Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

Вступ

Шоста година вечора, четвер, округ Сан-Матео, Каліфорнія, порівняно новий фешенебельний готель під назвою Rosewood Sand Hill, збудований у каліфорнійському стилі «мистецтва та ремесла». На подіумі, що виходить на оточений фуксіями олімпійських розмірів басейн із освітленим дном, зграйки граціозних білявок у яскравих відкритих сукнях і блузках-розлітайках сидять на плетених у стилі «ранчо» лавицях біля групи технологічних підприємців, одягнених у парадну форму айтішників — тісні футболки, джинси і пошиті на замовлення піджаки. Вони розслабляються під інфрачервоними лампами, їдять гострий попкорн і грильовані сендвічі під сансерське сухе біле вино.

Однак цього вечора в молодих білявок змагання. Завсідники називають четвергові вечори «пумовими». «Пуми» — жінки за тридцять або за сорок (або й невизначеного віку) — виходять на полювання за апетитними смертними, що тут перед ними як на долоні. Одна група айтішників за другою, де всі чоловіки, здебільшого неодружені, половина з них — необізнані в жіночих хитрощах. Чимало з них мільярдери та мільйонери, які могли би змусити схоже збіговисько інвестиційних банкірів і керівників хедж-фондів сором’язливо зіщулитися від комплексу неповноцінності та старості.

Жінки — і юні, і ботоксні — бачать молодих першопроходців, які розбагатіли досить рано, коли в середині 1990-х років величезний й неосвоєний простір під назвою «інтернет» тільки почав ширитися світом. Лише молоді й амбітні, які росли з комп’ютером, вбачали за ним майбутнє. Вони від раннього віку дорослішали разом із цифровим світом. Для них це не так інструмент, як частина власної нервової системи, частина центральної нервової системи, що дає ссавцям змогу дихати, не замислюючись про це. Тільки вони здатні були відчути безмежні можливості мережі. Навдивовижу мало людей серед народжених до 1970 року, хай які успішні в бізнесі чи навчанні, колись так зможуть. Стара гвардія позирала на інтернет здалеку і не розуміла, в чому там фішка. Діти цифрової ери не мусили на нього дивитися. Він був у їхніх нутрощах. Вони були далекоглядним молодняком, який усвідомив, що через півстоліття інтернет стане великою новою індустрією, створеною, розвиненою, керованою дітьми. І — що найважливіше —індустрією, яка належатиме дітям. В інтернету такий великий потенціал, що телебачення і ядерна енергетика проти нього видаватимуться пережитком.

Крім того, про такі вихідні позиції як у нього ніколи й не чували на Східному узбережжі. Стати своїм у Кремнієвій долині? Це означає, що ти починаєш як керівник стартапу, а потім зазнаєш невдачі. Перший крок: на початковому етапі в тебе найвища позиція — не дрібного клерка чи експедитора, а засновника, потім ти зазнаєш краху і заносиш це в резюме як привід для гордощів. Це був новий спосіб входження в бізнес для тих, хто не мав відповідного походження. Ти міг приїхати будь-звідки, байдуже, з якої ти країни та який науковий ступінь маєш, і не потрібно обов’язкових кроків, які ти мусив відбути. Люди, які стали дуже успішними — навіть якщо це були лише компанії на кілька мільярдів доларів, — почувалися так, ніби вони звичайні люди або комп’ютерні фрики. Це був обнадійливий сигнал, навіть якщо небагато щасливчиків могли найголосніше виспівувати про свій неймовірний прорив у царстві Кремнієвої долини.

Ну, і їхня зовнішність. Хай звідки вони були, повернувшись додому, худорлявий ботан з грубими скельцями, в мішкуватих джинсах і футболці навряд чи зміг би знайти собі пару. Натомість тут, на пумових вечорах, жінки тільки перед такими типажами і стелилися.

Проте як «пуми» визначають, хто успішний, а хто — ні? Усі з вигляду однакові — від венчурних капіталістів до старшокурсників Стендфордського університету. Перші могли лише підфарбовувати волосся.

Мізансцена в готелі відображала перше сяйво гламуру цієї індустрії та перетворювало шестикілометрову смугу Сенд-Хілл-роуд на такий самий привабливий пункт призначення, як Манхеттен, район Мейфер у Лондоні, паризькі Єлисейські Поля, Ріо, Гонконг і Віа Вітторіо-Венето в Римі. Одне слово, це серце Кремнієвої долини, географічна й емоційна місцина, що асоціюється з невиразно окресленою смугою приблизно 3900 кв. км, яка починається за 56 км на південь від Сан-Франциско і тягнеться півостровом через Пало-Альто аж до Маунтін-В’ю неподалік Санта-Круз.

Проте так було не завжди. Двісті років тому територія навколо елітного Роузвуду була тваринницькою фермою. По Сенд-Хілл-роуд ходили корови. Сто років тому? На місцевості, де розкидано будівлі Facebook, що займають гектари Менло-Парка, за десять хвилин від Роузвуду, зростали фруктові сади. Їх було так багато, що вся територія мала назву Долина душевної втіхи.

На той час найзаможнішою людиною Долини також був підприємець, але в набагато менш технологічній галузі — виготовленні фортепіано. Його звали Джеймс Лік, і в ХІХ столітті більше грошей він заробив на імпорті шоколаду, а власне гроші згодом вклав у Ghirardelli Chocolate Company та придбання землі. Залізничний магнат і засновник Стенфордського університету Ліленд Стенфорд був ще одним божеством у тогочасній Долині богів. Стенфордський університет зумів переконати Фреда Термана покинути Массачусетський технологічний інститут і повернутися до Пало-Альто, де він отримав диплом і ступінь магістра, щоб викладати інженерну справу. Та більшість запрошених професорів зі Східного узбережжя відмовилися покидати університети, які стануть Лігою плюща, заради маловідомої новоствореної інституції.

Вони не знали, скільки інших стартапів породить цей новостворений університет. Білл Х’юлетт і Дейв Паккард були його студентами, коли заснували фірму, що стане компанією Hewlett-Packard. Як відомо, вони організували її в невеличкому гаражі, місці, що в Кремнієвій долині найбільше надається до функції місцевого старовинного храму. Спершу вони працювали за контрактом і створили електропривід для телескопа в Обсерваторії Ліка, названій на честь Джеймса Ліка. Зрештою, 1938 року вони продали свій реостатно-ємнісний звуковий генератор, що використовувався для тестування звукових апаратів і продавався за ціною близько 55 доларів, компанії Walt Disney для її мультфільму «Фантазія», який саме мав вийти на екрани. Компанія Walt Disney була їхнім першим справжнім клієнтом. Вони перестали працювати підрядниками і натомість стали виробниками.

Це була перша велика успішна історія студентів Кремнієвої долини і перша з багатьох компаній, створених у невеличких гаражах. Нині це стало звичною і напівжартівливою справою. Наприклад, Halcyon Molecular — стартап, що займався секвенуванням генома і вже припинив своє існування, — був настільки відданим цій «гаражній містиці», що навіть коли венчурні інвестори надали компанії чимало офісного простору і сотні тисяч доларів, її засновники й далі працювали в гаражі.

Кремнієва долина в її сучасному розумінні не мала своєї назви аж до 1970 року, доки каліфорнійський підприємець Ральф Верст не назвав її на честь виробників кремнієвих мікросхем, які туди переїздили. Тепер Долину визначають історії її головних пам’яток — і це не лише гаражі, де було засновано великі компанії, а також інституції, де народжувалися ідеї. Окрім інтернет-компаній, нині цілі галузі індустрії мають там свої великі представництва, наприклад, Lockheed Martin і NASA (Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору). У 1972 році Kleiner Perkins (тепер — Kleiner, Perkins, Caufield & Byers або KPCB) стала першою венчурною компанією на Сенд-Хілл-роуд. Нині свої представництва там мають практично всі великі венчурні компанії.

У цьому дивокраї найбільша у світі концентрація мільярдерів. Вони також є найдивнішим гроном мільярдерів — плем’ям хлопчиків-переростків.

Від самого початку фешенебельний готель Rosewood організовував події з натовпами знаменитостей, якими раніше могли похвалитися лише Лос-Анджелес і Нью-Йорк. У 2011 році готель у своєму ресторані Madera влаштував благодійний захід на п’ятсот осіб для збору коштів для дитячої лікарні Люсіль Паккард. Героями вечора були Стів Керелл і Дена Карві. За частуванням з суші-ролів з арахісового масла і желе та макаронів із сиром, актори оберталися в колі чільних філантропів країни, зокрема з дружинами знаменитих венчурних інвесторів — головами правління Анною Лоулер і Елізабет Данліві. Ще кілька тижнів перед цими знаменитостями пошану молодим керівникам Кремнієвої долини виявили інші — від президента Барака Обами до Кеті Перрі та Снуп Доґґа, і таким чином ствердили вагомість приїзду до Пало-Альто.

Утім ще кілька років тому статусні вечірки у Крем­нієвій долині вважали б оксюмороном. Стиль кежуал був королем, а інженерне проектування — імператором. Нині важко вдавати, ніби гроші не мають значення. Тепер там є технологічні магнати, як-от: 30-річний Марк Цукерберг із 35 мільярдами після виходу Facebook на біржу, Джеремі Стоппелмен із Yelp, Дастін Московіц із Asana, Чарлі Чівер із Quora, засновник LinkedIn Рейд Гоффман — патріарх серед засновників у свої 47 років, Сєрґєй Брін — підприємець російського походження, який у 1998-му, маючи 25 років, заснував Google, і, передусім, Пітер Тіль — співзасновник PayPal того ж 1998 року (йому було 31). Більшість із них — завсідники ресторану Madera. PayPal був першим інтернет-банком, що запровадив украй необхідні правила онлайн-торгівлі. Після продажу PayPal на eBay 2001 року Тіль вклав свою частку в хедж-фонд. А потім зробив інвестицію у Facebook, допомігши йому стати реальною компанією, коли забавка Цукерберга лише подавала надії. Тіль заробив близько двох мільярдів доларів, коли через вісім років вартість Facebook зросла до 100 мільярдів доларів під час першого відкритого розміщення акцій (або IPO). На той час він інвестував у більш ніж десяток стартапів і заснував власний хедж-фонд під назвою Clarium Capital Management. І також замислився над тим, як нова індустрія й інформаційні технології загалом можуть прислужитися суспільству. Він став першим філософом технологій. А нині відомий як хрещений батько мафії PayPal, що включає Гоффмана та Стоппелмана, які разом і далі фінансують чимало найвідоміших технологічних компаній Кремнієвої долини.

Подібно до плутократів індустріальної революції, чиї виробничі потужності у сталеливарній й автомобільній галузях змінювали цілі індустрії[1], сьогоднішні суперботани роблять те саме. Проте роблять вони це за допомогою маленьких кнопок, а не великих фабрик і заводів. Власне кажучи, і кнопки були би перебільшенням. Вони роблять це кінчиком пальця. Єдиним доторком до застосунку Uber мільйони користувачів підірвали транспортну систему Америки. Сьогодні ловити таксі — анахронізм. Керувати авто? З таким самим успіхом ви можете керувати і кибиткою. Щодо сфери харчування, то в дедалі більшій кількості міст у всьому світі вибирати заклад наосліп або довіряючи рекламі — учорашній день, а все через такі застосунки і сайти, як OpenTable і Yelp.

Уперше титани технологій самі є знаменитостями, а їхні життя стають об’єктом захоплення. Технологічний бум не лише породив нові медіа, а й також створює новий суспільний порядок, який «антисуспільну» естетику перетворює на єдиний стиль. Тут понад 5% резидентів — мільйонери, які входять до 1% найбагатших людей країни. Від 2010 року технологічний бум приніс двісті тисяч нових робочих місць у Кремнієву долину. За останній рік ціна одноквартирного будинку в Пало-Альто — домівці восьми новопосталих мільярдерів, включно з Цукербергом і Сєрґєєм Бріном — зросла до 2,5 мільйона доларів. Чимало з цих будинків було придбано з прибутків першого буму, зароблених, зокрема, першими працівниками Google або технологічної компанії Oracle. Ще двадцятеро мільярдерів живуть у сусідніх містечках, та їхні карколомні успіхи задають тон у сфері з префіксом «над»: надздоров’я, надзручності і, певна річ, надбагатства.

Оцей останній екстремум — багатство, що не має зовнішніх проявів — і є ключем до стилю Кремнієвої долини. «Найзаможніша людина в кімнаті часто ходить у в’єтнамках і худі», — говорить підприємець Дейвид Ллоренс. Худі стало символом Марка Цукерберга — найзаможнішого представника нового племені. Йому тридцять, а з вигляду — двадцять. Юність — це обов’язкова умова для нової породи. Вони йдуть на все, аби бути молодими з вигляду. У них немає зацікавлення в світському товаристві у старому сенсі великосвітських Нью-Йорка, Бостона, Філадельфії та навіть Сан-Франциско, розташованого за 65 кілометрів. Так, начебто Сан-Франциско не існує. Транзистор, мікросхему й інтернет було створено на Заході або Середньому Заході. Піонери-винахідники Уїльям Шоклі та Роберт Нойс вважали східний стиль занепадницьким.

Від часу пробудження день у Кремнієвій долині минає приблизно так само, як у студентів сусіднього стенфордського кампусу. Найзаможніші стартапери не прокидаються під шестиметровими стелями і не ввступають у мармурові ванни з високими еркерними вікнами почистити зуби. На відміну від багатоповерхових особняків Грінвіча в Коннектикуті або Лонґ-Айленду, будинки магнатів Кремнієвої долини за розміром обернено пропорційні до року, коли вони заробили свої гроші. Попри те, що старші мільярдери на кшталт засновника Oracle Леррі Еллісона живуть на обгороджених територіях уздовж Маунтін-Гоум-роуд у Вудсайді або Парк-Лейн в Атертоні, молодші підприємці, чимало з яких уже продали свої компанії за сотні мільйонів доларів, здебільшого тримаються своїх перших квартир або тих таки ностальгійних стартаперських гаражів, куди вони переїхали після Стенфорду. Пам’ятаючи, як обвалився ринок нерухомості, вони часто залишаються неодруженими і надають перевагу інвестиціям у компанії.

Вони можуть мати такий вигляд, ніби живуть у гуртожитках, проте живуть у будинках, які десять років тому коштували 35 тисяч доларів, а нині продаються за два мільйони. Тваринницькі ферми, що існували у 1850-х роках на шляху між Купертино та середмістям Сан-Хосе, заповнені тепер не фруктами та квітковими пелюстками, а замороженим йогуртом і батончиками-мюслі. Відбулася дорміфікація[2] цілих гектарів землі. За іронією долі, чимало мешканців, здається, вважають коледж незначущим.

Саме Google першим окреслив соціальну ідентичність, якої компанії надають своїм працівникам. Інженери стають аспірантами в Google і Facebook, перетворюючись на вічних студентів. Вони носять студентську форму і часто засновують компанії зі своїми університетськими друзями. Від популярних місць для пікніка на Юніверсіті-авеню в Пало-Альто і до приватних барбекю підприємців біля одноповерхових таунхаусів у Саннівейлі Кремнієва долина є місцем зграйок вічних першокурсників.

Що більше зростає заможність цієї місцини, то більше підприємці схильні це приховувати. «Беверлі-Хіллс — чудове місце, але ми не такі, — говорить мер Пало-Альто Сід Еспіноса. — Ми не показні й не гламурні, та й не намагаємося такими бути. Щиро кажучи, це несумісно з нашою культурою». Елегантна Катріна Ґарнетт — 34-річна колишня керівниця технологічної компанії — говорить, що спостерігає збільшення запитів на дозволи будувати нижчі, а не вищі будинки. Останніми роками зашкалює кількість переобладнань підвалів. Коли хтось успішний на кшталт Рейда Гоффмана вирішує залишитися у тій самій квартирі з однією спальнею після зароблених за один тиждень трьох мільярдів доларів, це задає моду на антипонти.

Уранці підприємці йдуть вулицями, засадженими рядами дубів, до офісів на верхніх поверхах магазинів роздрібної торгівлі й ресторанів або їдуть своїми пріусами до таких кав’ярень, як Fraiche, на філіжанку традиційної кави Blue Bottle з крапельної кавоварки, домашні вівсяні пластівці та місцевий молочний йогурт Clover із зацукрованими горішками й ягодами. Юніверсіті-авеню заповнюють велосипеди: за кермом деяких з них — жителі передмістя, за кермом інших — представники корпоративних велосипедних груп у спеціальних яскравих накидках.

Подалі від Пало-Альто, де Сенд-Хілл-роуд переходить у Портола-роуд, вранішні байкери влаштовують перегони через долину Портола, тимчасом на фермі Портола їхні дружини їздять на конях. Потім вони прямують до Вудсайда, неподалік від зарослої виноградом садової крамниці Емілі Джуберт, снідати «срібнодоларовими» млинцями[3] на кислому молоці або huevos rancheros[4] в Buck’s, дизайнованому в ретро-стилі. Улюблений вид фітнесу — кросфіт: тренери змушують айтішників долати на велосипедах звивисту Олд-Ля-Хонда-роуд. Однією з цікавинок цього туру є колишній будинок покійного Кена Кізі — письменника й лідера психоделічного руху хіппі. Та це не більше, ніж цікавинка. У 1964 році Кізі у своєму будинку створив комуну Merry Pranksters («Веселі шибеники»). Потім у шкільному автобусі International Harvester 1939 випуску провіз її туром через усю країну з проповіддю своєї кислотної релігії (і рекламою майбутньої публікації своєї нової книжки «Інколи нестерпно кортить»).

До речі, важко уявити два більш протилежні типи освіченої молоді. Робота — єдина справжня манія айтішників. Натомість єдиною справжньою манією «шибеників» було неробство, яке Кізі називав «відходом від мертвої точки», і вживання галюциногенів, доки, за його ж словами, «ті не вилізуть з іншого боку». Сьогоднішні айтішники їздять на роботу на своїх електричних родстерах Tesla по Ель-Каміно-Реал — магістралі, що з’єднує різні міста Кремнієвої долини: Атертон, Вудсайд, Маунтін-В’ю та Пало-Альто. Жінки-працівниці під час перерв між нарадами ходять на шопінг до Стенфордського торговельного центру, заповненого дорогими бутіками. Заможні пані-домогосподарки з Лівого берега скуповуються у Clif Bars[5] під час прогулянки пішохідним маршрутом Діш в околицях Стенфорда. Категорія «пані» стосується жіноцтва після 29 років. У місці, де мода є функцією, а понтуються ефективністю, новий спосіб життя Кремнієвої долини — не для втомлених.

Замість світських дам Кремнієва долина має техно-дам. Спосіб життя успішної мобільної жінки полягає у під’єднанні її хобі до рахунку PayPal, онлайн-продажу ювелірних виробів або гаптованих ліжечок для собак чи ременів пастельних кольорів, запуску вебсайту і призначенні себе CEO, а не в організації благодійних балів. Вона, як і жінки на керівних посадах, носить елегантну уніформу — туфлі Lanvin, футболки Majestic, James Jeans і зручні кашемірові светри. Нагадуючи City Center у Вест-Палм-Біч, обсаджені пальмами переходи Stanford Mall викликають відчуття невимушеності й екологічності, а бічні відгалуження ведуть до вишуканих кафе, де фермерська ятка поєднується з продуктовою крамницею.

У вудсайдському Village Pub айтішники-керівники наминають гігантські бургери з картоплею-фрі та салати з м’ясом качки і сочевицею так швидко, що менш ніж за годину можуть повернутися до своїх пріусів. Це місце, соціалізація і неформальне спілкування взаємозамінні, а найбільшим доказом підвищеної мобільності є невпинне спливання часу. «На соціальному аспекті далеко не заїдеш», — говорить Ґарнетт, засновниця My Little Swans, онлайн-платформи ексклюзивних подорожей. «Тут усе зводиться до грошей і нестачі часу». Мініатюрна білявка Ґарнетт — також інвесторка і колишня програмістка. «Якщо хтось розводиться про свій гандикап у гольфі, можете глянути на нього і сказати: “Я ніколи не інвестувала б у тебе, тому що ти проводиш забагато часу на полі для гольфу”». Натомість існують хобі, які забирають менше часу, наприклад колекціонування творів мистецтва й вина. Ґарнетт говорить, що вони з чоловіком купують твори мистецтва, адже це не потребує стільки ж часу, скільки, скажімо, щоденні заняття гольфом. Щодо автомобілів, то «На запитання, чи всі ми маємо феррарі, відповідь: “Так”, — каже Ґарнетт. — Але на запитання, чи наважилися б ми запаркуватися на стоянці, де паркуються стартапери, відповідь: “Ні”. Ми їздимо на пріусах, а феррарі тримаємо в гаражі».

У Сан-Франциско більшість дітей з елітних родин ходять до однієї з кількох приватних шкіл, але в Кремнієвій долині більшість батьків-айтішників, включно з покійним Стівом Джобсом і венчурним інвестором Вінодом Хосла, посилають своїх дітей до альтернативної школи Nueva. Тамтешні учні впродовж одного семестру поспіль зосереджуються радше на певних темах, наприклад, на Стародавній Греції чи американській історії, ніж на традиційних тематичних категоріях.

Жінки-працівниці також мають свої осередки сили: від жіночих салонів операційної директорки Facebook Шерил Сендберґ до підвальних вечірок «для своїх» венчурної інвесторки Айлін Лі.

Перша хвиля мільярдних компаній на кшталт Google і Facebook, можливо, і сприяла новій соціальній ідентичності, але заснували рух самі мільярдери. Від керівника компанії Tesla Ілона Маска до Пітера Тіля — титани-айтішники на чолі цих підприємств є творцями сповненої сподівань культури молодих оптимістичних випускників, які бажають змінити світ, а не просто заробити гроші. На відміну від робочих бджілок-кар’єристів із Уолл-стрит, які на першій же зупинці від Пенн-Стейшн у Нью-Йорку йдуть до Thomas Pink за сорочками, потім до Tourneau за годинниками і, зрештою, до Tiffany за ремінною пряжкою з монограмою, єдиними зовнішніми ознаками успіху айтішників є ноутбуки та ідеї. Самих мільярдерів за одягом не відрізниш від студентів Стенфорду. Вони катаються у джинсах і флісах, хоча, можливо, й на швидших автомобілях. Інша характерна особливість, яку спонукає їхня специфічна фантазія — на додачу до типових мрій Західного узбережжя стати продюсером або режисером у Голлівуді — є свобода. Підприємці-айтішники не звітують ані директору студії, ані раді інвест-банкірів, ані акціонерам — окрім компаній, які вийшли на IPO, що загалом означає вихід «на пенсію», принаймні з цього конкретного підприємства.

Вільне від обмежень життя захопило Пало-Альто, і тепер це видно на кожній вулиці. Кав’ярні на кшталт Coupa Café в Пало-Альто і Hobee’s у Саннівейлі зазвичай цілими годинами приймають клієнтів з їхніми ноутбуками. Усі вони задумують наступний Facebook і цілком щиро впевнені, що їм це вдасться. Це місце, де не існує негативного ставлення до ризику. Те, що Кремнієвій долині бракує у задоволеннях нічного життя, компенсується збудженням робочих днів, більшість з яких сповнена азарту ставок на наступну велику ідею.

Тут нікуди не сховатися від нових технологій. Наприклад, нині в дедалі більшій кількості ресторанів від Пало-Альто до міжнародного аеропорту Сан-Франциско офіціантів заступають айпеди.

Після довгого дня програмування, обідів і тренувань вечірки закінчуються рано. Пало-Альто темне після десятої вечора, окрім низки освітлених вікон, де інженери продовжують працювати аж до наступного ранку. Щоправда, більшість економить енергію для майбутнього вікенду. Mint, Google та інші компанії, як-от сайт запитань і відповідей Quora, практикують групові пробіжки, а деякі — колективні заняття йогою. Торговельний простір Пало-Альто перемежовують приміщення для фітнесу, якими часто-густо керують дружини успішних фінансистів, як-от 3rd Door Діанни Джанкарло — приватний спортивний клуб, куди клієнти можуть приходити на тридцятихвилинні «боді-слеми», прилаштовані до розкладу стартаперів.

Крайнощі — за нестачі часу для відпочинку — часто-густо пов’язані з новими досвідами. Наприклад, засновник Mint Аарон Патцер не купує великих будинків. Натомість практикує «епічні» подорожі. За допомогою сайту запрошень Pingg.com, він і тридцятеро інших підприємців, включно з його друзями Філом Капланом з AdBrite та Ілоном Маском з Tesla, організовують вилазку за дві години їзди на північ, усі зі своїм екіпіруванням, зокрема з канатами для дюльфера[6].

Перш ніж покинути Intuit, Патцер проводив вихідні, готуючись до отримання ліцензії пілота. За тиждень до того він і Барні Пелл — засновник компанії семантичного пошуку Powerset — вирушили на прогулянку на новому дирижаблі Пелла тестувати його радіолокаційну станцію для посадки на Місяць. Хлопці не жартують. Якщо новоспечені мільярдери не збавлять швидкості, за кілька тижнів, місяців чи років вони висадяться на Місяці. Пало-Альто став землею обітованою, де ще більшою мірою, ніж у зоряний час Кена Кізі, слово «божевільний» є компліментом.

Поява у Кремнієвій долині людини без родоводу не є тавром. За даними 2014 року, щодня сотні людей прибувають сюди зі Східного узбережжя, Європи, Азії з бажанням створити нову найліпшу компанію або принаймні заробити на ній гроші. Їх притягує місце, де визнають їхню спеціалізацію або базові вміння та навички. Компанії хардкор-інжиніринґу та корпоративного програмного забезпечення переважно зосереджені на півдні Долини — у Купертіно та Маунтін-В’ю. Там само, в Маунтін-В’ю, містяться біотехнологічні компанії, що поволі насуваються на Менло-Парк. Компанії інтернет-технологій для кінцевого користувача панують у певних районах Сан-Франциско, як-от район Мішн-Дістрікт, що нині переживає бум. Тут компанія Twitter захопила цілі квартали міста — міські квартали Сан-Франциско, а не нікчемні квартали Манхеттена, колишньої домівки американської бізнес-еліти.

У сучасному світі надто важко відмовитися від спокуси стати частиною місця, де діти (і цілеспрямовані діти) підірвали старі галузі промисловості створенням абсолютно нових. Залишається єдине запитання: коли потрапиш до обітованої землі, як ти досягнеш там успіху?