Доки кава не охолоне

IсторIя II Подружжя

У кафе немає кондиціонера. Воно відчинилося 1874 року, майже сто сорок літ тому. Тоді для освітлення люди ще використовували олійні лампи. Відтоді кафе зазнало кількох невеличких модифікацій, однак його інтер’єр майже не змінився. Після відкриття його, напевно, уважали доволі авангардним. Насправді загальноприйнятий рік появи в Японії сучасних кафе — приблизно 1888-й, а це аж на 14 років пізніше.

Кава вперше потрапила до Японії в період Едо[6] десь наприкінці сімнадцятого століття. Спершу вона не дуже припала до смаку японцям, тому не була напоєм, який п’ють задля задоволення. Воно й не дивно, адже кава скидалася на чорну гірку воду.

Коли всюди з’явилася електрика, кафе замінило олійні лампи на електричні. Згодом до вжитку ввійшли кондиціонери, проте їхнє встановлення могло зіпсувати своєрідний інтер’єр. Тому донині в кафе не було кондиціонера.

Однак щороку наставало літо. Коли полуднева температура повітря сягала тридцяти градусів за Цельсієм, навіть у підвальних приміщеннях ставало спекотно. Зі стелі кафе звисав вентилятор з великими лопатями — електричний, тому, найімовірніше, його додали пізніше. Та він не утворював сильного вітру, лише допомагаючи циркулювати повітрю.

Найвища зареєстрована температура в Японії становила сорок один градус за Цельсієм, її зафіксували в Екавасакі в префектурі Коті. Складно уявити, щоби цей вентилятор міг зарадити такій спеці. Утім, навіть посеред літа в кафе завжди була приємна прохолода. Як його охолоджували? Окрім тамтешніх працівників, ніхто цього не знав — і ніколи не дізнається.

Було пообіддя. Літо нещодавно розпочалося, але температура надворі вже сягала показників липня. Біля барної стійки в кафе сиділа молода жінка й писала листа. Поруч з нею стояла склянка кави, у якій танули кубики льоду. На жінці були футболка з рюшами, довга сіра обтисла спідниця й босоніжки з ремінцями. Вона сиділа випроставшись, її ручка бігала рожевим аркушем паперу із зображеним на ньому квітом сакури.

З-за барної стійки за нею спостерігала струнка жінка з блідою шкірою, її очі іскрилися дівочим запалом. То була Кеї Токіта, і вміст того листа, без сумніву, дуже її цікавив. Час від часу вона підглядала з виразом дитячого зачудування.

Окрім дівчини за барною стійкою, яка писала листа, у кафе були жінка в білій сукні, яка сиділа на тому стільці, і чоловік на ім’я Фусагі за найближчим до входу столиком. Перед ним знову лежав розкритий журнал.

Дівчина, яка писала листа, глибоко вдихнула. Кеї й собі зробила глибокий вдих.

— Перепрошую, що так довго, — сказала жінка, ховаючи листа в конверт.

— Усе гаразд, — відповіла Кеї, миттю опустивши очі.

— Гм… Чи могли б ви передати його моїй сестрі?

Дівчина тримала конверта з листом обома руками та ввічливо простягала його Кеї. Її звали Кумі Гіраї. Вона була молодшою сестрою постійної відвідувачки кафе Яеко Гіраї.

— Ох… Так, якщо я знаю вашу сестру… — Кеї змовкла й прикусила губу.

Кумі ледь схилила голову набік і запитально поглянула на Кеї. Але та лише всміхнулася.

— Добре… Я передам їй листа, — сказала вона, дивлячись на конверт у руках Кумі.

Кумі якусь мить вагалася.

— Я знаю, що вона може його навіть не прочитати… Та якщо б ви змогли… — Дівчина низько опустила голову.

Кеї ґречно випросталася.

— Ну звісно, — відказала вона так, ніби їй доручили щось украй важливе.

Вона взяла листа обома руками, люб’язно кивнувши, а Кумі рушила до касового апарата.

— Скільки? — запитала вона, простягаючи Кеї рахунок.

Та обережно поклала листа на барну стійку. Потім узяла рахунок і почала натискати на клавіші касового апарата.

Його можна було вважати суперником старого касового апарата, який досі працював, хоча його й не було тут спочатку. Він мав клавіші, як у друкарської машинки, а в кафе з’явився на початку періоду Сьова[7], близько 1925 року. То був кремезний і міцний касовий апарат, який мав запобігати крадіжкам. Лише його каркас важив майже сорок кілограмів. Він гучно клацав щоразу, коли хтось торкався його клавіш.

— Кава і… тост… рис із карі… парфе[8]…

Клац, клац, клац, клац… клац, клац. Кеї ритмічно вистукувала на клавішах вартість кожного замовлення.

— Содова з морозивом, піца-тост…

Схоже, Кумі з’їла чимало. Власне кажучи, усе не помістилося в один рахунок. Кеї перейшла до другого рахунку.

— Плов з карі… Банановий спліт…[9] Котлета з карі…

Перелічувати всі страви було необов’язково, але Кеї не заперечувала. Натискаючи клавіші касового апарата, вона нагадувала щасливу дитину, яка бавилася з іграшкою.

— Ви також замовили ньокі[10] з горгондзолою й курку з пастою у вершковому соусі…

— Оце я ненажера, — сказала Кумі доволі голосно, певно, трохи присоромлена. «Будь ласка, не обов’язково перелічувати все вголос…», — воліла промовити вона натомість.

— Схоже на те.

Звісно, то були слова не Кеї — це сказав Фусагі. Почувши перелік усіх страв, він пробурмотів щось собі під носа й продовжив гортати журнал.

Кеї не звернула на нього уваги, а от вуха Кумі почервоніли.

— Скільки? — запитала вона.

Але Кеї ще не завершила.

— Ох, подивимося… Тут ще сандвіч… онігірі гриль…[11] ще одна порція рису з карі… і… ем-м… кава з льодом… Загалом — десять тисяч двісті тридцять єн.

Кеї посміхнулася, її великі круглі очі іскрилися добротою.

— Гаразд, ось, тримайте.

Кумі квапливо дістала з гаманця банкноти. Кеї взяла їх і спритно порахувала.

— Ви дали одинадцять тисяч єн… — сказала вона й знову натиснула клавіші касового апарата.

Кумі чекала, понурившись.

«Чи-чирк»… Шухлядка касового апарата різко висунулась, і Кеї витягла гроші.

— Сімсот сімдесят єн решти.

Знову посміхнувшись, вона віддала Кумі решту. Та ввічливо вклонилася.

— Дякую. Було дуже смачно.

Вочевидь, соромлячись того, що офіціантка назвала всі страви, які вона з’їла, Кумі хотіла якнайшвидше покинути кафе. Вона вже рушила до виходу, коли її гукнула Кеї.

— Ем… Кумі, — сказала вона.

— Так?

Кумі зупинилася на півдорозі й озирнулася на Кеї.

— Щодо вашої сестри… — почала та, зиркнувши собі під ноги. — Може, ви хочете передати їй якесь повідомлення? — Вона мимоволі здійняла догори обидві руки.

— Ні, дякую… Я написала все в листі, — без вагань відповіла Кумі.

— Так… Звісно. — Кеї розчаровано насупилася.

Кумі, зворушена такою турботою офіціантки, широко посміхнулася, на мить замислилася й додала:

— Мабуть, ви могли б передати їй дещо…

— Так, звісно. — Кеї відразу пожвавішала.

— Скажіть їй, що ні тато, ні мама більше на неї не сердяться.

— Ваші тато з мамою більше не сердяться, — повторила Кеї.

— Так… Будь ласка, передайте їй це.

Очі Кеї знову округлились і зблиснули. Вона двічі кивнула.

— Звісно, передам, — весело відгукнулася вона.

Кумі окинула оком кафе, ще раз ввічливо вклонилася Кеї та вийшла.

Дзень-дзелень.

Кеї підійшла до самісіньких дверей перевірити, чи Кумі справді пішла. Відтак, рвучко розвернувшись, звернулася до когось за порожньою барною стійкою.

— Ти посварилася з батьками?

Раптом звідти їй відповів хрипкий голос.

— Вони відмовилися від мене, — сказала Гіраї, зненацька винирнувши з-під стійки.

— Ти почула її?

— Почула що?

— Що тато й мама більше на тебе не сердяться.

— Повірю, коли побачу на власні очі…

Просидівши чимало часу під барною стійкою, скорчившись у три погибелі, тепер Гіраї була згорбленою, ніби бабця. Шкандибаючи, вона вийшла зі своєї схованки. Як завше, у неї на голові були бігуді. У своїй плямистій леопардовій кофтині, обтислій рожевій спідниці й пляжних сандаліях вона виглядала доволі строкато.

— Твоя сестра здається дуже милою.

Гіраї ледь скривилася.

— Може, і так, якщо ти не на моєму місці…

Вона опустилася на того самого стільця біля барної стійки, де зовсім нещодавно сиділа Кумі, видобула з леопардової сумочки цигарку й прикурила її. У повітря здійнялася хмарка диму. Обличчя Гіраї, яка проводжала її поглядом, набуло такої вразливості, що здавалося, наче думками вона полинула геть далеко.

Кеї обійшла Гіраї та знову зайняла своє місце за барною стійкою.

— Хочеш про це поговорити? — запитала вона.

Гіраї видихнула нову хмарку диму.

— Вона ображається на мене, — пробурмотіла жінка.

— Ти про що? Чому їй на тебе ображатися? — запитала Кеї, округливши очі.

— Вона не хотіла, щоб він переходив до неї.

— Гм? — Кеї схилила голову набік, на мить засумнівавшись, що розуміє Гіраї.

— Готель…

Сім’я Гіраї володіла відомим вишуканим готелем у місті Сендай, що в префектурі Міягі. Її батьки планували передати керування готелем Гіраї, але тринадцять років тому вона посварилася з ними, і було вирішено, що його успадкує Кумі. Батьки були в доброму здоров’ї, але з роками їм ставало важче, і Кумі як майбутня управителька вже перебрала на себе більшість обов’язків. Відколи Кумі зайнялася готелем, вона регулярно навідувалася в Токіо побачитися з Гіраї та спробувати переконати сестру повернутися додому.

— Я постійно кажу їй, що не хочу повертатися додому. А вона знов і знов намагається мене переконати.

Гіраї загнула пальці на обох руках, рахуючи всі ті сестрині спроби.

— Наполеглива — це ще легко сказано, — роздратовано підсумувала Гіраї.

— Але це не означає, що ти маєш від неї ховатися…

— Я не хочу бачити його.

— Бачити що?

— Її обличчя.

Кеї запитально схилила набік голову.

— Це написано в неї на обличчі. Через мій вчинок їй тепер доведеться стати управителькою готелю, яким вона не хоче займатися. Їй хочеться, щоб я повернулася додому. Тоді вона стане вільною, — цинічно відповіла Гіраї.

Вона добре знала Кеї, тому підозрювала, що жінці не зовсім утямки її слова. Її занадто буквальне сприйняття часом перешкоджало правильно трактувати іронію та цинізм.

— Я маю на увазі… — спробувала пояснити Гіраї. — Просто я відчуваю, що вона тисне на мене.

Насупившись, вона випустила ще одну хмарку диму.

Кеї стояла, задумливо нахиляючи голову то в один, то в інший бік.

— Ой! Уже така пізня година? Лишенько! — з удаваним драматизмом вигукнула Гіраї. Вона квапливо загасила цигарку об дно попільнички. — Треба відкривати бар. — Вона підвелася й бадьоро потягнулася, потому розім’яла обидві ноги. — Усі м’язи затерпли, доки я три години тулилася під барною стійкою. — Вона поляскала себе по стегнах і поспішила до виходу, гучно шльопаючи своїми пляжними сандаліями.

— Зачекай!.. Лист… — раптом пригадала Кеї, сумлінно взяла листа Кумі й простягнула його Гіраї.

— Викинь його!

Навіть не глянувши на конверта, Гіраї махнула правою рукою.

— Ти не хочеш його прочитати?

— Уявляю, що там… Мені справді важко самій… Будь ласка, повернись додому… Нічого страшного, навчишся всього в процесі… І таке інше.

Водночас Гіраї витягла з леопардової сумочки товстого, як словник, гаманця. Вона поклала гроші на барну стійку.

— Побачимося пізніше… — сказала вона й залишила кафе так швидко, ніби їй уже давно кортіло піти.

Дзень-дзелень.

— Я не можу його викинути…

На обличчі Кеї проступило вагання, коли вона дивилася на листа Кумі.

Дзень-дзелень.

Доки Кеї нерухомо стояла з листом у руках, знову озвався дзвоник на дверях і до кафе зайшла Казу Токіта. Вона зайняла місце Гіраї. Казу була кузиною власника кафе Негаре Токіти. Навчалася в академії мистецтв, а коли не мала занять, працювала тут офіціанткою.

Того дня Казу разом з Негаре ходила купувати продукти для кафе, тож, напевно, вона поверталася із закупів. В обох руках дівчина несла по кілька пакетів. На її підмізинному пальці висіло кільце з різними ключами, зокрема від авто. Вона була одягнена повсякденно — у футболку й блакитні джинси. Це вбрання кардинально відрізнялося від метелика й фартуха, які вона носила на роботі.

— З поверненням, — тепло посміхнулася Кеї, усе ще не випускаючи з рук листа.

— Вибачай, що ми так довго.

— Усе гаразд. Тут було не дуже людно.

— Я миттю перевдягнуся.

На обличчі Казу було більше емоцій, ніж тоді, коли вона мала на собі метелика. Дівчина зухвало показала язика й зникла в затильній кімнаті.

Кеї досі тримала листа.

— А де мій окаянний чоловік? — гукнула Кеї в напрямку затильної кімнати, не відводячи погляду від входу.

Казу й Негаре ходили по покупки разом. Але не тому, що багато купували. Річ у тім, що Негаре був дуже проблемним покупцем. Йому кортіло купити все найкраще, і він частенько перевищував їхній бюджет. Тому Казу ходила з ним і стежила, щоб він не витратив усіх грошей. Доки їх не було, у кафе працювала Кеї. Часом, коли Негаре не міг знайти потрібних інгредієнтів, він дуже дратувався та йшов до бару випити.

— Він сказав, що, мабуть, прийде сьогодні пізно, — непевно відповіла Казу.

— Точно знову пішов пити.

Казу вистромила у двері голову.

— Зараз візьмуся до роботи, — сказала вона примирливо.

— Ох… Ну що за чоловік! — відказала Кеї. Її круглі очі округлилися ще більше, коли вона надула щоки. Досі тримаючи листа, дівчина пішла до затильної кімнати.

У кафе були тільки жінка в білій сукні, яка мовчки читала свій роман, і Фусагі. Попри те, що надворі стояло літо, обоє пили гарячу каву. На це було дві причини: по-перше, безкоштовно доливали лише гарячу каву, а по-друге, ці двоє ніколи не переймалися, чи була їхня кава гарячою, бо сиділи в кафе так довго, що вона встигала охолонути. Невдовзі до барної стійки вийшла Казу, одягнена у свою звичну форму офіціантки.

Літо тільки почалося, але того дня температура вже сягнула тридцяти градусів за Цельсієм. Казу пройшла лише сто метрів від стоянки, але на її обличчі досі вилискували краплинки поту. Вона рвучко видихнула й витерла чоло серветкою.

— Гм, перепрошую… — озвався Фусагі, відірвавши очі від журналу, що лежав перед ним на столі.

— Так? — сказала Казу дещо вищим, ніж зазвичай, голосом, ніби щось заскочило її зненацька.

— Можете долити мені кави?

— О, звісно.

Відкинувши свою звичну незворушність, вона відповіла тим же життєрадісним тоном, як і кілька хвилин тому, коли вона ще була у футболці.

Фусагі не зводив з Казу очей, доки вона не сховалася на кухні. Приходячи до кафе, цей чоловік завжди сідав на той самий стілець. Якщо на ньому вже сидів інший відвідувач, Фусагі йшов звідти. За інший столик не сідав. Приходив не щодня, а двічі або тричі на тиждень, переважно пополудні. Розкривав свій туристичний журнал і проглядав його від початку до кінця, час від часу щось занотовуючи. Зазвичай він полишав кафе лише після того, як дочитував журнал. За цей час він замовляв тільки гарячу каву.

У цьому кафе здебільшого подавали каву сорту мокко. Її виготовляли з особливо ароматних кавових зерен, привезених з Ефіопії. Однак ця кава смакувала не всім: попри вельми спокусливий аромат, декому не дуже подобалися її фруктова кислинка й складний смак. За наполяганням Негаре в кафе подавали тільки мокко. А от Фусагі вона подобалася, і, схоже, для нього це кафе було дуже зручним місцем для читання журналу. Казу повернулася з кухні зі скляною карафкою, щоб долити йому кави.

Дівчина зупинилася біля столика Фусагі й узяла з блюдця його чашку. Зазвичай, чекаючи, доки Казу доллє йому кави, чоловік не відривався від свого журналу. Але того дня все було інакше. Того дня він дивився прямісінько на Казу якось підозріло.

Відчувши, що Фусагі поводиться незвично, Казу подумала, що він хоче сказати їй щось іще.

— Бажаєте ще щось? — запитала вона з посмішкою.

Фусагі теж увічливо посміхнувся, але здавався дещо збентеженим.

— Ви тутешня офіціантка? — озвався він.

Вираз обличчя Казу не змінився, коли вона поставила чашку перед Фусагі.

— Ем-м… угу, — була вся відповідь.

— Справді? — відказав Фусагі трохи невпевнено.

Здавалося, чоловік був задоволений, повідомивши офіціантці, що був тут постійним клієнтом. Він знову опустив голову і, як завше, узявся гортати свій журнал.

Казу повернулася до роботи зі звичною незворушністю, ніби нічого й не сталося. Утім, інших відвідувачів не було, тож робити їй теж було нічого. Вона почала витирати рушником вимиті склянки й тарілки та розставляти їх на полиці. Працюючи за барною стійкою, Казу завела розмову з Фусагі. У цьому невеличкому кафе, де все було поруч, можна було, не підвищуючи голосу, говорити навіть на такій відстані.

— То ви часто тут буваєте?

Фусагі підняв голову.

— Так…

Казу продовжила:

— Ви знаєте особливість цього кафе?.. Чули міську легенду про нього?

— Так, я все це знаю.

— І про те місце теж?

— Угу.

— То ви з тих відвідувачів, які хочуть повернутися назад у часі?

— Саме так, — рішуче відповів Фусагі.

Казу на мить завмерла, її руки зависли в повітрі.

— Якщо вам удасться повернутися в минуле, що ви там зробите? — запитала вона.

Відтак спохопилася, усвідомивши, що це запитання надто особисте. Було не дуже ґречно з її боку питати про таке.

— Не дуже ввічливо запитувати про таке… Вибачте…

Вона легенько вклонилася й повернулася до склянок, уникаючи погляду Фусагі.

Чоловік подивився на Казу, яка низько опустила голову, і квапливо схопив теку для паперів. Звідти він видобув простий коричневий конверт. Усі його чотири кутики були зім’яті, наче він уже давно носив його із собою. На конверті не було адреси, але, схоже, усередині містився лист.

Фусагі міцно стискав конверта обома руками, тримаючи його біля грудей, щоб Казу могла його бачити.

— Що це? — запитала дівчина, знову відклавши свою роботу.

— Для моєї дружини… — ледь чутно пробурмотів Фусагі. — Це для моєї дружини…

— Лист?

— Так.

— Для вашої дружини?

— Угу, я так і не зміг віддати його…

— То ви хочете повернутися в той день, коли мали віддати їй листа?

— Саме так, — знову рішуче відповів Фусагі.

— А де ваша дружина тепер? — запитала Казу.

Він відповів не відразу — якийсь час ніяково мовчав.

— Гм-м…

Казу не зводила з Фусагі очей, чекаючи на його відповідь.

— Не знаю, — ледь чутно відказав чоловік і чухав потилицю.

Визнавши, що не знає, де дружина, Фусагі спохмурнів. Казу нічого не відповіла.

Раптом, ніби перепрошуючи, він сказав:

— Гм-м, але я точно мав дружину… — І поспіхом додав: — Її звали…

Фусагі застукав пальцем по чолу.

— Гм-м!.. Дивно… — Він схилив голову набік. — Як її звали? — Він знову змовк.

Приблизно тоді ж із затильної кімнати повернулася Кеї. На її обличчі застиг сум — можливо, тому, що вона почула розмову Казу й Фусагі.

— Гм-м, дивно… Вибачте… — сказав Фусагі, змучено посміхнувшись.

На обличчі Казу проступила суміш емоцій — не було її звичної байдужості, але й очевидного співчуття теж.

— Не хвилюйтеся, усе гаразд… — відказала вона.

Дзень-дзелень.

Казу мовчки повернулася до входу.

— Ах… — Вона затамувала подих, побачивши на порозі Когтаке.

Когтаке працювала медсестрою в місцевій лікарні. Схоже, вона саме йшла додому. Замість медсестринської форми, яка зазвичай була на ній в обідню перерву, жінка була одягнена в оливково-зелену туніку й темно-сині капрі. На плечі вона несла чорну сумку й бузковою хустинкою втирала піт з чола. Когтаке кивнула Кеї та Казу за барною стійкою й рушила прямісінько до Фусагі.

— Привіт, Фусагі. Бачу, ти сьогодні знову тут, — сказала вона.

Почувши своє ім’я, чоловік підняв очі на Когтаке. Він здавався спантеличеним, тому майже відразу відвів погляд і мовчки опустив голову.

Когтаке відчула, що настрій у Фусагі незвичний. Припустила, що він погано почувається.

— Фусагі, з тобою все гаразд? — обережно запитала вона.

Чоловік знову підняв голову й подивився на Когтаке.

— Перепрошую… Ми знайомі? — запитав він якось винувато.

Когтаке спохмурніла. У прохолодній тиші бузкова хустинка, якою вона витирала піт з чола, вислизнула з її рук і впала додолу.

Фусагі дуже рано спіткала хвороба Альцгеймера, він утрачав пам’ять. Ця недуга спричиняє швидке зношування нервових клітин головного мозку. Мозок патологічно атрофується, і це призводить до погіршення розумової діяльності, особистість людини непоправно змінюється. Один з разючих симптомів раннього настання недугу — довільне погіршення мозкових функцій. Хворі забувають про одне, але пам’ятають про інше. З пам’яті Фусагі поступово стиралися найновіші спогади, а його попередній примхливий характер потроху лагіднішав.

Тепер Фусагі пам’ятав, що в нього була дружина, але не міг пригадати, що тією дружиною була Когтаке, яка стояла перед ним.

— Гм… Мабуть, ні, — неголосно відповіла Когтаке й відступила на два кроки.

Казу мовчки дивилася на неї, а Кеї опустила очі. Когтаке повільно розвернулася, підійшла до найдальшого від Фусагі стільця біля барної стійки й сіла.

Уже сівши, жінка помітила хустинку, яка вислизнула їй з рук. Вона вирішила не звертати на неї уваги й удати, що то не її. Але Фусагі побачив хустинку, що впала до його ніг, і підняв її. Якийсь час він розглядав хустинку, тримаючи її в руці, потім підвівся зі стільця й підійшов до того місця за барною стійкою, де сиділа Когтаке.

— Вибачте, просто останнім часом я багато всього забуваю, — сказав він, схиливши голову.

Когтаке не дивилася на нього.

— Добре, — лишень сказала вона й узяла хустинку тремтливими руками.

Фусагі знову схилив голову в поклоні й ніяково почовгав до свого стільця. Він сів, але ніяк не міг заспокоїтися. Перегорнувши кілька сторінок журналу, зупинився й почав шкрябати потилицю. За кілька секунд він потягнувся до своєї чашки й зробив маленький ковток. Нещодавно йому долили свіжої кави, але…

— Клята кава вже охолола, — пробурмотів він.

— Долити ще? — запитала Казу.

Однак Фусагі квапливо підвівся.

— Я вже збирався йти, — коротко відказав він, закрив журнал і сховав до сумки свої речі.

Когтаке все ще дивилася на підлогу, міцно стискаючи в руках хустинку.

Фусагі підійшов до касового апарата й простягнув свій рахунок.

— Скільки?

— Триста вісімдесят єн, — сказала Казу, кинувши погляд у бік Когтаке. Вона набрала суму на кнопках касового апарата.

— Триста вісімдесят єн… — Фусагі видобув зі свого потертого шкіряного гаманця тисячоєнну банкноту. — Ось тисяча єн. — Він простягнув гроші Казу.

— Ви дали тисячу єн, — сказала дівчина, узяла банкноту й знову вдарила по клавішах касового апарата.

Фусагі мимоволі дивився на Когтаке. Він просто нетерпляче роззирався, чекаючи на свою решту.

— Шістсот двадцять єн решти.

Фусагі поспіхом забрав гроші.

— Дякую за каву, — сказав він, ніби вибачаючись, і поквапився геть.

Дзень-дзелень.

— Дякую вам, приходьте ще…

Коли Фусагі пішов, кафе заповнила ніякова тиша. Тільки жінка в білій сукні мовчки читала свою книжку, зовсім не переймаючись тим, що відбувалося навколо. У кафе не звучала фонова музика, тому єдиними звуками були цокання настінних годинників і шурхіт сторінок, які перегортала жінка в білому.

Казу першою порушила тривале мовчання.

— Когтаке… — звернулася вона до жінки, яка сиділа біля барної стійки.

Не дібравши слів, Казу здавалася спантеличеною й не знала, що ще сказати.

— Усе гаразд, я була морально готова до такого дня… — Когтаке посміхнулася Кеї та Казу. — Не переймайтеся.

Відтак усі знову змовкли. Не в змозі витримати такої напруги, Когтаке знову втупилася в підлогу.

Раніше вона вже розповідала Кеї та Казу про хворобу Фусагі. Негаре й Гіраї теж про неї знали. Когтаке чекала, що одного дня Фусагі взагалі забуде, хто вона така. Готувалася до цього. «Якщо це трапиться, — думала вона, — я дбатиму про нього як медсестра. Я ж медсестра, тому мені це до снаги». Коли вона бувала в кафе, Казу й Кеї називали її на дівоче прізвище Когтаке, щоб не спантеличити Фусагі, хоча раніше теж зверталися до неї Фусагі.

У ранньому віці хвороба Альцгеймера в різних людей прогресувала по-різному, залежно від низки факторів: віку, статі, причин захворювання й лікування. Стан Фусагі погіршувався доволі швидко.

Когтаке ще не оговталася від того, що Фусагі забув її. Вона силкувалася знайти якесь пояснення, намагаючись не впасти у відчай. Повернулася туди, де стояла Кеї, але жінка вийшла на кухню. Однак майже відразу повернулася з дволітровою пляшкою саке[12].

— Подарунок відвідувача, — сказала Кеї, гучно опустивши пляшку на барну стійку. — Не бажаєте випити?

Її досі червоні від сліз очі посміхалися. На етикетці було написано: «Сім щасть».

Раптова ідея Кеї пробила малесеньку дірочку в гнітючій атмосфері кафе, і напруга між трьома жінками дещо послабла. Когтаке не дуже хотілося пити, але вона вирішила скористатися нагодою.

— Ну, хіба що одну чарку… — сказала вона.

Когтаке втішило, що загальний настрій поліпшився. Вона чула, що Кеї буває імпульсивною, але й гадки не мала, що її нестримна життєрадісність виявиться такою вчасною. Гіраї завжди казала, що Кеї має талант бути щасливою.

Ще кілька секунд тому Кеї здавалася засмученою, а тепер дивилася на Когтаке широко розплющеними сяйливими очима. Удивляючись у ті очі, Когтаке відчула дивний спокій.

— Гляну, чи є щось смачненьке, — сказала Казу й побігла на кухню.

— Може, нам підігріти саке?

— Ні, і так згодиться…

— Гаразд, тоді вип’ємо як є.

Кеї спритно відкоркувала пляшку й налила саке у вишикувані рядочком чарки. Когтаке почувалася дещо незвично від такої несподіваної пропозиції випити. Вона засміялася. Кеї налила саке по самі вінця й посунула чарку Когтаке.

— Дякую, — сказала та, ніяково посміхнувшись.

Казу повернулася з банкою маринованих овочів.

— Це все, що я знайшла…

— Ух, смакота! — вигукнула Кеї, коли Казу поставила на барну стійку чисту тарілку, висипала на неї овочі й поклала поруч три невеликі виделки. — Я не можу пити спиртне, — додала вона й дістала з холодильника під барною стійкою пакет помаранчевого соку.

Дівчина налила собі повнісіньку склянку — ще трохи, і перелилося б через край. Стримано посміхнувшись, Когтаке взяла свою чарку.

Не те щоб якась із трьох жінок полюбляла саке. Хоча це Кеї запропонувала випити, сама вона не вживала спиртне, тому налила собі помаранчевого соку. Назва на етикетці пляшки «Сім щасть», вочевидь, натякала, що спробувавши саке, ви відчуєте сім різних видів щастя. Це був прозорий безбарвний напій вищого ґатунку. Однак жінки не надто зналися на саке, тому й не помітили ані легенького крижаного відтінку, ані фруктового аромату. Зате добряче ним посмакували й відчули щастя, що його обіцяла назва.

Задоволено вдихаючи солодкавий аромат, Когтаке пригадала один літній день років п’ятнадцять тому, коли вперше побувала в цьому кафе.

Того літа в Японії стояла страшенна спека. По всій країні фіксували рекордні температурні показники. Щодня в новинах говорили про незвичну погоду, пояснюючи все глобальним потеплінням тощо. Фусагі взяв собі вихідний і вони разом пішли робити покупки. Спека була пекельною. Розпашілий і втомлений від задухи, чоловік благав її перепочити десь у прохолодній місцині, і вони взялися шукати якесь кафе. Та заковика полягала в тому, що не тільки їм спала на думку така ідея. У жодному кафе, у жодному ресторані не було вільних місць.

Зовсім випадково вони помітили невеличку вивіску в бічному провулку. Кафе називалося «Funiculi, Funicula». Когтаке впізнала назву пісні, що її колись чула. То було давненько, але вона досі добре пам’ятала мелодію. У пісні йшлося про видирання на верхівку вулкана. Від думки про розпечену червону лаву посеред літнього дня їй зробилося ще спекотніше, а на чолі Когтаке виступили лискучі краплини поту. Утім, коли вони відчинили важкі дерев’яні двері й зайшли до кафе, усередині було, на диво, прохолодно. Дзень-дзеленькіт дзвоника на дверях теж діяв заспокійливо. Хоча кафе було невеличким — лише три двомісних столики й три стільці біля барної стійки, — єдиною відвідувачкою була жінка в білій сукні, яка сиділа за найдальшим від входу столиком. Завдяки щасливому збігу вони знайшли таке чудове місце.

Фусагі сказав: «Яке полегшення» — і вибрав найближчий до входу столик. У дівчини зі сяйливими очима, яка принесла їм по склянці води, він відразу попрохав каву з льодом. Когтаке додала: «Мені, будь ласка, теж каву з льодом», і сіла навпроти нього. Фусагі, невдоволений таким розташуванням, пересів до барної стійки. Це анітрохи не засмутило Когтаке, бо вона вже звикла до його примх. Насправді вона думала, що їм неабияк пощастило знайти це затишне кафе так близько від лікарні, де вона працювала.

Товсті колони, що підпирали стіни, і масивні дерев’яні балки, які перетинали стелю, вилискували темно-брунатним кольором, мов каштанова шкаралупа. На стінах висіло три великих годинники. Когтаке не дуже зналася на антикваріаті, та було очевидним, що вони з минулої епохи. Земляний тиньк на стінах був рудувато-коричневим, поцяткованим колекцією старих плям, які, схоже, збиралися багато років. Від тьмяного світла все всередині здавалося вицвілим, мов на старих світлинах. Разом це створювало затишну ретроатмосферу.

У кафе було напрочуд прохолодно, хоча ніде не було видно кондиціонера. Повільно обертався вентилятор з дерев’яними лопатями, який звисав зі стелі, оце й усе. Когтаке така прохолода дивувала, і вона запитала про це Кеї та Негаре. Проте жоден з них не дав їй сподіваної відповіді. Сказали лише, що так було споконвіку.

Атмосфера цього кафе дійсно припала Когтаке до душі, а ще їй дуже подобалися Кеї та інші працівники. Тож вона почала частенько навідуватися туди в обідню перерву.

— Будь… — Казу хотіла сказати: «Будьмо», але запнулася й скривилася, ніби сказала щось недоречне. — Мабуть, ми не святкуємо… так?

— Ох, та годі… Не варто аж так засмучуватися, — насупилась Кеї.

Вона повернулася до Когтаке й співчутливо посміхнулася.

Когтаке підняла свою чарку до Казу.

— Вибачте…

— Та ні, усе гаразд. — Когтаке підбадьорливо посміхнулася й цокнулася чаркою з Казу. Цей приємний дзенькіт — несподіваний і втішний — луною прокотився по всьому кафе.

Когтаке пригубила «Сім щасть». Рот оповив легкий солодкавий присмак саке.

— Минуло вже півроку, відколи він почав називати мене на дівоче прізвище… — тихо почала Когтаке. — Його хвороба поволі прогресує… Пам’ять стирається, повільно, але невпинно стирається… Пам’ять про мене… — Когтаке сумно засміялася. — Я морально готувалася до цього, — ледь чутно сказала вона.

Кеї слухала, і її очі знову застилали сльози.

— Але все гаразд… справді, — поквапилася додати Когтаке й махнула рукою. — Слухайте, я ж медсестра… Навіть якщо моє існування цілковито зітреться з його пам’яті, я однаково буду частиною його життя як медсестра. Я завжди буду поряд з ним.

Когтаке намагалася говорити якомога більш упевнено, щоб заспокоїти Кеї та Казу. Вона була щирою. Хотіла показати їм, що сильна, та й справді такою була. «Я все одно буду поряд з ним, адже я медсестра».

Казу повертала в руках свою чарку, незворушно роздивляючись її. Очі Кеї наповнилися по вінця, і одна сльозинка потекла її щокою.

Ляск.

Звук почувся позаду Когтаке. Жінка в білій сукні закрила книжку, яку постійно читала.

Когтаке обернулася й побачила, що та поклала закриту книжку на стіл, видобула зі своєї білої сумочки хустинку й підвелася зі стільця. Вона збиралася до вбиральні. Нечутними кроками рушила в інший куток кафе. Якби з ляскотом не закрила свою книжку, вони, можливо, і не помітили б, що вона вийшла.

Когтаке не зводила очей із жінки в білій сукні, доки та йшла до вбиральні. Кеї дивилася на неї байдуже, а Казу потягувала «Сім щасть» і навіть не повернулася в її бік. Зрештою, вона бачила це щодня.

— Це нагадало мені… Цікаво, навіщо Фусагі хоче повернутися в минуле? — неголосно запитала Когтаке, прикипівши поглядом до стільця, на якому щойно сиділа жінка в білому. Вона, певна річ, знала, що сидячи на ньому можна повернутися в минуле.

До хвороби Альцгеймера Фусагі не надто вірив у подібні легенди. Коли Когтаке жартома заводила мову про чутки навколо кафе й можливість повернутися назад у часі, він казав, що все це — нісенітниці. Не вірив у привидів та інші надприродні речі.

Та коли пам’ять почала потроху вислизати від нього, Фусагі взяв собі за звичку навідуватися до кафе й чекати, коли жінка в білій сукні звільнить свого стільця. Коли Когтаке почула про це вперше, то не повірила власним вухам. Проте зміни в особистості людини — один із симптомів хвороби Альцгеймера, а оскільки вона прогресувала, Фусагі зробився дуже неуважним. З огляду на ці зміни Когтаке вирішила, що нема нічого дивного в тому, що він почав вірити у щось подібне. Але чому він хотів повернутися в минуле?

Когтаке кортіло дізнатися. Вона кілька разів питала його, але він ніколи не розповідав їй чому, лише казав, що це таємниця.

— Схоже, він хоче віддати вам листа… — сказала Казу, мовби прочитавши її думки.

— Віддати мені?

— Угу.

— Листа?

— Фусагі сказав, що так і не зміг віддати його вам…

Когтаке враз замовкла. Відтак без емоцій додала: «Он воно що…»

Казу дещо спантеличилася. Когтаке відреагувала на її слова несподівано незворушно. Може, з її боку було неввічливо зачіпати цю тему?

Але реакція Когтаке не мала жодного стосунку до Казу. Причиною такої відповіді було те, що несподівана звістка про листа, якого написав Фусагі, здавалася їй щонайменше дивною. Зрештою, Фусагі не вмів добре читати й писати.

Фусагі зростав у злиднях у Богом забутому містечку. Його сім’я збирала морські водорості, усі її члени працювали. Але ця робота погано позначалася на шкільних заняттях хлопця, тому він вивчив лише хірагану[13] і близько сотні ієрогліфів — те, що діти зазвичай вивчають у першому класі.

Когтаке й Фусагі познайомили спільні друзі. Йому був 21 рік, а їй — 26. Тоді ще не винайшли мобільних телефонів, тому вони спілкувалися за допомогою стаціонарного телефону й листів. Фусагі хотів стати професіональним садівником і жив неподалік від своєї роботи. Саме тому вони здебільшого листувалися.

Когтаке якраз пішла на курси медсестер, тож у них майже не було змоги зустрітися. Та вони все одно підтримували зв’язок — писали одне одному листи.

У своїх листах Когтаке розповідала про всіляку всячину. Вона, звісно, писала про себе. Про свої курси медсестер, гарні книжки й мрії про майбутнє. Про найтривіальніші події свого життя й важливі новини. Докладно описувала свої почуття й реакції. Часом її листи налічували по десять сторінок.

Відповіді Фусагі, натомість, завжди були короткими. Траплялося, що він відписував лише одним реченням: «Дякую за цікавого листа» або «Чудово тебе розумію». Спершу Когтаке думала, що він страшенно заклопотаний своєю роботою й не має часу писати. Але в кожному новому листі Фусагі так само давав їй короткі відповіді. Вона вирішила, що просто не цікавить його. Когтаке написала хлопцеві, що нема потреби відповідати, якщо йому нецікаво з нею спілкуватися. Запевнила, що теж більше не писатиме, якщо не отримає від нього відповіді.

Зазвичай відповідь Фусагі надходила впродовж тижня, але не того разу. Листа від нього не було цілий місяць. Когтаке була шокована. Нехай відповіді Фусагі були короткими, але в неї жодного разу не складалося враження, ніби він писав знехотя. Навпаки, його відповіді завжди здавалися їй чесними й щирими. Тому вона не хотіла відразу опускати рук. Після свого ультиматуму прочекала ще два місяці.

Одного дня, коли минули ті два місяці, нарешті надійшов лист від Фусагі. У ньому була лише одна фраза: «Виходь за мене».

Ці три слова зачепили ті струни її серця, яких вона доти ніколи не відчувала. Проте Когтаке не знала, як краще відповісти на листа з таким освідченням. Урешті-решт вона написала просто: «Вийду».

Лише згодом Когтаке дізналася, що Фусагі майже не вмів читати й писати. Вона запитала, як йому вдалося прочитати всі її довгі листи. Схоже, він просто пробігав рядки очима й відповідав якоюсь загальною фразою, що могла б передати його враження від прочитаного. Та переглянувши останнього листа, Фусагі не міг позбавитися відчуття, що проґавив щось важливе. Він читав його слово за словом і просив різних людей пояснити йому їхні значення, тому їй довелося так довго чекати його відповідь.

Когтаке досі мала такий вигляд, ніби не могла повірити в почуте.

— То був коричневий конверт, приблизно такого розміру, — сказала Казу, малюючи пальцями в повітрі розмір конверта.

— Коричневий конверт?

Узяти для листа коричневий конверт — це було схоже на Фусагі. Однак Когтаке досі не йняла віри.

— Може, це якесь романтичне послання? — припустила Кеї. Її очі зблиснули.

Когтаке сумовито посміхнулася.

— Ні, це навряд, — сказала вона, відмахнувшись від цієї думки.

— А якщо це таки романтичне послання, що робитимете? — запитала Казу, ніяково посміхнувшись.

Зазвичай дівчина не пхала носа в особисте життя інших людей. Учепилася за цю теорію з романтичним посланням, щоб розвіяти тугу, що зависла в повітрі над їхніми головами.

Когтаке теж прагнула змінити тему, тому залюбки погодилася на їхню теорію про романтичне послання, хоча Кеї та Казу не знали, що Фусагі майже не вмів читати й писати.

— Гадаю, я хотіла б його прочитати, — відказала вона, сміючись.

Вона не збрехала. Якщо лист і справді був романтичним посланням від Фусагі, вона, певна річ, хотіла його прочитати.

— То чом би не повернутися в минуле й не зробити це? — запитала Кеї.

— Що?

Когтаке дивилася на Кеї спантеличено, ніби не розуміла, про що мова.

Казу ж у відповідь на божевільну ідею Кеї з дзенькотом поставила свою чарку на барну стійку.

— Сеструню, ти жартуєш? — Вона присунула своє обличчя до обличчя Кеї.

— Їй варто прочитати його, — рішуче відказала Кеї.

— Кеї, люба, зажди-но хвилинку… — озвалася Когтаке, намагаючись спинити Кеї, та було вже запізно. Та уривчасто дихала й геть не зважала на заперечення Когтаке.

— Якщо це романтичне послання від Фусагі, ви маєте його отримати!

Кеї була переконана, що Фусагі написав романтичного листа. А доки ця думка снувала в голові Кеї, її було не спинити. Когтаке добре знала дівчину, тому відразу це зрозуміла.

Казу такий поворот подій був не до вподоби, та вона лише зітхнула й посміхнулася.

Когтаке знову поглянула на порожній стілець жінки в білій сукні.

Вона знала чутки про можливість повернутися в минуле. Знала й про різні осоружні правила, але ніколи, жоднісінького разу не думала про те, щоб самій помандрувати назад у часі. Навіть не була певна, що ті чутки правдиві. Та якщо припустити, що повернутися в минуле справді можливо, така ідея здавалася вельми цікавою. Понад усе Когтаке хотіла дізнатися, що було в тому листі. Якщо Казу мала рацію, якщо вона могла повернутися в той день, коли Фусагі планував віддати їй листа, то в неї з’являлася малесенька надія отримати його.

Однак перед нею постала дилема. Тепер, коли Когтаке знала, що Фусагі хотів повернутися в минуле, аби віддати їй листа, чи правильно було їй самій мандрувати назад у часі, щоб його отримати? Жінка вагалася, бо їй здавалося, що отримати листа в такий спосіб було б не дуже правильно. Вона глибоко вдихнула й тверезо проаналізувала ситуацію.

Пригадала правило про те, що повернення в минуле не змінить теперішнього, хай би що вона робила. А це означало, що навіть коли вона повернеться в минуле й отримає того листа, нічого не зміниться.

Когтаке вирішила уточнити цей нюанс у Казу.

— Нічого не зміниться, — незворушно сказала дівчина.

Когтаке відчула, як щось заворушилося в її серці. Це означало, що навіть коли вона повернеться в минуле й забере того листа, нинішня ситуація з Фусагі, який хоче помандрувати назад у часі, аби віддати їй листа, анітрохи не зміниться.

Когтаке одним ковтком спорожнила свою чарчину із «Сімома щастями». Саме цього їй бракувало для впевненості. Рвучко видихнувши, вона із дзенькотом поставила чарку на барну стійку.

— Саме так… саме так, — бурмотіла собі під ніс Когтаке. — Якщо він справді написав мені романтичне послання, то хіба може бути щось погане в тому, що я його прочитаю?

Когтаке прогнала відчуття провини, переконавши себе в тому, що то романтичний лист.

Кеї підбадьорливо захитала головою й квапливо допила свій помаранчевий сік, ніби виказуючи Когтаке свою підтримку. Її ніздрі роздувалися від захвату, коли вона вдихала.

Казу не долучилася до них, а тихенько поставила свою чарку на барну стійку й зникла на кухні.

Когтаке зупинилася біля стільця, який начебто міг перенести її в минуле. Відчуваючи, як гупає в її тілі кров, вона обережно протислася в простір між стільцем та столиком і сіла. Усі стільці в кафе здавалися антикварними. У них були елегантні вигини й кручені ніжки. Сидіння й спинки обтягувала брудно-зелена тканина. Ураз жінка побачила ці стільці по-новому. Помітила, що всі вони в чудовому стані, як новенькі. І не лише стільці. Усе кафе блищало чистотою. Якщо воно відкрилося на початку періоду Мейдзі[14], то працювало вже понад століття. Однак усередині не було й натяку на цвіль чи затхлість.

Когтаке зачудовано зітхнула. Вона розуміла, що для підтримання такої чистоти хтось мав щодня витрачати багацько часу на прибирання. Жінка повернула голову й побачила біля столика Казу. Навіть не помітила, як дівчина підійшла. Вона стояла біля неї так тихо, що Когтаке стало моторошно. Казу тримала в руках срібну тацю. На ній стояла біла чашка, а замість скляної кавової карафки, що з неї вона зазвичай доливала відвідувачам каву, був невеличкий срібний чайничок.

Когтаке затамувала подих від такого незвичного вигляду Казу. Здавалося, вона позбулася всіх притаманних звичайній дівчині рис. Вираз обличчя Казу був водночас урочистим і якимось меланхолійним.

— Ви знаєте правила? — запитала Казу буденним, але якимось далеким тоном.

Когтаке поспіхом пригадала всі правила, яких треба було дотримуватися під час мандрівки в минуле.

Перше правило полягало в тому, що в минулому можна було зустрітися лише з тими людьми, які відвідували кафе. Іншими словами, якщо ви намірилися повернутися в минуле, украй важливо, щоб людина, яку ви хочете побачити, теж побувала в цьому кафе. «Так… Навіть якщо вся країна дізнається про це кафе, для більшості людей повернення в минуле буде марним, оскільки вони не матимуть з ким зустрітися, — подумала Когтаке. — Та для мене це правило не створює жодних проблем, адже Фусагі приходив сюди безліч разів».

Друге правило попереджало, що теперішнє не зміниться, байдуже, що ви робитимете в минулому. Когтаке вже з’ясувала, що з цим правилом у неї теж не було проблем. Навіть якщо вона повернеться в минуле, щоб забрати листа, теперішнє від цього не зміниться. Це, певна річ, стосувалося не тільки листів. Якби, скажімо, було винайдено якісь революційні ліки від хвороби Альцгеймера, якби якимось чином удалося перенести їх у минуле й випробувати на Фусагі, його стан у теперішньому однаково не змінився б. Це правило здавалося жорстоким.

Згідно з третім правилом, повернутися в минуле можна було, лише сидячи на тому стільці, де зазвичай сиділа жінка в білій сукні. Когтаке чула, що вона виходить до вбиральні один раз на день. Але ніхто не знав, коли саме. Зовсім випадково жінка в білому щойно вийшла до вбиральні, і Когтаке випав такий малоймовірний шанс. Вона не знала, правда це чи ні, але чула, що того, хто спробує силою зрушити жінку в білій сукні зі стільця, вона прокляне. Випадковий збіг обставин чи ні, але Когтаке невимовно пощастило.

Осоружні правила не могли стати їй на заваді.

У четвертому правилі йшлося про те, що в минулому не можна підводитися з того стільця. Ні, річ не в тім, що ваші сідниці прилипнуть до сидіння й ви не зможете відірвати їх від стільця. Якщо підвестися з того місця, вас відразу поверне в теперішнє. Оскільки кафе розміщувалося в підвалі, сигналу мобільного телефона тут не було. Тому, повернувшись у минуле, ви не могли зателефонувати тому, хто не бував у кафе. А оскільки не можна було залишати стілець, ви також не могли вийти надвір — ще одне паскудне правило.

Когтаке чула, що кілька років тому кафе набуло неабиякої популярності завдяки міській легенді. Певний час люди, які прагнули повернутися в минуле, ішли сюди невпинним потоком. Але не дивно, що через усі ті осоружні правила відвідувачів добряче поменшало, подумала Когтаке.

Раптом Когтаке опам’яталася й зрозуміла, що Казу мовчки чекає її відповіді.

— Я маю випити каву до того, як вона охолоне, так? — запитала жінка.

— Так.

— Іще щось?

Когтаке не пригадувала інших правил. Та, окрім правил, її також цікавило, як їй повернутися в потрібні день і час?

— Треба чітко уявити той день, у який ви хочете повернутися, — додала Казу, ніби прочитала думки Когтаке.

Просто уявити — не надто зрозуміле пояснення.

— Уявити? — перепитала Когтаке.

— Той день, коли Фусагі ще пам’ятав вас… Той день, коли він хотів віддати вам листа… Той день, коли він узяв листа із собою до кафе.

Казу описала чітку картину, яку вона мала уявити, без усіляких зайвих деталей. Когтаке раз по раз повторювала її слова, аби сформувати в уяві картину з усіма цими компонентами.

— День, коли він ще пам’ятав… Лист… День, коли він прийшов.

День, коли Фусагі ще пам’ятав Когтаке. Визначити його було важко, але жінка пригадала один літній день три роки тому. Ще до того, як у Фусагі почали з’являтися симптоми.

День, коли Фусагі хотів віддати їй листа. Це теж було нелегко. Вона ж не отримала листа, то звідки могла знати? Та не було жодного сенсу повертатися в якийсь із днів, коли він ще не написав його. Когтаке вирішила, що просто уявить, як Фусагі пише того листа.

День, коли він узяв листа із собою до кафе. Це було дуже важливо. Навіть якщо їй удасться повернутися в минуле й зустрітися з Фусагі, ця мандрівка виявиться марною, коли в нього не буде листа. На щастя, вона знала, що зазвичай Фусагі складав усі важливі папери до чорної теки із застібкою й завжди брав її із собою. Якщо то був романтичний лист, Фусагі нізащо не залишив би його вдома. Він точно сховав би його до теки й забрав із собою, щоб Когтаке ненароком його не знайшла.

Вона не знала, якого дня чоловік збирався віддати їй листа, але він точно був у його сумці. Когтаке уявила Фусагі з його чорною текою.

— Готові? — запитала Казу спокійним тихим голосом.

— Ще хвильку.

Когтаке глибоко вдихнула. Ще раз уявила потрібну картину.

— День, коли він ще пам’ятав… Лист… День, коли він прийшов… — повторювала вона ледь чутно.

«Гаразд, досить гаяти час». Когтаке приготувалася.

— Я готова, — сказала вона, дивлячись у вічі Казу.

Дівчина ледь помітно кивнула. Вона поставила порожню чашку перед Когтаке й обережно правою рукою взяла з таці срібний чайничок. Її граційні, мов у балерини, рухи зачаровували.

— Пам’ятайте… — Казу зупинилася й опустила очі на Когтаке. — Каву треба випити, доки вона не охолоне, — прошепотіла дівчина.

Її ледь чутні слова луною прокотилися через усе кафе. Когтаке відчула, як наелектризувалося повітря.

Мовби виконуючи якийсь урочистий ритуал, Казу почала повільно наливати в чашку каву.

З вузенького носика срібного чайничка потекла цівочка чорної, як смола, кави. Булькання, яким супроводжувалося наливання зі скляної карафки з широким горлечком, не було. Кава лилася беззвучно й страшенно повільно наповнювала білу чашку.

Когтаке ніколи не бачила такого чайничка. Він був меншим за всі інші чайники в кафе. На вигляд здавався міцним і водночас витонченим, делікатним. «Кава, мабуть, теж особлива», — подумала вона.

Щойно в її голові промайнула ця думка, над повною кави чашкою здійнявся невеличкий вихор пари. Тієї миті все навколо Когтаке почало розпливатися й мерехтіти. Несподівано все, що було перед очима, зробилося якимось примарним. Вона пригадала чарку «Семи щасть», яку нещодавно випила. Може, це все ефект алкоголю?

Ні, то було щось інше. Те, що вона відчувала, не на жарт стривожило. Її тіло теж почало розпливатися й мерехтіти. Вона сама ставала кавовою парою. Здавалося, що все навколо завертілося. Ніби вона перетворилася на пару, а час помчав у зворотному напрямку.

Когтаке заплющила очі — не від страху, а щоб зосередитися. Якщо вона справді поверталася в минуле, то треба було морально підготуватися.

Першою зміною, яку Когтаке помітила у Фусагі, було те, що він сказав. Того дня, коли він це сказав, жінка готувала вечерю й чекала його з роботи. Фусагі був садівником, однак його робота полягала не лише в обрізанні гілок і згрібанні листя. Він мав підтримувати баланс між будинком і садом. Сад не міг бути надто барвистим або ж надто одноманітним. «Головне — баланс», — завжди казав Фусагі. Його робочий день починався вдосвіта й завершувався після заходу сонця. Якщо не було якихось особливих причин затриматися, Фусагі відразу йшов додому. Тому коли не було нічної зміни, Когтаке чекала повернення Фусагі, і вони разом вечеряли. Уже споночіло, а Фусагі досі не повернувся. Когтаке подумала, що це на нього геть не схоже, але припустила, що він пішов випити з колегами.

Минуло дві години, і Фусагі нарешті прийшов додому. Зазвичай він завжди тричі дзвонив у дверний дзвоник. Дзень-дзелень… Дзень-дзелень… Дзень-дзелень. У такий спосіб він сповіщав Когтаке про своє повернення. Але того разу вона почула, як повернулася дверна ручка й Фусагі сказав: «Це я».

Почувши його голос, Когтаке кинулася до дверей і налякано розчахнула їх. Вона подумала, що Фусагі десь поранився й не міг натиснути на дзвоника. Але він стояв перед нею цілком неушкоджений. На ньому був простий робочий одяг — сіра сорочка й темно-сині підкочені штани. Він скинув з плеча сумку з інструментами й винувато сказав: «Я заблукав».

Це сталося наприкінці літа два роки тому.

Когтаке була медсестрою, тому вміла розпізнавати ранні симптоми різних захворювань. Це не просто забудькуватість. Вона знала. Невдовзі він почав забувати, чи виконав заплановану роботу. Коли хвороба почала прогресувати, він прокидався вночі й казав: «Я забув виконати якусь важливу роботу». Коли таке траплялося, Когтаке не заперечувала. Вона щосили намагалася його заспокоїти й запевняла, що вони зроблять усе вранці.

Когтаке навіть поза очі консультувалася з лікарем. Готова була спробувати будь-що, тільки б спинити прогресування його хвороби, нехай навіть зовсім трішки.

Але час минав, і він забував усе більше й більше.

Фусагі обожнював мандрувати. Йому не так подобалися самі поїздки, як можливість відвідати різні сади в небачених доти краях. Когтаке завжди брала відпустку в той самий час, щоб вони могли мандрувати разом. Фусагі нарікав, що їде виключно в робочих справах, але Когтаке на це не зважала. Усю поїздку чоловік супився, але Когтаке знала, що це його звичний вираз, коли він робить те, що йому до вподоби.

Навіть коли хвороба почала прогресувати, Фусагі не облишив своїх мандрів, але почав раз по раз відвідувати ті самі місця.

За якийсь час його недуга почала впливати на їхнє спільне життя. Фусагі часто забував, що він щось купував. Усе частіше він питав Когтаке: «Хто купив це?» — і решту дня залишався не в гуморі. До квартири, де вони жили, подружжя перебралося відразу після весілля. Часом Фусагі не повертався додому, і до Когтаке, бувало, телефонували з поліції. А близько пів року тому Фусагі почав називати її на дівоче прізвище — Когтаке.

Урешті запаморочення від мерехтіння розмитого навколишнього простору минулося. Когтаке розплющила очі. Жінка побачила вентилятор, який повільно обертався під стелею… свої руки… і свої ноги. Вона більше не була парою.

Проте не знала, чи й справді повернулася в минуле. У кафе не було вікон. Світло всередині завжди було тьмяним, і все здавалося вицвілим, наче зображення на старих світлинах. Годі було здогадатися, ніч надворі чи день, не звірившись із годинником. На стінах висіло три годинники, але їхні стрілки показували різний час.

Утім, дещо змінилося. Казу, яка щойно налила їй каву, кудись зникла. Кеї теж ніде не було. Когтаке спробувала заспокоїтися, та ніяк не могла втихомирити своє серце, яке навіжено калатало. Вона знову роззирнулася.

— Тут нікого немає, — пробурмотіла розчаровано.

Когтаке повернулася в часі, щоб зустрітися з Фусагі, тому його відсутність дуже її засмутила.

Жінка замислено підняла очі до вентилятора, обмірковуючи своє становище.

Дуже прикро, що так сталося, але, може, воно й на краще. Власне кажучи, їй навіть дещо полегшало. Вона, звісно ж, хотіла прочитати того листа, та водночас почувалася винною в тому, що, так би мовити, робитиме це без дозволу Фусагі. Він точно розсердився б, якби дізнався, що вона навмисне повернулася з майбутнього, аби прочитати того листа.

З іншого боку, ніякі її дії все одно не змінювали теперішнього. Тому й не мало великого значення, прочитає вона листа чи ні. Якби від читання стан Фусагі міг поліпшитися, вона неодмінно зробила б це — віддала б життя за того листа. Однак він нічим не міг зарадити хворобі Фусагі. Теперішнє не зміниться, і він однаково її не пам’ятатиме.

Когтаке спокійно й тверезо оцінила свою скрутну ситуацію. Зовсім нещодавно її шокувало запитання Фусагі: «Перепрошую… Ми знайомі?» Воно її дуже засмутило. Жінка знала, що колись цей день настане, та він усе одно заскочив її зненацька. Саме це привело її в минуле.

Когтаке потроху опанувала себе.

Якщо вона справді опинилася в минулому, їй не було чого там робити. Треба повернутися в теперішнє. «Навіть якщо Фусагі забув мене, я завжди буду його медсестрою. Зрештою, це і є моя робота. Я маю робити все, що можу». Когтаке вже ухвалила для себе таке рішення й не збиралася відступатися.

— Сумніваюся, що це романтичне послання, — пробурмотіла вона й потягнулася до чашки з кавою.

Дзень-дзелень.

Хтось зайшов до кафе. Аби потрапити всередину, доводилося спускатися сходами до підвалу. Біля їхнього підніжжя були масивні дерев’яні двері з прожилками метрів зо два заввишки. Коли ці двері відчинялися, лунав дзень-дзеленькіт маленького дзвоника. Однак відвідувач з’являвся не відразу: спершу він мав перейти ще шмат земляної підлоги перед входом до кафе. Після дзвоника минало кілька секунд, перш ніж відвідувач заходив усередину.

Тому коли озвався дзвоник, Когтаке не могла знати, хто заходив до кафе. «Може, це Негаре?.. Або Кеї?..» Когтаке напружилася в очікуванні. Її серце мало не вистрибувало з грудей у якомусь передчутті. Таке доводиться переживати далеко не щодня — насправді, хіба що раз у житті. «Якщо це Кеї, вона, мабуть, запитає що я тут роблю. Казу, з іншого боку, найімовірніше, просто байдужно виконуватиме свою роботу… А це не надто обнадіює».

Подумки Когтаке уявляла собі різні сценарії розвитку подій. Але на порозі кафе не було ані Кеї, ані Казу. Там стояв Фусагі.

— Ох… — мимоволі скрикнула Когтаке.

Він заскочив її зненацька. Жінка повернулася в минуле, щоб побачитися з Фусагі, але зовсім не чекала, що він просто зараз зайде до кафе.

Фусагі був одягнений у темно-синю футболку-поло й бежеві шорти до колін. Він доволі часто вдягався так, коли мав вихідний. Схоже, надворі було спекотно, бо чоловік обмахувався своєю чорною текою із застібкою.

Когтаке нерухомо сиділа на своєму стільці. Фусагі застиг біля входу, міряючи її здивованим поглядом.

— Привіт… — почала Когтаке.

Вона й гадки не мала, з чого почати розмову, задля якої вона повернулася. Раніше Фусагі ніколи так на неї не дивився. Ані тоді, коли вони познайомилися, ані тим паче після їхнього одруження. Вона почувалася водночас утішено й ніяково.

Видобувала з пам’яті нечіткий спогад трирічної давнини, але не знала, як перевірити, чи й справді повернулася на три роки в минуле. Може, вона не змогла сформувати потрібний образ, через якусь помилку спрацювала тільки частина з трійкою й вона, скажімо, повернулася лише на три дні? Саме коли вона заглибилася в роздуми про свою неоднозначну уяву…

— Ох, привіт… Не очікував тебе тут побачити, — буденно пробурмотів Фусагі.

Він говорив так само, як до хвороби. Був таким, яким вона його уявила. Ні, таким, яким вона його пам’ятала.

— Я чекав удома, але ти все не приходила… — додав він.

Аж ось відвів погляд. Нервово прокашлявся й насупився, ніби його щось непокоїло.

— То це справді ти?

— Гм?

— Ти знаєш, хто я?

— Що?

Фусагі спантеличено дивився на Когтаке.

Але жінка, звісно ж, не глузувала з нього. Вона мала якось пересвідчитися. Жодних сумнівів у тому, що вона повернулася в минуле, не залишилося. Але в який саме момент вона потрапила? До того, як у Фусагі з’явилися симптоми хвороби Альцгеймера? Чи після?

— Просто назви моє ім’я, — сказала вона.

— Може, досить уже оцих твоїх жартів? — роздратовано кинув він.

Хоча він не відповів на її запитання, Когтаке полегшено посміхнулася.

— Ні… Усе гаразд… — Вона легенько похитала головою.

Цей короткий діалог розповів жінці те, що вона хотіла знати.

Вона точно повернулася в минуле. Фусагі, який стояв перед нею, був тим Фусагі, якого вона знала ще до того, як він утратив пам’ять. Якщо уява їй не зраджувала, вона зустріла Фусагі трирічної давнини. Когтаке всміхалася, знічев’я помішуючи свою каву. Фусагі спостерігав за її незвичною поведінкою.

— Ти сьогодні якось дивно поводишся, — сказав він, роззираючись, мовби щойно збагнув, що в кафе більше нікого немає. — Негаре, ти тут? — гукнув він на кухню.

Ніхто не відповів, і Фусагі обійшов барну стійку, шльопаючи своїми в’єтнамками. Зазирнув до затильної кімнати, але там теж нікого не було.

— Дивно… Нікого немає, — буркнув він і сів біля барної стійки на найдальшому від Когтаке стільці.

Когтаке навмисне кашлянула, аби привернути його увагу. Він зміряв її знудженим поглядом.

— Що таке?

— Чого ти сидиш там?

— А що не так? Хіба я комусь заважаю?

— Чому б тобі не сісти тут?

— …

— Тут…

Когтаке постукала об поверхню столика, запрошуючи його сісти на вільний стілець навпроти. Але Фусагі відмахнувся від неї.

— Ні… Мені й тут добре, — сказав він.

— Ох, ну чого ти?.. — невдоволено почала вона.

— Щоб таке зріле подружжя, як ми, сиділо разом за одним столиком… Облиш, — дещо роздратовано відказав Фусагі.

Зморшка між його бровами поглибшала. Він не погоджувався на її пропозицію, та вона знала: коли Фусагі отак супиться, це свідчить аж ніяк не про його невдоволення. Навпаки, таке траплялося, коли він був у доброму гуморі.

Когтаке чудово знала, що так він приховував своє збентеження.

— Твоя правда… Ми таки подружжя… — з посмішкою погодилася вона. Когтаке дуже зраділа, коли Фусагі назвав їх подружжям.

— Пхе!.. Не треба аж так тішитися…

Усе, що казав Фусагі, викликало в неї ностальгію… і щастя. Когтаке машинально відпила трохи кави.

— Ого, — вирвалося в неї, коли вона відчула, наскільки та вже охолола.

Ураз жінка усвідомила, як мало часу залишилося. Вона мала зробити те, що задумала, доки кава зовсім не вистигла.

— Послухай, я маю тебе дещо запитати.

— Що?.. Щось сталося?

— Може, ти хотів щось… щось мені віддати?

Серце Когтаке шалено стукотіло. Якщо Фусагі написав того листа до хвороби, то цілком могло б бути й романтичне послання. «Абсолютно неможливо… — переконувала вона себе. — Але що, коли й справді…» Тієї миті вона понад усе на світі хотіла прочитати листа, виправдовуючи себе правилом, що незалежно від її дій теперішнє не зміниться.

— Що?

— Приблизно такого розміру… — Когтаке пальцями зобразила в повітрі розмір конверта так, як їй показувала Казу.

Від такої прямолінійності Когтаке вираз обличчя Фусагі зробився спантеличено-занепокоєним. Закам’янівши, він дивився на неї широко розплющеними очима.

«Я все зіпсувала», — подумала Когтаке, побачивши вираз його обличчя. Вона пригадала подібний випадок, що трапився невдовзі після їхнього весілля.

До дня народження Когтаке Фусагі підготував для неї подарунок. Напередодні вона випадково побачила його серед речей Фусагі. Раніше жінка ніколи не отримувала від нього подарунків, тому страшенно тішилася цим першим. У день її народження, коли Фусагі повернувся з роботи, Когтаке з таким захватом чекала на його подарунок, що запитала: «Сьогодні ти маєш для мене щось особливе?» Почувши це, Фусагі певний час мовчав, а потім сказав: «Ні, нічого особливого». Наступного дня вона знайшла свій подарунок у смітнику. То була бузкова хустинка.

Когтаке відчула, що припустилася тої самої помилки, що й минулого разу. Фусагі терпіти не міг, коли йому казали зробити те, що він і сам запланував. Тому Когтаке боялася, що Фусагі, навіть маючи із собою листа, тепер ніколи не віддасть його їй — тим паче, якщо то романтичне послання. Вона шкодувала про свою прямоту ще й тому, що мала обмаль часу. Фусагі залишався стривоженим. Когтаке посміхнулася йому.

— Вибач, будь ласка. Я нічого такого не мала на увазі. Забудь про це, — сказала вона безтурботно.

Відтак, щоб остаточно переконати, що для неї це не має великого значення, Когтаке завела буденну бесіду.

— Слухай, я тут подумала… Чом би нам сьогодні не посмакувати сукіякі[15]?

То була улюблена страва Фусагі. Настрій у нього, схоже, був кепський, але вона зазвичай поліпшувала його.

Когтаке повільно потягнулася до своєї чашки й на дотик перевірила температуру кави. Ще не зовсім охолола. У неї ще був час. Когтаке вирішила, що насолоджуватиметься кожною секундою з тих, що їй залишилося провести з Фусагі. Вона хотіла бодай на цей час забути про романтичного листа. Вочевидь, Фусагі справді написав їй листа. Якби це було не так, він відразу різко кинув би їй щось на кшталт: «Про що це ти, до біса, говориш?» Якщо вона залишить усе як є, він викине листа. Тому Когтаке вирішила якось змінити настрій Фусагі, аби не повторилося те, що сталося в її день народження.

Вона поглянула на Фусагі. Його обличчя залишалося серйозним. Та, з іншого боку, воно було таким завжди. Він не хотів показувати їй, що від самого слова «сукіякі» його настрій миттєво поліпшувався. Він не був настільки відвертим. То був Фусагі до хвороби Альцгеймера. Когтаке дорожила навіть його насупленим обличчям. Повернення в минуле сповнило її серце справдешнім щастям. Однак вона помилялася.

— Ох, я зрозумів… Я знаю, що відбувається… — похмуро озвався Фусагі. Він залишив барну стійку й зупинився навпроти Когтаке.

— Гм?! Ти про що? — запитала вона й подивилася на загрозливу постать Фусагі, який прикипів до неї поглядом. — Що… що сталося? — вигукнула вона. Когтаке ще ніколи не бачила такого Фусагі.

— Ти з майбутнього… хіба ні?

— Що? — Фусагі тільки-но сказав божевільну річ, а втім, він не помилявся — вона справді повернулася з майбутнього.

— Ем-м… Послухай… — Когтаке прочісувала свій мозок, силкуючись пригадати правило, яке попереджало б, що, повернувшись у минуле, не можна розповідати, що ви з майбутнього. Але такого правила не існувало.

— Послухай, я можу пояснити…

— Мені здалося дивним, що ти сидиш на тому стільці.

— Так… ну…

— Отже, це означає, що ти знаєш про мою хворобу.

Когтаке відчула, як її серце знову скажено загупало в грудях. Вона думала, що повернулася в той час, коли Фусагі ще не спіткала хвороба, але помилилася. Фусагі, який стояв перед нею, знав про свою недугу.

З його одягу було зрозуміло, що надворі літо. Отже, вона повернулася на два роки назад. У те літо два роки тому, коли Фусагі почав забувати дорогу додому й вона помітила перші симптоми його хвороби. На рік повернутися не могла, бо тоді їхня розмова була б плутаною та беззмістовною.

Жінка думала, що повернулася на три роки, а насправді потрапила в той день, який точно відповідав її уявній картині: той день, коли Фусагі ще пам’ятав її… той день, коли він хотів віддати їй листа… той день, коли він узяв листа із собою до кафе… Вона не повернулася на три роки лише тому, що тоді Фусагі ще не написав свого листа.

Якщо він написав листа, коли вже знав про свою хворобу, то, Когтаке була переконана, це ніяк не могло бути романтичне послання. Зрештою, Фусагі, який стояв перед нею, знав про свою хворобу, тож, найпевніше, у листі він розповідав саме про неї. А те, як він злякався, коли Когтаке заговорила про листа, лише підтверджувало її припущення.

— Ти знаєш, еге ж? — не вгавав Фусагі, вимагаючи від неї відповіді.

Когтаке не могла йому брехати.

Вона мовчки кивнула.

— Он як… — знесилено пробурмотів Фусагі.

Когтаке опанувала себе. «Гаразд, ніякі мої дії однаково не змінять теперішнього. Але я можу засмутити Фусагі… Я ніколи не верталася б у минуле, якби знала, що таке станеться. Мені так соромно, що я настільки зациклилася на тій думці про романтичне послання». Когтаке щиро жалкувала про своє повернення в минуле. Та в неї не було часу картати себе. Фусагі знову змовк.

— Любий… — несподівано звернулася вона до пригніченого Фусагі.

Жінка ніколи не бачила його в такому стані. Її серце ледь не розривалося. Раптом Фусагі відвернувся від неї й рушив до барної стійки. Узяв свою чорну теку і, діставши з неї коричневий конверт, повернувся до Когтаке. На його обличчі не було ані гніву, ані розчарування. Він радше видався їй геть зніяковілим.

Фусагі озвався тихим гортанним голосом, і Когтаке ледве його чула.

— «Ти» з цього часу не знаєш про мою хворобу…

«Це йому лише так здається. Але”я“уже знаю чи скоро дізнаюся».

— Я просто не знаю, як тобі сказати…

Фусагі простягнув їй коричневого конверта. Отже, у цьому листі він хотів розказати їй про свою хворобу.

«Але мені нема потреби його читати… Я й так знаю. Було б доцільніше віддати мені його в минулому. Тій мені, якій Фусагі так і не зміг його віддати… Утім, якщо він не може віддати листа тій мені, то, гадаю, нічого страшного, якщо його отримаю ця я. Якщо вже так склалися обставини…»

Когтаке вирішила повертатися, доки не трапилося ще чогось. Вона не хотіла говорити про його хворобу. Бракувало ще, щоб Фусагі запитав про свій стан у майбутньому. Якщо він запитає про перебіг хвороби, хтозна, як на нього вплинуть приголомшливі новини. Вона подумала, що краще повернутися, доки Фусагі нічого не запитав. Настав час вирушати в теперішнє…

Кава вже вистигла настільки, що вона могла випити її всю за один ковток.

— Не можна, щоб кава охолола… — сказала Когтаке й піднесла чашку до вуст.

— То я забув… я… забув тебе? — опустивши голову, пробурмотів Фусагі.

Його слова вибили їй землю з-під ніг. Вона навіть забула, навіщо піднесла до рота чашку кави.

«Забув мене?..»

Когтаке стривожено поглянула на Фусагі. Лише тепер помітила, який нещасний у нього був вигляд. Вона й гадки не мала, що він колись виглядатиме таким пригніченим. Розгубивши всі слова, жінка більше не могла дивитися йому у вічі й опустила голову.

— …

Промовчавши, Когтаке дала ствердну відповідь на його запитання.

Фусагі спостерігав за її безпорадністю.

— Он воно що… Цього я й боявся… — сумно пробурмотів він. І опустив голову так низько, що його шия, здавалося, от-от зламається.

Очі Когтаке налилися сльозами. Коли йому діагностували хворобу Альцгеймера, він щодня потерпав від страху втратити пам’ять. А вона, його дружина, навіть не помічала, що він носив у собі ці болісні думки й почуття. Коли довідався, що вона повернулася з майбутнього, найперше, про що хотів дізнатися, — чи забув її, свою дружину. Це відкриття водночас утішило й засмутило Когтаке.

А ще воно додало їй сил зазирнути у вічі Фусагі своїми заплаканими очима. Вона широко посміхнулася, щоб її сльози здавалися йому сльозами щастя.

— А знаєш, невдовзі тобі стане краще.

«Я медсестра і знаю, коли треба бути сильною».

— Насправді ти з майбутнього сам розказав мені…

«Я можу казати що завгодно, теперішнє однаково не зміниться».

— …що, бувало, страх долав тебе…

«Яка різниця, чи правду я кажу? Якщо я можу хоч трішки його заспокоїти, нехай навіть ненадовго, я маю це зробити…»

Когтаке несамовито бажала, щоб він повірив у її брехню. Вона все за це віддала б. У горлі застряг клубок. Її щоками котилися сльози. Та вона й далі щасливо посміхалася.

— Усе буде гаразд…

«Усе буде гаразд!»

— Тобі стане краще…

«Тобі стане краще!»

— Не хвилюйся…

«Ти видужаєш… Справді!»

У кожне слово, яке промовляла до Фусагі, жінка вкладала всю свою силу. Вона не сприймала це за брехню. Навіть якщо Фусагі забув її… Навіть якщо її слова не змінять теперішнього. Він дивився їй прямісінько в очі, а Когтаке не зводила погляду з нього, не витираючи потоки своїх сліз. Фусагі виглядав щасливим.

— Справді? — тихенько прошепотів він.

— Так, — Когтаке кивнула.

Фусагі дивився на неї так лагідно, як ніколи раніше. Опустивши очі на коричневий конверт у своїх руках, він повільно наблизився до Когтаке й зупинився на відстані простягнутої руки.

— Ось, — сказав він. І, наче сором’язлива дитина, простягнув їй конверта.

Когтаке спробувала відштовхнути його руки.

— Але тобі покращає, — сказала вона.

— То можеш його викинути, — Фусагі наполегливо простягав їй листа.

З його голосу зникла звична похмурість. Він промовив ці слова так ласкаво, що в серце Когтаке закралося дивне відчуття, ніби вона щось проґавила.

Фусагі ще раз тицьнув їй коричневого конверта. Жінка простягнула свої тремтливі руки й ніяково взяла його. Вона не знала, чого чекати від Фусагі.

— Пий. Не можна, щоб кава охолола, — сказав чоловік, демонструючи, як добре знає правила. Він нагадував їй, що каву треба допити, доки вона не вистигла. Здавалося, та добра посмішка ніколи не сходила з його обличчя.

Когтаке кивнула. Легесенько. У неї не лишилося більше слів, тому вона потягнулася до чашки.

Коли Когтаке обхопила обома долонями чашку, Фусагі відвернувся.

Наче сплив час, подарований їм як подружжю. Очі Когтаке знову почали наливатися сльозами.

— Любий… — гукнула вона несподівано навіть для себе.

Фусагі не обернувся. Його плечі ледь помітно здригалися. Не зводячи погляду з його спини, Когтаке одним ковтком допила каву. Вона зробила це так швидко не тому, що поспішала, адже кава могла будь-якої миті охолонути, а з поваги до Фусагі. Він так завбачливо відвернувся, аби вона могла швидко й безпечно повернутися в майбутнє. Такої глибини сягала його доброта.

— Любий мій…

Когтаке відчула, що її огортає мерехтлива пара. Поставила чашку на блюдце. Коли забрала від неї руки, вони теж почали перетворюватися на пару. Жінка поверталася в теперішнє. Та швидкоплинна мить, коли вона знову відчула себе дружиною Фусагі, минула. Зненацька він обернувся. Схоже, його увагу привернув дзенькіт її чашки, коли вона поставила її на блюдце. Когтаке не знала, якою бачив її Фусагі, але, вочевидь, він таки її бачив. Її свідомість теж огортала пара, та вона ще встигла помітити, як його губи ледь ворухнулися.

Якщо їй не здалося, він сказав: «Дякую».

Свідомість Когтаке злилася з парою, і її понесло з минулого в теперішнє. Кафе навколо скажено закрутилося. А вона не могла спинити нестримні потоки сліз. За якусь мить вона знову побачила перед собою Казу й Кеї. Жінка повернулася в теперішнє — у той день, коли Фусагі цілковито про неї забув. Від одного погляду на обличчя Когтаке Кеї й сама стривожилася.

— Лист? — запитала вона, але сказала просто «лист», а не «романтичний лист».

Когтаке поглянула на коричневий конверт, у якому був лист, що його вона отримала від Фусагі в минулому. Жінка повільно вийняла його з конверта.

Лист було написано базовою складовою абеткою, кучерявими значками, що скидалися на повзучих черв’ячків. Вона впізнала почерк Фусагі. Переглядаючи листа, затулила правою рукою рота, стримуючи ридання, а з її очей полилися сльози.

Реакція Когтаке була такою несподіваною, що Казу теж занепокоїлася.

— Когтаке… З вами все гаразд? — запитала вона.

Плечі Когтаке почали здригатися. Вона щораз голосніше схлипувала. Казу й Кеї просто стояли й дивилися на неї, не певні, що мають робити. За якийсь час Когтаке простягнула листа Казу.

Та взяла листа і, ніби сумніваючись, що варто його читати, подивилася на Казу за барною стійкою. Кеї сумно кивнула.

Казу перевела погляд на заплакану Когтаке й почала читати листа.

«…Ти медсестра, тому я припускаю, що ти вже й сама помітила. У мене хвороба, яка стирає мою пам’ять.

Гадаю, що, коли я все більше втрачатиму пам’ять, ти зможеш погамувати свої почуття й дбатимеш про мене з незворушністю медсестри, і робитимеш це попри всі дивні речі, які я казатиму або чинитиму — навіть якщо я забуду тебе.

Тому я прошу тебе ніколи не забувати одного. Ти — моя дружина, і якщо життя в ролі моєї дружини стане для тебе занадто тяжким, я хочу, щоб ти покинула мене.

Ти не зобов’язана залишатися зі мною як медсестра. Якщо я стану негодящим чоловіком, хочу, щоб ти покинула мене. Прошу лише, щоб ти робила все від тебе залежне як моя дружина. Зрештою, ми подружжя. Навіть якщо я втрачу свою пам’ять, хочу, щоб ми залишалися чоловіком і дружиною. Для мене нестерпна думка, що ми залишатимемося разом тільки з жалю.

Я не можу сказати тобі цього особисто, тому пишу про це в листі».

Коли Казу дочитала листа, Когтаке й Кеї звели очі до стелі й розридалися. Когтаке збагнула, чому Фусагі віддав цього листа їй, своїй дружині з майбутнього. З листа було зрозуміло, що він передбачив такі дії Когтаке після того, як вона дізнається про його хворобу. А коли вона справді повернулася з минулого, Фусагі зрозумів, що в майбутньому Когтаке, як він і передбачав, дбала про нього як медсестра.

Усупереч тривозі й страху втратити пам’ять, Фусагі сподівався, що Когтаке залишатиметься його дружиною. Його серце завжди належало їй.

Навіть утративши пам’ять, Фусагі любив роздивлятися туристичні журнали й занотовувати щось із них до свого записника. Якось Когтаке прочитала його записи. Він занотовував назви місць, у яких побував, аби побачити тамтешні сади. Жінка припустила, що так давалися взнаки уривки його спогадів про роботу садівником. Та вона помилялася. Він записував назви місць, які відвідував разом з нею. Тоді Когтаке цього не помітила. Не могла помітити. Ті записи були останніми спробами Фусагі не забути свою дружину.

Звісно ж, Когтаке не вважала, ніби припустилася помилки, ставши медсестрою для Фусагі. Вона вірила, що це на краще. І Фусагі ні в чому не звинувачував її у своєму листі. Когтаке відчувала, що він знав: її запевняння в тому, що він видужає, були брехнею, але він хотів вірити в цю брехню. «Інакше, — подумала вона, — він не дякував би мені».

Коли Когтаке виплакала всі сльози, з убиральні повернулася жінка в білій сукні. Вона зупинилася перед Когтаке й низьким голосом промовила тільки одне слово: «Устань!»

— Звісно… — сказала Когтаке й квапливо підвелася, щоб звільнити стілець для жінки в білому.

Її поява була напрочуд своєчасною й саме збіглася зі зміною настрою Когтаке. Червоними, набряклими від плачу очима вона подивилася на Казу й Кеї, а потім помахала в повітрі листом.

— Ну от, ви самі все чули, — з посмішкою сказала вона.

Кеї кивнула, з її круглих сяйливих очей досі лилися водоспади сліз.

— Що це я робила? — пробурмотіла Когтаке, дивлячись на листа.

— Когтаке… — Кеї шмигнула носом і стривожено зиркнула на жінку.

Когтаке обережно склала листа й заховала його в конверт.

— Я йду додому, — сказала вона рішуче.

Казу легенько кивнула. Кеї витирала сльози. Когтаке подивилася на заплакану жінку. Кеї плакала довше за неї. Вона посміхнулася думці, що у Кеї, мабуть, зневоднення. Утомлено видихнула. Вона більше не почувалася розгубленою, знайшла в собі сили. Біля барної стійки видобула із сумки гаманця й простягнула Казу триста вісімдесят єн монетами.

— Дякую, — додала вона.

Казу відповіла їй незворушною посмішкою. Когтаке швиденько кивнула й рушила до виходу.

Вона йшла легким кроком. Поспішала до Фусагі, хотіла побачити його обличчя.

Когтаке переступила поріг і зникла з очей Казу й Кеї.

— Ох! — раптом вигукнула вона й повернулася до кафе.

Казу й Кеї здивовано витріщилися на неї.

— Іще дещо, — сказала Когтаке. — Від завтрашнього дня більше не називайте мене на дівоче прізвище, гаразд?

Її обличчя осяяла широка посмішка.

Колись Когтаке сама попросила їх називати її на дівоче прізвище, бо так почав звертатися до неї Фусагі й жінка не хотіла збивати його з пантелику. Але тепер вона цим не переймалася. Кеї й собі посміхнулася. Її сяйливі круглі очі розширилися.

— Звісно, як скажете, — радісно прощебетала вона.

— І всім іншим теж перекажіть, — додала Когтаке.

Не чекаючи відповіді, вона помахала рукою й пішла.

Дзень-дзелень.

— Гаразд… — промовила Казу, ніби сама до себе, і понесла до касового апарата гроші Когтаке.

Кеї прибрала чашку, з якої пила Когтаке, і пішла на кухню, аби принести свіжої кави жінці в білій сукні. Клац-клацання старих клавіш касового апарата луною прокотилося через усе кафе. Вентилятор під стелею так само нечутно обертався. Кеї повернулась і поставила нову чашку перед жінкою в білому.

— Ми раді знову бачити вас цього літа, — прошепотіла вона.

І далі мовчки читаючи свою книжку, жінка в білій сукні нічого не відповіла. Кеї торкнулася рукою свого живота й посміхнулася.

Літо тільки починалося.