Диво

РІК 1014. ЛІТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО

Навіть царства мають свої долі — щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божидар, і в монастирі Святі архангели сидів над здобленням дорогих пергаменних книг, дійшовши цього вміння всього лиш за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння.

Він ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпівшись у тяганині по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки віддав тоді в Радогості хлопця зажерливому бабонюху Какорі, і Сивоок опинився серед найупослідженіших купцевих робів. Мав тягати на собі вози в гиблих місцях, де грузли коні; до чужих городів, де мито бралося з воза, хитрий Какора велів заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повільно й одноманітно, кілька разів Сивоок пробував утікати, але Какора ловив його досить легко, бо скрізь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, і не встигав Сивоок проспати бодай одну ніч на волі, як знов, скручений і збитий на синець, опинявся в ненависному обозі. Між Какорою і Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторічному змаганню зайшли великі зміни й у Сивооковім характері. Відлюдькуватість замінилася балакучістю, стриманість — буйнощами, похмурість — веселістю. Так ніби переймав Сивоок усе ліпше, що було в його найзапеклішого ворога — Какори, і вже міг тепер не тільки перекривляти купця, не тільки, дратуючи свого хазяїна, перепити його іноді, не тільки поблазнювати в побрехеньках, а й справді розвеселити найпохмурішу душу, підбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бідою.

Какора мріяв про те, щоб обдурити всіх купців, які тільки є. Мало йому було виправ у чехи і до угрів, мало було плавання по Дніпру, Дунаю, понад берегом грецького моря повз Варну, Мессемврію аж до Царграда. Він ще вирішив сушею добратися до далекого Солуня — найпершого суперника в торгівлі з Константинополем — і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку великим понадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.

Сивоок вже й до того багато разів бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, або ж щедро заселені людом, а де люди, там діяло Какорине золото-срібло, отож для втечі мав шукати чогось іншого, а чого саме — не відав гаразд, перепробувавши і степ, і пущу, і камінь. Але таких диких гір, такого спаленого сонцем каміння, такого безлюддя ще не бачив ніколи і тому твердо вирішив, що втече нарешті від Какори хоч тут, і втече назавжди. Навіть померти від голоду й спраги в отих піднебесних, білих від спекоти горах вважав за ліпше, аніж ковтати пилюгу в настогидлій валці, дивитися на ненависну, розгойдану на коневі могутню постать Какорину, чути його безугавний, дурнуватий спів про теплих жон і міцні меди.

…Вони переправилися через річку Хебар*13, пішли понад морем, що його болгари прозвали Білим*14, тобто гарним, ласкавим, бо так у них звалося все найтепліше і найніжніше, вони поступово заглиблювалися в гори, білий (не ласкавий, ні!) пил стояв над шляхом удень і вночі, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був місяць зарев*15, місяць безжальної спеки, на гірських шляхах траплялися тільки загони ромейських воїнів, яким пильно треба було перебратися з одного місця в друге, заблукані подорожувачі, місцеві мешканці на терплячих віслюках. Що ж до купецьких обозів, то Какора тут майже не мав суперників, бо всі надавали перевагу морю, пливли до Солуня на лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку відбувався в городі на день успення богородиці, або ж зустрічали короткі валки з товарами з Мосинополя… В самому Мосинополі були торги, пісні, музика, гріх би взяв на душу кожен; хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітрами ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем’янистий шлях та високо вгорі плавають цятки байдужих гірських птахів.

Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов’яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого виторгу, звідкіля слави?

А що Сивоока обходила тільки власна свобода, то він не став очікувати, чим закінчиться божевільний похід за купецьким щастям, вибрав найпустельніше місце і ще звечора, щоб за ніч устигти якомога далі відбігти від царградського шляху, подався правобіч у гори.

Хоч дерся без перепочинку цілу ніч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, як звивається серед білого пилу Какорин обоз, бачив двох зустрічних селян-ромеїв на віслюках, іще далі, наздоганяючи Какору, поспішав, поки же припекло дуже сонце, з боку Мосинополя невеликий кінний загін ромейської легкої кінноти, навколо себе Сивоок бачив тільки голий камінь, безнадійно сірий, вже по сході сонця розпечений до нестями, нікуди було сховатися, ні за що зачепитися не те що рукою — оком навіть! Йому стало страшно, був ніби розіп’ятий на сірій кам’яній стіні, виставлений і сонцю, і людям, що об’єдналися проти нього у ворожу спілку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелі, лякаючись, що з шляху його помітять і Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка визміювалася далі й далі, гублячись за повільними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока щільніше й щільніше, він видобувся на рівніший виступ, окинув поглядом камінне царство, яке йому тепер належало (а може, він належав йому), і вперто побрався вище.

Навколо була воля. Може, вперше з часів спільних мандрів з маленьким Лучуком.

Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повільно, здалеку запримічав нечасті тут людські поселення, намагався триматися осторонь, харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гірські річки, тільки, на жаль, річок траплялося занадто мало, і найбільше страждав Сивоок від спраги, бо іноді день і два не мав бодай ковтка води. Раз напали на нього грабіжники, навалилися, коли він спав коло струмка, стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, вадно, не мали заздалегідь домовленості, як діяти, і це врятувало Сивоока, він розметав нападників і, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тікати він умів від бога і від диявола!

Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрі люди, свої то браття, не видадуть його нікому, бо нікого не бояться. Обірвався й знесилився. Чи добрався до Болгарії, чи не добрався, знати не міг, бо зрештою попав у такі непролазні хащі, що вже не те що людини, а й звіра не запримічав.

Ліси ставали густіші й густіші, видно, десь недалеко мала бути велика річка, однак Сивоок ішов уже багато днів, а річки не було, іноді крізь камінь пробивався струмок, що відразу ж і губився в камені, пекельна задуха стояла в лісах; в безнадії Сивоок молив богів, щоб послали вони йому навіть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що переміряє він отак ціле Болгарське царство з півдня аж до самого Дунаю, нікого не спіткавши, нікого не забачивши.

Вибрів на берег річки зовсім негадано, та ще й опинився відразу під крутою стіною, складеною з грубих кам’яних брил. І хоч як перед тим прагнув до людського осередку, мимоволі позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш ніж наважився знов вийти до річки, щоб попити води й здалеку подивитися на несподіване в цім дикім краю укріплення.

І коли, впершись руками в круглі голиші, схилився над водою і ще не вмочив навіть губ, почув зовсім близько позаду неголосне:

— Чедо!*16

Він озирнувся, але нікого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися першого стрічного, знов нахилився над водою, став пити.

— Чедо! — озвалося знову позад нього.— Хей, Божидар! На тебе думам?*17

Сивоок скочив на рівні, повернувся до дерев, звідки виразно чувся людський голос, наготував загострену палицю, що її стосував замість списа. З-за дерев вийшло два бородатих, аж сміх брав, чоловіки, в грубих темних киреях, підперезані широкими ремінними поясами, за якими в обох поблискували сокири з довгими підручними сокирищами.

— Защо се плашиш?*18 — посміхаючись в найглибшому глибі своєї дрімучої бороди, ласкаво спитав один з них.

Так Сивоок опинився серед братії монастиря Святі архангели. Два іноки — Дем’ян і Костянтин, а простіше, Тале і Груйо — вийшли того ранку до лісу врубати дров і спіткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи, що послав юнака до них сам бог, а згодом ігумен монастиря Гаврило ще більше переконався в слушності того імені для Сивоока, коли побачив, як легко засвоює русич болгарську і ромейську грамоту, а ще легше — велике вміння прикрашувати книги і писати ікони, вміння, яке дається людям так рідко і дається вже справді самим богом.

Сивоок і сам не знав: чи то справді дар від народження, а чи вибухнули в ньому незвичні здібності, викликані відчаєм.

Бо втікав з неволі одної, а попав у неволю потрійну.

Перша неволя — монастир. Найпохмуріше серце завмерло б од самого погляду на цю сувору обитель. Гори, ліси, непролаззя. Краєвид мовби од сотворіння світу: здиблене громаддя, віковічна кошлатість дерев, чорні громи вод у печерах і чорториях. А над усім цим, у кам’яній підхмарності, схований за непробивними, не знати ким і коли складеними з сірих гранітних брил височезними стінами — нужденний клаптик землі, шершаві, кістково-тверді цвинтарні кипариси, довгі ряди видовбаних у материковій стіні гнізд-келій. Келії громадилися одна зверх одної кількома поверхами так, що ставало лячно від самої думки про людське животіння в отих щонайвищих норах, але згодом ти пересвідчувався в хибності свого першого враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбільшу спеку віяло гірською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи піднестися над рівнем цього пристанища, видовбавши собі келію над рештою братії, то мав змогу найпершим зустрічати прохолодні потоки благословенного болгарського білого вітру, якого так не стачало людині внизу.

Сивоок мав довбати собі келію сам, бо тут марно було сподіватися на готове, і вибрав місце найхолодніше, як і личило прихідцеві з далекої північної країни. Бив камінь і забував про всі нещастя, яких зазнав досі, ладен був день і ніч не відходити від тяжкої роботи, аби лиш знайти забуття і спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозуміння, що в Святих архангелах існують тверді правила, які не дано нікому порушувати. Передовсім правила стосувалися молитов.

Посеред монастирського дворика стояла стара камінна церква — протатон. Стук у велику дерев’яну колоду скликав кількаразово щодоби все населення обителі до молитви, до речі, також опівночі, коли кволий голос людини найчутніший для бога. Неодмінною молитвою відмічався також схід сонця, від якого тут розпочинали відлік годин нової доби, хоч однаково важко було позбутися гнітючого переконання, що час тут зупинився навіки, роки не лічаться, години не відмірюються, тільки дні течуть за днями в монотонності молитов, у безнастанності тяжкої праці, яка часто видається марною, бо не знаєш ніколи, кому попаде і чи взагалі попаде до рук пергамен, над яким схиляєшся впродовж цілих місяців, а то й років.

Кілька десятків здичавілих від самотності, зчерствілих душами чоловіків. Ніколи не стрижені голови, волосся скручено в скуф’ю на потилиці, велетенські чорні й руді бороди, ледве блищать очі за тим заростом і видаються носи. Зустрічаючись, іноки цілують навзаєм руки. Мабуть, ніхто з них не звідав ніколи жіночого поцілунку, а тепер і не звідає більше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жінок, а взагалі будь-якої істоти жіночої статі. Не може тут бути ні курки, ні ослиці, братія не п’є молока, не їсть яєць, гарячі страви заборонені також, щоб не розпалювати тіла. В монастирській трапезній на стіні картина страшного суду, де карають грішників, які об’їдалися й обпивалися за життя. Посеред трапезної — амвон, з якого хтось з іноків під час — обіду має читати святе письмо, в той час як братія квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлібом, бо ігумен, що сидить кінець столу, може щомиті задзвонити в підручний дзвінок — і тоді кінець обідові, треба молитися, і нікому нема діла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут радість для багатьох, надто ж для тих, що виконують тільки чорну роботу і ніколи не будуть втаємничені у високе мистецтво творіння й здоблення книг.

Сивоокові, який хоч і в поневіряннях та важкій роботі на Какору все ж звик до широкого вільного світу, обитель Святих архангелів видалася гіршою за в’язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усіма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти і його закопають отам, за кипарисами, під стіною, на крихітному монастирському цвинтарі, де видніється один лиш хрест, а потім, через кілька років, викопають його кістки, відокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик — «костницю», а на черепі напишуть над очними западинами ім’я власника і виставлять поряд з іншими в каплиці. Що напишуть — Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши третє після прийняття хреста.

Отут слід сказати про другу неволю, в яку попав Сивоок.

У Какори кожен міг мати свого бога, «За богів ваших і гріхи ваші не відповідаю!» — погукував п’яний купець. Були в нього християни, були визнавці бога Єгови, були мусульмани, найбільше ж було таких, як Сивоок,— поганинів, кожен пильнував своїх богів, дотримувався своєї віри, ніхто нікому не ставав на заваді, ніхто нікого не змушував до послуху, до прийняття своєї віри.

Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня і то без вагань і спротиву, інакше б опинився за брамою монастиря, знов самотній і безсилий серед здичавілої пустелі гір і лісів.

Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев’яний стілець, не став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тільки виклав йому дуже стисло неуникність всемогутньої нової віри. Христос сказав: «Ідіте й научайте всі народи». Святий Мефодій, який розніс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного північного володаря і велів йому сказати: «Добре було б, сину, аби дав охреститися добровільно на своїй землі, інакше-бо будеш взятий до неволі і змушений прийняти хрест на землі чужій, згадаєш моє слово».

Ще говорив ігумен, але то вже були тільки відміни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першій могилі його життя, на могилі діда Родима, і ще один хрест — на монастирському цвинтарі, над якимсь бідолахою іноком. Отак жив, метався по світу, десь бився, десь їв і пив, випадком поцілував одну чи й більше жінок, а скінчилося все тим, що став поміж двома хрестами і далі йти нікуди, замкнено твоє життя між цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оці довколишні гори, що нагнітили, здається, увесь світ.

І от так, караючись у безнадії і безвиході, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення — Михаїла, мав тепер носити під грубою вовняною рясою на заяложеній шворці кипарисового хрестика, була тепер у нього нова віра, на яку міг опиратися, як старий на посох, і надіятися, як той на круту гору. Але радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, і, може, щоб забути цю неволю, відкинути її, так відважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу — здоблення книг і писання ікон на дерев’яних дошках, відкрив у собі здібність, породжену ненавистю, тоді як ігумен Гаврило зумовлював це просвітленням заблуканого тавра.

Що ж до неволі третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сивоока і навіть не обителі Святих архангелів, а цілого Болгарського царства, через що й вимагає розповіді осібної і докладнішої.

Повелося вже здавна, що в світі завжди є дві найбільші з-поміж усіх, держави, і головне почуття, яке панує між ними,— це глибоке недовір’я і тяжка ворожнеча, мов між тими біблейськими братами Каїном і Авелем. Будь-які порівняння рисковані, але можна наважитися порівняти. Болгарія і Візантія довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Ромеї ще в сьомому віці при імператорі Костянтині Погонаті були ганебно прогнані з берегів Дунаю, успадкованого Візантією від римлян, і навіть змушені були платити данину болгарському царю. Коли двоє б’ються, майже завсігди з’являється третій, який спершу приглядається бійці, щоб згодом виступити в ролі торжествуючого пожинача плодів перемоги. Так у час майже трьохсотлітнього змагання між Візантією й Болгарією за морем виникла нова могутня держава — Руська, але вона була далеко, порівнюючи з болгарами, що товклися на узбережжі Чорного моря і мало не під самими стінами Царграда, тому візантійські імператори спробували підбити руських князів на спільні дії проти болгар, і їм це навіть вдалося зробити, і князь Святослав, непереможний на той час воїн, захопив болгарську столицю Преслав, прогнавши звідти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про велич свого царства, як про збереження своєї влади та залагодження своїх стосунків з боярами — боїлами й кавханами. Та вийшло так, що Святослав, сам того не відаючи, зробив для Болгарії найбільшу послугу, внаслідок якої болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславі, в глибокій темниці під баштою-в’язницею, сидів уже багато місяців хоробрий комітопул Самуїл, кинутий туди Борисом без суду нібито за змову проти богом даного царя Болгарії. Самуїл, а ще Давид, Мойсей і Аарон були комітопулами, тобто синами по-ромейськи, коміта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя Охридської області*19 Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий воєвода, а його сини виросли ще хоробрішими і по смерті батька, успадкувавши кожен свій город, стали відверто обурюватися нерішучістю царських синів Бориса й Романа. Пішли розмови про те, що Борис — цар незаконний, що треба б обрати гідного царя, мався на увазі, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрістю,— рисами, що їх царствующий брат його Борис був позбавлений начисто, зате наділений був натомість холодною жорстокістю й душевною черствістю, як воно часто буває.

Самуїл з кількома своїми вірними людьми приїхав потаємно до столиці, але там був упізнаний і кинутий у підземелля з жорстоким велінням «не показувати в’язневі денного світла». Так би й зогнив там відважний молодий комітопул, якби одної зимової ночі не підступили під стіни Преслава могутні воїни, яких болгари звали тавроскіфами, і з страшними гуками пішли на приступ. Озброєні були важезними, в півтора раза довшими, ніж бачені досі, мечами, довжелезними списами, які не ламалися від найбільшого тягаря, а в лівих руках несли щити, завбільшки з двері царського палацу.

Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночі вже палили вогнища на вулицях Преслава і спокійно собі вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що трапеза їхня затягнулася, власне, аж до сніданку, а тим часом з города втікав хто міг, інші ховали свої багатства, ще інші користалися нагодою і набивали собі торби або й просто требуху,— добродушні русичі нікому не заважали, вони собі спочивали по добрій роботі, сам князь був серед них і велів нікуди не поспішати, бо вже навколо зима, тож ліпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому і, як видно, багатому городі та спокійно перезимувати, а там буде видно.

Самуїл утік з башти тої ж самої ночі. Не мав сили вибратися з підземелля, його вивели під руки, йому знайшли коня і, мало не прив’язавши до сідла, мерщій випровадили з Преслава, щоб їхав до своїх братів, набирався сил.

Потім було кілька тяжких літ для Болгарії. Хоч Святослав відійшов за Дунай, але ромеї зайняли відвойовані ним землі, розповсюдилися по Болгарській землі, мов пошесть, розірвали країну на дві частини, захопивши всі східні області, все морське узбережжя і Придунайські землі. Тоді й піднялися проти Візантії західні болгари на чолі з братами-комітопулами Давидом, Мойсеем, Аароном і Самуїлом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловіки, жінки, навіть недорослі діти, озброювалися хто чим міг, йшли не кликані й не звані, наганяючи переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися ворогові заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра — Борис і Роман, втечею хотіли порятувати своє життя, і нічого ліпшого не вигадали, як утікати до Візантії. Але на гірському перевалі Бориса, перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за ворога, а Романа повернули до рідної землі й проголосили царем. Царів та імператорів часто називають так чи інакше, скажімо: Великий, Хоробрий, Справедливий, але такі назвиська походять від лизоблюдів, тому історія, коли й зберігає їх згодом, ставиться до таких прізвиськ з відповідною долею скептицизму. Зате якщо вже вліпить прізвисько своєму володареві народ, то протриває воно вічно і буде вичерпніше за всі описи придворних літописців і славохвальства найманих істориків. Щоправда, прізвиська, наділювані народом, здебільшого мають характер осудливий, але тут уже нічого не вдієш: правда завжди жорстока. Звучать ті прізвиська приблизно так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але так і знай, що то король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай: «Диявол». Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише його зовнішності, але й характеру, яким не відзначався, точніше, й зовсім його не мав. І хоч іменувався царем усіх болгар, влада фактично була в руках відважних брагів-комітопулів, які не шкодували життя, аби лиш визволити рідну землю від ромеїв.

У запеклих битвах загинули два брати — Давид і Мойсей, а між тими двома, що лишилися, неодмінно мав розігратися спектакль, відрежисерований ще тим невідомим, але геніальним режисером, який створював колись біблійний розділ про Каїна і Авеля.

Старший з-поміж двох комітопулів — Аарон, який мав під своєю владою Средець*20 з околицею, вирішив, що саме він, а не наймолодший Самуїл, повинен виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нічим не міг засвідчити своїх переваг над Самуїлом: ані особистою відвагою, ані любов’ю до рідної землі, ані незвичайними якостями людськими, то й вирішив шукати підтримки не деінде, а в самого візантійського імператора. Заплутана то була і лиха справа. Візантійський імператор Василій Другий Македонянин, який від дня свого вступу на престол мав повні руки клопотів з придушенням заколоту полководця Варда Скліра і з придворними інтригами першого міністра євнуха Василя, не міг виступати проти Болгарії збройно, а вдався до війни таємної. Маючи скрізь своїх вивідників, він незабаром довідався, що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидлої дружини Агати, і переважну частину свого часу проводить на Преспанських озерах коло своєї коханки Біляни, для якої на одному з островів малого Преспанського озера навіть звелів спорудити городок і церкву. Імператор підіслав Самуїлові з Італії двох досвідчених зиждителів, захопив того будівничими справами аж так, що Самуїл на кілька років облишив військові походи і спорудив на Малому озері ціле місто, яке назвав Преспою, і переніс туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя віддати якійсь одній лише пристрасті, надто ж коли нею з дитинства ще заволоділа ненависть до ворогів рідної землі, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пішов на ромеїв, взяв Фракію, Македонію, околиці Фессалонік, Фессалію, Елладу, Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларісса, далі визволив усю Дунайську Болгарію, опріч окремих городків на чолі з візантійськими топархами.

А Василій Другий тим часом діяв з іншого боку. Він послав у Средець до Ааронової дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував про їхнього сина Івана-Владислава і хотів би породичатися для щастя царственої сестри імператорів Костянтина і його, Василія, Анни. Ясна річ, зміст листа відразу став відомий Ааронові, Аарон негайно звелів дружині відписати ромейському імператорові, запевнивши його у відданості й любові. Через гірські перевали пішли гінці від Средця до Царграда і назад, але лихо в тім, що саме тоді ж візантійські імператори Василій і Костянтин пообіцяли віддати свою сестру Анну за київського князя Володимира, випрошуючи в нього навзамін скількись там тисяч воїнів, таких необхідних для боротьби проти непокірних узурпаторів, що то в одній, то в другій візантійській провінції проголошували себе імператорами і все йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвіку в ромейському царстві водиться так: хто оволодіває Царградом і Великим палацом, на того надягають багряницю і взувають йому багряні сандалії*21.

Ааранові ж хотілося породичатися з імператорами, за це він обіцяв одкрити їхнім військам усі гірські проходи в Болгарію з тим, щоб на списах ромейських воїнів стати самому болгарським царем. З одної Анни навіть два імператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки було приберегти на всяк випадок для київського князя, бо той являв собою силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирішено було послати в Средець із відповідним царським почтом, у супроводі митрополита севастійського, якусь константинопольську повію, на ймення Анна, і тим самим обдурити марнославного комітопула. Іванові-Владиславові було на той час дванадцять років, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати до уваги всі ті майбутні вигоди, яких від високого шлюбу очікувано. Однак повія, впившись болгарським вином, проговорилася і з ганьбою була вигнана з Средця, бо Аарон суворо наказав усім не бруднити об неї руки. Зате севастійського митрополита за покриття такої підлої неправди Аарон власноручно зарізав ножем там-таки при весільній учті.

Так похмурий і мстивий Василій Македонянин поглумився над Аароном, щоб показати його дрібне марнослав’я і водночас мати зачіпку для війни з комітом Средця, проти царя Болгарії Романа.

Хоч який продажний був чоловік Аарон Мокрий, але й на нього найшла затятість, і, коли через чотири роки Василій Другий підійшов з військом під стіни Средця, коміт не відчинив перед ним гостинно брам, а закликав своїх горожан до якнайзапеклішого опору, а сам мерщій послав за поміччю до брата Самуїла, якого ще недавно хотів зрадити. Ромейський імператор ще не знав Болгарії і став під Средцем в місяці зареві, коли сонце пече без милосердя, коли пересихають гірські річки, вигорають трави, навіть ліси не витримують спеки і гублять лист і стоять сумні, розпачливо вмираючі від небесного палу. А на захисників Средця мовби й не діяло сонце, вони відбивали всі приступи ромеїв, не помагали нападникам ні пристінні штурмові вежі, ні стінобитні тарани, ні катапульти, що метали в город важуче каміння. Імператор вимушений був відступити і швидко повів свої тегми*22 старою дорогою на Пловдив через Траянові ворота — вузький прохід між стрімкими планинами. Самуїл ішов за імператором назирці. Через стрімнини й долища, через скелі й зрадливі осипи гналися болгари за ворогами, невидимі, вони весь час тяжіли над ромеями, мов кара, мов оті страхітливі гірські кряжі, які дедалі тісніше змикалися попереду, примушуючи візантійське військо видовжуватися в тоненьку верижку. За Траяновими воротами була ще одна тіснина — глибоке гірське долище, на дні якого звивалася шумка річечка. Долище було довге-предовге, а вузьке таке, що вгорі орел перекривав його крильми. Досвідчений воїн чимдуж прагне покинути таке непевне місце, але імператорові раптом забаглося стати на нічліг саме в тій тіснині — чи то привабила його чиста жива вода, якої так давно не бачило його військо, чи то керувався просто впертістю, важко сказати, бо Василій нікому не збирався давати звіту в своїх вчинках, до імператорського намету мали право входити тільки молоді протокеліоти,*23 що слугували Василію, коли ж під Средцем після виснажливих і марних приступів ромейського війська до намету наважився, незваний, пробитися протоспафарій*24 Никифор Ксифія, то імператор спершу хотів його просто вигнати, потім дозволив говорити, буркнувши, аби той не розбалакував довго, а що в Ксифії всіх балачок тільки й було, що сказати про відступ, то Василій похмуро всміхнувся і мовив:

— Запам’ятай, що то твоя вимога — про відступ. Сам я ніколи б не вимовив цих слів.

Тут саме час трохи сказати про Василія Другого Македонянина. Він був онуком імператора Костянтина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб довести своє справді царське походження, бо всі діти візантійських імператорів народжувалися у Багряній палаті, але лише в тому випадку, коли імператори перебували в законному шлюбі. Мати ж Костянтина Багрянородного Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною імператора Льва Шостого, і патріарх не визнавав цього шлюбу, отож Костянтин вважався мовби незаконнонародженим, простіше кажучи байстрюком. Таким був дід Василія Другого. Щоб засвідчити своє високе походження, Костянтин Багрянородний намагався вивищитися над усіма своєю вченістю. Він написав «Книгу церемоній», у якій учив, як цар повинен говорити, ходити, триматися, сидіти, посміхатися, одягатися, ще лишив по собі книги «Про феми» і «Про управління державою», хоч сам тим мистецтвом так і не оволодів, про що свідчив безлад, який настав по його смерті. Не виказав Костянтин і великої мудрості в справах, що стосувалися безпосередньо його самого і сина Романа, коли одружив того на якійсь Анастасо, дочці плебея з Лаконії, що тримав трактир у трущобах Царграда. Ця Анастасо по одруженню взяла собі ім’я Феофано, відзначалася вона приголомшливою вродою, а ще — справді диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши імператрицею по смерті Костянтина, якого, здається, отруїла,— це прогнала стару царицю Єлену і п’ять зовиць, чудово освічених царівен. Усіх вислала в монастирі. Згодом, народивши двох синів і дві доньки Романові, отруїла й чоловіка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, потім вийшла заміж за чоловіка, старішого за неї на тридцять років, через п’ять років зрадила його, помогла коханцеві вбити, зробила свого коханця імператором, а коли той зрікся її й вислав з Константинополя, зуміла через вірних людей дати зрадливому імператорові повільно діючу отруту, і той незабаром вмер, висохши, мовби від насильного обпоювання оцтом.

Може, набачившись змалку всього наймерзеннішого від власної матері, Василій назавжди зненавидів людську породу, надто ж — жінок, через що ніколи не одружувався, хоч ходили темні чутки, що останнє з’ясовувалося трохи інакше: мовляв, щомісяця раз або двічі в покої до імператора тайкома приводили вродливих юнаків; мабуть, він страждав од тої розпусної слабості, боровся з нею і не міг збороти, через що втікав із столиці у нові та нові походи, був завжди з воїнами, мився холодною водою, вживав просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залізо, тільки вузький обруч і нараменники з білого золота*25 і золотої в’язі пояс виказували його високе становище. Звісно, таке пояснення завойовницьких походів ромейського імператора може видатися досить поверховим і наївним, але така вже сила пересудів: часто-густо вони затемнюють найважливіші події, а коли взяти до уваги, що бодай найменша істина не дається без певних зусиль, то й стане зрозумілим схильність більшості охоче піддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто — безглуздям.

На той час, коли Василій звелів зупинятися на нічліг у небезпечній тіснині за Траяновими воротами, ще до кінця ніхто не знав імператорового характеру, відали тільки, що заперечувати йому марно. Та й хто б міг заперечувати? В свої тридцять років імператор ще не вважався досвідченим воїном, а недосвідченість завжди породжує впертість. Щоправда, впертість породжується ще в людині тоді, коли немає заперечень навколо; а які ж можуть бути заперечення проти волі найвищої царственості?

Отак з тисячу років тому найдосвідченіші воїни й полководці ромейські не спали ночі, тривожно дослухаючись до крутих стрімнин зрадливих болгарських гір; Самуїл зібрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий спочинок на дві-три години і в темряві перед досвітком ударив на ромеїв.

Молодий воєвода сам піднімав зі сну потомлених войників, тихо говорив то там, то там про ворога:

— Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.*26

А потім перший пішов униз, закликаючи болгар:

— Хайде, хайде, деца!*27

З тим погуком «хайде, хайде» навалилися звідусіль болгари на тісно збитий табір ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися їхній силі, стали нищити крайніх за крайніми, ряд за рядом, в похмурому передсвіті серед дикої звированості людської страшно зблискували мечі, сокири, піднімалися списи, палиці, бойні вила, та все то була здебільшого зброя болгарська, бо ромеї, зім’яті, розгублені, перестрашені, не ставили опору, намагалися виприснути з жахливої пастки, їхніх начальників не було видно, імператорів намет на узвишші болгари захопили вже з першого натиску, так що Василій насилу здолав утекти, ховаючись за велетенські щити з буйволячої шкіри своєї вірменської піхоти, дві тагми якої вдень і вночі неодлучно перебували коло імператора.

Все було втрачено Василієм Другим у тій битві: військо, казна, обоз, честь, тільки злість на болгарів не пропала в понурій душі імператора, а розпалилася ще чорнішим вогнем.

Хто б то міг подумати, що не мине й року після ганебного розгрому коло Траянових воріт, а Василій одержить з тої ж таки Болгарії листа, в якому йому обіцятимуть всіляку поміч, підтримку й любов? Лист був від Аарона Мокрого. Той злякався братової могутності, шашіль заздрощів точив йому душу, він готовий був покласти до ніг ромейського імператора всю свою землю, всі її гори й ліси, всі ріки, поставити на коліна весь народ, аби тільки Візантія помогла йому стати царем Болгарії, Василій мерщій відписав Ааронові, називав його братом, обіцяв усе, що той просив: до свого послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту імператорську печать вартістю в три або й чотири золоті номисми*28 — вирізнення, що його удостоювався згідно з «Книгою церемоній» імператорового діда Костянтина Багрянородного хіба що найсвятіший римський папа — духовний отець імператора; якщо ж брати світських повелителів, то така печать належалася: високоповажному, найблагороднішому і знатному повелителю агарян — халіфу Багдадському, еміру Єгипту, двом вірменським государям — царю царів Вірменії і правителю Вашпукарана, а ще царю Іверії, що носив візантійський титул куропалата,*29 потім ексусіократору Аланії, і от до них мав долучитися він, Аарон Мокрий, в недалекому майбутньому цар Болгарії, божою милістю государ всехристиянського народу болгар, василевс і духовний брат всемогутніх імператорів Візантії.

Знову власноручно складав Аарон листа до Василія, знов тайкома спорядив вірних гінців до Константинополя, але на перевалі гінців перехопили приставлені Самуїлом до брата вивідники. Вжахнутий братовою зрадою, Самуїл з полком кінноти прискакав у Средець, але застав там лише малого Ааронового сина Івана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись від літньої спеки, виїхав два дні тому у Розметаницю, де в нього було прохолодне літовисько над водами.

Знов стояв пекельний місяць зарев над планинами, як і торік, в час ромейської навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищі, тріскалися розпечені скелі, нападав шал на все живе. Самуїл розумів, як небезпечно піддатися всезагальній ошалілості, але твердо знав також і те, що зрада має бути покарана, хоч би йшлося про рідного батька, про сина чи й про самого себе. Зрадником був його рідний брат Аарон, отож він мусив розплатитися за свою зраду так, як то вирішать ліпші люди й воїни Средця. А що від зрадника може виплодитися тільки зрадник, то належало вирішити відразу й про долю цілої родини Ааронової — дружини його Варвари, сина Івана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще тої самої ночі, складався він з одного слова: «Смерть», списання вироку не займало багато часу, вдосвіта Самуїл з групою вершників уже скакав на Розметаницю, а в покої, де бавилися, нічого не відаючи, братовчеда Іван-Владислав і Самуїлів син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець, прийшли воїни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять років, уже тоді він міг позмагатися з будь-ким і силою, і вмінням володіти зброєю. Він оголив меча, звелів воїнам розступитися, вивів з палацу Івана-Владислава, взяв на конюшні четверо коней, щоб мати змінних у довгій дорозі, і утік на Охрид. Через двадцять років, коли по смерті Самуїла Гаврило-Радомир вінчається на царя Болгарії, врятований ним Аронів син підішле на ловах лучника, і той встрелить Гаврила, відплативши за добре діло. І, може, вмираючи від підступної стріли, згадає Гаврило-Радомир ту далеку ніч у Средці, згадає, як тулився до нього і хлипав перестрашений шістнадцятилітній Іван-Владислав, благаючи про порятунок, і спливуть у затухаючій свідомості Гавриловій суворі слова старого болгарського покону: «Кат погубить зрадника і родину його з жонами й дітьми, щоб не народився від зрадника зрадник».

Але то син Самуїлів, а сам Самуїл гаразд знав, як важливо бути послідовним у найтяжчій і найбезжальнішій помсті, коли йдеться про царство, про народ і рідну землю.

Ще десять літ поминуло в безнастанних битвах коміта Самуїла проти ромеїв, поки нарешті на річці Сперхей у Елладі досвідчений полководець ромеїв Никифор Уран завдав першої тяжкої поразки непереможним доти болгарам. Але ще й після того Василій Другий не наважувався піти в землю, де колись був так ганебно розбитий і де всі його підступи були вчасно розгадані, аж, нарешті, в тисяча першім році, полагодивши всі справи в своєму власному царстві, забезпечившись миром з боку єгипетського фатіміда еміра Ал-Хакіма, ромейський імператор проголосив:

— А тепер — болгари!

Він пішов на Самуїла, що вже кілька років перед тим був вінчаний на царя по Романовій смерті, з Солуня, маючи намір брати одну по одній фортеці нижнього царства, і це йому відразу вдалося, бо воєвода першої твердині Сервії Добромир, близький родич Самуїлів, забачивши під стінами свого невеличкого укріплення багатотисячні тегми і мерії*30 візантійські, розчинив ворота і здався на милість ромейського імператора. Той назвав його своїм антипатом,*31 дав дозвіл Добромиру бути присутнім на царських трапезах, поставив свого намісника в Сервії і пішов далі на Воден. Але й Самуїл не гаяв часу і послав уповноваженим до воденської залоги Івана-Владислава, який, щоб відібрати в будь-кого з воденців намір до здачі, звелів перебити всіх ромеїв, що мешкали у Водені, старих, жінок і дітей, і трупи їхні кинути в клекотливі водоспади, що проривалися крізь город і випливали спокійною рікою на рівнину, де стояло візантійське військо. І хоч Василію доповіли про ті трупи, імператор не велів іти на приступ, а так само, як у Сервії, послав двох сурмачів і бирича під браму Водена, і сурмачі довго вигравали на своїх срібних трубах, а потім бирич, напинаючи жили на шиї, став гукати, звертаючись до Івана-Владислава, про присутність якого вже було відомо:

— Ти, княже, сину Ааронів, поки стоятимеш коло вбивці твого батька і підкорятимешся йому? Відкрий, княже, сей город і одержиш царську милість і любов!

Воденський воєвода Драгшан відповів ромеям:

— Тук няма курви като Добромира!*32

Тоді ромеї заспівали бойовий тропар «Спаси, господи, люди твоя» і подерлися на стіни Водена. Після падіння кріпості Іван-Владислав зумів утекти назад до Преспи, а воєводу Драгшана Василій звелів набити на палю.

Імператор пішов далі, беручи по дорозі одну за другою твердині і руйнуючи їх. Ромеї, що вміли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: «Да няма квде да се криє ни едно болгарско куче!»*33

Так Василій розтяв навпіл Болгарію і вийшов на Дунай, взявши в облогу найбільшу дунайську твердиню Відин.

Війна велася дивним робом. Здавалося б найпростіше: Самуїл мав з військом напасти на ромеїв під Відином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них спільно, та насправді болгарські сили були набагато менші за візантійські, цареві доводилося покладатися тільки на вірність своїх воєвод і мужність залог, сам же він, щоб хоч якимось чином відвернути увагу Василія і спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити імператора, залишивши сина Гавриїла з старшим воєводою Івацем у Скопле, несподівано вторгся в ромейські землі й понад Білим морем, тримаючись осторонь шляху між Солунем і Царградом, пішов на город Одрин*34. Вздовж ріки Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потім спинився за два поприща від города і якийсь час стояв, мовби намірюючись повернути на Царград, який, власне, нічим і ніким не був прикритий, якщо брати до уваги, що імператор Василій ще й досі тупцювався під стінами Відина, а його брат, імператор Костянтин, хоч і перебував у столиці, до військової справи не мав жодного відношення і виходив у поле хіба що на лови перепілок.

Кастрофілакс*35 Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспокоївся, побачивши, що Самуїл не йде па нього, а там, почекавши, відчинив городську браму, бо на успення богородиці в Одрині щороку відбувався великий собор для цілої Адріанопольської феми,*36 в городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, лилося вино, і ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподівано опинилися перед стінами города, залога якого складала ледве що тисячу, опір ромеїв був недовгий, бо Іван-Владислав, який командував у Самуїла полком, пообіцяв своїм людям тиждень вільного грабунку в Одрині, якщо вони його візьмуть, і найбільші відчайдухи проникли в город відразу; вже з першого приступу браму розчинено, болгарське військо ввірвалося в сп’янілий і нажаханий Одрин, розпочався грабіж, обіцяний Іваном-Владиславом, потім їдво й питво, потім гвалт. Було це в місяці руєні*37, місяці щедрот земних і небесної лагіді, болгари верталися від Одрина ситі й обтяжені здобиччю, а тим часом Василій зрадою взяв Відин і розташувався там на зиму.

Перезимувавши у Відині, Василій пройшов Маторієві гори, спустився в долину Тімак, а звідти на Ніш і досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. На Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василій на лівому березі Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхній порух, виставляли сторожу в загрожених місцях. Але темної ночі тисяча ромеїв голі, з мечами перепливли Вардар, а на правому березі, там, де ромеї мали пробиватися до суші, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолювані царським зятем Ашотом Таронітом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорія Тароніта. Сонні болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, прикриваючись ніччю, відступив з військом у гори, сховався в старих лісах і дебрях, куди імператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подію коло Траянових воріт.

І хоч Василій вимушений був у тисяча четвертому році покинути Болгарію, щоб стати з військом проти арабських племен і сусідніх з ними емірів, та вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мізія з Преславом і Відином, нижнє царство — нижче Водена, Верея, Сервія, Ларісса, всі твердині, де пройшов з тагмами Василій, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, посліплені ромеями колишні царські воїни ходили по дорогах від села до села, випрошували трохи хліба і вина до хліба, сумно виспівували:

А старий цар ще не здавався. Пустив гінців по всіх усюдах, зібрав до війська чоловіків од вісімнадцяти до п’ятдесяти років, поставив свої сили в Охриді, Скопле, Средці, іноді виходив у ромейські землі між Вардаром і Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тільки немічних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кілька ночей, зачни нового воїна для болгарського царя — і назад.

Занепадала земля. Нікому було сіяти хліб, стригти овець, збирати виногрона. Пішли жебраки по крем’янистих тропах гірської землі, з’явилися розбійники і волоцюги. Самуїл не зважав ні на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повинні вони зійтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був упевнений, що на світі немає більше таких тяжких і довголітніх ворогів, як він і ромейський імператор, а раз так, то не можуть вони, поки живі, не звести обрахунків, бо йдеться про вищий принцип: служіння рідній землі.

А Василій не йшов. Теж, певно, відав, що всі його справи й клопоти маліють поруч з головною справою життя — боротьбою з болгарами,— і вже не міг іти в ту незламну країну без найретельніших приготувань, не давши гаразду в своїй величезній імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Костянтин.

І так минав рік за роком, літо йшло за літом. І треба ж було Сивооку в своєму незборимому прагненні до волі потрапити до цієї згорьованої землі, яка в скорому часі мала перетворитися на суцільну велику неволю, може, найбільшу в тодішньому світі.

Той, хто хоче слухати історії, повинен озброїтися терплячістю.

По весні тисяча чотирнадцятого року вірні люди донесли Самуїлові, що цього літа слід ждати василевса. Ромеї могли ввійти в Болгарію двома шляхами: з Андріанополя на Пловдив, через Траянові ворота, або ж з Мосинополя і Солуня край ріки Струмешниця і далі через Рупельський перевал, поміж Беласицею і горою Сегнел. Траянові ворота для Василія назавжди полишалися місцем ганьби, він щоразу уникав їх, певно ж, мав обійти й цього разу. Тому Самуїл став ждати ромеїв у Струмиці, за Рупельським перевалом. Знов, як і всі роки перед тим, у василевса була значна перевага у війську. Василій зібрав сімдесят тисяч воїнів, тоді як у Самуїла налічувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен із них обрав властивий спосіб діяння: Василій перся напролом, упевнений у незборимості своєї сили, а Самуїл брав розумом і хитрощами. Він не став замикатися в захмарній твердині Струмиці, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бій візантійцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця і не про царську славу чи хвалу, а стоїть за ним ціле царство, стоїть Болгарія, що за неї полягли його брати Мойсей і Давид, він сам стратив рідного брата Аарона, Болгарія, якій він віддав сімдесят літ свого життя, яку довів до найбільшої могутності, а тепер мав або все втратити, або ж відстояти.

Самуїл вибрав найзручнішу тіснину між горами Беласиця і Огражден по течії річки Струмешниця і звелів будувати між двома хребтами високу непробивну стіну з величезних кам’яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи — клісура Клідіон. Хто хотів проникнути в Болгарію, неодмінно мав пройти крізь Клідіон, а пройти тепер не міг тут ніхто, бо клісуру перетинала страхітлива стіна, яку з другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського війська, на стіні горіли незгасні вогнища, в мідних котлах клекотіла смола і олія, на площадках височіли гори каміння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмілі стрільці з скорострільними кутригурськими луками.*39

Василій знав про перепону в клісурі Клідіон, але не повернув назад, уперто просувався до місця, де ждав його Самуїл, а тим часом болгарський цар послав тритисячний полк на чолі з воєводою Несторицею в тил ромеям під Солунь, щоб, стосуючи свій давній спосіб, відвернути увагу василевса, налякати його можливістю оточення, розділити візантійські сили.

Битва під Солунем і в тіснині Ключ почалася водночас. Імператор спершу послав під стіну сурмачів з глашатаями, щоб запропонували болгарам відчинити браму й пустити ромеїв, але на стіні не стали слухати биричів, звідти полетіло каміння, чулися свисти й гуки.

— Виждате ли това нещо? — показуючи велетенського меча, ревів якийсь богатир до ромеїв.— Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!*40

Імператор, щоб запалити своє військо, сам під’їхав під стіну в супроводі молодих протокеліотів і сивих спафаріїв,*41 був, як і завжди, закований у темне залізо, тільки поблискували білим золотом нечисленні царські інсигнії*42 на ньому, та ще в білого імператорового коня хвіст і грива викрашені були перською хною під багрець, щоб нагадувати царствені барви, привласнені василевсу.

— Ти си копиле й майка ти беше дрипла!*43, — закричали імператорові з стіни. Злі стріли полетіли на василевса, перелякані протокеліоти благали імператора, щоб він хоч трохи від’їхав далі від небезпеки, але Василій уперто стояв під стіною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз, здається, собі на руки, які стискували луку сідла.

— Хей,— гукали йому з стіни болгари,— ти слез долу и не чекай да те смъкнем с кука! *44

Тоді Василій махнув рукою, даючи знак іти на приступ, і од’їхав назад до свого намету, щоб стежити за перебігом битви.

Ромеї заспівали бойовий тропар і посунули по зеленій луці, тягли великі дерев’яні плоти, щоб перекрити рів попід стіною, везли запряжені кожна кільканадцятьма волами пристінні вежі, несли високі драбини, котили довжелезні колоди, щоб по них дертися на стіну, підсовували катапульти для метання каміння, наставляли на браму велетенський таран з залізною баранячою головою на кінці. Так почалася ця остання битва.

Тридцять шість днів уперто, невідступно, затято бив імператор стіну в Клідіонській клісурі, слав нові й нові тисячі на приступ, хотів узяти болгар голою силою, нікого не слухав, не підпускав до себе, як завжди, не хотів нічиїх порад і намовлянь, все своє життя він зборював ворогів силою, інших способів не знав і не вірив у них, сила була його святощами, тому знов і знов велів бити браму баранячими головами таранів, довбати її камнеметами, кидав на смерть нові й нові тагми слухняних своїх воїнів.

Ночами ромеїв заїдали хмарища комарів, що вилітали з Струмешницьких боліт, у війську почалася пропасниця, захворів сам імператор, сумно світилися поодинокі багаття в візантійському таборі, харчові загони не встигали довозити їжу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькій долині.

А в болгарів на стіні весело палахкотіли вогнища, клекотіла смола в мідних котлах, які миттю переверталися на голови напасників, як тільки починався черговий приступ, там лунали не тягучі пісні-молитви, як у візантійців, а відчайдушні погуки, сам цар походжав серед захисників з сином Гаврилом-Радомиром і племінником Іваном-Владиславом, по всьому вже видно було, що цього разу Василій розіб’є свою вперту ромейську голову об болгарську стіну попри його затятість, попри його чисельну перевагу, навіть попри втрату Самуїлом добірного полку Несториці, бо марнославний воєвода, порушуючи царське веління, замислив узяти Солунь приступом, а не просто полякати ромеїв, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти підмога морем, і вона прийшла непоміченою для болгарів, у Солуні зібралася чимала сила візантійського війська, болгари були розбиті вщент, сам тільки Несториця з кількома недобитками прибіг до царя, схиляючи повинну голову, яку, як відомо, меч не січе, але й пуття з неї, дурної, мало.

Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стіни одну вежу і з верхнього майданчика сипонули закуті в залізо воїни на стіну до болгар. Сам цар кинувся туди, щоб зіпхнути нападників, мав ще силу в руках, попри свої сімдесят літ, не хотів уникати найстрашнішого, приготований був уже давно, поки ждав василевса, і на звитягу; й на смерть, тож і кинувся в саму січу, хоч як його відраювали найближчі, хоч як утримував Гаврило-Радомир. В бою Самуїла прикривали з усіх боків, і все ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому, розкривавив йому вухо, забив памороки. Самуїл упав, його підхопив син, виніс з бою і, взявши для прикриття п’ять тисяч воїнів, швидко поскакав у Струмицю.

Але й це не позначилося на болгарській обороні. Вежу було відіпхнуто від стіни, ромеїв одбито, Клідіонський перевал так само лишався непрохідним для василевса, ніяка сила не могла пробитися крізь загороду, поставлену Самуїлом, але ніяка сила не могла тепер і відтягти від тої стіни Василія. Імператор не виходив з намету, ні з ким не хотів говорити, похмуро мовчав, важко зиркав своїми великими очима з-під чорних, де-не-де побитих сивизною брів на протокеліотів, мало їв, ще менше спав, і видавалося, що заповзявся він покласти тут усе своє військо, щоб потім або ж повернутися до Константинополя самотнім, або й самому полягти в Клідіоні.

Десь у підхмарній Струмиці в тяжкій непам’яті лежав старий болгарський цар, стверджувалася вельми невчасно пісня про те, що «царят болен лежи»,— так рано чи пізно до кожного приходить та неуникна мить, коли всі справи світу вирішуються без твоєї участі, навіть найголовніша справа твого життя розвивається або ж занапащуеться кимось іншим, і вже ти неспроможен будь-що вдіяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань між буттям і небуттям і провалюєшся, западаєш у бездонність, з якої ще не вертався ніхто.

А тут, у Клідіонській клісурі, в пишному багатополому царському наметі, прикрашеному імператорським стягом, лежав почорнілий од пропасниці й призбираної тридцять літ проти болгар упертої злості другий старий чоловік, і свідомість тьмарила йому тільки ота злість і чорна ненависть до великого народу, який не бажав підкорятися йому, імператорові всіх ромеїв. А чому той чи інший народ має підкорятися такому або сякому імператорові? Над цим імператори не задумуються. І вже якщо вирушають вони в походи на підбій чи загарбання, то не люблять повертатися з порожніми руками. А він тридцять років невпинно виступав проти Болгарії і тридцять років повертався назад майже ні з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з тих країв, де колись народився засновник великої Македонської імператорської династії Василій Перший, через століття кров Василія Першого відродилася в жилах Василія Другого, буйна, дика, зла кров багрянородних дітей, внуків і правнуків того молодого македонського селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнім мішком за плечима і заснув під стінами столиці коло монастиря. Він подався до Царгорода тому, що мати його побачила віщий сон: як у неї з черева вийшло золоте дерево, розрослося й укрило тінню весь їхній дім. Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звір, мав невичерпні запаси здоров’я, безтурботності й упертості, тож і потеліпався аж з-під Адріанополя до столиці, прихопивши на всяк випадок звичайний порожній мішок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожніми руками там, де можна буде щось увірвати. І поки він спав перед брамою монастиря святого Діомида, куди його не пустили навіть ногою ступнути, ігуменові, який після трапези теж приліг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос і той голос велить йому: «Піди і введи до монастиря владику земного». Ігумен прокинувся і звелів глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому доповіли, що там нікого немає. Він знову задрімав, але тепер уже з’явився йому ангел господній і повторив ті самі слова: «Піди й уведи…» Ігумен сам вийшов за монастирську браму, та, крім босого молодого здоровила, який хріп на сонечку, смачно пускаючи слину з губів, нікого не побачив і, творячи молитву, знову вернувся в свою келію, сів за священну книгу, але знову неждано заснув і побачив самого господа бога, який суворо поглядав на нього і сказав: «Піди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то — імператор». Тоді переляканий ігумен побіг за браму, розбудив молодого заброду, поцілував йому руку і, вклоняючись, запросив до обителі. Там його вдягли в шовковий одяг, годували найліпшими стравами, поїли найдорожчими винами, той пив і їв, материн сон збувався, його мішок, судячи з усього, теж згодився; в ті часи ніхто нічому не дивувався, життя було просте до смішного: або тобі могли стяти безпричинно голову, або ж ти ставав імператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто мав щастя чи нещастя народитися у великій державі, бо вважалося, що чим більша держава, тим більший безлад панує в ній, і це, мовляв, од бога.

Простодушний ігумен повітав молодого босяка, як імператора, він оддавав йому належну шану впродовж цілого місяця, а той приймав і їдво, і питво, і шану, той нічого не відав про таку річ, як докори сумління,— раз йому провіщано стати імператором, то що мав робити? Тільки одне — стати рано чи пізно імператором Візантії. Бо хіба ж не надягали задовго до нього багряної мантії і не взували пурпурових сандалій люди такі, як він сам, або й ще упосліджепіші і нужденніші? Юстин був таким самим селянином з Македонії і так само прийшов у Царград босий, з мішком за плечима. Лев Перший був м’ясником. Лев Ісавр був ремісником, Лев П’ятий і Михайло Другий — конюхами у великих вельмож.

Василій теж почав з конюхування, своїм умінням приборкувати диких огирів він припав до серця імператорові Михайлові Третьому, згодом він показав, що має не лише залізні кулаки, але й залізну волю, нещадно розчистив собі місце при дворі, став соправителем, а потім власноручно вбив Михайла і став імператором, справдивши материн сон про золоте дерево і свою мандрівку до Царграда з порожнім мішком, у який тепер убгав цілу імперію.

Мабуть, обізвалося все те у Василії Другім, підхопив він порожній мішок свого великого предка і не міг тепер повертатися назад до столиці, не заповнивши того династичного мішка, бо вже й так витратив на те тридцять літ свого життя. Але, успадкувавши від свого предка впертість і затятість, він не мав жодної крихти хитрощів, на які той був здатен, якщо й не у військовій справі, то бодай у боротьбі за власні вигоди. Сподівався тільки на силу, брав завжди силою, хотів і тут вирішити все тупим биттям у стіну, і ніхто не міг відраяти імператора від хибного заміру.

Та знов, як тридцять літ тому під Средцем, пробився в імператорський намет посивілий, порубаний у битвах, досвідчений і вихитрений Никифор Ксифія, колись протоспафарій, а тепер пловдивський стратиг,*45 і сміливо сказав імператорові:

— Тут не проб’ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхідний шлях.

І як там, під Средцем, ненависно поглянув на нього Василій, бо ніхто не смів втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потім сказав, і слова його падали повільні й важкі:

— Візьмеш мерію стратіонів*46 і через чотири дні вдариш болгарам у спину. Інакше — будеш осліплений.

Ксифія вклонився й вийшов з намету. Він ще не знав, чи можна обійти Беласицю, чи хоч ящірка переповзе через це непрохіддя, ніхто не штовхав його до мелення язиком перед імператором, але відступатися тепер було пізно, і він повів п’ять тисяч стратіонів у дикі гори, а через п’ять днів ударив захисникам Самуїлової стіни в спину, і болгари, з якими не було ні царя, мі царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас усім військом пішов на приступ імператор, і клекотнява страшної битви піднялася з тісної клісури до суворих мовчазних вершин, битва була нескінченно довга, але ще довший був літній день тисяча чотирнадцятого року червня дванадцятого індикта*47 і до вечора все скінчилося, хто поліг убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а багатотисячне Самуїлове військо, яке вціліло, було затиснуте між кам’яною стіною і Струмешницьким болотом, роззброєне, війська вже не існувало, на мізерному клаптикові политої кров’ю землі скупчилося кільканадцять тисяч зранених, знівечених, змучених, згорьованих людей, зданих на милість переможця.

Торжество переможця? Вдоволення від виграної битви? Зверхність над поконаними? Можна б перелічувати безліч відчуттів, переживаних великими й малими звитяжцями у великих чи малих війнах і битвах. Але тут ішлося не про звичайну війну, і переміг у ній не просто полководець чи володар — восторжествував заклятий ворог цілого народу, і нічого не мав він у своїй понурій душі, окрім нез’ясованої, як і його багатолітня ворожнеча до болгар, жадоби помсти.

Василій покликав до себе в намет катепана*48 Куцукуса, що прославився не так доблестю, як жорстокістю до поконаних, і про віщось довго з ним говорив без свідків, яких завжди намагався уникати, пам’ятаючи слова полководця Варда Скліра, який багато разів пробував дістатися на імператорський трон, а потім, востаннє розбитий Василієм, прийшов у намет до імператора, сивий, майже осліплий від старощів і важких походів, і сказав своєму ворогові і побідникові: «Нікому не довіряйся і лиш небагатьом відкривай свої задуми».

І тої ночі Василій відкрив свій найлихіший з усіх відомих у діях Візантії задумів самому лиш Куцукусу, але згодом про нього мав довідатися цілий світ.

Катепан Куцукус з’явився другого дня в червоній накидці поверх свого звичного одягу, і це показувало, що його наречено главою всіх катів ромейського війська. Потім він зібрав під свою оруду катів, присяжних і просто охочих, взяв у поміч кілька тагм війська, в долині Ключа розпалено величезні вогнища з дубових і букових дров, кати стали коло вогнищ, засунули в жар довгі мечі, дворогі вила, а воїни відділили від полонених першу сотню нещасних і погнали туди, де їх ждала невідомість.

Ніхто нічого не бачив, не розбирав, від першого нелюдського крику здригнулися серця навіть у найжорстокіших ромейських воїнів, а серед тисяч полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогін, а там, од вогнищ, один з-перед одного рвалися болісні, скаржливі вигуки:

— Майчице!*49

— Очите ми!*50

— Изгоряха!*51

І жахний запах поповз од вогнищ, запах горілої людської шкіри, він виповнював долину, його вже чули полонені коло болота, сягав він і до узвишшя, де височів пишний імператорський намет і де в оточенні почту непорушно стояв ромсйський василевс.

Там, коло вогнищ, нещасні рвалися з рук воїнів, благали пощади, проклинали своїх мучителів, погрожували, а неквапливі кати з спокійною діловитістю діставали з вогню розжарені мечі й вила і штрикали ними болгарам у вічі, палили очі старим воїнам і молодим новобранцям, позбавляли зору і тих, хто вже набачився на дива сього світу, і тим, хто не встиг намилуватися ні небом, ні горами, ні ріками, ні вродливими дівочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь на світі?

Коли першу сотню полонених було осліплено, катепан Куцукус, який порядкував розправою, дав знак одному з катів, і той останньому доведеному до нього бранцеві випік лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту скорчених од болю і відчаю, мався бути тепер поводирем своїм скаліченим браттям.

— Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!*52

Багато днів точилася нелюдська розправа в долині Струмешниці, Василій віддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотні воїнів Самуїла було осліплено, і на кожну сотню приділено одного одноокого поводиря, і сліпі, виючи від нестерпного болю, бо немає тяжчого і дикішого болю для людини, аніж біль від осліплення, розбігалися по горах і долах, частина однооких утекла від своїх сліпих побратимів першої ж ночі (вдень вони втікати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед білого дня і нічого не бачать, тому вибрали для втечі темну ніч), а сліпі, позбавлені помочі, гинули в чорториях, забрідали в непрохідні дебрі, вмирали від голоду й спраги, неспроможні знайти воду, вмирали від ран, від спеки, від диких звірів, бо були безсиліші за малих дітей і не вміли захиститися навіть від бродячого пса, сліпі розходилися далі й далі, наганяючи жах на всю Болгарію, вони минали рідні домівки, невпізнані й нещасні, одні й геть не відали, куди й за чим прямують, інші заповзялися відшукати в своїй вічній пітьмі царя Самуїла, сподіваючись, що, може, він їх прихистить, пригорне, порятує.

А Самуїл, який трохи відійшов після рани і замкнувся на острові в Преспі, вже почув про василевсову перемогу в Клідіоні, але ще нічого не відав про осліплених. Не знав і про те, як довго й тяжко йдуть вони до нього, блукаючи шляхами Болгарії, і коли тисяча чи дві, а може, й десять тисяч сліпих стало на тім боці протоки, що відділяла Самуїлову столицю від берега, обідраних, безпорадних, жалюгідних, і племінник Іван-Владислав прибіг до царя й гукнув, щоб їх гнати геть, Самуїл звелів:

— Пустіть їх сюди.

Він вийшов на берег, щоб зустрінути першого човна з сліпими, стояв коло самої води, старий, посивілий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик, але цар стояв без шапки і зболеними очима дивився на своїх колишніх воїнів.

Вони вивалювалися з човнів брудними, смердючими купами лахміття, неприкритих кісток, незагоєні очі їхні кривавилися, роз’ятрюючи старе цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:

— О царю, татко ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли…*53

Самуїл простягав до них руки, гладив їхні зачучвирені голови, плакав разом з ними:

— Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе мой…*54

І став на коліна перед сліпими, а потім осунувся на пісок і вмер.

Так розповідають ще й сьогодні болгари, і так воно й було.

А Василія Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, і з цим похмурим прізвиськом він і ввійшов до історії і лишився там поряд з усіма іншими, яких людство дбайливо зберігає в своїй пам’яті, видно, для того, щоб не з’являлися більше на землі такі виродки. Однак зарадити цьому, виявляється, зовсім нелегко, зло назване втрачає свою силу наполовину чи й більш, але ще не гине.

На цьому можна б вважати скінченою повість про історичні прізвиська, якби не Сивоок, який мав необережність народитися саме в ці каламутні часи і необачно пхався в самий вир подій того знавіснілого століття.

Відгуки битви в Клідіонськім перевалі долинули й до монастиря Святих архангелів, ігумен Гаврило правив молебні за побіду над ромеями, молилися денно й нощно іноки… «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Амінь». Облишено всі щоденні справи, нарешті, покінчено з роздвоєністю, яка дивувала Сивоока в іноках: моляться і водночас твердо стоять на землі, займаються справами земними, носять дрова, випікають хліб, переписують книги, пліткують один про одного, смачно сплять і солодко впиваються вином, викраденим з монастирських підвалів.

Але ніяк не міг він збагнути, як можуть ці нещасні іноки вимолювати в свого бога порятунку для рідної землі, коли в них бог — спільний з ромеями, і десь у ромейських монастирях так само тисячі немитих чорноризців здіймають закудлані бороди до неба і благають того самого, що й затривожені болгарські браття. Що ж то за бог, який уміє слугувати відразу двом ворогуючим народам, і чи справді він такий всемогутній, і хитрий, та меткий, щоб устигав давати і нашим і вашим? І як він це чинить? Крутиться туди й сюди, як гуляща дівка, чи що? Від пророка Ісайї: «Роде лиходіїв, сини погибелі…» Про кого це? Болгари — про візантійців, а ті — про болгар? Що ж то за святі слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди хочеш, залежно від того, в чиїх руках опиниться? Або: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?» А Сивоок звик покладатися саме на чоловіка, на власну силу, на міць своїх рук і плечей, йому смішно було тепер дивитися на здоровенних бороданів, що стояли навколішки в темній монастирській церковці й безпорадно здіймали неспрацьовані руки догори в той час, як десь їхні брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в ці ведмежі лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить битва, й собі? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очікуванні перебігу подій, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тільки там справжня воля, справжній розмах для сили, тільки там відчуваєш себе живучим і несмертельним.

Він став нишком намовляти декого з іноків дременути з монастиря, сам не вірив у свої намовляння, та вийшло, що іноки тільки й ждали поштовху зовні, їм саме не стачало такого свавільного чоловіка, як приблудний рус, вони охоче пристали до думки покинути сподівання на бога та спробувати й самим прислужитися землі, що їх спородила і дала їм силу. Звісно, Сивоок міг би податися за далекі гори й сам, він легко вмовив своїх перших знайомих Тале і Груйо, але хотілося вирвати з тихої обителі якомога більше здорових іноків, бо хоч і сам просидів тут пару літ, так і не зміг призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосіб. Він казав одному: «З тією силою, чоловіче, можна розігнати цілу сотню ромеїв!» Казав другому: «А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: «Хіба ж знає хто ліпше за тебе гори!» Припрошував четвертого: «А вип’ємо, брате, та й гайнемо собі!» Ще іншому пропонував: «Ану ж поборемося, хто зверху, того й слухатися!» А того просто лякав: «Доберуться ромеї й сюди, попалять вас і потопчуть. Чого ждати!»

Може, хто й доніс ігуменові про Божидарові намовляння, але отець Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нічого не помічає, і ключник монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасів з комір, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була ціла Болгарія!

Отак і зібрав Сивоок-Божидар інока до інока і тихого теплого досвітку вивів свою братію за монастирську браму і вперше за два роки знов був на волі, міг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наосліп, а ведений визначеною метою і не сам, а з цілим товариством відчайдухів, приготованих на все добре й зле.

Одягнені в шкури, в грубі вовняні або полотняні дрехи, з шкіряними високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взуті в косматі опінці, а то й зовсім босі, озброєні сяк-так — саморобними списами, важкими палицями, двома чи трьома на всіх мечами — вони побігли по горах так нагально, неначе саме їм належало вирішити наслідок найбільшої сутички поміж військами ромеїв і болгар. Вони майже не спали, їли на бігу, в несамовитому поспіху припадали до води, коли траплявся по путі струмок, квапилися далі, підганяючи один одного покриком:

— Вьрвете, вьрвете, люди божи!*55

Та хоч як поспішали, однаково запізнилися, щоб стати бодай чимось у помочі захисникам Клідіону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсім надаремно, бо, не відаючи, йшли назустріч власній загибелі.

Бо вже вершив у долині Струмешниці свою дику помсту Василій Другий, і вже перші сотні сліпих ударилися в розпуці в рідні гори, і згодом кільканадцятеро вцілілих чудом добереться до глухої обителі Святих архангелів, і отець Гаврило прийме їх на місце блудних своїх синів, що втекли в невідомість, і через багато літ пролине чутка про дивний монастир у непрохідних горах, монастир сліпих іноків, але не про те мова.

Василевс послав до Царграда гінців з вістю про перемогу над болгарами, а за ними спорядив ще нових гінців з новелою до брата Костянтина і до жителів Константинополя, що починалася так: «Наша царственість Василій Другий, імператор ромеїв, брат імператора Костянтина, всім, хто прочитає або вислухає цю новелу,*56 шлю наше повітання…»

Далі василевс повідомляв, що на відзнаку своєї великої перемоги він посилає жителям царственого града тисячу полонених варварів, які повинні бути осліплені другого дня по тому, як приведені будуть до столиці, на Амастріанському форумі, згідно зі звичаями, а також «Книгою церемоній» імператора Костянтина Багрянородного, і хай це буде найбішим тріумфом для жителів царственого града і вдячністю для доблесті війська, що здобуло для Візантії жадану перемогу, освячену богом.

Так п’ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх товаришів на осліплення в долині Струмешниці, вирушила в далекий похід, в кінці якого чекала їх нелюдська покара, але прб те ніхто з них не знав, а хто й здогадувався, то відганяв од себе лихі думки, бо людині завжди хочеться сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або під зашморгом шибениці.

Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сірійця Коміскорта,*57 чоловіка дрібного тілом і душею, лихого вдачею і заздрісного до всього на світі. У походах він вершив роль наглядача стратигового намету, в битвах ніколи прямої участі не брав, отож не брав ніколи й здобичі, а тільки лічив та ділив уже здобуте, ковтаючи слину на чуже і задихаючись од злості й заздрощів. Маленьке сухе його личко обросло до самих очей і до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-під того волосся видобувався так само колючий голос, і якби можна було вилущити з Коміскорта душу, то й душа його неодмінно мала бути колючою, мов їжак або ж отой залізний трибол,*58 що його кидають під копита кінноті, щоб ранити коней.

Коміскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого василевса, він затямив собі тільки одне: до столиці треба привести рівно тисячу болгар — ні більше ні менше. Тому головне його заняття впродовж усієї путі полягало на безперервній лічбі полонених, їх перераховували вранці й удень, увечері й уночі, перед тим, як допустити до струмка, щоб напилися води, і після того, пильнувати болгар, власне, було зовсім неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний воїн, кожен ромей, лягаючи спати, прив’язував болгарина до себе ремінням, яке всі візантійці завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на війну, бо завжди сподівалися захопити собі невільників так само, як набити повну шкіряну торбу коштовними речами, реміняччя у ромеїв було міцне-преміцне, вміло розставлені охоронці ніколи не спали, Сірійцеві Коміскортові, здавалося, не слід би й турбуватися за цілість своїх бранців, а більше дбати за те, щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи Андріанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних торжеств, для небаченого тріумфу візантійської зброї.

Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Коміскортові доповіли, що до тисячі не вистачає кільканадцять чоловік.

— Де поділися? — проскрипів Сірієць.

Йому перелічено, де і як, від яких ран хто сконав, кого добито, бо неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кілька днів виявилася нестача трьох полонених, що зникли невідь-куди і як. «Втекли!» — пінився Коміскорт, хоч сам не вірив, що будь-хто міг утекти з-під такого пильного стереження. Адже подумати тільки: один на одного! Всі полонені зв’язані. Голодні й виснажені до краю. Окрім того, не мають куди втікати, бо скрізь — ромейська сила. Болгарії вже нема. І все-таки втекли. Спершу двоє, там троє, згодом ще один. Виходило, що чоловік може втекти звідусіль. Тисяча вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосіб визволитися.

Коміскорт зібрав своїх пентеконтархів, лохагів і декархів*59 і коротко звелів:

— Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячі перших болгар, які попадуться під руку. Важливе число. Більше нічого.

Він ошкірився, зуби в нього теж були гострі, як у рисі.

І ще того дня Сивоокова дружина зіткнулася з сумним походом. Іноки пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь і, певно б, поминули полонених, але один з іноків нюхливо повів лицем навпроти вітру і сказав:

— Миризмата на човека отдалеко се усеща…*60

А за якийсь час вони й справді побачили внизу, на одному з закрутів великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повільно просувалася їм навстріч.

— Піду погляну! — рвонувся туди Сивоок.

— Ще те убият*61, — спробував притримати його Тале.

— Не так воно просто — мене вбити! — засміявся Сивоок, виважуючи пудову сучкувату палицю, якою міг би звалити коня.

Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня візантійська сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тільки помітить бодай одного заблуканого болгарина, зауважила монахів, і на гору подерлося звідусюди з сотню запеклих ловців на людей. Недосвідчені й простодушні іноки не дуже прислухалися до тривожних покриків Сивоокових, збитою, безладною купою вони кинулися в один бік, потрюхикали вниз, сподіваючись, що той, хто біжить униз, завжди набере більшого розгону, щоб проскочити повз того, що дереться вгору, але вийшло так, що візантійці опинилися і над ними, і з одного боку, й з другого, а внизу вже підтягалася на шлях уся Сірійцева тисяча, з якою годі було й думати змагатися; місцевість нагадувала величезний сірий полумисок, ніде сховатися, нікуди втекти, скрізь тебе видно, людина серед голого, мертвого каміння, мов муха на мисці, але муха може хоч злетіти. А що може людина? Не було ради, бідні іноки заметалися в безвиході, вони забули й про свою якусь там зброю, і про свою силу, тільки Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподіваючись пробитись, і таки звалив кількох, і вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не доводилося йому втікати; але тут набігло відразу кілька десятків розізлених, заслинених бороданів, Сивоока вправно перечепили ремінним зашморгом, він упав, а зверху навалилася ціла купа задиханих, спітнілих, диких од ненависті людей.

Його скрутили реміняччям, звели на ноги, він легко розтурив самими плечима всіх, як тільки став на ноги, тоді візантійці прихитрилися прив’язати його до двох довгих дубців і так повели вниз, мов лютого, страшного в своїй силі звіра.

Першу здобич треба було показати самому Коміскорту, той сидів верхи на коні, на голові, хоч нестерпно пекло сонце, мав залізний золочений шолом з білою гривою, і ото тільки й було на ньому білого, а решта чорне, їжакувате, відворотне.

— На коліна! — гукнув Сивоокові хтось із ромеїв, що знав по-болгарському, і чорний їздець ошкірив гострі, білі аж до синяви зуби, вдоволений швидким виконанням свого веління, а Сивоок тільки глянув на нього — і відвернув голову, і побачив, що ведуть до нього так само скручених реміняччям його товаришів, нещасних іноків, у високих клобурцях, у вовняних і полотняних подертих дрехах, нещасних і упосліджених, і тоді він знову сміливо поглянув на чорного колючого вершника й мовив:

— Аз падам на колена само пред Бога!*62

— Він не болгарин, він не болгарин! — закричали іноки, добігаючи до Сивоока, сподіваючись визволити бодай свого руського побратима, але Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що ромеї послухають іноків і відпустять його, гордо підвів голову й гукнув:

— Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин!