Вибрали ми свідків і добре вибрали, до лиха!
До Марбурга вони не поїхали. Зате мали від Вассеркампфа ще одну історійку. Цього разу — про лебедів. Діялося те на одному з островів Північного моря. Там, у прибережній смузі, безліч островів більших і менших, в давнину населені вони були фрізами, людьми стихії, суворими рибалками й мореходами, які мали душі вразливі на красу природи і її чуда. Тепер там поселяється багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто воліє зміняти нікчемну метушняву світу на тихі роздуми, на самотню бесіду з природою і вищими силами. Може, живе на тих островах особливий «дух місця», полишений ще стародавніми фрізами, і той дух успадковується новими мешканцями, і вони, як ніколи до того в своєму житті, притуляються серцем до живого буття в його первісних проявах. Такий вступ до цієї історії.
— Ну, ось. На такому невеличкому острівцеві, в ще меншому селищі сховалося від тривог світу подружжя літніх людей, їх можна б назвати емеритами, тобто людьми на пенсії, а можна й — еремітами, тобто ченцями-самітниками. Гра слів, а суть не змінюється. Будемо відвертими: чоловік був ветеран війни. Втратив на фронті руку. Не під Москвою й не під Сталінградом, хай вас це не бентежить, чоловік взагалі на Східному фронті не був, бо його поранено ще в сороковому році під Дюнкерком. Уявіть собі: там були поранені також і серед німців, навіть убиті були також, але не про це мова.
Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсію від федерального уряду і відповідно заощадивши, як це вміє робити кожен порядний німець, спромігся купити собі на маленькому острові маленький домочок і замешкав там з дружиною. Двоє літніх людей, зв’язаних зі світом тільки, так би мовити, загальною екзистенцією та ще поштовим відомством, яке щомісяця надсилало їм невеличку грошову суму.
Маючи безліч вільного часу, подружжя вирішило вивчити острів, для чого ними розроблено було відповідні маршрути для мандрівок, і отак вони й перемірювали острівець власними ногами. Коли ми кажемо «малий острів», то висловлюємося суто географічно. Бо малий він вважався порівняно до материків, до островів великих, до архіпелагів, малим видавався для швидкохідних лайнерів, які пропливали повз нього на Берген, Лондон чи Антверпен; зовсім як макове зернятко був такий острів для реактивних літаків, бо при надзвуковій швидкості такий клапоть землі просто не попадає в поле зору, на нього відводиться навіть не секунда в часовому обрахунку, а тільки доля секунди, час занадто малий, щоб людське око встигло віднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох літніх людей, які живуть на такому окрайцеві землі, для людей, що не мають ні автомобіля, ні мотоцикла, а велосипед мають лиш один на двох, отож коли хочуть вирушити в мандри вдвох, то можуть це зробити лише пішки,— для таких двох людей поняття «малий острів» набуває значення трохи інакшого, аніж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторів. Для цих двох людей маленький острів був по-своєму землею великою, майже неосяжною, він приховував безліч таємниць, на ньому знаходили вони нові й нові потаємні куточки: озерця, згірки, бугри, дерева, квітки, струмки, несподівані злами берега, об які з особливим шумом розбиваються морські хвилі. Якщо подумати, то в найобмеженішому просторі при відповідному настрої й бажанні людина завжди може знайти безліч несподіваних відкриттів, завдяки чому той простір набуде для неї якостей безмежності.
З-поміж відкриттів, зроблених подружжям на острівці, було невеличке озеро, неглибоке, тихе, і нічого в тому озері й не було б цікавого, якби не застали наші мандрівники одного разу там двох білих лебедів. Була вже осінь — час, коли птахи з цих суворих північних країв перелітають на південь у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б, здається, податися в вирій і лебеді, але щось їх затримало тут; може, вподобали вони той острів так само, як ці двоє осамотнених людей, може, й у лебединих душах народився сентимент до забутого всіма шматка землі посеред сірих холодних хвиль Німецького моря,— хоч як там було, а між птахами й людьми щось виникло спільне, якась мовби іскра приязні поєднала їх умить, жінка відразу вирішила, що птахи голодні, що їх треба нагодувати, вона розкришила свої бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебеді не хотіли вірити людям, вони відпливали подалі від берега, сторожко видовжували шиї, готові були щомиті розпростати крила й знятися в літ. Так і пішли того дня люди додому, не досягнувши з лебедями порозуміння. Та коли з’явилися коло озера на ранок, лебеді, виявилося, не полетіли, вони ніби ждали людей, щоправда, трималися подалі від берега й цього разу, але вже не так сторожко позирали на своїх учорашніх знайомих і навіть виявили намір взяти пропонований харч, щоправда, обмежилися тільки наміром.
Найдивніше, однак, було попереду! Лебеді лишалися на озері й далі. Вони не летіли на південь, пропущено вже, здається, було всі строки, наставали холоди, снувалися густі холодні тумани над островом і морем, почалися шторми, а лебеді плавали собі по озеру, трохи сміливіше підпливали до людей, почали вже приймати від них їжу, зароджувалася дружба між людьми й птахами!
За зиму дружба стала справжньою, тепер життя для емеритів набуло значимості, воно виповнилося турботами, з материка виписано було всі можливі книги про лебедів, жінка й чоловік готували для птахів харч так само, як батьки готують їжу для дітей; лебеді належно цінували людську турботливість, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали, наросло на них нове пір’я, вони помітно погарнішали, стали такими прекрасно-величними, що навряд чи й могли б стати після довгих перельотів на південь та знов назад у краї літніх гніздувань.
На літо лебеді теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до себе ще одну пару, а під осінь на озері вже зібралося кілька лебединих пар, і для подружжя настала зима вже й геть клопітлива. Харч лебедям довелося возити велосипедом, чіпляючи до нього спеціального візка, кожному лебедю давано кличку, чоловік і жінка розмовляли з птахами, і ті їх слухали, граціозно вихиляючи шиї, на весну частина лебедів подалася десь на інші острови й озера, однак восени їх ще побільшало на озері, здавалося, що лебеді з цілого моря мають намір поселитися на зиму тут, щоб не летіти світ за очі, їм подобалося тут, було ситніше й ліпше, аніж у далеких краях віковічних мандрів; чоловік і жінка тепер не мали ні спочинку, ні бодай хвилинки вільного часу, вдень і вночі вони працювали на своїх лебедів, вони віддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли люди раптом змушені були визнати перед самими собою, що вже нічого не мають, що віддали птахам усе, витратили всі заощадження, продали все, що могли продати, взяли кредит наперед під свою пенсію, але однаково не вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нічого, окрім голоду й безнадії; але вони за себе не лякалися — їм страшно було подумати, що станеться з птахами, які довірилися людям, а тепер повинні будуть тяжко поплатитися за своє довір’я.
Тоді чоловік згадав, що десь на материку в нього повинно бути кілька камрадів з часів війни, старих, добрих солдатів з чутливими душами, він написав їм; не всі одержали ті листи, бо вже декого не було й на світі, але хтось там переправив того листа до якоїсь газети, на острів прискочив репортер, газета миттю підняла кампанію, за тиждень було створено добровільне товариство на захист північноморських лебедів, посипалися пожертви на утримання птахів, найбідніші посилали кілька своїх марок чи пфенігів. Бо лебеді не повинні втрачати віру в людей, і то — добру віру!
Ось така історія.
— Ну, гаразд,— сказав Борис Отава,— але гер Вассеркампф, здається, обіцяв нам, що ще сьогодні ми поїдемо до Марбурга?
— Ви нам обіцяли,— нагадав з свого боку й третій секретар посольства.
— Панове, не хвилюйтеся, все буде, сподіваюся, гаразд, хоча, не стану приховувати, виникають деякі комплікації, але це вже стосується роботи нашого управління, тому, гадаю, ліпше завчасу вас не турбувати — нетва?
— Приємно довідуватися про людей, що стають на захист птахів,— Борис щосили намагався погамувати іронію,— але хотілося б сподіватися, що з не меншим співчуттям поставляться ваші співвітчизники до тих, хто стає на захист історії? Тому нас трохи дивує ваша нерішучість, гер Вассеркампф. Адже все так просто. Дуже важливий стародавній документ, який належить нашому народові, під час війни злочинницьки був вивезений з Києва і зараз перебуває в Марбурзі.
— Це ще не доведено,— швидко докинув Вассеркампф.
— У всякому випадку, в Марбурзі є чоловік, який знає, де і в чиїх руках той документ, чоловік, який, очевидно, багато в чому завинив перед моїм народом, перед моїм містом, перед… Я не буду продовжувати, бо ще не маю доказів щодо Оссендорфера і про старовинний пергамен з часів Київської Русі, зміст якого професорові Оссендорферу відомий, відомо й вам про це, ви маєте науковий журнал з публікацією професора Оссендорфера, маєте наші підтвердження про те, що пергамен до війни зберігався в Київському інституті.
— До речі, майне герен, в Марбурзі вчився свого часу ваш великий поет Пастернак,— посміхнувся Вассеркампф.
— А ще давніше — Лютер, а також Ломоносов і брати Грімм,— так само значимо всміхнувся й Борис,— а зараз там нас чекає таємниця київського пергамену, який протривав, попри всі світові події, дев’ятсот двадцять дев’ять років, а от тепер не може бути повернений до рук справжніх господарів тільки через…
— Перепрошую,— швидко мовив Вассеркампф,— але я нагадаю вам, майне герен, що існував пергамен ще давніший, і там теж ішлося про Київську Русь, про самий Київ, про ваших князів.
Вассеркампф вхопив з столу завчасно приготовану картку паперу, став швидко читати, по спромозі намагаючись надати голосові урочистої риторичності:
«Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав його братові, й упровадив усіх мешканців. Зате надзвичайно могутнє місто Київ з намови Болеслава стало жертвою впертих атак з боку печенігів і великі понесло втрати внаслідок великих пожеж. Його мешканці боронилися, однак небавом відчинили брами перед нездоланними чужинцями. Покинутий своїм владцею, який утік, Київ прийняв у день 14 серпня Болеслава, а також вигнаного давно тому князя Святополка, який заволодів усім тим краєм, використовуючи страх перед нашими. Коли вступали до міста, тамтешній архієпископ повітав їх урочисто реліквіями святих, а також іншими різноманітними коштовностями з храму святої Софії, який згорів торік унаслідок нещасного випадку. Були тут присутні: мачуха згадуваного князя, його жона, а також дев’ять його сестер, одну з яких, віддавна вибрану для себе, той старий розпусник Болеслав упровадив безсоромно, забуваючи про свою шлюбну дружину. Водночас офіровано йому незліченну кількість грошей, з яких велику частину розділив поміж своїх спільників і улюбленців, певну ж частину відіслав до вітчизни. Поміж підкріплень, які були в згадуваного князя, налічувалося від нас триста, від венгрів п’ятсот, від печенігів, врешті, тисяча людей. Всіх тих людей одіслав тамтешній владця додому, коли зміг ствердити з радістю, як мешканці краю горнуться до нього і свою вірність йому виявляють. В тім великім місті, яке є столицею тої держави, налічується понад чотириста церков і вісім ринків, кількість же мешканців не надається до ліку.
Нехай бог всемогутній буде посередником у всіх справах і вкаже ласкаво, що йому до вподоби, а нам користь принести може».
— Ви впізнаєте, професоре, цей текст — нетва? Це картка Thietmari Merseburgensis Episcop Chronicon — з хроніки Тітмара Мерзебурзького, німецького єпископа, який у тисяча вісімнадцятому році був у вашому Києві разом з польським князем Болеславом — нетва? Ви не назвете його завойовником — нетва?
— Ні, ми називаємо Тітмара очевидцем,— сказав спокійно Борис,— один з найдавніших очевидців, який лишив нам опис Києва без пізніших виправлень, дописувань і вигадок, як то, на жаль, спостерігається в літописах і в історичних творах.
— Прекрасно! — вигукнув, схоплюючись з стільця Вассеркампф.— Ви не заперечуєте цінності й важливості роботи Мерзебурзького єпископа Тітмара! Ця книга перетривала дев’ятсот тридцять сім років. Сто дев’яносто дві картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев’яносто два! Це була власність Саксонської бібліотеки в Дрездені, і ці сто дев’яносто два аркуші пергамену, який перетривав дев’ятсот тридцять сім років, згоріли в травні сорок п’ятого року разом з Саксонською бібліотекою, разом з Дрезденом, внаслідок, як сказав би сам Тітмар, великого бомбардування американської авіації. Нетва?
— Ви це повідомляєте нам таким тоном,— не стримався Борис,— як наче хочете сказати, що ми повинні дякувати за врятування нашого пергамену, бодай того одного аркушика, який я оце розшукую.
— Можливо, навіть так,— знизав плечима Вассеркампф — все можливо, якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявіть собі: його викотили з вагона, він замерз на грудку. Вийшло так, що цілодобово місто бомбили американці, люди вимушені були сидіти в сховищах, а на станції в цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених, маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч і відомо, що руські досить звичні до холоднечі, дехто ж і зовсім замерз на смерть. Довелося вивільняти від них вагони, для цього мобілізовано було населення, тобто старих і жінок, жінки викочували замерзлих з вагонів, і ось у одного замерзлого на грудку одна німецька жінка цілком випадково забачила ріжок якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дістала той папір і відразу впізнала в ньому диплом Флорентійської академії мистецтв, бо такий самий диплом мав і її чоловік, якого забрано на Східний фронт в саперні частини і де він загинув. Жінка припала вухом до грудей руського і почула, що в того ще б’ється серце. Воно билося ледь чутно, життя трималося, як кажуть, на волосинці в цьому тілі, але жінка вирішила втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого, завезла до себе додому, повернула його до життя, таємно від сусідів переховувала художника в себе в помешканні до самого кінця війни. Потім він повернувся до себе додому.
— Важче було б полічити й розповісти про тих, хто не повернувся й ніколи не повернеться,— сказав Борис.
— Ми намагаємося повернути все,— урочисто заявив Вассеркампф,— і сподіваюся, що нікому не даємо підстав сумніватися в німецькій чесності. Міг би навести вам приклад, що стосується історичних документів. Йдеться про «Кодекс Супраслієнсіс», просто кажучи Супрасльський кодекс, який був перед війною власністю Варшавської державної бібліотеки. Гер професор чув про цей кодекс — нетва?
— Це моя спеціальність,— потвердив Отава.
— І гер професор знає, яку цінність має кодекс. Десяте, а може, й дев’яте століття. Писано кирилицею, може, десь у Підкарпатті, тобто на території сучасної України. Двадцять чотири менаеум, тобто житій святих, гомілії,*111 приписувані Іванові Хрестителю, Єпіфанію Кіпрському і патріарху Фотію. Рукопис той був врятований кимось з наших солдатів під час пожежі Варшави в сорок четвертому році, інакше б його спіткала така сама доля, як хроніку Тітмара.
— І щоб врятувати той рукопис, довелося висадити в повітря аж цілу Варшаву! — ядовито докинув Борис.
Вассеркампф удав, що не зауважив сарказму професорового, він цілком був захоплений своєю оповіддю.
— Але американці, займаючи наші міста, на жаль, не завжди були перебірливі в засобах, іноді вдавалися й до найпримітивнішого грабунку, так Супрасльський кодекс опинився аж у США і нещодавно з’явився на одному з аукціонів і був проданий за великі гроші. Добре, що знайшлися порядні люди з американської фірми, яка імпортує з Польщі продовольчі товари. Вони викупили кодекс і подарували його польському народу. Це було благородно — нетва?
— А все ж таки, гер Вассеркампф,— сказав до того мовчазний Валерій,— коли ми поїдемо до Марбурга? Питаю вас цілком офіціально.
— Завтра,— швидко відповів Вассеркампф,— сподіваюся, що завтра ми зможемо поїхати, попри деякі комплікації. Але ще сьогодні я спробую все влаштувати…
На завтра Вассеркампфа взагалі не виявилося в управлінні. Він зник і з’явився лиш через день, відразу ж зателефонував до посольства, запросив до себе Валерія з професором, зустрів їх так само радісно, як перед тим, був наче помолоділий, піднесений, ніби той чиновник, що одержав щойно орден.
— Ви впізнаєте мене, майне герен? — гукнув він назустріч своїм відвідувачам.— Ставлю п’ять марок, що ви мене не впізнаєте — нетва? Я витратив учора цілий день, але то не був марно витрачений день. Ви можете вгадати, де я був?
— У Марбурзі, — не роздумуючи, сказав Отава.
— Помиляєтесь, гер професор, глибоко помиляєтесь,— заляскав у долоні радник,— не в Марбурзі й не деінде, а тільки в Кельні, у славетному салоні Гейнца Кретена. Ви не чули про нашого Кретена? Але ж як можна? Він двічі завойовував світову першість серед перукарів: у Брайтоні й у Відні. На всесвітній виставці в Брюсселі він здобув «Гран прі» для Федеративної республіки. Що стосується мене, то я був клієнтом Гейнца Кретена ще тоді, як він працював помічником перукаря в Клетенберзі. Ось уже впродовж багатьох років пунктуально через кожні два тижні я відвідую Гейнців салон. До нього тепер їдуть чоловіки з цілої Європи. Літаками, поїздами, машинами. З Італії, Греції, Франції, Швейцарії, Югославії, Австрії. Про Німеччину вже й не кажу. Гейнц Кретен виробив спеціальну косметику для чоловіків: підстригання волосся, масаж обличчя, манікюр. Кожен повинен показувати публіці завжди те саме обличчя, кожен намагається усталити свою особистість, виробити якийсь еталон зовнішнього вигляду для себе. Про мене повинні казати: «Ось державний радник Вассеркампф». Та сама зачіска, той самий колір обличчя, та сама форма нігтів. Для нас це має колосальну вагу. Люди Сходу не надають цьому значення. Там величезні простори. Нема тісняви, як на Заході. Людина до людини не придивляється так уважно, як у нас. Бо, зрештою, нема нічого гіршого, ніж людська бридота. Ми намагаємося замаскувати їх. Моди, зачіски, парфуми… Хоч коли розібратися, то чи важать у історії немиті ноги або неголена борода — нетва?
— В історії найперше важить чисте сумління. Та й не тільки в історії, — Борис насилу стримувався. Він ніколи не мав таланту до полеміки, обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та, на жаль, не всі однаково до цього ставилися. На Вассеркампфа, скажімо, жодна заувага не діяла. Він струшувався від них, мов гусак од води, й правив своє. Це був докінчений тип бюрократа новітньої формації, який найпростішу справу вмів, видно, поховати під нагромадженням слів. Сипав слова межи очі, мов полову, жбурляв їх на вас, горнув, витрушував.
— До речі, — гукнув Вассеркампф, не почувши слів Отави,— в Кельні ж мені розповіли просто колосальну історію! Про ластівку. Ластівка забула полетіти в вирій. Осінь, холоднеча, а ластівка — ще в Кельні. Її ловило все місто. Сам бургомістр…
— Послухайте, гер Вассеркампф,— підвівся Валерій, який вирішив, що вже край усім дипломатичним витримкам і очікуванням, але Вассеркампф теж схопився, підбіг до нього, ліз просто в обличчя.
— Її відвезли спеціальним літаком до Неаполя! Ластівку — літаком.
— Я вже читав про це в газетах,— посміхнувся Валерій,— кілька років тому. Здається, це сталося в Хельсінкі…
— Повторилося! — вигукнув Вассеркампф.— Повторилося в нашому Кельні!
— А як же все-таки Марбург? — не слухаючи його, поспитав Валерій.
— Марбург буде,— пообіцяв миттю Вассеркампф.
— Ми чуємо це вже кілька днів, але… — Борис намагався подати знак Валерієві, щоб той штурмував до кінця.
— Нам здається, що ви не досить активно сприяєте в нашій справі, гер Вассеркампф,— сухо мовив секретар посольства,— і тому хоч мені цього й не хотілося, але я вимушений буду… Нам доведеться, мабуть, звернутися за підтримкою до міністеріаль-директора Хазе… Поки що до міністеріаль-директора, а там, може, й вище…
— Гер секретар жартує, — вдавано засміявся Вассеркампф,— бо хто ж не знає афоризму про те, що чиновники як книжки на бібліотечних полицях: чим вище поставлені, тим рідше до чогось надаються. Раз ви звернулися до державного радника Вассеркампфа, то вже покладіться на нього до кінця. Бо якщо вам не поможе державний радник Вассеркампф, то вам не поможе ніхто. Нетва? Як каже фрау Бурке, коли я раз на тиждень приходжу до неї скуштувати якогось сиру: «Якщо ви не з’їсте справжнього сиру в фрау Бурке, то ви не з’їсте його ніде!» П’ятнадцять сирів на саму лиш закуску! І до них вина: міскаде, сансер або кенсі! У фрау Бурке ви завжди знайдете справжні французькі вина і справжні французькі сири. Якщо любите вино рожеве, то неодмінно дістанете до нього лукулл або осляче вухо, якщо вам смакує божоле чи інші чорні вина, то фрау Бурке запропонує вам сири міцні: мінстери, ліваролі, шатонеф ді пап. Або ж уявіть собі: суп з сиру, біфштекс з сиру, салат з сиру по рецепту з Берна, яйце в пармезані…
— То як же з Марбургом? — перебив Валерій.
— При цьому фрау Бурке не забуде попередити вас, щоб ви вдома в себе ніколи не ставили сир у холодильник. Бо сир на льоду губить свій нерв!
— Ми скористаємося з поради фрау Бурке,— вже не приховував насмішкуватості в тоні Борис,— але нас передовсім цікавить Марбург. Вже коли ви так щедро виповідаєте нам різноманітні історії, то я міг би вам навзамін нагадати одну літературну історійку. Зовсім коротеньку. З Чехова. В нього десь є щоденник наглядача звіринця. Сторож писав так: «Понеділок. Приходили офіцери. Дратували звірів. Вівторок. Приходили студенти. Дратували звірів. Середа. Приходили офіцери. Дратували звірів. Четвер. Приходили студенти. Дратували звірів. П’ятниця. Приходили офіцери…»
— І знов дратували звірів — нетва? — Вассеркампф сміявся охоче й щиро.— Прекрасна історія, гер професор. Як часто не знаємо, що серед нас розумний чоловік, бо слухаємо дурнів,— нетва? Я, здається, вловив ваш натяк…
— Зрозумійте, що я приїхав сюди не для натяків і не для історій… В даному випадку ми офіційні особи, кожен з нас відстоює інтереси своєї держави, чому свідченням — присутність тут працівника нашого посольства, та й ви, гер Вассеркампф, приймаєте нас не в себе вдома, а в державному приміщенні… Але ось тиждень ми повторюємо вам про Марбург, а ви…
— Майне герен,— додивляючись до годинника на руці, перервав Бориса Вассеркампф,— майне герен, я можу вам, нарешті, повідомити цілком офіціально і з усією відповідальністю, що… — він підняв пальця, виждав паузу, мовив далі майже урочисто,— потреба в поїздці до Марбурга відпадає…
— Як то? — здивувався Валерій.— Поясніть, будь ласка.
— Ми не поїдемо до Марбурга, бо… — Вассеркампф знов витримав паузу, він грав, мов досвідчений актор, свою роль до кінця,— бо, майне герен, якраз у цю хвилину приземлився літак з Відня, і цим літаком… цим літаком прилетів професор Оссендорфер…
— Ага, то ми побачимося з Оссендорфером тут? — спитав Борис.
Якби Вассеркампф просто відповів на це запитання, то він би не був Вассеркампфом. Втратити таку блискучу нагоду поговорити цього разу вже не на теми сторонні, а по суті справи? Ніколи!
— Професор Оссендорфер не зупинився перед тим, щоб перервати свої вакації, які він проводив на березі Адріатики в Монтенегро, курорт Будва, готель «Авала», люксусовий номер з лоджією в бік моря.
— Коли ми з ним зустрінемося? — знову спитав Борис.
— Але професор Оссендорфер розумів, що без його присутності неможливо буде розв’язати цю справу, водночас він, попри всю його гуманність, не міг також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю, і прибув сюди, щоб скласти в державного прокурора Штуммеля оскарження проти професора Отави…
— Який не дав професорові Оссендорферу докупатися в Адріатичному морі? — в’їдливо докинув Борис.
— На жаль, майне герен, ідеться про важливіше. Професор Оссендорфер має намір оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку сорок другого року в Києві брали пряму участь в убивстві видатного німецького вченого професора Адальберта Шнурре.
Вассеркампф схрестив на грудях руки, відійшов за свій столик, примружив очі, задер трохи голову, втішався ефектом од своїх слів.
— Що ж,— сказав Борис,— з свого боку дякую вам, пане державний радник, за те, що ви помогли нам зідентифікувати особу Оссендорфера. Тепер я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер — це колишній денщик штурмбанфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. І що це саме він був в окупованому гітлерівськими військами Києві. І що саме він разом з штурмбанфюрером Шнурре і спеціальною командою грабував культурні й історичні цінності Києва. І що саме він убив відомого радянського вченого професора Гордія Отаву.
— Ще сьогодні проти вас, гер професор, буде складено оскарження,— нагадав Вассеркампф.
— Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, і з свого боку ми ставитимемо питання про те, щоб його судили як військового злочинця й грабіжника,— сказав Борис.— Ваше ж управління по відшкодуваннях допоможе нам повернути важливий історичний документ, який переховує десь військовий злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успіху, пане державний радник.— Отава вклонився, пішов до дверей.
Валерій затримався тільки на мить.
— Наше посольство діятиме через офіційні канали,— сказав він трохи розгубленому чиновнику,— даруйте за турботи, пане державний радник.
— Але ж, майне герен! — встигнув вигукнути навздогін Вассеркампф.— Я не все… — Автоматичні двері нечутно зачинилися за відвідувачами.