Доки кава не охолоне

IсторIя IV Мати й дитина

У хоку[17] вечірня цикада асоціюється з осінню. Згадка про вечірню цикаду породжує в уяві її спів наприкінці літа. Насправді сюркіт цієї комахи можна почути вже на початку червня. Якщо сюрчання великої коричневої та маленької цикад пов’язують із серединою літа й палючим сонцем, то вечірня чомусь нагадує про надвечір’я пізнього серпня. Коли сонце сідає й спускаються сутінки, сюр-сюр-сюр навіває смуток, і запізнілі перехожі поспішають додому.

У місті таке сюрчання чути нечасто. Це тому, що вечірня цикада, на відміну від інших, полюбляє тінисті місцини під кронами мішаного лісу чи кипарисового гаю подалі від сонячного проміння. Проте біля того кафе оселилась одна вечірня цикада. Коли сонце хилилося до небокраю, звідкись долинало її ледь чутне затяжне сюрчання. Часом його можна було почути й усередині. Оскільки кафе розташовувалося в підвалі, доводилось уважно прислухатися — таким тихеньким воно було.

То було одного серпневого вечора. Надворі голосно сюрчала велика коричнева цикада. Метеорологічна служба сповіщала, що видався найспекотніший день року. Проте в кафе навіть без кондиціонера такого дня було доволі прохолодно. З телефону Негаре Казу читала електронного листа від Гіраї.

«Я вже два тижні в “Такакурі”. Мені треба ще стільки всього навчитися. Щодня робота така складна, що мало не доводить мене до сліз».

— Ох, то їй справді нелегко…

Її слухали Когтаке й Негаре. Оскільки ні Казу, ані Кеї не мали телефону, усі листи до кафе надходили на електронну скриньку Негаре. Казу не дуже вдавалося налагоджувати міжособистісні стосунки, тому телефони й інші засоби зв’язку вона вважала зайвим клопотом. Кеї же позбулася мобільного, коли вийшла заміж. «Для подружжя цілком достатньо й одного телефону», — казала вона. Гіраї, натомість, мала аж три телефони для різних потреб: для клієнтів, для особистих справ і для сім’ї. У сімейному вона зберігала тільки номери батьків і сестри Кумі. Хоча ніхто з кафе про це не знав, нещодавно вона додала до нього ще два контакти — номери кафе й Негаре. Казу читала далі її листа.

«…З батьками у нас досі трохи дивні стосунки, але відчуваю, що повернутися додому було правильним рішенням. Якщо смерть Кумі завдала болю мені й моїм батькам, то її спадок та останнє бажання подарували нам щастя.

Саме тому я збираюся прожити своє життя, здійснюючи мрію Кумі. Хто б міг подумати, що я стану такою серйозною?

Загалом, я щаслива і в мене все гаразд. Якщо випаде нагода, приїздіть у гості. Дуже раджу побувати на фестивалі Танабата, хоча цього року він минув для мене непомітно. Будь ласка, передай усім мої вітання.

Яеко Гіраї».

Негаре, який слухав, стоячи на порозі кухні й схрестивши руки на грудях, ще більше звузив свої очі-щілини. Схоже, він посміхався — сказати про це напевно завжди було складно.

— О, та це ж чудово, — посміхнулася втішена Когтаке. Мабуть, вона вийшла на перерву між змінами, бо була у формі медсестри.

— Ось, подивіться на цю фотографію, — сказала Казу, демонструючи Когтаке, яка сиділа біля барної стійки, прикріплене до електронного листа фото. Когтаке взяла до рук телефон, аби краще його роздивитися.

— Ого, їй справді пасує… Викапана управителька, — здивовано відповіла Когтаке.

— Скажіть? — засміялася Казу.

На світлині Гіраї стояла перед готелем. Її волосся було зібране в пучок, а вдягнена вона була в рожеве кімоно, яке свідчило про її статус управительки «Такакури».

— Вона здається щасливою.

— Еге ж.

Гіраї посміхалася так, ніби її нічогісінько в цьому світі не хвилювало. Вона писала, що стосунки з батьками досі трохи дивні, але поряд з нею на фото позували її батько Ясуо та матір Мічіко.

— І Кумі теж… — пробурмотів Негаре, зазираючи над плечем Когтаке. — Кумі, безперечно, теж щаслива.

— Так, я в цьому впевнена, — погодилася Когтаке, роздивляючись фото.

Казу, яка стояла поряд, теж кивнула. Вона вже не була такою незворушно-врочистою, як тоді, коли здійснювала ритуал повернення в минуле. Її обличчя було лагідним і добрим.

— До речі, — сказала Когтаке, повертаючи їй телефон. Вона повернулась і з підозрою подивилася туди, де сиділа жінка в білій сукні. — Що це вона робить?

Але дивилася вона аж ніяк не на жінку-привида. На увазі мала Фуміко Кійокаву, яка сиділа на стільці навпроти жінки в білому. Навесні того року завдяки цьому кафе Фуміко повернулася в минуле. Зазвичай вона вдягалася як типова кар’єристка, але того дня, мабуть, мала вихідний. На ній був повсякденний одяг — чорна футболка з тричвертними рукавами й білі обтислі штани. На ногах — босоніжки з ремінцями.

Фуміко не виказувала ніякої зацікавленості листом Гіраї. Вона не відривала очей від обличчя жінки в білій сукні. Ніхто не знав, чого вона від неї хотіла. Казу теж не мала про це й гадки.

— Мені теж цікаво… — тільки й відповіла Казу.

З весни Фуміко час від часу навідувалася в кафе. І щоразу сідала навпроти жінки в білому.

Зненацька Фуміко поглянула на Казу.

— Ем, перепрошую… — почала вона.

— Так?

— Мене цікавить одна річ.

— Що саме?

— Усі ці мандрівки в часі… Чи можна також перенестися в майбутнє?

— У майбутнє?

— Так, у майбутнє.

Її запитання неабияк здивувало Когтаке.

— Це й мені цікаво.

— Ще б пак. Мандри в часі передбачають не лише повернення в минуле, але й можливість побувати в майбутньому… То можна чи ні? — вела далі Фуміко.

Когтаке закивала на знак підтримки.

— То можна чи ні? — не вгавала Фуміко. Її очі були сповнені надією та цікавістю.

— Так, звісно ж, ви можете перенестися в майбутнє, — незворушно відповіла Казу.

— Справді? — перепитала Фуміко.

У пориві емоцій вона мимоволі зачепила столик і перекинула чашку жінки-привида, від чого та смикнула бровою. Запанікувавши, Фуміко кинулася витирати розлиту каву серветкою. Вона не хотіла знову відчути на собі прокляття.

— Ого! — вигукнула Когтаке.

Казу стежила за реакцією обох жінок.

— Але ніхто цього не робить, — байдуже додала вона.

— Що? — запитала спантеличена Фуміко. — Чому, в біса, ніхто цього не робить?

Вона наблизилася до Казу, вимагаючи відповіді. Неможливо, щоб тільки її зацікавила ідея побувати в майбутньому. Когтаке, схоже, теж кортіло дізнатися відповідь на це запитання. Її очі розширилися, і вона не зводила їх з Казу. Та подивилася на Негаре й повернулася до Фуміко.

— Гаразд… Якщо вас цікавить подорож у майбутнє, то на скільки років уперед ви хочете потрапити?

Зважаючи на те, яким несподіваним було це запитання, Фуміко, схоже, уже давно все вирішила.

— Три роки! — без вагань відповіла вона, ніби тільки й чекала, коли її запитають. І ледь помітно зашарілася.

— Ви хочете побачитися зі своїм хлопцем? — безбарвним голосом запитала Казу.

— Ну… А що, як хочу? — Фуміко задерла підборіддя, мовби напоготові захищатися, а сама ще більше почервоніла.

Тут утрутився Негаре.

— Вам немає чого соромитися…

— А я й не соромлюся! — випалила Фуміко. Але Негаре зачепив її за живе, і вони з Когтаке, перезирнувшись, посміхнулися.

Казу було не до жартів. Вона дивилася на Фуміко зі своїм звичним байдужим виразом. Ту цей її вираз стривожив.

— То це неможливо? — ніяково запитала вона.

— Чому ж, можливо… Річ не в тому, — монотонно вела далі Казу.

— Але?

— Звідки ви можете знати, що за три роки він прийде до кафе?

Фуміко, схоже, не втямила, про що йшлося.

— Невже ви не розумієте? — допитувалася Казу.

— Ох…

Фуміко врешті збагнула. Навіть якщо вона перенесеться на три роки вперед, звідки їй знати, що Горо тоді буде в кафе?

— Ось у чому заковика.

— …

— Те, що в минулому, уже сталося. Ви можете визначити потрібний час і повернутися туди. Однак…

— Майбутнє геть невідоме! — Когтаке сплеснула в долоні, ніби вони грали у вікторину.

— Ви, певна річ, можете перенестися у вибраний день, але невідомо, чи буде там людина, з якою ви хочете зустрітися.

Судячи зі знудженого виразу обличчя Казу, її запитували про це вже чимало людей.

— Отож, сподіватися можна хіба що на диво, бо навіть якщо ви виберете час і ненадовго, доки не охолоне кава, перенесетеся в майбутнє, шанси зустріти людину, з якою хочете побачитися, геть мізерні, — додав Негаре, наче постійно таке пояснював. Договоривши, він подивився на Фуміко примруженими очима, ніби питав: «Розумієте, про що я?»

— То виходить, що така мандрівка — марнування часу? — похмуро пробурмотіла Фуміко.

— Саме так.

— Он воно що…

З огляду на те, яким поверховим був її прихований мотив, Фуміко мало б стати дуже соромно. Але, вражена продуманістю правил кафе, вона й не подумала розпитувати далі.

Фуміко нічого не сказала, але подумала: «Коли повертаєшся в минуле — не можеш змінити теперішнє. Мандрівка в майбутнє — марнування часу. Як зручно. Тепер розумію, чому в тій журнальній статті про кафе всю вигадку з мандрівками в часі назвали безглуздою».

Та їй не вдалося так легко відкараскатися. Негаре, ще більше примружившись, допитливо дивився на неї.

— Що ви хочете зробити? Пересвідчитися, що ви справді одружилися? — ущипнув він Фуміко.

— Аж ніяк!

— Ага… Так і знав.

— Ні… Я ж кажу, що все не так!.. Ух!

Що більше вона заперечувала, то глибшу яму собі викопувала.

Але, на щастя для Фуміко, вона не могла перенестися в майбутнє. Адже існувало ще одне осоружне правило: людина, яка вже здійснила мандрівку в часі на тому стільці, не могла зробити цього вдруге. Кожному діставався лише один шанс.

«Краще не казати про це Фуміко…» — подумала Казу, спостерігаючи за її безтурботною балаканиною. Але річ була зовсім не в тому, що вона переймалася реакцією Фуміко, просто та неодмінно зажадає якогось розумного пояснення. «А я не хочу щось їй пояснювати».

Дзень-дзелень.

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Прийшов Фусагі. Він був одягнений у темно-синю футболку поло й бежеві штани, а на ногах мав в’єтнамки. На плечі в нього висіла сумка. Надворі стояв найспекотніший день року. У руках замість хустинки Фусагі тримав невеликого білого рушника, яким витирав піт.

— Фусагі! — вигукнув Негаре замість звичного «Вітаю! Ласкаво просимо!», яким зустрічали відвідувачів.

Спершу Фусагі здавався дещо спантеличеним, але врешті легенько кивнув і сів на своє звичне місце — за найближчий до входу столик. Когтаке, зчепивши руки за спиною, підійшла до нього.

— Привіт, любий! — сказала з посмішкою. Вона більше не називала його Фусагі.

— Перепрошую, ми знайомі?

— Я твоя дружина, любий.

— Дружина?.. Моя дружина?

— Так.

— Це якийсь розіграш… Так?

— Ні. Я справді твоя дружина!

Когтаке без вагань примостилася на стільця навпроти Фусагі. Не знаючи, як реагувати на таку фамільярність із боку незнайомки, він добряче знітився.

— Ем-м, я попросив би вас не сідати тут ось так, без дозволу.

— Ой, та все гаразд, мені можна тут сидіти… Я ж твоя дружина.

— Гм, а як на мене, то зовсім не гаразд. Я вас не знаю.

— У такому разі доведеться зі мною познайомитися. Почнімо просто зараз.

— Про що ви, Бог із вами, говорите?

— Ну, мабуть, пропоную тобі одружитися.

Доки Фусагі сидів з відкритим ротом і приголомшено дивився на жінку перед собою, Когтаке просто посміхалася. Не на жарт схвильований, чоловік звернувся до Казу, яка саме принесла йому склянку води.

— Гм. Чи могли б ви, якщо ваша ласка, зробити щось із цією жінкою?

Стороння людина могла б подумати, що перед нею — подружжя жартівників. Та один погляд на Фусагі свідчив про те, що йому було вельми незатишно.

— Схоже, ви його добряче спантеличили. — Казу посміхнулася, заступаючись за Фусагі.

— Справді?.. От халепа.

— Може, краще дати йому сьогодні спокій? — озвався Негаре з-за барної стійки, намагаючись допомогти.

Подружжя вже кілька разів мало подібну розмову. Часом, коли Когтаке казала Фусагі, що вона його дружина, чоловік рішуче заперечував. А часом поводився геть інакше. Іноді він питав: «Що? Справді?» — і брав її слова на віру. Днів зо два тому Когтаке сиділа навпроти нього й обох, здавалося, захопила цікава розмова.

Основною темою таких розмов були спогади про мандри. Фусагі любив розповідати Когтаке про місця, де побував, і про те, що там побачив. Когтаке дивилася на нього з посмішкою й кивала, примовляючи: «Я теж там побувала». Обоє захоплено обговорювали свої подорожі. Когтаке обожнювала такі буденні розмови.

— Мабуть… Продовжимо нашу розмову вже вдома, — сказала Когтаке й повернулася на своє звичне місце біля барної стійки. Вочевидь, вона змирилася й вирішила поки що облишити Фусагі.

— Але ти здаєшся щасливою, — зауважив Негаре.

— Ох, гадаю, так, — радісно відгукнулася Когтаке.

Попри прохолоду всередині кафе, Фусагі все витирав з чола намистинки поту.

— Каву, будь ласка, — замовив він і розкрив на столі туристичний журнал, вийнявши його із сумки.

— Гаразд. — Казу посміхнулась і зникла на кухні.

Фуміко знову прикипіла поглядом до жінки в білій сукні. Когтаке сиділа, підперши щоку рукою, і дивилася на Фусагі, тоді як сам Фусагі занурився в журнал, навіть не здогадуючись, що за ним спостерігають. Негаре, зиркаючи на них обох, узявся молоти кавові зерна в старенькій на вигляд кавомолці. Жінка в білій сукні, як завше, читала свій роман. Коли кафе сповнилося ароматом свіжозмеленої кави, із затильної кімнати вийшла Кеї. Побачивши її, Негаре застиг, облишивши роботу.

— Святий боже! — вигукнула Когтаке, побачивши обличчя Кеї.

Її шкіра була страшенно бліда, аж блакитнувата. І йшла вона так, ніби от-от знепритомніє.

— Як ти почуваєшся? — суворо запитав Негаре, такий наляканий, що й сам помітно збліднув.

— Ох, люба сеструню, гадаю, тобі краще сьогодні відпочити… — сказала Казу, яка вийшла з кухні.

— Ні, зі мною все гаразд, — заперечила Кеї, силкуючись приховати свою слабкість, хоча це не надто їй удавалося.

— Не схоже, щоб ти сьогодні добре почувалася, — утрутилася Когтаке й підвелася зі стільця, аби ліпше роздивитися Кеї. — Може, тобі справді краще відпочити?

Та Кеї захитала головою.

— Ні. Зі мною все гаразд. Справді, — запевнила вона й зробила пальцями знак о’кей. Але всі розуміли, що це геть не так.

Кеї народилася зі слабким серцем. Лікарі заборонили їй займатися активними видами діяльності, тому в школі, на відміну від інших учнів, вона не могла займатися спортом чи ходити в походи. І все ж від природи вона була товариською й вільнодумною дівчиною, уміла насолоджуватися життям. То був один з її талантів, про який Гіраї казала: «Кеї вміє жити щасливо».

«Якщо я не можу займатися активними видами діяльності — не біда, просто не буду ними займатися», — так вона завжди себе підбадьорювала.

Замість того, щоб просто сидіти під час змагань із бігу, Кеї брала в них участь, сидячи у візку, якого штовхав хтось із хлопців. Вони, звісно ж, не мали ніяких шансів на перемогу, але завжди страшенно засмучувалися, приходячи не першими. Коли в школі організовували танці, Кеї не стрибала й не вихилялася, як її однолітки, а танцювала розмірено й повільно. Те, що вона все робила по-своєму, могло б розгнівати прихильників згуртованості в класі, однак, як не дивно, ніхто не гнівався на Кеї. Усі з нею товаришували. Вона гарно впливала на інших людей.

Та хоч би якими сильними були її воля й характер, серце Кеї часом давало збій. Нехай ненадовго, але доволі часто її забирали зі школи й госпіталізували. Саме в лікарні вона познайомилася з Негаре.

Кеї було 17 років, вона навчалася в старшій школі. У лікарні їй не дозволяли вставати з ліжка, тож вона розважалася розмовами з медсестрами й тими, хто її провідував. Їй також подобалося роздивлятися навколишній світ з вікна своєї палати. Одного дня, дивлячись у вікно, Кеї побачила в лікарняному саду чоловіка, з голови до ніг замотаного в бинти.

Кеї не могла відвести від нього очей. Річ була не лише в бинтах — він був кремезнішим за всіх, кого вона знала. Коли повз нього проходила юна школярка, порівняно з тим чоловіком вона здалася Кеї просто крихітною. Може, то було не дуже ґречно, але Кеї дала йому прізвисько Чоловік-мумія й могла цілісінький день дивитися на нього.

Медсестра розповіла їй, що Чоловік-мумія потрапив до лікарні після аварії. Вочевидь, він переходив дорогу на перехресті, коли в нього перед очима зіштовхнулися легкова автівка й вантажівка. Дивом йому вдалося не потрапити під колеса, але вантажівка зачепила його й протягнула метрів двадцять, відкинувши у вітрину крамниці. Для легкового авто аварія була незначною, і ніхто з пасажирів не дістав значних травм. А от вантажівка вилетіла на тротуар і перекинулася. Перехожі не постраждали, але якби це трапилося з кимось не таким кремезним, то могло б призвести до миттєвої загибелі. Проте здоровань невдовзі підвівся, ніби нічого й не сталося. Це, звісно ж, було зовсім не так: увесь закривавлений, він мав чимало поранень. Та, попри свій стан, дошкандибав до перекинутої вантажівки й запитав водія, чи з ним усе гаразд. З баку вантажівки витікав бензин. Водій знепритомнів. Здоровань витягнув його з кабіни і, спокійнісінько тримаючи на своєму плечі, гукнув комусь із перехожих: «Викликайте “швидку”!» Коли «швидка» приїхала, здорованя теж забрали до лікарні. У нього була значна кровотеча, багато порізів і забоїв, але жодної зламаної кістки.

Почувши історію Чоловіка-мумії, Кеї ще більше ним зацікавилася. Минуло небагато часу, і її цікавість переросла в закоханість. Негаре став першим, кого покохала Кеї. Одного дня в пориві емоцій вона підійшла до Чоловіка-мумії. Стояла перед ним, і він видавався навіть більшим, ніж вона уявляла. Наче то була висока стіна. «Гадаю, ви саме той чоловік, за якого я хотіла б вийти заміж», — сказала вона, анітрохи не вагаючись і не соромлячись. Промовила це просто в очі Чоловікові-мумії. Уперше говорила так з чоловіком.

Він подивився на неї згори вниз і якийсь час нічого не казав. Відтак дав ствердну й цілком прагматичну відповідь:

— Тоді тобі доведеться працювати в кафе.

Відтоді вони зустрічалися. За три роки, коли Кеї було 20, а Негаре — 23, побралися й стали подружжям.

Кеї пішла за барну стійку й узялася витирати тарілки та розкладати сухі склянки на полицях, як робила це завжди. З кухні почулося булькання сифона. Когтаке занепокоєно дивилася на Кеї, Казу повернулася на кухню, а Негаре все молов кавові зерна. З якоїсь нікому невідомої причини жінка в білій сукні не відводила очей від Кеї.

— Ох… — вигукнула Когтаке за мить до того, як почувся звук розбитого скла.

У Кеї з рук вислизнула склянка.

— Сеструню! З тобою все гаразд? — Зазвичай незворушна Казу в паніці вибігла з кухні.

— Вибач, — сказала Кеї та взялася збирати друзки.

— Облиш, сеструню, я сама позбираю… — Казу підхопила Кеї, у якої вже підгиналися коліна.

Негаре мовчки дивився на них.

Це вперше Когтаке побачила Кеї в такому стані. Вона була медсестрою й щодня мала справу з недужими. Але й сама зблідла, побачивши, як зле було подрузі.

— Кеї, люба… — пробурмотіла вона.

— З вами все гаразд? — запитала й Фуміко.

Їхня тривога, звісно, привернула увагу Фусагі, і він підняв голову.

— Перепрошую.

— Гадаю, Кеї краще звернутися в лікарню, — порадила Когтаке.

— Та ні, усе зі мною буде гаразд, справді…

— Але мені здається…

Кеї вперто похитала головою. Однак її груди важко здіймалися, коли вона дихала. Здавалося, їй було гірше, ніж вона сама гадала.

Негаре мовчав. Лише похмуро дивився на Кеї.

Кеї глибоко вдихнула.

— Мабуть, мені й справді краще полежати, — сказала вона і, похитуючись, пішла до затильної кімнати. З виразу Негаре вона зрозуміла, що її стан дуже його непокоїв.

— Казу, приглянь, будь ласка, за кафе, — попрохав Негаре й пішов за Кеї до затильної кімнати.

— Так, звісно, — відповіла Казу, але не зрушила з місця, ніби подумки була десь далеко.

— Каву, будь ласка.

— Ох!.. Перепрошую.

Вочевидь, Фусагі відчув загальний настрій, і йому вже давно свербів язик нагадати про своє замовлення. Його зауваження про каву вирвало Казу із задуми. Вона раптом збагнула, що надто перейнялася станом Кеї, геть забувши про каву для Фусагі.

День добіг кінця в тому ж гнітючому настрої.

Відколи завагітніла, Кеї за кожної вільної хвилинки розмовляла з дитиною у своєму животі. На четвертому тижні ще зарано називати плід дитиною, але вона на це не зважала. Щодень починала з привітання «Доброго ранку», а Негаре називала «татусем». Розповіді про те, як минув день, стали її щоденною звичкою. Ці розмови з дитиною в животі були для Кеї найщасливішими миттєвостями її життя.

— Бачиш? Це твій татусь!

— Мій татусь?

— Так!

— Він такий кремезний!

— Так, але велике в нього не лише тіло. У нього велике серце! Він дуже добрий і турботливий татусь!

— Ох, чудово! Не можу дочекатися, коли зустріну його.

— Татусь і матуся теж не можуть дочекатися зустрічі з тобою.

Переважно такими були діалоги Кеї з майбутньою дитиною, у яких вона грала обидві ролі. Але сумна правда полягала в тому, що з кожним днем вагітності її стан погіршувався. На п’ятому тижні в її матці сформувався гестаційний мішок[18], усередині якого містився ембріон завбільшки один-два міліметри. У цей час уже чутно серцебиття ще не сформованої дитини, починають активно формуватися її органи. Розвиваються очі, вуха й рот, а всередині формуються кишківник, легені, підшлункова залоза, спинні нерви й аорта. З’являються ручки й ніжки. Саме цей ранній розвиток плода виснажував і без того слабкий організм Кеї.

Її кидало в жар, ніби в гарячці. А від гормонів, потрібних для формування плаценти, вона відчувала втому й сонливість. Вагітність також впливала на її настрій, який постійно змінювався. Періоди хвилювання змінювали лють і пригнічення. Траплялося, що й звична їжа смакувала геть інакше.

Та, попри все, Кеї жодного разу не поскаржилася. Ще з дитинства загартована частими госпіталізаціями, вона ніколи не нарікала на самопочуття.

Однак за останні кілька днів стан Кеї неабияк погіршився. Два дні тому Негаре звертався до її лікаря. Розповідаючи про перебіг вагітності, лікар сказав таке:

«Насправді серце вашої дружини може не витримати пологів. З шостого тижня почнеться ранкова нудота. Якщо її напади будуть тяжкими, доведеться її госпіталізувати. Якщо Кеї вирішить народжувати, то має розуміти: шанси, що й вона, і дитина виживуть, дуже малі. Навіть якщо вони переживуть пологи, організм Кеї зазнає великих випробувань. Вона має усвідомити, що це скоротить її життя».

Відтак додав: «Оптимальний період для переривання вагітності — від шести до дванадцяти тижнів. Якщо ваша дружина вирішить зробити аборт, що швидше ми це зробимо, то краще. Аби не було запізно…»

Повернувшись від лікаря, Негаре нічого не приховував від Кеї, відкрив їй усю правду. Та вислухавши його, вона лише кивнула й сказала: «Я знаю».

Після зачинення кафе Негаре самотньо сидів біля барної стійки. Приміщення освітлювали тільки настінні лампи. На стійці рядочком лежали кілька паперових журавлів. Він склав їх із серветок. Єдиним звуком усередині було цокання настінних годинників. Єдиним, що ворушилося, були руки Негаре.

Дзень-дзелень.

Хоча пролунав дзвоник, Негаре ніяк не зреагував на його дзеленькання. Він просто поклав ще одного завершеного паперового журавлика до решти вишикуваних на барній стійці. До кафе ввійшла Когтаке. Вона зазирнула сюди дорогою додому, бо дуже хвилювалася через Кеї.

Негаре, не відводячи погляду від своїх паперових журавлів, легенько кивнув. Когтаке зупинилася на порозі.

— Як там Кеї? — запитала вона.

Когтаке довідалася про вагітність Кеї майже відразу, але й гадки не мала, що самопочуття жінки може так швидко погіршитися. Вона здавалася такою ж занепокоєною, як і опівдні.

Негаре відповів не відразу. Узяв ще одну серветку й почав складати її.

— Якось дає собі раду, — мовив він.

Когтаке сіла біля барної стійки навпроти нього.

Негаре пошкрябав кінчик свого носа.

— Вибачай, що змусили так хвилюватися… — Він подивився на Когтаке й винувато опустив голову.

— Цим не переймайся… Чи не краще їй погодитися на госпіталізацію?

— Я казав їй, але вона не хоче про це чути.

— Так, але…

Негаре склав чергового журавля й тепер дивився на нього.

— Я не хотів, щоб вона вагітніла, — пробурмотів він слабким голосом. Якби кафе не було таким крихітним і тихим, Когтаке навряд чи побула б його. — Але ніщо не змінить її рішення.

Негаре сумно посміхнувся, подивився на Когтаке й знову опустив голову.

Він сказав, що «не хотів» вагітності Кеї, бо не міг сказати інакше. Він не міг сказати: «Не залишай дитини» чи «Я хочу, щоб ти її народила», він не міг обрати Кеї ціною дитини чи дитину ціною Кеї.

Когтаке не знала, що відповісти. Вона підняла очі до стелі, де повільно обертався вентилятор.

— Вона сильна, — урешті озвалася Когтаке.

Із затильної кімнати вийшла Казу.

— Казу… — прошепотіла Когтаке.

Але Казу відвела від неї погляд і повернулася до Негаре. Вона не була незворушною, як завше, — натомість здавалася сумною й пригніченою.

— Як вона? — запитав Негаре.

Казу мовчки обернулася до затильної кімнати. Негаре теж повернув голову в той бік і побачив, як звідти повільно вийшла Кеї. Вона все ще була блідою й рухалася трохи непевно, але тепер, схоже, почувалася значно краще. Підійшла до барної стійки й стала поряд з чоловіком.

Кеї дивилася на Негаре, але він не підводив на неї очей. Прикипів поглядом до своїх паперових журавлів. Обоє мовчали, і з кожною хвилиною та затяжна тиша робилася все важчою. Когтаке теж застигла й не могла поворухнутися.

Зненацька Казу вийшла на кухню й узялася заварювати каву. Вона помістила на лійку фільтр і налила в скляну посудину гарячу воду. У кафе було тихо, і всі добре чули, що вона робила, хоча й не бачили того. Невдовзі вода в посудині закипіла й почулося її булькання. За кілька хвилин кафе сповнилося ароматом свіжої кави. Мовби спокушений ним, Негаре підняв голову.

— Вибач, Негаре, — пробурмотіла Кеї.

— За що? — запитав він, роздивляючись своїх паперових журавлів.

— Завтра я піду в лікарню.

— …

— Я… ляжу… в лікарню. — Кеї зупинялася на кожному слові, ніби хотіла змиритися з думкою, яка досі їй муляла. — Щоправда, коли уявляю, як заходжу в лікарню, здається, що більше ніколи звідти не вийду. Тому мені так важко прийняти це рішення…

— Розумію. — Негаре міцно стиснув кулаки.

Кеї задерла голову й дивилася своїми великими очима кудись удалину.

— Але, напевно, довше я так не протягну… — додала вона й заплакала.

Негаре мовчки слухав.

— Не знаю, скільки ще витримає моє тіло…

Кеї приклала руку до живота, який був ще майже непомітним.

— Схоже, народження цієї дитини забере всі мої сили… — сказала вона й сумно посміхнулася. Мабуть, добре знала, на що здатен її організм.

— Саме тому…

Кеї сказала, що вирішила лягти до лікарні. Негаре дивився на неї своїми очима-щілинами.

— Гаразд… — тільки й відповів.

— Кеї, люба…

Це вперше Когтаке бачила Кеї настільки пригніченою. Як медсестра, вона розуміла, яку загрозу для Кеї, з її хворим серцем, становило народження дитини. Її організм був украй виснаженим, а в неї ще навіть не було ранкової нудоти. Якби вона вирішила перервати вагітність, ніхто її не засуджував би. Та Кеї вирішила народити цю дитину.

— Але мені справді страшно… — пробурмотіла вона тремтливим голосом. — Я хочу знати, що моя дитина буде щасливою… — Вона легенько торкнулася свого живота. — Чи буде маминій дитинці самотньою? Чи плакатимеш без мами? — Кеї за звичкою розмовляла з дитиною у своєму животі. — Може статися, що мені вдасться тільки народити тебе, дитинко. Ти пробачиш мені?

Кеї прислухалася, але не почула від дитини жодної відповіді.

Її щокою струмочками бігли сльози.

— Мені страшно… Страшно від того, що не буду поряд з моєю крихіткою… — сказала Кеї й поглянула на Негаре. — Не знаю, що робити. Хочу, щоб моя дитина була щасливою… Як таке просте бажання може викликати такий страх? — вигукнула вона.

Негаре нічого не відповів. Він не відривав очей від паперових журавлів, що вишикувалися на барній стійці.

Ляск.

Жінка в білій сукні закрила свій роман. Вона ще не дочитала його. Біла закладка з прив’язаною до неї червоною стрічкою визирала поміж сторінок. Почувши, як закрилася книжка, Кеї подивилася на жінку-привида, яка, натомість, утупилася в неї.

Не відриваючи погляду від Кеї, жінка в білому ледь помітно кліпнула. Відтак неквапом підвелася зі стільця. Здавалося, що тим кліпанням хотіла щось сказати. Однак вона пройшла повз барну стійку й зникла у вбиральні, наче її туди засмоктало.

Її стілець — той стілець — звільнився.

Кеї рушила до стільця, ніби щось тягнуло її туди. Потім зупинилася — біля того стільця, сидячи на якому можна повернутися в минуле, — і просто дивилася на нього.

— Казу… Чи могла б ти заварити трохи кави? — слабким голосом запитала вона.

Казу визирнула з кухні. Побачивши, що Кеї стоїть біля того стільця, відразу зрозуміла, що спало їй на думку.

Негаре обернувся й дивився на спину Кеї.

— Ох, тільки не кажи… Ти справді хочеш це зробити? — запитав він.

Казу помітила, що жінка в білій сукні пішла, і пригадала обідню розмову. Фуміко Кійокава запитала, чи можна перенестися в майбутнє. Її наміри були очевидними. Вона хотіла дізнатися, чи справді Горо повернеться за три роки з Америки й чи дійсно вони одружаться. Казу відповіла, що це можливо, але ніхто цього не робить.

Перенестися в майбутнє, звісно, можна було, однак ніхто не гарантував, що там буде бажана людина. Адже знати, що могло трапитися в майбутньому, було неможливо. З огляду на обмежений час — доки не охолоне кава, — шанси побачитися з тим, хто був потрібен, наближалися до нуля.

Ніхто не мандрував у майбутнє, бо це було безглуздо. Проте саме це й хотіла зробити Кеї.

— Мені б тільки побачити.

— Зажди-но…

— Якби я могла хоч не мить побачити, цього було б достатньо…

— Ти справді хочеш у майбутнє? — незвично суворо запитав Негаре.

— Це все, що мені залишається…

— Але ж ти не знаєш, чи ви зустрінетеся.

— …

— Навіщо робити це, якщо ви не зустрінетеся?

— Я розумію, але…

Кеї благально дивилася на Негаре. Та він сказав лише одне слово: «Ні», і, відвернувшись, похмуро мовчав.

Доти Негаре ніколи не ставав на шляху Кеї й не забороняв їй робити те, що вона хотіла. Серед усіх саме він найбільше поважав її наполегливість і непохитність. Не надто заперечував навіть тоді, коли Кеї вирішила поставити своє життя під загрозу, народивши дитину. Але цю її ідею рішуче не схвалював.

Його непокоїло не тільки те, що вона могла не зустрітися з їхньою дитиною. Що, як вона потрапить у майбутнє й дізнається, що дитини немає? Це підірве її внутрішню силу — єдине, що досі тримає її на ногах. Негаре не міг цього дозволити.

Кеї стояла біля стільця слабка, але рішуча. Вона не могла відмовитися від можливості побачити майбутнє. Не могла відійти від того стільця.

— Треба, щоб ти вирішила, на скільки років уперед… — зненацька сказала Казу. Вона непомітно наблизилася до Кеї й узяла чашку, з якої пила жінка в білій сукні.

— На скільки років? Місяць, день і час? — запитала Казу.

Та подивилася Кеї в очі й легенько кивнула.

— Казу! — сердито крикнув Негаре, але дівчина на нього не зважала й зі звичною незворушністю додала:

— Я не забуду. Я зроблю все, щоб ви зустрілися…

— Казу, люба…

Казу пообіцяла Кеї подбати про те, щоб її дитина у визначений Кеї час була в кафе й вони побачилися в майбутньому.

— Тобі нема чого хвилюватися, — запевнила її Казу.

Кеї, не відриваючи від неї очей, легенько кивнула.

Казу відчувала, що стан Кеї впродовж останніх днів погіршували не лише пов’язані з вагітністю зміни в її організмі, але й загальний стрес від обставин. Кеї не боялася померти. Хвилювання й смуток спричиняв страх, що її не буде поряд з дитиною, коли та дорослішатиме. Тяжким тягарем вони осіли в серці, і це забирало її сили. Що більше вона слабшала, то більше непокоїлася. Кажуть, що погані думки живлять хвороби. Казу боялася: якщо так буде й надалі, Кеї може настільки ослабнути до кінця вагітності, що лікарям не вдасться врятувати ні матір, ні дитину.

Очі Кеї спалахнули надією.

«Я зможу побачитися зі своєю дитиною».

То була маленька, геть крихітна надія. Кеї повернулася до Негаре біля барної стійки. Її великі круглі очі зустрілися з його щілинами.

Певний час Негаре мовчав, а потім коротко зітхнув і відвернувся.

— Роби як знаєш… — сказав він і повернувся до Кеї спиною.

— Дякую… — Вона дивилася на його спину.

Коли Кеї прослизнула між столиком і стільцем, Казу забрала чашку жінки-привида й зникла на кухні. Глибоко вдихнувши, Кеї опустилася на стільця й заплющила очі. Когтаке склала долоні перед собою, ніби до молитви, а Негаре мовчки дивився на своїх паперових журавлів.

Насправді це вперше Казу виступила проти Негаре. Поза кафе дівчина почувалася незатишно, коли доводилося розмовляти з малознайомими людьми. Вона навчалася в академії мистецтв, але Кеї жодного разу не бачила її з друзями. Вона завжди була сама. Після занять в академії допомагала в кафе, а після роботи йшла до своєї кімнати й працювала над полотнами.

Малювала в стилі гіперреалізму. Використовуючи тільки олівці, створювала картини, які годі було відрізнити від фотографії. Але могла намалювати тільки те, що бачила. Іншими словами, не малювала чогось уявного чи фантастичного. Люди не здатні бачити й чути все так об’єктивно, як їм здається. Зорова й слухова інформація, яка потрапляє в мозок, змінюється під впливом наших досвіду, думок, обставин, божевільних фантазій, упереджень, уподобань, знань, поінформованості та інших аспектів сприйняття. Ескіз оголеного чоловіка у виконанні Пабло Пікассо, який він створив у віці восьми років, вражає. Картина «Перше причастя», яку він намалював у 14 років, на диво реалістична. Пізніше, переживши шок унаслідок самогубства близького друга, митець творив картини у відтінках блакитного кольору, і цей період його творчості назвали «блакитним». Потому він знайшов нове кохання й писав яскраві картини з домінуванням рожевих барв, і цей період його творчості назвали «рожевим». Під впливом африканських скульптур Пікассо долучився до мистецької течії кубізму. Пізніше захопився неокласичним стилем, перейшов до сюрреалізму, а відтак написав свої відомі картини «Жінка, яка плаче» та «Герніка».

Ці полотна показують світ таким, яким його бачив Пікассо. Цей світ пройшов через фільтр Пікассо. Дотепер Казу не спростовувала й не заперечувала поглядів чи поведінки інших людей. А все тому, що її власний фільтр не містив жодних сентиментів. Що б не сталося, вона намагалася тримати свій вплив на безпечній відстані. Такою була Казу, таке життя вона обрала.

Вона ставилася так до всіх. Маючи справу з відвідувачами, які хотіли повернутися в минуле, своєю незворушністю Казу наче казала: «Хай там які у вас причини повертатися в минуле, мене це анітрохи не стосується». Але цього разу все було інакше. Казу дала обіцянку. Вона сама спонукала Кеї навідатися в майбутнє. Її поведінка безпосередньо впливала на майбутнє подруги. Кеї спало на думку, що в Казу, напевно, є свої причини для такої невластивої їй поведінки. Але не могла їх розгадати.

— Сеструню… — Кеї почула голос Казу й розплющила очі.

Дівчина стояла біля столика, тримаючи в руках срібну тацю. На ній були біла чашка й невеликий срібний чайничок.

— З тобою все гаразд?

— Так. Усе добре.

Кеї випросталася, і Казу тихенько поставила перед нею чашку.

«На скільки років уперед?»

Схиливши голову набік, Кеї подумки повторила це запитання, і на хвилю замислилася.

— Гаразд, я хочу потрапити на десять років уперед, у двадцять сьоме серпня… — оголосила вона.

Почувши дату, Казу легенько кивнула.

— Добре, — відказала вона. Двадцять сьоме серпня — день народження Кеї. Вона зважила, що і Казу, і Негаре точно не забудуть цю дату.

— А час? — запитала Казу.

— Рівно о п’ятнадцятій, — без вагань відповіла Кеї.

— Через десять років, двадцять сьомого серпня, о п’ятнадцятій…

— Так, будь ласка… — Кеї посміхнулася.

Казу легенько кивнула й узялася за ручку срібного чайничка.

— Отож… — Обличчя Казу набуло звичного байдужного виразу.

Кеї поглянула на Негаре.

— Невдовзі побачимося… — гукнула вона якомога бадьоріше.

Негаре не обернувся.

— Ага, добре, — тільки й відповів він.

Тим часом Казу піднесла чайничок і тримала його над чашкою.

— Випий каву до того, як вона охолоне… — прошепотіла дівчина.

Її слова луною прокотилися через усе кафе. Кеї відчувала напругу, що загусла навколо неї.

Коли Казу почала наливати каву, з невеличкого носика чайничка цівкою полилася чорна рідина, яка повільно наповнювала чашку. Але Кеї не дивилася на каву — вона не зводила очей з Казу. Коли чашка наповнилася по вінця, Казу глянула на Кеї й тепло посміхнулася. Ніби хотіла сказати: «Я подбаю про те, щоб ви зустрілися».

З наповненої кавою чашки здіймалися вихори мерехтливої пари. Кеї відчула, що її тіло теж почало мерехтіти, ніби теж випаровувалося. За мить вона здалася собі легенькою, мов хмаринка, а все навколо почало обертатися, наче хтось перемотував уперед фільм у форматі 3D.

За інших обставин Кеї спостерігала б за змінами навколо з широко розплющеними, сповненими захватом очима, як щаслива дитина на атракціоні в парку розваг. Але тієї миті її настрій був геть іншим, і вона не могла цілковито осягнути цей новий незвичайний досвід. Негаре категорично відмовився підтримати її, але Казу вступилася за неї й подарувала їй таку рідкісну можливість. Тепер вона чекала на зустріч з власною дитиною. Коли мерехтіння й запаморочення здолали її, Кеї пригадала своє дитинство.

Батько Кеї, Мітінорі Мацузава, теж мав слабке серце. Одного разу — Кеї тоді була в третьому класі — він знепритомнів на роботі. Відтоді частенько лежав у лікарні, а за рік відійшов у вічність. Кеї виповнилося лише дев’ять років. Вона від природи була товариською й завжди посміхалася. Але водночас була чуйною та вразливою. Смерть батька загнала її в темний кут. Уперше побачивши смерть, вона назвала її дуже темною коробкою. Ті, хто втрапляє до неї, більше ніколи з неї не повертаються. Її батько застряг у тій коробці — у жахливо самотньому місці, де не міг ні з ким бачитися. Траплялося, що Кеї кілька ночей поспіль не спала, думаючи про батька. З часом усмішка геть зійшла з її обличчя.

Її мати Томако зовсім інакше відреагувала на смерть чоловіка. Вона постійно посміхалася. Її не назвеш особливо життєрадісною й щасливою людиною, та й їхнє подружнє життя з Мітінорі було звичайним, навіть дещо нудним. Під час похорону Томако плакала, але після того її обличчя жодного дня не було сумним. Вона сміялася значно частіше, ніж раніше. Кеї ніяк не могла зрозуміти, чому її матір постійно посміхалася. Якось вона запитала маму, яка не виказувала найменшої скорботи з приводу смерті батька: «Чому ти така щаслива, адже тато помер? Невже ти не сумуєш за ним?» Томако, яка знала, що Кеї уявляла смерть як дуже темну коробку, чесно відповіла: «Уяви, що твій тато може бачити нас із тієї дуже темної коробки. Як гадаєш, що він подумав би?»

Сповнена тільки найдобрішими думками про батька Кеї, вона намагалася якнайкраще відповісти на звинувачення доньки: «Чому ти така щаслива?»

— Твій тато пішов до тієї коробки не тому, що хотів цього. На це була причина. Він був змушений. Якби твій тато міг бачити нас із тієї коробки й дивився, як ми щодня плачемо, як гадаєш, що він подумав би?

— Гадаю, це його засмутило б. Ти ж знаєш, як тато любив тебе.

— Тобі не здається, що йому було б боляче дивитися на заплакані обличчя тих, кого він любив?.. То, може, краще нам щодня посміхатися, щоб і тато посміхався з тієї коробки? Наші посмішки подарують посмішку йому. Наше щастя дасть змогу твоєму татові теж бути щасливим у тій коробці.

Очі Кеї налилися сльозами, коли вона почула материне пояснення. Міцно обійнявши доньку, Томако теж дала волю сльозам, які стримувала ще від дня похорону.

«Наступною до тієї коробки піду я…»

Кеї вперше зрозуміла, як важко було її батькові. Її серце стислося від усвідомлення, як він боявся, знаючи, що його час добігає кінця й доведеться залишити своїх рідних. Нарешті зрозумівши батькові почуття, Кеї також осягнула всю глибину маминих слів. Зрозуміла, що вони народилися від великої любові й поваги до свого чоловіка.

Невдовзі все навколо потроху сповільнилося й урешті зупинилося. Кеї вже не була парою, а знову відчула власне тіло, стала самою собою.

Завдяки Казу вона потрапила в майбутнє — на десять років уперед. І передусім вона роззирнулася на всі боки.

Товсті колони й дерев’яні балки, які перетинали стелю, були лискучого темно-брунатного кольору, наче горіхова шкаралупа. На стінах висіли три годинники. Земляний тиньк рудувато-коричневого кольору був поцяткований колекцією старих плям понад столітньої давнини, що їх Кеї вважала дивовижними. У цьому тьмяно освітленому приміщенні, де навіть удень усе видавалося вицвілим, мов на старій світлині, стиралося відчуття часу. Ретроатмосфера кафе завше заспокоювала. Угорі, під стелею, беззвучно помаленьку обертався вітряк з дерев’яними лопатями. На такий перший побіжний погляд ніщо не підказувало Кеї, що вона перенеслася на десять років у майбутнє.

Одначе відривний календар біля касового апарата показував двадцять сьоме серпня, а Казу, Негаре й Когтаке, яких вона щойно бачила, ніде не було.

Натомість за барною стійкою стояв якийсь чоловік і витріщався на Кеї.

Що? Кеї здивувалася, побачивши його там. Вона не пригадувала, хто це. Він був одягнений у білу сорочку, чорну камізельку й метелика, мав популярну стрижку з короткими боками й потилицею. Вочевидь, він працював у кафе. Адже стояв за барною стійкою й геть не здивувався, що Кеї так несподівано матеріалізувалася на тому стільці. Отже, знав про особливість цього місця.

Чоловік нічого не сказав, просто дивився на Кеї. Невтручання в справи людини, яка з’явилася на тому стільці, було типовою реакцією працівників кафе на мандрівників у часі. Невдовзі він почав до скрипоту натирати склянки. Середніх зросту й статури, на вигляд близько сорока, а може, і трохи за сорок. Він скидався на звичайного офіціанта. Його манери навряд чи можна було назвати приязними, а від правої брови до правого вуха його обличчя перетинав великий шрам від опіку, тому він видавався замкнутим і неговірким.

— Ем, перепрошую…

Здебільшого Кеї не переймалася тим, наскільки відкритими до спілкування були інші люди. Вона могла заговорити з будь-яким незнайомцем так, наче вони вже давно знайомі. Але тієї миті Кеї почувалася дещо спантеличеною. Вона говорила з тим чоловіком так, ніби була іноземкою, яка на силу давала собі раду з чужою мовою.

— Ем, а де управитель?

— Управитель?

— Управитель кафе — він тут?

Чоловік за барною стійкою розставляв відполіровані склянки на полиці.

— Мабуть, це я… — відказав він.

— Що?

— Перепрошую, у чому річ?

— Ви? Це ви — управитель?

— Так.

— …Цього кафе?

— Так.

— Справді?

— Ага.

«Це неможливо».

Здивована, Кеї відкинулася на спинку стільця.

Чоловіка її реакція теж здивувала. Він облишив роботу й вийшов з-за барної стійки.

— Що… що саме не так?

Вочевидь, його не на жарт збентежила така реакція на те, що він — тутешній управитель. Але вираз обличчя Кеї спантеличив його ще більше. Вона точно була шокована, і її реакція змушувала його нервувати.

Кеї намагалася зрозуміти, у чім річ. Що могло трапитися за ті десять років? Вона не могла уявити нічого путнього. У неї було стільки запитань до чоловіка, який стояв перед нею, але думки сплуталися, а часу залишалося дедалі менше. Кава невдовзі охолоне, і мандрівка в майбутнє може виявитися марною.

Кеї опанувала себе й подивилася на чоловіка, який занепокоєно зиркав на неї.

«Треба заспокоїтися…»

— Ем…

— Так?

— Куди подівся попередній управитель?

— Попередній управитель?

— Ну, ви знаєте… такий кремезний чоловік з вузькими очима…

— А, Негаре…

— Так!

Цей чоловік принаймні знав Негаре. Кеї мимоволі подалася вперед.

— Негаре зараз на острові Хоккайдо.

— Хоккайдо…

— Так.

Кеї приголомшено кліпнула. Вона мала почути це ще раз.

— Що? Хоккайдо?

— Так.

Цього разу в Кеї запаморочилося в голові.

«???»

Усе відбувалося геть не так, як вона собі думала. Скільки вона знала Негаре, він жодного разу не згадував про Хоккайдо.

— Але чому?

— Ну, на це запитання я відповісти не можу… — сказав чоловік, занепокоєно потираючи шрам над правою бровою.

Кеї почувалася вкрай спантеличеною. Усе було дуже дивно.

— Ох, то ви хотіли побачитися з Негаре?

Але чоловік не вгадав.

Кеї не мала сил відповідати. Усередині все стислося від марності цієї витівки. Вона була не з тих людей, які приймають раціональні рішення. Завжди покладалася на інтуїцію. Тому, опиняючись у подібних ситуаціях, губилася й не розуміла, що відбувається та як таке взагалі могло статися. Кеї думала, що, потрапивши в майбутнє, зустрінеться зі своєю дитиною. Її настрій помітно погіршився, і чоловік спробував удруге.

— То, може, ви прийшли побачитися з Казу?

— Ага! — вигукнула Кеї, коли в неї раптом з’явилася нова надія.

Як вона могла забути? Причепилася до чоловіка із запитаннями про управителя й геть забула про головне. Адже це саме Казу спонукала її до мандрівки в майбутнє, це вона дала їй обіцянку. Байдуже, що Негаре поїхав на Хоккайдо. Якщо Казу тут, їй нема про що хвилюватися. Кеї намагалася стримати вибух емоцій.

— То що там з Казу? — поквапилася запитати вона.

— Гм?

— Казу! Вона тут?

Якби чоловік стояв ближче, вона, певно, ухопила б його за комір сорочки.

У відповідь на її порив чоловік відступив на кілька кроків.

— То вона тут чи ні?

— Гм, послухайте… — Чоловік відвів очі, спантеличений допитом Кеї. — Річ у тім… Казу…

— …

— …теж на острові Хоккайдо, — обережно й стримано відповів чоловік.

«Ось і все…»

Відповідь незнайомця знищила всі її надії.

— Ох, невже Казу теж немає?

Чоловік дивився на неї занепокоєно. Кеї виглядала так, ніби з неї виссали душу.

— З вами все гаразд? — запитав незнайомець.

Кеї подивилася на нього так, ніби хотіла сказати: «Хіба ви самі не бачите?», але він, звісно, нічого не знав про її ситуацію, тому вона не могла ні в чому йому дорікнути.

— Так, зі мною все добре… — пробурмотіла вона пригнічено.

Чоловік спантеличено схилив голову набік, а потім повернувся назад за барну стійку.

Кеї погладила свій живіт.

«Не знаю чому, але якщо ці двоє подалися на Хоккайдо, ця дитина теж має бути з ними… Схоже, нам не судилося зустрітися…»

Кеї опустила плечі й понуро відкинулася на спинку стільця. Такий ризик завжди існував. Якби їй пощастило, вони зустрілися б. Кеї розуміла це. Якби так легко було побачитися з кимось у майбутньому, то більше людей здійснювали б цю мандрівку.

Скажімо, якби Фуміко Кійокава й Горо пообіцяли одне одному зустрітися в кафе за три роки, то, звісно, зустрілися б. Але щоб це сталося, Горо мав би дотримати своєї обіцянки й прийти до кафе. Існувало чимало причин, які могли перешкодити йому в цьому. Він міг їхати на авто й застрягнути в заторі. Або йти пішки й шукати інший шлях через дорожні роботи. Він міг зупинитися, щоб запитати дорогу, або й узагалі заблукати. Могли навіть трапитися раптова злива чи якийсь інший природний катаклізм. Він міг проспати або ж просто переплутати час зустрічі. Іншими словами, майбутнє було непередбачуваним.

Хтозна чому Негаре й Казу подалися на Хоккайдо, але так уже сталося. Острів Хоккайдо лежав майже за тисячу кілометрів від кафе, і Кеї приголомшила звістка про те, що вони поїхали так далеко. Та навіть якби вони були на відстані однієї зупинки потяга, однаково не встигли б повернутися до кафе, доки не охолоне її кава.

Припустімо, що повернувшись у минуле, вона розповість їм про цю поїздку. Але це нічого не змінить, вони все одно поїдуть на Хоккайдо. Кеї знала правила. Просто їй не пощастило. Ось і все. Ретельно все обміркувавши, вона опанувала себе. Узяла чашку й відсьорбнула кави. Ще доволі тепла. Кеї вміла швидко змінювати настрій. То був ще один складник таланту Кеї жити щасливо, про який згадувала Гіраї. Вона могла впадати в крайнощі й коли раділа, і коли сумувала, але довго це не тривало. Дуже шкода, що вона не зможе побачитися зі своєю дитиною, однак вона ні про що не жалкувала. Кеї зробила все, що могла, аби здійснити свою мрію, і навіть подалася для цього в майбутнє. Вона не гнівалася на Казу й Негаре. У них точно була якась вагома причина для поїздки. Кеї не вірила, що вони не доклали всіх зусиль, аби ця зустріч відбулася. «Я отримала ту обіцянку буквально кілька хвилин тому. А тут минуло вже десять років. Що ж… нічого не вдієш. Може, коли повернуся назад, сказати їм, що ми зустрілися?..»

Кеї потягнулася до цукорниці, яка стояла на столі.

Дзень-дзелень.

Кеї саме хотіла додати трохи цукру до своєї кави, коли почувся дзвоник на дверях, і вона за звичкою ледь не гукнула: «Вітаю! Ласкаво просимо!», але чоловік випередив її.

— Вітаю! Ласкаво просимо! — гукнув він.

Кеї прикусила губу й повернулася до входу.

— А, це ти, — сказав чоловік.

— Привіт, я повернулася, — відповіла дівчина віку, мабуть, старшокласниці.

На вигляд їй було чотирнадцять або п’ятнадцять років. Одягнена була по-літньому, у вільну білу блузку без рукавів, джинсові шорти до колін і плетені босоніжки. Волосся акуратно зібрала в стягнений червоною защіпкою хвіст.

«Ох… Та дівчина, яка нещодавно була у кафе…»

Кеї впізнала дівчину, щойно побачивши її обличчя. Вона приходила в кафе з майбутнього й просила зробити спільне фото. Тоді була вдягнена по-зимовому й волосся мала коротке, тому виглядала дещо інакше. Але Кеї пригадала, як її тоді здивували ті великі гарні очі дівчини.

«То ось як ми зустрілися…»

Кеї ствердно кивнула й схрестила руки на грудях. Тоді зустріч із незнайомкою видалася їй дивною, але тепер усе повернулося на свої місця.

— Ми фотографувалися разом, правда? — запитала Кеї дівчину, яка стояла біля входу.

Проте на її обличчі застиг подив.

— Перепрошую, але про що ви говорите? — обережно запитала вона.

Кеї збагнула причину її подиву й зрозуміла свою помилку.

«Он воно що…»

Мабуть, дівчина повернулась у минуле після цієї зустрічі. Тому не дивно, що запитання про спільне фото спантеличило її.

— Ох, не зважай, я нічого такого не мала на увазі…

Кеї посміхнулася, але дівчина, схоже, усе ще почувалася незатишно, тому лише ввічливо кивнула й швиденько зникла в затильній кімнаті.

«Що ж, принаймні мені полегшало».

Кеї приклала руку до грудей і радісно посміхнулася дівчині, коли та йшла до затильної кімнати. Тепер вона була значно щасливішою. Перенеслася в майбутнє, та замість Казу й Негаре тут був незнайомий чоловік. Засмутилася, що доведеться повертатися назад, так і не зустрівшись зі своєю дитиною. Але поява тієї дівчини все змінила…

Кеї торкнулася чашки, щоб перевірити, чи вона ще достатньо тепла.

«Ми маємо подружитися до того, як ця кава охолоне».

Від цієї думки в грудях Кеї розлилося приємне тепло. Зустрілися двоє людей, яких розділяли десять років.

Невдовзі дівчина повернулася до кафе.

«Ох…»

Вона тримала в руках фартуха винного кольору.

«Та це ж мій фартух!»

Кеї, звісно ж, не забула, навіщо сюди прийшла. Проте була не з тих людей, які надто довго бідкаються через те, що їхні сподівання не справдилися. Зненацька вона змінила свій план і вирішила потоваришувати з цією цікавою дівчиною. З кухні визирнув чоловік-управитель і подивився на дівчину у фартуху.

— Ох, ти не мусиш сьогодні допомагати. Зрештою… у нас лише одна відвідувачка, — сказав він.

Але дівчина нічого не відповіла й стала за барну стійку.

Чоловік не наполягав і повернувся на кухню. Дівчина взялася зосереджено витирати барну стійку.

«Агов! Поглянь на мене!»

Кеї відчайдушно намагалася привернути її увагу, розхитуючись із боку в бік, але дівчина жодного разу не глянула на неї. Та Кеї не збиралася здаватися.

«Може, вона донька управителя, якщо допомагає в кафе?»

Кеї безтурботно перебирала подумки різні варіанти.

Дзинь-дзинь, дзинь-дзинь… Дзинь-дзинь, дзинь-дзинь.

У затильній кімнаті озвався телефон, перервавши роздуми Кеї.

— Я… — Кеї насилу стрималася, щоб не кинутися до телефона. Може, і минуло десять років, але звук дзвінка був той самий.

«Ох… Обережно… Ти ледь не підвелася…»

Вона мало не порушила правило, яке забороняло залишати той стілець. Річ не в тім, що не було фізичної змоги підвестися з нього. Просто того, хто навіть трішки відірвався від стільця, відразу повертало в теперішнє. Це правило могло видатися плутаним, якщо його як слід не пояснити, але Кеї добре його розуміла.

Чоловік вийшов з кухні, кинув: «Я відповім», і зайшов до затильної кімнати. Кеї витерла піт із чола й полегшено зітхнула. Вона чула, як чоловік говорив з кимось телефоном.

— Так, вітаю… О, привіт! Так, вона тут… Ох, звісно… Зачекай хвильку… Я покличу її…

Раптом чоловік вискочив з кухні.

«Гм-м?»

Він підніс слухавку Кеї.

— Телефон… — сказав він і простягнув їй слухавку.

— Мені?

— Це Негаре.

— Справді?

— Він попросив передати вам слухавку.

Почувши ім’я Негаре, Кеї відразу взяла слухавку.

— Привіт! Що ти робиш на Хоккайдо? Можеш пояснити, що відбувається? — Кеї говорила так голосно, що її слова відлунювали від стін кафе.

Чоловік, досі не розуміючи, у чім річ, спантеличено схилив голову набік і повернувся на кухню.

— Алло?

Водночас дівчина ніяк не відреагувала, ніби зовсім не чула гучного голосу Кеї. Вона й далі порядкувала за барною стійкою.

— Що? Нема часу? Та це в мене нема часу!

Доки вона говорила, кава потроху вистигала.

— Що? Я ледве тебе чую! Що? — Кеї притиснула слухавку до лівого вуха, а праве закрила долонею. Хтозна чому на іншому кінці дроту панував страшенний гармидер, і вона майже нічого не чула.

— Що? Дівчина-старшокласниця? — Кеї постійно перепитувала Негаре. — Так, вона тут. Вона побувала в кафе тижнів зо два тому. Приходила з майбутнього сфотографуватися зі мною. — Кеї перевела погляд на дівчину. — Так, так. То що там з дівчиною?

Вона не зводила очей з незнайомки, яка, хоча й не дивилася на Кеї, раптом облишила свою роботу. Здавалася напруженою й схвильованою.

«Цікаво, чому вона така схвильована?»

Ця думка не давала Кеї спокою, але треба було зосередитися на тому, що казав їй Негаре, адже це теж було дуже важливо.

— Як я й казала, я майже не чую тебе. Агов? Що? Ця дівчина?

Наша донька.

Саме тієї миті настінний годинник посередині почав вибивати час… десять разів.

Це вперше Кеї усвідомила, котра була година. Вона потрапила в майбутнє не о п’ятнадцятій, а о десятій годині ранку. Посмішка зійшла з її обличчя.

— Ох, так… Добре, — слабким голосом відказала Кеї. Вона завершила розмову й поклала слухавку на стіл.

Кеї так хотілося поговорити з дівчиною. Але тепер вона вся зблідла, на її обличчі не залишилося й сліду того радісного очікування, яке було ще хвилину тому. Дівчина теж застигла на місці й здавалася наляканою. Кеї повільно простягнула руку до чашки, щоб перевірити температуру кави. Досі тепла. Вона ще мала трохи часу, доки кава геть не охолола.

Кеї повернулася й знову подивилася на дівчину.

«Моя дитина…»

Усвідомлення того, що перед нею стоїть її донька, раптом накрило Кеї. Вона погано чула Негаре через якісь перешкоди на лінії, але загалом він сказав таке:

«Ти мала перенестися на десять років уперед, але сталася якась помилка й ти потрапила на п’ятнадцять років уперед. Схоже, десять років і п’ятнадцята година сплутались і вийшло п’ятнадцять років і десята година. Ми дізналися про це, коли ти повернулася назад, але зараз, через невідкладну причину, про яку нема часу розповідати, ми на Хоккайдо. Дівчина, яку ти бачиш перед собою, — наша донька. У тебе залишилося небагато часу, тож гарненько роздивися нашу дорослу, здорову й гарну доньку та повертайся додому».

Сказавши це, Негаре, вочевидь, хвилюючись через те, що в Кеї обмаль часу, відразу поклав слухавку. Почувши, що дівчина перед нею — її донька, Кеї раптом розгубила всі слова.

Та навіть більше, ніж спантеличення й паніка, її охопив жаль.

А все тому, що Кеї не сумнівалася: дівчина знала, що вона була її матір’ю, хоча сама Кеї не впізнала її. Різниця в часі була завеликою. Хоча до цієї миті Кеї не звертала на годинники жодної уваги, тепер добре чула вистукування їхніх стріл. Вони мовби казали їй: «Тік-так, тік-так, кава от-от охолоне!» Її час спливав. Похмуре обличчя дівчини було відповіддю на її неозвучене запитання: «Чи пробачиш, що я змогла лише привести тебе в цей світ?» Серце Кеї боляче стислося. Вона силкувалася знайти якісь слова.

— Як тебе звати? — нарешті озвалася вона.

Але дівчина не відповіла. Опустила голову й довго мовчала.

Кеї сприйняла мовчання доньки як ще один доказ її образи. Від цього було боляче, і Кеї теж опустила голову. А потім…

— Мікі… — сказала дівчина ледь чутно, слабким голосом.

Кеї стільки хотіла в неї запитати. Але через той її слабкий голос подумала, що донька не хоче з нею говорити.

— Мікі… Ох, дуже гарне ім’я… — лише й спромоглася вимовити.

Мікі нічого не відповіла. Натомість якось підозріливо подивилася на Кеї, ніби їй не сподобалася реакція жінки, і квапливо вийшла до затильної кімнати. Тієї миті чоловік визирнув з кухні.

— Мікі, з тобою все гаразд? — гукнув він, але дівчина не звернула на нього уваги.

Дзень-дзелень.

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Чоловік ще не встиг договорити, коли до кафе увірвалася жінка. На ній були біла блузка з короткими рукавами, чорні штани й фартух темно-винного кольору. Схоже, вона бігла під палючим сонцем, бо страшенно захекалась і вся спітніла.

— Ох!

Кеї впізнала її. Чи, принаймні, вона видавалася їй знайомою. Спостерігаючи за жінкою, яка відсапувалася, Кеї направду відчула, що минуло п’ятнадцять років. Перед нею була Фуміко Кійокава, жінка, яка зовсім нещодавно, у теперішньому, питала Кеї, чи з нею все гаразд. Тоді Фуміко була стрункою, а тепер стала круглою й повновидою.

Фуміко помітила, що Мікі немає в кафе.

— Де Мікі? — допитувалася вона в чоловіка.

Схоже, Фуміко знала, що о цій годині Кеї мала прибути з минулого, тому й була така нетерпляча. Чоловіка її поведінка не на жарт збентежила.

— У затильній… — відказав він, вочевидь, досі не розуміючи, що тут відбувається.

— Чому? — Фуміко ляснула рукою по барній стійці.

— Ем-м… Що? — запитав він роздратовано й узявся розтирати шрам над правою бровою, геть спантеличений звинуваченнями Фуміко.

— Не можу в це повірити… — Фуміко зітхнула, не відриваючи очей від чоловіка. Але вона не збиралася його звинувачувати — сама була винна, що спізнилася на таку важливу зустріч.

— То ви тепер дбаєте про кафе?.. — слабким голосом запитала Кеї.

— Гм, так… — Фуміко перевела погляд на неї. — Ви говорили з Мікі?

Це було дуже прямолінійно, і Кеї найменше хотілося відповідати на це запитання.

Вона лише опустила голову. Не могла спромогтися на слово.

— Ви поговорили з нею? — не вгавала Фуміко.

— Ох, не знаю… — невпевнено почала Кеї.

— Я покличу її.

— Ні, усе гаразд! — уже чіткіше вигукнула Кеї, аби спинити Фуміко, яка вже рушила до затильної кімнати.

— Що це ви таке кажете?

— Мені достатньо… — Кеї видушувала із себе слова.

— …

— Ми бачили одна одну.

— Ох, та годі вам…

— Схоже, вона не хотіла зі мною бачитися…

— Ой, та не може цього бути! — рішуче заперечила Фуміко. — Мікі дуже хотіла зустрітися з вами. Вона так довго чекала цього дня…

— Просто мені здається, що я завдала їй стільки болю й смутку…

— Ну звісно ж, вона часом сумує. — Схоже, Фуміко казала правду. Мікі чекала цього дня, хоча іноді й сумувала через те, що мами не було поряд.

— Так я й думала…

Кеї потягнулася до своєї кави. Фуміко це побачила.

— То ви хочете піти, залишивши все як є? — запитала вона, розуміючи, що їй не вдається переконати Кеї залишитися.

— Можете передати їй, що мені дуже шкода…

Ураз Фуміко насупилася.

— Але ж… — Вона підійшла до Кеї. — Гадаю, ви помиляєтеся. Невже ви шкодуєте, що народили Мікі? Невже не розумієте, що, говорячи так, називаєте її народження помилкою?

«Я ще не народила її. Ще не народила. Але я не зміню свого рішення й народжу її». Замість відповіді Кеї рішуче похитала головою.

— Дозвольте покликати її, — сказала Фуміко.

Кеї не змогла заперечити.

— Я покличу її.

Фуміко не чекала її відповіді. Вона кинулася до затильної кімнати, адже добре знала, що часу залишалося обмаль.

— Агов, Фуміко… — Чоловік пішов по неї до затильної кімнати.

«Ох, що ж мені робити?»

Залишившись на самоті, Кеї дивилася на чашку з кавою.

«Фуміко має рацію. Але від цього мені ще складніше знайти слова…»

Невдовзі із затильної кімнати вийшла Мікі. Фуміко обіймала її за плечі.

Мікі не дивилася на Кеї, вона опустила очі додолу.

— Ну ж бо, люба, не марнуй часу… — сказала Фуміко.

«Мікі…»

Кеї хотіла назвати її ім’я, але голос кудись щез.

— Гаразд… — Фуміко забрала руки з плечей Мікі, зиркнула на Кеї й пішла до затильної кімнати.

Та навіть залишившись віч-на-віч з матір’ю, Мікі мовчки дивилася собі під ноги.

«Я мушу щось сказати…»

Кеї відсмикнула руку від чашки й глибоко вдихнула.

— То… з тобою все добре? — запитала вона.

Мікі підняла очі й подивилася на Кеї.

— Так, — відповіла вона тихо й боязко.

— Ти допомагаєш у кафе?

— Так.

Відповіді Мікі були короткі, однослівні. Кеї не знала, як продовжити їхню розмову.

— Негаре й Казу на Хоккайдо?

— Так.

Мікі знову відвела погляд. З кожною відповіддю вона говорила все тихіше. Здавалося, що вона не дуже й хотіла підтримувати цю розмову. Раптом Кеї запитала:

— А ти чому залишилася тут?

«Ой-ой…»

Кеї пожалкувала про свої слова, щойно вони злетіли з її вуст. Вона хотіла почути, що Мікі залишилася, аби зустрітися з нею, і лише зараз уторопала, яким недоречним було таке пряме запитання. Присоромлено опустила голову. Та цього разу Мікі не мовчала.

— Ну, річ у тім… — почала вона ледь чутно, ніби давно хотіла це сказати. — Я заварюю каву для людей на цьому стільці…

— Заварюєш каву?

— Так, як це раніше робила Казу.

— Он як.

— Тепер це моя робота…

— Справді?

— Так.

На цьому їхня розмова перервалася. Схоже, Мікі більше не знала, що сказати, і знову опустила очі додолу. Кеї теж не могла дібрати слів, але було дещо, про що вона хотіла запитати.

«Усе, що я змогла зробити для тебе — привести тебе в цей світ. Чи можеш ти пробачити мені за це?»

Та як вона могла сподіватися на прощення? Адже була причиною доньчиного смутку. Відповідь Мікі видавалася цілковитою незгодою з її егоїстичним приводом для мандрівки в майбутнє.

«Краще б я ніколи не приходила…»

Їй було страх як важко підняти очі на Мікі, тому вона прикипіла поглядом до чашки з кавою.

Темна поверхня кави легенько тремтіла. З чашки більше не здіймалися вихори пари. Судячи з її температури, зовсім скоро Кеї доведеться повернутися в теперішнє.

«Навіщо ж я сюди приходила? У чому був сенс моєї мандрівки в майбутнє? Тепер усе це здається таким безглуздим. Хіба завдала своїм приходом ще більшого болю Мікі. Що б я не робила, коли повернуся назад, це не зарадить її смутку. Цього мені не змінити. Адже Когтаке повернулася в минуле, однак стан Фусагі анітрохи не поліпшився. І Гіраї теж не змогла завадити смерті своєї сестри».

У чоловіка Когтаке, Фусагі, рано з’явилися симптоми хвороби Альцгеймера. Він поступово втрачав пам’ять та останні кілька років називав дружину на дівоче прізвище. Але минулого місяця всі спогади про Когтаке, здавалося, стерлися з його пам’яті. Тому жінка вирішила, що доглядатиме його як медсестра. Проте коли довідалася про листа, якого Фусагі так і не зміг їй віддати, повернулася в минуле, щоб його отримати.

Гіраї повернулася в минуле побачитися зі своєю сестрою Кумі, яка загинула в автокатастрофі. Кумі не раз приїздила до Токіо зустрітися з Гіраї, від якої відреклися батьки, аби переконати сестру повернутися додому. Але сталося так, що вона залишила цей світ, так і не дочекавшись повернення Гіраї додому. Навіть того дня, коли Кумі загинула, Гіраї навмисне сховалася від неї, щоб уникнути зустрічі. Когтаке й Гіраї побували в минулому, але теперішнє не змінилося. Просто Когтаке отримала свого листа, а Гіраї зустрілася із сестрою. Стан Фусагі погіршується, а Гіраї більше ніколи не побачить Кумі.

«Те саме й у мене. Я ніяк не можу виправити п’ятнадцять років страждань моєї Мікі…»

Хоча Кеї й побувала в майбутньому, як того бажала, її здолав страшенний відчай.

— Ну, я не можу дати каві охолонути… — сказала Кеї й простягнула руку взяти чашку.

«Час повертатися…»

Але тієї миті вона несподівано почула наближення кроків. Мікі вже не стояла біля дверей затильної кімнати, а була просто біля неї.

Кеї поставила чашку на стіл і подивилася на доньку.

«Мікі…»

Кеї не знала, що спонукало її до такої поведінки. Але не могла відвести очей від доньчиного обличчя. Мікі стояла так близько, що вона могла торкнутися її. Дівчина глибоко вдихнула.

— Нещодавно… — сказала вона з тремтінням у голосі.

— …

— Коли ти сказала, що я не хотіла з тобою бачитися… Усе не так…

Кеї слухала, навіть не кліпаючи, і ловила кожне її слово.

— Я завжди думала, що коли ми зустрінемося, я захочу поговорити з тобою…

Кеї й сама стільки всього хотіла запитати.

— Та коли це сталося, я не знала, що сказати.

Кеї теж не знала, що сказати. Вона боялася реакції Мікі. Не могла передати свої думки й почуття словами.

— І так… часом мені бувало сумно…

Кеї могла собі це уявити. Від самої думки про самотню Мікі в неї стискалося серце.

«Я не можу позбавити тебе того смутку».

— Але…

Мікі сором’язливо посміхнулася й ступила ще один крок до Кеї.

— Я справді вдячна за життя, яке ти мені дала.

Щоб сказати це, потрібна була велика хоробрість. І Мікі точно довелося зібрати всю свою сміливість, щоб зізнатися в цих почуттях матері, яку вона вперше зустріла. Її голос тремтів, та це лише свідчило про щирість дівчини.

«Але…»

Щоками Кеї покотилися великі сльозини.

«Але ж твоє народження — це єдине, що я змогла для тебе зробити…»

Мікі теж заплакала. Але, витираючи обома руками сльози, вона радісно посміхалася.

— Матусю, — сказала вона схвильованим надривним голосом, та Кеї почула. Мікі назвала її «матусею».

«Але ж я нічого тобі не дала…»

Кеї закрила обличчя долонями. Її плечі здригалися від ридань.

— Матусю…

Укотре почувши це слово, Кеї враз опам’яталася. Зовсім скоро їм доведеться попрощатися.

— Що? — Вона підняла голову й посміхнулася.

— Дякую… — На обличчі Мікі розквітла широка посмішка. — Дякую, що народила мене… Дякую… — Вона подивилася на Кеї й швидко показала пальцями символ миру.

— Мікі…

— Матусю…

Тієї миті серце Кеї мало не вистрибувало з грудей від щастя, що вона була матір’ю цієї дівчини. Її, яка стояла перед нею. Кеї не могла стримати сліз.

«Я нарешті зрозуміла».

Теперішнє для Когтаке не змінилося, але вона заборонила всім називати її на дівоче прізвище й почала інакше ставитися до Фусагі. Вона залишатиметься з ним і буде йому дружиною попри те, що він геть її забув. Гіраї покинула свій успішний бар і возз’єдналася із сім’єю. Помирившись із батьками, вона почала навчатися керувати їхнім сімейним готелем.

«Теперішнє не зміниться».

Стан Фусагі не змінився, але тепер Когтаке тішиться всіма їхніми розмовами. Сестра Гіраї померла, але на фотографії, яку вона надіслала Негаре, жінка щаслива поряд зі своїми батьками.

«Теперішнє не змінилося, але змінилися ці двоє людей. І Когтаке, і Гіраї повернулися в теперішнє іншими людьми. У цьому незміненому теперішньому Когтаке повернула собі статус дружини Фусагі, а Гіраї успадкувала готель, аби здійснити мрію Кумі. Обидві жінки змінилися…»

Кеї повільно заплющила очі.

«Я настільки зациклилася на тому, чого не можу змінити, що забула про головне».

Усі ці п’ятнадцять років Фуміко підтримувала Мікі, коли її, Кеї, не було поряд. Негаре був її батьком і, Кеї не мала в цьому сумнівів, дарував їй свою величезну любов, аби відсутність матері не була такою відчутною. А ще в Мікі була Казу, яка стала для дівчини доброю матір’ю й старшою сестрою. Кеї нарешті зрозуміла, що з Мікі завжди були ці турботливі люди, які її любили, які виховували, підтримували й усі ці п’ятнадцять років дбали про її щастя.

«Дякую, що ти зростала, оточена любов’ю й турботою. Уже те, що ти виросла такою здоровою й гарною, робить мене невимовно щасливою… Це все, що я хочу тобі сказати… Відкрити свої справжні почуття…»

— Мікі…

Не витираючи сліз, Кеї якомога радісніше посміхнулася доньці.

— Дякую за честь народити тебе…

Кеї повернулася з майбутнього з червоним заплаканим обличчям. Але всі відразу зрозуміли, що то були сльози щастя. Негаре полегшено зітхнув, Когтаке й собі заплакала, а Казу тепло посміхнулася, ніби бачила все на власні очі.

— З поверненням, — сказала вона.

Наступного дня Кеї лягла в лікарню. Навесні наступного року вона народила здорову й життєрадісну дівчинку.

У журнальній статті про міську легенду писало: «Зрештою, незалежно від того, помандруєте ви до майбутнього чи повернетеся в минуле, теперішнє однаково не зміниться. Тому хочеться запитати: яка користь від того стільця?»

Але Казу досі вірить, що…

«Хай там які труднощі спіткали людину в теперішньому, усе можна пережити. Головне — не втрачати надії. А якщо цей стілець може подарувати вам надію, то він точно стоїть тут не даремно».

Та, як завше незворушна, вона лише скаже:

— Випийте каву до того, як вона охолоне.