Wer den Dichter will verstehen
muß in Dichters Lande gehen[29].
Джон живе в однокімнатній квартирі поблизу залізничної станції Моубрей і платить за неї одинадцять гіней у місяць. В останній робочий день кожного місяця він сідає на потяг і їде до міста на Луп-стріт, де агенти з нерухомості — компанія «А. & В. Levy» — мають свою мідну табличку й невелику контору і де він віддає конверт із платнею. Містер Леві висипає гроші на захаращений стіл і рахує. Потім, крекчучи і пріючи, пише розписку.
— Voilà, юначе! — каже він і церемонно передає папірець.
Джон боїться спізнитися з оплатою комірного, бо живе в тій квартирі, збрехавши про свою професію. Підписавши договір і давши конторі завдаток, він не назвався студентом, а зазначив, що працює помічником бібліотекаря, й замість робочої адреси дав адресу університетської бібліотеки.
Але це не зовсім брехня. Від понеділка до п’ятниці його робота полягає в нагляді за читальною залою у вечірні години. Цю роботу звичайні бібліотекарі, здебільшого жінки, воліють не виконувати, бо приперте до гір університетське містечко вночі надто похмуре й самотнє. Навіть його пробирає морозом поза шкірою, коли він відмикає тильні двері й по чорному, мов морок, коридору намацує собі шлях до головного вимикача. Який-небудь злочинець міг би дуже легко заховатись у книгосховищі, коли о п’ятій годині персонал розходиться додому, а потім нишпорити по пустих кабінетах і підстерігати в пітьмі його, вечірнього помічника, щоб забрати ключі.
Увечері до читальної зали ходить дуже мало студентів, дуже мало навіть знають, що вона працює в ці години. Роботи в нього зовсім небагато. Десять шилінгів за вечір дістаються йому як легкі гроші.
Інколи він уявляє собі вродливу дівчину в білій сукні, що зайде до читальні і, не звернувши уваги, сидітиме ще й тоді, як мине година закриття. Він бачить у своїй уяві, як показує їй таємниці палітурної майстерні й каталожної кімнати, а потім іде з нею в зоряну ніч. Такого не сталося ніколи.
Праця в бібліотеці — не єдина його робота. Щосереди пополудні він на факультеті математики допомагає першокурсникам опанувати навчальну програму (три фунти за тиждень), щоп’ятниці знайомить студентів, які пишуть диплом із драматургії, з обраними комедіями Шекспіра (два фунти десять шилінгів), а надвечір працює в підготовчій школі в Рондебоші, готуючи йолопів до вступних іспитів (три шилінги за годину). На вакаціях він працює в муніципалітеті (у відділі державного забезпечення житлом), виписуючи статистичні дані з матеріалів перепису родин. Загалом, коли скласти ці всі гроші, він почувається досить затишно, — досить затишно, щоб сплачувати комірне, платити за університетське навчання, підтримувати дух і тіло й навіть трохи заощаджувати. Йому, можливо, лише дев’ятнадцять років, але він твердо стоїть на ногах, ні від кого не залежить.
До потреб тіла Джон ставиться як до питання простого здорового глузду. Щонеділі варить мозкові кістки, боби та селеру й готує велику каструлю супу, достатню, щоб вистачило на тиждень. По п’ятницях ходить на ринок у Солт-Рівері й купує ящик яблук, або гуав, або якихось інших сезонних фруктів. Щоранку молочар лишає коло його дверей пінту молока. Коли в нього трапляється надлишок молока, він вішає його над раковиною в старій нейлоновій панчосі й робить сир. Крім того, купує в крамниці на розі хліб. Це дієта, яку схвалив би Руссо або Платон. Щодо одягу, то в нього є добрий піджак і штани, щоб ходити на лекції, для інших цілей він має старий одяг і вміє берегти його.
Джон щось довів: кожна людина — острів, їй немає потреби мати батьків.
Інколи ввечері, йдучи по Мейн-роуд у плащі, шортах і сандалях, із прилизаним від дощу волоссям на голові, освітлений фарами автомобілів, що їдуть по вулиці, він здогадується, який дивний у нього вигляд. Не ексцентричний (ексцентричність — це вже певна відзнака), а просто дивний. Він із досадою скрегоче зубами і наддає ходи.
Він стрункий і нескутий у рухах, а водночас млявий. Йому хотілося б бути привабливим, але він знає, що він не такий. Йому бракує чогось суттєвого, якоїсь характерної риси. Щось дитяче ще досі таїться в ньому. Скільки ще чекати, поки він перестане бути дитиною? Що зцілить його від дитинства, зробить його чоловіком?
Зцілить його, якщо прийде коли-небудь, — кохання. Він, може, не вірить у Бога, зате вірить у кохання і силу кохання. Кохана, що судилася йому долею, одразу прозирне його дивну, ба навіть пісну зовнішню оболонку й побачить вогонь, що палає у нього в душі. А тим часом пісний і дивний вигляд — частина того чистилища, крізь яке він повинен пройти, щоб постати коли-небудь у сяєві: сяєві кохання й сяєві мистецтва. Адже він стане художником, він давно вже визначився. А якщо тепер він змушений бути невідомим і сміховинним, то тільки тому, що це доля художника — страждати від невідомості та сміховинності аж до дня, коли він розкриється в усій своїй справжній силі, а глумильники та насмішники замовкнуть.
Його сандалі коштують два шилінги і шість пенсів пара. Вони виготовлені з гуми, і то десь в Африці, можливо, в Ньясаленді. Намокнувши, вони вже не тримаються підошви. Взимку в Кейптауні дощ іде цілі тижні. Йдучи по Мейн-роуд під дощем, він інколи зупиняється поправити сандалю, яка сповзла і бовтається. В такі хвилини він бачить, як посміхаються гладкі кейптаунські бюргери, проминаючи його в комфорті своїх автомобілів. «Смійтеся! — думає він. — Невдовзі я виїду звідси!»
Джон має найкращого приятеля — Поля, що теж, як і він, вивчає математику. Поль високий, смаглявий і підтримує зв’язок зі старшою жінкою на ймення Елінор Лор’є, невеличкою, білявою і гарною якоюсь швидкою, немов пташиною красою. Поль нарікає на непередбачувані настрої Елінор, на вимоги, які вона ставить до нього. І все-таки він заздрить Полеві. Якби він мав гарну досвідчену коханку, що курить сигарети в мундштуку й розмовляє французькою мовою, то невдовзі змінився б, ба навіть переродився, він певен у цьому.
Елінор і її сестра-близнючка народилися в Англії, їх привезли до Південної Африки в п’ятнадцятирічному віці, після війни. Їхня мати, за словами Поля, що спирався на слова Елінор, мала звичай протиставляти дівчат одна одній, засвідчуючи любов і схвалення спершу одній, а потім другій, бентежачи їх, тримаючи їх залежними від себе. Елінор, сильніша поміж двох, зберегла здоровий розум, хоч і досі кричить уві сні й тримає в шухляді ведмедика. Зате її сестра якийсь час була такою божевільною, що її доводилося замикати. Її ще й тепер лікують, вона бореться з духом мертвої старої жінки.
Елінор викладає в мовній школі в місті. Поль, відколи зійшовся з нею, занурився в її коло, коло художників та інтелектуалів, які живуть у районі Ґарденз, одягають чорні светри, джинси й шнуровані сандалі, п’ють міцне червоне вино, курять сигарети «Ґалуаз», цитують Камю й Ґарсію Лорку, слухають прогресивний джаз. Один з них грає на іспанській гітарі, і його можна вмовити вдатись до імітації cante hondo[30]. Не маючи, власне, роботи, вони тиняються цілу ніч і сплять до полудня. Вони ненавидять націоналістів, але не лізуть у політику. Якби у них були гроші, кажуть вони, то покинули б неосвічену Південну Африку і перебралися б назавжди на Монмартр або на Балеарські острови.
Поль і Елінор узяли його на один з таких вечорів, який відбувався в бунгало на Кліфтон-біч. Сестра Елінор, ота неврівноважена, про яку йому розповідали, теж серед товариства. За словами Поля, вона має зв’язок із власником бунгало, червонолицим чоловіком, що пише для «Саре Times».
Сестру звати Жаклін. Вона вища за Елінор, має не такі витончені риси, але однаково гарна. Вона повна нервової енергії, курить безперестану, жестикулює під час розмови. Джон підійшов до неї. Жаклін не така в’їдлива, як Елінор, і він відчув полегкість. Уїдливі люди бентежать його. Він підозрює, що поза його плечима вони глузують із нього.
Жаклін пропонує прогулятися берегом. Рука в руку (як це сталося?) в місячному сяєві вони йдуть уздовж берега. В закритому місці серед скель вона обертається до нього, видовжує і підставляє свої губи.
Він відповідає, але непокоїться. Куди це приведе? Досі він ще не кохався з жінкою, старшою від себе. А що як він не відповідає стандартові?
Але веде, як він з’ясовує, до самого кінця. Не опираючись, він іде слідом, старається з усієї сили, виконує акт і навіть удає наприкінці, ніби був у захваті.
Насправді захвату він не відчув. І то не тільки через пісок, що налізає всюди: адже є ще й докучливе запитання, чому ця жінка, якої раніше він ніколи не бачив, віддалася йому? Невже можна повірити, що під час звичайної розмови вона розпізнала таємне полум’я, яке бурхає в ньому, полум’я, яке позначає його як художника? А може, вона просто німфоманка, і саме про це делікатно застерігав його Поль, кажучи, що Жаклін «ходить на терапію»?
У сексі він не зовсім неосвічений. Якщо чоловік не отримав насолоди від акту кохання, тоді й жінка не отримала її — про це він знає, це одне з правил сексу. Але що відбувається потім між чоловіком і жінкою, які зазнали невдачі в цій грі? Чи неодмінно вони згадуватимуть свою невдачу, коли зустрінуться ще раз, і бентежитимуться?
Уже пізно, ніч холоднішає. Вони мовчки одягаються й повертаються до бунгало, де вечірка вже починає розходитись. Жаклін бере свої туфлі й сумочку.
— На добраніч, — каже вона господареві й цілує його в щоку.
— Ти їдеш? — запитує він.
— Так, відвезу Джона додому.
Господар анітрохи не здивувався.
— Що ж, добре провести час, — каже він. — Вам обом.
Жаклін — медсестра. Джон ніколи не знався з медсестрами раніше, але існує поширена думка, що, працюючи серед хворих та вмирущих і допомагаючи їм справляти фізичні потреби, медсестри починають цинічно ставитися до моралі. Студенти-медики чекають миті, коли підуть на нічні зміни в лікарні. Медсестри зголодніли за сексом, запевняють вони. Вони злягаються будь-де й будь-коли.
Жаклін, проте, — не звичайна медсестра. Вона медсестра з «Guy’s», поквапилась повідомити жінка, вчилася акушерства в лікарні «Guy’s» у Лондоні. На грудях блузки з червоними нашивками на погонах вона носить невеличкий бронзовий значок — шолом і рукавицю з гаслом «Per Ardua» («Через труднощі»). Вона працює не в публічній лікарні «Ґрут-Шур», а в приватній клініці, де вища платня.
Через два дні після події на Кліфтон-біч Джон дзвонить у двері сестринського гуртожитку. Жаклін чекає його у вестибюлі, вбрана для прогулянки, і вони одразу ж виходять. У горішніх вікнах схилилися вниз обличчя, спостерігаючи сцену, і він розуміє, що решта сестер пильно вивчає його. Він надто юний, вочевидь надто юний для тридцятирічної жінки, а в поношеному вбранні, без автомобіля — безперечно, не така вже велика здобич.
За тиждень Жаклін покинула сестринський гуртожиток і перебралася в його квартиру. Озираючись назад, Джон не пригадує, що запрошував її, він просто не чинив опору.
Доти він ніколи ні з ким не жив і, звичайно, не жив із жінкою, з коханкою. Він змалку мав окрему кімнату з дверима, які замикалися. А квартира в Моубреї складається з єдиної довгої кімнати з дверима біля входу, що ведуть до кухні і ванни. Як він виживатиме тут?
Джон намагається бути гостинним зі своєю несподіваною новою подружкою, намагається дати їй місце. Але за кілька днів уже починає обурюватися безладдям шухляд і валіз, розкиданим усюди одягом, хаосом у ванні. Він боїться дирчання скутера, яке повідомляє, що Жаклін повертається з денної зміни. Вони й далі кохаються, але між ними стає дедалі більше тиші, він сидить за столом і вдає, ніби заглибився в книжки, а вона, знехтувана, тиняється, зітхає й курить сигарету за сигаретою.
Зітхає вона багато. Саме в цьому виявляється її невроз, якщо це справді невроз: у зітханнях, чутті виснаженості, а іноді в безгучному плачі. Енергія, сміх і сміливість їхньої першої зустрічі звелися нінащо. Веселощі тієї ночі, здається, були лише розривом у хмаровинні мороку, то був, можливо, ефект алкоголю чи навіть ролі, яку прибрала собі Жаклін.
Вони сплять разом у ліжку, призначеному для одного. В ліжку Жаклін без упину розповідає про чоловіків, які скористалися нею, про терапевтів, які намагалися запанувати над її розумом і перетворити її в свою маріонетку. Невже й він — один з цих чоловіків, запитує себе Джон. Невже він використовує її? І чи є якийсь інший чоловік, якому вона скаржиться на нього? Він засинає, коли вона ще говорить, і прокидається вранці виснажений.
Жаклін, за всіма стандартами — приваблива жінка, набагато привабливіша, набагато розвиненіша, набагато досвідченіша, ніж він заслуговує. Щира правда полягає в тому, що, якби не суперництво між сестрами-близнючками, вона б не ділила з ним ліжко. Він — пішак у грі, в яку грають сестри, грі, що набагато передує його появі на сцені, тут він не має ніяких ілюзій. Але він той, кому поталанило, він не може сумніватися у своєму щасті. Адже він поділяє квартиру з жінкою, на десять років старшою від нього, досвідченою жінкою, що під час своєї праці в лікарні «Guy’s» спала (каже вона) з англійцями, французами, італійцями і навіть одним персом. Якщо він не може претендувати, мовляв, його кохають задля нього самого, то принаймні має шанс розширити свою освіту в царині еротики.
Такі його надії. Але після дванадцятигодинної зміни в приватній клініці, а потім вечері з цвітної капусти в білому соусі та вечора понурої тиші Жаклін не схильна бути щедрою на свої принади. Якщо вона обіймає його, то недбало: адже якщо не задля сексу двоє незнайомців учепилися одне в одного в такому обмеженому і незручному життєвому просторі, тоді яку вони мають причину взагалі бути разом?
Усе це дійшло до розв’язки тоді, коли Жаклін під час його відсутності переглянула його щоденник і прочитала, що Джон написав про їхнє спільне життя. Він прийшов додому й побачив, що вона пакує свої речі.
— Що сталося? — запитав він.
Зціпивши вуста, вона показала на щоденник, що лежав розгорнений на його столі.
Він спалахнув гнівом:
— Ти не заборониш мені писати! — присягається він. Але цей висновок нелогічний, і він знає про це.
Вона теж сердита, але її гнів холодніший і глибший:
— Якщо, як ти пишеш, ти вважаєш мене за такий невимовний тягар, — каже вона, — якщо я руйную твій світ, приватний затишок і здатність писати, тоді дозволь мені сказати тобі, що я зі свого боку ненавиділа життя з тобою, ненавиділа кожну його хвилину і не могла дочекатися, щоб бути вільною!
Що ж, він мав би сказати, що не слід читати приватні папери інших людей. Насправді треба було ховати той щоденник, а не лишати там, де його можна знайти. Але тепер надто пізно, шкоду зроблено.
Він спостерігає, як пакується Жаклін, допомагає їй прив'язати сумку на задньому сидінні скутера.
— З твого дозволу, я лишу собі ключ, поки заберу решту своїх речей, — сказала вона й застебнула шолом. — Прощавай! Джоне, я справді розчарована в тобі. Ти, може, й дуже розумний, — про це я не знаю, — але тобі ще треба рости та й рости.
Жаклін тисне на педаль стартера. Мотор не заводиться. Тисне знову — і знову невдача. В повітрі чути запах бензину. Карбюратор залило, треба чекати, поки він висохне.
— Заходь усередину, — пропонує Джон. Зі скам’янілим обличчям вона відмовляється. — Вибач, — каже він. — За все.
Джон зайшов у квартиру, лишивши її на вулиці. Через п’ять хвилин почув, що завівся мотор, скутер заревів і поїхав.
Чи шкодує він? Безперечно, йому шкода, що Жаклін прочитала щоденник. Але справжнє питання таке: яка була в нього причина писати ті рядки в щоденнику? Можливо, він навмисне написав їх, щоб вона прочитала? Може, ті записані на папері щирі думки, полишені там, де вона неодмінно мала знайти їх, — лише характерний для нього спосіб сповістити їй те, чого він, як завеликий боягуз, не сказав би їй в обличчя? А втім, які його щирі думки? Інколи він почувався щасливим, навіть привілейованим, що живе з гарною жінкою, або що принаймні живе не сам. А інколи почувався по-іншому. То що тут щире — щастя, нещастя чи щось середнє між ними?
Питання, чому слід дозволити з’явитися в його щоденнику, а що слід навіки приховати, лежить у самому осередку всієї його писанини. Якщо він має цензурувати себе і не виражати ганебних почуттів — нарікань, що до його квартири вдерлися, або сорому за свої невдачі як коханця, — то як ці емоції колись можна було б перетворити й обернути в поезію? А якщо поезія не повинна бути інструментом такого переходу від ганебного до шляхетного, який сенс узагалі братися до поезії? Крім того, хто може сказати, що почуття, які він записав у своєму щоденнику, — його щирі почуття? Хто може стверджувати, мовляв, кожної миті, коли рухається перо, він справді є собою? Інколи він справді може бути собою, а інколи — може просто вигадувати. Як тут дізнатися напевне? І чому він узагалі повинен прагнути дізнатися напевне?
«Речі рідко є такими, якими видаються», — ось що він мав би сказати Жаклін. Проте який тут шанс, що вона зрозуміла б? Як вона може вважати, що прочитане в щоденнику не є правдою, ганебною правдою про те, що діється в голові її компаньйона в ті важкі вечори мовчання та зітхань, а навпаки, становить вигадку, одну з багатьох можливих вигадок, правдиву тільки в тому розумінні, що художній твір є правдивим — правдивим щодо себе, правдивим щодо своїх іманентних цілей — тільки тоді, коли читання ганебних рядків величезною мірою відповідає її власній підозрі, що її компаньйон не кохає її, що вона навіть не подобається йому?
Жаклін не повірить йому з тієї простої причини, що він не вірить собі. Інколи він думає, ніби узагалі ні в що не вірить. Але в остаточному підсумку лишається факт, що його перша спроба жити з жінкою скінчилася крахом, ганьбою. Він повинен повернутися до колишнього життя, коли він жив сам по собі, і в цьому буде неабияка полегкість. Проте він не може жити сам завжди. Коханки — частина життя художника; навіть якщо він уникне пастки шлюбу, як він заприсягся собі, він однаково знайде спосіб жити з жінками. Мистецтво не може живитися самою знедоленістю, тугою, самотністю. Повинні бути близькість, пристрасть, кохання.
Пікассо, цей видатний, а можливо, найвидатніший художник — живий приклад. Пікассо закохується в жінок, в одну за одною. Одна за одною вони перебираються до нього, поділяють його життя, правлять йому за модель. Із пристрасті, яка знову спалахує з кожною новою коханкою, якась Дора або Пілар, що їх випадок ставить на порозі його квартири, перероджуються в неминуще мистецтво. Ось як воно робиться. А як щодо нього? Чи може він пообіцяти, що жінкам у його житті, не тільки Жаклін, а й усім прийдешнім жінкам, яких йому навіть несила уявити собі, судилася така сама доля? Йому хотілося б вірити в таке, але тут є свої сумніви. На питання, чи стане він видатним художником, відповість тільки час, але безперечне одне: він не Пікассо. Вся його чутливість відмінна від чутливості Пікассо. Він спокійніший, похмуріший, північніший. Не має він і чорних гіпнотичних очей Пікассо. Якщо він колись і спробує змінити фігуру жінки, то не так жорстоко, як Пікассо, що гне і скручує її тіло, наче метал у вогненній печі. А втім, письменники не такі, як художники: вони затятіші, витонченіші.
Чи справді така доля судилася всім жінкам, які поєднали своє життя з художниками: найгірше і найкраще, що є в тих жінках, видобувають і перетворюють у вигадку? Джон думає про Елен з «Війни і миру». Чи справді Елен була однією з коханок Толстого? Чи припускала вона коли-небудь, що ще довго по її смерті чоловіки, які ніколи не бачили її, тужитимуть за її прегарними оголеними плечима?
Невже це все має бути таким жорстоким? Звичайно, має бути певна форма співіснування, коли чоловік і жінка їдять разом, сплять разом і живуть разом, але й далі зосереджуються кожен окремо на дослідженні власної душі. Невже саме це й становить причину, чому зв’язок із Жаклін був приречений на поразку: адже Жаклін, не будучи художником, не могла оцінити потребу митця у внутрішній самотності? Якби Жаклін, наприклад, була скульптором, якби один куток квартири був виділений їй, щоб вона там різьбила мармур, поки в іншому кутку він боротиметься зі словами та римами, чи квітнуло б тоді кохання між ними? Невже це мораль сюжету про нього і Жаклін: митцям найкраще мати любовні зв’язки тільки з митцями?
Зв’язок із Жаклін віддано минувшині. Після тижнів душної близькості йому нарешті знову належить уся кімната. Шухляди та валізи Жаклін він склав у кутку й чекає, поки вона забере їх. Цього не сталося. Натомість одного вечора з’явилася сама Жаклін. Вона прийшла, як заявила, не відновити спільне проживання з ним («Жити з тобою неможливо»), а укласти мир («Я не люблю сварок, вони пригнічують мене»), мир, який зумовлював спершу вкладання в ліжко разом із ним, а потім, уже в ліжку, проповіді йому про те, що він написав про неї в щоденнику. Жаклін розводиться безкінечно, тож заснули вони лише о другій годині ночі.
Джон прокидається пізно, надто пізно для лекції, що починається о восьмій годині. Це не перша пропущена лекція, відколи в його житті з’явилася Жаклін. Він відстає в навчанні й не бачить, коли зможе надолужити. Перші два роки в університеті він був однією із зірок на своєму курсі. Йому все давалося легко, він завжди був на крок попереду лектора. Але віднедавна наче туман оповив йому розум. Математика, яку тепер вивчали, стала більш сучасна й абстрактна, і він почав борсатися. Рядок за рядком він іще спромагався стежити за поясненням на дошці, а от збагнути аргументацію в цілому здебільшого не міг. На лекціях у нього траплялися напади паніки, які він якомога старанніше приховував.
Дивна річ, погіршилися, здається, тільки його математичні здібності. Навіть звичайні старанні учні серед його колег-студентів мали не більше труднощів, ніж завжди. Якщо його оцінки знижувались місяць у місяць, їхні лишалися стабільними. Ну а зірки, справжні зірки, просто лишили його борсатись у своєму кільватері.
Ще ніколи в житті Джонові не доводилося докладати всіх своїх зусиль. Завжди було досить не доходити до межі можливого. А тепер він змушений боротися за своє життя. Не віддавшись цілковито праці, він потоне.
Тепер цілі дні минають у тумані сірого виснаження. Він проклинав себе, що дозволив знову втягти себе в зв’язок, який так дорого коштував йому. Якщо наявність коханки призводить саме до таких наслідків, то як виходили зі скрути Пікассо та інші? Він просто не має енергії бігати з лекції на лекцію, з роботи на роботу, а потім, коли день минув, приділяти увагу жінці, що то перебуває в стані ейфорії, то переживає періоди найчорнішої меланхолії, метаючись на всі боки й розводячись про всі заподіяні їй життєві кривди.
Жаклін, хоча формально вже не живе з ним, відчуває свободу приходити до його дверей будь-якої години дня і ночі. Інколи вона приходить звинуватити його за те або те слово, яке злетіло з його вуст і приховане значення якого тільки тепер розкрилося їй. Інколи вона просто пригнічена й потребує підтримки. А найгірше стається після сеансу терапії, коли вона знову і знову переказує те, що відбувалося з нею в кабінеті терапевта, досліджуючи значення його найменшого жесту. Вона зітхає і плаче, ковтає вино склянку за склянкою і засинає під час сексу.
— Ти повинен сам піти на терапію, — каже вона йому, затягуючись димом.
— Я подумаю про це, — відповідає він. Адже тепер він знає вже досить, щоб не суперечити.
Насправді він і гадки не має йти на терапію. Мета терапії — зробити індивіда щасливим. Який у цьому сенс? Щасливі люди не цікаві. Краще визнати тягар нещастя і спробувати перетворити його в щось вартісне, поезію, музику чи живопис: ось у що він вірить.
Проте він слухає Жаклін якомога терплячіше. Він чоловік, вона жінка, вона давала йому насолоду, а тепер він повинен заплатити за неї — саме так, здається, функціонують любовні зв’язки.
Її сюжет, який вона ніч у ніч із різними повторюваними і суперечливими варіантами переказує в його одурманене сном вухо, полягає в твердженні: мовляв, її справжнє «я» вкрав якийсь переслідувач, що інколи постає у вигляді її тиранічної матері, інколи — забіглого батька, інколи одного з її коханців-садистів, а інколи терапевта з рисами Мефістофеля. Отож він тримає в руках, запевняє вона, лише оболонку її справжнього «я»; вона віднайде силу кохати тільки тоді, коли поверне своє «я».
Джон слухає, але не вірить. Якщо вона відчуває, ніби її терапевт має якісь наміри щодо неї, чом би не перестати ходити до нього? Якщо вона каже, що сестра зневажає і висміює її, чом би не припинити бачити сестру? Ну, а сам він вважає: якщо Жаклін почала ставитись до нього радше як до повірника, ніж як до коханця, то тільки тому, що він не досить добрий коханець, не досить завзятий і палкий. Він думає: якби він був кращим коханцем, Жаклін невдовзі знайшла б своє зникле «я» і своє відсутнє бажання.
Чому він і далі відчиняє двері на її стукіт? Бо це саме те, що мають робити митці: не спати цілу ніч, виснажуватися, заплутувати своє життя в клубок. Чи, може, просто тому, що, незважаючи ні на що, йому подобається ця елегантна, безперечно гарна жінка, яка не відчуває ніякого сорому ходити по квартирі голяка під його поглядом?
Чому вона така вільна в його присутності? Чи на те, щоб дражнити його (адже вона, знає він, відчуває його очі на собі), чи тому, що всі медсестри поводяться отак у приватному затишку: скидають одяг, чухаються, прозаїчно розводяться про виділення, розповідають ті самі масні жарти, що й чоловіки в барах? А втім, якщо вона справді звільнилася від усіх обмежень, чому під час акту кохання вона така розсіяна, така недбала, так розчаровує?
Не його ідея — почати цей зв’язок, і не його ідея — поновити його. Але тепер, коли він уже заплутався в ньому, він не має сили втекти. Фаталізм узяв над ним гору. Якщо життя з Жаклін — своєрідна хвороба, нехай ця хвороба розвивається.
Він і Поль — достатньою мірою джентльмени, щоб не обмінюватися думками про своїх коханок. Але Джон підозрює, що Жаклін Лор’є обговорює його з сестрою, а сестра переказує почуте Полеві. Його бентежить, що Поль може знати, що відбувається в його приватному житті. Він певен, що з них двох Поль набагато вправніший із жінками.
Якось увечері, коли Жаклін працювала в клініці на нічній зміні, він заскочив до Поля на квартиру. Він побачив, що Поль готується їхати в Сент-Джеймс у гості до матері й провести там вихідні. Чом би й тобі не поїхати, запропонував Поль, бодай на суботу?
Хлопці на однісіньку секунду запізнилися на останній потяг. Якщо вони ще хочуть потрапити до Сент-Джеймса, треба йти пішки цілих дванадцять миль. Вечір чудовий. Чом би й ні?
Поль несе рюкзак і скрипку. І пояснює: скрипку бере тому, що в Сент-Джеймсі, де сусіди живуть не так близько, легше вправлятися на ній.
Поль опановував скрипку з дитинства, але ніколи не досяг добрих результатів. Здається, він задоволений, граючи ті самі невеличкі жиги та менуети, що й десять років тому. А от музичні амбіції Джона йдуть набагато далі. У себе в квартирі він має піаніно, яке купила мати, коли в п’ятнадцять років він почав вимагати уроків гри. Ті уроки не мали успіху, він був надто нетерплячий, зіткнувшись із повільними, поступовими методами свого вчителя. Проте вирішив, що коли-небудь гратиме, хоч як погано, Бетховенів опус 132, а потім належне Бузоні аранжування ре-мінорної «Чакони» Баха. Він досягне цих цілей, не даючи звичайний гак через Черні та Моцарта. Натомість він, не покладаючи рук, учитиметься грати ці два твори, і тільки їх, спершу вивчивши ноти і граючи їх дуже-дуже повільно, а потім щодня збільшуючи темп, і то так довго, скільки знадобиться. Це його власний метод навчання гри на піаніно, він сам його винайшов. Якщо невідступно дотримуватись цієї схеми, він не бачить причини, чому вона не спрацює.
Але, на жаль, він з’ясував, що під час спроб перейти від дуже-дуже повільної гри до просто дуже повільної його зап’ястки напружуються й ціпеніють, суглоби пальців дерев’яніють, і невдовзі він узагалі не може грати. Потім його опановує лють, він гатить кулаками по клавішах і шаленіє з відчаю.
Минула північ, а вони з Полем дійшли тільки до Вінберґу. Машини вже майже не їздять, Мейн-роуд порожня, за винятком замітача вулиць, що махає мітлою.
У Діп-Рівері їх обігнав на возі молочар. Вони зупинились і придивлялись, як він прив’язав коня, піднявся садковою стежкою, поставив дві повні пляшки, забрав порожні, вкинув до кишені монетки й пішов униз до воза.
— Можна купити пінту? — запитав Поль і простяг чотири пенси. Всміхаючись, молочар дививсь, як вони п’ють. Молочар молодий, вродливий і буяє енергією. Навіть великий білий кінь із мохнатими копитами, здається, не заперечує, що доводиться не спати серед ночі.
Джон дивується. Всю ту роботу, про яку він нічого не знав, виконують, коли люди сплять: замітають вулиці, розвозять до порогів молоко! Але одна річ вражає його. Чому молоко не крадуть? Чому немає злодіїв, які йдуть слідами молочаря й цуплять кожну поставлену пляшку? Що перетворює молоко на виняток у країні, де власність — злочин, і можуть украсти що завгодно й геть усе? Може, тому, що вкрасти молоко дуже легко? Може, є норми поведінки навіть серед злодіїв? Чи, може, злодії жаліють молочарів, які здебільшого молоді, чорні та безвладні?
Джонові хотілося б вірити в це останнє пояснення. Йому хотілося б вважати, що, коли йдеться про негрів, навколо є досить жалю, досить бажання гідно ставитися до них, надолужувати жорстокість законів і злиденність їхньої долі. Але він знає, що це не так. Між неграми і білими існує зафіксована прірва. Глибшим за жаль, глибшим за гідне ставлення, глибшим навіть за добру волю є з обох боків усвідомлення, що такі люди, як Поль і він сам, з їхніми піаніно та скрипками мають найхиткіші підстави перебувати тут, на цій землі, на землі Південної Африки. Навіть цей юний молочар, що рік тому, напевне, ще випасав худобу в найдальшому закутку Транскею, повинен знати про це. Насправді Джон відчуває, як від африканерів узагалі, ба навіть від кольорових, випромінюється дивна, незвичайна ніжність: чуття, що, він, можливо, простак і потребує захисту, якщо уявляє собі, ніби може жити на основі чесних поглядів і гідного ставлення, тоді як земля під його ногами напоєна кров’ю, а найдальші глибини історії відлунюють гнівом. Адже з якої іншої причини цей молодик, коли перші пориви денного вітру перебирають гриву його коня, так лагідно всміхається, спостерігаючи, як вони обидва п’ють молоко, яке він дав їм?
Хлопці дійшли до будинку в Сент-Джеймсі на світанку. Джон одразу заснув на дивані і спав до полудня, коли По-лева мати розбудила їх і подала сніданок на сонячному ґанку, звідки виднів увесь простір затоки Фолз-бей.
Між Полем і матір’ю точиться розмова, до якої Джон легко долучається. Полева мати — фотограф і має власну студію. Вона невеличка й добре вбрана, має хрипкий голос курця і жваве, мінливе обличчя. Коли хлопці поїли, вона вибачається: їй ще треба працювати, каже вона.
Джон і Поль ідуть на пляж, плавають, повертаються, грають у шахи. Потім Джон сідає на потяг додому. Він уперше побачив родинне життя Поля і сповнений заздрощів. Чому він не має добрих, нормальних стосунків із рідною матір’ю? Він хоче, щоб його мати була така, як Полева, хоче, щоб вона мала власне життя за межами вузької родини.
Джон покинув дім, щоб позбутися родинного тиску. Тепер він рідко бачить своїх батьків. Хоча вони живуть недалеко, треба тільки трошки пройти, він не провідує їх. Він ніколи не запрошував Поля побачити їх, не запрошував і когось із решти своїх приятелів, уже не кажучи про Жаклін. Тепер, маючи власний прибуток, він використовує свою незалежність, щоб викинути батьків зі свого життя. Мати засмучена його холодністю, він знає про це, — холодністю, якою він завжди відповідав на її любов. Усе своє життя вона прагнула хухати на нього, а він усе своє життя опирався їй. Дарма що син наполягає, мати не може повірити, що він заробляє досить грошей, щоб жити. Тільки-но побачивши його, вона завжди намагається тицьнути йому гроші в кишеню: банкноту в один фунт, два фунти. «Бодай трошечки», — каже вона. Якби він дав їй змогу, вона б шила штори для його квартири, прала б йому білизну. Він повинен зробити своє серце черствішим до неї. Тепер не пора втрачати пильність.
Джон читає «Листи Езри Паунда». Езру Паунда позбавили роботи у Вабаш-коледжі в штаті Індіана за те, що в його кімнатах була жінка. Розлючений такою провінційною дріб’язковістю, він покинув Америку. В Лондоні він познайомився з вродливою Дороті Шекспір, побрався з нею й поїхав жити до Італії. Після Другої світової війни його звинуватили в тому, що він допомагав і потурав фашистам. Щоб уникнути смертної кари, він послався на божевілля, і його запроторили до психіатричної лікарні.
А тепер, 1959 року, вийшовши на волю, Паунд знову опинився в Італії і далі працює над проектом свого життя — поемою «Cantos». Всі доти опубліковані окремі канти є в бібліотеці Кейптаунського університету у виданні «Faber», і там усюди послідовність рядків, набраних елегантним чорним шрифтом, раз по раз уривають, немов б’ючи в гонг, величезні китайські ієрогліфи. «Cantos» цілком поглинули Джона, він читає і перечитує їх (із чуттям провини пропускаючи темні місця «Ван Бурена» і «Малатести»), використовуючи як посібник книжку Г’ю Кеннера про Паунда. Т. С. Еліот великодушно назвав Паунда il miglior fabbro, «найкращим ремісником». Хоч як він захоплюється творами самого Еліота, він вважає, що Еліот мав слушність.
Езра Паунд страждав від переслідувань більшу частину свого життя: його послали у вигнання, потім ув’язнили, потім удруге вигнали з батьківщини. Але, дарма що його назвали божевільним, Паунд довів, що він видатний поет, можливо, не менш видатний, ніж Уолт Вітмен. Корячись своєму демонові, Паунд усе своє життя пожертвував мистецтву. Так само й Еліот, хоча його страждання мали більш приватний характер. Еліот і Паунд жили життям скорботи, а інколи й ганьби. В цьому є наука для нього, яку йому втовкмачують на кожній сторінці їхньої поезії: Еліотової, з якою він мав перше приголомшливе знайомство ще в школі, а тепер ще й Паундової. Як і Паунд та Еліот, він повинен бути готовий витримувати все, що життя приберегло йому, навіть якщо ця готовність означає терпіти вигнання, безрадісну працю, наклепи. А якщо він не витримає цього найвищого художнього випробування, якщо зрештою виявиться, що він не має благословенного дару, тоді слід бути готовим витримати й це: незаперечний присуд історії, долю — незважаючи на всі теперішні й майбутні страждання — пересічної людини. Багато є кликаних, але мало обраних. На кожного видатного поета припадає цілий гурт дрібних, що, мов комашня, пищить навколо лева.
Любов Джона до Паунда поділяє тільки один з його приятелів — Норберт. Норберт народився в Чехословаччині, приїхав до Південної Африки після війни й розмовляє англійською мовою з легкою німецькою шепелявістю. Він учиться, щоб стати інженером, як і батько. Він одягається з елегантною європейською офіційністю і вкрай поважно залицяється до вродливої дівчини з доброї родини, раз у тиждень він ходить із нею на прогулянку. З Норбертом Джон зустрічається в одній кав’ярні на схилах гори, де вони обговорюють свої останні вірші та читають уголос один одному улюблені вступи з поезії Паунда.
Джонові видається дивним, що Норберт — майбутній інженер, і він — майбутній математик — стали учнями Езри Паунда, тоді як інші студенти-поети, яких він знає і які вивчають літературу й випускають університетський літературний журнал, ушановують Джерарда Менлі Гопкінса. Сам він проминув короткий період захоплення Гопкінсом у школі, коли напихав у свої вірші цілу купу наголошених односкладових слів і уникав слів романського походження. Але згодом утратив цікавість до Гопкінса, так само як тепер перебуває в процесі втрати цікавості до Шекспіра. Рядки Гопкінса надто тісно напаковані приголосними, а рядки Шекспіра — метафорами. Отже, Гопкінс і Шекспір — це великою мірою запаси незвичних слів, надто давньоанглійських: maw («утроба»), reck («піклуватися»), pelf («багатство»). Джон не розуміє, чому вірші завжди мають підніматися до декламаторських вершин, чому не можна задовольнитися варіаціями звичайного розмовного тону, — власне, чому вірші мають відрізнятися від прози.
Він почав віддавати перевагу Попу перед Шекспіром і Свіфту перед Попом. Попри жорстоку точність фраз Попа, яку він схвалював, цей поет приголомшував його надто великою обізнаністю зі світом спідниць і перук, натомість Свіфт був диким і самотнім творцем.
Подобається Джонові й Чосер. Середньовіччя нудне, одержиме цнотою, підвладне клірикам, і тому середньовічні поети здебільшого несміливі, бо завжди тікали до отців-католиків за настановами. А от Чосер зберігає чудову іронічну дистанцію від авторитетів. І, на відміну від Шекспіра, не вдається до пустослів’я і нікчемних гучних слів.
Щодо інших англійських поетів, то Паунд навчив його розпізнавати затишну сентиментальність, до якої так легко скочувалися романтики та вікторіанці, не кажучи вже нічого про їхнє недолуге віршування. Паунд і Еліот намагаються відродити англо-американську поезію, повертаючи її до суворості французької поезії. Джон цілком згоден із цим наміром. Тепер він не розуміє, як він колись міг так захопитися Кітсом, щоб писати сонети в його манері. Кітс — наче кавун, м’який, солодкий і пурпуровий, натомість поезія має бути твердою і виразною, мов полум’я. Прочитати півдесятка сторінок Кітса — однаково, що піддатися спокусі.
Джон почувався б певніше у своєму статусі учня Паунда, якби справді міг читати французькою. Але всі його зусилля опанувати мову самотужки скінчилися крахом. Він не відчував цієї мови, де слова починаються сміливо, а потім згасають до бурмотіння. Отже, він повинен покластися на думку Паунда та Еліота, що Бодлер і Нерваль, Корб’єр і Лафорґ показують шлях, яким він має ступати.
Вступаючи до університету, Джон планував отримати диплом математика, а потім поїхати за кордон і присвятити себе мистецтву. Тож, оскільки цей план таки втілювався в життя, і то так, як треба, він поки що не відступив від нього. А вдосконалюючи своє поетичне мистецтво за кордоном, він зароблятиме на життя, виконуючи якусь непомітну й поважну роботу. Оскільки видатним митцям судилося якийсь час бути невизнаними, він уявляє собі, що прослужить роки своїх випробувань клерком, який смиренно додає стовпчики цифр десь у затильній кімнаті. Він, безперечно, не житиме богемним життям, тобто не стане, скажімо, пияком, паразитом і неробою.
У математиці його приваблює — крім тих загадкових символів, які вона використовує, — її чистота. Якби в університеті існував факультет чистого мислення, він записався б і на той факультет, але чиста математика видається найближчим підступом до царства форм, який забезпечує університет.
Але тут, на жаль, є одна перешкода на шляху його навчальних планів: програма не дозволяє студентові вивчати лише чисту математику, відкинувши все інше. Більшість студентів його курсу поєднують чисту математику, прикладну математику і фізику. Але Джон відчуває, що не здатний іти в цьому напрямі. Хоча дитиною він повнився епізодичної цікавості до ракет і ядерного розпаду, він не відчуває прихильності до так званого реального світу і не годен збагнути, чому явища у фізиці такі, якими вони є. Чому, наприклад, м’яч, що відскакує, зрештою припиняє відскакувати? Колеги-студенти легко відповідають на це запитання: адже його коефіцієнт пружності менший за одиницю, кажуть вони. Але чому той коефіцієнт повинен бути таким, запитує Джон. Чому він не може точно дорівнювати одиниці, а то й бути більшим за неї? Студенти стенають плечима. Ми живемо в реальному світі, кажуть вони, а в реальному світі коефіцієнт пружності завжди менший за одиницю. Ці слова не видаються йому відповіддю.
Джон, здається, не має симпатії до реального світу і тому уникає точних наук, заповнюючи прогалини в своїй програмі лекціями з англійської мови, філософії, досліджень античності. Він хотів би, щоб про нього думали як про студента-математика, який відвідує ще й різні лекції з мистецтва, але, на жаль, студенти з факультету точних наук вважають його за чужого, за дилетанта, що забігає на лекції з математики, а потім зникає невідомо де.
Оскільки Джон збирається бути математиком, більшість свого часу він повинен присвячувати математиці. Але математика легка, а от латина — ні. Латина — його найслабший предмет. Роки муштри в католицькій школі втовкмачили йому логіку латинського синтаксису, він може писати правильною, дарма що важкою, Цицероновою прозою, але Вергілій і Горацій із їхнім хаотичним порядком слів і огидним словесним запасом і далі пантеличать його.
Він записався до групи вивчення латини, і більшість студентів цієї групи вивчає ще й грецьку мову. Знання грецької полегшує їм опанування латини, він змушений напружуватися, щоб не відставати, не виявитись дурнем. Йому хотілося б, щоб він ходив до школи, де вивчають грецьку мову.
Один з привабливих аспектів математики полягає в тому, що вона використовує грецьку абетку. Хоча Джон не знає ніяких грецьких слів, крім hubris, arete і eleutheria («зарозумілість», «довершеність» і «свобода»), він марнує години, вдосконалюючи своє грецьке письмо, дужче натискаючи на штрихах, які йдуть униз, щоб створити ефект шрифту «бодоні».
Грецька мова і чиста математика становлять, на думку Джона, найшляхетніші предмети, які можна вивчати в університеті. Він здалеку шанує викладачів грецької мови, на чиї лекції він не має змоги ходити: Антона Паапа, знавця папірусів, Моріса Попа, перекладача Софокла, Мауріца Гемстру, коментатора Геракліта. Разом із Дуґласом Сіерзом, професором чистої математики, вони живуть у піднесеній сфері.
Незважаючи на найревніші зусилля, оцінки Джона з латини ніколи не бувають високі. Саме римська історія щоразу присаджує його. Професор доручив викладати римську історію блідому й безрадісному молодому англійцеві, що цікавиться насправді тільки візантійською поемою «Дігеніс Акрітас». Студенти-правники, які вчать латину під примусом, відчули його слабкість і дошкуляють йому. Вони запізнюються і раніше йдуть із лекцій, пускають паперові літачки, голосно шепочуть, коли він говорить, а коли він висловлює один зі своїх кволих дотепів, хрипко регочуть, тупотять ногами й не замовкають.
Річ у тому, що коливання цін на пшеницю за часів імператора Комода наганяють на Джона не меншу нудьгу, ніж на студентів-правників, а можливо, й на їхнього викладача. Без фактів нема історії, а Джон ніколи не любив фактів, тож коли надійшли іспити, і його попросили викласти свої думки про те, що спричинило щось за доби пізньої імперії, він безпорадно дивився на чистий аркуш.
Студенти читають Тацита в перекладі: сухі розповіді про злочини та надуживання імператорів, розповіді, де тільки дивовижна поквапність вироку за вироком відгонить іронією. Якщо він збирається бути поетом, йому годилося б слухати лекції про Катулла, поета кохання, якого вони перекладали на семінарах, але саме Тацит, історик, чия латина така важка, що він не годен розібрати її в оригіналі, справді захоплює його.
Йдучи за рекомендаціями Паунда, Джон читав Флобера, спершу «Мадам Боварі», потім «Саламбо», Флоберів роман про стародавній Карфаген. Він твердо утримався від читання Віктора Гюґо. Гюґо — пустодзвін, каже Паунд, натомість Флобер застосовує до писання прози вимогливе, ювелірне ремесло поезії. З Флобера вийшли Генрі Джеймс, потім Конрад і Форд Медокс Форд.
Флобер подобається йому. Надто причарувала його Емма Боварі з її темними очима, невгамовною чуттєвістю, готовністю віддатися. Він хотів би опинитися в ліжку з Еммою, почути, як свистить, наче змія, її славетний пояс, коли вона роздягається. Але чи схвалив би цей учинок Паунд? Він не певен, що жеруще жадання зустрітися з Еммою — досить слушна причина захоплюватися Флобером. У чуттєвості цього письменника, підозрює він, і досі є щось гниле, щось Кітсове.
Звичайно, Емма Боварі — вигадане створіння, він ніколи не здибає її на вулицях. Але ж Емму не створено з нічого, вона є наслідком авторового досвіду знайомства з жіночою плоттю, досвіду, що зазнав перетворень у вогні мистецтва. Якщо в Емми був прототип або кілька прототипів, звідси випливає, що такі жінки, як Емма й Еммин прототип, повинні існувати в реальному світі. Навіть якщо це не так, навіть якщо жодна жінка в реальному світі не схожа на Емму, повинно бути багато жінок, на яких читання «Мадам Боварі» справило таке глибоке враження, що вони потрапили під Еммині чари і стали її варіантами. Вони, може, й не є справжньою Еммою, але в певному розумінні стали її живим утіленням.
Його амбітне прагнення — прочитати все, що варте уваги, до від’їзду за кордон, щоб він не приїхав до Європи провінційним бовдуром. Як на проводирів до світу читання він покладається на Еліота і Паунда. Спираючись на їхній авторитет, він полицю за полицею відкидає, не глянувши, Скотта, Діккенса, Теккерея, Троллопа, Мередіта. Не варте уваги і все, що походить із Німеччини, Італії, Іспанії та Скандинавії XIX століття. Росія, може, й виплодила кількох цікавих монстрів, але як митці росіяни нічому не можуть навчити нас. Цивілізація після XVIII століття — англо-французькі здобутки.
З другого боку, існували осередки високої цивілізації в далеких історичних періодах, і ці осередки годі знехтувати: не тільки Афіни та Рим, а й Німеччина Вальтера фон дер Фоґельвейде, Прованс Арно Даніеля, Флоренція Данте і Ґвідо Кавальканті, не кажучи вже про династію Тан у Китаї, Індію за доби Моголів та Іспанію Альморавідів. Тож, поки він не вивчить китайської, перської та арабської мов, або принаймні не опанує ці мови такою мірою, щоб читати їхніх класиків із підрядником, він може бути однаково що варваром. Але де взяти стільки часу?
На лекціях з англійської мови його успіхи спершу теж були невеликі. Викладачем літератури був молодий валлієць на ім’я містер Джонс. Містер Джонс приїхав до Південної Африки недавно, це була його перша справжня робота. Правники, які записалися тільки тому, що англійська мова, як і латина, була обов’язковим предметом, одразу почали глузувати з його невпевненості, позіхали йому в обличчя, прикидалися дурнями, пародіювали його мову, доводячи інколи його до очевидного відчаю.
Першим навчальним завданням було написати критичний аналіз одного вірша Ендрю Марвелла. Хоч і не знаючи напевне, що саме означають слова «критичний аналіз», Джон якомога старався. Містер Джонс поставив йому «гамму». Це була не найнижча оцінка, бо ж є ще «гамма з мінусом», уже не кажучи про всі різновиди «дельти», але й не добра. Багатьом студентам, зокрема й студентам-правникам, поставили «бету», а хтось один навіть заробив «альфу з мінусом». Отже, ті сокурсники, хоч якими байдужими до поезії вони могли бути, знали щось те, чого не знав він. Але що? Як досягають успіхів у англійській мові?
Містер Джонс, містер Браєнт, містер Вілкінсон — усі його викладачі були молоді і, здавалося йому, безпомічні, бо терпіли знущання студентів-правників із безпорадним мовчанням, сподіваючись без надії, що учням набридне, і вони полагіднішають. Ну а Джон майже не співчував їхньому тяжкому становищу. Він лише хотів, щоб викладачі мали авторитет, а не демонстрували свою вразливість.
За три роки після містера Джонса його оцінки з англійської мови повільно поповзли вгору. Але він ніколи не був першим на курсі й завжди, так би мовити, борсався, невпевнений, яким має бути вивчення літератури. В порівнянні з літературною критикою філологічний аспект вивчення англійської мови був для нього полегкістю. Принаймні тоді, коли йшлося про відмінювання давньоанглійських дієслів і фонетичні зміни в середньоанглійській мові, він знав, що до чого.
А тепер, на четвертому курсі, він записався на курс лекцій із прози ранніх англійських авторів, читав його професор Ґай Говарт. Джон виявився єдиним студентом. Говарт мав славу сухого й педантичного викладача, але Джон не звертав на це уваги. Він не мав нічого проти педантів. Краще нехай педант, ніж якийсь штукар.
Вони зустрічалися раз на тиждень у кабінеті Говарта. Говарт читав лекцію вголос, а Джон записував. Після кількох зустрічей Говарт просто давав йому текст лекції, щоб він брав додому й читав.
Ці лекції, надруковані тоненькими смужками на хрусткому жовтуватому папері, він брав із кабінету, де, здається, були матеріали про кожного англомовного автора від Адамса до Янґа. Невже саме це й треба робити, щоб стати професором англійської мови: читати канонічних авторів і писати лекцію про кожного з них? Скільки років людського життя заберуть ці зусилля? І що за цей час станеться з людським духом?
Говарт, що був австралієць, здається, прихилився до Джона, він не міг збагнути чому. А він сам, хоч і не міг сказати, що йому подобається Говарт, відчував прагнення захистити цього викладача з огляду на його незграбність, його ілюзію, ніби південноафриканські студенти бодай трохи цікавляться його думкою про Ґаскойна, Лілі, а то й Шекспіра.
Останнього дня семестру, після їхнього останнього спільного семінару, Говарт запрошує його:
— Приходьте до мене завтра ввечері додому, вип’ємо чого-небудь.
Джон кориться, але з опущеним серцем. Крім їхніх розмов про прозаїків єлизаветинської доби, він не знає, що ще можна сказати Говарту. До того ж він не любить пити. Навіть вино після першого ковтка починає видаватися йому кислим, важким і неприємним. Він не може збагнути, чому люди вдають, ніби насолоджуються вином.
Вони сидять у тьмяній вітальні з високою стелею в домі Говарта в Ґардензі. Виявляється, що він єдиний запрошений. Говарт говорить про австралійську поезію, про Кеннета Слессора і А. Д. Хоупа. Місіс Говарт то заходить, то виходить. Джон відчуває, що він не подобається їй, що, на її думку, він зануда, якому бракує joie de vivre, «вміння радіти життю». Ліліан — друга дружина Говарта. Безперечно, колись вона була гарна, а тепер це тільки повна невисока жіночка на хирних ногах і з завеликою кількістю пудри на обличчі. Крім того, вона, як кажуть, п’яниця і може, коли вип’є, влаштовувати прикрі сцени.
Виявляється, Джона запросили з певною метою. Говарти на півроку їдуть за кордон. Чи не погодився б він лишитися в їхньому домі й доглядати його? Нічого не треба було б платити, ніяких рахунків, ніякої відповідальності.
Джон одразу ж погодився. Він улещений, що до нього звернулися з проханням, навіть якщо тільки тому, що він видається нудним і надійним. Крім того, відмовившись від квартири в Моубреї, він зможе набагато швидше зібрати гроші на квиток на пароплав до Англії. А дім — величезне хаотичне нагромадження на схилах гори з темними коридорами і запорошеними кімнатами, куди ніхто не заходить, має власну привабливість.
Але є один підступ. Перший місяць він поділятиме дім із гостями Говартів — жінкою з Нової Зеландії та її трирічною донькою.
Та жінка виявилася ще однією п’яницею. Невдовзі після його переїзду вона серед ночі зайшла до його кімнати й залізла в ліжко. Обняла його, пригорнулася, вкривала мокрими поцілунками. Джон не знав, що робити. Вона не подобалася йому, він не жадав її, йому огидні її мляві губи, що шукають його вуст. Спершу холодний дрож пройняв тіло, потім його охопила паніка. «Ні! — кричить він. — Іди геть!» І зібгався в клубок.
Заточуючись, жінка вибралася з його ліжка. «Паскуда!» — просичала вона, виходячи.
Вони й далі, аж до кінця місяця, жили в одному домі, але уникали одне одного, дослухалися, чи не рипить підлога, відводили очі вбік, коли їм траплялося перетнутись. Вони виставили себе дурнями, але вона принаймні була безтурботна дурепа, таке можна пробачити, а він постав як святенник і бовдур.
У своєму житті Джон ніколи не був напідпитку. Сп’яніння було йому огидне. Він рано покидав вечірки, щоб уникнути безладних, пустих балачок людей, які забагато випили. На його думку, п’яним водіям вироки треба збільшувати вдвічі, а не зменшувати наполовину. Але в Південній Африці на кожне неподобство, скоєне під впливом алкоголю, дивляться поблажливо. Фермери можуть батожити своїх наймитів до смерті, якщо вони при цьому напідпитку. Бридкі чоловіки можуть силою брати жінок, бридкі жінки чіплятися до чоловіків; якщо хтось чинить опір, тоді він не грає в цю гру.
Джон читав Генрі Міллера. Якби п’яна жінка залізла в ліжко до Генрі Міллера, злягання і, безперечно, пиятика тривали б цілу ніч. Якби Генрі Міллер був просто сатиром, монстром з усеїдним апетитом, його можна було б знехтувати. Але Генрі Міллер — митець, а його оповідання, хоч які обурливі і, можливо, сповнені брехні, — це розповіді про життя митця. Генрі Міллер пише про Париж 1930-х років, місто митців і жінок, які кохають митців. Якщо жінки кидалися на Генрі Міллера, тоді, мабуть, mutatis mutandis[31], кидалися й на Езру Паунда, Форда Медокса Форда, Ернеста Хемінгуея та решту видатних митців, які жили в Парижі в ті роки, не кажучи вже про Пабло Пікассо. Що він робитиме, опинившись у Парижі чи в Лондоні? Невже й далі опиратиметься і не гратиме в цю гру?
Крім страху перед сп’янінням, Джонові властивий ще й страх перед фізичною потворністю. Читаючи заповіт Війона, він не може позбутися думки про бридкість belle heaumière[32], що тепер зморшкувата, немита і сморідна. Якщо чоловікові судилося стати митцем, чи повинен він кохати жінок, не гребуючи жодною? Чи справді життя митця зобов’язує спати з будь-якою і кожною жінкою в ім’я самого життя? А якщо він перебірливий у сексі, невже він відкидає життя?
Інше питання: що спонукало Мері, жінку з Нової Зеландії, вирішити, що він вартий, щоб піти до нього в ліжко? Може, лише те, що він був тут, а може, вона чула від Говарта, що він поет, майбутній поет? Жінки люблять митців, бо вони горять внутрішнім полум’ям, полум’ям, що пожирає, але, парадоксальна річ, — водночас і оновлює все, що його торкається. Мері, залізши до нього в ліжко, можливо, думала, що її лизатиме полум’я мистецтва, й відчувала несказанний екстаз. Натомість побачила, як її відтручує переляканий хлопчик. Безперечно, так або так вона помститься. Безперечно, в наступному листі її друзі Говарти почують від неї варіант подій, у якому він скидатиметься на вахлака.
Джон знає, що засуджувати жінку за її бридкість — морально негідний учинок. Але, на щастя, митці не повинні бути людьми, якими можна захоплюватися з позицій моралі. Важить тільки те, що вони творять видатне мистецтво. Якщо його власне мистецтво народиться з тієї його частини, яка гідна зневаги, — нехай. Як ніколи не втомлювався казати Шекспір, квіти ростуть найкраще на купах гною. Навіть Генрі Міллер, що подає себе як такого щиросердого хлопця, який готовий кохатися з будь-якою жінкою незалежно від її форми та розміру, можливо, має якусь темну сторону, але досить розважливий, щоб мовчати про неї.
Звичайні люди бачать, що поганим бути важко. Звичайні люди, відчуваючи, як у них загорається щось лихе, п’ють, лаються, коять насильство. Те лихе для них — мов гарячка: вони хочуть прогнати її зі свого організму, прагнуть знову стати звичайними. Але митці повинні жити зі своєю гарячкою, хоч яка її природа, — добра чи лиха. Саме гарячка перетворює їх на митців, і цю гарячку треба підживлювати. Ось чому митці ніколи не можуть постати перед світом, цілком розкрившись: одне око в них завжди має бути спрямоване всередину. А от жінкам, які бігають за митцями, не можна довіряти повного мірою. Адже якщо дух митця — полум’я і гарячка, жінка, яка прагне, щоб її лизали язики того полум’я, водночас докладе всіх зусиль, щоб стишити гарячку і опустити митця на пересічний рівень. Отже, жінкам треба чинити опір навіть тоді, коли вони кохані. Їм не можна дозволяти підступати надто близько до полум’я, щоб вони не загасили його.
У досконалому світі він спав би тільки з досконалими жінками, жінками з досконалою жіночністю, проте з певним присмерком у глибинах свого єства, який відповідав би його внутрішньому темному «я». Але Джон не знає таких жінок. Жаклін, у чиїй душі він не спромігся виявити ніякого присмерку, без попередження перестала ходити до нього, і він мав досить здорового глузду, щоб не спробувати з’ясувати чому. Тож йому доводиться тепер мати справу з іншими жінками, насправді дівчатами, які ще не стали жінками і можуть узагалі не мати справжнього єства, або єства, про яке було б варто говорити; дівчатами, які сплять із чоловіком тільки неохоче, бо їх підмовили до цього, або ж тому, що так чинять подруги, і вони не хочуть пасти задніх, або ж тому, що інколи це єдиний спосіб утримати приятеля.
Одна з них завагітніла. Коли вона зателефонувала і сповістила новину, Джон здивувався, збентежився. Як він міг зробити когось вагітним? У певному розумінні від достеменно знає, як. Це нещастя: метушня, збентеженість, плутанина, і то такі, що ніколи не знаходять собі шлях у романи, які він читає. І водночас він не йме віри. В душі він відчуває, що йому не більше, ніж вісім років, щонайбільше десять. Як дитина може бути батьком?
Можливо, це неправда, заспокоює він себе. Можливо, це наче один з тих іспитів, коли ти впевнений, що провалився, але, як з’являються результати, бачиш, що вони непогані.
Але цього разу таке не спрацювало. Ще один телефонний дзвінок. Дівчина сухо повідомила, що ходила до лікаря. Настала малесенька пауза, досить довга для нього, щоб збагнути, про що йдеться, й заговорити. «Я буду поряд із тобою», — міг би сказати він. «Лиши це все мені», — міг би сказати він. Але як можна казати, що він буде поряд, коли перспектива перебування з нею виповнює його лихими призвістками, коли всі його пориви — кинути трубку і втекти?
Пауза скінчилася. Вона знає прізвище, розповідає дівчина далі, людини, яка вирішить цю проблему. Отже, вона призначила зустріч на наступний день. Чи готовий він завезти її туди й забрати потім назад, бо її попередили, що після того втручання вона не зможе керувати автомобілем?
Дівчину звати Сара. Друзі називають її Саллі, і це ім’я не подобається йому. Воно нагадує йому рядок «Спустися в садки, де саллі росте». Що в біса означає тут «саллі»? Дівчина родом з Йоганнесбурга, з одного з тих передмість, де люди в неділю їздять верхи по своєму маєтку, вигукуючи одне одному «Чудово!», а тим часом чорні служники в білих рукавичках подають їм напої. Дитинство, коли Саллі їздила верхи, падала, забивалася, але не плакала, перетворило її на справжню молодчагу. «Саллі — справжня молодчага!» — чув Джон, як кажуть її йоганнесбурзькі приятелі. Вона негарна — надто ширококоста, надто рум’янощока, — але напрочуд здорова. І не прикидається. Тепер, коли вразило нещастя, вона не ховається у своїй кімнаті і не вдає, ніби все гаразд. Навпаки, знайшла те, що треба було знайти, — як зробити аборт у Кейптауні, — і зробила всі необхідні приготування. Фактично вона присоромила його.
У маленькому Сариному автомобілі вони їдуть до Вудстока й зупиняються перед низкою однакових невеликих двоквартирних будинків. Сара виходить і стукає в двері одного з них. Джон не бачить, хто відчиняє двері, але, звичайно, це та людина, що робить аборти. Таких фахівців він уявляє собі як неохайних жінок із фарбованими косами, засохлою косметикою на обличчі і не дуже чистими нігтями. Вони дають дівчині склянку нерозведеного джину, кладуть її горілиць, а потім здійснюють якісь таємничі маніпуляції в її тілі шматком дроту, щось чіпляють і тягнуть. Сидячи в машині, він здригається. Хто б здогадався, що в такому звичайнісінькому домі, як цей, де в садку ростуть гортензії і стоїть гіпсовий гном, кояться такі жахіття!
Минає півгодини. Джон хвилюється дедалі більше. Чи готовий він зробити те, чого вимагатимуть від нього?
Потім виходить Сара, двері позаду неї зачиняються. Повільно, зосереджено вона йде до машини. Коли дівчина підступила ближче, він бачить, що вона бліда й рясно пітніє. Вона нічого не каже.
Джон везе її до великого дому Говартів і вкладає в спальні, вікна якої виходять на затоку Тейбл-бей і гавань. Пропонує їй чай, потім суп, але вона нічого не хоче. Сара привезла валізу: свої рушники, свої простирадла. Вона подумала про все. Він просто має бути неподалік, бути напохваті, якщо трапиться щось негаразд. Але навряд чи можна сподіватися лиха.
Сара просить дати їй теплий рушник. Джон кладе рушник в електричну духовку. Смердить горілим. Та коли він приніс рушник нагору, він уже ледве теплий. Проте вона вмощує його собі на живіт, заплющує очі і, здається, заспокоєна ним.
Через кожні кілька годин Сара п’є одну з пігулок, які дала їй та жінка, запиває водою, склянку за склянкою. А загалом просто лежить із заплющеними очима, терпить біль. Відчуваючи властиву Джону гидливість, ховає від його очей свідчення того, що відбувається в її тілі: криваві тампони і все інше.
— Як ти? — запитує він.
— Добре, — бурмоче вона.
Що він робитиме, як їй перестане бути добре, він не знає. Аборт нелегальний, але якою мірою нелегальний? Якщо він викличе лікаря, чи повідомить лікар поліції?
Він спить на матраці біля ліжка. Як доглядальниця він непотрібний, навіть більше, ніж непотрібний. Те, що він робить, насправді годі й назвати доглядом хворої. Це просто покарання, дурне і марне покарання.
Уранці третього дня Сара з’являється у дверях кабінету на першому поверсі, бліда, вона заточується, але повністю вдягнена. Каже, що готова їхати додому.
Він відвозить Сару на її квартиру разом із валізою та сумкою з білизною, де, мабуть, лежать закривавлені рушники і простирадла.
— Може, хочеш, щоб я побув трохи з тобою? — запитує він.
Сара хитає головою:
— Зі мною буде все гаразд.
Він цілує її в щоку і йде додому.
Сара жодного разу не дорікнула йому, нічого не вимагала і навіть сама заплатила за аборт. Фактично дала йому науку, як треба поводитись. Ну, а він поводився ганебно, тут він не може заперечити. Допомога, яку він надавав дівчині, була малодушною, ба навіть гірше: некомпетентною. Він молиться, щоб Сара ніколи нікому не розповіла про цей випадок.
Джонові думки ненастанно крутяться навколо того, що знищене в ній: грудочки плоті, гумового чоловічка. Він бачить, як маленьке створіння змивають в унітаз у будинку у Вудстоку, як воно крутиться в лабіринті каналізаційних труб, а потім зрештою його викидає на мілини, воно блимає очима під сонцем, що раптом з’явилося, бореться проти хвиль, які женуть його в бухту. Джон не хотів, щоб воно жило, а тепер не хоче, щоб воно померло. Та навіть якби він побіг на узбережжя, знайшов його, врятував від моря, що він робив би з ним? Приніс додому, зігрівав би у ваті, намагався б, щоб воно виросло? Як може він, ще сам дитина, виростити дитину?
Він вийшов зі своїх глибин. Він сам насилу з’явився на світ, а вже має на своєму рахунку смерть. Як багато інших чоловіків, яких він бачить на вулицях, носять із собою мертвих дітей, що, наче дитячі черевички, висять у них на шиї?
Він волів би вже не бачити Сару. Якби він міг жити сам по собі, то зміг би одужати, повернутися до свого колишнього буття. Але покинути її тепер було б надто ганебно. Отже, Джон щодня заходить до її кімнати й сидить, тримаючи руку, якийсь пристойний період часу. Якщо він нічого не каже, то тільки тому, що не має духу запитати, що відбувається з нею, в ній. Це наче хвороба, запитує він сам себе, від якої вона тепер одужує, чи немов ампутація, від якої не одужують ніколи? Яка відмінність між абортом і викиднем, і що в книжках називають «утратою дитини»? В книжках жінка, яка втрачає дитину, закривається від світу й віддається скорботі. Чи в Сари ще попереду період скорботи? А як щодо нього? Невже й він відчуватиме скорботу? І як довго її відчувають, якщо відчувають? Чи справді скорбота добігає кінця, і людина після неї така сама, як і раніше, а чи навіки відчуватиме сум за маленьким створінням, що бовтається на хвилях неподалік від Вудстоку, мов невеличкий юнга, що впав за борт, і ніхто його не помітив? «Плачте! Плачте!» — кричить юнга, що не потоне і не замовкне.
Щоб заробляти більше грошей, Джон став ще один день на тиждень підучувати пополудні на математичному факультеті. Студенти-першокурсники, які ходять на його додаткові консультації, можуть ставити запитання і з чистої, і прикладної математики. Вивчавши прикладну математику лише рік, він навряд чи знає більше від студентів, яким начебто має допомагати, і тому щотижня витрачає години на підготовку.
Хоч який занурений у свій особистий клопіт, Джон не може не бачити, що країна навколо нього збурена. Закони про обов’язкову паспортизацію, дії яких підлягали африканці і тільки африканці, зробили ще суворішими, і протести виникають усюди. В Трансваалі поліція стріляла в юрбу, а потім із властивим їй безумством і далі стріляла в спини чоловіків, жінок і дітей, що тікали. Ці події від початку до кінця огидні йому: самі закони, розбишацька поліція, уряд, що несамовито захищає вбивць і звинувачує вбитих, преса, надто перелякана, щоб вийти і сказати те, що може бачити кожен, хто має очі.
Після бійні в Шарпевіллі ніщо вже не було таким, як давніше. Навіть у тихому Кейптауні проводили страйки і марші. Тільки-но десь починався марш, набігали озброєні полісмени і, йдучи обабіч колони, чекали приводу, щоб стріляти.
Усе досягло апогею пополудні, якраз тоді, коли він підучував студентів. В аудиторії тихо, він ходить від парти до парти, перевіряючи, як студенти впоралися із завданням, намагаючись допомогти тим, хто постав перед труднощами. Раптом розчахуються двері. Заходить один зі старших викладачів і ляскає рукою по столу.
— Дозвольте привернути вашу увагу! — кричить він. Голос у нього нервовий і мов надламаний, обличчя пломеніє. — Будь ласка, покладіть ручки і слухайте мене! Саме цієї миті вздовж Де-Вааль-драйв відбувається робітничий марш. Мене попросили оголосити, що з міркувань безпеки нікому не дозволено покидати університетське містечко аж до подальших розпоряджень. Повторюю: нікому не дозволено покидати. Це наказ поліції. Є запитання?
Є принаймні одне запитання, але зараз неслушний час ставити його: «До чого докотиться країна, коли навіть із математики не можна підготуватися спокійно?» Щодо наказу поліції, то Джон ані на мить не вірить, що поліція оточила університетське містечко задля безпеки студентів. Оточила, щоб студенти з цього відомого розсадника лівацтва не приєдналися до маршу, оце й усе.
Годі було сподіватися, що підготовка до математики триватиме далі, в аудиторії чувся гомін, студенти вже пакували речі і, збуджені, прагнули побачити, що діється.
Джон пішов за юрбою до валу над вулицею Де-Вааль-драйв. Увесь рух зупинили. Учасники маршу зміїлися по Вулсек-роуд лавами по десять, по двадцять чоловік, потім повернули на північ до шосе. Здебільшого то були чоловіки в сірому, невиразному вбранні: комбінезонах, армійських плащах, суконних капелюхах, дехто мав у руках палиці, всі йшли швидко і мовчки. Тій колоні не було кінця-краю. Якби він був поліцією, він би злякався.
— Це ПАК, — сказав один кольоровий студент поблизу. Його очі блищали, він пильно придивлявся. Чи правду він каже? Звідки він знає? Невже там є якісь знаки, які можна розпізнати? ПАК, Панафриканський Конгрес, не такий, як АНК, Африканський Національний Конгрес. Він грізніший. «Африка для африканців! — проголошує ПАК. — Скиньмо білих у море!»
Тисячі й тисячі людей, колона піднімалася на пагорб. Вона не скидалася на армію, але це таки була армія, що зненацька зібралася на пустищах району Кейп-Флетс. Що вони робитимуть, коли дійдуть до самого міста? Хай там як, у країні недосить полісменів, щоб зупинити їх, недосить куль, щоб убити їх.
Коли Джонові було дванадцять років, його загнали в автобус, повний школярів, і повезли на Еддерлі-стріт, де їм роздали паперові помаранчево-біло-сині прапорці і сказали махати ними, коли повз них проїздитиме на пересувних платформах парад (Ян ван Рібек із дружиною в суворому бюргерському вбранні, переселенці з мушкетами, огрядний Поль Крюґер[33]). Триста років історії, триста років християнської цивілізації на краєчку Африки, казали політики в своїх промовах, нехай Господь прийме наші подяки. А тепер, перед його очима, Господь забирає свою захисну руку. Стоячи в затінку гори, Джон спостерігає, як розвиток історії пішов у протилежний бік.
Серед гамору навколо нього, серед цих охайних і добре вдягнених продуктів Ронденбошської середньої школи для хлопчиків і Єпископального коледжу, серед молоді, яка ще півгодини тому вираховувала кут вектора і мріяла про кар’єру цивільного інженера, він відчуває раптовий переляк, що охопив усіх. Студенти сподівалися насолодитись видовищем, похихикати над процесією садівників, а не споглядати цю похмуру юрбу. Цей день зіпсований для них, вони хочуть тільки повернутися додому, випити кока-коли з сандвічами й забути те, що сталося.
А він? Він не інший. «Чи відпливатимуть ще завтра кораблі? — ось єдина його думка. — Я повинен вибратися звідси, поки не пізно!»
Наступного дня, коли все минулося, й учасники маршу порозходилися додому, газети вже знайшли спосіб, як обговорити подію. «Вихід нагромадженого гніву» — ось як вони назвали її. «Один з численних маршів протесту, які пройшли по всій країні після подій у Шарпевіллі». «Вибуху запобігли, — писали газети, — завдяки здоровому глузду (бодай цього разу) поліції і співпраці керівників маршу». «Урядові, — писали вони, — було б добре сісти й подумати». Отже, газети применшували значення події, недооцінювали її. Джона годі було ошукати. Досить тихенько свиснути — і з халуп та бараків Кейп-Флетс вирине та сама чоловіча армія, ще сильніша, ще численніша. І до того ж озброєна автоматами з Китаю. Як можна сподіватися вистояти проти них, коли немає віри в те, що обстоюєш?
Є ще й питання про Сили оборони. Коли Джон закінчував школу, на військову підготовку забирали тільки кожного третього білого хлопця. Йому добряче пощастило під час жеребкування. А тепер усе змінюється. Запровадили нові правила. Будь-якої години він може знайти в поштовій скриньці повістку: «Ви повинні з’явитися до Замку о дев’ятій годині ранку такого-то числа. Візьміть тільки туалетне причандалля». Фортреккерхогте десь у Трансваалі — навчальний табір, про який він багато чув. Саме туди посилають новобранців з Кейптауна, далеко від дому, щоб зламати їх. За тиждень він може опинитися за колючим дротом у Фортреккерхогте, жити в наметі з жорстокими африканерами, їсти з бляшанок м’ясні консерви і слухати по радіо «Springbok» Джонні Рея. Він не зможе витерпіти таке, він переріже собі вени. Відкритий лише один шлях — утеча. Але як можна втекти, не отримавши диплома? Це однаково, якби він вирушив у далеку подорож, подорож завдовжки в життя, без одягу, без грошей, без (це порівняння з’являється вкрай неохоче) зброї…
Уже пізно, минула північ. У вицвілому синьому спальному мішку, який Джон привіз із Південної Африки, він лежить на дивані в однокімнатній квартирі свого приятеля Поля в районі Бельсайз-парк. Під протилежною стіною вже на справжньому ліжку захрипів засинаючи Поль. Крізь шпарину між шторами видніє жовтогаряче, де-не-де фіалкове нічне небо. Ноги, дарма що вкриті подушкою, й далі крижані. Байдуже: він у Лондоні.
Є два, може, три місця у світі, де можна жити максимально інтенсивно: Лондон, Париж, можливо, Відень. Париж іде першим: місто мистецтва, місто кохання. Але для життя в Парижі треба було ходити до якоїсь аристократичної школи, де вивчають французьку мову. Ну, а Відень призначений для євреїв, які повертаються й вимагають свого права первородства; там логічний позитивізм, додекафонічна музика й психоаналіз. Отже, лишається Лондон, де південноафриканцям не треба носити з собою документів і де розмовляють англійською. Лондон може бути невблаганним, схожим на лабіринт і холодним, але за його непривітними стінами працюють люди: пишуть книжки, малюють картини, складають музику. Їх щодня проминають на вулиці, не здогадуючись про їхні таємниці, і все через відому й гідну захвату британську стриманість.
За половину однокімнатної квартири, що складається з єдиної кімнати і комірчини, де є газова плита і раковина з холодною водою (ванна і туалет містяться нагорі й призначені для всього будинку), він платить Полеві два фунти на тиждень. Усі його заощадження, які він привіз із Південної Африки, становлять вісімдесят чотири фунти. Треба негайно знайти роботу.
Джон відвідав кабінети Лондонської окружної ради і вніс своє ім’я до списку резервних учителів, готових заповнити вакансії одразу після повідомлення. Його послали для розмови до загальноосвітньої середньої школи в Барнеті на далекому краї Північної лінії метро. В нього диплом з англійської мови і математики. Директор хоче, щоб він викладав соціологію, крім того, двічі на тиждень пополудні наглядав за плаванням.
— Таж я не вмію плавати, — заперечує він.
— Тоді вам слід навчитися, еге ж? — каже директор.
Джон виходить зі школи з підручником соціології під пахвою. В нього є субота й неділя, щоб готуватися до першого уроку. Дійшовши до станції метро, Джон уже кляне себе, що погодився працювати. Але він завеликий боягуз, щоб піти назад і сказати, що передумав. Із пошти в Бельсайз-Парку він посилає книжку назад із запискою: «Непередбачені обставини не дають мені змоги виконувати мої обов’язки. Будь ласка, прийміть мої найщиріші вибачення».
Прочитавши оголошення в «Guardian», він іде до Ротемстеда, сільськогосподарської станції під Лондоном, де колись працювали Хелстед і Макінтайр, автори «Плану статистичних експериментів», одного з його університетських підручників. Розмова, а перед тим прогулянка по садках і оранжереях станції пройшли добре. Посада, на яку він претендує, — молодший науковий співробітник. Обов’язки цього співробітника, дізнається він, полягають у побудові координатних сіток для експериментальних висадок, у реєстрації врожаю, отриманого за різних режимів, в аналізі даних на станційному комп’ютері, і це все під керівництвом одного зі старших співробітників. Власне сільськогосподарську роботу виконують садівники під наглядом науковців — фахівців із сільського господарства, тож йому не доведеться бруднити рук.
Через кілька днів приходить лист, що йому запропоновано посаду, платня становить 600 фунтів на рік. Він не може стримати своєї радості. Як йому пощастило! Праця на станції Ротемстед! Та в Південній Африці ніхто й не повірить!
Але є один прикрий аспект. Лист закінчується словами: «Житло можна знайти в селі або в муніципальному житловому будинку». Джон відписує: пропозицію він приймає, але каже, що волів би жити в Лондоні. Він їздитиме до Ротемстеда.
У відповідь йому дзвонять із відділу кадрів. Пояснюють, що їздити буде неможливо. Йому пропонують не конторську посаду з регулярними годинами праці. Інколи йому доведеться починати роботу рано-вранці, інколи буде потреба працювати до пізньої ночі, а то й у суботу та неділю. Отже, він, як і решта співробітників, повинен жити неподалік від станції. Може, він перегляне свою позицію й повідомить остаточний рішенець?
Джонів тріумф наче змило водою. Який сенс їхати з Кейптауна до Лондона, якщо доведеться жити в муніципальному будинку за цілі милі від міста, прокидатись удосвіта й вимірювати висоту бобів? Він хоче працювати в Ротемстеді, хоче знайти застосування для математики, над якою гарував стільки років, але хоче ходити й на поетичні читання, бачити письменників і художників, мати амурні зв’язки. Як він зможе пояснити це коли-небудь людям у Ротемстеді: чоловікам у твідових піджаках і з люльками, жінкам, що підв’язують коси мотузочком і ходять у совиних окулярах? Хіба він зможе вимовити перед ними такі слова, як «кохання» і «поезія»?
І все-таки, як можна відмовитись від пропозиції? Він за п’ядь від того, щоб мати справжню роботу, і то в Англії. Йому досить сказати лише однісіньке слово — «так», і він зможе написати матері, розповісти їй новини, які вона прагне почути, а саме: її син має добре платню, працює на поважній посаді. Потім вона матиме змогу зателефонувати батьковим сестрам і сказати: «Джон працює вченим в Англії». Ці слова нарешті покладуть край їхнім наріканням і глузам. Учений — хіба може бути щось солідніше?
Йому завжди бракувало солідності. Солідність — його ахіллесова п’ята. Розуму він має досить (хоча не так багато, як думає мати, і як він і сам колись думав), а от солідним не був ніколи. Ротемстед дасть йому якщо не солідність, і то не зразу, то принаймні титул, посаду, шкаралущу. Молодший науковий співробітник, потім коли-небудь просто науковий співробітник, а далі й старший: безперечно, прикрившись таким щитом респектабельності, він приватно, потай матиме змогу й далі перетворювати досвід у мистецтво, здійснювати працю, задля якої прийшов у світ.
Це аргумент на користь сільськогосподарської станції. Аргумент проти сільськогосподарської станції полягає в тому, що це не Лондон, місто романтики.
Джон пише в Ротемстед. Після зрілих роздумів, пояснює він, узявши до уваги всі обставини, він вважає за краще відхилити пропозицію.
У газетах повно оголошень для комп’ютерних програмістів. Науковий ступінь бажаний, але не конче потрібний. Джон чув про комп’ютерне програмування, але не має виразного уявлення, що це. Він ніколи не бачив комп’ютера, хіба на карикатурах, де комп’ютери зображують, як схожі на ящики пристрої, що випльовують сувої паперу. В Південній Африці немає комп’ютерів, про які йому було б відомо.
Джон відповів на оголошення «ІВМ», це найбільша і найкраща компанія, й пішов на співбесіду в чорному костюмі, купленому перед виїздом із Кейптауна. Представник компанії, що розмовляє з ним, — чоловік на четвертому десятку, теж у чорному костюмі, але елегантнішому, краще скроєному.
Передусім представник хоче знати, чи покинув він Південну Африку назавжди.
— Так, — відповідає Джон.
— Чому? — запитує представник.
— Бо та країна йде до революції, — пояснює він.
Настає тиша. «Революція» — мабуть, не зовсім точне слово для залів «ІВМ».
— А коли, по-вашому, — запитує представник, — станеться ця революція?
Відповідь у Джона вже готова: «За п’ять років». Про це кожен говорив після подій у Шарпевіллі. Ті події провістили початок кінця білого режиму, дедалі відчайдушнішого білого режиму.
Після розмови Джонові пропонують тест на визначення коефіцієнта інтелектуальних здібностей. Він завжди любив ці тести, завжди мав у них добрі результати. Загалом він кращий під час тестів, перевірок, іспитів, ніж у реальному житті.
За кілька днів компанія «ІВМ» запропонувала йому посаду програміста-стажера. Якщо він добре пройде стажування, а потім випробувальний термін, він стане спершу програмістом, а згодом коли-небудь і старшим програмістом. Він почне працювати в належному компанії бюро обробки даних на Ньюмен-стріт, неподалік від Оксфорд-стріт, в серці Вест-Енду. Працюватиме від дев’ятої години до п’ятої. Початкова зарплата становитиме сімсот фунтів за рік.
Джон пристав на ті умови без вагань.
Того самого дня він натрапив на афішу в лондонському метро — оголошення про наймання на роботу. Людей брали на посаду учня станційного робітника, зарплатня становила сімсот фунтів за рік. Мінімальні освітні вимоги: атестат зрілості. Мінімальний вік: двадцять один рік.
Невже в Англії всі роботи оплачують однаково, дивувався Джон. Якщо так, який тоді сенс отримувати диплом?
На курсах програмування він опинився в товаристві ще двох стажерів: більш-менш привабливої дівчини з Нової Зеландії і молодого лондонця з прищуватим обличчям, а також десятка клієнтів компанії — бізнесменів. Формально він мав би бути найкращим з усіх, він і, можливо, ще дівчина з Нової Зеландії, що теж мала математичну освіту, а насправді він силкувався зрозуміти, що діється, й погано виконував письмові вправи. Наприкінці першого тижня стажери писали контрольну роботу, і він насилу впорався з завданням. Інструктор незадоволений ним і не вагається висловити своє невдоволення. Джон опинився у світі бізнесу, а в світі бізнесу, як з’ясовує він, немає потреби бути чемним.
Щось у програмуванні збиває його з пантелику, проте навіть бізнесмени в групі не мають із ним ніякого клопоту. В своїй naïveté, наївності, Джон гадав, ніби комп’ютерне програмування пов’язане зі способами перетворення символічної логіки і теорії множин у цифрові коди. Натомість ідеться лише про товарні запаси та їхнє зменшення, про клієнта А і клієнта Б. Із не меншим успіхом він міг би бути й клерком, що сортує карти в колоди, і учнем станційного робітника.
Наприкінці третього тижня Джон пише свою останню контрольну, без відзнак виконує завдання, і його переводять на Ньюмен-стріт, де він сидить за столом у кімнаті з дев’ятьма іншими молодими програмістами. Всі меблі в кімнаті сірі. В шухляді столу він бачить папір, лінійку, олівці, точило для олівців і маленького щоденника ділових зустрічей у чорній пластиковій палітурці. На палітурці статечними літерами написано слово «ДУМАЙ». На столі в начальника в його комірчині поряд із головною кімнатою стоїть табличка з написом «ДУМАЙ». Слово «ДУМАЙ» — девіз компанії «ІВМ». Характерною рисою компанії, як йому дають зрозуміти, є те, що вона нещадно зосереджується на потребі думати. Її працівники повинні думати всякчас, а отже, дорівнятися до ідеалу засновника компанії Томаса Джона Вотсона. Працівники, які не думають, не належать до компанії, що є аристократом у світі бізнес-машин. У своїй штаб-квартирі у Вайт-Плейнсі, штат Нью-Йорк, компанія «ІВМ» має лабораторії, де здійснюють більше найсучасніших досліджень у сфері комп’ютерної науки, ніж в усіх університетах світу разом. Ученим у Вайт-Плейнсі платять щедріше, ніж університетським професорам, їх забезпечують усім, що може їм знадобитися. А за це вимагають від них тільки думати.
Хоча контора на Ньюмен-стріт має працювати від дев’ятої до п’ятої, Джон невдовзі з’ясовує, що там невдоволено суплять брови, коли чоловіки-службовці виходять рівно о п’ятій. Жінки, яким ще треба дбати про родину, можуть іти рівно о п’ятій без докорів, а від чоловіків сподіваються, що вони працюватимуть принаймні до шостої. Коли трапляється якась нагальна робота, вони можуть працювати цілу ніч, зробивши лише перерву, щоб зайти до якоїсь пивниці. Джон не любить пивниць і тому просто працює далі. Він рідко повертається додому раніше десятої години.
Він в Англії, в Лондоні, має належну роботу, кращу за просте вчителювання, отримує добру платню. Він утік із Південної Африки. Все складається добре, він досяг своєї першої мети, він повинен бути щасливим. Насправді минають тижні, а він почувається дедалі нещаснішим. У нього трапляються напади паніки, які він долає на превелику силу. На роботі оку ніде відпочити, бо всюди пласкі металеві поверхні. Під світом неонових ламп, які не дають тіні, він відчуває, що нападають на саму його душу. Офісна споруда, невиразний блок із бетону і скла, здається, пускає якийсь газ без запаху і кольору, і той газ проникає йому в кров і змушує його ціпеніти. «ІВМ», може присягтися Джон, убиває його, перетворює на зомбі.
Проте піддаватися не можна. Барнетгіллська середня загальноосвітня школа, Ротемстед, «ІВМ»: він не наважується зазнати краху втретє. Зазнавши, він би дуже скидався на свого батька. Через сіре й бездушне посередництво «ІВМ» реальний світ випробовує його. Він мусить загартувати себе, щоб витримати.
За порятунок від «ІВМ» Джонові править кіно. В кінотеатрі «Everyman» у Хемпстеді його очі розкрилися на фільми з усього світу, імена режисерів зовсім нові для нього. Він переглянув усі фільми під час сезону Антоніоні. У фільмі під назвою «Затемнення» жінка блукає вулицями випаленого сонцем, безлюдного міста. Вона стривожена, перелякана. Чим вона перелякана, Джон не годен визначити, її обличчя не розкриває нічого.
Та жінка — Моніка Вітті. Досконалі ноги, чуттєві вуста і розсіяний погляд Моніки Вітті не дають йому спокою, він закохується в неї. У своїх снах він бачить, як саме його, обравши з-поміж усіх чоловіків світу, вирізнили, щоб він був для неї втіхою та підтримкою. Стукіт у двері. Перед ним стоїть Моніка Вітті, піднісши пальця до вуст, щоб він мовчав. Він ступає вперед, пригортає її. Час зникає, він і Моніка Вітті єдині.
Але чи справді він той коханець, якого шукає Моніка Вітті? Чи буде він бодай трохи кращим за чоловіків у її фільмах і нарешті вгамує її тривогу? Він не певен. Навіть якби він знайшов кімнату для них двох, таємний притулок у якомусь спокійному, повитому туманом кварталі Лондона, він підозрює, що вона однаково підведеться о третій годині ранку, сяде під світлом єдиної лампи й віддасться роздумам, стане здобиччю страху.
Страх, яким обтяжені Моніка Вітті та інші герої Антоніоні, належить до типу, з яким Джон анітрохи не знайомий. Насправді це взагалі не страх, а щось набагато глибше: моторошний жах. Йому б хотілося відчути смак цього жаху, щоб знати, який він. Але, хоч як намагається, він не може знайти у своєму серці нічого, що можна було б назвати моторошним жахом. Цей жах, здається — європейська, суто європейська риса, він ще має знайти собі шлях до Англії, вже не кажучи про англійські колонії.
В одній статті в газеті «Observer» жах, зображений у європейському кіно, пояснили страхом перед ядерним знищенням, а також непевністю, яка стала наслідком смерті Бога. Джон не переконаний. Він не може повірити, що саме воднева бомба або нездатність Господа озватися до Моніки Вітті посилає її на вулиці Палермо під гнівну червону кулю сонця, тоді як вона з не меншим успіхом могла б лишитися в прохолодному готельному номері й кохатися з якимсь чоловіком. Хоч яке тут справжнє пояснення, воно має бути набагато складнішим.
Жах дошкуляє і персонажам Інґмара Берґмана. Саме він становить причину їхньої непоправної самотності. Проте, говорячи про жах в Інгмара Бергмана, «Observer» рекомендує, що до нього не слід ставитися надто серйозно. Він відгонить претензійністю, пише газета, це афектація, не позбавлена зв’язку з довгими північними зимами, з ночами тяжкої пиятики і похмілля.
Джон починає розуміти, що навіть начебто ліберальні газети — «Guardian», «Observer» — ворожі життю духу. Поставши перед чимось глибоким і серйозним, вони квапляться насміхатись, затирати все якимсь дотепом. Тільки в невеличких анклавах, як-от на третій програмі радіо, до нового мистецтва — американської поезії, електронної музики, абстрактного експресіонізму — ставляться поважно. Сучасна Англія перетворюється в гнітючу філістерську країну, що дуже мало відрізняється від Англії Вільяма Ернеста Хенлі[34] і маршів «Пишноти й церемонності», проти яких так палко виступав Езра Паунд 1912 року.
То що ж тоді він робить в Англії? Що як приїзд сюди — величезна помилка? Невже вже пізно, щоб поїхати далі? Невже Париж, місто митців, не відповідав би краще його вдачі, якби він якимсь дивом опанував французьку мову? А як щодо Стокгольма? Джон підозрює, що духовно він почувався би в Стокгольмі, як удома. Але ж як бути зі шведською мовою? І чим він зароблятиме на прожиття?
У компанії «ІВМ» Джон змушений тримати всі свої фантазії про Моніку Вітті, та й решту своїх художніх амбіцій при собі. Із невідомих йому причин колега-програміст на ймення Білл Бріґґс почав вважати його за свого найкращого приятеля. Білл Бріґґс — коротенький і опасистий, має дівчину Сінтію, з якою планує одружитися, й чекає миті, щоб заплатити перший внесок за стандартний будиночок у Вімблдоні. Якщо інші програмісти розмовляють із недоречним акцентом, характерним для англійських середніх класичних шкіл, і починають свій день із гортання фінансових сторінок газети «Daily Telegraph», щоб побачити ціни на акції, Білл Бріґґс має характерний лондонський акцент і зберігає свої гроші на рахунку однієї будівельної компанії.
Попри соціальне походження Білла Бріґґса, немає ніякої причини, чому він не повинен досягти успіху в «ІВМ». Адже це американська компанія, нетерпима до британської класової ієрархії. В цьому й полягає сила «ІВМ»: найрізноманітніші люди можуть дійти до вершини, бо мають значення тільки відданість компанії і важка, зосереджена праця. Білл Бріґґс роботящий і, безперечно, відданий компанії. Крім того, він, здається, розуміє ширші цілі «ІВМ» та її центру обробки даних на Ньюмен-стріт, і це набагато більше, ніж можна було б сказати про самого Джона.
Службовцям компанії «ІВМ» дають книжечки харчових талонів. За талон вартістю три шилінги і шість пенсів можна цілком пристойно поїсти. Сам Джон схильний ходити до ресторанчика «Lyons» на Тоттнем-Корт-роуд, де можна скільки завгодно разів ходити до прилавка з салатами. Але програмісти «ІВМ» полюбляють ресторан «Schmidt’s» на Шарлотт-стріт. Отож із Біллом Бріґґсом він ходить у той ресторан і їсть віденський шніцель або заяче рагу. Задля розмаїття вони ходять інколи до ресторану «Athena» на Ґудж-стріт, де їдять мусаку — шатковану баранину по-грецькому. Після обіду, якщо немає дощу, вони трохи гуляють по вулицях, а потім повертаються до своїх столів.
Діапазон тем, що їх Джон і Білл Бріґґс мовчки погодилися не обговорювати під час своїх розмов, такий широкий, що Джон дивується, що таки щось лишилося. Вони не розмовляють про свої бажання і широкі прагнення. Мовчать про своє особисте життя, свої родини та виховання, про політику, релігію і мистецтво. Футбол був би прийнятною темою, якби не обставина, що Джон нічогісінько не знав про англійські клуби. Тож їм лишається погода, страйки залізничників, ціни на житло та «ІВМ»: плани компанії на майбутнє, клієнти компанії і плани тих клієнтів, хто що сказав про компанію.
Такі розмови наганяють нудьгу, але мають і свій позитивний бік. Ще два місяці тому Джон був невідомим провінціалом, що ступив на берег під мжичку саутгемптонських доків. А тепер він у центрі Лондона, і в чорному костюмі його годі відрізнити від будь-якого іншого лондонського конторського службовця, він щодня обмінюється думками на повсякденні теми з чистокровним лондонцем, успішно знайомлячись з усіма тонкощами розмовної мови. Невдовзі, якщо прогрес триватиме й далі, а він буде обережний зі своїми голосними, ніхто вже не озиратиметься на нього. В юрбі він видаватиметься лондонцем, а згодом, можливо, навіть англійцем.
Тепер, коли Джон має прибуток, він уже може сам найняти собі кімнату в будинку неподалік від Арчвей-роуд на півночі Лондона. Кімната на третьому поверсі, з вікон видно озерце. В кімнаті є газовий опалювач і маленький альков із газовою плитою і полицями для харчів і посуду. В кутку лічильник: кидаєте шилінг і на шилінг отримуєте газу.
Його дієта незмінна: яблука, вівсянка, хліб і сир, гострі свинячі сардельки, які підсмажує на плиті. Він віддає перевагу саме їм, а не справжній ковбасі, бо вони не потребують холодильника. І не пускають жиру під час смаження. Він підозрює, що в них до м’ясного фаршу домішано багато картопляного борошна, але це борошно нікому не вадить.
Джон іде з дому вранці, а повертається пізно, і тому рідко бачить інших пожильців. Невдовзі він уже живе за усталеним розпорядком. Суботи він проводив у книгарнях, галереях, музеях, кінотеатрах. У неділю читав «Observer» у своїй кімнаті, потім ішов на фільм або на прогулянку по Гемстедському парку.
Вечори в суботу та неділю найтяжчі. Тоді самотність, яку він звичайно тримає на відстані, накидається на нього, самотність, яку важко відрізнити від гнітючої, сірої, мокрої лондонської погоди і від незмінного холоду бруківок. Він відчуває, як від німоти застигає і стає безглуздим його обличчя; навіть «ІВМ» та її шаблонні розмови вже кращі за цю тишу.
Джон сподівається, що в безликій юрбі, серед якої він рухається, з’явиться жінка, яка відповість на його погляд, без слів підійде до нього, прийде з ним (і далі без слів, бо яким могло б бути їхнє перше слово?) у його квартирку, кохатиметься з ним, зникне в пітьмі, знову з’явиться наступного вечора (він сидітиме над книжками) і постукає у двері, знову пригорнеться до нього, знову опівночі зникне, і так далі, завдяки цьому вона змінить його життя і вивільнить потік нагромадженої поезії на кшталт «Сонетів до Орфея» Рільке.
Прийшов лист із Кейптаунського університету. Взявши до уваги його диплом із відзнакою, сказано в ньому, йому присудили стипендію в двісті фунтів для післядипломного навчання.
Ця сума надто мала, дуже мала, щоб мати змогу записатися до якогось британського університету. Хай там як, тепер, знайшовши роботу, він аж ніяк не збирається покидати її. Щоб не відмовитись від стипендії, є тільки один доступний варіант: зареєструватися в Кейптаунському університеті як студент магістратури in absentia, тобто заочно. Він заповнює реєстраційний бланк. У графі «Сфера досліджень» пише після тривалих роздумів: «Література». Було б добре написати «Математика», але річ у тому, що він не досить розумний, щоб і далі вивчати математику. Література, може, не така шляхетна, як математика, але принаймні в літературі його ніщо не відлякує. Він бавиться ідеєю запропонувати як тему досліджень «Канти» Езри Паунда, але зрештою зупиняється на романах Форда Медокса Форда. Принаймні, щоб читати Форда, не треба знати китайської мови.
Форд (справжнє прізвище Гуффер), онук художника Форда Медокса Брауна, опублікував свою першу книжку 1891 року у вісімнадцятирічному віці. Відтоді аж до своєї смерті 1939-го він заробляв на хліб лише літературною працею. Паунд назвав Форда найвидатнішим стилістом-прозаїком свого часу й ганив англійську публіку, яка нехтувала його. Сам Джон поки що прочитав лише п’ять романів Форда: «Доброго солдата» і чотири частини тетралогії «Кінець параду» — і переконаний, що Паунд має слушність. Його приголомшує складна, зигзагоподібна хронологія Фордових сюжетів, вправність, із якою якась нота, випадково вдарена і простодушно повторена, виявляється через кілька розділів головним мотивом. Крім того, його зворушує кохання Кристофера Тітьєнса і набагато молодшої від нього Валентини Вонноп, кохання, яке Тітьєнс, стримуючись, не доводить попри готовність Валентини до завершення, бо (каже Тітьєнс) учений не береться позбавляти дівчат цноти. Тітьєнсів дух дотримання лаконічних правил доброго тону видається Джонові гідним захвату, квінтесенцією англійськості.
Якщо Форд зміг написати п’ять таких шедеврів, казав він собі, то безперечно мають бути інші шедеври, але ще не визнані, серед розгалуженого і тільки нещодавно каталогізованого корпусу його творів, шедеври, які він допоможе виявити. Джон одразу взявся читати доробок Форда, проводячи всі суботи в читальні Британського музею, а також два вечори на тиждень, коли читальня працює до пізньої години. Хоча ранні твори розчарували його, він читав далі, виправдовуючи Форда, бо ж той, напевне, ще тільки вчився свого ремесла.
Однієї суботи Джон розговорився з читачкою за сусіднім столом, і вони пішли разом пити чай до музейної кав’ярні. Її звали Анна, вона полячка за походженням і ще зберігала слабенький польський акцент. Вона працює як науковець, сповістила Анна, тож відвідини читальні — частина її роботи. Зараз вона досліджує матеріали про життя Джона Спека, що відкрив джерела Нілу. Ну а він розповів їй про Форда і про співпрацю Форда з Джозефом Конрадом. Вони розмовляли про роки Конрада в Африці, про його раннє життя в Польщі та пізніші сподівання стати англійським сквайром.
Поки вони розмовляли, Джон запитував себе, чи це не якась призвістка, що в читальні Британського музею він, дослідник Ф. М. Форда, натрапляє на землячку Конрада? Може, Анна судилася йому долею? Вона, звісно, не красуня, старша за нього, її обличчя кістляве, навіть худе; взута в туфлі на невисоких підборах і вдягнена в безформну сіру спідницю. Але хто йому скаже, що він заслуговує кращого?
Джонові вже кортить запросити її, можливо, в кіно, але потім сміливість покидає його. А що, навіть коли він проголосив себе митцем, не виникне іскри? Як потім виплутатися без ганьби?
Є й інші завсідники читальні, що, здогадується Джон, не менш самотні, ніж він. Наприклад, індієць із дзюбатим обличчям, від якого відгонить чиряками і старими пов’язками. Щоразу, коли Джон прямує в туалет, індієць, здається, йде за ним слідом і ніби от-от має заговорити, а потім виявляється нездатним.
Нарешті одного дня, коли вони стояли поряд умивальників, той чоловік заговорив. «Ви часом не з Кінґз-коледжу?» — збентежено запитав індієць. Ні, відповів Джон, із Кейптаунського університету. «Може, вип’ємо чаю?» — запропонував індієць.
Вони сидять разом у кав’ярні, й індієць почав довго розводитися про свої дослідження, він вивчає соціальну структуру глядачів театру «Globe» за доби Шекспіра. Хоч індієць не дуже цікавий, Джон докладає всіх зусиль, щоб уважно слухати його.
«Життя духу, — думає він про себе, — невже саме йому ми присвятили себе, я і ці самотні мандрівники в нутрощах Британського музею? Чи буде нам винагорода коли-небудь? Чи зникне наша самотність, а чи життя духу саме становить свою винагороду?»
Субота, третя година пополудні. Джон сидить у читальні від миті відкриття й читає Фордів роман «Містер Круть-Верть» — такий нудний, що він змушений боротися, щоб не заснути.
Невдовзі читальню вже закриють, бо закриють і весь Британський музей. У неділю читальня не працює, тож відтепер аж до наступної суботи він зможе почитати лише якусь годину, заощаджену коли-небудь увечері. Невже він повинен висиджувати тут аж до закриття, дарма що раз по раз позіхає? І який сенс у цьому всьому? Навіщо комп’ютерному програмістові, якщо саме комп’ютерне програмування має бути його життям, мати магістерський ступінь з англійської літератури? А де ті невизнані шедеври, які він збирався відкрити? «Містер Круть-Верть» аж ніяк не належить до них. Джон згорнув книжку, склав речі.
Надворі вже згасав день. По Ґрейт-Рассел-стріт він поплентався до Тоттнем-Корт-роуд, потім повернув на південь у бік Чарінґ-Кросс. У юрбі на тротуарах переважно молодь. Власне, Джон її сучасник, проте не почувається таким. Він почувається людиною середніх літ, яка досягла тих літ передчасно; почувається одним з тих знекровлених, високочолих, виснажених учених, чия шкіра лущиться від найменшого дотику. І це відчуття ще глибше, ніж відчуття, що він ще дитина, яка не знає свого місця у світі, перелякана й нерішуча. Що він робить у цьому величезному холодному місті, де, щоб просто вижити, треба всякчас цупко триматися, намагатися не впасти?
Книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд відкриті до шостої години. До шостої він ще має куди піти. Потім тинятиметься серед тих, хто шукає розваг суботнього вечора. Якийсь час він зможе йти за людським потоком, удаючи, ніби теж шукає розваг, удаючи, ніби він має кудись іти, когось зустріти, але зрештою йому доведеться відмовитись від прикидання й сісти на потяг до станції Арчвей і до самотності своєї кімнати.
«Foyles», книгарня, назва якої відома аж у Кейптауні, розчарувала Джона. Вихваляння, мовляв, у цій книгарні є кожна опублікована книжка, вочевидь виявилося брехнею, та й продавці, більшість яких молодші за нього, не знають, де що лежить. Він віддає перевагу книгарні «Dillons», хоч як хаотично там можуть бути розкладені книжки. Він намагається заходити туди раз на тиждень і знайомитися з новими виданнями.
Серед журналів він натрапив у «Dillons» на «The African Communist». Він чув про цей журнал, але досі ще ніколи не бачив, у Південній Африці його заборонили. Серед авторів, на його подив, дехто виявився його сучасником із Кейптауна — студенти, які належали до тих, хто цілий день спить, увечері ходить на вечірки, напивається, паразитує коштом батька-матері, не складає іспитів, долає три курси за п’ять років. А тепер вони пишуть нібито авторитетні статті про економіку міграційної робочої сили і повстання в сільському Транскеї. Коли серед усіх своїх танців, пияцтва та гульні знайшли вони час дізнатися про такі речі?
А втім, насправді Джон ходить до цієї книгарні задля поетичних журналів. На підлозі за вхідними дверима там недбало стоїть цілий стос тих журналів: «Ambit», «Agenda» і «Pawn», а також фотокопії видань із таких далеких закутків, як Кільський університет у центрі Англії, й різні, давно застарілі номери американських журналів. Він купив по одному примірнику кожного журналу й поніс цю паку до своєї кімнати, де пильно вдивлявся в них, намагаючись розібратися, хто що пише, чи пасуватиме до загального тла його поезія, якщо й він спробує опублікувати що-небудь.
У британських журналах переважали страхітливо скромні віршики про повсякденні думки і враження, віршики, на які ніхто б не звернув уваги півстоліття тому. Що сталося з амбіціями поетів тут, у Британії? Хіба вони ще не засвоїли новину, що Едвард Томас і його світ щезли назавжди? Хіба вони не засвоїли науку Паунда і Еліота, вже не кажучи нічого про Бодлера й Рембо, грецьких епіграматистів, китайців?
А можливо, він судить британців надто поквапно. Можливо, він читає не ті журнали, можливо, є інші, сміливіші публікації, які не знаходять собі шляху до книгарні «Dillons». А може, існує коло творчих натур із таким песимістичним ставленням до панівної атмосфери, що вони не завдають собі клопоту посилати до таких книгарень, як «Dillons», журнали, в яких публікують свої вірші? Скажімо, «Botthege Oscure» — де можна купити такий журнал? Якщо такі освічені кола існують, як він коли-небудь дізнається про них, як увійде до них?
Щодо власних віршів, Джон сподівається, що по ньому лишиться, якби раптом завтра він помер, жменька віршів, що, видані завдяки зусиллям якогось ученого альтруїста у вигляді охайної книжечки форматом в одну дванадцяту аркуша, змусять людей хитати головами й бурмотіти ледь чутно: «Які обіцянки! Яка втрата!» Такі його сподівання. А насправді вірші, які він пише, стають не тільки дедалі коротші, а й — він не може не відчувати цього — дедалі пустіші. Здається, він уже нездатний писати таку поезію, яку писав у сімнадцять чи вісімнадцять років, вірші завдовжки іноді кілька сторінок, почасти незграбні, але все-таки сміливі, сповнені новацій. Ці вірші, або більшість їх, були породжені станом несміливої закоханості, а водночас потоками прочитаного на той час. Тепер, коли збігло чотири роки, він і далі несміливий, але його страх став узвичаєним, ба навіть хронічним, наче головний біль, що не зникає. Вірші, які він пише тепер, — іронічні невеличкі твори, minor, незначні в будь-якому розумінні. Хоч яка їхня номінальна тема, в центрі завжди стоїть він сам — пійманий у пастку, самотній, жалюгідний, проте — він не може не бачити — цим новим віршам бракує енергії, а то й бажання серйозно досліджувати безвихідь, у яку зайшов його дух.
Фактично Джон усякчас виснажений. За сірим столом у просторому кабінеті компанії «ІВМ» його долають напади позіхань, які він намагається приховати, в Британському музеї слова пливуть йому перед очима. Він хоче тільки опустити голову на руки і заснути.
Проте Джон не може погодитись, що життя, яке він веде тут, у Лондоні, позбавлене плану або сенсу. Сто років тому поети доводили себе до безумства опіумом або алкоголем, щоб, перебуваючи на грані божевілля, мати змогу повідомити про свої видющі сприйняття. Завдяки цьому вони перетворювали себе в ясновидців, пророків майбутнього. Опіум і алкоголь — це не його шлях, він надто боїться шкоди, яку вони можуть заподіяти його здоров’ю. Але хіба виснаження та злиденність не здатні виконати ту саму функцію? Хіба життя на грані фізичного краху бодай трохи гірше від життя на грані божевілля? Чому, коли ти ховаєшся в Парижі в мансардній кімнаті на лівому березі, за яку не платиш комірного, або, неголений, немитий, сморідний, тиняєшся від кав’ярні до кав’ярні й жебраєш у друзів випивку, це становить більшу самопожертву, більше придушення особистості, ніж коли ти одягаєш чорний костюм і виконуєш канцелярську роботу, яка руйнує душу, терпиш або самотність аж до смерті, або секс без жадання? А втім, абсент і подерте вбрання нині, звичайно, вже старомодні. І що, зрештою, героїчного в тому, щоб ошукати власника квартири й не заплатити комірного?
Т. С. Еліот працював у банку. Воллес Стівенс і Франц Кафка — в страхових компаніях. Своїм унікальним способом Еліот, Стівенс і Кафка страждали не менше, ніж По і Рембо. Немає ніякої ганьби, якщо ти обрав піти шляхом Еліота, Стівенса і Кафки. Його вибір — ходити в чорному костюмі, як ходили вони, ходити в ньому, мов у розпеченій сорочці, нікого не експлуатувати, нікого не ошукувати, оплачувати свій шлях. За романтичної доби митці божеволіли в екстравагантному масштабі. Безумство виливалося з них масою несамовитих віршів або жирними мазками фарби. Та доба вже минула; його власне божевілля, якщо долею йому судилося страждати від божевілля, буде іншим: тихим і скромним. Він сидітиме в кутку, напружений і згорблений, як одягнений чоловік на гравюрі Дюрера, що терпляче чекає, поки мине його пора бути в пеклі. А коли мине, він стане ще сильніший через те, що витримав її.
Таким поглядом на ситуацію Джон тішить себе у свої найкращі дні. В інші, погані дні, запитує себе, чи емоції, такі монотонні, як його, породять коли-небудь видатну поезію? Музичний імпульс, колись такий сильний у ньому, вже зів’яв. Невже він тепер у процесі втрати поетичного імпульсу? Невже буде змушений перейти від поезії до прози? Невже проза насправді — лише вибір, до якого схиляються, коли немає чогось кращого, притулок для творчого духу, який зазнав невдачі?
Єдиний вірш, який він написав за останній рік і який справді подобається йому, складається лише з п’яти рядків:
Дружини рибалок, що ловлять лангуст,
Звикли здавна прокидатись в самотині,
Бо рибалки завжди у морі, як світанки сині,
Та жінки спокійно сплять, не так, як я нині.
Якщо йдеш, іди до португальських ловців лангуст.
«Португальські ловці лангуст» — Джон тихо тішиться, що протягнув у вірш таку буденну фразу, дарма що сам вірш, коли пильно придивитися, має дедалі менше сенсу. Джон наготував списки слів і фраз, буденних і незбагненних, які чекають належного їм місця. Ось, наприклад, слово «пломінь»: коли-небудь він вставить його в епіграму, прихована історія якої полягатиме в тому, що її створять як оправу для єдиного слова, так само як брошка може бути оправою для єдиного самоцвіту. Цей вірш буде начебто про кохання та відчай, проте увесь розквітне, мов із бруньки, з одного милозвучного слова, в значенні якого Джон тим часом не дуже впевнений.
Чи справді буде досить епіграм, щоб збудувати кар’єру в поезії? Якщо йдеться про форму, в епіграмі немає нічого хибного. Світ почуттів можна стиснути до єдиного рядка, як не раз доводили греки. Але його епіграми не завжди досягають грецької лаконічності. Надто часто їм бракує почуття, надто часто вони просто книжні.
«Поезія — не вилив почуттів, а втеча від них, — казав Еліот, і ці слова Джон переписав до свого щоденника. — Поезія — не вияв особистості, а втеча від особистості. — А потім, немов знову повернувшись подумки до сказаного, з гіркотою додав: — Але тільки ті, хто має особистість та почуття, знають, що означає прагнення уникнути їх».
Джон боїться, що виллє на папір самі емоції. Почавши виливати їх, він не знатиме, де зупинитися. Це однаково, що перерізати артерію й дивитись, як струменить витікаючи живодайна кров. Проза, на щастя, не вимагає емоцій — ось що треба сказати про неї. Проза — немов гладенька, спокійна пелена води, на якій можна повертати, як заманеться, створюючи візерунки на поверхні.
Джон виділив собі одного разу два вихідні для експериментів із прозою. Оповідання, що стало результатом цього експерименту, якщо це справді оповідання, не має реального сюжету. Все важливе відбувається в душі оповідача, безіменного молодика, що дуже схожий на самого Джона і веде безіменну дівчину на далекий пляж, де спостерігає, як вона купається. На підставі якогось її дрібного вчинку, якогось неусвідомленого жесту він раптом стає переконаний, що вона невірна йому; крім того усвідомлює: вона збагнула, що він знає, але не переймається цим. Оце й усе. Саме так закінчується оповідання. Такий його підсумок.
Написавши оповідання, Джон не знає, що робити з ним. Він не має бажання показувати його кому-небудь, окрім, можливо, реального прототипу тієї безіменної дівчини. Але він уже втратив зв’язок із нею, а вона, хай там як, не впізнає себе, хіба як їй підказати.
Дія оповідання відбувається в Південній Африці. Джона непокоїть, коли він бачить, що досі пише про Південну Африку. Він волів би лишити своє південноафриканське «я» позаду, так само як лишив позаду саму Південну Африку. Південна Африка — це поганий старт, невигідна позиція. Пересічна сільська родина, слабенька школа, мова африкаанс — більшою чи меншою мірою він позбувся всіх цих невигідних елементів. Він у великому світі, сам заробляє собі на прожиття, і йому не так уже й погано ведеться, принаймні він не прямує до краху, в усякому разі, очевидного. Він не потребує нагадувань про Південну Африку. Якби могутня припливна хвиля ринула завтра з Атлантики і змила південний окрайчик Африканського континенту, він не пролив би й сльозини. Він був би серед урятованих.
Хоча оповідання, яке він написав, незначне (тут і сумніватися годі), воно непогане. Проте він не бачить сенсу в спробах опублікувати його. Англійці не зрозуміють його. Адже пляж в оповіданні породжуватиме англійське уявлення про пляж — трохи ріні, обмитої хвильками. Вони не побачать приголомшливого піщаного простору біля підніжжя скель, які роздроблюють на щебінь, чайок і бакланів над головою, що кигичуть, змагаючись із вітром.
Але, здається, є й інші аспекти, в яких проза не схожа на поезію. В поезії дія може відбуватися де завгодно й ніде, не має значення, де живуть самотні дружини рибалок: у селі Кальк-Бей неподалік Кейптауна, в Португалії чи в штаті Мен. Натомість проза, здається, наполегливо вимагає конкретного середовища.
Джон ще не знає Англію досить добре, щоб писати про неї прозою. Він ще навіть не певен, чи зможе писати про ті райони Лондона, з якими він знайомий, Лондона юрб, які сунуть на роботу, холоду і дощу, однокімнатних квартир із вікнами без штор і сорокаватними лампочками. Якби він таки спробував писати, результат, думає Джон, навряд чи відрізнявся б від Лондона будь-якого іншого неодруженого клерка. Він, може, й має своє бачення Лондона, але в цьому баченні немає нічого унікального. А якщо воно має певну інтенсивність, то тільки тому, що вузьке, а вузьке через те, що не знає нічого, крім себе. Він не опанував Лондона. Якщо й відбувається якесь опанування — Лондон опановує його.
Чи справді його перша спроба писати прозою провіщає зміну напряму його життя? Невже він от-от зречеться поезії? Джон не певен. Але якщо він збирається писати прозою, тоді він може розперезатися і стати послідовником Джеймса. Генрі Джеймс показує, як треба стати вище від звичайної національної належності. Насправді не завжди зрозуміло, чи дія, про яку пише Джеймс, відбувається в Лондоні, Парижі чи Нью-Йорку, бо він бездоганно піднявся над механікою повсякденного життя. Людям у Джеймса не доводиться платити комірного, їм, безперечно, не треба триматися за роботу, від них лише вимагають провадити надміру витончені розмови, наслідком яких є невеликі зміни владних відносин, такі незначні, що вони невидимі всім, крім ока тих, хто здійснює їх. Коли таких змін відбудеться досить, виявляється (voilà!), що рівновага сил між персонажами оповіді зненацька без вороття змінилася. Оце й усе: оповідь виконала своє завдання, і її можна довести до кінця.
Джон намагається писати в стилі Джеймса. Але опанувати Джеймсову манеру виявляється набагато важче, ніж він думав. Спонукати героїв, яких він вигадав, провадити витончені розмови — це однаково, що вчити тварин літати. Якусь мить, б’ючи лапами, вони підтримують себе в повітряній просторіні. А потім падають.
У Генрі Джеймса тонша чутливість, ніж у нього, тут годі сумніватися. Але сама ця обставина не пояснює всіх аспектів невдачі. Джеймс спонукає читача повірити, ніби розмови, обмін словами — це все, що має значення. Хоча Джон готовий визнати це кредо, насправді, з’ясовує він, його годі дотриматися, в усякому разі, в Лондоні, чиї нещадні зубці розтрощили його, в місті, де він повинен навчитися писати, інакше навіщо він тут узагалі?
Колись, ще бувши невинною дитиною, Джон вважав, що розум — єдина міра, яка має значення, що, поки він досить розумний, він досягне всього, чого бажає. Навчання в університеті поставило його на місце. Університет довів йому, що він не найрозумніший, аж ніяк не попереду всіх. А тепер він постав перед реальним життям, де навіть немає іспитів, на які можна було б спиратися. В реальному житті все те, що він уміє робити добре, виявляється злиденним. У злиденності він ще й досі попереду всіх. Здається, немає меж злиденності, яку він може привабити до себе й витримати. Навіть тиняючись холодними вулицями цього чужого міста, нікуди не йдучи, а просто ходячи, щоб утомитися і, повернувшись до кімнати, принаймні мати змогу заснути, він не відчуває в собі найменшої схильності розколюватись під тягарем злиденності. Злиденність — його стихія. В злиденності він почувається, наче риба у воді. Якби злиденність скасували, він би не знав, що робити з собою.
Щастя, каже собі Джон, нічого не вчить людину. Натомість злиденність гартує її для майбутнього. Злиденність — школа душі. З вод злиденності людина виходить на далекий берег очищеною, сильнішою, готовою знову долати труднощі мистецького життя.
І все-таки злиденність не справляє враження очисної ванни. Навпаки, це неначе калюжа брудної води. Після кожної нової хвилі злиденності він постає не яскравішим і сильнішим, а тьмянішим і кволішим. Як насправді діє вона, ота очисна сила, яку нібито має злиденність? Невже він ще не плавав досить глибоко? Невже він ще має виплисти за межі злиденності на простори меланхолії та божевілля? Джон ще ніколи не натрапляв на людину, яку можна було б назвати власне божевільною, але не забув Жаклін, що перебувала, як казала вона сама, «на терапії», він прожив із нею півроку, з перервами, в одній однокімнатній квартирі. Жаклін ніколи не горіла божественним і п’янким вогнем творчості. Навпаки, була одержима собою, непередбачувана, втомлювала своєю присутністю. Невже він має опуститися до такої особистості, перше ніж зможе стати митцем? І, хай там як, байдуже, божевільний чи злиденний, як можна писати, коли втома — наче рука в рукавиці, що вичавлює мозок? Чи, може, те, що він полюбляє називати втомою, насправді випробування, завуальоване випробування, і він просто зазнає невдачі? А після втоми будуть дальші випробування, і то не менше, ніж кіл у «Пеклі» Данте? Може, втома — лише перше випробування, яке довелося пройти видатним майстрам — Гельдерліну і Блейку, Паунду і Еліоту?
Джон хоче, щоб йому дали змогу вийти живим, і він лише на хвилинку, бодай на секунду відчув, що означає горіти священним вогнем мистецтва.
Страждання, божевілля, секс — три способи прикликати до себе той священний вогонь. Джон уже знає глибини страждань, доторкався до божевілля, а от що він знає про секс? Секс і творчість ідуть у парі, про це кажуть усі, й він не сумнівається в цьому твердженні. Митці, будучи творцями, володіють таємницями кохання. Вогонь, що горить у митцеві, жінки бачать завдяки інстинктивному чуттю. Самі жінки не мають цього священного вогню (є винятки: Сафо, Емілія Бронте). Саме в пошуках вогню, якого їм бракує, вогню кохання, жінки переслідують митців і віддаються їм. У своїх актах кохання митці та їхні коханки живуть одну нестерпно вабливу мить життям богів. Після акту кохання митець повертається до праці збагачений і покріплений, жінка до свого життя — вже перетвореною.
А як тоді він? Якщо за його безвиразністю, за його замкненою похмурістю жодна жінка ще досі не виявила ніякого проблиску священного вогню, якщо, здається, жодна жінка не віддається йому без найогиднішої нудоти, якщо акти кохання, з якими він знайомий, — і жіночі, і свої, — або тривожні, або нудні, або і тривожні й нудні, то невже це означає, що він не справжній митець, чи, може, означає, що він ще не досить страждав, не провів досить часу в чистилищі, елементом якого є й приписані раунди позбавленого пристрасті сексу?
Генрі Джеймс із властивою йому піднесеною байдужістю до буденного життя справляє на Джона величезний вплив. Але, хоч як намагається, він не відчуває примарної руки Джеймса, що, даючи благословення, торкнулася його чола. Джеймс належить минулому, на той час, коли народився він сам, Джеймс уже двадцять років лежав у могилі. Джеймс Джойс ще жив, хоча дуже недовго. Джон захоплюється Джойсом, він може навіть розповісти вивчені напам’ять цілі уступи з «Уліса». Але Джойс надто пов’язаний з Ірландією та ірландськими справами, щоб бути в його пантеоні. Езра Паунд і Т. С. Еліот, хоч які підтоптані та оповиті міфами, ще живі, один у Рапалло, а другий тут, у Лондоні. Та якщо він покине поезію (або поезія покине його), який взірець можуть становити для нього далі Паунд і Еліот?
Отже, в такому разі з видатних постатей сучасності лишається тільки одна: Т. Г. Лоуренс. Лоуренс теж помер до того, як він народився, але цю обставину можна не брати до уваги як випадкову, бо ж Лоуренс помер молодим. Лоуренса він читав ще в школі, коли «Коханець леді Чаттерлей» був найвідомішою з усіх заборонених книжок. На третьому курсі навчання в університеті він прочитав уже всього Лоуренса, крім його перших учнівських спроб. Решта студентів теж поглинали книжки Лоуренса. Лоуренс учив їх розбивати крихку шкаралущу цивілізованих умовностей і виявляти потаємну суть свого єства. Дівчата вдягали сукні, що облипали тіло, танцювали під дощем і віддавалися чоловікам, які обіцяли їм знайомство зі своєю темною суттю. Чоловіків, які не виконували цієї обіцянки, дівчата нетерпляче відкидали.
Джон сам усвідомлював, що стає прихильником культу Лоуренса. Жінки в книжках Лоуренса бентежили його; він уявляв їх собі, як нещадних комах-самиць, павуків або богомолів. Під поглядами блідих, вбраних у чорне, пильнооких жриць цього культу в університеті він почувався, мов нервова, перелякана, дрібна, ще не пошлюблена комаха. З деякими він справді хотів би піти до ліжка, тут годі заперечити, — адже, зрештою, тільки довівши жінку до її темної суті, чоловік може досягти своєї темної суті, — але надто боявся. Їхні екстази були б вулканічні, а він був надто хирлявий, щоб витримати їх.
Крім того, жінки, які йшли за Лоуренсом, мали власний кодекс цноти. Вони впадали в довгі періоди холодності, протягом яких хотіли бути тільки самі по собі або зі своїми сестрами, періоди, коли сама думка віддати комусь своє тіло була мов наругою над ним. З їхнього зимного сну їх можна було розбудити тільки владним покликом до темного чоловічого «я». Сам Джон не був ані темним, ані владним, або принаймні властиві йому темність і владність ще не виявились, тож він водився з іншими дівчатами — дівчатами, які ще не стали жінками і, може, ніколи й не стануть ними, бо не мають темної суті або принаймні такої, про яку було б варто говорити; дівчатами, які в душі не хотіли таких стосунків, так само як і він у найпотаємніших глибинах свого єства не міг би сказати, що хоче їх.
У свої останні тижні в Кейптауні Джон познайомився з дівчиною на ймення Керолайн, що вчилася на факультеті драматургії й мала сценічні амбіції. Вони ходили разом до театру, балакали цілу ніч, сперечаючись про переваги Ануя перед Сартром, Іонеско перед Беккетом, спали разом. Беккет був його улюбленим драматургом, а для Керолайн — ні, він надто похмурий, казала вона. Справжня причина її нелюбові, підозрював він, полягала в тому, що Беккет не писав ролі для жінок. З її ініціативи Джон навіть сам почав писати п’єсу — віршовану драму про Дон Кіхота. Але невдовзі зайшов у глухий кут: дух старого іспанця був надто далекий, він не міг придумати свого шляху до нього, тож і відмовився від задуму.
А тепер, через кілька місяців, Керолайн приїхала до Лондона і знайшла його. Вони зустрілися в Гайд-парку. Вона й досі зберігала засмагу південної півкулі, сповнена життєвої сили, втішена, що вона в Лондоні, втішена, що бачить його. Вони гуляли по парку. Була вже весна, вечори подовшали, дерева вкривалися листям. Вони сіли на автобус до Кенсінґтона, де жила Керолайн.
Джон був вражений нею, її енергією і завзяттям. Кілька тижнів у Лондоні — і Керолайн уже стала на ноги. Вона мала роботу, її папери потрапили до всіх театральних агентств, і мала квартиру у фешенебельному районі, яку поділяла з трьома дівчатами-англійками. Як вона познайомилася з тими дівчатами, запитав він. Подруги подруг, відповіла вона.
Вони поновили свій зв’язок, але від самого початку було важко. Керолайн знайшла роботу, але працювала офіціанткою в нічному клубі у Вест-Енді, години праці годі передбачити. Вона воліла, щоб він зустрічав її коло квартири, а не забирав із клубу. Решта дівчат заперечували, щоб хтось чужий мав ключ, тож Джонові доводилося чекати на вулиці. Після свого робочого дня він сідав на потяг до Арчвей-роуд, вечеряв хлібом і сосисками у себе в кімнаті, читав годину-дві або слухав радіо, потім сідав на останній автобус до Кенсінґтона, і починалося його чекання. Інколи Керолайн поверталася з клубу опівночі, а інколи о четвертій ранку. Вони спілкувалися, засинали. О сьомій годині дзвонив будильник: Джон мав вийти з квартири до того, як прокинуться її подруги. Він сідав на автобус назад до Хайґейта, снідав, одягав свій чорний костюм і йшов на роботу.
Невдовзі це стало звичкою, звичкою, що, якби він мав змогу на хвилинку зупинитись і подумати, приголомшила б його. Він мав зв’язок, де правила визначала жінка і тільки жінка. Невже це те, що робить пристрасть із чоловіком: позбавляє його гордощів? Невже він закоханий у Керолайн? Він би не думав так. Коли вони жили нарізно, він навряд чи й згадував про неї. Тоді звідки така покірність із його боку, така жалюгідність? Невже він прагне бути нещасним? Невже нещастя стало для нього наркотиком, без якого він не може обійтися?
Найгірші ночі, коли вона взагалі не приходить додому. Він ходить по тротуару годину за годиною або, коли йде дощ, тулиться під дверима. Чи справді вона працює так пізно, у відчаї запитує він себе, а чи цей клуб у Бейсвотері — величезна брехня, і саме цієї миті вона в ліжку з кимсь іншим?
Коли він прямо запитував її, то чув лише туманні виправдання. Була шалена ніч у клубі, ми працювали до світанку, казала вона. Або ж вона не мала грошей на таксі. Або мала випити з якимсь клієнтом. В акторському світі, уїдливо нагадує вона йому, контакти мають найголовніше значення. Без контактів її кар’єра ніколи не піде вгору.
Вони й далі кохаються, але все вже не так, як давніше. Думки Керолайн десь-інде. Ба навіть гірше: зі своєю понурістю та сердитим настроєм Джон дуже скоро став тягарем для неї, він відчуває це. Якби він мав якийсь розум, то припинив би цей зв’язок цієї ж миті, негайно. Але він не припиняє. Керолайн — може, й не загадкова темноока кохана, задля якої він приїхав до Європи, вона, можливо, не що інше, як тільки дівчина з Кейптауна з не менш пересічної родини, ніж він, але тим часом це все, що він має.
В Англії дівчата не звертають на нього уваги, можливо, тому, що навколо його постаті ще досі витає атмосфера колоніальної незграбності, а можливо, просто тому, що в нього неналежний одяг. Коли на ньому немає одного з костюмів, у яких він ходить на роботу в компанію «ІВМ», він має на собі тільки сірі фланелеві штани і зелену спортивну курточку, яку привіз із Кейптауна. Натомість молодь, яку він бачить у потягах і на вулицях, ходить у вузьких чорних штанах, загострених черевиках, прилеглих, мов прямокутних піджаках із численними ґудзиками. Крім того, в хлопців довге волосся, яке звисає на лоб і вуха, а він досі коротко обтинає волосся на потилиці та на скронях і має виразний проділ, накинутий йому в дитинстві вподобаннями провінційних перукарів і схвалений «ІВМ». У потягах очі дівчат ковзають повз нього або ж у них світиться зневага.
У тяжкому становищі Джона є щось не зовсім справедливе, він би протестував, якби тільки знав, де і кому можна висловити протести. Яку роботу виконують його суперники, якщо їм дозволяють одягатись, як їм заманеться? І чому він узагалі повинен дотримуватися моди? Невже внутрішні якості нічого не важать?
Розумним учинком було б купити собі таке вбрання, як у них, і ходити в ньому в суботу та неділю. Але Джон, уявивши собі, як одягається в такий одяг, що видається йому не тільки чужим його характеру, а радше романським, ніж англійським, відчуває, як у його душі наростає опір. Він не може купувати такий одяг, бо це було б для нього фарсом, акторською грою.
У Лондоні повно гарних дівчат. Вони приїздять з усього світу: як au pairs[35], як студентки, що вивчають мову, просто як туристки. Їхні коси локонами спадають на щоки, очі підведені темними тінями, їм властива улеслива загадковість. Найгарніші — високі медовошкірі шведки, але й невисокі італійки з мигдалевими очима мають свої принади. Кохання з італійкою, уявляє він собі, було б гарячим і гострим, геть відмінним від кохання зі шведкою, що було б усміхненим і млявим. Але чи матиме він коли-небудь шанс з’ясувати це все самому? Якби коли-небудь він набрався духу й заговорив до однієї з тих прекрасних чужинок, що він сказав би? Чи було б брехнею, якби він представивсь як математик, а не просто програміст? Чи увага з боку математика справила б враження на дівчину з Європи, а чи було б краще сказати їй, що, незважаючи на свою сіру зовнішність, він поет?
Джон носить із собою в кишені якусь поетичну збірку, інколи Гельдерліна, інколи Рільке, інколи Вальєхо. В потягах він демонстративно дістає ту книжку й зосереджено читає її. Це перевірка. Тільки виняткова дівчина оцінить, що він читає, і визнає в ньому присутність виняткового духу. Але жодна з дівчат у потязі не звертає на нього уваги. Здається, це перше, чого навчаються дівчата, прибувши до Англії: не звертати уваги на сигнали від чоловіків.
Те, що ми називаємо красою, — це просто перший натяк на страх, сповіщає Джонові Рільке. Ми простираємося перед красою і дякуємо їй за зневагу, яка перешкодила їй знищити нас. Чи знищили б вони його, оці прекрасні створіння з інших світів, оці янголи, якби він наважився підступити до них надто близько, а чи вважали б, що він надто нікчемний для цього?
В одному поетичному журналі — можливо, в «Ambit» чи в «Agenda» — Джон побачив оголошення про щотижневу поетичну майстерню, яку влаштовує Поетичне товариство для молодих, ще не виданих авторів. Він прийшов у зазначене місце на вказану годину у своєму чорному костюмі. Жінка в дверях недовірливо придивилася до нього, запитала вік. «Двадцять один рік», — відповів він. То була неправда, він мав двадцять два.
Сидячи в шкіряних фотелях, колеги-поети приглядалися до нього, кивали здалеку головою. Здається, вони знали одне одного, тільки він був новачком. Вони молодші від нього, власне, підлітки, крім кульгавого чоловіка середніх літ, що, мабуть, презентував Поетичне товариство. Всі по черзі читали свої останні вірші. Вірш, який прочитав він сам, закінчувався словами «люті хвилі мого нетримання». Кульгавий чоловік вважав, що добір слів невдалий. Для будь-кого, хто працював у лікарні, сказав він, це слово означає нетримання сечі, а то й гірше.
Джон прийшов і наступного тижня, а після обговорення віршів пив каву з дівчиною, що читала вірша про смерть друга в автомобільній аварії, вірша по-своєму доброго, спокійного й без претензій. Коли вона не пише віршів, повідомила дівчина, то вчиться в Кінґз-коледжі Лондонського університету; вдягалася вона з належною суворістю в темну спідницю й чорні панчохи. Вони домовилися побачитися ще раз.
Вони зустрілися на Лестер-сквер у суботу пополудні. Минулого разу вони наполовину домовились піти в якесь кіно, але як поети мали обов’язок жити найповнішим життям, тож і пішли натомість до її кімнати неподалік від Говер-стріт, де вона дозволила Джонові роздягти себе. Він дивувався пропорційності її голого тла, білій, наче зі слонової кості, шкірі. Цікаво, чи всі англійські жінки такі гарні під одягом, запитував він себе.
Голі, вони лежали обнявшись, але не було тепла між ними, і тепло, як стало зрозуміло, не з’явиться. Зрештою дівчина вивільнилася, склала руки на грудях, відштовхнула його руки, мовчки похитала головою.
Він міг би спробувати переконати її, заохотити, спокусити і навіть міг би досягти успіху, але для цього йому бракувало духу. Кінець кінцем, вона не тільки жінка з жіночою інтуїцією, а ще й митець, як і він. А те, в що він намагається втягти її, несправжнє, і вона повинна знати про це.
Вони мовчки вдяглися. «Вибач», — проказала вона. Він стенув плечима. Він не сердиться. Не звинувачує її. Він теж має свою інтуїцію. З вердиктом, який вона оголосила йому, він згоден.
Після цього епізоду Джон перестав ходити на збори Поетичного товариства. А втім, він ніколи не почувався там бажаним.
З дівчатами-англійками йому не щастило й далі. Англійок не бракувало і в компанії «ІВМ», різних секретарок і операторів перфораційних машин, так само як і нагод розмовляти з ними. Але з їхнього боку він відчував якийсь опір, неначе вони не впевнені, хто він, якими можуть бути його мотиви, що він робить у їхній країні. Він спостерігав, як вони поводяться з іншими чоловіками. Чоловіки фліртували з ними по-англійському жартівливо й немов підмовляючи. Дівчата, бачив він, відповідають на те фліртування, розкриваються, наче квіти. А от він сам ніколи не навчився фліртувати. І навіть не певен, чи схвалює вміння фліртувати. І, хай там як, фліртувати йому не годиться, бо дівчата в «ІВМ» знають, що він поет. Вони б хихотіли поміж себе, рознесли б чутку по всій будівлі.
Найвище прагнення Джона (вище від прагнення завести собі подругу-англійку і вище навіть від прагнення познайомитися зі шведкою чи італійкою) — мати француженку. Він певен: якби палке кохання поєднало його з французькою дівчиною, він відчув би захват перед красою французької мови, витонченістю французької думки і вдосконалився б завдяки їм. Але з якої речі француженка, і то швидше за англійку, зволить озватися до нього? Та й француженок у Лондоні він бачив не часто. Зрештою, французи мають Францію, найгарнішу країну світу. Чому вони повинні їхати до зимної Англії і шукати дітей тубільців?
Французи — найцивілізованіший народ у світі. Всі автори, яких він поважає, занурювались у французьку культуру, більшість їх вважає Францію за свою духовну батьківщину, — Францію і, певного мірою, Італію, хоч Італія, здається, впала за тяжких часів. З п’ятнадцяти років, коли Джон послав поштою замовлення вартістю п’ять фунтів десять шилінгів в інститут Пелмена в Лондоні й отримав в обмін підручник граматики і низку аркушів із завданнями, які треба було виконати й відправити назад до інституту для оцінювання, він намагається вивчити французьку мову. У валізі, привезеній ще з Кейптауна, він має п’ятсот карточок, на яких виписав основну французьку лексику, по слову на кожну карточку, щоб носити з собою й запам’ятовувати; в його голові пробігають французькі вислови: «je viens de» — «я щойно»; «il me faut» — «я повинен».
Але ці зусилля не довели Джона нікуди. Він не мав чуття до французької мови. Слухаючи платівки з французькою мовою, він здебільшого не міг сказати, де закінчується одне слово і починається наступне. Хоча він може читати прості прозові тексти, але не може почути у своєму внутрішньому вусі, як вони звучать. Ця мова опирається йому, відкидає його, він не може доступитися до неї.
Теоретично Джон мав би вважати, що французька легка. Він знає латину; задля насолоди він інколи читає вголос уступи з латини, проте не латини Золотої чи Срібної доби, а латини «вульгата» з характерною для неї нахабною зневагою до класичного порядку слів. Він без труднощів розуміє іспанську мову. Він читає Сесара Вальєхо в двомовному виданні, читає Ніколаса Ґільєна, читає Пабло Неруду. В іспанській мові повно слів із варварським звучанням, про значення яких він навіть не здогадується, але це не має значення. Принаймні кожну літеру вимовляють, навіть подвійне r.
А втім, мова, до якої в нього виявилося справжнє чуття, — німецька. Він настроює приймач на передачі з Кельна, а коли вони надто нудні, ще й зі Східного Берліна, і здебільшого розуміє їх; читає німецьку поезію і досить добре розуміє її. В німецькій мові йому подобається, що кожен склад має свою належну вагу. Ще з примарою африкаансу у вухах, він орієнтується в синтаксисі. По-справжньому любить довгі німецькі речення і складне нагромадження дієслів наприкінці їх. Інколи, читаючи щось німецькою, він забуває, що це іноземна мова.
Він кілька разів перечитує Інгеборґ Бахман, читає Бертольта Брехта, Ганса Магнуса Енценсберґера. В німецькій мові є один прихований сардонічний елемент, який приваблює Джона, хоча він не зовсім певен, що розуміє, чому цей елемент властивий їй, а інколи навіть запитує себе, чи він просто не вигадав його. Він міг би запитати, але не знає нікого, хто читає німецьку поезію, так само як не знає нікого, хто розмовляє французькою мовою.
Проте в цьому величезному місті мають бути тисячі людей, добре знайомих з німецькою літературою, і тисячі людей, які читають поезію російською, угорською, грецькою, італійською, — читають, перекладають і навіть пишуть; поети у вигнанні, чоловіки з довгим волоссям і окулярами в роговій оправі, жінки з виразними іноземними обличчями і пухкими, палкими вустами. В журналах, куплених у книгарні «Dillons», Джон знаходить чимало свідчень їхнього існування: перекладів, що, мабуть, належать їм. Але як він зустрінеться коли-небудь із ними? Що роблять вони, ці особливі створіння, коли не читають, не пишуть і не перекладають? Може, він не здогадуючись сидить серед них у кінотеатрах «Everyman», гуляє серед них у Хемпстедському парку?
Якось піддавшись імпульсу, Джон пішов у Хемпстеді слідом однієї приязної пари. Чоловік високий і бородатий, жінка має довгі білі коси, недбало розсипані на спині. Він певен, що вони росіяни. Але, підійшовши досить близько, щоб чути їх, пересвідчився, що то англійці, які розмовляють про ціни на меблі в крамниці «Heal's».
Лишаються ще голландці. Принаймні Джон знає голландську мову, наче рідну, бодай тут у нього є перевага. Чи є серед усіх кіл у Лондоні коло ще й голландських поетів? Якщо є, то чи не стане знання мови перепусткою до нього?
Голландська поезія завжди вражала Джона як досить нудна, але ім’я Сімона Вінкенооґа ще з’являлося в поетичних журналах. Вінкенооґ — здається, єдиний голландський поет, що пробився на міжнародну сцену. Джон прочитав усі твори Вінкенооґа, що були в Британському музеї, й не відчув ентузіазму. Його вірші хрипкі, грубі, їм бракує виміру таємниці. Якщо Вінкенооґ — це все, що може запропонувати Голландія, тоді його найгірша підозра підтвердилася: серед усіх народів голландці найтупіші, найменш поетичні. Тож така його нідерландська спадщина. Він цілком міг би бути й одномовним.
Від часу до часу Керолайн телефонувала Джонові на роботу й домовлялася про зустріч із ним. Але, тільки-но вони опинялися вдвох, як вона не могла приховати свого нетерплячого ставлення до нього. Як він міг приїхати з такої далечіні до Лондона, казала вона, а потім марнувати свої дні на додавання цифр у машині? Озирнися, наполягала вона, Лондон — це галерея новин, насолод і розваг. Чому він не може вилізти зі своєї шкаралущі, трохи розважитись?
— Дехто з нас не створений для розваг, — відповідав Джон, а вона сприймала ці слова за один з його жартів і не намагалася зрозуміти.
Керолайн ще ніколи не пояснила йому, де вона бере гроші на квартиру в Кенсінґтоні та нові убори, в яких усякчас з’являлася. Її вітчим у Південній Африці працював у автомобільному бізнесі. Невже ця сфера досить прибуткова, щоб фінансувати сповнене насолод життя пасербиці в Лондоні? Що насправді робить Керолайн у тому клубі, де проводить цілі ночі? Вішає плащі в гардеробі й бере чайові? Розносить таці з напоями? Чи праця в клубі — це евфемізм чогось іншого?
Керолайн повідомила, що серед знайомих, яких вона має в клубі, є Лоуренс Олів’є. Він зацікавився її акторською кар’єрою. Олів’є пообіцяв їй роль у якійсь ще не названій п’єсі, крім того, запросив її до свого заміського будинку.
Як Джону ставитися до цієї інформації? Роль у п’єсі видається брехнею, але чи це Лоуренс Олів’є бреше Керолайн, а чи вона бреше йому? Лоуренс Олів’є тепер уже має бути старим чоловіком зі вставними щелепами. Чи зможе Керолайн подбати про себе супроти Лоуренса Олів’є, якщо чоловік, який запросив її до свого заміського будинку, справді Олів’є? Що роблять чоловіки такого віку з дівчатами для насолоди? Чи доречно ревнувати до чоловіка, в якого, мабуть, уже й ерекції нема? Чи, може, тут, у Лондоні 1962 року, ревнощі — це вже якимсь чином застаріле почуття?
Найімовірніше, що Лоуренс Олів’є, якщо це таки він, зустріне її так, як і годиться для заміського будинку, зокрема на станції її забере водій, а коло столу чекатиме буфетник. Потім, коли її одурманить кларет, він поведе її до свого ліжка і бавитиметься з нею, а вона з чемності не перешкоджатиме йому, щоб віддячити за вечір, крім того, задля своєї кар’єри. Чи під час їхнього тет-а-тет вона завдасть собі клопоту згадати, що десь далеко є ще конкурент, клерк, що працює в компанії обчислювальних машин і живе в кімнаті неподалік від Арчвей-роуд, де інколи пише вірші?
Джон не розуміє, чому Керолайн не припинить стосунків із ним, приятелем-клерком. Заповзаючи додому в ранішніх сутінках після ночі з нею, він може тільки молитися, щоб вона не озвалася знову. І справді, інколи мине цілий тиждень, а від неї ні слова. Потім, коли Джон уже починає відчувати, що їхній зв’язок лишився в минулому, вона телефонує, і цикл повторюється.
Він вірить у палке кохання і його здатність перероджувати людину. Але досвід свідчить, що любовні стосунки поглинають час, виснажують і перешкоджають праці. Можливо, він не здатний кохати жінок тому, що насправді він гомосексуаліст? Якби він був гомосексуалістом, це б пояснило всі його невдачі від початку до кінця. Але ж відколи йому виповнилося шістнадцять років, його завжди чарувала краса жінок, їхня аура загадкової недосяжності. Студентом він усякчас відчував гарячкову закоханість — то в одну дівчину, то в другу, а інколи в двох водночас. Читання поетів ще дужче розпалило цю гарячку. Завдяки сліпучому екстазу сексу, запевняли поети, індивід переходить у сферу незрівнянної ясності, в серце тиші; зливається зі стихійними силами всесвіту. Хоча незрівнянна ясність поки що не давалася Джонові, він ані на мить не сумнівається, що поети мають слушність.
Одного вечора Джон дозволяє, щоб його підчепив на вулиці якийсь чоловік. Він старший від нього, фактично належить до іншого покоління. Вони їдуть у таксі до Соун-сквер, де живе той чоловік — здається, сам — у квартирі, повній подушок із китичками і тьмяних настільних ламп.
Вони навряд чи й розмовляють. Він дозволяє незнайомцеві торкатися себе крізь одяг, але нічого не пропонує взамін. Якщо той чоловік і мав оргазм, він не дав йому стати бурхливим. Потім Джон вибрався й пішов додому.
Невже це гомосексуалізм? Невже в цьому полягає його підсумок? Навіть якщо в гомосексуалізмі є щось більше, він видається дрібним у порівнянні з сексом із жінкою: швидкий, розсіяний, позбавлений страху, але позбавлений і завзяття. Тут, здається, не йдеться ні про що: нема чого втрачати, але нема чого і здобувати. Це гра для людей, які не наважуються піти до вищої ліги, гра для невдах.
План, який таївся в голові Джона, коли він приїхав до Англії, — якщо він мав якийсь план, — полягав у тому, щоб знайти роботу й заощадити гроші. Зібравши досить грошей, він покине роботу і присвятить себе творчості. Коли заощадження скінчаться, знайде нову роботу, і так далі.
Невдовзі він з’ясував, який наївний цей план. Його зарплатня в компанії до відрахувань становила шістдесят фунтів на місяць, із яких він міг заощадити щонайбільше десять. Рік праці дасть йому два місяці свободи, але більшість того вільного часу піде на пошуки нової роботи. Стипендії з Південної Африки ледве вистачатиме для плати за навчання.
Крім того, Джон дізнався, що він не має свободи міняти працедавців. Нові закони про іноземців у Англії визначили, що кожну зміну робочого місця має схвалювати міністерство внутрішніх справ. Заборонено бути вільним: припинивши працювати в компанії «ІВМ», він повинен якнайшвидше знайти іншу роботу або покинути країну.
Джон пропрацював у компанії вже досить довго, щоб призвичаїтися до режиму роботи. Але йому й далі було важко пережити робочий день. Хоча його та інших колег-програмістів на зборах та в інструкціях усякчас спонукали пам’ятати, що вони на передньому краї у сфері обробки даних, він почувався знудженим клерком із романів Діккенса, що сидить на табуреті й копіює запліснявілі документи.
Єдині перерви в нудному робочому дні наставали об одинадцятій годині й о пів на четверту, коли прибувала з візком подавальниця чаю і ставила перед кожним чашку міцного англійського чаю («На тобі, серденько»). Тільки коли минала метушня о п’ятій годині — секретарки та оператори перфораційних машин ішли рівно о п’ятій, їх годі було примусити до понаднормової праці — і наближався вечір, можна було вийти з-за столу, походити, розслабитися. Машинна зала внизу, де домінував величезний блок пам’яті апарата 7090, найчастіше була безлюдна, тож можна було запускати програми на маленькому комп’ютері 1401, а то й потай гратися на ньому.
У такі хвилини робота видавалася Джонові не просто стерпною, а приємною. Він був би не проти провести в конторі цілу ніч, запускати програми, які він сам і створив, аж поки засіріє світанок, а потім почистити зуби в туалеті й розстелити спальний мішок під столом. Це було б краще, ніж устигати на останній потяг і плентатися по Арчвей-роуд до своєї самотньої кімнати. Але на таку незвичайну поведінку скоса поглядали б у кампанії.
Джон заприязнився з однією дівчиною-оператором. Її звуть Рода, в неї трохи товстуваті ноги, зате привабливий шовково-оливковий колір обличчя. Вона виконує свою роботу серйозно, інколи він стоїть у дверях і спостерігає, як вона сидить над клавіатурою. Дівчина відчуває, що він дивиться, але, здається, не заперечує.
Він ніколи не зміг поговорити з Родою про щось інше, крім роботи. За її англійською мовою з трифтонгами і гортанними замиканнями встежити не дуже легко. Вона тутешня в тому розумінні, в якому її колеги-програмісти, що мають за плечима середню класичну школу, — ні; її життя за межами робочих годин — згорнута книжка для нього.
Джон, приїхавши до країни, приготувався до славетного холодного британського темпераменту. Проте з’ясував, що дівчата, які працюють у компанії, анітрохи не такі. Вони мають власну затишну чуттєвість, чуттєвість тварин, зведених докупи в одному насиченому випарами барлогу, знайомих із манерою поводження всіх інших. Хоч і не такі ефектні, як шведки та італійки, ці англійські дівчата, їхня врівноваженість і жартівливість ваблять його. Він хотів би ближче познайомитися з Родою. Але як? Вона належить до чужого племені. Бар’єри, які йому довелося б подолати, не кажучи вже нічого про умовності племінного залицяння, приголомшують його і виповнюють серце зневірою.
Ефективність діяльності установи на Ньюмен-стріт вимірюють використанням апарата 7090. Цей апарат — серце бюро, причина його існування. Коли апарат 7090 не працює належний час, говорять про змарнований час. Змарнований час неефективний, а неефективність — гріх. Остаточна мета бюро — подбати, щоб апарат 7090 працював день і ніч, найцінніші клієнти — це ті, хто займає апарат кілька годин поспіль. Такі клієнти — парафія старших програмістів, Джон не має з ними нічого спільного.
Але одного разу один з тих поважних клієнтів натрапив на труднощі зі своїми картками з даними, і Джона призначили допомогти йому. Той клієнт — містер Помфріт, невеличкий чоловік у м’ятому костюмі і в окулярах. Він приїздить до Лондона щочетверга десь із півночі Англії й привозить незліченні коробки перфокарт; він має регулярне шестигодинне замовлення на апарат 7090, яке починається опівночі. З балачок у конторі Джон дізнався, що ті картки містять дані випробовувань в аеродинамічній трубі нового британського бомбардувальника TSR-2, який розробляють для Королівських військово-повітряних сил.
Проблема містера Помфріта, як і проблема його колег на півночі, полягає в тому, що результати обчислень за два останні тижні аномальні. Вони не мають сенсу. Тобто або хибні дані про результати випробувань, або щось негаразд із конструкцією літака. Завдання Джона — перечитати картки містера Помфріта на додатковій машині (1401) і перевірити їх, щоб визначити, чи немає на них помилок, зроблених під час перфорації.
Джон працює далеко за північ. Партія за партією він опускає картки містера Помфріта в пристрій зчитування перфокарт. Зрештою він може повідомити, що в перфорації немає ніяких помилок. Результати справді аномальні, проблема реальна.
Проблема реальна. Абсолютно випадково, вкрай малою мірою він став учасником проекту TSR-2, взяв участь у британській воєнній програмі, посприяв британським планам бомбардувати Москву. Невже для цього він приїхав до Англії: стати причетним до зла, — зла, за яке не буде бодай найменшої винагороди, навіть найуявнішої? Хіба це романтика — не спати цілу ніч, щоб містер Помфріт, авіаінженер із лагідним, радше безпорадним обличчям і валізою, повною карток, устиг на перший потяг на північ, щоб вчасно повернутися до лабораторії на п’ятничні ранкові збори?
У листі до матері Джон згадав, що працював над аеродинамічними даними для TSR-2, але мати не мала найменшого уявлення, що означає ця абревіатура.
Випробування в аеродинамічній трубі скінчилися, містер Помфріт перестав їздити до Лондона. Джон переглядав газети, шукаючи дальших новин про TSR-2, але їх не було. Літак, здається, пішов у небуття.
Тепер, коли вже все минуло, Джон запитує себе, що сталося б, якби, поки картки TSR-2 були в його руках, він потай підправив дані в них. Чи це підточило б увесь проект створення бомбардувальника, а чи інженери на півночі виявили б його втручання? З одного боку, він хотів би вчинити так, щоб урятувати Росію від бомбардувань. А з другого — чи має він моральне право користатися гостинністю Британії і водночас здійснювати саботаж її військово-повітряних сил? І, хай там що, як росіяни дізналися б коли-небудь, що якийсь невідомий прихильник у конторі «ІВМ» у Лондоні здобув для них кілька днів перепочинку в «холодній війні»?
Джон не розуміє, що британці мають проти Росії. Британія і Росія були на одному боці в усіх відомих йому війнах після 1854 року. Росіяни ніколи не погрожували напасти на Британію. Чому тоді британці стали на бік американців, які поводяться як хулігани в Європі та в усьому світі? Таж не тому, що британці справді люблять американців. Газетні карикатуристи завжди кепкують з американських туристів із їхніми сигарами, черевами, барвистими гавайськими сорочками і паками доларів, якими вони вимахують. На думку Джона, британці повинні взяти приклад із французів і вийти з НАТО, і нехай тоді американці та їхні нові приятелі, західні німці, й далі бурчать собі на Росію.
У газетах повно матеріалів про РЯР, Рух за ядерне роззброєння. Опубліковані фотографії хирлявих чоловіків і неохайних дівчат із мишачими хвостиками замість кіс — демонстрантів, які вимахують плакатами і вигукують гасла, — не схиляють Джона симпатизувати цій кампанії. З другого боку, Хрущов щойно вдався до майстерного тактичного удару: розмістив на Кубі російські ракети у відповідь на американські, які оточили Росію. Тепер Кеннеді погрожує бомбардувати Росію, якщо російські ракети не вивезуть з Куби. Ось проти чого виступає РЯР: проти ядерного удару, в якому братимуть участь американські бази в Британії. Джон може тільки схвалити таку позицію.
Американські розвідувальні літаки сфотографували російські вантажні пароплави, що перетинають Атлантичний океан і пливуть до Куби. Американці запевняють, що ті пароплави везуть додаткові ракети. На фотографіях ракети — неясні форми під брезентом — обведено білим. На думку Джона, ті форми цілком можуть бути і рятувальними човнами. Він здивований, що газети не сумніваються в американській версії.
«Прокиньтеся! — репетують прихильники РЯР. — Ми на грані ядерного знищення!» Може, це й правда, запитує себе Джон. Невже справді загинуть усі, і він теж?
Він іде на великий мітинг РЯР на Трафальгарській площі, обережно примощується скраю, немов повідомляючи, що він тільки спостерігач. Це перший масовий мітинг, на якому він був коли-небудь присутній: вимахування кулаками, викрикування гасел і взагалі розпалювання пристрастей огидні йому. На його думку, тільки кохання і мистецтво варті того, щоб віддаватися їм без останку.
Цей мітинг — кульмінація п’ятдесятимильного маршу завзятих прихильників РЯР, який почався тиждень тому коло Олдермастона, британської бази ядерної зброї. Всі ці дні газета «Guardian» публікувала фотографії мокрих від дощу учасників маршу на дорогах. А тепер, на Трафальгарській площі, настрій похмурий. Слухаючи промовців, Джонові стає ясно, що ці люди, принаймні деякі з них, справді вірять у те, що кажуть. Вони вірять, що Лондон бомбардуватимуть, вірять, що вони всі загинуть.
Чи мають вони слушність? Якщо мають, це здається дуже несправедливим: несправедливим щодо росіян, несправедливим щодо людей у Лондоні, а передусім несправедливим щодо нього, бо його спалять унаслідок американської войовничості.
Джон думає про молодого Миколу Ростова на бойовищі під Аустерліцом, що спостерігає, мов загіпнотизований кріль, як із нещадними багнетами на нього йдуть в атаку французькі гренадери. «Як вони можуть убити мене, — протестує він подумки, — якщо мене всі так люблять?»
З дощу та під ринву! Яка іронія! Втікши від африканерів, яким кортіло загнати його до свого війська, та від негрів, що хотіли зіпхнути його в море, він опинився на острові, який невдовзі спалять дощенту. Що за світ такий? Де можна мати свободу від шаленства політики? Тільки шведи, здається, стоять понад сутичкою. Може, треба кинути все й сісти на перший пароплав до Стокгольма? Чи треба розмовляти шведською мовою, щоб їхати до Швеції? Чи потрібні шведам комп’ютерні програмісти? І чи в них бодай є комп’ютери?
Мітинг закінчився. Джон повернувся до своєї кімнати. Він мав би читати «Золоту чашу» Генрі Джеймса або працювати над своїми віршами, але який у цьому сенс, який сенс в усьому?
Потім, через кілька днів, криза раптом минула. Поставши перед погрозами Кеннеді, Хрущов капітулював. Пароплавам наказали плисти назад. З ракет, які вже були на Кубі, зняли боєголовки. Росіяни якось пояснили свої дії, але вочевидь були принижені. З цього епізоду історії тільки кубинці вийшли почесно. Безстрашні, вони заприсяглися, що з ракетами чи ні, а захищатимуть свою революцію до останньої краплі крові. Джон схвалює кубинців і Фіделя Кастро. Принаймні Фідель не боягуз.
У галереї Тейт він розговорився з дівчиною, яку вважав за туристку. Вона проста, в окулярах, міцно стоїть на ногах, це тип дівчат, який його не цікавить, хоча, можливо, він пов’язаний із ним. Звуть її Астрід, сповістила дівчина. Вона з Австрії — не з Відня, а з Клаґенфурта.
Астрід, виявляється не туристка, а au pair. Наступного дня він веде її в кіно. Їхні вподобання зовсім різні, він бачить це відразу. Проте, коли вона у відповідь запрошує його до дому, де працює, він не каже «ні». Швиденько озирає її кімнату: мансарду з синіми смугастими шторами, в тон їм покривало на ліжку і зіпертого на подушку ведмедика.
Унизу він п’є чай з Астрід та її працедавцем, англійкою, чиї холодні очі змірюють його і вважають, що він негодящий. Це європейський дім, кажуть її очі, нам тут не потрібний нікчема-колоніст, та ще й бур на додачу.
Тепер недобра пора, щоб бути південноафриканцем в Англії. З величезним демонстративним фарисейством Південна Африка проголосила себе республікою, і її притьмом вигнали з Британської Співдружності. В тому, що стояло за цим вигнанням, годі було помилитися. З британців уже досить бурів і керованої їхньою рукою Південної Африки, колонії, яка завжди завдавала більше клопоту, ніж була його варта. Британці задовольняться, якщо Південна Африка спокійно зникне за обрієм. Вони, звичайно, не хочуть, щоб покинуті південноафриканські білі оббивали їхні пороги, наче сироти в пошуках батька-матері. Джон не мав сумніву, що ота чемна англійка непрямо скаже Астрід, що він небажаний.
Через самотність, а можливо, з жалю до нещасної, незграбної чужинки з її вбогою англійською мовою він запрошує Астрід знову. Потім, без ніякої слушної причини, переконує її прийти до нього в кімнату. Їй ще немає вісімнадцяти, на ній ще досі дитячий жирок, він ще ніколи не був із такою юною дівчиною — насправді дитиною. Її шкіра, коли він роздяг її, холодна і липка. Він скоїв помилку, він уже знає про це. Він не відчуває бажання, ну, а щодо Астрід, то, хоча жінки та їхні потреби — звичайно таємниця для нього, він певен, що й вона не відчуває. Але вони зайшли вже задалеко, вони обоє, щоб відступати назад, тож ідуть до кінця.
У наступні тижні вони ще кілька вечорів проводять разом. Але час — завжди проблема. Астрід може прийти тільки тоді, коли покладе спати дітей своєї господині, тож вони мають щонайбільше похапцем проведену годину перед останнім потягом до Кенсінґтона. Одного разу вона набралася досить духу, щоб лишитися на цілу ніч. Джон удає, ніби йому подобається, що вона тут, хоча насправді — ні. Коли він сам, йому спиться краще. Коли хтось у ліжку разом з ним, він усю ніч напружений і заціпенілий, прокидається виснаженим.
Багато років тому, коли Джон був ще дитиною в родині, яка докладала всіх зусиль, щоб видаватися нормальною, його батьки мали звичай ходити в суботу ввечері на танці. Він спостерігав, як вони готуються до них, а якщо не лягав рано спати, міг після танців розпитати матір. Але ніколи не бачив, що насправді відбувалося в бальній залі готелю «Masonic» у Вустері: які танці танцювали батьки; чи вдавали вони під час танців, ніби дивляться одне одному у вічі, чи вони танцювали тільки одне з одним, чи, як в американських фільмах, незнайомцеві дозволяли покласти руку на плече жінки й забрати її від партнера, тож той шукав собі іншу партнершу або стояв у кутку, курив сигарету і дувся.
Джонові було дуже важко зрозуміти, чому люди, що вже одружені, повинні завдавати собі клопоту одягатися й ходити до готелю на танці, коли вони з не меншим успіхом могли б потанцювати у вітальні під музику по радіо. Але для матері оті вечори в готелі, вочевидь, мали велике значення, не менш важливе, ніж свобода їздити верхи або, коли немає коня, на велосипеді. Танці та їзда верхи заміняють матері життя, яке в неї було до шлюбу, до того, як вона, згідно з її варіантом розповіді про своє життя, стала в’язнем («Я не буду в’язнем у цьому домі!»).
Але тверда наполегливість матері не привела її нікуди. Хоч ким був той невідомий із батькової роботи, що давав їм натхнення ходити в суботу ввечері на танці, він або переїхав, або сам перестав ходити. Блискуча синя сукня зі срібною брошкою, білі рукавички, кумедний капелюшок, що сидів на одній половині голови, зникли в комірчинах та шухлядах, і на цьому все й скінчилося.
Сам він зрадів, що ті танці скінчилися, хоча не сказав про це. Він не любив, як мати йшла кудись, не любив відчуженого й далекого виразу обличчя, що з’являвся в неї наступного дня. Та й у самих танцях не бачив ніякого сенсу. Фільмів, про які казали, що в них будуть танці, він уникав, йому були огидна дурнувата сентиментальність, яка проступала на обличчях глядачів.
— Танці — добра вправа, — наполягала мати. — Вони навчають тебе ритму і рівноваги.
Він не був переконаний. Якщо людям потрібні вправи, нехай роблять гімнастику, піднімають гантелі, бігають навколо кварталу.
За роки, що минули після того, як родина виїхала з Вустера, Джон не змінив своєї думки про танці. Коли, навчаючись в університеті, він з’ясував, що надміру прикро ходити на вечірки й не вміти танцювати, він записався на цілу низку уроків у танцювальній школі, платячи за них із власної кишені, опановував квікстеп, вальс, твіст, ча-ча-ча. Це не спрацювало, за кілька місяців він усе забув, і то внаслідок акту навмисного забування. Чому так сталося, він знає напрочуд добре. Ніколи навіть на мить, навіть під час уроків він насправді не віддавався танцю. Хоча його ноги дотримувалися характерної моделі пересувань, у душі його сковував опір. І так воно й досі: на найглибшому рівні він не може добачити причини, навіщо людям потрібні танці.
Танці мають сенс тільки тоді, якщо їх інтерпретувати як щось інше, в чому люди воліють не зізнаватися. Це щось інше — реальна річ, а танці — лише прикриття. Запрошення дівчини на танок — це запрошення до статевого акту з нею, прийняте запрошення означає згоду на статевий акт, а самі танці — наслідування і провісник статевого акту. Ця відповідність така очевидна, що Джон дивується, чому люди взагалі переймаються танцями. Навіщо наряджатися, навіщо здійснювати ритуальні рухи, навіщо це все величезне ошуканство?
Старомодна танцювальна музика з її селянськими ритмами — музика готелю «Masonic» — завжди була нудна йому. А до грубої американської музики, під яку танцюють люди його віку, він відчуває тільки гидливу неприязнь.
У Південній Африці всі пісні, які лунають по радіо, походять з Америки. Газети пильно стежать за витівками американських кінозірок, а американські божевілля, скажімо, хула-хуп, по-рабському переймають. Чому? Навіщо в усьому дивитися на Америку? Невже південноафриканці, що їх покинули голландці, а тепер і британці, надумали стати нібито американцями, дарма що більшість їх ще ніколи в житті не бачила справжнього американця?
У Британії Джон сподівався позбутися Америки — американської музики, американських примх. На його жах, виявилося, що британці не менш завзято мавпують Америку. В популярних газетах повно фотографій дівчат, що нестямно вищать на концертах. Чоловіки з волоссям до пліч горлають і скавулять з удаваним американським акцентом, а потім розбивають свої гітари в друзки. Цього всього він не годен зрозуміти.
Єдиним порятунком у Британії є тільки третя програма Бі-бі-сі. Якщо є що-небудь, чого він чекає, просидівши день у компанії «ІВМ», так це повернутися до спокою своєї кімнати, ввімкнути радіо і слухати музику, якої ніколи не чув раніше, або розважливу, розумну розмову. Вечір за вечором, неодмінно і безкоштовно перед ним відчиняються ті брами.
Третю програму транслюють тільки на довгих хвилях. Якби її транслювали на коротких хвилях, він міг би ловити її в Кейптауні. В такому разі яка була б потреба приїздити до Лондона?
У серії передач «Поети і поезія» розмовляють про росіянина Йосифа Бродського. Звинуваченого в неробстві, Бродського засудили до п’яти років тяжкої праці в таборі на Архангельському півострові на морозній Півночі. Цей термін ще не скінчився. Саме тоді, коли Джон сидить у своїй теплій кімнаті в Лондоні, цмулить каву і дзьобає десерт із родзинок та горішків, чоловік його віку, поет, як і він, змушений пиляти цілий день колоди, хухати на задублі пальці, вистеляти чоботи ганчір’ям, жити на риб’ячих головах і капустяній юшці.
«Темно, як усередині голки», — писав Бродський в одному зі своїх віршів, і цей рядок ненастанно крутиться в голові у Джона. Якби він зосередився, справді зосередився, ніч за ніччю, якби був змушений, то завдяки самій увазі, благословенню чи натхненню, що зійшло б на нього, він, напевне, зміг би написати щось не гірше. Адже він знає, що в ньому уява такої самої барви, що й у Бродського. Але як потім передати своє слово до Архангельська?
На основі віршів, почутих по радіо, більш немає нічого, Джон знає Бродського, знає його наскрізь. Ось на що здатна поезія. Поезія — це правда. А от про нього в Лондоні Бродський не знає нічого. Як повідомити замерзлому чоловікові, що він з ним, коло нього, день у день?
Йосиф Бродський, Інгеборґ Бахман, Збіґнев Герберт — із самотніх плотів, що їх шарпають темні моря Європи, вони пускають свої слова в ефір, і разом із радіохвилями ті слова долинають до його кімнати, слова поетів його доби, що розповідають, якою може бути поезія, а отже, яким може бути він, наповнюють його радістю, що він живе на тій самій землі, що й вони. «Сигнал почуто в Лондоні, будь ласка, передавайте далі», — ось які слова він послав би їм, якби міг.
У Південній Африці Джон чув один чи два твори Шенберґа і Берґа — «Verklärte Nacht», «Осяйну ніч», концерт для скрипки. А тепер уперше почув музику Антона фон Веберна. Його застерігали проти Веберна. Веберн зайшов задалеко, читав він, те, що він пише, вже не музика, а просто випадкові звуки. Припавши до радіо, він слухає. Спершу одна нота, потім друга, третя, холодні, мов крижані кристали, падають, наче зорі з неба. Хвилина чи дві захвату, потім кінець.
Веберна вбив 1945 року американський солдат. Непорозуміння, сказали потім, випадкова воєнна втрата. Мозок, що спроектував ці звуки, ці тиші, ці звуки-і-тиші, згас навіки.
Джон іде на виставку абстрактних експресіоністів у галереї Тейт. Чверть години стоїть перед картиною Джексона Поллока, даючи їй шанс проникнути в нього, намагаючись видаватися розважливим, раптом якийсь вихований лондонець гляне здивованим оком на провінційного невігласа. Це не зараджує. Картина нічого не означає для нього. Є в ній щось те, що йому не дається.
У наступній залі, високо на стіні, висить величезна картина, яка зображує не що інше, як видовжену чорну краплю на білому тлі. «Елегія для Іспанської республіки № 24» Роберта Матервелла, сказано на табличці. Джон приголомшений. Грізна і загадкова, чорна форма поглинає його. Вона видає звук, схожий на удар гонга, і Джон мов прибитий, коліна йому підгинаються.
Звідки походить сила цієї аморфної форми, що анітрохи не схожа на Іспанію, не схожа ні на що, проте збурює в ньому безодню темних почуттів? Вона не гарна, але промовляє владно, наче краса. Чому Матервелл має цю силу, а Поллок, Ваг Гог, Рембрандт — ні? Чи це та сама сила, що змушує його серце підскакувати, коли він бачить якусь одну жінку, а не іншу? Чи «Елегія для Іспанської республіки» відповідає якійсь внутрішній формі в його душі? А як щодо жінки, яка має стати його долею? Чи її тінь уже міститься в його внутрішній пітьмі? Скільки ще чекати, поки вона явиться йому? А коли явиться, чи буде він готовий?
Яка тут відповідь, Джон не може сказати. Та якщо він зможе зустріти її, ту, що судилася долею, як рівня, тоді їхнє кохання буде незрівнянним, у цьому він певен, стане екстазом, що межуватиме зі смертю, а коли він згодом повернеться до життя, то буде новим і перетвореним. Мить згасання, немов дотик протилежних полюсів, немов парування близнюків, а потім повільне відродження. Він повинен бути готовим до цього. Готовність — це все.
У кінотеатрі «Everyman» сезон Сатьяджита Рея. Він дивиться трилогію «Апу» три вечори поспіль у стані зосередженого захвату. В озлобленій, зацькованій матері Апу, в його люб’язному бездоганному батькові він упізнає з чуттям провини своїх батьків. Але передусім його захоплює музика, запаморочлива складна взаємодія барабанів і струнних інструментів, довгі мелодії на флейті, лад або тональність яких — він не досить знає музичну теорію, щоб бути впевненим, що саме — хапають його за серце, наганяють чуттєву меланхолію, яка триває ще довго по тому, як закінчився фільм.
Досі в західній музиці, передусім у Баха, Джон знаходив усе, чого потребував. А тепер зіткнувся з тим, чого немає в Баха, хоча там є натяки: з розважливим і тямущим духом, що радісно віддається танкові пальців.
Він починає бігати по крамницях грамплатівок і в одній знайшов платівку з музикою гравця на ситарі Устада Вілаята Хана і його брата — молодшого, якщо глянути на картинку, — що грав на віні[36], і неназваного гравця на барабанах табла. Джон не мав свого програвача, але перші десять хвилин можна прослухати в крамниці. Тут є все: нескуте дослідження тональних послідовностей, трепет емоцій, екстатичні пориви. Він не йме віри своєму щастю. Новий континент — всього за дев’ять шилінгів! Несе платівку додому і спаковує між шматками картону аж до дня, коли матиме змогу знову слухати її.
У кімнаті під Джоном живе індійське подружжя. Воно має дитину, яка інколи, щоправда, тихенько, плаче. Коли йому трапляється проминати чоловіка на сходах, вони кивають один одному головою. Жінка рідко коли виходить із кімнати.
Одного вечора хтось постукав у двері. Це той індієць. Чи не була б його ласка повечеряти з ними?
Джон погоджується, але з певним острахом. Він не звик до гострих приправ. Чи зможе він їсти, не плюючись і не виставивши себе як дурня? А втім, одразу почувся невимушено. Родина з Південної Індії, вони вегетаріанці. Гострі приправи не є головним елементом індійської кухні, пояснює господар, їх запровадили тільки на те, щоб перебити смак гнилого м’яса. Південноіндійські страви на смак досить лагідні. І справді, Джон пересвідчився в цьому. Все, поставлене перед ним — кокосовий суп, приправлений кардамоном і гвоздикою, омлет — має молочну основу.
Господар — інженер. Разом із дружиною вони живуть в Англії вже кілька років. Вони щасливі тут, каже він. Їхнє теперішнє приміщення — найкраще, яке вони мали досі. Кімната простора, дім тихий і охайний. Звісно, англійський клімат не подобається їм. Але, знизує він плечима, в лісі без кривого дерева не буває.
Дружина майже не бере участі в розмові. Подає страви, сама не їсть, а потім іде в куток, де в ліжечку лежить немовля. Вона погано розмовляє англійською, пояснює чоловік.
Сусіда-інженер захоплюється західною наукою і технологією, нарікає на відсталість Індії. Хоча пеани[37] машинам звичайно наганяють на Джона нудьгу, він анітрохи не суперечить. Це перші люди в Англії, які запросили його додому. Ба більше, це кольорові люди, вони знають, що він південноафриканець, і однаково простигли йому руку. Він удячний.
Але ось де питання: що йому робити з тією вдячністю? Годі навіть помислити, щоб запросити їх, чоловіка, дружину і, безперечно, плаксиве немовля, до своєї кімнати на горішньому поверсі і їсти суп із пакетів, а потім, якщо не сардельки, то макарони в сирному соусі. А як іще можна віддячити за гостинність?
Минає тиждень, і Джон не зробив нічого, потім другий тиждень. Він відчуває дедалі більшу збентеженість. Починає слухати під своїми дверима вранці, чекає, поки інженер піде на роботу, а потім уже сам виходить на сходи.
Треба було б зробити якийсь жест, дати якесь просте свідчення взаємності, але він не може знайти його, або ж не хоче, а невдовзі однаково стало надто пізно. Що негаразд із ним? Чому найзвичайніші речі він робить такими складними для себе? Якщо відповідь полягає в тому, що така його натура, яка користь мати таку натуру? Чом би не змінити свою натуру?
Але чи справді це його натура? Джон сумнівається. Це схоже не на натуру, а на хворобу, моральну хворобу: ницість, убогість духу, що своєю сутністю не відрізняється від його холодного ставлення до жінок. Чи можна витворити мистецтво з отакої хвороби, як ця? А якщо можна, що це говорить про мистецтво?
На дошці оголошень біля одного хемпстедського газетного кіоску Джон прочитав оголошення: «Потрібні четверо для квартири у Свісс-Котеджі. Власна кімната, спільна кухня».
Джон не любить гуртового проживання. Він воліє жити сам. Але, живучи самотою, він ніколи не розірве своєї ізоляції. Він телефонує, призначає зустріч.
Чоловік, який показує Джонові квартиру, старший від нього на кілька років. Бородатий і вдягнений у синій жакет у стилі Неру з золотими ґудзиками спереду. Його звати Міклош, він родом з Угорщини. Сама квартира чиста й наповнена повітрям, кімната, яка дістанеться йому, більша за його теперішню кімнату, крім того, сучасніша.
— Я беру, — каже він. — Лишити вам завдаток?
Але не все так просто.
— Лишіть своє прізвище та номер телефону, і я занесу вас до списку, — відказує Міклош.
Три дні Джон чекає. На четвертий телефонує. Міклоша немає, відповідає дівчина, що взяла трубку. Кімната? О, кімнати вже кілька днів, як немає.
У її голосі трохи відчувається якась іноземна хрипкість, вона, безперечно, вродлива, розумна, витончена. Він не запитує, чи вона теж угорка. Але якби йому дісталася кімната, він тепер поділяв би з нею квартиру. Хто вона? Яке в неї ім’я? Може, вона — кохання, яке судилося йому долею, і тепер його доля втекла від нього? Хто той щасливчик, якому дали кімнату і майбутнє, що мало належати йому?
Джон мав враження, коли ходив на ту квартиру, що Міклош показує її радше недбало. Тепер Джон може лише думати, що Міклош шукав когось, хто зробив би більший внесок, ніж просто давав четверту частину орендної плати, когось, хто приніс би з собою веселощі, стиль, романтику. Глянувши і миттю оцінивши, Міклош побачив, що йому бракує веселощів, стилю і романтики, тож і відкинув його.
Джон мав би взяти ініціативу в свої руки. «Я не такий, яким можу видаватися, — мав би сказати він. — Я, може, й скидаюся на клерка, але насправді я поет або майбутній поет. Крім того, я пунктуально платитиму свою частку ренти, тим часом як більшості поетів таке не під силу». Але він не висловився, не просив, хоч і як принижено, за себе і своє ремесло, а тепер уже надто пізно.
Як угорець спромігся стати власником квартири у фешенебельному Свісс-Котеджі, опорядити її за останньою модою, ліниво прокидатися пізнього ранку з, безперечно, гарною дівчиною з хрипким голосом поруч у ліжку, тим часом як він працює, мов раб, цілісінький день на «ІВМ» і живе в страхітливій кімнаті неподалік від Арчвей-роуд? Як оті ключі, що відкривають насолоди Лондона, дісталися Міклошу? Де такі люди беруть гроші на своє безтурботне життя?
Джон ніколи не любив людей, які не дотримуються правил. Якщо правила нехтують, життя втрачає сенс, і тоді цілком можна, наче Іван Карамазов, повернути свій квиток і відійти. Проте в Лондоні, здається, повно людей, які нехтують правила, і з ними нічого не стається. Здається, тільки він тут досить дурний, щоб грати за правилами, він та інші заклопотані клерки в темних костюмах і окулярах, його супутники в потягах. То що ж йому робити? Ступити на шлях Івана Карамазова? Чи на шлях Міклоша? Джонові здається, що, хоч на який він ступить, то програє. Адже він не має таланту до брехні, ошуканства чи обходу правил, як і не має таланту до насолод і модного вбрання. Його єдиний талант — до злиденності, тупої, чесної злиденності. Якщо це місто не пропонує нагород за злиденність, що він тут робить?
Щотижня приходить лист від матері, блідо-блакитний авіаконверт, підписаний охайними друкованими літерами. Джон із розпачем отримує ці свідчення її незмінної любові до нього. Невже мати не розуміє, що, покинувши Кейптаун, він розірвав усі зв’язки з минулим? Як можна змусити її визнати, що процес його перетворення в іншу особу, який почався, коли йому виповнилося п’ятнадцять років, нещадно відбуватиметься далі, аж поки вся пам’ять про родину і країну, що їх він лишив позаду, згасне? Коли вона нарешті зрозуміє, що він уже так далеко відійшов від неї, що цілком може бути й чужим?
У листах мати розповідає про родинні новини, про свої останні місця роботи (вона переходить від школи до школи, заміняючи вчителів, які перебувають на лікарняному). Мати закінчує листи сподіваннями, що його здоров’я добре, що він береже себе і тепло вдягається, що він не захворів на грип, який, чула вона, лютує в Європі. Про південноафриканські справи не пише, бо він дав їй виразно зрозуміти, що вони не цікавлять його.
Якось він згадав у листі, що забув у потязі рукавички. Помилка. Негайно прибула авіапосилка: пара рукавичок з овечої шкіри. Пересилка коштує дорожче, ніж рукавички.
Мати пише листи в неділю ввечері й кидає в скриньку так, щоб їх забрали в понеділок уранці. Джонові дуже легко уявити собі цю сцену в квартирі, до якої переїхали вона, батько і брат після того, як їм довелося продати будинок у Рондебоші. Вже повечеряли. Мати витирає стіл, одягає окуляри, присуває лампу. «Що ти робиш?» — запитує батько, що боїться недільних вечорів, коли «Argus» уже перечитано від початку до кінця і більше немає роботи. «Я повинна написати Джонові», — відповідає мати, заціплює вуста і змушує його замовкнути. «Найдорожчий Джоне», — починає вона писати.
Чого вона сподівається досягти своїми листами, ця затята, непристойна жінка? Хіба вона не бачить, що докази її вірності, хоч якої невідступної, ніколи не спонукають його відчути жаль і повернутися назад? Хіба не змирилася, що він ненормальний? Вона повинна зосередити свою любов на братові й забути про нього. Його брат — створіння просте і невинне. В брата м’яке серце. Нехай брат візьме на себе тягар любити її, нехай братові скажуть, що відтепер він первонароджений, її улюбленець. А вже потім він, новозабутий Джон, матиме свободу жити своїм життям.
Мати пише щотижня, проте він відповідає їй не щотижня. Адже в такому разі це дуже скидалося б на взаємне листування. Він відписує вряди-годи, його листи коротенькі, і там майже нічого не сказано, крім того, що, оскільки він написав їх, то напевне ще досі живий.
Оце і є найгірше. Це пастка, яку вона збудувала, пастка, з якої він ще не дібрав способу вийти. Якби він урвав усі зв’язки, якби не писав узагалі, вона б зробила найтяжчий, найгірший можливий висновок, і на саму думку про горе, яке охопить її тієї миті, йому кортить закрити собі вуха і затулити очі. Тож, поки мати жива, він не наважується вмерти. Хоча він не дуже себе любить, задля неї він повинен дбати про себе, і то навіть тепло одягатися, належно харчуватися, пити вітамін С. А про самогубство й мови не може бути.
Про новини з Південної Африки він дізнається з передач Бі-бі-сі і з газети «Manchester Guardian». Газетні повідомлення він читає зі страхом. Фермер прив’язав одного свого робітника до дерева і зашмагав його до смерті. Поліція навмання стріляє по юрбі. В’язня знайшли мертвим у його камері, повішеним на смужці від ковдри, його обличчя розбите й закривавлене. Жахіття за жахіттям, жорстокість за жорстокістю, і кінця-краю не видно.
Він знає материну думку. Мати вважає, що у світі Південну Африку не розуміють. Неграм у Південній Африці живеться краще, ніж у будь-якій іншій країні Африки. До страйків і протестів підбурюють комуністичні агітатори. Коли йдеться про сільськогосподарських робітників, яким платять кукурудзяною кашею і яким доводиться одягати своїх дітей у джутові мішки, щоб захистити від зимового холоду, мати згодна, що це ганьба. Але такі речі трапляються тільки в Трансваалі. Саме африканери з Трансваалю з їхньою похмурою ненавистю і черствими серцями забезпечують країні таку лиху славу.
Його власна думка, яку він не вагається висловити матері, полягає в тому, що замість читати щоразу нові промови в ООН, росіяни повинні негайно напасти на Південну Африку. Вони повинні висадити десантників у Преторії, схопити Фервурда[38] та його приятелів, вишикувати їх під муром і розстріляти.
Що росіяни повинні робити далі, розстрілявши Фервурда, він не сказав, бо ще й не думав про те. Треба утвердити справедливість — оце тільки й має значення, а решта — це вже політика, а політика не цікавить його. Скільки він пам’ятає себе, африканери топчуть людей тому, що колись, як кажуть вони, їх самих топтали. Що ж, нехай колесо обернеться, нехай на силу відповідають ще більшою силою. Джон радіє, що вибрався звідти.
Південна Африка — наче жорно на його шиї. Він хоче скинути його, йому байдуже, як, щоб знову мати змогу дихати.
Джонові не конче треба купувати «Manchester Guardian». Є інші, легші газети, наприклад «Times» або «Daily Telegraph». Але на «Manchester Guardian» можна покластися, що вона не пропустить нічого з Південної Африки, від чого буде краятись серце. Читаючи «Manchester Guardian», він принаймні певен, що знає найгірше.
Джон не бачив Астрід кілька тижнів. А тепер вона телефонує. Її перебування в Англії закінчується, вона збирається додому в Австрію. «Думаю, я вже не побачу тебе, — казала вона, — тож подзвонила попрощатися».
Астрід намагається говорити байдужим тоном, але він відчуває сльози в її голосі. Знаючи, що винен, пропонує зустрітися. Вони п’ють разом каву, вона йде до нього додому і проводить там ніч («нашу останню ніч», як вона назвала її), горнеться до нього, стиха плаче. Вранці наступного дня (це неділя) він чує, як вона підводиться з ліжка й навшпиньки йде до ванної на сходах одягтися. Коли вона повертається, він удає, ніби спить. Він знає: досить дати бодай найменший знак — і дівчина лишиться. Якби він захотів зробити що-небудь, перше ніж звернути на неї увагу, скажімо, почитати газету, вона б сіла тихенько в кутку і чекала. Саме так, здається, навчили поводитись дівчат у Клаґенфурті: нічого не вимагати, чекати, поки чоловік буде готовий, а потім служити йому.
Йому б хотілося бути ласкавішим до Астрід, такої юної і такої самотньої у великому місті. Він хотів би висушити їй сльози, повернути усмішку на її обличчя; хотів би довести їй, що його серце не таке черстве, як здається, що він здатний відповісти на її готовність своєю готовністю, готовністю пригорнути її так, як їй хочеться, щоб він пригорнув її, і слухати її розповіді про матір і братів на батьківщині. Але треба бути обережним. Забагато тепла — і вона може здати свій квиток, лишитися в Лондоні, переїхати до нього. Двоє переможених, що знаходять притулок у взаємних обіймах, втішають одне одного, — надто принизлива перспектива. Вони могли б і побратися, він і Астрід, а потім аж до скону доглядати одне одного, наче інваліди. Тож він не подає знаку, а лежить, стуливши повіки, аж поки почув, як зарипіли сходи і клацнули вхідні двері.
Надворі грудень і лютує негода. Падає сніг, стає сльотою, сльота замерзає, на тротуарах треба, немов альпіністові, прокладати собі шлях від однієї точки опори до іншої. Ковдра туману закутує місто, туман густий від вугільного пилу та сірки. Вимикають електрику, не їздять потяги, старі люди замерзають до смерті в своїх квартирах. Найлютіша зима за сторіччя, пишуть газети.
Джон іде по Арчвей-роуд, ковзаючись і послизаючись на кризі, тримає шарф перед обличчям і намагається не дихати. Його одяг просмердівся сіркою, в роті огидний присмак, кашляючи, він відхаркує чорний слиз. У Південній Африці тепер літо. Якби він був там, то пішов би на пляж Страндфонтейн, що миля за милею розстеляє свої білі піски під неозорим синім небом.
Уночі в його кімнаті лопнула труба. Підлогу затопило. Він прокидається з простирадлом криги навколо.
Немов повернулися часи Битви за Англію, пишуть газети. Вони публікують статті про безкоштовні їдальні для безпритульних, де страви готують жіночі допоміжні команди, про ремонтні бригади, які працюють цілісіньку ніч. Криза, стверджують газети, виявила найкращі риси лондонців, що протиставили неприхильній природі спокійну силу і метку дотепність.
Ну, а Джон може одягатись, як лондонець, добиратися на роботу, як лондонець, страждати від холоду, як лондонець, але не має меткої дотепності. Та мине скільки завгодно часу, а лондонці однаково не вважатимуть його за свого. Навпаки, одразу добачають у ньому ще одного з тих чужинців, які з безглуздих причин вирішили жити в місті, до якого не належать.
Скільки ще доведеться жити в Англії, поки йому дозволять стати справжнім, стати англійцем? Чи досить просто отримати британський паспорт, а чи дивне іноземне прізвище означатиме, що він чужий назавжди? І що, власне, означають слова «стати англійцем»? Англія — батьківщина двох націй, і він повинен обрати між ними, стати англійцем, належним або до середнього, або до робітничого класу. Він, здається, вже обрав. Ходить у форменому костюмі середнього класу, читає газету середнього класу, імітує мову середнього класу. Але самих зовнішніх ознак, як-от названі, не досить, щоб отримати допуск, ой як не досить. Допуск до середнього класу — повний допуск, а не тимчасова перепустка, дійсна в певні години дня в певні дні року — був визначений, як він уже може сказати, багато років тому, ба навіть багато поколінь тому відповідно до правил, що завжди будуть таємницею для нього.
Щодо робітничого класу, то він не поділяє його розваг, насилу розуміє його мову, ніколи не відчував найменшого поруху привітності з його боку. Дівчата в компанії «ІВМ» мають собі приятелів із робітничого класу, закутані в думки про шлюб, дітей та муніципальні будинки і зимно відповідають на його залицяння. Він, може, й живе в Англії, але, безперечно, не завдяки запрошенню з боку англійського робітничого класу.
У Лондоні є інші південноафриканці, тисячі їх, якщо вірити повідомленням. А є ще канадці, австралійці, новозеландці, навіть американці. Але ці люди — не іммігранти, не приїхали сюди оселитися, стати англійцями. Вони приїхали розважитись, або на навчання, або заробити трохи грошей, перше ніж вирушити в тур по Європі. Наситившись Старим Світом, вони повернуться додому й заживуть своїм справжнім життям.
Є в Лондоні і європейці, і то не тільки студенти, які вивчають мову, а й утікачі зі східного блоку, ба навіть ще з нацистської Німеччини. Але в них інша ситуація, ніж у нього. Він не втікач, чи, радше, його заява, що він утікач, не дасть йому нічого в міністерстві внутрішніх справ. Хто вас гнобить, запитають у міністерстві. Від кого ви тікаєте? Від нудьги, відповість він. Від філістерства. Від атрофії морального життя. Від ганьби. Ну, і куди доведе його таке прохання?
Крім того, є Паддінґтон. Він ходить уздовж вулиці Майда-Вейл або Кілберн-Хай-роуд о шостій годині вечора і бачить у примарному світлі натрієвих ламп юрби вест-індійців, що повертаються додому й кутаються від холоду. Їхні плечі зігнуті, руки глибоко запхнуті в кишені, шкіра має сіруватий, землистий відтінок. Що привабило їх з Ямайки і Тринідаду до цього бездушного міста, де холод сочиться з самої бруківки на вулицях, де день минає на тяжкій роботі, а вечір — згорбившись над газовим вогником у найманій кімнаті з облупленими стінами і проваленими меблями? Звісна річ, вони не приїхали всі сюди шукати поетичної слави.
Люди, з якими працює Джон, надто чемні, щоб висловлювати свою думку про чужинців. І все-таки інколи на основі їхнього мовчання можна здогадатися, що він небажаний у цій країні, не дуже бажаний. Про вест-індійців вони мовчать теж. Але Джон уміє читати плакати. «Негрюки, геть з країни!» — повідомляють гасла, намальовані на стінах. «Кольоровим — ні!» — сповіщають оголошення у вікнах будинків із мебльованими кімнатами. Місяць у місяць уряд робить суворішими імміграційні закони. Вест-індійців зупиняють у ліверпульських доках, тримають, поки доведуть їх до відчаю, а потім відсилають туди, звідки вони приїхали. Якщо він, на відміну від них, не відчуває так гостро свою небажаність, то тільки завдяки своєму захисному забарвленню: костюмові з крамниці «Moss Brothers», білій шкірі.
«Після ретельних роздумів я дійшов висновку… Після інтенсивних внутрішніх роздумів я дійшов висновку…»
Джон уже понад рік працював у компанії «ІВМ»: зиму, весну, літо, осінь, другу зиму, а тепер починалася ще одна весна. Навіть у бюро на Ньюмен-стріт, у схожій на ящик будівлі з закритими вікнами, він відчував у повітрі лагідну зміну. Він не може так жити далі. Він не може й далі віддавати своє життя в жертву принципові, що люди повинні вдаватися до злиденної праці задля шматка хліба, принципові, якого він, здається, дотримується, хоч і не знає, де засвоїв його. Він не збирається довіку доводити матері в Кейптауні, що він живе статечним життям, а отже, вона повинна припинити хвилюватися за нього. Здебільшого Джон не знає свого духу, не дбає про те, щоб пізнати його. Якщо знаєш свій дух надто добре, це, на думку Джона, провіщає загибель творчої іскри. Але в даному випадку він не може дозволити собі дрейфувати у своєму звичайному тумані нерішучості. Він повинен покинути «ІВМ». Він повинен вибратися, і то байдуже, коштом якого приниження.
Протягом минулого року, і то непомітно для Джона, його почерк дрібнішав і ставав дедалі нерозбірливішим. А тепер, сидячи за столом і пишучи заяву про свою відставку, він свідомо намагається збільшити літери, розширити петлі, надати написаному впевненішого вигляду.
«Після тривалих роздумів, — пише він нарешті, — я дійшов висновку, що моє майбутнє не пов’язане з компанією «ІВМ». Отже, згідно з умовами контракту я хочу за місяць попередити про свою відставку».
Джон підписав листа, заклеїв, адресував доктору Б. Л. Макайверу, начальникові відділу програмування, і тихенько поклав листа на тацю з написом «Внутрішнє листування». Ніхто в кімнаті навіть не глянув на нього. Він знову сів на своє місце.
До третьої години, коли забиратимуть пошту, є ще час передумати, забрати листа з таці й розірвати його. Бо, тільки-но заберуть листа, жереб кинуто. Завтра новина пошириться по всій будівлі: один з людей Макайвера, один з програмістів на третьому поверсі, південноафриканець, подав у відставку. Ніхто не захоче, щоб його бачили, як він розмовляє з Джоном. Його пошлють до Ковентрі. Ось так в «ІВМ». Ніяких фальшивих сентиментів. Його затаврують як утікача, невдаху, нечистого.
О третій годині прийшла жінка забирати пошту. Джон схилився над паперами, серце йому гупало.
За півгодини його покликали до кабінету містера Макайвера. Начальника огортає холодна лють.
— Що це? — запитує він, показуючи на лист, що лежав, розгорнений, на його столі.
— Я вирішив подати у відставку.
— Чому?
Джон припускав, що Макайверу не сподобається новина. Макайвер був одним з тих, хто розмовляв з ним під час наймання на роботу, хто прийняв і схвалив його, хто повірив його словам, мовляв, він звичайний хлопець із колоній, що планує собі кар’єру в комп’ютерах. Макайвер має своїх начальників, яким йому доведеться пояснювати свою помилку.
Макайвер високий чоловік. Він одягається елегантно, розмовляє з оксфордським акцентом. Його не цікавить програмування як наука, як уміння, як ремесло або що там іще. Він просто керівник. Саме в цьому він ефективний: роздає людям завдання, керує їхнім часом, підганяє їх, заохочує і доводить, що йому не дурно платять гроші.
— Чому? — знову нетерпляче запитав Макайвер.
— Я не вважаю, що праця в «ІВМ» дуже задовільна на людському рівні. Як на мене, вона не дає мені змоги реалізуватися.
— Кажіть далі.
— Я сподівався на щось більше.
— І що це могло б бути?
— Я сподівався на дружбу.
— На вашу думку, тут недружня атмосфера?
— Ні, її годі назвати недружньою. Люди були дуже добрі. Але дружність — не те саме, що дружба.
Джон сподівався, що листу дозволять стати його останнім словом. Але це сподівання виявилося наївним. Він мав би зрозуміти, що вони вважатимуть його лист лише за перший постріл на війні.
— А що ще? Якщо у вас є щось інше на думці, ви маєте шанс розповісти.
— Більш нічого.
— Більш нічого. Розумію. Вам бракує дружби. Ви не знайшли собі друзів.
— Авжеж, це правда. Я нікого не звинувачую. Тут, мабуть, моя провина.
— І тому ви хочете піти у відставку?
— Так.
Що ж, слова, які він вимовляв, видавалися дурними, і вони й були дурні. Ним маніпулювали, щоб він казав дурниці. Але він мав би сподіватися такого. Саме так вони змусять його заплатити за те, що він відкинув їх, і за роботу, яку вони дали йому, роботу в компанії «ІВМ», лідера ринку. Його, наче початківця в шахах, загнали в куток і поставили йому мат за десять ходів, за вісім, за сім. Це наука домінування. Що ж, нехай. Нехай роблять свої ходи, нехай він відповідає нерозумними ходами, які легко передбачити і яким легко протидіяти, аж поки вони втомляться від гри й відпустять його.
Швидким жестом Макайвер закінчив розмову. Поки що це все. Джон може повернутися до свого столу. Як виняток, він уже й не зобов’язаний засиджуватися на роботі. Може покидати приміщення о п’ятій годині й мати вечір у своєму розпорядженні.
Наступного ранку через секретарку Макайвера — сам Макайвер пройшов повз нього й не відповів на привітання — йому сказали негайно з’явитися в головну контору «ІВМ» у Сіті, зайти до відділу кадрів.
Чоловікові у відділі кадрів, що слухав аргументи Джона, вочевидь переповіли його нарікання з приводу дружби, якої не забезпечила йому компанія. Перед кадровиком лежала розгорнена течка, розпитуючи, він викреслював пункти. Як довго Джон почувався невдоволеним на роботі? Чи обговорював він коли-небудь своє невдоволення з начальником? Якщо ні, то чому? Чи справді його колеги з Ньюмен-стріт були недружні? Ні? Тоді чи не пояснить він додатково свою скаргу?
Що частіше звучали слова «друг», «дружба», «дружний», то дивнішими вони видавалися. Якщо ви шукаєте друзів, міг собі уявити Джон слова того чоловіка, то вступайте до якогось клубу, грайте в кеглі, запускайте авіамоделі, збирайте марки. Навіщо сподіватися, що ваш працедавець, «ІВМ», «International Business Machines», виробник електронних калькуляторів і комп’ютерів, забезпечить їх вам?
Звичайно, цей чоловік має слушність. Яке він має право нарікати, передусім у цій країні, де кожен такий холодний до кожного іншого? Невже не цим він захоплювався в англійців — їхньою емоційною стриманістю? Невже не тому у вільний від роботи час він пише магістерську роботу про доробок Форда Медокса Форда, напівнімецького шанувальника англійського лаконізму?
Збентежений і приголомшений, Джон пояснює свою скаргу. Ті пояснення не менш незбагненні чоловікові з відділу кадрів, ніж сама скарга. «Хибне сприйняття» — ось слова, на які полює кадровик. «Службовець перебував у полоні хибного сприйняття» — таке формулювання було б доречним. Але Джон не відчуває, що став їм у великій пригоді. Нехай вони самі добирають способу класифікувати його.
Надто кадровик прагне з’ясувати, що далі робитиме Джон. Може, його балачки про брак друзів — лише прикриття, щоб перейти від компанії «ІВМ» до одного з її конкурентів у сфері обчислювальних машин? Може, йому щось обіцяли, пропонували що-небудь?
Тут Джон не міг би бути ще чеснішим у подробицях. Він ні з ким не домовлявся про наступну роботу, ані з котримсь конкурентом, ані з будь-ким іншим. Ніхто не провадив розмов із ним. Він покидає «ІВМ» з метою просто покинути цю компанію. Він хоче бути вільним, оце й усе.
Що довше говорить Джон, то безглуздіше звучать його слова, то недоречнішим видається він у світі бізнесу. Але він принаймні не каже: мовляв, я покидаю компанію, щоб стати поетом. Принаймні ця таємниця ще досі належить йому.
Зненацька, серед цього всього, Джонові подзвонила Керолайн. Вона у відпустці на південному узбережжі, в Боґнор-Реджіс, й вільна. Чом би йому не сісти на потяг і не приїхати до неї на суботу?
Вона зустрічає його на станції. В крамниці на Мейн-стріт вони наймають велосипеди і невдовзі вже їдуть безлюдними сільськими путівцями серед пшеничних ланів. Надворі напрочуд тепло. З нього рясно стікає піт. Його одяг явно не годиться для такої прогулянки: сірі фланелеві штани, піджак. Керолайн у коротенькій, томатної барви сукні і сандалях. Її біляві коси розмаяні, довгі ноги вилискують, як вона крутить педалі, і вона скидається на богиню.
Що вона робить у Боґнор-Реджісі, запитує Джон. Гостює в тітки, відповідає вона, в якоїсь давно загубленої тітки-англійки. Далі він не розпитує.
Вони зупинилися край дороги, перелізли через огорожу. Керолайн узяла сендвічі, вони знайшли місце в затінку каштана і влаштували пікнік. Згодом він відчуває, що вона не заперечить, якщо він покохається з нею. Але нервується: адже тут, на відкритому місці, їх будь-якої миті може застукати якийсь селянин чи навіть констебль і запитати, що вони тут виробляють.
— Я йду з «ІВМ», — сказав він.
— Це добре. А що робитимеш далі?
— Не знаю. Думаю, так поживу якийсь час.
Вона чекає, щоб почути більше, чекає, щоб дізнатися про його плани. Але він більше нічого не може запропонувати, не має ані планів, ані ідей. Який же він бовдур! Чому така дівчина, як Керолайн, завдає собі клопоту і підтримує з ним стосунки, дівчина, що призвичаїлася до Англії, досягла успіху у своєму житті, лишила його позаду в усіх аспектах? Тільки одне пояснення спадає йому на думку: вона й досі бачить його таким, яким він був у Кейптауні, коли ще міг подавати себе як майбутнього поета, коли ще не був таким, яким став, яким його зробила «ІВМ»: євнухом, керованим апаратом, занепокоєним хлопчиком, що квапиться сісти о 8.17 на потяг і доїхати до роботи.
В інших компаніях у Британії службовцям, які покидають роботу, бажають успіху в подальшому житті і, якщо й не дарують золотого годинника, то принаймні зберуть усіх під час перерви на чай, виголосять якусь промову, привітають і побажають добра, байдуже, щиро чи ні. Джон уже досить довго прожив у країні, щоб знати про це. Але тільки не в «ІВМ». «ІВМ» — не Британія. «ІВМ» — це нова хвиля, новий шлях. Ось чому «ІВМ» наміряється пробити собі шлях, подолавши сили опору з боку Британії. Ці сили ще досі дотримуються старих, млявих, неефективних британських методів праці. Натомість «ІВМ» проворна, наполеглива і нещадна. Тож Джонові нічого й не бажають у його останній день перебування на роботі. Він мовчки прибирає свій стіл, каже «Прощавайте!» колегам-програмістам.
— Що ти робитимеш? — обережно запитує один з них. Усі, напевне, чули його пояснення про дружбу, і тому він почувається тепер напружено і незручно.
— О, я ще побачу, що там буде, — відповідає він.
Цікаве відчуття — прокинутись наступного ранку і, власне, не мати потреби кудись іти. Сонячний день: Джон сів на потяг до Лестер-сквер і обійшов книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд. За день у нього вже виросла щетина, і він вирішив завести собі бороду. З бородою, мабуть, він не видаватиметься таким недоречним серед елегантних молодиків і гарних дівчат, що вискакують із мовних шкіл і сідають у метро. А потім нехай трапиться який-небудь щасливий випадок.
Джон вирішив, що відтепер усюди ставатиме на шлях, де можна спіткати той випадок. У романах повно випадкових зустрічей, які приводять до кохання — до кохання або до трагедії. Він готовий до кохання, готовий навіть до трагедії, готовий насправді до всього, якщо воно поглинатиме його й перетворить. Кінець кінцем, саме тому він і приїхав до Лондона: позбутися свого старого «я» і відкрити в собі нове, справжнє, палке «я», і тепер йому вже ніщо не перешкоджає в його пошуках.
Минали дні, і Джон просто робив те, що хотілося. Він, власне, опинився на нелегальному становищі. До його паспорта був прикріплений дозвіл на роботу, який давав право жити в Британії. А тепер, коли він не має роботи, той дозвіл уже втратив чинність. Але, якщо ніде не вискакувати, можливо, вони — влада, поліція чи хто там ще відповідає за ці речі, — не звернуть на нього уваги.
Попереду на обрії маячить проблема грошей. Заощаджень не вистачить на весь вік. У нього немає нічого вартісного на продаж. Він розважливо утримується від купування книжок, коли день погідний, ходить пішки, а не сідає на потяги, живе на хлібі, сирі та яблуках.
Щасливий випадок ще не дав Джонові жодного зі своїх благословень. Але ж випадок непередбачуваний, треба дати йому час. Джон може тільки чекати напоготові того дня, коли щасливий випадок нарешті всміхнеться йому.
Маючи свободу робити, що заманеться, Джон невдовзі дочитав до кінця чималенький корпус творів Форда. Наближається час висловити про них свою думку. Що він скаже? В точних науках дозволено повідомляти про негативні результати, невдачі, які підтверджують гіпотези. А як у мистецтві? Якщо він не може сказати про Форда нічого нового, чи було б правильно і почесно признатися, що він помилився, зректися свого навчання, повернути стипендію; або чи можна замість магістерської роботи подати звіт, якою слабенькою була його тема, як розчарувався він у своєму герої?
З портфелем у руці Джон виходить із Британського музею і вливається в юрбу, що суне по Ґрейт-Рассел-стріт: тисячі душ, жодна з яких анітрохи не дбає, що він собі думає про Форда Медокса Форда чи про будь-що інше. Тільки-но приїхавши до Лондона, Джон спершу мав звичай сміливо дивитися в обличчя перехожих, намагаючись з’ясувати унікальну сутність кожного. «Дивіться, я дивлюся на вас!» — казав він очима. Але сміливі погляди не довели його нікуди в місті, де, як він невдовзі з’ясував, ані чоловіки, ані жінки не дивилися йому у вічі, а навпаки, холодно уникали їх.
Кожну відмову глянути йому у вічі Джон відчував, як невеличке штрикання ножем. Знову і знову його помічали, знаходили в ньому якийсь ґандж і відкидали його. Невдовзі Джон почав утрачати впевненість, став ухилятися ще до того, як йому відмовлять. На жінок, з’ясував він, легше дивитися потай, крадькома. Саме так, здається, люди тепер дивились одне на одного в Лондоні. Але в поглядах крадькома — він не міг позбутися цього почуття — було щось нечесне і нечисте. Краще взагалі не дивитися. Краще не цікавитися своїми ближніми, бути байдужим.
За час, прожитий в Англії, він дуже змінився і не певен, чи ті зміни на краще. Минулої зими траплялися миті, коли він думав, що помре від холоду, злиденності та самотності. Але по-своєму він таки пережив ту зиму. А коли настане нова зима, холод і злиденність матимуть над ним уже меншу владу. Тоді він уже буде на шляху перетворення у справжнього лондонця, суворого, мов камінь. Перетворення в камінь аж ніяк не становило одну з його цілей, але цілком може бути, що доведеться змиритися з ним.
А взагалі Лондон виявився великим вихователем. Джонові амбіції тепер уже скромніші, набагато скромніші, ніж на початку. Лондонці розчарували його передусім убогістю своїх амбіцій. А тепер і він на шляху прилучення до лондонців. Місто щодня карає його, протвережує, і він учиться, наче побитий пес.
Не знаючи, що саме (якщо взагалі що-небудь) він хоче сказати про Форда, він лежить уранці в ліжку до щоразу пізнішої години. Сівши нарешті за стіл, не може зосередитись. Його розгубленості посприяло ще й літо. Лондон, як він знає, місто зими, де людина тупцяє день у день, чекаючи лише вечора, коли можна лягти спати й забутися. А в ці духмяні літні дні, створені, здається, задля легкості й насолоди, випробування тривають, але яку частину його єства випробовують, Джон уже не певен. Інколи йому здається, ніби його випробовують задля самих випробувань, щоб побачити, чи витримає він.
Він не шкодує, що покинув компанію «ІВМ». Але тепер він не має нікого, до кого можна було б озватися, не має навіть Білла Бріґґса. Інколи по кілька днів поспіль із його вуст не злітає жодного слова. Він починає позначати ті дні в щоденнику літерою Т — то дні тиші.
Коло станції метро він зіткнувся ненароком із невисоким літнім чоловіком, що продавав газети. «Вибачте!» — каже він. «Дивись, куди йдеш!» — гарчить чоловік. «Вибачте!» — повторює Джон.
«Вибачте»: слово важко злітає з його вуст, наче камінь. Чи справді єдине слово без ніяких пояснювальних додатків можна вважати за мову? Чи оте його зіткнення з літнім чоловіком — приклад людського контакту, чи, може, його краще охарактеризувати як просту соціальну взаємодію, на кшталт дотику антенами в мурах? Для старого це, безперечно, ніщо. Старий цілісінький день стоїть там із пакою газет, щось сердито бурмоче собі під ніс і завжди чекає нагоди нагримати на якогось перехожого. Натомість у його випадку це єдине слово зберігатиметься кілька тижнів, а то й до кінця його життя. Зіткнутися з людиною, сказати «Вибачте!», почути образу — це хитрощі, дешевий спосіб примусити до розмови. Спосіб одурити самотність.
Джон у падолі випробувань, і результати не дуже добрі. Але він не може бути єдиним, кого випробовують. Мабуть, є люди, які пройшли цей паділ і вийшли на тому боці, і, мабуть, є й ті, хто цілком ухилився від випробувань. Він теж, захотівши, міг би ухилитися від них. Наприклад, утекти назад до Кейптауна і ніколи не повертатися. Але невже це те, що він хоче робити? Безперечно, ні, поки що ні.
А що як він лишиться, але не пройде випробування, ганебно провалить його? Що як, сам у своїй кімнаті, він заплаче і не зможе зупинитися? Що як одного ранку він з’ясує, що йому бракує духу підвестися, і що набагато легше провалятися цілий день у ліжку — цей день і наступний, а далі ще один, і то в дедалі брудніших простирадлах? Що трапляється з такими людьми — людьми, які не витримують випробувань і ламаються?
Він знає відповідь. Їх спроваджують куди-небудь, де про них дбатимуть: до якоїсь лікарні, будинку, закладу. Ну а його просто відправлять назад до Південної Африки. Англійці мають досить своїх, щоб дбати про них, досить людей, які не витримують випробувань. З якої речі вони мають дбати ще й про чужинців?
Джон тиняється під одними дверима на Ґрік-стріт у Сохо. «Jackie — Model» — повідомляє табличка над дзвінком. Він потребує людських стосунків, а що може бути більш людським, ніж статеві стосунки? Митці вчащали до повій із прадавніх часів і не стали від цього анітрохи гіршими, він знає про це з книжок. Насправді митці і повії перебувають на одному боці соціального фронту. Але «Jackie — Model»: цікаво, чи моделі в цій країні завжди повії, а чи в бізнесі продажу свого тіла існують градації — градації, про які йому ніхто не казав? Може, модель із Ґрік-стріт догоджає якимсь особливим, спеціалізованим уподобанням, скажімо, жінка позує гола під світлом, а чоловіки в плащах стоять навколо в затінку й пожадливо прикипіли до неї хтивими очима? Коли він подзвонить, то чи будуть якісь розпитування і з’ясування, перше ніж його остаточно впустять? А що, як сама та Джекі — стара, гладка чи бридка? А як щодо етикету? Чи котрусь таку, як Джекі, навідують без попереджень, а чи сподіваються, що буде телефонний дзвінок заздалегідь, і призначать зустріч? І скільки платять за це? Чи існують якісь розцінки, що їх знає кожен чоловік у Лондоні, кожен, крім нього? А що як там одразу побачать, що він надміру зголоднілий селюк і йолоп?
Джон вагається, відступає.
На вулиці повз нього проходить чоловік у темному костюмі, що, здається, впізнає його, здається, от-от зупиниться й заговорить. Це один зі старших програмістів із компанії «ІВМ», Джон не дуже часто спілкувався з ним, але завжди вважав, що той прихильний до нього. Чоловік завагався, а потім, збентежено кивнувши головою, заквапився далі.
«Так от що ви робите в ці дні — насолоджуєтесь?» — запитав би, напевне, той чоловік, приязно всміхаючись. Як він відповів би йому? Що не можна завжди працювати, життя коротке, і слід насолоджуватись, тільки-но трапляється нагода? Який жарт, а водночас який скандал! Суворе, вбоге життя, яке вели його предки, пріючи в чорному вбранні серед спеки і пороху пустелі Кару, дало ось який результат: молодик тиняється по чужому місту, проїдає свої заощадження, ходить до блудниць і вдає, ніби він митець! Як він міг так легко зрадити предків, а потім сподіватися, ніби йому пощастить уникнути їхніх мстивих примар? Не така в тих людей була натура, щоб веселитись і насолоджуватись, і в нього натура не така. Він їхній нащадок, приречений від народження бути похмурим і страждати. Адже як інакше народжується поезія, як не зі страждань, наче кров, вичавлена з каменю?
Південна Африка — рана в його душі. Скільки ще треба чекати, поки рана припинить кривавити? Скільки ще треба скреготати зубами й терпіти, поки він матиме змогу сказати: «Колись я жив у Південній Африці, а тепер живу в Англії»?
Уже вкотре на мить йому дали змогу побачити себе ззовні: буркотливого, занепокоєного хлопчика-чоловіка, такого тупого і пересічного, що ніхто не хоче поглянути на нього вдруге. Ці спалахи осяяння тривожать його; замість дотримуватися їх, він намагається поховати їх у пітьмі, забути. Чи те «я», яке він бачить у такі миті, — це просто те, яким він видається, чи він такий насправді? А що як має слушність Оскар Вайльд, мовляв, немає глибшої істини, ніж зовнішня подоба? Чи можливо бути тупим і пересічним не тільки ззовні, а й до найдальших глибин свого єства, і водночас бути митцем? Чи міг би, наприклад, Т. С. Еліот потай бути тупим у своїх глибинах, і чи могло б його твердження, мовляв, особистість митця не має значення для його творчості, бути не чим іншим, як хитрощами, які мали приховати властиву йому тупість?
Можливо, але Джон не вірить у це. Якщо дійде до вибору, кому треба вірити — Вайльду чи Еліоту, він обере Еліота. Якщо Еліот обирає видаватися тупим, одягати костюм, ходити на роботу до банку і називати себе Дж. Альфредом Пруфроком[39], це, безперечно, маскування, елемент необхідних хитрощів митця за сучасної доби.
Інколи задля відпочинку від ходіння по міських вулицях Джон відступає до Хемпстедського парку. Повітря там лагідне і приємне, на стежках повно молодих матерів, що возять коляски або базікають, поки їхні діти бавляться. Який мир і вдоволеність! Він уже звик не терпіти віршів про бруньки, які розпукають, квіти й подуви вітерцю. А тепер, у країні, де написано ці вірші, починає розуміти, якою глибокою може бути радість, коли повертається сонце.
Якось у неділю пополудні, втомившись, Джон склав піджак як подушку, розтягся на моріжку й поринув у сон або напівсон, коли свідомість не покинула його, а немов ширяла над ним. То був стан, якого він ще ніколи не знав: здається, в самій своїй крові він відчував ненастанне обертання землі. Далекі крики дітей, пташиний спів, дзижчання комах — усе це набуло сили і поєдналося в пеан радості. Його серце розкрилося. «Нарешті! — подумав він. — Нарешті настала мить екстатичної єдності з Усім!» Боячись, що ця мить зникне, Джон намагається зупинити уривки думок, намагається просто бути провідником до великої універсальної сили, що не має назви.
Цей дивовижний стан тривав, за годинником, лише кілька секунд. Та, підвівшись і обтрусивши піджак, Джон почувся відродженим і оновленим. Він приїхав до великого похмурого міста, щоб його випробували і змінили, і тут, на цій латці зелені під лагідним весняним сонцем, раптом, на його подив, почався процес перетворень. Якщо він і не переродився цілковито, то принаймні благословенний відтепер натяком, що належить цій землі.
Треба знайти способи ощадити гроші. Комірне — найбільша витрата Джона. Він публікує оголошення в призначеному для таких речей відділі хемпстедської місцевої газети: «Доглядач будинку, відповідальний фахівець, пропонує свої послуги на довгий або короткий термін». Двом відвідувачам, які відгукнулися на оголошення, Джон назвав як свою робочу адресу компанію «ІВМ» і сподівається, що вони не перевірятимуть. Він намагається створити враження суворої порядності. Ця акторська гра справляє досить добрий ефект, щоб його найняли на червень доглядати квартиру в Свісс-Котеджі.
Але, на жаль, він буде в квартирі не сам. Квартира належить розлученій жінці з маленькою донькою. Поки мати буде в Греції, під його наглядом перебуватимуть дитина та її нянька. Його обов’язки прості: забирати пошту, оплачувати рахунки, бути напохваті в разі непередбачених ситуацій. Він матиме окрему кімнату і доступ до кухні.
На обрії, крім того, є ще колишній чоловік. Він приходить щонеділі й забирає доньку. Він, як сказала Джонова господиня чи працедавець, «трохи запальний», і йому не слід «ні в чому попускати». А в чому, власне, той чоловік може захотіти дати собі волю, запитує Джон. Лишити дитину на ніч, відповідають йому. Нишпорити по квартирі. Забирати речі. Ні за яких обставин, хоч би що він вигадував, — значуще подивилась на нього господиня, — не слід дозволяти йому брати речі.
Тож Джон почав розуміти, навіщо він потрібний. Нянька, що родом із Малаві, — не так уже й далеко від Південної Африки, — цілком здатна прибрати квартиру, купити харчі, нагодувати дитину, водити її в дитсадок і забирати. Можливо, навіть здатна оплатити рахунки. А от нездатна вона чинити опір чоловікові, який донедавна був її працедавцем і якого вона досі називає паном. Робота, на яку він найнявся, — це насправді робота сторожа, треба охороняти квартиру та все майно в ній від чоловіка, який ще недавно жив тут.
Першого червня Джон найняв таксі й переїхав зі своєю валізою і течкою із жалюгідних околиць Арчвей-роуд до скромної елегантності Хемпстеду.
Квартира велика і простора, у вікна світить сонце, на підлозі м’які білі килими, на книжкових полицях повно привабливих книжок. Анітрохи не схоже на те, що Джон поки що бачив у Лондоні. Він не йме віри своєму щастю.
Поки він розпаковував речі, дівчинка, його нова підопічна, стояла в дверях кімнати і приглядалася до кожного його руху. Досі він ще ніколи не доглядав дитини. Чи має він, оскільки в певному розумінні ще юний, якийсь природний зв’язок із дітьми? Повільно, впевнено, прибравши найзаспокійливішу усмішку, він зачиняє перед нею двері. За мить дівчинка розчахує їх і повагом далі вивчає його. «Це мій дім, — здається, каже вона, — що ти робиш у моєму домі?»
Звати її Фіона. Їй п’ять років. Трохи згодом він намагається заприязнитися з нею. У вітальні, де грається дівчинка, стає навколішки і гладить кота, величезного, млявого кастрованого самця. Кіт терпить, як його гладять, бо терпить, як виявилося згодом, будь-які знаки уваги.
— Може, котик хоче молока? — запитує він. — Може, дати котику трохи молока?
Дівчинка не ворушиться, немов і не чує його.
Джон іде до холодильника, наливає молока в котячу миску і ставить перед котом. Кіт форкнув на холодне молоко, але не п’є.
Дівчинка обв’язує мотузочком ляльок, потім напихає їх у мішок для брудної білизни, згодом виймає. Якщо це гра, він не може здогадатися про її значення.
— Як звуть твоїх ляльок? — запитує він.
Дівчинка не відповідає.
— А як звати оту бридку ляльку? Бридуля?
— Ця лялька не бридка.
Джон капітулює:
— А тепер я повинен працювати, — каже він і виходить.
Няньку йому сказали називати Теодорою. Сама Теодора ще не розкрила, як називатиме його; безперечно, не паном. Вона займає кімнату в кінці коридора, поряд із кімнатою дівчинки. Зрозуміло, що ті дві кімнати і пральня — її провінція. Вітальня — нейтральна територія.
Теодорі, як припускає Джон, років сорок із гаком. Вона служить родині Меррінґтонів ще з часів їхнього останнього перебування в Малаві. Запальний колишній чоловік — антрополог; Меррінґтони здійснювали в Теодориній країні наукові дослідження: записували музику різних племен і збирали музичні інструменти. Теодора невдовзі стала, за словами місіс Меррінґтон, «не просто хатньою помічницею, а другом». Її привезли до Лондона, бо малá дуже прив’язалася до неї. Щомісяця Теодора посилає додому свою платню, яка дає змогу годувати, одягати і вчити в школі її рідних дітей.
А тепер зненацька якогось незнайомця, наполовину молодшого за той африканський скарб, приставили дбати про належну їй царину. Своєю поведінкою і мовчанням Теодора дає зрозуміти Джонові, що невдоволена його присутністю.
Він не звинувачує її. Питання полягає лише в тому, чи не криється за її невдоволенням чогось більшого за уражену гордість. Вона, певне, знає, що він не англієць. Може, вона невдоволена ним як південноафриканцем, білим, африканером? Вона повинна знати, які ті африканери. Адже африканери — череваті, червононосі чоловіки в шортах та капелюхах і оцупкуваті жінки в безформних сукнях — є в усій Африці: в Родезії, Анголі, Кенії і, безперечно, в Малаві. Чи можна зробити що-небудь, щоб дати їй зрозуміти, що він не один з них, що він покинув Південну Африку, вирішив навіки лишити Південну Африку в минулому? «Африка належить вам, тож вам і робити з нею все, що хочете», — якби він сказав їй оці слова, без ніякої причини, просто за кухонним столом, чи змінила вона б свою думку про нього?
Африка ваша. Те, що видавалося цілком природним, коли він ще називав той континент своїм домом, із європейської перспективи видавалося дедалі абсурднішим: жменька голландців висадилася на берег на пляжі у Вудстоку й заявила про свою власність на іноземну територію, якої раніше вони ніколи не бачили; їхні нащадки нині вважають цю територію за свою за правом народження. Подвійна абсурдність з огляду на те, що перші колоністи не зрозуміли даних їм наказів або вирішили не розуміти їх. Їм звеліли скопати город і вирощувати шпинат та цибулю для Ост-Індійського флоту. Два акри, три акри, щонайбільше п’ять акрів — ось усе, що було потрібне. Ніхто й на думці не мав, що вони повинні вкрасти найкращу частину Африки. Якби колоністи лише виконували накази, його б тут не було, так само, як і Теодори. Теодора щасливо товкла б просо під малавськими небесами, а ким був би він?.. Сидів би за столом у кабінеті в дощовому Роттердамі й додавав би цифри в журналі.
Теодора — гладка жінка, гладка в кожній деталі — від пухких щік до роздутих кісточок на ногах. Ходячи, вона хитається з боку в бік, сапаючи від напруги. Вдома ходить у капцях, а коли вранці веде дитину до садка, запихає ноги в тенісні туфлі, вдягає довгий чорний плащ і плетений капелюшок. Вона працює шість днів на тиждень. По неділях ходить до церкви, а загалом відпочиває вдома. Ніколи не підступає до телефону, здається, не має ніякого кола приятелів. Що вона робить, коли сидить сама вдома, Джон не здогадується. Він не наважується зайти до її кімнати або до дитячої навіть тоді, коли їх немає вдома, і сподівається, що вони в обмін за це не заглядатимуть до його кімнати.
Серед Меррінґтонових книжок є видання ін-фоліо порнографічних малюнків з імперського Китаю. Чоловіки в капелюхах дивної форми розсувають свій одяг і спрямовують украй роздуті пеніси до геніталій крихітних жінок, що послужливо розводять і піднімають ноги. Жінки бліді і м’які, наче личинки бджіл; їхні крихітні ноги, здається, просто приклеєні до животів. Цікаво, чи китайські жінки й досі такі, дивується він, коли їх роздягти, а чи нова освіта і праця на ланах надали їм належних тіл і належних ніг? Які є шанси, що він коли-небудь з’ясує це?
Оскільки Джон отримав безкоштовне житло, прибравши подобу надійного фахівця, йому й далі треба вдавати, ніби він має роботу. Він прокидається рано, набагато раніше, ніж звик, щоб поснідати до того, як заворушаться Теодора і Фіона. Потім замикається у своїй кімнаті. Коли Теодора повертається, відвівши дитину до садка, він покидає квартиру, начебто йдучи на роботу. Спершу він навіть одягав чорний костюм, але невдовзі відмовився від цієї частини ошуканства. Додому повертається о п’ятій годині, інколи о четвертій.
Добре, що тепер літо, тож він не обмежений Британським музеєм, книгарнями і кінотеатрами, а може гуляти в публічних парках. Тепер у нього більш-менш такий самий спосіб життя, як у батька під час довгих періодів, коли той не мав роботи й тинявся по місту в офіційному костюмі або сидів у барах, чекаючи пристойної години, коли можна повернутися додому. Невже він зрештою перетвориться в сина свого батька? Як глибоко закладена вона в ньому — оця схильність до безвідповідальності? Невже й він стане пияком? Чи справді потрібно мати якийсь певний темперамент, щоб стати пияком?
Улюбленим батьковим напоєм був бренді. Колись Джон скуштував бренді, але нічого не може пригадати, крім неприємного металевого остаточного присмаку. В Англії люди п’ють пиво, але йому нестерпний його кислий смак. Якщо він не любить алкоголю, то чи прищеплений він, чи не загрожує йому небезпека стати пияком? Чи, може, є й інші, досі нерозгадані способи, якими батько виявиться в його житті?
Колишній чоловік з’явитися не забарився. Недільний ранок, Джон дрімав у великому, затишному ліжку, як раптом подзвонили в двері, заскреготів ключ. Проклинаючи себе, він вискочив із ліжка. «Агов, Фіоно, Теодоро!» — пролунав голос. Почулося, як шарудять капці, біжать малі ноженята. Потім без ніякого стуку двері його кімнати розчахнулися, і вони спостерігали його — чоловік із дитиною на руках. Джон насилу встиг одягти штани.
— Привіт! — проказав чоловік. — А що тут у нас?
Це була одна з фраз, що їх уживають англійці, як-от у випадку, коли англійський полісмен піймає когось на місці злочину. Фіона, що могла б пояснити, «що тут у нас», вирішила мовчати. Натомість, умостившись у батька на руках, дивилася на Джона з неприхованою холодністю. Батькова донька: ті самі холодні очі, те саме чоло.
— Я доглядаю квартиру під час відсутності місіс Меррінґтон, — відповів Джон.
— Отак, — проказав чоловік. — Південноафриканець. Я й забув. Дозвольте представитись: Ричард Меррінґтон. Я був колись господарем цієї квартири. Як вам тут? Ви добре розмістилися?
— Так, чудово.
— Гаразд.
Теодора принесла дівчинці плащ і черевички. Чоловік поставив дитину на підлогу.
— І зроби пі-пі, — сказав він їй, — поки ми не сіли в машину.
Теодора й дитина вийшли. Вони лишилися вдвох, Джон і вродливий ошатний чоловік, у чиєму ліжку він спав.
— І як довго ви плануєте бути тут? — запитав чоловік.
— Лише до кінця місяця.
— Ні, я маю на увазі, як довго в нашій країні?
— Ох, скільки завгодно. Я покинув Південну Африку.
— Ситуація там погана, еге ж?
— Так.
— Навіть для білих?
Як слід відповідати на таке запитання? «Країну покидають, щоб не померти від ганьби? Покидають, щоб уникнути неминучих збурень?» Чому гучні фрази звучать у цій країні так недоречно?
— Авжеж, — відповів він. — Принаймні я так думаю.
— Це щось нагадує мені, — мовив чоловік і пішов через кімнату до підставки для грамофонних платівок, переглянув їх, витяг одну, другу, третю.
Це якраз те, від чого його застерігали й чого він не повинен допускати.
— Пробачте, — проказав він, — місіс Меррінґтон наполегливо просила мене…
Чоловік випростався на весь зріст і глянув на нього:
— Що саме наполегливо просила вас Діана?
— Не дозволяти нічого виносити з квартири.
— Дурниці. Це мої платівки, вона не користується ними. — Він незворушно почав передивлятися далі, вибрав ще кілька платівок. — Якщо ви мені не вірите, подзвоніть їй.
Дівчинка зайшла до кімнати, гупаючи важкими черевичками.
— Уже готова їхати, так, дорогенька? — запитав чоловік. — До побачення. Сподіваюся, все йде гаразд. До побачення, Теодоро. Не переживай, до купання повернемось.
І, взявши доньку та платівки, пішов.
Прийшов лист від матері. Брат купив машину, пише вона, «MG» після аварії. Замість учитися, брат тепер витрачає увесь час на ремонт автомобіля, намагаючись зробити так, щоб він їздив. Та ще й завів нових друзів, яких не представив їй. Один з них схожий на китайця. Вони всі сидять у гаражі й курять, мати підозрює, що ті друзі носять і алкоголь. Вона занепокоєна. Його брат почав котитися вниз, як їй урятувати його?
Ну, а Джон заінтригований. Що ж, брат нарешті почав вивільнятися з материнських обіймів! Але який дивний шлях він обрав: автомобільну механіку! Невже брат справді вміє лагодити автомобілі? Де він навчився? Джон завжди думав, що з них двох він уміє краще працювати руками, більше благословенний чуттям до механіки. А що як він увесь час помилявся? Які ще сюрпризи має в запасі його брат?
У листі є й інші новини. Його двоюрідна сестра Ільзе з подругою невдовзі приїдуть до Англії по дорозі до Швейцарії, де візьмуть участь у туристичному поході. Чи покаже він їм Лондон? Мати дала адресу недорогого готелю в Ерлз-Корт, де зупиняться дівчата.
Джон здивований: після всього, що він казав матері, вона ще може думати, ніби він хоче спілкуватися з південноафриканцями, надто з батьковою родиною. Він не бачив Ільзе, відколи вони були дітьми. Що спільного він може мати з нею — дівчиною, що ходила до школи казна в якій глушині й не може придумати кращого способу скористатися вакаціями в Європі, — які, безперечно, оплачують її батько-мати, — як ходити пішки по gemütliche[40] Швейцарії, країні, що за всю свою історію не породила жодного видатного митця?
Але тепер, коли ім’я Ільзе вже згадали, він не може викинути її з голови. Він пам’ятає її як струнку швидконогу дівчинку з довгими білявими заплетеними косами. Тепер їй, мабуть, років принаймні вісімнадцять. Яка вона тепер? А що, як завдяки життю на свіжому повітрі вона стала, хоч на який короткий час, красунею? Адже він не раз спостерігав цей феномен серед фермерських дітей: весну фізичної досконалості до того, як вони почнуть грубішати і гладшати, ставати копіями своїх батьків. Чи справді він повинен нехтувати шанс походити по вулицях Лондона з високою арійською мисливицею під боком?
У своїх фантазіях Джон відчуває еротичний свербіж. Що є такого в його двоюрідних сестрах, навіть на саму думку про них, що розпалює в ньому таке жадання? Може, просто тому, що вони заборонені? Може, саме так і діє табу: створює бажання, забороняючи його? Чи, може, його бажання має менш абстрактне походження: спогади про вовтузню, дівчина проти хлопця, тіло до тіла, спогади, збережені з дитинства й виявлені тепер у пориві сексуального пожадання? Мабуть, таки це, та ще й обіцянка легкості, невимушеності: зустрінуться двоє людей зі спільною історією, країною, родиною, кровним зв’язком ще до першого вимовленого слова. Не треба ніяких вступів, ніяких намацувань.
Джон лишив листа в готелі в Ерлз-Корті, який назвала мати. Через кілька днів йому подзвонили, але не Ільзе, а її подруга, компаньйонка, що незграбно розмовляла англійською мовою, плутаючи однину з множиною. В неї погані новини: Ільзе захворіла на грип, що перейшов у пневмонію. Вона в лікарні в Бейсвотері. Туристичні плани мають зачекати, поки їй стане краще.
Джон відвідує Ільзе в лікарні. Всі його сподівання стерті. Вона не красуня, навіть не висока, звичайнісінька кругловида дівчина з мишачими косами й сапає, як говорить. Він вітає її, не цілуючи, бо боїться інфекції.
Подруга теж у кімнаті. Її звати Маріанна, вона невисока й пухкенька, вбрана у вельветові штани та черевики й аж пашить здоров’ям. Якийсь час вони всі розмовляють англійською, потім Джон полагіднішав і перейшов на мову родини — африкаанс. Хоча минуло вже кілька років, відколи він востаннє розмовляв африкаансом, він почувся розслабленим, немов заліз у гарячу ванну.
Джон сподівався, що зможе похвалитися своїм знанням Лондона, але Лондон, який хочуть бачити Ільзе і Маріанна, — не той, який знає він. Джон нічого не може сказати їм про музей мадам Тюссо, Тауер, собор Св. Павла, бо не був у жодному з цих місць. Він і гадки не має, як добиратися до Стратфорда-на-Ейвоні. Він може лише розповісти, в яких кінотеатрах ідуть іноземні фільми, які книгарні найкращі з яких тем, але це не цікавить їх.
Ільзе приймає антибіотики, мине кілька днів, перш ніж вона одужає. Маріанна тим часом вільна. Джон пропонує їй прогулянку вздовж набережної Темзи. В туристичних черевиках, із простою, практичною зачіскою Маріанна з Фіксбурґа трохи недоречна серед модних лондонських дівчат, але, здається, не переймається цим. Не переймається й тим, якщо люди чують, що вона розмовляє африкаансом. А Джон волів би, щоб вона трохи стишила тон. Розмови африкаансом у цій країні, хоче сказати він їй, однаково, що розмови нацистською мовою, якби така існувала.
Він помилився щодо віку дівчат. Вони взагалі не діти: Ільзе двадцять років, а Маріанні двадцять один. Вони вчаться на останньому курсі університету Вільної Оранжевої Республіки, обидві вивчають соціальну роботу. Він не висловлює своєї думки вголос, але вважає, що соціальна робота — допомога старим жінкам робити закупи — не предмет, який слід вивчати у справжньому університеті.
Маріанна ніколи не чула про комп’ютерне програмування і не цікавиться ним. Але запитує, коли він повернеться, як вона каже, додому, tuis.
Не знаю, відповідає він. Можливо, ніколи. Її що, не тривожить напрям, у якому розвивається Південна Африка?
Маріанна мотнула головою. Південна Африка не така вже погана, як її зображують в англійських газетах, каже вона. Негри і білі добре б уживались, якби ніхто не втручався. Хай там як, політика не цікавить її.
Джон запрошує Маріанну на фільм у кінотеатрі «Everyman». Показують фільм Ґодара «Банда невдах», який він бачив раніше, але міг би дивитися його ще багато разів, бо там головну роль грає Анна Каріна, в яку він тепер закоханий не менше, ніж рік тому в Моніку Вітті. Оскільки це не високоінтелектуальний фільм, або ж начебто не такий, а просто розповідь про банду некомпетентних злочинців-аматорів, він не бачить причини, чому стрічка могла б не сподобатись Маріанні.
Маріанна не нарікає, але протягом усього фільму він відчуває, як вона йорзає поряд із ним. Глянувши потай на неї, він бачить, що вона чистить нігті, а не дивиться фільм. «Невже він тобі не сподобався?» — запитав він потім. «Я не могла розібрати, про що йдеться», — відповіла дівчина. Виявляється, Маріанна ще ніколи не бачила фільму з субтитрами.
Він везе її до своєї квартири, тобто квартири, яка тим часом його, на чашку кави. Майже одинадцята година вечора, Теодора пішла спати. Вони сидять, схрестивши ноги на грубому ворсистому килимі у вітальні і, зачинивши двері, півголосом розмовляють. Вона не двоюрідна сестра, зате її подруга, вона з дому, і її збудливо закутує покривало недозволенності. Джон цілує її, і вона, здається, не заперечує, щоб її цілували. Лицем до лиця вони простягаються на килимі, він починає розстібати, розв’язувати, розперезувати її. Останній потяг у південному напрямі об одинадцятій тридцять. Вона аж ніяк не встигне.
Маріанна незаймана. Він з’ясував це, коли нарешті вмостив її голу на широкому подвійному ліжку. Він ще ніколи не спав із незайманою дівчиною, ніколи не думав про незайманість як про фізичний стан. А тепер дістав свою науку. З Маріанни тече кров, поки вони кохаються, тече й потім. Ризикуючи розбудити служницю, їй довелося прокрастись до ванни й обмитися. Коли вона пішла, він запалює світло. Кров на простирадлах, усюди на його тілі. Вони — відчувши огиду, Джон на мить уявив собі ту картину — брьохалися в крові, наче свині.
Маріанна повертається з ванни з обмотаним навколо себе рушником.
— Я мушу їхати, — каже вона.
— Останній потяг уже пішов, — відповідає він. — Чом би тобі не лишитися на ніч?
Кровотеча не припиняється. Маріанна заснула з рушником, що, запханий межи ніг, стає дедалі мокріший. Джон лежить поряд і не може заспокоїтись. Може, треба викликати швидку допомогу? Чи можна зробити це так, щоб не розбудити Теодору? Маріанна, здається, не стривожена, але що як це тільки прикидання задля нього? Що, як вона надто невинна або надто довірлива, щоб оцінити, що діється?
Джон переконаний, що не засне, але заснув. Розбудили його голоси і дзюркіт води. П’ята година ранку, на деревах уже виспівують пташки. Похитуючись, він підводиться і слухає під дверима: голос Теодори, а потім Маріанни. Що вони кажуть, він не чує, але ті слова не можуть бути добром для нього.
Джон знімає простирадла. Кров просочилася вниз аж до матраца, лишивши величезну нерівну пляму. З чуттям провини, розсерджений, він перевертає матрац. Це тільки питання часу, коли ту пляму побачать. Але тоді його вже не буде, він подбає про це.
Маріанна повертається з ванни в чужому халаті. Вона приголомшена його мовчанкою, його гнівним поглядом.
— Ти ж ніколи не казав мені не ходити, — каже вона. — Чого б я мала не розмовляти з нею? Це добра стара жінка. Добра стара аіа.
Джон телефонує й викликає таксі, а потім навмисне чекає коло вхідних дверей, поки Маріанна вдягається. Коли приїздить таксі, він уникає її обіймів, тицяє їй у руку фунтову банкноту. Вона з подивом дивиться на неї. «Я маю свої гроші», — каже вона. Він стенув плечима, відчинив їй дверцята.
Решту кілька днів свого проживання в квартирі Джон уникає Теодори. Виходить рано-вранці, повертається пізно. Якщо є якісь листи йому, не читає їх. Заїхавши до квартири, він зобов’язався стерегти її від чоловіка і взагалі бути напохваті. Він не виконав своїх зобов’язань раз і не виконав удруге, але йому байдуже. Акт кохання, що роз’ятрив душу, жіночий шепіт, криваві простирадла, загиджений матрац — він хотів би лишити цю всю ганебну подію позаду, зачинити двері за нею.
Приглушивши голос, Джон телефонує до готелю в Ерлз-Корті й просить на розмову свою кузину. Вона поїхала, кажуть у готелі, вона та її подруга. Джон кладе трубку й відчуває полегкість. Дівчата вже на безпечній далекій відстані, немає потреби бачити їх знову.
Лишилося тільки питання, що робити з цим епізодом, як припасувати його до історії свого життя, яку він розповідав собі. Він поводився ганебно, тут немає сумніву, поводився, як хам. Це слово, може, й старомодне, зате точне. Він заслуговує, щоб йому дали ляпас по обличчю, навіть плюнули йому в обличчя. Оскільки немає нікого, хто б міг йому дати ляпас, він, безперечно, повинен докоряти собі. Agenbyte of inwit, «докори сумління», як пише в «Улісі» Джойс середньоанглійською мовою. Тож нехай це буде його домовленість із богами: він каратиме сам себе і сподіватиметься взамін, що розповідь про його хамську поведінку не матиме розголосу.
А втім, яке це, зрештою, має значення, якщо й буде розголос? Він належить до двох світів, герметично ізольованих один від одного. У світі Південної Африки він не більше, ніж примара, пасмо диму, яке розпливається, а невдовзі зникне остаточно. Ну а в Лондоні він однаково, що невідомий. Він уже почав шукати собі нову квартиру. Знайшовши кімнату, він розірве зв’язки з Теодорою та родиною Меррінґтонів і зникне в морі анонімності.
Але в цій мерзенній події є щось більше, ніж просто ганьба, пов’язана з нею. Він приїхав до Лондона робити те, що було неможливим у Південній Африці: досліджувати глибини. Годі стати митцем, не опустившись до глибин. А які, власне, ті глибини? Він думав, що глибини — це блукання по крижаних вулицях, коли серце німіє від самотності. А можливо, справжні глибини інші й постають у несподіваній формі, наприклад, у спалаху огиди до дівчини на сірому світанку. Можливо, глибини, в які він хотів зануритися, були в ньому всякчас, замкнені в його грудях: глибини холодності, черствості, хамства. Чи справді потурання своїм схильностям, своїм порокам, а потім докори собі, як-от тепер, допомагають сформуватися митцю? Тієї миті Джон не бачив такого зв’язку.
Принаймні цей епізод закритий, відкинутий, відданий минулому, запечатаний у пам’яті. Але це неправда, не зовсім правда. Прийшов лист зі штемпелем Люцерна. Навіть не замислившись, Джон відкрив його й почав читати. Лист написано африкаансом. «Дорогий Джоне, думаю, я повинна сповістити тобі, що зі мною все гаразд. Із Маріанною теж усе добре. Спершу вона не розуміла, чому ти не дзвониш, але потім повеселішала, і ми добре провели час. Вона не хотіла писати, але я подумала, що однаково напишу тобі і скажу: сподіваюся, ти не ставишся отак до всіх своїх дівчат, навіть тут, у Лондоні. Маріанна — особлива людина, вона не заслуговує на таке ставлення. Ти повинен двічі подумати про життя, яке ти ведеш. Твоя кузина Ільзе».
«Навіть у Лондоні». Що вона мала на увазі? Що навіть за лондонськими нормами він поводився ганебно? Що Ільзе та її подруга, щойно прибувши з пустель Оранжевої Вільної Держави, знають про Лондон і його норми? «Лондон псує людей, — хочеться сказати йому. — Якби ви пожили тут трохи, замість бігти до коров’ячих дзвіночків і лук, ви, може, й самі пересвідчилися б». Але насправді Джон не вірить, що тут винен Лондон. Він читав Генрі Джеймса. Він знає, як легко бути поганим, знає, що треба тільки розслабитись — і миттю постане все лихе.
Найприкрішими місцями листа є його початок і кінець. «Beste John» — так звертаються не до члена родини, а до незнайомця. І «Твоя кузина Ільзе» — хто б міг сподіватися, що дівчина з ферми здатна на такий промовистий удар!
Багато днів і тижнів сестрин лист, навіть коли він зіжмакав його і викинув, не давав йому спокою, але не через слова, справді написані на сторінці, бо невдовзі він спромігся витерти їх у своїй голові, а через спогад про мить, коли, незважаючи на помічену швейцарську марку і круглий дитячий почерк, він розрізав конверт і прочитав. Який йолоп! Чого він сподівався — пеану подяк?
Джон не любить поганих новин. Надто не любить поганих новин про себе. «Я досить суворий до себе, — запевняє він собі, — мені не потрібна допомога інших». Це витончені хитрощі, до яких він удається раз по раз, коли хоче закрити вуха до критики. Він дізнався про їхню корисність, коли Жаклін із позиції тридцятирічної жінки висловила свою думку про нього як про коханця. А тепер, тільки-но якийсь любовний зв’язок починає згасати, він усувається. Він ненавидить сцени, спалахи гніву, гірку правду («Ти хочеш почути правду про себе?!») і вдається до всіх можливих зусиль, щоб уникнути їх. До речі, що є правдою? Якщо він таємниця для себе, як він може не бути таємницею для інших? Є угода, яку він готовий запропонувати жінкам, які трапляються в його житті: якщо вони ставитимуться до нього як до таємниці, він ставитиметься до них як до згорненої книжки. На цій, і тільки на цій основі можливі стосунки з ними.
Джон не дурень. Його послужний список як коханця нічим не видатний, і він знає про це. Він ніколи не породив у серці жінки чуття, яке можна було б назвати палкою пристрастю. І справді, озираючись назад, він не може пригадати, що був коли-небудь предметом пристрасті, справжнього шалу, і то бодай найменшою мірою. Напевне, це щось каже про нього. Щодо самого сексу, сексу у вузькому розумінні цього слова, Джон підозрює: жінці він дає якусь досить убогу насолоду, але й сам отримує щось убоге. Ніхто тут не винен, тільки він. Бо, якщо йому бракує серця, і він стримується, чому не повинна стримуватися жінка?
Невже секс — міра всіх речей? Якщо він зазнає невдачі в сексі, невже він не витримує всіх випробувань, які ставить перед ним життя? Було б легше, якби це твердження не виявилося правдою. Та, озираючись, він не бачить нікого, хто не схилявся б шанобливо перед богом сексу, за винятком, можливо, кількох динозаврів, пережитків вікторіанської доби. Навіть Генрі Джеймс, зовні такий чистий, такий вікторіанський, має сторінки, де туманно натякає, що кінець кінцем усе зводиться до сексу.
З усіх авторів, яких шанує й яких наслідує Джон, Паундові він довіряє найбільше. В Паунда не бракує пристрасті — тяжкої туги, вогню акту кохання, але ця пристрасть не скаламучена, не має свого темного боку. В чому криється ключ до спокою Паунда? Може, в тому, що як прихильник грецьких богів, а не єврейського бога, він недосяжний для провини? Чи, може, Паунд такий занурений у високу поезію, що його фізичне буття перебуває в гармонії з його почуттями, гармонії, яка одразу передається жінкам і розкриває йому їхні серця? Чи, може, навпаки, секрет Паунда полягає в певній жвавості характерного для нього способу життя, жвавості, яку слід приписати американському вихованню, а не богам поезії, і яку жінки вітали як ознаку, що чоловік знає, чого хоче, і твердо, але приязно подбає, куди жінка і він підуть удвох? Невже саме цього прагнуть жінки: щоб про них дбали, щоб їх вели? Невже саме тому в танцях і дотримуються такого коду: чоловік веде, а жінка йде слідом?
Його власне пояснення своїх невдач у коханні, тепер уже давнє й дедалі менше схоже на правду, полягає в тому, що він ще не зустрів справжньої жінки. Справжня жінка прозирне темну поверхню, яку він представляє світові, й побачить далекі глибини; справжня жінка відкриє в ньому приховану інтенсивність пристрасті. Поки прийде та жінка, до того дня, що визначений долею, він просто збавляє час. Ось чому Маріанну можна знехтувати.
Але є ще одне питання, яке дошкуляє йому і не скоро зникне. Чи жінка, яка відкриє в ньому поклади пристрасті, якщо така жінка існує, вивільнить ще й затамований потік поезії, а чи навпаки, саме він має перетворитись у поета й довести таким чином, що він гідний її кохання? Було б добре, якби перше твердження виявилося правдою, але він підозрює, що ні. Як він сам закохався на відстані в Інґеборґ Бахман по-одному, а в Анну Каріну по-іншому, так і та сподівана жінка, здогадується він, повинна пізнати його з його творів, закохатися спершу в його мистецтво, перше ніж стати такою дурною, щоб закохатися в нього.
Від професора Ґая Говарта, що з Кейптауна керував його магістерською роботою, Джон отримав листа з проханням виконати для нього певні наукові доручення. Говарт працював над біографією драматурга XVII століття Джона Вебстера і просив, щоб Джон скопіював йому деякі твори у відділі рукописів Британського музею: вірші, які могли б належати молодому Дж. Вебстеру, а якщо він уже буде в тому відділі, то нехай скопіює і будь-які рукописні вірші з підписом «J. W.», на які натрапить і які звучатимуть так, ніби їх міг написати Вебстер.
Хоча вірші, які знайшов і прочитав Джон, не мають великої цінності, йому лестить таке доручення, бо ж воно імпліцитно припускає, що він за самим стилем буде здатний вирізнити автора «Герцогині Мальфі». Від Еліота він дізнався, що критерієм перевірки для критика є його здатність робити тонкі розмежування. Езра Паунд учив його, що критик має бути здатний почути голос справжнього майстра серед бурмотіння простої моди. Хоч і не вміє грати на піаніно, він, увімкнувши радіо, може принаймні розрізнити Баха і Телемана, Гайдна і Моцарта, Бетховена і Шпора, Брукнера і Малера; хоча він не може писати, то має принаймні вухо, яке схвалили б і Еліот, і Паунд.
Питання полягає в тому, чи Форд Медокс Форд, якому він присвятив так багато часу, справжній майстер? Паунд вихваляв Форда, як єдиного спадкоємця в Англії Генрі Джеймса і Флобера. Але чи був би Паунд такий упевнений, якби прочитав увесь доробок Форда? Якщо Форд такий добрий автор, чому до його п’яти добрих романів домішано так багато сміття?
Хоча Джон начебто має писати про художню творчість Форда, він бачить, що незначні романи Форда менш цікаві, ніж його книжки про Францію. Для Форда не може бути більшого щастя, ніж провести день поруч із якоюсь доброю жінкою в осяяному сонцем будинку на півдні Франції з оливковим деревом на затиллі й добрим vin de pays[41] у погребі. «Прованс, — пише Форд, — колиска всього витонченого, ліричного та гуманного в європейській цивілізації, а провансальські жінки з їхнім вогненним темпераментом і орлиною красою присоромлюють жінок Півночі».
Чи треба вірити Форду? Чи сам Джон побачить коли-небудь Прованс? Чи вогненні провансальські жінки звернуть бодай яку-небудь увагу на нього, коли йому так бракує вогню?
Форд пише, що цивілізація Провансу завдячує своєю легкістю і витонченістю дієті з риби, оливкової олії та часнику. У своїй новій квартирі в Хайґейті Джон купує тепер рибні палички замість сосисок, смажить їх на оливковій олії замість масла, посипає зверху сіллю з часником.
У своїй роботі про Форда він не скаже нічого нового, це вже річ очевидна. Проте не хоче кидати її. Відмовлятися від проекту — це батькова вдача. Він не буде таким, як батько. Тож Джон починає працю скорочення сотень сторінок міркувань, написаних дрібним почерком, до якогось внутрішньо поєднаного прозового твору.
Одного разу, сидячи у великій читальні з куполом і почуваючись надто виснаженим або знудженим, щоб писати далі, він дозволив собі розкіш заглибитись у книжки про Південну Африку в давнину, книжки, які можна знайти тільки у великих бібліотеках: спогади таких мандрівників до Капської провінції, як Даппер, Кольбе, Шпарман, Берроу і Берчелл, опубліковані в Голландії, Німеччині та Англії два сторіччя тому.
Джонові напрочуд дивно сидіти в Лондоні й читати про вулиці — Вальстрат, Буйтенґрахт, Буйтенсінґель, — по яких серед усіх навколишніх людей, що повстромляли голови в книжки, ходив тільки він. Але ще більшою мірою, ніж оповідки про старий Кейптаун, його приваблюють розповіді про походи вглиб країни, експедиції на запряжених волами возах у пустелю Кару, де можна ходити кілька днів, не побачивши жодної живої душі. Цвартберґ, Ліуврів’єр, Двіка — він читає про свою країну, країну, що лежить у його серці.
Патріотизм? Невже саме він починає вражати його? Невже він доводить свою нездатність жити без рідної країни? Невже, струсивши зі своїх ніг пил огидної нової Південної Африки, він тужить за Південною Африкою давніх днів, коли рай був ще можливий? Чи справді оці англійці навколо нього відчувають той самий щем у серці, коли в якійсь книжці є згадка про будинок Райдел-Маунт, де жив Вордсворт, або Бейкер-стріт? Джон сумнівається. Ця країна, це місто закутані тепер у століття слів. Англійцям узагалі не видається дивним ходити слідами Чосера або Тома Джонса.
Південна Африка — інша річ. Якби не ця жменька книжок, він не мав би певності, що не вимріяв Кару вчора. Ось чому його надто приваблює Берчелл, оті два грубезні томи. Може, Берчелл — не майстер, як Флобер чи Джеймс, але те, про що пише Берчелл, відбувалося насправді. Справжні воли тягли його і ящики його ботанічних зразків від одного привалу до іншого у Великій Кару, справжні зорі сяяли над його головою і головами його людей, коли вони спали. На саму думку про це Джон відчуває запаморочення. Берчелл і його люди, може, й мертві, а їхні вози спорохнявіли, але вони справді жили, їхні подорожі реальні. За доказ править книжка, яку він тримає в руках, книжка з короткою назвою «Подорожі Берчелла», й зокрема примірник, який міститься в Британському музеї.
Якщо справжність подорожей Берчелла доведена «Подорожами Берчелла», чому інші книжки не надають реальності іншим подорожам, які поки що лише гіпотетичні? Логіка тут, звичайно, хибна, проте Джон хотів би написати книжку, не менш переконливу, ніж Берчеллова, й помістити її в цій бібліотеці, яка визначає всі бібліотеки. Якби, щоб зробити книжку переконливою, треба було стати відерцем на дьоготь, яке бовтається під возом, коли той гримотить по камінню Кару, він став би тим відерцем. Якби треба було бути цикадами, що сюрчать на дереві, під яким мандрівники розташувалися опівдні, він став би цикадами. Порипування відра з дьогтем, сюрчання цикад — Джон упевнений, що відтворив би це все. Важка частина роботи полягала б у створенні в усій книжці аури, яка забезпечить йому місце на бібліотечних полицях, а отже, в історії світу: аури правди.
Ні, Джон не думає про ошуканство. Цей шлях пройшли ще до нього: вдавали, ніби знайшли в скрині на горищі в якомусь сільському будинку щоденник з уже пожовклими від віку запліснявілими сторінками, де описано якусь експедицію через степи Татарії або території Великих Моголів. Ошуканства такого типу не цікавлять Джона. Завдання, перед яким постає він, суто літературне: написати книжку, обрій знань якої обмежуватиметься добою Берчелла, 1820-ми роками, проте реакція якої на навколишній світ буде жива такою мірою, що Берчелл, незважаючи на свою енергію, розум, допитливість і самовладання, не дотягне до неї, бо він був англійцем у чужій країні, а його дух наполовину переймався Пемброкширом і сестрами, яких він лишив там.
Джон учитиметься писати з позиції 1820-х років. Перше ніж узятися за таке завдання, він повинен знати менше, ніж знає тепер, йому треба багато забувати. Але, перше ніж забувати, він повинен знати, що забувати; перше ніж знати менше, йому доведеться дізнатися більше. Та де знайти те, що йому треба знати? Він не має історичної освіти, і, зрештою, те, чого він шукає, не міститься в історичних книжках, бо вони належать до буденних речей, не менш звичайних, ніж повітря, яким ми дихаємо. Тож де він знайде звичайне знання про колишній світ, знання надто скромне, щоб називатися знанням?
Наступні події відбувалися дуже швидко. Серед пошти на столі у вестибюлі з’явився адресований йому грубий конверт із позначкою «Службовий». Джон забрав його до своєї кімнати і відкрив з опущеним серцем. Він має двадцять один день, повідомляли в листі, щоб поновити свій дозвіл працювати, а якщо ні, дозвіл на проживання в Сполученому Королівстві скасують. Він може поновити той дозвіл, з’явившись сам, подавши свій паспорт і копію форми 1-48, яку заповнить працедавець, до приміщень міністерства внутрішніх справ на Голловей-роуд у будь-який робочий день тижня від 9.00 до 12.30 і від 13.30 до 16.00.
Отже, компанія «ІВМ» виказала його. Повідомила в міністерство внутрішніх справ, що він покинув роботу.
Що робити? Він має досить грошей на квиток в один бік до Північної Африки. Але годі навіть подумати, що він знову з’явиться в Кейптауні, наче пес із підібганим хвостом, переможений. І що, зрештою, він робив би в Кейптауні? Знову пішов би до університету? І як довго це тривало б? Тепер він уже застарий для стипендій, йому довелося б конкурувати з молодшими студентами, які мають кращі оцінки. Річ у тому, що повернувшись до Південної Африки, він уже ніколи не вирветься звідти знову. Він стане, як ті люди, що збираються ввечері на Кліфтон-біч, п’ють вино й розповідають одне одному про колишні дні на Ібісі.
Якщо він хоче лишитися в Англії, то перед ним відкриті лише два шляхи: або, зціпивши зуби, знову спробувати піти вчителем до школи, або повернутися до комп’ютерного програмування.
Є й третій, гіпотетичний варіант. Можна покинути теперішню квартиру і розчинитися в юрбі. Він може поїхати збирати хміль у Кент (для цього не треба документів), працювати на будівництвах. Можна спати в дешевих готелях для молоді, в клунях. Але він знає, що не робитиме цього. Він надто некомпетентний, щоб жити за межею закону, надто правильний, надто боїться, що його піймають.
Серед робіт, що їх пропонують газетні оголошення, є повно місць для комп’ютерних програмістів. Англія, здається, ніяк не може набрати достатню їх кількість. Більшість оголошень пропонують роботу у фінансових відділах різних підприємств. Такі оголошення Джон нехтує і відповідає тільки на оголошення самих комп’ютерних компаній, великих і малих конкурентів «ІВМ». За кілька днів він уже йде на розмову до компанії «International Computers» і без вагань приймає її пропозицію. Він тріумфує. Він знову має роботу, він у безпеці, його не вишлють із країни.
Та є один мінус. Хоча ця компанія має свою контору в Лондоні, роботу, на яку його беруть, треба виконувати за містом, у Беркширі. Щоб дістатися туди, треба приїхати на вокзал Ватерлоо, годину їхати потягом, а потім ще автобусом. Жити в Лондоні не буде змоги. Ще одна ротемстедська історія.
Компанія «International Computers» готова позичити новим службовцям перший внесок на скромний, але гідний будинок. Іншими словами, махнувши пером, Джон може стати домовласником (Він! Домовласник!) і цим самим підписом зобов’язати себе до виплати іпотечного кредиту, що прив’яже його до роботи в компанії на наступні десять, а то й п’ятнадцять років. Через п’ятнадцять років він буде вже старим. Одна кваплива постанова — і він списав би своє життя, зрікся б усіх шансів стати митцем. Маючи власне житло в низці червоних цегляних будинків, він зник би без сліду в масиві британського середнього класу. А для довершення картини знадобляться лише жіночка й машина.
Джон знаходить причину не підписуватися під позикою на будинок. Натомість підписує договір про оренду квартири на горішньому поверсі будинку на краю містечка. Господар — колишній армійський офіцер, а тепер біржовий маклер, який полюбляє, щоб його називали майор Аркрайт. Майорові Джон пояснює, що таке комп’ютери, що таке комп’ютерне програмування, яку солідну кар’єру воно пропонує («Відбудеться величезне розширення галузі»). Майор Аркрайт жартівливо називає його вченим («Ми ще ніколи не мали вченого в квартирі нагорі»), і Джон, не буркнувши, погоджується з таким визначенням.
Праця в компанії «International Computers» анітрохи не схожа на працю в «ІВМ». Почнімо з того, що Джон не має потреби в чорному костюмі. Він має тепер власний кабінет — комірчину в будівлі, яку називають «Ангаром», у садку позаду будинку, який компанія обладнала як свою комп’ютерну лабораторію. Сам будинок називають «Замком», це безладна стара споруда наприкінці всіяної листям дороги за дві милі від Брекнелла. Будинок, мабуть, має свою історію, хоча тієї історії ніхто не знає.
Попри назву «Комп’ютерна лабораторія», в приміщеннях ніде немає жодного комп’ютера. Для перевірки програм, писати які найняли Джона, йому доведеться їздити до Кембриджського університету, що має один з трьох комп’ютерів «Atlas», їх узагалі лише три, і кожен трохи відрізняється від решти. Комп’ютер «Atlas» — так він прочитав у інструкції, яку першого дня поставили перед ним на стіл, — становить британську відповідь «ІВМ». Якщо вже інженери і програмісти компанії «International Computers» запустили ці прототипи, «Atlas» стане найпотужнішим комп’ютером у світі, або принаймні найпотужнішим, який можна буде купити на відкритому ринку (американські військові мають власні комп’ютери, і то невідомої потужності, та й російські військові, мабуть, теж). «Atlas» завдасть удару від ім’я британської комп’ютерної промисловості, від якого «ІВМ» доведеться оклигувати багато років. Ідеться саме про це. Ось чому компанія «International Computers» зібрала команду молодих яскравих програмістів, до яких тепер належить і Джон, у цьому сільському закутку.
Особливістю «Atlas’a», яка робить його унікальним серед інших комп’ютерів світу, є те, що він має своєрідне самоусвідомлення. З регулярними інтервалами — що десять секунд чи навіть щосекунди — він запитує себе, з’ясовує, які завдання він виконує і чи виконує він їх із максимальною ефективністю. Якщо виконує неефективно, він по-новому впорядковує завдання і виконує їх в іншому, кращому порядку, заощаджуючи таким чином час, тобто гроші.
Джонові припало завдання писати програму, якої має дотримуватися машина наприкінці кожного оберту магнітної стрічки. Комп’ютер має запитати себе, чи повинен він читати інший шматок плівки, а чи навпаки, від’єднатися і читати якусь перфокарту або паперову стрічку. Чи повинен він записати деякі результати, нагромаджені на іншій магнітній стрічці, а чи повинен удатися до серії блискавичних розрахунків? На ці питання треба було відповісти, не відступивши від панівного принципу ефективності. Джон може працювати, скільки треба (але бажано лише півроку, бо компанія «International Computers» влаштувала перегони з часом), щоб звести запитання і відповіді до коду, який зможе читати машина, і перевірити, чи вони оптимально сформульовані. Кожен із колег-програмістів має десь таке саме завдання і схожий графік. А тим часом інженери Манчестерського університету працюватимуть день і ніч, щоб удосконалити саме електронне обладнання. Якщо все йтиме за планом, комп’ютери «Atlas» почнуть випускати 1965 року.
Перегони з часом. Змагання з американцями. Це те, що Джон здатний зрозуміти, те, чому він може віддатися більш щиросердо, ніж меті «ІВМ» заробляти дедалі більше грошей. І саме програмування цікаве. Воно вимагає розумової вигадливості, вимагає для доброї роботи віртуозного опанування дворівневої внутрішньої мови «Atlas’a». Джон приходить на роботу вранці й думає про завдання, які чекають на нього. Щоб не втрачати пильності, п’є каву чашку за чашкою, серце йому гупає, мозок кипить, він утрачає відчуття часу, і його доводиться гукати на обід. Увечері він бере папери з собою до своїх кімнат у майора Аркрайта і працює до пізньої ночі.
«Так ось до чого, — думає він, — я готувався, навіть не здогадуючись! Так ось до чого доводить математика!»
Осінь поступилася зимі, а Джон навряд чи й помітив. Він уже не читає поезії. Натомість читає книжки про шахи, придивляється до ігор гросмейстерів, розв’язує шахові проблеми в «Observer». Спить він погано, інколи йому сниться програмування. До цього свого внутрішнього розвитку він придивляється з відчуженою цікавістю. Може, він стане, як оті вчені, чий мозок розв’язує проблеми, поки вони сплять?
Є ще одна річ, яку помічає Джон. Він перестав тужити. Пошуки загадкової, вродливої незнайомки, яка розбудить пристрасть у ньому, вже не цікаві йому. Почасти, безперечно, тому, що Брекнелл навіть близько не пропонує такого параду дівчат, як Лондон. Але він не може не помітити зв’язку між кінцем туги і кінцем поезії. Невже це означає, що він росте? Невже зростання — це тільки переростання туги, пристрасті, всіх гострих душевних почуттів?
Люди, серед яких він працює, — без винятку чоловіки, — цікавіші за людей з «ІВМ»: живіші і, можливо, розумніші в тому аспекті, який він здатний зрозуміти, це щось схоже на буття розумним у школі. Вони всі обідають разом у їдальні «Замку». Страви, які їм подають, поживні: риба зі смаженою картоплею, сосиски з пюре, біфштекс у тісті, печеня з капусти й картоплі, ревеневий пиріг із морозивом. Джон любить ці страви, бере, якщо може, по дві порції, для нього тепер це головна денна трапеза. Увечері вдома (якщо його кімнати в Аркрайтів можна назвати домом) він не завдає собі клопоту готувати, а просто їсть хліб і сир над шахівницею.
Серед колег Джона є й індієць на ймення Ґанапаті. Він часто запізнюється на роботу, а часто взагалі не приходить. А коли й приходить, працює, здається, не дуже ревно: сидить у своїй комірчині, поклавши ноги на стіл, і начебто спить. З приводу своєї відсутності дає найзагальніші виправдання («Недобре почувався»). Проте його ніхто не лає. Здається, Ґанапаті — надто вже цінне придбання для компанії «International Computers». Він навчався в Америці, має американський диплом із комп’ютерної науки.
Джон і Ґанапаті — два іноземці в групі. Удвох, коли погідний день, вони гуляють після обіду садковою територією «Замку». Ґанапаті зневажливо відгукується про компанію «International Computers» і увесь проект створення комп’ютера. Приїзд до Англії з його боку був помилкою, каже він. Англійці не вміють мислити у великих масштабах. Він мав би лишитися в Америці. А яке життя в Південній Африці? Чи були б для нього якісь перспективи в Південній Африці?
Джон відмовляє Ґанапаті пробувати щастя в Південній Африці. Це дуже відстала країна, пояснює він, там немає комп’ютерів. Проте не каже, що чужих там, якщо вони не білі, аж ніяк не вітають.
Затяглася негода, день у день іде дощ і бурхає вітер. Ґанапаті взагалі не ходить на роботу. Ніхто не запитує, чому, тож Джон вирішує з’ясувати сам. Як і він, Ґанапаті ухилився від пропозиції стати власником житла і живе у квартирі на четвертому поверсі муніципального будинку. На його стукіт довго немає ніякої відповіді. Потім Ґанапаті відчиняє двері. Він у халаті поверх піжами та в сандалях, із квартири йде потік паркого тепла, чути запах гнилі.
— Заходь, заходь! — запрошує Ґанапаті. — Заходь, погрієшся!
У вітальні немає меблів, крім телевізора й крісла поряд, а також двох розжарених електричних нагрівачів. За дверима лежить купа чорних торбин зі сміттям. Саме з них долинає сморід. Коли зачинили двері, від смороду стало аж нудити.
— Чому ти не винесеш ці торби? — запитує Джон.
Ґанапаті ухиляється від відповіді. Не каже він і чому не ходить на роботу.
Джон запитує себе, чи нема в Ґанапаті у спальні дівчини, якоїсь місцевої нахабної малої друкарки або помічниці з крамниці — ці дівчата живуть на масиві, й він бачить їх в автобусі. А може, насправді там дівчина-індійка? Можливо, саме це пояснює всі прогули Ґанапаті: з ним живе гарна дівчина-індійка, і він воліє кохатися з нею, практикувати тантру й годинами затримувати оргазм, а не писати машинні коди для комп’ютера.
Але коли Джон ворухнувся, щоб піти, Ґанапаті похитав головою:
— Може, хочеш трохи води? — запропонував він.
Ґанапаті подав йому воду з крана, бо в нього скінчилися чай і кава. Скінчилися в нього й харчі. Він не купує нічого, крім бананів, бо, виявляється, не куховарить — не любить і не вміє. В сміттєвих торбинах лежали здебільшого лушпайки від бананів. Ось на чому він і жив: на бананах, на шоколаді і, коли мав, на чаї. Але хотів би жити не так. В Індії він жив удома, і про нього дбали мати і сестри. В Америці, в Колумбусі, штат Огайо, Ґанапаті жив, як він сказав, у гуртожитку, де їжу подавали на стіл із регулярними інтервалами. Якщо зголоднів раніше, можна було вийти й купити гамбургер. Там на вулиці коло гуртожитку гамбургери продавали двадцять чотири години на добу. В Америці такі заклади завжди відкриті, не так, як в Англії. Йому не треба було приїздити до Англії, країни без майбутнього, де навіть опалення не працює.
Джон запитав Ґанапаті, чи той не хворий. Ґанапаті розвіяв його неспокій: він одягає халат тільки задля тепла, оце й усе. Але Джон не переконаний. Тепер, знаючи про банани, він дивиться на Ґанапаті іншими очима. Ґанапаті миршавий, як горобець, не має жодного зайвого кілограма. Його обличчя виснажене. Якщо він не хворий, то принаймні голодує. Зауважте: в Брекнеллі, в серці навкололондонських графств, людина голодує, бо надто некомпетентна, щоб прогодувати себе.
Джон запрошує Ґанапаті до себе на обід наступного дня, дає йому точні настанови, як потрапити до майора Аркрайта. Потім виходить, знаходить крамницю, відкриту в суботу пополудні, й купує, що там є: хліб у пластиковій упаковці, холодне м’ясо, заморожений зелений горошок. Опівдні наступного дня він накриває стіл і чекає. Ґанапаті не приходить. Оскільки індієць не має телефону, Джон нічого не може вдіяти, хіба що занести страви йому на квартиру.
Абсурд, але, можливо, саме цього й прагне Ґанапаті: щоб йому носили їжу. Як і сам Джон, Ґанапаті — розбещена, розумна дитина. Як і сам Джон, Ґанапаті втік від своєї матері й душного затишку, який вона пропонувала. Але у випадку Ґанапаті та втеча, здається, спожила всю його енергію. Тепер він чекає, щоб його врятували. Він хоче, щоб мати, або хтось схожий на неї, прийшла і врятувала його. Інакше він просто змарнує себе й загине в своїй захаращеній сміттям квартирі.
Компанія «International Computers» повинна знати про це. Ґанапаті довірили головний елемент — логіку шляхів планування завдань. Якщо Ґанапаті не впорається, затримається увесь проект створення комп’ютера. Але як можна втовкмачити компанії, що саме дошкуляє Ґанапаті? Як хтось в Англії може зрозуміти, щó приводить людей із далеких закутків землі вмирати на мокрому, жалюгідному острові, який вони ненавидять і з яким не мають ніяких зв’язків?
Наступного дня Ґанапаті, як і годиться, сидить за своїм столом. Він ані словом не пояснив, чому не прийшов у гості. В обід у їдальні він у доброму настрої, навіть збуджений. Він узяв участь у лотереї, щоб виграти «Morris Mini», каже він. Купив аж сто квитків — що іншого можна робити з тією великою платнею, яку дає компанія? Якщо виграє, вони зможуть разом поїхати до Кембриджа, щоб перевірити свої програми, а не сідатимуть на потяги. Або зможуть з’їздити до Лондона на день.
Невже в цьому всьому є щось індійське, і він, Джон, не здатний збагнути його? Може, Ґанапаті належить до касти, для якої табу їсти за столом із західною людиною? Якщо так, то що він робить із тарілкою тріски і смаженої картоплі в їдальні компанії? Може, запрошення на обід мало бути більш формальним і підтвердженим у письмовій формі? Чи, може, не прийшовши, Ґанапаті люб’язно врятував його від збентеженості, коли на порозі з’являється гість, якого запросили в пориві почуттів, але насправді не чекають? Чи, може, запрошуючи Ґанапаті, він якимсь чином створив враження, ніби то не справжнє, безперечне запрошення, а тільки жест до запрошення, тож справжня чемність із боку Ґанапаті полягала у визнанні того жесту, не завдаючи господареві клопоту дбати про трапезу? Чи справді уявна трапеза (холодне м’ясо і зварений заморожений горох із маслом), яку вони мали спожити разом, має те саме значення у взаємодії між ним і Ґанапаті, що й холодне м’ясо і зварений заморожений горох, справді запропоновані і спожиті? Чи його стосунки з Ґанапаті такі, як і раніше, кращі, ніж раніше, чи гірші?
Ґанапаті чув про Сатьяджита Рея, але не думає, що бачив бодай який-небудь його фільм. Тільки невеличкий сектор індійської публіки, стверджує він, зацікавився б такими фільмами. Загалом, каже він, індійці полюбляють дивитися американські фільми. Індійські фільми й досі дуже примітивні.
Ґанапаті — перший індієць, якого Джон знає більш-менш добре, якщо можна назвати добрим знайомством гру в шахи, розмови, під час яких негативно оцінюють Англію в порівнянні з Америкою, плюс один несподіваний візит до Ґанапаті на квартиру. Розмови, безперечно, поглибили б знайомство, якби Ґанапаті був інтелектуалом, а не просто розумним. Джона й далі дивує, що в комп’ютерній індустрії можуть працювати такі розумні люди, проте не мати ніяких зовнішніх інтересів, крім автомобілів і цін на житло. Він був звик думати, що це вияв сумнозвісного філістерства англійського середнього класу, але Ґанапаті не кращий.
Може, ця байдужість до світу — наслідок надто інтенсивного спілкування з машинами, яке створює подобу мислення? Як він почувався б, якби коли-небудь покинув комп’ютерну промисловість і повернувся в цивілізоване суспільство? Так довго витрачавши свою найкращу енергію на ігри з машинами, чи був би він здатний обстоювати свою позицію в розмовах? Чи може він збагатитися чим-небудь за роки, проведені з комп’ютерами? Може, він принаймні навчиться логічно думати? Чи не стане логіка на той час його другою натурою?
Джон хотів би вірити в це, але не може. Кінець кінцем, він не має поваги до будь-якого варіанта мислення, яке можна втілити в комп’ютерних схемах. Що більше він пов’язаний зі світом комп’ютерів, то більше він здається йому схожим на шахи: невеликий крихітний світ, визначений штучно створеними правилами, світ, що засмоктує хлопців певної вразливої вдачі й робить їх наполовину божевільними, як-от він наполовину божевільний, тож усякчас, поки вони, піддавшись ілюзіям, думають, ніби грають у гру, насправді гра грає ними.
Це світ, якого він може уникнути, — ще не пізно. Або ж може укласти мир із ним, як укладають, один за одним, молодики, яких він бачить навколо: задовольняються шлюбом, будинком і машиною, задовольняються тим, що реалістично може запропонувати їм життя, й присвячують свою енергію роботі. Йому прикро бачити, як добре діє принцип реальності, як під тиском самотності хлопець із рябим обличчям задовольняється дівчиною з тьмяними косами і важкими ногами, як кожен зрештою знаходить собі пару, байдуже, хоч яку невірогідну. Чи це справді його проблема і вона отака проста: він усякчас переоцінював свою вартість на ринку, дурив себе думкою, ніби належить до художниць і актрис, тоді як насправді належить до виховательок у садках на масиві й помічниць продавців у взуттєвих крамницях?
Шлюб: хто міг би уявити собі, що він відчує прагнення, хоч яке слабеньке, одружитися! Але він не збирається піддаватися йому, поки що ні. Це лише варіант, яким він бавиться в довгі зимові вечори, коли їсть хліб і сосиски перед газовою плитою майора Аркрайта, слухає радіо, а за вікном тим часом періщить дощ.
Іде дощ. Джон із Ґанапаті самі в їдальні, грають швидку партію в шахи на кишеньковій шахівниці Ґанапаті, що, як і завжди, виграв у нього.
— Ти повинен їхати до Америки, — каже Ґанапаті. — Тут ти марнуєш свій час. Ми всі тут марнуємо час.
Джон хитає головою:
— Це нереально.
Він не раз думав про пошуки роботи в Америці й вирішив не їхати туди. Постанова розважлива, а водночас і слушна. Як програміст він не має особливих обдарувань. Його колеги в команді «Atlas’a», може, й не мають високих дипломів, але їхній розум ясніший за його, комп’ютерні проблеми вони розуміють швидше й точніше, ніж розумітиме коли-небудь він. У дискусіях він навряд чи може запропонувати свою думку, йому завжди доводиться вдавати, ніби він розуміє, тоді як насправді не розуміє, а вже потім додумуватися самому. Чому американські фірми повинні брати такого, як він? Америка — не Англія. Америка сувора і нещадна: якщо він, блефуючи, якимсь чином знайде собі там роботу, його невдовзі викриють. Крім того, він читав Аллена Ґінзберґа, читав Вільяма Берроуза. Він знає, що Америка робить із митцями: доводить їх до божевілля, ізолює їх, висилає.
— Ти можеш отримати стипендію в якомусь університеті, — каже Ґанапаті. — Я ж отримав, ти не матимеш ніякого клопоту.
Джон здивовано дивиться на нього. Невже Ґанапаті такий наївний? Точиться «холодна війна». Америка і Росія конкурують за серце і розум індійців, іракців, нігерійців, і стипендії для навчання в університетах — один зі стимулів, які їм пропонують. Серце і розум білих не цікаві їм і, безперечно, не цікаві серце і розум нечисленних і недоречних білих в Африці.
— Я подумаю, — каже він і міняє тему розмови. Він не має наміру думати над цим.
На фотографії на передній сторінці газети «Guardian» в’єтнамський солдат у мундирі американського зразка безпорадно дивиться на море вогню. «Партизани знищили американську базу», — сповіщає назва статті. Група в’єтконгівських диверсантів прорізала собі шлях крізь колючий дріт американської військово-повітряної бази в Плейку, знищила двадцять чотири літаки і підпалила склад пального. Всі вони загинули.
Ґанапаті, що показав Джонові газету, радіє, та й він сам відчув порив схвалення. Відколи він приїхав до Англії, британські газети і Бі-бі-сі розповідали про американські звитяги, під час яких в’єтконгівців убивали тисячами, натомість американці виходили неушкодженими. Якщо десь і лунало слово критики на адресу американців, то найприглушеніше. Сам Джон не міг присилувати себе читати повідомлення про хід бойових дій — так-бо вони виснажували його. А тепер в’єтконгівці дали незаперечну героїчну відповідь.
Джон і Ґанапаті ніколи не обговорювали В’єтнам. Ґанапаті вчився в Америці, тож Джон припускав, що індієць або підтримує американців, або байдужий до цієї війни, як були байдужі решта службовців «International Computers». А тепер несподівано в усмішці Ґанапаті, в блиску очей він побачив його приховане обличчя. Попри захват перед американською ефективністю і тугу за американськими гамбургерами Ґанапаті на стороні в’єтнамців, бо це його азіатські брати.
Оце й усе. На цьому й скінчилося. Про цю війну вони більше не згадували. Але Джон тепер ще частіше запитує себе, щó Ґанапаті робить в Англії, під Лондоном, працюючи над проектом, до якого не відчуває ніякої поваги? Чи не було б йому краще жити в Азії, воювати з американцями? Може, треба поговорити з ним, сказати про це?
Ну, а він сам? Якщо доля Ґанапаті в Азії, то де його доля? Чи знехтує В’єтконг його походження і прийме його послуги, якщо не солдата чи диверсанта-самогубці, то скромного помічника? А якщо ні, то як щодо друзів і союзників В’єтконгу — китайців?
Джон пише в китайське посольство в Лондоні. Підозрюючи, що китайці не використовують комп’ютерів, він нічого не каже про комп’ютерне програмування. Він готовий приїхати і викладати англійську мову в Китаї, пише він, це був би його внесок до світової боротьби. Платня для нього не має значення.
Він посилає листа й чекає відповіді. Тим часом купує самовчитель китайської мови і починає вчитися вимовляти крізь зціплені зуби дивні звуки.
Минають дні за днями, від китайців ніякої відповіді. Може, британські таємні служби перехопили листа і знищили його? Невже вони справді перехоплюють і знищують усі листи до китайського посольства? Якщо так, який сенс дозволяти китайцям мати посольство в Лондоні? Або, може, перехопивши лист, таємні служби переправили його в міністерство внутрішніх справ з повідомленням, скажімо, що південноафриканець, який працює в компанії «International Computers», засвідчив симпатії до комуністів? Невже він утратить роботу і його вишлють з Англії з політичних міркувань? Якщо таке станеться, він не заперечуватиме. Нехай доля скаже своє слово, він готовий змиритися з ним.
Під час поїздок до Лондона Джон і далі ходить у кінотеатри, але насолоду дивитися кіно йому псує дедалі гірший зір. Тепер йому доводиться сідати в перший ряд, щоб читати субтитри, і навіть тоді він змушений терти і напружувати очі.
Він пішов до окуліста і вийшов з окулярами в чорній роговій оправі. В дзеркалі він став ще більше схожий на комічного вченого, яким його бачив майор Аркрайт. З другого боку, дивлячись у вікно, він здивований, що може розрізняти окремі листочки на деревах. Відколи він пам’ятає себе, дерева завжди були для нього розмитою зеленню. Невже йому все життя треба було носити окуляри? Невже саме це пояснює, чому він так погано грав у крикет, чому м’яч, здавалося, завжди прилітав до нього нізвідки?
Кінець кінцем, ми завжди стаємо схожі на свої ідеальні «я», писав Бодлер. Обличчя, з яким ми народилися, мало-помалу поступається бажаному обличчю, обличчю наших потаємних мрій. Чи оте обличчя в дзеркалі — справді обличчя його мрій, видовжене скорботне обличчя з м’якими вразливими вустами, а тепер ще й з пустими очима, закритими окулярами?
Перший фільм, який Джон дивиться в окулярах, — «Євангеліє від св. Матвія» Пазоліні. Фільм розхвилював його. Після п’яти років навчання в католицькій школі він думав, що його вже ніколи не зворушать християнські образи. Виявилося, ні. У фільмі блідий, кістлявий Ісус, що сахається дотику інших людей, ходить босоніж і виголошує пророцтва та інвективи, реальний такою мірою, якою ніколи не був Ісус із закривавленим серцем. Джон здригається, коли Ісусові цвяхами пробивають долоні, а коли розкривають його труну, бачать, що вона порожня, і янгол сповіщає скорботним жінкам: «Нема його тут, бо воскрес», потім вибухає католицька меса «Missa Luba» з конголезькими піснями, і місцевий простолюд, кульгаві й каліки, зневажені та відкинуті, примчали і прикульгали з обличчями, осяяними радістю, щоб спільно радіти добрій новині, його серце теж мало не вибухнуло, сльози екзальтації, якої він не розумів, побігли його щоками, і він потай витер їх, перше ніж знову вийти в світ.
Під час іншої виправи до міста у вікні букіністичної книгарні неподалік від Чарінґ-Кросс-роуд Джон помічає грубеньку книжку з фіалковою палітуркою — «Уотт» Семюеля Беккета, опублікований видавництвом «Olimpia Press». Це видавництво відоме: з безпечної гавані в Парижі публікує порнографію англійською мовою для передплатників у Англії та Америці. А водночас публікує найсміливіші авангардні твори, наприклад «Лоліту» Володимира Набокова. Навряд чи Семюел Беккет, автор п’єс «В очікуванні Годо» та «Ендшпіль», пише порнографію. Цікаво, що це за книжка — «Уотт»?
Джон гортає сторінки. Текст надруковано тим самим насиченим шрифтом «сериф», що й «Вибрані вірші» Паунда, і цей шрифт породжує чуття знайомості і солідності. Він купує книжку і повертається на квартиру до майора Аркрайта. З першої сторінки він уже знає, що натрапив на щось справжнє. Напівсидячи в ліжку, де лилося світло з вікна, він читає і читає.
«Уотт» не схожий на п’єси Беккета. Тут немає зіткнення, немає конфлікту, а долинає тільки голос, який розповідає, постійно тече, не стримуваний сумнівами і ваганнями, його темп точнісінько відповідає темпові його власного духу. Крім того, цей твір ще й кумедний, такий кумедний, що Джон аж заходиться сміхом. Дійшовши до кінця, він почав читати спочатку.
Чому ніхто не сказав йому, що Беккет пише романи? Як він міг думати, ніби прагне писати в манері Форда, якщо Беккет усякчас був напохваті? Фордові завжди був властивий елемент нікчемної чванькуватості, Джонові він не подобався, але він вагався відверто визнати його наявність; цей елемент був пов’язаний зі значенням, якого Форд надавав знанню, де у Вест-Енді можна купити найкращі автомобільні рукавиці, або як замовити бордоське вино «Médoc» у Боні в Бургундії, натомість Беккет безкласовий, або ж перебуває за межами класу, як хотів би й він сам.
Перевірку написаних програм слід виконувати на машині «Atlas» у Кембриджі, в нічні години, коли математики, що перші на черзі, сплять. Тож кожен другий чи третій тиждень Джон сідає на потяг до Кембриджа, везучи сумку з паперами, мотками перфорованої стрічки, піжамою і зубною щіткою. В Кембриджі він живе в розкішному «Royal Hotel» коштом компанії. Від шостої години вечора до шостої години ранку він працює на «Atlas’i». Вранці повертається до готелю, снідає і лягає спати. Пополудні він має час ходити по місту, можливо, зайти в кіно. Потім час йти на нічну зміну в математичну лабораторію — величезну, схожу на ангар споруду, де розміщено «Atlas».
Такий розпорядок страшенно подобається Джону. Він любить їздити потягом, любить анонімність готельних номерів, любить ситі англійські сніданки з бекону, сосисок, яєць, підсмажених хлібців, мармеладу і кави. Костюм одягати не треба, тож він може легко змішатися зі студентами на вулиці, ба навіть видаватись одним із них. А праця цілу ніч із машиною «Atlas», коли, як не брати до уваги чергового інженера, він сам спостерігає, як моток комп’ютерного коду, що його він написав, прокручується крізь зчитувальний пристрій, дивиться, як за його командою починають крутитися диски з магнітною стрічкою і спалахують вогники на консолі, дає йому чуття влади, що, як Джон знає, інфантильне, та оскільки ніхто не бачить його, він розкошує ним.
Інколи йому треба лишитися в математичній лабораторії аж до ранку й поговорити з викладачами математичного факультету. Адже все, що є справді новим у програмному забезпеченні «Atlas’a», походить не з компанії «International Computers», а від жменьки математиків у Кембриджі. З певної точки зору Джон — лише представник команди професійних програмістів із комп’ютерної промисловості, що їх найняв математичний факультет Кембриджського університету для втілення своїх ідей, так само як з певної точку зору компанія «International Computers» — інженерна фірма, яку найняв Манчестерський університет для побудови комп’ютера відповідно до свого проекту. З цієї точки зору сам Джон — лише кваліфікований робітник, якому платить університет, а не співробітник, який має право говорити на рівних із тими блискучими молодими вченими.
А вони справді блискучі. Інколи Джон недовірливо похитує головою, дивлячись, що відбувається. Тут він, нічим не видатний випускник другорядного університету в колоніях, може звертатися на ім’я до докторів математики, людей, під час розмови з якими йому паморочиться голова. Проблеми, над якими він ревно працював кілька тижнів, вони розв’язують миттю. А найчастіше за тим, що видавалося йому проблемами, вони бачать справжні проблеми і вдають задля нього, ніби й він бачив їх.
Чи ці люди справді такі занурені у високі сфери математичної логіки, що не бачать, який він дурний, а чи — з невідомих для нього причин, бо ж він ніщо проти них — такі ласкаві, що дбають, щоб він не осоромився в їхньому товаристві? Чи оце й становить цивілізацію — невисловлена домовленість, що нікому, навіть зовсім незначущому, не слід дати осоромитись? Джон повірив би в таке у випадку японців, але невже цей принцип має слушність і в Англії? Хай там як, це ж чудово!
Він у Кембриджі, на території давнього університету, по-товариському спілкується з видатними людьми. Йому навіть дали ключ від математичної лабораторії, ключ від бічних дверей, щоб він міг заходити і виходити. На що більше він міг би сподіватися? Але слід бути пильним, щоб не запаморочилась голова, не піддатися впливу роздутих ідей. Йому просто поталанило потрапити сюди, більш нічого. Він ніколи не зміг би вчитися в Кембриджі, ніколи не був досить успішним, щоб виграти стипендію. Слід і далі думати про себе як про найманого робітника, бо в іншому разі він стане самозванцем, як був самозванцем Джуд Фолі з роману Томаса Гарді серед мрійних шпилів Оксфорду. Невдовзі, дуже скоро, його тутешнє завдання скінчиться, доведеться повернути ключ, поїздки до Кембриджа припиняться. А втім, треба насолоджуватись ними, поки є змога.
Джон уже третє літо в Англії. Після обіду на моріжку позаду «Замку» він та інші програмісти грають у крикет тенісним м’ячем і старим билом, знайденим у комірчині для мітел. Він не грав у крикет, відколи скінчив школу, бо вирішив зректися його на тій підставі, що командний спорт несумісний із життям поета та інтелектуала. А тепер, на свій подив, бачить, що ця гра досі дає йому насолоду. Він не тільки насолоджується нею, а й добре грає. Всі удари, які в дитинстві він так марно намагався опанувати, мимоволі стали підвладні йому, і то з легкістю та проворністю, що нові для нього, бо зміцніли руки й не треба боятися м’якого м’яча. Він кращий, набагато кращий і як відбивач, і як подавач м’ячів, ніж його колеги-гравці. Що ці молоді англійці, запитує він себе, робили в школі? Невже він, колоніст, має вчити їх, як грати в їхню власну гру?
Одержимість шахами згасає, Джон знову починає читати. Хоча сама Брекнеллська бібліотека мала й неадекватна його вимогам, бібліотекарі готові замовляти йому будь-яку книжку, яку він хоче, в мережі бібліотек графства. Він читає історію логіки, дотримуючись інтуїтивної думки, що логіка — людський винахід, а не елемент структури буття, а отже (тут є багато проміжних етапів, але він може опанувати їх пізніше), комп’ютери — просто іграшки, що їх винайшли хлопці (на чолі з Чарльзом Беббіджем) для розваги інших хлопців. Джон переконаний, що є багато альтернативних логік (але як багато?), і кожна з них не менш добра, ніж логіка або-або. Загроза іграшки, з допомогою якої він заробляє собі на прожиття, загроза, яка перетворює її в щось більше, ніж просто іграшку, полягає в тому, що вона спалить у мозку своїх користувачів шляхи або-або, а отже, замкне їх без вороття у своїй бінарній логіці.
Джон зосереджується над Аристотелем, над П’єром Раме, Рудольфом Карнапом. Більшість прочитаного він не розуміє, але вже звик до нерозуміння. Нині він намагається знайти тільки той момент в історії, коли обрали логіку або-або, відкинувши логіку і (або).
Над цими книжками і своїми проектами (розвідкою про Форда, що тепер наближається до кінця; руйнуванням логіки) Джон працює ввечері, коли має час, опівдні грає в крикет, а кожної другої неділі їде на якийсь час у «Royal Hotel» і розкошує ночами на самоті з «Atlas’ом», найгрізнішим комп’ютером у світі. Чи може життя парубка, якщо він живе життям парубка, бути кращим?
Є тільки одна тінь. Минув рік, відколи він написав останній поетичний рядок. Що сталося з ним? Чи справді мистецтво — результат самої злиденності? Може, щоб писати, він знову повинен стати злиденним? А хіба не існує поезії екстазу, навіть пообіднього крикету як екстазу? Хіба має значення, де поезія знаходить свій стимул, якщо це поезія?
Хоч «Atlas» не будували як машину для обробки текстових матеріалів, він використовує перерви серед ночі, щоб спонукати комп’ютер надрукувати тисячі рядків у стилі Пабло Неруди, використовуючи як лексикон список найефектніших слів із «Вершин Мачу-Пікчу» в перекладі Натаніела Тарна. Потім несе до готелю грубий стос паперу і пильно переглядає аркуші. «Ностальгія чайних ложечок». «Запал віконниць». «Люті вершники». Якщо він не може тепер писати поезію, яка йде від серця, якщо його серце не в належному стані, щоб творити власну поезію, то чи не можна принаймні стулити докупи псевдовірші, виготовлені з фраз, породжених машиною, а отже, повторивши жести письма, знову навчитися писати? Чи чесно використовувати механічну допомогу для письма — чесно перед іншими поетами, перед померлими майстрами? Сюрреалісти писали слова на клаптиках паперу і струшували їх у капелюху, а потім витягали навмання і складали рядки. Вільям Берроуз розрізав сторінки, мішав їх, а потім складав разом частинки. Хіба не те саме робить він? Але чи його незмірні ресурси — який ще поет в Англії, ба навіть у світі, має в своєму розпорядженні таку потужну машину? — перетворять кількість у якість? А хіба не можна було б стверджувати, що винахід комп’ютерів змінив природу мистецтва, і тепер автор і стан серця автора не мають значення? По третій програмі він чув музику зі студій Кельнського радіо, музику, стулену докупи з електронних завивань і тріскоту, вуличного шуму, фрагментів старих грамзаписів і уривків розмов. Хіба не пора поезії дорівнятися до музики?
Джон послав свою збірку віршів у стилі Неруди приятелю в Кейптауні, і той опублікував їх у журналі, який видавав. Якась місцева газета перевидала один з комп’ютерних віршів із глузливим коментарем, і день чи два в Кейптауні він був відомий як варвар, що прагне замінити Шекспіра машиною.
Окрім комп’ютерів «Atlas» у Кембриджі та Манчестері, є ще третій. Він міститься на належній міністерству оборони станції досліджень ядерної зброї поблизу Олдермастона, не дуже далеко й від Брекнелла. Тільки-но програми, які керують комп’ютером, перевірено і схвалено в Кембриджі, їх треба встановити на машині в Олдермастоні. Виконувати це завдання мають програмісти, які написали їх. Але спершу самі ці програмісти мають пройти перевірку з боку органів безпеки. Кожному дають довгу анкету, яку треба заповнити, написавши про родину, свою біографію, свій трудовий досвід; кожного навідують удома люди, які кажуть, що вони з поліції, хоча насправді, мабуть, із військової розвідки.
Усіх британських програмістів визнали надійними й видали їм бейджики, які вони мали носити на шиї під час візитів, на них були їхні фотографії. Тільки-но вони представлялися на прохідній Олдермастона, і їх проводили до будівлі з комп’ютером, їм більш-менш давали свободу пересуватись, як їм заманеться.
А от у випадку Ґанапаті і Джона не було й мови про надання їм вільного допуску на секретні об’єкти, бо вони іноземці, або, як казав Ґанапаті, «неамериканські іноземці». Отже, на прохідній кожному з них давали індивідуальних охоронців, що водили їх від місця до місця, постійно наглядали й відмовлялися розмовляти з ними. Коли вони ходили в туалет, охоронець стояв біля кабінки, коли їли, стояв позаду них. Їм дозволяли розмовляти тільки з іншим персоналом компанії «International Computers» і більше ні з ким.
Участь у праці з містером Помфрітом під час перебування в «ІВМ» і власний внесок у розвиток проекту бомбардувальника TSR-2 в ретроспективі видавалися такими тривіальними, ба навіть комічними, що Джонове сумління легко заспокоїлось. Олдермастон — річ зовсім інша. Протягом кількох тижнів Джон провів там загалом десять днів. Коли він закінчив, стрічкові модулі вибору завдань працювали не гірше, ніж у Кембриджі. Він виконав своє завдання. Безперечно, були інші люди, які могли б установити ці програми, але не так добре, як він, бо ж він написав їх і знав їх зсередини. Інші люди могли б виконати цю роботу, але не виконали. Хоча Джон міг висунути якісь аргументи, щоб мати привід не виконувати (скажімо, послатися на неприродні обставини, коли всі його дії спостерігає незворушний охоронець, і їхній вплив на стан його психіки), він не висував їх. Містер Помфріт міг бути жартом, але годі було вдавати, ніби Олдермастон — жарт.
Раніше Джон ніколи не знав таких місць, як Олдермастон. Атмосфера там була зовсім іншою. Комірчина, де він працював, як і будь-яка інша комірчина та все в них, дешева, функціональна і потворна. Вся база, що складалася з розкинутих приземкуватих цегляних споруд, потворна потворністю місця, яке знає, що ніхто на нього не дивитиметься, а можливо, потворністю місця, яке знає, що в разі війни його зітруть із лиця землі.
Без сумніву, тут є розумні люди, не менш розумні, ніж кембриджські математики, або майже такі. Без сумніву, дехто з цих людей, яких він бачить у коридорах, — оперативні чергові, дослідники, технічні службовці І, II і III ступенів, старші технічні службовці, люди, з якими йому заборонено розмовляти, — й самі закінчили Кембридж. Він написав програми, які установлює, але їхнє планування здійснювали люди з Кембриджського університету, які не могли не знати, що машина в математичній лабораторії має лиховісну сестру в Олдермастоні. Руки тих людей у Кембриджі не чистіші за його власні. І все-таки, проходячи крізь ті брами, дихаючи тамтешнім повітрям, він допомагав гонці озброєнь, став спільником у «холодній війні», і то на стороні зла.
Перевірки тепер, здається, здійснюють уже без попереджень, як-от тоді, коли він учився в школі, ба навіть уже не називають перевірками. Але в цьому випадку важко подавати як виправдання свою непідготовленість. Від миті, коли вперше пролунало слово «Олдермастон», Джон знав, що Олдермастон буде перевіркою, і знав, що він не пройде її, знав, що йому бракує рис, потрібних, щоб пройти її. Працюючи в Олдермастоні, він віддав себе в розпорядження зла, і певною мірою на ньому лежить більша провина, ніж на його англійських колегах, що, відмовившись брати участь, ризикували б своєю кар’єрою набагато серйозніше, ніж він, тимчасовий чужий учасник цієї боротьби між, з одного боку, Британією і Америкою, а з другого — Росією.
Досвід. Ось слово, на яке він хотів би спертися, щоб виправдати себе перед собою. Митець повинен мати різноманітний досвід — від найшляхетнішого до найницішого. Доля митця — зазнавати найвищої творчої радості, але не меншою мірою він має бути готовим узяти на себе і все жалюгідне, мерзенне й ганебне, що є в житті. Саме задля досвіду він витерпів Лондон — мертвотні дні в «ІВМ», крижану зиму 1962 року, один принизливий любовний зв’язок за іншим, — бо це лише низка етапів у житті поета, які всі перевіряють і випробовують його душу. Так само й Олдермастон — гидку комірчину з пластиковими меблями, де він працює, якусь піч, що видніє у вікні, озброєного вартового за плечима — можна вважати просто за досвід, за наступний етап його подорожі в глибини.
Це виправдання ані на мить не переконує його. Це софістика, оце й усе, зневажлива софістика. А коли він і далі збирається стверджувати, мовляв, якщо спання з Астрід та її ведмедиком було знайомством з моральною вбогістю, а брехня самому собі з метою виправдатись — це безпосереднє знайомство з інтелектуальною вбогістю, тоді та софістика стає ще більш гідною зневаги. Про неї нема чого сказати і, якщо бути нещадно чесним, годі сказати що-небудь і про те, що про неї нема чого сказати. А от нещадної чесності навчитися не так уже й важко. Навпаки, нещадна чесність — найлегша річ у світі. Як отруйна жаба не труїть сама себе, так і в людини невдовзі формується груба шкіра, яка захищає її від власної чесності. Смерть розумуванням, смерть балачкам! Мають значення тільки слушні вчинки, байдуже, чи то зі слушної причини, чи то з хибної, чи то взагалі без причини.
З’ясувати, що таке слушні вчинки, не важко. Джонові не треба думати дуже довго, щоб знати, що таке слушні вчинки. Він міг би, захотівши, робити слушні вчинки з майже непомильною точністю. Коли він намагається уявити собі, яка поезія виникла б, якби раз по раз, неодмінно робити слушні вчинки, то бачить тільки голу пустоту. Слушні вчинки нудні. Отже, Джон у безвиході: він був би радше лихим, ніж нудним, проте не поважає людину, що була б радше лихою, ніж нудною, а водночас не поважає і здатність розуму точно сформулювати свою дилему.
Незважаючи на крикет і книжки, незважаючи на завжди привітний щебет на яблуні під вікном, де птахи вітають схід сонця, вихідні й далі переживати дуже тяжко, надто неділю. Джон боїться прокидатись у неділю вранці. Існують ритуали, які допомагають пережити неділю, передусім треба вийти й купити газети, почитати їх на дивані, повирізати шахові задачі. Але газет майже завжди вистачає лише до одинадцятої години ранку, і, хай там як, читання недільних додатків — це безперечний спосіб марнування часу.
Джон марнує час, він намагається змарнувати неділю, щоб швидше настав понеділок, а разом із понеділком — полегкість, яку дає робота. Але в певному широкому розумінні робота — теж спосіб марнувати час. Усе, що він робив, відколи ступив на берег у Саутгемптоні, — марнував час, бо чекав, коли прийде його доля. Доля не прийшла б до нього в Південній Африці, запевняв він себе, вона прийде (прийде, мов наречена!) тільки в Лондоні чи Парижі, а можливо, у Відні, бо доля перебуває тільки у великих містах Європи. Майже два роки він чекав і страждав у Лондоні, а доля не з’являлася. А тепер, уже не маючи сили терпіти Лондон, він зазнав поразки і змушений відступити в село, це стратегічний відступ. А чи заглядає доля в села, невідомо, навіть якщо це англійські села і навіть якщо до них можна за годину доїхати потягом з вокзалу Ватерлоо.
Звичайно, у своєму серці він знає, що доля не навідає його, якщо не спонукати її до цього. Треба тільки сидіти й писати, це єдиний спосіб. Але він не може почати писати, поки не настане слушна мить, і, хоч як ретельно він готується, — начисто витирає стіл, виставляє лампу, проводить поля на чистій сторінці, сидить із заплющеними очима, створює, щоб бути готовим, пустоту в голові, — незважаючи на це все, слова не приходять до нього. Чи, радше, приходить багато слів, але немає серед них слушних, речення, яке б він одразу — за його важкістю, врівноваженістю, силою — впізнав би як послане долею.
Він ненавидить ці двобої з чистою сторінкою, ненавидить такою мірою, що починає уникати їх. Він не витримує тягаря розпачу, що опускається наприкінці кожного безплідного сидіння, усвідомлення, що він знову ні на що не спромігся. Краще не мучити себе знову і знову. Адже можна втратити здатність відповісти на поклик, коли він з’явиться, можна стати надто кволим, надто жалюгідним.
Джон добре усвідомлює, що його неспроможність як письменника і його крах як коханця такі паралельні й близькі, що цілком можуть бути однією суцільною поразкою. Він чоловік, поет, творець, активний принцип, а чоловік не повинен чекати, поки до нього наблизиться жінка. Навпаки, саме жінка має чекати чоловіка. Жінка — істота, що спить, поки її розбудить поцілунок принца, жінка — пуп’янок, що розпукає від пестощів сонячного проміння. Поки він сам не захоче діяти, не станеться нічого ані в коханні, ані в мистецтві. Але він не довіряє волі. Як не можна просто захотіти писати, бо слід чекати допомоги якоїсь зовнішньої сили, яку звичайно називають музою, так не можна й просто хотіти наблизитися до жінки, не маючи ніякої вказівки (звідки? від неї? зі своєї душі? згори?), що вона його доля. Якщо він наблизиться до жінки в будь-якому іншому настрої, результатом буде пов’язаність, як ота недолуга з Астрід, пов’язаність, якої він намагається уникнути ще до того, як вона почне формуватися.
Сказати це саме можна й по-іншому, брутальніше. Сказати насправді можна сотнями різних способів, і можна було б змарнувати решту життя, перелічуючи їх. Але ось найбрутальніший: він просто боїться, боїться писати, боїться жінок. Він може кривитись на вірші, які читає в журналах «Ambit» і «Agenda», але принаймні вони тут, надруковані, у світі. Як дізнатися, чи люди, які написали їх, не корчились отак вимогливо, як він, кілька років над чистою сторінкою? Корчились, але зрештою зосередились і написали якомога краще те, що мали написати, відправили поштою, а потім страждали від принижень, коли вірші відкидали, і не менших принижень, коли бачили свої надруковані холодною друкарською фарбою виливи в усій їхній убогості. Так само й чоловіки знаходять якусь причину, хоч яку негодящу, заговорити до тієї або тієї гарної дівчини в метро, а якщо вона відверне голову або італійською мовою скаже щось зневажливе подрузі, — що ж, добирають способу мовчки перетерпіти невдачу, а наступного дня знову пробують заговорити вже до іншої дівчини. Ось як воно робиться, ось як живе світ. І коли-небудь ці чоловіки, поети, коханці будуть щасливі: дівчина, хоч яка напрочуд гарна, озветься у відповідь, піде слово за словом, подія за подією, і їхні життя зміняться, обидва їхні життя, і отак воно й буде. Хіба потрібне щось більше, крім тупої, невразливої затятості, — коханця або письменника, — поєднаної з готовністю знову і знову зазнавати невдачі?
А його біда в тому, що він не готовий зазнавати невдачі. За кожну свою спробу він прагне отримати найвищу оцінку, всі сто відсотків, та ще й дописану великими літерами примітку «Чудово!» на полях. Сміхота! Інфантильність! Про це навіть не треба казати, він бачить і сам. І все-таки. Все-таки він не може пробувати знову. Не сьогодні. Можливо, завтра. Можливо, завтра він буде в настрої, матиме сміливість.
Якби він мав у собі більше тепла, йому, безперечно, все давалося б легше: життя, кохання, поезія. Але тепло — не його натура. Та й поезію не творять із тепла. Рембо не мав тепла. Бодлер не мав тепла. Був палкий, атож, коли була потреба, — палкий у житті, палкий у коханні, — але не мав тепла. Джон теж здатний бути палким, він ще не припинив вірити в це. А поки що, на невизначений час, він холодний: холодний і скутий кригою.
І яким є наслідок цього браку тепла, браку серця? Наслідок полягає в тому, що він сидить сам у неділю пополудні в кімнаті на горішньому поверсі будинку десь у сільських глибинах Беркширу, на полях каркають ворони, а над головою висне сірий туман; він грає в шахи сам із собою, старіє, чекає, щоб настав вечір, і можна було з чистим сумлінням підсмажити собі на вечерю сосиски і хліб. У вісімнадцять років він міг бути поетом. А тепер він не поет, не письменник, не митець. Він комп’ютерний програміст, двадцятичотирирічний комп’ютерний програміст у світі, в якому немає тридцятирічних комп’ютерних програмістів. У тридцять один рік людина надто стара, щоб бути програмістом, і перетворюється в щось інше — якогось бізнесмена — або застрелює себе. Тільки тому, що він ще молодий, тільки тому, що нейрони в його мозку працюють ще більш-менш непомильно, він перебуває на передовій британської комп’ютерної промисловості, в британському суспільстві, в самій Британії. Він і Ґанапаті — дві сторони однієї медалі: Ґанапаті голодує не тому, що відрізаний від Матері-Індії, а тому, що неправильно харчується, бо, попри свій магістерський ступінь у комп’ютерній науці, не знає про вітаміни, мінерали та амінокислоти. Ну а він, Джон, замкнений у виснажливому ендшпілі, грає сам проти себе і кожним ходом далі заганяє себе в куток і наближає поразку. Коли-небудь викличуть санітарів у квартиру Ґанапаті, й вони винесуть його звідти на ношах із простирадлом на обличчі. Забравши Ґанапаті, вони з не меншим успіхом могли б забрати і його.