Дитинство

1

Вони жили в житловому масиві на околиці міста Вустер, між залізницею і національною автострадою. Вулиці того масиву мали назви дерев, але дерева ще не виросли. Їхня адреса була Тополина авеню, 12. Усі будинки масиву були нові та однаковісінькі. Їх збудували на великих ділянках червоної глинистої землі, де не росло нічого, між ними тяглися дротяні огорожі. На затиллі кожного будинку видніла невелика хатинка, що мала тільки одну кімнату і туалет. Хоча слуги не було, ті приміщення однаково називали кімнатою служника і туалетом служника. Кімнату служника використовували як комору, де складали газети, порожні пляшки, зламаний стілець і старий кокосовий матрац.

У закутку подвір’я поставили пташиний вольєр і посадили туди трьох курей, які начебто мали нести яйця. Але кури хиріли. Дощова вода, нездатна ввібратися в глину, калюжами стояла на подвір’ї. Пташиний вольєр перетворився на сморідне болото. В курей поопухали лапи, шкіра стала наче слонова. Хворі й жалюгідні, вони вже не неслися. Мати порадилася із сестрою в Стелленбоші, і та сказала, що кури знову почнуть нестися тільки тоді, коли відрізати рогові нарости під їхніми язиками. Тож мати одну за одною затискала курей між коліньми, тиснула їм на щелепи, аж поки вони роззявляли дзьоб, і кінчиком кривого ножа штрикала їм у язики. Кури зчиняли ґвалт, борсались, аж очі їм випиналися. Хлопчик здригнувсь і відвернувся. Уявив собі, як мати відбиває м’ясо в кухні на столі й ріже його на квадратики; уявив собі її закривавлені пальці.

До найближчих крамниць було кілометра півтора по дорозі, обсадженій блідими евкаліптами. Мати, опинившись у замкненій коробці дому в житловому масиві, цілий день не мала іншої роботи, крім чистити й прибирати. Щоразу, коли здіймався вітер, тонесенький вохряний глиняний пил вихорився з-під дверей, сіявся крізь шпарини віконних рам, з-під карнизів, зі швів між панелями стелі. Після бурі, що тривала цілий день, шар пилу перед фасадною стіною сягав кількох сантиметрів.

Вони купили пилозбирач. Мати щоранку тягнула його з кімнати в кімнату, всмоктуючи пил у ревуче черево, на якому усміхнений червоний гоблін стрибав, немов через бар’єр. Чому гоблін?

Хлопчик грався з пилозбирачем, рвучи папір і спостерігаючи, як клаптики піднімаються по трубі, наче листя на вітрі. Тримав трубу над мурашиною стежкою і всмоктував мурах, яких чекала загибель.

У Вустері є мурахи, мухи і справжня навала бліх. Від Вустера лише сто сорок п’ять кілометрів до Кейптауна, але тут усе гірше. Блохи кусали ноги вище шкарпеток, а коли хлопчик розчухував укуси, з’являлися струпи. Інколи так свербіло, що вночі годі було заснути. Він не розумів, навіщо вони взагалі покинули Кейптаун.

Не мала спокою й мати. «Я б хотіла мати коня, — казала вона. — Тоді принаймні я б могла їздити у велд[1]». — «Коня! — вигукував батько. — Ти хочеш бути леді Ґодівою?»

Коня вона не купила. Натомість, не попередивши, придбала велосипед — не нову, пофарбовану в чорне жіночу модель. Велосипед був такий великий і важкий, що хлопчик, спробувавши сісти на нього на подвір’ї, не зміг прокрутити педалі.

Мати не вміла їздити на велосипеді, можливо, не вміла і їздити верхи. Вона купила велосипед, сподіваючись, що їздити на ньому неважко. А тепер не могла знайти нікого, хто б навчив її.

Батько не міг приховати радості. «Жінки не їздять на велосипедах», — казав він. Але мати не поступалася. «Я не хочу бути в’язнем цього дому, — відповідала вона. — Я хочу бути вільною».

Хлопчик спершу думав, що чудово, коли в матері буде свій велосипед. Він навіть уявив собі, як вони втрьох їдуть разом по Тополиній авеню: мати, він сам і його брат. А тепер, чуючи батькові жарти, на які мати могла відповісти тільки затятим мовчанням, засумнівався. Жінки не їздять на велосипедах: а що коли батько має слушність? Якщо мати не може знайти нікого, хто хотів би навчити її, якщо жодна інша господиня в Реюньйон-парку не має велосипеда, тоді, можливо, жінки справді не повинні їздити на велосипедах?

Сама на затиллі будинку, мати пробує навчитися самотужки. Випроставши ноги обабіч велосипеда, котиться схилом до пташиного вольєра. Велосипед нахиливсь і зупинився. Він без рами, тож мати не падає, а тільки дурнувато заточується, стискаючи кермо.

Серце хлопчика навертається проти матері. Цього вечора він приєднується до батькових глузів. Він добре усвідомлює, яка це зрада. Тепер мати цілком самотня.

Але вона й далі вчиться їздити, хоч і невпевнено, хилитаючись, напружуючись, щоб крутити важкі педалі.

Уранці, коли хлопчик у школі, мати їздить до Вустера. Тільки раз він помітив її верхи на велосипеді. На матері біла блуза й темна спідниця. Вона їде додому по Тополиній авеню. Її коси майорять на вітрі. Вона видається юною, наче дівчина, юною, свіжою і загадковою.

Батько, тільки-но бачив її зіпертий на стіну важкий чорний велосипед, одразу брався глузувати. Мовляв, вустерці кидають роботу і стоять та дивляться, як повз них їде жінка на велосипеді. «Крути-крути!» — гукають вони, глузуючи з неї. В цих жартах немає нічого смішного, але хлопчик і батько завжди сміються разом після них. Ну а мати ніколи не дасть якоїсь дотепної відповіді, на це в неї немає хисту. «Смійтеся, якщо хочете», — каже вона.

Потім одного дня, без пояснень, мати припинила їздити на велосипеді. Невдовзі зник і велосипед. Ніхто не сказав ані слова, але хлопчик знає, що вона переможена, її поставили на місце, і знає, що й на нього припадає частина провини. «Коли-небудь я загладжу її», — пообіцяв він собі.

Спогад про матір на велосипеді не полишає його. Вона крутить педалі на Тополиній авеню, тікає від нього, тікає назустріч своєму бажанню. Хлопчик не хоче, щоб вона їхала. Не хоче, щоб вона мала своє бажання. Він хоче, щоб вона завжди була вдома, чекала його, коли він повертається додому. Він не часто ставав поряд із батьком проти неї, бо прагнув усім серцем бути поряд із нею проти батька. Але в даному разі він став на бік чоловіків.


2

Хлопчик не розповідає матері ні про що. Своє життя в школі він тримає у великій таємниці від неї. Вона нічого не повинна знати, вирішує він, крім того, що з’являється в його табелі за чверть, який має бути бездоганним. Він завжди першим приходить до класу. Його поведінка завжди буде Дуже Добра, його успіхи — Чудові. Поки табель бездоганний, мати не матиме права ставити запитання. Це договір, який він уклав у своїй голові.

А в школі трапляється те, що хлопців б’ють. Таке відбувається щодня. Хлопцям наказують нагнутися і доторкнутися до пальців ніг, а потім їх шмагають лозиною.

У третьому класі він мав однокласника на ймення Роб Гарт, і вчителька надто полюбляла його бити. Вчителькою в третьому класі була дратлива жінка з пофарбованими хною косами, звали її міс Остгюйзен. Батько-мати якось дізналися, що її звуть Марі Остгюйзен; вона брала участь у театральних виставах і ніколи не виходила заміж. Вона вочевидь мала своє життя й за межами школи, але хлопчик не міг уявити його собі. Він не міг уявити собі, що вчитель має життя за межами школи.

Міс Остгюйзен поривала лють, вона викликала Роба Гарта з-за парти, наказувала йому нагнутися і періщила по сідницях. Удари швидко падали один за одним, лозина насилу встигала відскакувати від сідниць. Коли міс Остгюйзен припиняла, обличчя в Роба Гарта паленіло. Але він не плакав, насправді він міг почервоніти тільки тому, що нагнувся. Натомість у міс Остгюйзен важко здіймалися груди, здавалося, ніби вона на грані сліз — сліз, а також інших секрецій.

Після цих нападів некерованої пристрасті увесь клас замовкав і мовчав аж до дзвоника.

Міс Отсгюйзен ніколи не вдалося змусити Роба Гарта заплакати, можливо, саме тому вона так шаленіла над ним і била його нещадно, сильніше, ніж будь-кого іншого. Роб Гарт — найстарший хлопець у класі, майже на два роки старший від хлопчика (він наймолодший); йому здається, що між Робом Гартом і міс Остгюйзен щось діється, і він невтаємничений у те.

Роб Гарт високий і гарний своїм недбальством. Хоча Роб Гарт не дуже тямущий і, можливо, навіть ризикує не виконати навчальних норм, хлопчика вабить до нього. Роб Гарт — частина світу, ввійти до якого він ще не дібрав засобу: світу сексу і биття.

Ну, а сам хлопчик не хоче, щоб його шмагала міс Остгюйзен чи будь-хто інший. На саму думку про биття він аж корчиться від ганьби. Немає нічого, чого б він не ладен був зробити задля порятунку від побоїв. У цьому своєму бажанні він неприродний і знає про це. Він походить із неприродної й ганебної родини, де не тільки дітей не б’ють, а й до старших людей звертаються на ім’я, ніхто не ходить до церкви, а взуття взувають щодня.

Кожен учитель у його школі, чоловік чи жінка, має лозину й повну свободу шмагати нею. Кожна з цих лозин має свою особистість, свій характер, хлопцям він відомий, і про нього точаться безкінечні розмови. Вдаючи знавців, хлопці розводяться про характер лозин і якість болю, якого вони завдають, порівнюють рухи рук і зап’ястків учителів, які вимахують ними. Ніхто не згадує про ганьбу, коли учня викликають, нагинають і шмагають по заду.

Без власного досвіду хлопчик не може брати участі в цих розмовах. Проте знає, що біль — не найголовніше. Якщо решта хлопців можуть терпіти біль, тоді може й він, бо його сила волі набагато більша. А от ганьби він ніяк не потерпить. Ганьба буде таким лихом, боїться він, таким страхіттям, що він цупко вчепиться за парту й відмовиться вийти, коли його викличуть. А це стане ще більшою ганьбою — ця відмова вирізнить його й налаштує проти нього решту хлопців. Якщо коли-небудь трапиться, що його таки викличуть, щоб бити, та сцена буде така принизлива, що він ніколи не зможе знову прийти до школи; зрештою, не лишиться ніякого виходу, як накласти на себе руки.

Тож ось про що йдеться. Ось чому він у класі ніколи не видає жодного звуку. Ось чому він завжди охайний, його домашнє завдання завжди виконане, ось чому він завжди знає відповідь. Він не сміє помилитись. Якщо він помилиться, є ризик, що його поб’ють, а якщо його битимуть або ж він чинитиме опір, щоб не били, різниці немає, він загине.

Дивна річ, було б досить одного побиття, щоб розбити чари страху, які міцно скували його. Він добре знає про це, і якби якимсь чином його притьмом побили, перше ніж він мав би час обернутися в камінь і чинити опір, якби насильство над його тілом здійснили швидко, силоміць, він мав би змогу вийти на тому боці нормальним хлопцем, здатним легко приєднатися до розмови про вчителів та їхні лозини, різні ступені та відтінки болю, якого вони завдають. Але він сам не здатний перескочити цього бар’єру.

Він звинувачує матір, що вона не била його. Водночас радіє, що ходить узутий, бере книжки з публічної бібліотеки і не ходить до школи, коли застудиться, — це все вирізняє його, — але сердиться на матір, що вона не має нормальних дітей і не змушує їх жити нормальним життям. Батько, якби батько взяв усе під контроль, то перетворив би їх у нормальну родину. Батько нормальний геть у всьому. Хлопчик удячний матері, що вона захищає його від батькової нормальності, тобто, так би мовити, від принагідного гніву п’яного батька і погроз побити його. Водночас він сердиться на матір, що вона перетворила його в щось неприродне, в те, що потребує захисту, щоб мати змогу жити далі.

Серед лозин найглибше враження на нього справляє аж ніяк не лозина міс Остгюйзен. Найстрахітливіша лозина в містера Латеґана, вчителя столярної справи. Лозина містера Латеґана не довга й не пружна, на відміну від лозин, яким віддає перевагу більшість учителів. Натомість вона коротка й груба — справжній оцупок. Це радше палиця або довбня, але не лозина. Ходять чутки, що містер Латеґан шмагає нею тільки старших хлопців, для молодших її було б забагато. Кажуть також, що своєю лозиною містер Латеґан навіть хлопців у випускному класі змушував ридати, благати пощади, обсцикатися і вкривати себе ганьбою.

Містер Латеґан — невисокий чоловік із коротко підстриженим волоссям, що стоїть сторч, і вусами. На одній руці в нього немає великого пальця, цурпалок прикривав охайний червоний рубець. Містер Латеґан навряд чи й говорив коли-небудь. Він завжди роздратований і витає думками десь далеко, немов учити хлопців столярувати — завдання, яке принижує його й яке він виконує неохоче. Протягом більшої частини уроку він стоїть коло вікна й дивиться на подвір’я, поки хлопці несміливо вимірюють, пиляють і стругають. Інколи він тримає в руці свою оцупкувату лозину й недбало поплескує нею по холоші під час роздумів. Обходячи клас і перевіряючи роботу, він зневажливо показує, що негаразд, а потім, стенувши плечима, йде далі.

Хлопцям дозволено жартувати з учителями про їхні лозини. Фактично це єдина сфера, в якій можна трохи покпити з учителів. «Сер, нехай вона заспіває!» — просять хлопці, і містер Ґоувс блискавично ворушить зап’ястком, а його довга лозина (найдовша в школі, дарма що містер Ґоувс викладає лише в п’ятому класі) зі свистом розтинає повітря.

Із містером Латеґаном не жартує ніхто. Містера Латеґана бояться, бояться того, що він може заподіяти своєю лозиною хлопцям, що вже майже чоловіки.

Коли на Різдво батько і батькові брати збираються разом на фермі, в розмовах вони завжди згадують свої шкільні роки. Розповідають про своїх учителів та їхні лозини; пригадують холодні зимові ранки, коли лозина лишала сині рубці на їхніх сідницях, і біль зберігався кілька днів у пам’яті плоті. В їхніх словах можна відчути нотки ностальгії й солодкого страху. Хлопчик пожадливо слухає, але намагається стати якомога непомітнішим. Він не хоче, щоб вони звернулися до нього під час якоїсь паузи в розмові й запитали про місце тростини в його власному житті. Його ніколи не били, і він глибоко соромиться цього. Він не може говорити про лозини з такою невимушеністю і знанням справи, як ті чоловіки.

Хлопчикові здається, ніби він уражений. Він має відчуття, ніби щось усякчас повільно розривається в ньому: якась стіна, мембрана. Він намагався тримати себе якомога міцніше, щоб не дати тому розриву поширитись. Тримати його в певних межах, та аж ніяк не покласти йому край: ніщо його не зупинить.

Раз на тиждень хлопчик разом зі своїм класом перетинає шкільну територію і йде до гімнастичного залу для ФК, фізкультури. В роздягальні всі надягають білі майки та шорти. Потім під проводом містера Бернарда, теж убраного в біле, півгодини стрибають через гімнастичного коня, або кидають м’яча, або стрибають і плещуть у долоні над головою.

Діти виконують усі ці вправи босоніж. Ще за кілька днів наперед хлопчик боїться оголити свої ноги для ФК, ноги, завжди прикриті взуттям. Та коли черевиків і шкарпеток уже немає, раптом усе стає легким. Йому просто треба позбутися свого сорому, роздягтися поквапно і швидко, і тоді його ноги стають точнісінько такими, як і ноги будь-якого іншого хлопця. А втім, десь поблизу сором крутиться й далі, чекає, щоб повернутися до нього, але цей сором приватний, і решта хлопців ніколи не повинні дізнатися про нього.

Його ноги м’які та білі, а загалом схожі на будь-які інші ноги, навіть на ноги тих хлопців, які не мають взуття й ходять до школи босоніж. Хлопчика не тішить ФК і роздягання для ФК, але він каже собі, що може перетерпіти це, як терпить інші речі.

Потім одного дня змінили звичний розпорядок. Їх вивели з гімнастичної зали на тенісні корти вчитися грати в теніс. Корти містяться трохи поодаль, тож по дорозі хлопчикові доводиться обережно ступати, вибираючи місце поміж камінчиків. Під літнім сонцем асфальт самого корту такий гарячий, що доводиться стрибати з однієї ноги на другу, щоб не попектися. Яка полегкість — повернутися до роздягальні і знову взути черевики, але пополудні він уже насилу може ступати, а коли мати вдома скинула йому черевики, то побачила, що його підошви вкриті пухирями і кривавлять.

Хлопчик три дні пробув удома й одужував. На четвертий день він повернувся до школи із запискою від матері, запискою, про обурені слова якої він знав і схвалював їх. Наче поранений воїн, що знову повертається до лав, він прокульгав між партами до свого місця.

— Чому ти не ходив до школи? — пошепки запитують однокласники.

— Я не міг ходити, я мав пухирі на ногах від тенісу, — шепоче він у відповідь.

Хлопчик сподівається подиву та симпатії, а чує натомість сміх. Навіть ті однокласники, що ходять у взутті, не сприймають поважно його розповіді. Якимсь чином шкіра на їхніх підошвах теж загрубіла, на ній не буває пухирів. Тільки в нього м’які підошви, а м’які підошви, як виявляється, не становлять претензії на відмінність. Зненацька він опиняється ізольованим — він, а позаду — і мати.


3

Хлопчик ніколи не з’ясував місця свого батька в родині. Насправді для нього аж ніяк не було очевидним, за яким правом батько взагалі в ній присутній. Він готовий визнати, що в нормальній родині батько стоїть на чолі: дім належить йому, дружина і діти живуть під його владою. Але в їхньому випадку, а також у випадку двох материних сестер, якраз мати і діти становлять осередок, натомість чоловік — не більше, ніж додаток, який сприяє економіці родини, як міг би сприяти й квартирант, платячи комірне.

Хлопчик, скільки пам’ятає себе, мав відчуття, ніби володар дому він, а мати — лише його сумнівна покровителька і стривожена захисниця; сумнівна й стривожена, бо, як він знає, дитина не повинна верховодити в домі. Якщо хто й ревнує його, то не батько, а молодший брат. Адже мати опікується ще й братом, — опікується, а крім того, оскільки той брат розумний, але не такий розумний, як він, не такий сміливий і не схильний до пригод, ще й засвідчує йому свою ласку. Мати насправді, здається, завжди хухає на брата, готова відвести від нього небезпеку, натомість тоді, коли йдеться про нього, вона тільки стоїть десь позаду, чекає і слухає, готова прийти, якщо він гукне її.

Хлопчик хоче, щоб мати ставилася до нього так, як до його брата. Але хоче цього як знаку, як доказу, не більше. Він знає, що розлютиться, якщо вона коди-небудь почне хухати на нього.

Хлопчик і далі заганяє матір у куток, вимагаючи, щоб вона призналася, кого вона любить більше — його чи меншого брата. Мати завжди вислизає з пастки. «Я однаково люблю вас обох», — запевняє вона всміхаючись. Навіть його найвигадливіші запитання: «А що як будинок раптом загориться, а вона матиме час урятувати тільки одного з них?» — не спантеличують її. «Вас обох, — відповідає вона. — Я безперечно врятую вас обох. Але будинок не загориться». Хлопчик, хоч і глузує з її прямолінійності, поважає її затяту сталість.

Його гнів на матір — одна з речей, які треба ретельно приховувати від зовнішнього світу. Тільки вони четверо знають, які потоки зневаги він виливає на неї, за яку незмірно нижчу істоту він вважає її. «Якби твої вчителі та друзі чули, як ти розмовляєш із матір’ю…» — каже батько і значуще піднімає палець. Хлопчик ненавидить батька, що так добре бачить діру в його панцері.

Він прагне, щоб батько бив його й перетворив у нормального хлопця. Водночас він знає: якщо батько наважиться вдарити його, він не заспокоїться, аж поки помститься йому. Якби батько вдарив його, він оскаженів би: став би одержимим, мов пацюк у кутку, метався б на всі боки й хапав би отруйними зубами, надто небезпечний, щоб чіпати його.

Удома хлопчик — дратливий деспот, у школі — сумирне і лагідне ягня, що сидить у другому ряду ззаду, найневиднішому ряду, бо не хоче, щоб його помічали, й ціпеніє зі страху, коли когось шмагають. Живучи цим подвійним життям, він створив собі тягар самозванства. Нікому іншому не доводиться терпіти таке, як йому, навіть братові, який щонайбільше становить його неприємну й невиразну подобу. Насправді хлопчик підозрює, що в душі його брат може бути нормальним. А от він — сам по собі. Він нізвідки не може сподіватися підтримки. Він сам якимсь чином повинен вийти за межі дитинства, за межі родини і школи й піти до нового життя, де вже не треба буде прикидатися.

Дитинство, сказано в «Дитячій енциклопедії», це пора невинних радощів, час, який треба проводити на луках серед квітів і кроликів або біля каміну з книжкою казок. Таке бачення дитинства цілковито чуже йому. Ніщо з того, що він переживає у Вустері, вдома або в школі, не спонукає його думати, що дитинство — це щось інше, ніж пора зубовного скреготу і терпіння.


Оскільки у Вустері немає групи «вовченят», хлопчикові дозволили вступити до загону бойскаутів, хоча йому лише десять років. До свого вступу в скаути він готується дуже педантично. Йде з матір’ю до крамниці, щоб купити форму: твердого оливково-бурого фетрового капелюха, срібного значка до нього, сорочку кольору хакі, шорти, шкіряного пояса з бойскаутською застібкою, зелені нашивки на погони, зелені гольфи. Він вирізав собі півтораметрову палицю з тополевої гілки, обдер кору і просидів увесь пополудень, випалюючи на білій деревині розпеченою викруткою всю азбуку Морзе і сигналізацію прапорцями. На свою першу зустріч скаутів він пішов із палицею на плечі, прив’язавши до неї зелену, власноруч сплетену втроє мотузку. Склав присягу, віддавши салют двома пальцями, і, безперечно, був найбездоганніше споряджений серед усіх новачків, він, «м’яконогий».

Бойскаутство, з’ясував він, полягає, як і навчання в школі, в складанні іспитів. За кожен складений іспит отримують значок, який пришивають до сорочки.

Іспити відбувалися в чітко визначеній послідовності. Перший іспит — зав’язування вузлів: рифа й подвійного рифа, скорота і буліня. Хлопчик склав його, але без відзнаки. Він не розуміє, як ті бойскаутські іспити можна скласти з відзнакою, як можна досягти досконалості.

Другий іспит — на здатність вижити в лісі. Щоб скласти його, треба розпалити багаття, без паперу і лише з трьома сірниками. На голій землі неподалік від англіканської церкви, зимового вечора з холодним пронизливим вітром він складає свою купку гілочок та шматочків кори, а потім, під наглядом керівника групи і командира загону, один за одним черкає сірники. Щоразу вогонь не загорявся, щоразу вітер задував малесенький пломінчик. Командир загону і керівник групи відійшли від нього. Вони не сказали слів: «Ти не склав», тож хлопчик не певен, чи він справді не склав. А що як вони порадяться й вирішать, що через вітер умови іспиту були несправедливі? Хлопчик чекає, щоб вони повернулися. Чекає, щоб йому однаково дали якимсь чином значок за вміння виживати в лісі. Але нічого не відбувається. Він стоїть над своєю купою гілочок, і нічого не відбувається.

Про цей невдалий іспит уже ніхто ніколи не згадує. Це перший іспит, якого він не склав у своєму житті.

Під час канікул у червні скаутський загін завжди розташовує десь табір. Хлопчик, крім тижня в лікарні, коли йому виповнилося чотири роки, ніколи не жив без матері. Але вирішив піти разом зі скаутами.

Треба взяти з собою цілий список речей. Одна з них — плащ-намет. Удома такої речі немає, і мати навіть не знає, що це таке. Натомість дає йому надувний червоний гумовий матрац. У таборі хлопчик бачить, що решта скаутів мають належні плащі-намети кольору хакі. Червоний матрац одразу вирізняє його. Не може він і змусити працювати свій живіт над сморідною ямою в землі.

На третій день перебування в таборі скаути йдуть купатися на річку Брід. Хоча під час життя в Кейптауні хлопчик, його брат і ще двоюрідний брат не раз сідали на потяг до Фіш-Хока й цілий пополудень видиралися на скелі, будували піщані замки й хлюпалися серед хвиль, він насправді не вміє плавати. А тепер як бойскаут він повинен переплисти річку, а потім повернутися на свій берег.

Хлопчик ненавидить річки за темну воду, за мул, що лізе крізь пальці, за іржаві бляшанки й розбиті пляшки, на які можна наступити; він полюбляє чистий і білий морський пісочок. Проте залізає у воду і сяк-так перебирається на той бік. Там хапається за корінь дерева, стає ногами на дно, стоїть по пояс у бурій, брудній воді й цокотить зубами.

Решта хлопців розвернулися й почали плисти назад. Він опинився сам. Нічого не лишається, як теж знову зануритись у воду.

Посеред річки хлопчик знесилився. Він не може плисти й намагається намацати дно, але річка надто глибока. Голова опускається під воду. Він пробує піднятися нагору, плисти знову, та вже не має сили. Тіло знову пішло під воду.

Йому ввижається, як мати, випроставшись, сидить на стільці й читає листа про його смерть. Брат стоїть коло матері й читає через плече.

Далі він пам’ятає, як лежить на березі річки, а Майкл, керівник його групи, до якого він ніколи не наважувався заговорити, стоїть над ним, розчепіривши ноги. Хлопчик заплющує очі, сповнені блаженства. Його врятовано.

Згодом він цілі тижні думає про Майкла, як Майкл ризикував своїм життям, скочив назад у річку і врятував його. Він щоразу дивується: як добре, що Майкл помітив, — помітив його, помітив, що він потопає. В порівнянні з Майклом (що вчиться в сьомому класі й має всі, крім кількох найвищих, скаутські значки й от-от має стати королівським скаутом) він ніщо. Для Майкла було б цілком природно, якби він не помітив, що хлопчик пішов під воду, якби не помічав його відсутності аж до повернення до табору. Тоді Майкл мав би тільки написати листа його матері, холодного, офіційного листа, що починався би словами: «На превеликий жаль, ми змушені повідомити вам…»

Після тієї події хлопчик знає, що в ньому є щось особливе. Він мав загинути, але не загинув. Незважаючи на його нікчемність, йому дано друге життя. Він був мертвий, але живий.

Про те, що сталося в таборі, він матері й слова не сказав.


4

Велйкою таємницею його шкільного життя, таємницею, про яку він нікому не розповів удома, було те, що він став католиком і в усіх практичних аспектах життя тепер «є» католиком.

Цю тему важко порушувати вдома, бо його родина «є» ніким. Вони, звичайно, південноафриканці, але навіть південноафриканськість трохи бентежить, і тому про неї не говорять, бо не кожен, хто живе в Південній Африці, — південноафриканець, або справжній південноафриканець.

А от у релігії його рідні безперечно ніхто. Навіть у батьковій родині, набагато безпечнішій і звичайнішій, ніж материна, ніхто не ходить до церкви. Він сам був у церкві лише двічі в своєму житті: першого разу, коли його хрестили, а другого — коли святкували перемогу в Другій світовій війні.

Постанову «бути» католиком хлопчик ухвалив без будь-якої підготовки. Першого ранку в своїй новій школі, поки решта класу йшла на збори в актову залу, його і ще трьох нових учнів затримали. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька кожного з них. Хлопчик глянув праворуч і ліворуч. Яка відповідь правильна? Серед яких релігій можна обирати? Може, це так само, як росіяни й американці? Надійшла його черга. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька. Хлопчик спітнів, він не знає, що відповісти. «Ти християнин[2], католик чи єврей?» — нетерпляче вимагала вона. «Католик», — відповів хлопець.

Коли запитали всіх, йому і ще одному хлопцю, який сказав, що він єврей, сказали лишитися, а решта двоє, які відповіли, що вони християни, пішли на збори.

Вони чекали, щоб побачити, що з ними трапиться. Але не трапилося нічого. Коридори були безлюдні, будівля — мовчазна, не лишилося жодного вчителя.

Хлопці вийшли на подвір’я, де приєдналися до строкатого гурту інших учнів, що не пішли на збори. То був сезон гри в скляні кульки: серед незнайомої тиші на порожньому подвір’ї під крики голубів у повітрі й слабенький звук далекого співу вони кидали скляні кульки. Минав час, зрештою бамкнув дзвін, провістивши кінець зборів. Решта хлопців повернулися із зали, йдучи колонами, клас за класом. Дехто, здається, був у кепському настрої. «Жид!» — просичав один хлопець-африканер, коли проминав його. Коли вони приєдналися до своїх класів, ніхто не всміхнувся.

Цей епізод стривожив хлопчика. Він сподівався, що наступного разу його і решту нових хлопців знову затримають і знову попросять зробити вибір. Тоді він — таж він, безперечно, помилився — зможе виправитись і стати християнином. Але другого шансу не було.

Відокремлення овечок від цапів відбувалося двічі на тиждень. Євреїв і католиків кидали напризволяще, зате християни йшли на збори, співали гімни й слухали проповідь. Помщаючись за це і за те, що євреї заподіяли Христу, хлопці-африканери, дебелі, грубі та вузлуваті, інколи ловили котрогось єврея чи католика і били його по руках, завдавали коротких, підступних ударів, або били коліном у пах, або заламували руки за спину, аж поки бідолаха благав пощади. «Будь ласка!» — пхинькав хлопець. «Жид! — сичали вони у відповідь. — «Жид! Паскуда!»

Одного разу під час перерви на обід два хлопці-африканери схопили його й потягли на найдальший край поля для регбі. Один з них був дебелий і гладкий. Хлопчик благав їх: «Я не жид», — казав він. Запропонував їм покататися на своєму велосипеді, пообіцяв дати велосипед аж до вечора. Що більше він белькотів, то ширше всміхався гладун. Мабуть, саме це йому й подобалося: благання, приниження.

Із кишені сорочки гладун дістав те, що почало пояснювати, чому хлопчика затягли аж до цього тихого закутка: вертку зелену гусінь. Другий хлопець тримав хлопчику руки за спиною, а сам гладун тиснув йому суглоби на щелепах, аж поки розкрився рот, а потім запхав туди гусінь. Хлопчик виплюнув її, але вже роздерту, заюшену соками свого тіла. Гладун роздушив гусінь, розтер її малому по губах. «Жид!» — повторив він, витираючи руку об траву.

Того фатального ранку хлопчик обрав бути римо-католиком через Рим, через Горація і двох його товаришів із мечами в руках і в гребінчастих шоломах, які з нездоланною відвагою в очах захищали міст через Тибр від етруських орд. А тепер мало-помалу від дізнався від інших хлопців-католиків, що насправді означає римо-католик. Римо-католик не має нічого спільного з Римом. Римо-католики навіть не чули про Горація. Римо-католики в п’ятницю пополудні вчать катехізис, ходять на сповідь, приймають причастя. Оце й усе, що роблять римо-католики.

Старші хлопці-католики обступили хлопчика і причепилися до нього із запитаннями: чи вчить він катехізис, чи ходив на сповідь, чи приймав причастя. Катехізис? Сповідь? Причастя? Він навіть не знає, що означають ці слова. «Я ходив у Кейптауні», — ухильно відповідає він. «Куди?» — запитали вони. Він не знав назви жодної церкви в Кейптауні, але не знали й вони. «Приходь на катехізис у п’ятницю», — наказали вони йому. Коли він не прийшов, хлопці розповіли священикові, що в третьому класі є відступник. Священик написав записку, яку вони передали: він повинен ходити на катехізис. Хлопчик підозрював, що вони підробили цю записку, але наступної п’ятниці лишився вдома в ліжку.

Старші хлопці-католики почали казати, що не вірять його оповідкам, що у Кейптауні він був католиком. Але тепер він зайшов задалеко, вороття вже немає. Якби він сказав: «Я помилився, насправді я християнин» — його зганьбили б. Крім того, навіть якщо він має терпіти образи африканерів і розпитування справжніх католиків, хіба не варті цього два вільні періоди на тиждень, коли він має свободу ходити по безлюдних ігрових майданчиках і розмовляти з юдеями?

Якось у суботу пополудні, коли увесь Вустер, прибитий спекою, пішов спати, хлопчик узяв велосипед і поїхав на Дорп-стріт.

Звичайно він уникає Дорп-стріт, бо саме там стоїть католицька церква. Але сьогодні вулиця безлюдна, не чути жодного звуку, крім дзюркоту води в риштаках. Він недбало проїздить повз церкву, вдаючи, ніби не дивиться на неї.

Церква не така велика, як він гадав. Це приземкувата біла споруда зі статуеткою над портиком: Діва в каптурі з немовлям на руках.

Хлопчик доїжджає до кінця вулиці. Йому хотілося б повернутись і ще раз поглянути на церкву, але він боїться сполохати своє щастя, боїться, що з’явиться священик у чорній сутані й махне йому рукою зупинитись.

Католики чіпляються до нього й глузують, християни цькують його, а от євреї не судять. Євреї вдають, ніби не помічають. Євреї теж ходять узуті. Певним чином йому затишно серед євреїв. Євреї не такі вже й погані.

Проте з євреями треба бути насторожі. Адже євреї всюди, євреї загарбують країну. Хлопчик чує про це зусібіч, а надто від своїх дядьків, двох материних братів, що й досі парубкують, чує, коли вони приходять у гості. Норман і Ланс приїздять щоліта, наче птахи з вирію, хоча рідко тієї самої пори. Вони сплять на дивані, підводяться об одинадцятій ранку, годинами, напіводягнені, скуйовджені, тиняються будинком. Обидва мають автомобілі, інколи котрогось із них можна переконати взяти сестру з дітьми й поїхати на прогулянку після обіду, проте вони, здається, воліють збавляти час із цигаркою, чашкою чаю і розповідями про колишні часи. Потім вечеряють, після вечері грають у покер або п’ють щось до півночі з ким-небудь, кого пощастить намовити лишитися з ними.

Хлопчик любить, як мати і дядьки тисячного разу розповідають про події свого дитинства на фермі. Найбільше щастя для нього — слухати ті оповідки, а також кпини і сміх, що супроводять їх. Його друзі у Вустері походять із родин, які не мають таких оповідок. Оце й вирізняє його: дві ферми позаду нього, материна ферма, батькова ферма та оповідки про ці ферми. Через ті ферми він пов’язаний корінням із минулим, завдяки ним має сутність.

Є ще й третя ферма — Скіпперсклоф неподалік від Віллістона. Там його родина не має коріння, це ферма, з якою вона стала пов’язана через шлюб. Але Скіпперсклоф теж важливий. Усі ферми важливі. Ферми — осередки свободи і життя.

Серед оповідок, які розказують Норман, Ланс і мати, трапляються постаті євреїв, комічних, хитрих, а крім того, підступних і бездушних, мов шакали. Євреї з Удцхорна щороку приїздили на ферму купувати в їхнього батька, хлопчикового дідуся, страусове пір’я. Вони переконали його відмовитися від вовни й розводити тільки страусів. Страуси збагатять його, запевняли вони. А потім ринок страусового пір’я несподівано обвалився. Євреї вже не купували пір’я, і дідусь збанкрутував. У тому окрузі збанкрутували геть усі, і євреї поскуповували їхні ферми. Ось так діють євреї, казав Норман, їм ніколи не слід довіряти.

Батько хлопчика заперечує. Він не може дозволити собі засуджувати євреїв, бо працює на єврея. Компанія «Standard Canners», де він працює бухгалтером, належить Вольфу Геллеру. Насправді саме Вольф Геллер спонукав батька переїхати з Кейптауна до Вустера, коли той утратив роботу на державній службі. Майбутнє їхньої родини пов’язане з майбутнім «Standard Canners», Вольф Геллер за кілька років, відколи купив цю компанію, перетворив її на гіганта консервного світу. В компанії, каже батько, є чудові перспективи для такої людини, як він, із юридичною освітою.

Отже, для Вольфа Геллера зроблено виняток із загального осуду всіх євреїв. Геллер дбає про своїх робітників. На Різдво він навіть роздає їм подарунки, дарма що це свято нічого не означає для євреїв.

Діти Геллера не вчаться у Вустерській школі. Якщо ті діти взагалі існують, їх, напевне, послали до SACS у Кейптауні, школи, що вся єврейська, крім назви. Не живуть єврейські родини і в районі Реюньйон-парк. Вустерські євреї живуть у старій, зеленій і затіненій частині міста. Хоч у класі, де вчиться хлопчик, є учні-євреї, його ніколи не запрошують до їхніх домівок. Він бачить їх тільки у школі й стає ближчим до них тільки під час релігійних зборів, коли євреїв і католиків відокремлюють і піддають гніву християн.

Але вряди-годи, і то з незрозумілих причин, наказ, який давав їм свободу під час зборів, скасували, і їх закликали до зали.

Зала завжди була повнісінька. Старші хлопці займали місця, а молодші купчились на підлозі. Євреї і католики — загалом чоловік, мабуть, двадцять — пробиралися серед них, шукаючи собі місця. Їх потай хапали за литки, щоб вони зашпортались і впали.

Проповідник уже стояв на підвищенні — блідий молодик у чорному костюмі з білою краваткою. Він говорив високим, наспівним голосом, розтягуючи довгі голосні, старанно вимовляючи кожну літеру кожного слова. Після проповіді хлопцям треба було підвестися для молитви. Що належить робити католикові під час протестантської молитви? Чи він заплющує очі й ворушить губами, а чи вдає, ніби його тут немає? Хлопчик не бачить жодного справжнього католика і тому дивиться в простір, ні на чому не зосереджуючись.

Проповідник сідає. Дітям роздають пісенники, настав час для співу. Одна з учительок виходить наперед і керує хором. «Увесь світ радіє, пташечки щебечуть», — співають молодші. Потім підхоплюють старші: «З синяви наших небес», — співають вони глибокими голосами, виструнчившись і суворо дивлячись уперед: національний гімн, свій національний гімн. Несміливо, бентежачись, приєднуються й молодші. Нахилившись над ними й вимахуючи руками, немов загрібаючи крилами, вчителька намагається піднести їх, надихнути. «Ми відповімо на Твій заклик», — виспівують вони.

Нарешті все скінчилося. Вчителі сходять із підвищення, спершу директор школи, потім проповідник, за ними решта. Хлопці колонами виходять із зали. Чийсь кулак б’є хлопчика по нирках, це короткий швидкий удар, годі й помітити. «Жид!» — шепоче голос. Потім хлопчик виходить, він вільний, знову може дихати свіжим повітрям.

Незважаючи на погрози справжніх католиків, незважаючи на завжди наявну можливість, що священик відвідає батька-матір і викриє його, хлопчик дякує за спасенну думку, яка спонукала його обрати Рим. Він удячний церкві, що прикриває його, він не шкодує, не хоче припинити бути католиком. Якщо буття християнином означає виспівування гімнів, слухання проповідей, а потім завдавання мук євреям, він не має ніякого бажання бути християнином. Не його провина, що вустерські католики — католики без Рима, якщо вони нічого не знають про Горація та його товаришів, які боронили місто через Тибр («Тибре, батьку Тибре, що тобі, ми, римляни, молимося»), про Леоніда і його спартанців, які захищали ущелину у Фермопілах, про Роланда, що боронив перевал від сарацинів. Хлопчик не може подумати про щось героїчніше за оборону перевалу, про щось шляхетніше за смерть задля порятунку інших людей, які згодом оплакуватимуть його тіло. Ось ким він хотів би стати: героєм. Саме цьому й має бути присвячений справжній римо-католицизм.

Літній вечір, холодний після довгого гарячого дня. Публічний парк, де він грав у крикет із Ґрінберґом і Ґольдштейном: Ґрінберґом, що добре вчиться, але поганенько грає в крикет, і Ґольдштейном, що має великі карі очі, ходить у сандалях і дуже спритний. Уже пізно, минула половина восьмої. Крім них трьох, у парку нікого немає. Хлопці були змушені припинити грати в крикет, бо в сутінках уже не бачили м’яча. Тож тепер вони борюкаються, немов знову ставши малими дітьми, качаються по траві, лоскочуть одне одного, сміються й хихочуть. Хлопчик підводиться, глибоко вбирає повітря. Хвиля радощів обіймає його. Він думає: «Щасливішим у своєму житті я не був ще ніколи. Я б хотів бути з Ґрінберґом і Ґольдштейном завжди».

Хлопці розлучаються. Це правда. Він хотів би жити отак, як тепер, завжди, ганяти на велосипеді по широких і безлюдних вустерських вулицях у сутінках літнього дня, коли решту дітей уже погукали додому, а він лише сам надворі, неначе король.


5

Буття католиком — частина його життя, призначена для школи. А от те, що він більше любить росіян, ніж американців, — таємниця, така глибока, що він нікому не може розповісти про неї. Любов до росіян — річ серйозна, через неї тебе можуть цуратися.

В коробці у своїй шафі хлопчик зберігає альбом малюнків, намальованих 1947 року на вершині його любові до росіян. Малюнки виконано жирним простим олівцем і розфарбовано кольоровими олівцями, на них зображено, як російські літаки збивають американські літаки, як російські кораблі топлять американські. Хоча характерний для того року запал, коли з радіо раптом вихлюпнулася хвиля ворожості проти росіян, і кожен мав стати на чийсь бік, уже минув, хлопчик зберіг свою потаємну вірність: вірність росіянам, а ще більшою мірою — вірність самому собі тієї пори, коли він брався за олівці.

Ніхто у Вустері не знає, що хлопчик любить росіян. У Кейптауні в нього був приятель Нікі, з яким він грався у війну олов’яними солдатиками і пружинною гарматою, що стріляла сірниками, та, з’ясувавши, яка небезпечна його симпатія і як багато можна втратити, він спершу змусив Нікі заприсягтися, що той збереже таємницю, а потім, перестрахувавшись, розповів йому, що змінив свої вподобання і любить уже американців.

У Вустері росіяни подобаються тільки йому. Його вірність червоній зірці абсолютно вирізняє його.

Звідки в нього з’явилася ця симпатія, що навіть йому самому видається дивною? Матір звуть Вірою, і починається це ім’я з крижаної літери V, стріли, що летить донизу. Віра, якось сказала йому мати, — російське ім’я. Коли перед хлопчиком уперше росіян і американців подали як суперників, між якими треба вибирати («Хто тобі подобається — Сметс чи Малан[3]? Хто тобі подобається — Супермен чи капітан Марвел? Хто тобі подобається — росіяни чи американці?»), він обрав росіян так само, як обрав римлян: адже йому подобається літера р, надто велика літера Р, найсильніша з усіх літер.

Хлопчик обрав росіян 1947 року, коли всі інші обирали американців; обравши росіян, він заходився читати про них. Батько мав удома тритомну історію Другої світової війни. Хлопчик любив ті книжки й сидів над ними, розглядав фотографії російських солдатів у білих маскхалатах, російських солдатів з автоматами серед руїн Сталінграда, російських танкових командирів, що дивляться в біноклі. (Російський Т-34 був найкращим танком у світі, кращим за американський «Шерман» і навіть кращим за німецький «Тигр».) Хлопчик знову і знову повертався до картини, на якій російський пілот на бомбардувальнику заходив у піке над охопленою полум’ям розбитою німецькою танковою колоною. Хлопчикові подобалося все російське. Йому подобався суворий, але по-батьківському дбайливий генералісимус Сталін, найвидатніший і найпрозірливіший стратег тієї війни; йому подобалися російські хорти і російські лайки, найпрудкіші собаки у світі. Він знав усе, що можна було дізнатися про Росію: її площу в квадратних милях, видобуток вугілля і виплавку сталі в тоннах, довжину кожної з її найбільших річок: Волги, Дніпра, Єнісею та Обі.

Потім, унаслідок несхвалення з боку батька-матері, подиву з боку друзів та їхніх розповідей про реакцію їхніх рідних на розповіді про хлопчика, з’явилося усвідомлення: симпатія до росіян — не частина гри, це річ недозволена.

Завжди, здається, щось іде негаразд. Хоч би чого він хотів, хоч би що подобалося йому, рано чи пізно його доводилося тримати в таємниці. Він почав думати про себе, як про одного з тих павуків, які живуть у земляних норах із лядою. Павук завжди змушений тікати до своєї нори, зачиняти за собою ляду, замикатися від світу, ховатися.

У Вустері хлопчик тримає своє російське минуле в таємниці, приховує гідний осуду альбом малюнків із ворожими винищувачами, які з хвостами диму позаду падають в океан, і лінкорами, що носом уперед ідуть під воду. Замість малювати він тепер удає, ніби грає в крикет. Вимахує дерев’яним билом і лупить по тенісному м’ячу. Треба, щоб м’яч якомога довше тримався в повітрі. Зрештою він цілими годинами ходить навколо столу в їдальні, підбиваючи м’яч. Усі вази та прикраси він прибирає, і щоразу, коли м’яч торкається стелі, з неї сиплеться тоненький червонястий пил.

Хлопчик грає в гру до самого кінця, у нього в кожній команді по одинадцять гравців, і кожен б’є двічі. Кожен удар по м’ячу — очко. Коли увага слабне і хлопчик не влучає по м’ячу, гравець вибуває, і він записує до карточки його очки. Рахунки величезні: п’ятсот очок, шістсот очок. Одного разу Англія набрала тисячу очок, жодна реальна команда ніколи не досягала такого результату. Інколи виграє Англія, інколи Південна Африка, рідше — Австралія або Нова Зеландія.

Росія та Америка не грають у крикет. Американці грають у бейсбол, росіяни, здається, не грають у жодну гру, мабуть, тому, що там завжди йде сніг.

Хлопчик не знає, що роблять росіяни, коли не воюють.

Про свою потаємну гру в крикет хлопчик нічого не розповідає друзям, зберігаючи ці матчі для себе. Одного разу, ще в перші місяці їхнього життя у Вустері, хлопець із його класу зайшов крізь відчинені передні двері й побачив, як він лежить горілиць під стільцем. «Що ти там робиш?» — здивувався однокласник. «Думаю, — бездумно відповів хлопчик, — я люблю думати». Невдовзі кожен у його класі вже знав про цей випадок: новий учень — дивак, ненормальний. Завдяки цій помилці він навчився бути розважливим. Один з елементів розважливості — завжди казати радше менше, ніж більше.

Хлопчик, крім того, грає і в справжній крикет із кожним, хто ладен грати. Але справжній крикет на пустому майданчику в центрі Реюньйон-парку тягнеться нестерпно повільно: гравець, що відбиває м’яч і охороняє ворітця, завжди не може влучити по ньому, той десь губиться. Хлопчик ненавидить пошуки загубленого м’яча. Не любить і ловити м’ячі, і то на кам’янистому полі, де, впавши, він щоразу розбиває коліна та руки. Він хоче лише бити й подавати м’яч, більш нічого.

Хлопчик улещує брата, дарма що тому лише шість років, обіцяючи йому дозволити погратися своїми іграшками, якщо той подаватиме йому м’ячі на затильному подвір’ї. Брат якийсь час подає, потім нудиться, похмурніє і ховається в дім, шукаючи захисту. Хлопчик намагається навчити матір подавати м’ячі, але вона не здатна опанувати простих рухів. Він у відчаї, а мати здригається, щиро сміючись зі своєї незграбності. Тож хлопчик натомість дозволяє їй самій ударити по м’ячу. Але кінець кінцем ця картина надто ганебна, надто помітна з вулиці: мати з сином грає в крикет.

Хлопчик розрізав надвоє бляшанку від джему, прибив нижню половину до дерев’яного бруска завдовжки понад півметра, прикріпив планку до осі, що проходить крізь планки ящика, наповненого цеглинами. Брусок тягне вперед смужка гуми від автомобільної камери, назад — мотузка, пропущена крізь гачок на ящику. Хлопчик кладе м’яч у бляшанку, відходить на десять метрів, тягне за мотузку, аж поки напнеться гума, потім наступає на мотузку ногами, стає в позицію гравця, що б’є по м’ячу, й відпускає мотузку. Інколи м’яч шугає в небо, інколи — просто йому в голову, але час від часу летить у межах досяжності, тож його можна відбити. Хлопчик задоволений: він сам подає м’яч і сам б’є по ньому, він тріумфує, немає нічого неможливого.

Одного разу, в пориві нерозважливої близькості, хлопчик просить Ґрінберґа й Ґольдштейна розповісти про свої найперші спогади. Ґрінберґ заперечує, така гра не для нього. Ґольдштейн розповідає довгу й пусту оповідку, як його брали на пляж, і хлопчик на превелику силу вислуховує її. Задля гри, звичайно, щоб мати змогу й самому розповісти свої перші спогади.

Він вихиляється з вікна їхньої квартири в Йоганнесбурзі. Сутеніє. Трохи поодаль по вулиці їде в його бік автомобіль. Попереду нього вибігає невеликий плямистий песик. Автомобіль збиває собаку, колеса переїхали його якраз посередині. Песик із паралізованими задніми лапами тягнеться геть і скавучить від болю. Тварина, безперечно, помре, але тієї миті хлопчика шарпнули від вікна.

Це чудовий перший спогад, який бере гору над усім, на що здатний здобутися бідолашний Ґольдштейн. Та чи правдивий він? Чому він вихилився з вікна й спостерігав безлюдну вулицю? Чи справді він бачив, як автомобіль збив собаку, а чи просто почув собаче скавуління й підбіг до вікна? Може, він бачив тільки собаку, що волочив задню частину свого тулуба, а машину, водія і решту просто вигадав?

Є ще один перший спогад, той, якому хлопчик довіряє більше, проте ніколи не розказує його і, безперечно, мовчить перед Ґрінберґом і Ґольдштейном, що розголосили б усій школі й зробили б його посміховиськом.

Він сидить позаду матері в автобусі. Мабуть, холодно, бо на ньому червоні вовняні рейтузи і плетена вовняна шапка з помпоном. Двигун автобуса натужно гуде, вони піднімаються на дикий і пустельний перевал Свартберґ.

У його руці обгортка від цукерки. Він виставив обгортку в ледь прочинене вікно. Вона тріпотить і тремтить на вітрі.

— Пустити її? — запитує він матір.

Мати кивнула головою, і він пускає.

Клаптик паперу знявся в небо. Внизу немає нічого, крім похмурого провалля й холодних гірських вершин навколо. Відхилившись, він востаннє глянув на папірець, що й далі сміливо ширяв у повітрі.

— Що станеться з папірцем? — запитав він матір, але вона не зрозуміла.

Оце його другий перший спогад, уже потаємний. Він усякчас думає про клаптик паперу, самотній у безмірному просторі, покинутий, хоча його не годилося покидати. Коли-небудь він повинен повернутися на перевал Свартберґ, знайти той папірець і врятувати його. Це його обов’язок: він не може вмерти, не виконавши його.


Мати сповнена зневаги до чоловіків, які «не вміють нічого робити своїми руками», і до них вона зараховує й батька, а також своїх братів, передусім найстаршого брата Роланда, що міг би утримувати ферму, якби працював досить ревно, щоб сплатити борги, але не працював. З-поміж численних дядьків по батьківській лінії (хлопчик нараховує шість рідних і п’ять споріднених через шлюб) мати найдужче захоплюється Жубером Олів’є, що поставив у Скіпперсклофі електрогенератор і навіть навчився дантистського ремесла. (Під час одного з візитів на ту ферму хлопчику болів зуб. Дядько Жубер посадив його в крісло під деревом і без ніякої анестезії висвердлив йому дірку й наповнив її гутаперчею. Хлопчик ще ніколи в житті не відчував такого страхітливого болю.)

Коли щось ламалося — прикраси, іграшки — чи билися тарілки, мати лагодила їх сама: зв’язувала, склеювала. Речі, що вона зв’язувала, були скріплені вільно, бо вона нічого не знала про вузли. Предмети, які склеювала, розпадалися, і мати звинувачувала клей.

У кухонних шухлядах було повно зігнутих цвяхів, шматків мотуззя, грудочок фольги, старих марок. «Навіщо ми бережемо їх?» — запитував хлопчик. «Про всяк випадок», — відповідала мати.

Коли гнівалася, мати проклинала всю книжну науку. Діти мають ходити до професійних шкіл, казала вона, а потім ставати до роботи. Навчання — просто дурниця. Вчитися бути столяром або теслею, вміти працювати з деревом — ось де найкраще. В сільському господарстві мати розчарувалася: тепер, коли фермери раптом забагатіли, серед них з’явилося багато неробства, багато пихи.

Адже ціна на вовну підскочила. Як передавало радіо, японці платять один фунт стерлінгів за фунт найтоншої вовни. Вівчарі купують собі нові автомобілі й відпочивають на узбережжі. «Тепер, коли ти отак забагатів, ти повинен давати нам трохи грошей», — сказала вона дядькові Сонові підчас одного з їхніх візитів до Воельфонтейна. Говорячи, вона всміхалася, вдаючи, ніби то жарт, але ніхто не сміявся. Дядько Сон видавався збентеженим і мимрив щось у відповідь, хлопчик не розібрав слів.

Ферма мала дістатися не самому дядьку Сону, розповідала мати, її заповіли рівними частками всім дванадцятьом синам і донькам. Щоб урятувати її від продажу з аукціону, сини й доньки погодилися продати свої частки Сонові, від того продажу кожне отримало боргову розписку на кілька фунтів. А тепер завдяки японцям ферма коштує вже тисячі фунтів. Сон повинен ділитися своїми грішми.

Хлопчик соромиться за грубу прямоту, з якою мати говорить про гроші.

— Ти повинен стати лікарем або адвокатом, — каже вона йому. — Це люди, які заробляють гроші.

А втім, іншого разу заявляє, що всі адвокати — шахраї. Хлопчик не запитує, як батько вкладається в цю картину: адже батько — адвокат, який не заробляє грошей.

Лікарі не цікавляться своїми пацієнтами, розповідає мати. Просто дають пігулки. Лікарі-африканери найгірші, бо на додачу ще нічого й не тямлять.

Мати каже так багато різного в різний час, що син не знає, що вона думає насправді. Він і брат сперечаються з нею, вказують на суперечності. Якщо вона думає, що фермери кращі за адвокатів, чому вона вийшла заміж за адвоката? Якщо думає, що книжна наука — дурниці, чому тоді стала вчителькою? Що довше вони сперечаються з нею, то більше вона всміхається. Її так тішить, що діти розуміють і вміють уживати слова, що вона погоджується з кожним пунктом, майже не захищається, прагне, щоб діти виграли.

Хлопчик не поділяє її втіхи. Він не думає, що ці суперечки кумедні. Він хоче, щоб мати мала якусь певну думку. Її поквапливі судження, народжені минущими настроями, дратують його.

Як на нього, він, мабуть, стане вчителем. Саме таким буде його життя, коли він виросте. Таке життя видається нудним, але що тут є іншого? Довгий час йому хотілося стати машиністом. «Ким ти будеш, як виростеш?» — звичайно запитували тітки і дядьки. «Машиністом!» — вистрелював він, і кожен кивав головою та усміхався. Тепер він розуміє: дорослі сподіваються, що хлопчики казатимуть: «Машиністом», так само як сподіваються від дівчаток, що ті казатимуть «Медсестрою». Тепер він уже не маленький, належить до великого світу, повинен відкласти фантазії про керування великим залізним конем і робити щось реалістичне. Він добре вчиться в школі, більше, як він знає, немає нічого, де б він мав добрі результати, тому він лишиться в школі, піднімаючись вище службовими щаблями. Коли-небудь, він, може, навіть стане інспектором. Хай там як, він не піде працювати в контору, йому нестерпна думка, що доведеться працювати від ранку до ночі й мати лише два тижні відпустки на рік.

Яким учителем стане він? Хлопчик може зобразити себе тільки дуже туманно. Він бачить фігуру в спортивному піджаку і фланелевих штанах (здається, саме так одягаються вчителі), що йде коридором з книжками під пахвою. Така картина з’являється на мить, а потім щезає. Він не бачить обличчя.

Хлопчик сподівається, що, коли настане день, його не пошлють викладати до такого місця, як Вустер. А можливо, Вустер — чистилище, крізь яке треба пройти. Можливо, Вустер — місце, куди людей посилають для перевірки.

Одного разу їм дали в класі завдання написати твір на тему «Що я роблю вранці». Учні мали написати, що вони роблять, перше ніж вирушити до школи. Хлопчик знав, чого від нього сподіваються: як він застеляє ліжко, як миє тарілки після сніданку, як нарізає собі сандвічі для обіду. Хоча насправді нічого цього не робить, — це все виконує мати, — він бреше досить вправно, щоб його не викрили. Але заходить задалеко, описуючи, як чистить свої черевики. Він ніколи в житті не чистив черевиків. У своєму творі хлопчик написав, що щіткою з черевика зчищають бруд, а потім покривають черевик лаком. Міс Остгюйзен поставила великий синій знак оклику на полях навпроти чищення черевиків. Хлопчик пригнічений, молиться, щоб вона не викликала його до дошки прочитати твір. Цього вечора він пильно спостерігає, як мати чистить йому черевики, спостерігає, щоб не помилитися знову.

Хлопчик дозволяє матері чистити йому черевики, так само як дозволяє їй робити для нього все, що вона хоче робити. Єдине, чого він уже не дозволить їй, — заходити до ванни, коли він голий.

Хлопчик знає, що він брехун, знає, що він поганий, але не змінюється. Не змінюється, бо не хоче змінюватися. Його відмінність від решти хлопців, можливо, пов’язана з матір’ю і його неприродною родиною, але пов’язана і з його брехнею. Якби він припинив брехати, то мав би чистити собі черевики, чемно розмовляти й робити все, що роблять звичайні хлопці. В такому разі він перестав би бути собою. Якщо він уже не буде собою, який сенс тоді матиме життя?

Він брехун, а до того ще й черствий: брехун перед світом загалом і черствий у ставленні до матері. їй прикро, бачить хлопчик, що він росте і всякчас віддаляється від неї. Проте загартовує своє серце й не знає пощади. Єдине виправдання полягає в тому, що він не знає жалю й до себе. Він бреше, але не бреше собі.

— Коли ти збираєшся вмирати? — випробовуючи її, запитав він одного разу і здивувався власній сміливості.

— Я не збираюся вмирати, — відповідає мати. Відповідає весело, але в тій веселості відчувається фальш.

— А що як ти захворієш на рак?

— На рак можна захворіти тільки тоді, якщо тебе вдарять у груди. Я не захворію на рак. Я житиму завжди. Я не помру.

Він знає, чому мати каже таке. Вона каже для нього і брата, щоб вони не хвилювалися. Дурниці — казати такі речі, але він удячний їй за це.

Хлопчик не може уявити собі, як мати вмирає. Мати — найміцніше, що є в його житті. Це скеля, на якій він стоїть. Без матері він був би нічим.

Мати ретельно береже свої груди, щоб раптом не вдарити їх. Його найперший спогад, давніший за спогад про собаку, давніший за спогад про клаптик паперу, — це спогад про її білі груди. Хлопчик підозрює, що він, мабуть, ударив їх, як був немовлям, бив по них кулачками, інакше тепер мати б не ховала їх від нього так підкреслено: адже ні в чому іншому вона йому не відмовляє.

Рак — великий страх у її житті. Ну, а самого хлопчика навчили стерегтися болю в боку, трактувати кожну кольку як ознаку апендициту. Чи встигне карета швидкої допомоги завезти його в лікарню до того, як апендикс розірветься? Чи прокинеться він коли-небудь після анестезії? Він не любить думати про те, як його розріже якийсь незнайомий лікар. З іншого боку, було б добре мати потім рубець на шкірі й показувати його. Коли в школі на перерві дають арахіс і родзинки, він старанно здуває тонесенькі червоні арахісові лушпайки, які начебто збираються в апендиксі й загнивають там.

Хлопчик зацікавився колекціонуванням. Він збирає марки. Колекціонує олов’яних солдатиків. Колекціонує картинки — зображення австралійських гравців у крикет, зображення англійських футболістів, зображення автомобілів усього світу. Задля картинок йому доводиться купувати пачки цукерок, зроблених із нуги й цукрової пудри, їхні торці забарвлено червоним. У його кишенях завжди повно зів’ялих, липких цукерок, які він забув з’їсти.

Він цілі години поспіль просиджує над своїм конструктором, доводячи матері, що теж уміє добре працювати руками. Будує вітряк із низкою спарених барабанів, лопаті яких можна крутити так швидко, що по кімнаті віє вітерець.

Хлопчик ходить подвір’ям, підкидає в повітря крикетний м’яч і ловить його, не порушуючи ходи. Яка правильна траєкторія м’яча: він підлітає прямовисно вгору й падає прямовисно вниз, як бачить він, а чи піднімається й падає петлями, як побачив би нерухомий спостерігач? Розмовляючи з матір’ю про такі речі, він бачить у її очах відчай: вона знає, що ці речі важливі для нього, й хоче зрозуміти чому, але не здатна. А хлопчик хоче, щоб вона цікавилася різними явищами задля них самих, а не просто тому, що вони цікаві йому.

Коли треба зробити щось практичне, чого не може зробити ані він, ані мати, наприклад, полагодити кран, що тече, вона запрошує кольорового чоловіка з вулиці, будь-якого чоловіка, будь-якого перехожого. Чому, запитує він у розпачі, чому вона так вірить кольоровим? Бо вони звикли працювати руками, відповідає мати.

Вочевидь безглуздо вірити, ніби людина, і то тільки тому, що не ходила до школи, вміє полагодити кран і підмурувати грубку, але це так відрізняється від того, в що вірять інші люди, видається таким дивацтвом, що хлопчик мимоволі відчуває симпатію. Нехай мати, думає він, краще сподівається див від кольорових, ніж узагалі нічого не сподівається від них.

Він завжди намагається зрозуміти матір. Євреї — експлуататори, каже вона, проте воліє ходити до лікарів-євреїв, бо ті тямлять, що роблять. Кольорові — сіль землі, запевняє мати, а сама зі своїми сестрами завжди плеще язиком про начебто білих, які мають приховане кольорове походження. Хлопчик не може збагнути, як можна дотримуватися водночас такої сили суперечливих поглядів. Але мати принаймні має ці погляди. Її брати теж. Брат Норман вірить у ченця Нострадамуса і його пророцтва про кінець світу; вірить у летючі тарілки, які приземляються вночі й викрадають людей. Хлопчик не годен уявити собі, щоб його батько чи батькова родина говорили про кінець світу. Їхня єдина мета в житті — уникнути суперечності, нікого не образити, бути всякчас люб’язними; в порівнянні з родиною матері вони смиренні й нудні.

Він надто близький до матері, мати надто близька до нього. Ось чому, незважаючи на полювання та всі інші чоловічі справи, до яких він береться під час гостювання на фермі, батькова родина ніколи не пригортала його до свого лона. Бабуся, можливо, була надто сувора, не запрошуючи їх до свого дому під час війни, коли вони жили на частку платні молодшого капрала, надто бідні, щоб купувати масло або чай, але її інстинкт був непомильний. Бабуся не сліпа до таємниці будинку № 12 на Тополиній авеню, таємниці, яка полягає в тому, що старший син — перший у домі, другий син — другий, а чоловік і батько — останній. Або його мати не дуже дбає, щоб приховати від батькової родини це перекручення природного порядку, або ж сам батько потай нарікає на такий стан. Хоч яка тут причина, бабуся не схвалювала і не приховувала свого несхвалення.

Інколи, коли мати сперечалася з батьком і хотіла виграти очко, вона гірко нарікала на холодне ставлення до неї з боку його родини. Але здебільшого — задля сина, бо мати знає, як припала ферма йому до серця, і знає, що нічого не може запропонувати замість неї — вона намагається запобігти їхньої ласки, і то способами, які синові видаються не менш огидними, ніж її жарти про гроші, що не є жартами.

Він хоче, щоб його мати була нормальна. Якби вона була нормальна, він теж міг би стати нормальним.

Так само і в обох її сестер. Кожна має по дитині, по синові, і хухає на нього із задушливою турботою. Двоюрідний брат Джуан у Йоганнесбурзі — найближчий у світі приятель хлопчика: вони листуються й чекають вакацій, щоб провести їх разом на морі. Проте йому не подобається бачити, як Джуан збентежено кориться кожній материній настанові, навіть коли її немає поблизу й вона не може проконтролювати. З усіх чотирьох синів він єдиний, хто не перебуває в цілковитій залежності від матері. Він відхилився, або наполовину відхилився: має власних друзів, яких обрав сам собі, вирушає на своєму велосипеді, не кажучи, куди їде або коли повернеться. Його двоюрідні брати й рідний брат друзів не мають. Він думає про них як про блідих і боязких створінь, що завжди сидять удома під пильним оком лютих матерів. Батько називає цих трьох сестер-матерів «трьома відьмами». «Булькай, пахкай, чахкай, чан», — каже він, цитуючи «Макбета». Утішено і злобно, син погоджується.

Коли матір надто вже засмучує її життя в Реюньйон-парку, вона каже, що було б краще, якби вона вийшла заміж за Боба Бріча. Син не сприймає цих слів серйозно. Водночас не йме віри своїм вухам. Якби вона вийшла заміж за Боба Бріча, де був би він? Ким би він був? Чи був би він дитиною Боба Бріча? Чи була б дитина Боба Бріча ним?

Про справжнього Боба Бріча існує тільки один матеріальний доказ. Хлопчик натрапив на нього випадково в одному з материних альбомів. То було розмите фото двох молодиків у довгих білих штанах і темних курточках, вони стояли на пляжі, обнявши один одного за плечі, і примружили повіки на сонці. Одного з них він знає: Джуанів тато. «Хто цей другий чоловік?» — недбало запитує він матір. Боб Бріч, відповідає вона. «Де він тепер?» Уже помер, каже мати.

Хлопчик пильно придивляється до обличчя мертвого Боба Бріча. Там немає жодної його риси.

Далі він не розпитує. Але, слухаючи сестер, складаючи докупи уривки розмов, хлопчик дізнається, що Боб Бріч приїхав до Південної Африки через кепське здоров’я; через рік або два він повернувся до Англії, де й помер. Він помер від сухот, але натякають, що тій смерті могло посприяти й розбите серце, яке розбилося через чорняву й темнооку втомлену молоду шкільну вчительку, яку він зустрів у Плеттенберґ-Беї і яка не вийшла за нього заміж.

Він любить гортати материні альбоми. Хоч яка невиразна фотографія, він завжди може вирізнити матір серед групи: жінку, в чиєму сором’язливому, сторожкому погляді він упізнає свій жіночий варіант. В альбомах він простежує її життя протягом 1920—1930-х років: спершу командні фото (хокей, теніс), потім фотографії, зняті під час її подорожі по Європі: Шотландія, Норвегія, Швейцарія, Німеччина; Единбург, фіорди, Альпи, Бінґен на Рейні. Серед її сувенірів є олівець із Бінґена з малесеньким вічком збоку, в якому можна побачити замок, причеплений на скелі.

Інколи вони гортають альбоми разом, син і мати. Вона зітхає і каже, що хотіла б знову побачити Шотландію, верес і проліски. Він думає: «Мати мала життя до того, як я народився, і те життя ще досі живе в ній». Певною мірою він радий за неї, бо тепер вона вже не має власного життя.

Материн світ цілком відрізняється від світу з батькового фотоальбому, де південноафриканці в захисних мундирах позують на тлі єгипетських пірамід або руїн італійських міст. Але в батьковому альбомі він розглядає не так фотографії, як розкладені між ними дивовижні листівки — листівки, скинуті з німецьких аеропланів на позиції союзних військ. В одній солдатам радять, як підняти собі температуру (їсти мило), на другій зображено пишну жінку, що вмостилася на коліна гладкого єврея з гачкуватим носом і п’є шампанське. «Ви знаєте, де сьогодні ваша дружина?» — запитує листівка. Є ще синій порцеляновий орел, якого батько знайшов у руїнах одного будинку в Неаполі й привіз додому в речовому мішку: імперський орел, що стоїть тепер на столі у вітальні.

Хлопчик незмірно пишається, що батько воював. Він здивований — і втішений, — з’ясувавши, як мало батьків його друзів були на війні. Чому батько дослужився лише до молодшого капрала, він не знає, проте, розповідаючи друзям про батькові пригоди, спокійно проминає слово «молодший». Але цінує фотографію, зняту в одній студії в Каїрі: вродливий батько, заплющивши одне око, дивиться вздовж рушничної цівки, його волосся охайно зачесане, берет відповідно до статутних вимог запхано під погон. Якби синові дали волю, він поставив би це фото на камінну полицю.

Батько і мати мають різні думки про німців. Батько любить італійців (їхнє серце не лежало до війни, каже він, вони прагнули лише капітулювати й податися додому), проте ненавидить німців. Він розповідає про німця, застреленого, коли той сидів в убиральні. Інколи в цій оповідці він убиває німця, інколи хтось із його друзів, але в жодному з варіантів він не виявляє ніякого жалю, а тільки тішиться збентеженістю німця, коли той намагався водночас і підняти руки, і натягти штани.

Мати знає, що вихваляти німців надто відкрито — не дуже добра ідея, але часом, коли хлопчик і батько гуртом нападають на неї, відкидає свою стриманість. «Німці — найкращий народ у світі, — каже вона. — Тільки той страхітливий Гітлер завдав їм таких незмірних страждань».

Її брат Норман не згоден. «Гітлер дав німцям змогу пишатися собою», — каже він.

Мати і Норман разом подорожували по Європі в 1930-х роках, і то не тільки по Норвегії та шотландських верховинах, а й по Німеччині, гітлерівській Німеччині. Їхня родина — Брехери і Дюб’єлі, — походить із Німеччини або принаймні з Померанії, що тепер уже Польща. Чи добре походити з Померанії? Хлопчик не певен.

— Німці не хотіли воювати з південноафриканцями, — каже Норман. — Вони люблять південноафриканців. Якби не Сметс, ми б ніколи не пішли воювати проти Німеччини. Сметс був шахрай. Він продав нас британцям.

Батько і Норман не люблять один одного. Коли батько хоче допекти матері під час їхніх пізніх вечірніх сварок на кухні, він дорікає їй її братом, що не пішов воювати, а марширував натомість з пронімецькою організацією «Ossewabrandwag». «Це брехня! — сердито наполягає мати. — Норман не був у «Ossewabrandwag». Запитай його, він сам тобі скаже».

Коли хлопчик запитує матір, що таке «Ossewabrandwag», вона запевняє, що це просто дурниці, люди, які ходять по вулицях зі смолоскипами.

Пальці правої руки Нормана жовті від нікотину. Він живе в готельній кімнаті в Преторії, і то вже багато років. Він заробляє гроші, продаючи свою брошуру про джиу-джитсу, яку рекламує на спеціальних сторінках газети «Pretoria News». «Вивчайте японське мистецтво самозахисту, — сказано в рекламі. — Шість неважких уроків». Люди надсилають йому поштові замовлення вартістю десять шилінгів, а він висилає їм брошуру: один складений учетверо аркуш з ескізами різних захватів. Коли джиу-джитсу не дає йому досить грошей, він продає ділянки землі за дорученням одного агентства з нерухомості. Норман лежить у ліжку щодня до полудня, п’є чай, курить і читає оповідання в журналах «Argosy» і «Lilliput». Пополудні він грає в теніс. 1938 року, дванадцять років тому, він був чемпіоном Західної провінції серед одинаків. Він досі сподівається грати на Вімблдоні в парі, якщо зможе знайти партнера.

Наприкінці свого візиту, перед від’їздом до Преторії, Норман відводить хлопчика вбік і кладе в кишеню його сорочки коричневу десятишилінгову купюру. «На морозиво», — бурмоче він: ті самі слова щороку. Він любить Нормана не тільки за подарунок (десять шилінгів — чималі гроші), а й за те, що той пам’ятає, ніколи не забуває згадати про нього.

Батько віддає перевагу другому братові — Лансу, шкільному вчителеві з Кінґвільямстауна, що теж воював за Британію. Є ще й третій, найстарший брат, той, що втратив ферму, але про нього ніхто не згадує, крім матері. «Бідолашний Роланд», — бурмоче мати, похитуючи головою. Роланд одружився з жінкою, яка назвала себе Розою Ракоцькою, донькою вигнаного польського графа, проте її справжнє ім’я, за словами Нормана, — Софі Преторіус. Норман і Ланс ненавидять Роланда — і через ферму, і через те, що він під п’ятою в Софі. Роланд і Софі тримають у Кейптауні пансіон. Одного разу хлопчик їздив туди разом із матір’ю. Софі виявилася опасистою білявою жінкою, що ходила в шовковому халаті о четвертій годині пополудні й курила сигарети в мундштуку. Роланд — спокійний чоловік із сумовитим обличчям і ґулястим червоним носом від опромінення радієм, яке вилікувало його від раку.

Хлопчик любить, коли батько, мати і Норман починають політичні суперечки. Він насолоджується запалом і пристрастю, нещадними словами, які злітають з їхніх вуст. Він здивований, що погоджується з батьком, чоловіком, якому найменше зичить перемоги: англійці добрі, а німці погані, Сметс був добрий, а націоналісти з Національної партії — погані.

Батько любить Об’єднану партію, він любить крикет і регбі, проте хлопчик не любить батька. Він не розуміє цієї суперечності, але й не хоче розуміти її. Навіть ще до того, як він побачив батька, тобто до його повернення з війни, хлопчик вирішив, що не збирається любити його. Отже, в певному розумінні ця нелюбов абстрактна: він не хоче мати батька або принаймні не хоче батька, що живе з ним в одному домі.

Найдужче він ненавидить у батька його особисті звички. Він ненавидить їх так, що на саму думку про них з огидою здригається: ненавидить гучне висякування вранці у ванні, душний запах мила «Lifebuoy», який він лишає після себе, а також обідок піни і зголеної щетини в раковині. А найбільше він ненавидить батьків запах. З іншого боку, він усупереч самому собі любить охайний батьків одяг, темно-бордову краватку, яку той вдягає замість метелика в суботу вранці, його струнку постать, швидку ходу, змащене брильянтином волосся. Хлопчик і собі змащує брильянтином волосся, формує чубчик.

Він не любить походи до перукаря, не любить так, що навіть намагається, і то з прикрими результатами, самому підрізати собі волосся. Вустерські перукарі, здається, спільно вирішили, що хлопці повинні мати коротке волосся. Процес стрижки починається якомога брутальніше, електрична машинка зрізує йому волосся на потилиці й на скронях, а потім нещадно клацають ножиці, аж поки лишається схожа на щітку щетина і, можливо, невеличке пасмо замість чуба. Ще до кінця стрижки хлопчик мало не корчиться від ганьби, платить свій шилінг і біжить додому, боячись іти до школи наступного дня, боячись ритуальних кпин, якими вітають кожного щойно постриженого хлопця. Є стрижки такі, як слід, а є стрижки, від яких страждаєш у Вустері й які наснажені мстивістю перукарів; він не знає, куди піти, що треба робити чи казати, скільки платити, щоб мати таку стрижку, як слід.


6

Хоча хлопчик щосуботи пополудні ходить у кіно, фільми вже не мають такої влади над ним, як у Кейптауні, де йому снилися кошмари, що його розчавлюють ліфти або ж він падає зі скель, як і герої серіалів. Він не розуміє, чому Еррола Флінна[4], що видається однаковим, байдуже, грає він Робін Гуда чи Алі-Бабу, вважають за видатного актора. Він утомився від погоні верхи на конях, що завжди однакова. Телепрограма «Три блазні» починає видаватися йому дурнуватою. Важко вірити в Тарзана, якщо чоловік, що грає його роль, усякчас міняється. Єдиний фільм, що справляє на нього враження, — фільм, у якому Інґрід Берґман заходить у залізничний вагон, заражений віспою, і вмирає. Інґрід Берґман — улюблена актриса його матері. Чи справді життя саме таке: чи може й мати померти будь-коли, просто не прочитавши напису у вікні?

Є ще радіо. Він уже переріс «Дитячий куточок», але зберігає вірність серіалам: «Суперменові» щодня о п’ятій годині («Вставай! Підводься і рушай!»), «Чарівникові Мандрейку» о пів на шосту. Його улюблене оповідання — «Біла гуска» Пола Ґалліко[5], що її радіостанція транслює знову і знову на прохання слухачів. Це розповідь про дику гуску, що вела корабля назад від пляжів Дюнкерка до Дувра. Він слухає її зі сльозами в очах. Він хоче бути колись таким вірним, як була вірною біла гуска.

По радіо передають «Острів скарбів» у формі радіовистави, по одному півгодинному епізоду на тиждень. Він має цю книжку, але прочитав її в надто юному віці, не розуміючи, що означає бути сліпим і що таке чорна мітка, нездатний з’ясувати, добрий чи поганий Довгий Джон Сілвер. А тепер, після кожного епізоду по радіо, йому сняться кошмари, зосереджені на Довгому Джоні: про милицю, якою він убиває людей, про його зрадливу сентиментальну турботу про Джима Гокінса. Він хоче, щоб есквайр Трелоні вбив Довгого Джона, а не відпускав його; він певен, що Джон коли-небудь повернеться зі своїми бунтівниками-горлорізами і помститься, так само як повертається в його сни.

Книжка «Швейцарська родина Робінзонів»[6] набагато спокійніша. Він має чудове видання цього роману з кольоровими ілюстраціями. Надто йому подобається зображення корабля на спусковому полоззі під деревами, корабля, який родина збудувала інструментами, врятованими після кораблетрощі, щоб повернутися на батьківщину з усіма своїми тваринами, мов у Ноєвому ковчегу. Це насолода, немов занурення в теплу ванну, — лишити «Острів скарбів» і вступити у світ «Швейцарських Робінзонів». У «Швейцарських Робінзонах» немає лихих братів, немає вбивчих піратів; у родині кожен із насолодою працює під проводом мудрого, сильного батька (на малюнках його зображують із могутніми опуклими грудьми і довгою каштановою бородою), він від самого початку знає, що слід зробити для їхнього порятунку. Хлопчика дивує тільки одне: навіщо їм узагалі покидати той острів, якщо вони живуть на ньому так затишно і щасливо?

Він має ще й третю книжку — «Скотт в Антарктиці». Капітан Скотт — один з його безперечних героїв, саме тому йому й дали цю книжку. В ній є фотографії, зокрема та, де Скотт сидить і пише в наметі, в якому він згодом замерз до смерті. Хлопчик часто розглядає ті фото, а от прочитав не дуже багато: книжка нудна, це не роман. Йому подобається лише фрагмент про Тайтеса Оутса, обмороженого: знаючи, що затримує своїх товаришів, він пішов у ніч, у сніги, у кригу, і тихо, не завдавши нікому клопоту, загинув. Хлопчик сподівається, що й він колись може стати таким, як Тайтес Оутс.

Раз на рік до Вустера приїздить цирк Бозвела. Всі його однокласники ходять на виставу, цілий тиждень балакають тільки про цирк і ніщо інше. Його ходять дивитися навіть кольорові діти, але досить своєрідно: годинами тиняються навколо намету, слухають оркестр, зазирають у дірки полотна.

До цирку планують піти в суботу пополудні, коли батько грає в крикет. Мати перетворює похід у цирк на прогулянку для них трьох. Але біля білетної будки вражено чує про високі суботні пообідні ціни: 2,6 шилінга для дітей, п’ять для дорослих. Мати не має з собою досить грошей, тож купує квитки для нього й для брата. «Йдіть, я зачекаю тут», — каже вона. Хлопчик не хоче, але мати наполягає.

Усередині він почувається нещасним, його ніщо не тішить, і він підозрює, що й у брата такі самі почуття. Коли діти виходять після вистави, мати й досі там. Багато днів поспіль він не може відігнати думку: мати терпляче чекає під пекучим грудневим сонцем, а він сидить у цирковому наметі, де його розважають, мов короля. Її сліпуча, нездоланна, самовіддана любов до нього і брата, а надто до нього, непокоїть його. Хлопчик хоче, щоб вона не любила його так сильно. Вона любить його абсолютно, отже, й він повинен любити її абсолютно: ось яку логіку вона накидає йому. Він ніколи не буде здатний відплатити за всю ту любов, яку мати виливає на нього. Думка, що він усе життя згинатиметься під тягарем невідплаченої любові, так приголомшує й розлючує його, що він не хоче цілувати її, не дає їй торкатися себе. Коли вона ображено мовчки відвертається, він навмисне робить серце черствим до неї, відмовляється піддаватись.

Часом, коли мати відчуває гіркоту, вона виголошує довгі монологи, промовляючи сама до себе, і протиставляє своє життя в голому житловому районі життю, яким вона насолоджувалася до шлюбу й яке зображує, як неперервну низку вечірок і пікніків, візитів на ферми в суботу та неділю, теніс, гольф і прогулянки з її собаками. Вона говорить низьким, шепітним голосом, у якому вирізняються тільки шиплячі; він у своїй кімнаті, а брат у своїй наставляють вуха, щоб почути, і вона безперечно знає, що вони чутимуть. Це ще одна причина, чому його батько називає її відьмою: вона розмовляє сама з собою, насилає чари.

Ідилію життя у містечку Вікторія-Вест підтверджують фотографії з альбомів: мати разом з іншими жінками в довгих білих сукнях стоять із тенісними ракетками, здається, посеред велду, мати обіймає за шию собаку — німецьку вівчарку.

— Це був твій собака? — запитує хлопчик.

— Це Кім. Він був найкращий і найвірніший пес, якого я мала коли-небудь.

— Що з ним сталося?

— Він з’їв отруєне м’ясо, яке фермери поклали для шакалів. Він умер у мене на руках.

У її очах сльози.

Коли в альбомі з’явився й батько, там уже немає собак. Натомість він бачить їх обох на пікніку з тодішніми друзями, або батька з чепурними вусиками і самовпевненим виразом обличчя, він позує на тлі капота старомодного чорного автомобіля. Потім починаються фотографії з ним, їх десятки, починаючи із зображення пухкого немовляти з невиразним обличчям, якого піднесла до об’єктива чорнява жінка з пильним поглядом.

На всіх тих світлинах, навіть на фото з немовлям, мати вражає його своїм майже дівчачим виглядом. Її вік — таємниця, яка безкінечно інтригує його. Вона не скаже йому, батько вдає, ніби не знає, і навіть її брати й сестри, здається, дали обітницю мовчати. Коли матері немає вдома, він порпається в паперах у нижній шухляді її туалетного столика, шукає свідоцтва про народження, але марно. З однієї фрази, яку мати необережно бовкнула, він знає, що вона старша за батька, народженого 1912 року, але наскільки старша? Він вирішує, що вона народилася 1910-го. Це означає, що їй було тридцять років, коли народився він, а тепер їй сорок. «Тобі сорок років!» — каже він їй тріумфально одного дня, пильно виглядаючи ознак, що він має слушність. «Мені двадцять вісім років», — загадково всміхається вона.

Вони мають день народження в один день. Він народився на материн день народження. Це означає, як вона казала йому й розповідає кожному, що він — Господній дар.

Хлопчик називає її не мамою чи матусею, а Дінні. Так само й батько, і брат. Звідки походить це ім’я? Здається, ніхто не знає, але брати та сестри матері звуть її Вірою, отже, в дитинстві її так не називали. Він має бути обережним, щоб не казати їй «Дінні» перед чужими, так само як слід стерегтися й не називати тітку і дядька просто «Норманом» та «Елен» замість «дядька Нормана» і «тітки Елен». Але казати «тітка» і «дядько», мов добра, слухняна, звичайна дитина, — ніщо в порівнянні з багатослів’ям мови африкаанс. Африканери бояться казати «ти» будь-кому старшому за себе. Хлопчик глузує з мови свого батька: «Mammie moet ’n kombers oor Mammie se knieë trek anders word Mammie koud» — «Мама має покласти ковдру на мамині коліна, інакше мама застудиться». Він утішений, що він не африканер і врятований від потреби розмовляти отак, наче побитий раб.


Мати вирішує, що вона хоче собаку. Німецькі вівчарки найкращі — найрозумніші, найвірніші, — але вони не можуть знайти німецьку вівчарку на продаж. Тож зупиняють свій вибір на цуцикові, що наполовину доберман, наполовину щось інше. Хлопчик наполягає, що саме він повинен назвати його. Він хотів би назвати його Борзой, бо хоче, щоб то був російський пес, та оскільки насправді то не хорт, називає цуцика Козаком (Cossack). Ніхто не розуміє. Люди думають, що його ім’я Kos-sak, тобто сумка для харчів, і це видається їм смішним.

Козак виявився нетямущим і недисциплінованим, тинявся по околицях, витоптував городи, ганявся за курми. Одного разу пішов за хлопчиком аж до школи. Хоч би що робив хлопчик, пес не відставав: коли він кричав і кидав камінці, пес опускав вуха, підбирав хвоста й тікав, але, тільки-но він знову сідав на велосипед, щоразу пускався за ним услід. Кінець кінцем хлопчик привів пса додому за нашийник, ведучи велосипед другою рукою. Він прийшов додому розлючений і відмовився знову піти до школи, бо вже спізнився.

Козак ще не зовсім виріс, коли наївся товченого скла, яке хтось підкинув йому. Мати ставила йому клізми, намагаючись вивести скло, але без успіху. На третій день, коли пес просто тихо лежав, сапав і навіть не лизав їй руку, вона послала хлопчика в аптеку купити нові ліки, які хтось порадив. Він мчав туди і назад, але повернувся запізно. Обличчя матері було застиглим і далеким, вона навіть не взяла пляшечки з його рук.

Хлопчик допоміг поховати загорненого в ковдру Козака у глині в кінці саду. На могилі він поставив хреста з написом «Козак». Він не хотів, щоб вони мали ще одного собаку, не хотів, якщо саме так їм судилося вмирати.


Батько грає в крикет за Вустер. Це, певне, ще одна пір’їна на капелюсі сина, ще одна причина його гордощів. Адже батько адвокат, що майже не менш добре, ніж лікар; воював солдатом на війні; колись грав у регбі в Кейптаунській лізі; грає в крикет. Але в кожному випадку існує якесь прикре обмеження. Він адвокат, та вже не має практики. Воював, та був лише молодшим капралом. Грав у регбі, але тільки за другий склад команди «Gardens», чи, може, навіть за третій склад, а ця команда — посміховисько й завжди опинялася внизу турнірної таблиці ліги «Великий виклик». А тепер він грає в крикет, але за другу команду Вустера, матчі якої ніхто не завдає собі клопоту дивитися.

Батько лише подає м’ячі, а не відбиває їх. У нього щось негаразд, коли він відводить назад руки, і саме це не дає йому вдарити як слід; крім того, він відвертає очі, коли летить швидкий м’яч. Його уявлення про удар, здається, обмежується висуванням била вперед, а якщо м’яч зісковзує з била, він спокійно трюхикає до других ворітець.

Причина, чому батько не вміє бити, звичайно, полягає в тому, що він виріс у пустелі Кару, де немає належного крикету і де годі було навчитися. Подача м’ячів — інша річ, це дар: подавачами народжуються, а не стають.

Батько подає повільні кручені м’ячі. Інколи всі шість його подач відбивають, а інколи гравець із билом, дивлячись, як м’яч повільно летить до нього, втрачає самовладання, несамовито замахується і пропускає м’яч. Здається, в цьому й полягає батьків метод: у терпінні, хитрощах.

Тренер вустерської команди — Джонні Вордл, що під час північного літа грає в крикет за Англію. Вустеру дуже пощастило, що Вордл обрав приїхати саме сюди. За посередника, кажуть, правив Вольф Геллер, Вольф Геллер і його гроші.

Хлопчик стоїть із батьком за тренувальною сіткою, спостерігаючи, як Джонні Вордл подає м’ячі відбивачам першої команди. Вордл, невиразний дрібний чоловік із ріденьким рудуватим волоссям, начебто має бути повільним подавачем, та коли він біжить і пускає м’яч, хлопчик здивований швидкістю його пересувань. Відбивач на лінії досить легко відбиває м’яч, м’яко посилаючи його в сітку. М’яч подає хтось інший, потім знову настає черга Вордла. Гравець із билом знову м’яко відбиває м’яч. Він не виграє, але не виграє й подавач м’ячів.

Під вечір хлопчик повертається додому розчарованим. Він сподівався більшої прірви між англійським подавачем і вустерськими відбивачами. Сподівався стати свідком більш загадкового ремесла, побачити, як м’яч виробляє дивні речі в повітрі й за межами центрального майданчика, летить, пірнає й закручується, як і повинно відбуватися при чудовій повільній подачі відповідно до книжок про крикет, які він читає. Хлопчик не сподівався побачити балакучого невеличкого чоловіка, чиєю єдиною відзнакою є подача закручених м’ячів із такою швидкістю, на яку здатний і він сам, коли подає найпроворніше.

У крикеті хлопчик хоче знайти щось більше, ніж пропонує Джонні Вордл. Крикет має бути чимсь на кшталт Горація й етрусків або Гектора і Ахілла. Якби Гектор і Ахілл були просто двома чоловіками, які січуть один одного мечами, розповідь про них не мала б сенсу. Але це не просто два чоловіки, а могутні герої, їхні імена повиті легендою. Він радіє, коли наприкінці сезону Вордла вигнали з англійської команди.

Ворлд подає, звичайно, шкіряний м’яч. Хлопчик незнайомий зі шкіряним м’ячем: він і його друзі грають, як вони кажуть, корковим м’ячем, зробленим із якогось твердого сірого матеріалу, стійкого до каміння, що розриває на клапті шви шкіряного м’яча. Стоячи за сіткою і спостерігаючи Вордла, він уперше чує свист шкіряного м’яча, що наближається в повітрі до гравця з билом.

Хлопчикові трапилася перша нагода грати на справжньому крикетному полі. Матч відбувався в середу пополудні між двома командами з початкової школи. Справжній крикет означає справжні ворітця, справжній майданчик для подачі, немає потреби сперечатися за свою чергу відбивати.

Надходить його черга. Зі щитком на лівій нозі, з батьковим билом, заважким для нього, він виходить на середину. Він здивований, яке велике поле. Це широкий і самотній простір: глядачі перебувають так далеко, що з не меншим успіхом могли б не існувати.

Він займає свою позицію на смужці утрамбованого ґрунту із зеленою кокосовою циновкою зверху і чекає, поки прилетить м’яч. Це крикет. Його називають грою, але він видається йому реальнішим за дім, реальнішим навіть за школу. В цій грі немає прикидань, немає пощади, немає другого шансу. Оті інші хлопці, чиїх імен він не знає, — всі проти нього. Вони всі одностайні й прагнуть урвати його насолоду. І не відчують ані дрібки докорів сумління, коли він вийде з гри. Посередині цієї просторої арени він на випробуванні, один проти одинадцятьох, ніхто не захищає його.

Гравці стають на свої позиції. Він повинен зосередитись, але є дратливі думки, яких він не годен позбутися: про парадокс Зенона. Перше ніж стріла досягне мішені, вона повинна пролетіти половину шляху; перше ніж вона пролетить половину шляху, вона повинна пролетіти чверть шляху; перше ніж вона пролетить чверть шляху… Хлопчик відчайдушно намагається не думати про парадокс, але самі ці намагання ще більше нервують його.

Біжить подавач, надто виразно він чує глухі удари двох останніх кроків. Потім настає мить, коли єдиним звуком, що порушує тишу, є тільки моторошний шурхіт м’яча, поки він крутиться й підлітає до нього. Невже саме це він обирає, надумавши грати в крикет: знову, знову і знову, аж поки його спіткає невдача, зазнавати випробувань м’ячем, що підлітає до нього знеособлено, байдуже, нещадно, шукаючи діри в його захисті, і то швидше, ніж він сподівається, надто швидко, щоб навести лад у голові, заспокоїти думки, вирішити як слід, що робити. Посеред цих думок, посеред цієї мішанини підлітає м’яч.

Хлопчик набирає два очки, б’ючи спершу в стані внутрішнього безладдя, а потім у гнітючому настрої. Після гри він менше, ніж будь-коли раніше, розуміє прозаїчну манеру гри, характерну для Джонні Ворлда, що ненастанно розмовляє і жартує. Невже всі відомі англійські гравці такі самі: Лен Хаттон, Алес Бедсер, Деніс Комптон, Сіріл Вошбрук? Він не може повірити. Як на нього, у справжній крикет можна грати тільки в тиші, тиші і страху, коли в грудях гупає серце й пересохло в роті.

Крикет — це не гра. Це правда життя. Це, як кажуть книжки, випробування характеру, отже, випробування, пройти яке, на його думку, він не здатний, але й не знає, як ухилитись від нього. Коло ворітець таємницю, яку він здатний приховати в інших сферах життя, нещадно випробовують і розкривають. «Ану, гляньмо, з чого ти зроблений», — каже м’яч, що зі свистом мчить до нього крізь повітря. Сліпо, збентежено хлопчик штовхає било вперед, надто рано або надто пізно. М’яч знаходить собі шлях повз било, повз щитки на ногах. Він не відбив його, він не пройшов випробування, його викрили, не лишається нічого, як приховати сльози, прикрити обличчя, плентатися до співчутливих, продиктованих чемністю оплесків інших хлопців.


7

На його велосипеді є емблема британської стрілецької зброї — дві схрещені рушниці й напис «Smiths — BSA». Хлопчик купив велосипед за п’ять фунтів, уже не новий, за гроші, подаровані на його восьмий день народження. Велосипед — найсолідніша річ у його житті. Якщо інші хлопці вихвалялися, що мають велосипеди «Raleigh», він відповідав, що має «Smiths». «Smiths»? Ніколи не чули про «Smiths», казали вони.

Немає нічого, що можна було б порівняти з піднесенням, яке відчуваєш, їдучи на велосипеді, коли нахилився над кермом і мчиш, долаючи повороти. На своєму «Smiths» він щоранку їде до школи, півмилі від Реюньйон-парку до залізничного переїзду, потім милю по тихій дорозі вздовж залізниці. Літні ранки найкращі. У кюветах дзюрчить вода, вряди-годи дмухне тепле повітря, попереджаючи про вітер, що дутиме вдень, женучи перед собою клуби тоненького червоного глиняного пилу.

Узимку до школи доводиться вирушати ще в пітьмі. З ліхтарем, що відкидає попереду освітлене коло, він їде крізь туман, розбиває грудьми його оксамитову м’якість, удихає її та видихає, не чує нічого, крім тихенького шурхоту шин. Іноді вранці металеве кермо таке холодне, що голі руки аж прилипають до нього.

Хлопчик намагається приїхати до школи рано. Він любить, щоб клас належав йому, блукає навколо пустих місць, піднімається потай на вчительську кафедру. Але він ніколи не приходить першим до школи: є двоє братів із Де-Дорнса, чий батько працює на залізниці, вони приїздять потягом о шостій годині ранку. Вони бідні, такі бідні, що ніколи не мали ані светрів, ані курточок, ані взуття. Є й інші не менш бідні хлопці, надто у класах, де викладають мовою африкаанс. Навіть у холодні зимові ранки вони приходять до школи в бавовняних сорочках і саржевих шортах, з яких так виросли, що насилу ворушать тонкими стегнами. На їхніх засмаглих ногах проступають білі, мов крейда, обморожені плями, вони хухають на руки й тупають ногами, з носів у них завжди течуть шмарклі.

Одного разу трапився спалах лишаю, і братам із Де-Дорнса поголили голови, на їхніх голомозих черепах він виразно бачив лишайні плями, і мати застерегла, щоб він не спілкувався з ними.

Хлопчик віддає перевагу тісним шортам, а не бахматим. Одяг, який купує йому мати, завжди бахматий. Він полюбляє милуватися стрункими, гладенькими смаглявими ногами, що їх обтягують шорти. Найбільше йому подобаються медово-брунатні ноги хлопців із білявим волоссям. На свій подив, найгарніших хлопців він бачить у класах африканерів, а водночас і найбридкіших: із волохатими ногами і борлаками на шиї, з прищавим обличчям. Діти-африканери, вважає він, майже такі самі, як і кольорові діти, незіпсуті й бездумні, неосвічені, а потім раптом, у певному віці, стають лихими, і їхня краса вмирає.

Краса і бажання: він стривожений почуттями, які породжують у ньому ноги тих хлопців, білі, бездоганні й невиразні. Що іншого можна робити з ногами, крім просто пожирати їх очима? Чого він бажає?

Голі скульптури в «Дитячій енциклопедії» справляють на нього той самий вплив: Дафна, за якою женеться Аполлон; Персефона, яку викрадає Аїд. Тут ідеться про форму, про досконалість форми. Коли він бачить, як та досконалість виявляється в білому мармурі, щось збуджується в ньому, розкривається прірва, він на грані падіння.

З усіх таємниць, які вирізняють його, ця, зрештою, може бути найтяжчою. Серед усіх хлопців він єдиний, у кому нуртує темний еротичний потік; серед усієї тієї невинності та нормальності він єдиний, кого опановує бажання.

Проте мова хлопців-африканерів неймовірно брудна, їхня сфера безсоромності набагато перевершує його, вона пов’язана з fok, piel і poes[7] — словами, перед односкладовою важкістю яких він нажахано відступає. Як їх пишуть? Якщо він не вміє написати їх, він не зможе приборкати їх у своїй душі. Слово fok пишуть через літеру v, яка надала б йому більшої пристойності, чи через f, яка зробить його справді диким, первісним словом, що не має предків? Словник не каже нічого, тих слів там немає, жодного.

Потім є слова gat, poep-hol[8] та подібні до них, їх вигукують під час взаємних образ, але він не розуміє їхньої сили. Навіщо поєднувати задню частину тіла з передньою? Що слова з gat, такі важкі, гортанні й чорні, мають спільного зі словом sex, його м’яким s, що немов запрошує, і загадковим кінцевим х? Він з огидою відвертає душу від слів, пов’язаних із задом, але й далі намагається розгадати значення effies[9] і FLs, речей, ніколи не бачених, але якось пов’язаних зі стосунками хлопців і дівчат у середній школі.

Але хлопчик не невіглас. Він знає, як народжуються діти. Вони виходять із материного заду, охайного, чистого і білого. Мати сказала йому про це кілька років тому, коли він був маленьким. Він вірить їй беззастережно, пишається, що вона розповіла йому правду про дітей так рано, коли від решти однолітків і далі відмахувалися брехнею. Це ознака її освіченості, освіченості їхньої родини. Його двоюрідний брат Джуан, що на рік молодший від нього, теж знає правду. Натомість батько бентежиться й бурчить, коли починається розмова про дітей і звідки вони з’являються, але це знову-таки лише доводить невігластво батькової родини.

Його друзі дотримуються свого варіанта: діти виходять з іншого отвору.

Абстрактно він знає про інший отвір, куди входить пеніс і звідки виходить сеча. Але ж у такому разі немає ніякого сенсу говорити, ніби діти виходять із цього отвору. Адже дитина, зрештою, формується в шлунку. Тож є цілковитий сенс у тому, щоб дитина виходила із заду.

Отже, хлопчик наполягає на заду, натомість його друзі доводять, що йдеться про інший отвір — poes. Він спокійно переконаний, що має слушність. Адже це елемент довіри між матір’ю і ним.


8

Він і мати перетнули смужку громадської території поблизу залізничної станції. Він із матір’ю, але окремо від неї, не тримає її за руку. Хлопчик, як і завжди, вбраний у сіре: сірий светр, сірі шорти, сірі шкарпетки. На його голові — темно-синя шапочка з емблемою Вустерської початкової хлопчачої школи: гірський пік серед зірок і девіз: «Per aspera ad astra»[10].

Він — просто хлопчик, що йде поряд із матір’ю, зовні він, напевне, видається цілком нормальним. Але йому здається, ніби він увивається навколо неї, наче жук, метушливо кружляє, опустивши носа в землю й махаючи руками і ногами. Насправді він не бачить у собі нічого, що було б спокійним. Надто його розум усякчас метушиться то туди, то сюди, нетерпляче утверджуючи свою волю.

Це місце, де раз на рік цирк розташовує своє шапіто і ставить клітки, де дрімають леви на соломі, просякнутій гострим запахом. А сьогодні це просто латка червоної глини, утрамбованої, мов камінь, де вже не виросте трава.

Цього сонячного й жаркого суботнього ранку там є й інші люди, інші перехожі. Один з них — хлопець його віку, що біжить через майдан під кутом до них. Тільки-но побачивши його, він розуміє, що цей хлопець матиме для нього велике значення, велике понад усяку міру, і то не через те, хто він (можливо, він ніколи не побачить його знову), а через думки, що рояться в його голові й вириваються з неї, наче бджолиний рій.

У тому хлопцеві немає нічого незвичайного. Він кольоровий, але кольорові є всюди. Він у таких коротких штанцях, що вони тісно облягають його виточені сіднички й лишають майже голими стрункі глинисто-коричневі стегна. Він без черевиків, його підошви, напевне, такі тверді, що, навіть наступивши на колючку duwweltjie, він тільки уповільнить ходу, сягне рукою вниз і витягне її.

Є сотні таких хлопців, як він, і тисячі, тисячі дівчат у коротких сукенках, які не приховують їхніх струнких ніг. Він хоче й собі мати такі гарні ноги, як у них. Із такими ногами він плив би по землі, як цей хлопець, ледве торкаючись її.

Хлопець проходить кроків за десять від них. Він думає про щось своє й навіть не глянув на них. Його тіло досконале й незіпсуте, немов тільки вчора вийшло зі своєї черепашки. Чому такі діти, як він, хлопці та дівчата, яких ніхто не примушує ходити до школи й які мають свободу тинятися десь далеко від пильних батьківських і материнських очей, хлопці та дівчата, чиї тіла належать їм і вони можуть робити з ними що завгодно, — чому вони не сходяться разом на бенкет сексуальної насолоди? Невже відповідь полягає в тому, що вони надто невинні, щоб знати, які насолоди доступні їм, і лише темні та винні душі знають про такі таємниці?

Саме так завжди відбувається з’ясування. Спершу воно може поткнутися то туди, то сюди, але зрештою неминуче повертається, зосереджується і вказує пальцем на себе. Завжди сам хлопчик запускає процес мислення, і завжди те мислення вислизає з-під його контролю й обертається, щоб звинуватити його. Краса — це невинність, невинність — це невігластво, невігластво — це невідання насолоди, насолода — провина; він винен. Цей хлопець зі свіжим, незайманим тілом невинний, натомість він, керований своїми темними бажаннями, винний. Фактично отаким довгим шляхом він наблизився до слова перверсія з його темним, складним збудженням, яке починається із загадкового п, що може означати що завгодно, а потім через нещадне р швидко переходить до мстивого в. Не одне звинувачення, а два. Обидва значення перетинаються, і він перебуває в точці перетину, під прицілом. Адже хлопець, що звинувачує його сьогодні, не тільки легенький, мов оленятко, і невинний, тоді як він темний, важкий і винний; він іще й кольоровий, а це означає: не має грошей, живе в темній халупі й ходить голодним, тож, якби мати гукнула: «Агов!» і махнула рукою, — а вона цілком здатна на таке, — цей незнайомий хлопець заціпенів би, підійшов би й робив все, що йому накажуть (ніс би, наприклад, її кошик для закупів), а в кінці отримав дрібну монетку в стулені долоні й був вдячний за неї. А якби згодом хлопчик сердився б на матір за цей учинок, вона б просто усміхнулась і запевнила б: «Таж вони звикли до цього!»

Отже, цей хлопець, що все своє життя бездумно дотримувався шляху природи й невинності, що бідний, а отже, добрий, як завжди є добрими бідні в казках, стрункий, мов вугор, та швидкий, як заєць, і легко переміг би його в будь-якому змаганні на швидкість ніг і вправність рук, хлопець, що становить живий докір йому, все-таки підпорядкований йому, і це бентежить його так, що він корчиться й пересмикує плечима і вже не хоче дивитися на нього, незважаючи на його красу.

Проте його не можна відкинути. Можна, напевне, відкинути тубільців, але годі відкинути кольорових. Проти тубільців можна висувати аргументи, що вони — зайди з півночі, прийшли пізніше, тож не мають тут ніяких прав. Тубільці, які трапляються у Вустері, — це здебільшого одягнені в старі армійські мундири чоловіки, що курять гачкуваті люльки, живуть у невеликих, схожих на намет халупах із гофрованої бляхи вздовж залізниці й наділені легендарною силою і терплячістю. Їх привезли сюди, бо, на відміну від кольорових, вони не п’ють і гарують під пекучим сонцем, під яким легші та слабші кольорові вже б упали. Це чоловіки без жінок, без дітей, вони прибувають нізвідки, і потім можна подбати, щоб вони й зникли кудись.

А від кольорових немає такого засобу порятунку. Батьками кольорових були білі, Ян ван Рібек[11], і походять вони від готтентотів; зрозуміти це можна навіть із завуальованої мови шкільного підручника історії. А в найгіршому випадку ситуація ще тяжча. Адже в Боланді люди, яких називають кольоровими, — аж ніяк не праправнуки Яна ван Рібека чи будь-яких інших голландців. Хлопчик досить знається на фізіономіці, і то знається, відколи пам’ятає себе, щоб бачити: в них немає ані краплини білої крові. Вони готтентоти, чисті й нерозбавлені. Не тільки вони з’явилися із землею, а й земля з’явилася разом з ними, вона їхня, завжди була їхньою.


9

Однією зі зручностей Вустера, однією з причин, на думку батька, чому краще жити тут, ніж у Кейптауні, є те, що купувати тут набагато легше. Молоко привозять щоранку ще вдосвіта; досить лише подзвонити — і за годину або дві біля дверей буде чоловік із крамниці «Schochat’s» із м’ясом і бакалійними товарами. Ось як просто.

Посильний із «Schochat’s» — тубілець, що знає лише кілька слів мовою африкаанс і жодного слова англійською. Він ходить у чистій білій сорочці, метелику, двоколірних туфлях і в білому капелюсі, як у гольфіста Боббі Локка. Звуть його Джошуа. Хлопчикові батько-мати не схвалюють Джошуа як одного з представників бездумного нового покоління тубільців, що витрачають усю свою платню на вигадливе вбрання й не думають про майбутнє.

Коли матері нема вдома, він з братом отримує замовлені продукти з рук Джошуа, ставлячи бакалійні товари на полицю в кухні, а м’ясо — в холодильник. Якщо є згущене молоко, хлопці привласнюють його як трофей. Пробивають діри в бляшанці й по черзі смокчуть, поки нічого не лишається. Коли мати повертається додому, запевняють, що молока не було або що його вкрав Джошуа.

Хлопчик не певен, чи вірить мати їхній брехні. Але не за цей обман він відчуває надто велику провину.

Сусіди зі східного боку мають прізвище Вінстра. В них троє синів: старший із кривими, схожими на літеру «X» ногами, на ймення Ґісберт і близнюки Ебен та Езер, надто малі, щоб ходити до школи. Він з братом глузує з Ґісберта Вінстри через його кумедне прізвище і невпевнену, безпорадну манеру бігати. Вони вирішили, що він ідіот, психічно неповноцінний, і оголосили йому війну. Якось пополудні взяли півдесятка яєць, які приніс посильний із «Schochat’s», пожбурили їх на покрівлю будинку Вінстра і поховалися. З дому ніхто не вийшов, та коли сонце висушило розбиті яйця, вони перетворилися в огидні жовті плями.

Насолоду кидати яйце, набагато менше й легше за крикетний м’яч, спостерігати, як воно, крутячись, летить у повітрі, чути м’який хрускіт його падіння, він відчуває потім ще дуже довго. Але ця насолода забарвлена провиною. Він не може забути, що вони гралися їжею. Яким правом вони використали яйця як іграшки? Що сказав би хлопець із «Schochat’s», якби дізнався, що вони викинули яйця, які він віз на велосипеді від самого міста? Йому здається, що хлопець із «Schochat’s» — насправді ніякий не хлопець, а вже дорослий чоловік — не такий законсервований у своєму образі людини в капелюсі, як у Боббі Локка, і з метеликом, щоб бути байдужим. Він відчуває, що посильний категорично не схвалив би і не вагався б сказати про це. «Як можна так чинити, якщо є голодні діти?» — запитав би він своїм поганеньким африкаансом і не почув би відповіді. Можливо, десь у світі й можна кидати яйця (наприклад, він знає, що в Англії кидають яйця в людей у колодках), але в цій країні є судді, які судитимуть за нормами справедливості. В цій країні не можна бездумно ставитися до харчів.

Джошуа — четвертий тубілець, якого він знав у своєму житті. Першого він туманно пам’ятає лише тому, що той хлопець увесь день ходив у синій піжамі і звичайно мив сходи в кварталі, де вони жили в Йоганнесбурзі. Другою була Фіела в Плеттенберґ-Беї, що прала їм білизну. Фіела була дуже чорна й дуже стара, не мала зубів і виголошувала довгі промови про минуле гарною, переливчастою англійською мовою. Вона розповідала, що приїхала з острова Св. Гелени, де була рабинею. Третього він теж бачив у Плеттенберґ-Беї. Стався великий шторм, затонув корабель, і вітер, що ненастанно дув кілька днів і ночей поспіль, тільки-но почав угамовуватись. Хлопчик із матір’ю й братом пішли до моря й роздивлялися купи сміття та водоростей, викинутих на берег, як раптом до них підійшов і озвався старий чоловік із сивою бородою, пасторським комірцем і парасолькою. «Людина будує великі залізні кораблі, — сказав старий, — але море сильніше. Море сильніше за все, що може збудувати людина».

Коли вони знову опинилися самі, мати сказала: «Ти повинен запам’ятати його слова. Це мудра стара людина». То був єдиний на його пам’яті випадок, коли мати вжила слово «мудрий»; насправді то був єдиний, як він пригадує, випадок, коли хтось узагалі вжив це слово, якщо не брати до уваги книжок. Але його вразило не тільки старомодне слово. Можна поважати й тубільців — ось що сказала мати. Це велика полегкість — почути про таке, мати підтвердження.

В казках, які справили на нього найглибше враження, йдеться про третього брата, найскромнішого, з якого, проте, найбільше глузують, і саме він, коли старший і середульший брати зневажливо проходять повз, допомагає старій жінці нести тяжку ношу або витягає леву скалку з лапи. Третій брат добрий, чесний і сміливий, натомість перші два хвальковиті, зарозумілі й лихі. Наприкінці казки третього брата коронують принцом, а першого і другого вкривають ганьбою й проганяють.

Є білі, кольорові й тубільці, і саме тубільці найнижчі, і з них найбільше глузують. Паралель неминуча: тубільці — третій брат.

У школі діти знову і знову, рік у рік, учать про Яна ван Рібека і Симона ван дер Стела[12], лорда Чарльза Сомерсета[13] і Пітера Ретіфа[14]. Після приїзду Пітера Ретіфа почалися війни з кафрами, коли кафри ринули через кордони колонії і їх довелося виганяти, але війни з кафрами такі численні й заплутані і їх так важко розрізняти, що від дітей не вимагають знати про них на іспитах.

Хоча на іспитах хлопчик правильно відповідає на питання з історії, він не знає так, щоб це задовольнило його серце, чому Ян ван Рібек і Сімон ван дер Стел були такі добрі, а Чарльз Сомерсет — такий поганий. Не подобаються йому, як начебто мали б, і проводирі великого переселення бурів, окрім, можливо, Піта Ретіфа, що загинув, коли Дінґаан хитрощами спонукав його лишити рушницю надворі під краалем. Андріс Преторіус, Ґерріт Марітц та інші мають такі прізвища, як учителі в середній школі або африканери по радіо: сердиті, зашкарублі, сповнені погроз і балачок про Бога.

У школі не вивчають Англо-бурської війни, принаймні в англомовних класах. Є чутки, ніби цю війну вивчають у класах африканерів під назвою Tweede Vryheidsoorlog, Другої визвольної війни, проте не згадують про неї на іспитах. Англо-бурської війни, оскільки це дражлива тема, немає в офіційній програмі. Навіть його батько-мати не кажуть нічого про Англо-бурську війну, за ким була правда, а за ким — кривда. А втім, мати розповідає про Англо-бурську війну те, що чула ще від своєї матері. Коли бури прийшли на їхню ферму, казала її мати, то вимагали харчів, грошей і чекали, щоб їм прислужували. А коли прийшли англійські солдати, то спали в стайні, нічого не крали, а перед тим, як піти, чемно подякували господарям.

Британці з їхніми пихатими, зарозумілими генералами — негідники Англо-бурської війни. Вони ще й дурні, бо ходили в червоних мундирах, стаючи легкою мішенню для вправних бурських стрільців. У розповідях про цю війну начебто треба бути на боці бурів, які боролися за свою свободу проти могутності Британської імперії. Але хлопчик воліє не любити бурів, і то не тільки за довгі бороди та огидне вбрання, а й за ховання за скелями та постріли із засідок, і любити британців, що йшли на смерть під пронизливі звуки козиць, на яких вигравали їм.

У Вустері англійці становлять меншість, у Реюньйон-парку — мізерну меншість. Крім нього і брата, що є англійцями тільки в певному розумінні, до школи ходять лише два справжні англійські хлопці: Роб Гарт і невисокий, жилавий хлопчик на ймення Біллі Сміт, чий батько працює на залізниці, а сам він хворий і в нього лущиться шкіра (мати забороняє торкатися будь-кого з дітей Смітів).

Коли хлопчик бовкнув, що міс Остгюйзен побила Роба Гарта, батьки, здається, одразу здогадалися, чому. Міс Остгюйзен належить до клану Остгюйзенів, це націоналісти, а батько Роба Гарта, що має крамницю господарчих товарів, до виборів 1948 року був міським радником від Об’єднаної партії.

Батько-мати тільки хитають головами, чуючи про міс Остгюйзен. Вони вважають, що вона запальна і неврівноважена, не схвалюють, що вона фарбує хною коси. За Сметса, каже батько, вже б ужили заходів проти вчителя, що переносить політику в школу. Батько — теж член Об’єднаної партії. Насправді батько втратив роботу в Кейптауні, і то посаду, якою так пишалася мати, — контролера оренди, — 1948 року, коли Малан переміг Сметса. Саме через Малана їм довелося покинути дім у Роузбанку, який хлопчик згадує з величезною тугою, дім із великим буйним садом, обсерваторією з куполом і двома підвалами, довелося покинути Роузбанкську початкову школу й тамтешніх друзів і переїхати до Вустера. В Кейптауні батько йшов уранці на роботу здебільшого в чепурному двобортному костюмі зі шкіряною течкою. Коли інші діти запитували, що робить його батько, він міг відповісти: «Контролер оренди», і вони шанобливо замовкали. У Вустері батькова робота вже не мала назви. «Мій батько працює в компанії „Standard Canners“», — казав хлопчик. «А що він там робить?» — «Сидить у кабінеті, веде бухгалтерію», — пригнічено відповідав він. Хлопчик не мав уявлення, що означають слова «вести бухгалтерію».

Компанія «Standard Canners» випускала консервовані персики з Альберти, консервовані бартлетські груші й консервовані абрикоси. Вона консервує більше персиків, ніж будь-яка інша компанія в країні, й саме цим уславилася.

Попри поразку 1948 року і смерть генерала Сметса батько й далі зберігає вірність Об’єднаній партії, але ця вірність набула похмурого відтінку. Адвокат Страусс, новий керівник Об’єднаної партії — лише бліда тінь Сметса; за Страусса партія вже не має надії перемогти на наступних виборах. Крім того, націоналісти закріпляють свою перемогу, змінюючи межі виборчих округів на користь своїх прихильників у сільській місцевості.

— Чому ніхто нічого не зробить проти цього? — запитує хлопчик батька.

— Хто? — відповідає батько. — Хто може зупинити їх? Вони можуть робити, що завгодно: адже тепер вони — влада.

Хлопчик не бачить сенсу проводити вибори, якщо партія, яка перемагає, може змінити правила. Це наче гравець із билом, що вирішує, хто може подавати м’яч, а хто — ні.

Батько вмикає радіо, коли надходить пора новин, але насправді тільки на те, щоб почути рахунки: влітку — крикетні, взимку — в регбі.

Колись, до приходу до влади націоналістів, випуски новин передавали з Англії. Спершу співали «Боже, спаси королеву», потім лунало шість сигналів із Грінвіча, далі диктор казав: «Говорить Лондон, передаємо новини», — і читав новини з усього світу. Тепер це все скінчилося. «Говорить Південноафриканська радіомовна компанія», — оголошує диктор і довго переказує, що сказав доктор Малан у парламенті.

А найдужче хлопчик ненавидить у Вустері гнів і озлоблення, що, відчуває він, аж порскають із хлопців-африканерів, саме це й породжує в ньому прагнення втекти. Він боїться й ненавидить незграбних і босоногих хлопців-африканерів у обтягнених коротких штанах, надто старших хлопців, що, коли їм трапиться найменша нагода, затягнуть тебе в якесь тихе місце у велді і, як він чув, зґвалтують так, як уже злобно натякали, наприклад, пошмарують, що, наскільки він здогадується, означає: стягнуть штани і натруть яйця ваксою для черевиків (чому яйця? чому ваксою?), а потім, напівголого і заплаканого, спровадять по вулицях додому.

Є ще й знання, відоме, здається, всім хлопцям-африканерам, поширюють його вчителі-практиканти, які працюють у школі, воно пов’язане з ініціаціями і з тим, що трапляється з тобою під час ініціацій. Хлопці-африканери шепочуть про це не менш збуджено, ніж про те, як їх шмагали. Те, що він чує, навіває огиду: треба ходити, наприклад, у дитячих підгузниках або пити сечу. Якщо через це треба пройти, щоб стати вчителем, він відмовляється бути вчителем.

Є чутки, ніби уряд має віддати наказ і перевести всіх дітей з африканерськими прізвищами до класів, де викладають африкаансом. Батьки розмовляють про це півголосом, вони вочевидь стривожені. А сам хлопчик відчуває справжнісінький жах на думку, що доведеться перейти до африканерського класу. Він каже батькові-матері, що не скориться. Він відмовиться ходити до школи. Вони намагаються заспокоїти сина й запевняють: «Нічого не станеться. Це лише балачки. Минуть роки, перше ніж вони зроблять що-небудь». Він не вірить.

Хлопчик дізнається, що завдання вилучати несправжніх англійських хлопців з англійських класів припаде інспекторам. Він живе в страху перед днем, коли прийде інспектор, поведе пальцем по списку, назве його прізвище і скаже збирати підручники. На той день він уже має ретельно опрацьований план. Він складе книжки й без опору вийде з класу. Проте не піде до африканерського класу. Натомість спокійно, щоб не привертати уваги, піде до сараю, де стоять велосипеди, візьме свого й помчить додому так швидко, що ніхто не наздожене його. Потім зачинить і замкне двері в дім і скаже матері, що не повернеться до школи, а якщо вона викаже його — накладе на себе руки.

Образ доктора Малана закарбований у його голові. Кругле обличчя доктора Малана з лисою головою не свідчить ані про розум, ані про чуття жалю. Горло в нього пульсує, як у жаби. Вуста заціплені.

Хлопчик ніколи не забуде першої постанови доктора Малана в 1948 році: заборони всіх коміксів про капітана Марвела і Супермена, дозволяли тільки комікси з героями-тваринами, комікси, які мали тримати людину немовлям, тільки їх пропускала митниця.

Хлопчик думає про пісні мовою африкаанс, складені для співів у школі. Він став так ненавидіти їх, що під час співів йому кортить кричати, вищати і вдавати, ніби він пердить, надто коли виспівують рядок «Kom ons gaan blomme pluk», де йдеться про дітей, що стрибають у полях серед співучих птахів і веселих комах.

Якось у суботу вранці він із двома друзями поїхав велосипедами з Вустера по дорозі на Де-Дорнс. За півгодини вже не видно людських поселень. Хлопці кладуть велосипеди край дороги й піднімаються на пагорби. Знаходять печеру, розпалюють вогонь, їдять принесені сандвічі. Раптом з’являється дебелий і брутальний хлопець-африканер у штанах хакі й питає: «Хто вам дозволив?»

Хлопці приголомшені. Печера — невже треба просити дозволу зайти до печери? Намагаються щось збрехати, але це не зараджує. «Вам треба зачекати, поки прийде мій батько», — заявляє хлопець. Він згадує про lat, strop — різку, ремінь; їх провчать.

Хлопчик мов не свій із переляку. Тут, у велді, де нема кого гукнути на поміч, їх битимуть. Тут немає кому поскаржитись. Адже річ у тому, що вони винні, а насамперед він. Таж це він запевняв решту, коли вони дерлися крізь огорожу, що це не може бути ферма, це просто велд. Він заводій, це його ідея від самого початку, немає нікого іншого, на кого можна було б скинути провину.

Фермер приходить із собакою, німецькою вівчаркою з хитруватими жовтими очима. Знову запитання, цього разу англійською, запитання без відповідей. Яким правом вони тут? Чому не запитали дозволу? Знову треба вдаватися до жалюгідного, дурнуватого захисту: вони не знали, думали, то просто велд. Подумки хлопчик присягається, що вже ніколи не скоїть такої помилки. Вже ніколи не буде таким дурнем, щоб дертися крізь огорожу й думати, ніби все минеться. «Йолоп! — думає він про себе, — йолоп, йолоп, йолоп!»

Фермер, здається, не має з собою ані lat, ані ременя, ані батога. «Це ваш щасливий день, — каже він. Хлопці мов прикипіли до землі й нічого не розуміють. — Ідіть».

Вони очманіло спускаються вниз по схилу, пильнуючи, щоб не бігти, бо бояться, що пес загарчить і, бризкаючи слиною, поженеться за ними, йдуть до велосипедів, які лежать край дороги. Вони нічого не можуть сказати, щоб пояснити цю подію. Африканери навіть не поставились погано до них. Програли в даній ситуації лише самі хлопці.


10

Рано-вранці по Національній автостраді з пеналами і зошитами, а дехто навіть із ранцями на плечах, ідуть до школи кольорові діти. Але це малі діти, дуже малі: на той час, коли доростуть до його віку — десяти-одинадцяти років, він уже лишить школу позаду й піде у світ заробляти на хліб щоденний.

На день народження замість улаштувати урочистий обід хлопчикові дають десять шилінгів, щоб він повів своїх друзів на почастунок. Він запрошує своїх трьох найкращих друзів до кафе «Globe»; вони сидять за мармуровою стільницею й замовляють бананові кружальця та вигадливі шоколадні тістечка. Він почувається, мов принц, розподіляючи отак насолоду, і це частування було б дивовижним успіхом, якби його не псували обдерті кольорові діти, що обліпили вікна й роздивлялися їх.

На обличчях тих дітей хлопчик не бачить ненависті, що її, як він ладен визнати, заслуговують він із друзями, бо ж мають стільки грошей, тоді як у них немає жодної монетки. Навпаки, вони, наче потрапивши до цирку, впиваються видовищем, абсолютно зосередились на ньому і нічого не пропускають.

Якби він був кимсь іншим, він би попросив власника «Globe» — португальця з намащеним брильянтином волоссям — прогнати тих дітей. Таж це звичайна річ — проганяти дітей, які жебрають. Треба тільки скривити обличчя в сердиту гримасу, махнути руками і крикнути: «Voetsek, hotnot! Loop! Loop!» — а потім обернутися до спостерігача — байдуже, приятеля чи незнайомця — і пояснити: «Hulle soek net iets om te steel. Hull is almal skelms». Тобто: «Вони тільки дивляться, щоб украсти що-небудь. Вони злодії». Але, якби він підвівся й підійшов до португальця, що він сказав би? «Вони псують мій день народження, це несправедливо, мені прикро бачити їх»? Хоч би що трапилося, проженуть їх чи ні, вже запізно, на серці йому тепер тяжко.

Він думає про африканерів як про людей, що завжди розгнівані, бо їм тяжко на серці. А про англійців думає, що вони не доходять до гніву, бо живуть за мурами й добре стережуть свої серця.

Це тільки одна з його теорій про англійців і африканерів. Але мухою в меді є, на жаль, Тревельян.

Тревельян — один з пожильців, що мешкав разом з ними в будинку на Лісбек-роуд у районі Роузбанк, будинку, де він був щасливий і де в садочку ріс величний дуб. Тревельян мав найкращу кімнату, вікна якої, йдучи від самої підлоги, виходили на веранду. Він був молодий, високий, приязний, не знав ані слова мовою африкаанс, був наскрізь англійцем. Уранці він снідав на кухні і йшов на роботу, а ввечері повертався й вечеряв разом із ними. Свою кімнату, до якої й так забороняли заходити, він замикав, хоча там не було нічого цікавого, крім американської електричної бритви.

Хлопчиків батько, дарма що старший за Тревельяна, заприязнився з ним. По суботах вони разом слухали радіо — С. К. Фридлендера, що коментував матчі з регбі, які відбувалися на стадіоні «Ньюлендс».

Потім з’явився Едді. То був семирічний кольоровий хлопець з Ідас-Веллі поблизу Стелленбоша. Едді приїхав працювати на них, про це домовилися його мати і тітка Вінні, що жила в Стелленбоші. За миття тарілок, замітання і прибирання Едді мав жити з ними в Роузбанку, де б його годували, а першого числа кожного місяця його матері посилали б поштовий переказ на два фунти і десять шилінгів.

Після двох місяців життя і праці в Роузбанку Едді втік. Він зник уночі, його відсутність помітили вранці. Повідомили поліцію, і Едді знайшли недалеко звідти, він ховався в кущах уздовж річки Лісбек. Знайшла його не поліція, а Тревельян, що привів його назад, без сорому гримаючи на хлопця й тусаючи його, і замкнув його в старій обсерваторії в глибині саду.

Едді вочевидь годилося відіслати назад до Ідас-Веллі. Тепер, коли він перестав удавати, ніби задоволений, він тікатиме при кожній нагоді. Спроба стати служкою не дала результату.

Але, перше ніж телефонувати тітці Вінні до Стелленбоша, постало питання про кару Едді за спричинений клопіт: за виклик поліції, за зіпсований суботній ранок.

Хлопчик зазирнув до обсерваторії, коли відбувалося покарання. Тревельян тримав Едді за обидва зап’ястки і шмагав шкіряним ременем по голих ногах. Батько теж був там, стояв збоку й дивився. Едді заводив і пританцьовував, сльози і шмарклі були всюди. «Я більше не буду!», — кричав він. Потім чоловіки помітили хлопчика й махнули, щоб він вийшов.

Наступного дня зі Стелленбоша приїхали тітка й дядько в чорному німецькому авто «DKW» й забрали Едді до матері в Ідас-Веллі. Ніхто з ним не прощався.

Отже, Тревельян, що був англійцем, бив Едді. Насправді Тревельян, що мав рум’яне обличчя і вже трохи погладшав, розчервонівся ще дужче, коли вимахував ременем і сапав після кожного удару, він розгнівався, наче справжній африканер. Тож як Тревельян укладався в його теорію, що англійці добрі?

Є ще й борг, який він винен Едді й про який не казав нікому. Коли за гроші, подаровані на восьмий день народження, він купив собі велосипед «Smiths», а потім з’ясував, що не вміє їздити, саме Едді штовхав його на майдані в Роузбанку й вигукував команди, аж поки він раптом опанував мистецтво утримувати рівновагу.

Того першого разу він проїхав широке коло, щосили тиснучи на педалі, щоб подолати піщаний ґрунт, і повернувся до місця, де стояв Едді. Той був збуджений і кричав, аж підстрибував: «Можна я спробую?» Він віддав велосипед Едді. Його не треба було й штовхати, він зрушив з місця, мов вітер, стояв на педалях, і його синя курточка метлялася ззаду, Едді їхав набагато краще, ніж він.

Хлопчик пригадує, як боровся з Едді на галявині. Хоча Едді був лише на сім місяців старший від нього і не більший, завдяки своїй силі, витривалості й цілеспрямованості він завжди виявлявся переможцем. Переможцем, але обережним у своїй перемозі. Тільки на мить, поклавши безпорадного суперника на лопатки, Едді дозволяв собі переможну усмішку, а потім підводився і стояв напівзігнувшись, готовий до наступного раунду.

Під час тих змагань хлопчик усякчас відчував запах тіла Едді, а також його голову з високим, схожим на кулю черепом і густим жорстким волоссям, що впиралося йому в тіло.

— У них міцніші голови, ніж у білих, — казав батько. — Ось чому з них такі добрі боксери. Але з тієї самої причини, — розповідав він далі, — вони ніколи не матимуть успіху в регбі. В регбі треба швидко думати, там не можна бути йолопом.

Була одна мить під час боротьби, коли його губи та ніс уперлись у голову Едді. Він удихнув запах і відчув смак волосся: запах і смак диму.

Щосуботи Едді купався, стояв у тазику в туалеті для прислуги й тер себе намиленою ганчіркою. Хлопчик із братом притягли до крихітного віконця сміттєвий бачок, вилізали на нього й підглядали. Едді був голий, крім шкіряного пояса, що й далі обперізував тіло. Побачивши два обличчя у віконці, він широко всміхався, кричав: «Hê!», танцював у тазику, розплескуючи воду, і не прикривався.

Згодом хлопчик сказав матері:

— Едді не знімає пояса, коли купається.

— Нехай робить, що хоче, — відповіла мати.

Хлопчик ніколи не бував в Ідас-Веллі, звідки приїхав Едді. Він думав, що то холодне й вологе місце. В домі матері Едді не було електрики, покрівля текла, всі завжди кашляли. Виходячи надвір, доводилося стрибати з каменя на камінь, щоб не ставати в калюжі. Які надії має Едді тепер, коли з ганьбою повернувся до Ідас-Веллі?

— Як ти думаєш, що тепер робить Едді? — запитав він матір.

— Він, певне, у виправному будинку.

— Чому у виправному будинку?

— Такі, як він, завжди закінчують у виправному будинку, а потім у в’язниці.

Хлопчик не розуміє, чому мати така зла на Едді. Він не розуміє її лихих настроїв, коли майже без причини під зневажливе ляпання її язика потрапляє геть усе: кольорові, її рідні брати та сестри, книжки, освіта, уряд. Хлопчикові насправді байдуже, що мати думає про Едді, якщо вона не змінює щодня своєї думки. Коли мати шмагає отак словами, хлопчик відчуває, як йому під ногами провалюється підлога й він падає.

Він думає про Едді в старенькій курточці, що зігнувся й ховається від дощу, який завжди падає в Ідас-Веллі, й курить разом з іншими кольоровими хлопцями недопалки. Йому десять років, і Едді в Ідас-Веллі теж десять років. Невдовзі Едді буде вже одинадцять років, а він і далі матиме десять, а потім йому теж виповниться одинадцять. Він завжди наздоганятиме, стоячи якийсь час нарівні з Едді, а потім лишаючись позаду. Як довго це триватиме? Чи позбудеться він коли-небудь Едді? Якщо вони здибаються колись на вулиці, то чи впізнає його Едді, незважаючи на своє пияцтво й куріння марихуани, незважаючи на в’язницю й решту суворих випробувань, чи зупиниться він і крикне: «Jou moer!»[15]?

Хлопчик знає, що цієї миті в будинку з дірявою покрівлею в Ідас-Веллі, скоцюрбившись під смердючою ковдрою, так і не скинувши курточки, Едді думає про нього, і його очі в пітьмі схожі на два жовті прорізи. Але в одному він не має сумніву: Едді буде нещадний до нього.


11

За межами свого кола родичів вони мають мало товариських зв’язків. Часом, коли до дому приходять чужі, вони з братом тікають, мов дикі тварини, а потім прокрадаються назад підглядати й підслухати. Мати бентежиться, чуючи, як щось шарудить. «Просто діти граються», — пояснює вона з удаваною усмішкою.

Хлопчик уникає чемних розмов, бо їхні формули — «Як ся маєш?», «Як тобі подобається в школі?» — пантеличать його. Не знаючи, що треба відповідати, він мимрить і затинається, наче йолоп. Але зрештою він уже перестав соромитися своєї дикості й нетерплячого ставлення до смиренного жаргону люб’язних розмов. 1

— Невже ти не можеш бути просто нормальним? — запитує мати.

— Я ненавиджу нормальних людей, — із запалом відповідає хлопчик.

— Я ненавиджу нормальних людей, — повторює за ним брат. Братові сім років. На його обличчі завжди напружена, нервова усмішка; в школі він інколи блює без ніякої очевидної причини, і його треба вести додому.

Замість друзів вони мають родину. Материні родичі — єдині у світі люди, що приймають хлопчика більш-менш таким, яким він є. Вони миряться з ним — грубим, нетовариським, дивакуватим — не тільки тому, що, не змирившись, не змогли б ходити в гості, а й тому, що і їх виховали дикими і грубими. Натомість батькові родичі не схвалюють ані його, ані виховання, яке дає йому мати. В їхньому товаристві він почувається скутим і, тільки-но йому щастить утекти від них, починає глузувати зі штампів увічливості: «En hoe gaan dit met jou mammie? En met jou broer? Dis goed, dis goed!»[16] Але годі втекти від них: не беручи участі в їхніх ритуалах, нема як відвідати ферму. Тому, звиваючись від сорому, зневажаючи себе за малодушність, хлопчик кориться. «Dit gaan goed, — каже він. — Dit gaatt goed met ons almal»[17].

Хлопчик знає, що батько стає на бік своєї родини проти нього. Це один зі способів, до яких удається батько, щоб помститися матері. Хлопчик ціпеніє від страху на думку про життя, яке чекало б на нього, якби батько керував родиною, це було б життя, сповнене тупих безглуздих фраз, життя, як і в решти людей. Мати — єдина істота, що стоїть між ним і життям, якого б він не витримав. Тож, хоча хлопчика дратує повільність і тупість матері, він чіпляється за неї як за свою єдину заступницю. Він — її син, а не батьків. Він відкидає й ненавидить батька. Він не забуде дня два роки тому, коли мати однісінького разу дозволила батькові напастися на нього, немов спущеному з ланцюга собаці («З мене досить, я вже не маю сили терпіти отаке!»), і очі батька світилися синім гнівом, коли він торсав і ляскав його.

Хлопчик повинен їздити на ферму, бо на землі немає місця, яке він любив би більше або про яке міг би думати, ніби любить його більше. Все, що таке складне в його любові до матері, стає дуже простим у любові до ферми. А втім, скільки він пам’ятає себе, ця любов мала в собі один дошкульний елемент. Він може їздити на ферму, але ніколи не житиме там. Ферма — не його дім, він завжди буде там лише гостем, прикрим гостем. Навіть тепер, день у день, ферма і він ідуть різними шляхами, які поділяють їх і не сходяться, а розходяться. Коли-небудь ферма зникне остаточно, буде навіки втрачена, і він уже сумує через ту втрату.

Ферма належала дідові, але дід помер, і вона перейшла до дядька Сона, старшого батькового брата. Сон був єдиним, хто тямив господарювати, решта братів і сестер надто завзято повтікали до міст і містечок. Проте в певному розумінні ферма, на якій вони виросли, й досі їхня. Тож принаймні раз на рік, а інколи двічі батько їде на ферму й бере сина з собою.

Ферма має назву Воельфонтейн, «Пташине Джерело». Він любить там кожен камінь, кожен кущ, кожну травинку, любить птахів, які дали їй назву, птахів, що у вечірніх сутінках тисячами збираються на деревах навколо джерела, співають одне одному, цвірінькають, чистять пера, готуються до ночі. Годі уявити собі, щоб хтось інший міг любити ферму так, як він. Але він не може говорити про свою любов, і то не тільки тому, що нормальні люди не розмовляють про такі речі, а тому, що таке признання було б зрадою матері. І то зрадою не тільки тому, що вона теж походить із ферми, конкурентної ферми в далекій частині світу, про яку також згадує з любов’ю та тугою, але ніколи не може приїхати туди, бо її продано чужим, а й тому, що насправді вона не бажана на цій фермі, на справжній фермі, у Воельфонтейні.

Чому це так, мати ніколи не пояснює, — і хлопчик, зрештою, вдячний їй за це, — але мало-помалу він спромагається знайти відповідь сам. Довгий період під час війни мати з двома дітьми жила в одній найманій кімнаті в містечку Принц-Альберт, виживала на шість фунтів у місяць, які давав батько зі своєї платні молодшого капрала, плюс два фунти з генерал-губернаторського фонду допомоги нужденним. За цей час їх жодного разу не запросили на ферму, хоча до неї можна було дістатися по дорозі за дві години. Він знає про це, бо навіть батько, коли повернувся з війни, розсердився і соромився ставлення, яке засвідчили їм.

З життя в Принц-Альберті хлопчик пам’ятає тільки писк комарів у душні довгі ночі й матір, що походжає по кімнаті в нижній спідниці, на її шкірі рясніє піт, важкі, м’ясисті ноги помережані варикозними венами; вона намагається заспокоїти брата-немовля, що плаче без угаву; а ще пам’ятає дні страхітливої нудьги за зачиненими віконницями, які захищали від сонця. Отак вони й жили: в тісняві, надто бідні, щоб їздити куди-небудь, і чекали запрошення, якого не надходило.

Мати й досі заціплює вуста, коли хтось згадає про цю ферму. Проте на Різдво таки їде на ферму разом із чоловіком і дітьми. Збирається вся велика родина. Ліжка, матраци і розкладачки ставлять у кожній кімнаті, а також у довгій веранді; одного Різдва хлопчик нарахував їх аж двадцять шість. Увесь день тітка і дві служниці пораються на кухні, де все парує: варять, печуть, готують страву за стравою, одне пиття чаю або кави з тортом за другим, натомість чоловіки сидять на веранді, ліниво споглядають, як вилискує Кару, діляться оповідками про колишні дні.

Хлопчик жадібно всотує ту атмосферу, всотує щасливу й недбалу суміш англійської мови та африкаансу, що є спільною мовою родини, коли вона збирається разом. Він любить цю кумедну, танцівну мову, де в речення вряди-годи вскакують різні часточки. Ця суміш легша, ефірніша за африкаанс, який вони вчать у школі, обтяжений ідіомами, які начебто походять із volksmond, народних вуст, а насправді, здається, створені лише за часів Великого треку[18], — незграбними, безглуздими ідіомами про вози, худобу і упряж.

Під час першого гостювання хлопчика на фермі, коли ще живий був дідусь, там були всі свійські тварини з його шкільної читанки: коні, віслюки, корови з телятами, свині, качки, купа курей із півнем, що кукурікав, вітаючи сонце, кози й бородаті цапи. Потім, коли дідусь помер, тварин стало меншати, аж поки лишилися самі вівці. Спершу продали коней, потім свиней перетворили на свинину (він бачив, як дядько застрелив останнього кабана: куля влучила тому позаду вуха, він рохнув, гучно перднув і, здригаючись, упав, спершу навколішки, а потім на бік). Згодом продали корів і качок.

Причиною була ціна на вовну. Японці платили фунт стерлінгів за фунт вовни: простіше було купити трактор, ніж тримати коней; простіше було поїхати в новому «Студебекері» на станцію Фрасербурґ-роуд і купити морожене масло й сухе молоко, ніж доїти корову і сколочувати вершки. Тільки вівці мали значення, вівці через своє золоте руно.

Тягар рільництва теж можна було скинути. Єдиною культурою, яка ще росла на фермі, була люцерна про випадок, якщо не стане трави й овець доведеться годувати. З-поміж садів лишився тільки помаранчевий гай, родячи рік у рік найсолодші помаранчі з пупчиком.

Відсвіжені пообіднім сном тітки і дядьки збиралися на веранді пити чай та розказувати бувальщини і в своїх балачках інколи згадували давні часи на фермі. Згадували батька — «фермера-джентльмена», що мав екіпаж із парою коней і вирощував збіжжя на землях нижче від ставка, яке він сам молотив і молов. «Авжеж, ото були дні!» — казали вони й зітхали.

Родичі люблять із ностальгією згадувати минувшину, проте жоден з них не хоче повернутися туди. А хлопчик хоче. Він хоче, щоб усе було таким, як у давнину.

У кутку веранди в затінку бугенвілії звисає брезентова фляга для води. Що спекотніший день, то холодніша вода — диво, як диво й те, що в пітьмі комори висить м’ясо і не гниє, і диво, що гарбузи лежать на покрівлі під палючим сонцем і не в’януть. На фермі, здається, немає ні гниття, ні занепаду.

Вода у флязі напрочуд холодна, але хлопчик п’є не більше ковтка зараз. Він пишається тим, що мало п’є. Це стане йому в добрій пригоді, сподівається він, якщо він коли-небудь заблукає у велді. Він хоче бути пустельним створінням, і то цієї пустелі, — як ящірка.

Одразу вище будинку є обмурована з усіх боків водойма, — квадрат майже чотири метри на чотири, — яку наповнює вітрова помпа і з якої беруть воду для будинку й садка. Однієї спекотної днини вони з братом опустили у водойму ванну з оцинкованого заліза, похитуючись, залізли всередину, а потім, гребучи руками, плавали по воді в різні боки.

Хлопчик боїться води, він думає про цю пригоду як про спосіб подолати свій страх. Їхній човен похитується посередині водойми. Збурена вода кидає полиски світла, не чути ніяких звуків, лише сюрчать коники. Між ним і смертю тільки тоненький шар металу. Проте він почувається в безпеці, в такій безпеці, що майже засинає. Це ферма: тут не може статися ніякого лиха.

Доти він тільки раз сидів у човні, коли йому виповнилося чотири роки. Якийсь чоловік (Хто? Хлопчик намагається пригадати, але не може) веслував, і вони випливали з лагуни в Плеттенберґ-Беї. Прогулянка мала бути весела, але, поки плив човен, хлопчик сидів заціпенівши, прикипівши очима до далекого берега. Тільки одного разу він подивився за борт. Десь глибоко під ними спроквола коливалися стебла водоростей. Було саме так, як він боявся напередодні прогулянки, ба навіть гірше: йому запаморочилася голова. Тільки легенькі борти, що стогнали з кожним ударом весла, немов от-от мали тріснути, не дали йому пірнути назустріч смерті. Він цупкіше схопився за борт і заплющив очі, долаючи паніку в душі.

У Воельфонтейні є дві кольорові родини, кожна з них має власний будинок. А поблизу муру водойми є ще й будинок, тепер уже без покрівлі, в якому жив Ута Джап. Ута Джап жив на фермі ще до дідуся; хлопчик пам’ятає його як дуже старого чоловіка з молочно-білими, сліпими очними яблуками, беззубими яснами і вузлуватими руками, він сидить на лаві під сонцем, якому його віддали перед смертю, можливо, щоб він став благословенним, хлопчик не знає. Хоч Ути Джапа тепер уже немає, його ім’я досі згадують із повагою. Та коли хлопчик запитує, що такого особливого було в Ути Джапа, відповіді, які він чує, дуже звичайні. Ута Джап жив тоді, коли ще не було непроникних для шакалів огорож, кажуть йому, коли пастух, що вів овець пастися на одне з далеких пасовиськ, мав жити разом із ними і стерегти їх по кілька тижнів. Ута Джап належав до зниклого покоління. Оце й усе.

Проте хлопчик відчуває, що ховається за цими словами. Ута Джап був частиною ферми; хоча дідусь, можливо, придбав її і був законним власником, Ута Джап дістався йому разом із фермою і знав про неї, про овець, велд, погоду більше, ніж міг би коли-небудь дізнатися новий прибулець. Ось чому Уту Джапа годилося шанувати, ось чому ніхто навіть не думав позбутися Роса, сина Ути Джапа, що тепер уже дійшов середніх літ, проте був не дуже сумлінним, ненадійним робітником, схильним завдавати клопоту.

Отже, зрозуміло, що Рос житиме й помре на фермі, і його наступником стане один з його синів. На фермі є ще один наймит — Фрек, молодший і енергійніший за Роса, кмітливіший і надійніший. Але він не належить до ферми, тож вважають, що він не конче лишиться на ній.

Приїхавши на ферму з Вустера, де кольорові, здається, повинні просити все, що дістається їм («Asseblief my nooi! Asseblief my basie!»), хлопчик відчуває полегкість, побачивши, які правильні та формальні стосунки існують між дядьком і volk[19]. Щоранку дядько радиться зі своїми двома робітниками про денну роботу. Він не дає їм наказів. Натомість пропонує завдання, які треба виконати, одне за одним, немов розкладає карти на столі, а наймити кладуть і свої карти. Під час їхніх розмов виникають і паузи, довгі, сповнені роздумів періоди тиші, коли нічого не трапляється. А потім якимсь загадковим чином усі справи, здається, стають вирішені одразу: хто куди піде, хто що робитиме. «Nouja, dan sal ons maar loop, baas Sonnie!», «Ми зробимо!». Рос і Фрек одягають капелюхи і мерщій виходять.

Так само й на кухні. Там працюють дві жінки: дружина Роса Трін і Лінті, його донька від попереднього шлюбу. Вони приходять, коли пора снідати, і йдуть після обіду, головної денної трапези. Лінті так соромиться чужих, що затуляє обличчя і хихикає, коли до неї звертаються. Та, якщо стати в кухонних дверях, можна почути, як між тіткою і двома жінками точиться тихенька розмова, до якої хлопчик любить прислухатися: лагідні, заспокійливі жіночі балачки, оповідки, що йдуть від вуха до вуха, аж поки не тільки ферма, а й село під Фрасербурґ-роуд і хатини поза селом стають обплетені балачками, як і решта ферм цього округу: м’яким білим павутинням розмов, напнутим над минулим і сьогоденням, павутинням, напнутим водночас і на інших кухнях — у кухні Ван Ренсбурґів, кухні Альбертсів, кухні Ніґріні, кухнях різних Ботесів: хто з ким побрався, чия свекруха чекає на операцію й яку, чий син добре навчається в школі, чия донька вскочила в халепу, хто до кого ходив у гості, хто що вдягав і коли.

Але Рос і Фрек ваблять хлопчика набагато більше. Його спалює цікавість до їхнього життя. Чи вдягають вони майки і труси, як білі люди? Чи мають вони ліжка? Вони сплять голі, в робочому вбранні, а чи мають піжами? Чи їдять вони так, як слід, і сидять за столом із ножами й виделками?

Хлопчик не годен відповісти на ці запитання, бо йому не радять ходити до їхніх домівок. Це було б нечемністю, кажуть йому, — нечемністю, бо Рос і Фрек збентежаться.

Якщо немає причини бентежитись, що Росові дружина і донька працюють у домі, хоче він запитати, готують страву, перуть білизну, стелять постіль, чому виникне збентеженість, коли завітати до їхніх домівок?

Цей аргумент видається начебто переконливим, але, як знає хлопчик, йому властивий ґандж. Адже насправді таки бентежаться, що Трін та Лінті присутні в домі. Йому не подобається, коли доводиться проминати Лінті в коридорі, і вона вдає, ніби невидима, а він має вдавати, ніби не бачить її. Йому не подобається бачити Трін, що стоїть навколішки коло ванни й пере йому одяг. Він не знає, як відповідати їй, коли вона звертається до нього в третій особі, називаючи «die kleinbaas», «малим паном», немов його тут немає. Це все глибоко бентежить.

Із Росом і Фреком легше. Але навіть з ними доводиться говорити вигадливо збудованими реченнями, щоб уникати казати їм «jy», «ти», коли вони називають його «kleinbaas». Хлопчик не певен, за кого тут вважають Фрека — за хлопця чи за чоловіка, — і чи він не виставляє себе дурнем, ставлячись до Фрека як до чоловіка. Про кольорових узагалі й про людей у Кару зокрема він просто не знає, коли вони перестають бути дітьми і стають чоловіками та жінками. Здається, це трапляється дуже рано й раптово: ось вони бавляться іграшками, а наступного дня вони вже з чоловіками, працюють або миють посуд на чиїйсь кухні.

Фрек лагідний і розмовляє тихим голосом. Він має велосипеда з товстими шинами й гітару; ввечері сідає надворі під своєю кімнатою і грає на гітарі для себе, на його обличчі проступає характерна, радше відчужена усмішка. В суботу пополудні він їде велосипедом до містечка коло станції Фрасербурґ-роуд і лишається там до недільного вечора, повертаючись, коли вже давно споночіло. За кілька миль уже можна бачити крихітну миготливу цятку світла велосипедної фари. Поїздка на таку далеку відстань хлопчикові видається героїчною. Якби йому дозволили, він би шанував Фрека як героя.

Фрек — наймит, йому дають платню, його можна попередити й спровадити. Але, дивлячись, як Фрек сидить навпочіпки з люлькою в роті й споглядає велд, хлопчикові здається, що Фрек належить тутешнім місцям із більшою певністю, ніж усі Кутзее, — якщо не Воельфонтейну, тоді пустелі Кару. Кару — це Фрекова країна, його дім, а Кутзее, що п’ють чай і гомонять на веранді фермерського будинку, — немов ластівки, перелітні птахи, сьогодні тут, а завтра полетіли у вирій, а то й немов горобці, що цвірінькають, проворні й недовговічні.

Найкраще на фермі, і то краще від геть усього, — полювання. Дядько має тільки одну рушницю — важку «Lee-Enfield» калібру 7,62 мм, що стріляє кулями, надто великими для будь-якої дичини (одного разу батько застрелив з неї зайця, від тварини лишилося тільки криваве шмаття). Тож, коли хлопчик на фермі, вони позичають в одного сусіди стару рушницю калібру 5,6 мм. Її заряджають одним патроном, який ставлять безпосередньо в патронник; інколи вона дає осічку, і хлопчик іде з виттям у вухах, яке триває годинами. З цієї рушниці він ніколи не спромагається влучити в щось інше, крім жаб у водоймі й кажанів у садку. Але він ніколи не жив інтенсивніше, як тоді, коли рано-вранці вирушав із батьком з рушницями пересохлим річищем річки Босманс у пошуках дичини: антилоп штейнбок або дукер, зайців, а на голих схилах пагорбів — малих дрохв.

Грудень за груднем син із батьком приїздить на ферму полювати. Вони сідають на потяг, але не на «Trans-Karoo Express» або «Orange Express», не кажучи вже про «Blue Train», бо всі вони надто дорогі і, хай там як, не зупиняються у Фрасербурґ-роуді, а на звичайний пасажирський потяг, що зупиняється на всіх станціях, навіть на найменших, а інколи заповзає на бічні колії й чекає, поки повз нього пролетить котрийсь відомий експрес. Хлопчик любить цей повільний потяг, любить спати, затишно скрутившись під хрусткими білими простирадлами й синіми ковдрами, які приносить провідник, любить прокидатися серед ночі на якійсь тихій станції невідомо де, чути, як шипить, спочиваючи, паротяг і стукає молоточок залізничника, що перевіряє колеса. А потім, удосвіта, коли вони під’їжджатимуть до станції Фрасербурґ-роуд, дядько Сон чекатиме на них, широко всміхаючись, у старому й засмальцьованому фетровому капелюсі, кажучи: «Jis-laaik, maar jy word darem groot, John!», «Ти ростеш!» — і свисне крізь зуби, а потім вони складуть у «Студебекер» свої речі й рушать у далеку дорогу.

Хлопчик навіть не сумнівається в тому різновиді полювання, до якого вони вдаються у Воельфонтейні. Він згоден, що вони добре пополювали, якщо сполохали однісінького зайця або почули, як булькоче десь далеко пара малих дрохв. Тут уже досить матеріалу, щоб розповідати решті родини, що на той час, коли вони повернуться, а сонце підіб’ється височенько, сидітиме на веранді й питиме каву. А більшість ранків вони нічого не можуть розповісти, зовсім нічого.

Немає сенсу йти на полювання серед денної спеки, коли тварини, яких вони прагнуть забити, дрімають у затінку. Але пополудні вони інколи їздять по дорогах ферми на «Студебекері», дядько Сон сидить за кермом, а батько їде як пасажир із рушницею калібру 7,62 мм у руках, хлопчик і Рос туляться на складаному сидінні позаду.

Звичайно це Росова робота — вискакувати й відчиняти ворота загороджених пасовиськ, щоб проїхав автомобіль, а потім зачиняти їх позаду, одні за одними. Але під час таких полювань це хлопчиків привілей — відчиняти ворота, Рос тільки спостерігає і схвалює.

Вони полюють легендарних звичайних дрохв. Та оскільки цих дрохв можна помітити тільки раз або двічі на рік, бо вони справді такі рідкісні, що, коли вас упіймають, за вбивство їх треба платити штраф п’ятдесят фунтів, вирішують полювати малих дрохв. Роса беруть на полювання тому, що він бушмен або майже бушмен, а отже, повинен мати надприродно гострий зір.

І справді, саме Рос, ляснувши долонею по верху кабіни, першим помітив малих дрохв: сіро-бурих птахів завбільшки в молоду курку, що групами по дві-три особини ходили поміж кущів. «Студебекер» зупиняється, батько висуває рушницю у вікно і прицілюється; бахкання пострілу довго відлунює у велді. Інколи птахи, стривожені, злітають, а найчастіше тільки швидше дріботять, видаючи характерні булькітливі звуки. Батько насправді ніколи не влучив у жодну малу дрохву, тож хлопчикові ніколи й не довелося побачити жодного з цих птахів (Ardeotis kori, як сказано в словнику) зблизька.

На війні батько був артилеристом і орудував зенітною гарматою «Bofors», стріляючи по німецьких та італійських літаках. Хлопчик запитує себе, чи збив коли-небудь батько бодай одного літака: він, безперечно, ніколи не хвалиться цим. Як він узагалі став гармашем? У нього немає таких здібностей. Може, солдатів просто випадково розподіляють робити те або те?

Єдиний різновид полювання, в якому вони досягають успіху, — нічне полювання, що, як невдовзі з’ясовує хлопчик, ганебне, тож ним не можна вихвалятися. Метод простий. Після вечері вони вилізають на «Студебекер», і дядько Сон возить їх у пітьмі полями люцерни. Певної миті він зупиняється й запалює фари. Не далі, як за тридцять кроків від них, стоїть заціпенілий штейнбок, нахиливши вуха вперед, у його приголомшених очах відбивається світло. «Skiet»![20] — шипить дядько. Батько стріляє, антилопа падає.

Вони запевняють себе, що полювати отак можна, бо антилопи — справжня пошесть, вони знищують люцерну, яка має діставатися вівцям. Та, побачивши, яка маленька та антилопа, не більша за пуделя, хлопчик знає, що цей аргумент нікчемний. Вони полюють уночі, бо недосить вправні, щоб поцілити щось удень.

Із другого боку, м’ясо антилопи, замочене в оцті, а потім підсмажене (він спостерігає, як тітка нарізає скибочки темного м’яса і начиняє його гвоздикою та часником), ще смачніше за ягняче, пікантне й ніжне, таке ніжне, що тане в роті. Все в Кару смачне — персики, кавуни, гарбузи, баранина, немов усе, що може знайти собі поживу на цій пустельній території, завдяки цьому стає благословенним.

Вони ніколи не стануть славетними мисливцями. А втім, хлопчикові однаково подобаються тяжка рушниця в руці, звук кроків по сірому річковому піску, тиша, що опускається важкою хмарою, коли вони зупиняються, і навколишні краєвиди — улюблені вохряні, сірі, буруваті, оливково-зелені краєвиди.

В останній день гостювання хлопчик відповідно до ритуалу може розстріляти решту зі своєї коробки патронів до рушниці калібру 5,6 мм по бляшанці, що стоїть на стовпі огорожі. Складна ситуація. Позичена рушниця не дуже добра, а він — не дуже вправний стрілець. Коли з веранди спостерігає родина, він квапливо стріляє, промахуючись частіше, ніж улучаючи.

Одного ранку, коли він сам пішов у сухе річище полювати кажанів, рушницю заклинило. Він не міг дістати гільзу, що застрягла в патроннику. Хлопчик приніс рушницю додому, але дядько Сон і батько були десь у велді. «Попроси Роса або Фрека», — підказує мати. Фрека він знаходить у хліву, але той не хоче торкатися рушниці. Так само й Рос, коли він знайшов його. Вони, хоч і не кажуть нічого, здається, відчувають священний страх перед зброєю. Тож доводиться чекати, поки прийшов дядько і дістав ножем гільзу. «Я просив Роса і Фрека, — скаржиться хлопчик, — але вони не допомогли». Дядько хитає головою: «Тобі не треба просити їх торкатися зброї, — каже він. — Вони знають, що їм не слід».

Їм не слід. А чому? Ніхто йому не скаже. Проте він думає над словами «не слід». Він чує їх набагато частіше на фермі, ніж будь-де в іншому місці, навіть частіше, ніж у Вустері. Дивні слова, і, як казати їх швидко, можна пропустити літеру с, що заховалася всередині. «Тобі не слід чіпати це». «Тобі не слід їсти це». Якби він коли-небудь припинив ходити до школи і просився жити на фермі, чи погодився б він на таку плату: ні про що не запитувати і коритися всім «не слід», робити все, як кажуть? Чи був би він готовий цілісінький день платити таку ціну? Невже не можна жити в Кару — єдиному місці на світі, де він хоче бути, — так, як він хоче: без належності до родини?

Ферма велика, така велика, що коли під час одного з полювань вони підійшли до огорожі поперек сухого річища, і батько сказав, що це межа між Воельфонтейном і наступною фермою, хлопчик аж присів. У його уяві Воельфонтейн — самодостатнє царство. Не вистачить цілого життя, щоб пізнати увесь Воельфонтейн, пізнати кожен його камінь і кущ. Ніякого часу не вистачить, коли любиш якесь місце такою жерущою любов’ю.

Найкраще хлопчик знає Воельфонтейн улітку, коли ферма лежить, простерта, під рівним пекучим світлом, що ллється з неба. Але Воельфонтейн має і свої таємниці, таємниці, які належать не ночі та тіням, а спекотним пополудням, коли на обрії танцюють міражі, а у вухах співає саме повітря. Тоді, коли всі сплять, прибиті спекою, він може навшпиньки вибратися з дому і видертися на пагорб, де є лабіринт мурованих краалів, що належать до давніх днів, коли тисячі овець треба було приганяти з велду, щоб порахувати їх, постригти або скупати в дезинфекційному розчині. Стіни краалю понад півметра завтовшки й вищі за нього, складені з плаского синьо-сірого каміння, яке доводилося возити туди на возі з віслюком. Хлопчик намагається уявити собі отари овець, що всі тепер мертві, але ховалися, напевне, від сонця в затінку цих мурів. Він намагається уявити собі Воельфонтейн, яким він був, коли великий будинок, прибудови й краалі ще тільки будували: як місце терплячої, мурашиної праці, рік у рік. Нині шакалів, які загризали овець, уже винищили, перестріляли або отруїли, тож краалі, вже непотрібні, руйнуються.

Мури краалів тягнуться вниз і вгору схилами пагорбів на цілі милі. Тут нічого не росте, земля була витоптана і вбита назавжди, він не знає як; на вигляд вона брудна, нездорова, жовта. Тільки-но зайшовши всередину мурів, він стає відрізаний від усього, крім неба. Його застерігали, щоб він не ходив сюди, бо тут водяться змії, бо ніхто не почує його, як він гукатиме на допомогу. Змії, застерегли його, розкошують у такі спекотні пополудні: вилізають зі своїх нір — кобра, африканська гадюка, піщаний вуж — і лежать на осонні, гріють свою холодну кров.

Хлопчик ще не бачив жодної змії у краалях, проте пильнує кожного кроку.

Фрек натрапив на піщаного вужа позаду кухні, там, де жінки вішають білизну. Він забив його палицею до смерті й повісив довге жовте тіло на кущ. Жінки кілька тижнів не ходили туди. Змії паруються на все життя, каже Трін, якщо вбити самця, прийде самиця і прагнутиме помсти.

Весна, вересень — найкраща пора для відвідин Кару, хоча шкільні вакації тривають лише тиждень. Якось у вересні вони ще були на фермі, коли приїхали стригалі. Вони з’явилися просто нізвідки — дикуни на велосипедах, обвішаних згорнутими ковдрами, каструлями і сковородами.

Стригалі, як з’ясував хлопчик, — особливі люди. Коли вони приїздять на ферму, це знак удачі. Щоб утримати їх, вибирають гладкого hamel, кастрованого барана, й забивають. Стригалі оселяються у колишній стайні, яку перетворюють у свій барак. Там до пізньої ночі, поки вони бенкетують, горить вогонь.

Хлопчик прислухається до довгої розмови між дядьком Соном і їхнім ватажком, чоловіком, таким темним і лютим, що міг би правити майже за тубільця; він має загострену бороду, а штани підперезані мотузкою. Вони розмовляють про погоду, про стан пасовиськ в околицях Принца-Альберта, коло Бофорта, під Фрасербурґом, про платню. Африкаанс, яким розмовляють стригалі, такий насичений, такий сповнений дивних ідіом, що хлопчик насилу розуміє його. Звідки вони прийшли? Невже є край, ще глухіший за Воельфонтейн, глибинний край, ще більше відгороджений від світу?

Наступного ранку, за годину до світанку, хлопчика розбудив тупіт копитець, коли перші отари овець прогнали повз дім, щоб загнати в краалі позаду накритої стригальні. Дім починає прокидатися. На кухні гамір, долинає запах кави. Тільки-но розвиднилось, хлопчик, одягнений, уже надворі, надто збуджений, щоб їсти.

Йому дають завдання: доручили олов’яну кружку, повну сухих бобів. Щоразу, коли стригаль достриг вівцю й, ляснувши по заду, відпускає її, зсуває пострижену вовну на сортувальний стіл, а вівця, рожева й гола, інколи закривавлена там, де її зачепили ножиці, нервово дріботить у другий загін, стригаль має право взяти один біб із кружки, і він бере, киваючи головою й чемно проказуючи: «Му basie!»

Коли хлопчик утомлюється тримати кружку (стригалі можуть брати боби й самі, вони виросли в селі й ніколи не чули про нечесність), то береться з братом допомагати складати тюки і стрибає по масі густої, гарячої, масної вовни. Його кузина Агнеса теж тут, вона приїхала зі Скіпперсклофа. Разом із сестрою вона пристає до гурту, і всі четверо борюкаються, регочуть і скачуть, немов на величезній перині.

Агнеса займає певне місце в його житті, якого він ще не розуміє. Він уперше побачив її, коли мав сім років. Їх запросили до Скіпперсклофа, і вони приїхали під вечір після довгої подорожі потягом. По небу мчали хмари, сонце зовсім не гріло. Під холодним зимовим світлом велд простягався рудувато-синьою смугою без жодного слідку зелені. Навіть фермерський дім видавався негостинним: суворий білий прямокутник із високою цинковою покрівлею. Все було зовсім не так, як у Воельфонтейні, хлопчик не хотів лишатися там.

Агнесу, старшу від нього на кілька місяців, приставили бути йому за компаньйонку. Вона повела його на прогулянку у велд. Дівчинка йшла босоніж, вона навіть не мала взуття. Невдовзі вони вже не бачили дому, опинилися серед пустки. Почали розмовляти. Вона мала кіски й шепелявила, і це подобалося йому. Хлопчик забув про стриманість. Говорячи, він забув, якою мовою розмовляє, думки просто оберталися в ньому в слова, прозорі слова.

Що він казав Агнесі того дня, він уже не пам’ятає. Але розповів їй усе: все, що робив, усе, що знав, усе, на що сподівався. Вона мовчки все ввібрала в себе. Ще говорячи, він знав, що цей день особливий, і то через Агнесу.

Сонце почало сідати, несамовито пурпурове, але зимне. Хмари потемнішали, вітер подужчав, проймаючи холодом крізь одяг. Агнеса була лише в тоненькій бавовняній сукні, ступні їй посиніли від холоду.

— Де ви були? Що робили? — запитали дорослі, коли вони повернулися до будинку.

Niks піе, — відповіла Агнеса. — Нічого.

Тут, у Воельфонтейні, Агнесі не дозволяють полювати, але їй вільно блукати разом із ним у велді або ловити жаб у великому ставку із земляною греблею. Спілкування з Агнесою — річ зовсім інша, ніж спілкування зі шкільними друзями. Мабуть, це пов’язане з її лагідністю, готовністю слухати, а водночас із її стрункими смаглявими ногами, босими ступнями, тим, як вона танцює, перестрибуючи з каменя на камінь. Він розумний, він найкращий учень у класі, але й вона має славу розумної; вони блукають довкола й розмовляють про речі, почувши які, дорослі лише б похитали головами: чи має всесвіт початок; що лежить за Плутоном, темною планетою; де перебуває Бог, якщо він існує.

Чому йому так легко розмовляти з Агнесою? Невже тому, що вона дівчинка? Хоч би що він казав їй, вона, здається, відповідає щиро, лагідно, охоче. Вона його сестра в перших, отже, вони не можуть закохатись і побратися. З одного боку, це полегкість: він вільний бути друзями з нею, розкрити їй своє серце. А що як він таки закохався в неї? І чи це кохання — оця невимушена великодушність, чуття, що тебе нарешті розуміють, що не треба прикидатися?

Стригалі працюють цілісінький день і увесь наступний, майже не припиняючи роботи, щоб поїсти, і змагаються один з одним, щоб довести, хто швидший. Під вечір другого дня всю роботу виконано, кожна вівця на фермі пострижена. Дядько Сон приносить полотняну торбу, повну банкнот і монет, і кожному стригалеві платять відповідно до його кількості бобів. Потім ще одне вогнище, ще один бенкет. Наступного ранку стригалі їдуть, і ферма може повернутися до свого звичайного, повільного життя.

Тюків вовни так багато, що вони не вміщаються в клуні. Дядько Сон ходить від одного до другого зі штемпелем і штемпельною подушкою, пише на кожному своє прізвище, назву ферми, сорт вовни. За кілька днів приїздить величезний ваговоз (як він перебрався через піщане річище річки Босманс, де застряють навіть легкові автомобілі?), тюки завантажують і відвозять.

Таке відбувається щороку. Стригалі приїздять щороку, щороку стається така пригода, і з’являється радісне збудження. Це все ніколи не скінчиться, поки тривають роки, немає ніякої причини, чому воно має коли-небудь скінчитися.

«Належати» — ось таємне і священне слово, яке прив’язує його до ферми. У велді, коли він сам, він може вимовити це вголос: «Я належу до ферми». А от насправді він вірить в інший варіант ужитку цього слова, хоч і не вимовляє його, тримає для себе, боячись, що розвіються чари: «Я належу фермі».

Хлопчик нікому про це не каже, бо цю фразу дуже легко витлумачують хибно, дуже легко перетворюють у її протилежність: «Ферма належить мені». Ця ферма ніколи не належатиме йому, він завжди буде тільки гостем і мириться з цим. На думку, що він справді житиме у Воельфонтейні, називатиме великий дім своїм і вже ні в кого не питатиме дозволу робити, що йому заманеться, хлопчикові паморочиться голова, і він відкидає ту думку. «Я належу фермі» — це найнедосяжніша мета, яку він готовий поставити перед собою, і то навіть потай у серці. А водночас потай у серці він знає й те, що по-своєму знає й ферма: Воельфонтейн не належить нікому. Та ферма більша за кожного з них. Ферма існує від вічності до вічності. Коли вони всі вже повмирають, коли навіть дім стане руїною, як краалі на схилі пагорба, ферма однаково буде тут.

Одного разу, десь у велді далеко від дому, хлопчик нахилився й потер долоні порохом, немов умиваючи їх. Це ритуал. Він створює ритуал. Він не знає, що означає цей ритуал, але втішений тим, що немає нікого, хто б побачив його й розповів про цю дію.

Належність фермі — його потаємна доля, доля, з якою він народився, але яку він радісно приймає. Друга його таємниця — та, що попри всю свою боротьбу він однаково належить матері. Проте помічає, що ці дві залежності суперечать одна одній. Помічає і те, що на фермі влада матері найслабша. Нездатна, як жінка, полювати, нездатна навіть гуляти по велду, вона тут у невигідному становищі.

Він має двох матерів. Він двічі народився: від жінки і від ферми. Двох матерів і жодного батька.

За півмилі від фермерського будинку дорога розгалужується на дві, ліва галузка веде до Мервевілла, права — до Фрасербурґа. Біля розгалуження міститься цвинтар — загороджена ділянка з ворітьми. На цвинтарі домінує дідів мармуровий нагробок, навколо нього тулиться з десяток інших могил, нижчих і простіших, нагробки на них зі сланцю, деякі з вирізьбленими іменами і датами, деякі взагалі без жодного слова.

Дід — єдиний Кутзее на цвинтарі, єдиний, хто помер, відколи ферма дісталася родині. Саме тут він скінчив свої дні, чоловік, що починав як вуличний торгівець у Пікетберзі, потім відкрив крамницю в Лайнґсбурзі і став мером цього містечка, а згодом купив готель у Фрасербурґ-роуді. Він похований, але ферма й досі його. Його діти бігають, мов карлики, по ній, а онуки — карлики над карликами.

По той бік дороги є ще один цвинтар, без огорожі, де окремі нагробки такі давні, що їх уже поглинула земля. Тут лежать слуги і наймити ферми, починаючи від часів Ути Джапа, а то й набагато давніших. Ті кілька нагробків, які ще стоять, не мають ані імен, ані дат. Але тут хлопчик проймається більшою шанобою, ніж серед поколінь Ботесів, згромаджених навколо діда. Ця шаноба не має нічого спільного з духами. В Кару ніхто не вірить у духів. Кожен, хто вмирає, вмирає твердо й остаточно: його плоть роз’їдають мурахи, кістки вибілює сонце — оце й усе. Проте серед цих могил хлопчик ступає нервово. Від землі йде глибока тиша, така глибока, що може бути гомоном.

Як помре, він хоче, щоб його поховали на фермі. Якщо цього не дозволять, він хоче, щоб його спалили й розвіяли попіл тут.

Ще одне місце, куди він мандрує щороку, — Бломгоф, місце, де стояв перший фермерський будинок. Тепер там не лишилося нічого, крім підвалин, і вони нецікаві. Перед ними була колись водойма, живлена підземним джерелом, але воно давно висохло. Від садка, що ріс колись тут, не лишилося й сліду. Але коло джерела, ростучи з голої землі, стоїть висока самотня пальма. В її стовбурі зробили собі гніздо бджоли — маленькі люті чорні бджоли. Стовбур почорнів від диму багать, що їх не раз палили люди, щоб забрати в бджіл мед, але бджоли вижили, збираючи нектар хтозна-де серед цих сірих сухих краєвидів.

Хлопчик хотів би, щоб бджоли знали, що він, провідуючи їх, приходить із чистими руками, не красти в них, а привітати, вшанувати їх. Та, коли він підступає до пальми, бджоли починають сердито дзижчати, вартові підлітають до нього, застерігаючи, щоб не підходив; одного разу він навіть утікав, ганебно бігши по велду з роєм бджіл позаду, петляючи й махаючи руками, вдячний, що ніхто не бачить його й не регоче.

Щоп’ятниці для людей на фермі забивають вівцю. Хлопчик іде з Росом і дядьком Соном вибрати вівцю, яка має загинути, потім стоїть і спостерігає, як на бойні за клунею, щоб не було видно з дому, Фрек тримає ноги, а Рос своїм начебто безневинним кишеньковим ножем перерізає тварині горлянку, потім обидва чоловіки міцно тримають її, поки вона б’ється, корчиться й кашляє, втрачаючи кров. Далі він дивиться, як Рос білує ще теплу тушу й вішає на бузок, розтинає її й витягує тельбухи в миску: повний трави, великий синій шлунок, кишки (видушивши з них останні бібки, які вівця не встигла видалити), серце, печінку, нирки — все, що вівця мала всередині і що він має всередині теж.

Тим самим ножем Рос каструє й ягнят. Хлопчик спостерігає і це. Молодих ягнят і їхніх матерів заганяють і закривають. Потім Рос ходить поміж них, одного за одним хапає ягнят за задню ногу, притискає їх до землі, поки вони перелякано мекають, видаючи відчайдушні зойки, й розрізає мошонку. Нахиляється, хапає яєчка зубами і витягує їх. Вони схожі на дві маленькі медузи, за якими тягнуться сині й червоні кров’яні судини.

Рос відрізає і хвіст, бо ж він уже коло нього, й відкидає геть, лишаючи кривавий оцупок.

Коротконогий, у бахматих подертих штанах, обрізаних нижче колін, у саморобному взутті й поношеному фетровому капелюсі, Рос ходить по загону, мов штукар, вибирає ягнят і нещадно оперує їх. Після операції ягнята, кволі й закривавлені, туляться до своїх матерів, які не роблять нічого, щоб захистити їх. Рос складає свого кишенькового ножа. Роботу виконано, на його обличчі проступає ледь помітна силувана усмішка.

Про побачене нема як говорити. «А чому вони обрізають ягнятам хвости?» — запитує хлопчик матір. «Бо інакше під хвостами заведуться м’ясні мухи», — відповідає мати. Вони обоє прикидаються, обоє знають, про що насправді йдеться в цьому запитанні.

Одного разу Рос дав йому потримати свого кишенькового ножа й показав, як легко він розрізає волосину. Вона не згинається, а просто розлітається на дві частини від простого дотику леза. Рос гострить ножа щодня, плює на точильний брусок, легко й без тиску водить лезо вперед і назад упоперек бруска. Після всіх точінь, різанин, а потім нових точінь від стертого леза лишилася тепер тільки тоненька смужка. Така сама й Росова лопата: він так довго копав нею, так часто гострив, що тепер є лише кілька сантиметрів сталі, а дерев’яний держак став гладенький і почорнів від років гарячого поту.

— Тобі не слід дивитися на це, — сказала мати після одного з п’ятничних забивань.

— Чому?

— Просто не слід.

— А я хочу.

І вийшов, дивлячись, як Рос розіпнув шкуру й посипав її сіллю.

Хлопчик любить спостерігати, як працюють Рос, Фрек і дядько. Щоб скористатися високими цінами на вовну, Сон прагне розвести більше овець на фермі. Та після бідних на дощ років велд став мов пустеля, трава й кущі поприсідали до землі. Тож дядько заходився перегороджувати всю ферму, розбиваючи її на невеликі загони, щоб можна було переганяти овець із загону в загін, а велд мав час відпочити. Дядько, Рос і Фрек виходять щодня, вбивають стовпи в тверду, мов камінь, землю і натягують, наче туго напнуті струни, кілометри дроту й прив’язують його.

Дядько Сон завжди ставиться до хлопчика ласкаво, але він знає, що насправді дядько не любить його. Звідки він знає? З непевного виразу в очах Сона, коли він поблизу, з силуваного тону його голосу. Якби Сон справді любив його, то був би з ним не менш невимушений і безцеремонний, ніж із Росом та Фреком. Натомість Сон обережний і завжди розмовляє з ним англійською, дарма що він відповідає мовою африкаанс. Така ситуація стала для них обох питанням честі, й вони не знають, як вийти з цієї пастки.

Хлопчик переконує себе, що в цій нелюбові немає нічого особистого, що її причина полягає тільки в тому, що він, син молодшого брата Сона, старший за Сонового сина, що й досі немовля. Але боїться, що це почуття глибше, боїться, що Сон не схвалює його, бо він зберігає вірність матері — зайді в родині, — а не батькові. А ще й тому, що він невідвертий, нечесний, неправдивий.

Якби хлопчик міг вибирати собі батька між Соном і рідним батьком, він обрав би Сона, навіть якби це означало, що він стане непоправним африканером і буде змушений прожити роки в чистилищі школи-інтернату, де викладають мовою африкаанс і де живуть там усі фермерські діти, перше ніж їм дозволять повернутися на ферму.

Можливо, оце й становить глибоку причину, чому Сон не любить його: він відчуває неясну вимогу, яку ставить перед ним ця дивна дитина, й відкидає її, мов чоловік, що струшує з себе дитину, яка вчепилася в нього.

Хлопчик усякчас спостерігає Сона й захоплюється вмінням, з яким той робить геть усе: і лікує хвору тварину, і лагодить вітрову помпу. Надто він зачарований його знанням овець. Глянувши на вівцю, Сон може сказати не тільки її вік та походження, не тільки те, яку вовну вона дасть, а й те, який смак матиме кожна частина її тіла. Він може вибрати вівцю для забиття залежно від того, чи йому потрібні добрі ребра для смаження, а чи добрі стегна для запікання.

Хлопчик і сам любить м’ясо. Він нетерпляче чекає, коли дзенькне дзвіночок опівдні й почнеться ситий обід, про який оголошує той дзенькіт: страви зі смаженої картоплі, жовтий рис із родзинками, батат із карамельним соусом, гарбуз із коричневим цукром і м’якими квадратиками хліба, солодко-кислі боби, буряковий салат, а в центрі, пишаючись, великий таріль із бараниною, политою зверху соусом. Проте, побачивши, як Рос забиває овець, він уже не любить мати справу з сирим м’ясом. У Вустері він воліє вже не ходити до крамниці різника. Йому огидна звичайна невимушеність, з якою різник кидає шматок м’яса на прилавок, розрізає його, загортає в бурий папір і пише зверху ціну. Чуючи, як скреготливо вищить стрічкова пилка, розрізаючи кістку, він хоче заткнути собі вуха. Він може спокійно дивитися на печінку, про чию функцію в тілі має вкрай туманне уявлення, але відвертає очі від серць, виставлених у вітринах, а надто від таць із тельбухами. Навіть на фермі він відмовляється їсти тельбухи, хоча їх вважають за великий делікатес.

Хлопчик не розуміє, чому вівці миряться зі своєю долею, чому ніколи не повстають, а смиренно йдуть на смерть. Якщо антилопа знає, що на землі немає нічого гіршого, як потрапити в руки людині, й намагається втекти до останнього подиху, чому вівці такі дурні? Зрештою, вони тварини, їм властиві гострі чуття тварин: чому вони не чують останнього мекання жертви за клунею, не чують запаху крові, не сприймають цих засторог?

Інколи, опинившись серед овець, — коли їх приганяють, щоб скупати в дезинфекційному розчині, збивають докупи, і тварини вже не можуть утекти, — хлопчик хоче застерегти їх, шепнути їм, що чекає на них попереду. Але помічає в їхніх жовтих очах тінь, яка змушує його замовкнути: резиґнацію, знання не тільки про те, що трапляється з вівцями від рук Роса за клунею, а й про долю, яка спіткає їх наприкінці довгого, з ненастанним відчуттям спраги шляху до Кейптауна на ваговозі. Вівці знають це все аж до найменших подробиць, але однаково коряться. Вони визначили ціну й готові платити її — ціну перебування на землі, ціну бути живим.


12

У Вустері завжди дме вітер, пронизливий і холодний узимку, гарячий і сухий улітку. Досить годину побути надворі — і тоненький червоний пісок є вже у волоссі, у вухах і на язиці.

Хлопчик здоровий, сповнений життя та енергії, але здається, ніби він завжди застуджений. Уранці він прокидається із закладеним горлом, червоними очима, нестримно чхає, температура його тіла скаче то вниз, то вгору. Мати тильним боком долоні мацає йому чоло.

— Я захворів, — хрипить він матері.

— Тоді ти, безперечно, повинен лишатись у ліжку, — зітхає вона.

Є тільки одна важка мить, яку треба пережити, мить, коли батько запитує: «Де Джон?», а мати відповідає: «Він захворів», і батько форкає й каже: «Знову прикидається». Протягом цього часу хлопчик лежить якомога тихіше, аж поки піде батько й піде брат, а він зможе нарешті почати день читання.

Читає він дуже швидко і з повною зосередженістю. Коли він хворіє, матері доводиться ходити до бібліотеки двічі на тиждень, щоб брати йому книжки: дві на свою картку і дві на його. Сам хлопчик уникає ходити до бібліотеки: адже, коли він принесе здавати книжки, бібліотекар неодмінно щось запитає.

Хлопчик знає: якщо хоче бути видатною людиною, він повинен читати серйозні книжки. Він повинен бути таким, як Авраам Лінкольн або Джеймс Ватт, учитися при свічці, тоді як решта спить, учити самотужки латину, давньогрецьку й астрономію. Він не зрікся ідеї стати видатною людиною й пообіцяв собі, що невдовзі почне читати серйозні книжки, а тим часом прагне читати лише оповідання й романи.

Він прочитав усі загадкові оповідання Еніда Блайтона, всі оповідання Гарді Бойса, всі оповідання Біглса. Та найбільше йому подобаються оповідки про французький Іноземний легіон П. К. Рена.

— Хто найвидатніший письменник у світі? — запитує він батька.

— Шекспір, — відказує батько.

— А чому не П. К. Рен? — запитує син. Батько не читав цього письменника і, незважаючи на своє солдатське минуле, здається, й не має такого бажання. — П. К. Рен написав сорок шість книжок. А скільки книжок написав Шекспір? — кидає виклик син і починає перелічувати назви.

— Ет! — роздратовано каже батько, мовляв, відчепися від мене, але не має відповіді.

Якщо батько любить Шекспіра, тоді Шекспір, напевне, поганий письменник, вирішує син. І все-таки починає читати Шекспіра, видання з уже пожовклими сторінками і пошарпаними краями, яке батько успадкував і яке, можливо, коштує багато грошей, бо ж давнє, і намагається з’ясувати, чому люди кажуть, що Шекспір видатний. Він читає «Тита Андроніка» через римську назву, потім «Коріолана», проминаючи довгі монологи, так само як пропускав описи природи у бібліотечних книжках.

Крім Шекспіра, батько має ще вірші Вордсворта й Кітса. У матері є вірші Руперта Брука. Ці поетичні збірки стоять на почесному місці на камінній полиці у вітальні разом із Шекспіром, «Легендою про Сан-Мікеле» у шкіряному футлярі й книжкою А. Кроніна про одного лікаря. Хлопчик двічі намагається читати «Легенду про Сан-Мікеле», але нудиться. Він ніколи не може здогадатися, хто такий Аксель Мунте, чи правдива ця розповідь, а чи вигадка, чи вона про дівчину, а чи про якусь місцевість.

Якось батько зайшов до його кімнати з книжкою Вордсворта. «Ти повинен прочитати їх», — мовив він, показавши вірші, відзначені олівцем. Через кілька днів батько зайшов знову, прагнучи обговорити вірші. «”І водоспаду рев, мов пристрасть, за мною гнався вслід”, — процитував батько. — Ну, хіба не видатна поезія?» Хлопчик щось мимрить, не сміє глянути батькові у вічі, відмовляється грати в цю гру. Невдовзі батько здається.

Хлопчик не шкодує про свою нечемність. Він не бачить, як поезія може пасувати до батькового життя, вважає, що з боку батька це лише претензія. Коли мати розповідає, що вона, щоб уникнути глузів сестер, брала книжку й ховалася на горищі, він вірить їй. Але не може уявити собі, що батько, бувши хлопцем, читав поезію, бо тепер батько не читає нічого, крім газети. Він здатний лише уявити собі, як батько в тому віці жартував, реготав і курив сигарети в кущах.

Син спостерігає, як батько читає газету. Він читає швидко й нервово, переглядає сторінки і немов шукає чогось, чого там немає, шарудить папером і поплескує по сторінках, перегортаючи їх. Прочитавши, складає газету до невеличкої таблички й сідає розв’язувати кросворд.

Мати теж шанує Шекспіра. Вважає, що «Макбет» — його найвидатніша п’єса. «“Якби оте щось наслідків не мало, — бурмоче вона й замовкає. — І нам нараз все розв’язало тут, — читає далі й киває головою, щоб підтримати ритм. — Усім пахощам аравійським не змити цього запаху з цієї маленької руки”»[21], — додає вона. П’єсу «Макбет» мати вивчала в школі; вчитель звичайно ставав позаду неї і щипав їй руку, аж поки вона проказувала увесь монолог. «Kom nou, Vera!», «Нумо, Вера!» — казав він їй і щипав, а вона видобувала з пам’яті ще кілька слів.

Хлопчик ніяк не може зрозуміти, чому в матері — такої тупої, що вона не може допомогти йому виконати домашні завдання для четвертого класу, — бездоганна англійська мова, надто коли вона пише. Вона вживає слова в правильних значеннях, не помиляється в граматиці. В мові вона у своїй стихії, це сфера, де її не можна похитнути. Як так сталося? Її батьком був Піт Вемеєр, що мав звичайнісіньке африканерське прізвище. У фотоальбомі в сорочці без коміра та в крислатому капелюсі він схожий на будь-якого пересічного фермера. В окрузі Юніондейл, де вони жили, англійською мовою не розмовляв ніхто, всі сусіди, здається, мали прізвище Зондаґ. Її мати народилась як Марі Дюб’єль від батьків, що були німцями й не мали в своїх жилах жодної краплі англійської крові. Але, народивши дітей, Марі дала їм англійські імена: Роланд, Вініфред, Елен, Віра, Норман, Ланселот — і розмовляла з ними вдома англійською. Де вони могли вивчити англійську мову — вона й Піт?

Англійська мова в батька майже не гірша, хоча його акцент свідчить про більше, ніж просто сліди африкаансу, і він каже «thutty» [«трийцять»] замість «thirty» [«тридцять»]. Розв’язуючи кросворди, батько завжди гортає сторінки кишенькового «Оксфордського словника англійської мови». Принаймні побіжно він, здається, знає кожне слово в тому словнику і кожну ідіому. Він з утіхою вимовляє найбезглуздіші ідіоми, немов закріплюючи їх у пам’яті: «pitch in» [«енергійно братися за щось»], «come a cropper» [«зазнавати краху»].

Сам хлопчик далі «Коріолана» в Шекспіра не прочитав нічого. А газети, крім спортивних сторінок і комічних малюнків, навівають на нього нудьгу. Коли вже нема що читати, він читає зелені книжки. «Принеси мені зелену книжку!» — кричить він матері, лежачи хворий у ліжку. Зелені книжки — це томи «Дитячої енциклопедії» Артура Мі, яка подорожує з ними, відколи він пам’ятає себе. Він проглядав їх десятки разів, а коли ще був немовлям, виривав із них сторінки, креслив їх олівцями, рвав палітурки, тож тепер до них треба ставитись дуже обережно.

Насправді він не читає зелених книжок: від їхньої прози йому уривається терпець, вона надто сентиментальна й дитяча, крім другої половини десятого тому — покажчика, де повно фактичної інформації. Зате роздивляється ілюстрації, надто фотографії мармурових скульптур, голих чоловіків і жінок із шматком тканини навколо пояса. Гладенькі, стрункі мармурові дівчата виповнюють його еротичних мрій.

Дивовижна особливість його застуд — те, як швидко вони минають, або здається, ніби минають. Об одинадцятій ранку він уже не чхає, почувається добре, тягар у голові зникає. З нього вже досить просякнутих потом несвіжих піжам, затхлих ковдр і пролежаних матраців, розкиданих повсюди мокрих носових хусток. Він підводиться з ліжка, але не одягається, то було б надто велике випробування його щастя. З обачності не виходячи на подвір’я, щоб його не помітив і не розповів потім про те якийсь сусіда чи перехожий, він грається в альбомі набором клейких марок від конструктора, або нанизує ґудзики на нитки, або плете мотузочки із залишків прядива. В його шухляді повно вже сплетених мотузок, ні на що не придатних, хіба як на пояс для халата, якого він не має. Коли мати заходить до кімнати, він прибирає якомога винуватішого вигляду, щулячись від її уїдливих зауваг.

З усіх боків хлопчика підозрюють, що він ошуканець. Він ніколи не може переконати матір, що він справді хворий; коли вона поступається перед його благаннями, то неласкаво, і тільки тому, що не знає, як сказати йому «ні». Шкільні товариші вважають, що він кваша і мамин синочок.

Але правда полягає в тому, що не раз уранці він прокидається, бо йому бракує повітря, напади чхання корчать його по кілька хвилин, аж поки він уже сапає, плаче і прагне вмерти. В цих застудах немає нічого вдаваного.

Існує правило, що в разі відсутності в школі треба принести з дому пояснювального листа. Стандартного материного листа він знає напам’ять: «Будь ласка, вибачте Джонові за вчорашню відсутність. Він тяжко застудився, і я думала, що йому краще лишатися в ліжку. Щиро Ваша». Він передає ці листи, які мати пише як брехню і які й читають як брехню, ховаючи в серці підозри.

Коли наприкінці року хлопчик рахує пропущені дні, їх виходить майже третина. Проте він однаково виявляється першим у класі. Звідси він висновує, що присутність у класі не має великого значення. Завжди можна надолужити вдома. Якби була змога робити по-своєму, він не ходив би до школи цілий рік, з’явившись тільки складати письмові іспити.

Усе, про що розповідають учителі, є в підручниках. Але через це він не зневажає вчителів, і так само й решта хлопців. Він не любить, коли вряди-годи той або той учитель засвідчує своє невігластво. Він, якби міг, захищав би вчителів. Він уважно слухає кожне їхнє слово. Але не так, щоб дізнатися що-небудь, як на те, щоб його не піймали, коли він поринає в мрії («Про що я щойно говорила? Ану повтори, що я сказала!»), бо інакше його поставлять перед класом і принизять.

Хлопчик переконаний, ніби він інший, особливий. Але ще не знає, в чому він особливий і навіщо живе на світі. Він здогадується, що не стане королем Артуром чи Александром Македонським, що ними захоплювалися ще за їхнього життя. Тільки після його смерті зрозуміють, що втратив світ.

Він чекає заклику. Коли пролунає той заклик, він буде готовий. Він несхитно відповідатиме, навіть якщо це означатиме йти на смерть, як-от ішли на смерть солдати з кавалерійської бригади.

Норма, якій він підпорядковує себе, — це норма VC, тобто Victoria Cross, вікторіанського хреста. Тільки англійці мають цей хрест. А от американці — ні, не мають, на його досаду, й росіяни. Південноафриканці безперечно не мають його.

Він ще й помітив, що VC — ініціали матері.

Південна Африка — країна без героїв. Вольрад Вольтемаде[22] був би, напевне, героєм, якби не мав такого кумедного ім’я. Кілька запливів у бурхливе море задля порятунку безпорадних моряків — безперечно сміливий учинок, але в даному випадку сміливість належить людині чи коневі? На думку про білого коня Вольтемаде, що відважно раз по раз занурювався у хвилі (хлопчикові подобається сила наділеного безперечною повнотою значення слова «відважний»), йому перехоплює горло.

Вік Товіл[23] змагається з Мануелем Ортісом за титул чемпіона світу в найлегшій вазі. Бій відбудеться в суботу ввечері, хлопчик сидить із батьком до пізньої ночі й слухає коментар по радіо. В останньому раунді Товіл, закривавлений і виснажений, кидається на свого супротивника, Ортіс хитається й відступає, юрба шаленіє, голос коментатора хрипкий від крику. Судді оголошують постанову: південноафриканець Віккі Товіл — новий чемпіон світу. Син і батько кричать від збудження й обіймають одне одного. Хлопчик не знає, як висловити свою радість. Імпульсивно він хапає батька за волосся й шарпає з усієї сили. Батько відскакує і якось дивно дивиться на нього.

Кілька днів в усіх газетах повно фотографій бою. Віккі Товіл — національний герой. Ну, а в хлопчика ентузіазм невдовзі зменшується. Він і далі задоволений, що Товіл побив Ортіса, але починає дивуватися, чому. Хто для нього той Товіл? Чому йому не вільно обирати між Товілом і Ортісом у боксі, як вільно обирати між командами «Hamiltons» і «Villagers» у регбі? Невже він зобов’язаний підтримувати Товіла, цього огидного чоловічка з горбатими плечима, довгим носом і малесенькими пустими чорними очицями, бо Товіл (незважаючи на своє кумедне прізвище) — південноафриканець? Невже південноафриканці повинні підтримувати інших південноафриканців, навіть якщо не знають їх?

Батько тут не зарадить. Батько ніколи не каже нічого несподіваного. Він неодмінно проголошує, що Південна Африка виграє, або що Західна провінція виграє — чи то в регбі, чи то в крикеті, чи то в чомусь іншому. «Хто, по-твоєму, виграє?» — перевіряє син батька за день до матчу Західної провінції з Трансваалем. «Західна провінція, і то з величезним відривом», — відповідає батько, мов годинник. Вони слухають матч по радіо, і перемагає Трансвааль. Батько непохитний. «Наступного року виграє Західна провінція, — запевняє він. — Ось побачиш».

Хлопчикові видається безглуздим вважати, що Західна провінція виграє тільки тому, що ти походиш із Кейптауна. Краще думати, що виграє Трансвааль, а потім отримати приємну несподіванку, якщо він програє.

У своїй руці хлопчик тримає пасмо батькового грубого і жорсткого волосся. Насильство його вчинку досі приголомшує і турбує його. Доти він ніколи не поводився так вільно з батьковим тілом. Він хотів би, щоб такого не сталося знову.


13

Ніч. Решта родини спить. Хлопчик лежить у ліжку й думає. Впоперек ліжка падає смужка помаранчевого світла від вуличних ліхтарів, що горять усю ніч над Реюньйон-парком.

Він пригадує, що сталося сьогодні вранці під час зборів, коли християни виспівували свої гімни, а євреї й католики тинялися. Двоє старших хлопців, католики, загнали його в куток.

— Коли ти прийдеш на катехізис? — запитали хлопці.

— Я не можу прийти на катехізис, у п’ятницю пополудні я повинен допомагати матері, — збрехав він.

— Якщо не ходиш на катехізис, тоді ти не можеш бути католиком, — сказали вони.

— Я католик, — наполягав він, знову збрехавши.

Якщо трапиться найгірше, думає він тепер про найприкрішу для себе перспективу, тобто якщо католицький священик навідає матір і запитає, чому він ніколи не ходить на катехізис; або, — ще один кошмар, — якщо директор школи оголосить, що всі хлопці з африканерськими прізвищами мають перейти до класів, де викладають африкаансом; і якщо цей кошмар стане реальністю, і він не матиме жодного іншого способу порятунку, як відступити до невдоволених криків, шаленства й плачу, тобто до дитячої поведінки, що, як він знає, ще досі таїться в ньому, мов стиснута пружина; і якщо після цієї бурі він буде змушений удатися до останнього й відчайдушного кроку і просити материного захисту, відмовившись ходити до школи, благаючи врятувати себе; і якщо таким чином він украй і остаточно зганьбить себе, розкривши те, про що знає по-своєму тільки він, по-своєму й мати і, можливо, по-своєму огидно й батько, а саме: що він досі дитина і ніколи не виросте; якщо всі словесні обгортки, створені навколо нього й вибудовані його зусиллями, роками нормальної, принаймні на людях, поведінки, облущаться, і постане його огидна, чорна, плаксива дитяча сутність, яку всі бачитимуть і глузуватимуть із неї, чи зможе він якимсь чином жити далі? Чи не стане він таким поганим, як оті деформовані, нерозвинені монголоїдні діти з хрипкими голосами й заслиненими вустами, що їх цілком можна було б приспати пігулками навіки або задушити?

Усі ліжка в домі старі та втомлені, їхні пружини просідають, вони риплять від щонайменшого руху. Хлопчик лежить якомога спокійніше у смузі світла з вікна, відчуває, що лежить на боку, притуливши кулаки до грудей. У цій тиші він намагається уявити собі свою смерть. Відриває себе від усього: від школи, від дому, від матері, намагається уявити собі дні, що, як і завжди, минатимуть, але вже без нього. Проте не може. Завжди щось лишається позаду, щось невеличке й чорне, як горіх, як жолудь, що побував у вогні, сухий, попелястий, твердий, нездатний рости, але тут. Він може уявити собі, як він умирає, але не годен уявити собі, як зникає. Хоч як намагається, він не може знищити свої останні рештки.

Що спонукає його жити? Може, страх перед материним горем, таким величезним, що він може думати про нього лише одну мить? (Він бачить матір у порожній кімнаті, що мовчки стоїть, затуливши обличчя руками, а потім закриває її, цей образ, ширмою.) Чи, може, в ньому є і щось інше, і саме воно відмовляється вмирати?

Хлопчик пригадує, як до нього пристали іншого разу, коли двоє хлопців-африканерів стиснули йому руки позаду й завели за земляний вал на далекому краї поля для регбі. Надто йому запам’ятався більший хлопець, такий гладкий, що жир аж переливався через тісне вбрання, — один з тих ідіотів або майже ідіотів, що може зламати тобі пальці або розчавити горло не менш легко, ніж скрутити в’язи якійсь пташці, й тихо всміхатися при цьому. Хлопчик злякався, в жорстокості напасників він не сумнівався, серце важко гупало йому в грудях. Але якою мірою справжнім був той страх? Коли він ішов зашпортуючись через поле зі своїми напасниками, чи не було чогось глибшого в ньому, чогось недбалого і веселого, що промовляло: «Не звертай уваги, ніщо не завдасть тобі шкоди, це тільки ще одна пригода»?

Ніщо не завдасть тобі шкоди, немає нічого, на що ти не був би здатний. Ось два його принципи, два принципи, що насправді становлять один, і цей принцип водночас і слушний щодо нього, і неправдивий. Цей принцип, насправді подвійний, означає, що він не помре, незважаючи ні на що, але хіба не означає водночас, що він і не житиме?

Він немовля. Мати бере його обличчям уперед, пригортає до себе. Йому звисають ноги, голова опустилася, але мати тримає його перед собою, просуває у світ. Їй не треба дивитися, куди вона йде, їй треба лише йти за сином. Перед ним, коли вона ступає, все обертається в камінь і розколюється. Він лише черевате немовля з головою, що не тримається на в’язах, але вже має цю силу.

Потім хлопчик засинає.


14

Подзвонили з Кейптауна. Тітка Анні впала на сходах своєї квартири в Роузбанку. Її завезли до лікарні зі зламаним стегном, хтось повинен приїхати й подбати про неї.

Це сталося в липні, серед зими. Над усією Західною Капською провінцією напнулася ковдра дощу і холоду. Вони сіли на ранковий потяг до Кейптауна, він, мати і брат, потім на автобус, що йшов до Клуф-стріт до Volkshospitaal, Народної лікарні. Тітка Анні, маленька, мов дитина, в барвистій нічній сорочці, лежала в жіночій палаті. Палата заповнена: старі баби зі скривленими, зморщеними обличчями човгали в халатах і щось сичали собі під ніс; гладкі, неохайні жінки з пустими обличчями сиділи на краях ліжок, їхні груди недбало розпливалися. Гучномовець у кутку транслював передачі радіо «Springbok». Третя година пополудні, концерт за заявками: пісня «Коли очі ірландські всміхаються» з Нельсоном Ріддлом і його оркестром.

Тітка Анні зморшкуватою рукою бере матір за руку.

— Віро, я хочу покинути це місце, — хрипким шепотом каже вона. — Це місце не для мене.

Мати гладить їй руку, намагається заспокоїти. На тумбочці коло тітки склянка води для її зубів і Біблія.

Палатна сестра розповідає, що зламане стегно склали докупи. Тітці треба ще місяць полежати, поки кістки зростуться. «Вона вже немолода, потрібен час». Після цього їй доведеться ходити з паличкою.

Немов згадавши, сестра додає, що, коли тітку привезли, нігті на ногах у неї були такі довгі та чорні, наче пазурі в птаха.

Брат знудився, пхинькає, жаліється, що хоче пити. Мати зупинила сестру й попросила її принести склянку води. Збентежений, хлопчик дивиться вбік.

Потім їх послали по коридору до кабінету соціального працівника.

— Ви родичі? — запитав соціальний працівник. — Ви можете запропонувати їй дім?

Мати заціплює вуста й заперечно хитає головою.

— А чому вона не може повернутися до своєї квартири? — запитує потім матір хлопчик.

— Вона не зможе підніматися сходами. Не зможе ходити до крамниць.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— А вона й не житиме з нами.

Година побачень скінчилася, пора прощатися. Очі тітки Анні наповнюють сльози. Вона з такою силою схопила матір за руку, що її пальці довелося розтискати.

Ek wil huistoe gaan, Vera, «Я хочу додому», — шепоче вона.

— Тітко Анні, треба полежати ще кілька днів, поки ви зможете ходити, — каже мати голосом, у якому відчувалось якомога більше прагнення заспокоїти.

Син ще ніколи не бачив цю материну рису: зрадливість.

Потім настала його черга. Тітка Анні простягла руку. Тітка Анні йому — водночас і двоюрідна бабуся, і хрещена. В альбомі є її фотографія з немовлям на руках, і кажуть, що то він. Тітка вбрана в чорну сукню аж до кісточок і в старомодний чорний капелюх; позаду видніє церква. Тітка Анні вважає, що як хрещена мати вона має з хлопчиком особливі стосунки. Вона, здається, не помічає огиди, яку він відчуває до неї, зморщеної та потворної в лікарняному ліжку, огиди, яку він відчуває до всієї тієї палати, повної бридких жінок. Він намагається не виявити своєї огиди, його серце горить від сорому. Він терпить тітчині пальці на своїй руці, але хоче піти звідси, піти й ніколи не повернутися.

— Ти такий розумний, — каже тітка Анні низьким, хрипким голосом, властивим їй, відколи він пам’ятає її. — Ти вже дорослий, твоя мати залежить від тебе. Ти повинен любити її і бути підтримкою для неї і свого маленького брата.

Підтримка для матері? Яка дурниця. Його мати — наче скеля, кам’яна колона. Не він має бути підтримкою для нього, а вона має підтримувати його! Хай там як, навіщо тітка Анні каже про таке? Вдає, ніби помирає, а насправді лише стегно зламала.

Хлопчик киває головою, намагається видаватися серйозним, уважним і слухняним, хоча потай тільки чекає, щоб вона відчепилася від нього. Тітка всміхається значущою усмішкою, яка має свідчити про її особливий зв’язок із першою Віриною дитиною, — зв’язок, якого він анітрохи не відчуває і не визнає. Її очі безвиразні, блідаво-блакитні, вицвілі. Їй вісімдесят років, і вона майже сліпа. Навіть в окулярах тітка не може як слід читати Біблію, тільки тримає її на лоні й бурмоче слова.

Тітка ослаблює руку, хлопчик щось мимрить і задкує.

Тепер братова черга. Брат кориться, коли його цілують.

— До побачення, дорога Віро, — каркає тітка Анні. — Mag die Here jou seën, jou en die kinders, нехай Господь благословить тебе і твоїх дітей.

П’ята година, вже починає сутеніти. В незвичній метушні міської години пік вони сідають на потяг до Роуз-банка. Вони переночують у квартирі тітки Анні, і ця перспектива пригнічує хлопчика.

Тітка Анні не має холодильника. В її кухонній шафі є лише кілька зів’ялих яблук, півбуханки цвілого хліба, банка рибної пасти, якій мати не довіряє. Вона посилає хлопчика до індійської крамниці, на вечір вони мають хліб, джем і чай.

Унітаз бурий від бруду. Хлопчика аж нудить на думку про стару з довгими чорними нігтями, що сідає на нього. Він не хоче користуватися ним.

— Чому ми повинні лишатися тут? — запитує він.

— Чому ми повинні лишатися тут? — повторює брат.

— Тому, — похмуро відповідає мати.

Тітка Анні використовує сорокаватні лампочки, щоб економити електрику. В тьмяному жовтому світлі спальні мати починає пакувати тітчин одяг у картонні ящики. Доти хлопчик ще ніколи не бував у спальні тітки Анні. На стінах висять зображення: фотографії в рамках чоловіків і жінок із жорсткими, неласкавими поглядами: Брехери, Дюб’єлі, його предки.

— Чому вона не може поїхати і жити з дядьком Альбертом?

— Бо Кітті не зможе доглядати двох хворих старих людей.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— Вона не житиме з нами.

— Тоді де ж вона житиме?

— Ми знайдемо їй дім.

— Про що це ти, який дім?

— Дім, такий собі дім для старих людей.

Комірчина — єдина кімната в тітчиній квартирі, яка подобається йому. Комірчину заставлено до стелі старими газетами і картонними ящиками. На полицях повно книжок, усі однакові: коротенькі грубі книжки в червоній палітурці, видані на товстому шорсткому папері, який використовували для африканерських книжок і який схожий на промокальний папір зі сміттям і плямами від мух усередині. Назва на спинці — «Ewige Genesing», спереду на обкладинці стоїть повна назва: «Deur ’n gevaarlike krankheid tot ewige genesing»[24]. Книжку написав його прадід, батько тітки Анні; цій книжці — він чув про це багато разів — вона присвятила більшу частину свого життя, спершу переклала написаний німецькою мовою рукопис мовою африкаанс, потім витратила свої заощадження, щоб заплатити друкареві в Стелленбоші, який надрукував сотні примірників, і палітурникові, що виготовив обкладинки, а потім возила книжки від однієї книгарні в Кейптауні до іншої. Коли їй не пощастило переконати книгарні продавати книжку, вона сама ходила від дверей до дверей, пропонуючи людям купити її. Непродані рештки лежать на полицях у цій комірчині, в ящиках є ще не переплетені віддруковані і складені зошитами сторінки.

Хлопчик намагався читати «Ewige Genesing», але книжка надто нудна. Тільки-но Балтазар Дюб’єль заходився розповідати про своє дитинство, як почав уривати розповідь довгими повідомленнями про вогні в небі й голоси, які промовляли до нього з небес. Здається, отакою була вся книжка: короткі уривки про себе, а далі довгий переказ того, що казали йому голоси. Хлопчик із батьком давно вже жартували про тітку Анні та її батька Балтазара Дюб’єля. Вони вимовляли назву цієї книжки повчальним співучим тоном, немов predikant, проповідь, розтягуючи голосні: «Через небезпе-е-е-чну хвор-о-о-бу до ві-і-і-чно-го-о-о зці-і-ілення-я-я».

— Батько тітки Анні був божевільний? — запитав хлопчик матір.

— Так, гадаю, він був божевільний.

— Тоді чому вона витратила всі свої гроші на друк його книжки?

— Вона, мабуть, боялася його. То був страшний старий німець, страхітливо жорстокий і владний. Усі його діти боялися його.

— А хіба він тоді ще не вмер?

— Так, умер, але вона, безперечно, відчувала обов’язок перед ним.

Мати не хотіла критикувати тітку Анні та її чуття обов’язку перед божевільним старим.

Найкраща річ у комірчині — книжковий прес. Він зроблений із такого самого важкого й міцного заліза, що й колесо паротяга. Хлопчик переконав брата покласти руку під прес, а потім крутив великий гвинт, аж поки братові затисло руку і він не міг вивільнитись. Потім вони помінялися місцями і брат зробив те саме йому.

Ще один або два оберти, думав хлопчик, і кістки були б розтрощені. Що змушує їх утриматися, їх обох?

Під час перших місяців їхнього життя у Вустері їх запросили на одну з ферм, яка постачала фрукти компанії «Standard Canners». Поки дорослі пили чай, він із братом тинявся подвір’ям. Вони натрапили на ручний млин для кукурудзи, і хлопчик намовив брата запхати руку в розтруб, куди сипали зерно, а потім крутнув ручку. Якусь мить перед тим, як зупинитися, він справді відчував, як зубці коліс стирають тоненькі кісточки братових пальців. Брат стояв із затисненою рукою, побілівши від болю, з приголомшеним запитанням на обличчі.

Господарі мерщій повезли їх до лікарні, де лікар ампутував братові середній палець на лівій руці. Якийсь час брат ходив із забинтованою рукою на перев’язі, а потім носив на цурпалкові маленький чорний шкіряний ковпачок. Йому було шість років. Хоча ніхто не вдавав, ніби палець виросте знову, він не нарікав.

Хлопчик ніколи не вибачився перед братом, і йому ніхто ніколи не дорікав за його вчинок. Проте цей спогад лежить тягарем на ньому, спогад про м’який опір плоті та кістки, а потім стирання їх.

— Принаймні ти можеш пишатися, що маєш у родині людину, яка зробила щось у житті, лишила по собі слід, — каже мати.

— Ти казала, що то був страхітливий старигань. Казала, що він жорстокий.

— Так, але він зробив щось у житті.

На фотографії в спальні тітки Анні Балтазар Дюб’єль має похмурі пильні очі й заціплені суворі вуста. Дружина поряд із ним видається втомленою і роздратованою. Балтазар Дюб’єль зустрівся з нею, донькою ще одного місіонера, коли приїхав до Південної Африки навертати поган. Згодом, поїхавши проповідувати Євангеліє ще й до Америки, він узяв із собою її і їхніх трьох дітей. На колісному пароплаві на Міссісіпі хтось дав його доньці Анні яблуко, яке вона принесла й показала йому. Він побив її різками за те, що вона розмовляла з незнайомцем. Оце і є ті нечисленні факти, які хлопчик знає про Балтазара, плюс балаканина в неоковирній червоній книжці, примірників якої у світі є набагато більше, ніж світ потребує їх.

Троє дітей Балтазара — це Анні, Луїза (мати його матері) й Альберт, зображений на фотографіях у спальні тітки Анні як переляканий хлопчик у матроському костюмі. Нині Альберт — уже дядько Альберт, згорблений старий чоловік із драглистою, наче гриб, білою плоттю, він ненастанно труситься, тож, коли ходить, його треба підтримувати. Дядько Альберт у своєму житті ніколи не заробляв належної зарплати. Він усе життя писав книжки та оповідання, а працювати доводилося його дружині.

Хлопчик запитав матір про книжки дядька Альберта. Одну вона читала колись давно, відповіла мати, але не пам’ятає її. «Вони дуже старомодні. Люди вже не читають таких книжок».

Хлопчик знайшов у комірчині дві книжки дядька Альберта, надруковані на тому самому грубому папері, що й «Ewige Genesing», але оправлені в коричневі палітурки такої самої барви, що й лавки на залізничних станціях. Одна з них має назву «Kain», друга — «Die Misdade van die vaders», «Злочини батьків».

— Можна взяти їх? — запитує хлопчик.

— Певне, що можна, — відповідає мати. — Вони нікому не потрібні.

Хлопчик намагається читати «Die Misdade van die vaders», але доходить тільки до десятої сторінки, книжка надто нудна.

«Ти повинен любити свою матір і бути підтримкою для неї». Він думає про настанови тітки Анні. «Любити» — це слово він вимовляє з огидою. Навіть мати вже навчилася не казати йому: «Я люблю тебе», хоча вряди-годи промовляє тихенько «Любов моя», коли каже йому на добраніч.

Хлопчик не бачить у любові ніякого сенсу. Коли чоловіки та жінки цілуються у фільмах, і приглушено й збудливо грають скрипки, він корчиться на своєму стільці. Він присягається, що ніколи не буде отаким: солодкавим і сентиментальним.

Він не дозволяє, щоб його цілували, хіба тільки батьковим сестрам, роблячи виняток для них, бо це їхній звичай, і вони не здатні розуміти чогось іншого. Поцілунки — частина ціни, яку він платить за поїздки на ферму: швидкі дотики його вуст до їхніх, що, на щастя, завжди сухі. В родині його матері не цілуються. Ніколи не доводилося йому й бачити, щоб мати й батько цілувались як слід. Часом, коли присутні інші люди, і з якоїсь причини їм треба вдати поцілунок, батько цілує матір у щоку. Вона підставляє щоку неохоче, сердито, немов її силують; його поцілунок легкий, швидкий, нервовий.

Батьків пеніс він бачив тільки раз. Це було 1945 року, батько тільки-но повернувся з війни, і вся родина зібралась у Воельфонтейні. Батько з двома братами пішов полювати і взяв його з собою. Був спекотний день, дійшовши до ставка, чоловіки вирішили скупатися. Побачивши, що вони збираються купатися голяка, хлопчик спробував відійти, але його не пускали. Чоловіки весело жартували й хотіли, щоб і він роздягнувся й плавав, але він не хотів. Отож він бачив усі три пеніси, найвиразніше — батьків, блідий і білий. Хлопчик добре пам’ятає, як він шкодував, що дивився на нього.

Батьки сплять в окремих ліжках. Вони ніколи не мали подвійного ліжка. Єдине подвійне ліжко, яке він бачив, стоїть на фермі, в головній спальні, де звичайно спали дідусь і бабуся. Він думає про подвійні ліжка як про старомодні, належні до днів, коли жінки, наче вівці або свині, народжували по дитині щороку. Він удячний, що батько-мати скінчили з цим клопотом ще до того, як він зрозумів його як слід.

Хлопчик готовий вірити, що багато років тому, у Вікторії-Весті, до того, як він народився, батьки любили одне одного, бо любов, здається, передумова шлюбу. В альбомі є фотографії, які начебто доводять цю думку, скажімо, батько-мати пригорнулись одне до одного на пікніку. Але це все, мабуть, припинилося багато років тому, і, на його думку, батьки тільки покращали від цього.

Як на нього, то що спільного має його несамовите й сердите почуття до матері з млосним запамороченням на екрані в кінотеатрі? Мати любить його, цього він не може заперечити, але саме тут і криється проблема, саме це є хибним, а не слушним у її ставленні до нього. Її любов виявляється передусім у її пильності, готовності кинутись і врятувати його, раптом він опиниться в небезпеці. Якби він захотів, то міг би розслабитись (але ніколи не вчинить так) і віддатися її піклуванню, аж до кінця своїх днів почуватися плодом її лона. Саме тому, що хлопчик такий упевнений у материнському піклуванні, він завжди на сторожі в стосунках із матір’ю, ніколи не розслаблюється, ніколи не дозволяє їй мати шанс.

Він прагне позбутися пильної материної уваги. Може настати пора, коли для досягнення цієї мети йому доведеться самоутверджуватися, відкинути матір так брутально, що вона вражено відсахнеться й відпустить його. Проте йому досить лише подумати про цю мить, уявити собі її здивований погляд, відчути її біль — і його долає порив провини. Отже, він зробить що-небудь і пом’якшить удар: утішатиме її, пообіцяє, що не піде геть.

Відчуваючи її біль, і то так гостро, немов він сам становить частину її єства, а вона — його, син знає, що він у пастці й не може вийти з неї. Чия це провина? Він звинувачує її, сердиться на неї, а водночас соромиться своєї невдячності. Любов: ось чим насправді є любов — кліткою, в якій він метається то вперед, то назад, то вперед, то назад, наче бідолашний приголомшений бабуїн. Що може знати про любов неосвічена і невинна тітка Анні? Він знає про світ у тисячу разів більше, ніж вона, що, мов рабиня, змарнувала свій вік над божевільним рукописом свого батька. Серце хлопчика старе, темне й тверде — серце з каменю. Це його мерзенна таємниця.


15

Мати провчилася рік в університеті, перше ніж їй довелося поступитися молодшим від неї братам. Батько — дипломований адвокат, а працює в компанії «Standard Canners» тільки тому, що відкрити практику (як каже мати) коштуватиме більше грошей, ніж вони мають. Хоча хлопчик звинувачує батьків, що вони не виховали його як нормальну дитину, він пишається їхньою освітою.

Оскільки вони розмовляють англійською вдома, оскільки він завжди перший з англійської мови в школі, він вважає себе за англійця. Хоча його прізвище африканерське, хоча його батько більш африканер, ніж англієць, хоча він сам розмовляє африкаансом без англійського акценту, він ані на мить не може уявити себе африканером. Належний йому діапазон знань африкаансу — вузький і безбарвний: таж існує ще цілий насичений світ сленгу й алюзій, відомий справжнім хлопцям-африканерам (сороміцька лексика — лише його частина), і туди він не має доступу.

Крім того, всім африканерам властиві спільні риси, — непривітність, незворушність і, недалеко відступивши від них, загроза застосувати фізичну силу (він думає про них як про величезних, незграбних і дужих носорогів, що трощать усе на своєму шляху), — яких він не має і яких насправді сахається. Вустерські африканери застосовують свою мову, наче довбню проти ворогів. На вулицях краще уникати їхніх гуртів, і навіть поодинці вони мають лютий, загрозливий вигляд. Часом, коли класи вишиковують уранці на подвір’ї, він придивляється до лав хлопців-африканерів, шукаючи когось відмінного, когось, хто має лагідні риси, але не бачить нікого. Годі навіть подумати, що його коли-небудь закинуть до них: вони розчавлять його, вб’ють його дух.

І все-таки він відчуває в собі небажання відступати їм африкаанс. Він пам’ятає свій перший візит до Воельфонтейна, коли він мав чотири або п’ять років і взагалі не вмів розмовляти африкаансом. Брат був ще немовлям, і його тримали в будинку, берігши від сонця, тож не було з ким гратися, крім кольорових дітей. З ними хлопчик робив човники з розлущених стручків і пускав їх уздовж зрошувальних канав. Але був неначе німим, усе треба було показувати на мигах, інколи йому здавалося, ніби він вибухне всім тим, чого не годен висловити. Потім одного дня він раптом розтулив рот і побачив, що вміє розмовляти, розмовляти легко, жваво й без пауз на роздуми. Він досі пам’ятає, як прискочив до матері з криком: «Слухай! Я вмію говорити африкаансом!»

Коли він розмовляє африкаансом, усі життєві труднощі, здається, кудись зникають. Африкаанс — мов примарний футляр, який супроводить його всюди й який йому вільно вдягти на себе й одразу стати іншою особою — простішою, веселішою, з легшою ходою.

Англійцям властива одна риса, яка розчаровує його й якої він не хоче переймати: зневага до африкаансу. Коли вони піднімають брови і зневажливо перекручують вимову слів на африкаансі, немов слово «велд», вимовлене зі звуком «б», становить ознаку джентльмена, він відсахується від них: вони помиляються, ба навіть гірше, просто комічні. Зі свого боку він не робить ніяких поступок, і то навіть серед англійців: вимовляє африкаанські слова так, як їх слід вимовляти, з усіма їхніми твердими приголосними і складними голосними.

У класі, крім нього, є ще кілька хлопців з африканерськими прізвищами. Натомість в африканерських класах немає хлопців з англійськими прізвищами. У старших класах він знає тільки одного африканера з прізвищем Smith, що цілком може бути й Smit; оце й усе. Жаль, але можна зрозуміти: який англієць захоче взяти собі за дружину африканерку й мати африканерську родину, якщо африканерські жінки або дебелі й гладкі, з роздутими грудьми і шиями, мов у ропух, або кістляві й бридкі?

Хлопчик дякує Богові, що мати розмовляє англійською мовою. До батька він і далі відчуває недовіру, незважаючи на Шекспіра, Вордсворта і кросворди. Він не розуміє, чому батько докладає зусиль, щоб бути англійцем тут, у Вустері, тоді як йому було б набагато легше відступити й бути африканером. Дитинство в Принці-Альберті, про яке, як він чує, батько жартує зі своїми братами, вражає його тим, що абсолютно нічим не відрізняється від життя африканерів у Вустері. Воно так само зосереджувалося на битті та оголеності, на фізіологічних функціях, виконуваних перед іншими хлопцями, на тваринній байдужості до приватного життя.

Думка про перетворення на хлопця-африканера з голеною головою й без черевиків завдає йому мук. Це немов ув’язнення, приреченість до життя без приватного затишку. Він не може жити без приватного затишку. Якби він був африканером, йому б довелося щохвилини, щодня і щоночі жити в товаристві інших. Така перспектива йому нестерпна.

Хлопчик згадує три дні в скаутському таборі, три дні своїх поневірянь, свого прагнення, якому всякчас перешкоджали, — знову закрастися в намет і читати книжку.

Однієї суботи батько послав сина купити сигарети. Він має вибір: або їхати всю дорогу на велосипеді до центру міста, де є охайні крамниці з вітринами і касами, або піти до африканерської крамнички поблизу залізничного переїзду, власне, до звичайної затильної кімнати, де прилавок пофарбовано темно-коричневою фарбою і майже нічого немає на полицях. Він обирає найближчий варіант.

Надворі спекотний пополудень. У крамниці зі стелі звисають клейкі стрічки biltong і повсюди літають мухи. Він тільки-но зібрався сказати хлопцеві за прилавком — африканерові, трохи старшому за себе, — що хоче купити двадцять сигарет «Springbok plain», як йому в рот залетіла муха. Він з огидою виплюнув її. Муха лежить на прилавку перед ним, борсається в калюжі слини.

Sies![25] — кричить хтось поміж інших покупців.

Хлопчик хоче протестувати: «А що я мав робити? Не випльовувати? Ковтнути муху? Таж я ще дитина!» Але пояснення нічого не варті серед тих безжальних людей. Він рукою стирає слину з прилавка і серед несхвальної тиші платить за сигарети.


Згадуючи колишні дні на фермі, батько зі своїми братами знову заговорили про свого батька, «’n Ware ou jintlman!» — кажуть вони, «справжній старий джентльмен», повторюють свою формулу для нього і сміються: «Dis wat hy op sy grafsteen sou gewens het», «Фермер і джентльмен» — і саме такий напис хлопчик хотів би мати на своєму нагробку. Вони сміються здебільшого через те, що батько й далі взував на фермі чоботи для їзди верхи, тоді як решта людей — velskoen, шкіряні саморобні черевики.

Мати, слухаючи їх, зневажливо форкає:

— Не забувайте, як ви боялися його, — каже вона. — Ви боялися запалити сигарету перед ним, навіть ставши дорослими чоловіками.

Вони присоромлені, нічого не кажуть, мати вочевидь зачепила їх за живе.

Дід, чоловік із джентльменськими претензіями, колись володів не тільки фермою, половиною готелю і загальним торговельним складом у Фрасербурґ-роуді, а й будинком у Мервевіллі з флагштоком перед ним, на якому на день народження короля піднімав британський прапор.

’n Ware ou jintlman en ’n ware ou jingo![26] — додають брати і знову регочуть.

Мати слушно характеризує їх. Брати скидаються на дітей, що вимовляють брудні слова за спиною батьків. Хай там що, яким правом вони глузують зі свого батька? Якби не він, вони б узагалі не розмовляли англійською, а скидалися б на своїх сусідів Ботесів і Ніґріні, тупих і важких, що не мають інших тем для розмови, крім овець і погоди. Принаймні, коли родина збирається разом, тут буяють жарти і сміх, лунає багатоголосий гамір, натомість тоді, коли в гості приходять Ніґріні чи Ботеси, атмосфера одразу стає похмура, важка й тупа. «Ja-nee», «Таж так», — кажуть Ботеси й зітхають. «Ja-nee», — відповідають Кутзее й моляться, щоб гості чимшвидше пішли.

А як щодо нього? Якщо дідусь, якого він шанує, був патріотом, то, може, й він повинен стати патріотом? Чи може дитина бути патріотом? Він стає струнко, коли в кінотеатрі грають гімн «Боже, спаси королеву», а на екрані майорить британський прапор. Мелодії козиці змушують його здригатися, так само як і слова «несхитний» або «звитяжний». Чи слід йому тримати в таємниці цю свою любов до Англії?

Хлопчик не розуміє, чому так багато людей навколо нього не люблять Англію. Англія — це Дюнкерк і Битва за Британію. Англія — це виконання свого обов’язку і приймання своєї долі спокійно й без метушні. Англія — це хлопець у битві за Ютландію, що не відходив від гармат, тоді як палуба горіла в нього під ногами. Англія — це сер Ланселот Озерний, Ричард Левове Серце і Робін Гуд із довгим луком і в зеленому вбранні. Що мають африканери, щоб порівняти з цим? Діркі Уйса, що їхав верхи на коні, аж поки той здох? Піта Ретіфа, якого пошив у дурні Дінґаан? Та ще перших переселенців, які помстилися за свої невдачі, розстрілявши тисячі зулусів, що не мали зброї, і ще й пишалися цими розстрілами?

У Вустері є англіканська церква і священик із сивим волоссям і люлькою; він має ще й другу роботу як наставник скаутів, і дехто з хлопців-англійців у його класі — справжніх англійських хлопців з англійськими прізвищами і будинками в давній, затіненій кронами дерев частині Вустера, — фамільярно називає його Падре. Коли отак розмовляють англійці, він мовчить. Є англійська мова, яку він чудово знає. Є Англія і все, що обстоює Англія, і він, як йому здається, вірний цьому всьому. Але вочевидь потрібно набагато більше, щоб тебе визнали як справжнього англійця: треба пройти випробування, і хлопчик знає, що деяких із них він не витримає.


16

Про щось домовились по телефону, але хлопчик не знає, про що, і тому не може заспокоїтись. Він не любить задоволеної, таємничої усмішки, яка проступає на материному обличчі, усмішки, яка означає, що вона втручається в його справи.

Тягнуться останні дні перед виїздом із Вустера. Крім того, це ще й найкращі дні шкільного року, коли іспити вже минули і немає ніякої роботи, крім допомогти вчителеві заповнити його табель.

Містер Ґоувз зачитує оцінки, а хлопці додають їх, предмет за предметом, потім вираховують відсотки, змагаючись, хто першим підніме руку. Гра полягає в угадуванні, яка оцінка кому належить. Хлопчик звичайно вгадує свої оцінки, коли числова послідовність піднімається до 90 і 100 за арифметику, і насилу втримується на 70 з гаком за історію та географію.

У нього погані успіхи з історії та географії, бо він не любить запам’ятовувати. І то такою мірою, що відкладає готування до іспитів з історії та географії на останню хвилину, аж до вечора, а то й до ранку безпосередньо перед іспитом. Він ненавидить сам вигляд підручника історії з твердою шоколадно-коричневою палітуркою і довгими нудними списками причин подій (причин наполеонівських війн або причин Великого треку). Автори підручника — Тальярд і Шоман. Він уявляє собі Тальярда як тонкого й сухого, а Шомана — як опасистого, лисуватого, в окулярах: Тальярд і Шоман сидять за столом навпроти один одного в кімнаті в місті Парл, пишуть незграбні сторінки й передають їх один одному. Хлопчик не може уявити собі якоїсь іншої причини, чому вони вирішили написати свій підручник англійською мовою, крім прагнення образити Engelse дітей і провчити їх.

Географія не краща: переліки міст, переліки річок, переліки товарів. Коли його просять назвати товари якоїсь країни, він завжди закінчує свій перелік шкурами та шкірою і сподівається, що має слушність. Він не знає різниці між шкурою і шкірою, але її ніхто не знає.

Щодо решти іспитів, він не чекає їх, але, коли надходить час, охоче занурюється в них. Він добре складає іспити: якби не було іспитів, щоб він мав змогу добре складати їх, тоді в ньому майже не було б нічого особливого. Іспити породжують у ньому п’янкий і тремкий стан збудження, під час якого він швидко і впевнено записує відповіді. Власне, він не любить цього стану, але йому надає впевненості думка, що він тут, щоб його вислухали.

Інколи, б’ючи один об один два камінці і вдихаючи викресані іскри, він може відтворити той стан і притаманні йому запах і смак: пороху, заліза, жару, постійного гупання крові в жилах.

Таємниця, прихована за телефонним дзвінком і материною усмішкою, розкрилася на перерві вранці, коли містер Ґоувз попросив хлопчика лишитися. Є одна хибна чутка й про містера Ґоувза, тож його приязності він не довіряє.

Містер Ґоувз хоче, щоб він прийшов на чай до нього додому. Хлопчик мовчки киває головою й запам’ятовує адресу.

Це не те, чого він прагне. Не те що він не любить містера Ґоувза. Якщо він не довіряє йому такою мірою, як довіряв місіс Сандерсон у четвертому класі, то тільки тому, що містер Ґоувз — чоловік, перший учитель-чоловік, якого він мав, і він стережеться того, чим віє від усіх чоловіків: неспокою, ледве приборканої брутальності, натяку на насолоду жорстокості. Він не знає, як йому ставитись до містера Ґоувза і чоловіків узагалі: або не чинити опору і прагнути їхнього схвалення, або зміцнювати бар’єр неподатливості. З жінками легше, вони добріші. Але містер Ґоувз — тут хлопчик не може заперечити — такий справедливий, яким тільки може бути людина. Англійську мову він знає добре і, здається, не має неприязні до англійців і хлопців з африканерських родин, які намагаються бути англійцями. Під час однієї з його численних відсутностей у школі містер Ґоувз розповідав про синтаксичний аналіз додатків до присудка. Хлопчикові довелося сутужно, коли він наздоганяв клас по цій темі. Якщо присудкові додатки, як, певне, й ідіоми, не мають сенсу, тоді й решта хлопців мала б клопіт із ними. Проте інші хлопці, принаймні більшість їх, легко опанували присудкові додатки. Висновок неминучий: містер Ґоувз знає про англійську граматику те, чого не знає він.

Містер Ґоувз хапається за різку не рідше за будь-якого іншого вчителя. Але улюблене покарання, до якого він удається, коли в класі надто довго стоїть галас, таке: він наказує учням покласти пера, згорнути книжки, з’єднати руки на потилиці, заплющити очі й посидіти абсолютно тихо.

Як не брати до уваги кроків містера Ґоувза, що походжає між рядами, в класі панує абсолютна тиша. Від евкаліптів навколо шкільного подвір’я долинає спокійний туркіт голубів. Такої кари хлопчик може зазнавати безкінечно, і то з незворушним серцем: він чує голубів і спокійний віддих навколишніх хлопців.

Вулиця Діза-роуд, де живе містер Ґоувз, теж у Реюньйон-парку, в новому, північному районі міста, який хлопчик ще не дослідив. Але містер Ґоувз не тільки живе в Реюньйон-парку і їде до школи на велосипеді з товстими шинами: він має дружину, просту, смагляву жінку, і — навіть ще дивніше — двох маленьких дітей. Це хлопчик з’ясовує у вітальні будинку номер одинадцять на Діза-роуд, де на столі чекають млинчики й чай у чайнику, і де, як він і боявся, він нарешті опиниться сам-на-сам із містером Ґоувзом, змушений до відчайдушної нещирої розмови.

А насправді ситуація ще гірша. Містер Ґоувз — позбувшись краватки й піджака і вдягнувши шорти та шкарпетки кольору хакі — намагається вдавати перед ним, що тепер, коли навчальний рік скінчився, тепер, коли хлопчик от-от має покинути Вустер, вони обидва можуть бути друзями. Фактично він намагається стверджувати, мовляв, вони й були друзями цілий рік: учитель і найрозумніший хлопець, перший учень у класі.

Хлопчик бентежиться й ціпеніє. Містер Ґоувз пропонує йому другий млинець, він відмовляється. «Їж!» — припрошує містер Ґоувз, усміхається й однаково кладе млинець йому на тарілку. Хлопчикові хочеться піти геть.

Він хотів лишити Вустер, упорядкувавши геть усе. Він приготувався дати містерові Ґоувзу місце в своїй пам’яті поряд із місіс Сандерсон: не впритул коло неї, але досить близенько. А тепер містер Ґоувз псує цей намір. Хлопчикові хотілося б, щоб він не робив цього.

Другий млинець лежить цілесенький на тарілці. Хлопчик уже не прикидається: стає німим і затятим. «Може, тобі треба піти?» — запитує містер Ґоувз. Хлопчик киває головою. Містер Ґоувз підводиться й проводжає його до хвіртки на вулицю, ця хвіртка — точна копія хвіртки в будинку номер дванадцять на Тополевій авеню, завіси плачуть на тій самій високій ноті.

Принаймні містер Ґоувз мав розум і не змушував його до потиску рук або до чогось не менш безглуздого.


Вони покидають Вустер. Батько вирішив, що його майбутнє, зрештою, не пов’язане з компанією «Standard Canners», яка, на його думку, занепадає. Він збирається повернутися до адвокатської практики.

У його кабінеті влаштовують на його честь прощальну вечірку, з якої він повертається з новим годинником. Невдовзі по тому він сам вирушив до Кейптауна, лишивши матір дбати про переїзд. Вона наймає перевізника на прізвище Ретіф і укладає угоду, що за п’ятнадцять фунтів він перевезе не тільки меблі, а й матір та дітей у кабіні свого ваговоза.

Люди Ретіфа завантажують машину, мати і брат уже сідають. Хлопчик востаннє пройшов пустим будинком, прощаючись із ним. За вхідними дверима стоїть підставка для парасольок, у якій звичайно стояли два молоточки для гольфу і ціпок, тепер вона пуста.

— Вони лишили підставку для парасольок! — кричить він.

— Іди сюди! — гукає мати. — Лиши ту стару підставку!

— Ні! — кричить він у відповідь і не йде, аж поки вантажники поклали й підставку для парасольок.

Dis net 'n ou stuk pyp, це тільки шматок старої труби, — бурчить Ретіф.

Отже, хлопчик дізнається: те, що, на його думку, було підставкою для парасольок, — лише метровий шматок бетонної каналізаційної труби, який мати пофарбувала в зелений колір. Отакі-от речі вони й забрали з собою до Кейптауна, а також обліплену собачою шерстю подушку, на якій спав Козак, скручену сітку з курячої клітки, пристрій, що кидає крикетні м’ячі, й дерев’яну планочку з азбукою Морзе. Насилу видираючись на перевал Байнс-Клуф, Ретіфів ваговоз скидається на Ноїв ковчег, що везе в майбутнє палиці та каміння їхнього старого життя.


У Реюньйон-парку вони платили за свій будинок дванадцять фунтів за місяць. Дім, який батько найняв у Пламстеді, коштував двадцять п’ять фунтів. Він стоїть на самому краї Пламстеду, далі тягнуться піски і кущі, де лише за тиждень до їхнього приїзду поліція знайшла неживе немовля в бурому паперовому пакеті. За півгодини ходьби в протилежному напрямі міститься залізнична станція Пламстед. Сам будинок нещодавно збудований, як і всі будинки на Евремонд-роуд, у ньому венеціанські вікна й паркетні підлоги. Двері повигиналися, замки не закриваються, за будинком громадиться купа сміття.

У сусідньому будинку живе подружжя, яке недавно приїхало з Англії. Чоловік завжди миє машину, жінка в червоних шортах і темних окулярах просиджує цілі дні в шезлонгу, підставляючи сонцю свої довгі білі ноги.

Нагальне завдання — знайти школи для нього і брата. Кейптаун — це не Вустер, де всі хлопці ходять до хлопчачої школи, а всі дівчата — до дівочої. В Кейптауні є школи, серед яких можна обирати, деякі з них добрі, а деякі — ні. Щоб потрапити до доброї школи, потрібні зв’язки, а вони мають їх небагато.

Завдяки впливу материного брата Ланса вони пішли на розмову до хлопчачої середньої школи району Рондебош. Охайно вбраний у шорти, сорочку, краватку й синю курточку зі значком Вустерської початкової школи для хлопців на нагрудній кишені, хлопчик сидить із матір’ю на лаві під кабінетом директора. Коли надійшла їхня черга, їх провели до оббитої дерев’яними панелями кімнати, завішаної фотографіями команд із регбі й крикету. Директор розпитував тільки матір: де вони живуть, що робить батько. Потім настає мить, якої він чекав. Мати дістає з сумочки характеристику, яка доводить, що її син перший у класі, тож перед ним треба відчинити всі двері.

Директор начепив окуляри.

— Отже, ти був першим у своєму класі, — мовить він. — Чудово! Але ти побачиш, що тут не так легко.

Хлопчик сподівався, що його перевірятимуть: запитають дату битви на Блад-рівер або, ще краще, дадуть якісь усні арифметичні приклади. Але це все, розмова скінчилася.

— Я не можу обіцяти, — каже директор. — Його прізвище занесуть до списку очікування, а потім слід сподіватися, що його зарахують.

Його прізвище потрапило до списків очікування в трьох школах, але без успіху. Бувши першим у Вустері, він вочевидь не досить добрий для Кейптауна.

Остання надія — католицька школа Св. Йосифа. В цій школі немає списку очікування, вона приймає кожного, готового платити, і для некатоликів ця плата становить дванадцять фунтів за чверть.

Хлопчик і його мати в Кейптауні були змушені збагнути, що різні класи людей відвідують різні школи. В школі Св. Йосифа вчиться якщо не найнижчий клас, то другий знизу. Нездатність віддати сина до кращої школи засмучує матір, але не впливає на сина. Він не певен, до якого класу вони належать, до кого вони пасують. Поки що він просто вдоволений, що його зарахували. Загроза, що його пошлють до африканерської школи, і він буде приречений на африканерське життя, відступила — оце й усе, що має значення. Тепер можна розслабитися. Тут навіть не треба вдавати далі, ніби він католик.

Справжні англійці не ходять до таких закладів, як школа Св. Йосифа. На вулицях Рондебошу хлопчик щодня мав змогу бачити справжніх англійців, які ходили до своїх шкіл та поверталися додому, міг захоплюватися їхнім прямим білявим волоссям і золотавою шкірою, їхнім добре припасованим одягом, що завжди ані надто малий, ані надто великий, їхньою спокійною впевненістю. Вони жартують одне з одним невимушено, без крику й незграбності, до яких він звик. Він не прагне приєднатися до них, але пильно спостерігає і намагається вчитися.

Хлопці з Єпископального коледжу, що є найбільшими англійцями поміж усіх і навіть не зволять грати в регбі або крикет проти школи Св. Йосифа, живуть в обраних районах, про які, оскільки вони далеко від залізниці, хлопчик тільки чув, але ніколи не бачив їх: у Бішопскурті, Фернвуді, Констанції. Вони мають сестер, які ходять до таких шкіл, як імені Гершеля і Св. Ципріана, і яких вони щиро пильнують і захищають. У Вустері він рідко бачив дівчат, його друзі, здається, завжди мали братів, а не сестер. Тепер він уперше бачить сестер англійців — таких біляво-золотокосих, таких вродливих, що він не йме віри, що їх народила ця земля.


Щоб прийти вчасно до школи на половину дев’ятої, хлопчикові треба виходити з дому о пів на восьму: півгодини ходу до станції, п’ятнадцять хвилин їзди в потязі, п’ять хвилин ходу від станції до школи і десять хвилин запасу, якщо раптом станеться затримка. Але хлопчик так переживає, щоб не спізнитися, що виходить о сьомій ранку і приходить до школи о восьмій. Там, у класі, який щойно відімкнув вахтер, він може сидіти за партою, зіперши голову на руки, й чекати.

Його кошмари — не роздивитись як слід години на циферблаті, не встигнути на потяг, не туди повернути. В своїх кошмарах він плаче від безпорадного відчаю.

Єдині хлопці, що приходять до школи раніше від нього, — брати Де Фрейтаси, чий батько-зеленяр висаджує їх удосвіта зі свого пошарпаного синього ваговоза по дорозі до продуктового ринку в Солт-Рівері.

Учителі в школі Св. Йосифа належать до ордену маристів. На думку хлопчика, ці ченці в суворих чорних сутанах і білих накрохмалених шарфах — особливі люди. Його вражає загадковість: таємниця місць, звідки вони прибули, таємниця їхніх прибраних імен. Йому не подобається, коли брат Августин, тренер із крикету, приходить на урок у білій сорочці, чорних штанах і крикетних бутсах, мов звичайна людина. Надто йому не до вподоби, коли брат Августин, якщо настає його черга відбивати м’ячі, опускає в штани протектор — «ящик», як кажуть хлопці.

Хлопчик не знає, що роблять ченці, коли не вчать. Крило шкільної будівлі, де вони сплять, їдять і живуть своїм приватним життям, недоступне, але він і не має бажання потрапити туди. Йому хотілося б думати, що вони живуть там суворим життям, встають о четвертій годині ранку, годинами моляться, їдять прості страви, самі церують собі шкарпетки. Коли ченці поводяться погано, хлопчик з усієї сили намагається виправдати їх. Коли, наприклад, брат Алексіс, що гладкий і неголений, вульгарно випускає гази і засинає на уроках африкаансу, він пояснює це собі, кажучи, мовляв, брат Алексіс — розумна людина і вважає, що викладання нижче від нього. Коли брата Жана-П’єра раптом звільнили від обов’язків у спальні для молодших учнів серед чуток, що він щось виробляв із малими дітьми, хлопчик просто не дослухається до цих чуток. На його думку, просто годі собі уявити, ніби ченці мають сексуальні бажання, а не опираються їм.

Оскільки мало хто з ченців розмовляє англійською як першою мовою, вони найняли світську особу — католика, щоб вести уроки англійської. Містер Вілен ірландець: він ненавидить англійців і насилу приховує свою нелюбов до протестантів. Крім того, докладає зусиль, щоб правильно вимовляти африканерські прізвища, і проказує їх, зневажливо склавши губи, немов то якісь поганські нісенітниці.

Більшість часу на уроках англійської мови присвячували вивченню «Юлія Цезаря» Шекспіра, і метод містера Білена полягав у розподілі ролей між хлопцями, які потім читали їх уголос. Крім того, виконували вправи з підручника граматики і раз на тиждень писали твір. Його треба було написати за тридцять хвилин, а потім здати; оскільки містер Вілен не вважав, що роботи треба брати додому, він використовував решту десять хвилин уроку для виставляння оцінок. Ці десятихвилинні сеанси оцінювання стали одним з його головних pièces de résistance[27], і учні спостерігали його з усмішками захвату. Тримаючи синій олівець, містер Вілен швидко проглядав паку рукописів, потім складав їх докупи й передавав старості класу. Котилася тихенька іронічна хвиля схвалення.

Містер Вілен мав ім’я Теренцій. Він одягався в коричневий шкіряний шоферський жилет і капелюх. Коли було холодно, не скидав капелюха навіть у приміщенні. Розтирав свої білі бліді руки, щоб зігріти їх, і мав безкровне обличчя трупа. Незрозуміло, що він робив у Південній Африці й чому не повернувся до Ірландії. Він, здається, не схвалював Південну Африку і все в ній.

Для містера Вілена хлопчик писав твори про характер Марка Антонія, характер Брута, про безпеку на дорогах, про спорт, про природу. Більшість творів були тупими, механічними вправами, але інколи, пишучи, він відчував порив натхнення, і перо починало літати папером. В одному з його творів розбійник чекає, заховавшись край дороги. Його кінь тихенько форкає, в холодному нічному повітрі його віддих обертається в пару. Місячний промінь немов розтинає йому обличчя, він тримає пістолет під полою плаща, щоб не замок порох.

Розбійник не справив ніякого враження на містера Вілена. Бліді очі містера Вілена блимають уздовж сторінки, олівець опускається вниз: 6½. Саме таку оцінку він завжди отримує за свої твори і ніколи більше, ніж сім. Хлопці з англійськими прізвищами одержують 7½ або 8. Хлопець на ймення Тео Ставропулос, незважаючи на своє дивне прізвище, отримує вісім, бо він добре вдягається й бере уроки дикції. Тео, крім того, завжди дають роль Марка Антонія, а це означає, що він має читати «Друзі, римляни, співвітчизники, слухайте мене», тобто найвідоміший монолог у п’єсі.

У Вустері хлопчик ходив до школи, відчуваючи страх, а водночас і збудження. Звісно, його завжди могли викрити як брехуна, і то зі страхітливими наслідками. Проте школа чарувала: кожен день, здається, дарував нові одкровення про жорстокість, біль і ненависть, які лютували під поверхнею повсякдення. Він знав: діється щось хибне, і такому не слід дозволяти траплятися; крім того, він був надто малий, надто дитячий і вразливий для того, що йому доводилося зазнавати. Але пристрасть і лють тих вустерських днів захопила його; він був приголомшений, а водночас йому кортіло побачити більше, побачити все, що можна було бачити.

Натомість у Кейптауні він відчував, що марнує свій час. Школа — це вже не місце, де витають великі пристрасті. Це скорочений малий світ, більш-менш приязна тюрма, в якій він із не меншим успіхом міг би плести кошики, ніж долати рутину шкільного навчання. Кейптаун робить його не розумнішим, а дурнішим. Усвідомлення цього факту спричиняє паніку в його душі. Хоч хто він насправді, хоч яке справжнє «я» має постати з попелу його дитинства, йому не дозволяють народитися, тримають хирним і нерозвиненим.

Найрозпачливішим це відчуття ставало на уроках містера Вілена. Він здатний написати набагато більше, ніж дозволить коли-небудь містер Вілен. Письмові роботи для містера Вілена — це не випростування крил, навпаки, це наче згортання в кулю, спроба зробити себе якомога меншим та невиразнішим.

Хлопчик не має бажання писати про спорт (mens sana in corpore sano[28]) й про безпеку на дорогах — теми такі нудні, що він силує себе писати слова. Він не хоче писати навіть про розбійників: йому здається, що смуги місячного світла, які падають їм на обличчя, й побілілі пальці, що стискають руків’я пістолетів, хоч яке сильне враження вони можуть справляти, походять не від нього, а з якогось іншого місця, і вже зів’ялі та несвіжі. Те, про що він хотів би писати, якби той твір мав читати не містер Вілен, було б чимсь похмурішим, чимсь таким, що, почавши текти з його пера, мимоволі заполонило б усю сторінку, немов розлите чорнило. Немов розлите чорнило, немов тіні, які біжать поверхнею спокійної води, немов блискавка, що галузиться по всьому небу.

Містерові Вілену доручили ще й завдання давати якусь роботу хлопцям-некатоликам із шостого класу, поки католики вивчають катехізис. Містер Вілен начебто має читати разом з ними Євангеліє від св. Луки або Діяння апостолів. Натомість вони вже вкотре чують від нього оповідки про ірландських патріотів Чарльза Парнелла, Роджера Кейсмента і підступність англійців. Одного дня він прийшов до класу з газетою «Cape Times», аж киплячи від люті з приводу нових неподобств, які скоїли росіяни в своїх країнах-сателітах. «У школах вони дають уроки з атеїзму, на яких дітей примушують плювати в нашого Спасителя! — горлає він. — Хіба можна повірити в таке? А тих бідолашних дітей, які й далі не відступають від віри, засилають у ганебні табори-тюрми до Сибіру. Ось де реальність комунізму, що має безсоромність називати себе релігією людини!»

Від містера Вілена вони чують новини про Росію, від брата Отто — про переслідування вірян у Китаї. Брат Отто не схожий на містера Вілена: він спокійний, легко червоніє, його можна швидко вмовити розповісти що-небудь. Але його розповіді вірогідні, бо він справді жив у Китаї. «Так, я бачив це все на власні очі, — розповідає він своєю незграбною англійською мовою. — Людей замикають у маленьких камерах, так багато, що вони вже не можуть дихати й помирають. Я бачив це».

Шанхай-Китай — так прозивають хлопці брата Отто поза його спиною. Для них розповіді брата Отто про Китай, або розповіді містера Вілена про Росію не більш реальні, ніж Ян ван Рібек і Великий трек. А насправді, оскільки Ян ван Рібек і Трек є в програмі шостого класу, а комунізму немає, подіями в Китаї та Росії цілком можна нехтувати. Китай і Росія — це просто притичини, які дають змогу говорити братові Отто і містерові Віленові.

Ну, а сам хлопчик спантеличений. Він знає, що оповідки вчителів мають бути брехнею, — адже комуністи добрі, чого б вони поводилися так жорстоко? — але не може довести цього. Він розлючений, що доводиться сидіти, мов невільник, і слухати їх, але досить розважливий, щоб не протестувати і навіть не заперечувати. Він і сам читав газету «Cape Times» і знає, що стається з прихильниками комуністів. Він не хоче, щоб його викрили, як прибічника комуністів і піддали остракізму.

Хоча містер Вілен із набагато меншим завзяттям викладає Святе Письмо некатоликам, він не може цілковито нехтувати Євангелія. «Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу», — читає він у Євангелії від Луки. Що мав на увазі Ісус? Чи справді він мав на увазі, що ми не повинні обстоювати себе? Чи справді мав на увазі, що ми повинні бути вахлаками? Звичайно, ні. Та, якщо до тебе підходить хуліган і підбиває до бійки, Ісус каже: «Не дай себе спровокувати. Є кращі способи вирішувати суперечки, ніж кулачні удари».

«Кожному, хто має, то дасться йому, хто ж не має — забереться від нього і те, що він має». Що тут намагався сказати Ісус? Чи справді він має на увазі, що єдиний спосіб досягти спасіння — віддати все, що в нас є? Ні. Якби Ісус мав на увазі, що ми повинні ходити в лахмітті, то так би й сказав. Ісус говорить притчами. Він каже нам, що тих, хто щиро вірить, винагородять небесами, а ті, хто не вірить, зазнають вічного покарання в пеклі.

Хлопчик запитує себе, чи містер Вілен радиться з ченцями — надто з братом Оділо, що є скарбником і збирає плату за навчання, — перше ніж проповідувати ці доктрини некатоликам. Містер Вілен, світський учитель, вочевидь вірить, що некатолики — справжні погани, прокляті, натомість самі ченці, здається, цілком толерантні.

Хлопчиків опір урокам Святого Письма містера Вілена має глибокий характер. Хлопчик певен, що містер Вілен не має уявлення, що означають насправді Ісусові притчі. Хоча він сам атеїст і завжди ним був, він відчуває, що розуміє Ісуса краще за містера Вілена. Він не дуже любить Ісуса, — таж він надто легко гнівався, — але готовий змиритися з ним. Принаймні Ісус не вдавав, що є Богом, і помер до того, як зміг стати батьком. У цьому й криється сила Ісуса, саме так Ісус зберігає свою владу.

Але в Євангелії від Луки є один уступ, слухати який хлопчик не любить. Коли в класі доходять до нього, він кам’яніє, затикає вуха. Жінки прибувають до труни набальзамувати тіло Ісуса. Ісуса в труні немає. Натомість вони бачать двох янголів. «Чого ви шукаєте живого між мертвими? — питають янголи. — Нема його тут, бо воскрес». Якби він розтулив собі вуха й дав тим словам пройти крізь себе, то знає, що йому треба було б стати на свій стілець, галасувати й танцювати на радощах. Так він надовго зробив би сам себе дурнем.

Хлопчик не відчуває, що містер Вілен прагне йому зла. Проте найвища оцінка, яку він отримав коли-небудь на іспитах з англійської мови, — сімдесят. Із сімдесятьма балами годі бути першим з англійської мови, бо хлопці, до яких виявляють більшу прихильність, легко випереджають його. Не має він добрих успіхів і з історії та географії, що нудні йому більше, ніж будь-коли раніше. Він отримує високі оцінки тільки з математики й латини, завдяки чому всякчас стоїть на чолі списку, випередивши Олів’є Маттера, швейцарського хлопця, що до його прибуття був найрозумнішим у класі.

Що ж, у постаті Олів’є він натрапив на гідного суперника, давня обітниця хлопчика завжди приносити додому повідомлення про перше місце стає питанням похмурої особистої честі. Ще нічого не сказавши матері, він уже готується до дня, що буде нестерпним для нього, до дня, коли йому доведеться повідомити, що він виявився другим.

Олів’є Маттер — лагідний, усміхнений, круглолиций хлопець, що, здається, не заперечує, якщо виявиться другим. Хлопчик щоразу конкурує з Олів’є в змаганні на швидку відповідь, яке провадить брат Ґабріель, він вишиковує хлопців в одну колону, походжає вздовж неї. і ставить запитання, на які треба відповісти за п’ять секунд; того, хто не відповість, він посилає в хвіст колони. Наприкінці змагань попереду завжди опиняється або хлопчик, або Олів’є.

Потім Олів’є перестає ходити до школи. Після місяця без пояснень брат Ґабріель робить оголошення. Олів’є в лікарні, в нього лейкемія, кожен повинен молитися за нього. Схиливши голови, хлопці моляться. Хлопчик, оскільки не вірить у Бога, не молиться, а тільки ворушить губами. Він думає: «Кожен гадатиме, ніби я прагну смерті Олів’є, щоб мати змогу бути першим».

Олів’є ніколи не повернувся до школи. Він помер у лікарні. Хлопці-католики присутні на особливій месі за спокій його душі.

Загроза відступила. Хлопчику легше дихати, але колишня насолода бути першим отруєна.


17

Життя в Кейптауні менш різноманітне, ніж звичайно було життя у Вустері. Надто в суботу-неділю немає ніякої роботи, як тільки читати журнал «Reader’s Digest», або слухати радіо, або ганяти крикетний м’яч. Хлопчик уже не їздить на велосипеді: в Пламстеді немає цікавих місць, куди можна було б поїхати, там тільки на милі в кожен бік тягнуться будинки, і, хай там як, він уже переріс «Smiths», що починає скидатися на дитячий велосипед.

Катання на велосипеді по вулицях і справді почало видаватися безглуздим. Інші речі, що колись приваблювали хлопчика, теж утратили свої чари: будівництво моделей із конструктора, збирання марок. Він уже не розуміє, навіщо марнував час на них. Він крутиться цілі години у ванній, вивчаючи себе в дзеркалі, і побачене не подобається йому. Він припиняє всміхатися, пробує видаватися похмурим.

Єдина пристрасть, яка не згасла, — любов до крикету. Хлопчик не знає нікого, кого б ця гра поглинала так, як його. Він грає в крикет у школі, але цього ніколи не досить. Будинок у Пламстеді має спереду веранду, де підлогу вимощено сланцем. Тут він грає сам із собою: тримає било в лівій руці, кидає м’яч об стіну правою рукою, б’є по ньому, коли той відскакує, і вдає, ніби він на крикетному полі. Годину за годиною він гупає м’ячем об стіну. Сусіди поскаржилися матері на шум, але хлопчик не звертає уваги.

Він вивчав різні посібники з крикету, знає різні удари напам’ять, може виконати їх, правильно працюючи ногами. Але річ у тому, що він почав віддавати перевагу грі наодинці на веранді, а не справжньому крикету. Перспектива подати справжній м’яч чарує його і водночас наповнює страхом. Надто він боїться проворних подавачів, боїться, що його вдарять, боїться болю. Інколи, граючи в справжній крикет, йому доводиться зосереджувати всю свою енергію, щоб не здригатися, не показати, що він боягуз.

Хлопчик навряд чи коли-небудь набирає очки. Якщо він не пропустив одразу м’яч і не вийшов із гри, то інколи може відбивати м’яч півгодини, не набравши жодного очка і дратуючи всіх, зокрема членів своєї команди. Він, здається, впадає в транс пасивності, в якому йому досить, цілком досить лише відбивати м’яч. Пригадуючи ці невдачі, він утішає себе розповідями про відбіркові матчі, коли траплялися неподатливі ворітця, й якась самотня постать, звичайно, затятий і стоїчний йоркширець, зціпивши вуста, відбивається період за періодом, тримаючи свій край, тоді як усі ворітця навколо нього вже впали.

Якось у п’ятницю пополудні, почавши відбивати м’яч у грі з командою тринадцятирічних хлопців зі школи «Pinelands», він постав перед високим, довгов’язим хлопцем, що, під’юджуваний своєю командою, подавав м’яч якомога швидше й лютіше. М’яч літав по всьому полю, не влучаючи у ворітця, оминаючи його, уникаючи охоронця ворітець, тож хлопчик майже не мав потреби орудувати билом.

Під час третьої серії ударів м’яч ударився об глину позаду мата, відскочив угору і влучив йому в скроню. «Це вже забагато! — сердито думає хлопчик. — Він зайшов задалеко!» Він помічає, що гравці якось дивно дивляться на нього. Він ще чує, як м’яч бахнув по кістці: глухий удар без відлуння. Потім у голові порожніє, й він падає.

Він лежить край поля. Його обличчя і волосся мокрі. Він роззирається, шукаючи била, але не бачить його.

— Полеж і спочинь трохи, — каже брат Августин майже приязним голосом. — Тебе вдарили по голові.

— Я хочу бити, — мимрить хлопчик і сідає. Він знає, що сказав слушну фразу, яка доводить, що він не боягуз. Але не може бити: він пропустив свою чергу, хтось уже відбиває замість нього.

Хлопчик сподівався, що цій події нададуть більшої уваги. Сподівався обурення небезпечною подачею м’яча. Але гра триває далі, і його команда має успіхи. «З тобою все гаразд? Болить?» — запитує хтось із його команди, а потім навряд чи й слухає відповідь. Хлопчик сидить на краю поля і спостерігає решту періодів. Згодом він грає в полі. Він хотів би, щоб йому боліла голова, хотів би втратити зір, або зомліти, або зазнати чогось не менш разючого. Але почувається добре. Він доторкнувся до скроні. М’яке місце. Він сподівається, що воно набрякне і до завтра посиніє, довівши, що його справді вдарено.

Як і решта учнів у школі, хлопчик має грати ще й у регбі. Грати змушений навіть хлопець на ймення Шеперд, чия ліва рука відсохла внаслідок поліомієліту. Позиції під час гри їм призначають цілком довільно. Хлопчикові сказали грати в обороні в другій команді тринадцятирічних. Ігри відбувалися в суботу вранці. По суботах завжди йде дощ; замерзлий, мокрий і жалюгідний, він бігає по розмоклому полю від однієї сутички до іншої, дебелі хлопці відтирають його. Він в обороні, тож ніхто не передає йому м’яча, і він удячний за це, бо боїться, що його замнуть. Хай там як, м’яч, намащений конячим жиром, щоб захистити шкіряний покрив, надто слизький, щоб тримати його.

Він удавав би, що хворіє по суботах, якби не обставина, що команда тоді мала б лише чотирнадцять гравців. А не прийти на матч із регбі — ще гірше, ніж не прийти до школи.

Друга команда тринадцятирічних хлопців програла всі свої матчі. Перша команда теж здебільшого програвала. Фактично більшість команд школи Св. Йосифа майже завжди програвали. Хлопчик не розуміє, навіщо школа взагалі грає в регбі. Ченці, що є або австрійцями, або ірландцями, безперечно, не цікавляться регбі. Кілька разів, прийшовши спостерігати матчі, вони, здається, дивувались і не розуміли, що відбувається.


У нижній шухляді мати тримає книжку в чорній палітурці з назвою «Ідеальний шлюб». Це книжка про секс, він знав про її існування багато років. Одного разу він крадькома витяг її з шухляди і приніс до школи. Книжка спричинила серед друзів справжній фурор, виявляється, тільки в нього вдома є така книжка.

Хоча читати її — розчарування, бо зображення органів схожі на діаграми в наукових трактатах і навіть у розділі про пози немає нічого цікавого (вставляння чоловічого органа в піхву — тут неначе про клізму пишуть), хлопці пожадливо роздивляються книжку, просять позичити її.

Коли учні пішли на урок хімії, хлопчик лишив книжку в парті. Коли повернулися, брат Ґабріель, звичайно досить приязний, поглядав холодно і несхвально. Хлопчик переконаний, що брат Ґабріель відкривав його парту й бачив книжку; йому гупає серце, поки він чекає, що чернець оголосить про це й ганьбитиме його. Оголошення немає, але в кожній побіжній заувазі брата Ґабріеля хлопчикові вчувається завуальований натяк на зло, яке він, некатолик, приніс до школи. Стосунки між ним і братом Ґарбіелем зіпсовані остаточно. Хлопчик гірко шкодує, що приносив книжку, забирає її додому, кладе до шухляди і більше ніколи не зазирає до неї.

Якийсь час він та його друзі й далі збираються на перерві в кутку спортивного майданчика і розмовляють про секс. До цих розмов він долучає фрагменти, запозичені з тієї книжки. Але ці розмови вочевидь не досить цікаві, й невдовзі старші хлопці збираються вже окремо для власних розмов, під час яких раптом стишують тон, переходять на шепіт, вибухають сміхом. У центрі тих розмов — Біллі Овенс, йому виповнилося чотирнадцять років, він має шістнадцятирічну сестру, знає дівчат і є власником шкіряного жакета, який одягає на танці; можливо, він навіть уже мав статеві стосунки.

Хлопчик заприязнився з Тео Ставропулосом. Є чутки, ніби Тео moffie, гомосексуаліст, але він не готовий вірити їм. Йому подобається дивитись на Тео, подобається його гарна шкіра, колоритність і бездоганна стрижка, те, як зграбно сидить на ньому одяг. Навіть шкільна курточка з дурнуватими вертикальними смугами добре пасує йому.

Батько Тео — власник фабрики. Що, взагалі, робить та фабрика, ніхто до ладу не знає, але це щось пов’язане з рибою. Родина Тео живе у великому будинку в найбагатшій частині Рондебоша. Вона має так багато грошей, що діти безперечно б ходили до Єпископального коледжу, якби не факт, що вони греки. Оскільки вони греки й мають іноземне прізвище, їм доводиться ходити до школи Св. Йосифа, що, як розуміє тепер хлопчик, править за своєрідний кошик, у якому збирають хлопців, непридатних для інших шкіл.

Батька Тео — високого, елегантно вбраного чоловіка в темних окулярах — хлопчик бачив тільки раз. Його матір він бачить набагато частіше. Вона невеличка, струнка й чорнява, курить сигарети й водить синій «Б’юїк», що, кажуть, є єдиним автомобілем у Кейптауні, а може, й у Південній Африці, який має автоматичну коробку передач. Є ще й старша сестра — така вродлива, з такою дорогою освітою, така вигідна шлюбна партія, що їй не дозволяють показуватися на очі приятелів Тео.

Хлопців Ставропулосів привозять до школи вранці в синьому «Б’юїку», за кермом інколи сидить їхня мати, а найчастіше — шофер у чорній формі й картузі. «Б’юїк» велично заїздить на шкільне подвір’я, Тео і його брат виходять, машина від’їздить. Хлопчик не розуміє, чому Тео дозволяє таке. На місці Тео він би просив висаджувати його за квартал від школи. Але Тео незворушно сприймає жарти і глузи.

Якось після школи Тео запросив його додому. Прийшовши, хлопчик з’ясував, що їх чекають на обід. Тож о третій годині пополудні вони сіли за обідній стіл зі срібними приборами й чистими серветками, і слуга в білій формі подав їм біфштекс і картоплю-фрі, а потім стояв за стільцем Тео, поки вони їли, й чекав наказів.

Хлопчик зі шкури пнувся, щоб приховати свій подив. Він знав, що є люди, яких обслуговують слуги, але не усвідомлював, що й діти можуть мати слуг.

Потім батьки Тео і сестра поїхали за океан, — ширилася чутка, ніби сестра виходить заміж за якогось англійського баронета, — і Тео з братом перебралися до інтернату. Хлопчик сподівався, що цей досвід розчавить Тео, бо він відчує заздрість і злостивість решти інтернатських дітей, смак злиденних страв, негідність життя без приватного затишку. Крім того, думав, що Тео змусять постригтись, як і решту хлопців. Але Тео якось спромігся зберегти свою елегантну стрижку і, незважаючи на своє прізвище та незграбність у спорті, незважаючи на чутки, мовляв, він moffie, зберігав якимсь чином і свою ввічливу усмішку, ніколи не нарікав, ніколи не дозволяв собі бути приниженим.

Тео сидить, притулившись до хлопчика на його парті під картиною, де Ісус розкрив собі груди й показує пурпурово-рубінове серце. Вони начебто мали повторювати завдання з історії, а насправді тримають перед собою невеличкий підручник граматики, за яким Тео навчає його давньогрецької мови. Давньогрецької мови з новогрецькою вимовою: йому подобається ексцентричність цього заходу. «Aftós, — шепоче Тео. — Evdhemonía». «Evdhemonía», — шепоче він у відповідь.

Брат Ґабріель наставляє вуха.

— Ставропулосе, що ти робиш? — запитує він.

— Брате, я навчаю його грецької мови, — чемно й упевнено, як і завжди, відповідає Тео.

— Іди й сядь за свою парту.

Тео всміхається і йде до своєї парти.

Ченці не люблять Тео. Його зарозумілість дратує їх: як і хлопці, вони вважають, ніби він розбещений і має забагато грошей. Несправедливість такого ставлення гнівить хлопчика, він поліз би в бійку за Тео.


18

Щоб родина мала змогу вижити, поки батькова нова адвокатська практика почне давати гроші, мати знову повернулася до вчителювання. Для хатньої роботи вона найняла служницю — худорляву жінку на ймення Сілія, що навряд чи мала бодай одного зуба в роті. Інколи Сілія приводила для товариства свою молодшу сестру. Повернувшись якось пополудні додому, хлопчик бачить, що вони сидять на кухні і п’ють чай. Менша сестра, привабливіша за Сілію, всміхається йому. Щось у тій усмішці бентежить його, він не знає, куди діти очі, і йде до своєї кімнати. Чує їхній сміх і знає, що сміються з нього.

Щось змінилося. Хлопчик, здається, всякчас бентежиться. Він не знає, куди подіти очі, що робити зі своїми руками, як тримати своє тіло, який вираз зберігати на обличчі. Геть усі дивляться на нього, обговорюють його, вишукують вади. Він почувається, мов видобутий із панцера краб, рожевий, поранений, безсоромний.

Колись він був сповнений ідей, куди треба піти, що слід обговорити, що зробити. Він завжди був на крок попереду від усіх, був лідером, а решта йшли за ним. А тепер енергія, що звичайно лилася з нього, вже згасла. В тринадцять років він став похмурим, насупленим, понурим. Він не любить цього свого нового, бридкого «я», хоче вийти з нього, але це те, чого він не годен зробити самотужки.

Вони ходили дивитися нову батькову контору. Контора міститься в Ґудвуді, що належить до низки африканерських передмість Ґудвуд — Пароу — Бельвілль. Вікна пофарбовані в темно-зелений колір, над зеленню золотими літерами написано: «ПРОКУРОР — З. КУТЗЕЕ — АДВОКАТ». Усередині похмуро, стоять важкі меблі, оббиті кінським волосом і червоною шкірою. Юридичні книжки, які подорожували з ними по Південній Африці, відколи батько востаннє мав практику 1937 року, тепер подіставали з ящиків і вони стоять на полицях. Знічев’я хлопчик дивиться статтю «Зґвалтування». Тубільці інколи вставляють чоловічий орган між стегон жінки без проникнення, сказано в примітці. Ця дія підпадає під звичаєве право. Вона не становить зґвалтування.

Невже саме це вони й роблять у судах, дивується хлопчик: сперечаються, де був пеніс?

Батькова практика, здається, процвітає. Він наймає не тільки друкарку, а й клерка-стажера на ймення Екстін. Клеркові батько полишає рутинні справи передачі майнових прав і заповітів, а свої зусилля присвячує цікавій судовій роботі, яка полягає в порятунку людей. Щодня він приходить додому з новими розповідями про людей, яких він урятував, і про те, які вони вдячні йому.

Мати менше переймається людьми, яких урятував батько, ніж зростанням списку людей, які заборгували їм гроші.

Одне прізвище надто привертає до себе увагу: Леру, продавець автомобілів. Мати чіпляється до батька: він правник, таж він безперечно може примусити Леру заплатити. Леру неодмінно заплатить свій борг наприкінці місяця, відповідає батько, він пообіцяв. Але наприкінці місяця Леру знову не платить.

Леру не платить, але й не дає себе залякати. Навпаки, запрошує батька на випивку, обіцяє йому більше роботи, малює рожеві картини грошей, які можна заробити перепродажем автомобілів.

Аргументи під час суперечок удома стають сердитіші, а водночас стриманіші. Хлопчик запитує матір, що діється. Вона з гіркотою каже, що Джек позичив Леру гроші.

Хлопчикові не треба чути більше, він знає свого батька, знає, що діється. Батько прагне схвалення, робитиме все, щоб подобатися. В колах, де крутиться батько, є два способи сподобатися: купувати людям випивку й позичати їм гроші.

Діти начебто не повинні ходити до барів. Але в барі в готелі у Фрасербурґ-роуді вони з братом часто сиділи за столом у кутку, пили помаранчевий напій і спостерігали, як батько раз по раз купує бренді та воду незнайомцям, дізнавалися про цей його інший бік. Тож хлопчик знає породжений бренді батьків настрій експансивної зичливості, оті хвальковиті, широкі, марнотратні жести.

Він жадливо й похмуро слухає материні монологи нарікань. Хоча батькові хитрощі вже не діють на нього, він недовіряє матері, яка запевняє, ніби бачить їх наскрізь: надто часто в минулому він бачив, як батько лестощами прокладав собі шлях, обминаючи матір. «Не слухай його, — застерігає він матір. — Він завжди тобі бреше».

Клопіт із Леру став ще більшим. Точаться довгі телефоні розмови. Починає зринати нове ім’я: Бенсусан. Це надійна людина, запевняє мати. Він єврей і не п’є. Бенсусан урятує Джека, поверне його на шлях істини.

Але виявляється, що Леру не один. Є й інші люди, інші горілчані брати, яким батько позичав гроші. Хлопчик не йме віри, не може зрозуміти. Звідки взялися ті всі гроші, коли в батька тільки один костюм, пара черевиків, і йому доводиться їздити потягом на роботу? Чи справді можна заробити так багато грошей, так швидко рятуючи людей?

Він ніколи не бачив Леру, але може легко намалювати його в своїй уяві. Леру, напевне, — червонопикий африканер зі світлими вусами, одягає синій костюм і чорну краватку, розповнілий, рясно пріє й гучно розповідає масні жарти.

Леру сидить із батьком у барі в Ґудвуді. Коли батько не дивиться, Леру підморгує поза його плечима іншим чоловікам у залі. Леру зметикував, що його батько — йолоп. Хлопчик горить від сорому, що батько такий дурний.

Виявилося, що гроші, які позичав батько, насправді належали не йому. Ось чому втрутився сам Бенсусан. Він діє від ім’я Товариства правників. Питання серйозне: гроші знято з довірчого рахунку.

— Що таке довірчий рахунок? — запитує хлопчик матір.

— Це гроші, які люди довірили йому, щоб він керував ними.

— А чому люди довіряють йому гроші? — запитує хлопчик. — Мабуть, вони несповна розуму.

Мати хитає головою. Всі адвокати мають довірчі рахунки, каже вона, і тільки Господь знає чому. «Джек — наче дитина, коли доходить до грошей».

Бенсусан і Товариство правників утрутились, бо це люди, які хочуть урятувати батька, його приятелі з тих давніх днів, коли він був контролером оренди. Вони прихильні до нього, не хочуть, щоб він потрапив до в’язниці. Задля колишньої дружби і через те, що він має дружину й дітей, вони заплющать очі на деякі речі, домовляться про щось. Він може виплачувати гроші впродовж п’яти років, а коли виплатить, сторінку перегорнуть, про цю справу забудуть.

Мати сама собі дає юридичну пораду. Вона хоче, щоб її майно відокремили від майна її чоловіка, доки не сталося нового лиха: скажімо, обідній стіл, шафу з шухлядами і дзеркалом, кавовий столик із пахучої деревини, який подарувала їй тітка Анні. Вона б хотіла внести поправки до шлюбного контракту, згідно з яким кожна сторона відповідає за борги другої сторони. Але виявилося, що шлюбні контракти годі змінити. Якщо батько піде на дно, піде на дно й мати, вона та її діти.

Екстіна і машиністку попередили про звільнення, контору в Ґудвуді закрили. Хлопчик ніколи не побачив, що сталося з зеленим вікном і золотими літерами. Мати й далі вчителювала. Батько почав шукати роботу. Щоранку, рівно о сьомій, він виходив у місто. Але за годину чи дві — ось його таємниця, — коли вже нікого не було вдома, повертався. Одягав піжаму і знову лягав у ліжко з кросвордом із «Cape Times» і чвертю літра бренді. Потім, десь о другій годині пополудні, до того, як прийдуть жінка і діти, одягався і йшов до свого клубу.

Клуб мав назву «Wynberg», хоча насправді був тільки частиною однойменного готелю. Там батько вечеряв і збавляв час за випивкою. Інколи після півночі — шум будив хлопчика, він спав не дуже міцно — перед будинком зупинявся автомобіль, відчинялися двері, батько заходив і йшов до туалету. Невдовзі зі спальні долинав потік сердитого шепоту. Вранці на підлозі в туалеті й на сидінні унітазу видніли темно-жовті плями, чувся нудотний солодкавий запах.

Хлопчик написав і повісив у туалеті оголошення: «Будь ласка, піднімайте сидіння». Оголошення нехтували. Поливання сечею сидіння унітазу стало з боку батька останнім актом виклику дружині й дітям, що обернулися до нього плечима.

Таємне батькове життя розкрилося йому, коли одного разу він не пішов до школи, захворівши або вдавши, ніби захворів. Зі свого ліжка він чув, як скрегоче ключ у замку вхідних дверей, чув, як батько вмощується в сусідній кімнаті. Згодом, винні, сердиті, вони проминають один одного в коридорі.

Перше ніж вийти з дому пополудні, батько ретельно спорожняв поштову скриньку і прибирав деякі листи, які ховав на дні своєї шафи під паперовою підстилкою. Коли зрештою все з’ясувалося, то саме на ту схованку листів у шафі — рахунки з днів контори в Ґудвуді, листи з вимогами, листи від адвокатів — найдужче нарікала мати. «Якби я тільки знала, я б виробила якийсь план, — казала вона. — А тепер наше життя зруйноване».

Борги наростали всюди. Відвідувачі приходили будь-якої години дня і ночі, але батько не давав їм змоги поглянути на себе. Щоразу, коли хтось стукав у двері, він закривався в спальні. Мати вітала відвідувачів стишеним тоном, вела їх до вітальні, зачиняла двері. Згодом хлопчик чув, як вона сердито шепотіла щось собі на кухні.

Були розмови про «Товариство анонімних алкоголіків», про те, що батько повинен піти до них, щоб довести свою щирість. Батько обіцяє, але не йде.

Прийшли двоє судових виконавців для опису хатнього майна. Був сонячний суботній ранок. Хлопчик пішов до своєї спальні й намагався читати, але марно, виконавці вимагають доступу до його кімнати, до кожного помешкання. Він іде на затильне подвір’я. Навіть там вони йдуть за ним слідом, усе обдивляються, щось записують у блокнот.

Хлопчик увесь час кипить від люті. «Цей чоловік, — називає він батька, коли розмовляє з матір’ю, надто переповнений гнівом, щоб казати ім’я, — чому ми повинні мати щось спільного з цим чоловіком? Чому ти не віддаси цього чоловіка до в’язниці?»

На своїй поштовій книжці заощаджень хлопчик має двадцять п’ять фунтів. Мати присягається перед ним, що ніхто не забере його грошей.

Відбувся візит містера Ґолдінґа. Хоча містер Ґолдінґ кольоровий, він якимсь чином має владу над батьком. До його візиту ретельно готуються. Його приймуть у вітальні, як і решту відвідувачів. Йому подадуть чай у тому самому чайному сервізі. В обмін за таке добре ставлення сподіваються, що містер Ґолдінґ не подаватиме позову.

Прибуває містер Ґолдінґ. Він у двобортному костюмі, не всміхається. П’є чай, який подає мати, але нічого не обіцяє. Він хоче свої гроші.

Коли він пішов, виникає дискусія, що робити з його чашкою. Звичай, здається, полягає в тому, що чашку, з якої пив кольоровий, слід знищити. Хлопчик дивується, що материна родина, яка не вірить ні в що інше, вірить у такі речі. А втім, мати зрештою просто миє чашку з хлорним вапном.

Останньої хвилини задля порятунку честі родини прибуває тітка Джирлі з Віллістона. В обмін за позику вона ставить певні умови, одна з них полягає в тому, що Джек уже ніколи не повинен удаватися до адвокатської практики.

Батько погоджується з умовами, погоджується підписати документ. Та, коли настає час, його довго доводиться вмовляти, щоб він підвівся з ліжка. Нарешті він з’являється — в бахматих сірих штанах, курточці від піжами й босоніж. Мовчки підписує, а потім знову повертається в ліжко.

Увечері цього дня батько одягається й виходить. Де він провів ніч, вони не знають, він повернувся тільки наступного дня.

— Який сенс примушувати його підписати? — нарікає син матері. — Він ніколи не платить інших боргів, то з якої речі платитиме Джирлі?

— Не звертай на нього уваги, я платитиму їй, — відповідає мати.

— Як?

— Я працюю задля грошей.

У материній поведінці з’являється щось таке, на що він уже не може заплющити очі, щось незвичайне. З кожним новим гірким одкровенням мати, здається, стає сильніша, затятіша. Вона немов накликає лихо на свою голову, і не з якою іншою метою, як довести світові, як багато вона здатна витримати. «Я поверну всі його борги, — каже вона, — я платитиму частками. Я працюватиму».

Мурашина рішучість матері так сердить сина, що йому кортить ударити її. Зрозуміло, що стоїть за її словами: вона хоче пожертвувати собою задля дітей. Це пожертва без мети, він надто добре знайомий із таким настроєм. Та коли вона цілковито пожертвує собою, коли продасть навіть одежину з плечей і туфлі, в які узута, й піде, лишаючи криваві сліди, куди це заведе сина? Ця думка нестерпна йому.


Починаються грудневі вакації, а батько ще й досі не має роботи. Тепер вони всі четверо сидять удома, не маючи куди йти, мов пацюки в клітці. Вони уникають одне одного, ховаються в окремих кімнатах. Брат занурився в комікси: «Орел», «Беано». А от його улюблений — «Мандрівник», де є розповіді про Альфа Таппера, чемпіона з бігу на одну милю, що працює на заводі в Манчестері й живе на рибі та смаженій картоплі. Він намагається знайти забуття в Альфі Таппері, але не може не наставляти вуха до кожного шепоту та рипу в домі.

Одного ранку в домі панує дивна тиша. Мати вже пішла, але з чогось у повітрі — запаху, аури, важкості — хлопчик знає, що цей чоловік ще тут. Він, безперечно, не може так довго спати. А може, — диво з див, — він наклав на себе руки? Якщо так, якщо він скоїв самогубство, то чи не буде кращим удавати, ніби ти нічого не помічаєш, щоб сонні пігулки — або що там іще він випив — мали час подіяти? І як не дати братові вдарити на сполох?

У війні, яку хлопчик провадив із батьком, він ніколи не був цілком певен у братовій підтримці. Скільки він пам’ятає себе, люди помічали, що тим часом, як він стає на бік матері, брат дотримується батькових поглядів. Інколи трапляються миті, коли хлопчик підозрює, що брат може бути м’яким до батька, підозрює, що брат, із блідим, занепокоєним обличчям і сіпанням верхньої повіки, взагалі має м’яку натуру.

Хай там як, якщо батько справді наклав на себе руки, найкраще було б не заходити до його кімнати, щоб, коли потім запитають, він мав змогу сказати: «Я розмовляв із братом», або: «Я читав у своїй кімнаті». Проте він не може вгамувати своєї цікавості. Навшпиньки підступає до дверей. Прочиняє їх, зазирає.

Теплий літній ранок. Вітру немає, так тихо, що можна чути цвірінькання горобців на вулиці, пурхання їхніх крил. Віконниці зачинені, штори опущені. Тхне людським потом. У пітьмі він добачає, що батько лежить на ліжку. Дихає, і з його горлянки долинає приглушений клекіт.

Хлопчик підступає ближче. Його очі вже призвичаюються до пітьми. Батько лежить у штанах від піжами і в бавовняній майці. Неголений. На горлянці видніє червоний трикутник, там, де засмага поступається блідим грудям. Поряд із ліжком стоїть нічний горщик, де в буруватій сечі плавають недопалки. У своєму житті він ще не бачив огиднішої картини.

Ознак пігулок немає. Чоловік не вмирає, а просто спить. Отже, він не має духу випити снодійні пігулки, так само як не має духу піти й шукати роботу.

Відколи батько повернувся з військової служби, вони провадять одне з одним другу війну, яку батько не має шансів виграти, бо ніколи не передбачав, яким нещадним і яким затятим буде ворог. Сім років ця війна точилася без успіхів, а сьогодні нарешті хлопчик тріумфує. Він почувається, мов російський солдат на Бранденбурзькій брамі, що піднімає червоного прапора над руїнами Берліна.

А водночас син прагне не бути тут, не ставати свідком такої ганьби. «Це несправедливо! — кортить йому крикнути. — Я тільки дитина!» Він хоче, щоб хтось, якась жінка, взяла його в обійми, приголубила, заспокоїла, сказала, що це тільки поганий сон. Він думає про бабусину щоку, м’яку, холодну й суху, мов шовк, яку вона підставляє йому для поцілунку. Він хоче, щоб прийшла бабуся і все залагодила.

У батька в горлі зібралася грудка слизу. Він кашляє, повертається в його бік. Розплющує очі, очі цілком притомної людини, яка абсолютно усвідомлює, де вона. Ці очі бачать його таким, яким він стоїть там, де не повинен бути: як шпигуна. Ці очі без осуду, але й без людської доброти.

Рука чоловіка повільно опускається й поправляє штани.

Хлопчик хоче, щоб чоловік сказав що-небудь, щось звичайне, скажімо, «яка година?», щоб йому стало легше. Але чоловік нічого не каже. Очі й далі дивляться на нього, мирні й далекі. Потім заплющуються, чоловік знову засинає.

Хлопчик повертається до своєї кімнати, зачиняє двері.

Інколи, в подальші дні, йому наче розвиднюється. Густі хмари, що звичайно купчаться над його головою, проте не так близько, щоб доторкнутися до них, але не дуже й далеко, розступаються, і якийсь час він може бачити світ таким, яким він є насправді. Він бачить себе в білій сорочці з закоченими рукавами і в коротких сірих штанах, із яких уже виростає — вже не дитина, перехожі не назвуть його так, він тепер надто великий, надто великий, щоб хапатися за це виправдання, проте не менш безтямний і замкнений, ніж дитина: інфантильний, тупий, неосвічений і загальмований. У такі миті він може бачити зверху, без гніву, і своїх батьків: не як два сірі й безформні тягарі, що давлять йому на плечі, планують його жалюгідні дні та ночі, а як чоловіка і жінку, які живуть власним тупим і заклопотаним життям. Небо відкривається, хлопчик бачить світ таким, як він є, а потім небо знову затягують хмари, і він знову стає собою, лишаючи єдину оповідь, яку готовий визнати: оповідь про самого себе.

Мати стоїть коло раковини, в найтемнішому кутку кухні. Стоїть плечима до нього, її руки заляпані милинням, вона чистить каструлю, не дуже й поспішає. А хлопчик тиняється навколо, про щось говорить і навіть не знає, про що, говорить зі своєю звичайною несамовитістю, нарікає.

Мати відвертається від своєї роботи, блимає очима й дивиться на нього. Її погляд уважний, там немає ніякої ніжності. Вона не вперше бачить його. Радше бачить хлопчика таким, яким він завжди був, таким, яким вона завжди знала його, коли не обгортала ілюзіями. Вона бачить його, підсумовує, і висновок невтішний. Син навіть уже набрид їй.

Саме цього він і боїться від неї, від особи, яка в усьому світі знає його найкраще, яка має незмірну, несправедливу перевагу над ним, знаючи все про його перші, найбезпорадніші, найінтимніші роки, роки, про які він сам, незважаючи на всі свої зусилля, не пам’ятає нічого; яка, можливо, не гірше знає, бо схильна дошукуватись і має власні джерела, нікчемні таємниці його шкільного життя. Син боїться материного присуду. Боїться холодних думок, що, мабуть, ширяють у її голові в такі миті, коли немає ніякої пристрасті, щоб забарвити їх, ніякої причини, щоб вона бодай трохи втратила ясність бачення. А передусім він боїться миті, — миті, яка ще не настала, — коли мати оголосить свій присуд. То буде наче удар блискавки, і він не витримає його. Він не хоче чути того присуду. І не хоче такою мірою, що відчуває, як у його власній голові піднімається якась рука і затикає вуха, затуляє очі. Краще бути сліпим і глухим, ніж знати, що про нього думає мати. Краще жити, мов черепаха в панцері.

Адже неправда, як йому подобається думати, що ця жінка народила його у світ задля єдиної мети любити його, захищати й задовольняти його бажання. Навпаки, вона мала своє життя до того, як він народився, життя, в якому не присвячувала йому ані найменшої думки. Потім певної історичної миті вона народила його. Народила й вирішила любити його; можливо, вирішила любити ще до того, як народила, але все-таки вирішила любити, а отже, може вирішити й припинити любити.

— Зачекай, поки матимеш своїх дітей, — сказала вона йому одного разу в лихому настрої. — Тоді знатимеш.

Що він знатиме? Вона вжила певну формулу, яка звучить так, наче походить із давніх днів. Можливо, саме її кожне покоління каже наступному — як засторогу і як погрозу. Але він не хоче чути її. «Зачекай, поки матимеш дітей». Яка нісенітниця, яка суперечність! Як дитина може мати дітей? Хай там як, він якраз і не хоче знати того, що знав би, якби був батьком, якби був собі рідним батьком. Він не хоче визнавати бачення світу, яке мати прагне накинути йому: тверезого, розчарованого й позбавленого ілюзій.


19

Тітка Анні померла. Попри обіцянки лікарів, після падіння вона вже ніколи не ходила, навіть із палицею. З ліжка в Народній лікарні її переправили на ліжко в притулку для старих у Стікленді, такому далекому, що ніхто не мав часу провідувати її, тож вона померла в самотності. А тепер її треба поховати на Волтемейдському цвинтарі № 3.

Хлопчик спершу відмовлявся їхати. Він і так чує забагато молитов у школі, каже він, і не хоче чути їх більше. Він уголос висловлює зневагу до сліз, які проливатимуть там. Справляння належного похорону тітці Анні — це лише намагання її родичів почуватися затишно. Її годилося б поховати в ямі в садку притулку для старих. Так можна було б заощадити гроші.

У своєму серці він так не думає. Проте змушений казати матері такі речі, йому треба бачити, як на її застиглому обличчі проступають образа й обурення. Скільки ще треба казати їй, поки вона нарешті нагримає на нього й крикне замовкнути?

Хлопчик не любить думати про смерть. Йому хотілося б, щоб люди, ставши старими і хворими, просто припиняли існувати і зникали. Він не любить бридких старих тіл, на думку про старих, які роздягаються, він здригається. Він сподівається, що у ванні в їхньому домі в Пламстеді ніколи не купалася стара людина.

Його власна смерть — інша річ. Він завжди буде якимсь чином присутній після своєї смерті, ширятиме понад сценою, насолоджуватиметься горем тих, хто спричинив її, а тепер, коли вже запізно, прагне, щоб він ще жив.

Але зрештою разом із матір’ю він іде на похорон тітки Анні. Іде, бо вона благає його, а він любить, коли його благають, любить чуття сили, якого надають благання; крім того, він ще ніколи не був на похороні й хоче побачити, яку глибоку копають могилу й як туди опускають труну.

Похорон аж ніяк не пишний. Тільки п’ятеро людей сумують за тіткою, прийшов прищавий молодий проповідник з голландської реформістської церкви. До тих п’ятьох належать дядько Альберт із дружиною та сином, а також мати й він сам. Він не бачив дядька Альберта багато років. Дядько майже вдвічі зігнувся над палицею, з його блідих синіх очей течуть сльози, ріжки коміра стирчать так, немов краватку зав’язували інші руки.

Приїздить катафалк. Розпорядник і його помічник в офіційних чорних костюмах убрані набагато елегантніше, ніж будь-хто з них (сам хлопчик у шкільній формі школи Св. Йосифа, бо не має костюма). Проповідник проказує африкаансом заупокійну молитву по сестрі, потім катафалк поставили біля могили, і труна сповзла на дві жердини, покладені над ямою. На превелике розчарування хлопчика, труну не опустили в могилу — ця операція, здається, мала зачекати, поки прийдуть цвинтарні робітники, — але розпорядник тихенько показав, що вони можуть кинути на неї грудки землі.

Почався дощик. Їм тепер вільно йти, вільно повернутися до власного життя.

По дорозі назад до брами, через гектари старих і нових могил, хлопчик іде позаду матері та її кузена, сина дядька Альберта, що півголосом розмовляють. Вони, помічає він, мають однакову важку ходу, однаково піднімають ноги і важко опускають їх, спершу ліву, а потім праву, наче селяни в черевиках із дерев’яною підошвою. Дюб’єлі з Померанії: селяни з села, надто повільні й важкі для міста, недоречні там.

Він думає про тітку Анні, покинуту тут під дощем, у забутому Богом Волтемейді, думає про довгі чорні пазурі, які обрізала їй медсестра в лікарні, бо ніхто інший не хотів обрізати їх.

— Ти знаєш забагато, — сказала йому колись тітка Анні. То була не похвала: хоча її вуста зібгалися в усмішку, вона водночас хитала головою. — Ти такий молодий і вже так багато знаєш. Як ти збираєшся втримати це все у своїй голові? — вона нахилилася й постукала йому по голові кістлявим пальцем.

Цей хлопець особливий, сказала тітка Анні матері, а вже мати розповіла про це йому. Але в чому полягає його особливість? Про це ніхто ніколи не казав.

Вони дійшли до брами, дощ пустився дужчий. Перше ніж вони сядуть на свої два потяги — до Солт-Ріверу і до Пламстеду, — їм доведеться чалапати під дощем до станції Волтемейд.

Повз них проїздив катафалк. Мати підняла руку й зупинила його, поговорила з розпорядником. «Вони підвезуть нас до міста», — мовила вона.

Отож довелося вилізти на катафалк і втиснутися між матір’ю і розпорядником, неквапом їхати по Фортреккер-роуд, ненавидіти матір за це і сподіватися, що ніхто зі школи не побачить його.

— Та дама була, мабуть, учителькою, — каже розпорядник. Він говорить із шотландським акцентом. Іммігрант: що він може знати про Південну Африку, про таких людей, як тітка Анні?

Хлопчик ще ніколи не бачив волохатішого чоловіка. Чорне волосся стирчало йому з носа і вух, пасмами випиналося з-під накрохмалених манжет.

— Так, — відповіла мати. — Вона вчителювала понад сорок років.

— Значить, лишила по собі добрий слід, — виснував розпорядник. — Викладання — шляхетна професія.

— А що сталося з книжками тітки Анні? — згодом запитав син матір, коли вони знову були самі. Він сказав «книжки», але мав на увазі численні примірники «Ewige Genesing».

Мати або не знала, або не хотіла казати. Відколи тітка зламала стегно в своїй квартирі, потрапила до лікарні, а потім до притулку для старих у Стікленді, а звідти на цвинтар № 3 у Волтемейді, ніхто не думав про ті книжки, крім, можливо, самої тітки Анні, книжки, які ніхто ніколи не прочитає; а тепер тітка Анні лежить під дощем і чекає когось, хто б мав час поховати її. Тож тільки йому лишилося тепер думати. Як він утримає це все у своїй голові — всі книжки, всіх людей, усі розповіді? І, якщо він не пам’ятатиме, хто ж тоді знатиме про них?

Загрузка...