Доки кава не охолоне

IсторIя III Сестри

На тому стільці тихенько сиділа дівчина.

На вигляд вона була віку старшокласниці, з великими гарними очима. Одягнена в бежевий гольф і коротку картату спідницю, чорні колготки й брунатні черевики. На спинці її стільця висіло пальто з каптуром. Дівчина була вбрана цілком по-дорослому, однак з її обличчя ще не стерлися дитячі риси. Коротке волосся сягало її підборіддя. Макіяжу не було, але довгі від природи вії підкреслювали її симпатичне обличчя. Хоча вона повернулася з майбутнього, та могла б цілком природньо вписатися й у теперішнє — якби не те осоружне правило, що всім мандрівникам у часі не можна вставати з того стільця. Утім, надворі стояв початок серпня, тож її одяг геть не відповідав сезону.

Проте залишалося загадкою, з ким вона хотіла зустрітися. Тієї миті в кафе був лише Негаре Токіта. Кремезний чоловік зі щілинами замість очей мав на собі форму кухаря й стояв за барною стійкою.

Негаре був власником кафе.

Та дівчина, схоже, повернулася зовсім не до нього. Хоча дивилася на Негаре, у її очах не було сентиментів. Якби збиралася побачитися з ним, то, звісно, якось на нього відреагувала б. Але здавалося, що вона зовсім не помічала його. Однак у кафе більше нікого не було. Та й Негаре не мав особливої роботи. Він просто стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на дівчину.

Негаре був кремезним чоловіком. Будь-якій іншій дівчині чи й жінці могло бути дещо боязко наодинці з ним, та ще й у такому маленькому кафе. Утім, незворушне обличчя відвідувачки свідчило про те, що її це анітрохи не бентежить.

Дівчина й Негаре не говорили. Вона просто сиділа й час від часу зиркала на один з настінних годинників, мовби звіряючись із ним.

Раптом Негаре наморщив носа й ширше розплющив праве око. А потім дзенькнув тостер на кухні. Грінки підсмажилися. Негаре пішов туди й узявся щось готувати. Дівчина не звернула найменшої уваги на торохтіння посуду й відсьорбнула своєї кави. Вона кивнула, ніби казала «так». Вочевидь, кава досі була теплою, бо вираз її обличчя натякав, що часу в неї вдосталь. З кухні повернувся Негаре. Він ніс прямокутну тацю з грінкою й маслом, салатом і фруктовим йогуртом. Масло було домашнім — коронна страва Негаре. Приготоване власноруч, воно було таким смачним, що жінка з бігуді, Яеко Гіраї, часом набирала собі трохи в пластиковий контейнер.

Негаре страшенно тішився, спостерігаючи за відвідувачами, які з величезною насолодою смакували його масло. Єдиний його недолік полягав у тому, що відвідувачам воно діставалося безплатно, хоча Негаре використовував для його приготування найдорожчі складники. Він не брав з них грошей за масло чи додачу — цього правила ніколи не порушував. І ці його принципи стали неабиякою проблемою.

Тримаючи в руках тацю, Негаре зупинився перед дівчиною. Його чималеньке тіло поряд з її тендітною фігурою скидалося на гігантську брилу. Він дивився на неї згори вниз.

— З ким ти хочеш зустрітися? — відразу запитав Негаре.

Дівчина підняла на нього очі — на ту гігантську брилу, яка стояла перед нею. Її погляд був байдужим. Негаре, уже звиклий до того, що його кремезна фігура викликала подив чи навіть страх у тих, хто бачив його вперше, почувався дещо ніяково, адже тепер цього не сталося.

— Що? — запитав він.

Проте сподіваної відповіді не почув.

— Та нічого… — відказала дівчина й знову відсьорбнула кави. Вона не виявляла бажання підтримувати розмову з ним.

Схиливши голову набік, Негаре граційно поставив тацю на столик перед нею й повернувся за барну стійку. Дівчина видавалася спантеличеною.

— Ем, перепрошую… — звернулася вона до Негаре.

— Так?

— Я цього не замовляла, — ніяково сказала дівчина, указуючи на грінку.

— За кошт закладу, — гордо відповів Негаре.

Дівчина подивилася на безплатну їжу, не вірячи власним очам. Негаре розчепив схрещені на грудях руки й обперся ними на барну стійку.

— Ти доклала зусиль, аби повернутися з майбутнього. Не можу ж я відправити таку дівчину, як ти, назад голодною, — сказав він, очікуючи щонайменше на «дякую».

Проте вона й далі витріщалася на нього й навіть не посміхнулася. Негаре відчув, що має сказати щось іще.

— Щось не так? — запитав він, ледь підвищивши голос.

— Ні… Дякую, я все з’їм.

— Гарна дівчинка…

— Чом би не з’їсти?

Вона хвацько намастила грінку маслом і відкусила чималий шматок. Їла жадібно. Негаре чекав на її реакцію. Певна річ, подумав він, вона із задоволенням доїдатиме його славнозвісне масло. Але очікуваної реакції не побачив. Дівчина незворушно наминала тост. Доївши його, взялася хрумкотіти салатом, а потому одним махом випила йогурт.

Завершивши трапезу, вона лише вдячно склала на столі руки й навіть слова не сказала про смак їжі. Негаре засмутився.

Дзень-дзелень.

То була Казу. Вона передала чималу в’язку ключів Негаре за барною стійкою.

— Я по… — почала вона й змовкла на півслові, помітивши на тому стільці дівчину.

— Привіт, — відповів Негаре, ховаючи ключі в кишеню.

Він не сказав: «Привіт, із поверненням», як робив зазвичай.

Казу схопила його за зап’ястя й стишеним голосом запитала:

— Хто це?

— Я намагався з’ясувати, — відказав Негаре.

Зазвичай Казу не звертала особливої уваги на тих, хто сидів на тому місці. Коли хтось там з’являвся, вона добре знала, що людина повернулася з майбутнього, щоб з кимось зустрітися. І воліла не втручатися.

Та ще ніколи на тому стільці не сиділа така юна й симпатична дівчина. Казу не втрималася й витріщилася на неї.

Її витріщання не залишилися без уваги.

— Привіт! — сказала дівчина й люб’язно посміхнулася.

Ліва брова Негаре сіпнулася від роздратування, адже йому вона не посміхалася.

— Ти прийшла зустрітися з кимось?

— Ага… мабуть, — погодилася дівчина.

Слухаючи їх, Негаре стиснув губи. Кілька хвилин тому він питав її про те саме, але дівчина нічого не відповіла. Йому це не сподобалося.

— Але тієї людини тут нема, еге ж? — кинув він сердито й відвернувся.

«То з ким же вона хоче зустрітися?» — дивувалася Казу, постукуючи вказівним пальцем по підборіддю.

— Що? Точно не з ним?.. — Казу вказала пальцем на Негаре. У кафе, окрім самої Казу, був лише він.

Негаре тицьнув у себе пальцем.

— Зі мною? — здивувався він.

Знову схрестивши на грудях руки, він пробурмотів: «Гм, ем-м», ніби пригадував, за яких обставин з’явилася та дівчина.

Вона матеріалізувалася на тому стільці близько 10 хвилин тому. Кеї мала відвідати гінеколога, і Казу повезла її. Зазвичай на огляди до лікаря її возив Негаре, але не цього разу.

Він уважав гінекологічну клініку жіночим храмом, куди чоловікам зась. Тому й залишився сам у кафе.

«Невже вона вибрала час, коли працював тільки я?»

Від цієї думки серце Негаре стріпонулося.

«Може, вона весь цей час так поводилася, бо соромилась?..»

Шкрябаючи підборіддя, Негаре кивнув, ніби врешті все зрозумів. Він вибіг з-за барної стійки й сів на стільця навпроти дівчини.

Вона дивилася на нього спантеличено.

Ураз Негаре змінився.

«Якщо вона була такою байдужною до мене через свою сором’язливість, я спробую бути люб’язнішим», — подумав він і широко посміхнувся. Відтак, спираючись на лікті, по-дружньому підсунувся ближче.

— То ти повернулася в минуле зустрітися зі мною? — запитав він у дівчини.

— Аж ніяк.

— Зі мною… ти хотіла побачитися зі мною?

— Ні.

— Зі мною?

— Та ні!

Дівчина наполягала на своєму. Казу чула їхню розмову й дійшла очевидного висновку.

— Це точно не ти.

Негаре знову засмутився.

— Гаразд… Отже, не зі мною, — понуро пробурмотів він і повернувся за барну стійку.

Дівчині це, схоже, здалося кумедним, і вона хихикнула.

Дзень-дзелень.

Коли озвався дзвоник, вона зиркнула на середнього годинника. Серед трьох настінних хронометрів саме він показував точний час. Два інших або поспішали, або відставали. Вочевидь, вона про це знала. Очима дівчина прикипіла до входу.

За хвилю до кафе увійшла Кеї.

— Дякую, Казу, люба, — сказала вона.

Жінка була одягнена в сукню кольору морської хвилі й босоніжки з ремінцями. Вона обмахувалася солом’яним капелюхом. Поїхала разом з Казу, але, судячи з целофанового пакета в її руці, дорогою до кафе зазирнула до місцевої крамниці. Кеї від природи була життєрадісною. Зачаровувала всіх доброзичливістю й ніколи не соромилася, не боялась і найгрізніших відвідувачів і завжди була відкритою та люб’язною навіть з іноземцями, які не говорили японською.

Угледівши дівчину на тому стільці, Кеї сказала: «Привіт, ласкаво просимо», і щиро посміхнулася. Її посмішка сяяла яскравіше, ніж зазвичай, та й голос звучав дещо вище.

Дівчина випросталася на стільці й легенько кивнула, не відводячи очей від Кеї.

— То що там сказав лікар? — запитав Негаре.

Оскільки Кеї й Казу щойно повернулися від гінеколога, його цікавило лише одне. Кеї погладила свій ще плаский живіт, зробила пальцями знак, що все гаразд, і посміхнулася.

— Ох… чудово, — відказав Негаре.

Він ще більше звузив очі й двічі легенько кивнув. Коли Негаре траплявся привід порадіти, він не вмів відкрито демонструвати своє щастя. Кеї це знала, тому цілком удовольнилася такою реакцією.

Пильним поглядом дівчина на тому стільці зачудовано спостерігала за їхньою розмовою. Кеї, схоже, геть цього не помітила й спокійнісінько рушила до затильної кімнати.

Мовби щось відчувши, дівчина гукнула несподівано гучним голосом:

— Перепрошую…

Спинившись на півдорозі, Кеї машинально відповіла: «Так?», обернулася й подивилася на неї своїми круглими сяйливими очима.

Дівчина ніяково відвела погляд і почала нервово перебирати пальцями.

— Що таке? — запитала Кеї.

Незнайомка підняла голову з таким виразом, ніби справді чогось потребувала. Її щира усмішка була дуже милою. Незворушність, з якою вона поставилася до Негаре, миттю щезла.

— Ем… річ у тім…

— Так? Щось сталося?

— Я хотіла б сфотографуватися з вами.

Кеї кліпнула, приголомшена її словами.

— Зі мною? — перепитала вона.

— Так, — сказала дівчина рішуче.

Негаре не втримався, щоб не запитати:

— З нею? — Він указав на Кеї.

— Так, — весело підтвердила дівчина.

— Ти хочеш сказати, що повернулася зустрітися з нею?

— Так, — відповіла вона на запитання Казу.

Очі Кеї засяяли ще яскравіше, бо вона ні на мить не засумнівалася в щирості цієї незнайомки. Від природи не була підозріливою чи недовірливою до незнайомців. Тому, не питаючи дівчину, хто вона й чому хоче з нею сфотографуватися, Кеї відразу погодилася.

— Ох! Справді? Можна мені поправити макіяж?

Вона миттю витягла із сумки косметичку й узялася до справи.

— Ем, на це немає часу, — наполегливо заперечила дівчина.

— Ох… ну звісно.

Кеї, певна річ, добре знала правила. Її щоки залилися рум’янцем, коли вона закрила косметичку.

Зазвичай той, хто хоче сфотографуватися разом із кимось, підходить до людини, з якою робитиме світлину. Але дівчині перешкоджало в цьому правило, яке забороняло підводитися з того стільця. Кеї віддала целофанового пакета й солом’яного капелюха Казу та стала біля незнайомки.

— Де твоя фотокамера? — запитала вона.

Дівчина посунула до неї пристрій, що лежав на столі.

— Що? Це і є фотокамера? — здивувалась Казу, адже той апарат був завбільшки з візитівку. Тоненький і прозорий, він скидався на пластикову картку. — Така тоненька!

Кеї зачудувалася фотокамерою. Вона роздивилася її з усіх боків.

— Ем, нам варто поквапитися… Часу майже не залишилося… — спокійно сказала дівчина.

— Гаразд, я сфотографую.

— Добре.

Казу навела на них об’єктив фотокамери. Нічого складного в її використанні не було — вона просто натиснула кнопку, що з’явилася на екрані.

Клац.

— Що це було? Ти вже сфотографувала?

Доки Кеї поправляла волосся й розчісувала пальцями чупринку, Казу вже зробила фотографію й повернула фотокамеру дівчині.

— Ти вже сфотографувала? Коли ти встигла?

Незнайомка й Казу зберігали спокій. Лише Кеї спантеличено сипала запитаннями.

— Красно дякую, — сказала дівчина й одним махом допила свою каву.

— Що?.. Зажди! — гукнула Кеї, але та вже перетворилася на пару.

Коли пара підійнялася до стелі, на стільці з’явилася жінка в білій сукні. Просто нізвідки, наче ніндзя.

Оскільки персонал кафе вже звик до подібного, нікого це не здивувало. Та якби щось таке побачив хтось із відвідувачів, його це, напевно, шокувало б. Коли гості стають випадковими свідками таких дивовиж, їх запевняють, що це лише фокус. Певна річ, якби хтось запитав у працівників кафе, як вони це зробили, відповісти ті не змогли б.

Жінка в білому незворушно читала свій роман, наче нічого особливого не трапилося. Та помітивши тацю, вона відсунула її правою рукою, мовби хотіла сказати: «Приберіть це!»

Кеї взяла тацю, але Негаре вихопив її в неї і, схиливши голову набік, пішов на кухню.

— Цікаво, ким була та дівчина… — пробурмотіла Кеї.

Вона забрала в Казу целофанового пакета та солом’яного капелюха й зникла в затильній кімнаті.

Казу все витріщалася на той стілець, де саме сиділа жінка в білій сукні. З виразу її обличчя було зрозуміло: щось її непокоїло.

Це вперше відвідувач повернувся з майбутнього, щоб зустрітися з Негаре, Кеї чи Казу. Навіщо повертатися в минуле, аби побачитися з працівниками кафе, які й так завжди там?

Але та дівчина повернулася з майбутнього зустрітися з Кеї.

Казу не розпитувала гостей з майбутнього, навіщо вони приходили. Навіть якщо, скажімо, якийсь убивця повернеться в минуле, вона його теж не займатиме — річ у правилі, згідно з яким теперішнє однаково не зміниться, байдуже скільки зусиль людина докладатиме в минулому. Це правило неможливо порушити. Завжди відбуватимуться події, які перешкоджатимуть змінам у теперішньому. Скажімо, з майбутнього повернеться чоловік з пістолетом і вистрелить в одного з відвідувачів. Навмисно чи випадково — не має значення. Не дуже приємно для жертви, та якщо той нещасливий відвідувач досі живий у майбутньому, він не помре, навіть діставши кулю в серце.

Таким було правило.

Казу чи хтось інший викличе «швидку» й поліцію. «Швидка» помчить на виклик до кафе. Вона ніколи не застрягне в заторі. Вона дістанеться з лікарні до кафе й відвезе пацієнта до реанімації найкоротшим шляхом якнайшвидше. Оглянувши пацієнта, лікарі можуть сказати, що його вже не врятувати. Але навіть у такому разі якийсь славетний хірург випадково опиниться в тій лікарні й зробить операцію. Навіть якщо у пацієнта виявиться кров рідкісної групи, що зустрічається лише в однієї людини з десяти тисяч, у лікарні знайдеться потрібна кількість такої крові. Хірурги виконають свою роботу бездоганно, операція завершиться успішно. Пізніше лікар може сказати, що якби «швидка» спізнилася бодай на хвилину чи якби куля розташовувалася бодай на міліметр лівіше, пацієнта не вдалося б урятувати. Увесь персонал лікарні говоритиме, що він вижив дивом. Але в цьому не буде ніякого дива. Усе через правило. Правило визначає, що підстрелений відвідувач виживе.

Саме через те правило Казу було байдуже, хто повертався в минуле та які мав на те підстави. Адже всі дії відвідувачів з майбутнього були марними.

— Можеш зробити це замість мене? — гукнув Негаре з кухні.

Казу обернулася й побачила, що він стояв на порозі кухні й тримав у руках тацю, на якій була кава для жінки в білій сукні. Казу взяла її й понесла до столика.

Якийсь час вона просто дивилася на неї, а в її голові вирували думки. «Цікаво, навіщо та дівчина повернулася з майбутнього? Якщо вона просто хотіла сфотографуватися з сеструнею, то нащо було спеціально повертатися в минуле?»

Дзень-дзелень.

— Вітаю, ласкаво просимо, — гукнув Негаре.

Казу опам’яталася й поставила каву перед жінкою в білій сукні.

«Таке відчуття, ніби я не помічаю чогось важливого».

Аби здихатися того відчуття, Казу легенько струснула головою.

— Привіт.

До кафе увійшла Когтаке. Вона поверталася з роботи додому, одягнена в лаймово-зелену футболку поло, білу спідницю й чорні туфлі-човники. На її плечі висіла полотняна сумка.

— Привіт, Когтаке, — привітався Негаре.

Почувши це звертання, вона різко розвернулася на підборах, ніби хотіла вийти з кафе.

— Ох, вибачте… місіс Фусагі, — виправився Негаре.

Жінка задоволено посміхнулася й сіла біля барної стійки.

Минуло три дні, відколи Когтаке побувала в минулому й отримала листа Фусагі, якого він ніяк не міг їй віддати. Відтоді вона заборонила всім називати себе на дівоче прізвище Когтаке. Хотіла, щоб до неї зверталися «місіс Фусагі».

Вона повісила свою полотняну сумку на спинку стільця.

— Каву, будь ласка… — замовила Когтаке, вдоволено схиливши голову набік.

— Звісно, — відказав Негаре, кивнув і рушив на кухню варити каву.

Когтаке оглянула порожнє кафе. Вона планувала повернутися додому разом з Фусагі, сподіваючись застати його тут, тому трішки засмутилася. Казу, яка з посмішкою спостерігала за розмовою Негаре й Когтаке, відійшла від жінки в білому.

— У мене перерва, — гукнула вона й зникла в затильній кімнаті.

Негаре нічого не відповів. Когтаке замість нього сказала «Гаразд» і помахала їй рукою.

Був початок серпня, але припікало нещадно. Утім, Когтаке любила гарячу каву, навіть улітку. Їй подобався аромат щойно приготованого напою. Кава з льодом смакувала зовсім не так. Найбільшу насолоду вона діставала саме від гарячої кави. Для неї її завжди заварював Негаре.

Зазвичай він використовував сифон. У нижню посудину наливав окріп, нагрівав його спиртовим пальником, щоби пара й вода підійнялися через горлечко до верхньої посудини й заварили всипані туди мелені кавові зерна. Проте готуючи каву для Когтаке й інших постійних відвідувачів, які цінували смак та аромат цього напою, він користувався кемексом. Для цього в скляну посудину (кемекс) він уставляв паперовий фільтр, насипав у нього мелені кавові зерна й наливав зверху окріп. Негаре вважав такий спосіб приготування кави оптимальним, адже, змінюючи температуру чи спосіб наливання води, можна було змінювати гіркоту напою. Оскільки в кафе не було фонової музики, відвідувачі могли чути, як кава крапля за краплею скрапувала в скляну посудину. Від цього звуку Когтаке завжди задоволено посміхалася. Для неї він був таким же приємним, як і сама кава.

Часом Кеї використовувала кавомашину, яка мала одну кнопку, щоб підлаштовувати напій відповідно до різних смаків. Вона не дуже зналася на мистецтві приготування кави й здебільшого покладалася на цей пристрій. Тому деякі постійні відвідувачі, які цінували особливий кавовий смак, не замовляли її, якщо Негаре не було в кафе. Зрештою, кава коштувала однаково незалежно від того, хто її приготував — Негаре чи Кеї. Казу зазвичай заварювала каву в сифоні. Зовсім не тому, що дбала про особливий смак, — просто їй подобалося спостерігати, як гаряча вода підіймається горлечком у верхню посудину. Та й панькатися з кемексом їй теж не хотілося.

Когтаке отримала каву, яку спеціально для неї заварив Негаре. Коли чашка опинилася перед нею, жінка заплющила очі й глибоко вдихнула. То була мить справдешнього щастя. За наполяганням Негаре в кафе подавали каву лише сорту мокко.

Особливість кави цього сорту — неперевершений аромат. Такі поціновувачі, як Когтаке, ніколи не можуть нанюхатися вдосталь. Іншим, одначе, не дуже до вподоби її відчутна кислинка. Тому відвідувачі або обожнюють цю каву, або ненавидять. Можна сказати, що кава обирає відвідувачів. Так само, як з маслом, Негаре любив спостерігати за відвідувачами, які насолоджувались ароматом кави. Коли він дивився на них, його вузькі очі звужувалися ще більше.

— До речі, — зауважила Когтаке, смакуючи свою каву, мовби тільки-но про це згадала. — Я помітила, що бар Гіраї зачинено вчора й сьогодні… Ви часом не знаєте, у чім річ?

Гіраї, жінка з бігуді, мала невелику закусочну, такий собі маленький гостес-бар, за якийсь метр від кафе.

Хоча заклад був крихітним і складався лише з барної стійки й шести стільців, там завжди було людно. Бар відчинявся щоночі в різний час, залежно від настрою Гіраї, але працював постійно, сім ночей на тиждень. Відколи вона вперше відчинила його, не було такої ночі, щоб він не працював. Постійні відвідувачі частенько збиралися ввечері під баром, чекаючи, коли він відчиниться. Бувало, що в середину набивалося й по десятеро людей. Однак сидіти могли тільки перші шість відвідувачів, інші пили стоячи.

Навідувалися до бару не лише чоловіки. Заклад Гіраї вподобали й жінки. Її відвертість часом зачіпала самолюбство відвідувачів, але вона не мала на думці нічого лихого, тому вони ніколи на неї не ображалися. Гіраї мала талант говорити все, що думає, і виходити сухою з води. Вона вдягалася строкато й чхати хотіла на те, що про це думають інші. Однак дбала про вишукані манери й дотримувалася правил етикету. Завжди терпляче всіх вислуховувала. Та якщо вважала, що відвідувач помиляється, навіть якщо він був великим цабе, жодної секунди не вагалася й указувала на його помилки. Одні відвідувачі були дуже щедрими, але Гіраї ніколи не брала від них більше, ніж коштувало питво. Інші намагалися спокусити її дорогими подарунками, та вона ніколи їх не приймала. Траплялися чоловіки, які пропонували їй будинок чи квартиру, «Мерседес» або «Феррарі», діаманти й інші коштовності, але Гіраї завжди відповідала: «Мене це анітрохи не цікавить». Навіть Когтаке іноді навідувалася до її бару. То було місце, де завжди можна було випити й весело провести час.

Когтаке помітила, що бар Гіраї, щоночі повний відвідувачів, ось уже дві ночі поспіль було зачинено. І ніхто з них не знав чому, тож Когтаке трохи занепокоїлася.

Негаре, щойно Гіраї запитала про це, ураз спохмурнів.

— Що? Щось трапилося? — спантеличилася Когтаке.

— Її сестра… Сталася автомобільна аварія… — ледь чутно сказав Негаре.

— О ні!

— Тому вона поїхала додому…

— Це жахливо! — Когтаке опустила очі на чорну, мов смола, каву.

Жінка знала її молодшу сестру, Кумі Гіраї. Вона навідувалася до Гіраї, яка порвала із сім’єю, і намагалася вмовити її повернутися додому. Останні два роки ці візити помітно дратували Гіраї, і вона здебільшого не зустрічалась із сестрою. Та Кумі однаково раз на місяць приїздила до Токіо. Три дні тому вона приходила до кафе побачитися з Гіраї. Аварія сталася, коли вона поверталася додому.

Невеличка автівка Кумі зіткнулася з вантажівкою, водій якої задрімав за кермом. Її забрала «швидка», але дорогою до лікарні вона померла.

— Яка страшна новина… — Когтаке геть забула про свою каву.

Легенька пара, що здіймалася з її поверхні, розчинилася в повітрі. Негаре стояв, схрестивши на грудях руки, і дивився собі під ноги.

Він отримав електронного листа від Гіраї. Вона радше написала б Кеї, але телефон мав тільки Негаре. У тому листі вона повідомила деякі подробиці про аварію й сказала, що якийсь час бар буде зачинено. Написала по-діловому, наче ця трагедія сталася з кимось іншим. Кеї взяла телефон Негаре відписати й запитати, як вона. Гіраї досі не відповіла. Її сім’я володіла старим готелем на околицях Сендая, найбільшого міста префектури Міягі. Готель називався «Такакура», що означало «Скарбниця».

Місто Сендай було популярним серед туристів, зокрема через тамтешній казковий фестиваль Танабата. Фестиваль у Сендаї славився своїми сасаказарі у вигляді десятиметрових бамбукових тростин з прив’язаними до них п’ятьма величезними паперовими кулями й барвистими стрічками. Туристи полювали й на інші атрибути святкування — різнокольорові паперові смужки, паперові кімоно та паперових журавлів, — бо вірили, що вони приносять удачу та успіх у справах.

Фестиваль Танабата в Сендаї завжди влаштовували з 6 по 8 серпня, байдуже, на які дні тижня він припадав. Тому за кілька днів у центрі міста поряд з вокзалом Сендая мали розпочатися приготування до свята. Щорічний фестиваль — одна з найвизначніших подій літа, і за три дні місто відвідувало понад два мільйони туристів. Тож цілком зрозуміло, чому в період фестивалю в готелі «Такакура», до якого від вокзалу можна дістатися на таксі за десять хвилин, було найбільше роботи.

Дзень-дзелень.

— Вітаю… Ласкаво просимо, — бадьоро гукнув Негаре. Саме вчасно, щоб трохи розвіяти похмурий настрій, що запанував у кафе.

Почувши дзвоника, Когтаке зручніше вмостилася на стільці. Аж тепер вона згадала про свою каву й потягнулася до чашки. Та вже не парувала.

— Вітаю… Ласкаво просимо, — повторила Кеї, коли почула дзвоника, і, зав’язавши фартуха, вийшла із затильної кімнати.

Але до кафе ніхто не зайшов. Правду кажучи, вхід до кафе був дещо незвичним. Спустившись сходами до підвалу, відвідувач спершу бачив перед собою великі двометрові двері. Товсті, дерев’яні, з прожилками. Оздоблені гравіюванням у європейському стилі, вони виглядали доволі вишукано. Залишивши позаду двері, треба було ще перейти шмат земляної підлоги, що відділяв вхід до кафе. Тому після дзеленькання дзвоника минало ще кілька секунд, перш ніж усередині з’являвся відвідувач, а доти ніхто не знав, хто це.

Минуло більше часу, ніж зазвичай, але ніхто так і не зайшов. Та саме тієї миті, коли Негаре здивовано схилив голову набік, пролунав знайомий голос.

— Негаре! Кеї!.. Агов! Мені потрібна сіль! Дайте мені сіль!

— Гіраї, це ти?

Навіть якщо похорон уже відбувся, ніхто не чекав, що вона так швидко повернеться. Кеї подивилася на Негаре широко розплющеними від здивування очима. Негаре на мить просто заціпенів. Він тільки-но розповідав Когтаке про трагічну загибель сестри Гіраї, тому його, певно, спантеличила її звична емоційність. Можливо, Гіраї просила солі для очищення[16], але її крик більше нагадував репетування матері, яка наспіх готувала на кухні вечерю.

— Ну ж бо! — цього разу відчайдушно гукнула вона.

— Ох, зараз… Хвилинку.

Негаре нарешті розворушився. Він схопив на кухні пляшечку солі й квапливо почовгав до входу. Здавалося, що перед входом до кафе Гіраї стоїть у своєму звичному строкатому вбранні. Когтаке подумала, що вона поводилася зовсім не так, як мала б у такій ситуації. «Невже її сестра й справді померла?» Вони з Кеї перезирнулися: схоже, Кеї подумала про те саме.

— Я так утомилася, — сказала Гіраї й зайшла, ледве переставляючи ноги.

Вона часто так ходила, але одяг на ній був не такий, як завжди. Замість притаманних їй ядучих червоних і рожевих спідниць, вона була одягнена в траурне вбрання. Бігуді теж не мала, її волосся було стягнуте у високий тугий вузол. Усім вона здалася геть іншою людиною. Гіраї, у чорному траурному одязі, важко опустилася за столик посеред кафе й підняла праву руку.

— Вибачай, що турбую, але мені не завадила б склянка води, — звернулася вона до Кеї.

— Ох… звісно, — сказала та.

Якось аж надто квапливо вона кинулася на кухню по воду.

— Хух… — протягнула Гіраї.

Вона випростала ноги й руки, ніби робила зарядку. На її правій руці теліпалася чорна сумочка. Негаре, який досі тримав баночку солі, і Когтаке, яка сиділа біля барної стійки, витріщилися на Гіраї, наче вона була якоюсь дивачкою. Кеї повернулася зі склянкою води.

— Дякую.

Гіраї поклала сумочку на стіл, узяла склянку і, на превеликий подив Кеї, випила її одним махом. Відтак стомлено зітхнула.

— Можна ще одну? — запитала вона, простягаючи склянку Кеї.

Жінка взяла склянку й знову побігла до кухні. Витираючи піт із чола, Гіраї ще раз зітхнула. Негаре не зводив з неї очей.

— Гіраї… — почав він.

— Так?

— Як би це сказати…

— Сказати що?

— Як би це сказати, що…

— Гм?

— Співчуваю твоєму горю…

Гіраї поводилася зовсім не так, як зазвичай поводяться люди в таких ситуаціях, тому Негаре довго добирав слова.

Когтаке ж не знала, що додати, лише схилила голову.

— Ти про Кумі?

— Так… Саме так…

— Ну, це було направду несподівано. Не пощастило, якщо можна так сказати… — Гіраї знизала плечима.

Кеї повернулася зі склянкою води. Трохи занепокоєна поведінкою Гіраї, вона теж, вручаючи їй склянку, ніяково опустила голову.

— Вибачай… Дякую. — Гіраї знову залпом випила воду. — Лікарі сказали, що удар припав на погане місце… тому їй так не пощастило, — додала вона буденно.

Звучало так, ніби вона говорила про те, що трапилося з якимось незнайомцем. Зморшка між бровами Когтаке поглибилася, коли вона трохи подалася вперед.

— Це було сьогодні?

— Що було сьогодні?

— Похорон, звісно.

З реакції Когтаке було зрозуміло, що її непокоїла дивна поведінка Гіраї.

— Ага… Погляньте… — Гіраї підвелася й закружляла на місці, демонструючи свій траурний одяг. — Мені пасує, еге ж? Як гадаєте, у такому одязі я виглядаю дещо похмуро? — Вона стала в позу моделі з рекламної брошури й напустила на себе гордовитий вигляд.

Сестра Гіраї загинула. Якщо це справді так, її неналежна поведінка переходила всі межі.

Добряче роздратована такою її безтурботністю, Когтаке не знаходила слів.

— Якого біса ти так рано повернулася?.. — Вона скривилася, ніби прикусила язика, щоб випадково не сказати: «Не дуже шанобливо щодо твоєї мертвої сестри, тобі так не здається?»

Гіраї облишила позування й ліниво опустилася на стілець. Потім підняла догори руки.

— Ох, річ зовсім в іншому… Про свій бар мені теж треба дбати… — відповіла вона, здогадуючись, що Когтаке мала на увазі.

— Та все ж…

— Будь ласка… Облиште цю тему.

Гіраї потягнулася до сумочки й витягла цигарку.

— То з тобою все гаразд? — запитав Негаре, обертаючи в руках баночку солі.

— Тобто? — Гіраї не хотіла відкриватися їм. З цигаркою в роті вона почала нишпорити у своїй сумочці. Мабуть, загубила запальничку й тепер гарячково її шукала.

Негаре видобув з кишені свою запальничку й подав її Гіраї.

— Але для твоїх батьків смерть сестри, напевно, стала страшним ударом. Чи не краще було залишитись і бодай якийсь час побути з ними?

Гіраї взяла в нього запальничку й прикурила цигарку.

— Ну, так… За інших обставин я так і зробила б…

Її цигарка яскраво горіла, поступово перетворюючись на попіл. Гіраї струсила його в попільничку. Цигарковий дим здіймався до стелі й розчинявся в повітрі. Вона спостерігала за його завитками.

— Але для мене там не було місця, — сказала Гіраї безбарвним голосом.

На мить здалося, ніби вони її не зрозуміли. Негаре й Когтаке дивилися на Гіраї спантеличено.

Вона це помітила.

— Мені не було де залишитися, — додала вона й затягнулася димом.

— Про що ти? — схвильовано запитала Кеї.

Гіраї відповіла на її запитання так, ніби говорила про цілком буденні речі.

— Аварія сталася, коли вона поверталася додому після візиту до мене, так? Тому батьки, звісно, звинувачують у її смерті мене, — пояснила вона.

— Як вони можуть так думати?.. — Кеї здивовано розкрила рота.

Гіраї видихнула хмарку диму.

— Але вони так думають… І почасти вони мають рацію, — похмуро пробурмотіла вона. — Вона постійно приїздила до Токіо, знов і знов… І щоразу я відмовляла їй у зустрічі…

Три дні тому Кеї допомогла Гіраї сховатися, щоб уникнути зустрічі з Кумі. Шкодуючи про це, вона опустила очі. Гіраї вела далі, не звертаючи уваги на її реакцію.

— Ні мама, ні тато не захотіли зі мною говорити. — Її посмішка поблякла і, зрештою, зовсім зникла. — Не сказали жодного слова.

Гіраї довідалася про смерть Кумі від адміністраторки ресторану, яка багато років працювала в їхньому сімейному готелі. Вона вже давно не брала слухавку, коли телефонували з готелю, з дому чи тим паче хтось із персоналу. Але з якоїсь причини — може, через передчуття — два дні тому Гіраї відповіла на виклик з номера адміністраторки, що пролунав на світанку. Коли побачила на екрані мобільного її номер, серце на мить завмерло. Заплаканій адміністраторці відповіла тільки «Зрозуміло» і поклала слухавку. Схопила свого гаманця й помчала додому на таксі.

Водій таксі стверджував, що колись був естрадним артистом. Дорогою він непрохано виступив перед нею з фрагментом свого комедійного монологу. На щастя, його жарти виявилися неочікувано смішними, і Гіраї щоразу корчилася на задньому сидінні, ледь не надриваючи живота від сміху. Вона реготала голосно й довго, а часом навіть плакала від такого нестримного сміху. Урешті таксі зупинилося перед її сімейним готелем «Такакура».

Вони вирушили на світанку, і дорога зайняла п’ять годин. Вартість поїздки перевищила 150 000 єн, та оскільки Гіраї платила готівкою, колишній артист заокруглив суму в менший бік і, задоволений, поїхав своєю дорогою.

Лише вийшовши з таксі, Гіраї зрозуміла, що вона досі в хатніх капцях, а на голові в неї — бігуді. Одягнена в саму нічну сорочку, відчула на собі всю пекельність розжареного ранкового сонця. Коли тіло вкрилося великими краплями поту, вона пожалкувала, що не прихопила із собою хустинки. Рушила всипаною гравієм стежиною до будинку, що ховався позаду готелю «Такакура». Дім її батьків було спроєктовано в цілковито японському стилі, який жодним чином не змінювався, відколи збудували готель.

Гіраї пройшла під великими, накритими дашком ворітьми й зупинилася біля головного входу. Минуло тринадцять років, відколи вона була тут востаннє, але нічого не змінилося. Гіраї здавалося, що в цьому місці час просто зупинився. Вона спробувала відчинити розсувні двері. Було незачинено. Двері з гуркотом відсунулися, і вона опинилася всередині. Там було холодно. Повітря здавалося настільки крижаним, що в дівчини аж морозом по спині продерло. Вона пройшла коридором до вітальні. Кімната була зовсім темна, без будь-яких ознак чиєїсь присутності. Нічого незвичного. Кімнати в старих японських будинках часто були темними, але Гіраї ця темрява гнітила. У коридорі теж було тихо, лише під її ногами поскрипувала підлога. Домашній вівтар її сім’ї був у кімнаті вкінці коридору.

Вона зазирнула туди й побачила, що двері, які виходили на терасу, відчинено. Там розгледіла згорблену спину свого батька. Він сидів скраю тераси, роздивляючись пишний зелений сад.

Перед дверима безмовно лежала Кумі. На ній була біла мантія, яку вона зазвичай накидала поверх рожевого кімоно — традиційного одягу управительки готелю «Такакура». Схоже, Ясуо весь цей час сидів біля неї, бо досі стискав у долоні білу тканину, якою накривали обличчя. Їхньої матері Мічіко не було.

Гіраї опустилася на підлогу й подивилася на обличчя сестри. Воно було таким умиротвореним, що здавалося, ніби вона просто спить. Ніжно торкнувшись її щоки, Гіраї подумки прошепотіла: «Дякувати Богові». Якби її обличчя внаслідок аварії зазнало значних ушкоджень, її опустили б у труну загорнутою, наче мумія. Така думка зринула в її голові, коли вона дивилася на симпатичне личко Кумі. Це не давало Гіраї спокою, відколи вона довідалася про аварію. Їхній батько Ясуо невидющим поглядом усе вдивлявся вглиб саду.

— Батьку… — сказала Гіраї неприродним голосом до його спини.

Це мала бути її перша розмова з батьком, відколи тринадцять років тому вона пішла з дому.

Та Ясуо так само сидів спиною до неї, а замість відповіді тільки шмигнув носом. Гіраї ще якийсь час дивилася на обличчя Кумі, а потім повільно підвелася й тихо вийшла.

Вона подалася в місто, де вже почалася підготовка до фестивалю Танабата. Досі в бігуді, хатніх капцях і самій нічній сорочці, вона вешталася Сендаєм до заходу сонця. За цей час придбала траурний одяг і знайшла готель.

Під час похорону, що відбувся наступного дня, вона бачила, як її мама Мічіко намагалася бути сильною поряд з батьком, який не міг стримати сліз. Вона не сіла в ряд для членів сім’ї, а примостилася подалі, з іншими співчувальцями. Лише одного разу вони з мамою зустрілися поглядами, але нічого не сказали одна одній. Похорон минув як належить. Гіраї покурила біля сестри ладан і пішла, не обмінявшись ні з ким бодай словом.

Стовпчик попелу на цигарці подовшав і безшумно впав додолу. Вона це помітила.

— Ось так, — сказала вона, гасячи цигарку.

Негаре низько опустив голову. Когтаке сиділа нерухомо з чашкою в руці. Кеї дивилася на Гіраї сповненими тривогою очима.

Гіраї обвела поглядом усі три обличчя й зітхнула.

— Не вдаються мені всі ці серйозні речі, — роздратовано кинула вона.

— Гіраї… — почала було Кеї, але Гіраї відмахнулася від неї.

— Тому припиніть супитися й досить питати, чи зі мною все добре, — з благанням у голосі додала вона.

З обличчя Кеї вона зрозуміла, що та однаково хотіла щось сказати, тому повела далі.

— Може, так і не скажеш, та я справді засмучена… Але годі, друзі, я маю пережити це, показавши себе з якнайкращого боку, хіба ні?

Гіраї говорила так, ніби намагалася заспокоїти заплакану дитину. Такою вона вже була — холоднокровною за будь-яких обставин. Якби на її місці була Кеї, вона проплакала б безперестанку кілька днів. Якби на її місці була Когтаке, вона оплакувала б покійну впродовж визначеного періоду трауру й поводилася б, як належить, стримано. Але Гіраї не була ані Кеї, ані Когтаке.

— Я оплакую її так, як умію. Усі ми різні… — сказала Гіраї й на цих словах підвелася, прихопивши свою чорну сумочку.

— Такі справи… — додала вона, уже прямуючи до виходу повз Негаре.

— То чому ти тепер прийшла до кафе? — пробурмотів він, мовби сам до себе. Гіраї уже біля виходу застигла, мов зупинений кадр. — Чому ти прийшла сюди, а не пішла спершу додому? — сказав він безцеремонно, стоячи спиною до неї.

Гіраї якусь мить не могла вимовити бодай слово.

— Спіймали на гарячому… — урешті зітхнула вона. Відтак обернулася й підійшла до столика, за яким до того сиділа.

Негаре не дивився на неї, він усе ще розглядав баночку із сіллю у своїх руках.

Гіраї вмостилася на той самий стілець.

— Гіраї… — озвалася Кеї, яка принесла листа. — Він досі в мене… — Вона нерішуче простягнула його жінці.

— Ти його не викинула? — здивувалася Гіраї.

Вона відразу впізнала того листа. Жодної секунди не сумнівалася, що то був лист, якого три дні тому тут, у кафе, написала їй Кумі. Вона наказала Кеї викинути його. Навіть читати його не хотіла.

— …

Рука Гіраї тремтіла, коли вона взяла листа. То був останній лист Кумі, більше вона їй ніколи не напише.

— І гадки не мала, що віддам його тобі за таких обставин, — сказала Кеї й винувато опустила голову.

— Ну звісно ж ні… Дякую, — відповіла Гіраї.

Вона видобула з незапечатаного конверта складеного навпіл листа.

У ньому було те, про що й казала Гіраї. Сестра завжди писала те саме. Але те, що завжди дратувало Гіраї, цього разу викликало сльози.

— …Я навіть не зустрілася з нею, і от що трапилося. — Вона шмигнула носом. — Лише вона ніколи не забувала мене. Знов і знов приїздила до Токіо побачитися зі мною.

Коли Кумі вперше приїхала до Токіо побачитись із сестрою, їй було 18 років, а Гіраї — 24. Тоді Кумі була її маленькою пухкенькою сестричкою, яка час від часу налагоджувала з нею зв’язок за спинами батьків. Кумі була слухняною молодшою донькою. Уже в старших класах, після занять, допомагала в готелі. Коли Гіраї пішла з дому, усі сподівання батьків лягли на плечі Кумі. Ще до повноліття вона стала обличчям старого готелю «Такакура» і його майбутньою управителькою. Уже тоді Кумі намагалася переконати сестру повернутися в сім’ю. Попри постійну зайнятість у готелі, знаходила час раз на два місяці приїздити до Токіо, аби зустрітися з Гіраї. Спершу, ще бачачи в ній маленьку сестричку, Гіраї не відмовляла Кумі в зустрічі й завжди її вислуховувала. Але з часом її почало гнітити відчуття, що своїми проханнями Кумі тисне на неї, тому вона щоразу дедалі більше дратувалася. Останній рік або й два Гіраї взагалі уникала сестру.

Востаннє вона ховалася від Кумі в кафе. Потому, не бажаючи читати її листа, наказала Кеї викинути його. Гіраї сховала листа Кумі, якого для неї зберегла Кеї, назад до конверта.

— Я знаю правило. Теперішнє не зміниться, хай би що я для цього робила. Я чудово це розумію.

— …

— Поверніть мене в той день.

— …

— Благаю! — Обличчя Гіраї зробилося як ніколи серйозним. Вона низько опустила голову.

Вузькі очі Негаре звузилися ще більше, коли він дивився на її понуро опущену голову. День, який Гіраї назвала «тим днем», був три дні тому, коли Кумі навідалася до кафе. Негаре, звісно ж, знав про це. Гіраї просила повернути її в минуле, щоб побачитись із сестрою. Кеї з Когтаке, затамувавши подих, чекали на відповідь Негаре. Запала моторошна тиша. Тільки жінка в білій сукні, наче й не було нічого, усе читала свій роман.

Бряц.

Звук, з яким Негаре опустив на барну стійку баночку солі, луною прокотився через усе кафе.

Відтак, не зронивши й слова, він пішов до затильної кімнати.

Гіраї підняла голову й глибоко втягнула повітря.

Із затильної кімнати ледве чулося, як Негаре кликав Казу.

— Але Гіраї…

— Так, я знаю.

Здавалося, Гіраї перебила Когтаке на півслові, аби не слухати, що та хотіла сказати. Вона підвелася й рушила до жінки в білій сукні.

— Гм, як я щойно сказала… Чи можу я, будь ласка, посидіти на цьому стільці?

— Гі… Гіраї! — поквапилася зупинити її Кеї.

— Можете поступитися мені місцем?.. Дуже вас прошу! — Не зважаючи на Кеї, Гіраї склала долоні докупи, ніби молилася до якогось бога. Виглядала вона досить кумедно, але налаштована була рішуче.

Однак жінка в білому й оком не змигнула. Це розлютило Гіраї.

— Агов! Ви мене чуєте? Не треба мене ігнорувати. Невже ви не можете поступитися мені місцем? — не вгавала Гіраї, а потім поклала руку на плече жінці.

— Ні! Гіраї, зупинись! Не роби цього!

— Будь ласка!

Гіраї не слухала Казу. Вона щосили потягнула жінку в білому за руку, намагаючись зрушити її з місця.

— Гіраї, зупинись! — кричала Кеї.

Але тієї миті жінка в білій сукні широко розплющила очі та втупилася в Гіраї. Ураз дівчині стало неймовірно важко. Мовби земна гравітація посилилася в кілька разів. Світло потьмянішало, ніби в приміщенні горіли, блимаючи на вітрі, самі свічки, а через кафе луною прокотилося моторошне примарне завивання, і годі було розібрати, звідки воно взялося. Не в змозі поворухнути жодним м’язом, Гіраї впала на коліна.

— Що за… що це таке?

— Даремно ти мене не послухала! — відповіла Кеї в манері «я ж тобі казала» і драматично зітхнула.

Гіраї знала про правила, але нічого не чула про прокляття. Про все, що було їй відомо, вона довідалася з пояснень іншим відвідувачам, які хотіли повернутися в минуле. Та зазвичай усі вони відмовлялися від свого задуму, почувши про ті осоружні правила.

— Вона якийсь демон… відьма! — вигукнула Гіраї.

— Ні, вона лише привид, — незворушно відказала Кеї.

Притиснута до землі, Гіраї лаяла жінку в білому на чім світ стояв, проте її прокльони анітрохи не допомагали.

— Ох!.. — Із затильної кімнати вийшла Казу. Вона відразу зрозуміла, що трапилося.

Дівчина кинулася на кухню й повернулася зі скляною карафкою, повною кави. Вона підійшла до жінки в білій сукні.

— Бажаєте ще кави? — запитала Казу.

— Так, будь ласка, — відповіла жінка, і прокляття спало.

Дивина, однак лише Казу могла зняти прокляття. Свого часу Кеї та Негаре теж намагалися, але їм це не вдавалося. Коли прокляття минуло, до Гіраї повернулися звичні відчуття. Вона важко відсапувалася. Добряче приголомшена тим, що сталося, вона повернулася до Казу.

— Казу, люба, благаю, скажи їй щось… Нехай вона встане! — прохала Гіраї.

— Послухай, я розумію, що тобі довелося пережити, Гіраї.

— То ти можеш щось зробити?

Казу опустила погляд на кавову карафку й на кілька секунд замислилася.

— Не знаю, чи це спрацює… — нарешті озвалася вона.

Гіраї перебувала в такому відчаї, що ладна була спробувати будь-що.

— Байдуже! Будь ласка, зроби це для мене! — Вона знову склала руки, ніби до молитви.

— Гаразд, спробуймо.

Казу підійшла до жінки в білій сукні. Кеї допомогла Гіраї підвестися, і вона уважно спостерігала за діями Казу.

Аж раптом, незрозуміло навіщо…

— Бажаєте ще кави? — знову запитала Казу, хоча чашка була повною по вінця.

— ?

Гіраї та Когтаке схилили голови набік, не тямлячи, що замислила Казу.

Та несподівано жінка в білому погодилася.

— Так, будь ласка, — сказала вона й випила всю каву, що її лише кілька хвилин тому налила Казу, аби зняти прокляття з Гіраї.

Дівчина знову наповнила її чашку. Жінка в білій сукні повернулася до свого роману, наче не трапилося нічого надзвичайного.

А потім…

— Бажаєте ще кави? — знову запитала Казу.

Жінка в білому ще навіть не встигла торкнутися долитої кави, що наповнювала чашку по самі вінця. І все ж знову погодилася.

— Так, будь ласка, — сказала вона й одним махом випила всю каву.

— Хто б міг подумати… — Вираз обличчя Когтаке змінився, коли вона зрозуміла, що замислила Казу. Дівчина намагалася здобути того стільця для Гіраї та все доливала каву жінці в білій сукні.

Казу дотримувалася свого божевільного плану. Наливши свіжої кави, вона знову пропонувала нову порцію, ввічливо запитуючи: «Бажаєте ще кави?» І знову повторювала все спочатку. Жінка в білому щоразу погоджувалася на її пропозицію, відповідаючи: «Так, будь ласка», і випивала каву.

Згодом жінка в білій сукні змінилася, ніби почувалася не надто добре. Вона вже не могла випити каву одним махом, а потягувала її маленькими ковтками. Казу, не вгаваючи, змусила її випити декілька чашок поспіль.

— Здається, їй зле. Чому вона просто не відмовиться? — запитала Когтаке, співчуваючи жінці в білому.

— Не може, — прошепотіла їй на вухо Кеї.

— Чому?

— Мабуть, таке правило.

— Святий Боже… — здивувалася Когтаке, розуміючи, що не лише люди, які хотіли мандрувати в часі, мали дотримуватися тих осоружних правил. Вона спостерігала далі, адже їй кортіло дізнатися, чим усе скінчиться.

Казу налила восьму чашку, знову по самі вінця, аж кава ледь не вихлюпнула через край. Жінка в білій сукні скривилася. Але Казу не відступала.

— Бажаєте ще кави?

Коли Казу запропонувала жінці в білому дев’яту чашку, вона раптом підвелася зі стільця.

— Вона підвелася! — радісно вигукнула Когтаке.

— Убиральня… — пробурмотіла жінка в білому, не зводячи погляду з Казу, і пішла до вбиральні.

Довелося трохи на неї натиснути, але те місце звільнилося.

— Дякую… — сказала Гіраї й непевним кроком наблизилася до стільця, на якому щойно сиділа жінка в білій сукні.

Здавалося, що нервова напруга Гіраї передалася всім, хто був у кафе. Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула й протиснулась у простір між стільцем і столиком. Опустившись на стільця, Гіраї повільно заплющила очі.

Кумі Гіраї завжди, ще з дитинства, була малявкою, яка всюди ходила за старшою сестрою, вигукуючи: «Сеструню, глянь на це!» чи «Сеструню, ти чула про те?»

У старому готелі «Такакура», незалежно від сезону, завжди було багато постояльців. Їхній батько, Ясуо, був його управителем, а матір, Мічіко, — управителькою. Вона стала до роботи невдовзі після народження Кумі. Тому частенько за сестрою, ще немовлям, доглядала шестирічна Гіраї. Коли Кумі пішла до першого класу, Гіраї носила її на плечах до школи. То була державна школа, і вчителі, на щастя, ставилися до них доволі лояльно. Якщо Кумі починала плакати на уроці, Гіраї виводила її з класу й заспокоювала. Якби хтось узявся описати Гіраї в шкільні роки, то її можна було б назвати надійною старшою сестрою, яка піклувалася про свою маленьку сестричку.

Батьки покладали на Гіраї великі надії, бо вона від природи була товариською та приязною. Вони вважали, що в майбутньому старша донька стане чудовою управителькою готелю. Одначе батькам не вдалося до кінця збагнути всю складність доньчиного характеру. Передовсім Гіраї була вільною птахою. Вона хотіла робити те, що їй подобалося, не переймаючись думкою інших. Саме тому носила Кумі на плечах, коли йшла з нею до школи. Її не стримували жодні упередження. Вона хотіла робити все по-своєму. Її дії не надто хвилювали батьків, але, зрештою, саме це її вільнодумство спричинило відмову виконувати їхню волю й одного дня взяти на себе керування готелем.

Не можна сказати, що Гіраї ненавиділа своїх батьків чи й сам готель. Річ у тім, що вона жила, щоб бути вільною. Коли їй виповнилося 18, пішла з дому. Кумі тоді було 12 років. Гнів батьків через доньчин учинок був таким же палким, як і їхнє бажання, щоб вона стала управителькою готелю, тому вони зреклися її. Утеча Гіраї завдала страшного удару її батькам і важким тягарем лягла на плечі Кумі.

Але та, схоже, підозрювала, що Гіраї збиралася піти з дому. Коли сестра пішла, Кумі не плакала й не побивалася, прочитавши залишеного їй листа, лише пробурмотіла: «Вона така егоїстка».

Раптом Гіраї побачила поряд Казу, яка принесла на срібній таці білу чашку й срібного чайничка. Її обличчя стало загадково-незворушним.

— Ти знаєш правила?

— Я знаю правила…

Перше правило: повернувшись у минуле, можна зустрітися тільки з тими, хто відвідував кафе. Востаннє Гіраї бачила Кумі саме тут. Але вона ховалася, тому вони не зустрілися. Та головне, що Кумі вже тут бувала.

Друге правило: жодні дії в минулому, скільки б зусиль ти не доклала, не можуть змінити теперішнього. Скажімо, навіть якщо Гіраї повернеться в минуле й скаже Кумі не їхати додому на авто, низка інших подій забезпечить дотримання цього правила, тому вона не зможе запобігти загибелі сестри в автокатастрофі. Годі й вигадати жорстокіше правило для Гіраї. Але вона намагалася не думати про нього.

Третє правило: аби повернутися в минуле, треба сісти на конкретний стілець. Саме на ньому й сиділа Гіраї.

Четверте правило: не можна підводитися з того стільця.

П’яте правило: час перебування в минулому обмежений. Його відлік починається, коли каву наливають у чашку, і завершується, коли кава вистигає. Часу обмаль. Та скільки б його не було, якщо їй удасться востаннє побачити Кумі, це, безумовно, того варте.

Гіраї низько опустила голову, готуючись до мандрівки.

Геть не зважаючи на те, готова вона чи ні, Казу продовжувала:

— Люди, які повертаються в минуле, щоб побачитися з померлими, під впливом емоцій, навіть знаючи про обмеження в часі, не можуть попрощатися…

— …

— Тому хочу дати тобі ось це… — Казу встромила в її чашку схожу на коктейльну паличку штуковину. Вона мала близько 10 сантиметрів завдовжки й трохи скидалася на ложку.

— Що це?

— Це попередить тебе звуковим сигналом, що кава от-от охолоне…

— …

— Тож коли пролунає попередження…

— Гаразд… Я знаю.

— …

— Я все зрозуміла. — Гіраї обірвала пояснення подруги.

Вона непокоїлася, що обмеження в часі, яке спливе, коли кава охолоне, якесь не надто чітке. Навіть якщо вона подумає, що кава вже вистигла, у неї може залишатися ще кілька хвилин. Або ж вона може припустити, що кава ще достатньо тепла, затримається занадто довго й не зможе повернутися назад. Але з таким попереджувальним сигналом усе було значно простіше, і вона могла забути про свою єдину тривогу.

Гіраї лише хотіла перепросити. Кумі раз за разом приїздила побачитися з нею, а її це лише дратувало.

Та крім сорому за негарне поводження із сестрою, її хвилювало ще й те, що Кумі стала управителькою готелю.

Коли Гіраї пішла з дому й батьки зреклися її, Кумі автоматично успадкувала сімейний готель. Її сестра була такою слухняною, що не могла, як Гіраї, не виправдати очікувань батьків.

«А що, як це перекреслило всі мрії Кумі?»

Якщо в неї колись була мрія, якій не судилося збутися через егоїстичний учинок Гіраї, це могло пояснити, чому Кумі постійно приїздила до Токіо й просила сестру повернутися додому — тоді вона змогла б утілити в життя свою мрію.

Якщо Гіраї здобула свободу в обмін на мрію Кумі, зовсім не дивно, що сестра ображалася на неї. Хоча вона й жалкувала про це, тепер уже нічим було зарадити.

Це була ще одна причина, чому Гіраї хотіла перепросити у Кумі. Якщо вона не може змінити теперішнього, то, бодай, може сказати: «Вибач, будь ласка, свою старшу сестру-егоїстку». Гіраї подивилася в очі Казу й рішуче кивнула.

Казу поставила чашку перед Гіраї. Правою рукою взяла з таці срібного чайничка й поглянула на жінку з-під опущених повік. То була справжнісінька церемонія. І церемонія ця залишалася незмінною, хто б не сидів на тому стільці. Вираз обличчя Казу теж був її частиною.

— Тільки не забудь… — зупинившись, прошепотіла Казу, — випити каву до того, як вона охолоне.

Дівчина почала повільно наливати каву в чашку. З вузенького носика сріблястого чайничка напій лився беззвучно, суцільною тоненькою цівкою. Гіраї спостерігала, як наповнювалася чашка. Що довше лилася кава, то більша нетерплячка брала Гіраї. Вона хотіла якнайшвидше опинися в минулому й побачитися зі своєю маленькою сестричкою. Хотіла перепросити у неї. Але здавалося, що кава почне вистигати, ще навіть не наповнивши чашку по вінця, а такого дорогоцінного часу в неї й так обмаль.

Від чашки здіймалася пара. Спостерігаючи за її мерехтливими завитками, Гіраї відчула, як паморочиться в голові. Її тіло злилося з парою, яка поглинула її, і вона відчула, як теж підіймається догори. Хоча таке було з нею вперше, Гіраї це зовсім не лякало. Це відчуття дещо погамувало її нетерплячку, і вона повільно заплющила очі.

Уперше Гіраї завітала до кафе сім років тому. Тоді їй було двадцять чотири й вона вже три місяці керувала власним баром. То була неділя наприкінці осені. Гіраї гуляла кварталом і цілком випадково зайшла до кафе подивитися, що там усередині. Єдиною відвідувачкою, окрім неї, була жінка в білому. Тієї пори року люди вже витягали свої теплі шарфи, а біла сукня жінки мала короткі рукави. Зауваживши, що в такому вбранні має бути холодно навіть у приміщенні, Гіраї сіла біля барної стійки.

Вона роззирнулася, але не побачила жодного працівника. Коли дзеленькнув дзвоник на дверях, сповіщаючи про її прихід, Гіраї не почула звичного «Вітаю! Ласкаво просимо!». Склалося враження, що сервіс тут не найкращий, але це анітрохи не сполохало дівчину. Навпаки, їй сподобався цей заклад, де не дотримувалися традиційних практик обслуговування відвідувачів. Вона вирішила трохи зачекати — можливо, з’явиться хтось із працівників. Може, вони іноді не чують дзвоника? Гіраї враз стало цікаво, чи завжди тут так зустрічають гостей. А ще та жінка в білій сукні, яка ніби й не помітила її. Вона так само тихенько читала свою книжку. Гіраї подумала, що помилково прийшла до кафе того дня, коли його зачинено. Минуло хвилин зо п’ять, знову озвався дзвоник, і всередину зайшла дівчина — на вигляд віку старшокласниці. Вона байдужно кинула: «Вітаю! Ласкаво просимо!» — і неквапливо пішла до затильної кімнати. Гіраї страшенно втішилася. Вона знайшла кафе, де не догоджали відвідувачам. А це означало свободу. Ніколи не знаєш, коли тебе обслужать. Гіраї подобалися заклади такого штибу. Вони давали змогу трохи перепочити після кафе й ресторанів, у яких обслуговували у звичний передбачуваний спосіб. Гіраї запалила цигарку й спокійно чекала.

Згодом з тої самої затильної кімнати, де зникла школярка, вийшла жінка. Гіраї вже встигла випалити одну цигарку й прикурювала іншу. Жінка була вдягнена в бежевий в’язаний кардиган і довгу білу спідницю, поверх якої мала винного кольору фартух. У неї були великі круглі очі.

Школярка, вочевидь, сказала їй, що прийшла відвідувачка, але жінка рухалася розмірено й повільно.

Вона, схоже, зовсім не квапилась обслуговувати Гіраї. Налила в склянку води, поставила перед нею і з посмішкою сказала: «Вітаю! Ласкаво просимо!», наче все було так, як і мало. Можливо, відвідувачі, звиклі до особливого ставлення, подумали б, що жінці не завадило б вибачитися за таке повільне обслуговування, але Гіраї не хотіла й не чекала, що їй догоджатимуть. Жінка нічим не виявляла, що усвідомила свою помилку, а лише тепло посміхалася. Гіраї ще не доводилося зустрічати іншу вільнодумну жінку, яка, як і вона сама, робила б усе у власному темпі. Ця працівниця кафе відразу їй сподобалася. «Менше догоджаєш — більше клієнтів маєш», — таким було гасло Гіраї.

Відтоді Гіраї приходила до «Funiculi, Funicula» щодня. А тієї зими довідалася, що в цьому кафе можна повернутися в минуле. Їй видалося дивним, що жінка в білому завжди одягнена в сукню з короткими рукавами. Коли Гіраї запитала: «Вам не здається, що їй холодно?», Кеї розповіла їй про привида в білій сукні й можливість повернутися в минуле, сидячи на тому стільці.

Гіраї відповіла: «Це неможливо», бо й справді вважала таке неймовірним. Але водночас вона не вірила, що Кеї могла їй про таке збрехати, тому на якийсь час облишила цю тему. А десь за пів року, завдяки розповсюдженню міської легенди, кафе набуло шаленої популярності.

Та навіть пересвідчившись, що в минуле дійсно можна повернутися, Гіраї жодного разу не думала про те, щоб здійснити цю мандрівку. Вона жила в шаленому темпі й ні про що не шкодувала. Та й який узагалі сенс, дивувалася вона, якщо, згідно з правилом, теперішнє не зміниться, хай що не роби.

Так було до загибелі Кумі в автокатастрофі.

У Гіраї ще мерехтіло перед очима, коли вона почула власне ім’я.

— Гіраї?

Почувши той знайомий голос, вона рвучко розплющила очі. Повернула голову в той бік, звідки він долинув, і побачила Кеї у винного кольору фартуху. Її великі круглі очі були сповнені здивуванням. Фусагі теж був у кафе, сидів за найближчим до входу столиком. Усе було точнісінько так, як запам’ятала Гіраї. Вона повернулася в той день — день, коли її сестра Кумі ще була жива.

Гіраї відчула, як закалатало серце. Вона мала заспокоїтися. Від напруги всі м’язи її тіла напнулися, ніби струни, доки вона силкувалася бодай трохи опанувати себе. Не можна було, щоб її очі почервоніли й набрякли від сліз, а з носа потекло. Зовсім не такою вона хотіла зустріти Кумі. Гіраї притиснула руку до серця, повільно й глибоко вдихнула.

— Привіт… — Вона повернулася до Кеї, яка стояла за барною стійкою, широко розплющивши очі.

Кеї поява знайомої їй людини на тому стільці заскочила зненацька. Водночас спантеличена й заінтригована, вона говорила так, ніби ніколи раніше не бачила мандрівників у часі.

— Що… Ти повернулася з майбутнього?

— Ага…

— Справді? Заради Бога, навіщо?

Кеї з минулого не знала, що сталося. Це було очікуване й цілком логічне запитання.

— Ох, просто прийшла побачитися зі своєю сестрою.

Гіраї не збиралася брехати. Вона міцніше стисла конверта, який лежав у неї на колінах.

— Ту, яка постійно приїздить, аби переконати тебе повернутися додому?

— Так, її.

— Оце вже дивина! Хіба ти зазвичай не намагаєшся її уникати?

— Ну, не сьогодні… Сьогодні я хочу побачитися з нею.

Гіраї силкувалася відповідати безтурботно. Хотіла засміятися, але в її очах залишався смуток. Вона не могла запалити жодної іскорки. Не знала, куди звернути погляд. Якщо Кеї гарненько придивиться, то відразу її розкусить. Навіть зараз вона відчувала, що Кеї щось підозрює.

— Щось трапилося? — прошепотіла Кеї.

Якийсь час Гіраї не відповідала. Відтак озвалася, ніби не своїм голосом:

— Ох, нічого не трапилося… Нічогісінько.

Вода тече з узвишшя в низину, така природа гравітації. Людські емоції теж мають свою гравітацію. Нелегко брехати й удавати щось перед подругою, якій звіряєш усі свої почуття. Правда так і хоче вирватися нестримним потоком. Особливо коли намагаєшся приховати свої смуток і вразливість. Значно легше зробити це перед незнайомцем або не надто близькою людиною. Для Гіраї Кеї була тим, кому вона могла розповісти будь-що. Емоційна гравітація була великою. Кеї могла прийняти й пробачити все, що зірвалося б з язика Гіраї. Такою вона бачила Кеї. Навіть однісіньке добре слово з уст Кеї володіло нестримною силою, здатною здолати напругу в душі Гіраї.

Тієї миті Кеї залишалося сказати лише одне слово. Якби вона турботливо запитала ще щось, виверження правди неможливо було б спинити. Кеї занепокоєно дивилася на Гіраї. Вона це знала, хоча й відвела очі від Кеї. Гіраї відчайдушно уникала її погляду.

Вочевидь, занепокоєна небажанням Гіраї дивитися на неї, Кеї вийшла з-за барної стійки.

Дзень-дзелень.

Несподівано озвався дзвоник.

— Вітаю! Ласкаво просимо! — машинально сказала Кеї та рвучко зупинилася. Оскільки вхід до кафе був незвичним, відвідувач з’являвся не відразу.

Але Гіраї знала, що то прийшла Кумі. Стрілки середнього настінного годинника показували третю. Кожен з трьох годинників указував різний час, але вона точно знала, що на середньому він правильний. Саме цієї пори три дні тому Кумі була в кафе.

Того дня Гіраї заховалася за барною стійкою. Іншої схованки не знайшлося, адже кафе розташовувалося в підвалі й мало тільки один вхід. Зайти чи вийти можна було лише сходами знадвору. Гіраї завжди приходила пообіді. Замовляла каву, теревенила з Кеї та йшла на роботу. Того дня вона саме підвелася зі стільця, бо хотіла відчинити свій бар раніше. Запам’ятала, що глянула на середнього годинника, аби дізнатися час. Була рівно третя година. «Зарано», — подумала вона, але вирішила, що спробує приготувати якісь закуски. Гіраї заплатила за каву й збиралася виходити. Вона вже вхопилася за дверну ручку. Аж раптом почула на сходах голос своєї сестри.

Кумі, спускаючись сходами, говорила з кимось телефоном. У паніці Гіраї заскочила назад до кафе й побігла ховатися за барною стійкою. «Дзень-дзелень», — проспівав дзвоник. Гіраї краєм ока побачила, що досередини зайшла Кумі, і пригнула голову. Отак три дні тому вона уникла зустрічі із сестрою.

Тепер Гіраї сиділа на тому стільці й чекала приходу Кумі. Розуміла, що й гадки не має, у що була вдягнена її сестра. Останніх два роки вона й обличчя її як слід не бачила й уже не могла згадати, коли востаннє з нею зустрічалася. Гіраї нарешті збагнула, як наполегливо уникала свою сестру. Тепер її груди стиснув жаль. Біль усе нестерпнішав, коли вона почала пригадувати, до яких вивертів удавалася, аби не бачитися з Кумі.

Але тієї миті Гіраї не могла дозволити собі розплакатися. Вона ще жодного разу не плакала перед сестрою. Якщо розридається тепер, Кумі це може видатися дивним. Вона неодмінно почне розпитувати, що сталося. Гіраї боялася, що тоді зовсім не зможе опанувати себе. Навіть попри правило, що теперішнє однаково не зміниться, не стримається й скаже: «Ти загинула в автокатастрофі, тому краще повертайся додому потягом!» або «Не їдь сьогодні додому!» Але це найгірше, що можна сказати. Тоді вона стане провісницею смерті й страшенно засмутить Кумі. Треба було за всяку ціну уникнути такого розвитку подій. Останнє, що чого вона хотіла б, — це завдати сестрі ще більших страждань. Гіраї глибоко вдихнула, аби погамувати свої божевільно-бурхливі емоції.

— Старша сеструня?

Від цього запитання серце Гіраї пропустило один удар. То був голос Кумі, голос, який вона вже ніколи не почує. Гіраї повільно розплющила очі й побачила біля входу сестру, яка теж дивилася на неї.

— Привіт… — Гіраї підняла руку, помахала й посміхнулася так радісно, як тільки змогла. Напруга, здавалося, зійшла з її обличчя. Та лівою рукою вона так само стискала листа, який лежав у неї на колінах. Кумі не відводила очей від сестри.

— …

Гіраї розуміла, чому Кумі спантеличена. До цієї миті вона, щоразу забачивши Кумі, навіть не намагалася приховувати свого роздратування. Зазвичай вона ставала холодною й байдужою, ніби натякала, що вже не може дочекатися, коли Кумі дасть їй спокій. Але цього разу вона поводилася інакше. Погляд Гіраї, який вона звично відводила кудись убік, тепер був прикутий до Кумі.

— Ого… Дивина… Що це з тобою сьогодні?

— Ти про що?

— Просто… За всі ці роки мені ще ніколи не вдавалося так легко побачитися з тобою.

— Справді?

— Ще б пак!

— Ох, Кумі, вибач мене за це… — Гіраї знизала плечима.

Кумі повільно наблизилася до Гіраї, дещо розслабившись від її незвичної поведінки.

— Гм… Можна зробити замовлення? Я хотіла б кави, кілька тостів, рис із карі й парфе, — гукнула вона до Кеї за барною стійкою.

— Гаразд… Уже готується, — сказала Кеї й кинула швидкий погляд на Гіраї. Побачивши, що та знову стала собою, вона заспокоїлась і пішла на кухню.

— Можу я тут сісти? — нерішуче запитала Кумі, відсовуючи стільця навпроти Гіраї.

— Звісно… — Гіраї посміхнулася.

Утішена, Кумі теж посміхнулася й повільно опустилася на стільця.

Якийсь час обоє сиділи мовчки. Просто дивились одна на одну. Кумі іноді опускала голову. Вона ніяково совалася на стільці й ніяк не могла заспокоїтися. Гіраї не відривала від неї очей, щаслива, що може її бачити. Кумі відповіла на її уважний погляд.

— Сьогодні справді коїться щось дивне, — пробурмотіла вона.

— Тобто?

— Таке відчуття, ніби ми вже цілу вічність такого не робили… не сиділи отак, дивлячись одна на одну…

— Не робили?

— Ой, та годі тобі… Коли я приїздила востаннє, то стояла на твоєму порозі, а ти не хотіла відчиняти мені двері… А до того ти тікала від мене, а я мусила бігати за тобою… А іншого разу ти перейшла на другий бік вулиці, щоб уникнути мене, а ще перед тим…

— Твоя правда, це жахливо, — погодилася Гіраї.

Вона знала, що Кумі мала безліч таких прикладів. Вона справді вдавала, ніби не вдома, хоча у квартирі горіло світло. Прикидалася п’яною як чіп і запитувала: «Ти хто така?», удаючи, ніби не впізнала сестру. Ніколи не читала її листів, просто викидала їх. Навіть останнього листа. Вона була жахливою старшою сестрою.

— Ну, така вже в тебе вдача…

— Вибач, Кумі. Мені справді дуже шкода. — Гіраї показала язика, аби поліпшити їм обом настрій.

Поведінка Гіраї кардинально відрізнялася від усіх її попередніх вибриків. Кумі не могла змовчати про це.

— Скажи правду — щось трапилося? — схвильовано запитала Кумі.

— Гм? Що ти маєш на увазі?

— Годі, ти поводишся дуже дивно.

— Справді?

— Щось трапилося?

— Ні… нічого такого, — удавано невинним тоном відказала Гіраї, докладаючи зусиль, аби це звучало природно й зовсім не силувано.

Від того, як занепокоєно й здивовано дивилася на неї Кумі, здавалося, наче це їй, Гіраї, залишалося жити лише кілька годин. Вона уявляла себе персонажем якоїсь дурнуватої телевізійної драми, який раптом вирішив покаятися на порозі смерті. Від такої жорстокої іронії очі почервоніли й почали набиратися сльозами. Адже це не їй судилося померти. Сповнена емоціями, Гіраї більше не могла дивитися на сестру й опустила голову.

— Ось, тримайте… — Кеї саме вчасно принесла каву.

Гіраї швидко підняла на неї очі.

— Дякую, — сказала Кумі та ввічливо кивнула.

— Будь ласка… — відповіла Кеї, ставлячи каву на стіл. Вона теж легенько кивнула й повернулася за барну стійку.

Розмова обірвалася. Гіраї не могла видобути із себе жодного слова. Відколи Кумі прийшла до кафе, вона прагнула міцно її обійняти й крикнути: «Не помирай!» Тож тепер витрачала всі сили, щоб стриматись і не зробити цього.

Коли пауза аж надто затягнулася, Кумі занепокоїлася. Вона ніяково совалася на стільці. Згинаючи руками записника, якого тримала на колінах, раз по раз зиркала на настінного годинника. Кумі нічого не сказала, однак з її поведінки Гіраї здогадалася про думки сестри.

Кумі добирала слова. Опустивши голову, подумки повторювала те, що хотіла сказати. Саме прохання, звісно ж, було простим: «Будь ласка, повертайся додому». Та озвучити його було ох як непросто.

Їй було так важко це сказати, адже щоразу, коли впродовж останніх років вона торкалася цієї теми, Гіраї категорично відмовлялася. Що більше вона відмахувалася й відмовлялася, то більш відчуженою ставала. Кумі ніколи не опускала рук, байдуже, скільки разів Гіраї відмовила їй, але так і не звикла до сестриного «ні». Щоразу це слово завдавало їй болю й дуже засмучувало. Коли Гіраї збагнула, як важко було Кумі постійно переживати такі почуття, напруга в її грудях, здавалося, дійшла межі й от-от мала розірвати її. Стільки років Кумі доводилося тримати в собі ці почуття. Тієї миті Кумі саме розмірковувала, що Гіраї вкотре відмовиться, тому й не дивно, що розгубилася. Вона щоразу вперто збирала докупи свою хоробрість. Але ніколи не здавалася, ніколи.

Кумі підняла голову й упевнено подивилася в очі сестри. Гіраї не відвела погляду. Вона теж дивилася на Кумі. Та рвучко втягнула повітря й уже готова була щось сказати.

— Гаразд, я не проти повернутися додому, — відповіла Гіраї.

Це не можна було вважати відповіддю, бо Кумі ще не встигла нічого сказати. Але Гіраї добре знала, що вона збиралася сказати, тому відповіла на її незмінне: «Я хочу, щоб ти повернулася додому!»

Обличчя Кумі набуло спантеличеного виразу, ніби вона не зрозуміла, що тільки-но сказала Гіраї.

— Що? — запитала вона.

— Гаразд… я не проти повернутися додому, до готелю «Такакура», — обережно й повільно повторила Гіраї.

Обличчя Кумі досі виражало недовіру.

— Справді?

— Але ти й сама знаєш, що від мене небагато користі, — винувато додала Гіраї.

— Не страшно… Нема проблем! Навчишся всього в процесі. Тато з мамою так утішаться, навіть не сумніваюся!

— Справді?

— Ну звісно!

Кумі низько схилила голову. Її обличчя враз почервоніло, і вона заплакала.

— Що таке?

Цього разу настала черга Гіраї тривожитися. Вона знала причину сестриних сліз. Якщо Гіраї повернеться й візьме на себе готель, Кумі дістане свою свободу. Через стільки років її наполегливі спроби переконати Гіраї нарешті завершаться успіхом. Тому й не дивно, що вона така щаслива. Але Гіраї й гадки не мала, що ця звістка змусить її сестру плакати.

— Я завжди про це мріяла… — пробурмотіла Кумі, опустивши голову. Її сльози крапали на стіл.

Серце Гіраї шалено стукотіло. То Кумі справді мала власні мрії. Вона теж хотіла щось зробити. Егоїзм Гіраї не дав їй змоги втілити ці мрії в життя — мрії, які вартували її сліз.

Гіраї подумала, що не завадило б дізнатися про заповітну мрію Кумі. Про те, чому вона завадила здійснитися.

— Про що ти мріяла? — запитала вона.

Кумі підняла на неї свої почервонілі заплакані очі й глибоко вдихнула.

— Щоб ми разом керували готелем… Ми з тобою, — відповіла вона. На її обличчі розквітла широка усмішка.

Ще ніколи Гіраї не бачила, щоб Кумі так радісно й щасливо посміхалася. Вона пригадала те, що сказала Кеї три дні тому.

«Вона ображається на мене».

«Вона не хотіла, щоб він переходив до неї».

«Я постійно кажу їй, що не хочу повертатися додому. А вона знов і знов намагається переконати мене… Наполеглива — це ще мало сказано».

«Я не хочу бачити його…»

«Це написано в неї на обличчі. Через те, що я зробила, їй тепер доведеться стати управителькою готелю, яким вона не хоче займатися. Вона хоче, щоб я повернулася додому, і тоді вона дістане свободу».

«Мені здається, ніби вона тисне на мене».

«Викинь його!»

«Уявляю, що там… Мені справді важко самій… Будь ласка, повернись додому… Не страшно, навчишся всього в процесі… І таке інше».

Усе це сказала вона, Гіраї. Але помилилася. Кумі зовсім на неї не ображалася. Припущення, що сестра не хотіла успадковувати готель, теж виявилося хибним. Кумі не полишала спроб переконати Гіраї повернутися лише тому, що це була її мрія. А зовсім не через бажання дістати свободу чи тому, що в чомусь звинувачувала сестру.

Кумі вже давно мріяла керувати готелем разом з Гіраї. Та мрія не змінилася, як і сама її сестричка, яка сиділа перед нею зі сльозами радості на щоках. Її маленька Кумі, яка всім серцем любила свою старшу сеструню, знов і знов приїздила, аби переконати її повернутися додому, і ніколи не втрачала надії. Тоді як батьки відмовилися від неї, маленька сестричка вірила, що одного дня Гіраї таки повернеться. Якою милою й кумедною вона була в дитинстві. Маленькою дівчинкою, яка всюди ходила хвостиком за сестрою, вигукуючи: «Сеструню! Сеструню!» Тієї миті Гіраї відчула, як сильно любить свою сестру.

Однак маленька сестричка, яку вона так любила, загинула.

Гіраї вже ледве стримувала відчай. «Не смій помирати! Я не хочу, щоб ти помирала!»

— Ку… Кумі. — Гіраї ледь чутно вимовила її ім’я, наче воно в неї просто вирвалося. Навіть попри те, що всі її намагання були марними, вона хотіла завадити смерті сестри. Та Кумі, схоже, її не почула.

— Почекай хвильку… Маю вибігти до вбиральні… Треба поправити макіяж… — сказала Кумі, підводячись зі стільця.

— Кумі! — раптом вигукнула Гіраї.

Кумі вже встигла відійти, але покрик Гіраї спинив її.

— Гм? Що? — приголомшено запитала вона.

Гіраї не знала, що сказати. Ніякі слова не могли змінити теперішнього. Його вже було написано.

— Ем-м… Нічого… Вибач.

Але це не було «нічого». «Не йди! Не помирай! Вибач! Будь ласка, пробач мені! Якби ти не приїхала зустрітися зі мною, ти досі була б жива!»

Вона хотіла сказати стільки всього, хотіла вибачитися за те, що так егоїстично пішла з дому, очікуючи, що Кумі самотужки дбатиме про їхніх батьків та успадкує готель. Вона не лише ніколи не замислювалася, як важко було її сім’ї, а й навіть не намагалася з’ясувати справжні почуття сестри, які спонукали Кумі викроювати час у своєму шаленому графіку й приїздити, аби зустрітися з нею. «Тепер я знаю, чого тобі довелося натерпітися з такою старшою сестрою, як я. Мені дуже шкода…» Однак жодне з цих почуттів вона не могла висловити. Насправді вона ніколи їх не розуміла… То що їй зараз казати? Що вона хотіла б сказати?

Кумі лагідно дивилася на сестру. Хоча та й сказала: «Нічого», вона чекала наступних слів Гіраї. Зрештою, зрозуміла, що та хотіла промовити щось важливе.

«Як лагідно ти дивишся на мене після стількох років моєї жахливої поведінки. Ти завжди була доброю до мене й терпляче чекала, так довго чекала. Завжди мріяла, щоб ми разом керували готелем. Ніколи не втрачала надії. А я…»

Після тривалої паузи, заплутавшись у своїх почуттях, Гіраї нарешті спромоглася на слово й пробурмотіла:

— Дякую…

Вона не була певна, що одне це слово могло вмістити всі її почуття. Але тієї миті Гіраї вклала в нього всю свою душу.

Кумі якусь хвильку дивилася на неї спантеличено, а потім широко посміхнулася.

— Ти сьогодні точно якась дивна.

— Так, мабуть, — відказала Гіраї та з останніх сил якомога радісніше посміхнулася. Начебто вдовольнившись цим, Кумі знизала плечима, розвернулася й пішла до вбиральні.

«Кумі!..»

Гіраї дивилась услід сестрі. Її очі налилися сльозами. Вона відчувала, що більше не зможе їх стримувати. Проте жодного разу не кліпнула. Прикипіла очима до спини Кумі й проводжала її поглядом, поки сестра не зникла за дверима. Лише тоді опустила голову. Сльози котилися її щоками й скрапували на стіл. Горе витіснило всі інші почуття. Гіраї хотілося кричати, ридати, але вона не могла цього зробити.

Якщо вона закричить, її почує Кумі. Гіраї у відчаї прикрила рота рукою, щоб у неї не вирвалося: «Кумі, Кумі!» Здригалася всім тілом і тихенько плакала. Кеї, занепокоєна її дивною поведінкою, гукнула з кухні:

— Гіраї, з тобою все гаразд?

«Біп-біп-біп-біп-біп…» — несподівано почулося з її чашки. То був сигнал, який попереджав, що кава от-от вистигне.

— О ні!.. Цей сигнал!

Кеї відразу все зрозуміла. Адже застережний звуковий сигнал використовували тільки тоді, коли хтось навідував померлих друзів чи родичів. Гіраї сказала, що повернулася побачитися з Кумі…

«Ой, лишенько… Її мила молодша сестра…»

Коли Кумі зайшла до вбиральні, Кеї поглянула на Гіраї.

— Це неможливо… — нажахано пробурмотіла вона.

Гіраї підняла очі на Кеї й тільки сумовито кивнула. Та, здавалося, заціпеніла.

— Гіраї… — сказала вона.

— Знаю. — Гіраї взяла чашку з кавою. — Я маю випити її, так?

Кеї нічого не відповіла. Вона не могла говорити.

Гіраї піднесла чашку до вуст. Удихнула й зі стогоном видихнула повітря. У тому стогоні зібрався весь болючий смуток, що витікав з її розбитого серця.

— Я лише хочу побачити її обличчя, ще раз. Та якщо затримаюся тут, не зможу повернутися назад…

Тремтливими руками Гіраї присунула чашку до губ. Вона мала випити ту каву. З очей знову заструменіли сльози. У голові завирували думки. «Чому ще сталося? Чому вона померла? Чому я не сказала їй раніше, що повернуся додому?»

Чашка зупинилася за кілька міліметрів від її рота й застигла на місці. За мить…

— Ох… Я не можу це випити…

Гіраї опустила чашку на стіл. Вона почувалася геть знесиленою. Уже не знала, що хотіла зробити й нащо взагалі поверталася в минуле. Була впевнена лише в тому, що любила свою маленьку сестричку, яка важила для неї так багато, а тепер Кумі не стало.

«Якщо я зараз вип’ю цю каву, то більше ніколи не побачу сестру. Нехай нарешті мені вдалося зробити її щасливою, я більше ніколи не побачу її усмішки». Та Гіраї знала, що нізащо не зможе випити каву, якщо дивитиметься на обличчя сестри.

— Гіраї!

— Я не можу це випити!

Кеї бачила, у якому відчаї була Гіраї. Вона гарячково кусала губи.

— Ти щойно пообіцяла… — сказала вона з тремтінням у голосі. — Ти щойно пообіцяла сестрі, адже так?

— …

— Що повернешся й працюватимеш у готелі.

Навіть із заплющеними очима Гіраї бачила щасливу усмішку Кумі.

— Ти сказала, що керуватимеш готелем разом з нею.

Гіраї уявляла Кумі живою. Вони разом із задоволенням порядкували в готелі.

Мелодія того раннього дзвінка відлунювала в її голові.

— Але вона…

Гіраї побачила Кумі, яка лежала в їхньому домі так, ніби просто спала.

Кумі більше нема.

Що їй робити, коли вона повернеться в теперішнє? Здавалося, що більше не залишилося причин повертатися. Кеї теж плакала. Однак Гіраї ще ніколи не чула такої сили в її голосі.

— Це означає, що ти повинна повернутися. Тепер це важливіше, ніж будь-коли.

«Чому це?»

— Твоя сестра страшенно засмутилася б, дізнавшись, що твоя обіцянка стосувалася тільки цього дня в минулому. Тобі не здається, що це розбило б її серце?

«Так! Кеї має рацію. Кумі сказала, що завжди мріяла працювати зі мною, і я пообіцяла їй. Пообіцяла, що повернуся додому й керуватиму готелем. Чи не вперше я побачила Кумі такою щасливою. Я не можу вдавати, ніби не бачила її усміхненого обличчя. Не можу знову її підвести. Мушу повернутися в теперішнє. Мушу повернутися до «Такакури». Навіть якщо Кумі більше нема, я пообіцяла їй, коли вона ще була жива. Я мушу зробити все, щоб заслужити її посмішку…»

Гіраї схопила чашку. Але…

«Я хочу ще хоча раз побачити обличчя Кумі».

Вона ніяк не могла дати раду цій останній дилемі.

Та якщо вона побачить обличчя Кумі, то не зможе випити каву й повернутися. Про це Гіраї добре знала. Утім, хоча вона розуміла, що має просто випити каву, відстань між чашкою та її губами ніяк не хотіла скорочуватися.

Клац.

Гіраї почула, як відчинилися двері до вбиральні. Як і з входом до кафе, доводилося чекати кілька секунд, перш ніж у дверях хтось з’являвся. Водночас людина, яка виходила зі вбиральні, не бачила присутніх у кафе. Почувши той звук, Гіраї піддалася інстинкту й одним махом випила каву, адже більше не мала часу вагатися.

Якби вона бодай на секунду спізнилася, то проґавила б свій шанс допити каву й повернутися в теперішнє. Гіраї прогнала всі раціональні думки. Відчувала, що її тіло змінюється. Щойно вона допила каву, як у голові запаморочилося. Вона мовби й сама перетворювалася на пару, що огорнула все її тіло. Гіраї змирилася з тим, що більше ніколи не побачить Кумі. Але саме тієї миті, коли вона про це подумала, зі вбиральні повернулася її сестра.

«Кумі!»

Мерехтливо, хоча й не фізично, Гіраї досі залишалася в минулому.

— Що? Сеструню? — Кумі, схоже, більше не могла її бачити. Вона спантеличено дивилася на того стільця, де сиділа Гіраї.

«Кумі!» Голос Гіраї не долинув до сестриних вух.

Кумі, яка все більше розпливалася перед очима Гіраї, обернулася до Кеї за барною стійкою.

— Перепрошую, ви часом не знаєте, куди поділася моя сестра? — запитала вона.

Кеї повернулася й посміхнулася до Кумі.

— Їй несподівано довелося піти…

Почувши це, Кумі насупилася. Вочевидь, зникнення Гіраї засмутило її. Їй нарешті вдалося з нею зустрітися, і раптом вона так рвучко пішла. Сказала, що повернеться додому, але їхнє возз’єднання було нетривалим. Її занепокоєння було цілком виправданим. Кумі зітхнула, її плечі опустилися. Кеї помітила її реакцію на цю звістку.

— Не хвилюйтеся, ваша сестра сказала, що виконає обіцянку, — запевнила її Кеї й підморгнула Гіраї, яка, вже випаровуючись, спостерігала за ними.

«Кеї, ти врятувала мене! Дякую…»

Гіраї заплакала, зворушена такою підтримкою подруги. Певний час Кумі стояла мовчки.

— Справді? — нарешті запитала вона з широкою посмішкою. — Якщо так, то це чудово! Ну, тоді мені варто повертатися додому… — додала вона та ввічливо вклонилася.

Потому Кумі випросталась і бадьорим кроком вийшла з кафе.

«Кумі-і!»

Гіраї бачила все крізь завісу мерехтливої пари. Кумі посміхнулася, почувши, що сестра дотримає обіцянки.

Уся ця сцена від початку до кінця пролетіла перед очима Гіраї, ніби хтось швидко перемотував фільм. Вона й далі плакала. Плакала й плакала, не в змозі заспокоїтися.

Раптом Гіраї побачила, що жінка в білій сукні прийшла зі вбиральні й стоїть біля неї. Там також були Казу, Негаре, Когтаке й Кеї. Гіраї повернулася в теперішнє — теперішнє, де не було Кумі.

Жінка в білому не зважала на її заплакані очі.

— Устань! — роздратовано сказала вона.

— Ох… Звісно. — Гіраї поквапилася залишити той стілець.

Жінка в білій сукні протислася між столиком і стільцем та зайняла своє звичне місце. Відсунула чашку Гіраї й узялася читати свою книжку так, наче нічого не сталося.

Гіраї марно намагалася привести до ладу своє заплакане обличчя. Вона важко зітхнула.

— Не впевнена, що вони зустрінуть мене з розкритими обіймами…

— …

— До того ж я й гадки не маю, як керувати готелем… — вела вона далі, розглядаючи останнього листа Кумі, який тримала в руках.

— Якщо я повернуся отак…

— …

— …гадаю, нічого страшного?

Здавалося, Гіраї планувала негайно їхати до «Такакури». Залишити бар і все інше, просто поїхати. Це було схоже на Гіраї — вирішувати щось, навіть не обдумавши. Та вона вже вирішила, і на її обличчі не було й тіні сумніву.

Кеї підбадьорливо кивнула.

— Упевнена, що все буде гаразд, — якомога радісніше сказала вона.

Кеї не питала, що трапилося в минулому. Не було потреби. Гіраї витягла з гаманця триста вісімдесят єн, щоб заплатити за каву. Віддала гроші Негаре й рішучим кроком вийшла з кафе.

Дзень-дзелень.

Кеї вийшла з Гіраї, аби провести її. Вона легенько погладила свій живіт і прошепотіла:

— Як же це чудово…

Складаючи гроші до шухлядки касового апарата, Негаре занепокоєно дивився, як Кеї погладжувала свій живіт.

«Чи зможе вона відмовитися від цього?»

Із тим самим виразом на обличчі він слухав, як дзвоник відлунював від стін кафе.

Дзень… Дзелень…