Диво

РІК 1015. ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД

Ще не почувався князем, був просто дитиною, немічною і зболеною, найнещаснішою в княжому теремі; ще не усвідомлюючи всіх кривд, яких завдано йому від народження (або ще й до того!), обурювався, що має розпочинати своє життя в нестерпності болю, і кричав, кричав, аж синіло йому від напруги малюсіньке личко.

Зачатий у зненависті, народжений на каліцтво.

Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька — великого князя Володимира.

Ненависть прийшла передовсім од матері, Рогніди, прийшла в нічному притаєному шепоті, прийшла з переповіданою так і отак похмурою повістю про напад Володимира на князівство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода і братів Рогнідиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогніду, мов підложницю, а потім кинув заввагонілу, подався до Києва відвойовувати володарювання у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з світу ще відтоді, як горда Рогніда відмовила йому в жениханні, сказавши: «Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу».

Річ неймовірна: під той материн шепіт малий Ярослав ладен був забути власного батька і всю свою дитячу прихильність віддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так співчутливо розповідала. А рідний батько виступав лише забіякою й убивцем, бо позбавив життя не тільки старого Рогволода і його синів, але й рідного брата свого Ярополка і звелів те чинити в передсінку княжої гридниці, сидів, певно, в своєму кріслі посеред гридниці й слухав, як у сінях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев’яну лунку підлогу.

— А йому ж було боляче? — питав хлопець матір.— Завжди боляче, коли вбивають?

Він знав, що таке біль, бо мав од народження вивихнуті ноги; ноги йому зовсім не підкорялися, вони собі жили окремішим життям, він міг тільки повзати, підтягуючись на руках, вся його надія була на руки та на плечі, а з ногами не виходило нічого — не помагали ані молитви, ні молебні, ні свячена вода, ні купелі в травах, ні заморське питво.

Зате, прикутий до постелі, начувся всього стільки, що вистачило згодом на половину життя. Найперше, ясна річ, про батька, якому Рогніда ніколи не могла простити зла, ніколи, ніколи! Узяв гвалтом після вбивства рідних, а потім кинув її в Полоцьку і вже в Києві, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собі в підложниці а чи й у жони, але й того видалося замало розпусникові, бо як народився від грекині Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогніда розрішилася Ізяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тільки одного сина Вишеслава і впала в немилість і відправлена була назад до Чехії в якийсь монастир, а Рогніду привезено до Києва і пошановано нарешті як справжню княгиню, і вже тоді спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але від того не сповнилася любов’ю до Володимира і кожному з синів, ще той і не розумів нічого, вже нашіптувала про свою зневагу, про свій біль, і так вони й росли серед тої дивної, глибоко затамованої ворожості материної до батька і серед цілковитої байдужості батькової до них і до матері, бо рідко бачили князя Володимира; мав він завжди безліч клопотів, частіше був у походах, аніж у Києві, збирав землі, впокорював непокірливих, дбав невідь про що й за що, а діти його росли без ласки й любові, всі різні, від різних матерів, з’єднані самим тільки батьком, а так — різноплеменні й різномовні: від грекині Ярополкової — Святополк, від Рогніди — Ізяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод, від чехині Любуші — Вишеслав, від чехині Мальфреді — Святослав, Судислав, Позвізд, від болгарині з царського роду Симеонового — Борис і Гліб, від ромейської царівни Анни не було дітей, зате від німкені, з якою Володимир одружився в літо 6519, народилися син Станіслав і дочка Марія-Доброніга.

Ярослав і не знав їх майже нікого, жив коло матері, мав свій біль, катувався своєю непорушністю; як тільки став розуміти навколишній світ, вже зненавидів його, хоч і прагнув усього, що було йому недоступне, хотілося йому сміху, біганини, крикняви, веселого вовтузіння, всього того, що бачив, коли підносили його до віконечка княжого терема і він визирав на київську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дітлашня, бігали собаки, котилися повози, іржали коні, вешталися сюди й туди всілякі нероби або ж тяжко згиналися під вагою носії, де проходили й проїздили верхи на конях пиховиті дружинники, пленталися втомлені, збайдужілі до всього навкруги приведені з далеких погостів вої, викрасовувалися в своїх заморських нарядах багаті гості, пропливали, мов пишні пави, київські красуні в паволоках, узороччі а чи й просто в білих полотняних уборах, які однаково не псували їхньої вроди, а ще дужче увипуклювали.

А ще у відкрите віконце, окрім голосів і звабливих згуків, вливався київський дух, від якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотілося йому чогось незбагненного, і від тої дикої незбагненності находив на нього приступ шалу, і Ярослав кричав до хрипу, до посиніння, бив кулаками свого пестуна Будия, гатив йому в випуклі груди, аж гуло, задихався від люті на все живе, здорове, нескалічене.

— Не туди б’єш, князю,— сміявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом переморгувався крізь відчинене вікно княжого терема з якоюсь там молодичкою,— ось сюди влучай! Отак! Будеш добрим князем, ого!

З чотирьох літ Рогніда приставила до Ярослава вчителів грецьких, болгарських, варязьких і навіть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, якої й не чувано досі, а Будий став коло князя вже пізніше, дивуючись кмітливості малого, досить швидко навчив його руських рєз,*6 але передовсім заповзявся поставити Ярослава на ноги.

— Ти тільки мене слухай, то й буде в нас з тобою діло,— казав Будий.— Ось я повідаю тобі про богатиря нашого, який сидів сиднем у хаті тридцять й три роки, а потім…

Він не давав спочинку малому князеві, примушував того згинати й розгинати ноги безліч разів, м’яв йому литочки своїми ведмежої сили лапами, підводив на ноги, а потім швидко випускав Ярослава з рук і той падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пінився, але Будий не зважав і вперто робив своє.

— Скоро станеш на ноги,— втішав він Ярослава,— і стоятимеш так міцно, як, може, ніхто інший.

Ярослав тільки блідо всміхався на таку солодку брехню, але, як тільки знов доводилося йому падати, весь тіпався від злості, вистукував кулачками по чому попадя, кричав:

— Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зітнути тобі голову! Ти мені знатимеш!

А потім була та жахлива ніч, коли батько, князь Володимир, привіз собі з Корсуня нову жону, ромейську царівну Анну, перезрілу грекиню, яка пересиділася в невістах коло своїх братів-імператорів Василя й Костянтина. Певно, потрібна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогніда вбачала в тому самий тільки блуд свого мужа, в безсилій злості спостерігала, як Володимир рік тому виходив аж до порогів, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всіх близьких і далеких, а як тільки зійшла крига З Дніпра, спорядив похід на Корсунь і довго звойовував місто, а потім ще ждав, поки імператори з Царгорода пришлють йому Анну, і, нарешті, повернувся до Києва з новою жоною, з царицею, і сам уже не просто собі князь, а мовби цар усієї землі Руської, яку скупчив і утвердив своїми походами та дбанням, і отак уночі, просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бороді пахощами від заморської царівни, прийшов до Рогніди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сідаючи, стовбичачи в напівтьмі, в розблиску двох свічок, запалених коло Рогнідиного ложа:

— Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий мій бог Христос, але тебе не хочу обидити. Вибери собі мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож.

Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:

— Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!

— Ти княгиня! — закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия.— Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!

І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, — руки мав напрочуд дужі як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу,— поштовх рук був такий несподіваний для нього самого, що він сів і простягнув ноги, як то роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, вже ноги самі послизнули по м’якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в ньому колотилося й клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому — от-от перерветься і він помре, але нічого протиприродного не ставилося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, не мав сили ні на що більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть промовити слова, та де там слова — звуку бодай видати з себе не зміг би. Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем посунув з палати.

А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.

Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб’язку.

…Князь Ярослав сидів над гарним озерцем — синювата латочка серед старих білих беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму,*7 саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м’яке дерновиння і в ямки набігло води, м’яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупувалися в воді, але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо холод у ногах відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.

Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття — міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим, м’ясистим носом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.

У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради — і цього було досить для нього.

Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними,— і тоді вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він згодом повинен панувати в цій великій землі. Покрепу такій думці давав і новий бог, взятий князем Володимиром від ромеїв,— бог Христос, жорстокий до всіх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.

«Чоловік, що має повагу, а розуму не має, зрівняється скоту, що на зарізь»*8.

Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував він байдужих у своїй доброті до всіх без винятку слов’янських перунів, стрибогів, ярил і велесів. Мовчки вигрівалися собі на сонечку, терпляче зносили дошкульні осінні хльости, набурмосено стрічали холодні зав’юги довгих зим, а навколо люд пив меди, сміявся, плакав, народжував, помирав, сіяв жито і просо, ходив на лови, і все те в якійсь заведеній з давніх передвіків кругойдучості, з яловою думкою, без вознесіння духа.

А тим часом світом заволодівав новий всемогутній бог — Христос. У ньому молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу.

«Нема між богами такого, як ти, господи, і ніщо не рівняється ділам твоїм».

Здалеку зачулися стривожені вигуки, між деревами в шаленім гоні наближалися вершники на добрих конях, дзвеніла збруя і зброя. Запримітивши князя, верхівці стримали коней і збилися оддалік у тісну рухливу купу, а від неї відокремився один, на білім високім коні, одягнений ошатно, сміливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою їздою:

— Насилу знайшли тебе, княже!

Світловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов заморськими перлами, поляпував широкою пещеною долонею по крутій коневій шиї. Коснятии, син Добрині, батькового уя. Доводився Ярославові дядьком, якщо розібратися. Був трохи старший і роками, головне ж — переважав хитрощами.

— Та в тебе ноги у воді! — гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай чимось покінчити з мовчазною насупленістю князевою.

— Мої ноги,— суворо мовив Ярослав.

— Застудишся. Вода вже холодна,— трохи стриманіше сказав Коснятин, який зрозумів, що Ярославові не до вподоби гуки й тюки.

— Коли князь захоче, то може й у кризі сидіти,— знов обірвав його Ярослав.— їдьте собі, а я ще посиджу.

— Нагнали ж такого оленя,— зітхнув Коснятин.

— Наженіть ще. Їдь!

— Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.

— Повертайтесь.

Коснятин тихо від’їхав од князя, вже тільки тоді підняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як він змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, між деревами гарно вирізьблювалися летючі постаті коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видіння щезло, князь зостався сам.

«Доки носити мені щодня думу в душі моїй, журбу в серці моїм? Доки буде підніматись ворог мій надо мною?»

Коснятин був сином Добрині, того самого Добрині, який кинув Рогніду до ніг молодого тоді князя Володимира і намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залічувався до ворогів князевих. А що не застав його живого в Новгороді, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добрині Коснятина. А той від батька перейняв зневажливу зверхність до Володимирового роду, хоч і ховав це за дбайливістю й уважністю, найбільше ж — за хитрощами.

Добрині ображені були князем Володимиром і обдурені. Бо спершу Володимир на знак вдячності до свого уя, рідного брата матері своєї Малуші, проголосив того князем у Новгороді, але згодом, коли довелося йому розпихати своїх синів, що їх наплодив од незліченних жон, то забув про свою обітницю перед Добринею і найменував князем у Новгороді свого старшого сина Вишеслава. Діяв тоді Володимир швидко й хитро. Найстаршому синові од Рогніди Ізяславу, який мав би право сісти на батьків стіл у Києві, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогніду, насправді ж — відібрав в Ізяслава всі сподівання на повернення до Києва, бо Полоцьк було проголошено князівством самостійним, незалежним од влади великого князя. Іншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що є вони лиш його послушні люди, і, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм уділи без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Ізяславу — Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тоді як несправжнього сина від Ярополкової грекині, Святополка, посадив у близькому від Києва Турові: хоч Ярослав був син від Рогніди, а Святослав од Мальфреді-чехині, та не Ярослава послав батько в близькі Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжної мудрості, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за ліси й за ріки, між чудь і мерю, між бродників, які втікали з усіх князівств, ховаючись од бояр, од переступів і лихої долі.

Але бог не полишив молодого князя і в тій далекій землі.

«Справедливість твоя — як високі гори, суди твої — як глибінь велика».

Заврожаїлося на той час у Суздальщині, і був хліб дешевий, а від того й сила князева зросла. Хліб був дешевий один рік і другий, і молодого князя любили й величали, хоч і не його заслуга на врожай, але хліб дешевий — і вже любов звідусюди, і жити любо, і сили додається й потуги. Ярослав із дружиною ходив на чудь і на мерю, відтісняв їх з ліпших земель, роздавав угіддя своїм поближчим людям; до нього стікалися вої, мужі знатні й просто голота, в нього мали притулок усі невдоволені, він вивищувався над ними і ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно стежив за синами своїми і вчасно помітив Ярославові гордощі. На той час уже вмерла Рогніда, а в Новгороді хитромудрі Добрині вкоротили віку слабодухому Вишеславу. І ось ще сани з мертвим Вишеславом тільки вирушили в сумну подорож з Новгорода до Києва, а вже Володимир покликав Ярослава до себе і нарік його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, які однаково ж не поступилися б своєю владою, хоч би Володимир прислав їм самого господа бога!

«Боже мій, боже! Чому опустив мене — став оддалеки від рятунку мого, від слів мого стогнання».

У Новгороді ніколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь.

Князеві належить право суду, але на князівському суді повинен бути посланець од віча. Судове мито ділиться наполовину між князем і общиною. До всіх князевих людей приставлені люди вічові. Князеві належить данина для прокорму дружин і челяді, для виплати Києву й утримання княжого двору, але збирати все те він повинен тільки через новгородців. Посадників у пригороди посилає Новгород, і князь не може їх зміняти. Взагалі нікого не міг змістити без згоди на те віча, на якому збиралися всі маєтні люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькі, кінецькі старости, купці, боярські послуживці. Князь має під своєю рукою дружину і все військо, але починати війну без згоди віча не може. Князь повинен дотримуватися всіх старих і нових угод, укладених Новгородом, і не заважати торгівлі. Сам може торгувати, але не через своїх людей, а через новгородців. Не має права набувати земельні угіддя й будь-яку нерухомість ані собі, ані жоні, ні дружині. Почувався непевно, був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному місті, сидів на своєму княжому дворі або в Ракомі, яку отримав у дарунок од Коснятина, міг, щоправда, вирушати в об’їзд земель і пригородів, щоб вершити проїзний суд, на який мав неподільне право, але тим і обмежувалися всі його самостійності.

На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону — чеську князівну Анну, з якою мусив одружитися за велінням Володимира, що тим самим забезпечував собі спокій від найближчих сусідів. Анна не могла звикнути ні до страшних морозів, од яких лопалися дерева в пущах і лунко гахкала перемерзла крига на озерах і ріках, наганяли на неї хворощі затяжні осінні дощі, наводили сум розбагнені шляхи. Не було радощів ні їй у цій землі, ні Ярославові од такої жони. Єдиний син од Анни Ілля теж ріс, як і мати, слабосилий і нікчемний. Серед рум’яних боярчат виглядів якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в порівнянні з білотілими, пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слідом за батьком своїм Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тілу та вроді, як оті найманці варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з своїми подругами — русокосими, міцноногими красунями, про кожну з яких можна було б сказати словами з псалтиря: «Врода розлилася по губах твоїх».

Князь був нещасний у всьому, але звертався тільки до бога, до нього самого:

«Споглянь на горе моє і на труди мої і прости всі гріхи мої».

Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь і водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений був за князя, і ніхто не відбирав того звання, яке дається назавжди, на весь рід, на всі його коліна. Раз так, то й Коснятин князь. Опріч того, вважався двоюрідним братом, браточадом, великому князеві Володимиру — отже, князь? Але на місце Вишеслава прислано Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, властиво, є тільки племінником Коснятиновим. Отож — хто вищий?

Вихід був єдиний, хоч і найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так добре спровадити, щоб сів той відразу на київському столі за великого князя, та ще й сів за поміччю новгородців, за що мав віддячити належно, найголовніше ж — вибратися звідси назавжди і назавжди звільнити Новгород від присиланих з Києва княжат.

Коснятин сказав про це Ярославові з своєю посмішкою на мальованих червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад:

— Новгородська земля велика й багата, але все відбирає в тебе, княже, великий князь, батько твій.

— Не все, знаєш добре,— відповів Ярослав,— з трьох тисяч гривен данини тисячу лишаємо собі.

— Ледве стачає на прокорм дружини,— підхопив Коснятин,— а подумай, княже, якби ти мав ще й ті дві тисячі на додачу, що повинен їх щороку одсилати до Києва!

— Гріх іти проти отця свого,— суворо глянув на нього князь.

— Можна б потроїти дружину,— вів своє Коснятин,— ніде ніхто не мав би такої дружини.

Ярослав одповів йому словами з псалтиря:

«Злоба його обернеться на голову його, і насильство його впаде на тім’я його».

— Якщо чоловік до тисячі гривен має ще дві тисячі, — засміявся Коснятин,— то він не лякається нічого в світі! Прощавай княже! Вклоняюся твоїй мудрості!

Він більше не нагадував про цю розмову, але в кінці літа, коли треба було відсилати Києву щорічну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторій гридниці, перемірюючи її вздовж і впоперек, потім сказав:

— Довго думав я, довго й тяжко. І велю так: не давати гривен Києву.

Коснятин мовчав, зляканий і зраділий. Тоді Ярослав підійшов до нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотів труснути посадника за груди, але тільки потримався, похмуро мовив:

— Споряджай слів до князя Володимира з цією вістю.

А сам відправив певних людей до варягів, прикликаючи до себе на службу найславнішого з них — Еймунда.

«Не згадуй про гріхи молодості моєї, ні про переступи мої, згадай мене по благодаті твоїй, задля доброти твоєї, господи!»

…Ще довго сидів Ярослав над озеречком, ноги йому зовсім закоцюбли в просиненій першими осінніми прихолодками воді, але він уперто не помічав того, ворушив губи в молитві, загинав пальці на руках, перелічуючи всі гріхи, неправди й кривди, завдані йому, його матері, його сестрам і братам батьком їхнім, великим князем Володимиром.

Здалеку між деревами знов замаячили верхівці. Поволі під’їздили його тілохранителі — варяги Ульв і Торд. Десь весь цей час кружляли довкола, відігнані князем, звиклі до його несподіваних примх, але не втерпіли, вирішили навідати свого хлібодавця. Іншим разом Ярослав би втішився вірності своїх паладинів, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на сміх тільки одержав ім’я славетного скальда, про співучість якого розповідано в північних краях легенди; розважав князя і Торд, набагато молодший за Ульва, головне ж — балакучий безмірно, і всі балачки його зводилися завжди до того самого: до дівчат, з яких він чомусь особливо вирізняв неодмінно білявих і тонконогих і часто навіть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородці недвозначно обіцяли поперебивати Тордові ноги.

Але нині князеві не хотілося бачити варягів. Він махнув їм рукою, щоб їхали геть, ті слухняно завернули коней, знову зникли в переліску.

І ще й ще сидів Ярослав над озерцем, перешіптуючи слова з священних книг і відчуваючи таку холодну самотність, хоч візьми та в воду.

Прив’язаний до найближчої берези князів кінь тихо поскубував траву, іноді скидав голову, прислухаючись до лісу, так ніби ждав повернення отої гарної низки верхівців або хоч двох вершників-варягів, знов виловлював м’якими губами трохи згірклу передосінню травицю, а коли вже нічого було більше вигризати, застояно тупнув копитом, голосно заіржав, нагадуючи хазяїнові, що вже час їхати або слідом за ловцями, або й просто собі додому.

Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який — за правий чи за лівий, бо куди їхати, куди скакати — Ярославові було однаково.

Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі ворушилися його уста в молитвах.

«Лице моє запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».

А кінь, не спонукуваний і не гнаний, сам наддав ходи, полетів і геть божевільно; перед очима князя перестрибували білі берези й замшілі вільхи, чіпкі чагарі лише здалеку намірялися своїми колючими вітами і безсило відскакували в боки, м’яко тупотіли по зеленому моху кінські копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вітер, аж ставало весело Ярославові, і він уперше за сьогодні посміхнувся і згадав, що молодий ще зовсім — тридцять і п’ять літ якихось, і аби не князівська поважність, то гукнув би оце на весь ліс, і підвівся б у стременах, і…

Збоку, на галявині, щось майнуло, дивно-біле й бентежне, князь рвонув повіддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бік, у другий. Гнав коня просто на кущі, тріщало під конячим черевом, хльоскало князя віттям, нарешті, вирвалися на вільніше місце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелісок і тільки й угледів на протилежному кінці нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, від чого кров князеві вся зібралася в серці й глухо, загрозливо заклекотіла. Був ловцем на звіра, а мав стати ким? Відчайдушно погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стіною хащів, тоді зіскочив на землю і, ні про що не дбаючи й не думаючи ні про що, мов одурілий юнак, поліз у кущі, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що! «В тісноті робив ти мені простір». Але це була остання згадка про бога. Далі не було ні богів, ні бісів, не було ні турбот, ні клопотів, ні зненависті, ні бідкання, а тільки те, за чим гнався, що хотів допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька, дихнути того принадливого духу.

Ламав кущі, мов дикий тур, проламувався наперед з відчайдушною силою, весь налився темною силою — в руках, у тулубі, в ногах, колись таких немічних і калічних. І нарешті побачив знову попереду біле маєво, гукнув охрипло, здавлено:

— Стій!

Воно бігло далі, не зупинялося, не озиралося.

— Стій!

Втікало, мовби й не чуло. Бігло легко, не торкалося землі, летіло поміж кущами, вже випурхувало на вільний простір, який білів поміж березняками, саме біле й ніжне, як береза.

— Стій, бо вб’ю!

Аж тоді стало злякане, і він набіг на нього загрозливий, задиханий, зачамрілий, озвалася в ньому батьківська кров, загриміла в ушах, завирувала звихреними колами перед очима,— і отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не відаючи, що з ним, Ярослав за найкоротшу мить збагнув і зрозумів свого непутящого батька, вперше за своє життя йому відкрилося те, що, мабуть, не раз і не десять разів переживав колись Володимир, і Ярослав пробачив своєму батькові все лихе й недобре, виправдав усі гріхи його. І все те — лиш за один доторк до тіла, що в кожній своїй найменшій малості було, мов божий дарунок.

Перед ним стояла задихана, розметана від довгої втечі дівчина. Неначе вибігла з дивної казки. Або: якби ліс, з усіма своїми пронизливими пахощами, з своєю неповторною, вічною свіжістю й бадьорістю, з своїми буйними соками міг перевтілитися, скупчитися в одній-єдиній істоті, то саме отака дівчина могла б бути його породженням, але тоді ліс мав би зникнути, від нього б нічого не лишилося, вже витрачене було б на оце створіння. Однак ліс жив і далі, а в ньому знайшлося для князя приголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було ні князя, ні літнього чоловіка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а став знетямлений, задивлений, очищений від усіх складностей світу, і якби міг укласти всього себе в один вигук, го вигукнув би хіба що таке: «О велика мудрість сущого!»

Але Ярослав нездатен був ні мовити, ні бодай ворухнути устами. Не бачив одягу на дівчині, не запримічав на ній нічого, не зауважував нічого, не міг би навіть сказати, чи висока вона, чи низька, хоч і дивився на неї згори вниз, не міг би визначити, чи вона вродлива, чи просто приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, він просто відчував усю її в її цілості, він дихав нею, бачив же тільки обличчя, та навіть і не обличчя, а шкіру, власне, й не шкіру на обличчі, а якусь незвичайну свіжість, незайманість, чистоту, від яких зайшлося йому серце і світ ішов обертом дедалі швидше й швидше.

Мов сліпий, простягнув він обидві руки, повільно, несміливо, жебруюче. Єдиний доторк мав порятувати його від усіх нещасть, від найбільшого лиха, тільки один доторк, ось так починається й так кінчається світ, а більше нема нічого, і не повинно бути, і нічого більше й не треба — в цьому найбільша мудрість; і як добре, що чоловікові все ж таки відкривається, хоч і пізно іноді, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судіть і не судимі будете! А нині тільки мовчазний доторк до цього чуда — і вмить щезнуть усі незгоди, і в душі озветься сміх, буйнощі заллють усе тіло, як ллються звідусюди в лісі пронизливі повіви живого духу!

Його руки поволі допливали до білої постаті, він бачив тепер не саму тільки неперадавану свіжість, його вразив вогонь і розум у її сірих, чорно розіскрених очах, але це сталося згодом, пізніше, тоді, як вона відіпхнула його руки, коли він усе ж доторкнувся хоч її руки, відчув кінцями пальців усю її, ще більше зшаленів, але водночас мовби найшло на нього прозріння, і він побачив тоді її очі, її губи, побачив її всю — невисоку, щедротілу, в простій полотняній одежі, а ще побачив її шию, довгу й ніжну, у широкому вирізі грубої сорочки, і йому захотілося припасти до тої шиї, якраз там, де вона виставлялася з грубої тканини, і він незграбно похилився, так ніби й досі залишався малим калічкою, який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, і він шваркнув нею об землю, його кругла ромейська борідка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи бороду набік, але всі ті миттєві приготування звелися на ніщо, бо дівчина знов м’яко, але вперто відтрутила його, цього разу сказавши тихо, без гніву:

— Ану ж бо не…

Він став геть безпорадний. Хотів би й заплакати, але давно розучився, став би на коліна, але звик ставати на коліна лише перед богом і не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дівчина була для нього вище за бога і за все, що було й чого не було. Він мовчки похилився на неї всім своїм тілом, майже падав, мов підтятий бажанням, і вона знов наставила навпроти своє дуже плече, стримала його падіння, знов мовила:

— І чого б я ото?

Говорила, мабуть, більше для себе, бо вже встигла зауважити, що він нічого не чує, нездатен ні на мову, ні на слухання, знала, що й утекти тепер би могла від нього легко, бо не спромігся б той на погоню, але не втікала і не відступала від нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,— просто виходило само собою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності пригоди.

Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітивши його дорогі шати й здогадавшись, що має справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад так, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своєю вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:

— Ой набрид!

— Ну,— пробурмотів нарешті Ярослав,— навіщо?

— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і благеньке корзно, скривила губи дівчина.— Ганяєшся тут по лісі.

Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:

— Не підходь, бо!..

Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.

— Тільки ступни — кричатиму!

До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.

— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.

У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:

— Ну нащо ти так?

— А ти нащо?

— Я… ти… як тебе звати?

— Старий будеш!

— Повинна б…

— А нічого я не винна!

— Та ти слухай…

— Не хочу слухати!

— Ну… — Він не знав, як до неї й підступитися.— Ти знаєш, хто я?

— Не хочу знати!

— Можеш хоч здогадатися.

— Не мала клопоту!

— Але ж я для тебе міг би…

— Сама все можу!

Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.

— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися.— Я — Юрій. А ти?

— А я — ось вона!

Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:

— Кажи, бо потну!

Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:

— Забава.

— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав.— Що?

— Звуть мене так. Забава.

— Чому так?

— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.

— А нині що?

— І нині.

— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?

— Не знаю.

— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.

— Ну,— вона вив’юнилася з-під його рук, відскочила набік,— їдь собі далі, поки я тебе не знаю.

— Повинна спізнати.

— А не хочу.

— Я для тебе все зроблю.

— А що ти для мене зробиш?

— Ну… — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити.— Бояринею тебе вчиню!

— А не треба мені боярині!

— Що б тобі треба?

— А нічого!

— Ну, не втікай від мене.

— А ти не підходь.

На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім’яти, згнітити, треба було, треба… ох! Він сказав благаюче:

— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.

— А їдь собі, — сказала вона жорстоко.— Он тебе шукають.

Справді, віддалеки чулися крики, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.

— Побачать тебе тут — буде тобі, — мстиво посміхнулася Забава.

— А я не боюся нікого,— сказав він, мов останній хвалько.— Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?

— Не хочу.

— Тільки потримати тебе за руку.

— Чого захотів.

— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавинами Коснятинів могутній голос.— Княже Ярославе!

В очах Забави промайнула зацікавленість.

— То ти — князь?

— Князь. Іди до мене.

— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в гущавину.

Тільки й сліду.

А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися крізь чагарі послані Коснятином ловці й варяги.

— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинові, коли вийшов до коней, сердито мовив: — Відвикай зирити за князем. Негоже чиниш.

— Злякалися за тебе, світлий князю,— винувато мовив Коснятин.

— Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Вели кувати мечі та списи і возити стрілу *9 по пригородах, що готували воїв на весну, йтиму на Київ.

Він махнув верхівцям, щоб відстали, полишили їх з Коснятином на самоті, продовжував:

— А взимку поїдеш за море до свейського царя. Чув я — дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула мене і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі тяжко й самітно.

— Я з тобою, княже,— нагадав Коснятин.

— Ти не в лік. Грубий єси й плотояден.

— Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе…

— Знаю, що ти для мене. Все людське єстество для мене відкрите, ніщо не ховається від очей моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже…

— Отець твій погряз у гріхах, в бісівській похоті…

— Отець мій старий уже чоловік і великий чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть. Кожен народжується з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи дійде?

Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.

«А знав би ти ще про Забаву!» — мстиво подумав він, а вголос поспитав:

— Хтось тут стереже твої ловища?

— Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.

— Невмілі ловці. А тому твоєму — треба б помічника.

— Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай — то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!

Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново.

— Віче треба збирати задля війни,— сказав посадник обережно.

— А збирай,— байдуже відгукнувся князь.

— Коло Софії чи на княжому дворі?

— Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.

Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву — ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати…» Можеш приїхати, можеш приїхати…

Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський пагорб за Волховом, а на пагорбі — тринадцятиглаве диво, возведене за велінням князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!

А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах,— ні! — солодкою маною напливало на Ярослава Забавине лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:

— А геть мені з-перед очей!

До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:

«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твоє і забудь про нарід твій і дім батька твого!

І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.

Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив’яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потузі твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»

Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:

«У пишних шатах поведуть її до царя…»

Заснув князь перед самим світанком і чи й спав, чи й не спав, а ще й не сіріло, розколошкав усіх челядинців і знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки, слухав заутреню, перебирав у голові слова:

«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».

Зранку почалася справжня осінь. Між темним небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось мовби в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї, потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, поналивалися всі щонайменші виямки й заглибини, але не радісна прозорість і ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні, а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не викрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учани, мокло під дощем на колись галасливих пристанях-вимолах покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь запізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав по слизьких дерев’яних містках пристані, ловив за поли збайдужілих вантажників, благав, обіцяв, погрожував.

Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зрання велів сідлати коней, у супроводі почту починав об’їзд города. Дощ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев’яні кругляки, що ними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном, коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздців спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхав попереду, на нього не бризкав ніхто, навпаки, його кінь обкупував задніх цілими потоками холодної брудної води, а князеві все нетерпеливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути скрізь, побачити все самому, перевірити, помацати руками, пересвідчитися.

Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його посли і донести до князя Володимира вість про синову непокору й зухвальство, то не лишить Київський Великий князь без відплати й покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо, готуватиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород, з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл,— тож знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись ні перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши сина проти рідного батька,— і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої опіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.

Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах не відлучався од князя, завжди був при ньому, ще тоді, як Ярослав вершив свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церкви, прискакавши на цей бік Волхова з далекого Неревського кінця, де мав свій двір, бадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці — пещено білий, червоногубий, а здоров’я в ньому так і двигтіло.

Виходив із церкви князь, був сірий на обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, налиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив повз них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіпуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосили бадьорився перед своїм зверхником:

— Все йде на лад, мій князю! З божою поміччю, князю!

Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородському кінці, де серед кривулястих, вщерть залитих рідким багном вуличок коні брьохали по саме черево, князь дивився, як сукладники варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатини. Скрізь, де з’являвся князь, приєднувалися до нього кінецькі старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Коснятин непомітно всміхався під пишним русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.

Коснятин показав князеві готування дарунків для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки Інгігерди до Хольмгардського *10 конунга Ярислейфа*11. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куни, соболі, бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвний тім свого власного виробу і привезений аж від сарацинів. В коптильнях осетринники готували красну рибу, в солярнях складали в новенькі діжечки й цебрики просолених лососів, привезених з Заволоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній воді, рве найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам риболовам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.

Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив’яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!

— Не бачу нашого нічого,— повернувся князь до Коснятина.— Чи й не готуєш, посаднику?

Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:

— Та ми ж… Та бач… Хіба, може, в ковниці якісь там абищиці…

Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.

Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев’яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.

Розділена дерев’яними перегородками на неоднакової величини приміщення, підкліть містила в собі все потрібне для перетворення простих виливків золота чи срібла на коштовні гривні, пречудові прикраси, посуд, а то й просто собі химерні дрібнички. Прокопаний од Волхова каналець, пущений просто в підкліть, постачав необхідну тут воду, для світла не шкодовано воскових свічок, але тим і обмежувалися всі розкоші для людей княжої ковниці. Тут панували суворі правила; коло входу до підкліті вдень і вночі стовбичили суворі варязькі воїни з оголеними мечами, ані ввійти, ані вийти без дозволу тіуна, якого прозвали Золоторуким, ніхто не міг, люди сиділи в тісній, задушливій, мокрій підкліті з раннього досвітку до пізньої ночі, там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала коли вільна хвиля, роботи завжди було завалом: розтоплювали золото й срібло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривні, то княжі забаганки: сьогодні — лютого звіра на підставці, взавтра — ошатну діву небаченої краси, позавтра — якогось святого або воїна. Золотоковці кували хитромудрі вериги-чепи, які прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили на тонких стінках ковшів і чаш зображення птиць, риб і звірів, одні виковували з чистого золота гарні ковчежці, які потім прикрашалися різнобарвною емаллю, другі виводили тонкі візерунки на срібних релікваріях, ще треті ламали голову над жіночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями,— і кожен намагався створити щось таке, чого ще ніхто не творив і не бачив, кожному хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному власною уявою, відчути себе неподільним володарем, паном, вільним у всьому, бо справжню волю дає тільки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цілому світі.

Ярослав з почтом заїхав на двір ковниці, але в підкліть взяв з собою лиш Коснятина. А своїм варягам-тілохранителям, та навіть Будию махнув рукою: залишайтесь на дворі. Воєвода засміявся:

— Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: пазуху маю широку! Го-го!

Золоторукий низько вклонявся князеві, стоячи посеред двох варягів з оголеними мечами. Так ніби приречений на страту вимолював собі прощення. Але враження це пропадало, як тільки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кістляве, вилиці підпирають очі двома різкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкірі з-під сизо-чорних вусів, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на голові, яка, певно, ніколи не знає шапки, а з-під того волосся гостро зблискують очі, пронизливі й несамовиті, — кожен розбійник радо згодився б мати такі очі.

Найдивніше ж починалося тоді, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала його бандиткуватість, що так гостро просвічувалася в погляді, несамовитість поступалася місцем нерішучості, голос він мав лагідний, добрий, вічні сумніви щодо викінченості й досконалості ввіреної йому роботи терзали Золоторукого; якщо він навіть показував князеві річ, що її не знайти в усьому світі, то й тоді він тикав і микав, злякано щулився, так ніби ждав прочухана, мерщій бурмотів:

— Аби ж воно та щоб не оте… та якби ще…

А сам же був талановитий, як чорт, умів, може, найбільше з усіх своїх людей. Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова, потім привіз і сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тільки руська, малося там щось і від степовиків; батько його, втеклий від боярина з-під Чернігова, в своєму бродництві напоткав десь печенізьку красуню, з якою вчинив гріх, а потім утік з нею на Дунай до болгар, звідки перемандрував до угрів, десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Києві, вже в похилому віці, без дружини, яка не витерпіла неволі й померла, зате з сином, у якому змішана кров вибухнула незвичайним умінням до золотого й срібного діла.

Отож Золоторукий давно знав князя, знав його звички, вмів завжди прийняти Ярослава в ковпиці саме так, як тому бажалося.

Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном,*12 а перед нею — низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Іноді князь по молитві приходив до ковниці просто з церкви, і тоді Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш річ, щоб потішила вона княжі очі, заспокоїла його душу. І тоді клалося туди найкоштовніше, найтонше зроблене: предивної емалі золотий хрест, саджений по кінцях сапфірами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цілої волості; Христос, вирізьблений з кривавої яшми, вправлений у золотокований вінок; ще не викінчений золотий оклад для книги з двома рядами перлів, білих і рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабіч хреста чеканки благородної й довершеної.

Коли ж забродив князь до ковниці у веселощах, тоді Золоторукий, зітхаючи і випрошуючи прощення за недбалість і лінощі свої власні та його людей, навалював на столик коло Ярославових ніг цілі гори золотих і срібних прикрас, посуду, іконок, хрестів, ковчежців, ларців, скриньок, і князь наосліп простягав руку до тої гори, витягав звідти то одну річ, то другу, відводив її далі від очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенів сріблом і золотом, мовби грів руки в яріючім сяйві коштовностей, сидів так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав:

— Гарно, гарно, Золоторуче.

А тому, здається, нічого більше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав поміж двох варягів з оголеними мечами випростаний, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмінні.

Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленість з Коснятином, домовленість про те, як приймати Ярослава, бо Коснятин непомітно кидав хитрі погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловлячи тих поглядів, бо й сам відав, що має робити, швидко провів долонею по теплому ведмедну на княжій лавці, поправив навіщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ і мокру шапку й зігнавши воду з бороди та вусів, потім, що вже було й геть незвично, тіун закрутився-завертівся, як побитий пес. Ярослав гнівно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нічого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кінського поту, принесеного верхівцями з собою, товсті свічі в трирогому ставникові замиготіли, мовби мали от-от погаснути.

— Ну? — сказав Ярослав — То що маєш?

— Та,— зітхнув Золоторукий,— якби ж воно та не те, а щоб ото…

— Знаю тебе,— перепинив його князь.— Показуй!

Огинаючись і зітхаючи, Золоторукий пішов у куток, відкрив важку, ковану залізними шпугами скриню, довго длубався в ній, щось узяв там нарешті, обережно поніс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от міг випорхнути, або ж отруйну змію, що кожної миті стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.

Низько нахилився над столиком, чаклував там далі, щось задзвеніло в нього під руками, тоді Золоторукий розігнувся, відступив швидко від столика. Ярослав глянув.

Перед ним на потемнілій дубовій стільниці лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподіваність була не в величині й вазі того ланцюга, а в тому, як він був зроблений. Бо між кожними двома золотими ланцями кріпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свіжих і несподіваних барв, що князеві досі ніколи не доводилося й бачити. І зображено було емалями не святих і великомучеників, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Руської землі: тонкостанні дівчата й могутні воїни, барвисті птахи й люті звірі, сині води, зелені трави, непробивні пущі, безмежне в своїй голубизні небо і ясні квіти під ним… А внизу висів на ланцюгові найбільший медальйон із зображенням святого Юрія, долаючого змія, саме того святого, що його ім’я привласнено Ярославу після хрещення, князевого покровителя.

— Що це? — спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, та тільки не таке.

— Дарунок від твоєї княжої милості для свейського короля,— несміливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути від нього бодай незначної підтримки.

— Для Олафа Скетконунга,— перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин.— Кажуть, що вже пообіцяв він видати свою дочку Інгігерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього засилає послів руський князь.

Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотілося йому взяти його до рук, може, й начепити на себе, може, навіть пошкодував він такої небаченої коштовності для шведського Олафа, якого ніколи не бачив, а доньки його теж не бачив і тільки повірив брехням своїх варягів. Та князь стримався, відступати від свого слова вже було пізно, він любив приймати вирішення без спонуки, а свататися до Інгігерди надумався він сам, отож усе мало йти так, як ішло, як почалося.

Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрість: посадник готував незвичайний ланцюг-чеп у дарунок своєму князеві, недарма ж увінчав його медальйоном з святим Юрієм-змієборцем. Готовий був на будь-які пожертви, аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин відразу зметикував, що ліпшого віна за доньку, як отой чеп, жоден володар — ані поганський, ані християнський — свейському королеві не запропонує ніколи, тож і звелів Золоторукому викласти сховану до часу коштовність перед ясні князеві очі. Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, які тут умільці і які, отже, князі в ній. А вже потому хай вибирає собі зятя.

Тому Ярослав, який спершу хотів було виказати Коснятину все, що думав, змовчав, а Золоторукого спитав для годиться:

— Хто робив?

— Люди мої, Носок і Бурмило,— скинувся той, готовий поставити і Носка, і Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.

— Гарно, гарно…

І пішов з підкліті, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому столику ланцюг неоціненної краси.

Коли всілися на коней і Коснятин наблизився до князя, щоб дізнатися, куди прямувати тепер, Ярослав несподівано сказав:

— їдь собі. Хочу трохи прогулятися на лови.

— Дощ же! Моква! — спробував розраяти його посадник.

— Мій клопіт. Боїшся дощу — сиди в сухому.

— Та ні, то тільки так, слабість людська. Куди князь — туди й я.

— Сиди вдома. Поїду з варягами.

— Які ж з варягів ловчі, князю! — не стримався від здивування Коснятин.— Не бажаєш мене, то візьми хоч ловчих. Бо ті гультяї зайця тобі з-під куща не виженуть! Так і проїздиш марно в Звіринці!

— Моє діло,— буркнув Ярослав і круто відвернув коня від посадника.

Взяв з собою самих тільки Ульва й Торда. І вже що то за лови, коли князь їде з мечем на перев’язі та з коротким мисливським ножем, а варяги — один із списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князівські лови з таким скупим озброєнням!

Але так було велено, так воно й зроблено.

Троє верхівців на потемнілих від безупинного дощу конях проскакали по дерев’яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кінцем по вулиці Великій, налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі, по Кожевницькій вулиці, а потім і в Звіринець, гнав коня чимдуж, Ульв мовчки втирався від вибризків, що летіли з-під копит княжого коня, а Торд плювався і щоразу хотів щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його ніхто не слухав, та й він сам розумів марність своїх зусиль, чим далі вони від’їздили від города, тим кволіші ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й він занурився в таку саму безнадійну мовчанку, як його товариш Ульв.

Ярослав досить легко відшукав озерце, де колись сидів, роздумуючи над своїми не зовсім обачними вчинками, так само він махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бік, де зустрів тоді Забаву, кілька разів (що вже було й зовсім незвично) озирнувся, щоб пересвідчитися, що Торд і Ульв відстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелісками, де вперше промайнула перед ним дівоча постать. За ці кілька тижнів ліс оголився до невпізнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославові, що він був тут, а могло бути, що й не тут. Він уперто посилав коня в найгустіше плетиво гілля й чагарів, мокрі віти хльоскали князя по обличчю, він вимучив коня, змучився сам і тільки тоді, як зненацька помітив, що вже тривалий час крутиться на одному місці, зрозумів нарешті, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справді Забава сидіти отут, у мокрих чагарях, ждучи його приїзду! Та коли б і ждала, то не могло те тривати стільки часу, та ще й у таку негоду.

Він озирнувся, щоб покликати своїх вірних варягів, але ті або ж занадто точно дотримувалися його веління зникнути з очей, або ж просто відстали десь у мокрих гущавинах — так Ярослав лишився сам у задощеному лісі, а що не мав чого робити, то пустив повіддя, сподіваючись, що розумний кінь виведе його з Звіринця, хоч і не хотілося повертатися на свій холодний і непривітний княжий двір, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.

Згадав про сина Іллю, якого полишила йому небіжчиця Анна. Хирлявий, як і мати, хлопчик нагадував чимось Ярославові його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз’ятрювати душу, і в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дітей і жон. Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця: і в думах, і в зневазі до хворощів навіть найближчих людей, і в бісівській похоті.

А варяги Ярославові тим часом трюхикали собі по Звіринцю, раді, що бодай на короткий час звільнилися від капризного князя, але не дуже-то й задоволені безцільним вештанням під холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лісі, зігріватися теплом, що йде від коня, дрімати, похитуючись у сідлі, ні про що не думаючи (це стосувалося, ясна річ, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадці, як перебігала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дівчина, і що ти їй гукнув, і що вона тобі відповіла, і як ти пообіцяв до неї довідатися, а вона тобі що сказала, а ти їй — ніколи б не кінчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокійно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списові перевагу перед будь-якою іншою зброєю; що ж до Торда, то в того, окрім неодмінного двосічного меча, завжди за спиною висів лук, бо в глибині своєї досить-таки розвихреної душі той якимсь чином зумів утримати переконання, що треба бути постійним хоча б у виборі зброї і що набагато ліпше перестріти нападника стрілою здаля, аніж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердішою буде рука і гострішою зброя.

Отак вони й трюхикали собі по Звіринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарів, пропливли перед ними горді оленячі роги, пишні, розгалужені багатьма відростками роги, що майже зливалися з гіллям, недосвідчене око їх би й не зауважило, олень біг, не схитуючи головою, він весь був невидимий, тільки пливли понад оголеністю галуззя його величні роги, і цього сталося задосить, щоб зіркі очі варягів умить запримітили здобич, обидва верхівці, ще й не подумавши гаразд, смикнули за повіддя, мовчки понукаючи коней, з обох відразу злетіла байдужість і сонливість, постаті в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помітили, що й олень наддав ходу і намагається сховатися від них ще в густіших і вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєві, здавлено вигукнув:

— Стріляй!

Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з’єднала йому ніс і підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну стрілу туди, де ще викрасовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.

Було видно, як хижо летить туди стріла, як шугає вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцілений стрілою, підскочив, від чого сколихнулися болісно над заростями його величні роги, але рана, завдана Тордом, не була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали на своє місце й полетіли поміж віттям швидше й швидше, мов на полозках.

— Бий! — відчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирішивши порушити свою вічну мовчазність, Торд пустив навздогін оленеві ще одну стрілу, але той і далі летів, неторканий і нестримний, гордо й зневажливо.

Тоді варяги вдарили коней у боки й помчали слідом, хоч і розуміли всю безглуздість такої погоні, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була ніяка. Вони гналися за оленем в безнадії, просто за звичкою доводити до кінця справу, навіть приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загалалайкало, кілька вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.

Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров’ю, сам увесь був у крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:

— Де князь?

Варяги схитнули плечима: хто ж його відає?

— Ви ж з ним їхали!

Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.

— Де він? — не відставав Коснятин.

— Звелів нам їхати,— врешті спромігся на слово Торд.

— Куди?

— Я забув,— щиро мовив варяг.— Сказав нам: під… кудись під… а куди?

— Може, під три чорти? — засміявся врешті й посадник.

— А таки, мабуть.

— То де ж його шукати?

Варяги визнали за ліпше знову змовчати.

А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.

Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб’яну покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на зиму. Ярослав під’їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи не вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, — обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.

— Хто такий? — грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.

— Ловища… доглядаю… — несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.

— А чому такий… розтерзаний?

— Бо ж тільки у вовка золота головка,— сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.

— Холопе! — гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником.— Та чи відаєш?

Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.

Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.

Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.

— Ще приїхав,— без подиву відзначила дівчина.

— Здрастуй,— сказав князь.

— Чого забився в таку непогодь? — Вона відверто глузувала з нього.

Ярослав, змішаний, мовчав.

— То що повідаєш? — вже суворіше поспитала дівчина.

— Може… — князь не знав, що й казати,— може, хоч води напитися даси…

— Он її скільки, води,— повела вона рукою і сама вже аж лисніла від води.

— Намокнеш,— нагадав їй Ярослав.

— Не глиняна.

— Застуда візьме…

— Хай вона моїх ворогів візьме.

— А хіба в тебе є вороги?

— А в кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.

Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.

— Не стій на дощі, — сказав майже благально.

— А коли хочу стояти!

— Холодно ж.

— А холодно — то зроби мені тепло, якщо ти такий!

Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.

Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з’явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:

— Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!

Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.

Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.

— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава.— Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.

— Іди з-перед очей, Пеньок,— порадив йому Коснятин.

— А чому б мав іти, коли то моя хижа.

— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.

— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.

— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя.— Кланяюся тобі, князю, цим оленем…

Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.

— Подаруй свого оленя дівчині.

Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за підглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з’явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.

— За княжим велінням. Даруємо тобі.

— А нащо він мені?

— Княжий дарунок,— поважно нагадав Коснятин.

— Бери, дурна дівко! — гукнув Пеньок.

— Князь наш щедрий,— сказав посадник.

— А хай би князь і оббілував,— засміялася Забава.

— Зроблять те за нас,— сказав поважно Коснятин.

— А я хочу, щоб князь,— вперто повторила дівчина.

— Коли так, то й я сам можу.— Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.

— Ні вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…

— Не треба помочі, — сказав просто Ярослав,— сам зроблю.

— Князю,— докірливо мовив посадник,— як же то?

— Мій клопіт!

Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя па плечі, легко поніс його до дверей.

— Відчиняй,— крикнув Забаві.

Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина — мов божий дарунок і безсмертний гріх!

— Несіть ялиняччя! — ще гукнув назад до варягів і посадникових ловчих, а Забаві звелів: — Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!

Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавині. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:

— Смачно.

Дрова тріскотіли, полум’я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, щоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем, Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев’яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такої небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім’яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп’яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину на жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м’яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум’яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинових лапах коло вогню, підставляв до полум’я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:

Пеньок, шкірячії жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом.

А там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричали свою приспівку до кінця:

Співали про князя — знав це й він, І всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавленими руками, забруднений, і спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха, сказав:

— Поїдеш зі мною сьогодні?

— Куди? — вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.

— Зі мною,— повторив він, ще й сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.

— А ці? — очима вона вказала на шматки м’яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі.

— Не зважай,— сказав він недбало.

— А я зважаю,— сказала вона.— Відійди. М’ясо погорить.

— То як? — він не відходив.

— Сказала ж. Іншим разом.

— Я не можу.— Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі після їхнього співу. Тут не те що слово — кожен подих чутно.

І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:

— А не можеш, то що ж ти за князь,— наставила вона на нього плече, так ніби прагнула відгородитися від Ярослава.

— Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.

— Ото мені клопоти — князем бути! — Вона засміялася. Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й недобре, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів:

— Тільки доторкнути до твоєї щоки.

На них дивилися всі, хто був у хижі. Коснятин перестав співати, але князь того не зауважив. Нічого тепер не чув, опріч ревіння власної крові в ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж підвівся і розтулив рота від непогамовної цікавості, навіть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложі і, може, вперше в житті пошкодував, що відібрали в нього боги пісенний дар його великих предків, бо ж ліпшої нагоди для складання величальної пісні красі й силі годі й шукати!

Та однаково князь ще стримував себе, він не кинувся на Забаву, не зім’яв її в кам’яно-міцних своїх обіймах, він навіть не наважився поцілувати дівчину, а лиш тернув усами по ніжній щоці, весь струснувшись від того доторку, і відступив у потемки, витираючи закривавлені руки об золоте шиття свого корзна.

Забава вихопила з вогню запечене на червоне м’ясо, стала розкладати його на дерев’яних мисках перед посадником і варягами, що зблискували очима чи то на їжу, чи то на дівчину. А Ярослав не виходив з темнощів, стояв там дивно збайдужілий, не хотілося йому ні до вогню, ні до їдва та питва, ні навіть до дівчини, щемка спустошеність настала в його серці, відворотне відчуття непотрібності, нижчості навалилося на нього, знайоме ще з тих давніх літ дитинства, коли лежав самотнім калічкою в задушливих княжих покоях.

Було тоді так. Прокидався іноді вранці, а прокидатися не хотілося і не через невиспаність, а просто — не бажалося жити далі. Бо й навіщо? Від народження був князем. Але ж чи був? І чи взагалі можна бути князем від народження і чому? Опріч того, що ж ти за князь, коли без ніг?

Приходив Будий, відразу вловлював пригніченість у свого молодого вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:

— Агей, князю, ворушись веселіше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже наші ноги он які міцні! Ще трохи терпцю — і вже!

А малий лежав і думав: ну й що? Коли й стане він на ноги? Їздитиме верхи на коні? А стане від цього щасливішим? Доведе комусь, що він від народження справді князь і справді має право карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках людські долі й людські душі? Хіба може народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? І чому? І навіщо? Бо ж люди всі однакові, тільки є веселі, щасливі, здорові, а є нещасні, немічні, як от він. Який же з нього князь і який володар?

— Іди геть! — кричав він на Будия, відвертаючись до стіни, забуваючись у м’які білячі ковдри.— Забирайся, а то звелю зітнути твою дурну голову!

Такі напади повторювалися й пізніше, були тяжчі й легші, але завжди однаково болючі, незбагненні. Таке було й цього разу.

— Іди, князю, спробуймо смаженини,— зледащілим від тепла й меду голосом покликав Коснятин.— Ця дівка вміє смажити оленину, як ніхто. Бо в неї ж батько Пеньок, а цей чоловік знається на дичині. Просимо, князю.

Ярослав хотів сказати посадникові щось різке й грубе, але стримався, прикусив губу, мовчки пішов до дверей, і здалося йому навіть, що ступає нетвердо, що в ноги повернулася давня хворість, він захитався і мусив обіпертися об одвірок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижі.

Ніхто не насмілився його стримувати. Тільки Забава, коли вже Ярослав причинив за собою двері, вхопила шкіряний княжий плащ, який сушився з другого боку вогнища, і, як була — боса, в самій сорочці, метнулася надвір.

— Князю, накривку забув! — гукнула вона в густий дощ.

Ярослав виступив з-за водяної стіни, так ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. Ні мови від нього, ні поруху більше.

— Дурний єси, князю! — засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.