Літня пора

Щоденники 1972–1975 рр.

22 серпня 1972 р.

У вчорашній газеті «Sunday Times» є повідомлення з Франсістауна в Ботсвані. Десь на минулому тижні, серед ночі, автомобіль, якась біла американська модель, під’їхав до будинку в житловій зоні. Вискочили чоловіки в підшоломниках, висадили вхідні двері й почали стріляти. Скінчивши, підпалили будинок і поїхали. З-під попелу сусіди витягли сім обвуглених тіл: двох чоловіків, трьох жінок і двох дітей.

Убивці начебто були неграми, але один сусіда чув, як вони розмовляли між собою африкаансом, і переконаний, що то були білі в чорних масках. Розстріляні були південноафриканцями, втікачами, які оселилися там кілька тижнів тому.

Коли південноафриканського міністра закордонних справ попросили дати коментар, він через свого речника назвав те повідомлення «неперевіреним» і пообіцяв провести розслідування, щоб з’ясувати, чи справді загиблі були південноафриканськими громадянами. Щодо військових, то одне неназване джерело заперечує, що Сили оборони Південної Африки мають щось спільне з тією справою. Вбивство, можливо, — внутрішнє з’ясування стосунків в АНК, припустив той чоловік, яке відображує «ненастанні тертя» між різними фракціями.

Отак вони й надходять, тиждень за тижнем, розповіді з прикордонь про вбивства і заспокійливі заперечення. Він читає ті повідомлення й почувається забрудненим. Так ось до чого він повернувся! Але де в світі можна заховатися, де можна почуватися незабрудненим? Чи почувався б він чистішим у снігах Швеції, читаючи на відстані про свій народ і його останні витівки?

Як уникнути бруду — питання не нове. Давнє кляте питання, яке не відпускає, лишає свою огидну, загноєну рану.

— Бачу, Сили оборони знову вдалися до своїх давніх штучок, — зауважує він батькові. — Цього разу в Ботсвані.

Але батько надто обережний, щоб клюнути на цю приманку. Беручи газету, він дбає, щоб перескочити відразу на сторінки про спорт, проминувши політику — політику і вбивства.

Батько не відчуває нічого, крім зневаги, до континенту на північ від них. Buffoons — ось слово, яким він характеризує керівників африканських держав: дрібні тирани, насилу здатні написати власні імена, їх возять у «роллс-ройсах» з бенкету на бенкет, вони ходять у розцяцькованих мундирах, прикрашених орденами, якими самі себе нагородили. Африка — край, де голодують маси, над якими панують людовбивчі тирани.

— Вони вдерлися в будинок у Франсістауні і повбивали всіх, — однаково тисне син. — Стратили їх. Навіть дітей. Поглянь. Прочитай повідомлення. Це на першій сторінці.

Батько стенув плечима. Він не може знайти ніяких досить широких слів, щоб передати свою ненависть, з одного боку, до вбивць, які вбивають безборонних дівчат і жінок, а з другого — до терористів, які ведуть війну з притулків за кордоном. Батько вирішує цю проблему, зосереджуючись на крикетних рахунках. Така реакція на моральну дилему негодяща, а от чи краща його реакція — напади гніву та відчаю?

Колись він гадав, ніби люди, які створили південноафриканський варіант суспільного устрою, породили широку систему трудових резервацій, внутрішніх паспортів і міст-супутників, спирали своє бачення на трагічне нерозуміння історії. Вони не розуміли історії, бо, народжені на фермах або в містечках десь у глухих закутках, та ізольовані мовою, якою в світі більше ніде не розмовляють, вони не оцінили масштабу сил, які після 1945 року змели старий колоніальний світ. Але твердження, що вони не розуміли історії, саме по собі хибне. Адже вони взагалі не читали історії. Навпаки, відверталися від неї, відкидали її як масу наклепів, що їх зібрали іноземці, які зневажають африканерів і заплющили б очі, якби їх вирізали негри, і то до останньої жінки та дитини. Самі й позбавлені друзів на далекому краї ворожого континенту, вони спорудили свою державу-фортецю й відступили за її мури: саме там вони підтримуватимуть вогонь західної християнської цивілізації, аж поки нарешті схаменеться світ.

Більш-менш саме отак і говорили двоє чоловіків, які керували Національною партією й відповідали за безпеку, і довгий час він вважав, ніби їхні слова йдуть від щирого серця. А тепер уже ні. Їхні балачки про порятунок цивілізації завжди були, схильний він думати тепер, тільки блефом. За димовою завісою патріотизму вони саме цієї миті сидять і обраховують, як довго ще зможуть підтримувати виставу (забезпечувати працю заводів і фабрик), перше ніж доведеться спакувати речі, знищити всі викривальні документи й вилетіти до Цюріха, Монако чи Сан-Дієґо, де під прикриттям холдингових компаній із назвами «Algro Trading» або «Handfast Securities» вони ще багато років тому придбали собі вілли та апартаменти як страховку від дня відплати (dies irae, dies illa[42]).

Згідно з його новим, переглянутим способом мислення, люди, що послали загін убивць до Франсістауна, не мали ані хибного погляду на історію, ані трагічного. Навпаки, вони, напевне, сміються в рукав із простаків, які взагалі мають яке-небудь бачення. Ну, а на долю християнської цивілізації в Африці їм завжди було начхати. І отакими — отакими! — є люди, під чиєю брудною п’ятою він живе!

Дописати: про батькову реакцію на теперішні часи в порівнянні з колишніми; про відмінності між ним і батьком і (визначальні для них) спільні риси.


1 вересня 1972 р.

Будинок, у якому він живе з батьком, датований 1920-ми роками. Стіни, збудовані почасти з обпаленої цегли, а здебільшого з глини і соломи, тепер уже такі гнилі через вологу, яка піднімається з землі, що почали руйнуватися. Ізолювати їх від вологи — неможливе завдання; найкраще, що вони можуть зробити, — залити непроникну бетонну доріжку навколо периметру будинку і сподіватися, що стіни мало-помалу висохнуть.

Із посібника з ремонту будинків він дізнався, що на кожен метр бетону йому знадобляться три мішки піску, п’ять мішків каміння й один мішок цементу. Якщо зробити доріжку навколо будинку завтовшки десять сантиметрів, рахує він, знадобиться тридцять мішків піску, п’ятдесят мішків каміння і десять мішків цементу, тобто треба з’їздити шість разів на склад будівельних матеріалів, шість разів повністю завантажити однотонний ваговоз.

Посеред першого дня роботи йому свінуло, що він тяжко помилився. Він або неправильно зрозумів посібник, або переплутав квадратні метри з кубічними. Знадобиться значно більше, ніж десять мішків цементу, плюс піску і каміння, щоб залити дев’яносто шість квадратних метрів бетону. На будівельний склад треба з’їздити більше, ніж шість разів, і йому доведеться віддати цій роботі більше, ніж кілька вихідних днів свого життя.

Тиждень у тиждень, із лопатою й тачкою, він змішує пісок, камінь, цемент і воду, квадрат за квадратом заливає рідкий бетон і вирівнює його. Болить поперек, пальці й зап’ястки так дерев’яніють, що він насилу може втримати перо. А передусім ця праця нудна йому. Проте він не почувається нещасним. Праця, до якої він узявся тепер, — це те, що такі люди, як він, робили від 1652 року[43], а саме: виконували свою чорну роботу. Насправді, якщо забути про час, який забирає ця праця, в ній з’являється своя насолода. Є така річ, як добре укладене бетонне покриття, і кожен може побачити, що воно укладене добре. Бетонні плити, які він заливає, лежатимуть довше за час його проживання в цьому домі, можливо, пролежать довше за термін, відведений йому на землі, тож у такому разі він у певному розумінні одурив смерть. Можна до кінця своїх днів укладати бетон і, втомленим тяжкою чесною працею, засинати щоночі найглибшим сном.

Скільки обдертих робітників, що їх він проминає на вулиці, є потаємними виконавцями робіт, які переживуть їх: доріг, мурів, стовпів? Це своєрідне безсмертя, обмежене безсмертя, досягти його не так уже й важко. Чому ж тоді він так наполегливо розставляє знаки на папері, невпевнено сподіваючись, що ще не народжені люди завдадуть собі клопоту розшифрувати їх?

Дописати: про його готовність братися за сирі проекти; завзяття, з яким він відступає від творчої праці до бездумної працьовитості.


16 квітня 1973 р.

Та сама газета «Sunday Times», що серед розповідей про бурхливі любовні історії між учителями і школярками в провінційних містечках, серед фотографій зірочок із пухкими вустами і в непомітних бікіні, поміщає розповіді про жорстокі насильства, скоєні силами безпеки, повідомляє, що міністр внутрішніх справ видав візу, яка дозволяє Брейтену Брейтенбаху[44] приїхати до країни свого походження й провідати хворих батьків. Сказано, що це віза співчуття, вона поширюється і на Брейтенбаха, і на його дружину.

Брейтенбах покинув країну багато років тому й жив у Парижі, а невдовзі занапастив собі життя, одружившись із в’єтнамкою, тобто небілою жінкою, азіаткою. Він не тільки побрався з нею, а й, якщо вірити віршам, де вона фігурує, палко кохає її. Незважаючи на це, повідомляє газета, міністр, пройнявшись співчуттям, дозволить подружжю тридцятиденний візит, під час якого так звану місіс Брейтенбах трактуватимуть як білу особу, як тимчасово білу, як почесно білу.

Від миті прибуття до Південної Африки Брейтену, смаглявому і вродливому, та Йоланді, витонченій красуні, надокучала преса. Телескопічні об’єктиви ловили кожен інтимний момент, коли вони влаштовували пікнік із друзями або веслували на гірській річці.

Публічна поява Брейтенбахів відбулася на одній літературній конференції в Кейптауні. Залу вщерть заповнили люди, які прийшли подивитися на них. У своїй промові Брейтен назвав африканерів мерзенним народом. Тому, що вони мерзенні й соромляться своєї мерзенності, сказав він, вони й вигадали свою фантастичну схему примусового відокремлення рас.

Промову Брейтена привітали бурхливими оплесками. Невдовзі по тому він з Йоландою вилетів до Парижа, а недільні газети повернулися до свого меню вередливих німфеток, невірних дружин і тяжких убивць.

Дослідити: заздрість, яку відчували білі південноафриканці (чоловіки) до Брейтенбаха, до його свободи подорожувати світом і до його необмеженого доступу до гарної й екзотичної секс-компаньйонки.


2 вересня 1973 р.

Учора ввечері в кінотеатрі «Empire Cinema» в районі Муйзенберґ показали ранній фільм Куросави «Жити». Нудний бюрократ дізнається, що в нього рак, і йому лишилося жити лише кілька місяців. Він приголомшений, не знає, що робити з собою, куди податися.

Він запрошує свою секретарку, жваву, але бездумну молоду жінку, на чай. Коли вона намагається піти, він тримає її за спину, хапає за руку. «Я хочу бути такою, як ти! — каже він. — Але я не знаю як!» Відвертість його заклику їй огидна.

Запитання: як реагував би він, якби батько схопив його отак за руку?


13 вересня 1973 р.

Йому подзвонили з бюро працевлаштування, де він лишив свої дані. Клієнтка шукає фахової поради в мовних питаннях, оплата погодинна, чи цікавить його така пропозиція? Мовні питання якого характеру, запитує він. У бюро нездатні відповісти.

Він телефонує за названим номером, призначає побачення і приходить у квартиру в Сі-Пойнті. Клієнтка — жінка років за шістдесят, удова, її чоловік покинув цей світ і лишив основний масив свого чималенького статку під довірчим управлінням свого брата. Обурена, вдова вирішила опротестувати заповіт. Але всі юристи, до яких вона зверталася, відраджували її від таких спроб. Заповіт, казали вони, абсолютно недвозначний. І все-таки вдова відмовляється здаватись. Юристи, переконана вона, неправильно тлумачать слова заповіту. Отже, вона полишила юристів і просить натомість фахової мовної поради.

Із чашкою чаю коло ліктя він уважно перечитує небіжчиків заповіт. Його значення абсолютно зрозуміле. Вдові дістається квартира в Сі-Пойнті й певна сума грошей. Решта майна переходить у довірче управління і призначена чоловіковим дітям від попереднього шлюбу.

— Боюся, я не можу допомогти вам, — каже він. — Текст однозначний. Його можна розуміти тільки певним чином.

— А як щодо цього? — запитує жінка, нахиляючись над ним і тицяючи пальцем у текст. Її рука крихітна, шкіра плямиста, на безіменному пальці видніє діамант в екстравагантній оправі. — Отут, де сказано «Незважаючи на сказане вище».

— Тут сказано: мовляв, якщо ви доведете, що ви в скрутному фінансовому становищі, ви маєте право звернутися до тресту, який здійснює довірче управління, й просити допомоги.

— А як щодо слова «незважаючи»?

— Воно означає, що сказане в цьому пункті становить виняток зі сказаного вище і має пріоритет над ним.

— А крім того, означає, що трест не може не зважати на мої вимоги. Адже що означають слова «не зважати», як не це?

— Ідеться не про те, що означають слова «не зважати». Йдеться про те, що означають слова «незважаючи на сказане вище». Ви повинні брати фразу в цілому.

Жінка нетерпляче форкнула:

— Я плачу за ваші послуги як фахівця з англійської мови, а не як юриста, — мовила вона. — Заповіт написано англійською мовою, англійськими словами. Що означають ці слова? Що означає слово «незважаючи»?

«Божевільна, — думає він. — Як я відкараскаюсь від неї?» Але, звичайно, жінка не божевільна. Просто перебуває під владою люті й жадоби: люті проти чоловіка, що уник її влади, жадоби грошей.

— Так, як я розумію цей пункт, — каже вона, — то, якщо я висуну вимогу, ніхто, навіть мій дівер, не зможе не зважати на неї. Адже саме це й означають слова «не зважати»: він не може не зважати на мене. Інакше який був би сенс уживати це слово? Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповідає він.

Він полишає дім із чеком на десять південноафриканських рендів. Тільки-но він подасть свою оцінку, свою фахову оцінку, до якої додасть засвідчену вповноваженою особою копію диплома, який надає йому статус фахового коментатора значення англійських слів, зокрема слова «незважаючи», він отримає решту тридцять рендів свого гонорару.

Він не пише ніякої оцінки. Він зрікається грошей, які йому винні. Коли вдова телефонує запитати, що сталося, він спокійно кладе трубку.

Риси характеру, які проступають у цьому епізоді: а) чесність (відмовляється тлумачити заповіт так, як вимагає від нього працедавець); б) наївність (утрачає нагоду заробити трохи вкрай потрібних грошей).


31 травня 1975 р.

Південна Африка формально не перебуває в стані війни, а насправді могла б перебувати. Опір зріс, і верховенство права мало-помалу скасували. Поліцію і людей, які керують поліцією (як мисливці керують зграями псів), тепер більш-менш уже ніщо не стримує. В подобі новин по радіо й телебаченню передають офіційну брехню. А втім, над усім тим похмурим, убивчим шоу нависає завіса байдужості. Старі бойові поклики — «Підтримаймо білу християнську цивілізацію! Вшануймо жертви наших предків!» — уже втратили всю силу. Шахісти переходять до ендшпілю, і про це знає кожен.

Хоча гра поволі наближається до кінця, людські життя й далі знищують — знищують і марнують. Якщо доля деяких поколінь — бути знищеними війною, доля нинішнього покоління, здається, полягає в тому, щоб бути затоптаним політикою.

Якби Ісус зволив гратися в політику, він міг би стати провідним діячем у Римській Юдеї, впливовим чоловіком. Його ліквідували саме тому, що він був байдужий до політики й виразно заявляв про свою байдужість. Як жити своїм життям (а водночас і спіткати смерть) поза політикою — ось приклад, який Ісус лишив своїм послідовникам.

Дивно усвідомити, що ти вважаєш Ісуса за проводиря. Але де він має шукати ще кращого?

Засторога: уникай заводити свою цікавість до Ісуса надто далеко і перетворювати це в розповідь про вихід на правильний шлях.


2 червня 1975 р.

Дім на протилежному боці вулиці має нових господарів — подружжя десь його віку з малими дітьми і «BMW». Він не звертає уваги на них, аж поки одного дня постукали в двері:

— Привіт, я Девід Траскот, ваш новий сусіда. В мене немає ключа від дому. Можна скористатися вашим телефоном? — А потім, немов нагадавши, додав: — А ми часом не знайомі?

Почав упізнавати. Вони справді знають один одного. 1952 року він і Девід Траскот училися разом у шостому класі коледжу Св. Йосифа. Вони б і далі могли навчатися разом аж до кінця середньої школи, якби Девід не відстав у навчанні в шостому класі, і його не довелося лишити на другий рік. Неважко добачити, чому він не впорався з навчанням. У шостому класі почали вивчати алгебру, а в алгебрі Девід не міг зрозуміти найголовнішого: х, z та у існують на те, щоб звільнити учня від нудьги арифметики. В латині Девід теж не зовсім розумів суті речей, наприклад, кон’юнктиву. Навіть у тому ранньому віці він, здається, розумів, що Девід матиме набагато кращі успіхи після школи, якнайдалі від латини й алгебри, в реальному світі, лічачи банкноти в банку або продаючи черевики.

Але Девід Траскот, дарма що його регулярно шмагали за нерозуміння шкільної науки, — науку різками він сприймав по-філософському, хоча його окуляри не раз заливали сльози, — вчився й далі, підтримуваний, безперечно, ззаду руками батьків. Сяк-так він подолав шостий клас, потім сьомий і так аж до десятого, а тепер він ось, через двадцять років, охайний, осяйний, заможний і, як виявляється, такий заклопотаний справами бізнесу, що, поїхавши вранці на роботу, забув свого ключа, а тепер, оскільки дружина повела дітей на якусь вечірку, не може потрапити додому.

— А який твій бізнес? — запитав він Девіда, відчувши щось більше за цікавість.

— Маркетинг. Я працюю у «Woolworths Group». А ти?

— Ох, я зараз у підвішеному стані. Я викладав в університеті в США, а тепер шукаю тут посади.

— Гаразд, нам треба зустрічатися. Заскоч як-небудь, вип’ємо чогось, поговоримо. Ти маєш дітей?

— Я сам ще дитина. Я маю на увазі, що живу з батьком. Батько заслаб із роками і потребує догляду. Але заходь, телефон ось тут.

Отже, Девід Траскот, що не розумів х та у, тепер успішний торгівець, а він, що без клопоту розумів х та у і багато інших речей, — безробітний інтелектуал. Що це сповіщає про функціонування світу? Видається найочевиднішим припустити, що шлях, який веде через латину і алгебру, — це не шлях до матеріального успіху. Але тут виникає ще й багато інших висновків: розуміння науки — марнування часу; якщо ви хочете досягти успіху у світі й мати щасливу родину, чудовий дім та «BMW», слід не намагатися зрозуміти науку, а просто додавати цифри, або натискати кнопки, або робити що завгодно інше, за що так щедро винагороджують торгівців.

В усякому разі, Девід Траскот і він не зустрілися й не мали пообіцяної випивки, не втяглися в пообіцяну розмову. Якщо ввечері трапляється, що він у садочку перед будинком згрібає листя, а Девід саме повертається з роботи, вони обидва по-сусідському махають або кивають одне одному через вулицю, але не більше. Частіше він бачить місіс Траскот, бліду невеличку жіночку, що завжди вичитує дітям, садовлячи їх у другу машину або висаджуючи з неї, але його не представили, і він не мав нагоди заговорити до неї. Токай-роуд — вулиця з інтенсивним рухом, небезпечна для дітей. Ані Траскоти не мають ніякої вагомої причини перейти на його бік, ані він — на їхній.


3 червня 1975 р.

Від місця, де живуть він і Траскоти, досить пройти десь кілометр у південному напрямі, щоб постати перед Полсмором. Полсмор (ніхто не завдає собі клопоту назвати його Полсморською тюрмою) — місце ув’язнення, обгороджене високими мурами з колючим дротом і сторожовими вишками. Колись в’язниця стояла одинцем серед порослих кущами пісків. Але з плином років, спершу вагаючись, а потім щоразу впевненіше передмістя підповзли ближче, аж поки тепер, затиснений рядами охайних будинків, з яких чесні громадяни виходять щоранку відігравати свою роль у національній економіці, саме Полсмор став аномалією краєвиду.

Це, звичайно, іронія, що південноафриканський Гулаг випинається так безсоромно серед білих передмість, що те саме повітря, яким дихають він і Траскоти, проходить через легені мерзотників і злочинців. Але для варварів, як зазначив Збіґнев Герберт[45], іронія — наче сіль: ви стискаєте її між зубами, на мить відчуваєте смак, та, коли смак минає, голі факти однаково стоять перед вами. Отже: що робити з голим фактом наявності Полсмору, якщо іронія вже зужилася?

Продовження: фургони Управління тюрем, що їдуть по Токай-роуд від судів; обличчя, які з’являються на мить, пальці, що вхопилися за грати на вікнах; що розповідають Траскоти своїм дітям, щоб пояснити ті руки та обличчя, то бунтівні, то засмучені.

Джулія

Докторе Франкл, ви мали нагоду прочитати сторінки, які я прислав вам, щоденників Джона Кутзее за 1972–1975 роки, коли ви більш-менш були приязні з ним. Щоб долучити й ваш матеріал, я запитую, чи є у вас якісь думки з приводу цих записів? Чи впізнаєте ви в них чоловіка, якого ви знали? Чи впізнаєте ви країну і час, які він описує?


— Так, я пам’ятаю Південну Африку. Я пам’ятаю Токай-роуд, пригадую фургони з в’язнями по дорозі до Полсмору. Я пам’ятаю це все дуже виразно.


Нельсон Мандела був, звичайно, ув’язнений у Полсморі. Ви здивовані, що Кутзее не згадує Манделу як близького сусіду?


— Манделу перевезли до Полсмору тільки згодом. 1975 року він ще був на острові Роббін-айленд.


Авжеж, я й забув про це. А які в Кутзее були стосунки з батьком? Якийсь час після смерті матері він жив разом із батьком. Ви бачили коли-небудь його батька?


— Кілька разів.


А ви бачили батька в синові?


— Тобто чи був Джон схожий на батька? Фізично — ні. Батько був менший і тендітніший: охайний невисокий чоловік, по-своєму гарний, хоча вочевидь занедбаний. Він потай пив, курив і взагалі не дбав про себе, натомість Джон твердо втримувався від алкоголю.


А в інших аспектах? Чи були вони схожі в інших аспектах?


— Вони обидва були самотні. Соціально нездатні. Пригнічені в широкому розумінні цього слова.


А як ви зустрілися з Джоном Кутзее?


— Я зараз розповім. А спершу скажу, що на сторінках щоденників, які ви прислали, є речі, яких я не розумію. Оті уступи курсивом — «Дописати» і таке інше — хто писав їх? Ви?


Ні, їх написав сам Кутзее. Це нагадування, які він писав сам собі. Він дописав їх 1999-го або 2000 року, коли думав опрацювати свої щоденники як книжку. Згодом він відмовився від цієї думки.


— Розумію. Отже, як я зустріла Джона. Спершу я зіткнулася з ним у супермаркеті. Це було влітку 1972 року, невдовзі по тому, як ми переїхали до Кейптауна. Здається, тієї пори я багато часу проводила в супермаркетах, дарма що наші потреби — тобто мої і моєї дитини — були дуже прості. Я ходила туди, бо нудилася, бо треба було піти кудись із дому, а здебільшого тому, що супермаркет заспокоював мене й давав насолоду: білі простори, чистота, музичний супровід, тихенький шурхіт коліс від візочків. Та й вибрати можна було що завгодно: цей соус для спагеті або той, цю зубну пасту або ту, і так далі, кінця-краю немає. Мене це заспокоювало. Це було добром для моєї душі. Інші жінки, яких я знала, грали в теніс або вдалися до йоги. А я купувала.

То був зеніт апартеїду, 1970-ті роки, тож у супермаркеті, крім, звичайно, обслуги, кольорових траплялося небагато. Та й чоловіків було не густо. В цьому теж полягав елемент насолоди. Мені не треба було виставлятись. Я могла бути сама собою.

Чоловіків було негусто, але в Токайській філії мережі супермаркетів «Pick n Рау» я раз по раз помічала одного чоловіка. Я помітила його, а він навіть не бачив мене, бо надто зосереджувався на купівлі. Мені це подобалося. Зовні він аж ніяк не був таким, що більшість людей назвала б його привабливим. Він був сухорлявий, мав бороду, ходив в окулярах у роговій оправі і в сандалях. Він видавався недоречним, наче птах, один з тих птахів, які не літають; або наче неуважливий учений, що помилково вийшов зі своєї лабораторії. Крім того, йому була властива якась пошарпаність, печать невдачі. Я подумала, що в його житті немає жінки, і виявилося, я мала слушність. Він вочевидь потребував, щоб хтось дбав про нього, яка-небудь хіпі-ветеранка з чотками, волохатими пахвами й без макіяжу, яка б робила йому закупи, готувала, прибирала, а можливо, ще й постачала б наркотики. Я не підходила досить близько й не бачила його ніг, але була готова заприсягтися, що нігті в нього не обрізані.

У ті дні я завжди відчувала, коли на мене дивиться якийсь чоловік. Я відчувала тиск на свої кінцівки, на груди, тиск чоловічого погляду, інколи ніжний, інколи не дуже. Ви не зрозумієте, про що я кажу, але будь-яка жінка зрозуміє. А з цим чоловіком годі було відчути якийсь тиск. Не було ніякого.

Потім одного дня це змінилося. Я стояла перед полицями з канцелярськими товарами. Наближалося Різдво, і я вибирала обгортковий папір, знаєте, папір із гарненькими різдвяними мотивами, свічками, ялинами й північними оленями. Випадково я зачепила один рулон, а нагнувшись підняти його, скинула другий. Позаду я почула чоловічий голос: «Я дістану їх». То був, звичайно, Джон Кутзее, що цікавить вас. Він підібрав обидва рулони, що були досить довгі, мабуть, метр, і простяг їх мені, але при цьому, навмисне чи ні, я не можу сказати, вперся ними мені в груди. Секунду чи дві про нього справді можна було б сказати, ніби тими рулонами він протикає мені груди.

Це, звичайно, було неподобство. А водночас дрібниця. Я намагалася не виявити ніякої реакції: не опустила очі, не почервоніла і, звісно, не всміхнулася. «Дякую», — сказала я нейтральним голосом, відвернулася й пішла собі далі.

І все-таки то був момент особистого контакту, тут марно вдавати, що ні. А чи судилося йому згаснути й загубитися серед решти особистих моментів — відповісти міг лише час. Але знехтувати цей інтимний, несподіваний поштовх було важко. І справді, повернувшись додому, я навіть зайшла так далеко, що зняла ліфчик і пильно придивилася до грудей, де він штовхнув. Там, звичайно, не було ніякого знаку. Просто груди, невинні груди молодої жінки.

Потім, через кілька днів, їдучи додому, я побачила його, того містера Пхайла, як він ішов по Токай-роуд із сумками з супермаркету. Навіть не замислившись, я зупинилася й запропонувала підвезти. (Ви надто молоді, щоб знати, але в ті дні ще пропонували підвезти.)

Токай у 1970-х роках був, як сказали б тепер, новим передмістям, яке росло вгору. Хоча земля була недешева, там дуже багато будували. Але дім, де жив Джон, належав ще до попередньої доби. То був один із будиночків, де жили фермерські робітники за доби, коли Токай ще був сільськогосподарськими землями. Потім провели електрику й каналізацію, але сам будинок був дуже простенький. Я висадила його коло хвіртки, він не запросив мене.

Минув час. Потім, випадково проїжджаючи одного дня повз його будинок, що стояв на самій Токай-роуд, головній дорозі, я побачила і його. Він стояв на задку вантажного пікапа й насипав лопатою пісок у тачку. Він був у шортах, видавався блідим і не дуже міцним, але, здається, давав собі раду.

Дивувало в тій картині те, що в ті дні було незвично, щоб біла людина виконувала фізичну, некваліфіковану працю. Кафрську працю, як її загалом називали, працю, за яку ви платите комусь, щоб її виконали. Якщо, власне, й не було ганебним, коли бачили, як ти насипаєш лопатою пісок, це, безперечно, опускало людину, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Ви попросили мене зобразити Джона, яким він був у ті дні, але я не можу подати вам картину без ніякого тла, інакше тут будуть речі, яких вам не зрозуміти.


Розумію. Тобто я згоден з вами.


— Я проїхала, як я казала повз, не пригальмувала, не махнула рукою. На цьому все могло б і скінчитися, все знайомство, і ви б зараз не слухали тут мене, а були б у якійсь іншій країні, слухали б балачки іншої жінки. Але так сталося, що я передумала й повернула назад.

— Привіт! Як ви тут? — гукнула я.

— Як бачите: насипаю пісок, — відповів він.

— Навіщо?

— Будівельні роботи. Хочете, покажу? — і зіскочив із пікапа.

— Не тепер, — мовила я. — Коли-небудь згодом. Цей пікап ваш?

— Так.

— Тож вам не треба ходити по крамницях, ви можете їздити.

— Авжеж. — А потім запитав: — Ви живете десь тут?

— Трохи далі, — відповіла я. — За Констанціеберґом. У лісі.

То був жарт, своєрідний гумор, популярний у ті дні серед південноафриканців. Адже, звичайно, то була неправда, що я жила в лісі. Єдиними людьми, що жили тоді в лісі, справжньому лісі, були негри. Він мав зрозуміти, що я живу в одному з районів, відвойованих у прадавнього лісу на півострові Кейп.

— Гаразд, не буду вас більше затримувати, — сказала я. — А що ви будуєте?

— Я не будую, а тільки бетоную, — відповів він. — Я не досить розумний, щоб будувати.

Я сприйняла ці слова за жарт, яким він відповів на мій жарт. Оскільки він не був ані багатим, ані гарним, ані привабливим, — справді, цього всього він не мав, — тоді, якщо він не розумний, більше нічого не лишається. Але, звісно, він мав бути розумним. Він навіть видавався розумним, як-от видаються розумними вчені, що весь вік просиділи над мікроскопом: їм властивий той вузький, короткозорий розумний вигляд, який поєднується з окулярами в роговій оправі.

Ви повинні вірити мені, коли я кажу, що ніщо — ніщо! — не могло б бути дальшим від мене, ніж думка про флірт із цим чоловіком. Адже він узагалі не справляв ніякого сексуального враження. Його наче скропили з ніг до голови якимсь розчином, що нейтралізує, каструє. Він, безперечно, завинив, що штовхнув мене в груди сувоєм різдвяного паперу, я не забула про це, мої груди зберігали спогад. Але десять до одного, кажу я собі тепер, що то був лише вияв незграбності, вчинок недотепи.

Отже, чому я передумала? Чому я повернула назад? Відповісти на це запитання важко. Якщо є така річ, як симпатія до людини, я не певна, що відчула симпатію до Джона, це сталося дуже нескоро. До Джона було важко відчути симпатію, бо все його ставлення до світу було надто занепокоєним, надто захисним. Мабуть, мати відчувала до нього симпатію, коли він був малим, і любила його, бо на те й існують матері. Але важко було уявити собі, щоб його ще хто-небудь любив.

Ви не проти невеличкої щирої розмови, правда? Тож дозвольте мені доповнити картину. Тієї пори мені було двадцять шість років, і я мала інтимні стосунки тільки з двома чоловіками. Двома. Першим був хлопець, з яким я зустрілася, коли мала п’ятнадцять. Кілька років, аж поки його забрали в армію, ми були близькі, мов близнюки. Коли він пішов, я трохи потужила, ні з ким не спілкуючись, а потім знайшла нового приятеля. З новим приятелем ми теж були, мов близнюки, всі студентські роки, а скінчивши навчання, побралися, і то з благословення обох родин. В обох випадках я кохала за принципом: усе або нічого. Моя натура завжди була така: все або нічого. Тож у двадцять шість років я в багатьох аспектах була ще невинна. Я, скажімо, не мала найменшого уявлення, як спокушають чоловіка.

Не зрозумійте мене хибно. Не те що я жила відлюдним життям. Адже відлюдне життя неможливе в тих колах, де крутилися ми, мій чоловік і я. Не раз на коктейльних вечірках той або той чоловік, зазвичай якийсь діловий знайомий мого чоловіка, заманював мене в куток, нахилявся близенько й тихо запитував, чи не почуваюсь я самотньою в передмістях, коли Марка так довго немає вдома, чи не хотіла б я наступного тижня розвіяти нудьгу й пообідати з ним. Я, звичайно, не піддавалася на ці вмовляння, але виснувала, що саме так починаються позашлюбні зв’язки. Незнайомий чоловік запрошує тебе на обід, а після обіду везе до пляжного будинку, який належить приятелеві і від якого в нього є ключ, або до готелю в місті, і саме там здійснює сексуальну частину оборудки. Наступного дня той чоловік дзвонить і сповіщає, як він насолоджувався часом, проведеним із тобою, і запитує, чи не хотіла б ти зустрітися з ним знову наступного вівторка. І так воно тягтиметься далі, від вівторка до вівторка, потаємні обіди, епізоди в ліжку, аж поки той чоловік перестане телефонувати, або ти перестанеш відповідати на його дзвінки; підсумком цього всього є те, що називають любовним зв’язком.

У світі бізнесу — за мить я розповім трохи більше про свого чоловіка і його бізнес — існує тиск на чоловіків, або принаймні існував у ті дні, — щоб вони мали показних дружин, а отже, й тиск на дружин, щоб вони були показними; показними і в певних межах ще й згідливими. Ось чому, хоча мій чоловік був уражений, коли я розповідала йому про нескромні пропозиції з боку його колег, він і далі підтримував з ними щирі стосунки. Ніякого вияву обурення, ніяких кулачних бійок, ніяких дуелей на світанку, просто вряди-годи спокійне куріння вдвох і лихий настрій удома.

Усе питання, хто з ким спав у тому маленькому закритому світі, видається мені тепер, коли я озираюся назад, темнішим, ніж будь-хто був ладен припустити, темнішим і лиховіснішим. Чоловікам і подобалось, і не подобалось, що їхні дружини сплять з іншими чоловіками. Вони відчували загрозу, але однаково були радісно збуджені. А жінки, дружини, теж раділи; я була б сліпою, якби не бачила цього. Всюди збудження, купа лібідинозного збудження. А я навмисне відокремилась від неї. На вечірках, про які я згадувала, я була не менш показна, ніж годилося, але ніколи не була згідлива.

У результаті я не мала подруг серед дружин, які через те зібралися в гурт і вирішили, що я холодна й пихата. Ба більше, подбали, щоб їхній присуд переказали мені. Щодо мене, я б і хотіла сказати, що мене те анітрохи не обходило, але це було б неправдою, я була надто молода і невпевнена в собі.

Марк не хотів, щоб я спала з іншими чоловіками. Водночас він хотів, щоб інші чоловіки бачили, з якою жінкою він одружився, і заздрили йому. Майже те саме, думаю, можна було б сказати і про його друзів і колег: вони прагнули, щоб дружини інших чоловіків піддавалися на їхні пропозиції, але хотіли, щоб їхні власні дружини лишалися цнотливими — цнотливими і спокусливими. З погляду логіки це не має ніякого сенсу. Як соціальну мікросистему такий стан годі було підтримувати. Але ж це були бізнесмени, або, як кажуть французи, ділові люди, вправні, розумні (в іншому значенні слова «розумний»), люди, що знали системи, знали, які системи можна підтримувати, а які ні. Ось чому я кажу, що система дозволеної недозволенності, в якій усі вони брали участь, була темніша, ніж вони були ладні припустити. На мою думку, вона могла функціонувати далі тільки великим психічним коштом для них і лише так довго, поки вони відмовлялися визнавати те, що на певному рівні мали вже знати.

На початку нашого шлюбу, тобто Марка зі мною, коли ми були такі впевнені одне в одному, що не вірили, ніби щось може похитнути нас, ми уклали договір, що не матимемо таємниць одне від одного. Особисто я тієї пори, про яку розповідаю, ще дотримувалася того договору. Я нічого не приховувала від Марка. Я нічого не приховувала, бо й не мала чого приховувати. Натомість Марк одного разу порушив його. Порушив і зізнався мені, а потім був приголомшений наслідками. Після цього струсу він приватно виснував, що набагато зручніше брехати, ніж казати правду.

Марк працював у сфері фінансових послуг. Його фірма визначала для клієнтів можливості для інвестицій і керувала їхніми інвестиціями. Клієнтами здебільшого були багаті південноафриканці, які намагалися вивезти свої гроші з країни до того, як країна зазнає краху (саме такі слова вони вживали) або вибухне (я віддавала перевагу цьому слову). З причин, яких мені ніколи до ладу не пояснили, — адже, зрештою, навіть тоді були такі речі, як телефон, — робота вимагала від Марка їздити раз у тиждень до їхньої філії в Дурбані для, як казав він, консультацій. Якщо додати години і дні, виявлялося, що він проводив у Дурбані не менше часу, ніж удома.

Однією з колег, яку мав консультувати Марк у їхньому дурбанському офісі, була жінка на ймення Іветта. Вона була старша за нього, африканерка, розлучена. Спершу він вільно говорив про неї. Вона навіть телефонувала йому додому, по роботі, казав він. Потім раптом не стало жодної згадки про Іветту.

— Може, з Іветтою щось сталося? — запитала я Марка.

— Ні, — відповів він.

— По-твоєму, вона приваблива?

— Насправді ні.

З його ухильності я виснувала: щось назріває. Я почала звертати увагу на дивні деталі: повідомлення, які незбагненним чином не доходили до нього, авіарейси, на які він не встиг, і таке інше.

Одного разу, коли він повернувся після чергової тривалої відсутності, я прямо підступила до нього.

— Учора ввечері я не змогла знайти тебе в готелі, — сказала я. — Ти був у Іветти?

— Так, — кивнув він.

— Спав із нею?

— Так, — відповів він (мовляв, «вибач, я не вмію брехати»).

— Чому? — запитала я.

Він стенув плечима.

— Чому? — повторила я.

— Тому, — буркнув він.

— Гаразд, нехай тобі біс! — кинула я, обернулася до нього плечима й замкнулася у ванні, де я не плакала, — думка про плач тільки майнула в моїй голові, — а навпаки, задихалася від мстивості, видушила повний тюбик зубної пасти і повний тюбик піни для волосся в раковину, розбавила ту суміш гарячою водою, перемішала гребінцем, а потім спустила в каналізацію.

Це був тільки початок. Після цього епізоду, після того, як Марк не почув, як сподівався, що я схвалюю його зізнання, він став брехати.

— Ти досі бачиш Іветту? — запитала я його після наступної поїздки.

— Я мушу бачити Іветту, я не маю вибору, ми працюємо разом, — відповів він.

— І досі бачишся з нею отак?

— Те, що ти називаєш отак, вже скінчилося, — мовив він. — Те сталося тільки раз.

— Раз або двічі, — докинула я.

— Раз, — повторив він, скріпивши брехню.

— Насправді це був просто один із таких епізодів, — запропонувала я.

— Саме так. Просто один із таких епізодів.

Після цього ми з Марком не розмовляли аж до ранку — та й іншого нічого не робили.

Щоразу, коли Марк брехав, він дбав, щоб дивитися мені просто у вічі. «Відверто розмовляти з Джулією» — ось, напевне, як він думав про це. Саме на підставі такого відвертого погляду я й висновувала, і то непомильно, що він бреше. Ви не повірите, як погано брехав Марк, — і які взагалі чоловіки погані. Яка шкода, думала я, що мені нема про що брехати. Я б уже показала Марку один або два майстерні трюки.

Літами Марк був старший за мене, але я бачила ситуацію по-іншому. Так, як я бачила їх, я була найстарша в родині, далі йшов Марк, приблизно тринадцятирічний, а потім наша донька Кристина, якій мало виповнитися два роки. Отже, якщо йдеться про зрілість, то мій чоловік був ближчим до дитини, ніж до мене.

Ну, а якщо повернутися до містера Пхайла, або Штовхайла, отого чоловіка, що висипав пісок із машини, я й не здогадувалася, скільки йому років. З огляду на все, що я знала, він міг бути ще одним тринадцятирічним. Або ж, mirabile dictu[46], насправді міг бути й дорослим. Я збиралася зачекати й побачити.

— Я помилився на множник шість, — казав він. (А може, шістнадцять, я слухала наполовину.) — Замість однієї тонни піску треба шість (або шістнадцять) тонн піску. Замість півтори тонни гравію — десять тонн. Я був, мабуть, несповна розуму.

— Несповна розуму, — повторила я, тягнучи час, дарма що зрозуміла.

— Коли зробив таку помилку.

— Я всякчас помиляюся з цифрами. Ставлю кому не там, де треба.

— Так, але множник шість — аж ніяк не кома, що стоїть не там. Аж ніяк, хіба що ви шумерка. Хай там як, відповідь на ваше запитання полягає в тому, що його доведеться брати завжди.

Яке запитання, подумки запитала я себе. І що саме доведеться брати завжди?

— Мені треба йти, — мовила я. — В мене дитина голодна.

— Ви маєте дітей?

— Так, маю одну дитину. Чом би й ні? Я доросла жінка з чоловіком і дитиною, яких маю годувати. Ви здивовані? А чого б я ще проводила так багато часу в «Pick n Рау»?

— Задля музики? — висловив він здогад.

— А ви? Хіба ви не маєте родини?

— Я маю батька, що живе зі мною. Або з яким живу я. Але не маю родини в традиційному розумінні. Моя родина зникла.

— Немає дружини? Дітей?

— Ані дружини, ані дітей. Я знову став сином.

Мене завжди цікавили розмови між людьми, коли слова не мають нічого спільного з плином думок у голові. Наприклад, коли я розмовляла з ним, у моїй пам’яті поставав візуальний образ справді гидкого незнайомця з чорним густим волоссям, яке стирчало йому з вух і над верхнім ґудзиком сорочки, незнайомця, що під час недавнього барбекю мимохідь поклав мені руку на сідницю, коли я накладала собі салат: не погладив чи вщипнув, а просто обхопив сідницю своєю широкою долонею. Якщо цей образ заповнював мій розум, що могло бути в голові того іншого, не такого волохатого чоловіка? Як добре, що більшість людей, навіть тих, які брешуть не досить вправно, принаймні вміють досить вправно приховувати і не розкривають того, що діється в їхній душі, навіть найменшим трепетом у голосі й розширенням зіниць!

— Гаразд, до побачення! — кинула я.

— До побачення, — пролунала відповідь.

Я поїхала додому, заплатила хатній робітниці, дала Кріссі обідати і поклала її спати. Потім спекла два дека шоколадного печива. Воно ще не вистигло, а я вже їхала назад до будинку на Токай-роуд. Ваш чоловік (не забувайте, тієї пори я ще не знала його ім’я) був на подвір’ї й робив щось із деревом, молотком і цвяхами. Він роздягся до пояса, й плечі, вже попечені сонцем, почервоніли.

— Привіт! — мовила я. — Вам треба вдягти сорочку, сонце для вас не дуже корисне. Ось, я привезла трохи печива для вас і для вашого батька. Воно краще за те все, що ви купуєте в «Pick n Рау».

Дивлячись підозріло, ба навіть роздратовано, він відклав інструменти і взяв пакунок.

— Я не можу запросити вас, там завеликий розгардіяш, — знітився він.

Я вочевидь була не бажана.

— Гаразд, — сказала я. — Я однаково не можу лишитися, мені треба до дитини. Я просто роблю сусідський жест. Може, ви з батьком прийдете коли-небудь на вечерю? На сусідську вечерю?

Він усміхнувся, то була перша усмішка, яку я побачила на його обличчі. Усмішка неприваблива, надто вузька. Він розумів, що його зуби в поганому стані.

— Дякую, — кивнув він, — але спершу мені треба поговорити з батьком. Він не любитель пізніх вечорів.

— Скажіть йому, що це не буде пізній вечір, — заспокоїла я. — Ви можете поїсти й піти, я не ображуся. Нас буде тільки троє. Мій чоловік у від’їзді.

— Ви, мабуть, непокоїтеся. Напевне, запитуєте себе: «Скільки вона пододавала тут від себе? Як ця жінка може претендувати, ніби точно пригадує звичайні розмови, які точилися тридцять чи сорок років тому? І коли вже вона дійде до суті?» Тож дозвольте мені бути щирою. Розповідаючи, я придумую слова, увесь діалог. Гадаю, це річ дозволена, бо ми говоримо про письменника. Моя розповідь, може, й не точна дослівно, але не відступає від духу, тут уже будьте певні. Можна розповідати далі?


[Тиша.]


Я записала свій телефонний номер на коробці з печивом.

— І дозвольте, я вам назву своє ім’я, — мовила я, — якщо ви раптом здивуєтесь. Мене звати Джулія.

— Джулія. Як солодко тече її одяг, ставши рідиною.

— Справді, — кивнула я.

Рідиною? Що він мав на увазі?

Він прийшов, як і обіцяв, наступного вечора, але без батька.

— Батько почувається недобре, — пояснив він. — Випив аспірин і пішов спати.

Ми їли за кухонним столом, нас двоє, Кріссі сиділа в мене на колінах. «Ану, привітайся з дядьком», — сказала я доньці, але їй той незнайомий чоловік був ні до чого. Дитина знає, коли щось готується. Відчуває в повітрі.

Насправді Кристина ніколи не відчувала симпатії до Джона, ані тоді, ані згодом. Малою дитиною вона була білява й синьоока, як її батько, і зовсім не схожа на мене. Я вам покажу фотографію. Інколи я відчувала, що, оскільки вона не схожа на мене, то ніколи й не любитиме мене. Дивно. Я все порала і всіх доглядала в домі, проте в порівнянні з Марком я була зайдою, темною, дивною істотою.

Дядько. Саме так я називала Джона перед нею. Згодом я шкодувала про це. Є щось мерзенне в тому, щоб видавати коханця за члена родини.

Хай там як, ми їли, розмовляли, але завзяття, збудження почало покидати мене, я мов здувалася. Крім випадку з обгортковим папером у супермаркеті, який я могла чи не могла витлумачити хибно, я завжди в усьому виявляла ініціативу, запросила його. «Досить, годі більше, — сказала я собі. — Тепер уже він має забити м’яч у ворота або не забивати його». Так би мовити.

Річ у тому, що я не створена бути спокусницею. Я навіть не схвалюю цього слова з усіма його натяками на мереживну білизну і французькі парфуми. Саме щоб не скотитися до ролі спокусниці, я й не вдягалася навмисне задля вечора. Я була в тій самій білій бавовняній блузці й зелених териленових штанах (так, териленових), у яких уранці ходила в супермаркет. Що бачите, те й отримуєте.

Не смійтеся. Я добре усвідомлюю, що великою мірою я поводилась як героїня якоїсь книжки, скажімо, як оті шляхетні молоді жінки в Генрі Джеймса, що вирішили, незважаючи на свої найкращі інстинкти, робити важкі, сучасні речі. А втім, коли моя рівня, тобто дружини Маркових колег у фірмі, зверталися за проводом, то не до Генрі Джеймса чи Джорджа Еліота, а до журналів «Vogue», «Marie Claire» і «Fair Lady». Але навіщо тоді книжки, якщо не на те, щоб змінити наше життя? Чи подолали б ви такий довгий шлях до далекого Онтаріо, щоб почути, що я хочу сказати, якби не вірили у важливість книжок?


Ні. Ні, я б не приїхав.


— Атож. Та й сам Джон був не дуже ошатний. Одна пара добрих штанів, троє простих білих сорочок, одна пара туфель — справжня дитина економічної кризи. Але дозвольте мені повернутися до моєї розповіді.

На вечерю я тоді зварила звичайну лазанью. Гороховий суп, лазанья, морозиво — таким було меню, досить пісне для дворічної дитини. Лазанья вийшла трохи неохайніша, ніж слід, бо замість твердого сиру я взяла м’який. Я могла б удруге піти до крамниць і купити твердого сиру, але з принципу не пішла, так само як із принципу не перевдяглася.

Про що ми говорили за вечерею? Мало про що. Я зосереджувалася на годуванні Кріссі, бо не хотіла, щоб вона почувалася забутою. А Джон, як ви повинні знати, не дуже балакучий.


Не знаю. Я ніколи не бачив його.


— Ніколи не бачили? Я здивована чути таке.


Я ніколи не прагнув зустрічі з ним. Я ніколи навіть не листувався з ним. Я вважав, що буде краще, якщо я не матиму почуття обов’язку перед ним. Це дасть мені свободу писати, що я хочу.


— Але ж ви прагнули зустрітися зі мною. Ваша книжка має бути про нього, проте ви вирішили не зустрічатися з ним. Ваша книжка не має бути про мене, але ви попросили про зустріч зі мною. Як ви поясните це?


Бо вам належало місце в його житті. Ви мали велике значення для нього.


— Звідки ви знаєте про це?


Я просто повторив те, що казав він. Не мені, але багатьом людям.


— Він казав, що я маю велике значення для нього? Я здивована й задоволена. Задоволена не тому, що він так думав, — я згодна, я справила вплив на його життя, — а тому, що він казав про це іншим людям.

Дозвольте мені зізнатися. Коли ви вперше звернулися до мене, я майже вирішила відмовити, не розмовляти з вами. Думала, ви якийсь набридливий чоловік, академічний нишпорка, що натрапив на список жінок Джона, його завоювань, а тепер іде вниз за списком, вибирає прізвища і сподівається знайти якийсь бруд, щоб полити його.


Бачу, ви невисокої думки про вчених-дослідників.


— Ні, невисокої. Ось чому я намагалася пояснити вам, що я не одне з його завоювань. Якщо то й було завоювання, то моє. Але скажіть, — мені цікаво, — кому він казав, що я маю велике значення?


Різним людям. У листах. Він не називав вас, але вас дуже легко ідентифікувати. Крім того, зберігав вашу фотографію. Я натрапив на неї серед його паперів.


— Фотографію! А я можу побачити її? Вона при вас?


Я зроблю копію й вишлю вам.


— Так, звичайно, я мала велике значення для нього. Він був закоханий у мене, по-своєму. Але велике значення можна мати у важливій формі і в неважливій, і я сумніваюся, що я мала значення у важливій формі. Я маю на увазі, що він ніколи не писав про мене. Я ніколи не ввійшла до його книжок. Це спонукає мене думати, що по-справжньому я ніколи не квітла в його душі, ніколи по-справжньому не народилася.


[Тиша.]


— Нема що сказати? Ви читали його книжки. Де в його книжках ви знайдете мої сліди?


Я не можу відповісти на це запитання. Я не знаю вас досить добре, щоб сказати. Ви не впізнаєте себе в жодному з його персонажів?


— Ні.


Можливо, ви присутні в його книжках у розмитій формі, яку годі виявити одразу.


— Можливо. Але хотілося б бути переконаною в цьому. Що, йдемо далі? Де я зупинилася?


Вечеря. Лазанья.


— Так. Лазанья. Завоювання. Я нагодувала його лазаньєю, а потім довела до кінця своє завоювання. Якою відвертою я маю бути тут? Оскільки він мертвий, ніяка нескромність із мого боку не може мати значення для нього. Ми використали подружнє ложе. Якщо я збираюся позбавити святості свій шлюб, думала я, це можна зробити повного мірою. Та й ліжко зручніше за диван чи підлогу.

Щодо самого досвіду, — я маю на увазі досвіду невірності, бо саме таким той досвід здебільшого й був для мене, — він виявився дивнішим, ніж я сподівалася, й минув раніше, ніж я звикла до його дивності. Але збуджував, тут навіть годі сумніватися, від початку до кінця. Моє серце калатало без упину. Ні, такого я ніколи не забуду. Я була згадала про Генрі Джеймса. В нього є повно зрад, але я нічого не пригадую про чуття збудження, загостреного самоусвідомлення під час самого акту — я маю на увазі, акту зради. Джеймс любив зображувати себе як великого зрадника, але я запитую себе: чи мав він який-небудь справжній досвід, досвід реальної фізичної невірності?

Мої перші враження? Я відчула, що мій новий коханець кістлявіший за мого чоловіка і легший. «Не їсть досить», — пригадую, подумала я. Разом із батьком у тій жалюгідній хатині на Токай-роуд, удівець і його неодружений син, двоє невдах, два занапащені життя, вони сиділи на свинячій ковбасі, печиві та чаї. Оскільки він не захотів привести сюди батька, може, мені треба почати ходити до них із кошиками поживних харчів?

Зі мною лишився образ, як він нахилився наді мною із заплющеними очима і гладив моє тіло, напружившись від зосередження, немов намагався запам’ятати мене самим дотиком. Його рука ковзала вгору і вниз, уперед і назад. Тієї пори я ще пишалася своєю фігурою. Біг підтюпцем, гімнастика, дієта — хіба не дають вони винагороди, коли ви роздягаєтесь для чоловіка, якщо тут узагалі має бути якась винагорода? Може, я й не була красунею, але принаймні було, мабуть, приємно мацати мене, тугу і свіжу, чудовий зразок жіночої плоті.

Якщо вас така розповідь бентежить, скажіть, і я буду стриманіша. Я належу до однієї з інтимних професій, тож відверта розмова не бентежить мене, поки вона не бентежить вас. Ні? Все гаразд? Розповідати далі?

Того разу ми зійшлися вперше. Цікавий, цікавий досвід, але не приголомшливий. Тоді я й не сподівалася, що він буде приголомшливим, в усякому разі, не з ним.

Я лише вирішила уникати емоційної прив’язаності. Принагідна розвага — це одне, а закохане серце — річ зовсім інша.

У собі я була цілком упевнена. Я не збиралася віддавати своє серце чоловікові, про якого майже нічого не знала. А як щодо нього? Може, він такий тип, що думатиме про те, що сталося між нами, і вибудує з нього щось більше, ніж було насправді? Стережися, казала я собі.

Минали дні, але від нього не було жодного слова. Щоразу, коли я проїздила повз його дім на Токай-роуд, я гальмувала й видивлялася, але ніде не бачила його. Не було його і в супермаркеті. Я могла дійти тільки одного висновку: він уникає мене. Певною мірою це був добрий знак, але він однаково дратував мене. Насправді завдавав мені болю. Я написала йому листа, старомодного листа, приклеїла марку й кинула до поштової скриньки. «Невже ти уникаєш мене? — писала я. — Що я маю зробити, щоб запевнити тебе, що я хочу, щоб ми були добрими друзями, не більше?» Ніякої відповіді.

Чого я не згадала в тому листі і безперечно не згадала, побачивши його наступного разу, так це того, як я провела суботу-неділю безпосередньо після його візиту. Ми з Марком стали наче кролики: мали секс у ліжку, на підлозі, в душі — всюди, і то навіть тоді, коли бідолашна невинна Кріссі не спала в ліжечку, позіхала й гукала мене.

Марк мав свої уявлення, чому я в такому розпаленому стані. Думав, ніби я відчуваю на ньому запах його подруги з Дурбана і прагну довести, наскільки я краща, — як тут сказати? — наскільки я краща виконавиця, ніж вона. В понеділок після тих вихідних він замовив авіаквиток на Дурбан, але скасував свій політ, подзвонив у контору і сказав, що захворів. Потім ми знову пішли в ліжко.

Марк не міг насититися мною. Він вочевидь був у захваті від інституту буржуазного шлюбу і можливостей, які він надає чоловікові ганятися за насолодою: і за межами дому, і вдома.

Щодо мене, то я була — я добираю слова дуже ретельно — до нестями збуджена тим, що мала двох чоловіків із таким коротким інтервалом між ними. Я казала собі радше приголомшено: «Ти поводишся, як повія! Невже це твоя натура?» А в глибинах душі пишалася собою, ефектом, який можна отримати. В ті вихідні я вперше добачила можливість безкінечно зростати у сфері еротики. Доти я мала досить банальне уявлення про еротичне життя: ви досягаєте статевого дозрівання, потім рік, два чи три вагаєтесь на бортику басейна, потім занурюєтесь і бовтаєтесь, аж поки знайдете пару, що задовольняє вас, і на цьому кінець, кінець ваших пошуків. А в ті вихідні я збагнула, що в двадцять шість років моє еротичне життя ще майже не починалося.

Потім я нарешті отримала відповідь на свій лист. Телефонний дзвінок від Джона. Спершу обережне намацування: чи я сама, чи у від’їзді чоловік? Потім запрошення: чи не прийду я на вечерю, ранню вечерю, і чи не візьму з собою доньку?

Я прийшла до будинку з Кріссі в колясці. Джон чекав коло дверей, одягнений у біло-синій різницький фартух.

— Проходь аж за будинок, — запросив він. — Ми приготували braai, печеню.

Тоді я вперше побачила його батька, що сидів навпочіпки над вогнем, неначе замерз, тоді як насправді вечір був досить теплий. Трохи захрустівши суглобами, старий підвівся й привітав мене. Він видавався хворобливим, хоча, як виявилось, мав тільки шістдесят скількись там років.

— Радий бачити вас, — мовив він і приязно всміхнувся. В нас від самого початку склалися з ним добрі стосунки. — А це Кріссі? Привіт, моя дівчинко! Прийшла провідати нас, еге?

На відміну від сина, батько розмовляв із важким африканерським акцентом. Але його англійська мова була цілком пристойна. Я дізналася, що він виріс на фермі в Кару, мав багато братів і сестер. Вони навчилися англійської мови від якоїсь учительки, — поблизу не було школи, — міс Джонс чи міс Сміт, що приїхала з Англії.

В обгородженому мурами районі, де жили ми з Марком, кожен будинок мав на затиллі навмисне збудоване місце для барбекю. А тут, на Токай-роуд, таких вигод не було, горіло лише багаття з кількома цеглинами навколо. Мені видавалося неймовірно безглуздим мати відкритий вогонь, коли поряд буде дитина, надто така, як Кріссі, що ще нетвердо стояла на ногах. Я вдала, ніби торкаюся дротяної сітки, вдала, ніби кричу від болю, відсмикую руку, смокчу її. «Гаряче! — крикнула я Кріссі. — Обережно! Не торкайся!»

Чому я пам’ятаю цю деталь? Через смоктання. Адже я знала, що Джон дивиться на мене, і тому навмисне затягла цей момент. Я мала — даруйте, що вихваляюся — тоді гарні вуста, немов створені для поцілунків. Моє дівоче прізвище — Кіш, де останній звук передає літера ś із діакритичним значком, але в Південній Африці, де ніхто не знає про ці кумедні значки, його завжди вимовляли, як Кіс, тобто поцілунок англійською мовою. «Кіс-Кіс», — сичали дівчата в школі, коли прагнули спровокувати мене, «Кіс-Кіс» — і хихотіли, прицмокували губами. Але мене це не зачіпало. Що поганого, якщо твої вуста створені для поцілунків, думала я. Гаразд, кінець відступу. Я цілком розумію, що ви хочете почути про Джона, а не про мене і мої шкільні роки.

Смажена ковбаса і печена картопля — ось меню, яке з такою силою уяви склали ті двоє чоловіків. До ковбаси був томатний соус із пляшки, до картоплі — маргарин. Господь його знає, з яких тельбухів зробили ту ковбасу. На щастя, я захопила з собою для Кріссі кілька малих баночок «Heinz» із дитячим харчуванням.

Я послалася на жіночий апетит і взяла собі на тарілку тільки одну ковбаску. Марк часто не бував удома, і я помітила, що їм дедалі менше м’яса. Але для цих двох чоловіків існували тільки м’ясо і картопля, більш нічого. Вони їли однаково, мовчки, запихаючись їжею так, ніби її будь-коли могли відібрати. Самотні їдці.

— Як просувається бетонування? — запитала я.

— Ще місяць — і з Божої ласки закінчу, — відповів Джон.

— У домі справді великі зміни, — додав батько. — Тут навіть сумніву немає. Набагато менше вогкості, ніж було. Але робота тяжкенька, правда, Джоне?

Я одразу впізнала той тон — тон батька, охочого похвалитися своєю дитиною. Моє серце пройнялося співчуттям до бідолашного чоловіка. Синові вже за тридцять, а про нього годі сказати щось іншого, крім того, що він уміє вкладати бетон! Яким важким і для сина є оцей тиск із боку батьківського прагнення пишатися! Якщо й була якась причина, чому я так добре вчилася в школі, то лише прагнення дати моїм батькам, які жили вкрай самотнім життям у цій чужій країні, що-небудь, чим можна було б пишатися.

Як я вже казала, англійською мовою батько володів цілком пристойно, але вона вочевидь не була рідною для нього. Яку-небудь ідіому, скажімо, «тут навіть сумніву немає», він промовляв пишаючись, немов сподівався аплодисментів.

Я запитала батька, що він робить («робить» — яке пусте слово, але він здогадався, про що я запитую). Відповів, що працює бухгалтером у місті.

— Мабуть, довгенько добиратися звідси до міста, — сказала я. — Чи не було б вам краще жити десь ближче?

Він щось промимрив у відповідь, що саме, я не розчула. Запала тиша. Я, вочевидь, зачепила за живе. Я змінила тему розмови, але це не зарадило.

Я не сподівалася багато від того вечора, але безбарвність розмови, довгі мовчанки та щось інше в повітрі — незгода чи невдоволеність між ними обома — цього всього виявилося більше, ніж я була готова перетравити. Їжа мала страхітливий смак, розжарене вугілля посіріло, я вже замерзала, почало сутеніти, Кріссі кусали комарі. Ніщо не зобов’язувало мене й далі сидіти на тому забур’яненому подвір’ї, ніщо не зобов’язувало брати участь у родинних незгодах людей, яких я майже не знала, навіть якщо один був, власне, моїм коханцем. Тож я взяла Кріссі й поклала до коляски.

— Не йди ще, — просив Джон. — Я зварю каву.

— Я мушу йти, — відповіла я. — Дитині давно вже пора спати.

Коло хвіртки він намагався поцілувати мене, але я була не в настрої для поцілунків.

Після цього вечора я переконувала себе, заспокоївшись на такому варіанті подій, що невірність мого чоловіка спровокувала мене такою мірою, що я, щоб покарати його і врятувати власне amour propre[47], пішла й на короткий час сама виявила невірність. Тепер, коли стало очевидним, якою помилкою була ця невірність, принаймні в аспекті вибору спільника, невірність мого чоловіка постала в новому світлі, можливо, теж як помилка, тож у такому разі не варто й переживати.

Вихідні дні, коли мій чоловік бував удома, думаю, слід прикрити покривалом скромності. Я й так сказала вам досить. Дозвольте лише нагадати, що саме на тлі цих вихідних розвивалися мої стосунки з Джоном у буденні дні. Якщо Джон став більш ніж трохи заінтригований і навіть закохався в мене, то тільки тому, що зустрів у моїй постаті жінку на вершині своєї жіночої сили, жінку, що жила інтенсивним сексуальним життям — життям, яке насправді майже не мало нічого спільного з ним.

Містере Вінсенте, я чудово усвідомлюю, що ви хочете чути про Джона, а не про мене. Але єдина розповідь, яка стосується Джона і яку я можу розповісти, або ж єдина, яку я готова розповісти, — саме ця, тобто розповідь про моє життя і його причетність до нього, а це зовсім інша, абсолютно інша річ, ніж розповідь про його життя і мою причетність до нього. Моя розповідь, тобто розповідь про мене, починається за довгі роки до того, як Джон з’явився на сцені, і тривала довгі роки по тому, як він пішов із неї. На тому етапі, про який я розповідаю тепер, Марк і я були, власне, головними героями, а Джон і та жінка з Дурбана — лише другорядними постатями. Тож вам треба вибрати. Ви приймаєте те, що я пропоную? Розповідати мені далі, а чи миттю замовкнути?


Розповідайте.


— Ви впевнені? Адже тут є ще одне міркування, яке я хочу висловити. Ось воно. Ви тяжко помиляєтесь, якщо думаєте, ніби відмінність між цими двома розповідями, розповіддю, яку ви хочете почути, і розповіддю, яку чуєте від мене, полягає лише в позиції, тобто, хоча з моєї точки зору розповідь про Джона може бути лише одним епізодом серед багатьох інших у довгій розповіді про мій шлюб, проте, клацнувши пальцями, швидко здійснивши маніпуляцію позицією, а потім додавши розумне редагування, ви зможете перетворити мою розповідь у розповідь про Джона й одну з жінок, які пройшли крізь його життя. Я найсерйозніше застерігаю вас: якщо ви почнете гратися зі своїм текстом, вирізати що-небудь тут і додавати там, уся розповідь стане мов попіл у ваших руках. Я справді була головним персонажем. Джон справді був другорядним фігурантом. Мені шкода, якщо я створюю враження, ніби я вчу вас вашої професії, але зрештою ви подякуєте мені. Ви розумієте?


Я чую, що ви кажете. Я не конче погоджуюсь, але чую.


— Гаразд, тож не кажіть, що я не попереджала вас.

Як я вже казала, для мене то були чудові дні, другий медовий місяць, солодший за перший і довший. Інакше чого б, по-вашому, я пам’ятала його так добре? «Свята правда, я стаю собою! — казала я собі. — Ось якою може бути жінка, ось що здатна робити жінка!»

Я дивую вас? Мабуть, ні. Ви належите до покоління, яке годі здивувати. Але те, що я кажу, приголомшило б мою матір, якби вона була жива, щоб чути це. Моя мати ніколи б і не мріяла розмовляти отак із незнайомцем, як розмовляю я.

З однієї зі своїх поїздок до Сінгапура Марк привіз відеокамеру якоїсь першої моделі. Потім поставив її у спальні, щоб зняти, як ми кохаємося. «Для пам’яті, — сказав він. — І для розігріву». Я не заперечувала. Я дозволила йому знімати. Мабуть, він ще досі має той фільм, а може, навіть дивиться його, коли відчуває тугу за колишнім. А можливо, плівка лежить, забута, в шухляді на горищі, і її знайдуть лише після Маркової смерті. Що за речі ми лишаємо по собі! Просто уявіть собі його онуків, які витріщаються, дивлячись, як їхній дід замолоду розважався в ліжку зі своєю дружиною-іноземкою.


Ваш чоловік


— Ми з Марком розлучилися 1988-го. Він одружився знову, і то зразу. Я ніколи не бачила своєї наступниці. Думаю, вони живуть на Багамах або на Бермудах.

Що ж, може, зупинимось на цьому? Ви вже багато почули, день був довгий.


Але ж це, звичайно, не кінець усієї розповіді?


— Навпаки, це якраз і становить кінець розповіді. Принаймні тієї частини, яка має значення.


Але ж ви і Кутзее бачились і далі. Ви кілька років листувалися. Тож, навіть якщо, з вашої точки зору, розповідь закінчується саме тут, — прошу вибачення, навіть якщо це кінець тієї частини розповіді, яка має значення для вас, — тут однаково є ще довгий хвіст, довге продовження. Чим могли б ви дати мені певне уявлення про той хвіст?


— Той хвіст короткий, а не довгий. Я розповім вам про нього, але не сьогодні. Я ще маю подбати про дещо. Приходьте наступного тижня. Узгодьте дату з моїм секретарем.


Наступного тижня я вже поїду. А ми не могли б зустрітися завтра?


— Про завтра й мови не може бути. У четвер. Я зможу виділити вам півгодини в четвер після моєї останньої зустрічі.


[ПРОБІЛ]


— Так, тепер уже хвіст. З чого почати? Дозвольте мені почати з Джонового батька. Одного ранку, невдовзі після того страхітливого барбекю, я їхала по Токай-роуд і раптом помітила на автобусній зупинці самотню людину. То був старший Кутзее. Я поспішала, але було б надто нечемно просто проїхати повз, тож я зупинилася й запропонувала підвезти його.

Він запитав, як почувається Кріссі. Я відповіла, що мала скучає за батьком, якого так довго нема вдома. Потім запитала про Джона і бетонування. Джонів батько дав якусь туманну відповідь.

Ніхто з нас не мав щирого настрою для розмови, але я примусила себе. Якщо він не проти моїх розпитувань, я запитала, як давно померла його дружина. Він сказав. А про своє життя з нею, про те, чи був він щасливий, чи ні, чи бракує її тепер, він не мовив жодного слова.

— Джон — ваша єдина дитина? — запитала я.

— Ні, він має ще брата, молодшого брата.

Старий, здається, здивувався, що я не знаю.

— Цікаво, — проказала я, — бо Джон справляє враження, ніби він єдина дитина.

У цих моїх словах була критика. Я мала на увазі, що Джон надто переймається собою і, здається, не зважає на людей навколо себе.

Старий не відповів — не запитав, наприклад, які риси могли б бути властиві єдиній дитині.

Я запитала про другого сина, де він живе. В Англії, відповів містер Кутзее. Він покинув Південну Африку багато років тому і більше ніколи не повертався.

— Ви, мабуть, скучили за ним, — припустила я.

Старий стенув плечима. То була його характерна відповідь: мовчки стенати плечима.

Я повинна сказати вам, що від самого початку я бачила в цьому чоловікові щось нестерпно скорботне. Коли він сидів поряд зі мною в машині у темному діловому костюмі й тхнув дешевим дезодорантом, то міг видаватися втіленням несхитної прямоти, та, якби він раптом розплакався, я б анітрохи не здивувалася. Геть самотній, крім холодного, наче риба, старшого сина, він щоранку добирається на роботу, яка, здається, руйнує йому душу, повертається ввечері в мовчазний дім, — мені стало дуже шкода його.

— Так, дуже скучив, — сказав він нарешті, коли я вже думала, що він узагалі не має наміру відповідати. Він говорив пошепки, дивився просто перед собою.

Я висадила його у Вінберзі коло залізничної станції.

— Дякую, Джуліє, що підвезли, — кивнув він головою, — це дуже мило з вашого боку.

Тоді він уперше назвав мене на ім’я. Я могла б відповісти: «Бувайте!» Могла б відповісти: «Ви з Джоном повинні зазирнути до мене». Але не сказала. Просто махнула рукою і поїхала.

«Яка ницість! — дорікала я собі. — Яка черствість! Чому я така сувора до нього, до них обох?»

І справді, чому я була і є така критична до Джона? Принаймні він доглядав свого батька. Принаймні, якби сталась якась біда, батько мав би плече, на яке можна спертися. Це більше, ніж можна було б сказати про мене. Мій батько — вам, мабуть, нецікаво, з якої речі, але дозвольте мені все-таки сказати, — мій батько саме тієї пори був у приватному санаторії неподалік від Порт-Елізабет. Його одяг замкнули, він і вдень, і вночі не мав що вдягти на себе, крім піжами, халата і капців. І його тримали на крапельницях і транквілізаторах. А чому? Просто задля зручності медсестер, щоб йому можна було дати раду. Адже, якщо не дати йому пігулок, він шаленів і заходився криком.


[Тиша.]


Як ви думаєте, Джон любив свого батька?


— Хлопці люблять матерів, а не батьків. Хіба ви не знаєте про Фрейда? Хлопці ненавидять батьків і хочуть замінити їх як об’єкт любові матерів. Ні, Джон, звичайно, не любив батька, він не любив нікого, він не створений для любові. Але відчував провину перед батьком. Почувався винним і тому належно поводився. З певними недоглядами.

Я вже казала вам про свого батька. Він народився 1905-го, тож тієї пори, про яку ми говоримо, йому було під сімдесят, і розум покинув його. Він забув, хто він, забув ті зародки англійської мови, яких навчився, коли приїхав до Південної Африки. З медсестрами він розмовляв інколи німецькою, інколи мадярською, тож вони не розуміли ані слова. Він був переконаний, що він у концтаборі на Мадагаскарі. Нацисти захопили Мадагаскар, думав він, і перетворили його в Strafkolonie[48] для євреїв. Не завжди він пам’ятав, і хто я. Під час одного з моїх візитів він сприйняв мене за свою сестру Труді, мою тітку, якої я ніколи не бачила, але яка була трохи схожа на мене. Хотів, щоб я пішла до коменданта в’язниці й попросила за нього. «Ich bin der Erstgeborene», «Я первонароджений», — усякчас приказував він. Якщо der Erstgeborene не дозволять працювати (за фахом мій батько був ювелір і огранював діаманти), то як виживе його родина?

Ось чому я тут. Ось чому я терапевт. Через те, що я бачила в санаторії. Щоб урятувати людей від такого ставлення, якого зазнає там мій батько.

Гроші, за які мого батька тримали в санаторії, давав мій брат, його син. Брат побожно провідував батька щотижня, дарма що той упізнавав його лиш інколи. Для душі це має значення, мій брат узяв на себе тягар догляду. Для душі це має значення, а я покинула батька. А я ж була його улюбленою дитиною, я, його кохана Джулія, така гарненька, тямуща, ніжна.

Знаєте, на що я сподіваюся, незважаючи на це все? Сподіваюся, що в потойбічному житті ми матимемо шанс, кожен із нас, попросити прощення в людей, яких ми кривдили. Повірте, мені доведеться просити прощення в дуже багатьох.

Досить про батьків. Дозвольте мені повернутися до моєї розповіді про Джулію та її адюльтер, розповіді, задля якої ви їхали так далеко.

Одного дня мій чоловік заявив, що полетить до Гонконгу для переговорів із заокеанськими партнерами його фірми.

— Як довго тебе не буде? — запитала я.

— Тиждень, — відповів він. — Може, на день-два довше, якщо переговори пройдуть добре.

Потім я вже й не думала про те, як раптом незадовго до від’їзду мені зателефонувала дружина одного з його колег: чи беру я вечірню сукню для поїздки до Гонконгу? Тільки Марк летить до Гонконгу, відповіла я, я не їду з ним. Ох, зітхнула вона, а я думала, що всіх дружин запросили.

Коли Марк прийшов додому, я заговорила про це.

— Щойно телефонувала Джун, — заявила я, — і сказала, що летить з Алістером до Гонконгу. Й додала, що запросили всіх дружин.

— Дружин запросили, але фірма за них не платить, — відповів Марк. — Невже ти справді хочеш їхати аж до Гонконгу і сидіти в готелі з купкою дружин співробітників фірми й базікати про погоду? Гонконг цієї пори року — наче душна парна. А що ти робитимеш із Кріссі? Невже і її хочеш узяти?

— Я анітрохи не хочу їхати до Гонконгу й сидіти там у готелі з верескливою дитиною, — відповіла я. — Я просто хочу знати, що до чого. Щоб я не почувалася приниженою, коли дзвонять твої друзі.

— Що ж, тепер ти знаєш, що до чого.

Він помилявся. Я не знала. Але могла б припускати. Зокрема могла припустити, що до Гонконгу їде і його подруга з Дурбана. Відтоді я з Марком була холодна, мов крижина. «Треба поставити хрест, падлюко, на будь-яких твоїх уявленнях, ніби твої позашлюбні походеньки збуджують мене!» Отак я тоді думала про себе.

— Невже це все через Гонконг? — запитав він мене, коли до нього нарешті почало доходити. — Якщо хочеш летіти до Гонконгу, ради Бога, лише скажи слово замість тинятися будинком, наче тигр із розладом шлунку.

— І яким має бути те слово? «Будь ласка»? Ні, я нізащо не поїду з тобою до Гонконгу. Я тільки нудитимусь, як ти кажеш, сидячи і плещучи язиками з дружинами, тим часом як чоловіки десь зібралися й вирішують майбутнє світу. Я буду щасливіша тут, удома, доглядаючи нашу дитину.

Отака була ситуація між нами, коли Марк полетів до Гонконгу.


Стривайте, я заплутався. Про який час ми говоримо? Коли відбулася та поїздка до Гонконгу?


— Мабуть, десь 1973 року, на початку того року, точної дати я назвати не можу.


Тож ви і Джон Кутзее бачились


— Ні. Ми не бачились. Ви запитали на початку, як я зустрілася з Джоном, і я розповіла вам. То був початок розповіді. А тепер ми підходимо до кінця розповіді, а саме: до того, як наші стосунки тяглися далі, а потім зійшли нанівець.

А де ж головна частина розповіді, запитаєте ви. Немає головної частини. Я не можу розповісти про головну частину, бо її немає. Це розповідь без головної частини.

Та повернімося до Марка, до того доленосного дня, коли він полетів до Гонконгу. Тільки-но він пішов, я скочила в машину, поїхала на Токай-роуд і запхала під двері записку: «Якщо хочеш, зайди сьогодні пополудні, десь о другій».

Коли наближалася друга година, я відчула, як у мені піднімається жар. Дитина відчула теж. Вона була неспокійна, плакала, чіплялася за мене, не хотіла спати. Жар, але якого типу, запитувала я себе. Жар безумства? Жар люті?

Я чекала, але Джон не прийшов ані о другій, ані о третій. Він прийшов о пів на шосту, на той час я вже заснула на дивані разом із Кріссі, гарячою і липкою, на моєму плечі. Дзвінок у двері розбудив мене, відчинивши, я ще похитувалась, у голові мені паморочилось.

— Вибач, я не міг прийти раніше, — мовив він. — Пополудні в мене уроки.

Звичайно, було надто пізно. Кріссі прокинулась і ревнувала по-своєму.

Згодом Джон повернувся, ми домовились і провели разом цілу ніч. Фактично, поки Марк сидів у Гонконгу, Джон щоночі був у моєму ліжку, йдучи рано-вранці, щоб не зіткнутися зі служницею. Втрачений сон я надолужувала собі дрімотою пополудні, а як надолужував Джон, я й гадки не маю. Можливо, його ученицям, отим португалкам, — ви ж знаєте про них, про ці уламки колишньої Португальської імперії? Ні? Нагадайте потім, щоб я розповіла вам, — можливо, його дівчатам довелося страждати за його нічну гульню.

Розпал моїх стосунків з Марком привів мене до нової концепції сексу: як змагання, як своєрідної боротьби, в якій ви докладаєте всіх зусиль, щоб скорити опонента своїй еротичній волі. Попри всі свої вади, Марк був більш ніж компетентним сексуальним борцем, хоча не таким витонченим, як я, і не таким несхитним. Натомість мій вердикт про Джона, — і тут нарешті, нарешті, надходить мить, якої ви чекали, містере Біографе, — мій вердикт про Джона Кутзее після семи ночей випробувань полягав у тому, що він не належав до моєї ліги, був не такий, як я тоді.

Джон мав те, що я назвала б сексуальним режимом, у який він переходив, роздягнувшись. У сексуальному режимі він міг виконувати чоловічу роль напрочуд адекватно, — адекватно, компетентно, — але, як на мій смак, надто знеособлено. Я ніколи не мала відчуття, що він зі мною, зі мною в усій моїй реальності. Радше складалося враження, ніби він кохається з якимсь моїм еротичним образом у своїй голові, можливо, навіть з якимсь образом Жінки з великої літери.

Тієї пори я була просто розчарована. Тепер я б пішла далі. Тепер я думаю, що актам його кохання був притаманний певний аутизм. Я пропоную це твердження не як критику, а як діагноз, якщо він цікавить вас. Аутичний тип трактує інших людей, як автомати, загадкові автомати. Взамін він сподівається, що і його трактуватимуть як загадковий автомат. Тож, якщо ви аутист, закоханість переходить у перетворення іншого в незбагненний об’єкт вашого бажання, і навпаки, буття коханим переходить у прагнення, щоб до тебе ставились, як до незбагненого об’єкта бажання, яке належить іншому. Два незбагненні автомати мають незбагненні стосунки з тілами одне одного — ось як я почувалася в ліжку з Джоном. Відбувалися два окремі процеси — його і мій. Яким був його процес, я не можу сказати, він був непрозорий для мене. Але підсумуймо: сексу з ним бракувало всякого запалу.

У своїй практиці я небагато знала пацієнтів, яких класифікувала як клінічно аутичних. Проте, оцінюючи їхнє сексуальне життя, я припускаю, що мастурбацію вони вважають за більш задовільну, ніж справжній секс.

Як я, здається, вже казала вам, Джон був тільки третім чоловіком, якого я знала. Три чоловіки, і я, сексуально обізнана, лишила їх усіх позаду. Сумна історія. Після цих трьох я втратила інтерес до білих південноафриканців, до білих південноафриканських чоловіків, їм була властива одна спільна риса, що її, як я з’ясувала, важко охарактеризувати, проте вона пов’язана з тим невловним блиманням, яке я помічала в очах Маркових колег, коли вони говорили про майбутнє країни, неначе всі вони були учасниками змови і мали створити якесь штучне, ілюзорне майбутнє там, де доти не видавалося можливим ніяке майбутнє. Здавалося, немов на мить відкривається затвор фотоапарата і розкриває всю фальш їхнього єства.

Звичайно, я теж була південноафриканкою, такою білою, якою тільки можна бути. Я народилася серед білих, виросла серед них, жила серед них. Але я мала друге «я», до якого могла повернутися: Джулії Кіш, або, навіть краще, Кіш Джулії з Сомбатхея. Поки я не покинула Джулію Кіш, поки Джулія Кіш не покинула мене, я могла бачити те, до чого решта білих були сліпі.

Наприклад, білі південноафриканці в ті дні любили думати про себе як про євреїв Африки, або принаймні ізраїльтян Африки: як про хитрих, безпринципних, витривалих і обачливих, що їх ненавидять і заздрять їм племена, над якими вони панують. Це все брехня. Нісенітниці. Треба бути євреєм, щоб знати єврея, так само як треба бути жінкою, щоб знати чоловіка. Ті люди були не суворі й навіть не хитрі, або недосить хитрі. І, безперечно, не були євреями. Насправді вони були немовлятами в лісі. Ось як я тепер думаю про них: величезна родина немовлят, про яких дбають раби.

Джон сіпався уві сні, і то так, що я не могла заснути. Коли я вже не мала сили терпіти довше, я струшувала його. «Тобі приснився поганий сон», — казала я. «Мені ніколи нічого не сниться», — бурмотів він у відповідь і одразу знову засинав. Невдовзі він знову сіпався і штовхався. Дійшло до того, що я почала тужити за Марком у своєму ліжку. Принаймні Марк спав, мов колода.

Досить про це. Ви вже маєте уявлення про картину. Не чуттєва ідилія. Далеко до неї. Що ще? Що ще ви хочете знати?


Дозвольте запитати таке. Ви єврейка, а Джон — ні. Чи у вас були якісь тертя з цього приводу?


— Тертя? З якої речі тут мали бути тертя? Тертя з чийого боку? Зрештою, я не планувала одружитися з Джоном. Ні, ми з Джоном напрочуд добре порозумілися в цьому аспекті. Він не дуже любив північні народи, надто англійців. Англійці душили його, казав він, своїми добрими манерами, своєю добре вихованою стриманістю. Він віддавав перевагу людям, готовим віддати себе, і тоді інколи набирався сміливості, щоб віддати взамін і якусь свою частку.

Ще є якісь запитання, перше ніж я закінчу?


Ні.


— Одного ранку (я заскакую вперед, я б хотіла вже позбутися цього клопоту) Джон постав у вхідних дверях.

— Я не лишуся, — мовив він, — але подумав, що тобі може сподобатись оце.

Він простяг мені книжку. На обкладинці стояло: «Дж. М. Кутзее. Країна присмерку». Я була цілковито приголомшена.

— Це ти написав? — запитала я. Я знала, що він пише, але тоді багато людей писало; я навіть не здогадувалася, що в нього це річ серйозна.

— Це тобі. Сигнальний примірник. Я отримав сьогодні поштою два сигнальні примірники.

Я перегорнула сторінки. Хтось нарікав на свою дружину, хтось подорожував на возі з волами.

— Що це? — запитала я. — Це все вигадка?

— Начебто.

Начебто.

— Дякую, — проказала я. — Я вже чекаю миті, коли почну читати. То завдяки їй ти заробиш багато грошей? Зможеш покинути вчителювання?

Йому ці слова видалися дуже смішними. Через книжку він був у веселому настрої. Я не часто бачила цю його сторону.

— Я й не знала, що твій батько був історик, — сказала я наступного разу, коли ми зустрілися. Я мала на увазі передмову до його книжки, в якій автор, творець, отой чоловік переді мною, стверджував, що його батько, сухенький старий, який їздив щодня до міста на свою бухгалтерську роботу, був ще й істориком, вчащав до архівів і оприлюднював давні документи.

— Це ти про передмову? — запитав він. — Ох, то все вигадки.

— А як твій батько ставиться до того, — сказала я, — що ти написав про нього неправду, зробив його персонажем книжки?

Джон збентежився. Як я з’ясувала згодом, він не хотів зізнаватися, що його батько ще не бачив «Країни присмерку».

— А Якобус Кутзее? — розпитувала я далі. — Невже ти вигадав і свого шановного предка Якобуса Кутзее?

— Ні, був реальний Якобус Кутзее, — заперечив він. — Принаймні існує реальний, писаний чорнилом на папері документ, у якому стверджено, що це запис усного свідчення чоловіка, який назвався Якобусом Кутзее. Під цим документом стоїть хрестик, і писар стверджує, що його поставлено рукою того самого Кутзее, хрестик, бо він був неписьменний. Тож у такому розумінні я не вигадав його.

— Як на неписьменного, твій Якобус вражає мене своєю літературною обізнаністю. Наприклад, я бачу, він цитує Ніцше.

— Що ж, жителі прикордонь у XVIII столітті були дивовижними людьми. Ніколи не знаєш, чого від них далі сподіватися.

Я не можу стверджувати, що «Країна присмерку» подобається мені. Я знаю, мої слова звучатимуть старомодно, але я люблю, щоб мої книжки мали героїв і героїнь, персонажів, якими можна захоплюватися. Я ніколи не писала оповідань, ніколи не мала амбіцій у цій сфері, але, гадаю, набагато легше створювати лихих персонажів — гідних не довіри, а зневаги, — ніж добрих. Отака моя думка, хоч чого вона варта.


Чи ви казали це коли-небудь Кутзее?


— Невже я казала, ніби думала, що він буде легким варіантом? Ні, я просто здивувалася, що цей мій періодичний коханець, чорнороб-аматор і вчитель із кількома уроками на тиждень, мав силу написати справжню книжку, ба більше, знайти видавця для неї, дарма що тільки в Йоганнесбургу. Я дивувалася, раділа за нього й навіть трохи пишалася. Відображена слава. В студентські роки я водилася з багатьма майбутніми письменниками, але жоден з них насправді не опублікував книжки.


Я ще ніколи не запитував: що ви вивчали? Психологію?


— Ні, аж ніяк. Я вивчала німецьку літературу. Готуючись до життя хатньої господині й матері, я читала Новаліса й Ґотфріда Бенна. Я отримала диплом з літератури, а потім, протягом двох десятиліть, поки Кристина виросла й покинула дім, я — як тут краще сказати? — перебувала в стані інтелектуальної дрімоти. А потім знову пішла в університет. Уже в Монреалі. Я почала з нуля, з основ знань, далі вивчала медицину, а потім училася на терапевта. Довга дорога.


А чи були б, на вашу думку, ваші стосунки з Кутзее іншими, якби ви вивчали психологію, а не літературу?


— Яке цікаве питання! Відповідь — ні. Якби в 1960-х роках у Південній Африці я вивчала психологію, то занурилася б у неврологічні процеси пацюків і восьминогів, а Джон не був ані пацюком, ані восьминогом.


А якою він був твариною?


— Яке дивне питання ви ставите! Не був він ніякою твариною, і то з дуже конкретної причини: його психічні здібності, а надто здатність будувати образи були надміру розвинені, і то коштом його тваринного «я». Він був Homo sapiens, чи навіть Homo sapiens sapiens.

Це міркування знову повертає мене до «Країни присмерку». Я не стверджую, що як художньому твору цій книжці бракує пристрасті, а кажу, що пристрасть, яка стоїть за нею, невідома. Я читала її як книжку про жорстокість, як висвітлення жорстокості, пов’язаної з різними формами завоювання. Але яке справжнє джерело тієї жорстокості? Її осередок, як тепер видається мені, перебуває в самому авторі. Найкраща інтерпретація, яку я можу дати цій книжці, полягає в тому, що праця над нею була проектом призначеної самому собі терапії. А це вже проливає певне світло на наш час разом, на наш спільний із ним час.


Я не певен, що розумію вас. Ви можете сказати щось більше?


— Чого не розумієте?


Ви стверджуєте, що він застосовував свою жорстокість до вас?


— Ні, аж ніяк. Він завжди ставився до мене зі щонайбільшою лагідністю. Його можна було б назвати лагідним чоловіком, уся його суть — лагідність. У цьому почасти й полягала його проблема. Його життєвий проект мав бути лагідним. Дозвольте мені почати спочатку. Ви повинні пам’ятати, як багато вбивств у «Країні присмерку», вбивств не тільки людей, а й тварин. Що ж, приблизно тієї пори, коли з’явилася книжка, Джон заявив мені, що стає вегетаріанцем. Я не знаю, як довго він дотримувався його, але я тлумачила перехід до вегетаріанства як елемент широкого проекту самореформації. Він вирішив заблокувати імпульси жорстокості та насильства в кожній сфері свого життя, — зокрема, можна було б сказати, і в своєму любовному житті, — і спрямувати їх у творчість, що внаслідок цього мала стати своєрідним нескінченним катарсисом.


Як багато з цього ви бачили ще тієї пори і як багато завдячуєте своїм пізнішим оцінкам як терапевта?


— Я бачила це все, воно було на поверхні, не треба було копати, але тієї пори я ще не могла сформулювати. Крім того, я мала любовний зв’язок із чоловіком. Годі бути надто аналітичним під час любовного зв’язку.


Любовний зв’язок. Ви ще не вживали цього вислову.


— Тоді дозвольте мені поправити себе. Еротична пов’язаність. Я була молода й зосереджена на собі, і тому мені було б важко любити, щиро любити когось такого радикально неповного, як Джон. Отже, я була посеред еротичної пов’язаності з двома чоловіками, в одного з них я зробила великі інвестиції — вийшла за нього заміж, він був батьком моєї дитини, — а в другого взагалі нічого не вкладала.

Та обставина, що я не робила великих інвестицій у Джона, великою мірою пов’язана, як я тепер думаю, з проектом перетворення його, як я вже казала вам, у лагідну людину, людину, яка не кривдить ані німих тварин, ані навіть жінки. Тепер я думаю, що мені треба було говорити з ним ясніше. «Якщо з якоїсь причини ти стримуєшся, — мала б я сказати йому, — то не стримуйся, в цьому немає потреби». Якби я сказала йому ці слова, якби він щиро повірив їм, якби дозволив собі бути трохи поривнішим, трохи владнішим, не таким глибокодумним, тоді він справді міг би вирвати мене з шлюбу, що вже тоді був поганим для мене, а згодом став тільки гіршим. Він справді міг би врятувати мене, або врятувати для мене найкращі роки мого життя, які, як виявилось, були змарновані.


[Тиша.]


— Я втратила нитку. Про що ми говорили?


— «Країну присмерку».


— Так, «Країну присмерку». Скажу одну засторогу. Цю книжку він насправді написав ще до того, як зустрів мене. Перевірте хронологію. Не піддавайтеся спокусі читати її так, немов вона про нас обох.


Я й у гадці такого не мав.


— Пригадую, як після «Країни присмерку» я запитала Джона, над яким новим проектом він працює. Відповідь була туманна. «Я завжди працюю над тим або тим, — сказав він. — Якби я піддався спокусі не працювати, що я робив би з собою? Задля чого я б жив? Довелося б застрелитись».

Це здивувало мене — я маю на увазі його потребу писати. Я майже нічого не знала про його звички, про те, як він проводить свій час, але він ніколи не справляв на мене враження людини, одержимої працею.

— Ти це серйозно? — запитала я.

— Якщо я не пишу, в мене починається депресія, — відповів він.

— Тоді навіщо ти безкінечно ремонтуєш будинок? — запитала я. — Ти б міг найняти когось іншого для ремонту і присвятити заощаджений час письму.

— Ти не розумієш, — мовив він. — Навіть якби я мав гроші найняти будівельника, а я їх не маю, я б однаково відчував потребу х годин у день копати в садку, пересувати каміння або мішати бетон. — І почав ще одну зі своїх промов про потребу повалити табу на фізичну працю.

Я запитувала себе, чи не збирається він часом критикувати й мене: адже оплачувана праця служниці-негритянки звільняла мене, щоб мати, наприклад, час на втіхи з іншими чоловіками. Але я не зосереджувалася на цьому.

— Слухай, — сказала я йому, — ти безперечно не розумієш економіки. Перший принцип економіки полягає в тому, що якби ми всі вперто сукали свою нитку й доїли своїх корів замість наймати інших людей, щоб вони робили це для нас, ми б назавжди застрягли в кам’яному віці. Ось чому ми винайшли економіку, засновану на обміні, яка своєю чергою уможливила наш довгий шлях матеріального прогресу. Ти платиш комусь іншому, щоб укладати бетон, натомість маєш час писати книжку, яка виправдає твоє дозвілля й забезпечить тобі засоби прожиття. Це може навіть надати значення життю робітника, що укладає бетон для тебе. Отак ми всі й процвітаємо.

— Ти справді так думаєш? — запитав він. — Що книжки надають значення нашому життю?

— Так, — кивнула я. — Книжка має бути сокирою, щоб рубати кригу замерзлого моря в нашій душі. Чим іще вона має бути?

— Жестом заперечення перед лицем часу. Заявкою на безсмертя.

— Ніхто не має безсмертя. І книжки не безсмертні. Всю земну кулю, на якій ми стоїмо, має поглинути Сонце і спалити дощенту. Після цього вибухне сам Усесвіт і зникне в чорній дірі. Ніщо не виживе, ані я, ані ти, ані, безперечно, цікаві лише для вузького кола людей книжки про уявних жителів прикордонь у Південній Африці XVIII століття.

— Я не маю на увазі безсмертя як існування за межами часу. Я маю на увазі життя після фізичної смерті індивіда.

— Ти хочеш, щоб люди читали тебе після твоєї смерті?

— Я маю певну втіху, коли чіпляюся за таку перспективу.

— Навіть якщо тебе там не буде, щоб побачити?

— Навіть якщо мене там не буде, щоб побачити.

— Але чому люди майбутнього повинні завдавати собі клопоту читати книжку, яку ти написав, якщо вона не промовляє до них, якщо не допомагає їм надати сенс своєму життю?

— Можливо, їм і далі подобатиметься читати книжки, які добре написані.

— Дурниці. Це однаково, що казати: якщо я сконструюю досить добрий радіоприймач із програвачем, люди користуватимуться ним і в XXI столітті. Не будуть. Бо такі апарати, хоч як добре зроблені, на той час застаріють. Вони не промовлятимуть до людей XXI століття.

— Можливо, в XXI столітті декому ще буде цікаво почути, як звучали радіопрогравачі кінця XX століття.

— Колекціонерам, любителям. Невже ти збираєшся провести отак своє життя: сидіти за столом і виготовляти предмет, що може, а то й ні, зберегтись як цікавий раритет?

Він стенув плечима:

— Ти маєш якусь кращу ідею?


— Ви думаєте, ніби я хизуюсь. Я ж бачу. Думаєте, вигадую діалог, щоб довести, яка я розумна. Але саме такими інколи й були розмови між мною і Джоном. Вони були цікаві. Я насолоджувалась ними, і згодом мені бракувало їх, коли я перестала бачитися з ним. Насправді, мабуть, саме наших розмов мені й бракувало найбільше. Він був єдиним чоловіком, якого я знала, хто дозволяв мені перемогти себе в чесній суперечці, хто не шаленів, не напускав туману й не тікав, коли бачив, що програє. І я завжди брала гору над ним, або майже завжди.

Причина проста. Не те що він не вмів сперечатися — він жив відповідно до принципів, а я завжди була прагматиком. Прагматизм перемагає принципи — отак воно діється у світі. Світ рухається, земля змінюється під ногами, і принципи завжди на крок позаду. Принципи — матеріал для комедії. Комедія — це результат зіткнення принципів із реальністю. Я знаю, про Джона Кутзее казали, ніби він похмурий, а насправді він був досить кумедний. Комедійна постать. Із похмурої комедії. І про це він по-своєму туманно знав, навіть погоджувався з цим. Ось чому я й досі згадую його з любов’ю. Якщо хочете знати.


[Тиша.]


Я завжди вміла добре сперечатися. В школі я геть усіх доводила до нервів, навіть учителів. «Язик, мов бритва, — наполовину з докором усякчас казала моя мати. — Дівчина не повинна отак сперечатися, дівчина повинна навчитися бути лагіднішою». А інколи казала: «Така дівчина, як ти, повинна бути юристом». Мати пишалася мною, моїм духом, моїм гострим язиком. Вона належала до покоління, коли доньку ще видавали заміж у батьківському домі, звідки вона прямо переходила в дім чоловіка або свекра.

Хай там як, Джон запитав тоді:

— А ти маєш кращу ідею, на що можна використати своє життя, якщо не писати книжок?

— Не маю. Зате маю ідею, яка може струснути тебе й допоможе спрямувати твоє життя.

— Яку?

— Знайди собі добру жінку й одружися з нею.

Він якось дивно глянув на мене й запитав:

— Ти робиш мені пропозицію?

— Ні, — засміялася я, — я вже заміжня, дякую. Знайди жінку, яка краще тобі підходить, жінку, яка витягне тебе з твоєї шкаралущі.


«Я вже заміжня, отже, шлюб із тобою становив би бігамію», — ось якою була невисловлена частина фрази. Але що, як замислитись, було хибного в бігамії, крім того, що вона суперечила закону? Що обертало бігамію в злочин, тоді як адюльтер був лише гріхом або розвагою? Я вже була в стані адюльтеру — чом не можна бути і в стані бігамії? Адже, зрештою, то була Африка. Якщо жодного африканського чоловіка не збиралися тягти в суд за те, що він має дві дружини, чому мені слід забороняти мати двох чоловіків: публічного і приватного?

— Це, звичайно, аж ніяк не пропозиція, — повторила я, — але, суто гіпотетично, якби я була вільна, ти б одружився зі мною?

То було лише запитання, пусте запитання. Проте, не мовлячи й слова, він обняв мене і стиснув так сильно, що я не могла дихати. Як пригадую, то була його перша дія, що, здавалося, йде від самого серця. Безперечно, я вже бачила, як на нього діє тваринне бажання, — таж не збавляли ми в ліжку час розмовами про Аристотеля, — але ніколи раніше я не бачила його в полоні почуття. «Невже, — з подивом запитала я себе, — ця холодна риба має, зрештою, почуття?»

— Що сталося? — запитала я, вивільнившись із його обіймів. — Ти хочеш щось сказати мені?

Він мовчав. Може, він плакав? Я запалила лампу коло ліжка й пильно придивилася до нього. Сліз не було, але на обличчі застигла німа скорбота.

— Якщо ти не можеш сказати, що сталося, — сказала я, — тоді я не можу допомогти тобі.

Згодом, коли він опанував себе, ми разом намагалися прояснити ситуацію.

— Для порядної жінки, — переконувала я, — ти був би першорядним чоловіком. Відповідальний. Роботящий. Розумний. Справді чудова здобич. Добрий і в ліжку, — а втім, ці слова були не дуже щирі. — Ніжний, — додала я, подумавши, хоч і це було неправдою.

— А на додачу ще й митець, — докинув він. — Ти забула згадати про це.

— А на додачу й митець. Словесний митець.


[Тиша.]


Ну?


Оце й усе. Важкий епізод між нами обома, який ми успішно обговорили. Мій перший здогад, що він мав до мене глибші почуття.


Глибші за що?


— Глибші за почуття, що їх може мати будь-який чоловік до привабливої дружини свого сусіди. Або до його вола чи віслюка.


То ви кажете, він кохав вас?


— Кохав… Кохав мене чи своє уявлення про мене? Не знаю. Знаю тільки те, що він мав причини бути вдячним мені. Я зробила все легким для нього. Є чоловіки, яким важко залицятися до жінки. Вони бояться виставити своє бажання, наразитися на відсіч. За цим страхом часто криється якась історія з дитинства. Я ніколи не змушувала Джона розкриватися. Я залицялася до нього. Я спокушала. Я визначала умови зв’язку. Навіть я вирішила, коли слід припинити його. Тож ви запитали, чи він кохав мене, і я відповідаю: він відчував удячність.


[Тиша.]


Згодом я часто запитувала себе, що сталося б, якби замість відтрутити його я відповіла на хвилю його почуттів своїми почуттями? Якби я мала сміливість розлучитися з Марком ще тоді, а не чекала тринадцять або чотирнадцять років, і поєдналася з Джоном? Чи краще б я тоді скористалася своїм життям? Можливо. А можливо, ні. Але тоді б із вами розмовляла не колишня коханка. Я була б згорьована вдова.

Проблемою була Кріссі, ця ложка дьогтю в бочці меду. Кріссі дуже любила батька, і мені було дедалі важче давати їй раду. Вона вже не була немовлям, — їй скоро мало виповнитись два роки, — і, хоча розмовляти вчилася дуже поволі, я вже навіть занепокоїлась (як виявилось, даремно, згодом вона надолужила, і її мов прорвало), вона щодня ставала дедалі проворніша, — проворніша і безстрашніша. Вона навчилася вилізати з ліжечка, тож довелося найняти столяра, і він зробив дверцята вгорі на сходах, щоб Кріссі раптом не впала вниз.

Пригадую, як однієї ночі Кріссі без попередження з’явилася коло ліжка з мого боку, протираючи очі, пхинькаючи, розгублена. Я досить володіла собою, щоб миттю схопити доньку й прожогом занести назад до її кімнати, перше ніж вона помітить, що не татусик лежить у ліжку поруч зі мною. Але чи пощастило б мені отак удруге?

Я не знала до ладу, який прихований вплив може справити на дитину моє подвійне життя. З одного боку, казала я собі, що, поки я фізично задоволена і в мирі з собою, сприятливий вплив повинен через мене поширитись і на доньку. Якщо ця думка вражає вас як егоїстична, дозвольте вам нагадати, що тієї пори, в 1970-х роках, прогресивні, bien-pensant, спрямовані на добро, погляди полягали в тому, що секс — це сила, яка служить добру, і то секс у будь-якій подобі, з будь-яким партнером. З другого боку, було зрозуміло, що Кріссі дивує чергування в домі татуся і дядька Джона. Що сталося б, якби вона заговорила? Що, якби вона переплутала їх обох і назвала батька дядьком Джоном? Біда була б велика.

Я завжди була схильна вважати погляди Зіґмунда Фройда за пусту балаканину, починаючи з Едипового комплексу і йдучи аж до його відмови бачити, що над дітьми звичайно чинять сексуальну наругу, і то навіть у домах його належної до середнього класу клієнтури. Але я все-таки згодна, що діти, починаючи від дуже раннього віку, витрачають дуже багато часу на спроби з’ясувати своє місце в родині. У випадку Кріссі родина для неї доти була простою і зрозумілою: вона, сонце в центрі всесвіту, плюс матуся й татусь, супровідні планети. Мені довелося докласти певних зусиль, щоб пояснити їй, що Марія, яка приходить уранці на восьму годину і йде опівдні, не становить частину родинного гурту. «Марія повинна йти додому, — казала я їй перед Марією. — Скажи Марії «бай-бай». Марія має свою маленьку дівчинку, яку треба доглядати й годувати». (Задля спрощення я говорила про дитину Марії в однині. Адже я добре знала, що Марія має годувати і вдягати сімох дітей, п’ятеро своїх і двох, що перейшли від сестри, померлої від сухот.)

Щодо ширшої родини Кріссі, то її бабуся з мого боку померла задовго до того, як вона народилася, а дідуся, як вже казала, запроторили до санаторію. Маркові батьки жили в сільській Східній Капській провінції у фермерському будинку, обгородженому двометровою дротяною огорожею, по якій пробігав електричний струм. Вони ніколи не ночували за межами дому, боячись, що ферму пограбують і відженуть худобу, тож із не меншим успіхом могли б жити й у в’язниці. Маркова старша сестра жила за тисячі миль у Сіетлі, а мій рідний брат ніколи не їздив до Кейптауна. Отже, Кріссі мала якомога простіший варіант родини. Єдиним ускладненням був дядько, що закрадався опівночі через тильні двері й ліз до матусі в ліжко. Як той дядько вписувався в загальну картину? Він був членом родини, а чи навпаки, хробаком, що точив серце родини?

А Марія — я ніколи не була впевнена, як багато вона знає. Праця мігрантів у ті дні була нормою в Південній Африці, тож Марія, напевне, була дуже добре знайома з ситуацією, коли чоловік прощається з дружиною та дітьми і їде до великого міста шукати роботу. Але чи схвалювала Марія дружин, які собі бавились, як не було поряд чоловіка, — це вже інше питання. Хоча Марія насправді ніколи не бачила мого нічного відвідувача, її навряд чи можна було одурити. Такі відвідувачі лишають після себе забагато слідів.

Але що це? Невже справді вже шоста година? Я й не здогадувалася, що вже так пізно. Слід зупинитися. Ви можете прийти завтра?


Боюся, завтра я вже мушу їхати додому. Я лечу звідси до Торонто, від Торонто — до Лондона. Я б начхав на це, якби


— Гаразд, тоді поквапмося. Тут небагато й лишилося. Я швиденько.

Однієї ночі Джон прийшов у незвичайно збудженому стані. Він приніс із собою маленький касетний магнітофон і ввімкнув його, грали струнний квінтет Шуберта. Я б аж ніяк не назвала його сексуальною музикою, та й не надто була в настрої слухати, але Джон хотів кохатися, зокрема — даруйте за відвертість — хотів, щоб ми узгоджували свої рухи з музикою, дотримувались повільного темпу.

Що ж, ті повільні рухи, може, й були дуже гарні, але анітрохи не збуджували мене. Крім того, я не могла прогнати з-перед очей картинку зверху на касеті: Франц Шуберт скидався не на бога музики, а на заклопотаного віденського клерка з нежиттю.

Не знаю, чи пам’ятаєте ви цю повільну мелодію, але там є довга партія скрипки з альтом, що пульсує нижче, і я відчувала, що Джон намагається дотримуватися тих пульсацій. Увесь цей захід дивував мене як силуваний і сміховинний. Тим або тим чином моя відчуженість передалася Джонові. «Звільни свій дух! — просичав він. — Відчувай через музику!»

Що ж, ніщо так не дратує, як указівки, що ти повинен відчувати. Я відвернулася від Джона, і його невеличкий еротичний експеримент одразу зазнав краху.

Згодом він намагався мені пояснити. Сказав, що хотів продемонструвати щось з історії почуттів. Почуття мають свої природничі історії. Вони зароджуються на певному етапі, квітнуть якийсь час або ж хиріють, а потім умирають або гаснуть. Більшість почуттів, які квітнули за доби Шуберта, тепер уже мертві. Єдиний доступний нам спосіб відчути їх — через музику тих часів. Адже музика — це слід, запис почуттів.

— Гаразд, — мовила я, — але навіщо нам злягатися, коли ми слухаємо музику?

— Бо повільна мелодія квінтету якраз і відображує злягання, — пояснив він. — Якби, замість чинити опір, ти дала музиці плисти собі в душу й надихати тебе, ти б відчула проблиски чогось незвичайного: почуттів людей, які кохалися в постнаполеонівській Австрії.

— Почуттів постнаполеонівського чоловіка чи постнаполеонівської жінки? — запитала я. — Пана Шуберта чи пані Шуберт?

Мої слова по-справжньому дратували його. Він не любив, коли глузують із його улюблених теорій.

— У музиці не йдеться про злягання, — казала я далі. — Саме тут ти загубив сюжет. У музиці йдеться про прелюдію, про залицяння. Ти співаєш дівчині перед тим, як вона пустить тебе до свого ліжка, а не тоді, коли ти в ліжку з нею. Ти співаєш, щоб прихилити її, завоювати її серце. Якщо тобі не ведеться зі мною в ліжку, мабуть, це тому, що ти не здобув мого серця.

Тут мені годилося зупинитись, але я не замовкла й казала далі:

— Помилка, яку зробили ми обоє, полягає в тому, що ми скоротили прелюдію. Я не звинувачую тебе, ця провина не меншою мірою моя, ніж твоя, але це все-таки провина. Секс кращий, коли йому передує добре, тривале залицяння. Він тоді емоційно задовільніший. І еротично задовільніший. Якщо ти намагаєшся вдосконалити наше сексуальне життя, ти не досягнеш цього, спонукаючи мене злягатися в такт музиці.

Я сподівалася, що він відбиватиметься, аргументуватиме на користь музичного сексу. Але він не клюнув на приманку. Натомість прибрав понурого, переможеного вигляду й обернувся до мене плечима.

Я знаю, що суперечу тому, що казала раніше, мовляв, він і добрий боєць, і вміє програвати, але цього разу я, здається, справді зачепила його за живе.

Хай там як, отак воно сталося. Я пішла в наступ і вже не могла зупинитися.

— Іди додому й повчись залицятися, — мовила я. — Іди. Іди геть. І забери свого Шуберта. Прийдеш, коли зможеш орудувати краще.

То було жорстоко, але він заслуговував, бо не відбивався.

— Гаразд, я піду, — понуро протяг він. — Однаково мене чекає робота. — І почав одягатися.

«Чекає робота!» Я схопила найближчий предмет, який мені трапився під руку, — маленьку череп’яну тарілочку, коричневу з намальованим жовтим кантом, одну з шести, що їх ми з Марком купили у Свазіленді. Якусь мить я ще бачила комічний аспект ситуації: чорнокоса гологруда коханка виявляє свій бурхливий центральноєвропейський темперамент, вигукуючи образи і жбурляючи посуд. А потім таки кинула тарілочку.

Вона поцілила йому в шию й відскочила на підлогу, не розбившись. Він пригнувся й приголомшено глянув на мене. Я певна, ніхто ніколи ще не кидав у нього тарілку.

— Геть! — крикнула я чи навіть верескнула й махнула рукою, щоб він забирався. Кріссі прокинулась і заплакала.

Дивна річ, потім я анітрохи не шкодувала. Навпаки, була збуджена й пишалася собою. «Від щирого серця! — казала я собі. — Моя перша тарілка!»


[Тиша.]


А що, були інші?


— Інші тарілки? Скільки завгодно.


[Тиша.]


Отже, саме отак і скінчилися ваші стосунки?


— Не зовсім. Був ще епілог. Я розповім вам епілог, і на цьому буде кінець.

Справжній кінець провістив презерватив, зав’язаний зверху презерватив, повний мертвої сперми. Марк виловив його під ліжком. Я була приголомшена. Як я могла недобачити його? Я немов хотіла, щоб його знайшли, хотіла, щоб про мою невірність кричали на всіх перехрестях.

Ми з Марком ніколи не користувалися презервативами, тож не було сенсу брехати.

— Як довго це триває? — запитав він.

— Від грудня, — відповіла я.

— Ах ти, сука, — мовив він, — брудна, брехлива сука! А я вірив тобі!

Він уже збирався вибігти з кімнати, як раптом, немов надумавши, повернувся і… — даруйте, я прикрию вуаллю, те, що трапилося далі, надто соромно переказувати, завелика ганьба. Скажу тільки, що це мене здивувало, вразило, а над усе розлютило.

— Цього, Марку, я тобі ніколи не пробачу, — сказала я, оговтавшись. — Є певна межа, і ти щойно переступив її. Я йду. А ти доглядай Кріссі, тепер твоя черга.

Присягаюсь, коли я вимовила слова «Я йду, а ти доглядай Кріссі», я мала на увазі лише те, що я йду з дому, а він нехай подивиться пополудні за дитиною. Та за п’ять кроків, які я мала ступити до вхідних дверей, мені раптом сяйнула думка, що це справді могла б бути мить визволення, мить, коли я вийду з незадовільного шлюбу і вже ніколи не повернуся. Хмари над моєю головою, хмари в моїй голові розвіялись і зникли. «Не думай, — казала я собі. — Просто роби!» Навіть не зашпортавшись, я обернулась, вибігла нагору, запхнула в сумку якусь білизну і знову побігла вниз.

Марк загородив мені шлях.

— Куди, по-твоєму, ти йдеш? — запитав він. — Ідеш до нього?

— Іди під три чорти! — відповіла я і намагалася пройти, але він схопив мене за руку. — Пусти мене!

Без крику, без гавкоту, одна коротка команда — і на мене неначе зійшли з неба корона й королівські шати. Він мовчки пустив мене. Коли я від’їхала, він і далі стояв, як прибитий, у дверях.

«Як легко! — тішилася я. — Як легко! Чому я не зробила цього раніше?»

Що дивує мене у зв’язку з тією миттю, — яка справді була однією з визначальних митей у моєму житті, — дивувало тоді й дивує аж дотепер, так це наступне. Навіть якщо якась сила в мені, — назвімо її для простоти неусвідомленим, хоча я маю свої застороги з приводу класичного неусвідомленого, — стримала мене й не дала зазирнути під ліжко, — стримала саме на те, щоб прискорити цю шлюбну кризу, — якого біса Марія не прибрала того обвинувального доказу: адже Марія вочевидь не була елементом мого неусвідомленого, її робота полягала в прибиранні, вона мала прибирати і чистити? Невже Марія навмисне недобачила презерватив? Невже вона відсахнулася, побачивши його, і сказала собі: «Це заходить задалеко! Або я захищаю святість шлюбного ложа, або стаю учасницею мерзенної справи!»

Інколи я уявляю собі, як я лечу назад до Південної Африки, нової, демократичної Південної Африки, за якою ми так тужили, і то з єдиною метою знайти Марію, якщо вона ще жива, і отримати відповідь на це дратливе запитання.

Що ж, я, звичайно, не їхала до нього, як казав Марк у нападі ревнивого шаленства, але куди саме я їхала? Адже я не мала друзів у Кейптауні, — друзів, які б не були передусім друзями Марка і тільки потім — моїми.

Був один заклад, який я помітила, коли їздила через Вінберґ: пошарпану стару кам’яницю з написом: «Готель „Кентербері“». Проживання. Повне або часткове харчування. Скидки при проживанні довше тижня та довше місяця». Отже, я вирішила їхати до цього готелю.

Так, сказала жінка за конторкою, якраз є вільна кімната. Я хочу зняти на тиждень чи на довший термін? Спершу на тиждень, відповіла я.

Та кімната — будьте терплячі, це не дрібничка — була на першому поверсі. Вона була простора, з невеличкою ванною і туалетом, маленьким холодильником і вікном до самої підлоги, що виходило на тінисту, заплетену виноградом веранду.

— Чудово, — проказала я, — я беру її.

— А ваш багаж? — запитала жінка.

— Багаж привезуть пізніше, — мовила я, і вона зрозуміла. Я, певне, була не першою дружиною, що втекла і прийшла на поріг готелю «Кентербері». Певне, вони ще й як тішилися появою отих розлючених дружин. Та ще й мали невеличкий виграш від тих, хто платив за тиждень, ночував ніч, а потім, покаявшись, виснажившись, скучивши за домом, покидали готель наступного ранку.

Що ж, я не каялася й вочевидь не тужила за домом. Я була цілком готова зробити цей готель своїм домом, поки тягар турботи про дитину змусить Марка благати миру.

Були ще балачки про безпеку, до яких я навряд чи й дослухалася: ключі від дверей, ключі від брами; плюс правила паркування, правила для відвідувачів, правила для цього, правила для того. В мене не буде відвідувачів, заявила я жінці.

Того вечора я вечеряла в тоскній salle á manger[49], їдальні готелю і вперше побачила своїх сусідів, що, здавалося, зійшли безпорадно зі сторінок Вільяма Тревора і Мюріел Спарк[50]. Але, безперечно, такою самою я видавалася і їм: ще одна збурена втікачка від прикрого шлюбу. Я рано лягла спати і спала добре.

Я гадала, ніби тішитимусь своєю новонабутою свободою. Я поїхала до міста, купила собі дещо, сходила на виставку в Національній галереї, пообідала в шикарному ресторані в районі Ґарденз. Але на другий вечір, сама в своїй кімнаті після абиякої вечері зі в’ялого салату і звареного морського язика під соусом бешамель, мене раптом охопила самотність, ба навіть гірше, ніж самотність: жаль до самої себе. З публічного телефону у вестибюлі я подзвонила Джонові і, бурмочучи (адміністратор підслухала), пояснила йому свою ситуацію.

— Може, хочеш, щоб я приїхав? — запитав він. — Ми могли б піти разом на пізній кіносеанс.

— Авжеж, — погодилась я, — авжеж-авжеж-авжеж!

Наголошую ще раз, і то якомога виразніше: я втекла від чоловіка і дитини не на те, щоб бути з Джоном. Не такий то був зв’язок. Насправді то взагалі навряд чи був зв’язок, радше дружба, позашлюбна дружба з сексуальним компонентом, значення якого, принаймні з мого боку, було більш символічним, ніж реальним. Статеві стосунки з Джоном були моїм способом зберегти самоповагу. Сподіваюся, ви розумієте це.

І все-таки, і все-таки, через кілька хвилин після його прибуття до готелю, ми вже опинилися в ліжку, мало того, наш акт кохання був справді неперевершеним. Наприкінці я навіть сльози пролила.

— Не знаю, чого я плачу, — схлипувала я, — я така щаслива.

— Це тому, що ти не спала минулої ночі, — сказав він, думаючи, ніби мене треба втішити. — Тому, що напереживалася.

Я витріщилася на нього. «Тому, що напереживалася»: він, здається, справді вірив у це. Мені аж дух забило, яким дурним він може бути, яким нечутливим. Проте по-своєму й викривлено він, можливо, мав слушність. Адже мій день свободи був забарвлений спогадом, що ненастанно повертався, спогадом про те принизливе зіткнення з Марком, яке лишило в мене відчуття, що я радше відлупцьована дитина, ніж невірна дружина. Якби не це, я б, напевне, не телефонувала Джонові, а отже, не була б у ліжку з ним. Атож: я була схвильована, чом би й ні? Мій світ перевернувся догори ногами.

Та була ще одна причина моєї збентеженості, і протидіяти їй було ще важче: ганьба, що нас викрили. Адже, по суті, якщо глянути на ситуацію холодним оком, я зі своїм гидким дрібним зв’язком за принципом зуб за зуб у Констанцієберґу була анітрохи не краща від Марка з його брудним зв’язком у Дурбані.

Факт полягав у тому, що я підійшла до певної моральної межі. Ейфорія, що я покинула дім, зникла, моє чуття обурення розвіялося, а привабливість самотнього життя швидко згасала. Але як по-іншому я могла надолужити шкоду, ніж повернувшись до Марка з підібганим хвостом, просячи миру і знову взявшись за свої обов’язки покараної дружини і матері? І серед цього всього оця збентеженість духу, оцей пронизливо солодкий акт кохання! Що намагається сказати мені моє тіло? Що, коли падають оборонні мури, відкриваються шлюзи насолоди? Що подружнє ложе — погане місце для адюльтеру, а готелі — краще? Що відчував Джон, я не мала уявлення, він ніколи не любив розповідати, а про себе я без сумніву знала, що пережиті щойно півгодини стануть незабутньою віхою в моєму еротичному житті. І вони справді стали. Аж досі. Інакше чого б я так довго розповідала про це?


[Тиша.]


Я рада, що розповіла вам про це. Тепер я почуваюся менш винною за ту пригоду з Шубертом.


[Тиша.]


Хай там як, я заснула в Джонових обіймах. Коли я прокинулась, було темно, і я не мала найменшого уявлення, де я. «Кріссі, — подумала я, — я зовсім забула погодувати Кріссі!» Я навіть почала намацувати вимикач — не там, де він був, аж поки пригадала геть усе. Я була сама (від Джона — ані сліду), була шоста година ранку.

З вестибюля я подзвонила Маркові.

— Привіт, — сказала я якомога нейтральнішим, якомога спокійнішим голосом. — Пробач, що дзвоню так рано, але як там Кріссі?

Ну, а Марк і не збирався миритись.

— Де ти? — запитав він.

— Я телефоную з Вінберґа, — мовила я. — Я перебралася до готелю. Я думала, нам треба трохи відпочити одне від одного, поки все заспокоїться. Як там Кріссі? Які твої плани на тиждень? Ти збираєшся їхати до Дурбана?

— Як я проводжу свій час — не твій клопіт, — відповів він. — Якщо хочеш жити окремо, то й лишайся там.

Навіть по телефону я чула, що він досі лютує. Коли Марк гнівався, він вимовляв слова так виразно і з такою напруженою силою, що я несамохіть здригалася. Спогади про все те, чого я не любила в ньому, знову прилинули до мене.

— Не будь дурнем, Марку, — знову озвалася я, — ти не знаєш, як доглядати дитину.

— Так само й ти, мерзенна суко! — гаркнув він і поклав трубку.

Пізніше того ранку, коли я пішла щось купити, я з’ясувала, що мій банківський рахунок заблоковано.

Я поїхала до Констанцієберґа. Своїм ключем я відсунула защіпку американського замка, але двері були замкнені на два оберти. Я грюкала і грюкала. Ніякої відповіді. Ніяких ознак присутності Марії. Я обійшла дім навколо. Маркової машини немає, вікна зачинені.

Я зателефонувала до офісу.

— Його немає, він у дурбанському офісі, — відповіла дівчина на комутаторі.

— У нього вдома трапилося нещастя, — вигадала я. — Чи могли б ви подзвонити в Дурбан і лишити повідомлення? Попросіть його якомога швидше зателефонувати дружині за наступним номером. Скажіть, що це терміново. — І дала готельний номер.

Я чекала кілька годин. Ніхто не дзвонив.

Де Кріссі? Саме це я хотіла дізнатися передусім. Мені видавалося неймовірним, що Марк міг забрати дитину з собою до Дурбана. Та, якщо не забрав, куди він подів її?

Я зателефонувала безпосередньо в Дурбан. Ні, сказала секретарка, Марк не в Дурбані, цього тижня його не сподіваються. А я не пробувала дзвонити до кейптаунського офісу?

Уже нестямна, я зателефонувала Джонові:

— Мій чоловік забрав дитину і переїхав, розчинився в повітрі. Я не маю грошей. Я не знаю, що діяти. Ти можеш щось підказати?

У вестибюлі стояло подружжя старшого віку, клієнти, і не криючись слухали мене. Але я вже не дбала, знає хтось чи не знає про мою скруту. Я хотіла заплакати, але, гадаю, натомість засміялася.

— Він утік із моєю дитиною — і через що? — казала я далі. — Невже оце, — махнула я рукою в бік усього, що було довкола, тобто в бік готельного інтер’єру, — моя кара? — А далі я справді заплакала.

Джон був за милі від мене, тому він не міг бачити мого жесту, а отже (спало мені на думку згодом), пов’язав, напевне, зі словом «оце» зовсім інше значення. Могло створитися враження, ніби я маю на увазі свій зв’язок з ним, нарікаю на той зв’язок, що не вартий таких переживань.

— Ти хочеш піти в поліцію? — запитав він.

— Не будь смішним, — відказала я. — Таж не можна тікати від чоловіка, а потім повернутись і звинувачувати його у викраденні дитини.

— Може, я прийду й заберу тебе?

У його голосі я чула обережність і могла лише схвалити її. Я б теж була обережна в його ситуації, коли по той бік дроту істерична жінка. Але мені не потрібна була обережність, я хотіла назад свою дитину.

— Ні, — відрубала я, — я не хочу, щоб ти забирав мене.

— Ти принаймні маєш що їсти? — запитав Джон.

— Я не хочу нічого їсти. Досить цієї пустої розмови. Вибач, я не знаю, чого я дзвонила. Прощавай. — І поклала трубку.

Я не хотіла нічого їсти, але була не проти щось випити, наприклад, міцного віскі, щоб потім спати, як мертва, й без сновидінь.

Я тільки-но зайшла до кімнати й накрила голову подушкою, як хтось постукав у високе вікно. То був Джон. Про щось поговорили, не буду переказувати. Одне слово, він забрав мене на Токай-роуд і поклав у своїй кімнаті. Сам він спав на дивані у вітальні. Я сподівалася, що він прийде до мене вночі, але марно.

Мене розбудила приглушена розмова. Сонце вже підбилося височенько. Я почула, як зачинилися вхідні двері. Довга тиша. Я була сама в тому дивному домі.

Ванна була примітивна, туалет не чистий. У повітрі висів неприємний запах чоловічого поту й вогких рушників. Куди пішов Джон, коли він повернеться, я не знала. Я зварила собі каву й почала роздивлятися будинок. Від кімнати до кімнати стелі були такі низькі, що я відчула, як задихаюсь. То була лише фермерська хатина, я розуміла це, але чому її збудували для карликів?

Я зазирнула до кімнати старого Кутзее. Світло не вимкнули, посеред стелі горіла єдина тьмяна лампочка без абажура. Ліжко було незастелене. На столі біля ліжка лежала газета, складена кросвордом доверху. На стіні висіла аматорська картина, акварель — побілений фермерський дім капського голландського стилю, — і обрамлена фотографія жінки з суворим обличчям. Вікно, дуже маленьке й загороджене сталевими ґратами, виходило на веранду, де не було нічого, крім пари брезентових шезлонгів і низки зів’ялих папоротей у горщиках.

Джонова кімната, де я спала, була просторіша і краще освітлена. Книжкова полиця: енциклопедичні і фразеологічні словники, самовчителі такі, самовчителі сякі. Беккет, Кафка. На столі паперовий безлад. Шафа для документів. Знічев’я я почала передивлятися шухляди. В нижній шухляді коробка фотографій, я переглянула їх. Чого я шукала? Не знаю. Чогось, що одразу впізнала б, якби знайшла. Але там не було його. Більшість фотографій були зі школи: спортивні команди, групові портрети класу.

Перед будинком почувся шум, і я вийшла надвір. Чудовий день, небо ясне і синє. Джон знімав зі свого ваговоза листи оцинкованого заліза.

— Вибач, що покинув тебе, — сказав він. — Мені треба було забрати їх, а я не хотів будити тебе.

Я поставила шезлонг на осонні, заплющила очі й на якийсь час поринула в марення. Я не збиралася покидати свою дитину. Я не збиралася відмовлятися від шлюбу. І все-таки: а що як я зроблю це? Що як я забуду про Марка і Кріссі, оселюся в цьому неоковирному тісному будинку, стану третім членом родини Кутзее, помічницею, Білосніжкою для двох карликів, готуватиму, прибиратиму, пратиму, можливо, навіть допомагатиму лагодити покрівлю? Як довго гоїтимуться мої рани? І як довго чекати, поки приїде мій справжній принц, принц моїх мрій, що впізнає, хто я насправді, посадить мене на свого білого румака й вивезе звідси навзаході сонця?

Бо Джон Кутзее не був моїм принцом. Нарешті я підійшла до суті. Якщо саме це запитання було у вас у голові, коли ви приїхали до Кінгстона: «Чи це ще одна з тих жінок, які помилково сприйняли Джона Кутзее за свого потаємного принца?» — тоді тепер ви чуєте відповідь. Джон не був моїм принцом. Не тільки це: якщо ви уважно слухали, ви тепер уже зрозуміли, яка мала ймовірність існувала, що він може бути принцом, і то задовільним принцом, для якої-небудь дівчини на землі.

Ви не згодні? Думаєте інакше? Думаєте, що провина лежить на мені, а не на ньому: провина, ґандж? Що ж, пригадайте книжки, які він написав. Яка тема повторюється в нього в кожній книжці? Тема жінки, яка не закохується в чоловіка. Чоловік може любити ту жінку чи не любити, але жінка ніколи не любить чоловіка. Що, по-вашому, відображує ця тема? Моє припущення, моє дуже обґрунтоване припущення полягає в тому, що вона відображує його життєвий досвід. Жінки не закохувалися в нього — жінки, які були при доброму розумі. Вони вивчали його, принюхувались до нього, можливо, навіть перевіряли його. Потім ішли далі.

Ішли далі, як я. Як я вже казала, я могла б лишитись на Токай-роуд у ролі Білосніжки. Ця ідея сама по собі мала свою привабливість. Але кінець кінцем я не лишилася. Джон був мені другом під час тяжкого періоду в моєму житті, милицею, на яку я інколи спиралася, але ніколи не мав стати моїм коханцем, ніколи в справжньому розумінні цього слова. Для справжнього кохання треба мати двох повноцінних людей, і вони повинні поєднатися, підходити одне одному. Як інь та ян. Як штепсель і розетка. Як чоловік і жінка. Ми з ним не підходили одне одному.

Повірте мені, з плином років я багато думала про Джона і його тип. Те, що я зараз скажу вам, я висловлюю, обдумавши як слід, і, сподіваюся, без упередження. Адже, як я казала, Джон мав важливе значення для мене. Він багато навчив мене. Він був другом, що лишився другом навіть тоді, коли я розірвала з ним стосунки. Коли я була пригнічена, я завжди могла покластися на нього, що він пожартує зі мною, і мій настрій підніметься. Одного разу він підняв мене на несподівані еротичні вершини — на жаль, тільки раз! Але лишається факт, що Джон був не створений для кохання, був не створений так, щоб підходити до когось чи щоб хтось до нього підходив. Наче сфера. Наче скляна куля. Не було способу поєднатися з ним. Ось мій висновок, мій зрілий висновок.

А втім, він, може, й не дивує вас. Можливо, ви думаєте, що він слушний щодо всіх митців, чоловіків-митців: вони не збудовані для того, що я називаю коханням, вони не хочуть або не можуть віддати себе повною мірою з тієї простої причини, що їм притаманна якась таємна сутність, яку їм треба зберегти задля свого мистецтва. Чи маю я слушність? Чи така ваша думка?


Чи справді я думаю, що митці не створені для кохання? Ні. Не конче. Я намагаюся дивитися на ці речі неупереджено.


— Так, але ви не можете дивитись неупереджено безкінечно довго, не можете, якщо хочете написати свою книжку. Ось дивіться. Ми маємо чоловіка, що під час найінтимніших людських стосунків не може поєднатися, або ж поєднується тільки на коротку мить, уряди-годи. Проте як він заробляє собі на прожиття? Він заробляє, пишучи повідомлення, фахові повідомлення про інтимний людський досвід. Адже саме про це йдеться в романах, правда, про інтимний людський досвід? Романах, на відміну від поезії та живопису. Хіба це не видається вам дивним?


[Тиша.]


— Містере Вінсенте, я була дуже відверта з вами. Наприклад, цей випадок із Шубертом: до вас я нікому не розповідала про нього. Чому? Бо думала, що це виставить Джона на посміховисько. Адже хто, крім цілковитого дурня, запропонує жінці, яку він начебто кохає, брати уроки кохання від мертвого композитора, якогось віденського Bagatellenmeister, майстра дрібничок? Коли чоловік і жінка кохають одне одного, вони створюють власну музику, вона з’являється інстинктивно, їм не треба уроків. А що робить наш приятель Джон? Притягує в спальню третю особу. Франц Шуберт стає першим номером, майстром кохання; Джон стає другим номером, учнем майстра і виконавцем, а я стаю третім номером, інструментом, на якому гратимуть сексуальну музику. Саме це, як на мене, сповіщає все, що вам треба знати про Джона Кутзее. Чоловіка, що плутає свою коханку зі скрипкою. Що, напевне, робив те саме з кожною іншою жінкою в своєму житті: плутав її з тим або тим інструментом: скрипкою, фаготом, литаврами. Що був таким тупим і відірваним від реальності, що не міг розрізнити гру на жінці і кохання до жінки? Чоловік, що кохається в такт! Тут навіть не знаєш, сміятися чи плакати!

Ось чому він ніколи не був моїм чарівним принцом. Ось чому я ніколи не дозволила йому посадити себе на свого білого румака. Бо він був не принцом, а жабою. Бо він не був людиною, не був людиною в найповнішому розумінні цього слова.

Я казала, що буду щира з вами, і дотримала своєї обіцянки. Я скажу вам ще одну щиру річ, лише одну, а потім замовкну, тоді вже буде кінець. Ідеться про ніч, яку я намагалася зобразити вам, про ніч у готелі «Canterbury», коли після всіх наших інструментів ми обоє нарешті натрапили на правильну хімію, на правильну комбінацію. Ви можете запитати, і я теж запитую: як ми спромоглися досягти цього, якщо Джон був жабою, а не принцом?

Дозвольте мені розповісти, як я тепер бачу ту визначальну ніч. Як я вже казала, я була ображена, спантеличена і сама не своя від переживань. Джон бачив або припускав, що діється в мені, й того разу розкрив своє серце, серце, яке звичайно ховав у панцері. З відкритими серцями, його і моїм, ми зійшлися. Мить, коли вперше розкрилося його серце, мала й повинна була стати для нього радикальним перетворенням, початком нового спільного життя для нас обох. І що сталося? Посеред ночі Джон прокинувся й побачив, як я сплю поряд із ним, безперечно, з умиротворенням на обличчі, ба навіть із блаженством, блаженством, недосяжним у цьому світі. Він побачив мене, — побачив, якою я була тієї миті, — злякався, похапцем знову заховав серце в панцер, обкрутив ланцюгами, повісив замки і втік у пітьму.

Як, по вашому, мені легко було простити йому це? Ну?


Ви трохи суворі до нього, якщо мені можна висловитись так.


— Ні, я не сувора. Я просто кажу правду. Без правди, хоч якої тяжкої, не може бути зцілення. Оце й усе. Це кінець мого внеску до вашої книжки. Слухайте, вже майже восьма година. Вам пора йти. Вам уранці треба сісти на літак.


Лише ще одне запитання, одне коротеньке запитання.


— Ні, абсолютно ні, більше ніяких запитань. Ви мали досить часу. Кінець. Fin. Ідіть.


Інтерв’ю проведене в Кінгстоні, провінція Онтаріо, в травні 2008 р.

Марго

Дозвольте мені розповісти вам, місіс Джонкер, що я робив, відколи ми зустрічалися з вами торік у грудні. Повернувшись до Англії, я переніс на папір магнітофонні записи наших розмов. Я попросив одного колегу, що родом із Південної Африки, перевірити, чи правильно я записав усі слова мовою африкаанс. Потім я зробив щось справді радикальне і, сподіваюся, ви схвалите цей захід. Я вирізав свої вигуки, підказки та запитання й підправив прозу так, щоб її можна було читати, немов це неперервна розповідь, виголошена вашими вустами.

Я б хотів тепер тільки перечитати разом із вами новий текст і дати вам змогу прокоментувати. Що ви на це скажете?


Гаразд.


— Ще одне. Оскільки ваша розповідь була дуже довга, довша, ніж я сподівався, я вирішив подекуди задля розмаїття драматизувати її, зробивши так, щоб різні люди говорили своїми голосами. Ви побачите, що я маю на увазі, тільки-но я почну читати.


Гаразд.


— Тоді починаймо.

«За давніх днів десь напередодні Різдва на родинній фермі завжди збиралася купа родичів. Сини і доньки Ґерріта й Лені Кутзее приїздили з усіх усюд до Воельфонтейна, привозячи з собою своїх дружин і нащадків, щороку дедалі більше нащадків, на цілий тиждень сміху, жартів, спогадів, а передусім їжі. Для чоловіків то була ще й пора полювання: дикого птаства, антилоп.

Але тепер, у 1970-х роках, ті родинні збори вже не такі велелюдні. Ґерріт Кутзее давно в могилі, Лені ще човгає в притулку в Стренді. З їхніх дванадцяти синів і доньок первонароджений давно вже приєднався до численних тіней; у миті родинних зустрічей…»


«Численних тіней»?


— Що, надто пишні слова? Я зміню їх. «Первонароджений уже пішов із цього життя. В миті родинних зустрічей ті, хто ще живий, передчувають і свою смерть, і здригаються».


Ні, мені це не подобається.


— Ви маєте на увазі здригання? Нема проблеми. Я виріжу це. «Вже пішов із цього життя. А серед тих, хто ще живий, жарти стали глухіші, спогади сумніші, а їдять вони поміркованіше. Ну, а на полювання вже ніхто не ходить, старі кістки втомлені, і, хай там як, після посухи рік у рік у велді не лишилося нічого, на що не шкода було б пострілу.

А в третьому поколінні, себто серед дітей синів і доньок, більшість тепер надто заклопотані своїми справами, щоб приїздити, або надто байдужі до своєї великої родини. Цього року присутні лише четверо представників цього покоління: її кузен Майкл, що успадкував ферму, кузен Джон із Кейптауна, її рідна сестра Керол і вона сама, Марго. З них чотирьох тільки вона, здається їй, озирається на давні дні з чимсь близьким до ностальгії».


Я не розумію. Чому ви називаєте мене вона?


— «З них чотирьох тільки сама Марго, як їй, тобто Марго, здається, озирається назад із чимсь близьким до ностальгії…» Ви ж чуєте, як незграбно звучить. Оце слово «вона», яке я поставив, подібне до «я», але не є «я». Невже воно справді так вам не подобається?


Як на мене, воно заплутує. Але ви знаєте краще, ніж я. Читайте далі.


«Присутність Джона на фермі бентежить решту. Після років, прожитих за океаном, — таких довгих років, що вже думали, ніби він виїхав назавжди, — він раптом з’явився серед них, і над ним витала якась підозра, натяк на щось ганебне. Пошепки переказували чутку, ніби він відсидів своє в американській в’язниці.

Родина просто не знала, як ставитися до нього. В родині ще ніколи не було злочинця, якщо Джон таки справді був злочинцем. Так, банкрут уже був: чоловік, що оженився з її тіткою Мері, хвалько і пияк, якого родина не схвалювала від самого початку, оголосив себе банкрутом, щоб не платити своїх боргів, а потім ні за яку роботу вже не брався, ледарював удома й жив коштом дружини. Але банкрутство, хоч і лишило поганий присмак, — не злочин, натомість в’язниця — це в’язниця.

Сама Марго вважала, що Кутзее повинні докласти більших зусиль, щоб заблукана вівця стала бажана. В неї досі збереглися давні теплі почуття до Джона. Малими дітьми вони розмовляли цілком відверто, що поберуться, коли виростуть. Вони вважали, що це можлива річ — з якого дива їм би мали забороняти? Вони не розуміли, чому дорослі всміхаються, всміхаються і не кажуть, чому не можна».


Невже я справді казала вам таке?


— Казали. Ви хочете, щоб я вирізав? Мені подобається це місце. Воно розчулює.


Гаразд, лишіть його. [Сміється.] Читайте далі.


«Її сестра Керол мала іншу думку. Керол вийшла заміж за німця, інженера, що багато років намагався виїхати разом з нею з Південної Африки й перебратися до США. Керол виразно заявила, що не хоче, щоб у її американському досьє з’явилася інформація про її спорідненість із чоловіком, що, байдуже, — був він злочинцем чи ні у властивому розумінні цього слова, — мав якийсь конфлікт із законом, американським законом. Але ворожість Керол до Джона мала ще глибший характер. На її думку, він неприродний і зарозумілий. З вершини своєї engelse [англійської] освіти, казала Керол, Джон спогорда поглядає на геть усіх Кутзее. Вона навіть не годна уявити собі, чому він вирішив потішити їх своєю присутністю на різдвяні свята.

Вона, Марго, засмучена таким ставленням сестри. Сестра, на її думку, стає дедалі черствіша, відколи вийшла заміж і почала крутитись у колі свого чоловіка, колі вихідців із Німеччини та Швейцарії, які приїхали до Південної Африки в 1960-х роках, щоб заробити швидкі гроші, а тепер збираються покинути корабель, коли країна переживає бурхливі часи».


Не знаю. Не знаю, чи я можу дозволити вам казати таке.


— Що ж, вирішуйте, а я вже зроблю, як скажете. Але ж це те, що ви казали мені, слово в слово. І знайте: таж не буде такого, що ваша сестра піде й купить невідому книжку, опубліковану якимсь науковим видавництвом у Англії. Де тепер ваша сестра?


Вона з Клаусом живе у Флориді, в містечку з назвою Сент-Пітерберґ. Я ніколи не була там. А щодо вашої книжки — то якийсь її приятель може натрапити на неї й переслати їй, таж ніколи не знаєш. Але не це головне. Коли я розмовляла з вами торік, я була під враженням, що ви просто збираєтесь записати на папері наше інтерв’ю. Я й думки немала, що ви геть перепишете його.


— Це не зовсім правда. Я дійсно не переписував його, а лише надав йому форми розповіді, по-іншому склав. Зміна форми анітрохи не вплинула на зміст. Якщо ви відчуваєте, ніби я вільно поводжуся з самим змістом, це вже інше питання. Чи справді вам здається, що я дозволяю собі забагато свободи?


Не знаю. Щось видається мені хибним, але я ще не можу сказати, що саме. Можу тільки сказати, що ваш варіант звучить не так, як те, що я розповіла вам. Але відтепер я мовчатиму. Я чекатиму до кінця, щоб скласти свою думку. Тож читайте.


— Чудово. «Якщо Керол надто сувора, Марго надто лагідна й визнає, що це так. Саме вона плаче, коли треба втопити щойно народжених котенят, затикає вуха, коли перелякано мекає призначене на забій ягня, мекає та й мекає. Вона пам’ятає, як замолоду з неї глумилися за це, але тепер, на половині четвертого десятку, вона вже не така впевнена, що їй слід соромитися бути м’якосердою.

Керол заявляє, що не розуміє, чому Джон відвідує родинні збори, але для Марго причина очевидна. До улюблених місць молодості він привіз і свого батька, що, хоча йому лише недавно минуло шістдесят років, видається вже старим чоловіком, якому три чисниці до смерті, — тож Джон і привіз його, щоб він відродився і зміцнів, або, якщо вже не може відродитись, принаймні попрощався з усіма. Як на неї, це вияв синівського обов’язку, і вона щиро схвалює його.

Марго знаходить Джона за сараєм, де він щось лагодить у своїй машині, або принаймні вдає, ніби лагодить.

— Щось поламалося? — запитує вона.

— Двигун перегрівається, — відповів він. — Нам двічі довелося зупинятись у горах на ділянці Дютуатс-Клуф, щоб він охолов.

— А ти попроси Майкла, хай подивиться. Він знає все про машини.

— Майкл має досить клопоту з гостями. Я сам полагоджу.

Марго припускає, що Майкл був би радий знайти причину втекти від гостей, але не наполягає. Вона надто добре знає чоловічу впертість, знає, що чоловік радше безкінечно боротиметься з якоюсь проблемою, ніж зазнає приниження просити іншого чоловіка.

— Це на цьому ти їздиш у Кейптауні? — запитує вона, маючи на увазі під «цим» однотонний пікап «Датсун», своєрідний легкий ваговоз, який вона пов’язує з фермерами і будівельниками. — Навіщо тобі ваговоз?

— Він корисний, — коротко відповідає Джон, не пояснюючи, в чому може полягати та користь.

Марго не могла не розсміятися, коли побачила, як він прибуває на ферму за кермом цього ваговоза, з бородою, скуйовдженим волоссям і совиними окулярами, батько сидів поруч, як мумія, напружений і збентежений. Як їй хотілося тоді сфотографувати цю картину! А ще їй хочеться спокійно поговорити з Джоном про його зачіску. Але кригу ще не зламано, задушевні розмови мусять почекати.

— Як знаєш, — проказала вона. — А мені сказали покликати тебе на чай, на чай і melktert[51], який спекла тітка Джой.

— Буду за хвилину, — мовив він.

Удвох вони розмовляють африкаансом. Але у своєму африкаансі Джон зашпортується, і Марго підозрює, що її англійська краща за його африкаанс, хоча, живучи в глушині, в plattenland, їй рідко доводиться розмовляти англійською. Але вони розмовляли між собою африкаансом, відколи були дітьми, тож вона не хоче соромити його й пропонувати перейти на англійську.

У тому, що Джон так погано розмовляє африкаансом, вона звинувачує його переїзд багато років тому спершу до Кейптауна, до «англійських» шкіл і «англійського» університету, потім до широкого світу, де не почуєш жодного слова африкаансом. «In ’n minuit», — каже він, за хвилину. Це помилка з його боку, бо Керол одразу вчепиться за неї й почне глузувати: «In ’n minuut sal meneer sy tee kom geniet», «За хвилину його ясновельможність прийдуть і скуштують чаю». Марго треба оберігати Джона від Керол або принаймні просити Керол зглянутися на нього бодай протягом цих кількох днів.

За столом цього вечора вона дбає, щоб Джон сів біля неї. На вечерю подають просте рагу з усіх залишків після обіду, головної трапези дня: холодну баранину, підігрітий рис, зелену стручкову квасолю з оцтом.

Марго помічає, що Джон обходить м’ясний таріль, не беручи собі нічого.

— Джоне, ти не їси баранини? — запитала Керол з іншого краю столу тоном лагідної турботи.

— Не тепер, дякую, — відповідає Джон. — Ек het my vanmiddag dik gevreet, «Я наївся, мов свиня, пополудні».

— Отже, ти не вегетаріанець. Ти не став вегетаріанцем, поки був за океаном.

— Я не суворий вегетаріанець. Dis nie ’n woord waarvan ек hou nie. As ’n mens verkies om nie so veel vleis te eet nie…, «Я не дуже люблю ці слова. Якщо людина вирішує не їсти так багато м’яса…»

Ja? — каже Керол. — As ’n mens so verkies, dan? «Якщо ти так вирішив, тоді що?»

Тепер усі зглядаються на Джона. Він почав червоніти. Він вочевидь не знає, як відвернути від себе зичливу увагу присутніх. Якщо він блідіший і кістлявіший, ніж має бути добрий південноафриканець, то пояснення, можливо, полягає не в тому, що він так довго жив серед снігів Північної Америки, а в тому, що він справді дуже зголоднів за доброю бараниною з Кару? As ’n mens so verkies — що він збирався сказати далі?

Джон почервонів уже так, що несила було дивитись. Дорослий чоловік, а шаріється, наче дівчинка! Пора втрутитись. Щоб заспокоїти його, Марго долонею лагідно торкнулася його руки.

Jy wil seker sê, John, ons het almal ons voorkeure, «Ми всі маємо наші вподобання».

Ons voorkeure, — каже він, — ons fiemies, «Наші вподобання, наші безглузді примхи». — Він наколов стручок квасолі й поклав до рота.

Це грудень, а в грудні темніє аж після дев’ятої. І навіть тоді — таке-бо повітря споконвіку чисте на тому високому плато — місяць і зорі досить яскраві, щоб бачити, куди ступаєш. Тож після вечері Марго і Джон ідуть на прогулянку, роблячи широку петлю, щоб обійти кілька халуп, де живуть робітники ферми.

— Дякую, що врятувала мене за столом, — мовить Джон.

— Ти ж знаєш Керол, — каже Марго. — Вона завжди мала гостре око. Гостре око і гострий язик. Як твій батько?

— Пригнічений. Як ти, напевне, знаєш, його шлюб із моєю матір’ю не був найщасливішим. Незважаючи на це, після смерті матері він почав підупадати, завжди похнюплений, не знає, що робити з собою. Чоловіків його покоління виховали так, щоб вони були більш-менш безпорадними. Якщо немає якоїсь жінки напохваті, щоб готувала й дбала про них, вони просто засихають. Якби я не взяв батька до себе в дім, він помер би з голоду.

— Він ще працює?

— Так, досі працює в продавця автозапчастин, хоча, думаю, йому вже натякали, що пора на пенсію. А його любов до спорту не зменшилася.

— Хіба він не суддя в крикеті?

— Колись був, а тепер уже ні. В нього дуже погіршився зір.

— А ти? Хіба ти не грав у крикет?

— Грав. Власне, я й досі граю в недільній лізі. Цей формат цілком аматорський і чудово підходить мені. Цікава річ: він і я, два африканери, віддані англійській грі, в яку граємо не дуже добре. Я запитую себе, що це говорить про нас?

Два африканери. Невже він справді вважає себе за африканера? Марго знає небагато справжніх [egte] африканерів, які визнали б його за члена свого племені. Навіть його батько міг би не пройти перевірки. Щоб скидатися нині на африканера, треба принаймні голосувати за Національну партію і ходити в неділю до церкви. Вона не здатна уявити собі, щоб її кузен одягав костюм та краватку і йшов до церкви. Чи навіть його батько.

Вони дійшли до водойми. Водойму звичайно наповнювали вітровою помпою, але в роки економічного зростання Майкл поставив дизельну помпу й покинув стару вітрову помпу іржавіти, бо так тоді чинив кожен. А тепер, коли ціни на нафту стрімко пішли вгору, Майкл, може, подумає ще раз. Можливо, зрештою, йому знову доведеться повернутися до Господнього вітру.

— Пам’ятаєш, — запитала Марго, — як ми ходили тут у дитинстві…

— І ловили пуголовків ситом, — підхопив Джон, — несли їх додому у відрі з водою, а наступного ранку вони всі здихали, і ми ніколи не могли з’ясувати чому.

— І сарану. Ми ще ловили сарану.

Вона сказала про сарану — краще не згадувала б. Адже пам’ятала долю сарани, принаймні однієї комахи. Джон дістав її з пляшки, в яку вони зловили її, і, поки вона спостерігала, так довго тягнув задню ногу, аж поки вона відірвалася від тіла, сухо, без крові чи чого там іще, що править за кров у сарани. Потім пустив її, і вони дивились. Щоразу, коли комаха намагалася злетіти в повітря, вона падала на один бік, її крила загрібали порох, задня нога, що лишилася, марно дригалася. «Убий її!» — крикнула йому Марго, але він не вбив її, а просто пішов далі з огидою на обличчі.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як ти одного разу відірвав ногу сарані й лишив мені, щоб я вбила? Я тоді так сердилася на тебе.

— Я пам’ятаю про це кожен день свого життя, — відповів Джон. — Я щодня прошу те бідолашне створіння пробачити мені. Я був тільки дитиною, кажу я йому, просто дитиною-невігласом, яка нічого не знала. Kaggen’e, кажу я, пробач мені.

Kaggen?

Kaggen. Це назва богомола. Може, й не сарани, але сарана зрозуміє. В потойбічному житті мовних проблем не існує. Це наче новий рай.

Богомол. Він утратив її.

Нічний вітер шугає у крилах мертвої вітрової помпи. Марго здригається й каже:

— Пора повертатися.

— Одну хвилину. Ти читала книжку Ежена Маре[52] про рік, який він прожив у Ватерберзі, спостерігаючи гурт бабуїнів? Він стверджує, що ввечері, коли стадо припиняє пастися й сідає дивитися захід сонця, він помічав у їхніх очах, або принаймні в очах старших бабуїнів, ознаки смутку, народження першого усвідомлення їхньої смертності.

— То саме про це спонукає тебе думати захід сонця — про смертність?

— Ні. Але я не можу не згадувати нашої першої розмови, першої важливої розмови. Нам було, напевне, по шість років. Я не пам’ятаю, які були справжні слова, але знаю, що розкривав тобі серце, розповідав усе про себе, про свої надії і прагнення. Водночас я думав: «Тож ось що означає кохати». Адже — дозволь зізнатися в цьому — я тоді був закоханий у тебе. Й відтоді кохати жінку для мене завжди означало бути вільним сказати все, що в мене на серці.

— Усе, що в тебе на серці… А як це пов’язане з Еженом Маре?

— Просто я розумію, що думав старий самець-бабуїн, коли спостерігав, як сідає сонце; то був вожак гурту, Маре найближче зійшовся з ним. «Ніколи знову, — думав він. — Лише одне життя, а потім ніколи знову. Ніколи, ніколи, ніколи». Ось що робить зі мною Кару. Вона наповнює мене смутком. Отруює мені життя.

Марго й далі не розуміла, що спільного мають бабуїни з Кару та їхніми дитячими роками, але не збиралася зізнаватися.

— Це місце ятрить мені серце, — каже Джон. — Воно ятрило мені серце, коли я був дитиною, й відтоді я ніколи не був такий, як слід.

Його серце роз’ятрене. Вона й не здогадувалася про це. Колись, думала вона про себе, їй не треба було й казати, а вона знала, що відбувається на серці в інших людей. їй притаманний особливий талант: meegevoel, співпереживання. Але тепер уже ні, на жаль, уже ні! Вона виросла, а вирісши, зашкарубла, як жінка, яку ніколи не запрошували до танцю, яка марно чекає в суботні вечори на лавці в церковній залі, яка до того часу, коли дехто з чоловіків згадає про свої манери й запропонує їй руку, вже не відчуває насолоди й хоче тільки додому. Який удар! Яке одкровення! А цей двоюрідний брат носить у собі спогади, як дитиною він кохав її! Носив їх усі ці роки!»


[Стогін.] Невже я справді казала все це?


— [Сміх.] Казали.


Яка нескромність із мого боку! [Сміється.] Пусте, читайте далі.


«— Не кажи нічого про це Керол, — каже Джон, її двоюрідний брат. — Не розказуй їй із її ядучим язиком, які в мене почуття до Кару. Якщо скажеш, я знатися з тобою не буду.

— Про тебе і про бабуїнів, — зітхнула Марго. — Хоч вір, хоч ні, Керол теж має серце. Але ні, я не розповім їй про твою таємницю. Вже холодно. Може, ходімо назад?

Вони обійшли дугою хатини робітників, ідучи на чималенькій відстані від них. У пітьмі несамовито світилися червоні жарини кухонних плит.

— Як довго ти будеш тут? — запитала Марго. — Лишишся аж до Нового Року?

Nuwejaar: для volk, народу, це червоний день календаря, який цілком затьмарює Різдво.

— Ні, я не можу лишатися так довго. В мене є справи в Кейптауні.

— Чом би тобі не лишити батька й не приїхати за ним потім? Дай йому час розслабитись і відновити силу. В нього поганий вигляд.

— Він не лишиться. В мого батька неспокійна натура. Хоч де йому трапиться бути, він хоче опинитися в іншому місці. Що старіший він стає, то йому гірше. Це наче свербіж. Він не може бути спокійним. Крім того, йому теж треба повернутися на роботу. Він ставиться до роботи дуже серйозно.

У будинку тихо. Вони заходять крізь затильні двері.

— На добраніч, — каже вона. — Міцно спи.

У своїй кімнаті Марго квапиться до ліжка. Вона б хотіла заснути до того, як повернуться її сестра з чоловіком, або принаймні бути здатною вдавати, ніби вона спить. Вона не хоче, щоб її розпитували, що відбулося під час її прогулянки з Джоном. Якщо Керол дати бодай половину шансу, вона витисне з неї все. «Я кохав тебе, коли тобі було шість років; ти визначила модель мого кохання до інших жінок». Що він сказав! І справді, який комплімент! А як вона сама? Що відбувалося в її шестирічному серці, коли в його серці буяла ота передчасна пристрасть? Вона, звичайно, погодилася вийти за нього заміж, але чи визнала вона, що вони закохані? Якщо так, вона нічого не пригадує. А що тепер, що вона відчуває до нього тепер? Його зізнання безперечно змусило її серце спалахнути. Що за дивний характер, оцей її кузен! Вона певна, його дивакуватість походить не з боку Кутзее, бо, зрештою, вона й сама Кутзее, тож оця незвичайність має походити з боку його матері, від Меєрсів чи яке там їхнє прізвище, Меєрсів зі Східної Капської провінції. Меєрсів, Мейрів чи Мейрінґів.

На цьому Марго й заснула.


[ПРОБІЛ]


— Він пишається, — каже Керол. — Забагато думає про себе. Не може опуститися до розмов зі звичайними людьми. Якщо не вовтузиться коло своєї машини, то сидить із книжкою в кутку. І чого він не пострижеться? Щоразу, як я бачу його, я хочу присадити оту кучму в нього на голові й обтяти гидезні жирні патли!

— Його волосся не жирне, — заперечує Марго, — просто задовге. Думаю, він миє його милом для рук, ось чому воно стирчить в усі боки. І він сором’язливий, а не пихатий. Саме тому й тримається одинцем. Дай йому шанс, він цікава людина.

— Він фліртує з тобою. Це ж усі бачать. А ти й собі фліртуєш. Ти, його двоюрідна сестра! Чому він неодружений? Він гомосексуаліст, як по-твоєму? Він moffie?

Марго ніколи не знала, коли Керол щиро казала що-небудь, а коли просто провокувала її. Навіть тут, на фермі, Керол ходить у модних білих широких штанах і в блузках із низьким декольте, в босоніжках на високих підборах, у важких браслетах. Купує собі одяг у Франкфурті, каже вона, під час ділових поїздок разом зі своїм чоловіком. Через її вбрання всі вони видаються дуже старомодними й дуже статечними провінціалами. Вона з Клаусом живе в Сендтоні в кам’яниці з дванадцяти кімнат, яка належить одному англо-американцеві, і за яку вони нічого не платять, там є стайні, коні для гри в поло і стайничий, хоча ніхто з них не вміє їздити верхи. Вони ще не мають дітей, проте матимуть, запевняє її Керол, коли облаштуються як слід. Як слід — означає перебратися до Америки.

У будинку в Сендтоні, куди переїхали вони з Клаусом, призналася їй якось Керол, відбуваються дуже прогресивні речі. Вона не пояснила, в чому можуть полягати ті прогресивні речі, а Марго й не хотіла запитувати, але вони, здається, пов’язані з сексом».


Я не хочу, щоб ви писали це. Не можна писати такого про Керол.


— Але ж це ваші слова.


Так, але ж не можна записувати кожне слово, яке я казала, і передавати його всьому світові. Я ніколи не погоджуся з цим. Керол більше ніколи не розмовлятиме зі мною.


— Гаразд, я виріжу це місце або пом’якшу. Обіцяю. Тільки дослухайте мене до кінця. Можна читати?


Читайте.


«Керол геть відірвалася від свого коріння. Вона аж ніяк не схожа на plattelandse meisie, сільську дівчину, якою була колись. Зі своєю бронзовою шкірою, білявими косами й зачіскою, виразно підведеними очима вона скидається, якщо взагалі можна помітити якусь схожість, на німкеню. Вона статечна і повногруда, їй тільки-но виповнилося тридцять. Фрау Д. Мюллер. Якби фрау Мюллер вирішила фліртувати з кузеном Джоном у сендтонській манері, як довго протримався б кузен Джон? Кохати означає бути здатним розкрити коханій своє серце, казав Джон. Що на це сказала б Керол? У сфері кохання Керол може навчити свого кузена кількох трюків, тут Марго певна, — принаймні кохання в його найпрогресивнішому варіанті.

Джон — не moffie, Марго досить знає чоловіків, щоб бачити це. Але в ньому є щось холодне або зимне, щось якщо не кастроване, то принаймні нейтральне, як у малої дитини, нейтральної до питань сексу. Мабуть, були в його житті жінки, якщо не в Південній Африці, то в Америці, хоча він ані слова не казав про них. Чи справді американські жінки спромоглися побачити його серце? Якщо він здійснює спроби розкрити своє серце, тоді він незвичайний, для чоловіків, як свідчить її досвід, немає нічого важчого.

Сама Марго одружена десять років. Десять років тому вона попрощалася з Карнавоном, де працювала секретаркою в адвокатській конторі, й переїхала на ферму свого нареченого на схід від Мідделпоса в Роґґевелді, де, якщо вона матиме щастя, якщо Господь усміхнеться їй, вона проживе до кінця своїх днів.

Та ферма була домом для них обох, домом і Heim, але Марго не мала змоги бути вдома стільки, скільки хотілося. Вівчарство вже не давало грошей, а в голому, спустошеному посухами Роґґевелді й поготів. Щоб допомогти родині звести кінці з кінцями, вона була змушена знову піти працювати, цього разу бухгалтером в одному готелі в Калвінії. Чотири ночі на тиждень, від понеділка до четверга, вона проводила в готелі; в п’ятницю чоловік приїздив з ферми й забирав її, привозячи назад до Калвінії вдосвіта в понеділок.

Попри ці тижневі розлуки, — їй краялося серце, вона ненавиділа свою тоскну готельну кімнату, інколи не могла стримати сліз, а клала голову на руки й ридала, — вона й Лукас жили, як вона казала, в щасливому шлюбі. Ба більше, ніж щасливому: радісному, благословенному. Добрий чоловік, щасливий шлюб, але немає дітей. Не за планами, а за долею: її долею, її провиною. З двох сестер одна безплідна, а друга ще не облаштувалася.

Добрий чоловік, але закритий зі своїми почуттями. Чи пильно стережене серце — біда чоловіків узагалі, а чи тільки південноафриканських? Чи німці — наприклад, чоловік Керол — бодай трохи кращі? Цієї миті Клаус сидить на веранді з гуртом родичів Кутзее, набутих завдяки шлюбу, курить сигару (він невимушено пропонує сигари всім навколо, але rookgoed[53] у них дуже дивний, надто чужий для Кутзее), розважає їх своїм гучним дитячим африкаансом, якого анітрохи не соромиться, й розповідає про часи, коли він із Керол каталися на лижах у Церматі. Чи Клаус у приватному затишку їхнього сендтонського дому розкриває коли-небудь своє серце Керол у своїй зграбній, невимушеній, упевненій європейській манері? Марго сумнівається. Сумнівається, що Клаус має багато серця, щоб розкрити його. Вона бачила дуже мало свідчень, що в нього справді є серце. Зате про Кутзее можна принаймні сказати, що вони мають серце — і до чоловіка, і до жінки. Насправді дехто з них інколи має аж забагато того серця.

— Ні, він не moffie, — відказує Марго. — Поговори з ним — сама побачиш.


[ПРОБІЛ]


— Може, хочеш покататися сьогодні пополудні? — запропонував Джон. — Ми могли б об’їхати всю ферму, тільки ти і я.

— На чому? — дивується вона. — На твоєму «Датсуні»?

— Так, на моєму «Датсуні». Я вже полагодив його.

— Полагодив, тож він не поламається невідомо де?

Це, звичайно, жарт. Воельфонтейн і так уже міститься невідомо де. А водночас не тільки жарт. Марго не має уявлення, яка велика ферма, скільки в ній квадратних миль, але знає, що її не можна пройти з краю в край за один день, якщо не йти досить шпарко.

— Не поламається, — запевняє він. — Але я візьму про всяк випадок ще води.

Воельфонтейн міститься в районі Коуп, а в цьому районі за два останні роки не випало жодного дощу. Що саме спонукало діда Кутзее купити землю тут, де останні фермери, які ще лишилися, восени докладають усіх зусиль, щоб не загинула худоба?

— Що означає слово «Коуп»? — запитала Марго. — Воно англійське? Місце, де ніхто не може дати собі ради?

— Це хойське слово, — пояснив він. — Готтентотське. Коуп — суха місцевість. Це іменник, а не дієслово. Про це свідчить звук п на кінці.

— Де ти про це дізнався?

— З книжок. Із граматик, що їх склали місіонери давніх днів. Хойськими мовами зараз ніхто не розмовляє, в усякому разі, в Південній Африці. Ці мови в усіх практичних аспектах мертві. В Південно-Західній Африці є ще група старих людей, які розмовляють мовою нама. Отакий тут підсумок. Підсумок того, що лишилося.

— А хоса? Ти розмовляєш цією мовою?

Джон похитав головою:

— Я цікавлюся тим, що ми втратили, а не тим, що зберегли. Чому я повинен розмовляти мовою хоса? Є мільйони людей, які розмовляють нею. Я їм не потрібний.

— Я думала, мови існують на те, щоб ми могли спілкуватися одне з одним, — дивується Марго. — Який сенс розмовляти готтентотською, якщо більше ніхто не розмовляє?

Джон демонструє їй, як дійшла висновку Марго, свою таємну ледь помітну усмішку, яка свідчить, що він знає відповідь на це запитання, але, оскільки вона надто тупа, щоб зрозуміти, не марнуватиме своєї енергії на пояснення. Саме оця усмішка всезнайкá передусім доводить до шалу Керол.

— Якщо ти з давніх граматик вивчив готтентотську мову, з ким ти можеш розмовляти? — повторює Марго.

— Ти хочеш, щоб я сказав тобі? — запитує він. Ледь помітна усмішка перетворилася на щось інше, щось напружене і не дуже гарне.

— Так, скажи мені, дай відповідь.

— Із мертвими. Можна розмовляти з мертвими. Бо інакше, — він вагається, немов слова можуть бути надто важкими для неї і навіть для нього, — вони будуть закинуті в довічну тишу.

Вона хотіла почути відповідь і почула її. Цього більше, ніж досить, щоб закрити їй рота.

Вони їхали півгодини до західної межі ферми. Там, на її подив, він відчинив ворота, проїхав крізь них, потім зачинив і, здіймаючи куряву, мовчки поїхав по нерівній дорозі. О пів на п’яту вони доїхали до містечка Мервевілла, де Марго не була багато років.

Коло кав’ярні «Apollo» Джон зупинився.

— Хочеш, вип’ємо кави? — запитав він.

Вони зайшли до кав’ярні, за ними потяглися з півдесятка босоногих дітей, найменший тільки-но зіп’явся на ноги. Мевру, власниця кав’ярні, мала радіо, з динаміка долинали африканерські модні мелодії. Джон і Марго сіли, відігнали мух. Діти збилися навколо столу, розглядаючи їх із безсоромною цікавістю.

Middag, jongens[54], — проказав Джон.

Middag, meneer[55], — відповів найстарший.

Вони замовили каву і отримали якийсь її варіант: бліде «Nescafé» з пастеризованим молоком. Марго відпила ковток і відсунула чашку. Джон неуважно пив свою каву.

Простяглася маленька рука і поцупила шматок цукру з її тарілочки.

Toe, loop![56] — мовила вона.

Дитина лише всміхнулася їй, розгорнула цукор і почала лизати.

Це був аж ніяк не перший натяк, який вона помітила і який свідчив, що старі бар’єри між білими і кольоровими мало-помалу падають. Ознаки цього падіння тут були ще очевидніші, ніж у Калвінії. Мервевілл — маленьке містечко в стані занепаду, такого занепаду, що йому, мабуть, загрожує небезпека зникнути з карти. В містечку лишилося навряд чи більше кількасот людей. Половина будинків, повз які вони проїздили, видавалися незаселеними. Будинок із легендарним написом «Volkskas» («Народний банк»), викладеним білими камінчиками в цементному розчині над дверима, давав тепер притулок не банку, а зварювальним роботам. Хоча найтяжча полуднева спека вже минула, єдиними живими істотами на головній вулиці були два чоловіки і жінка, що витяглися разом із кістлявим собакою в затінку квітучого палісандрового дерева».


Невже я казала це все? Я не пам’ятаю.


— Я, може, додав якусь деталь або дві, щоб оживити сцену. Я не казав вам, та оскільки Мервевілл займає таке велике місце у вашій розповіді, я таки з’їздив туди поглянути.


Ви були в Мервевіллі? Яким він вам видався?


— Та майже таким, як ви описали. А от кав’ярні «Apollo» вже немає. Взагалі немає кав’ярні. Читати далі?

«— А ти знаєш, що серед інших своїх досягнень наш дід був ще й мером Мервевілла? — запитав Джон.

— Так, я знаю про це.

Їхній дід докладав своїх рук до різних сфер. Він — тут їй пригадалось англійське слово — був go-getter, пробивним чоловіком, у країні, де пробивних було обмаль, чоловіком, що мав багато — ще одне англійське слово — spunk, мужності, мабуть, більше мужності, ніж усі його діти разом. Але, можливо, такою є доля дітей сильних батьків: їм лишається менше, ніж повна міра мужності. Як синам, так і донькам: трохи занадто скромним жінкам Кутзее, наділеним надто малою кількістю того, що править за жіночий еквівалент мужності.

Марго мала тільки туманні спогади про діда, що помер, коли вона була ще дитиною: згорбленого, буркотливого старого чоловіка зі щетинистим підборіддям. Після обіду, пам’ятає вона, увесь дім повивала тиша: дід спав. Навіть у тому малому віці Марго дивувалася, бачачи, як страх перед старим може спонукати дорослих людей повзати, наче миші. Але без цього старого її б не було тут, не було б і Джона, і то не просто на землі, а тут, у Кару, у Воельфонтейні чи в Мервевіллі. Якщо її життя, від колиски й до могили, досі визначене злетами і спадами на ринку вовни й баранини, це результат дідових дій, він почав працювати як smous, рознощик, що продавав селянам набивний ситець, каструлі, сковороди й патентовані медичні препарати, потім, заощадивши досить грошей, купив частку в готелі, потім продав готель, купив землю і раптом оселивсь як джентльмен, що розводить коні та вівці.

— Ти не запитала, що ми робимо в Мервевіллі, — сказав Джон.

— Гаразд: що ми робимо в Мервевіллі?

— Я хочу показати тобі дещо. Я думаю купити тут будинок.

Марго не вірить своїм вухам.

— Ти хочеш купити будинок? Ти хочеш жити в Мервевіллі? В Мервевіллі? Ти теж хочеш бути мером?

— Ні, не жити тут, а просто відпочивати. Жити в Кейптауні, їздити сюди на вихідні та на свята. Тут немає нічого неможливого. До Мервевілла сім годин їзди від Кейптауна, якщо ніде не зупинятися. Можна купити дім за тисячу рендів — дім із чотирьох кімнат і півморгена землі з персиками, абрикосами і помаранчами. Де ще у світі можна так вигідно придбати?

— А твій батько? Що твій батько думає про твій план?

— Це краще, ніж притулок для старих.

— Не розумію. Що краще за притулок для старих?

— Життя в Мервевіллі. Мій батько може лишитися тут, жити тут. Я буду в Кейптауні, але регулярно навідуватимусь і дивитимусь, чи все гаразд.

— А що твій батько робитиме тоді, коли буде тут сам? Сидітиме на веранді й чекатиме, поки проїде один автомобіль за день? Е, Джоне, проста причина, чому ти можеш купити будинок у Мервевіллі за безцінь: тут ніхто не хоче жити. Я не розумію тебе. Звідки така раптова любов до Мервевілла?

— Бо він у Кару.

Die Karoo is vir skape geskape! «Кару створено для овець!»

Але їй треба було стриматись. «Він говорить щиро! Він говорить про Кару так, наче це рай!» Раптом до неї прилинули спогади про всі колишні різдвяні свята, коли вони були дітьми й блукали в степу, наче дикі тварини. «Де ти хочеш бути похована? — запитав він її одного дня, а потім, не чекаючи відповіді, прошепотів: — Я хочу бути похованим тут». — «Назавжди? — запитала тоді вона в дитинстві. — Ти хочеш бути похованим назавжди?» — «Ні, тільки поки знову повернуся», — відповів він.

«Поки знову повернуся». Вона пам’ятає це все, пам’ятає навіть слова.

У дитинстві можна обходитись без пояснень. Не треба вимагати, щоб усе мало сенс. Але чи пам’ятала б вона його слова, якби вони не здивували її тоді і потай не дивували її всі ці роки? «Повернуся знову»: невже її двоюрідний брат справді вірить, невже справді вірить, що людина повертається з могили? Хто він, на його думку: Ісус? І чим, на його думку, є ця місцевість, Кару: Святою землею?

— Якщо хочеш оселитися в Мервевіллі, тобі спершу треба постригтися, — каже Марго. — Порядний міський люд не дозволить селитися в місті дикунові й розбещувати його синів та доньок.

Від Мевру за шинквасом надходять непомильні натяки, що вона хотіла б закрити свій заклад. Джон платить, і вони ідуть. На виїзді з міста він гальмує перед будинком із написом «Te koop»[57] на воротах.

— Ось будинок, який я мав на увазі, — каже Джон. — Тисяча рендів плюс оформлення документів. Хіба можна повірити?

Дім — непевної форми куб із покрівлею з гофрованого заліза, затіненою верандою, що тягнеться вздовж передньої стіни, і крутими дерев’яними сходами збоку, які ведуть на горище. Фарба на будинку в жалюгідному стані. Перед будинком у занедбаному рокарїї борються за життя кілька алое. Невже він справді хоче запхнути сюди батька, в цей понурий дім на хирному хуторі? Старого, що тремтить, їсть із бляшанок, спить на брудних простирадлах?

— Хочеш поглянути? — запитує Джон. — Дім замкнений, але можна обійти його ззаду.

Марго здригається.

— Іншим разом, — каже вона. — Я сьогодні не в настрої.

А до чого вона в настрої сьогодні, вона не знає. Але її настрій припиняє мати значення за двадцять кілометрів від Мервевілла, коли двигун зачахкав, Джон спохмурнів, вимкнув запалення і зупинив машину. В кабіні почувся запах горілої гуми.

— Він знову перегрівся, — каже Джон. — Зараз, я на хвилиночку.

З кузова він дістає каністру з водою. Відкручує ковпачок радіатора, звідти виривається струмінь пари і заливає воду.

— Цього має бути досить, щоб доїхати додому, — каже він і намагається запустити двигун. Він прокручується, але не запускається.

Марго досить знає чоловіків, щоб ніколи не сумніватися в їхній компетентності в машинах. Вона не пропонує порад, поводиться обережно, щоб не видаватися нетерплячою, навіть не зітхає. Протягом години, поки Джон вовтузиться зі шлангами та хомутами і бруднить собі одяг, знову і знову намагаючись запустити машину, вона зберігає суворе, зичливе мовчання.

Сонце починає сідати за обрій, а Джон і далі працює вже майже в пітьмі.

— Ти маєш ліхтарика? — запитує вона. — Може, я потримаю тобі ліхтар?

Ні, ліхтарика він не взяв. Крім того, оскільки не курить, не має навіть сірників. Не бойскаут, а просто міський хлопчик, непідготований міський хлопчик.

— Я повернуся до Мервевілла і приведу допомогу, — каже нарешті Джон. — Або ж можна піти вдвох.

На Марго легенькі сандалі. Вона не збирається двадцять кілометрів у пітьмі спотикатися в сандалях по велду.

— Коли ти дійдеш до Мервевілла, буде вже північ, — відраджує вона. — Ти там нікого не знаєш. Там навіть немає станції обслуговування. Кого ти збираєшся переконати прийти й полагодити наш автомобіль?

— Тоді що, по-твоєму, нам робити?

— Зачекаймо тут. Якщо пощастить, хтось буде їхати повз нас. Якщо ні, Майкл уранці шукатиме нас.

— Майкл не знає, що ми поїхали до Мервевілла. Я не казав йому.

Джон востаннє намагається запустити двигун. Коли він повернув ключ, почулося лише глухе клацання. Сів акумулятор.

Марго вийшла і на пристойній відстані звільнила сечовий міхур. Знявся тихесенький вітерець. Уже холодно й холоднішатиме далі. В машині немає нічого, чим можна було б накритися, навіть брезенту. Якщо їм треба чекати цілу ніч, доведеться скулитись у кабіні. А повернувшись на ферму, доведеться пояснювати все.

Але Марго не почувається нещасною, вона ще й досі досить відчужена від їхньої ситуації, щоб добачати в ній похмуру комічність. Але невдовзі вона дивиться на неї вже по-іншому. В них немає що їсти, навіть немає що пити, крім води з каністри, яка відгонить бензином. Голод і холод мало-помалу знищать її добрий гумор. А згодом до них приєднається ще й безсоння.

Марго зачиняє віконце.

— Мабуть, нам треба забути, — каже вона, — що ми чоловік і жінка, і не надто бентежитись, якщо будемо гріти одне одного. Адже інакше ми замерзнемо.

У тридцять із гаком років вони вже знали одне одного, вряди-годи й цілувалися, але так, як цілуються двоюрідні брати й сестри, в щічку. А часом обіймалися. Але цього вечора йдеться про інтимність зовсім іншого порядку. Якимсь чином на отому твердому сидінні і з важелем коробки передач, що так незручно стирчить посередині, їм доведеться лежати разом або тулитися разом, гріти одне одного. Якщо Господь милосердий, і їм пощастить заснути, на додачу вони ще й можуть страждати від приниження хропіти або чути хропіння. Яке випробування! Яка перевірка!

— А завтра, — каже Марго, дозволивши собі бодай раз шпигнути його, — коли повернемося до цивілізації, ти, можливо, домовишся, щоб цей ваговоз відремонтували як слід. Тут є добрий механік у Лев-Гамка. Майкл часом звертається до нього. Я просто підказую по-дружньому.

— Вибач. Це моя провина. Я намагався лагодити сам, тоді як справді мав віддати машину в компетентні руки. Це через країну, в якій ми живемо.

— Країну, в якій ми живемо? Невже це провина країни, що твоя машина раз по раз ламається?

— Через нашу довгу історію, коли ми примушували інших людей працювати на нас, а самі сиділи в холодочку й дивилися.

Тож ось де причина, чому вони опинилися тут у холоді та пітьмі, чекаючи, щоб якийсь переїжджий урятував їх! Щоб утвердити принцип, а саме: білі повинні самі ремонтувати свої машини. Яка сміхота.

— Механік у Лев-Гамка білий, — каже Марго. — Я не пропоную тобі везти машину до тубільця. — Їй хотілося додати: «Якщо ти хочеш сам лагодити машину, ради Бога, сходи спершу на курси обслуговування автомобіля». Але стримала свого язика і натомість додала: — А які ще роботи ти вперто виконуєш, крім ремонту автомобілів? («Крім ремонту автомобілів і писання віршів?»)

— Працюю в садку. Лагоджу щось у будинку. Зараз укладаю нову каналізаційну систему. Тобі це, може, смішно, а для мене не жарт. Я роблю жест. Я намагаюся зруйнувати табу на фізичну працю.

— Табу?

— Так. Як в Індії існує табу для людей вищої касти прибирати — як тут сказати? — людські покидьки, так і в нашій країні, якщо білий торкається кайла або лопати, він одразу стає нечистим.

— Що за дурниці ти верзеш! Це просто неправда! Це упередження проти білих!

Марго шкодує про ці слова, тільки-но вимовила їх. Вона зайшла задалеко, загнала його в куток. Тепер на додачу до нудьги та холоду їй доведеться давати раду обуренню цього чоловіка.

— Але я розумію, що ти кажеш, — знову заговорила вона, допомагаючи йому, бо він, здається, нездатний зарадити собі. — Ти маєш слушність тільки в одному розумінні: ми надто звикли тримати наші руки чистими, наші білі руки. Ми повинні бути готові забруднити наші руки. На більше я не погоджуся. Закриваймо тему. Тобі ще не хочеться спати? Мені — ні. Я маю ідею. Щоб згаяти час, чом би нам не розповідати щось одне одному?

— Розказуй ти, — з напругою в голосі каже він. — Мені нема про що розповідати.

— Розкажи мені щось про Америку, — просить Марго. — Ти можеш щось вигадати, розповідь не конче має бути правдива. Що-небудь розкажи.

— З огляду на існування особистого Бога, — заговорив Джон, — із сивою бородою, і так далі і таке інше, за межами часу без протяжності, що, за деякими винятками, з вершин своєї божественної апатії щиро любить нас, і так далі і таке інше.

Він замовкає. Марго не має найменшого уявлення, про що він говорить.

— І так далі і таке інше, — каже він.

— Здаюся, — зітхнула Марго. Джон мовчить. — Тепер моя черга, — каже вона. — Далі йде розповідь про принцесу і горошину. Колись жила така розніжена принцеса, що, навіть лягаючи на десять складених одна на одну перин, була переконана, що відчуває горошину, невелику тверду суху горошину, під найнижчою периною. Вона крутиться й крутиться цілу ніч: «Хто поклав туди горошину? Навіщо?» — і в результаті навіть на хвилинку не заснула. На сніданок приходить виснажена. Батькові-матері, королю й королеві, скаржиться:

— Я не могла заснути, і все через ту кляту горошину!

Король посилає служницю забрати горошину. Жінка шукає та й шукає, але нічого не знаходить.

— Щоб я більше не чув про горошину! — гримає король на доньку. — Там немає горошини. Вона є тільки в твоїй уяві.

Другої ночі принцеса знову вилізла на свою гору перин. Намагається заснути, але не може через горошину, горошину, що або лежить під нижньою периною, або існує в її уяві, але це не має значення, бо результат той самий. Уранці вона така знесилена, що не може навіть снідати.

— Це все через горошину! — нарікає принцеса.

Роздратований, король посилає ціле військо служниць шукати горошину, а коли вони повернулися й сказали, що горошини немає, звелів їм усім відтяти голови.

— Тепер ти задоволена? — гаркнув він на доньку. — Тепер ти нарешті спатимеш?

Марго замовкає, щоб звести дух. Вона не має уявлення, що там має статися далі в цій вечірній казці, чи принцеса нарешті засне, чи ні, але, дивна річ, переконана, що розтулить рота, і слушні слова самі потечуть їй із вуст.

Але в словах уже немає потреби. Джон спить. Її колючий, упертий, нетямущий, сміховинний двоюрідний брат заснув, мов дитина, поклавши голову їй на плече. Заснув, безперечно, міцно, вона чує, як він сіпається. Авжеж, під ним немає горошин.

А як щодо неї? Хто їй розповість що-небудь, щоб послати її в царство сну? Марго ще ніколи не почувалася такою бадьорою. Невже їй отак доведеться провести ніч: нудитись, дратуватися, витримувати тягар сонного чоловіка?

Джон стверджує, що існує табу на фізичну працю для білих, а як щодо табу проводити ніч разом двоюрідним братові й сестрі? Що скажуть Кутзее, які лишилися на фермі? Щоправда, вона не має почуттів до Джона, які можна було б назвати фізичними, навіть найменшого трепету жіночої реакції. Чи досить цього, щоб відпустити їй гріх? Чому в нього немає чоловічої аури? Може, провина криється в ньому, а чи навпаки, провина лежить на ній, бо вона всім серцем засвоїла те табу й не може думати про Джона як про чоловіка? Якщо він не має жінки, то, може, це тому, що він не має й почуттів до жінок, а отже, й жінки, зокрема і вона, відповідають тим, що не мають почуттів до нього? Якщо її двоюрідний брат не moffie, тоді, може, євнух?

Повітря в кабіні застоялося. Обережно, щоб не розбудити Джона, Марго прочиняє віконце. Все, що навколо них, — кущі, дерева, а може, навіть тварин — вона відчуває радше шкірою, ніж бачить. Звідкись долинає сюрчання самотнього коника. «Будь зі мною цієї ночі», — шепоче вона йому.

Але, можливо, є тип жінок, яких приваблюють такі чоловіки, які щасливі слухати не суперечачи, поки вони висловлюють свої ідеї, а потім переймають ті ідеї як свої, і то навіть вочевидь безглузді. Жінки, байдужі до чоловічої глупоти, байдужі навіть до сексу, жінки, які просто шукають чоловіка, щоб прив’язати його до себе, дбати про нього й захищати від світу. Жінки, які миритимуться з халтурною працею в хатньому господарстві, бо значення мають не вікна, які добре зачиняються, і не замки, які працюють, а наявність простору для чоловіка, в якому він реалізує свої уявлення про себе. Жінки, які потім спокійно наймуть кого-небудь із вправними руками, щоб полагодити те або те.

Для таких жінок шлюб цілком може бути без палких почуттів, але не конче без дітей. Кожна з них могла б народити цілий виводок. А потім увечері всі вони сядуть навколо столу, пан і господар на чолі столу, його супутниця навпроти, а їхні здорові й добре виховані нащадки сидять по обидва боки; сьорбаючи суп, господар може розводитися про святість праці. «Що за видатна людина, мій чоловік! — шепотітиме собі дружина. — Яка в нього розвинена свідомість!»

Чому Марго така озлоблена проти Джона і ще більше озлоблена проти цієї дружини, яку вона витворила з випарів уяви? Проста відповідь: адже внаслідок його марнославства й незграбності вона опинилася в скруті на Мервевіллській дорозі. Але ніч довга, є ще багато часу, щоб виробити якусь повнішу гіпотезу й дослідити, чи має та гіпотеза якусь цінність. А ось і повніша відповідь: вона відчуває озлобленість, бо сподівалася від свого кузена дуже багато, а він не виправдав її сподівань.

Чого ж вона сподівалася від нього?

Що він надолужить вади чоловіків роду Кутзее.

Чому вона хотіла, щоб він надолужив їхні вади?

Бо чоловіки Кутзее дуже slapgat.

Чому вона покладала такі сподівання на Джона зокрема?

Бо серед усіх чоловіків роду Кутзее він був благословенний тим, що мав найкращі шанси. Мав шанси і не скористався ними.

Slapgat — слово, яке вона і сестри вживали досить вільно, мабуть, тому, що досить часто чули його навколо, як були дітьми. Тільки покинувши дім, вони помітили вражені погляди, які викликало це слово, й почали вживати його обережніше. Slap gat: пряма кишка, анус, над яким людина вже не має повного контролю. Звідси slapgat: млявість, безхребетність.

Її дядьки виявилися slapgat, бо їхні батьки-матері, її діди й бабусі, так виховали їх. Якщо їхній батько гримів, ревів і змушував їх труситися, то мати ходила навшпиньки, наче мишка. Результатом стало те, що, пішовши у світ, їм бракувало характеру, бракувало хребта, бракувало віри в себе, бракувало сміливості. Всі життєві шляхи, які вони обрали собі, були без винятку легкими, шляхами найменшого опору. Вони обережно пробували воду, а потім пливли за течією.

Такими безтурботними, а отже, й gesellig, таким добрим товариством, Кутзее робило якраз те, що вони обирали найлегший можливий шлях, і саме їхня geselligheid, товариськість, робила різдвяні збори такими веселими. Вони ніколи не сварилися, ніколи не чубилися між собою, чудово вживалися, і то геть усі. Тільки наступному поколінню, її поколінню, довелося заплатити за їхню безтурботність, вони пішли у світ, сподіваючись, що він буде ще одним slap, gesellige місцем, Воельфонтейном з великої літери, і з’ясували, — слухайте! — що це не так!

Сама Марго не має дітей. Не здатна завагітніти. Але, якби була благословенна дітьми, вона б за свій перший обов’язок вважала б вигнати з них кров Кутзее. Як вигнати з людей slap кров, вона так одразу й не знала, хіба що взяти їх до лікарні, вицідити всю їхню кров і замінити її кров’ю якогось енергійного донора, але, можливо, суворе привчання до самоутвердження, починаючи з якомога ранішого віку, дасть той самий результат. Бо, якщо є одна річ, яку вона знає про світ, що в ньому ростиме дитина майбутнього, це те, що там не буде місця для slap.

Навіть Воельфонтейн і Кару вже не такі, якими були колись. Погляньте на тих дітей у кав’ярні «Apollo». Погляньте на робітничу бригаду кузена Майкла, що безперечно вже не є plaasvolk[58] давніших часів. У загальному ставленні кольорових до білих з’явилася нова і тривожна твердість. Молодь холодно дивиться на білих і відмовляється називати їх Baas або Miesies[59]. Дивні люди ходять по країні від одного поселення до іншого, від lokasie до lokasie, і ніхто не повідомляє про них поліції, як у колишні дні. Поліції дедалі важче знайти інформацію, якій вона може довіряти. Люди вже не хочуть, щоб бачили, як вони розмовляють із поліцією, інформаторів не стало. Фермерів дедалі частіше й на довший період беруть на службу до загонів бурів. Лукас усякчас нарікає на це. Якщо така ситуація в Роґґевелді, така сама вона, напевне, й тут, у Коупі.

Змінює свій характер і бізнес. Щоб почати бізнес, уже не досить приятелювати геть з усіма, робити послуги і за те отримувати послуги. Ні, сьогодні треба бути не менш твердими, ніж цвяхи, і не менш нещадними. Які шанси мають slapgat чоловіки в такому світі? Не дивно, що її дядьки Кутзее не процвітають: керівники банків марнують роки в умирущих platteland, глухих містах, державні службовці застоялися на щаблях службового просування, фермери живуть у злиднях, а коли йдеться про батька Джона, так є ще й зганьблений, позбавлений права вести справи адвокат.

Якби вона мала дітей, вона б не тільки докладала всіх зусиль, щоб позбавити їх спадщини Кутзее, а й серйозно подумала про те, що чинить Керол: треба випхати їх із країни, дати їм новий старт в Америці, Австралії чи Новій Зеландії, місцях, де вони можуть сподіватися гідного майбутнього. Але як бездітній жінці їй не треба ухвалювати таку постанову. Їй наготована інша роль: присвятити себе чоловікові та фермі, жити таким добрим життям, яким дозволяє час, не менш добрим, ніж справедливим і чесним.

Пустота майбутнього, яке постає перед Лукасом і нею, — не нове джерело болю, ні, він повертається знову і знову, наче зубний біль, і то так, що вже почав надокучати їй. Вона хоче позбутися його і трохи поспати. Як це так, що її двоюрідний брат, чиє тіло водночас і кістляве, і м’яке, не відчуває холоду, тоді як вона, маючи, звісно, набагато більше кілограмів від своєї оптимальної ваги, вже тремтить? У холодні ночі вони з чоловіком сплять тісно пригорнувшись одне до одного, і їм тепло. Чому ж тоді тіло брата не зігріває її? Не тільки не зігріває, він, здається, висмоктує тепло з її тіла. Може, він від природи позбавлений не тільки сексу, а й тепла?

Хвилька справжнього гніву пробігає по ній, і, немов відчувши його, чоловік біля неї заворушився.

— Вибач, — промимрив він і сів.

— Вибачити за що?

— Я загубив слід.

Марго не має уявлення, про що він говорить, і не збирається запитувати. Джон сповзає вниз і за мить уже знову спить.

Де ж Господь у цьому всьому? Вона бачить, що їй дедалі важче мати справу з Богом-отцем. Віру, яку вона колись мала в нього і в його провидіння, вже втрачено. Безбожність — це, безперечно, спадщина безбожних Кутзее. Думаючи про Бога, вона здатна уявити собі лише бородату постать із гучним голосом і величними манерами, що живе в кам’яниці на пагорбі з купою слуг, які заклопотано бігають навколо, роблячи щось для нього. Як добрий Кутзее, вона воліє триматися поодаль від таких людей. Кутзее дивляться скрива на людей, що пишаються, й глузують із них sotto voce[60]. Може, вона не така дотепна в жартах, як решта родини, але вважає, що Бог — це певне випробування, певний тягар нудьги».


А тепер я мушу протестувати. Ви справді зайшли задалеко. Я й близько такого не казала. Ви вкладаєте мені у вуста власні слова.


— Вибачте, мабуть, мене понесло. Я виправлю їх. Я затушую їх.

«Глузують sotto voce. Проте чи має Господь у своїй безмежній мудрості план для неї і для Лукаса? А для Роґґевельда? Для Південної Африки? Чи речі, які видаються сьогодні просто хаотичними, хаотичними і позбавленими мети, продемонструють у якомусь майбутньому, що вони становлять частину загального зичливого проекту? Наприклад: чи є якесь широке пояснення, чому жінка в розквіті своїх літ повинна марнувати чотири ночі в тиждень, сплячи самотньою в огидній кімнаті на третьому поверсі «Grand Hotel» у Калвінїї, місяць у місяць, можливо, навіть рік у рік, і кінця їм не видно, і чому її чоловік, природжений фермер, більшу частину свого часу повинен возити худобу інших людей на бойні в Паарлі та Мейтленді; пояснення, ширше за слова, що ферма загинула б без прибутку, який забезпечують ці роботи, що занапащують душі. І чи є якесь широке пояснення, чому ферма, задля підтримки якої вони обоє вдалися до рабської праці, згодом дістанеться в руки не їхньому синові, а якомусь небожу-невігласу її чоловіка, якщо ту ферму не поглине раніше банк? Якщо згідно з загальним зичливим Божим задумом ніколи не було наміру, щоб ця частина світу — Роґґевельд, Кару — мала прибуткове фермерське господарство, тоді в чому саме полягає намір Бога? Може, йдеться про те, щоб ця земля знову дісталася в руки volk, що й далі, як у давні дні, блукатиме з місця на місце зі своїми жалюгідними стадами в пошуках пасовиськ, затоптуючи огорожі, тоді як такі люди, як вона і її чоловік, умиратимуть, утративши майно в якомусь далекому кутку?

Такі запитання марно ставити Кутзее. «Die boer saai, God maai, maar waar skuil die papegaai?» «Бур сіє, Господь віє, а де папуга піє?» — кажуть Кутзее й регочуть. Безглузді слова. Безглузда родина, мінлива, без сутності — паяци. «’n Hand vol vere» — жменька пір’я. Навіть той член родини, на якого вона мала якісь непевні сподівання, той, що оце біля неї знову поринув у країну сновидь, виявився несерйозним. Він утік у великий світ, а тепер ганебно заповзає назад у малий світ. Утікач, що зазнав невдачі, і невдаха-механік — через його неспроможність їй тепер доводиться страждати. Невдаха-син. Сидить у тому страхітливому, запорошеному старому будинку в Мервевіллі, дивиться на безлюдну, розпечену сонцем вулицю, гризе олівець і намагається придумати вірші. О droë land, о barre kranse… «Обпалена земля і голі скелі…» Що далі? Щось про weemoed, безперечно, про смуток.

Марго прокидається, коли по небу почали розпливатися перші рожеві й жовтогарячі смуги. Уві сні вона трохи скрутилася й відповзла далі по сидінню, тож її двоюрідний брат, ще досинаючи, тулився тепер не до її плеча, а до заду. Вона роздратовано вивільнилася. Очі їй злипаються, кістки тріщать, страшенно дошкуляє спрага. Відчинивши дверцята, вона виходить.

Повітря холодне й непорушне. Вона дивиться, й під її очима з’являються нізвідки колючі кущі та купки трави, яких торкнулося перше світло. Марго немов присутня на першому дні творення. «Господи», — бурмоче вона й відчуває порив стати навколішки.

Поблизу щось зашаруділо. Вона дивиться просто в темні вічі антилопи, маленького штейнбока кроків за двадцять від неї, тварина стривожена, але ще не боїться. «My kleintjie!», «Моя маленька!» — каже Марго. Їй страшенно кортить обняти її, вилити їй на голову свою раптову любов, але, перше ніж вона ступила перший крок, антилопа крутнулася і втекла, барабанячи ратичками. Метрів за сто зупинилася, обернулася, знову придивилася до неї, а потім неквапом потрюхала вздовж низьких берегів і зайшла в сухе річище.

— Що це? — почувся братів голос. Джон нарешті прокинувся, виліз із машини, позіхає, потягується.

— Штейнбок, — коротко відказує вона. — А що ми тепер робимо?

— Я піду назад до Мервевілла, — каже він. — Зачекай тут. Я маю повернутися о десятій годині, щонайпізніше об одинадцятій.

— Якщо їхатиме машина й запропонує підвезти мене, я сяду, — попереджає Марго. — В будь-якому напрямі, я однаково сяду.

Джон розкошланий, незачесане волосся на голові й борода стирчать на всі боки. «Слава Богу, що мені не треба прокидатися з тобою в ліжку щоранку, — думає вона. — Ти не досить чоловік. Справжній чоловік не був би таким жалюгідним, sowaar [справді]!»

Над обрієм показується сонце, і Марго одразу відчуває тепло на шкірі. Світ, може, й Божий, а от Кару належить передусім сонцю.

— Тобі краще вже йти, — каже Марго. — День сьогодні буде гаряченький. — І дивиться, як він іде геть, порожня каністра висить у нього через плече.

Пригода — можливо, це найкращий спосіб думати про те, що сталося з ними. Тут, невідомо де, їх із Джоном спіткала пригода. Кутзее потім ще багато років згадуватимуть її. «Пам’ятаєш той час, коли в Марго і Джона поламалася машина на тій занедбаній дорозі в Мервевілл?» А тим часом, поки вона чекає кінця пригоди, які в неї тут розваги? Пошарпана книжка-інструкція для «Датсуна», більш нічого. Ніяких віршів. Зміна коліс. Догляд акумулятора. Підказки для економії пального.

Машина напроти сонця, що сходить, стала вже душно-гарячою. Марго ховається в її затінку.

На гребені дороги якась поява: спершу з гарячого марева постає тулуб людини, потім мало-помалу віслюк і візок. Коли дмухне вітер, вона навіть чує, як виразно цокають копита віслюка.

Постать стає виразніша. Це Гендрік із Воельфонтейна, а позаду нього, на возі, її двоюрідний брат.

Сміх і вітання.

— Гендрік провідував свою доньку в Мервевіллі, — пояснює Джон. — Він відвезе нас на ферму, тобто якщо його віслюк дасть згоду. Він каже, що можна й «Датсун» прив’язати до воза, і він потягне.

Nee, meneer! «Ні, сер!» — стривожився Гендрік.

Ek jok maar net, «Я просто жартую», — заспокоює брат.

Гендрік — чоловік середніх літ. Унаслідок невдалої операції з видалення катаракти він осліп на одне око. Якийсь негаразд і з його легенями, від найменшого фізичного зусилля він уже насилу дихає і присвистує. Як від робітника від нього вже небагато користі на фермі, але кузен Майкл тримає його, бо тут так заведено чинити.

Гендрік має доньку, що живе з чоловіком і дітьми під Мервевіллом. Чоловік мав роботу в місті, але, здається, втратив її, донька порає хатню роботу. Гендрік, мабуть, виїхав від них ще переддосвітньої пори. Навколо нього витає легенький запах солодкого вина, коли він зліз із воза, Марго бачить, що він заточується. Напідпитку ще вранці — оце життя!

Брат читає її думки:

— Я маю тут трошки води, — і пропонує їй повну каністру. — Вона чиста, я налив її коло вітрової помпи.

Отож, вони поїхали на ферму, Джон сидів поряд із Гендріком, а вона ззаду на возі, прикривши голову від сонця старим джутовим мішком. Повз них у хмарі куряви промчав автомобіль у бік Мервевілла. Якби вона вчасно помітила його, то махнула б рукою — і поїхала б до Мервевілла, а звідти зателефонувала б Майклові, щоб він приїхав і забрав її. З другого боку, хоча дорога в ритвинах, і їхати незручно, їй подобається думка приїхати на ферму на ослячому візку Гендріка, і подобається щоразу більше: всі Кутзее зібралися на веранді для пообіднього чаю, Гендрік скидає перед ними капелюха і привозить назад блудного Джекового сина, брудного, попаленого сонцем і покараного. «От was so bekommerd! — лаятимуть вони негідника. — Waar was julle dan? Michiel wou seifs die polisie bel!» А від нього нічого, крім якогось бурмотіння. — «Die arme Margie! En wat het van die bakkie geword?», «Ми так непокоїлись! Де ви були? Майкл уже збирався телефонувати в поліцію! Бідолашна Маргі! А де машина?»

Трапляються такі круті ділянки дороги, де їм треба злізати з візка і йти пішки. А загалом малий віслюк добре виконує своє завдання, і тільки дотик батога по його заду раз по раз нагадує, хто тут господар. Яка тендітна його постать, які тоненькі копитця, а проте яка стійкість, яка витривалість! Не дивно, що Ісус полюбляв віслюків.

Уже на території Воельфонтейну вони зупинилися коло ставка. Поки віслюк п’є, Марго розмовляє з Гендріком про його доньку в Мервевіллі, а потім про другу доньку, що працює на кухні в притулку для старих у Ботфорт-Весті. Зі скромності вона не розпитує Гендріка про його останню дружину, з якою він одружився, коли вона була ще дитиною, і яка втекла, тільки-но мала змогу, з якимсь чоловіком із табору залізничників у Лев-Гамка.

Гендрікові легше розмовляти з Марго, ніж з її кузеном, і вона бачить це. В нього з нею спільна мова, натомість Джонів африкаанс важкий і книжний. Мабуть, половина з того, що каже Джон, не доходить до голови Гендріка. «Гендріку, що, по-твоєму, поетичніше: сонце, яке сходить чи яке заходить? Цап чи вівця?»

Het Katryn dan nie virpadkosgesorg nie?, «Твоя донька не поклала обіду для нас?» — жартує Марго з Гендріком.

Гендрік бентежиться, відвертає погляд, йорзає.

Ja-nee, mies[61], — відповідає він. Це plaashotnot давніх днів, готтентот із ферми.

Але виявилося, що Гендрікова донька справді подбала про padkos. З кишені піджака Гендрік дістає загорнуті в коричневий папір курячу ногу і два шматки намащеного маслом білого хліба, і сором забороняє йому поділити їх, але не меншою мірою забороняє й з’їсти те на їхніх очах.

In Godsnaam eet, man! — командує Марго. — Ons is glad nie honger nie, ons is ook binnecort tuis, «Ім’ям Господа, їж, чоловіче! Ми не голодні і, хай там як, їдемо додому», — і відводить Джона вбік берегом ставка, щоб Гендрік, обернувшись до них плечима, міг квапливо з’їсти свій обід.

Ons is glad nie honger nie — брехня, звичайно. Марго зголодніла. На сам запах холодної курятини в неї котиться слинка.

— Сідай спереду поряд із візничим, — пропонує Джон. — Для нашого тріумфального повернення.

Марго так і сідає. Під’їжджаючи до Кутзее, що зібрались, як вона й думала, на веранді, вона дбає про усмішку й навіть махає їм рукою, мов монарша особа. У відповідь її вітають легенькими оплесками.

Dankie, Hendrik, eerlic dankie, «Щиро дякую», — каже вона, злізаючи з воза.

Mies, — каже Гендрік у відповідь.

Трохи згодом цього самого дня Марго пішла до хати Гендріка й дала йому трохи грошей, мовляв, для Катрін, на одяг для її дітей, хоча знала, що гроші підуть на випивку.

En toe? — запитує Керол перед усіма. — Sê vir ons: waar wasjulle? «Де ви були?»

Лише секунду стоїть тиша, і за цю секунду Марго усвідомлює, що запитання, яке начебто мало просто спонукати її дати якусь легковажну, кумедну відповідь, насправді серйозне. Кутзее щиро хочуть знати, де були вони з Джоном, прагнуть, щоб їх запевнили, що нічого справді скандального не сталося. Зухвальство такого запитання забило їй дух. Люди, які знали й любили її все її життя, думають, ніби вона здатна на щось непристойне!

Vra vir John, «Спитайте Джона», — коротко відповідає вона й заходить усередину.

Коли за півгодини Марго повернулася до них, атмосфера й далі незатишна.

— Куди дівся Джон? — запитує вона.

Виявилося, що Джон і Майкл щойно вирушили на Майкловому пікапі забрати «Датсуна». Вони відтягнуть його до Лев-Гамки, до механіка, що як слід полагодить його.

— Ми не спали всю ніч, — розповідає тітка Бет. — Чекали й чекали. Потім вирішили, що ви з Джоном, напевне, поїхали в Бофорт і ночуєте там, бо національна автострада цієї пори року дуже небезпечна. Але ви не дзвонили, і це стривожило нас. Уранці Майкл зателефонував у готель у Бофорті, і там сказали, що вас не бачили. Він телефонував і до Фрасербурґа. Нам і на думку на спадало, що ви поїхали до Мервевілла. А що ви робили в Мервевіллі?

Справді, що вони робили в Мервевіллі? Марго обертається до Джонового батька:

— Джон сказав, що ви з ним збираєтесь купити будинок у Мервевіллі, — сказала вона. — Дядьку Джеку, це правда?

Настає приголомшена тиша.

— Це правда, дядьку Джеку? — тисне на нього Марго. — Правда, що ви збираєтесь переїхати з Кейптауна до Мервевілла?

— Якщо ти ставиш запитання саме так, — від добродушної манери Кутзее нема й сліду, він увесь — обережність, — то ні, ніхто насправді не збирається переїздити до Мервевілла. Джон має думку — не знаю, наскільки вона реалістична — купити один з тих покинутих будинків і підправити його як будинок для відпочинку. Поки що ми говорили тільки про це.

Будинок для відпочинку в Мервевіллі! Хто коли чув про таке! Це ж треба — обрати саме Мервевілл, де сусіди підглядають одне за одним, a diaken (диякон) стукає в усі двері, пристаючи, щоб ходили до церкви! Як Джек, колись найжвавіший і найменш шанобливий поміж них, може думати про переїзд до Мервевілла!

— Джеку, ти повинен спершу подивитися в Кокенапі, — каже його брат Ален. — Або в Пофаддері. В Пофаддері настає велике свято, коли приїздить дантист із Апінґтона й вириває зуби. Вони називають його die Groot Trek, Великим треком.

Кутзее, тільки-но порушують їхній спокій, вдаються до жартів. Родина гуртується в міцний маленький laager, щоб тримати світ і його загрози на відстані. Але як довго ці жарти зберігатимуть свою магічну силу? Коли-небудь у двері загрюкає й сам великий ворог із косою, точитиме нещадне лезо й викликатиме їх одного за одним. Яку силу матимуть тоді їхні жарти?

— За словами Джона, ви переїдете до Мервевілла, а він лишиться в Кейптауні, — тисне далі Марго. — Дядьку Джеку, ви певні, що зможете самі собі дати раду без автомобіля?

Серйозне запитання. Кутзее не люблять серйозних запитань. «Margie word 'n bietjiegrim, «Маргі стає трохи жорсткою», — скажуть вони поміж себе.

Якщо ваш син планує запхати вас у Кару й покинути, — запитує вона, — і якщо справді йдеться про це, чому ви не подаєте свій голос протесту?

— Ні-ні, — відповідає Джек. — Так, як ти кажеш, не буде. Мервевілл буде просто спокійним закутком, щоб трохи перепочити. Якщо все вийде. Знаєш, це просто ідея, Джонова ідея. Нічого певного.


[ПРОБІЛ]


— Це план, як позбутися батька, — каже їй сестра Керол. — Він хоче закинути його посеред Кару і вмити руки. А потім уже Майклу доведеться дбати про нього. Адже Майкл житиме найближче.

— Бідолашний Джон! — зітхає Марго. — Ти завжди приписувала йому все найгірше. А що як він каже правду? Він обіцяв, що їздитиме до Мервевілла щотижня і житиме там під час шкільних вакацій. Чому ти не хочеш вірити, що він щирий?

— Бо я не вірю жодному його слову. Весь цей план видається мені підозрілим. Він ніколи не вживався зі своїм батьком.

— Він дбає про нього в Кейптауні.

— Він живе з батьком, але тільки тому, що не має грошей. Йому тридцять із гаком років, а він не має ніяких перспектив. Він утік із Південної Африки, щоб не потрапити до армії. Потім його викинули з Америки, бо він порушив закон. Тепер він не може знайти належної роботи, бо дуже зарозумілий. Вони обидва живуть на жалюгідну платню, яку отримує батько на складі металобрухту, де він працює.

— Це неправда! — протестує Марго. Керол молодша від неї. Колись Керол ішла за нею, а вона, Марго, була лідером. А тепер Керол суне вперед, а вона занепокоєно тупцяє позаду. Як так сталося? — Джон викладає в середній школі, — каже вона. — Він має свої гроші.

— Я чула не те. Я чула, він готує відсталих учнів до вступних іспитів, і йому платять погодинно. Це часткова зайнятість, робота, яку виконують студенти, щоб заробити трохи кишенькових грошей. Ти запитай його прямо. Спитай, у якій школі він викладає. Спитай, скільки він заробляє.

— Велика платня — не головне.

— Ідеться не тільки про платню. Йдеться про те, щоб казати правду. Нехай він скаже тобі правду, чому він хоче купити дім у Мервевіллі. Нехай скаже тобі, хто платитиме за нього, він чи батько. Нехай розповість тобі про свої плани на майбутнє. — А потім, коли Марго спантеличено дивилася на неї, додала: — Хіба він не казав тобі? Хіба не розповів про свої плани?

— Він не має планів. Він Кутзее. Кутзее не мають планів, не мають честолюбства, їм властиві тільки пусті марення. Він знічев’я марить про життя в Кару.

— Він має честолюбний план стати поетом, поетом, що пише вірші цілісінький день. Ти чула коли-небудь про таке? Цей мервевіллський план не має нічого спільного з добробутом його батька. Він хоче мати місце в Кару, куди він може приїхати, коли заманеться, де він може сидіти, зіпершись підборіддям на руки, милуватися заходом сонця й писати вірші.

Знову Джон і його вірші! Марго не може не розреготатись. Джон сидить на веранді тієї огидної хатини і складає вірші! Без сумніву, з беретом на голові і склянкою вина коло ліктя. А навколо зібралися малі кольорові діти й пристають до нього з запитаннями. «Wat maak oom? — Nee, oom maak gedigte. Op sy ou ramkiekie maak oom gedigte. Die wêreld is ons woning nie…», «Що робить cep? — Cep пише вірші. На старому ящику він пише вірші. Цей світ — то місце не для нас…»

— Я запитаю, — каже Марго, сміючись і далі. — Я попрошу його показати мені свої вірші.


[ПРОБІЛ]


Марго ловить Джона наступного ранку, коли він вирушає на одну зі своїх прогулянок.

— Дозволь, я піду з тобою, — каже вона. — Тільки зачекай хвилинку, я взуюся як слід.

Вони йдуть стежкою, що тягнеться на схід від садиби, вздовж зарослого річища до ставка, греблю якого прорвало під час повені 1943 року, і потім уже ніхто не лагодив її. В неглибокій воді мирно плавають троє білих гусей. Ще холодно, немає туману, і можна бачити навіть гори Нювефелдберґе.

God, — каже вона, — ‘dis darem mooi. Dit raakjou siel aan, nè, dié wêreld, «Хіба не гарно? Цей пейзаж зворушує душу».

Але їх тільки меншість, крихітна меншість, лише двоє душ, зворушених цими величними безлюдними просторами. Якщо їх і тримало щось разом ці роки, то саме вони. Цей краєвид, цей kontrei запанував над її серцем. Коли вона помре і її поховають, вона розчиниться в цій землі не менш природно, ніж якби ніколи не жила життям людини.

— Керол каже, що ти й досі пишеш вірші, — наважується Марго. — Це правда? Ти покажеш їх мені?

— Мені шкода розчаровувати Керол, — напружено відповідає він, — але я не писав віршів, відколи був підлітком.

Марго прикушує язика. Вона забула: таж не просять чоловіка показати свої вірші, надто в Південній Африці, не запевнивши його заздалегідь, що все буде гаразд, що з нього не глузуватимуть. Що за країна, де поезія — не чоловіча діяльність, а хобі для дітей і oujongnooiens [старих панн], — oujongnooiens обох статей! Як уникли клопоту Тотіус і Луїс Лейпольдт, вона навіть не здогадується. Не дивно, що Керол вирішила напасти на те, що Джон пише вірші: таж та Керол нюхом чує слабкості інших людей.

— Якщо ти не пишеш так давно, чому Керол думає, ніби ти пишеш і досі?

— Навіть не знаю. Може, бачила, як я перевіряю учнівські твори, й дійшла хибного висновку.

Марго не вірить йому, але не хоче тиснути далі. Якщо він хоче викручуватися від неї, нехай. Якщо поезія — та частина його життя, про яку він надто боїться або надто соромиться розповідати, нехай.

Марго не думає про Джона як про moffie, але її й далі дивує, що він не має жінки. Самотній чоловік, надто з роду Кутзее, видається їй мов човном без весла, керма та вітрила. А тепер двоє їх, чоловіків роду Кутзее, живуть у парі! Коли Джек ще мав страхітливу Віру за собою, він плив більш-менш рівним курсом, а тепер, коли її не стало, видається загубленим. А що стосується сина Джека і Віри, він, безперечно, міг би жити, маючи якийсь урівноважений провід. Але яка жінка при своєму глузді захоче присвятити себе безпорадному Джонові?

Керол переконана, що Джон — програшний варіант, і решта родини Кутзее, незважаючи на свої добрі серця, напевне, згодні з нею. Річ досить дивна, віру Марго в Джона (саме ця віра вирізняє її) більш-менш підтримують тільки своєрідні стосунки між ним і його батьком: вони ставляться один до одного якщо не з любов’ю, бо цим словом можна було б сказати забагато, то принаймні з повагою.

Ця пара колись була найзапеклішими ворогами. Погані стосунки Джека зі старшим сином були темою численних розмов і похитувань головою. Коли син зник за океаном, батьки намагались якомога зберегти гідність. Він поїхав за кордон робити кар’єру в науці, стверджувала мати. Багато років вона розповідала всім, що син працює вченим в Англії, дарма що було зрозуміло, що вона й гадки не має, де він працює і яку роботу виконує. «Ви знаєте, який Джон, — казав його батько, — завжди дуже незалежний». «Незалежний» — що означало це слово? Не без підстав Кутзее почали вважати, що воно означає: він покинув свою країну, родину, навіть батька-матір.

Потім Джек і Віра вигадали інше: Джон, зрештою, не в Англії, а в Америці, де підіймається на ще вищі щаблі. Минув час, і за браком надійних новин цікавість до Джона і його життя згасла. Він і його молодший брат стали лише двома серед тисяч білих чоловіків, які втекли, щоб уникнути військової служби, лишили позаду приголомшену родину. Джон майже зник із колективної пам’яті Кутзее, як раптом їм на голову впав скандал про його вигнання з Америки.

«Та страхітлива війна», — казав його батько, то все через ту війну, в якій американські хлопці жертвували своїм життям задля азіатів, які, здається, не відчували ніякої вдячності. Не дивно, що прості американці обурилися. Не дивно, що вони заполонили вулиці. Джон хоч-не-хоч став учасником вуличних протестів, стверджував далі батько у своїй розповіді, а те, що сталося потім, було лише прикрим непорозумінням.

Може, саме синова ганьба, а отже, й неправда, яку доводилося казати, перетворили Джека в підтоптаного, передчасно постарілого чоловіка? Як можна запитати про таке?

— Ти, мабуть, радієш, що знову бачиш Кару, — каже вона Джонові. — Ти втішений, що вирішив не лишатися в Америці?

— Не знаю, — відповідає Джон. — Звичайно, серед цього, — він не робить жесту, але вона знає, що він має на увазі: цього неба, цього простору, величної тиші, що огортає їх, — я почуваюся благословенним, одним з нечисленних щасливців. Але, якщо говорити практично, яке майбутнє я маю в цій країні, до якої я ніколи на пасував? Можливо, абсолютний розрив був би, зрештою, кращим. Відтяти себе від того, що любиш, і сподіватися, що рана загоїться.

Щира відповідь. Слава Богу за це.

— Джоне, вчора, поки ти з Майклом їздив, я розмовляла з твоїм батьком. По щирості, я не думаю, що він повною мірою розуміє, що ти плануєш. Я говорю про Мервевілл. Твій батько вже немолодий і почувається недобре. Не можна закидати його в чуже місто і сподіватися, що він сам обстоюватиме себе. І не можна сподіватися, що решта родини втрутиться й подбає про нього, якщо йому стане зле. Оце й усе. Про це я й хотіла тобі сказати.

Джон не відповідає. В його руці шматок дроту від старої огорожі. Роздратовано махаючи ним праворуч і ліворуч, збиваючи верхівки трав, які гойдалися під вітром, він опускається схилом розмитої греблі.

— Не поводься отак! — дріботить вона вслід за ним. — Ради Бога, говори зі мною! Скажи, що я помиляюся! Скажи, що не маю слушності!

Джон зупиняється, обертається й дивиться на неї очима холодної неприязні.

— Дозволь я розповім тобі про ситуацію мого батька, — каже він. — Мій батько не має заощаджень, ані цента, і не має страховки. Він може чекати тільки державної пенсії: сорока трьох рендів на місяць, коли я дивився востаннє. Тому, незважаючи на свій вік, на своє кволе здоров’я, він змушений і далі працювати. Разом ми обидва заробляємо за місяць те, що продавець автомобілів заробляє за тиждень. Батько може відмовитися від роботи тільки тоді, якщо переїде туди, де вартість засобів прожиття менша, ніж у великому місті.

— А чого він узагалі повинен переїжджати? І чому до Мервевілла, до якоїсь зношеної старої руїни?

— Маргі, я не можу жити з батьком невизначено довго. Це робить нас надто нещасними, нас обох. Це неприродно. Батьки і сини ніколи не мали жити в спільному домі.

— Але мені не здається, ніби твій батько такий, що з ним важко вживатися.

— Можливо, але я така людина, з якою важко вживатися. Мої труднощі полягають у тому, що я не хочу поділяти простір з іншими людьми.

— Тож ось яка причина цієї вовтузні з Мервевіллом: ти хочеш жити сам?

— Так. Так і ні. Я хочу мати змогу бути сам, коли захочу.


[ПРОБІЛ]


Вони зібралися на веранді, всі Кутзее, пили ранковий чай, базікали, знічев’я спостерігали, як троє молодших Майклових синів грали в крикет на відкритому werf, моріжку.

На далекому обрії з’явилася хмара куряви й зависла в повітрі.

— То, мабуть, Лукас, — сказав Майкл, що мав найгостріші очі. — Маргі, це Лукас!

Лукас, як виявилось, вирушив у дорогу ще вдосвіта. Він утомився, але однаково був у доброму гуморі і сповнений енергії. Тільки-но встигши привітатись із дружиною та родиною, Лукас долучився до хлопчачої гри. Може, він не дуже вправний у крикеті, але любить бути з дітьми, і діти обожнюють його. Він був би найкращим із батьків, і Марго крається серце, що він лишиться бездітним.

Джон теж долучається до гри. У крикеті він кращий за Лукаса, вправніший, це можна побачити одразу, але діти не прихиляються до нього. Так само й собаки, помітила вона. Джон, на відміну від Лукаса, аж ніяк не батько від природи. Alleenloper, як деякі тварини-самці: одинак. Може, й добре, що він неодружений.

На відміну від Лукаса, проте є речі, якими вона ділиться з Джоном, хоча ніколи не могла б розповісти про них Лукасові. Чому? Завдяки дитинству, проведеному разом, найнеоціненнішому часові, коли вони відкрили одне одному свої серця так, як ніколи вже не відкривали згодом, навіть чоловікові, якого любиш більше за всі скарби світу.

«Найкраще відтяти себе від того, що любиш, — сказав він їй під час прогулянки, — відтяти і сподіватися, що рана загоїться». Вона розуміє його цілковито. Саме оце передусім і притаманне їм обом: не просто любов до цієї ферми, цієї kontrei, Кару, а розуміння, яке приходить разом із любов’ю, розуміння, що любові може бути забагато. Йому і їй дісталося щастя жити влітку в дитинстві в священному місці, але величі колишньої пори вже не повернути, тож краще не навідувати старих місць і не покидати їх потім, оплакуючи втрачене назавжди.

Тривога, що ти любиш забагато, — аж ніяк не те, що має сенс для Лукаса. Для нього любов проста і щиросерда. Лукас віддає себе їй усім своїм серцем, і в обмін вона віддає йому всю себе. «Цим тілом я обожнюю тебе». Її чоловік завдяки своїй любові виявляє найкраще, що є в ній, і навіть тепер, сидячи і п’ючи чай, дивлячись, як він грає, Марго відчуває, як її тіло тепліє до нього. Від Лукаса вона навчилась, якою може бути любов. Натомість її двоюрідний брат… Вона не здатна уявити собі, щоб він щиросердо віддавав себе комусь. Він завжди щось утримує, держить у запасі. Не треба мати собачий нюх, щоб помітити це.

Було б добре, якби Лукас міг зробити перерву, якби він і вона могли переночувати ніч, а то й дві у Воельфонтейні. Але ні, завтра понеділок, до ночі вони мають повернутися до Мідделпоса. Тож після обіду вони прощаються з тітками і дядьками. Коли надходить черга Джона, вона міцно обіймає його, відчуваючи, що його тіло напружене, чинить опір.

Totsiens[62], — каже вона. — Я напишу тобі листа і хочу, щоб ти відповів мені.

— До побачення, — відповідає він. — Щасливої дороги.

Марго починає писати пообіцяного листа того самого вечора, сидячи в халаті й капцях за столом на своїй кухні, кухні, яку застала, коли вийшла заміж, і яку полюбила; там є величезна стара плита і завжди холодна комора без вікон, де полиці вгинаються від банок варення й консервації, заготованих восени.


«Дорогий Джоне, — пише вона, — я була така сердита на тебе, коли ми поламалися на Мервевіллській дорозі, — сподіваюся, я не показувала цього забагато, і сподіваюся, що ти пробачиш мені. Цей лихий настрій тепер уже розвіявся, не лишилося й сліду. Кажуть, що людину можна пізнати як слід тільки тоді, коли проведеш ніч із нею. Я рада, що мала нагоду провести ніч із тобою. Уві сні наші маски спали, і ми бачили себе такими, якими є насправді.

У Біблії чекають дня, коли лев ляже поряд із ягням, коли вже не буде потреби бути насторожі, бо ми не матимемо причини для страху. (Запевняю, що ти не лев, а я не ягня.)

Я хочу востаннє порушити тему Мервевілла.

Ми всі колись постаріємо, і так, як ми ставимось до своїх батьків-матерів, колись, напевне, поставляться й до нас. Як кажуть, що йде по колу, по колу й вернеться.

Я певна, тобі важко жити з батьком, коли ти звик жити сам, але Мервевілл — аж ніяк не слушний розв’язок.

Джоне, ти не самотній у своїх труднощах. Керол і я постали перед тією самою проблемою з нашою матір’ю. Коли Клаус і Керол виїдуть до Америки, тягар дістанеться безпосередньо нам із Лукасом.

Я знаю, ти не віриш у Бога, тож і не казатиму, щоб ти молився, і Господь напутив тебе. Я теж не дуже вірю, але молитва — добра річ. Навіть якщо немає нікого вгорі, щоб слухати, людина принаймні промовляє слова, а це краще, ніж тримати все в собі.

Я б хотіла, щоб ми мали більше часу для розмов. Пам’ятаєш, як ми розмовляли, коли були дітьми? Спогади про ті часи вкрай неоціненні для мене. Як прикро, що, коли прийде наша черга вмирати, помре й наша розповідь, розповідь про тебе і мене.

Я навіть не можу висловити, скільки ніжності я відчуваю до тебе цієї миті. Ти завжди був моїм улюбленим двоюрідним братом, але йдеться не тільки про це. Я прагну захищати тебе від світу, навіть якщо ти, напевне, не потребуєш захисту (як я припускаю). Важко з’ясувати, що робити з такими почуттями. Адже стосунки між двоюрідними братами і сестрами стали вже такі старомодні, правда? Скоро всі ті правила, які нам треба було засвоїти, правила, кому з ким дозволено одружуватися, двоюрідним братам і сестрам, троюрідним, чотириюрідним, будуть просто антропологією.

А втім, я однаково рада, що ми не дотрималися своїх дитячих обітниць (пам’ятаєш?) і не побралися. Ти, мабуть, радий теж. Ми були б безнадійною парою.

Джоне, тобі потрібний хтось у житті, хтось, хто дивився б за тобою. Навіть якщо ти обереш котрусь жінку, що не конче є коханням твого життя, подружнє життя буде кращим, ніж те, що ти маєш тепер, живучи вдвох із батьком. Недобре спати самому ніч у ніч. Вибач, що кажу тобі таке, але я говорю на підставі гіркого досвіду.

Я мала б розірвати цього листа, він дуже бентежить мене, але я не розриватиму. Я кажу собі, що ми достатньо давно знаємо одне одного, і ти пробачиш мені, якщо я ступила туди, куди не повинна ступати.

Ми з Лукасом щасливі вдвох в усіх можливих аспектах. Я щоночі стаю навколішки (так би мовити), дякуючи, що його шлях перетнувся з моїм. Як би я хотіла, щоб і в тебе було так само!»


Немов покликаний, Лукас прийшов на кухню, нахилився над нею, притисся вустами до її голови, опустив руки під халат, обхопив долонями груди.

Му skat[63], — прошепотів він».


Не можна писати такого, не можна. Ви просто вигадуєте все.


— Я виріжу це місце. «Притисся вустами до її голови.

Му skat, коли ти підеш спати?

— Зараз, — відповіла Марго й відклала перо. — Зараз.

Skat: ласкаве звернення, яке вона не любила аж до дня, коли почула з його вуст. А тепер, коли він шепоче це слово, вона тане. Скарб цього чоловіка, в який він може зануритись, коли хоче.

Вони лежали в обіймах одне одного. Ліжко рипіло, але їй було байдуже, вони ж удома і можуть примушувати те ліжко рипіти скільки завгодно».


Знову!


— Я обіцяю: коли закінчу, я передам вам текст, увесь текст, і дозволю вам вирізати, що захочете.

«— Це ти Джонові пишеш листа? — запитує Лукас.

— Так. Він такий нещасний.

— Може, це просто його натура. Меланхолійний тип.

— Але він не був таким. Колись він був таким щасливим! Якби ж він міг знайти жінку, яка дістане його з його шкаралущі!

Але Лукас уже спить. Це його натура, його тип: він одразу засинає, мов невинна дитина.

Марго теж хотілося б заснути, але сон до неї йде повільно. Здається, немов дух її двоюрідного брата й досі таїться тут, кличе її назад на темну кухню дописати те, що вона писала для нього. «Вір мені, — шепоче вона. — Обіцяю, я повернуся».

Та коли вона прокидається, це вже понеділок, немає часу на інтимності, вони повинні одразу вирушати в дорогу до Калвінії, вона — до готелю, Лукас — до автопарку. В маленькому кабінеті без вікон вона працює цілий день за конторкою над купою рахунків, а ввечері вже надто виснажена, щоб далі писати початий лист, крім того, вже втратила зв’язок із тодішніми почуттями. «Я думаю про тебе», — дописує вона внизу сторінки. І навіть це неправда, за цілісінький день вона ні разу не згадала про Джона, не мала часу. «З великою любов’ю, — пише вона, — Маргі». Підписує конверт і заклеює. Отже, зроблено.

З великою любов’ю, але якою великою? Достатньою для порятунку Джона в скрутній ситуації? Достатньою, щоб вирвати його з внутрішньої ізоляції, меланхолії, властивої цьому типові? Вона сумнівається. А що як він не хоче, щоб його виривали? Якщо його грандіозний план — сидіти у вихідні на веранді будинку в Мервевіллі й писати вірші, тим часом як сонце розпікає бляшану покрівлю, а батько бухикає десь у задній кімнаті; тоді йому, може, буде потрібна вся меланхолія, яку він здатний зосередити.

Це перший момент її страху. Другий настає тоді, коли, опускаючи листа до скриньки, вона бачить, як він тремтить перед самим отвором. Чи справді те, що вона написала, те, що судилося прочитати її двоюрідному братові, якщо вона відправить листа, — найкраще, що вона може запропонувати йому? «Тобі хтось потрібний у житті». Що це за допомога, щоб говорити про неї? «З великою любов’ю».

А потім Марго думає: «Він дорослий чоловік, з якої речі я повинна рятувати його?» — і таки опускає конверт.

Відповіді їй довелося чекати десять днів, аж до п’ятниці наступного тижня.


«Люба Марго!

Дякую тобі за листа, що чекав нас, поки ми повернулися з Воельфонтейну, і дякую за добрі, навіть якщо й нездійсненні поради щодо шлюбу.

Поїздка назад із Воельфонтейна минула без пригод. Майклів приятель-механік виконав першокласну роботу. Я ще раз вибачаюся за ніч, яку примусив тебе провести просто неба.

Ти пишеш про Мервевілл. Я згоден, наші плани, можливо, не були добре продумані, і тепер, коли ми повернулися до Кейптауна, починають видаватися трохи безумними. Купувати собі відпочинкову хатку на узбережжі — це одне, але хто при своєму глузді захоче провести літні вакації в розпеченому місті в пустелі Кару?

Сподіваюся, що на вашій фермі все добре. Батько посилає вітання тобі та Лукасу, так само і я.

Джон».


Невже це все? Холодна формальність відповіді приголомшує Марго, на щоках спалахують сердиті рум’янці.

— Що там? — запитує Лукас.

— Нічого, — стенає вона плечима й передає листа. — Лист від Джона.

Лукас швидко перечитує його.

— Тож вони відмовилися від своїх планів на Мервевілл, — каже він. — Це вже легше. Але чому ти така вражена?

— Нічого, — відказує вона. — Просто тон такий.

Вони, Марго і Лукас, зупинили машину перед поштою. Так вони роблять щоп’ятниці пополудні, це частина їхнього усталеного розпорядку, який вони створили для себе: наостанок, коли вже скупилися й мають їхати назад на ферму, вони забирають пошту за тиждень і вивчають її, сидячи поруч у пікапі. Хоча Марго могла б забирати пошту сама будь-якого дня тижня, вона не забирає. Вона й Лукас забирають її разом, як роблять разом і все інше, що можуть.

Якусь мить Лукас вивчає листа із Земельного банку з довгим додатком зі сторінками цифр, набагато важливішими за звичайні родинні справи.

— Не спіши, я піду прогуляюся, — каже Марго, виходить із машини й переходить вулицю.

Пошта недавно збудована, приземкувата й важка, зі склоблоками замість вікон і важкими залізними ґратами на дверях. Пошта не подобається Марго. Як на неї, вона скидається на поліційний відділок. Вона з ніжністю згадує стару пошту, зруйновану, щоб дати місце новій, та пошта була колись будинком Тратерів.

Ще й половини життя не пройшло, а вона вже чіпляється за минуле!

Те питання ніколи не було просто питанням про Мервевілл, про Джона і його батька, про те, хто де житиме, в місті чи в селі. «Що ми робимо тут?» — ось невисловлене питання, що існувало всякчас. Він знав про нього, і знала вона. У своєму листі вона, хоч як боягузливо, принаймні натякала на це питання: «Що ми робимо в цій безплідній частині світу? Чому ми проводимо наше життя в тяжкій праці, якщо ніколи не було планів, щоб люди жили тут, якщо увесь проект заселення цього краю був хибний від самого початку?»

«Ця частина світу». Частина, яку вона має на увазі, — не Мервевілл чи Калвінія, а вся Кару, можливо, вся країна. Чия була ідея — прокласти шляхи й залізниці, збудувати міста, привезти людей, а потім прив’язати їх до цього місця, прибити заклепками, які проходять крізь серце, щоб вони не могли піти геть? «Краще відтяти себе і сподіватися, що рана загоїться», — казав Джон, коли вони гуляли велдом. Але як можна розрубати такі заклепки?

Уже все позакривалося. Пошта закрита, крамниці закриті, вулиця безлюдна. Ювелірна крамниця «Meyerowitz». Крамниця «Babes in the Wood» — «Часткова оплата і відкладання товарів». Кафе «Cosmos». «Foschini Modes».

Крамниця «Meyerowitz», «Діаманти назавжди», стоїть тут давніше, ніж вона пам’ятає себе. Замість «Babes in the Wood» колись була «Jan Harmse Slagter». Кафе «Cosmos» колись було молочним баром із такою самою назвою. А «Моди Фошіні» давніше були крамницею «Winterberg Algemene Handelaars». Усе змінилося, всі ці підприємства! O droewige land! «О печальна земля!». «Моди» досить упевнені, щоб відкрити філію в Калвінії. Що такого її двоюрідний брат, емігрант-невдаха, поет смутку, може стверджувати про майбутнє цієї землі, чого б не знали Фошіні? Її двоюрідний брат, що вірить, ніби навіть бабуїни, задивившись у велд, відчувають weemoed.

Лукас переконаний, що буде якесь політичне врегулювання. Джон, може, й стверджує, ніби він ліберал, але Лукас — ліберал, ближчий до практики, ніж буде коли-небудь Джон, і набагато сміливіший. Якби вони, Лукас і вона, boer і boervrou, чоловік і жінка, вирішили, то змогли б жити навіть зі своєї ферми. Може, їм довелося б затягти пояси на дві чи три дірочки, але вони вижили б. Якщо Лукас обрав натомість водити ваговози для кооперативу, якщо вона веде бухгалтерію готелю, то не тому, що ферма — приречене підприємство, а тому, що вона і Лукас давно вже вирішили, що збудуть своїм робітникам гідне житло і даватимуть їм гідну платню, дбатимуть, щоб їхні діти пішли до школи, і підтримуватимуть тих самих робітників, коли ті постаріють чи захворіють, і тому, що вся ця гідність і підтримка коштують грошей, більше грошей, ніж ферма дає або може дати будь-коли в передбачуваному майбутньому.

Ферма — не бізнес, із таким засновком вона і Лукас погодилися дуже давно. Ферма Мідделпос — дім не тільки для них обох і для привидів їхніх ненароджених дітей, а ще для тринадцяти інших душ. Щоб заробити гроші для підтримки всієї цієї невеличкої громади, Лукас інколи кілька днів поспіль змушений долати нескінченні дороги, а вона — ночувати сама в Калвінії. Ось що вона має на увазі, коли називає Лукаса лібералом: він має великодушне серце, ліберальне серце, і завдяки йому вона теж навчилася мати ліберальне серце.

«Що хибного в такому способі життя?» — ось запитання, яке б вона хотіла поставити своєму розумному двоюрідному братові, тому, хто перший утік із Південної Африки, а тепер балакає, що треба відтяти себе і звільнитися. Від чого він прагне звільнитися? Від любові? Від обов’язку? «Мій батько посилає йому вітання, так само і я». Що це за таке холодне вітання? Ні, може, вона з Джоном і має спільну кров, але, хоч би що він відчував до неї, це не любов. Насправді він не любить і свого батька. І навіть себе не любить. І, хай там як, який сенс звільнятися від усіх і від усього? Що він збирається робити зі своєю свободою? «Любов починається вдома» — хіба це не англійське прислів’я? Замість завжди тікати, він повинен знайти собі гідну жінку, подивитись їй просто у вічі і сказати: «Ти вийдеш за мене заміж? Чи ти вийдеш за мене заміж і привітаєш мого літнього батька в нашому домі, і дбатимеш вірно про нього аж до смерті? Якщо ти візьмеш на себе цей тягар, я зобов’язуюсь любити тебе і бути вірним тобі, знайти належну роботу і ревно працювати, приносити додому гроші, бути приязним і припинити нарікати на droewige vlaktes[64]». Марго хотілося б, щоб Джон цієї миті був у Керкстраті, в Калвінії, щоб вона могла raas із ним, тобто, як кажуть англійці, протуркати йому всі вуха, вона тепер у настрої.

Свисток. Марго обертається. Це Лукас, що вихилився з вікна автомобіля.

Skattie, hoe mompel jy dan nou? «Ти що, вже сама з собою розмовляєш?» — гукає він, сміючись.


[ПРОБІЛ]


Ніяких наступних листів між нею і братом уже не було. Невдовзі він і його проблеми припинили займати бодай-яке місце в її думках. Виник значно нагальніший клопіт. Прийшли візи, яких чекали Клаус і Керол, візи до Обіцяного Краю. Вони швидко й ретельно приготувалися до від’їзду. Насамперед привезли назад на ферму її матір, що жила з ними. Клаус теж називав її мамою, хоча мав напрочуд добру й рідну матір у Дюссельдорфі.

Тисячу шістсот кілометрів від Йоганнесбурга вони проїхали за дванадцять годин, по черзі сидячи за кермом «BMW». Цей подвиг став для Клауса предметом гордощів. Він і Керол закінчили курси водійської майстерності й мали посвідчення, які показували всім; вони готувалися до пересувань в Америці, де дороги набагато кращі, ніж у Південній Африці, хоча, звичайно, не такі добрі, як німецькі автобани.

Мати почувається не дуже добре, і Марго бачить це, тільки-но їй допомогли встати з заднього сидіння. Обличчя їй набрякло, їй важко дихати, вона нарікає, що болять ноги. Кінець кінцем, пояснює Керол, проблеми пов’язані з її серцем: вона бачила одного фахівця в Йоганнесбурзі і має новий набір пігулок, які треба неодмінно пити тричі на день.

Клаус і Керол ночують на фермі, а потім вирушають назад до міста.

— Тільки-но мати поправиться, ти з Лукасом повинна привезти її до Америки в гості, — каже Керол. — Ми допоможемо купити авіаквитки.

Клаус обіймає Марго, цілує в обидві щоки («Так щиріше»). Лукасові тисне руку.

Лукас не любить свого шурина. Немає анінайменшого шансу, що Лукас поїде й навідає їх у Америці. Ну, а Клаус ніколи не соромився висловлювати свій вердикт Південній Африці: «Гарна країна, — каже він, — гарні краєвиди, багаті ресурси, але багато, багато проблем. Як ви їх вирішите, я не бачу. На мою думку, ситуація гіршатиме, а вже потім зміниться на краще. Але це тільки моя думка».

Марго хотіла б плюнути йому межи очі, але стримується.

Мати не може лишатися сама на фермі, поки її з Лукасом немає, про це не може бути й мови. Тож Марго домовляється, щоб у її кімнаті в готелі поставили друге ліжко. Це незручно, це кінець усякого приватного затишку для неї, але альтернативи немає. Замовляє для матері повний пансіон, хоча насправді мати їсть, наче пташка.

На другому тижні такого нового режиму хтось із прибиральниць натрапив на матір у порожній готельній кімнаті, непритомну й синю на обличчі. Її чимшвидше повезли до окружної лікарні й повернули до життя. Черговий лікар похитав головою. Серцебиття дуже слабке, каже він, потрібне термінове й більш кваліфіковане лікування, ніж те, яке можна отримати в Калвінії; Апінґтон — теж варіант, там є пристойна лікарня, але було б краще повезти її до Кейптауна.

За годину Марго вже замкнула свій кабінет і їде до Кейптауна, сидячи в тісному задку санітарної машини, й тримає матір за руку. Разом з ними їде молода кольорова медсестра на ймення Алетта, чий хрусткий накрохмалений халат і приязне обличчя невдовзі спонукають Марго почуватися невимушено.

Алетта, виявляється, народилася недалеко, у Вупперталі в Седерберзі, де досі живуть її батьки. Вона їздила до Кейптауна вже більше разів, ніж здатна порахувати. Вона розповідає, як лише тиждень тому вони чимшвидше везли чоловіка з Лурісфонтейна до лікарні «Groote Schuur» разом із трьома пальцями, запакованими в кригу в сумці-холодильнику; пальці йому відрізало внаслідок нещасного випадку під час роботи на стрічковій пилці.

— З вашою матір’ю все буде гаразд, — заспокоює Алетта. — «Groote Schuur» — найкраща лікарня.

У Кленвільямі вони зупинилися заправити машину. Водій машини, ще молодший за Алетту, захопив із собою термос кави. Пропонує чашку Марго, але вона відмовляється.

— Я припинила пити каву, — запевняє вона (бреше), — бо не сплю від неї.

Вона б залюбки купила б їм обом по чашці кави в кав’ярні, хотіла б посидіти разом з ними в нормальній дружній атмосфері, але, звичайно, цього не можна зробити, не призвівши до скандалу. «Господи, — молиться вона подумки, — нехай швидше прийде час, коли ці всі дурниці з апартеїдом поховають і забудуть».

Усі знову сідають до машини. Мати спить. Колір її обличчя покращав, вона рівно дихає під кисневою маскою.

— Я повинна сказати вам, як я вдячна за те, що ви і Йоганнес робите для нас, — каже вона Алетті. Медсестра всміхається їй у відповідь без найменшого сліду іронії. Марго сподівається, що її слова зрозуміють у їхньому найширшому значенні, яке вона через сором не може розкрити докладно: «Я повинна сказати вам, як я вдячна за те, що ви і ваш колега робите для старої білої жінки та її доньки, двох незнайомців, які ніколи нічого не зробили для вас, а навпаки, брали участь у вашому приниженні на землі, де ви народилися, і то щодня, щогодини. Я вдячна вам за науку, яку ви даєте мені своїми діями, в яких я бачу тільки людську доброту, й передусім вашою милою усмішкою».

Вони приїжджають до Кейптауна в розпалі години пік пополудні, і, хоча їхній випадок не терміновий, Йоганнес однаково вмикає сирену, незворушно проминаючи скупчення автомобілів. У лікарні Марго йде за візком, на якому матір везуть до реанімаційного відділу. Коли вона згадала про Алетту і Йоганнеса, вони вже вирушили в довгу дорогу назад до Північної Капської провінції.

«Коли я повернуся! — обіцяє вона собі, вкладаючи в ці слова наступне значення: Коли я повернуся до Калвінії, я подбаю, щоб подякувати їм особисто!» А водночас: «Присягаюся, коли я повернуся, я стану кращою людиною, ніж тепер!» А ще думає: «Ким був той чоловік із Лурісфонтейна, що втратив три пальці? Тільки нас, білих, — тільки найкращих! — притьмом везуть швидкою допомогою до лікарні, де добре навчені хірурги пришивають нам пальці або дають нове серце, як, може, знадобиться й нам, і невже це все безкоштовно? Нехай так не буде, Господи, нехай так не буде!»

Коли Марго знову бачить матір, та лежить в окремій палаті на чистому білому ліжку, не спить, одягнена в нічну сорочку, що її донька завбачливо спакувала для неї. Колір обличчя в неї тепер нормальний, вона навіть здатна зсунути вбік кисневу маску і пробурмотіти кілька слів:

— Скільки біганини!

Марго підносить до вуст материну тонку, майже дитячу руку.

— Дурниці! — каже вона. — А тепер тобі треба спочити. Я буду тут, раптом тобі щось треба.

Марго планує провести ніч біля материного узголів’я, але лікар відраджує її. Мати вже в безпеці, запевняє він, за її станом стежитиме медичний персонал, їй дадуть сонні пігулки, і вона спатиме аж до ранку. А Марго є де зупинитися?

Марго відповідає, що має двоюрідного брата в Кейптауні й може побути в нього.

Лікар старший за неї, неголений, із темними, прикритими повіками очима. Їй навіть сказали його прізвище, але вона не запам’ятала. Він може бути євреєм, а втім, може належати й до багатьох інших народів. Від нього тхне сигаретним димом, із нагрудної кишені визирає синя пачка сигарет. Чи справді вона вірить йому, коли він запевняє, що матері ніщо не загрожує? Так, вірить, але вона завжди була схильна вірити лікарям, вірити їхнім словам, навіть коли знала, що вони лише висловлюють свої здогади, і тому не вірить тепер своїй довірі.

— Докторе, а ви абсолютно впевнені, що їй ніщо не загрожує? — запитує Марго.

Лікар утомлено киває головою. Справді абсолютно. Але що таке «абсолютно» в людських справах?

— Щоб мати змогу дбати про матір, вам треба подбати про себе, — нагадує лікар.

Марго відчуває, як її наповнюють сльози, відчуває, як наповнює й жаль до себе. «Подбайте про нас обох!» — хоче вона благати. Їй хотілося б упасти на руки цього незнайомця, щоб її тримали й заспокоювали.

— Дякую вам, докторе, — прощається вона.

Лукас десь на дорозі в Північній Капській провінції, з ним годі зв’язатися. З громадського телефону Марго телефонує двоюрідному братові Джону.

— Я миттю приїду й заберу тебе, — каже Джон. — Лишайся в нас, скільки хочеш.

Минули роки, відколи Марго востаннє була в Кейптауні. Вона ніколи не була в Токаї, передмісті, де Джон жив із батьком. Їхній будинок стоїть за високим дерев’яним парканом, що відгонить вогким гниттям і моторною оливою. Ніч темна, доріжка від хвіртки не освітлюється. Джон бере її за руку й веде.

— Попереджаю, — каже він, — у хаті трохи неприбрано.

Перед дверима її чекає дядько. Він неуважно вітає її і збуджений так, як, знає вона, властиво всім Кутзее, швидко говорить, куйовдить пальцями волосся на голові.

— З мамою все гаразд, — заспокоює вона, — в неї просто стався серцевий напад.

Але старий не хоче, щоб його заспокоювали, він налаштувався на драму.

Джон показує їй будинок. Дім маленький, кепсько освітлений, душний, усередині тхне мокрими газетами і смаженим беконом. Якби вона була тут господинею, то зняла б страхітливі штори й замінила їх чимсь легшим і яскравішим, але, звичайно, в цьому чоловічому світі вона не хазяйнує.

Джон показує їй кімнату, що стане її спальнею. Серце їй опускається. Килим заляпаний, здається, олією. Під стіною стоїть низьке односпальне ліжко, поряд із ним — стіл, хаотично заставлений книжками і паперами. На стелі висить така сама неонова лампа, яка була в її кабінеті в готелі, аж поки вона поміняла її.

Тут усе, здається, має однакову барву: коричневу, що переходить з одного боку в тьмяно-жовту, а з другого — в брудно-сіру. Марго сумнівається, що цей будинок прибирали, як слід прибирали довгі й довгі роки.

Зазвичай це його спальня, пояснює Джон. Він поміняв простирадла на ліжку, звільнив для неї дві шухляди. Навпроти в коридорчику — необхідні вигоди.

Марго досліджує їх. Ванна похмура, туалет у плямах, смердить давньою сечею.

Виїхавши з Калвінії, Марго нічого не їла, крім плитки шоколаду. Вона голодна. Джон пропонує їй, як він каже, французькі тости, хліб намочують у яйці, а потім смажать, вона з’їдає три скибки. Пригощає її ще й чаєм із молоком, яке вже скисло, але вона однаково п’є його.

На кухню заходить дядько, вдягнувши поверх штанів піжамну куртку.

— Маргі, я кажу тобі на добраніч, — проказує дядько. — Міцно спи. І не давай блохам кусати себе.

Синові він не бажає на добраніч. Коло сина він, здається, не знає, на яку стати. Вони що, побилися?

— Я збуджена, — каже Марго Джонові. — Може, підемо погуляємо? Я весь день сиділа зігнута в кареті швидкої допомоги.

Джон веде її на прогулянку по добре освітлених вулицях Токайського передмістя. Всі будинки, які вони проминають, більші і кращі за Джонів.

— Тут ще не так давно обробляли землю, — пояснює Джон. — Потім поділили на ділянки і продали. В нашому будинку жили робітники ферми. Ось чому він збудований так недбало. Все тече: покрівля, стіни. В мене весь вільний час іде на ремонт. Я наче той хлопчик, що затулив рукою діру в голландській греблі.

— Так, я вже починаю розуміти привабливість Мервевілла. Там принаймні немає дощів. Але чого б тобі не купити кращий будинок тут, у Кейптауні? Напиши книжку. Напиши бестселер. Зароби купу грошей.

То був тільки жарт, але Джон вирішив поставитися до нього серйозно.

— Я не знаю, як написати бестселер, — зітхає він. — Я не знаю досить про людей і їхні фантазії. Хай там як, мені така доля не судилася.

— Яка така?

— Доля бути багатим і успішним автором.

— Тоді яка доля тобі судилася?

— Якраз теперішня. Жити зі старим батьком у білих передмістях у будинку, де тече покрівля.

— Це просто дурні, slap балачки. Твоїми вустами промовляють Кутзее. Ти міг би змінити свою долю завтра, якби лише став думати над цим.

Собаки за парканами аж ніяк не вітали незнайомців, що блукають уночі їхніми вулицями і сперечаються. Гавкіт дедалі гучнішав.

— Джоне, я б хотіла, щоб ти міг чути себе, — наважується Марго. — В тобі так багато дурниць! Якщо ти не опануєш себе, ти перетворишся в кислого старого дивака, який лише хоче, щоб йому дали спокій у його закутку. Повертаймося. Мені треба рано прокинутися.


[ПРОБІЛ]


Їй кепсько спиться на незручному твердому матраці. Ще не розвиднілось, а вона вже підвелася, зварила каву й підсмажила грінки для всіх трьох. О сьомій годині вони вже поїхали до лікарні, втиснувшись утрьох у кабіну «Датсуна».

Марго лишає Джона із батьком в приймальні, але потім не може знайти матері. Вночі в неї стався напад, повідомляють їй на сестринському пункті, і вона знову в реанімації. Марго повинна піти в приймальню, де з нею потім поговорить лікар.

Вона повертається до Джека і Джона. В приймальні вже збираються люди. Якась незнайома жінка важко опускається на стілець навпроти них. Її голова обв’язана замащеним кров’ю вовняним пуловером, що прикриває одне око. На ній коротенька спідниця й гумові сандалі, від неї тхне затхлою білизною і солодким вином, вона тихенько скиглить.

Марго докладає всіх зусиль, щоб не дивитися, але ту жінку пориває бойовий дух:

Waarna loer jy? «Чого дивишся?» — кинула вона лютий погляд. — Jou moer! «Геть, паскудо!»

Марго опускає очі, мовчить.

Її матері, якщо вона житиме, наступного місяця виповниться шістдесят вісім років. Шістдесят вісім бездоганних років, бездоганних і задоволених. Добра жінка, і то в усьому: добра мати, добра дружина занепокоєного, метушливого типу. Тип жінки, яку чоловікам дуже легко любити, бо вона вочевидь потребує захисту. А тепер її закинуто в цю кляту діру! Jou moer!» — які брудні слова! Вона повинна забрати звідси матір якомога швидше й помістити до приватної лікарні, байдуже, яким коштом.

«Моя пташечка» — ось як називав матір батько: моя tortelduifue, горличка. Маленька пташка, яка воліє не полишати своєї клітки. Вирісши, Марго почувалася великою і незграбною поряд із матір’ю. «Чи полюбить мене хто коли-небудь? — запитувала вона себе подумки. — Хто коли-небудь назве мене своєю горличкою?»

Хтось поплескав її по плечу.

— Місіс Джонкер? — запитала молода й свіжа медсестра. — Ваша мати прокинулась і просить вас підійти.

— Ходімо, — припрошує Марго, і Джек та Джон ідуть за нею.

Мати притомна й спокійна, така спокійна, що здається трохи відчуженою. Кисневу маску замінили трубкою, що заходить їй у ніс. Очі їй вицвіли і тепер мов пласкі сірі камінчики.

— Маргі? — шепоче вона.

Вона цілує матір у чоло і каже:

— Мамо, я тут.

Заходить лікар, той самий, що й напередодні, з синцями під очима. Лікар «Кірістані» — сповіщає табличка на його халаті. Черговий учора пополудні, черговий сьогодні вранці.

У матері був серцевий напад, повідомляє доктор Кірістані, але тепер її стан стабільний. Вона дуже квола. Її серце стимулюють електростимулятором.

— Я б хотіла перевести матір до приватної лікарні, — заявляє Марго йому, — у якесь спокійніше місце.

Лікар хитає головою. Неможливо, каже він. Він не може дати своєї згоди. Можливо, за кілька днів, якщо мати трохи поправиться.

Марго відходить. Джек нахиляється над сестрою, бурмоче слова, яких вона не чує. Мати розплющує очі, її губи ворушаться, здається, вона відповідає. Двоє старих людей, двоє невинних, народжених за колишніх часів, недоречних у цьому галасливому і сердитому місці, яким стала країна.

— Джоне, — запитує Марго, — ти хочеш говорити з матір’ю?

Він хитає головою:

— Вона не впізнає мене».


[Тиша.]


А далі?


— Це кінець.


Кінець? Але навіщо зупинятися тут?


Здається, це слушна мить. «Вона не впізнає мене» — добрий рядок.


[Тиша.]


— Ну, який ваш вердикт?


Мій вердикт? Я досі не розумію: якщо ця книжка про Джона, навіщо ви пишете так багато про мене? Хто читатиме про мене — мене, Лукаса, мою матір, Керол і Клауса?


— Ви становили частину свого брата. Він становив частину вас. Це ж досить зрозуміло, правда? Я тільки запитую, чи може воно бути таким, як є.


Ні, таким, як є, ні. Я хочу перечитати знову, як ви пообіцяли.


Інтерв’ю, проведені в Сомерсет-Весті, Південна Африка, в грудні 2007 і в червні 2008 р.

Адріана

Сеньйоро Насіменто, за походженням ви бразилійка, але прожили кілька років у Південній Африці. Як сталося таке?


— Ми приїхали до Південної Африки з Анголи, я, мій чоловік і наші двоє доньок. В Анголі мій чоловік працював у газеті, а я мала роботу в Національному балеті. Але 1973 року уряд оголосив надзвичайний стан і закрив ту газету. Його хотіли ще й в армію забрати, туди брали всіх чоловіків, молодших від сорока п’яти років, і то навіть негромадян. Ми не могли повернутися до Бразилії, там було надто небезпечно, ми не бачили для себе майбутнього в Анголі, тож і виїхали, сіли на пароплав до Південної Африки. В цьому ми були не перші й не останні.


А чому до Кейптауна?


— Чому до Кейптауна? Без ніякої особливої причини, крім тієї, що ми мали там родича, кузена мого чоловіка, що був власником крамниці з продажу овочів і фруктів. Приїхавши, ми жили з ним і його родиною, нам усім було важко, дев’ятеро чоловік у трьох кімнатах, але ми чекали дозволу на проживання. Потім мій чоловік знайшов собі роботу охоронця, і ми змогли найняти собі квартиру. Той район називався Еппінґ. Через кілька місяців, якраз перед тією катастрофою, яка все зруйнувала, ми вже переїхали до Вінберґа, щоб бути ближче до школи, куди ходили діти.


Про яку катастрофу ви говорите?


— Мій чоловік працював на нічній зміні й охороняв один склад коло доків. Він був єдиним сторожем. Сталося пограбування, вдерлася зграя злодіїв. На чоловіка напали, вдарили його сокирою. Може, то було мачете, але, найімовірніше, все-таки сокира. Одну половину його обличчя прорубали. Мені ще досі важко говорити про це. Сокира. Вдарили людину по обличчю сокирою, бо вона виконувала свій обов’язок. Не можу зрозуміти.


Що з ним сталося?


— Зазнав ушкоджень мозок. Мій чоловік помер. Це тяглося довго, майже рік, але він помер. То було страхітливо.


Співчуваю.


— Якийсь час фірма, в якій він працював, і далі виплачувала його зарплатню. Потім гроші перестали надходити. Відповідальність тепер уже не їхня, казали вони, а міністерства соціального забезпечення. Міністерства! Та від нього ми ані цента ніколи не отримали! Моїй старшій доньці довелося покинути школу. Вона знайшла собі роботу пакувальниці в одному супермаркеті. Це давало нам сто двадцять рендів на тиждень. Я теж шукала роботи, але нічого не могла знайти в балеті, нікого не цікавило моє балетне амплуа, тож я почала давати уроки в танцювальній студії. Вела латиноамериканські танці. Тієї пори латиноамериканські танці були дуже популярні в Південній Африці. Марія Реґіна й далі вчилася в школі. До університету їй ще треба було вчитися півтора року. Марія Реґіна — моя молодша донька. Я хотіла, щоб вона отримала атестат, а не йшла слідами своєї сестри в супермаркет і не розставляла довіку бляшанки на полиці. Вона була розумна. Любила книжки.

У Луанді ми з чоловіком спробували трохи розмовляти англійською за обідом, а також трохи французькою, і то щоб нагадати дівчатам, що Ангола — не цілий світ, але вони насправді не дуже бралися до мов. У Кейптауні англійська мова стала для Марії Реґіни найтяжчим предметом. Тож я записала її на додаткові уроки англійської мови. Школа влаштовувала ці уроки пополудні для таких дітей, як вона, для новоприбульців. Саме тоді я й почула про містера Кутзее, чоловіка, про якого ви запитуєте, що, як виявилося, був не справжнім учителем, ні, аж ніяк, а людиною, яку школа найняла вести ці додаткові уроки.

Цей містер Кутзее, якщо зважити на прізвище, видається мені африканером, сказала я Марії Реґіні. Невже твоя школа не може найняти належного вчителя англійської мови? Я хочу, щоб тебе вчили справжньої англійської мови, і то англійці.

Я ніколи не любила африканерів. Ми чимало бачили їх в Анголі, вони працювали в копальнях або були найманцями в армії. Вони ставилися до негрів, як до бруду. Я не любила такого. В Південній Африці мій чоловік вивчив кілька слів африкаансом, — був змушений, бо в тій охоронній фірмі всі були африканерами, — а я не любила навіть чути цю мову. Слава Богу, школа не примушувала дівчат учити африкаанс, цього було б уже занадто.

Містер Кутзее — не африканер, наполягала Марія Реґіна. Він має бороду. Він пише вірші.

Африканери теж можуть мати бороди, казала я їй, не треба мати бороду, щоб писати вірші. Я хочу сама побачити цього містера Кутзее, мені не подобається його прізвище. Скажи йому, нехай прийде до нас додому. Скажи, нехай прийде, вип’є чаю разом із нами і доведе, що він справжній учитель. Які вірші він пише?

Марія Реґіна розхвилювалася. Вона була в тому віці, коли діти не люблять, якщо втручаються в їхнє шкільне життя. Але я їй сказала: поки я плачу за додаткові уроки, я втручатимуся, скільки захочу. Які вірші пише той чоловік?

— Не знаю, — відповіла вона. — Він каже нам декламувати поезію. Каже вчити вірші напам’ять.

— А що він каже вчити вам напам’ять? — запитала я. — Скажи мені.

— Кітса, — відповіла донька.

— Хто такий той Кітс? — запитала я (я ніколи не чула про Кітса, я не знала жодного з тих давніх англійських авторів, ми не вивчали їх, коли я ходила до школи).

— «Онімінню сонному підвладний, — читала Марія Реґіна, — неначе випив трохи бугили». Бугила — отрута. Вона вражає нервову систему.

— І оце містер Кутзее сказав вам вивчити? — запитала я.

— Це в книжці так, — відповіла донька. — Це один з тих віршів, які ми маємо вивчити для іспитів.

Мої доньки завжди нарікали, що я надто сувора з ними. Але я ніколи не піддавалася. Тільки пильнуючи їх, наче яструб, і могла вберегти їх від лиха в цій незнайомій країні, де вони ще не освоїлись, на континенті, на який нам ніколи не треба було приїздити. З Жоаною було легше, вона була добра, спокійна дівчинка. Марія Реґіна була норовливіша й ладна суперечити мені. З її віршами та романтичними мріями я була змушена тримати її на короткому поводі.

Було ще питання про запрошення, про правильний спосіб сформулювати запрошення вчителю доньки прийти до неї додому попити чаю. Я поговорила з чоловіковим кузеном, але він нічим не зарадив. Тож зрештою я попросила написати листа за мене адміністратора танцювальної студії. «Дорогий містере Кутзее, — написала вона, — я мати Марії Реґіни Насіменто, що вчиться у вашому англійському класі. Ми запрошуємо вас на чай у нас удома». Я дала адресу — такого-то дня, такої-то години. — «Можна організувати транспорт від школи. Зі щирою повагою, Адріана Тейшейра Насіменто».

Під транспортом я мала на увазі Мануеля, найстаршого сина кузена мого Маріо, Мануель звичайно пополудні, коли вже доставляв усі замовлення, привозив у своєму фургоні Марію Реґіну додому. Йому було б неважко привезти і вчителя.


Маріо — ваш чоловік?


— Маріо. Мій покійний чоловік.


Будь ласка, розповідайте далі. Я лише хотів упевнитись.


— Містер Кутзее був першою людиною, яку ми запросили до нашої квартири, першою, як не брати до уваги родичів Маріо. Він був лише шкільний учитель, — ми зустрічалися з багатьма шкільними вчителями в Луанді, а до Луанди — в Сан-Паулу, я не дуже шанувала їх, — але для Марії Реґіни і навіть для Жоани шкільні вчителі були богами і богинями, і я не бачила ніякої причини, чому я повинна позбавляти їх ілюзій. Увечері напередодні його візиту дівчата спекли торт, прикрасили його цукровою глазур’ю й навіть зробили напис (вони хотіли написати «Ласкаво просимо, містере Кутзее», але я сказала їм написати «Св. Бонавентура, 1974 р.»). Крім того, вони спекли цілу тацю маленького печива, яке ми в Бразилії називаємо brevidades.

Марія Реґіна була дуже збуджена. «Прийди додому раніше, будь-ласка, будь ласка! — чула я, як вона благає сестру. — Скажи своєму начальникові, що ти хвора!» Але Жоана не була готова на такі жертви. «Відпроситися не так легко, — казала вона, — вони зменшать платню, якщо я не дороблю зміни».

Отже, Мануель привіз Кутзее до нашої квартири, і я одразу побачила, що це не Бог. Думаю, йому було тридцять із гаком років, кепсько вдягнений, погано підстрижений і з бородою, тоді як йому не годилося б мати бороду, бо вона надто ріденька. Він одразу вразив мене, навіть не знаю чому, як célibataire. Я маю на увазі не просто неодружений, а й нездатний до шлюбу, як-от чоловік, що був священиком, утратив свою чоловічу силу і став неспроможний із жінками. Крім того, й поводився він не дуже добре (я розповідаю вам про свої перші враження). Він почувався скуто, йому кортіло піти. Він не навчився приховувати своїх почуттів, а це перший крок до цивілізованих манер.

— Містере Кутзее, як довго ви вчителюєте? — запитала я.

Він зайорзав на сидінні, сказав щось, уже не пам’ятаю що, про Америку, про те, що він учителював у Америці. Потім, після інших запитань, з’ясувалося, що насправді раніше він ніколи не викладав у школі, ба навіть гірше, не має диплома вчителя. Я, звичайно, була здивована:

— Якщо ви не маєте диплома, як ви стали вчителем Марії Реґіни? Я не розумію.

Відповідь, яку знову-таки довелося дуже довго вичавлювати з нього, полягала в тому, що для таких предметів, як музика, балет та іноземні мови, школам дозволяють наймати осіб, які не мають диплома або принаймні не мають свідоцтва про кваліфікацію. Цим некваліфікованим особам, на відміну від справжніх учителів, не платять зарплатні, школа просто дає їм гроші, зібрані з таких батьків-матерів, як я.

— Але ж ви не англієць, — кинула я. Цього разу це вже було не запитання, а звинувачення. Ось чоловік, найнятий, щоб учити англійської мови, оплачуваний моїми грошима і грошима Жоани, проте він не вчитель, крім того, африканер, а не англієць.

— Я згоден, що я не англійського походження, — кивнув він головою. — Проте я розмовляю англійською мовою з раннього дитинства, склав університетські іспити з англійської мови, тому й гадаю, що можу викладати англійську мову. В англійській мові немає нічого особливого. Це просто одна мова серед багатьох.

Отак він і сказав. Англійська мова — просто одна мова серед багатьох інших.

— Містере Кутзее, — сказала я, — моя донька не збирається ставати папугою, що мішає всі мови. Я хочу, щоб вона як слід розмовляла англійською мовою, і то з належним англійським акцентом.

На щастя для нього, саме тієї миті додому прийшла Жоана. Вона на той час уже мала двадцять років, але однаково соромилась у присутності чоловіка. В порівнянні зі своєю сестрою вона не була красунею, — погляньте, ось миттєве фото, де є вона з чоловіком та їхні маленькі хлопчики, його зняли невдовзі по тому, як ми знову переїхали до Бразилії, бачите, вона не красуня, вся краса дісталася її сестрі, — але вона була добра дівчина, і я завжди знала, що з неї вийде добра дружина.

Жоана зайшла до кімнати, де ми сиділи, ще в плащі (я пам’ятаю той її довгий плащ).

— Моя сестра, — сказала Марія Реґіна, немов радше пояснювала, хто ця нова особа, а не представляла її. Жоана нічого не відказала, тільки видавалася сором’язливою, а от учитель містер Кутзее мало не перекинув чайного столика, намагаючись підвестися.

«Чому Марія Реґіна замакітрила собі голову цим дурнуватим чоловіком? Що вона бачить у ньому?» — ось яке запитання ставила я собі. Було досить легко здогадатися, що самотній célibataire міг бачити в моїй доньці, яка перетворювалася в справжню темнооку красуню, дарма що була ще дитиною, але що спонукало її вивчати напам’ять вірші для цього чоловіка, хоча вона ніколи не вчила віршів для решти своїх учителів? Можливо, він шепотів їй слова, які паморочили їй голову? Невже це все пояснює? Невже між ними щось діється, і вона тримає це в таємниці від мене?

Що ж, якби цей чоловік цікавився Жоаною, думала я собі, це була б інша річ. Жоана, може, не має розуму до поезії, але принаймні міцно стоїть на землі.

— Жоана працює цього року в супермаркеті «Clicks», — мовила я. — Набуває досвіду. А наступного року піде на курси менеджменту. Щоб стати менеджером.

Містер Кутзее неуважно кивнув головою. Жоана не сказала на те нічого.

— Скинь плаща, дитино, й попий із нами чаю, — припросила я. Звичайно ми п’ємо не чай, а каву. Жоана напередодні принесла для цього нашого гостя трохи чаю — «Earl Gray», дуже англійського, але не дуже доброго, і я вже запитувала себе, що ми робитимемо з рештою пачки.

— Містер Кутзее працює в школі, — повторила я Жоані, неначе вона не знала. — Він розповідає нам, що він — не англієць, але все-таки викладає англійську мову.

— Я, власне, не вчитель англійської мови, — додав містер Кутзее, звертаючись до Жоани. — Я додатковий викладач англійської мови. Це означає, що школа найняла мене допомагати учням, як мають труднощі з англійською мовою. Я намагаюся підготувати їх до іспитів. Тож я своєрідний викладач із підготовки до іспитів. Мабуть, це кращий опис моєї роботи, краща моя характеристика.

— Невже ми маємо говорити про школу? — запитала Марія Реґіна. — Це така нудьга.

Але тема нашої розмови аж ніяк не була нудною. Можливо, прикрою для містера Кутзее, але не нудною.

— Розповідайте, — сказала я йому, не звертаючи на доньку уваги.

— Я не збираюся готувати учнів до іспитів до кінця своїх днів, — казав він. — Це тільки моя теперішня робота, для якої я виявився досить кваліфікованим, щоб заробляти на прожиття. Але це не моє покликання. Це не та робота, задля якої я покликаний у світ.

«Покликаний у світ» — дива та й годі.

— Якщо ви хочете, щоб я пояснив вам свою філософію викладання, я поясню, — додав він. — Вона дуже коротка, коротка і проста.

— Гаразд, — кивнула я, — кажіть нам свою коротку філософію.

— Те, що я називаю своєю філософією викладання, — насправді філософія навчання. Вона походить від Платона, але я трохи змінив її. На мою думку, перш ніж може відбутися справжнє навчання, в серці учня має з’явитися певне прагнення істини, своєрідний вогонь. Справжній учень горить бажанням знати. В учителі учень бачить людину, що ближче підійшла до істини, ніж він сам. Учень такою мірою прагне істини, яку втілює вчитель, що ладен спалити своє «я», щоб досягти її. Зі свого боку, вчитель бачить той вогонь у серці учня й підживлює його, реагує на нього тим, що горить ще яскравішим світлом. Отак вони обидва досягають разом вищої сфери. Так би мовити.

Він замовк, усміхаючись. Тепер, проказавши своє, він видавався невимушенішим. «Що за дивний, марнославний чоловік! — думала я. — Треба загорітися! Які дурниці він верзе! Та ще й небезпечні дурниці! З Платона! Він що, глузує з нас?» Але Марія Реґіна, помітила я, нахилилась уперед і пожирала очима його обличчя. Марія Реґіна не думала, що він жартує. «Це недобре!» — сказала я собі.

— Містере Кутзее, як на мене, це не схоже на філософію, — озвалась я, — а скидається на щось інше, я не казатиму що, бо ви наш гість. Маріє, ти тепер можеш принести торт. Жоано, допоможи їй і зніми нарешті той плащ. Мої доньки спекли вчора ввечері торт на честь вашого візиту.

Коли дівчата вийшли з кімнати, я дійшла до суті справи, говорячи тихенько, щоб вони не почули:

— Містере Кутзее, Марія ще дитина. Я плачу за неї, щоб вона вивчила англійську й мала добрий атестат. Я даю гроші не на те, щоб ви гралися її почуттями. Ви розумієте? — Дівчата повернулися назад із тортом. — Ви розумієте? — повторила я.

— Ми навчаємося того, чого найщиріше прагнемо навчитися, — відповів він. — Марія хоче навчитися, правда, Маріє?

Марія спалахнула і сіла.

— Марія хоче навчитися, — повторив він, — і має добрі успіхи. Вона має чуття до мов. Може, коли-небудь вона стане письменницею. Який чудовий торт!

— Добре, коли дівчина вміє пекти, — проказала я, — але ще краще, коли вона вміє добре розмовляти англійською й отримує добрі оцінки на іспитах з англійської.

— Добра дикція — добрі оцінки, — відказав містер Кутзее. — Я чудово розумію ваші бажання.

Коли він пішов, а мої доньки полягали спати, я сіла й написала йому листа своєю поганенькою англійською, тут я нічим не могла собі зарадити, то був не такий лист, якого я могла б показати своїй подрузі в студії. «Шановний містере Кутзее, — писала я, — я повторюю те, що казала під час Вашого візиту. Вас найняли вчити мою доньку англійської мови, а не гратися її почуттями. Вона дитина, а Ви дорослий чоловік. Якщо Ви хочете виявляти свої почуття, виявляйте їх за межами класу. Щиро Ваша, АТН».

Оце я й написала. Може, англійською ви кажете не так, але отак ми говоримо португальською, ваш перекладач зрозуміє. «Виявляйте свої почуття за межами класу» — це було не запрошення йому приставати до мене, а засторога, щоб він не приставав до моєї доньки.

Я вклала лист у конверт, заклеїла його, написала зверху прізвище: «Містерові Кутзее, школа Святого Бонавентури», і в понеділок уранці поклала листа до сумки Марії Реґіни.

— Передай його містерові Кутзее, — сказала я їй, — віддай у руки.

— Що це? — запитала донька.

— Записка від матері до вчителя доньки, це не для твоїх очей. А тепер іди, бо спізнишся на автобус.

Звичайно, я схибила, мені не треба було казати: «Це не для твоїх очей». Марія Реґіна вже вийшла з того віку, коли, почувши материн наказ, дитина виконує його. Вона вже вийшла з того віку, але я ще не знала про це. Я жила в минулому.

— Ти віддала записку містерові Кутзее? — запитала я, коли донька повернулася додому.

— Так, — відповіла вона, нічого не додавши. Я не думала, що мені треба запитати: «А ти відкривала його потай і читала перед тим, як віддала йому?»

Наступного дня, на мій подив, Марія Реґіна принесла записку від свого вчителя, проте не відповідь на мій лист, а запрошення: чи не прийдемо ми всі на пікнік із ним і його батьком? Спершу я хотіла відмовитися. «Подумай, — казала я Марії Реґіні, — невже ти справді хочеш, щоб у твоїх шкільних друзів склалося враження, ніби ти — вчителева улюблениця? Невже справді хочеш, щоб вони плескали язиками поза твоїми плечима?» Але мої слова до неї не доходили, вона хотіла бути улюбленою ученицею свого вчителя. Вона тиснула й тиснула на мене, щоб я погодилася, Жоана підтримала її, тому зрештою я сказала «так».

Удома всі були збуджені, ми багато пекли, Жоана принесла дещо із супермаркету, тож, коли містер Кутзее приїхав забрати нас у неділю вранці, ми мали з собою цілий кошик тістечок, печива та солодощів, досить, щоб нагодувати ціле військо.

Він приїхав за нами не в автомобілі, ні, він не мав автомобіля, а на ваговозі, того типу, що відкритий ззаду, ми в Бразилії називаємо їх caminhonete. Тож дівчатам у їхньому гарному одязі довелося сісти ззаду, там, де дрова, а я сіла спереду з ним і з батьком.

То був єдиний раз, коли я бачила його батька. Він був уже дуже старий, заточувався, руки йому тремтіли. Я думала, ніби він тремтить через те, що сидить поруч із незнайомою жінкою, але згодом помітила, що його руки тремтять ненастанно. Коли його представили нам, він запитав: «Як ся маєте?» — дуже гарно, дуже ввічливо, але потім мовчав. Поки ми їхали, він не розмовляв ані зі мною, ані з сином. Дуже спокійний чоловік, дуже скромний, або, можливо, просто боявся всього.

Ми поїхали в гори, — нам довелося зупинитися, щоб дівчата, вже почавши замерзати, одягли плащі, — до якогось парку, тепер я вже не пам’ятаю його назви, там були сосни й місця, де люди могли стати на пікнік, звичайно, тільки білі, парк був гарний і майже безлюдний, бо діялось те взимку. Тільки-но ми вибрали місце, містер Кутзее розвантажив машину і запалив вогнище. Я сподівалася, що Марія Реґіна допомагатиме йому, але вона пішла кудись, сказала, що хоче роздивитися. То був недобрий знак. Якби їхні стосунки були comme il fault[65], такі, як треба, прості стосунки вчителя та учениці, вона б не соромилася допомагати йому. Натомість допомагати стала Жоана, вона чудово поводилась у таких ситуаціях, була дуже практична та ефективна.

Отож я й лишилася сама з його батьком, немов ми були двома старими людьми, дідом і бабою! Як я вже казала, розмовляти з ним було важко, він не розумів моєї англійської мови і надто соромився в присутності жінки, а можливо, просто не розумів, хто я.

А потім, ще до того, як вогонь розгорівся як слід, набігли хмари, потемніло, пішов дощ. «Це лише мжичка, вона скоро мине, — проказав містер Кутзее. — Чом би вам трьом не залізти в машину?» Отже, дівчата і я сховалися в машині, а він із батьком стали під деревом, ми чекали, поки вщухне дощ. Але він, звичайно не вщухав, лив і лив, і дівчата мало-помалу втратили свій добрий гумор.

— Чого цей дощ іде саме сьогодні? — скиглила Марія Реґіна, мов дитина.

— Бо зима, — відповіла я їй, — і розумні люди, себто ті, які твердо стоять ногами на землі, не вирушають на пікнік серед зими.

Вогнище, яке розпалили містер Кутзее й Жоана, погасло. Всі дрова були тепер мокрі, тож ми вже не мали змоги посмажити м’ясо.

— Чом би не запропонувати їм печива, яке ти напекла? — запитала я Марію Реґіну. Адже я ще ніколи не бачила жалюгіднішої картини, як ті два голландці, батько і син, що сиділи, притулившись одне до одного під деревом, і намагалися вдавати, ніби вони не холодні й не мокрі. Жалюгідна картина, а водночас і кумедна. — Запропонуй їм печива й запитай, що вони збираються робити далі. Запитай, може, повезуть нас на берег покупатися.

Я сказала так, щоб Марія Реґіна всміхнулася, але тільки дужче розсердила її, тож зрештою Жоана вийшла під дощ, поговорила з ними й повернулася зі звісткою, що ми поїдемо, тільки-но вщухне дощ, поїдемо до їхнього будинку, і вони зварять нам чай.

— Ні, — заперечила я, — повернися і скажи містерові Кутзее, що ми не можемо поїхати на чай, він повинен відвезти нас прямо до нашої квартири, завтра понеділок, а Марія Реґіна має домашнє завдання, за яке ще й не бралася.

Звісно, то був прикрий день для містера Кутзее. Він сподівався справити на мене добре враження, можливо, ще й хотів показати батькові трьох привабливих бразильських леді, що є його друзями, а натомість має тільки повну машину мокрих людей, які їдуть крізь дощ. Але для мене було добре, що Марія Реґіна побачила свого героя в реальному житті, побачила, що цей поет не вміє навіть розпалити багаття.

Тож отакою є розповідь про наш похід у гори з містером Кутзее. Коли ми нарешті повернулися до Вінберґа, я сказала йому, і то перед батьком, перед дівчатами, слова, які збиралася сказати йому цілісінький день:

— Містере Кутзее, дуже мило з вашого боку, що ви запросили нас, це дуже по-джентльменському, — мовила я, — але, можливо, це не добра ідея для вчителя — виявляти прихильність лише до однієї дівчини в класі, і то тільки тому, що вона гарненька. Я не вичитую вам, а просто прошу подумати.

Саме такі слова я і вжила: «Тільки тому, що вона гарненька». Марія Реґіна розсердилася на мене, що я говорила отак, але сама я не дбала про це, головне — щоб мене зрозуміли.

Пізніше того вечора, коли Марія Реґіна вже пішла спати, до мене в кімнату прийшла Жоана.

Mamãe, навіщо ти така сувора до Марії? — запитала вона. — Адже нічого поганого не відбувається.

— Нічого поганого? — перепитала я. — Що ти знаєш про світ? Що ти знаєш про погане? Що ти знаєш про те, що роблять чоловіки?

Mamãe, він не поганий чоловік, — наполягала донька. — Ти, певне, й сама це бачиш.

— Він слабкий чоловік, — мовила я. — А слабкий чоловік ще гірший від поганого чоловіка. Слабкий чоловік не знає, де зупинитися. Слабкий чоловік безпорадний перед своїми поривами, йде за ними, куди вони ведуть.

Mamãe, ми всі слабкі, — мовила Жоана.

— Ні, ти помиляєшся, — відказала я. — Я не слабка. Де б ми були — ти, Марія Реґіна і я, якби я дозволила собі бути слабкою? А тепер іди спати. І не кажи про нашу розмову Марії Реґіні. Ані слова. Вона не зрозуміє.

Я сподівалася, що на цьому буде кінець містера Кутзее. Але ні, за день або два прийшов лист від нього, цього разу не через Марію Реґіну, а поштою, справжній лист, надрукований на машинці, адреса на конверті теж надрукована. Передусім він вибачився за пікнік, що скінчився провалом. Він сподівався поговорити зі мною сам-на-сам, але не мав шансу. Чи може він прийти й побачити мене? Чи може він прийти на квартиру, а чи я хочу зустрітися з ним десь в іншому місці, можливо, пообідати з ним? Він хоче наголосити, що питання, яке він хоче обговорити, не пов’язане з Марією Реґіною. Марія — розумна дівчина з добрим серцем, учити таку ученицю — привілей для вчителя; він може запевнити мене, що ніколи, ніколи не зрадить довіри, яку я покладаю на нього. Розумна та ще й гарна — він сподівається, я не заперечую, якщо він скаже таке. Адже краса, справжня краса — це більше, ніж гарна шкіра, це душа, яка виявляється через плоть, і від кого б Марія Реґіна могла отримати свою красу, як не від мене?


[Тиша.]


Ну?


— Оце й усе. Це й становило суть. Чи може він зустрітися зі мною наодинці.

Звичайно, я запитала себе, як він утовкмачив собі в голову, що я захочу зустрітися з ним, ба навіть захочу отримати листа від нього. Адже я ніколи й словом не заохотила його.


То що ви зробили? Ви зустрілися з ним?


— Що я зробила? Нічого, і сподівалася, що він дасть мені спокій. Я була жінка в жалобі, хоча мій чоловік ще не помер, я не шукала уваги з боку інших чоловіків, надто чоловіка, що був учителем моєї доньки.


У вас ще зберігся цей лист?


— Я не маю жодного листа Кутзее. Я не зберігала їх. Коли ми покидали Південну Африку, я прибрала квартиру й викинула всі старі листи та рахунки.


І ви не відповіли?


— Ні.


Ви не відповіли й не дозволили стосункам — вашим стосункам із Кутзее — розвинутися трохи далі?


— Що це? Навіщо такі запитання? Ви приїхали з самої Англії розмовляти зі мною, запевняєте, що пишете біографію чоловіка, який багато років тому викладав англійську мову моїй доньці, а тепер раптом відчули, ніби вам дозволено запитувати мене про мої «стосунки»? Тож яку біографію ви пишете? На кшталт голлівудських пліток, таємниць багатих і знаменитих? А якщо я відмовляюся обговорювати мої так звані стосунки з цим чоловіком, то ви напишете, що я тримаю їх у таємниці? Ні, я не мала, якщо скористатися вашим словом, «стосунків» із містером Кутзее. Я скажу більше. Для мене було неприродним мати якісь почуття до такого чоловіка, як цей, до чоловіка, що був таким м’яким. Атож, м’яким.


Ви припускаєте, що він гомосексуаліст?


— Я нічого не припускаю. Але йому бракувало однієї риси, якої жінка шукає в чоловікові, а саме: сили, мужності. Мій чоловік мав цю рису. Він завжди мав її, але під час ув’язнення тут, у Бразилії, за militares, за військового режиму, вона проступила виразно, дарма що він просидів у в’язниці недовго, лише півроку. Після цих шести місяців, казав він, ніщо з того, що люди заподіюють іншим людям, уже не здивує його. Кутзее не мав за собою такого досвіду, який випробував би його мужність і навчив би його життя. Ось чому я кажу, що він м’який. Він був не чоловік, а ще хлопчик.


[Тиша.]


— Щодо гомосексуаліста — ні, я не кажу, що він гомосексуаліст, але він був, як я вже казала вам, célibataire, я не знаю англійського відповідника цього слова.


Старий парубок? Безстатевий? Асексуальний?


— Ні, не безстатевий. Самотній. Не створений для подружнього життя. Не створений для жіночого товариства.


[Тиша.]


Ви згадували, що були й дальші листи.


— Так, коли я не відповіла, він написав знову. Він писав багато разів. Можливо, гадав, що коли він напише досить слів, вони зрештою зітруть мене, як-от море розмиває скелі. Я складала ті листи в бюро, деякі навіть не читала. Але я думала собі: «До багатьох речей, яких бракує цьому чоловікові, дуже багатьох речей, належить і вчитель, що дав би йому науку любові». Адже, закохавшись у жінку, ви не сидите й не друкуєте їй одного довгого листа за іншим, сторінку за сторінкою, щоразу наприкінці зі словами «Щиро Ваш». Ні, ви пишете листа власноруч, справжнього любовного листа й відправляєте їй із букетом червоних троянд. Але потім подумала собі: можливо, ці голландські протестанти саме так і поводяться, коли закохуються: розважливо, нуднувато, без вогню, без витонченості. І, безперечно, саме такими і були б його акти кохання, якби він мав коли-небудь шанс.

Я відкладала ті листи й нічого не казала про них дітям. То була помилка. Я могла б легко сказати Марії Реґіні, що «твій містер Кутзее написав мені листа й вибачився за неділю. Він згадав, що втішений твоїми успіхами з англійської мови». Але я мовчала, і це кінець кінцем призвело до великого клопоту. Думаю, навіть сьогодні Марія Реґіна і не забула, і не простила мені.

Містере Вінсенте, ви розумієте такі речі? Ви одружені? Маєте дітей?


Так, одружений. Ми маємо одну дитину, хлопчика. Наступного місяця йому виповниться чотири роки.


— Хлопці інші. Я не знаю хлопців. Але я скажу вам одну річ, entre nous[66], якої ви не повинні повторювати в своїй книжці. Я люблю обох своїх доньок, але Марію я любила по-іншому, ніж Жоану. Я любила її, а водночас була й дуже критична до неї, поки вона росла. До Жоани я ніколи не ставилася критично. Жоана завжди була дуже проста, дуже пряма. А Марія була чарівницею. Вона могла — ви вживаєте такий вираз? — обкрутити чоловіка навколо пальця. Якби ви бачили її, ви б знали, що я маю на увазі.


Ким вона стала?


— Тепер вона вже в другому шлюбі. Живе в Північній Америці, в Чикаго, зі своїм чоловіком-американцем. Він адвокат в адвокатській конторі. Думаю, вона щаслива з ним. Певне, вона вже змирилася зі світом. Раніше в неї були особисті проблеми, про які я не розповідатиму.


Ви маєте її фотографію, яку б я міг, можливо, помістити в книжці?


— Не знаю. Я подивлюся. Побачу. Але вже пізно. Ваш колега, мабуть, утомився. Так, я знаю, як воно — бути перекладачем. Зовні видається легко, а насправді треба всякчас бути пильним, не можна розслаблятися, мозок утомлюється. Тож ми зупинимося тут. Вимикайте свій апарат.


Ми можемо поговорити знову завтра?


— Завтра незручно. А в середу можна. Це не така вже довга розповідь — розповідь про мене і містера Кутзее. Мені шкода, якщо я розчаровую вас. Ви проїхали таку далеку дорогу, а тепер бачите, що не було палкого любовного зв’язку з танцівницею, просто коротка закоханість — ось яке слово я б ужила, — коротка однобічна закоханість, що ніколи нічим не стала. Приходьте в середу на цю саму годину, я пригощу вас чаєм.


[ПРОБІЛ]


— Ви запитували минулого разу про фотографії. Я шукала, але виявилось так, як я думала. Я не маю жодної фотографії з тих років у Кейптауні. Проте дозвольте мені показати вам оцю. Її зняла моя сестра в аеропорту в день нашого прибуття в Сан-Паулу, вона приїхала зустрічати нас. Ось ми, всі троє. Це Марія Реґіна. Там стоїть дата — 1977 рік, їй вісімнадцять років, пішов уже дев’ятнадцятий. Як бачите, дуже гарна дівчина з чудовою фігурою. Це Жоана, а це я.


Ваші доньки досить високі. Їхній батько був високий?


— Так, Маріо був високий. Дівчата не дуже високі, просто видаються високими, коли стоять поруч зі мною.


Що ж, дякую, що показали. Чи можу я взяти її і зробити копію?


— Для вашої книжки? Ні, я не можу дозволити цього. Якщо ви хочете мати Марію Реґіну в своїй книжці, ви повинні самі її спитати, я не можу говорити за неї.


Я хотів би помістити це фото як зображення вас трьох разом.


— Ні. Якщо ви хочете фотографії дівчат, ви повинні спитати їх. Щодо мене, я вирішила, що ні. Її хибно витлумачать. Люди гадатимуть, ніби я одна з жінок у його житті, але такого ніколи не було.


Але ви мали значення для нього. Він був закоханий у вас.


— Це ви так кажете. Але річ у тому, що він, якщо й кохав, то не мене, а якусь фантазію, яку вимріяв у своїй голові й назвав моїм ім’ям. По-вашому, мені б лестило, що ви хочете помістити мене в своїй книжці як його коханку? Ви помиляєтесь. Для мене цей чоловік був не відомим письменником, а тільки шкільним учителем, шкільним учителем, що навіть не мав диплома. Отже, ні. Ніякої фотографії. Що ще? Що ще ви хочете, щоб я розповіла?


Минулого разу ви розповідали про листи, які він писав вам. Я знаю, ви казали, що не завжди читали їх, і все-таки, може, ви трохи пригадуєте, про що він писав у них?


— Один лист був про Франца Шуберта, знаєте, Шуберта, музиканта. Він казав, що, слухаючи Шуберта, він навчився однієї з великих таємниць кохання: як можна сублімувати кохання так, як хіміки колись сублімували прості субстанції. Я запам’ятала той лист через слово «сублімувати». Сублімувати ниці субстанції: ці слова не мали для мене сенсу. Я подивилася значення цього слова у великому англійському словнику, який була купила для дівчат. Сублімувати: нагрівати щось і видобувати його сутність. Ми маємо таке саме слово і в португальській мові — sublimar, проте воно не дуже поширене. Але що це все означало? Що він сидів із заплющеними очима, слухав музику Шуберта, поки його мозок палав коханням до мене, і його проста субстанція перетворювалася в щось вище, щось духовніше? То була дурниця, гірше, ніж дурниця. Це не спонукало мене любити його, навпаки, змусило відсахнутися від нього.

Саме завдяки Шуберту він навчився сублімувати кохання, казав він. Тільки після зустрічі зі мною він почав розуміти, чому музичні рухи називають рухами. «Рух у спокої, спокій у рухові» — ось іще одна фраза, яка приголомшувала мене. Що він мав на увазі і чому він писав мені такі речі?


У вас добра пам’ять.


— Так, із моєю пам’яттю все гаразд. А от тіло — інша річ. У мене артрит кульшових суглобів, ось чому я ходжу з ціпком. Цю хворобу називають прокляттям танцівниць. А біль — ви не повірите, який біль! Але я добре пам’ятаю Південну Африку. Пам’ятаю квартиру, де ми жили у Вінберзі, і куди містер Кутзее приходив пити чай. Пам’ятаю і гору — Столову гору. Квартира була під самою горою, тож пополудні там не було сонця. Я ненавиділа Вінберґ. Я ненавиділа увесь період, який ми прожили там, спершу коли мій чоловік був у лікарні, а потім коли він помер. Я була дуже самотня, я навіть не годна сказати вам, яка я була самотня. Через ту самотність мені було ще гірше, ніж у Луанді. Якби ваш містер Кутзее запропонував мені свою дружбу, я б не була така сувора до нього, така холодна. Але мене не цікавило кохання, я була ще надто пов’язана зі своїм чоловіком, надто тужила за ним. А той містер Кутзее був просто хлопчик. Я була жінка, а він — хлопчик. Він був хлопчиком, мов священик, що завжди є хлопчиком, аж поки раптом одного дня стає старим дідом. Сублімація кохання! Він пропонував мені науку про кохання, але чого може навчити мене хлопчик, хлопчик, що нічого не знає про життя? Можливо, я могла б навчити його, але він мене не цікавив. Я просто хотіла, щоб він не чіпав Марії Реґіни.


Ви кажете, мовляв, якби він запропонував свою дружбу, все було б по-іншому? Який різновид дружби ви маєте на увазі?


— Який різновид дружби? Я зараз розповім. Довгий час після лиха, яке спіткало нас, лиха, про яке я казала вам, я була змушена боротися з бюрократією, спершу з приводу компенсації, а потім через Жоанині документи, бо Жоана народилася до того, як ми одружилися, тож із погляду права не була донькою мого чоловіка, навіть не була його пасербицею, не буду втомлювати вас деталями. Я знаю, що в кожній країні бюрократія — лабіринт, я не стверджую, що Південна Африка — найгірша у світі, але я могла прочекати цілий день у черзі, щоб мені поставили якусь печать — печать для того, печать для сього, — і завжди, завжди то був не той кабінет, або не той відділ, або не та черга.

Якби ми були португальцями, ситуація була б зовсім інша. Тієї пори до Південної Африки приїздило багато португальців — із Мозамбіку, Анголи і навіть Мадейри, існували організації, які допомагали португальцям. А ми були з Бразилії, й не існувало ніяких регулятивних норм для бразильців, ніяких прецедентів, бюрократи сприймали нас так, ніби ми прибули до їхньої країни з Марса.

Була ще й проблема з моїм чоловіком. Ви не можете підписатися тут, повинен прийти й підписатися ваш чоловік, казали вони мені. Мій чоловік не може підписатися, він у лікарні, відповідала я. Тоді понесіть цей папір у лікарню, нехай він підпише там, і принесіть назад, казали мені. Мій чоловік не може нічого підписати, він у Стікланді, невже ви не знаєте, що таке Стікланд? Тоді нехай поставить хрестик, відповідали мені. Він не може поставити хрестика, інколи він навіть дихати не може, казала я. Тоді ми нічим не можемо допомогти вам, розводили вони руками. Йдіть до такого-то кабінету, розкажіть про свою ситуацію, і вони, можливо, зможуть допомогти вам.

І ці всі походи з проханнями і благаннями я здійснювала сама, без допомоги, зі своєю кепською англійською мовою, яку вчила в школі з підручників. У Бразилії було б легше, в нас є такі люди, ми називаємо їх despachantes, посередниками, вони мають контакти в урядових кабінетах, знають, як провести твої папери крізь лабіринт, ви платите їм гонорар, і вони — раз, два, три — виконують за вас усю неприємну роботу. Саме така людина й була мені потрібна в Кейптауні: посередник, хтось, хто зняв би з мене тягар бюрократичних походеньок. Містер Кутзее міг би запропонувати себе в якості посередника. Посередника для мене і захисника для моїх дівчат. Тоді б, лише на хвилину, лише на день, я могла б собі дозволити бути слабкою, звичайною слабкою жінкою. Але ні, я б не наважилася розслабитись, бо інакше що сталося б із нами, моїми доньками і мною?

Інколи, знаєте, коли я пленталася вулицями того огидного покрученого міста від однієї урядової установи до іншої, я чула, як мені з грудей виривається тихесенький крик — і-і-і! — такий тихий, що ніхто навколо не чув його. Я була в розпачі. Була мов тварина, що заходиться від розпачу.

Дозвольте розповісти вам про мого бідолашного чоловіка. Коли вранці після нападу відкрили склад і побачили, як він лежить у своїй крові, всі були певні, що він мертвий. Його хотіли везти прямісінько в морг. Але він не помер, він боровся й боровся зі смертю й не підпускав її до себе. В міській лікарні, я забула її назву, дуже відома, на його мозку робили одну операцію за іншою. Потім звідти його перевели до лікарні, яку я вже називала, до Стікланду, це за містом, треба годину їхати потягом. Неділя була єдиним днем, коли дозволяли відвідувати цю лікарню. Тому щонеділі вранці я сідала на потяг із Кейптауна, а пополудні вже верталася назад. Ті сумні поїздки туди і назад — ще одна річ, яку я пам’ятаю так, наче це діялось учора.

Стан мого чоловіка не поліпшувався, ніяких змін. Тиждень за тижнем я їздила, а він лежав у тій самій позі, що й давніше, із заплющеними очима і руками вздовж тулуба. Голову йому голили, тож я бачила там сліди швів. Крім того, довгий час його обличчя було вкрите дротяною сіткою там, де йому пересадили шкіру.

За весь час у Стікланді мій чоловік ніколи не розплющив очей, ніколи не бачив мене, ніколи не чув мене. Він був живий, він дихав, проте в такій глибокій комі, що міг бути однаково, що мертвим. Офіційно я, може, й не була вдовою, але, власне, вже оплакувала його, його і всіх нас, кинутих напризволяще й безпорадних у тій жорстокій країні.

Я просила лікарів перевезти його до квартири у Вінберзі, щоб я сама могла доглядати його, але вони не відпускали. Лікарі запевняли, що ще не втратили надії. Сподівалися, що електричні струми, які вони пропускали крізь його мозок, раптом утнуть якусь штуку (саме так вони й казали).

Тож ті лікарі й тримали його в Стікланді та виробляли з ним різні штуки. Інакше вони б і не дбали про нього — іноземця, чоловіка з Марса, що мав померти, але не помер.

Я пообіцяла собі, що, коли вони відмовляться від своїх електричних струмів, я привезу його додому. Тоді б він зміг померти як слід, якщо він саме цього хотів. Адже, дарма що він був непритомний, я знала, що глибоко всередині він відчуває приниження від того, що сталося з ним. А якби йому дали змогу померти як слід, у мирі, тоді ми теж відчули б полегкість, я і мої доньки. Тоді ми б могли плюнути на огидну землю Південної Африки і виїхати. Але лікарі ніколи не відпускали його, до самого кінця.

Отже, я щонеділі сиділа коло узголів’я Маріо. «Вже ніколи жодна жінка не гляне з любов’ю на це покалічене обличчя, — казала я собі, — то нехай принаймні я надивлюся на нього не здригаючись».

Пам’ятаю, на сусідньому ліжку (там стояло кільканадцять ліжок, запханих у палату, де їх мало бути шість) лежав старий чоловік, такий худий і такий схожий на труп, що його зап’ястки і горбинка на носі, здавалося, от-от прорвуть шкіру. Хоча до старого ніхто не ходив, він ніколи не спав, коли я приходила. Він повертав до мене свої водяві сині очі. «Допоможи мені, будь ласка, — здавалося, казав він, — допоможи мені вмерти!» Але я не могла допомогти йому.

Марія Реґіна, слава Богу, ніколи не відвідувала те місце. Психіатрична лікарня — не місце для дітей. Першої неділі я попросила Жоану супроводити мене, щоб допомогти розібратись, на який потяг сідати. Навіть Жоана вийшла звідти приголомшена, і то не тільки тим, що бачила батька в такому стані, а всім, що помітила в лікарні, речами, які не годиться бачити дівчині.

Чому йому треба бути тут, запитала я лікаря, того самого, що говорив про штуки, які треба утнути. Адже він не божевільний, з якої речі він має бути серед божевільних? Бо ми маємо обладнані приміщення для таких випадків, сказав лікар. Маємо апаратуру. Мені треба було запитати, яку апаратуру він має на увазі, але я була надто приголомшена. Згодом я з’ясувала. Він мав на увазі шокову апаратуру, апаратуру, що викликала конвульсії в тілі мого чоловіка, завдяки ним він сподівався утнути штуку й повернути його до життя.

Присягаюсь, якби мені довелося провести всю неділю в тій переповненій палаті, я б і сама збожеволіла. Я звичайно робила перерви, ходила по території лікарні. Я мала там улюблену лавку під деревом у безлюдному кутку. Одного разу я прийшла до своєї улюбленої лавки й побачила, що там сидить жінка з немовлям. У більшості місць — у громадських парках, на станційних платформах і т. д. — лавки звичайно позначали написами «Для білих» і «Для небілих», але ця була не позначена. Я підійшла до жінки і, прагнучи бути приязною, сказала щось на кшталт «Яка гарна дитина!» На обличчі в жінки одразу з’явився переляк. «Dankie, mies», — прошепотіла вона, що означає «Спасибі, міс», схопила дитину й пішла.

«Я не одна з них!» — хотіла я крикнути їй, але, звичайно, не крикнула.

Я хотіла, щоб час минав, і не хотіла, щоб час минав. Я хотіла бути коло Маріо і хотіла бути десь далеко, звільнитися від нього. На початку я привозила книжку, маючи намір сидіти коло нього й читати. Але я не могла читати в тому місці, не могла зосередитися. Я думала: «Треба брати з собою плетиво. Я б сплела цілі простирадла, поки чекаю, як мине цей густий, важкий час».

Коли я була молода, в Бразилії я ніколи не мала досить часу для всього, що хотіла робити. А тепер час став моїм найгіршим ворогом, час, що не минав. Як я прагнула, щоб усе закінчилося, це життя, ця смерть, ця жива смерть! Яку фатальну помилку ми скоїли, коли сіли на пароплав до Південної Африки!

Тож отака розповідь про Маріо.


Він помер у лікарні?


— Помер там. Він міг би жити довше, він мав сильний організм, був, як бугай. Але коли лікарі побачили, що їхні штуки не працюють, то припинили звертати на нього увагу. Можливо, ще й припинили годувати, тут я непевна, він завжди видавався мені однаковим, він не схуд. Але, як сказати правду, мені було байдуже, ми хотіли звільнитися, всі ми, і він, і я, і лікарі.

Ми поховали його на цвинтарі недалеко від лікарні, я вже забула назву того місця. Отже, його могила в Африці. Я вже ніколи не приїду туди, але інколи думаю, як він лежить там сам.

Яка година? Я раптом почулася дуже втомленою, дуже засмученою. Спогади про ті дні завжди пригнічують мене.


Може, припинимо?


— Ні, можна розказувати далі. Тут уже небагато й лишилося. Дозвольте розповісти вам про мої уроки танцю, бо саме там переслідував мене ваш містер Кутзее. Потім, можливо, ви зможете відповісти на одне моє запитання. А тоді вже дійдемо до кінця.

Тієї пори я не могла знайти собі пристойної роботи. Ніде не було професійних посад для такої людини, як я, що прийшла з balet folclórico. В Південній Африці балетні трупи не танцювали нічого, крім «Лебединого озера» й «Жизелі», щоб довести, які вони європейські. Тож я пішла на роботу, як я вже казала вам, до танцювальної студії й викладала латиноамериканські танці. Більшість моїх учнів були, як їх там називали, кольоровими. Вдень вони працювали в крамницях чи конторах, а ввечері ходили до студії опановувати найновіші латиноамериканські танці. Мені подобалися мої учні. Вони були чудовими, приязними і лагідними людьми. Вони мали романтичні ілюзії з приводу Латинської Америки, передусім Бразилії. Багато пальм, багато пляжів. У Бразилії, здавалося їм, такі люди, як вони, почуватимуться, мов удома. Я не казала нічого, щоб не розчарувати їх.

Нових учнів набирали щомісяця, така була в студії система. Не відкидали нікого. Поки учень платив, я мала вчити його. Одного разу, коли я прийшла привітатися зі своїм новим класом, серед гурту стояв і він, і в списку я побачила його прізвище: «Кутзее Джон».

Що ж, я навіть не можу передати вам, яка я була приголомшена. Одна річ, коли тебе як танцюристку, що виступає публічно, переслідують залицяльники. Я звикла до такого. А тут ситуація була інша. Я вже не виступала в шоу, а була просто вчителем і мала право, щоб мені не набридали.

Я не привітала його. Я хотіла одразу показати йому, що він небажаний. Що він собі думав: що коли він танцюватиме переді мною, крига в моєму серці розтане? Яке безглуздя! І ще більше безглуздя через те, що він не мав ніякого чуття до танцю, ніяких здібностей. Я бачила це від першої миті, глянувши на його ходу. В його тілі не відчувалося невимушеності. Він рухався так, неначе його тіло було конем, на якому він їде верхи, конем, що не любить свого вершника й чинить опір. Тільки в Південній Африці я натрапляла на таких чоловіків: негнучких створінь, до яких годі підступитися і яких годі чогось навчити. Чому вони взагалі приїхали до Африки, — до Африки, де народилися танці? Їм було б краще лишатися в Голландії, сидіти в своїх конторах за греблями і рахувати гроші холодними пальцями.

Я вела свій урок, бо мені й платили за це, а коли минула година, одразу покинула приміщення через тильні двері. Я не хотіла розмовляти з містером Кутзее. Я сподівалася, він не повернеться.

Проте наступного вечора він прийшов знову, вперто дотримуючись інструкцій, виконуючи кроки, до яких не мав ніякого чуття. Я бачила, що він непопулярний і серед решти учнів. Вони намагались уникати його як партнера. Щодо мене, то його присутність у залі позбавляла мене всякої насолоди. Я намагалася не помічати його, але його годі було не помітити, він спостерігав мене, пожирав моє життя.

Наприкінці години я попросила його лишитися.

— Будь ласка, припиніть це, — сказала я йому, тільки-но ми опинилися на самоті. Він дивився на мене без протесту, мовчки. Я відчувала холодний піт на його тілі. Я відчувала прагнення вдарити його, шмагонути йому по обличчю. — Припиніть це! — повторила я. — Припиніть цькувати мене. Я не хочу бачити вас тут знову. І припиніть дивитись на мене так. Припиніть змушувати мене принижувати вас.

Я б могла сказати ще більше, але боялася, що втрачу контроль і закричу.

Згодом я поговорила з чоловіком, якому належала студія, то був такий собі містер Андерсон. У моїй групі є учень, що не дає мені працювати як слід з іншими учнями, сказала я, тож, будь ласка, поверніть йому гроші і звеліть покинути студію. Але містер Андерсон не хотів. Якщо є учень, який перешкоджає вам вести урок, ви самі маєте покласти цьому край, відповів він. Цей чоловік не робить нічого поганого, пояснювала я, просто його присутність справляє поганий вплив. Ви не можете вигнати учня тільки тому, що його присутність справляє поганий вплив, мовив містер Андерсон. Знайдіть інший розв’язок.

Наступного вечора я знову попросила Кутзее лишитися. Ніде не було місця, щоб усамітнитися, тож я розмовляла з ним у коридорі.

— Це моя робота, ви заважаєте моїй роботі, — казала я. — Ідіть звідси геть. Дайте мені спокій.

Він не відповів, але простяг руку й торкнувся моєї щоки. То був перший і єдиний раз, коли він доторкнувся до мене. В моїй душі закипів гнів. Я відкинула його руку.

— Це не любовна гра! — сичала я. — Хіба ви не бачите, що я ненавиджу вас? Дайте мені спокій і дайте спокій моїй дитині, або я повідомлю про вас у школу!

То була правда: якби він не почав набивати голову моєї доньки небезпечними дурницями, я б ніколи не запросила його до нашої квартири, а він ніколи б не почав жалюгідно переслідувати мене. І що, власне, робить дорослий чоловік у дівочій школі Св. Бонавентури, що мала бути монастирською школою, тільки там немає чорниць?

Правдою було й те, що я ненавиділа його. Я не боялася сказати про це. Він змусив мене ненавидіти його. Та коли я вимовила слово «ненавиджу», він збентежено глянув на мене, немов не йняв віри своїм вухам, що жінка, якій він пропонує себе, може насправді відкидати його. Він не знав, що діяти, точнісінько так само, як не знав, що робити з собою на танцювальному паркеті.

Мене аж ніяк не тішило спостерігати таку приголомшеність, таку безпорадність. Він немов танцював голий переді мною, чоловік, що не вмів танцювати. Я хотіла нагримати на нього, хотіла побити його, хотіла плакати.


[Тиша.]


— Це не та розповідь, яку ви хотіли чути, правда? Ви хотіли для своєї книжки зовсім іншу розповідь. Ви хотіли почути про роман між вашим героєм і гарною балериною-іноземкою. Що ж, я розповідаю вам правду, не роман. Можливо, занадто щиру. Можливо, таку щиру, що тій щирості не лишиться місця у вашій книжці. Не знаю. Мені байдуже.


Кажіть далі. Я не заперечую, що з вашої розповіді постає не дуже гідний образ Кутзее, проте я нічого не змінюватиму. Обіцяю.


— Не гідний, кажете ви. Що ж, можливо, саме в цьому й полягає ризик, коли ви закохуєтесь. Ризик утратити гідність.


[Тиша.]


Хай там як, я знову пішла до містера Андерсона. «Заберіть цього чоловіка геть з моєї групи, а то я покину роботу», — мовила я. «Я побачу, що я можу зробити, — сказав містер Андерсон. — Ми всі маємо давати раду важким учням, ви не єдині». — «Він не важкий, — пояснила я, — він божевільний».

Чи був він божевільним? Не знаю. Але безперечно мав якусь idée fixe щодо мене.

Наступного дня я пішла до доньчиної школи, як я й попередила Кутзее, і попросила зустрічі з директором. Директор зайнятий, сказали мені. Я зачекаю, погодилась я. Я цілу годину чекала в кабінеті секретарки. Жодного приязного слова. Ніяких припрошень на кшталт «Може, вип’єте чашечку кави, місіс Насіменто?» Нарешті, коли стало зрозуміло, що я не піду, вони капітулювали й дозволили мені побачити директора.

— Я хотіла б поговорити з вами про уроки англійської мови в моєї доньки, — почала я. — Я б хотіла, щоб моя донька й далі ходила на ці уроки, але хочу, щоб вона мала справжнього вчителя англійської мови з належним дипломом. Якщо треба платити більше, я платитиму.

Директор дістала якийсь папір із підставки для течок.

— За словами містера Кутзее, Марія Реґіна має добрі успіхи з англійської, — сказала вона. — Це підтвердили й інші вчителі. Тож у чому, власне, проблема?

— Я не можу сказати вам, у чому проблема, — відповіла я. — Я просто хочу, щоб вона мала іншого вчителя.

Директриса була не дурна. Коли я сказала, що не можу розповісти, яка там проблема, вона одразу здогадалася, про що йдеться.

— Місіс Насіменто, — мовила вона, — якщо я розумію, що ви кажете, ви прийшли з дуже серйозною скаргою. Але я не можу діяти на основі такої скарги, якщо ви не готові говорити конкретніше. Чи справді ви скаржитесь на дії містера Кутзее щодо вашої доньки? Чи справді ви кажете мені, що в його поведінці було щось недоречне?

Вона була не дурна, але ж і я така сама. «Недоречне» — що означає це слово? Чи хочу я звинуватити містера Кутзее й підписати заяву, а потім ходити до суду, щоб мене розпитував суддя? Ні.

— Я не скаржуся на містера Кутзее, — сказала я, — я тільки прошу вас: якщо у вас є якась справжня вчителька англійської мови, чи може Марія Реґіна ходити до неї?

Директорці це не сподобалося. Вона похитала головою:

— Це неможливо. Містер Кутзее — єдиний учитель, єдина людина в нашому штаті, що додатково викладає англійську мову. Іншого класу, до якого могла б перейти Марія Реґіна, немає. Ми не маємо таких розкошів, місіс Насіменто, щоб запропонувати нашим дівчатам низку вчителів, серед яких можна обирати. Крім того, попри всю повагу до вас, чи здатні ви судити як слід про викладання містера Кутзее, якщо ми обговорюємо сьогодні лише його рівень як учителя?


— Містере Вінсенте, я знаю, що ви англієць, тож не сприймайте цього особисто, але є така певна англійська манера, яка доводить мене до сказу, і доводить до сказу багатьох людей, бо образу прибирають у шати гарних слів, немов у цукор, що огортає пігулку. Dago — думаєте, я не знаю цього слова, містере Вінсенте? «Ти, португальська dago, — казала вона мені. — Як ти смієш приходити сюди і критикувати мою школу! Забирайся назад у халупи, з яких прийшла!»


— Я мати Марії Реґіни, — сказала я, — і тільки я можу сказати, що добре для моєї доньки, а що ні. Я не прийшла завдавати клопоту вам, чи містеру Кутзее, чи комусь іще, але кажу вам тепер, що Марія вже не ходитиме на уроки до цього чоловіка. Це моє останнє слово. Я плачу, щоб моя донька ходила до доброї школи, школи для дівчат, я не хочу, щоб вона ходила на уроки, де вчитель не є справжнім учителем, не має диплома і навіть не англієць, а бур.

Можливо, мені не треба було вживати це слово, воно було наче dago, але я була сердита, я була спровокована. Бур — у її маленькому кабінеті те слово вибухнуло, мов бомба. Слово-бомба. Але не таке погане, як «божевільний». Якби я сказала, що вчитель Марії Реґіни з його незрозумілими віршами і прагненням домогтися, щоб його учениці палали яскравим вогнем, божевільний, тоді та кімната справді вибухнула б.

Обличчя директриси мов застигло.

— Місіс Насіменто, — сказала вона, — це я і шкільний комітет вирішуємо, хто має кваліфікацію, щоб викладати тут, а хто не має. На мою думку і на думку шкільного комітету, містер Кутзее, що має університетський диплом з англійської мови, має адекватну кваліфікацію для тієї роботи, яку він виконує. Ви можете, якщо хочете, забрати доньку з його класу, ба навіть можете забрати її зі школи, це ваше право. Але пам’ятайте, що кінець кінцем, від цього постраждає лише ваша донька.

— Я заберу її з класу цього чоловіка, але не забиратиму зі школи, — відповіла я. — Я хочу, щоб вона отримала добру освіту. Я сама знайду для неї вчителя англійської мови. Дякую, що прийняли мене. Ви думаєте, що я просто бідна жінка-втікачка, яка нічого не розуміє. Якби я розповіла вам усе про нашу родину, ви б побачили, як ви помиляєтесь. До побачення.

Утікачка. Вони знай називали мене втікачкою у своїй країні, тоді як насправді я прагнула втекти з неї.

Коли наступного дня Марія Реґіна прийшла зі школи додому, на мою голову впала справжня буря.

Mamãe, як ти могла це зробити? — кричала вона на мене. — Як ти могла зробити це за моєю спиною? Чому ти завжди втручаєшся в моє життя?

Протягом тижнів та місяців, відколи містер Кутзее приходив до нас, мої стосунки з Марією Реґіною були напружені. Але раніше донька ще ніколи не казала мені таких слів. Я намагалася заспокоїти її. Ми не такі, як інші родини, казала я їй. Інші дівчата не мають батька в лікарні і матір, що змушена принижуватись і заробляти кілька пенні, щоб дитина, яка вдома й за холодну воду не береться і не каже тобі «спасибі», могла брати додаткові уроки з того, додаткові уроки з сього.

Звичайно, ті слова були неправдою. Я не могла б бажати мати кращих доньок за Жоану й Марію Реґіну, дівчат серйозних і роботящих. Але інколи треба бути трохи суворою навіть до тих, кого любиш.

Марія Реґіна була така розгнівана, що не чула жодного мого слова.

— Я ненавиджу тебе! — кричала вона. — Думаєш, я не знаю, чому ти робиш це? Тому, що ти ревнива, тому, що не хочеш, щоб я бачила містера Кутзее, бо ти хочеш його для себе!

— Я ревную до тебе? Яка дурниця! З якої речі я повинна хотіти собі цього чоловіка, що навіть не є справжнім чоловіком? Так, кажу тобі: він несправжній чоловік. Що ти знаєш про чоловіків, ти, дитино? Чому, на твою думку, цей чоловік прагне бути серед юних дівчат? Невже, по-твоєму, це нормально? Чому, ти думаєш, він заохочує тебе мріяти, фантазувати? Таких чоловіків до школи і близько не можна підпускати. А ти — ти повинна бути вдячна! Я рятую тебе. А ти за те викрикуєш образи і звинувачуєш мене, рідну матір!

Я побачила, як її губи безгучно ворушаться, наче не було слів, досить гірких для того, що накипіло в неї на серці. Потім вона обернулася й вибігла з кімнати. За мить повернулася, вимахуючи листами, які отой чоловік, отой її вчитель, прислав мені, а я складала їх у бюро без ніякої особливої причини, я, звичайно, не цінувала їх.

— Він пише тобі любовні листи! — верещала донька. — І ти пишеш любовні листи йому! Це огидно! Якщо він ненормальний, чому ти пишеш йому любовні листи?

Звичайно, її слова були неправдою. Я не писала йому любовних листів, жодного! Але що я могла зробити, щоб бідолашна дитина повірила в це?

— Як ти сміла! — крикнула я. — Як ти сміла нишпорити в моїх приватних паперах?!

Як я хотіла тієї миті, щоб я була спалила ті листи, про які ніколи не просила!

Марія Реґіна тепер уже плакала.

— Мені треба було не слухати тебе! — хлипала вона. — Мені треба було не дозволити тобі запрошувати його сюди. Ти тільки зіпсувала геть усе.

— Бідолашна дитино! — мовила я й обняла її. — Повір мені, я ніколи не писала листів містерові Кутзее. Так, він писав мені листи, я не знаю чому, але я ніколи не відписувала. В цьому аспекті він мене не цікавив, анітрохи. Люба моя, не дай йому стати між нами. Я лише намагаюся захистити тебе. Він тобі не годиться. Він дорослий чоловік, а ти ще дитина. Я знайду тобі іншого вчителя. Я знайду тобі приватного вчителя, що ходитиме сюди на квартиру і допомагатиме тобі. Ми дамо собі раду. Вчитель не дорогий. Ми знайдемо кого-небудь, хто має належний диплом і знає, як підготувати тебе до іспитів. Тоді вся ця прикра справа лишиться позаду.

Тож оце і є розповідь, повна розповідь про його листи і клопіт, якого вони завдали мені.


Листів більше не було?


— Був ще один, але я не розкривала його. На конверті я написала «Повернути адресантові» і лишила у фойє, щоб листоноша забрав його.

— Бачиш? — сказала я Марії Реґіні. — Бачиш, що я думаю про його листи?


А як щодо уроків танців?


— Він припинив ходити. Містер Андерсон поговорив із ним, і він припинив ходити. Можливо, йому навіть повернули гроші, я не знаю.


Ви знайшли іншого вчителя для Марії Реґіни?


— Так, я знайшла іншого вчителя, жінку, викладача на пенсії. Це коштувало грошей, але що таке гроші, коли йдеться про майбутнє твоєї дитини?


Тож це був кінець ваших стосунків із Кутзее?


— Так. Абсолютно.


Ви ніколи не бачили його знову, ніколи не чули про нього?


— Я ніколи не бачила його. Я подбала, щоб і Марія Реґіна ніколи не бачила його. Він, може, й повнився романтичних дурниць, але був надто голландець, щоб бути відчайдушним. Коли він збагнув, що я серйозна, що я не граюся з ним у якусь любовну гру, він припинив переслідувати мене. Він дав нам спокій. Його велика пристрасть виявилася зрештою не такою вже великою. А може, він знайшов когось іншого, щоб кохати.


Може. А може, й ні. Може, він зберігав ваш образ у своєму серці. Або своє уявлення про вас.


— Чому ви кажете про це?


[Тиша.]


— Що ж, можливо, зберігав. Адже ви вивчали його життя і краще знаєте його. Для деяких людей не має значення, кого вони кохають, поки вони кохають. Можливо, він був саме такий.


[Тиша.]


Як ви в ретроспективі бачите цей увесь епізод? Ви ще досі сердиті на нього?


— Сердита? Ні. Я розумію, як такий самотній і дивакуватий молодик, як містер Кутзее, що цілісінькі дні читав давніх філософів і складав вірші, міг закохатися в Марію Реґіну, що була справжньою красунею і розбила багато сердець. Не так легко зрозуміти, що Марія Реґіна бачила в ньому, але тоді вона була молода і вразлива, а він лестив їй, спонукав її думати, що вона відрізняється від решти дівчат і має велике майбутнє.

Потім, коли вона привела його додому, і він побачив мене, я розумію, що він міг змінити свою думку й вирішив зробити мене своїм справжнім коханням. Я не стверджую, що я була дуже гарна, і я, звичайно, була вже немолода, але Марія Реґіна і я належали до одного типу: та сама будова, ті самі коси, ті самі темні очі. Та й більш практично, — еге ж? — кохати жінку, ніж кохати дитину. Більш практично, не так небезпечно.

Чого він хотів від мене, від жінки, яка не відповідала йому й не заохочувала його? Невже сподівався спати зі мною? Але яка насолода може бути для чоловіка спати з жінкою, що не хоче його? Адже справді, я не хотіла цього чоловіка, до якого не відчувала ніякої симпатії. І на що це було б схоже, якби я зійшлася з доньчиним учителем? Хіба я зберегла б це в таємниці? Безперечно, ні, перш за все від Марії Реґіни. Я б зганьбила себе перед своїми дітьми. Навіть якби я була з ним сама, я б думала: «Він бажає не мене, а Марію Реґіну, молоду, вродливу, але заборонену йому».

А можливо, те, чого він насправді хотів від нас обох, від матері і доньки, було лише його фантазією, тут я не можу сказати, не можу зазирнути йому в душу.

Пам’ятаю, в ті дні, як я була студенткою, в моді був екзистенціалізм, ми всі прагнули бути екзистенціалістами. Але, щоб довести, що ти екзистенціаліст, ти мала спершу довести, що ти розкута, що ти екстремістка. «Не визнавай ніяких обмежень! Будь вільною!» — ось що казали нам. Але як можна бути вільною, запитувала я себе, якщо коритися чиємусь наказові бути вільним?

Кутзее, думаю, був десь таким. Він настроїв свій дух, щоб бути екзистенціалістом і романтиком, жити розкуто. Біда в тому, що це не йшло з його душі, отже, він не знав як. Свобода, чуттєвість, еротична любов — це все було тільки ідеєю в його голові, а не поривом, закоріненим у тілі. Він не мав дару для цього. Він не був чуттєвою істотою. Хай там як, я підозрюю, що він потай прагнув, щоб жінка була холодна і далека.


Ви кажете, що вирішили не читати його останнього листа. Ви коли-небудь шкодували про цей рішенець?


— Чого? Чого б я мала шкодувати?


Бо Кутзее був письменник і вмів уживати слова. Що, яку тому непрочитаному листі були слова, які зворушили б вас або навіть змінили б ваші почуття до нього?


— Містере Вінсенте, у ваших очах Джон Кутзее — видатний письменник і герой, я визнаю це, бо чого б ви ще були тут, навіщо писали б свою книжку? Натомість для мене, — вибачте, що я кажу таке, але він небіжчик, тож я не можу образити його почуттів, — для мене він ніщо. Тепер ніщо й був ніщо, просто подразник, набридливий тип. Він був ніщо і його слова були ніщо. Бачу, ви невдоволені, бо я зображую його як дурня. І все-таки, як на мене, він справді був дурнем.

Щодо його листів: писання листів жінці не доводить, що ви кохаєте її. Цей чоловік кохав не мене, він кохав якесь уявлення про мене, якусь побудовану в своїй голові фантазію про латиноамериканську коханку. Я б хотіла, щоб він замість мене знайшов якусь письменницю, ще одну фантазерку, щоб закохатися в неї. Потім вони обоє могли б бути щасливі, щодня кохаючи свої уявлення одне про одного.

Ви думаєте, я жорстока, коли кажу таке, але ні, я просто практична людина. Коли доньчин учитель мови, абсолютний незнайомець, присилав мені листи, повні його ідей про те, ідей про се, про музику, хімію, філософію, янголів, богів і не знаю, про що там іще, сторінка за сторінкою, та ще й вірші, я не читала їх і не запам’ятовувала для майбутніх поколінь, я лише хотіла знати одну просту, практичну річ: що діється між цим чоловіком і моєю донькою, ще дитиною? Адже — пробачте мені за такі слова — під усіма тими гарними словами, чого чоловік хоче від жінки, криється звичайно щось дуже просте і примітивне.


Ви кажете, там були й вірші?


— Я не розуміла їх. Тільки Марія Реґіна любила поезію.


Ви нічого не пригадуєте з них?


— Вони були дуже модерністичні, дуже інтелектуальні, дуже темні. Ось чому я кажу, що то все була велика помилка. Він гадав, ніби я така жінка, що лежатиму з ним у ліжку в пітьмі й говоритиму про поезію, але я була зовсім не така. Я була дружина і мати, дружина чоловіка, замкненого в лікарні, яка з не меншим успіхом могла б бути в’язницею чи цвинтарем, і матір’ю двох дівчат, яких треба було якось берегти у світі, де люди, коли хочуть украсти у вас гроші, беруть із собою сокиру. Я не мала часу на жалощі до цього молодого невігласа, що впав переді мною навколішки і принижувався переді мною. І, по щирості, якби я хотіла чоловіка, то не такого, як він.

Бо, дозвольте мені запевнити вас, — вибачте, що затримую вас, — я аж ніяк не була позбавлена почуттів. Ви не повинні піти з хибним враженням про мене. Я не була мертва до світу. Вранці, коли Жоана була на роботі, Марія Реґіна — в школі, а сонце осявало промінням нашу маленьку квартиру, звичайно таку темну й похмуру, я інколи стояла в тому промінні біля відчиненого вікна, слухала птахів і відчувала тепло на обличчі і в грудях; у такі миті мені знову хотілося бути жінкою. Я була ще не дуже стара, я просто чекала. Що ж. Досить. Дякую, що слухали.


Ви казали минулого разу, що маєте якесь запитання до мене.


— Атож, я й забула, я маю запитання. Ось воно. Я звичайно не помиляюся в людях, тож скажіть мені, чи я помилилася в Джоні Кутзее? Бо для мене, як бути щирою, він був ніхто. Він був чоловіком без сутності. Можливо, він умів добре писати, можливо, мав певний талант до слів — не знаю, я ніколи не читала його книжок, я ніколи не відчувала бажання прочитати їх. Я знаю, згодом він набув великої слави, але чи справді він був видатним письменником? Бо, на мою думку, таланту до слів не досить, якщо хочеш бути видатним письменником. Треба ще бути видатною людиною. А він був не видатною людиною, а дрібною, незначущою дрібною людиною, я вам не можу назвати причин, одну, другу, третю, четверту, чому я кажу це, але таким було моє враження від самого початку, від миті, коли я побачила його, і ніякі події, які сталися потім, не змінили його. Тож я звертаюся до вас. Ви глибоко вивчали його, ви пишете книжку про нього. Яка ваша думка про нього? Чи помилялась я?


Моя думка про нього як письменника чи моя думка про нього як людину?


— Як людину.


Я не можу сказати. Я б не хотів висловлювати своєї думки про жодну людину, ніколи не бачивши її особисто. І про чоловіка, і про жінку. Але думаю, що тієї миті, коли Кутзее зустрів вас, він був самотній, неприродно самотній. Можливо, це й пояснює певні, — як тут сказати? — певні дивацтва його поведінки.


— Звідки ви знаєте про це?


З нотаток, які він лишив. Із поєднання різних елементів. Він був почасти самотній, а почасти у стані відчаю


— Атож, але ми всі почасти у стані відчаю, це життя. Якщо ви сильні, ви долаєте відчай. Ось чому я запитую: як можна бути видатним письменником, якщо ви просто звичайна дрібна людина? Ви, безперечно, повинні мати в душі певне полум’я, яке вирізняє вас серед людей на вулиці. Можливо, в його книжках, якщо читати їх, можна побачити те полум’я. Але я, за часів, як була з ним, ніколи не відчувала ніякого полум’я. Навпаки, він видавався мені, — як тут можна сказати? — літеплим.


Певною мірою, я б погодився з вами. Вогонь — не перше слово, яке спадає на гадку, коли думаєш про його твори. Але він мав інші чесноти, іншу силу. Наприклад, я б сказав, що він був сталий. Він мав сталий погляд. Його годі було легко одурити зовнішніми рисами.


— А ви не думаєте, що для чоловіка, якого годі одурити зовнішніми рисами, він надто легко закохувався?


[Сміх.]


Але, можливо, закохуючись, він не був одурений. Можливо, він бачив речі, яких не бачили інші люди?


— У жінці?


Так, у жінці.


[Тиша.]


— Ви казали мені, що він кохав мене навіть по тому, як я прогнала його, навіть коли забула, що він існував коли-небудь. Невже саме це ви називаєте сталістю? Як на мене, це просто ідіотизм.


Думаю, він був затятий. Дуже англійське слово. Не знаю, чи є його еквівалент у португальській мові. Наче бульдог, що хапає вас зубами і не відпускає.


— Якщо ви кажете так, я мушу вірити вам. Але бути наче собака — невже це чудово по-англійському?


[Сміх.]


— Знаєте, в моїй професії ми замість лише слухати, що люди кажуть, воліємо спостерігати, як вони рухаються, як тримають своє тіло. Це наш спосіб дійти до істини, і він непоганий. Ваш містер Кутзее, може, й мав талант до слів, але, як я казала вам, не вмів танцювати. Він не вмів танцювати і, — ось одна з фраз, яку я пам’ятаю з Південної Африки, я почула її від Марії Реґіни, — не вмів танцювати, щоб урятувати своє життя.


[Сміх.]


Але, як говорити серйозно, сеньйоро Насіменто, було багато видатних людей, які були поганими танцівниками. Якщо спершу треба бути добрим танцюристом, щоб мати потім змогу стати видатною людиною, тоді Ганді був невидатним, Толстой — невидатним.


— Ні, ви не слухаєте, що я кажу. Я говорю серйозно. Знаєте слово «безтілесний»? Цей чоловік був безтілесний. Він був розлучений зі своїм тілом. Для нього тіло було наче однією з тих дерев’яних ляльок, що їх рухають нитками. Тягнете за цю нитку — ворушиться ліва рука, тягнете за цю — ворушиться права нога. А справжнє «я» міститься вгорі, ви не здатні побачити його, як і ляльковода, що смикає нитки.

І тепер такий чоловік приходить до мене, до володарки танку. «Покажіть мені, як танцювати!» — благає він. Тож я й показую, показую, як рухатись у танку. «Отже, — кажу я йому, — рухайте свої ноги так і так». А він слухає й каже собі: «Ага, вона має на увазі смикнути червону нитку, а потім синю!» — «Поверніть своє плече так!» — кажу я йому, а він собі думає: «Ага, вона має на увазі потягти за зелену нитку!»

Але ж ви танцюєте не так! Ви танцюєте не так! Танок — це втілення. В танку не ляльковод на чолі й веде за собою тіло, а веде саме тіло, тіло зі своєю душею, своєю тілесною душею. Адже тіло знає! Воно знає! Коли тіло відчуває всередині ритм, йому не треба думати. Ось такі ми, коли ми люди. Ось чому дерев’яна лялька не здатна танцювати. Дерево не має душі. Дерево не здатне відчувати ритм.

Тож я й запитую: як цей ваш чоловік може бути видатною людиною, якщо він не людина? Це серйозне питання, це вже не жарт. Чому, по-вашому, я як жінка не могла відповісти йому? Чому, по-вашому, я робила все, що могла, щоб не підпускати до нього доньку, поки вона ще юна й не має ніякого досвіду, що керував би нею? Бо від такого чоловіка не може бути ніякого добра. Кохання: як можна бути видатним письменником, коли ви нічого не знаєте про кохання? Думаєте, я можу бути жінкою і не знати своєю плоттю, яким коханцем буде той або той чоловік? Скажу вам: я здригаюся від холоду, коли думаю, знаєте, про інтимність із таким чоловіком. Не знаю, чи він одружився коли-небудь, та якщо одружився, я здригаюся на думку про жінку, яка вийшла за нього заміж.


Так, уже пізно, наша розмова затяглася, ми з колегою вже повинні їхати. Дякую, сеньйоро Насіменто, за час, який ви так ласкаво надали нам. Це було якнайлюб’язніше з вашого боку. Сеньйора Ґрос запише нашу розмову на папері й підправить переклад, а потім я надішлю її вам, щоб з’ясувати, чи хотіли б ви що-небудь змінити, додати чи вирізати.


— Розумію. Звичайно, ви кажете мені, що я можу змінити запис, щось додати або вирізати. Але як багато я можу змінити? Чи можу я змінити ярлик, що висить у мене на шиї і повідомляє, що я одна з жінок Кутзее? Чи дозволите ви мені скинути цей ярлик? Чи дасте мені відірвати його? Думаю, що ні. Адже це зіпсувало б вашу книжку, і ви б не дозволили такого.

Але я буду терпляча. Я почекаю й побачу, що ви пришлете мені. Можливо — хто знає? — ви з повагою поставитеся до моїх слів. Крім того, — дозвольте мені признатися, — мені цікаво побачити, що інші жінки в житті цього чоловіка розповідали вам, інші жінки з ярликами на своїй шиї, — чи вони теж бачили, що цей їхній коханець мов дерев’яний? Адже, знаєте, ось як, по-моєму, ви мали б назвати свою книжку: «Дерев’яний чоловік».


[Сміх.]


— Але скажіть мені, знову-таки серйозно, чи цей чоловік, що нічого не знав про жінок, писав коли-небудь про жінок, а чи писав тільки про таких затятих чоловіків, як сам? Я запитую, бо, як уже казала, я не читала його.


Він писав і про чоловіків, і про жінок. Наприклад, — це може зацікавити вас, — є книжка під назвою «Ворог», у якій героїня після кораблетрощі живе рік на острові неподалік від бразильського узбережжя. В остаточному варіанті вона англійка, але в першому варіанті він зробив її бразилійкою.


— І яка жінка ота його бразилійка?


Що я можу сказати? Вона має багато добрих рис. Вона приваблива, винахідлива, має залізну волю. Вона гасає по всьому світу, шукаючи свою зниклу малу доньку. В цьому й полягає суть роману: в пошуках доньки, які беруть гору над усіма іншими питаннями. Як на мене, ця героїня гідна захвату. Якби я був прототипом із таким характером, я б пишався.


— Я прочитаю цю книжку й сама побачу. Тож яка її назва?


«Ворог». Її перекладено португальською мовою, але, гадаю, наклад уже продано. Якщо хочете, я пришлю вам примірник англійською.


— Авжеж, присилайте. Я давно не читала англійських книжок, але мені цікаво побачити, що з мене зробив той дерев’яний чоловік.


[Сміх.]


Інтерв’ю проведено в Сан-Паулу в Бразилії в грудні 2007 р.

Мартін

В одному зі своїх останніх записників Кутзее розповідає про першу зустріч із вами того дня 1972 року, коли з вами обома проводили співбесіду як із кандидатами на посаду викладача Кейптаунського університету. Та розповідь займає лише кілька сторінок — я прочитаю її вам, якщо хочете. Думаю, вона мала потрапити до третього тому спогадів, що так ніколи й не вийшов у світ. Як ви побачите, Кутзее дотримується тієї самої риси, що й у «Дитинстві» та «Юності», коли не герой розповідає про себе, а про нього розповідають у третій особі.

Ось що написав Кутзее.

«Задля співбесіди він підстригся. Підрівняв бороду. Одягнув піджак і краватку. Якщо він і не став Містером Статечністю, то принаймні вже не скидався на дикуна з Борнео.

У приймальні чекали ще два кандидати на посаду. Вони обидва стояли коли вікна, що виходило на садки, і стиха розмовляли. Вони, здається, знали один одного або принаймні вже встигли познайомитись».

Ви не пригадуєте, хто був тією третьою особою, ні?


— Він був зі Стелленбоського університету, але я не пам’ятаю його ім’я.


Далі Кутзее пише: «Це по-британському: звести претендентів докупи і побачити, що станеться. Йому доведеться знову звикати до британських звичаїв вести справи, до всієї їхньої брутальності. Британія — тісний корабель, напханий до самого планшира. Пес пожирає пса. Пси гарчать і рвуть один одного, кожен захищає свій шмат території. Натомість американський спосіб пристойний, навіть лагідний. Але ж в Америці більше місця, більше простору для ввічливості.

Кейптаун, може, й не британський, може, дрейфує від Британії щодня далі, проте відчайдушно чіпляється за рештки британських звичаїв. Без цього спасенного зв’язку що сталося б із Кейптауном? Невеличка пристань на шляху в нікуди, місце несамовитого неробства.

Згідно зі списком, що висів на дверях, він мав постати перед комісією як Номер Два. Номер Один, коли його викликали, повільно підвівся, вибив люльку, поклав її, мабуть, у футляр для люльки й зайшов. Через двадцять хвилин він вийшов, на обличчі годі було щось прочитати.

Тепер його черга. Він заходить, і йому показують на місце в кінці довгого столу. На далекому краї сидять його інквізитори, аж п’ятеро, всі чоловіки. Оскільки вікна відчинені й виходять на вулицю, де всякчас їздять машини, йому доводиться напружуватися, щоб чути їх, і підвищувати свій голос, щоб чули його.

Кілька чемних фінтів, а потім перший удар:

— Якщо вас призначать, яких авторів ви б найбільше хотіли подавати?

— Я можу викладати в усьому діапазоні, — відповів він. — Я не вузький фахівець, думаю, я маю широкий профіль.

Як відповідь ці слова принаймні можна обґрунтувати. Маленький факультет невеликого університету міг би бути задоволеним, беручи на роботу майстра на всі руки. Але з тиші, яка запанувала, він висновує, що відповів погано. Він поставився до запитання надто буквально. Це завжди було його вадою: сприймати запитання надто буквально, відповідати надто коротко. Ці люди не прагнуть коротких відповідей. Вони прагнуть чогось неквапного, розлогого, що дало б їм змогу з’ясувати, що за чоловік перед ними, яким молодшим колегою він стане, чи пасуватиме він до провінційного університету, що докладає всіх зусиль для підтримки рівня навчання за скрутних часів, щоб не згасло полум’я цивілізації.

В Америці, де до пошуків роботи ставляться серйозно, такі люди, як він, люди, які не вміють здогадатися, що стоїть за питанням, не вміють говорити заокругленими фразами, не вміють переконливо подавати себе, — одне слово, люди, яким бракує людських умінь, — ходять на курси, де їх навчають дивитися співрозмовникові у вічі, всміхатися, відповідати на запитання докладно і з усією подобою щирості. Самопрезентація — ось як називають це в Америці, і то без іронії.

Яких авторів він хотів би викладати? Які дослідження він здійснює тепер? Чи почувається він компетентним викладати англійську мову XI–XV століть? Його відповіді звучать дедалі непереконливіше. Річ у тому, що насправді він не хоче цієї роботи. Не хоче, бо знає в душі, що він не може бути вчителем. Йому бракує темпераменту. Бракує завзяття.

Він вийшов після співбесіди в стані чорної меланхолії. Він хоче одразу піти геть, не затримуватись. Але ні, спершу треба заповнити форми, повернути дорожні витрати.

— Як пройшло?

Запитав кандидат, із яким розмовляли першим, той, що з люлькою». Це ж ви, якщо я не помилився?


— Так. Але я вже відмовився від люльки.


«Він стенув плечима:

— Хтозна? Не дуже добре.

— Може, підемо вип’ємо чаю?

Він приголомшений. А хіба вони двоє не суперники? Невже суперникам дозволено приязнитися?

Пізній пополудень, університетське містечко безлюдне. Вони йдуть до Студентського клубу, шукаючи свою чашку чаю. Клуб закритий. МД — ось як він називає вас — дістає свою люльку.

— Гаразд, — зітхає він. — Ви курите?

Як дивно: йому починає подобатися цей МД із його невимушеними, безпосередніми манерами. Похмурий настрій розвіюється. Йому подобається МД, і, якщо це не звичайна вправа з самопрезентації, МД, здається, прихильний і до нього. І ця взаємна симпатія зародилася миттю!

Але чи слід тут дивуватися? Адже чому їх обох (а то й трьох, якщо додати ще й невідомого третього) обрали для співбесіди на посаду викладача англійської літератури, якщо не тому, що вони належать до одного типу, будучи однаково сформованими («сформованими» — аж ніяк не поширене англійське слово, він повинен пам’ятати про це), і тому, що вони, кінець кінцем, це річ найочевидніша, — південноафриканці, білі південноафриканці?»

Ось тут і закінчується цей фрагмент. Він недатований, але я досить упевнений, що Кутзее писав його 1999-го або 2000 року. Тож… кілька запитань, пов’язаних із ним. Перше запитання: ви були успішним кандидатом, вам дали посаду викладача, натомість Кутзее — ні. Чому, на вашу думку, його не взяли? І чи відчули ви якусь образу з його боку?


— Анітрохи. Я належав до системи — колоніальної університетської системи, що існувала тієї пори, натомість він прийшов ззовні, бо поїхав закінчувати освіту до Америки. З огляду на природу всіх систем, а саме самовідтворення, я завжди мав би перевагу над ним. Він розумів це і в теорії, і на практиці. Він, звичайно, навіть не думав звинувачувати мене.


Дуже добре. Ще одне запитання: Кутзее припускає, що у вас він знайшов нового друга, а далі перелічує риси, спільні для вас обох. Та дійшовши до твердження, що ви білі південноафриканці, зупиняється й більше не пише. Чи маєте ви якісь думки, чому він зупинився саме тут?


— Чому він порушив тему білої південноафриканської ідентичності, а потім полишив її? Я можу запропонувати тут два пояснення. Одне — що ця тема могла видаватися надто складною, щоб її можна було досліджувати у спогадах чи щоденнику, — надто складною чи надто болючою. Друга причина простіша: розповідь про його пригоди в університеті стала надто нудною, щоб вести її далі, надто позбавленою оповідного інтересу.


А до якого пояснення ви прихильні?


— Мабуть, до першого із домішком другого. Джон покинув Південну Африку в 1960-х роках, повернувся в 1970-х, десятиріччями витав між Південною Африкою і США, потім остаточно перебрався до Австралії, де й помер. Я покинув Південну Африку в 1970-х роках і ніколи не повертався. Загалом ми з ним поділяли однакове ставлення до Південної Африки, а саме: наша присутність там нелегітимна. Ми, може, мали абстрактне право бути там, право за народженням, але основа цього права була шахрайська. Наше існування спиралося на злочин, тобто колоніальне завоювання, увічнене апартеїдом. Хоч які існують антоніми слів «природжений» і «закорінений», усі вони, відчували ми, характеризують нас. Ми думали про себе як про квартирантів, тимчасових пожильців, й тому і як про позбавлених дому, людей без батьківщини. Не думаю, ніби я помиляюся в Джоні. На цю тему ми з ним розмовляли дуже багато. Я, звичайно, аж ніяк не помиляюся в собі.


То ви кажете, що і ви, і він відчували до себе жаль?


— Жаль — хибне слово. В нашій долі ще було надто багато позитивного, щоб ми могли вважати її за гідну співчуття. Ми мали нашу молодість — я тоді не мав ще й тридцяти, він був трохи старший, — мали за собою непогану освіту, навіть мали скромні матеріальні активи. Якби нас звіяло, і ми опинилися десь у світі, — цивілізованому світі, «першому світі», — ми б процвітали, були щасливі. (Щодо «третього світу» я не був би такий упевнений. Ми не були Робінзонами Крузо, ані він, ані я.)

Отже, ні, я не вважав нашу долю за трагічну і певен, що не вважав і він. Щонайбільше вона була комічна. Його предки по-своєму, а мої предки по-своєму гарували покоління за поколінням, щоб розчистити шматок дикої Африки для своїх нащадків, і яким був результат усієї їхньої праці? Сумніви в серці тих нащадків у праві на землю, прикре усвідомлення, що та земля належала не їм, а, без ніяких відчужень, її первісним власникам.


Ви думаєте, що, якби він далі писав ті спогади, якби не закинув їх, то оце б і сказав?


— Більш-менш. Дозвольте мені трохи докладніше пояснити наше ставлення до Південної Африки. Ми обидва культивували певну тимчасовість у наших почуттях до країни, він, напевне, більше, ніж я. Ми не хотіли надто глибоко пов’язуватися з нею, бо, рано чи пізно, наші зв’язки з нею були б розірвані, наші зусилля, присвячені їй, скасовані.


Ну?


— Оце й усе. Нас поєднував певний стиль мислення, стиль, який я приписую нашому походженню, колоніальному і південноафриканському. Звідси й спільність світогляду.


А от у його випадку чи могли б ви сказати мені, що звичка, про яку ви говорите, — ставитись до почуттів як до тимчасових, не прив’язуватись емоційно, — виходила за межі його ставлення до країни свого народження й переходила на особисті стосунки?


— Не знаю. Ви біограф. Якщо ви вважаєте, що цей напрям думок треба дослідити, йдіть за ним.


А можна, ми поговоримо тепер про його викладання? Він пише, що не здатен бути вчителем. Ви б погодились?


— Я б сказав, що людина найкраще викладає те, що знає найкраще і любить найсильніше. Джон знав багато про різні речі, але не дуже багато про щось конкретне. Я вважав би це за його мінус. По-друге, хоча були письменники, які мали величне значення для нього, скажімо, російські романісти XIX століття, реальна глибина його почуттів до них ніяким очевидним чином не відбивалася в його викладанні. Він завжди щось приховував. Чому? Не знаю. Я можу лише припустити, що ота потаємність, немов закарбована в ньому, ота риса його характеру поширилась і на викладання.


Чи вважаєте ви, що він присвятив своє трудове життя, або більшу частину його, професії, до якої не мав таланту?


— Це трохи поквапний висновок. Джон був цілком адекватним викладачем. Цілком адекватним викладачем, але не видатним учителем. Можливо, якби він викладав санскрит, було б по-іншому, санскрит або якийсь інший предмет, у якому традиції дозволяють вам бути трохи сухим і стриманим.

Одного разу він сказав мені, що проґавив своє покликання, він мав би стати бібліотекарем. Я бачу сенс у цих словах.


Я не мав змоги поглянути на навчальні програми 1970-х років, — Кейптаунський університет, здається, не має таких архівних матеріалів, — але серед паперів Кутзее я натрапив на оголошення про курс, який ви разом із ним запропонували 1976 року спільно для студентів-заочників. Ви пам’ятаєте той курс?


— Так. То був курс поезії. Я працював тоді над Г’ю Макдіармідом[67], тож скористався нагодою, щоб уважніше перечитати його. Джон казав студентам читати Пабло Неруду в перекладі. Я ніколи не читав Неруди, тож я слухав його лекції.


А вам не здається, що Пабло Неруда — дивний вибір для такої людини, як він?


— Ні, анітрохи. Джон полюбляв соковиту, експансивну поезію: Неруду, Вітмена, Стівенса. Слід пам’ятати, що він, по-своєму, був дитиною 1960-х років.


«По-своєму» — що ви маєте на увазі під цими словами?


— Я маю на увазі, що в межах певної прямоти, певної раціональності. Не будучи сам діонісійцем, він у принципі схвалював діонісійство. Схваливши в принципі, що людина повинна віддаватися йому, — хоча я не пригадую, щоб він сам коли-небудь віддавався, — він, напевне, не знав як. Він мав потребу вірити в ресурси неусвідомленого, в творчу силу неусвідомлених процесів. Звідси і схильність до більш пророчої поезії.

Ви, певне, помітили, як рідко він обговорював джерела своєї творчості. Почасти це було наслідком властивої йому таємничості, про яку я вже згадував. А почасти це свідчить про небажання досліджувати джерела своєї творчості, немов надто добре самоусвідомлення могло зашкодити йому.


Чи мав той курс успіх? Курс, який ви викладали разом із Кутзее?


— Я, безперечно, дізнався щось із нього, зокрема, наприклад, про історію сюрреалізму в Латинській Америці. Як я вже казав, Джон трохи знав про багато різних речей. Що до того, що брали наші студенти, я не можу нічого сказати. Студенти, як доводить мій досвід, невдовзі з’ясовують, чи предмет, який ви викладаєте, має для вас значення. Якщо має, тоді вони готові подумати, що опанування його має значення й для них. А якщо вони виснують, слушно чи хибно, що ні, тоді опускається завіса, з не меншим успіхом вам можна сидіти і вдома.


Невже Неруда не мав для нього значення?


— Ні, такого я не стверджую. Неруда міг мати для нього велике значення. Неруда міг навіть правити за модель — недосяжну модель, як поет може творчо відповісти на несправедливість і репресії. Але — і на цьому я хочу наголосити, — якщо ви трактуєте свій зв’язок із даним поетом як особисту таємницю, яку треба ревно берегти, і, крім того, якщо ваша манера викладання трохи штивна й формальна, ви ніколи не здобудете прихильників.


То ви кажете, що він ніколи не здобув прихильників?


— Ні, наскільки я знаю. Може, він удосконалив свою манеру згодом. Я просто не знаю.


Тієї пори, коли ви зустрілися з ним, 1972 року, Кутзее мав радше непевне становище, викладаючи в середній школі. Тільки трохи згодом йому справді запропонували посаду в університеті. Навіть якщо так, майже все своє трудове життя, від середини третього десятка до середини шостого, він працював тим або тим викладачем. Я повертаюся до свого попереднього запитання: чи не видається вам дивним, що чоловік, який не має таланту вчителя, перетворив учителювання у свою кар’єру?


— І так, і ні. Адже серед представників учительської професії є, як ви маєте знати, багато втікачів і непридатних.


А ким був він — утікачем чи непридатним?


— Він був непридатним. Крім того, дуже обачним. Він полюбляв безпеку щомісячної зарплатні.


Ви наче критикуєте його.


— Я тільки вказую на очевидне. Якби він не змарнував таку велику частину свого життя на виправлення учнівських помилок і сидіння на нудних засіданнях, то написав би більше, можливо, написав би й краще. Але він був не дитина. Він знав, що чинить. Він по-своєму пристосувався до суспільства й жив із наслідками того пристосування.


З другого боку, викладання давало йому змогу контактувати з молодим поколінням. Він не мав би цього контакту, якби усунувся від світу й присвятив себе тільки творчості.


— Атож.


Чи мав він якусь особливу дружбу з кимось поміж студентів, про яку ви знаєте?


— Тепер у мене таке враження, ніби ви намагаєтеся знайти щось пікантне. Що ви маєте на увазі, кажучи про особливу дружбу? Може, те, чи він переступав межі? Навіть якби я знав, а я не знаю нічого, я б не коментував.


І все-таки тема старшого чоловіка і молодої жінки раз по раз постає у його творчості.


— Але було б дуже, дуже наївно висновувати, мовляв, оскільки ця тема присутня в його творчості, вона має бути присутня в його житті.


Тоді в його душевному житті.


— Душевне життя… Хто може сказати, що відбувається в душевному житті людини?


Чи є якась інша його риса, на яку ви б хотіли звернути увагу? Чи якийсь випадок, про який варто розповісти?


— Випадок? Не думаю. Ми з Джоном були колегами. Були друзями. Мали добрі стосунки. Проте я не можу стверджувати, ніби знав його близько. Чому ви запитуєте, чи знаю я якийсь випадок?


Бо в біографії треба знайти рівновагу між оповіддю і висловленими думками. Мені не бракує таких думок, люди більш ніж готові розповісти мені, що вони думають чи думали про Кутзее, але потрібно щось більше, щоб з’явився справжній життєпис.


— Вибачте, я не можу допомогти вам. Можливо, ваші інші джерела стануть вам у більшій пригоді. З ким ви ще розмовлятимете?


Я маю у своєму списку п’ять прізвищ, зокрема і ваше.


— Лише п’ять? А ви не думаєте, що це трохи ризиковано? Хто ми, оті п’ятеро щасливчиків? Як ви обрали нас?


Я назву вам прізвища. Звідси я поїду до Південної Африки, — то буде моя друга поїздка, — розмовляти з кузиною Кутзее Марго, з якою він був тісно пов’язаний. Потім до Бразилії, щоб зустрітися з жінкою на ймення Адріана Насіменто, що в 1970-х роках кілька років жила в Кейптауні. Після цього — але дату ще не визначено — я їду до Канади для зустрічі з такою собі Джулією Франкль, що в 1970-х роках була відома як Джулія Сміт. Крім того, зустрінуся в Парижі з Софі Деноель.


— Софі я знаю, а решту — ні. Як ви знайшли ці прізвища?


Власне, я дав змогу зробити вибір самому Кутзее. Я дотримувався вказівок, які він лишив у своїх записниках, — вказівок, хто був важливий для нього тієї пори — в 1970-х роках.


— Як на мене, це оригінальний спосіб добору біографічних джерел, якщо ви не сердитесь, що я кажу таке.


Можливо. Є й інші прізвища, які б я хотів додати, людей, які добре знали його, але, на жаль, вони вже померли. Ви кажете, що це оригінальний спосіб праці над біографією. Можливо. Але мене не цікавить формулювання остаточного судження про Кутзее. Я пишу не таку книжку. Остаточне судження я лишаю історії. Я лише пишу розповідь про певний етап його життя, або, якщо немає змоги дійти до якоїсь єдиної розповіді, тоді кілька розповідей із різних позицій.


— А джерела, які ви обрали, не мають ніяких корисливих мотивів, ніяких власних амбіцій висловити остаточне судження про Кутзее?


[Тиша.]


— Дозвольте мені запитати: як не брати до уваги Софі і не брати до уваги кузини, чи була котрась зі згаданих жінок емоційно пов’язана з Кутзее?


Так. Обидві. По-різному. Я ще маю дослідити, як.


— Хіба це не повинно спонукати вас замислитись? Із вашим дуже обмеженим списком джерел хіба ви не дійдете неминуче до розповіді чи низки розповідей, які мають ухил у бік особистого та інтимного коштом справжніх досягнень цього чоловіка як письменника? Навіть гірше: хіба ви не ризикуєте, що дозволите своїй книжці стати не чим іншим, — вибачте, що кажу отак, — не чим іншим, як зведеням рахунків, особистих рахунків?


Чому? Тому, що мої джерела — жінки?


— Тому, що природа любовних зв’язків така, що коханці не здатні бачити одне одного в цілому та врівноважено.


[Тиша.]


— Повторюю, мені видається дивним писати біографію письменника, не взявши до уваги його творів. Але, можливо, я помиляюся. Може, я відстав від життя. Може, це те, чим стала тепер літературна біографія. Я мушу йти. Ще одне: якщо ви плануєте цитувати мене, ви подбаєте, щоб я спершу мав змогу переглянути текст?


Звичайно.


Інтерв’ю проведено в Шеффілді, Англія, у вересні 2007 р.

Софі

Мадам Деноель, розкажіть мені, як ви познайомилися з містером Кутзее?


— Ми з ним були колегами в Кейптаунському університеті. Він був на факультеті англійської мови, а я — французької. Ми працювали разом, щоб запропонувати курс африканської літератури. То було 1976-го. Він розповідав мені про англомовних письменників, а я йому — про франкомовних. Саме так і почалося наше знайомство.


А як ви потрапили до Кейптауна?


— Мого чоловіка послали туди очолити тамтешній французький культурний центр «Alliance Française». До цього ми жили на Мадагаскарі. Під час проживання в Кейптауні наш шлюб розпався. Чоловік повернувся до Франції, я лишилася. Я почала працювати в університеті на посаді молодшого викладача й викладала французьку літературу.


Крім того, ви вели спільний курс, про який уже згадували: курс африканської літератури.


— Так. Може видатись дивним, двоє білих читали курс негритянської африканської літератури, але саме так було тієї пори. Якби ми не читали, ніхто б не читав.


Бо негрів не пускали в університети?


— Ні-ні, на той час система вже почала тріщати. Були студенти-негри, хоч і небагато, а також кілька негрів-викладачів. Але було дуже мало фахівців, які б знали Африку, всю велику Африку. Це була одна з несподіваних речей, які я з’ясувала про Південну Африку: яка вона була ізольована. Торік я їздила туди, і картина та сама: дуже мало цікавості до решти Африки, а то й узагалі ніякої. Африка була невідомим континентом на півночі, який краще не досліджувати.


А ви? Чому ви зацікавилися Африкою?


— Завдяки своїй освіті. У Франції. Пам’ятаєте, Франція колись була великою колоніальною державою. Навіть після офіційного кінця колоніальної імперії Франція мала у своєму розпорядженні інші засоби зберігати свій вплив: економічні, культурні. La francophonie, франкомовність, стала новою назвою, яку ми вигадали для старої імперії. Франкомовних письменників підтримували, вшановували, вивчали. Щоб мене взяли на посаду викладача, я писала працю про Еме Сезера[68].


А ви можете сказати, чи курс, який ви читали разом із Кутзее, мав успіх?


— Так, гадаю, що так. То був вступний курс, не більше, але студенти вважали, що він знімає їм полуду з очей.


Білі студенти?


— Білі студенти плюс кілька негрів. Ми були непривабливі для більш радикальних студентів-негрів. На їхню думку, наш підхід був надто академічним, не досить захопливим, заангажованим. А ми вважали, що досить запропонувати студентам погляд на багатства інших країн Африки.


Ви з Кутзее були одностайні в цьому підході?


— Думаю, що так. Авжеж.


Ви були фахівцем з африканської літератури, а він — ні. Він вивчав літературу метрополії. Як він почав викладати африканську літературу?


— Це правда, він не мав формальної освіти в цій сфері. Зате мав добре загальне знання Африки, мабуть, лише книжне знання, не практичне, він не подорожував по Африці, але й книжне знання не безвартісне, правда? Антропологічну літературу він знав краще за мене, зокрема й франкомовні матеріали. Він розумів історію, політику. Він прочитав твори всіх важливих авторів, які писали англійською і французькою мовами (звичайно, в ті дні корпус африканської літератури був невеликий, тепер ситуація інша). Були в його знаннях і прогалини — Магриб, Єгипет і т. д. Він не знав і діаспору, надто карибську, а я знала.


Що ви думали про нього як про викладача?


— Добрий викладач. Не яскравий, а компетентний. Завжди добре підготований.


Він мав добрі стосунки зі студентами?


— Цього я не можу сказати. Можливо, якщо ви знайдете його давніх студентів, вони зможуть допомогти вам.


А ви самі? В порівнянні з ним ви мали добрі стосунки зі студентами?


— [Сміється.] Що ви хочете, щоб я сказала? Так, припустімо, я мала більшу популярність, більше завзяття. Я була молода, пам’ятайте, і для мене після всіх тих мовних лекцій було насолодою говорити про книжки, де йшлося про зміни. Ми становили добру пару, думала я, він поважний і стриманий, я відкрита й поривна.


Він був значно старший за вас.


— Десять років. Він був на десять років старший за мене.


Чи є що-небудь, що ви хотіли б додати на цю тему? Якісь інші його риси, які б ви хотіли прокоментувати?


— Ми мали любовний зв’язок. Мабуть, ви знаєте про нього. Він тривав недовго.


Чому?


— Він був нежиттєздатний.


Може б, ви сказали щось більше?


— Чи сказала б я щось більше для вашої книжки? Ні, поки ви не скажете мені, що то за книжка. Це книжка пліток чи поважна книжка? Ви маєте дозвіл писати її? З ким ви ще розмовляли, крім мене?


Невже потрібний дозвіл писати книжку? А якщо прагнути дозволу, то в кого його брати? У виконавців, що дають раду майну Кутзее? Не думаю. Але я можу запевнити вас, що книжка, яку я пишу, поважна, це біографія, задумана з поважними намірами. Я зосереджуюсь на роках, відколи Кутзее в 1971—1972-го повернувся до Південної Африки і аж до його першого публічного визнання 1977-го. Мені здається, що це важливий період його життя, важливий, проте знехтуваний, період, коли він як письменник ще намацував ґрунт під ногами.

Щодо того, кого я обрав для інтерв’ю, дозвольте мені щиро розповісти вам про ситуацію. Я двічі їздив до Південної Африки, торік і позаторік. Ці поїздки були не такі плідні, як я сподівався. З-поміж людей, які знали Кутзее найкраще, багато померло. Фактично все покоління, до якого він належав, вимирало. А спогадам тих, хто ще жив, не завжди можна було довіряти. В одному чи двох випадках після невеликих з’ясувань виявлялося, що люди, як стверджували, буцімто знали його, знали іншого Кутзее (як ви знаєте, прізвище Кутзее не рідкісне в тій країні). Наслідком є те, що біографія спиратиметься на інтерв’ю зі жменькою друзів і колег, зокрема, сподіваюсь, і з вами. Чи цього досить, щоб заспокоїти вас?


— Ні. А що з його щоденниками? Що з листами? Записниками? Чому таке велике покладання на інтерв’ю?


Мадам Деноель, я прочитав листи і щоденники, які були доступні мені. Тому, що написав Кутзее, не можна довіряти, принаймні як фактичним записам, і не тому, що він був брехун, а тому, що вигадував. У листах він для своїх кореспондентів перетворював себе у фікцію, у щоденниках робив здебільшого те саме — для своїх очей, а може, для прийдешності. Звичайно, як документи вони мають свою цінність, але, якщо ви хочете правди, повної правди, тоді, безперечно, вам треба поставити поряд із ними свідчення людей, які знали його живим, брали участь у його житті.


— Гаразд, а якщо ми всі вигадуємо, як-от ви кажете про Кутзее? Що коли ми постійно створюємо розповіді про своє життя? Чому моя розповідь про Кутзее має бути бодай трохи гідніша довіри, ніж те, що він пише сам про себе?


Звісно, ми всі вигадуємо більшою чи меншою мірою, тут я не заперечую. Але що ви хотіли б краще мати: низку незалежних повідомлень із незалежних позицій, які потім можна спробувати синтезувати в якусь цілість, а чи масивну, унітарну самопроекцію, яку становить його доробок? Я знаю, чому я віддам перевагу.


— Так, розумію. Лишається інше питання, яке я порушувала: питання конфіденційності. Я не з тих, хто вважає, мовляв, тільки-но хтось помер, усі обмеження зникають. Тим, що існувало між мною і Джоном, я не конче готова поділитися зі світом.


Я згоден із цим. Конфіденційність — ваш привілей, ваше право. І все-таки я прошу вас зупинитись і подумати. Видатний письменник — набуток усього світу. Ви близько знали Джона Кутзее. Коли-небудь і вас уже не буде з нами. Невже, по-вашому, добре, що ваші спогади зникнуть разом із вами?


— Видатний письменник? Як Джон реготав би, почувши ваші слова! Доба видатного письменника вже минула, казав він.


Доба письменника як оракула — так, я згоден, ця доба минула. Але хіба ви не погодитеся, що добре відомий письменник — назвімо натомість його так, — добре відома постать нашого спільного літературного життя, певною мірою становить громадську власність?


— Моя думка про це не має значення. Адже має значення тільки те, що думав сам Кутзее. А тут відповідь зрозуміла. Він вважав, що розповіді про наше життя належать нам, і ми будуємо їх, як хочемо, в рамках обмежень, накинутих зовнішнім світом, а то й усупереч тим обмеженням, як ви й самі визнали мить тому. Ось чому я навмисне вжила слово «дозвіл». Я мала на увазі дозвіл не його родини чи виконавців, а його власний. Якщо ви не маєте дозволу висвітлювати приватний аспект його життя, тоді я, безперечно, не допомагатиму вам.


Кутзее не міг дозволити мені з тієї простої причини, що ми з ним ніколи не мали ніяких контактів. Але погодьмося, що в даному питанні ми дотримуємося різних думок, і ходімо далі. Я повернуся до курсу, про який ви згадували, до курсу африканської літератури, який ви читали разом. Одна ваша заувага заінтригувала мене. Ви казали, що і він, і ви не приваблювали радикальних африканських студентів. Чому, по-вашому, так сталося?


— Бо ми й самі не були радикалами, не відповідали їхнім стандартам. Річ очевидна, на нас обох вплинув 1968 рік. Того року я була ще студенткою в Сорбонні і в травневі дні брала участь у маніфестаціях. Джон був тієї пори в США і розсварився з американською владою, я не пам’ятаю всіх подробиць, але знаю, що це стало поворотним пунктом у його житті. Проте наголошую: ми не були марксистами, жоден з нас, і не були, звичайно, маоїстами. Я була, можливо, лівіша від нього, але я могла собі дозволити таке, мене захищав мій статус — належність до французького дипломатичного анклаву. Якби я мала якісь проблеми з південноафриканською таємною поліцією, мене б скромно посадили на літак до Парижа, і на цьому б усе закінчилося. Мене б не запроторили до в’язниці.


Натомість Кутзее


— Кутзее б теж не посадили. Він не був войовничим. Адже його політика була надто ідеалістична, надто утопічна. Насправді він узагалі цурався політики. Він дивився на неї спогорда. Він не любив політичних авторів, авторів, які дотримувалися певної політичної програми.


Проте в 1970-х роках він публікував якісь досить ліві коментарі. Я маю на увазі, наприклад, його статті про Алекса Ла Ґуму. Він симпатизував йому, але ж Ла Ґума був комуніст.


— Ла Ґума — особливий випадок. Кутзее був прихильний до нього тому, що Ла Ґума з Кейптауна, а не тому, що він комуніст.


Ви кажете, Кутзее цурався політики. Ви маєте на увазі, що він був аполітичний? Але ж дехто стверджує, що аполітичність — один з різновидів політичності.


— Ні, не аполітичний, я б радше сказала, антиполітичний. Він вважав, що політика породжує в людях найгірше. Породжує найгірше в людях і виносить на поверхню найгірші суспільні типи. Він волів не мати з політикою нічого спільного.


На своїх лекціях він проповідував цю антиполітичну політику?


— Звичайно, ні. Він дуже ретельно дбав, щоб не проповідувати. Його політичні погляди можна було з’ясувати лише після докладного знайомства з ним.


Ви казали, що його політичні погляди були утопічні. Ви мали на увазі їхню нереалістичність?


— Він чекав дня, коли політика й держава відімруть. Я б назвала це утопією. З другого боку, він не дуже й віддавався цим утопічним прагненням. Для цього він був занадто кальвіністом.


Будь ласка, поясніть.


— Ви хочете, щоб я сказала, що стояло за політичними поглядами Кутзее? Про це можна краще дізнатися з його книжок. Але, дозвольте, я все-таки спробую.

На думку Кутзее, ми, люди, ніколи не відмовимося від політики, бо політика надто зручна і надто приваблива, як театр, у якому ми даємо змогу виявитися нашим ницим почуттям. Ниці почуття — це ненависть, злоба, неприязнь, заздрість, жадоба крові й т. ін. Іншими словами, політика, як ми знаємо її, — симптом нашого падіння, і вона виражає це падіння.


Навіть політика визволення?


— Якщо ви маєте на увазі політику південноафриканської визвольної боротьби, відповідь «так». Якщо визволення означало національне визволення, визволення негритянської нації Південної Африки, Джон не цікавився ним.


Чи мав він у такому разі вороже ставлення до визвольної боротьби?


— Вороже ставлення? Ні, ворожості не було. Вороже чи прихильне — як біограф ви передусім повинні стерегтися розкладати людей в охайні ящички з етикетками на них.


Сподіваюся, я не кладу Кутзее в ящик.


— Що ж, а в мене створилося таке враження. Ні, він не був ворожий до визвольної боротьби. Якщо ви фаталіст, як мав звичай бути фаталістом він, немає сенсу бути ворожим до плину історії, хоч як можна шкодувати про нього. Для фаталіста історія — це доля.


Гаразд. Тоді чи шкодував він про визвольну боротьбу? Чи шкодував він про форму, якої набуває визвольна боротьба?


— Він визнавав, що визвольна боротьба справедлива. Боротьба справедлива, але нова Південна Африка, якої вона домагається, була, на його думку, не досить утопічна.


А що для нього було б досить утопічним?


— Закриття копалень. Викорчування виноградників. Розпуск збройних сил. Заборона автомобіля. Загальне вегетаріанство. Поезія на вулицях. Такі от речі.


Іншими словами, за поезію, запряжений кіньми віз і вегетаріанство варто боротися, але не за визволення від апартеїду?


— Ні за що не варто боротися. Ви примушуєте мене захищати його позицію, якої я не поділяла. Ні за що не варто боротися, бо боротьба тільки продовжує цикл агресії і відплати. Я тільки повторюю те, що Кутзее вголос і виразно писав у своїх творах, які, ви кажете, ви читали.


А зі своїми студентами-неграми і неграми взагалі він спілкувався невимушено?


— А з ким він узагалі спілкувався невимушено? Він узагалі був антиневимушений, якщо можна сказати так англійською мовою. Він ніколи не розслаблявся. Я це бачила на власні очі. Отже, чи невимушено він спілкувався з неграми? Ні. Він не почувався невимушено серед людей, які поводилися невимушено. Невимушеність інших страшенно сковувала його. І це спонукало його йти в хибному, на мою думку, напрямі.


Що ви маєте на увазі?


— Він бачив Африку в романтичному тумані. Думав про африканців як про тілесних людей, що мають рису, давно вже втрачену в Європі. Що я маю на увазі? Дозвольте, я спробую пояснити. В Африці, казав він, тіло і душа неподільні, тіло і є душею. Він мав цілу філософію тіла, музики і танцю, якої я не годна переповісти, але яка видавалася мені, і то навіть тоді, — як тут годилося б сказати? — безпорадною. Політично безпорадною.


Будь ласка, розповідайте.


— У своїй філософії він приписував африканцям роль охоронців справжнішого, глибшого, примітивнішого буття людства. Ми з ним сперечалися про це досить затято. Його позиція, казала я, зводиться до старомодного романтичного примітивізму. В контексті 1970-х років, визвольної боротьби і держави з апартеїдом, дивитися на африканців так, як він, було безпорадним. І, хай там як, вони були вже не готові виконувати ту роль.


Чи було це причиною, що студенти-негри уникали його курсу, вашого спільного курсу лекцій з африканської літератури?


— Цю позицію він не проповідував відкрито. Він завжди був дуже обережний у цьому аспекті, дуже коректний. Але, якщо його уважно слухали, міг виникнути протест.

Та була ще одна обставина, ще одна тенденція його мислення, про яку я повинна згадати. Як і багато білих, він вважав, що Капська провінція, Західна Капська провінція, а можливо, разом із нею й Північна Капська провінція, стоять окремо від решти Південної Африки. Капська провінція — це окрема країна, що має свою географію, свою історію, свої мови й культуру. В цій міфічній Капській провінції, куди навідуються, як він казав, духи готтентотів, кольорові мають своє коріння, так само, але меншою мірою, й африканери, а от чорні африканці чужі, примандрували згодом, ззовні, як і англійці.

Навіщо я згадую про це? Бо ця думка показує, як він міг обґрунтовувати своє радше абстрактне, радше антропологічне ставлення до негритянської Південної Африки. Він не мав ніяких почуттів до південноафриканських негрів. Це мій приватний висновок. Вони могли бути його співгромадянами, але не були співвітчизниками. Історія — або доля, для нього це було те саме — може, й визначила їм роль спадкоємців цієї землі, але десь далеко в його голові вони й далі були ними на відміну від нас.


Якщо африканці — вони, то хто тоді ми? Африканери?


— Ні. Тими ми здебільшого були кольорові. Я неохоче вживаю цей термін, тільки задля стислості. Сам Кутзее якомога уникав його. Я говорила про його утопічність. Це уникання було ще одним аспектом його утопічності. Він тужив за днем, коли кожен у Південній Африці ніяк не називатиме себе: ані африканцем, ані європейцем, ані білим, ані негром, ані кимсь іншим, коли родинні історії так заплутаються й перемішаються, що людей буде годі етнічно розрізнити, тобто вони будуть — я знову вживаю це ганебне слово — кольоровими. Він називав це бразильським майбутнім. Він схвалював Бразилію і бразильців. Він, звичайно, ніколи не бував у Бразилії.


Але він мав друзів-бразильців.


— Він зустрічався з кількома бразильськими втікачами в Південній Африці.


[Тиша.]


Ви згадали про перемішане майбутнє. Тож ми говоримо про біологічне змішування? Говоримо про мішані шлюби?


— Не запитуйте мене. Я просто переказую.


Тоді чому замість сприяти цьому майбутньому, стаючи — в законному і незаконному порядку — батьком кольорових дітей, він мав зв’язок із молодою білою колегою з Франції?


— [Сміється.] Не запитуйте мене.


Про що ви розмовляли?


— Про наше викладання. Про колег і студентів. Іншими словами, говорили про все. Говорили й про себе.


Кажіть.


— Ви хочете, щоб я розповіла, чи ми обговорювали його твори? Відповідь — ні. Він ніколи не розмовляв зі мною про те, що пише, і я не тиснула на нього.


Це було десь тієї пори, коли він писав «У серці країни».


— Він саме закінчував цей роман.


Ви знали, що в цьому романі йтиметься про божевілля, батьковбивство й таке інше?


— Навіть не здогадувалася.


Ви читали роман до публікації?


— Так.


Що ви думали про нього?


— [Сміється.] Тут я повинна ступати обережно. Думаю, ви не маєте на увазі мого зваженого критичного судження, думаю, просто запитуєте, як я відреагувала? По щирості, спершу я хвилювалася. Боялася, що знайду себе в книжці в якійсь прикрій подобі.


Чому, по-вашому, це могло б статися так?


— Бо — принаймні так мені здавалося тоді, тепер я розумію, яка я була наївна, — я вважала, що не можна бути тісно пов’язаною з якоюсь людиною і все-таки викинути її зі свого образного світу.


Ви знайшли себе в тій книжці?


— Ні.


Ви були приголомшені?


— Що ви маєте на увазі — чи була я приголомшена, не знайшовши себе в його книжці?


Чи були ви приголомшені, побачивши, що вас викинуто з його образного світу?


— Ні. Я вчилася. Мене викинули, але й це становило частину моєї освіти. Може, зупинимось на цьому? Думаю, я розповіла вам досить.


Що ж, я, звичайно, вдячний вам. Але, мадам Деноель, дозвольте мені звернутися з іще одним питанням. Кутзее ніколи не був популярним письменником. Під цим я розумію не просто те, що його книжки не продавали дуже широко. Я маю на увазі ще й те, що публіка ніколи не прийняла його до свого колективного серця. В публічній сфері існував його образ як далекого і сповненого зневаги інтелектуала, і він не робив нічого, щоб розвіяти цей образ. Насправді можна було б навіть сказати, що він заохочував таке сприймання себе.

Ну, я не вірю, що цей образ правильно характеризує його. Розмови з людьми, які добре знали його, розкрили зовсім іншу особу, не конче теплішу за темпераментом, але більш невпевнену в собі, більш збентежену, більш людську, якщо можна вжити це слово.

Я запитую вас, чи могли б ви розповісти про його людський аспект? Я ціную вашу розповідь про його політичні погляди, але чи можете ви розповісти про щось особисте, чим ви були б готові поділитися, щось особисте, що могло б пролити яскравіше світло на його характер?


— Ви маєте на увазі що-небудь, що показало б його в привабливішому, ласкавішому світлі, скажімо, якусь розповідь про його доброту до тварин або до тварин і жінок? Ні, такі розповіді я збережу для своїх мемуарів.


[Сміх]


— Гаразд, одну річ я розповім вам. Вона, може, не така вже й особиста, знову може видатися політичною, але ви повинні пам’ятати, що в ті дні політика пробивала собі шлях усюди.

Один журналіст із французької газети «Libération» приїхав у відрядження до Південної Африки й спитав мене, чи можу я домовитися про інтерв’ю з Джоном. Я пішла до Джона й переконала його погодитися: сказала, що «Libération» — добра газета, а французькі журналісти не схожі на південноафриканських і ніколи не приходять на інтерв’ю, не підготувавшись до нього належним чином.

Ми проводили інтерв’ю в моєму університетському кабінеті. Я подумала, що мені краще бути присутньою, раптом виникнуть якісь мовні проблеми, Джон розмовляв французькою не дуже добре.

Що ж, невдовзі стало зрозуміло, що журналіста цікавить не так сам Джон, як те, що він може йому розповісти про Брейтена Брейтенбаха, що мав тоді клопіт із південноафриканською владою. Адже у Франції тоді дуже цікавилися Брейтенбахом: він був романтичною постаттю, багато років прожив у Франції і мав зв’язки з французьким інтелектуальним світом.

Відповідь Джона полягала в тому, що він не може допомогти: він читав Брейтенбаха, оце й усе, він не знає його особисто, ніколи не зустрічався з ним. Це все було правдою.

Але журналіст, що звик до літературного життя у Франції, де все досить тісно переплетене, не вірив йому. Чому один автор відмовлявся б говорити про іншого автора з того самого дрібного — африканерського — племені, якби між ними не було особистого конфлікту або політичної ворожнечі?

Тож журналіст знай тиснув на Джона, а Джон усе намагався пояснити йому, як важко іноземцеві, людині ззовні, оцінити здобутки Брейтенбаха як поета, бо його поезія глибоко закорінена в volksmond, мові народу.

— Ви маєте на увазі його вірші, написані діалектом? — запитав журналіст. А потім, оскільки Джон не збагнув запитання, кинув досить зневажливо: — Ви, звичайно, погодитесь, що видатну поезію годі творити діалектом.

Ця заувага по-справжньому розгнівала Джона. Та, оскільки, гніваючись, він не кричав і не влаштовував сцен, а ставав холодним і замовкав, журналіст із «Libération» розгубився. Він навіть не уявляв собі, щó він спровокував.

Згодом, коли Джон пішов, я намагалася пояснити, що африканери дуже сердяться, коли ображають їхню мову, Брейтенбах, напевне, теж відреагував би так само. Але журналіст тільки стенув плечима. Нема сенсу, сказав він, писати якимсь діалектом, коли в розпорядженні індивіда є світова мова (насправді він сказав не «якимсь діалектом», а «якимсь невідомим діалектом», і сказав не «світова мова», а «справжня мова», une vraie langue). Тут я почала розуміти, що він поміщає Бретейнбаха і Джона до однієї категорії: письменників, що пишуть розмовними мовами або діалектом.

Що ж, Джон, звичайно, взагалі не писав африкаансом, він писав англійською, дуже доброю англійською мовою, і писав англійською все життя. Незважаючи на це, він, як я розповіла, гостро відреагував на те, що вважав за образу гідності мови африкаанс.


Він перекладав з африкаансу, правда? Я маю на увазі, перекладав африканерських авторів?


— Так. Я б сказала, що він добре знав африкаанс, хоча десь так само, як він знав французьку, тобто краще на сторінці, ніж розмовну мову. Я, звичайно, була некомпетентна судити про його африкаанс, але таке в мене склалося враження.


Тож ми маємо приклад чоловіка, що розмовляв цією мовою недосконало, стояв за рамками національної релігії, або принаймні державної релігії, мав космополітичний світогляд, дисидентські — якщо можна вжити це слово — політичні погляди, проте був готовий перейняти африканерську ідентичність. Чому, по-вашому, він був готовий до цього?


— Думаю, що під поглядом історії він відчував, що ніяк не може відокремитись від африканерів і зберегти самоповагу, навіть якщо це означало пов’язаність з усім тим, за що африканери відповідали політично.


А чи було що-небудь, що могло по-доброму спонукати його обрати африканерську ідентичність, щось, наприклад, на особистому рівні?


— Може, й було, я не можу сказати. Я ніколи не бачила його родини. Можливо, вона дала б якусь підказку. Але Джон від природи був дуже обережний, аж занадто черепаха. Відчуваючи небезпеку, він одразу ховався в свій панцер. Африканери надто часто відкидали його, відкидали й принижували — досить лише прочитати його книжку дитячих спогадів, щоб пересвідчитись у цьому. Він не збирався йти на ризик, що його знову відкинуть.


Тож волів лишатися ззовні.


— Думаю, він був найщасливіший у ролі зовнішнього спостерігача. Він був нетовариським. Не був командним гравцем.


Ви кажете, що ніколи не бачили його родини. Вам не видавалося це дивним?


— Ні, анітрохи. Його мати померла ще до того, як ми зустрілися, батько почувався негаразд, брат покинув країну, його стосунки з рештою родичів були напружені. Щодо мене, то я була одружена жінка, отже, наші стосунки через те треба було тримати в таємниці.

Але ми, звичайно, розмовляли про наші родини, наше походження. Я б сказала, що його родину вирізняло те, що вони були африканерами за культурою, а не за своїми політичними поглядами. Що я тут маю на увазі? Подумайте на мить про Європу XIX століття. На всьому континенті ви бачите, як етнічні та культурні ідентичності трансформуються в політичні. Цей процес почався в Греції і швидко поширився через Балкани і Центральну Європу. Невдовзі та хвиля поширилась і на колонії. В Капській колонії голландомовні креоли почали утверджувати себе як окрему націю — африканерську націю — і домагатися національної незалежності.

Що ж, ця хвиля романтичного націоналістичного ентузіазму якимсь чином обминула Джонову родину. Або ж вона вирішила не плисти на цій хвилі.


Вони трималися поодаль унаслідок політики, пов’язаної з націоналістичним ентузіазмом, тобто антиімперіалістичної, антианглійської політики?


— Так. Спершу вони були стривожені роздмуханою ворожістю до всього англійського, містикою Blut und Boden[69], а потім відсахнулися від ідеологічного багажу, який націоналісти запозичили в правих радикалів у Європі, — наприклад, від наукового расизму, — і політики, зумовленої ним: поліційного нагляду за культурою, мілітаризації молоді, державної релігії й т. ін.


Отже, загалом ви вважаєте Кутзее за консерватора, антирадикала?


— Так, за консерватора в культурі, так само як і чимало модерністів були консерваторами в культурі, і тут я маю на увазі європейських письменників-модерністів, що правили йому за взірець. Він дуже любив Південну Африку своєї юності, Південну Африку, що 1976 року почала видаватися країною, якої не було ніколи. Задля доказу вам треба лише звернутися до вже згаданої книжки — до «Дитинства», де ви знайдете відчутну ностальгію за давніми феодальними відносинами між білими і кольоровими. Для таких людей, як він, Національна партія з її політикою апартеїду репрезентувала не відсталий консерватизм, а навпаки, новомодну соціальну інженерію. Він увесь був за давню, складну, феодальну соціальну структуру, що так ображала пристойний дух dirigistes[70] апартеїду.


Ви коли-небудь сперечалися з ним із приводу політичних питань?


— Важке запитання. Де, зрештою, закінчується характер і починається політика? На особистому рівні я сприймала його як надто фаталістичного, а отже, й надто пасивного. Я не здатна відповісти, чи його недовіра до політичної активності виявлялася в пасивності його життя, а чи якийсь природжений фаталізм виявлявся в недовірі до політичної активності. Так, звісно, на особистому рівні між нами існувало певне тертя. Я хотіла, щоб наші стосунки росли й розвивалися, а він хотів, щоб вони лишалися ті самі, без змін. Саме це кінець кінцем і призвело до розриву. Бо, на мою думку, між чоловіком і жінкою не може бути нічого сталого. Ви або піднімаєтесь, або опускаєтесь.


Коли стався розрив?


— 1980 року. Я покинула Кейптаун і повернулася до Франції.


А потім ви мали з ним якісь контакти?


— Якийсь час він писав мені. Присилав свої книжки, коли вони виходили. Потім листів уже не було. Я припустила, що він знайшов когось іншого.


А тепер, озираючись на ваші стосунки, як ви бачите їх?


— Як я бачу наші стосунки? Джон був явним франкофілом, і то належав до тих, хто вірить, що, роздобувши собі французьку коханку, він зазнає найвищого щастя. Від французької коханки слід сподіватися, що вона декламуватиме Ронсара і гратиме на клавесині Куперена, а водночас знайомитиме свого коханця з таємницями кохання у французькому стилі. Я перебільшую, звичайно.

Чи була я французькою коханкою його фантазій? Дуже сумніваюся. Озираючись назад, я тепер бачу наші стосунки як комічні за своєю сутністю. Комічно-сентиментальні. Засновані на комічному засновку. Проте з одним подальшим елементом, значення якого я не повинна применшувати, а саме: Кутзее допоміг мені здихатися поганого шлюбу, і я досі вдячна йому за це.


Комічно-сентиментальні… У ваших вустах це звучить майже легковажно. Невже Кутзее не справив на вас якогось глибшого враження, а ви — на нього?


— Про те, яке враження я могла справити на нього, я не можу судити. А загалом я б сказала: якщо у вас немає сильної особистості, ви не справите і глибокого враження, а Джон не мав сильної особистості. Я не хотіла видаватися легковажною. Я знаю, він мав багатьох шанувальників, Нобелівську премію не дають ні за що, і, звичайно, ви не були б тут сьогодні і не провадили цих досліджень, якби не думали, що він важливий як письменник. Але, будьмо на мить серйозні, протягом усього часу, поки я була з ним, я ніколи не відчувала, що я поряд із винятковою постаттю, справді непересічною людиною. Я знаю, ці слова жорстокі, але, на жаль, вони є правдою. Я не бачила ніякого спалаху блискавки від нього, яка раптом осявала світ. Або, якщо ті спалахи були, я була сліпа до них.

Я вважала, що Джон розумний, обізнаний, і захоплювалася багатьма його рисами. Як письменник він знав, що робить, він мав певний стиль, а стиль — це вже початок оригінальності. Але не мав ніякої особливої чутливості, яку я могла б виявити, ніякого справжнього вміння прозирати стан людини. Він був просто чоловік, чоловік своєї доби, талановитий, можливо, навіть обдарований, але, по щирості, не велетень. Мені шкода, якщо я розчаровую вас. Інші люди, які знали його, змалюють вам іншу картину, я певна.


Повернімося до його творів: об’єктивно, як критик, як ви оцінюєте його книжки?


— Мені найбільше подобалися його ранні твори. В такій книжці, як «У серці країни», є певна відвага, певна дикість, якою я досі здатна захоплюватися. Так само й у «Ворозі», що не такий уже ранній. Але потім він став більш респектабельний і, як на мене, більш приборканий. Після «Ганьби» я втратила цікавість. Пізніших творів я не читала.

Загалом я б сказала, що його творчості бракує амбіцій. Контроль над елементами фікції надто суворий. Ви не почуваєтесь у присутності автора, що деформує свої мовні засоби, щоб сказати ще ніколи не сказане, бо саме це, як на мене, — ознака видатного письма. Я б сказала, що він надто холодний, надто охайний. Надто легкий. Йому надто бракує пристрасті, творчої пристрасті. Оце й усе.


Інтерв’ю проведене в Парижі в січні 2008 р.

Записники: недатовані фрагменти

Недатований фрагмент

Зима, субота пополудні, ритуальна пора для гри в регбі. З батьком він вчасно сідає на потяг до Ньюлендса, щоб встигнути на попередній матч о другій п’ятнадцять. Після цього матчу о четвертій почнеться головний матч. А після головного матчу вони знову сядуть на потяг і поїдуть додому.

Він їздить разом із батьком до Ньюлендса, бо спорт — регбі взимку, крикет улітку — найсильніший зв’язок між ними, що зберігся, і тому, що йому наче ножем шпигонуло в серце, коли в першу суботу після свого повернення в країну він побачив, як батько одягає плащ і мовчки вирушає до Ньюлендса, мов самотня дитина.

У батька немає друзів. Немає і в нього, хоч з іншої причини. Він мав друзів, як був молодшим, але ті давні друзі давно вже розвіялися по світу, а він, здається, втратив уміння, а може, й бажання заводити нових. Отже, його знову прибило до батька, а батька прибило до нього. Оскільки вони живуть разом, то в суботу разом і насолоджуються. Це закон родини.

Повернувшись, син здивувався, побачивши, що батько нікого не знає. Він завжди вважав, що батько має товариську вдачу. Але або він помилявся, або батько змінився. Або, можливо, це просто одна з рис, які з’являються в чоловіків, коли вони стають старші: вони вбираються в себе. По суботах на трибунах у Ньюлендсі повно їх, самотніх чоловіків у сірих габардинових плащах у сутінках власного життя, вони самозосереджені й замкнені, немов їхня самотність — ганебна хвороба.

Він сидить поруч із батьком на Північній трибуні, дивиться попередній матч. Над подіями дня нависає завіса меланхолії. Це останній сезон, коли стадіон використовуватимуть для клубного регбі. Разом із запізнілою появою телебачення в країні цікавість до клубного регбі зменшилася. Чоловіки, які звикли бувати в суботу пополудні в Ньюлендсі, тепер воліють лишатися вдома і дивитися гру тижня по телевізору. З тисяч місць на Північній трибуні зайнято лише кільканадцять. Залізнична трибуна зовсім безлюдна. На Південній трибуні ще є гурт затятих кольорових глядачів, які приїхали вболівати за команди «UCT» та «Villagers» і освистувати «Stellenbosch» та «Van der Stel». Тільки на Великій трибуні є більш-менш пристойна кількість людей, можливо, тисяча.

Чверть сторіччя тому, коли він був дитиною, було по-іншому. У великий день клубних змагань, — коли, скажімо, «Hamiltons» грали проти «Villagers» або «UCT» проти «Stellenbosch», — насилу можна було знайти стояче місце. Через годину після фінального свистка фургони «Argus» мчали по вулицях і мало не на кожному розі роздавали продавцям паки спортивного випуску цієї газети, на її сторінках очевидці розповідали про ігри першої ліги, навіть про ігри, які грали в далекому Стелленбосі чи в Сомерсет-Весті; крім того, там були рахунки матчів із нижчих ліг: 2А і 2Б, ЗА і ЗБ.

Ті дні минули. Клубне регбі доживає віку. Це можна відчути сьогодні не тільки на трибунах, а й на самому полі. Пригнічені лунким простором безлюдного стадіону, гравці, здається, просто виконують вправи. Ритуал умирає перед їхніми очима, справжній дрібнобуржуазний південноафриканський ритуал, сьогодні зібралися його останні шанувальники: сумні старі чоловіки, як його батько, тупі, покірні обов’язку сини, як-от він.

З неба посіялася мжичка. Він підняв над собою і батьком парасольку. На полі тридцятеро млявих гравців ковзаються, падають і намацують мокрий м’яч.

У попередньому матчі команда «Union» у небесно-блакитній формі грає проти «Gardens» у чорно-каштановій. Обидві команди перебувають наприкінці списку команд першої ліги, і їм загрожує перехід до нижчої ліги. Але так було не завжди. Команда «Gardens» колись була справжньою силою в регбі Західної провінції. Вдома в рамці є фотографія третьої команди «Gardens», якою вона була 1938 року, батько сидить у першому ряду в нещодавно випраній футболці, що обтягує тіло, в шоломі «Gardens» і з модно піднятим коміром навколо вух. Якби не якісь непередбачені обставини, надто Друга світова війна, батько міг би навіть — хтозна? — перейти до другої команди.

Якщо зважати на давню вірність, батько мав би вболівати за «Gardens» проти «Union». Але річ у тому, що батькові вже байдуже, хто виграє: та або та команда чи хтось там на місяці. Насправді синові навіть важко з’ясувати, на чому зосереджений батько: на регбі чи на чомусь іншому. Якби він міг розкрити таємницю, чого хоче його батько, то міг би, напевне, бути кращим сином.

Уся батькова родина отака — без ніякої пристрасті, на яку можна було б показати пальцем. Родичі по батьковій лінії, здається, навіть не дбають про гроші. Вони прагнуть лише бути з кожним у злагоді й мати при цьому нагоду трохи посміятися.

Ну, щодо сміху він — останній товариш, якого потребує батько. Зі сміху він займав останню сходинку в класі. Похмурий чоловік — отаким, напевне, бачить його світ, якщо взагалі помічає. Похмурий чоловік — мокре рядно, вахлак.

А є ще й питання про батькову музику. Після капітуляції Муссоліні 1944 року і відступу німців на північ, союзним військам, які окупували Італію, зокрема й південноафриканським, дозволили на короткий час розслабитись і розважитись. Серед розваг, які запропонували їм, були безкоштовні виступи великих оперних театрів. Молодиків з Америки, Британії і далеких заморських британських домініонів, хлопців, які нічого не знали про італійську оперу, занурили в драматичні події «Тоски», «Севільського цирульника» і «Лючії ді Ламмермур». Тільки жменька солдатів полюбила ці твори, і серед них був його батько. Вирісши на сентиментальних ірландських та англійських баладах, він був зачарований буянням нової музики і приголомшений видовищем. День у день він ходив, щоб почути більше.

Отож після війни капрал Кутзее повернувся до Південної Африки з новонабутою любов’ю до опери. «La donna è mobile»[71], — наспівував він у ванні. «Фігаро там, Фігаро тут, — співав він. — Фігаро, Фігаро, Фі-і-ігаро!» Він пішов і купив грамофон, перший у родині, і раз по раз крутив на швидкості 78 обертів за хвилину запис пісні Карузо «Замерзла твоя рученька». Коли з’явилися довгогральні платівки, він придбав новий і кращий грамофон разом із платівкою Ренати Тебальді, що співала популярні арії.

Отже, коли Джон був підлітком, удома воювали одна з одною дві школи вокальної музики: італійська, батькова школа, яку на повен звук представляли Тебальді і Тіто Ґоббі, і німецька школа, його власна, заснована на Бахові. Пополудні в неділю увесь будинок наповнювали хори з сі-мінорної «Меси», а вже ввечері, коли Бах нарешті замовкав, батько наливав собі склянку бренді, ставив Ренату Тебальді й сідав слухати справжні мелодії, справжній спів.

За притаманні італійській опері чуттєвість і декадентство — ось як у шістнадцять років Джон оцінював її — він вирішив довіку ненавидіти і зневажати її. А припущення, що він міг зневажати її лише тому, що її любив батько, і що він вирішив би ненавидіти і зневажати що завгодно у світі, якби його любив батько, він не визнавав.

Одного разу, коли нікого не було поблизу, Джон дістав із конверта платівку Тебальді й провів лезом глибоку борозну поперек поверхні.

У неділю ввечері батько поставив платівку. Але після кожного оберту голка стрибала. «Хто це зробив?» — запитував він. Але, здається, цього ніхто не робив. Просто сталося так.

Так настав край Тебальді, і тепер Бах міг панувати без конкурентів.

За цей свій ниций і дріб’язковий учинок син протягом останніх двадцяти років відчував найтяжчі докори сумління, докори, що не минули з плином часу, а навпаки, стали дошкульніші. Перше, що він зробив, повернувшись у країну, — обійшов музичні крамниці, шукаючи платівок Тебальді. Хоч і не знайшов, він натрапив на платівку з кількома виконавцями, де й вона співала кілька тих самих арій. Приніс її додому й програв від початку до кінця, сподіваючись виманити батька з кімнати, як-от мисливець виманює пташку грою на дудці. Батько не виявив ніякої цікавості.

— Ти впізнав голос? — запитав він.

Батько похитав головою.

— Це Рената Тебальді. Хіба ти не пам’ятаєш, як любив колись слухати Тебальді?

Син відмовився визнати поразку. Він сподівався, що коли-небудь, коли його не буде вдома, батько поставить нову, бездоганну платівку на програвач, наллє собі склянку бренді, сяде у свій фотель і дозволить перенести себе до Рима, Мілана чи до якогось іншого міста, де замолоду його вуха вперше розкрилися до чуттєвої краси людського голосу. Син прагнув, щоб батькові груди наповнила давня радість, хотів, щоб батько бодай на годину знову відчув утрачену молодість, забув своє теперішнє розбите і принижене існування. А над усе хотів, щоб батько простив йому. «Пробач мені!» — хотів він сказати батькові. «Пробачити тебе? Господи, за що тут пробачати?» — хотів він почути батькову відповідь. І тоді б він набрався духу і нарешті зізнався б: «Пробач, що я навмисне і з наперед сформованим лихим наміром подряпав твою платівку Тебальді. А крім того, ще за багато іншого, так багато, що на перелік пішов би цілісінький день. За незліченні ниці вчинки, за ницість серця, в якому народилися ці вчинки. Одне слово, за все, що я зробив, відколи народився, і робив із таким успіхом, щоб твоє життя стало злиденним».

Але ні, немає ніяких свідчень, навіть найменших, що під час його відсутності вдома платівку Тебальді ставили й слухали. Тебальді, здається, втратила свої чари, чи, може, батько грає з ним у страхітливу гру? «Моє життя злиденне? Що спонукає тебе думати, ніби моє життя було злиденним? Що спонукає тебе думати, ніби ти мав коли-небудь силу зробити моє життя злиденним?»

Уряди-годи син ставить платівку Тебальді для себе, і, коли слухає, в ньому немов починається якась трансформація. Так, мабуть, було і з батьком 1944 року, його серце теж починало гупати в ритм із серцем Мімі з «Богеми» Пуччіні. А чудова висхідна дуга її голосу, напевне, породжувала в батьковій душі, як-от тепер породжує в його, порив приєднатися до неї в палкому, піднесеному леті.

Що було негаразд із ним усі ці роки? Чому він не слухав ані Верді, ані Пуччіні? Невже був глухий? Чи, може, правда була ще гірша: може, він ще підлітком почув і чудово впізнав заклик Тебальді, а потім із мовчазною манірністю («Я не буду!») відмовився дослухатися до нього? «Геть Тебальді, геть Італію, геть плоть!» А якщо і його батько має піти геть у цій загальній трощі — нехай!

Про те, що відбувається в батьковій душі, він не має уявлення. Батько не розповідає про себе, не веде щоденника, не пише листів. Лише одного разу, випадково, двері трошечки прочинилися. В додатку «Спосіб життя» до суботньо-недільного випуску газети «Argus» він натрапив на анкету «так або ні», яку заповнив і лишив відкритою батько, анкету під назвою «Показник вашого особистого задоволення». Поряд із третім запитанням «Чи знали ви багатьох представниць протилежної статі?» батько поставив галочку в квадратику «ні». Четверте запитання звучало так: «Чи стосунки з протилежною статтю були джерелом задоволення для вас?» — і відповідь знову була «ні».

З можливих двадцяти балів батько набрав шість. Кількість балів п’ятнадцять і вище, стверджує творець того «Показника», такий собі Рей Шварц, доктор медицини і доктор філософії, автор книжки «Як досягти успіху в житті та коханні», найпопулярнішого посібника з особистого розвитку, означає, що респондент був задоволений життям. Натомість кількість балів менша за десять свідчить, що йому треба прищеплювати собі більш позитивний світогляд, і першим кроком у цьому напрямі може бути вступ до якогось клубу або уроки бальних танців.

Теми, які треба розвинути далі: батько і чому він живе разом із ним. Реакція жінок у його житті (розчарування).


Недатований фрагмент

По радіо викривають комуністів-терористів, а також їхніх одурених жертв і приятелів у Світовій раді церков. Теми викриттів можуть змінюватися щодня, проте властивий їм тон залякування — ні. Цей тон знайомий йому ще зі школи у Вустері, де раз на тиждень дітей, від наймолодших до найстарших, заганяли в актову залу й промивали їм мозок. Голос такий знайомий йому, що, почувши перші звуки, він відчуває нудоту і нахиляється вимкнути радіо.

Він — продукт занапащеного дитинства, такого висновку Джон дійшов давно, але дивується, що найбільшої шкоди йому завдано не в закритому просторі дому, а на відкритому місці, в школі.

Інколи він читав книжки з теорії освіти, і в працях представників голландської кальвіністської школи почав упізнавати основу тієї форми шкільництва, яку застосували до нього. Мета освіти, стверджували Абрагам Куйпер і його учні, — сформувати дитину як члена церковної громади, як громадянина, як майбутнього батька чи матір. Саме слово «сформувати» змушує його задуматися. Протягом його навчання у вустерській школі вчителі, й самі сформовані зусиллями послідовників Куйпера, не покладали рук, щоб формувати його і решту довірених їхній опіці хлопчиків, формувати так, як гончар формує горщик, натомість він, використовуючи мізерні, жалюгідні, невиражені засоби, наявні в його розпорядженні, намагався чинити їм опір — чинити опір тоді, як намагається чинити й тепер.

Але чому він чинив такий затятий опір? Звідки походив той опір, та відмова визнавати, що кінцева мета освіти — сформувати його відповідно до якогось наперед визначеного образу, бо інакше він не мав би ніякої форми, а животів би в природному стані — дикун, позбавлений спасіння? Тут може бути лише одна відповідь: осередок його опору, його теорія, протиставлена їхньому куйперизму, походили, напевне, від матері. Тим або тим чином завдяки своєму вихованню як доньки євангелістського місіонера, а найімовірніше, завдяки своєму єдиному року в коледжі, року, після якого вона отримала диплом із правом викладання тільки в початковій школі, вона засвоїла альтернативний ідеал вихователя і його завдання, а потім якось передала цей ідеал своїм дітям. Завдання вихователя, на думку матері, полягало в з’ясуванні та розвитку природних талантів дитини, талантів, із якими дитина народилася і які роблять її унікальною. Якщо уявляти собі дитину як рослину, тоді вихователь повинен живити коріння тієї рослини і спостерігати її розвиток, а не обрізати їй гілля й формувати, як чинили послідовники Куйпера.

Але які він має підстави для думки, що, виховуючи його, — і його, і брата, — мати взагалі дотримувалась якої-небудь теорії? Чому правда не повинна полягати в тому, що мати дала їм обом змогу животіти в дикунстві лише тому, що й сама виросла дикункою — вона та її брати й сестри на фермі в Східній Капській провінції, де вони народилися? Відповідь дають імена, як він витягує з закутків пам’яті: Монтессорі, Рудольф Штейнер. Ці імена не означали нічого, коли він чув їх дитиною, але тепер, читаючи про освіту, він знову натрапив на них. Монтессорі, метод Монтессорі — тож ось чому йому давали гратися кубиками, дерев’яними кубиками, які він спершу розкидав по кімнаті, думаючи, що вони на те й зроблені, а потім складав один на один, аж поки вежа (неодмінно вежа!) розвалювалася, і він заводив із відчаю.

Кубики, щоб будувати замки, пластилін, щоб ліпити тварин (той пластилін він спершу намагався жувати), а потім, ще до того, як він доріс до нього, конструктор із дисками, стрижнями, болтами, гайками і кутниками.

«Мій маленький архітектор, мій маленький інженер». Мати покинула світ ще до того, як стало безперечно зрозуміло, що він не стане ані архітектором, ані інженером, а отже, кубики й конструктор не справили своїх чарів, мабуть, так само й пластилін («мій маленький скульптор»). Цікаво, чи мати запитувала себе: «А чи не є цей метод Монтессорі великою помилкою?» І чи не думала вона у свої найпохмуріші миті: «Треба було дати тим кальвіністам сформувати його, мені не треба було підтримувати сина в його опорі»?

Якби ті вустерські вчителі досягли успіху і сформували його, він би, найімовірніше, став би членом їхнього гурту, патрулював би ряди німих дітей із лінійкою в руці й поляскував би нею по партах, проминаючи дітей і нагадуючи, хто господар. Наприкінці дня він і сам повертався б додому до своєї куйперової родини, до добре сформованої покірної дружини і добре сформованих слухняних дітей, вертався б до родини і дому в певній громаді на території батьківщини. І що він має замість цього? Батька, якого треба доглядати, батька, що не здатний подбати про себе, батька, що потихеньку потай курить, потихеньку потай п’є, і батьків погляд на їхню спільну домашню ситуацію безперечно суперечить його баченню: батько, наприклад, вважає, що йому, нещасливому батькові, судилося долею доглядати дорослого сина, бо син не здатний подбати про себе, і це все стає аж надто очевидним, як глянути на його недавнє життя.

Розвинути далі: його власну, доморослу теорію освіти, що має своє коріння в: а) Платона і б) Фрейда; її елементи: а) дисципліну (учень намагається бути таким, як його вчитель) і б) етичний ідеалізм (учитель намагається бути гідним учня); її небезпеки: а) марнославство (вчитель тішиться, що учень обожнює його) і б) секс (фізичні стосунки як шлях навпростець до знань).

Він засвідчив некомпетентність у справах серця; перенос (Фрейдового типу) у клас і повторні невдалі спроби дати йому раду.


Недатований фрагмент

Батько працює бухгалтером у фірмі, що імпортує і продає запчастини до японських автомобілів. Оскільки більшість тих запчастин виготовляють не в Японії, а в Тайвані, Південній Кореї і навіть у Таїланді, їх годі назвати справжніми запчастинами. З другого боку, оскільки вони не приходять у фальшованих упаковках виробника, бо ж на них написано (дрібненькими літерами) назву країни-виробника, їх не можна назвати й піратськими запчастинами.

Власниками фірми є двоє братів, тепер уже наприкінці середнього віку, вони розмовляють англійською мовою з легеньким східноєвропейським акцентом і вдають, ніби не знають африкаансу, хоча насправді народилися в Порт-Елізабеті й добре розуміють вуличний африкаанс. Вони наймають п’ятьох працівників: трьох продавців, бухгалтера і його помічника. Бухгалтер зі своїм помічником мають власну комірчину з дерева і скла, яка відгороджує їх від навколишньої діяльності. А продавці метушаться між прилавком і стелажами із запчастинами, що тягнуться в затінені закутки крамниці.

Седрік, головний продавець, працював із братами від самого початку. Байдуже, хоч якою малопомітною може бути запчастина — кожух вентилятора для триколісного «Сузукі» 1968 року випуску, осьовий підшипник для п’ятитонного ваговоза «Імпакт», — Седрік непомильно знає, де шукати її.

Раз на рік фірма проводить переоблік, під час якого реєструють кожну куплену чи продану запчастину аж до останньої гайки і болта. Це масштабний захід, і більшість підприємств надовго зачиняють свої двері. Але фірма «Acme Auto Parts» має робити те, що зобов’язана, кажуть брати, тож крамниця відкрита від восьмої години ранку до п’ятої пополудні п’ять днів на тиждень, плюс від восьмої ранку до першої пополудні по суботах, незважаючи ні на що, п’ятдесят два тижні на рік, за винятком Різдва і Нового Року. Отже, переоблік треба робити в неробочі години.

Як бухгалтер батько перебуває в центрі тих операцій. Під час переобліку він жертвує своєю обідньою перервою і працює до пізнього вечора. Він працює сам, понаднормово, а отже, сідає, щоб їхати додому, на пізній вечірній потяг, і на цей подвиг нездатні піти ані батькова помічниця місіс Нордін, ані продавці. їздити в потягах, коли вже впали сутінки, тепер дуже небезпечно, кажуть вони, надто багато пасажирів стають жертвами нападів і грабунків. Тож після закриття крамниці лишаються тільки братú в своєму кабінеті і батько в своїй кабінці, він переглядає папери й бухгалтерські книги.

— Якби я мав місіс Нордін бодай на одну додаткову годину в день, — каже батько, — ми б могли закінчити дуже швидко. Я б називав цифри, а вона перевіряла б. А коли робиш сам, це майже безнадійна робота.

Батько не має кваліфікації бухгалтера, але за роки, коли мав власну юридичну практику, засвоїв принаймні зародки бухгалтерської науки. Він працює бухгалтером у братів уже дванадцять років, відколи полишив право. Брати, слід припустити (Кейптаун — не велике місто), знали про його строкате минуле в юридичній професії. Знали, а отже, слід припустити, пильно наглядали за ним про випадок, якби навіть у такому передпенсійному віці він надумав ошукати їх.

— Якби ти приніс бухгалтерські книги додому, — пропонує син батькові, — я б допоміг тобі перевірити.

Батько хитає головою, і син здогадується, чому. Батько, говорячи про бухгалтерські книги, неодмінно стишує тон, немов то священні книги, немов ведення записів у них — священицька функція. Все його ставлення немов свідчить, що в тій праці є щось більше, ніж застосування елементарної математики до колонок цифр.

— Не думаю, що я можу взяти ті книги додому, — каже батько. — Тільки не потягом. Брати такого не дозволять.

Син із повагою ставиться до цих слів. Що сталося б із компанією, якби на батька напали і вкрали ті священні книги?

— Тоді дай я приїду в місто наприкінці вашого робочого дня і заступлю місіс Нордін. Ми з тобою могли б іще попрацювати від п’ятої до восьмої, — каже він.

Батько мовчить.

— Я б просто допоміг перевіряти. Якщо там є щось конфіденційне, я обіцяю не дивитися.

Коли він прибуває на свою першу зміну, місіс Нордін і продавці вже пішли. Його представили братам.

— Мій син Джон, — каже батько, — що запропонував мені допомогти перевіряти.

Він тисне їм руки: містерові Родні Сілвермену, містерові Баррету Сілвермену.

— Я не певен, що ми маємо змогу платити вам зарплату, — каже містер Родні. А потім повертається до брата: — Баррете, хто, по-твоєму, дорожчий: доктор філософії чи дипломований бухгалтер? Може, нам доведеться взяти позику?

Усі регочуть із цього жарту. Потім йому пропонують тариф: точнісінько таку саму платню, яку він заробляв студентом шістнадцять років тому, переписуючи дані про родини на картки під час муніципального перепису.

Разом із батьком він умощується в скляній кабінці бухгалтерів. Їхнє завдання просте. Вони перевіряють рядок за рядком накладні, підтверджуючи, що цифри з них правильно переписано в бухгалтерські книги, відзначаючи їх червоним олівцем, перевіряють суми внизу кожної сторінки.

Син і батько сідають до роботи і ревно працюють. Десь раз на тисячу записів вони натрапляють на помилку, якісь дрібні п’ять центів, недописані чи приписані. А загалом бухгалтерські книги в бездоганному порядку. Як позбавлені сану священики стають найкращими коректорами, так, здається, й позбавлені практики адвокати стають найкращими бухгалтерами — позбавлені практики адвокати, яким у разі потреби допомагають їхні надміру освічені й не повною мірою зайняті сини.

Наступного дня по дорозі до фірми Джон потрапляє під зливу. Приходить мокрий, як хлющ. Скло скляної кабінки запріло, він заходить не стукаючи. Батько горбиться за столом. А в кабінці є й друга постать — жінка, молода, з очима газелі, м’якими вигинами, одягає плащ.

Джон мов прикипів до землі.

Батько підвівся.

— Місіс Нордін, це мій син.

Місіс Нордін відвертає погляд, не пропонує руки.

— Я йду, — каже вона, звертаючись не до нього, а до батька.

За годину пішли додому й брати. Батько нагрів чайник і заварив каву. Сторінка за сторінкою, колонка за колонкою вони ревно переглядали папери аж до десятої години вечора, коли батько заблимав очима від виснаження.

Дощ ущух. По безлюдній Рібек-стріт вони пішли до станції: двом чоловікам, більш-менш дієздатним чоловікам, уночі безпечніше, ніж одному, і набагато безпечніше, ніж самотній жінці.

— Як довго місіс Нордін працює з тобою? — запитує син.

— Вона прийшла в лютому.

Він чекає більшого. А більшого й немає. Запитати він міг би багато. Наприклад: як так сталося, що місіс Нордін, що прикриває голову хусткою і, напевне, мусульманка, прийшла працювати в єврейську фірму, де немає жодного родича чоловічої статі, щоб пильнувати й захищати її?

— А вона добре працює? Ефективно?

— Дуже добре. Дуже ретельна.

Син знову чекає більшого. І знову на цьому й кінець.

Запитання, яке він не може себе змусити поставити, таке: «Що означає для серця такого самотнього чоловіка, як ти, сидіти день у день, у кабінці, не більшій за багато тюремних камер, поруч із жінкою, що не тільки така ефективна у своїй роботі й така ретельна, як місіс Нордін, а ще й така жіноча?»

Адже саме це й становить головне враження, яке збереглося в нього від короткої зустрічі з місіс Нордін. Він сказав, що вона жіноча, бо не має кращого слова: жіноче — це крайнє розрідження жінки, і то таке, що вона стає духом. Якщо одружитися з такою жінкою, то що означало б для чоловіка долати щодня простір від піднесених висот жіночого до земного тіла жінки? Спати з такою істотою, обіймати її, нюхати й мацати її — що це означало б для душі? А бути поряд із нею цілий день, відчувати її найменший порух: чи сумне батькове «ні» на запитання доктора Шварца — «Чи стосунки з протилежною статтю були джерелом задоволення для вас?» — пов’язане бодай трохи з тим, що на схилі віку батько зіткнувся віч-на-віч із такою красою, якої ніколи не знав раніше і володіти якою ніколи не може сподіватися?

Дослідити: навіщо запитувати, чи батько кохає місіс Нордін, якщо він із такою очевидністю сам закохався в неї?


Недатований фрагмент

Ідея для оповідання.

Чоловік, письменник, веде щоденник. У ньому він записує думки, ідеї, важливі події.

Його життя змінюється на гірше. «Поганий день, — записує він у щоденнику, не пояснюючи. — Поганий день… Поганий день», — пише він раз у раз.

Утомившись називати кожен день поганим, він вирішив просто позначати погані дні зірочкою, як-от дехто з людей (жінки) позначає червоним хрестом день, коли в неї менструації, а інші люди (чоловіки, жінколюби) позначають хрестиком день, коли домоглися успіху.

Погані дні нагромаджувалися, зірочки множилися, наче пошесть мух.

Поезія, якби він міг писати вірші, могла б довести його до коріння його хвороби, що процвітала у формі зірочок. Але джерело поезії в ньому, здається, пересохло.

Можна повернутися й до прози. Теоретично проза може виконувати ту саму очисну дію, що й поезія. Проте він сумнівається. Проза, як свідчить його досвід, потребує набагато більше слів, ніж поезія. Немає сенсу братися за прозу, якщо бракує впевненості, що будеш наступного дня досить енергійний, щоб писати далі.

Він грається такими думками — думками про поезію, думками про прозу, — бо це дає йому змогу нічого не писати.

На задніх сторінках свого щоденника він складає списки. Один з них має назву «Способи позбутися себе». В лівій колонці він перелічує «Методи», а в правій відзначає їхні «Ґанджі».

Один із перелічених способів позбутися себе, спосіб, до якого після зрілих роздумів він прихилився, полягає в утопленні, тобто треба поїхати вночі до Фіш-Ґека, поставити машину на безлюдному краї пляжу, роздягтися в машині й надягти плавки (але навіщо?), зануритись у хвилі й рушити в пітьму, пливучи до повного знесилення, а потім дати здійснитися долі.

Уся його взаємодія зі світом відбувається, здається, через якусь мембрану. Оскільки є мембрана, запліднення (його, світу) не відбувається. Це цікава метафора, з багатим потенціалом, але, як він уже бачить, вона не веде його нікуди.


Недатований фрагмент

Його батько виріс на фермі в Кару, п’ючи багату на фтор артезіанську воду. Від фтору емаль його зубів побуріла і стала тверда, мов камінь. Він пишався тим, що ніколи не мав потреби звертатися до дантиста. Потім, посередині життя, його зуби почали гнити, один за одним, і їх довелося всі повиривати.

Тепер, посередині сьомого десятку, йому не дають спокою ясна. Формуються гнояки, які не гояться. Горло страждає від запалення. Йому важко ковтати, важко говорити.

Батько йде спершу до дантиста, потім до отоларинголога, і той посилає його на рентген. Рентген виявляє ракову пухлину гортані. Йому порадили негайно зробити операцію.

Він провідує батька в чоловічій палаті лікарні «Groote Schuur». Батько у звичайній піжамі, з переляканими очима. В заширокій курточці він наче пташка, сама шкіра й кістки.

— Це звичайна операція, — заспокоює він батька. — Тебе випишуть через кілька днів.

— Ти розповів братам? — шепоче батько болісно й повільно.

— Я зателефоную їм.

— Місіс Нордін дуже здібна.

— Я певен, що місіс Нордін дуже здібна. Я певен, що вона впорається, поки ти повернешся.

Розмовляти більше нема про що. Він міг би взяти батька за руку й тримати її, щоб заспокоїти його, показати йому, що він не самотній, що його люблять і голублять. Але він не робить цього. Крім малих дітей, дітей ще не дуже великих, щоб їх уже сформували, в їхній родині нема звичаю простягати руку й торкатися одне одного. Та й це не найтяжчий випадок. А якби в даному крайньому випадку він порушив родинні звичаї і взяв батька за руку, чи годилося б розуміти цей жест як щирий? Чи справді його батька люблять і голублять? Чи справді він не самотній?

Він довго йде пішки від лікарні до Мейн-роуд, потім уздовж Мейн-роуд аж до Ньюлендса. Завиває південно-східний вітер, піднімає вгору сміття з кюветів. Він іде швидко, усвідомлюючи енергію своїх рухів, сталість ударів серця. Повітря лікарні ще досі в його легенях, він повинен видихнути його, позбутися.

Коли він прийшов у палату наступного дня, батько лежить горілиць, груди й горло йому перемотані бинтами, крізь них проходять трубки. Батько скидається на труп, на труп старого чоловіка.

Він підготувався до цієї картини. Гортань, де була пухлина, треба видалити, сказав лікар, без цього не обійтися. Батько вже не зможе розмовляти нормально. Проте згодом, коли рана загоїться, батьку поставлять протез, який дасть йому змогу спілкуватися з допомогою звуків. Набагато нагальніше завдання — подбати, щоб рак не поширився, а це означатиме дальші перевірки плюс радіотерапію.

— А мій батько знає про це? — запитав він хірурга. — Він знає, що станеться?

— Я намагався пояснити йому, — мовив хірург, — але не певен, як багато він засвоїв. Він у шоковому стані. Цього, звичайно, й слід було сподіватися.

Син нахиляється над постаттю на ліжку.

— Я телефонував у фірму, — каже він. — Я розмовляв із братами й пояснив ситуацію.

Батько розплющує очі. Син загалом скептично ставився до здатності очей виражати складні почуття, але цього разу він приголомшений. Звернений до нього батьків погляд промовляє про крайню байдужість: байдужість до нього, байдужість до фірми «Acme Auto Parts», байдужість до всього, крім долі своєї душі в перспективі вічності.

— Брати передають свої найкращі побажання, — розповідає далі син. — Щоб ти швидше одужав. Кажуть, щоб ти не хвилювався, місіс Нордін протримається, поки ти будеш готовий повернутися.

Це правда. Брати, чи той із братів, із котрим він розмовляв, не могли бути сповнені ще більшої турботи. На їхнього бухгалтера, мабуть, й не можна покластися, зате вони самі не черстві люди. «Самородок» — ось як той брат назвав його батька. «Ваш батько — самородок, його робота завжди чекатиме на нього».

Це все, звичайно, химери, геть усе. Батько ніколи не повернеться на роботу. За тиждень, два чи три його випишуть додому, вилікуваним чи почасти вилікуваним, почнеться наступна й остання фаза його життя, протягом якої його хліб щоденний залежатиме від доброчинства Фонду соціальних виплат автомобільної промисловості, від південноафриканської держави через її міністерство пенсій і від родини.

— Може, тобі щось принести? — запитує син.

Батько немов щось пише лівою рукою, нігті якої, помічає син, брудні.

— Ти хочеш писати? — запитує він. Дістає з кишені записник, розгортає на сторінці з написом «Номери телефонів» і подає його разом із ручкою.

Пальці перестають ворушитися, очі втрачають фокус.

— Я не розумію, що ти хочеш, — каже він. — Спробуй знову сказати мені, що ти хочеш.

Батько повільно хитає головою зліва направо.

На тумбочках біля інших ліжок у палаті стоять вази з квітами, журнали, подекуди фотографії в рамках. Тумбочка коло батькового ліжка гола, стоїть лише склянка води.

— Я повинен іти, — каже син. — У мене уроки.

У кіоску поблизу входу він купує пакетик льодяників і повертається до батькового ліжка.

— Ось, я приніс тобі, — каже він. — Якщо пересохне в роті, бери і смокчи.

Через два тижні батька привезли додому в кареті швидкої допомоги. Він може ходити, власне, соватися, спираючись на ціпок. Він пройшов від вхідних дверей до своєї спальні й зачинився.

Один з санітарів дав Джонові фотокопію аркуша інструкцій із написом «Ларингектомія — догляд пацієнта» і карточку з розкладом роботи клініки. Син глянув на аркуш. На ньому зображений контур людської голови з темним колом унизу в горлі. «Догляд рани» — написано там.

— Я не зможу робити цього, — відсахується син.

Санітари перезирнулися, стенули плечима. Це не їхня робота — доглядати рану, доглядати пацієнта. Їхня робота — відвезти пацієнта додому. Потім уже має дбати сам пацієнт, або його родина, або ще хто-небудь.

Здебільшого завжди було так, що він, Джон, мав небагато роботи. А тепер це все зміниться. Тепер він матиме так багато роботи, скільки зможе виконати, а то ще й більше. Йому доведеться відмовитися від деяких своїх особистих проектів і стати медсестрою. Або ж, якщо не хоче стати медсестрою, він повинен заявити батькові: «Я не можу змиритися з перспективою служити тобі день і ніч. Я покидаю тебе. Прощавай». Або перше, або друге, третього тут немає.


[КІНЕЦЬ]

Загрузка...