота. Довкола вистачає зневірених людей, здатних убити заради того, щоб увійти сюди. — Вона хутко затягла їх усередину і знову замкнула ворота на засуви.

— Чи залишилися постояльці у готелі?

— Так. Більшості з них немає куди вертатися. Їхні будинки затоплені. Інші бояться виходити надвір; ширяться жахливі історії про те, що коїться в усьому місті. Крім того, до нас навідалися друзі й знайомі, яким нікуди було йти. Я заселила їх у номери ваших колег, але вашу кімнату не чіпала. Я була певна, що ви повернетеся, — усміхнулася вона.

— Можна переночувати у вас?

— Ви були й залишаєтесь моєю гостею. Звичайно.

— Лише одна ніч.

— Можете гостювати скільки завгодно. Їжі майже немає, та ми з сестрами триматимемося до останнього. Сьогодні по радіо повідомили, що влада стурбована через підвищення рівня води у Пончартрейн. Вона боїться, що озеро вийде з берегів і затопить середмістя. Подейкують, що їй знадобляться місяці на осушення затоплених районів і полагодження дамб. Уряд нібито видав наказ про вивезення населення. Солдати обходитимуть будинки й витягатимуть звідти людей.

— Так. Ми теж чули про це.

— Знаєте, що я вам скажу? Я чекатиму на солдатів тут і замкну готель на ключ, коли нас примусять покинути його. Це наш дім і місце роботи. Я не піду звідси, не дозволю чотирьом безсердечним дикунам підпалити його й знищити нашу єдину власність.

Амая та Шарбу мовчки переглянулися.

Вона знову розплилася в усмішці.

— Яка ж я дурна! Базікаю собі й не бачу, як ви втомилися. Я проведу вас. — Вона взяла запалену свічку з реєстраційної стійки. — Єдина проблема — вам доведеться спати в одній кімнаті, всі номери зайняті. — Розвернувшись до Амаї, вона підморгнула їй.

Жінка провела їх сходами, відчинила двері й пройшла вперед, високо піднявши свічку над головою, щоби вони могли добре розглянути обстановку. Після того як Амая спала у кемпінгу каджунів, у покинутому будинку незнайомців, на підлозі лікарні «Черіті», вона зрозуміла, що номер у готелі «Дофін» — взірець досконалості й охайності, особливо якщо порівняти його зі зруйнованими затопленими помешканнями, пропахлими пліснявою. Величезне біле ліжко, вишукані меблі жовто-бежевого відтінку, що нагадував ваніль, дзеркала, чисті простирадла. Амая здивувалася, як швидко її мозок призвичаївся до бідноти.

— Як я вже казала, у нас не залишилося жодних харчів, тож сніданок не включено. Я можу запропонувати вам лише свічку і коробку сірників на той випадок, якщо вона згасне. Гадаю, вам сподобається оце. — Вона рушила до ванної кімнати й освітила її.

Амая зазирнула туди слідом за нею і всміхнулася.

— Незадовго до урагану, — пояснила жінка, — моїй сестрі Грейс спало на думку заповнити водою всі ванни до країв. Не шкодуйте її. Вистачить на все — і на миття, і на пиття. Вода холодна, але принаймні ми маємо чисті рушники.

Амая відчула неабияке полегшення, скинувши з себе одяг, що був на ній весь час, поки тривала буря. Все одно що позбутися шару шкіри. Вона поклала на стільницю згорнену надвоє світлину, яку носила з собою, й усміхнулась, позирнувши на маленького помаранчевого дракона, подарованого Джейкобом. Потім роздивилася у дзеркалі своє голе тіло. На засмаглих плечах та шиї проступили золотаві смуги. Дівчина обмацала живіт, подумки дякуючи Аннабель за антибіотики, що справді виявилися дуже ефективними і врятували її від інфекції. Вона вилила в умивальник пів відра води. Взяла шматок мила, що пахнув бузком, і піднесла його до обличчя, насолоджуючись ароматом, на який ніколи не звернула б уваги за звичних обставин. Ретельно вимилася, оглядаючи синці й садна, не помічені нею раніше. Наостанок сполоснула волосся і використала ще пів відра води, поки змивала мило. Бажаючи зберегти приємні відчуття, вона, не витираючись, одягнула чисту білизну і бавовняну футболку. Амая давно не почувалася так добре.

— Твоя черга, — мовила вона до Шарбу, пропустивши його до ванної кімнати.

Він увійшов, залишивши двері напіввідчиненими, аби всередину пробивалося світло.

Лежачи на ліжку, неподалік від розчахнутого навстіж вікна, Амая почула, як Шарбу наливає воду. Їй уявилося, як він вдихає пахощі мила так само, як це робила вона. До кімнати увірвався теплий вітер, що приніс далеке відлуння саксофона. Це викликало в неї усмішку. Хтось репетирував соло. Амая підвелася, підійшла до вікна й прислухалася. «Є два типи людей, які ніколи не покинуть Новий Орлеан, — музики та привиди», — подумала вона.

Обернувшись, вона побачила відображення Шарбу в дзеркалі.

Мокре голе тіло, просякнуте бузковим ароматом. Чоловік був сильним і красивим, мов статуя. Він теж дивився на її відображення.

Спокійний, нерухомий, дуже серйозний. Амая взялася за край футболки й одним ривком зняла її через голову. Не відриваючи очей від Білла, вона рушила до нього.

Амая не бачила її уві сні бозна-скільки часу, пам’ять давно не відтворювала її образу. Зараз вона знову відчула її присутність біля ліжка. Жінка спостерігала за нею. Зачарована, розгнівана й водночас захоплена сміливістю маленької дівчинки, яка провокувала її, лежачи спиною до дверей. Ця поза немовби проголошувала: «Я не боюсь тебе». Хоча обидві знали, що вона боялася. Істота нахилилася над Амаєю трохи нижче й відкрила рота, дозволяючи тій відчути гарячий подих на шкірі.

«Чому я не з’їла тебе будь-якої ночі? Невже ти думаєш, що я божевільна?»

Нажахана, Амая прокинулася, вловивши якийсь порух. Її оточувала непроникна пітьма. Вона розплющила очі назустріч чорноті, картаючи себе за те, що не залишила запаленого ліхтаря у ванній кімнаті. Обмацавши туалетний столик, вона знайшла ліхтар, увімкнула його й притиснула до матраца, аби не розбудити Шарбу.

Він міцно спав. Кілька секунд Амая дивилася на нього, перш ніж перевести погляд на вікно, звідки доносився шум, що сполошив її. Вимкнувши ліхтар, вона вилізла з ліжка. Товсті штори на сусідньому вікні були розсунуті, а дві височенні стулки — навстіж відчинені. Жовтувате світло, що лилося зсередини, давало змогу розгледіти пишно обставлену кімнату. Одягнений у халат старий читав при світлі канделябра на вісім свічок. За його спиною виднілися позолочені корінці книг, які миготіли у неясному сяйві і чиї відблиски падали на книжкову шафу, що сягала стелі. Амая довго не відривала очей від чоловіка, заворожена цим прекрасним, ірреальним видовищем.

— Саласар, — покликав її Шарбу. Його голос лунав за пеленою темряви. — Повертайся до мого ліжка.

— До «твого» ліжка? — засміялася вона.

— Я лежу на ньому, а ти — ні. Тому це моє ліжко. Ходи сюди.

— Я прийду, якщо ти припиниш називати мене «Саласар». Таке враження, ніби я розмовляю з поліціянтом.

— А хто я для тебе?

— Коханець, — відказала вона. — Чи ні?

— Ходи до мого ліжка, і побачиш.

73. Грі-грі. Амулет

Новий Орлеан, Луїзіана

П’ятниця, 2 вересня 2005 р.

Коли Амая одягалася, Шарбу, який дивився на неї з ліжка, помітив на її шиї мішечок із козячої шкіри, що раніше належав Дюпре.

— Напевно, ти дуже дорога йому, якщо він подарував тобі амулет, який врятував його.

Вона стиснула талісман між пальцями, відчувши, як під м’якою шкірою щось захрустіло.

— Як гадаєш, що там усередині?

— Насіння, кавові зерна, ладан, могильна земля, перемелені людські кістки, — усміхаючись, відповів він. — Типові луїзіанські «фішки».

Те, що дають люди, які люблять тебе. Усе залежить від їхньої мети.

— Від мети?

— Дарувальники можуть мати різні наміри. Дехто прагне завдати шкоди, а дехто — захистити. Утім, я певен, що тобі не варто хвилюватися. Ця річ уже довела свою ефективність для підтримання функцій серця.

— Якщо амулет захищав серце Дюпре, що б сталося, якби він не тримав його при собі? Твої прогнози?

— Хтозна, — знизав плечима він.

Скрививши рота, Амая оглянула мішечок і сунула його під футболку.

— Я не вірю в амулети.

— Чому ж ти тоді його носиш?

— З цієї ж причини я носитиму дракона, подарованого Джейкобом.

Я визнаю силу чужих вірувань. Завдяки твердим переконанням люди створювали та знищували імперії. Можна сказати, що тип, якого ми переслідуємо, теж має стійкі переконання, хоча й на психопатичній основі. Однак його вірування є непохитними.

Шарбу задумливо дивився на неї.

— Ти дуже розумна, інспекторко Саласар.

— Отже, я знову стала «інспекторкою Саласар»? Я думала, що твої компліменти «розумній жінці» — частина методу Шарбу.

Він приклав руку до серця, прикидаючись ображеним.

— Метод Шарбу? Ти думала, що я дотримуюсь певної тактики?

— Власниця готелю розкусила тебе в перший день. Вона сказала, що ти — «наречений для всіх».

— Можливо, я був ним раніше, але зараз я гадаю, що сестри Джейкоба мали рацію. Я чув вашу розмову.

Він обхопив руками її талію, милуючись контрастом між його бронзовим тілом та її білосніжною шкірою.

— Тобі не здається, що ми — красива пара?

Вона не відповіла.

— Я щирий з тобою. Я справді так вважаю. Але ти, напевно, вже здогадалася, адже наділена загадковим даром читати чужі думки й передбачати вчинки інших людей.

— Я не наділена ніяким даром, — усміхнулась вона, згадавши слова Дюпре про те, що вирізняло її з-поміж усіх.

— Звідки ж ти тоді знаєш, що наш маніяк досі перебуває у Нола? Звідки ти знаєш, що він ще не поїхав?

Вона сіла на край ліжка й замислилася.

— Для нього часові проміжки не менш важливі, ніж конкретні дії. Ленкс чекав вісім місяців, відколи дізнався, що його дружина чекає на третю дитину. Упродовж певного періоду він плекав надію, що йому вдасться обдурити долю, сподіваючись на викидень або якусь біду, що стала би для нього подарунком небес, виявом Божої волі. Він репетирував злочин із сім’ями, що, на його думку, заслуговували на «спасіння» так само, як його власна родина. Утім, він не поспішатиме, тому що надає суттєвого значення дотриманню всіх без винятку правил, виконанню всіх без винятку ритуалів. Якщо Ленкс діятиме інакше, то розцінить свій вчинок як убивство.

— Хіба його вчинки не є вбивствами?

— У його картині світу — ні. Він психопат. Вважає сім’ю невдалим експериментом, піддослідним кролем, якого можна знищити й викинути на смітник, а потім спокійно розпочати все з чистого аркуша. Типовий психопат, описаний у психологічній літературі.

Проте він твердо вірить у деякі речі, і це перетворює його на фанатика. Ось чому не варто недооцінювати силу чужих вірувань. Найбільш імовірно, що Ленкс залишився тут: це місто — пишний бенкет для вбивці. Його влаштовує, що тисячі будинків зруйновані бурею. Буде нескладно знайти родину з необхідними характеристиками й продовжити «репетицію». Час майже вичерпано. Наближається момент істини. Мені здається, що він нервується через своїх рідних і відтягуватиме повернення до останнього. Йому не хочеться бути вдома, коли народиться його син. Ленкс приїде пізніше, аби знищити немовля. Згідно зі сценарієм. І він не чекатиме на торнадо чи ураган, адже сам постарається не залишити каменя на камені від цього храму.

Амая звелася на ноги й застебнула джинси. Її інтонація відчутно змінилася, коли вона підсумувала все сказане:

— А потім він знову зникне, як це зробив вісімнадцять років тому.

— Одного дня тебе люто зненавидять.

Вона усміхнулася.

— Чому ти так кажеш?

— Тому що я певен, що ти станеш чудовим копом, однією з тих знаменитих мисливиць на психів. Люди тебе обожнюватимуть, а колеги ненавидітимуть. Ти будеш зіркою.

— Я ніколи не стану такою, — заперечила вона, жбурнувши у нього подушкою.

— Від долі не втечеш, — відказав він.

Власниці готелю невтомно кидали на них багатозначні погляди й підморгували їм, проводжаючи до дверей. Попрощавшись із жінками, вони вийшли з готелю і рушили на схід. Їм хотілося спробувати дістатися стадіону до того, як сонце почне немилосердно пекти. Офіційні канали повідомили, що вночі з новоорлеанського «Superdome» до техаського стадіону «Astrodome» завдяки злагодженим діям Червоного Хреста, федеральних рятувальних груп, департаменту соціальних служб та армії штату були вивезені двадцять три тисячі осіб. Упродовж усього ранку туди виїжджатимуть автобуси. Того дня до міста мав приїхати президент. І майже одночасно з ним прибуде перша вантажівка з гуманітарною допомогою, переданою з іншого штату, — постраждалі отримають воду, їжу і ліки.

74. Нянька. Зустріти смерть

Новий Орлеан, околиці стадіону «Superdome»

Нянька почула шепотіння тисяч голосів довкола неї. Шум нагадував гудіння розтривоженого осиного гнізда — часом звук ставав гучнішим, а часом стихав, мов плескіт хвилі, що віддалялася від берега. Лише металевий скрип гучномовців перекривав дивне ритмічне шушукання тих нещасних істот. Вона розкрила очі назустріч яскравому сонцю, що швидко піднімалося небосхилом, і по її щоках поповзли дві сльози, викликані сліпучим світлом. Жінка провела безсонну ніч, зіщулившись на бетонній підлозі і притулившись спиною до металевого поруччя. Біль був різким, пронизливим, безжальним — здавалося, якась зла комаха кусає її за коліна, стегна, щиколотки, спину, завдаючи їй немислимих страждань, що затягувалися на кілька хвилин, якщо вона злегка ворушилася. Лише цілковита нерухомість дозволяла їй трохи притлумити цей пекельний біль, тож Нянька щосили старалася рівномірно дихати й сидіти спокійно. Упродовж усієї ночі вона бачила, як новоорлеанці ставали у черги за наказами солдатів із гучномовцями, чекаючи, коли їм дозволять сісти в автобуси, що виїжджали з еспланади. Чоловіки та жінки всіх вікових категорій тягли свої пожитки у різнокольорових сміттєвих пакетах, на яких дрімали виснажені діти, або у пластикових прозорих торбах, де просвічувало обшарпане дрантя. Солдати вели їх, наче вівчарські собаки свою отару, змушуючи носити речі туди-сюди. Вони придушували будь-які спроби протестів грубими жестами, а люди — слухняне стадо — підкорялися їм. Нянька не хотіла нікуди йти, вона бажала одного — повернутися до своєї оселі. Вона могла потерпіти незручності ще кілька днів, поки не полагодять систему освітлення, очистять вулиці від баговиння й осушать воду. Останнім часом вона чула безліч історій про руйнування різних районів міста, спричинені бурею. Однак Треме був надійним місцем із міцними будинками, що витримали натиск інших ураганів. Ні, вона нікуди не піде. Чекатиме, коли хтось із представників влади навідається сюди й повідомить їй, що можна вертатися додому. Знесилена й неспроможна підвестися, Нянька кинула до рота дві останні заспокійливі таблетки — вони приклеїлися до піднебіння, повільно розчиняючись і заповнюючи все гіркотою. Вона не могла проковтнути їх, оскільки губи були запалені від спраги, а язик настільки пересох, що ледве ворушився.

До неї підійшов молодик у нагруднику з емблемою Червоного Хреста.

— Сеньйоро, ви тут сама?

Коли Нянька спробувала відповісти, замість слів полилися сльози. Так, вона плакала, мов дурепа. Це вже траплялося упродовж ночі. Та легше їй не стало. Хоча її мозок напружено обмірковував ситуацію, а налаштованість на виживання залишалася твердою, вона перевтомилася і ні на що не реагувала. Сердега всоте прокляла себе за слабкість, подумавши, що справляє враження немічної старої, що втратила розум. Молодик простяг їй пляшку з водою. Вона не взяла, тож він послабив корок, кинув подарунок на її коліна й рушив далі, роздаючи пляшки іншим людям. Коли сльози нарешті вщухли, Нянька припала губами до горлечка, стараючись пити маленькими ковтками. Її стан моментально покращився. Дідько! Організм був зневоднений, а вона навіть не зрозуміла цього! Жінка вихилила всю пляшку і поклала її на землю. Схопившись за поруччя, вона почала повільно зводитися на ноги.

Біль був жахливим. Вона відчула, що от-от знепритомніє, і щосили вчепилася за опору. Жодних сумнівів не було: якщо вона впаде, то переламає собі всі кістки й помре, мов перевернута на спину черепаха, чиє тіло висушує сонце.

У такій позі вона провела понад годину, перш ніж наважилася перетнути повну людей площу і підійти до місця, де утворювалися черги. Може, там їй щось скажуть. Крок за кроком Нянька просувалася до мети, хитаючись так, ніби ґрунт під її ногами тремтів від землетрусу, мружачи очі проти блискучого світла. Дорогою вона благала Бога, аби ніхто не штовхнув її — навіть злегка. Страждання доводили її до божевілля. Стиснувши зуби, вона вперто йшла вперед, не зважаючи на нудоту і затуманений зір.

— Няню, — покликав її чоловічий голос.

Нянька продовжувала крокувати за інерцією — все, на що вона була спроможна.

— Няню, це я.

Вона зупинилася і розкрила очі, засліплені від сонця та сліз.

Боббі обійняв її, допомагаючи утриматися на ногах: вона остаточно втрачала рівновагу.

— Няню, вибач, я не міг прийти раніше. Моя мама... Селета померла вчора. Я навіть не знаю, куди відвезуть її тіло і коли мені дозволять поховати її. Я шукав тебе там. — Він вказав на внутрішні приміщення стадіону. — Гадав, що тебе евакуювали першими автобусами.

Важко було впізнати його голос, охриплий від сліз і втоми.

— Ходімо додому, Боббі.

Він у розпачі глянув на неї.

— Няню, нашого «дому» вже немає. У Треме вода піднялася до других поверхів. Район зруйновано, — насилу видавив він. У горлі немовби застряг клубок.

— Але ж вода опуститься. Так завжди було після бур, — заперечила вона.

— Няню, прорвало дамби. Вода залишиться на тому ж рівні. Туди можна дістатися тільки на човні й ніяк інакше.

Нянька розгублено дивилася на нього, проте не здавалася. Їй хотілося розгледіти в його очах бодай якийсь промінчик надії. Неможливо було уявити будинок під водою, затоплену кухню, альбом із газетними вирізками на столі.

— Няню, все закінчилося. Треба йти.

— Може, буря поверне мені їх.

— Няню, бурі нічого не повертають. Лише крадуть.

Вона заридала з подвійною силою, сховавши обличчя у нього на грудях. Юнак ніжно обійняв її і, втішаючи, повільно повів туди, де скупчилися тисячі людей, що чекали своєї черги, аби сісти в автобуси, які відвезуть їх далеко від рідного дому, деяких — назавжди.

Еспланада, що оточувала стадіон, нагадувала пекло. Скрізь лунали крики та стогони. Амая роззирнулася довкола й побачила власний розпач, відбитий у сотнях очей тих, хто стояв просто неба. Брудний мокрий одяг, порожній погляд, що безцільно перестрибував із предмета на предмет, шукаючи щось невідоме.

Страшенна спека й сонце, що піднімалося небосхилом, змушували смердіти тіла й вологі, майже зогнилі мішки, які люди волочили за собою. Її власне вбрання погано пахло. Амая відчула, як зіщулюється тканина, пристаючи до шкіри. Приємне відчуття чистоти й сухості щезло, щойно вона помітила серозне тепло сечі — основного складника зловонної рідини, у якій тонув «Superdome»; неможливо було дістатися стадіону, не занурившись у неї. Амая з огидою згадала нестерпні страждання під час сечовипускання, відлуння болю у нирках, слабкість, що нагадувала про інфекцію на внутрішній стороні стегна.

Раптом почулися гнівні крики, що прорвалися крізь гудіння і вивели її зі стану задумливості. Новоорлеанці провели під розжареним сонцем чимало годин. Ранок минув, але до Батон-Руж виїхало лише шість автобусів. Тисячі осіб сподівалися, що їх вивезуть звідси — байдуже куди. Тим часом президент проголошував промову на площі Джексона. Мер міста вислухав першу половину його монологу, а потім вирішив піти, дорікнувши йому за те, що він просторікує, поки люди помирають від голоду та спраги.

О шостій вечора під’їхало шість автобусів, і всі присутні почали непокоїтися — вони підвелися і спробували вирватися вперед, налягаючи на тих, хто юрмився перед огорожею, встановленою солдатами. Кілька груп вступили у суперечку стосовно свого місця в черзі. Деякі солдати, що охороняли автобуси, не втручалися, тримаючи зброю у захисній позиції, а деякі грубо стримували забіяк.

Амая стрімко втрачала надію.

— Ми не виберемося звідси навіть за кілька днів, — зауважила вона, розглядаючи велелюдний натовп, автобуси, що пересувалися напрочуд повільно (цієї кількості явно було недостатньо), сердиті обличчя містян, чия злоба була цілком зрозумілою, солдатів, які ретельно відбирали пасажирів наступних рейсів.

Шарбу вдивився у далечінь, неначе впізнавши когось. Якийсь патрульний у формі розмовляв із солдатами.

— Там мій знайомий поліціянт. Я поговорю з ним. Чекай тут. — Він побіг на протилежний кінець еспланади, перш ніж вона встигла щось сказати.

Шарбу моментально повернувся, схопив її за руку і потягнув до зони доступу.

— Ці автобуси вирушають до Х’юстона, — пояснив він. — Доправляють біженців із «Superdome» у Нола до «Astrodome» у Х’юстоні. Мій друг радить нам стати в кінець черги. Теоретично солдати обирають найвразливіших — хворих, старих, родини з дітьми. Коли автобус буде майже заповнений, він посадить тебе на останнє місце. Можливо, люди лаятимуться через те, що ти не чекала разом із ними. Нічого не кажи. Опусти голову і хутко заходь.

Вона різко зупинилася, вирвавши руку.

Він ступив два кроки за інерцією і розвернувся назад. Його обличчя було незадоволеним.

— А ти? — спитала Амая, хоча вже знала відповідь. Прочитала її в очах Білла цього ранку, коли вони намагалися дістатися стадіону.

Шарбу допоміг чоловіку, який переходив вулицю вбрід, несучи на руках двох маленьких дітей (третій хлопчик чіплявся за його ремінь). Якась жінка спіткнулася і впала навзнак у воду. Коли Шарбу підняв її, Амая помітила певну схожість з Океанеттою. Вона збагнула, що у детектива виникли ті самі асоціації.

— З нею все буде гаразд. Вона — смілива жінка, здатна подбати про себе, — мовила Амая, маючи на увазі його тітку.

Він кивнув із серйозним виглядом, але Амая пильно стежила за ним і вловила знайомий вираз контрольованої люті, глибоку печаль, викликану наслідками стихійного лиха.

Якусь хвильку Шарбу споглядав довколишній хаос. Потім перевів очі на неї.

— Амає, я не можу поїхати.

— Але...

— Тобі буде складно потрапити до автобуса, та якщо ми спробуємо прорватися туди вдвох, у нас точно нічого не вийде.

— Причина інша, — сказала вона.

— Так, — зізнався він. — Причина інша. Я поклявся захищати це місто, а зараз воно в небезпеці. «Месники» розстрілюють людей, сотні осіб застрягли у своїх домівках і не можуть вийти. Якісь чоловіки влаштували різанину на стадіоні. Вбили кількох громадян, які проходили мостом Данцигер та каналом Індастріал. Нола піде під воду. Якщо я сяду в цей автобус, я почуватимуся щуром, який тікає з корабля, що тоне.

Амая затулила йому рота долонею.

Він поцілував її пальці, перш ніж стиснути її руку між своїми.

— Я мушу залишитися. Тут моє місце. Я працюю у поліції Нового Орлеана і не можу віддати рідне місто на поталу мерзотникам, які ставляться до моїх земляків як до злочинців. А ти не можеш марнувати час. Єдиний шанс упіймати диригента — випередити його. Ми не знаємо, чи спрацює ця хитрість, але ти маєш спробувати.

Вона зробила ствердний жест.

— Іди. Вполюй свою здобич.

— Наче собака-шукач? — пожартувала дівчина.

— Моя зіркова інспекторко.

Вони підступили до автобуса ззаду. Там чекав патрульний, який жестом попросив їх підійти.

Двоє озброєних солдатів охороняли передні дверцята, а ще двоє ходили уздовж черги, обираючи тих, кого можна запросити до салону. Один із них пройшов повз Боббі та Няньку. Побачивши, що юнак підтримує стареньку під руку, він звернувся до нього:

— Це ваша мати?

Боббі кивнув.

— Заходьте.

Люди, що стояли навколо, почали гучно протестувати, але солдат, не звертаючи на них уваги, продовжив відбір пасажирів.

Боббі рушив уперед, несучи Няньку на руках. Коли він наблизився до автобуса, інший солдат вказав на купу речей, де люди залишали згортки й пластикові торби, які останніми днями тягали всім містом. Крізь прозорий пластик Амая розгледіла світлини в рамках, плюшевих ведмедиків, іграшки, щось схоже на весільне вбрання, пір’я та намисто жовтого карнавального костюма капітана «креве».

Амая відчула, як по спині пробіг мороз. Вона міцно стулила повіки, намагаючись стерти з пам’яті чорно-білі зображення, що нагадали їй старі репортажі про арешти євреїв у краківському гетто, нагромадження одягу, який нацисти змушували їх кидати на землю.

— Одна маленька торба на одну особу, — повторював солдат. — Візьміть з собою документи, ліки, найбільш необхідні речі. Вам дадуть усе, що потрібно, коли ви приїдете до Х’юстона. — Боббі показав йому невеличкий наплічник, що висів на спині. Солдат швидко оглянув його й кивнув, пропускаючи в автобус.

Тим часом Амая розвернулася до Шарбу.

— Зброя. Я не показуватиму своє посвідчення. Ймовірно, що Ленкс стоїть у цій черзі або вже сів у автобус. І навіть якщо його тут немає, я не називатимусь агенткою ФБР, бо мені буде дуже важко пояснити, чому я не попросила про допомогу або не звернулася до військових, щоби зв’язатися з Квантіко. Я не можу дозволити йому забрати у мене пістолет.

— Він не забере у тебе пістолет, — проголосив Білл із серйозним виглядом.

— Чому ти так певен? Вони обшукують усіх.

— Поглянь на нього. Хлопчисько, який грається у солдата. Він не розрізняє Сполучені Штати й Афганістан. Йому все одно. Він зневажає людей, які втратили все. Для нього вони сміття, а він — швабра, обрана урядом для прибирання. А тепер поглянь на себе.

Ти — уособлення елегантності, чарівна біла жінка, що збирається сісти в автобус, ущерть забитий темношкірими.

Шокована, вона похитала головою.

— Що ти таке кажеш?

— Роби те, що мусиш, — поважно мовив він. — І не дозволяй йому обеззброїти тебе.

Амая знову перевела очі на чергу. Якась жінка прямувала до автобуса в супроводі двох синів-підлітків, що підтримували її під руки. Вона гірко плакала.

Один солдат звернувся до неї:

— Чому ви плачете, сеньйоро? Ми ж рятуємо вас.

Вона підняла голову й, окинувши його пильним поглядом, запитала:

— Невже ви справді так думаєте?

Близько одинадцятої вечора хтось із солдатів кивнув патрульному, а той покликав Амаю. Шарбу міцно обхопив її талію і поцілував у губи.

— Лови свою здобич, моя зіркова інспекторко.

Амая відповіла на поцілунок і пригорнулася до нього. Потім, не дивлячись йому у вічі, дівчина вивернулася з його обіймів і метнулася до підніжки. Вона надійно сховала гроші, кредитні картки й посвідчення, але, як і передбачалося, солдат помітив кобуру з пістолетом, прикріплену до її пояса.

— Сеньйорито, ви не можете пройти до автобуса зі зброєю.

— Я маю дозвіл, — прошепотіла вона, стараючись не привертати уваги.

— Байдуже. Слід дотримуватися правил. Жодної зброї. Вам доведеться залишити пістолет тут.

Почуваючись найжалюгіднішою істотою у світі, вона на мить стулила повіки. Потім позирнула на солдата й тихо заблагала:

— Послухайте, я подорожую сама. Мене мало не зґвалтували двічі. Якби не мій пістолет, їм би це вдалося. Не змушуйте мене їхати без захисту. — Вона вказала на спотворені горем обличчя за віконцями.

Солдат простежив за траєкторією її погляду. Він помовчав дві секунди, що видалися їй вічністю, після чого пропустив її. Амая піднялася у салон і влаштувалася на єдиному вільному місці біля проходу. Вона силкувалася розгледіти Шарбу в натовпі й побачила його, щойно вони рушили з місця. Він здійняв руку і не опускав її, доки автобус не зник із поля зору.

Жінка, яка сиділа попереду, дістала сховану в спідниці фотографію, підняла вгору, аби її молодий супутник міг краще роздивитися. Там була зображена дівчина-підліток із чорними очима й довгим кучерявим волоссям; поруч стояла молодша дівчинка, яка захоплено дивилася на неї. Обидві усміхалися. Старенька поцілувала світлину й ударилася в сльози.

— Все буде добре, няню, — заспокоював її юнак. — Ти житимеш зі мною. Я дбатиму про тебе, поки ми не повернемося.

— Пообіцяй мені, — попросила старенька.

— Обіцяю, няню. Ми повернемося.

Амая заплющила очі.

Поїздка до Х’юстона тривала шість годин. Дві години їх тримали в автобусі, перш ніж висадити на стадіоні «Astrodome». Двадцять хвилин Амая намагалася спіймати таксі й доїхати до агенції з оренди авто. Поїздка до Остіна тривала три години. Діставшись туди, вона витратила ще одну годину на пошуки району, вказаного в адресі, яку їй продиктував Ландіс. Близько опівдня вона зупинилася перед елегантним двоповерховим будинком на житловій вулиці. Амая проминула зелену зону на прибудинковій території, що відділяла парадний вхід від вулиці. Вона звернула увагу на маслянисту пляму неподалік від гаража. Було очевидно, що родина мала звичку залишати машину там, але зараз жодного автомобіля не було видно. Раптом з’явилася сусідка з дитячим візочком — вона перетнула сад, уважно розглядаючи гостю. Добре, що на заправці Амая умила обличчя, розчесала біляве волосся і зав’язала хвостик у вбиральні. Футболка була більш-менш нормальною на відміну від штанів — сухих і жорстких на дотик. Вона б віддала перевагу «мустангу», проте взятий в оренду «лексус», безсумнівно, свідчив на її користь.

— Їх немає вдома.

— Я приїхала в гості до сеньйори Девіс. Пообіцяла Наталі, що навідаюсь до неї, перш ніж вона народить... Я подолала тисячі миль, аби побачитися з нею. Хотіла влаштувати сюрприз.

Вельми правдоподібно. Вона надала інформацію, відому лише близьким людям. Водночас це пояснювало її втомлений вигляд.

Сусідка проковтнула наживку. Вона взяла немовля на руки, піднялася зі стільця на подвір’ї і, усміхаючись, підійшла до паркана, що відділяв два сади. Амая подякувала Богу, що вона не могла підступити ближче. Її штани смерділи.

— Тоді я першою розповім вам хороші новини. Сеньйора Девіс у лікарні, позавчора її поклали до пологового відділення.

Амая здивовано усміхнулася, підрахувавши, що це сталося невдовзі після її розмови з лікарем.

— Боже мій! Але ж вона мала поїхати до лікарні сьогодні вдень. Планові пологи.

Сусідка кивнула, остаточно впевнившись, що дівчина заслуговує на довіру.

— Як виявилося, природа має власні плани. Найскладніше буває з первістками, а потім усе відбувається значно швидше. Мій Джеремі теж народився на тиждень раніше, чи не так, мій любий? — мовила вона, цілуючи малюка.

— Ясно. А ви часом не знаєте, з ким залишилися Томас і Мішель? Здається, сеньйор Девіс у відрядженні, — закинула вудочку Амая.

Вона була певна, що така уважна сусідка була би в курсі, якби чоловік повернувся.

— Так, це правда, така вже у нього робота. Про дітей дбає Кетрін, мати Наталі. Вона переїхала до них, аби допомогти доглядати за новонародженим. Я бачила їх сьогодні вранці, коли вони виїжджали до лікарні. Усі нетямилися від щастя.

— Чудовий привід радіти. Ця дитина — подарунок небес. — Вона попрямувала до машини, не припиняючи усміхатися сусідці. — А ви не знаєте, хто у неї — хлопчик чи дівчинка? Хотілося би правильно обрати повітряні кульки, — докинула вона з серйозним виглядом.

— Хлопчик. Хоча їм було байдуже. Найважливіше, аби пологи пройшли легко. Вони вже мають сина і доньку.

— Наталі народжує у сімейній лікарні Сетон, якщо не помиляюсь?

— Так.

Перш ніж завести двигун, Амая визирнула у віконце:

— Якщо Роберт повернеться раніше, нічого не кажіть йому, будь ласка. Я постараюсь привезти мій сюрприз до лікарні.

Сусідка кивнула, задоволено усміхаючись.

Амая їхала близько години. Вона не врахувала можливості того, що пологи відбудуться раніше, і молилася, щоби Ленкс не дізнався про це. Діставшись лікарні, вона рушила до відділу рецепції.

— Я прийшла до сеньйори Наталі Девіс. Вона мала народити сьогодні, але, судячи з усього, це сталося майже на дві доби раніше.

Працівниця перевірила дані.

— Ми вже виписали сеньйору Девіс та її дитину.

— Це неможливо. Я щойно була у неї вдома. Мені сказали, що її мати та діти виїхали сюди.

— Зачекайте хвилинку, — попросила жінка, набираючи номер пологового відділення.

Повісивши слухавку, вона ствердно кивнула.

— Ваша правда. Її родина приїхала сюди. Сеньйора Девіс виписалася годину тому.

Амая щодуху помчала до виходу.

75. Помилка

Елісондо

П’ятниця, 2 вересня 2005 р.

Енґрасі вийшла з крематорію. Ідея відвідати похорон була помилкою. Само собою, ні Росаріо, ні будь-хто інший не могли завадити їй попрощатися з братом. Та їй було огидно дивитися на Росаріо, яка удавала з себе невтішну вдову, тож вона вирішила піти. Після короткої розмови із Флорою та Росаурою це бажання лише посилилося.

— Мама у жахливому стані. Вона дуже страждає. Не зважай на неї, тьотю, — мовила Рос, щойно побачивши її.

— Що ви маєте на увазі? Ви ж знаєте, що я майже не спілкуюся з вашою матір’ю.

— Ох, тьотю, буде краще, якщо ти дізнаєшся від нас, ніж почуєш від чужих, — заплакала Росаура.

— Мама не занесла твого імені до некролога, — пояснила Флора. — От що мала на увазі Рос.

Енґрасі зауважила, що Росаріо крутнулася на своєму сидінні у першому ряду і, підскочивши, метнулася до дошки, де були вивішені списки родичів небіжчика.

І справді, її ім’я — ім’я єдиної сестри Хуана — ніде не фігурувало, хоча згадувалися різні троюрідні брати, далекі й непрямі родичі.

— Тьотю, ми просимо тебе не звертати на це уваги. Будь ласка. Ти ж знаєш маму. Після смерті тата вона поводиться ще більш дивно. Це вплинуло на неї більше, ніж ми уявляли, — спробувала виправдатися Флора.

— Ти маєш підстави ображатися, — обійняла її Рос. — Будь-якого іншого дня я б не заперечувала, якби ти влаштувала скандал, але сьогодні ми благаємо тебе не сваритися з нею. Тато був шанованою людиною в Елісондо, всі дуже любили його. Ми б не хотіли, аби у людей залишилися неприємні спогади про похорон.

— Не хвилюйтеся. — Вона рушила до виходу. Обличчя племінниць виражали печаль і полегкість. Їй урвався терпець. Вона прийде згодом, коли цей фарс закінчиться.

Жінка попрямувала додому, розмірковуючи про те, що сталося.

З кожним кроком вона почувалася дедалі гірше.

Якою ж вона була наївною дурепою! Їй здавалося, що Амая могла прийняти хибне рішення, відмовившись приїхати. Звісно, вона нічого не сказала. Упродовж багатьох років Енґрасі була безмежно відданою тим, кого любила, тож інтереси Амаї завжди мали для неї провідне значення. Однак у глибині душі вона боялася, що настане день, коли племінниця пошкодує, що не попрощалася з батьком, але вже нічого не можна буде вдіяти. Тепер їй стало ясно, що її присутність на похороні — помилка. Вона була не єдиною, кого не внесли до списку прямих родичів. Туди не включили й Амаю. До неї ставилися як до померлої, до привида минулих часів, чиє ім’я стерлося з пам’яті всіх її рідних, наче вона ніколи не існувала.

Енґрасі перетнула міст і зупинилася там, де часто затримувалася Амая, біля таблички з назвою споруди — «Муніартеа». Теплий вересневий вітерець, що піднімався річкою, скуйовдив їй волосся — одне непокірне пасмо вибилося з-під пучка на потилиці.

Ніхто не мав помирати влітку, в таку гарну днину. Зими в Бастані були такими суворими, такими безжальними! Померти взимку здавалося чимось логічним, передбаченим сценарієм. Жінка звернула на колишню вулицю Сонячну, яка наразі виправдовувала цю назву. Діставшись своєї домівки, вона зачинила двері й, геть знесилена, усілася на сходах і заплакала.

Енґрасі любила свого брата. Вона часто сперечалася з ним, але з близькими людьми таке трапляється. Усі, хто знав Хуана, погоджувалися, що він був хорошим, добрим чоловіком. Звичайно, вони не знали того, що знала вона. Іноді доброти буває недостатньо — треба бути справедливим. Хуану бракувало сміливості вершити справедливість. Він дозволив вірусу цієї надмірної доброти заполонити його душу, перетворити його на святенника — слухняного й почасти лицемірного, відмовившись від будь-яких форм боротьби заради ілюзорної стабільності.

Хуан пройшов крізь емоційне пекло: останніми роками він дуже страждав через мовчанку Амаї, обожнюваної доньки, найулюбленішої з усіх його дітей. Він сумував за дівчинкою, яка з самого малечку любила годинами сидіти у пекарні, спостерігаючи за тим, як він працює; за дівчинкою, яка танцювала імператорський вальс, спираючись пучками пальців об його черевики; за дівчинкою, яка малювала червоні дугоподібні серця — саме так їх зображують дівчатка, що люблять свого тата; саме так їх ніколи не малюють дівчатка, вражені блискавкою. Утім, Амая мовчала не завжди: попервах вона часто писала йому типові дитячі листи, що рясніли сердечками й фразами «Я люблю тебе». Енґрасі давала Хуану читати її послання, а потім забирала собі, аби вони — не дай боже! — не потрапили до рук Росаріо. Згодом, у підлітковому віці, а особливо на перших курсах навчання в університеті, Амая писала дедалі рідше і зрештою припинила спілкування. Два роки тому вона повернулася зі Сполучених Штатів до Памплони і вступила до лав поліції. Відтоді вона жила в місті, проте жодного разу не навідалася до Бастану і не зустрілася з батьком. Останні дні його життя були особливо важкими. Безсило розпростершись на лікарняному ліжку, Хуан мовив до сестри кволим голосом:

— Амая не приїде, правда?

Їй було так боляче бачити його змарнілим, постарілим, ослаблим через недугу, що вона була ладна збрехати, пожаліти бідолаху. Однак Енґрасі пишалася тим, що жодного разу не обдурила брата. Траплялося, що вона казала йому гірку правду ціною власних сліз. Енґрасі вважала, що це потрібно йому, оскільки такі хороші люди, як він, часто тяжіють до самонавіювання і вводять себе в оману, бажаючи призвичаїтися до існування, що часом видається їм нестерпним. Та Енґрасі прийшла у цей світ не для того, щоб бути його янголом-охоронцем. З раннього дитинства вона допомагала Хуану не втрачати зв’язку з реальністю і тепер, коли наближалася його смертна година, не мала наміру нічого змінювати.

— Амая не приїде, — підтвердила вона.

Він стиснув губи.

— А вона знає, що?..

— Так, вона знає.

— Передаси їй послання від мене?

— Хуане... — запротестувала жінка.

— Скажи їй, що я завжди її любив і благаю пробачити мені.

— Хуане, прощальне послання від батька має бути іншим, не годиться доводити власній доньці, що ти її любиш.

— Але ж ти скажеш їй?

— Так, скажу. Не заради тебе, а заради неї. І не надто наполягатиму на тому, щоби вона вибачила тобі. Амая все життя намагається примиритися з тобою, жадає цього всім своїм єством. У певний період їй навіть здалося, що вона досягла мети. На жаль, здатність вибачати, так само як і здатність забувати, не залежить від нашої волі. Вона може віддалитися, не думати про тебе, удавати, ніби нічого не сталося, або намагатися жити далі. Однак наша дівчинка уціліла після трагедії, і та сила, що врятувала її, не визнає нічого, крім правди.

Енґрасі часто відвідувала його. Вони згадували дитинство, улюблені пісні, сімейні байки. Та одного дня Хуан знепритомнів і вже не отямився. Коли спливали останні години його життя, Росаріо не відходила від його ліжка і нікого не впускала до палати.

Задзеленчав телефон. Енґрасі підвелася зі сходів і рушила до вітальні, аби відповісти. Дзвонив Ігнасіо.

— Енґрасі, ти була у крематорії? Одна знайома жінка сказала мені, що бачила тебе, але ти відразу пішла.

— Так, моя зовиця не занесла мого імені до некролога. Амая теж не згадується.

— Якою ж лихою людиною треба бути.

— Нічого дивного, з нею все ясно. Я вирішила втекти, аби не тішити її моїм сумним обличчям. Мені й без того кепсько після втрати брата. Повернуся пізніше. Домовилася з працівником, що він попередить мене, коли всі розійдуться.

— Гадаю, ти не встигла розглянути присутніх, якщо так швидко пішла.

— Твоя правда. Не встигла.

— Річ у тім, що Росаріо прийшла у супроводі кількох незнайомих жінок. Не місцевих. Спершу я подумав, що це її сестри з Сан-Себастьяна.

— Ні, вона вже давно не спілкується з ними.

— Так, ти розповідала. Ось чому я придивився пильніше.

— І що?

— Енґрасі, там була вовчиця. Жінка, яка намагалася викрасти Амаю тринадцять років тому.

Енґрасі добре обміркувала відповідь. Запитати в Ігнасіо, чи певен він у чомусь, було рівноцінним серйозній образі. Цей неговіркий чоловік ніколи не плескав язиком даремно. Кожне його слово заслуговувало на те, щоби бути вирізьбленим у камені. Попри це, вона все ж таки наважилася спитати:

— Ігнасіо, а ти певен?

— Не менше, ніж в існуванні Бога.

— Минуло бозна-скільки часу...

— Тринадцять років. Але вона не змінилася, Енґрасі. І я маю на увазі не те, що вона «добре збереглася». Таке враження, ніби спливло кілька годин, відколи я бачив її востаннє.

Енґрасі кілька секунд помовчала, збираючись з думками.

— Ігнасіо, я вірю тобі, — обережно мовила вона. — Однак ми маємо знайти якесь логічне пояснення, чи не так? Припустімо, що це донька тієї жінки.

— Це перше, що спало мені на думку. Я навмисно підійшов до Росаріо висловити свої співчуття. Хотів глянути на її подругу зблизька. Вона теж упізнала мене.

— Вона щось сказала тобі?

— Ні, але вона посміхнулася мені. Енґрасі, її зуби навіки закарбувалися у моїй пам’яті. Нагадують молочні зуби малої дитини, що починають сточуватися і перетворюватися на щурячі через те, що вчасно не випадають і не замінюються постійними.

Працівник крематорію зателефонував їй о десятій і повідомив, що всі відвідувачі пішли — у приміщенні нікого не залишилося. Енґрасі зачекала до пів на одинадцяту. Вона запаслася термосом кави, адже не мала наміру спати. Згідно із сімейною традицією, родичі проводили першу ніч із небіжчиком. Ішлося про старовинний звичай, що сягав корінням у сиву давнину. Енґрасі вважала себе сучасною жінкою, проте залишала у своєму серці потаємний куточок для вірувань, згідно з якими відокремлення душі відбувається поступово. Вважалося, що смерть — повільний процес, що спершу померлий втрачає контроль над тілом, але має минути чимало неприємних, похмурих годин, перш ніж душа покине свою оболонку, немов слабкий, очманілий метелик, що випурхує з кокона. Недаремно в усіх релігіях світу існує молитва або ритуал захисту. Люди народжуються і помирають не за одну коротку мить. Поява на цей світ і прощання з ним передбачають дотримання певних правил. І вона — так само як і тисячі її попередниць — залишиться на нічне пильнування біля труни померлого родича.

«Треба виконати свій обов’язок», — сказала вона собі й, набравшись сміливості, вийшла з дому.

Мертвий Хуан був геть не схожим на живого. Серйозний, одягнений у новий костюм, він виглядав замисленим і сумним, що було йому не притаманно. Лише на губах грала легка усмішка щирого хлопчика, яку вона завше обожнювала.

За її спиною почувся якийсь шум, схожий на шелестіння вітру.

Росаріо.

Енґрасі дуже повільно розвернулася й опинилася прямісінько перед нею. Закутана у жалобне вбрання з голови до ніг, Росаріо була уособленням елегантності. Вона зупинилася біля розсувних дверей, чиї стулки злегка тремтіли. Поряд із зовицею Енґрасі розгледіла якісь темні постаті. То були не її племінниці.

Росаріо посміхалася якось дивно, особливо якщо врахувати, що вони розмовляли в крематорії і її чоловік лежав у труні.

— І де ж вона? — випалила жінка.

Енґрасі глибоко вдихнула повітря, просякнуте пахощами квітів. Їй стало цікаво, чи використовують працівники спеціальний освіжувач. Чому в цих місцях зазвичай пахне саме так?

— Про кого ти говориш?

— Ти знаєш, — терпляче відказала Росаріо.

Енґрасі видавила усмішку.

— Невже ти справді очікувала побачити Амаю тут?

— Я знаю, що вона тут. Ця мила дівчинка не може не попрощатися зі своїм татусем.

Енґрасі пильно дивилася на неї, осмислюючи значущість кожного жесту, кожного слова, кожного вчинку.

— Вона не приїхала, Росаріо. І ніколи не приїде. Даю тобі слово: я проживу довше за тебе лише для того, щоб утримувати її подалі від цього місця.

Губи Росаріо скривилися у гримасі ненависті, і на одну коротку мить Енґрасі побачила обличчя, яке її зовиця матиме за кілька років, коли остаточно втратить розум. Але цей час іще не настав. Поки що вона була енергійною і небезпечною. Чистісіньке зло.

Енґрасі ладна була присягтися, що Росаріо по-звірячому хекала, обмірковуючи відповідь.

— Не підкидай мені ідеї, Енґрасі, — прошепотіла вона. — Ми не вперше випатраємо її пса-охоронця.

Енґрасі вчепилася у труну свого брата, її коліна підломилися.

— Клята хвойда! — скрикнула вона, тремтячи від люті і страху. — Я — не собака! Якщо ти наблизишся до мене або до дівчинки, я відірву тобі голову. Клянуся пам’яттю про мого покійного брата, який забрав із собою в могилу всю доброту нас обох. Я відрізняюсь від нього, бо маю вдосталь сил і психологічних ресурсів, щоби не вважати твою загибель тягарем на моїй совісті. Я вб’ю тебе, Росаріо. І спокійно спатиму після цього.

Попри те що її тіло тремтіло, мов осиковий лист, і вона ледь трималася на ногах, її слова пролунали достатньо рішуче й переконливо, аби взяти їх до уваги.

Усмішка Росаріо згасла. Руки й голова трохи затряслися, як це буває при нервовому тику. Вона розвернулася і штовхнула розсувні двері. Її оточили темні постаті, що зачаїлися у напівтемряві.

Повітря прорізав несамовитий крик. Потім запала тиша. Легкий подув вітру і порожнеча за порогом. Вона пішла.

Енґрасі видихнула все повітря з легенів, намагаючись вирівняти дихання і вгамувати дрож. Потім вона перевела погляд на брата.

— Хуане, не пам’ятаю, чи казала я тобі це раніше, але твоя дружина — справжнісінька відьма.

76. Металізовані кульки

Остін, Техас Субота, 3 вересня 2005 р.

Мартін Ленкс, який останніми роками носив ім’я Роберт Девіс, зупинив машину перед будинком, де мешкала його родина. Саме так вчинив Бред Нельсон кілька днів тому у Флориді. Подібно до Нельсона, Ленкс замислено роздивлявся фасад будівлі. Проте, на відміну від поліціянта, він не відчував жодних сумнівів. Його не мучили жодні страхи, він не боявся, що його відштовхнуть. Ніщо не турбувало його, крім легкої втоми. Автобус, на якому він виїхав із Нового Орлеана, нестерпно довго повз до Батон-Руж, а коли вони дісталися туди, виявилося дуже важко орендувати автомобіль до Остіна. Мартін страшенно хотів прийняти душ і проспати десять годин поспіль. На жаль, це неможливо. Він розпланував кожен крок, кожну хвилину, кожне слово... Його приїзд, пологи, повернення додому. Вся родина мала зібратися у вітальні. Може, він попросив би Мішель трохи пограти на скрипці. Однак передчасна поява на світ третьої дитини змусила його прискорити хід подій. Здавалося, Господь вирішив поквапити його. Чоловік нахилився вперед, обпершись чолом об кермо так само, як це робив Нельсон. Він теж спробував молитися.

У нього нічого не вийшло.

Навпроти будинку він побачив припарковану машину своєї дружини й велику пляму бензину прямісінько під багажником.

Мартін мільйон разів просив її не ставити автівку там, а заїжджати до гаража. Останніми роками Наталі була дуже недбалою. Мартін не міг змиритися з цим і невтомно повторював, як треба паркуватися.

У гаражі було три вільних місця! Якою мовою необхідно втовкмачувати їй це? Прикро, що вагітність не покращила її поведінки.

За інших обставин Наталі принаймні постаралася б переставити машину, якби знала, що він вертається з відрядження. Утім, він мав сказати на її захист, що вона не чекала на нього сьогодні. Коли йому вдалося додзвонитися до лікарні й поговорити з нею, чоловік прикинувся засмученим через те, що не встиг дістатися міста, а потім бурхливо «порадів» народженню малюка. Пообіцяв приїхати наступного дня.

Не відриваючи погляду від автівки Наталі, Мартін сердито мотнув головою і скривив губи у гримасі, що нагадувала сардонічну посмішку.

Сьогодні вона припаркувала машину трохи далі від звичного місця, звільнивши простір для джипа її матері, що майже торкався хідника задніми колесами. Невдовзі на землі розіллється не одна пляма бензину, а дві. Сонце надавало блакитного блиску металізованим повітряним кулькам, прикріпленим до одного з віконець тещиного автомобіля.

Мартін розгледів напис «Хлопчик», виведений на роздутих гумових черевах. У нього народився ще один син, але ця подія зовсім не тішила його, адже означала одне: Господь знову піддає його випробуванню. Мартін Ленкс нахилився вперед і відкрив портфельчик, що стояв під сусіднім сидінням. Піднявши сідниці й витягнувши ноги, він дістав свій старий револьвер і сховав його під поясом, між сорочкою і тоненьким піджаком («Піджак трохи зім’явся», — незадоволено констатував він). Потім вийняв полотняну хусточку з верхньої кишені і, протерши скельця окулярів, згорнув її й поклав на місце. Наостанок чоловік пригладив коротке волосся на потилиці й вийшов із машини.

Проходячи перед парадними дверима, Ленкс злегка кивнув і звернув до кухні. Він стискав ключі у долоні, хоча знав, що вони не знадобляться, бо Томас і Мішель, як завжди, залишили двері відчиненими. Він сердито хитнув головою і глибоко вдихнув повітря через ніс.

Мартін старанно зачинив двері, не забувши накинути засув. Несподіваний візит сусідки не влаштовував його. Не варто ризикувати.

Запах немовляти був відчутним навіть на кухні. Присутність малюка приємно вразила його. То був знак, що віщував якусь надзвичайну подію, якесь диво. Так пахне щойно народжене створіння. Цей аромат асоціювався з обіцянкою винагороди, веселкою в небі, що проголошувала волю Господа, який давав йому безліч можливостей і благословляв його нове життя. Відколи Мартін дізнався про третю вагітність своєї дружини, він дедалі більше розумів, що цей хлопчик — передвісник кінця, послання вищих сил, якого він потребував, аби зірвати з обличчя пов’язку, що засліплювала його. Охоплений розпачем, чоловік запитував себе, чи завжди буде так, чи не нависло над ним прокляття, що знову і знову штовхало його в безодню помилок і поразок, яка поглинала його родину, а він, нещасна жертва обставин, міг лише молитися за упокій їхніх душ. Проте Господь зачиняє двері й відчиняє вікна. Невдовзі він збагнув Його задум. Він розпочне все з чистого аркуша, і наступного разу у нього вийде краще.

Мартін почув голоси своїх рідних у вітальні. Вони розмовляли тихо. Майже пошепки. Мабуть, дитина спала. Він вийняв револьвер, вперся ним у стегно й перетнув коридор.

Канапа у формі літери U, розвернута спинкою до дверей, дозволяла побачити голови Томаса і Мішель крупним планом. Вони сиділи обабіч його тещі. Наталі стояла навпроти. Жінка захоплено дивилася на немовля і навіть не звела очей, коли він підняв револьвер і притиснув дуло до голови тещі. Нічого не вдієш, їй судилося померти першою.

Почулося клацання зброї, знятої із запобіжника.

— Мартіне Ленксе, підніміть руки вгору. Я — агентка ФБР. Ви заарештовані, — мовила Амая, стоячи за його спиною і цілячись йому в голову.

Мартін сердито скривив рота.

Кетрін, Мішель і Томас рвучко підхопилися і стали біля Наталі та малюка, з іншого боку канапи. Вони з жахом дивилися на гостю. Немовля заплакало. Кетрін — теж. Дружина Ленкса тремтіла з ніг до голови, та найбільше Амаю непокоїв хлопчик. Він застиг на місці, не відриваючи погляду від батька.

— Тату, що відбувається? — долинув стишений голос дівчинки.

Мартін позирнув на своїх рідних і навіть дозволив собі усміхнутися.

— Усе добре, сонечку.

Амая кипіла від люті. «Заборони йому розмовляти з ними».

— Замовкніть і виконуйте мій наказ, Ленксе!

— Ви помиляєтесь. Мене звуть Роберт Девіс. Я не знаю нікого на ім’я...

— Мовчати!

Жінки тоскно застогнали, а схлипування дівчинки та малюка злилися в єдину мелодію.

«Треба заспокоїти заручників. Зроби це!»

— Нахиліться і стійте спокійно. Невдовзі все закінчиться.

Усі, за винятком підлітка, підкорилися.

«Зберігай спокій, — сказала вона собі. — Ти майже схопила його».

— Мартіне Ленксе, покладіть зброю на підлогу і підніміть руки.

Я не повторюватиму двічі.

Мартін, не випускаючи пістолет, повільно здійняв руки й почав розвертатися.

«Ні, щось пішло не так». Мартін рухався, хоча не мав би робити цього; він озирався, бажаючи подивитися на неї. Мартін мав п’ятдесят п’ять років, проте був худорлявим і підтримував гарну фізичну форму. Він оцінював її сили, хотів з’ясувати, наскільки вона небезпечна.

— Ані руш! — звеліла Амая, обхопивши зброю обома руками.

Дотик пістолета завжди заспокоював її, але цього разу все було інакше. 900-грамовий «глок», з яким вона тисячу разів тренувалася, несподівано видався їй напрочуд важким. Вона відчувала, як під пахвами виступають краплинки поту і стікають в улоговинку між грудьми.

Мартін умів визначати ступінь ризику й аналізувати ймовірні сценарії розвитку подій. Якби він був дурним, неуважним або божевільним, йому би не вдалося тікати від правосуддя цілих вісімнадцять років. Інших поліціянтів у будинку не було — вони би вже увірвалися до вітальні. Дівчина прийшла сама, і, судячи з її голосу, вона була юною і, безсумнівно, недосвідченою. Він вловив запах її страху, до якого домішувався інший — більш задушливий і зловонний.

Амая відразу зрозуміла, що хлопчик створюватиме проблеми. Про це свідчила його напружена поза. Виструнчившись, він визивно дивився на батька, наче бачив перед собою ворога. Амая здогадалася, що їхні відносини давно зіпсувалися. Підлітки мають добре розвинене шосте чуття, що дозволяє визначати аномалії у поведінці батьків. Цей радар, що живиться обожнюванням, щирістю і безмежною любов’ю, починає працювати, щойно дитинство добігає кінця. Люди багато говорять про любов батьків до дітей, але ніхто не любить своїх рідних так сильно, як малий хлопчик, і ніхто не судить їх так суворо, як це робить підліток.

— Вона каже правду? Ти хочеш убити нас, тату? — вкрай серйозно спитав хлопчик. «Тату» пролунало як лайливе слово.

Положення тіла Ленкса постійно змінювалося, і це змушувало Амаю рухатися. Якщо вона не стоятиме ззаду, у неї не вийде заломити його руки за спину й одягти наручники.

«Наручники? Він досі озброєний. Міцно тримає пістолет».

— Мартіне Ленксе, киньте зброю. Це останнє попередження.

— Тату, — знову подав голос хлопчик.

— Замовкни, Томасе. — Ленкс повільно розвертався до нього.

— Я не замовкну, — відказав той, підступивши на крок ближче до свого батька.

— Томасе, будь ласка... — заблагала перелякана мати.

Однак хлопчик ступив ще один крок уперед, поки сестра і бабуся намагалися завадити йому, тягнучись до нього, мов паростки виноградної лози.

— Тому ти крався ночами до кімнати Мішель?

— Замовкни! — звелів Ленкс. Він уже повністю розвернувся до сина. Їх розділяла лише канапа.

— Він заходив до твоєї кімнати? — запитала його дружина, дивлячись на доньку. На її непримітному обличчі промайнув якийсь новий вираз, що наділив її певною красою. Саме тоді Амая звернула увагу на її подібність із сином.

Дівчинка заплакала й кивнула.

— Він лякав мене. — зізналася вона.

В очах жінки читалася відраза до Мартіна, а в очах хлопчика — вирок батькові.

— Заради бога! — обурено скрикнув Ленкс. — Це ж моя донька.

Я б ніколи не торкнувся її. Ви ще більш збочені, ніж я думав, якщо могли вигадати таке. — Він опустив руки й оглянув зброю, наче раптом усвідомив, що міцно стискав її пальцями.

— Ленксе, підніміть руки! — наказала Амая, підвищивши голос. Вона зайняла більш зручну позицію для здійснення пострілу.

Ленкс витріщався на свого сина-підлітка так, наче вони були самі в кімнаті.

— Ні, — мовив Томас, — ти не торкнувся би її, але без жодних вагань повбивав би нас усіх. Я вже давно це знаю.

— Замовкни!

— Ти прорепетирував з Ендрюсами. Ось чому пропала скрипка Мішель.

— Замовкни, Томасе! Стули пельку!

— Ти не любиш нас, — дуже спокійно сказав Томас, констатуючи факт.

«Ти не любиш нас», — пролунав голос маленької дівчинки в голові Амаї.

— Замовкни! — гаркнув Ленкс, нервуючись дедалі більше.

«Замовкни!» — гаркнула її мати, наближаючись до неї.

— Ти ніколи не любив нас, — мовив Томас.

«Ти ніколи не любила мене», — мовила дев’ятирічна Амая.

— Я не любив вас?

«Він уб’є свого сина так само, як вона вбила тебе. Він вистрелить у нього».

— Наказую вам опустити зброю! — крикнула Амая.

Мартін Ленкс почув наказ. Здавалося, її голос повернув його до реальності. Події розгорталися з блискавичною швидкістю. Він розвернувся і тієї ж секунди вистрелив.

Амая здригнулася від сильного удару в груди, відчувши, як усе повітря виходить з її легенів. Вона впала горілиць. Одна половина її тіла залишилася у вітальні, а друга опинилася в коридорі. Оглушена, але притомна, вона слухала крики присутніх; немовля плакало. Дивно, що болю не було, але вона задихалася. Дівчина відкрила рота й зробила глибокий вдих, прагнучи заповнити порожнечу, що стрімко збільшувалася. І тоді її пройняв біль. Різкий, всеохопний.

Смертельний. Нажахана, вона підняла голову в намаганні щось побачити. Маленька темна пляма розміром не більше монети розповзалася саме там, де — вона знала це напевно! — була верхівка її серця.

«Шок, викликаний пострілом. Звичайний шок. Ти тисячу разів читала про такі стани. Годі думати про кулю в твоєму тілі».

Амая спробувала піднести руку до пораненого місця і помітила, що все ще стискає пістолет. Їй подумалося, що інструктор пишався би нею.

«Тримай зброю так міцно, ніби хтось намагається відібрати її у тебе», — сказав Сальвадор, коли навчав її стріляти у Памплоні. Передсмертні думки видалися їй цікавими. Вона здійняла другу руку й інстинктивно намацала місце, куди влучила куля, згадуючи бронежилет, який була змушена залишити в Новому Орлеані, перш ніж сісти в автобус. Їй ввижався голос інструктора, який мовив таке: «У світі немає захисту від куль. Поліціянта врятує не бронежилет, а вправність».

Здалеку долинав вереск переляканих людей. Канапа заважала їй роздивитися, що відбувається, проте вона розпізнала голос хлопчика, який благав про допомогу. Захекана, вона обперлася об підлокітник і затамувала дух, оскільки кожен ковток повітря завдавав їй такого пекельного болю, що в очах темніло, і виникала загроза знепритомніти. А непритомніти не можна. Таким було друге правило для пораненої людини. Не випускаючи пістолет, вона поповзла в глиб кімнати, піддавшись спокусі оглянути місце на підлозі, де Ленкс поцілив її. Крові не було. Куля застрягла всередині. Уява намалювала шматочок металу біля її серця, пошкоджені тканини, перерізані вени.

«Припини. Це шок, викликаний пострілом».

У вухах відлунювала глуха пульсація — серце оленятка шалено калатало.

«Якщо ти піддасися паніці, то спровокуєш тахікардію. Почнеться фібриляція передсердь, і тоді...»

Вона знову обмацала рану і трохи натиснула на неї, уявляючи траєкторію кулі. Біль пройняв її з обох боків, але наступної миті став більш стерпним.

«Вибачте, інструкторе. Мені доведеться зробити це однією рукою, але обіцяю вам, що я відпущу зброю лише тоді, коли мене вб’ють», — розвеселившись, подумала вона.

Амая пробиралася далі, спираючись на лікті та п’ятки. Крики хлопчика, плач новонародженого, виття жінок спонукали її рухатися швидше. Вона усвідомлювала, що майже нічого не бачила. Мозок виділяв велику кількість адреналіну з метою виживання, викликаючи часткову сліпоту — здавалося, вона дивиться крізь стару підзорну трубу. Осяяна яскравим техаським сонцем вітальня перетворилася на темний тунель, подібний до того, який описували люди, що вціліли після перестрілки.

Дівчина дісталася канапи. Треба було підвестися, але вона розуміла, що не може звільнити руку, що лежала на грудях. Друга рука, що тримала зброю, служила їй чимось на кшталт кригоруба, завдяки якому вона перекотилася через підлокітник і виштовхнула себе з достатньою силою, аби стати навколішки. Ідея підняти голову була невдалою. Шкіра вкрилася плівкою поту, до горла підступила нудотна хвиля, і вона мало не впала. Довелося визнати, що їй не вдасться випростатися. Щосили чіпляючись за канапу, зіщулившись так, неначе її мучили блювотні позиви, напівпритомна Амая незграбно поповзла на колінах. Найважче було боротися з потребою вдихнути повітря, що було життєво необхідним, але вбивало її, змушуючи стогнати від болю, ускладнюючи її спроби повернути гостроту зору й розгледіти щось крізь туман, яким гарячка застилала їй очі.

Ленкс навалився на свого сина. Осідлавши хлопця, він намагався цілитися у нього, а хлопчик насилу відвертав від себе зброю, обхопивши її обома руками. Тим часом його мати та сестра істерично верещали. Амаї здалося, що хтось подзвонив у двері, а потім кілька разів постукав... Вона спрямувала дуло пістолета на Ленкса. За нормальних обставин постріл би вже пролунав, однак вона усвідомлювала, що може ненароком влучити в когось із родини. Вона нахилилася, докладаючи неймовірних зусиль, щоби тримати чоловіка на мушці, але слабкість взяла гору, зваливши її вниз, неподалік від місця, де Ленкс продовжував битися зі своїм сином. Немовля заходилося плачем. Тоді Амая все ж таки звільнила руку, якою здавлювала груди, бо їй була потрібна опора. Голова розколювалася від болю. Дівчина відчула, що її ось-ось знудить. Неспроможна високо утримувати зброю, вона опустила її, уперлася дулом у ногу Ленкса й вистрелила.

Мартін завив, як дикий звір, і витягнув шию, силкуючись роздивитися місце, де вибухнула кістка. Коли він завалився на бік, усі побачили білуваті сухожилля й уламки кісток, що нагадували розпущену квітку, чиї шипи проштрикнули тканину ретельно відпрасованих штанів. Револьвер випав з його рук.

«Підбери зброю згодом. Спершу треба одягнути на нього наручники».

Метнувшись до Ленкса, Амая притиснула його до підлоги, грубо вивернула лікті й защепнула наручники. Потім — майже всліпу — обмацала всю поверхню в пошуках револьвера. Поклавши його в кобуру, вона перевела погляд на Томаса, який заворожено дивився на зброю, і зробила заперечний жест. І тільки тоді — спітніла й знесилена — агентка дозволила собі впасти поряд із Ленксом. Його рідні втекли з вітальні. Вони щось кричали в глибинах будинку і телефонували до поліції. Закутий у кайданки, почасти залитий її кров’ю, Ленкс мовчки лежав і з відразою дивився на Амаю. Навіть у такій приниженій позі він не втратив своєї пихатості, притаманний йому вираз моральної вищості нікуди не подівся.

— О господи! Від вас смердить сечею, — сказав він, розпізнавши різкий аміачний запах, який раніше не міг визначити.

Важко дихаючи, Амая позирнула на нього. У голові паморочилося, вона очікувала, що будь-якої миті знепритомніє.

— Ідіот, — насилу вимовила дівчина. Вона не зомліла.

Він сказав правду: від неї смерділо. Вона здійняла руку, якою прикривала рану. Поганий знак. Кров чорніє, коли настає смерть, або набуває подібного темного відтінку в місячному сяйві. Щоправда, останніми хвилинами їй дихалося краще. Розірвавши футболку, Амая оглянула вхідний отвір кулі. Одним ривком вона витягла продірявлений мішечок із козячої шкіри, з якого текла та зловонна чорна рідина. Піднесла його до обличчя і принюхалася. Звідти доносився огидний запах гнилі та смерті. У самісінькому центрі виднілася матова бурувата куля, що нагадувала коштовний камінь у калюжі смоли. Не вірячи власному щастю, дівчина торкнулася грудної клітки й обмацала вкрите синцями місце, де відчувався біль. Жодної рани. Вона лишилася цілою і неушкодженою.

Амая розвернулася до Ленкса і вдивилася в його обличчя, здивована власною проникливістю. Та сама стрижка, той самий повсякденний костюм, той самий охайний вигляд. За вісімнадцять років геть нічого не змінилося. Він навіть носив ту саму модель окулярів (зараз вони звисали з його вуха). Чоловік, який дотримувався традицій. Поганих традицій.

Вона мовила до нього:

— Мартіне Ленксе, ви заарештовані за вбивство вашої матері, вашої дружини та ваших дітей, скоєне у Медісоні вісімнадцять років тому; за вбивство родини Ендрюсів у Ґальвестоні, вчинене вісім місяців тому. Вас затримано за підозрою у вбивстві щонайменше шести сімей у різних регіонах країни, а також за замах на вбивство вашої власної родини сьогодні в Остіні, Техас. Ви маєте право... — Вона перелічувала його права, поки до вітальні забігали поліціянти Остіна.

77. Нормальний чоловік

Будівля імені Едґара Гувера, штаб-квартира ФБР, Вашингтон

П’ятниця, 16 вересня 2005 р.

Амая підписувала купу заяв, сидячи навпроти директора в його кабінеті. Того дня Джим Вілсон одягнув бірюзовий костюм, аби конкурувати з Вердоном. Поганий вибір. Цей колір йому не личив. Вердон стояв трохи далі, обпершись об вікно, що виходило на бульвар Пенсильванії. Він нагадував імпозантного капітана флоту — діаметральну протилежність директора Вілсона.

Амая надряпала свій підпис на десятку різних документів, після чого з полегшенням відкинула ручку і позирнула на свій багаж, що стояв біля дверей.

— Ви певні, що не передумаєте і не захочете залишитися? — спитав директор, побачивши вираз її обличчя.

— Так, я певна. — Вона простягла йому папери.

— Я наполягатиму. Для ФБР буде краще, якщо ви переглянете своє рішення.

— Помер мій батько, коли Катріна підступала до Нового Орлеана, — відказала Амая, не вдаючись до пояснень. Вона вперше вимовила це вголос. Можливо, саме тому її слова пролунали достатньо емоційно й переконливо для директора.

Вілсон зрозумів, що Дюпре повідомив їй сумну звістку. Він оцінювально глянув на неї. Безперечно, ця інформація свідчила на її користь. Ловити злочинця під психологічним тиском, із таким важким тягарем на серці...

— Розумію. Можливо, згодом.

Вона зробила невизначений жест.

— Як вам відомо, ви маєте співпрацювати з судовими психіатрами, які вивчають профіль Ленкса. Такий персонаж — ще й живий! — цінний подарунок для тих, хто досліджує поведінку злочинців.

— Звичайно.

Вілсон перевірив наявність підпису в нижньому кутку кожного аркуша. Попри внутрішні конфлікти, спецоперація була проведена бездоганно й завершилася арештом небезпечного серійного вбивці, який останні вісімнадцять років посідав перше місце у списках осіб, що перебували у розшуку ФБР. Найважливішу роль відіграла тимчасова агентка, запрошена Алоїзієм Дюпре до його елітної групи польових агентів.

Найважче їм далися перемовини стосовно її повернення до Іспанії. Вони всілякими способами намагалися довести їй, наскільки важливо представити її журналістам як агентку ФБР.

Дівчина виявилася такою впертою, що зрештою їм довелося визнати свою поразку. Вона зробила поступку, виступивши на пресконференції разом із Джонсоном, який майже одужав після травми плеча, але мав носити перев’яз, що надавав йому подібності з романтичним героєм.

До них приєднався директор Вердон. Одягнена в костюм із логотипом ФБР, Амая була уособленням професійної компетентності. У стислій біографічній довідці наводилися її досягнення починаючи з дванадцяти років — чудові оцінки, назви престижних американських коледжів, де вона навчалася, Університет Лойоли, наукові звання, бездоганна професійна підготовка і сумлінна служба у ФБР (не уточнюючи, що вона дала присягу лише два тижні тому).

На екрані телевізора, що стояв за спиною Вердона, знову і знову прокручувалися кадри пресконференції. Зображення Амаї та Джонсона крупним планом чергувалися зі світлиною, взятою з офіційного архіву агента Дюпре.

Останніми днями головною сенсацією були новини про «різника родин», як охрестили його журналісти. Репортажі рясніли старими чорно-білими знімками маєтку Ленкса в Медісоні, де він убив свою першу родину вісімнадцять років тому, й останніми фотографіями його будинку в Остіні. Також додавалися портрети сеньйори Девіс, яка ховала обличчя, стараючись прошмигнути до власної домівки, і юного Томаса, який дивився прямо в об’єктив. А ще — панорама Нового Орлеана з висоти пташиного лету і низка світлин із різних зруйнованих ураганами місць, представлених як ферма Джонсів або будинок Міллерів (хоча це не відповідало дійсності). Амая усміхнулася, побачивши Клейтона Грея, який виклав свою теорію про «мокру наречену», тримаючи в руках фотографії рідних Ленкса, відзняті в його студії, й окремий портрет Ленкса, що вражав загадковою посмішкою Джоконди. Крім того, Грей згадав про свій талант тлумачити міміку та жести, відзначений однією агенткою ФБР, докинувши, що має намір вступити до університету і вивчати невербальну мову після виходу на пенсію. Потішила її й оповідь маленького Альберта про те, як він уникнув смерті двічі за день: вперше, коли укрився від торнадо, і вдруге, коли побачив Ленкса біля ферми Джонсів. Судячи з усього, батько Альберта не хвилювався через те, що телевізійники мучать його сина. Гроші все вирішили. Хлопчик досі носив пов’язку на нозі. Амая замислилася, чи була в цьому потреба.

Усі випуски новин починалися з повідомлень про Мартіна Ленкса. Їй було відомо, що автори спеціалізованих програм прагнули роздобути інформацію для створення документальних фільмів про маніяка, чия історія заворожила всю країну. Весь світ. Люди були ошелешені холоднокровною розправою над його першою сім’єю і патологічною одержимістю, з якою він відтворював сценарій попереднього життя. Кожна нова деталь, кожне нове відкриття, що стосувалися життя такого пересічного й водночас незвичайного чоловіка, як Ленкс, були проаналізовані цілою армією телевізійних експертів, які докладно розбирали геть усе — починаючи від його погляду і закінчуючи манерою одягатися. Амая від душі посміялася, коли графолог безапеляційно проголосив, що підпис «Роберта Девіса» свідчив про агресивну, авторитарну вдачу. Все було прораховано й визначено наперед. Навіть його дружини були дещо схожими. Він мав однакову кількість дітей, що народились у тій самій послідовності. Його будинок в Остіні не був таким розкішним, як успадкований від батьків маєток у Медісоні, проте вирізнявся тим самим класичним стилем, чіткими строгими лініями. Непримітний працівник кредитної агенції перетворився на непримітного інспектора у страховій компанії. Скромний. Діловий. Стриманий. Неговіркий, але чемний та вихований. Шоковані колеги реагували передбачувано, без упину повторюючи: «Він здавався цілком нормальною людиною! Неймовірно!»

Безперечно, найбільше уваги привертав той факт, що Мартін Ленкс анітрохи не змінився за всі ці роки. Та сама коротка стрижка. Той самий охайний, не надто дорогий костюм. Ті самі сірі краватки й навіть та сама модель окулярів у роговій оправі, що, на його думку, надавала йому респектабельного вигляду, про який він завжди мріяв. Ленкс регулярно відвідував церкву, був активним парафіянином. Двічі купляв автомобіль тієї ж моделі. Сховався в усіх на видноті. Нормальний чоловік.

Директор Вілсон вимкнув телевізор і мовив до Амаї:

— Ну що ж, агентко Саласар, ви ще встигнете намилуватися собою на екрані. Упродовж наступних місяців ваше ім’я лунатиме звідусіль. Агентка, яка заарештувала найобережнішого вбивцю з усіх, на кого поліція полювала останніми роками. Ви, певно, пишаєтеся собою.

— Дякую, сеньйоре, я лише виконувала свою роботу.

— Не будьте такою скромною, вам це не личить. Попри мою байдужу інтонацію, я щиро вітаю вас. Ваше ім’я потрапить до списку найкращих агентів за всю історію існування ФБР. Ви затримали винищувача родин, який стріляв у вас упритул. І вся ця операція проходила під моїм керівництвом, — усміхаючись, докинув він.

Вона вдихнула повітря (їй досі було важко робити глибокий вдих) і мовчки кивнула. Директор Вілсон не завершив своєї промови.

— Коли я дізнався про ваше існування завдяки звіту, я сказав агенту Дюпре: «Талант не виправдовує зухвалості».

— Я не хотіла бути зухвалою, — відказала вона.

— Не виправдовуйтесь, ви таки зухвала. Безперечно, вас навчав найкращий вчитель. Що ви можете розповісти нам про агента Дюпре?

Амая трохи помовчала, збираючи думки докупи. Їй було важливо зосередитися. Вона вже давала ці свідчення щонайменше десять разів — в усній і письмовій формі — і розуміла, що їй доведеться повторити їх ще десяток разів.

— Коли я востаннє бачилася з агентом Дюпре, ми з агентом Джонсоном і детективом Шарбу збиралися повернутися до Нового Орлеана, виконуючи його накази, оскільки працівники аварійно-рятувального відділу повідомили нам про злочин, чиї характеристики збігалися зі способом вчинення вбивств, обраним Мартіном Ленксом, якого слідчі називали «диригентом». Агент Дюпре одужував після загострення серцевої хвороби, і з ним залишився детектив Булл. За кілька годин до від’їзду ми виявили місце, де викрадачі тримали жертв. Хижку рибалок у жахливому стані, що пішла під воду, щойно ми вийшли звідти. Дівчаток там не було, проте ми знайшли деякі докази, які дозволили нам вийти на слід одного зі співучасників — Домініка Даррела. Гадаємо, він був посередником. Ймовірно, що їх перевезли до Батон-Руж, аби віддати замовникам. Може, Дюпре переконав Булла погнатися за Даррелом після того, як ми повернулися до Нового Орлеана.

Вілсон глянув на Амаю і зробив дивний жест, немовби згортаючи вовняний клубок.

— Так, я в курсі. Те саме ви написали у вашому звіті, те саме повідомив Джонсон. Ми не маємо свідчень детектива Шарбу, — провадив далі Вілсон, — тому що не мали можливості поспілкуватися з ним. Ситуація в Новому Орлеані дуже складна. Телефонний зв’язок не відновлено; сповіщають про тисячі загиблих і зниклих безвісти. Утім, я гадаю, якби нам вдалося поговорити, Шарбу повторив би те, що сказали ви двоє.

Амая на секунду опустила очі, намагаючись витіснити спогади про Шарбу та його слова про людей, що полювали на нього.

— У Дюпре стався серцевий напад. Зрозуміло, що причина невідома: немає ні документів, ні способів зв’язатися з персоналом.

Всі, хто перебував у «Черіті», були евакуйовані, а будівля оголошена зруйнованою. Попри те що Дюпре потрапив до лікарні й розслідував справу диригента, група вирішила поїхати на болота, оскільки хлопчик Джейкоб Емеріт, — Вілсон прочитав фразу, написану у звіті, — чув, як викрадачі говорили про це місце.

— Дюпре так вирішив, — уточнила Амая.

Джонсон здійняв здорову руку, просячи дозволу висловитися.

— Лікарня мала мінімальні запаси. Їм ледве вистачало пального на п’ятнадцять годин роботи генератора. Вони не мали нічого, крім знеболювальних. Ні операційних, ні ліків. Саме тоді агентка Такер повідомила нам про спецоперацію у Флориді й затримання Бреда Нельсона, якого вважали диригентом. Розслідування добігло кінця. Ми застрягли в місті, що неначе перенеслося в минуле, опинившись у кам’яному віці. Дюпре дійшов висновку, що нам слід долучитися до розкриття іншого злочину, свідками якого ми стали.

— Так, — оглушливо пролунав голос Вердона. Вони й забули, що він стояв біля вікна. — Поза всяким сумнівом, ураган Катріна і катастрофічний стан Нового Орлеана — найкраще алібі для вас. Перепрошую, я сказав «алібі»? Я мав на увазі пояснення вашого вчинку.

Чоловік із демонстративною повільністю рушив до столу, прагнучи посилити напруження незручною мовчанкою. Наблизившись до Вілсона, він мовив:

— Агент Дюпре досі не вийшов на зв’язок. Чи маєте ви якесь пояснення?

— Взагалі-то, — пробурмотіла Амая, дивлячись на Джонсона, — нам не треба пояснювати, наскільки жахливою є нинішня ситуація у Новому Орлеані. Виїжджаючи з міста, ми мало не загинули, а коли повернулися, агент Джонсон отримав поранення під час перестрілки. Ми забрали єдиний човен, який мала наша група. Дюпре був дуже хворий, коли ми залишили його під доглядом детектива Булла й місцевого знахаря — єдиного, хто міг запропонувати більш-менш нормальні медичні послуги.

— І тоді Дюпре сказав вам, що повернеться до Нового Орлеана, коли його стан поліпшиться, — припустив директор.

— Якщо точніше, він мав намір повертатися, коли в місті стане безпечно, — втрутився Джонсон. — Сумніваюсь, що ця мить настала. Ви навіть не уявляєте, що там коїться. Ситуація погіршується щогодини, умови проживання є жахливими. Солдати виселяють людей з їхніх домівок, а поліція все ще знаходить трупи тих, хто застряг у своїх будинках, потонув унаслідок бурі, коли рівень води піднявся, або помер від спраги на мостах Міжштатної автомагістралі. Стоїть тридцятип’ятиградусна спека. Немає ні питної води, ні харчів. Снайпери — «народні месники» — відкривають вогонь по всіх, хто їм не подобається. — Він вказав на своє плече. — Те місце найбільше нагадує пекло на землі.

— Усе як я казав, — підсумував Вердон. — Ідеальне алібі.

Роздратоване зітхання Джонсона було чути в усьому кабінеті.

Безумовно, агент, поранений під час виконання службових обов’язків, міг дозволити собі поводитися менш формально.

Вердон відвів погляд. Вілсон підхопив естафету.

— Той самий привід, яким ви скористалися, аби не зв’язуватися з нами, не просити підмогу, не повідомляти про нові підозри...

Амая починала втомлюватися. Ці двоє знову втягували її у свої дивні ігри, якими так захоплювалися. Їй набридли їхні допити. Дівчина не розуміла, до чого хилять директори. Теоретично саме вони були найбільш зацікавленими особами в розробці «офіційної версії».

— Ви натякаєте, що наші дії не були достатньо обґрунтованими? Якщо це справді так...

— За всієї поваги до вас, панове директори, — перебив Джонсон, — варто уточнити, що ми не мали жодних доказів, жодних зачіпок. Не було ні висновків експертів, ні порівняльного аналізу, ні балістичного звіту. Ми не зіставляли риси обличчя, голос, почерк. Жодних свідків, жодної підтримки криміналістів і судмедекспертів. Трупи останніх жертв досі гниють на місцях події, оскільки ніхто їх не вивозив. Не забувайте: офіційно вважалося, що диригент уже затриманий. Інспекторка Саласар вистежила Ленкса завдяки своїй інтуїції природженої слідчої. Наскільки вам відомо, вона визначила, що це він, після того як приїхала до нього додому і познайомилася з його родиною. До тієї миті вона не володіла достовірною інформацією, яку могла би повідомити ФБР. І саме тоді, коли Саласар розмовляла з дружиною та дітьми Ленкса, він повернувся, аби вбити їх. Її перебування в тому місці — справжній подарунок долі. Якби її там не було, Ленкс залишився би невловимим привидом, що дурив усіх нас останні вісімнадцять років.

На обличчях Вілсона й Вердона читалося, що вони не дуже переконані.

— Єдині, кого нам вдалося знайти, — це родина Емерітів, дідусь і бабуся Джейкоба Емеріта, — мовив Вердон. Він трохи помовчав, спостерігаючи за реакцією Амаї та Джонсона. — Сеньйора розповіла нам про те, як Барон Субота викрав її онучок, як її чоловік стріляв у зомбі, як він отримав поранення, коли нападники намагалися вирвати його серце, як один з агентів прийшов їм на допомогу і зазнав інфаркту, коли побачив обличчя живого мерця.

Джонсон не ворухнувся, проте Амая вигнула брову замість відповіді.

— Звичайно, ви нічого не чули про злочинну організацію «Самеді», — докинув Вілсон.

Амая злегка скривила губи й заперечно хитнула головою.

Вердон розгорнув картонну теку, що лежала на столі, і передав Амаї та Джонсону дві копії якогось документа.

— Це звіт, надісланий з офісу шерифа Батон-Руж, Луїзіана.

Амая та Джонсон почали читати текст. Вердон пояснив докладніше:

— Вчора вранці детектив Джейсон Булл із новоорлеанської поліції попросив підмогу під час перестрілки на околицях міста. Згодом детектив заявив, що опинився там, переслідуючи чоловіка, підозрюваного у викраденні Белли та Анії Емеріт після проходження урагану Катріна в Новому Орлеані. Булл не знав, чи вийшов на слід справжнього зловмисника, поки волею випадку не став свідком передачі неповнолітніх полонянок групі озброєних людей, які відкрили вогонь, щойно детектив назвав себе. Він гадає, що поранив щонайменше одного з них, проте підозрюваний — Домінік Даррел — та його спільники втекли. Наразі дівчатка у безпеці, їх обстежують лікарі. Батьки невдовзі приїдуть.

— Чи супроводжував агент Дюпре детектива Булла? — спитав Джонсон.

Вердон позирнув на агента, після чого нахилив голову вбік і видихнув усе повітря через ніс.

— Звісно ні, — відказав він. — Згідно зі свідченнями детектива, агент Дюпре залишився під наглядом каджунського знахаря, тому що був заслабкий для подорожі. Шериф Террбонну щойно підтвердив, що плавучий будиночок, де, ймовірно, перебував агент Дюпре, повністю затоплений. Шериф вважає, що будівлю зруйнувала Катріна, але визначити це доволі складно. Жодних тіл усередині не виявлено, хоча їх міг віднести штормовий приплив, що виштовхнув до Мексиканської затоки тонни води й багна.

Амая зітхнула.

— Навіть не знаю, що сказати. Сподіваюсь, що агент Дюпре вибереться звідти живим і його незабаром знайдуть.

— Згоден.

— Ми закінчили? — спитала вона.

Агенти підвелися і потиснули їм руки на прощання. Перш ніж Амая вийшла слідом за Джонсоном, Вердон зазирнув їй у вічі.

— Талант чи зухвалість? — мовив він.

Вона благодушно усміхнулася.

— Інтуїтивне відчуття.

Коли двері затріснулися, обоє чоловіків довго мовчали. Жіноча енергія неначе розливалася у повітрі заворожливими пахощами.

Вілсон із сумом зітхнув і, бажаючи розірвати чари, заговорив першим:

— Ця інспекторка постійно створювала проблеми. Може, буде краще, якщо вона поїде.

Вердон окинув його пильним поглядом.

— Серйозно? Вісімнадцять років, Вілсоне. Вісімнадцять років, — повторив він, маючи на увазі термін, упродовж якого ФБР полювало на Ленкса.

Вілсон стиснув губи, жалкуючи про свої слова.

— Ні, звичайно ні. Було б краще, якби Саласар залишилася. Вона зухвала й талановита, але з часом ми би приборкали її.

— Так само як приборкали Дюпре?