Влад і близько не збирався сваритися із Зозулею.
Власне кажучи, дружити із Зозулею він не збирався теж. В ідеалі Влад не хотів би мати з Зозулею нічого спільного, але ідеал цей був недосяжним. Спільними залишалися простір, учителі й перерви — особливо перерви, час потрібний і корисний, але отруєний Зозулиною присутністю.
Колись давним-давно — класі в другому — вони побилися. То була, либонь, цілком дитяча бійка — зі слізьми, шмарклями, стусанами й підніжками. Тепер Влад думав, що вона навіть збоку видавалася смішною, ця пам’ятна обом бійка. Але саме після неї Зозуля перестав називати Влада тим самим словом, що так споганило йому перший шкільний рік: у перекладі на людську мову це коротке бридке слово означало «син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
І ще — після тієї бійки Влад отримав можливість не ворогувати з Зозулею і не дружити з ним. Він цінував свою незалежність і не збирався ризикувати нею, чудово розуміючи, що тепер битися доведеться зовсім не із Зозулею. Найімовірніше, бійки не буде взагалі, а буде життя, перетворене на щоденне пекло, ось як у Ждана…
Власне, через Ждана все і сталося. Через те, що в Ждана був день народження.
У затурканих і зневажуваних теж бувають дні народження. І найнаївніші з них іноді сподіваються круто змінити своє життя — саме цього дня. Ждан з’явився до школи в білій і чистій — дивна річ! — сорочці й неновому, але цілком пристойному костюмчику. Ждан приніс кульок шоколадних цукерок і гітару; і те, й інше з якоюсь метушливою таємничістю сховав за вішалкою. Зозуля спостерігав з усмішкою, бо день почався звично — Гліб Погасій, котрий підсів до Ждана з власної ініціативи, на початку уроку підняв руку:
— Можна, я пересяду?
Зозуля дивився прихильно, дівчиська хихотіли. Гліб промурмотів, наче перепрошуючи:
— Не можу, від цього хлопчика знову так смердить…
— Завжди те саме, — роздратовано кинув математик.
Гліб пересів — приєднався до Влада. Ждан стерпів. Йому ще й не те доводилося терпіти, можливо, зараз він тішив себе думкою, що це — востаннє.
Ждан аж ніяк не був слабаком чи тюхтієм, і вже точно не дурнем. Ждан якщо й був повненький, то не надто. Просто він не потоваришував вчасно із Зозулею — і поплатився за це чи не найтяжче за інших, бо була в нього одна злощасна особливість: від нього смерділо.
Мабуть, його піт мав якийсь специфічний склад чи йому варто було частіше митися. Що старшим ставав Ждан, то помітнішим робився запах, то веселіше жартували Зозулині друзі, то демонстративніше кривилися дівчата.
Але сьогодні був Жданів день народження, і, можливо, напередодні він дві години просидів у діжці з вистиглою вже водою і розкислим милом у руках (Влад знав: у кварталі, де жила Жданова родина, гаряча вода буває тільки в діжках, і то — якщо її попередньо нагрієш у казані, а вугілля в цих будинках бережуть як зіницю ока). Так чи інак — але від Ждана майже не пахло, і демарш Гліба на першому уроці був лише цирком на догоду Зозулі, втім, як завжди…
На великій перерві Ждан літав класом, розкладаючи цукерки по партах, усім по дві, а Зозулі — чотири. Потім, ударяючи по струнах зсудомленою рукою, трохи поспівав — дуже непогано. Зозуля слухав жуючи, і з виразу його фізіономії годі було щось зрозуміти — дивна байдужість на обличчі дванадцятирічного хлопчиська…
Утім, на той час Зозулі вже майже виповнилося тринадцять.
Зозулина ватага теж жувала й слухала — старанно наганяючи на обличчя нудьгу, їм це було нелегко, бо з-під награної байдужості так і лізла звична усмішка. Лінка Рибалко, найближча Зозулина подружка, щось шепотіла йому ззаду на вухо, а Зозуля кивав. Коли Ждан закінчив співати, Зозуля витяг з рота білу кульку жуйки — але пожбурив нею не в Ждана, як багато хто очікував, а в класну дошку.
До налиплої кульки відразу ж додалося ще п’ять чи шість — дошка стала схожою на небосхил, а Ждан просяяв, бо Зозулин жест означав для нього амністію…
Принаймні так йому здалося.
Перед самим дзвінком чергові спішно вичистили дошку й прибрали фантики, що валялися в проходах; останні три уроки минули без проблем, хіба що Ждан відзначився, напросившись відповідати з географії й отримавши заслужену п’ятірку…
А після уроків той-таки Гліб Погасій навіщось підійшов до Ждана прощатися. І прощався довго й промовисто, так, що іменинник зніяковів; коли Гліб відійшов, востаннє ляпнувши Ждана по плечі — на спині в того залишився наклеєний липкою стрічкою аркуш паперу.
Лінка Рибалко сховалася за шафу, затулила рота руками й зайшлася в беззвучній сміховій конвульсії.
Решта відводили погляд. Хтось захихотів — і відразу знітився під Зозулиним поглядом. Ждан зачув зле, але не зрозумів, звідки лихо. Іменинний настрій іще не згас, іще вірив, дурненький, що Зозулю можна підкупити чотирма шоколадними цукерками…
Ті, хто не бажав брати участь у жарті — головно дівчатка, — спішно щезли. Інші длубалися в портфелях, очікуючи, поки піде Ждан, щоб одразу ж вийти слідом.
Влад розгледів напис, коли Ждан був уже в дверях. До коротенького бридкого слівця, що означало пожирача гімняшок, додано було докладну чорнильну ілюстрацію — як саме, де і хто трапезує.
Влад не перший рік учився в одному класі з Зозулею й умів розмовляти не тільки по-людськи, але й хльосткою «зозулиною» мовою — однак його мало на знудило. Він упізнав руку Лінки Рибалко — та не раз отримувала призи на якихось там конкурсах юних художників…
Ждан чвалав довгим шкільним вестибюлем. Владові раптом страшенно захотілося, щоб дорогою йому зустрівся хтось із учителів, щоб помітив білий папірець на чорній шкільній курточці — і відклеїв його від згорбленої спини іменинника.
А потім буде нудна «виховна» година, нотації й з’ясування обставин справи, і Ждан, знову опинившись у центрі загальної знущальної уваги, сидітиме, втягши голову в плечі (він же намагається не плакати на людях!). А Гліб Погасій знову пояснюватиме, що від цього хлопчика смердить, а Лінка Рибалко, вродливе дівчисько з майже сформованою поставою кліпатиме довгими віями й кидатиме репліки, ніби виправдуючись, і півкласу повзтиме під парти від сміху…
Ні. Нехай ліпше Ждан прийде додому (через три довгих вулиці) і, знявши куртку, сам виявить на своїй спині художню наліпку. Ніхто не побачить його обличчя — якщо поруч не виявиться матері або сестер. Потім зберуться гості — дорослі приятелі Жданових батьків, голосно питимуть за його здоров’я, а Ждан замкнеться у своїй кімнаті…
Влад раптом чітко зрозумів, що на місці Ждана в такій ситуації просто ліг би й умер. От здох би від сорому й приниження — під «будьмо» п’яних гостей за тонкою стінкою…
Шкільний вестибюль був порожній — молодші школярі давно розійшлися, старші були вже на сьомому уроці. На відстані двадцяти кроків за Жданом сунули, стримуючи сміх, Зозулині дармоїди. Ждан штовхнув вхідні двері.
Влад не збирався сваритися із Зозулею. От якби сьогодні у школу прийшов Дімка Шило — Владів друг — вони б удвох що-небудь придумали… Але Дімку сьогодні повели до лікаря, і його не буде. Влад сам-самісінький, і навіщо йому вплутуватися…
Довгі Жданові шнурки тяглися по землі. Владові нічого не вартувало наступити ненароком на один із них, і з неакуратного бантика вийшли дві ще менш акуратні мотузочки.
— У тебе шнурок розв’язався, — мовив Влад байдуже.
І, коли Ждан нахилився, аби відновити загиблий бантик, — простяг руку й відклеїв картинку з його спини. Зім’яв і сховав до кишені.
— Ти чого? — запитав Ждан, щось угледівши кутиком ока.
— Нічого, — спокійно відповів Влад.
Ждан підозріло на нього покосував. Потім зробив те, чого не робив жодного разу в житті, — підійшов до потрійного дзеркала біля входу і оглянув у ньому свою спину…
Нічого не побачив, знизав плечима — і пішов додому. Відзначати день народження.
— Ти борзий дуже, недоумку? Ти це малював, що рвеш тепер, засранець ти смердючий? Ти, бзікуватий, усьому класу кайф обламав!
Гліб Погасій сичав, бризкаючи слиною, і зловісно мружив око, але Влад чудово розумів, що потрібен йому зараз не Гліб. Що єдиний його порятунок… Якщо він узагалі існує, порятунок… Що він стоїть за Глібовою спиною, кроків за п’ять. Що потрібно до нього дістатися — негайно. Завтра буде пізно… Завтра тільки ледачий не наліпить свою жуйку на його портфель, не плюне в склянку з яблучним соком, не підхопить радісно те саме слово, що так споганило весь перший шкільний рік і тепер було видобуте — молодець Зозуля, нічого не забуває! — з якихось особливих скринь із відкладеними до часу підлотами…
Влад не збирався сваритися із Зозулею.
Владові ні до чого цей демарш. Ждан не один рік був офіційною жертвою. Це Влад поліз би вішатися від якогось там аркушика, а Ждан — він витривалий…
З фізкультури у Влада було «чотири». Він непогано бігав і здорово грав у футбол, зате підтягувався слабко й силових вправ не любив. От якби поруч опинився Дімка Шило… Коли б сьогодні, саме сьогодні не втрутилися в хід подій кляті Дімчині гланди…
Залишалася примарна ймовірність, що все обійдеться. Що завтра нічого не зміниться. Забудуть, не захочуть зв’язуватися, пробачать, і треба тільки скорчити якнайпрезирливішу гримасу, обійти Гліба — він однаково не б’ється, тільки язиком плеще — і йти, йти собі спокійнісінько додому…
А Зозуля, котрий стояв у Гліба за спиною, був безсумнівно задоволений. Що йому Ждан — давно ж бо вже наскучила іграшка, — коли можна піймати на гачок декого значно цікавішого…
Не зводячи очей із волаючого Гліба, Влад притис підборіддя до грудей.
Як гидко, як порожньо, як лоскітно в животі. Як слабнуть коліна. Як просто повернутися й піти… перестрибнувши через Глібову підніжку…
Поруч стояли Супчик і Клоун, обоє на голову вищі за Влада, та й від Зозулі вищі на голову, переростки. Треба розлютитися, але злості немає. Тільки страх і бридливість, але страх сильніший. Ну, що згадати, ну?! Як Зозуля пхає дохле кошеня в портфель Марфи Чисторій? Як Зозуля, прив’язавши мотузку до лапи живого горобчика, розкручує його над головою під гиготіння дармоїдів? Як Зозуля ліпить кульку жуйки на чоло покірного Ждана?
Замість усього цього згадалося одне коротке слово. «Син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
Удар Супчика вдалося відбити, але рука відразу заніміла. Клоун поцілив у вухо — у Влада стемніло в очах, а світ довкруж запищав, але не по-комариному, а так, як пищить іноді невимкнений телевізор, демонструючи таблицю настроювання…
«Син гулящої жінки… бо непотрібний…»
Супчик скорчився, тримаючись за бік. З носа Клоуна летіли якісь безбарвні бризки, а Владів ніс давно перетворився на безформну грудку болю. У Зозулі було м’яке, дуже коротко стрижене волосся, зате вухо було велике, зручне, і…
Пітьма перед очима загусла.
— Дай йому! Дай йому ще! — надривалася десь поряд Лінка Рибалко.
…і ні краплі страху.
Влад стояв над ясно-коричневою калюжею у формі серця. У калюжі відбивалися величезні ноги, вище маячіли в рудому небі вузькі плечі, а над ними — малюсінька голова. Віддзеркалення посмикувалося од вітру, коли з розбитого носа раз по раз збігала важка крапля.
Зовсім поруч, біля підніжжя дитячої залізної гірки, длубалися чиїсь кури. Нижче схилом — червоні черепичні дахи, весняна багнюка розмитої дороги, причому на узбіччі валявся черевик, широко позіхаючи беззубим, на клею, ротом…
Виявляється, глибоко в душі Влад сподівався, що все це буде серйозніше. Що однієї прекрасної миті він просто знепритомніє, а потім над ним схиляться, як у кіно, заклопотані лікарі, що з’явиться «швидка допомога», розголос і пересуди, і великі збори в школі, що героя, котрий бився самотою проти цілої ватаги, ставитимуть на ноги довго й трепетно, що всі заповажають його, і тижнів так через чотири, коли нарешті він, блідий і схудлий, з’явиться до свого класу — там уже не буде ні Зозулі, ні половини його дармоїдів, а решта — наприклад, боягузливий Гліб Погасій — витягнуться у струнку й не посміють більше й слова кинути без дозволу…
Тепер він був навіть розчарований. Бо ніс болів жахливо, куртка розірвана в багатьох місцях, коліно не згиналося… і нічого геройського в цьому не було. Доведеться самому шкутильгати додому й пояснювати мамі, що трапилося, і спостерігати, як опускаються кутики її рота, і як осідають плечі. А завтра — ну, нехай не завтра, але післязавтра точно… Доведеться йти до школи, не переможцем, а переможеним, підставляти чоло під жуйку, а сідниці — під принизливі стусани нишком, із хихотінням, із жартами… Читати різні написи на стінах у туалеті, а як їх не прочитаєш, якщо вони півметрові…
І це кляте слово!..
Він переступив з ноги на ногу, по калюжі колами розійшлися маленькі брижі. Кури, що підібралися зовсім близенько, сахнулися геть.
…Доведеться битися, битися, битися. За кожну усмішечку слід бити по морді, а скільки їх буде? Влад мимоволі потягся до носа, доторкнувся й відсмикнув руку — дідько, як боляче.
І Дімці дістанеться — через нього, через Влада…
А що скаже мама?!
Доведеться полишити творчість і шахи, і записатися на якийсь там бокс… Або бої без правил… Мріяти про реванш… І цілісіньке життя перетворити на такий ось неправильний бій: заради чого?! Через кого?! Як принизливо, якийсь там Зозуля диктуватиме йому майбутні мрії і уподобання…
Влад підняв із землі брудний портфель. Половина зошитів загубилася, ще доведеться виправдовуватися перед учителями… Може, вибрати кухонний ніж, у якого сталь пристойніша, і нагострити для Зозулі? Але тоді до виправної колонії загримить він, Влад, а Зозуля навпаки…
Так і не прийнявши остаточного рішення, він закинув портфель на плече — скривився від болю — і поплентався, не вибираючи стежки, повз беззубий черевик, повз курей, повз гірку, мимо кимсь викинутого плюшевого звіра, неприємно схожого на справжню здохлятину, потягся, накульгуючи, пирхаючи носом, сам не знаючи, навіщо й куди.
Ноги привели не додому, а до Дімки. Влад подзвонив. Довгих дві хвилини чекав: якщо «Хто там?» запитає Дімчина мама — буде ще час потихеньку чкурнути геть…
— Хто там? — поцікавився похмурий Дімчин голос.
— Я, — швидко кинув Влад.
Двері відчинилися. Дімка роззявив рота, збираючись щось сказати, — та так і завмер, наче проковтнув тенісний м’яч.
— Мені помитися треба, — пояснив Влад. — І… Дай якусь сорочку. А то мати до смерті перелякається.
Дімка ні про що не запитав.
Усе й так було зрозуміло.
— Ну, звісно, — сказав лікар. — Абсолютно зрозуміло, повнісіньке горло ангіни, гляньте самі…
І знову посвітив ліхтариком у нещасне Владове нутро.
Мама тяжко зітхнула. Лікар співчутливо поклацав язиком:
— Нічого страшного… Горло полоскати, ніс заживе сам, синці зійдуть… Хоча на вашому місці я б усе-таки сходив до школи.
Мама кивнула. Влад промовчав — говорити було нічого, по-перше, боляче, а по-друге, марно.
— Це вперше таке, — тремтячим голосом промимрила мама.
Лікар з розумінням покивав, виписуючи рецепт. На кінчику його ручки теліпався шовковий пензлик — ручка була сувенірна, кимось із родичів звідкись привезена, й тепер зберігалася в нагрудній кишені, оберіг, мовляв…
— Звільнення поки на тиждень, — додав лікар, — а там подивимося. Полоскання кожних дві години, вітаміни, теплий чай…
Влад сперся на тверду, поставлену сторч подушку. На тиждень він вільний від школи. Сім днів… І все спочатку. Зозуля нічого не забуває, що йому якийсь тиждень?!
Повернулася мама, яка проводжала лікаря. Зупинилася посеред кімнати, хотіла щось сказати — але передумала. Знову зітхнула, вийшла на кухню, незабаром засвистів чайник…
Влад розпластав подушку й ліг, заплющивши очі. Треба було зібрати думки докупи й пояснити мамі, чому в школу їй іти не слід…
Думки збиратися не бажали. Безладно розповзалися, наче звалене у величезну купу старе взуття.
Усі хлопчаки, яких виховують мами, виростають схожими на дівчаток. Цю глибокодумну фразу Влад чув тисячу разів — у дитячому садку, в школі, у дворі. У нього навіть був колись дорослий знайомий, студент-технар, який цілком серйозно стверджував: для того, щоб «вирватися з-під маминого спідниці», Влад повинен щодня докладати безліч спеціальних зусиль. Наприклад, лазити по дахах, тікати з уроків, бити з рогатки ліхтарі, коротше, поводитися, як «нормальний хлопчик». Не як «мамій».
Студент був красномовний і навіть у чомусь переконливий. Влад так і не зрозумів, навіщо йому знадобилася ця агітаційна кампанія проти «сидіння під спідницею». Певно, річ була в якихось власних студентових проблемах. У того були блакитні, опуклі, дуже виразні очі; дивлячись прямо в ці очі, Влад сказав якось, що йому не подобається лазити по дахах. Що в нього є справи важливіші. І що якщо доведеться обирати, чи засмутити маму чи зневажити в собі «чоловіка» — він, Влад, з легкістю пожертвує «чоловіком». Бо на дідька такий «чоловік» потрібен?!
Йому тоді було одинадцять.
Студент скривився, наче від кислого, і назавжди роззнайомився з «синком» і «мазунчиком». І Влад не жалкував про втрачене знайомство. Просто в студента, напевно, не склалися стосунки з власними батьками…
Тепер, лежачи в ліжку, Влад шкірою відчував, наскільки розгублена й засмучена мама. І як їй хочеться піти до школи — не щоб наскаржитися директорові, не щоб власноруч кинутися в бійку й добряче вичубити всіх шкільних «зозуль», не розбираючись, хто правий, а хто винуватий.
І як їй хочеться розпитати його, Влада, і як вона стримується. Мовчить.
— Мам, — погукав Влад.
Вона підійшла. Мовчки сіла на край ліжка.
Минуло п’ять днів. На вулиці відчутно потепліло. Синці вкотре змінили відтінок, горло втихомирилося й майже не боліло, і, що найнеприємніше, впала температура — ртутний стовпчик завмер на позначці тридцять шість і п’ять — а чаклувати над термометром, як це інколи трапляється в ледачих школярів, Владу не дозволило почуття власної гідності.
Вставати не хотілося. Сумне словосполучення «постільний режим» стало цього разу прихистком, хом’яковою ніркою під тоннами снігу, і Влад лежав у ній, підтягши коліна до живота й укрившись мало не з головою. Від думки про школу сповнювала туга, тьмяно-бура, схожа на сухий засвічений фотопапір.
Мама, як і раніше, ні про що не запитувала. Чекала, поки Влад розповість сам, а він вагався. Не хотілося перекладати свої проблеми на мамині плечі. Ну, справді, не піде ж вона битися із Зозулею…
Дімка телефонував щодня, але Влад просив його поки не приходити. Дімка був людиною тактовною і не наполягав.
Лікар теж був людиною тактовною, але від нього сховатися не вдалося.
— Як ти почуваєшся?
Влад знизав плечима.
— Ну, ще днів на три я можу тобі дати звільнення, — мовив лікар упівголоса, коли мама навіщось вийшла на кухню. — Але не більше… Розумієш? Проблеми однаково треба якось вирішувати…
Влад кивнув. Лікар попрощався.
— Може, подзвониш комусь, поцікавишся домашніми завданнями? — запитала мама.
— Спробую, — пообіцяв Влад.
Тієї ж миті задеренчав телефон.
— Тебе, — мовила мама.
— Дімка?
— Ні. Якась дівчинка…
З неприємним передчуттям Влад узяв із її рук важку слухавку.
— Привіт, — сказав знайомий напружений голос, — це Марфа Чисторій… Як ти почуваєшся?
— Добре, — відповів Влад. — У мене ангіна.
— Що, правда? — голос чомусь посумнішав. — А коли ти прийдеш до школи?
— Ще не швидко, — збрехав Влад.
— Так?! — голос просто задзвенів од напруги. Владові привиділося, як чистенька Марфа сидить, прив’язана до стільця, і під дулом пістолета ставить йому дурні запитання. — Ти що, серйозно хворий?
— Кажу ж — ангіна…
— Може, тобі уроки занести?
Владові стало смішно. Закохалася вона, чи що? Чисторій?!
— Не треба, — заперечив жорстко. — Вибач, мені не можна багато розмовляти.
І поклав слухавку.
Марфиним дзвінком він переймався години півтори — до самісінької темряви. Навіть настрій поліпшився — уявив собі, що слава його таки існує, що вона розповзлася по класі й по школі, й щоранку дівчиська чекають його біля входу — а раптом сьогодні прийде?! Що в очах однокласників він не побите щеня, а людина, котра повстала проти Зозулі, відчайдух, який не побоявся вийти сам-на-сам проти всієї цієї зграї…
О восьмій вечора раптом подзвонили ще. Інша однокласниця, Дана Стасів, цікавилася станом його здоров’я.
«Вони що, змовилися?» — майже весело думав Влад, повторюючи мало не дослівно все сказане раніше Марфі Чисторій.
Мама покінчила зі справами й сіла грати з Владом у шахи. Як не дивно, але цього разу він не отримував від гри майже ніякого задоволення — все думав, і думки його помалу сповзали на з’ясування, хто вродливіший — Марфа чи Дана, і в кого більші очі, та й…
— Твій хід, — укотре нагадала мама. — Ти граєш, чи ні? Я так не буду…
Цієї миті телефон зателенькав знову.
— Владе? Це ти? Як почуваєшся?
Здається, він майже не здивувався.
Вони телефонували одна по одній — дівчатка з його класу, і ті, з ким він товаришував, і ті, з ким ніколи й справи не мав, і ті, хто таємно зітхав за ним, і ті, хто не пропускав нагоду бовкнути про нього гидоту. Вони дзвонили, щоб довідатися про його самопочуття, і майже в усіх — Влад звернув увагу — були перелякані, іноді на межі сліз голоси.
Він розлютився. Знущаються? Дівки? За наказом Зозулі? Але ж половина з них ніколи Зозулі не прислуговувала, та й узагалі…
Потім потелефонував Ждан. Довго вибачався за клопіт, пропонував збігати за ліками, чи принести уроки, або ще що-небудь, мед, наприклад, є хороший…
Тож усе-таки слава? Визнання?!
Влад стримано подякував Ждану за турботу й, поскаржившись на біль у горлі, скоріше обірвав розмову. Щось у Ждановому голосі… щось покірне, нудотне… заважало йому як слід насолодитися власним тріумфом.
Заледве розпрощавшись із Жданом, він передзвонив Дімкові:
— Привіт… Слухай, що там таке? У школі?
— Нічого, — здивовано відгукнувся Дімка. — Просто напрочуд тихо, навіть оці шакали не посміхаються…
Влад завагався: розповідати про дзвінки дівчат, чи ні?
— Скільки можна висіти на телефоні? — запитала мама.
— Вибач, — швидко перепросив Влад. — Мене тут од телефону женуть… Ну, бувай.
І поклав слухавку.
Мама тим часом пішла на кухню, і шахи самі собою відпали. Влад улігся з книгою, але через хвилину телефон заволав знову.
— Палій? Вітаннячко. За тобою тут усі так з…
Голос у Лінки Рибалко був веселий-превеселий, целулоїдно-радісний, як у ляльки.
— Йди геть, — утомлено рубонув Влад і кинув трубку.
— Ти що?! — обурилася мама, яка саме повернулася до кімнати. — Дівчинці? Таким тоном?!
— Це Лінка Рибалко, — процідив крізь зуби Влад. І відразу знову задзвонив телефон. Влада пересмикнуло.
— Візьми! — попросив він маму й укрився з головою.
— Так, — дивувалася мама за тонкими стінками його темного барлогу. — Ні… Ще кілька днів він пробуде вдома… А хто його запитує? Ліна? Ах, Ліна…
Влад затулив вуха.
Усе. Це розіграш. Це дурне Зозулине інсценування. Вони його вже й удома дістали, не могли три дні зачекати… І Ждан із ними! Хоча чого тут дивуватися… Але — Марфа?! Із Зозулею?! Маячня. Може, справді — маячня?
І Дімка ж! Дімка б не збрехав. Дімка не міг нічого не помітити, він же не сліпий…
О пів на десяту довелося відключити телефон.
— А чому ти так дивуєшся? — збентежено запитувала мама. — За мого часу було нормою, щоб однокласники цікавилися здоров’ям… Дзвонили, бувало, і кільканадцять разів на день…
— Всі? — саркастично перепитав Влад.
— Не всі, — спокійно відповідала мама. — Але ж і тобі не всі поспіль телефонували, правда?
Влад задумався. Йому передзвонили майже всі дівчатка з класу… З хлопців тільки Ждан, якщо не брати до уваги ще й Дімку.
— Отже, ти маєш успіх у дівчаток, — незворушно гнула своєї мама. — Як на мене, це радше добре, ніж погано, адже зазвичай дівчаткам подобаються старші хлопці…
— Вони знущаються, — резюмував Влад.
— Не думаю, — по паузі зізналася мама. — Я все-таки… не зовсім дурненька, правда? А ця дівчинка, яку ти так не любиш, Ліна, здається? Так… ось, вона не знущалася. Вона була… збентежена… Їй було ніяково, вона прикривалася фальшивою веселістю… але вона не блазнювала… принаймні мені так здалося.
Влад подумав, що нормальна дівчинка, хоч би як була закохана, ніколи б не передзвонила після його «йди геть». А навіщо передзвонила Лінка?!
«Дай йому! Дай йому ще!»
Йому не подобалася ця несподівана загальна увага. Він вирішив якнайскоріше заснути.
Наступного дня вранці мама пішла на роботу, і Влад залишився сам, а за маминої відсутності він не відчув потреби лежати в ліжку, тим паче, що хвороба його, чесно кажучи, давно минулася. Підсівши до письмового стола, він витяг із верхньої шухляди товстий зошит у жовтій клейончастій обкладинці, перегорнув перші кілька аркушиків, списаних дрібним нерівним почерком, перечитав останні рядки «…і хлопчики пішли додому, щоб устигнути. Раптом циферблат на Юрковій руці спалахнув червоним світлом, і знайомий голос сказав: „Ми зазнали аварії на даху! Скоріше біжіть туди!“ Кінець третього розділу».
Влад посміхнувся, відчуваючи, як піднімається усередині приємна голчаста хвиля. Віднедавна вигадування історій захоплювало його не менше, ніж читання. А інколи навіть більше…
Нервово потерши долоні, покусавши губу, він вивів посередині наступного рядка: «Розділ четвертий».
«На верхньому сходовому майданчику, перед самісіньким виходом на дах, стояла людина в шкіряному плащі. Хлопчики відстрибнули назад — але було пізно. Чоловік повернув голову — очі його палали червоно…»
І, уявивши собі цей погляд, Влад ладен був затрепетати від солодкого жаху — коли в передпокої гримнув дверний дзвінок.
Влад здригнувся. У присутності мами дзвінок лунав інакше, делікатно, як тихий стукіт у двері, зате коли мами не було — це був вимогливий крик, подібний до грюкоту підкованих чобіт і пудових кулаків у шкіряних рукавицях.
«Чоловік повернув голову — очі в нього світилися червоним…»
Влад боком устав зі стільця. З важким серцем підійшов до вікна й, непомітно відсунувши фіранку, визирнув назовні.
Він очікував побачити кого завгодно — слюсаря, котрий переплутав виклик, листоношу з телеграмою, дільничного поліцейського — але біля дверей стояв Дімка Шило! Але ж уроки щойно почалися!
Беззвучно вискнувши від захвату, Влад застрибав униз через дві сходинки, відімкнув двері:
— Заходь! Та заходь же! Ти що, з уроків утік?
Дімка зніяковіло посміхнувся.
Влад не намагався навіть приховати, наскільки він радий. А тішився він страшенно. Він добряче скучив за Дімкою. І треба було стільки всього розповісти…
Дімка потис простягнену Владову руку. Подав кульок із двома поморщеними яблуками. Відступив, хитаючи головою:
— Нє-а… Я з фізики здимів. Мені треба назад, щоб на ботаніку встигнути. Я — так, на хвилинку… Яблука приніс. Топчи, поправляйся.
— Та я й так уже, — Влад торкнувся до кінчика носа й чомусь раптом зніяковів.
— Уже можна до тебе приходити? — діловито поцікавився Дімка.
— Ага…
— Ну, то чекай!
І Дімка помчав, відмовившись від чаю, а у Влада ще довго був піднесений настрій: ось що люди роблять заради дружби! З фізики втікають!
Він помив яблука й задумливо з’їв одне за одним. Написав три сторінки в зошиті — як хлопчики ні сіло ні впало стали бранцями чоловіка (насправді робота!) у шкіряному плащі і з червоними очима. Потім фантазія забуксувала, і щоб зосередитися, Влад виліз на диван, уперся ліктями в підвіконня й узявся розглядати вулицю. Невелика крамничка навпроти торгувала овочами, проїхав напівпорожній автобус, промчав листоноша на моторолері…
До крамниці підійшли, ніби між іншим, двійко дівчат із його класу. Ну, ці точно були затятими прогульницями; їм нічого не вартувало втекти з уроків, знайти затишну місцинку й покурити, наприклад, або просто попліткувати…
Але чому це затишне місце виявилося саме навпроти вікон їхньої з мамою квартири? Чому цій парочці посеред білого дня раптом забаглося цибулі й буряку, а не жуйки й морозива, як зазвичай?
Дівчиська ввійшли досередини. Крізь матове скло Влад бачив, як вони стоять біля прилавка, як купують щось (морквину?), рушають до виходу…
Обидві стояли біля дверей овочевої крамниці, витріщившись прямо на Влада. Побачили його у вікні, запосміхалися, замахали руками. Сусід, котрий проходив неподалік, здивовано від них сахнувся.
Влад скорчив гримасу й засмикнув фіранку.
А за кілька секунд задзвенів дзвінок. Влад визирнув — обидві красуні стояли під його дверима; пригадалася розповідь когось із хлопчаків про те, як непрошених візитерів поливали водою із замкової щілини, використовуючи для цього гумову клізму…
Де зберігається клізма, він не знав. Та й узагалі, забагато честі, він же не малюк. Самі підуть, треба тільки не зважати.
Дзвінок різав вуха. Витерпівши хвилини зо три, Влад спустився. Дивно, що однокласниць не налякав вираз його обличчя. Навпаки, вони чомусь повеселіли:
— Моркви хочеш?
— Ні.
— А від ангіни дуже допомагає морквина…
— А від нахабності що допомагає?
— А ми взагалі-то не до тебе йшли, — сказали обидві в один голос. Перезирнулися. І знову разом: — Ми просто в магазин…
— Ну, то привіт, — Влад гупнув дверима, постояв трохи в передпокої, чекаючи на нового дзвінка, але дівки вшилися. Станули, як дим.
О пів на другу, коли уроки закінчилися, відвідувачі повалили один за одним. І вчорашня історія з дзвінками повторилася — але якщо слухавку можна покласти будь-якої миті, то дверний дзвінок так просто не вимкнеш.
Після п’ятого за ліком візиту (Гнат Синиця, який сидів позаду Влада й завжди передирав контрольні) Влад викрутив пробку в електричному лічильнику. Перестав гарчати холодильник, згасла настільна лампа. Влад щільно засмикнув штори, всівся на дивані й узявся спостерігати через дірки в тканині (раніше їх було три, але четверту довелося продерти заради ліпшого огляду).
В овочевій крамниці торгувалися відразу три його однокласниці й один однокласник. Ще двоє дівчат вдавали, ніби чекають автобуса на зупинці. Влад бачив, яким неприємним сюрпризом для кожного з «детективів» була зустріч із конкурентами. Як вони спочатку відверталися, й ховалися, і вдавали, що потрапили сюди випадково…
Сутеніло. Під вікном зібралося чоловік п’ятнадцять; тут були й Супчик, і Клоун, і Гліб Погасій, і Зозулині дармоїди, і Лінка Рибалко, і Ждан, і Марфа Чисторій, і Дана… Половина класу, й усі стояли і дивилися на його вікна. Якоїсь миті Влад із жахом подумав: а як мама?! Повернеться вона з роботи, а тут темний будинок, натовп унизу… На Бога, що вона подумає?!
Спалахнули ліхтарі. Влад не чув, про що перемовляються його однокласники — але бачив, що вони похмурі й злі. Супчик із Клоуном чомусь побилися, Лінка заїхала Глібові по карку, а той побоявся дати здачі. «Що їм треба від мене, — думав Влад, мало не плачучи. — Чого вони хочуть, що я їм зробив…»
Іще б трішки, і на голови візитерів полетів би вагон із алое — коли на сцені з’явилася нова дійова особа. Вчитель фізики і математики, той-таки, чий урок прогуляв сьогодні Дімка Шило.
Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків, звіряючись із записником. Влад назавжди запам’ятав, яке обличчя було в нього при цьому — дуже зосереджене, як у хірурга перед операцією; цей вираз не надто йому личив. (Математик схожий був на плюшевого гнома — такий само м’який, круглоносий і круглощокий. Тим учням, хто дозволяв цій карамельній зовнішності ввести себе в оману, нелегко було потім видертися хоча б на четвірки, бо математик був причіпливий і злопам’ятний, і учнів своїх любив, як вогонь стружку).
Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку — обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…
Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.
Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки — тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.
Влад спустив ноги з дивана.
Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.
…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі очі його широко розплющилися; наступної секунди він ступив уперед, поспішно — наче побоюючись, що Влад візьме, та й грюкне дверима прямо перед його носом.
А за круглою спиною вчителя юрмилися однокласники. Саме юрмилися, як в автобусі, хоча вулиці на всіх вистачало. Кілька разів математика відчутно штовхнули в спину — але він начебто не помітив.
— А в нас світла нема, — сказав Влад у відповідь на всі ці жадібні, запитальні, дивнуваті погляди. — Світла. Немає.
Математик розсміявся з явним полегшенням. Ніби в нього гора з плечей звалилася:
— А… Однокласники прийшли провідати… А у вас, виявляється, світла немає!
— Мама на роботі, — додав Влад.
Математик зніяковів.
Напевно, тільки тепер він оцінив ситуацію збоку: вечір, хворий хлопчик сам-один удома, світла нема, і юрба однокашників на чолі з учителем просто пхаються у двері…
— Ми, либонь, невчасно, — промимрив математик. На зміну полегшенню на його обличчі прийшла напускна стурбованість. — Але по телефону весь час зайнято… Як ти почуваєшся?
Влад стояв у дверях у трикотажному спортивному костюмі. Весняний вітер пробирав до кісток.
— Ще погано, — відповів Влад.
Він бачив, як найнахабніші його однокласники, які пробилися наперед і заледве не збили вчителя з ніг, тепер потроху відходять убік, а їхнє місце займають нові. Він бачив, як недовірливо придивляється Лінка Рибалко — начебто визначаючи, чи справжнє ластовиння на його носі й чи не підмальовані брови. Він помітив, як часто кліпає віями Марфа Чисторій — ніби від сильного вітру.
— Ну, йди відпочивай, — милостиво дозволив математик. — Так би, звісно… але якщо немає світла… а мама на роботі… Може, допомогти тобі полагодити світло?
— Перегоріла пробка, — сказав Влад.
— Це просто, — учитель пожвавішав. — Хлопці, де тут поблизу магазин? Ще не зачинено — треба купити електричну пробку!
— Спасибі, мама принесе, — швидко кинув Влад.
Навколо вчителя стояли тепер тільки Ждан, Гліб та кілька дівчаток. Основна маса відвідувачів перемістилися до автобусної зупинки, Супчик і Клоун, не ховаючись, закурили…
— Ну, видужуй, — мовив на прощання математик.
А Ждан несподівано простяг руку — і торкнувся до вилинялого Владового рукава.
— Оце так, дива-чудеса, — сказав Дімка. — Знаєш, я думаю, це через Зозулю. Вони тебе заповажали. Подейкують, ти його ну просто по стінці розмазав. Я сам бачив, який у нього фінгал на пиці…
— Нічого я його не розмазав, — із жалем зізнався Влад. — Я до нього раз лишень і дотягся… Чи два. І вмазав. А так… Вони ж там удвох чи й утрьох билися, і ще чоловік десять підгавкували. Лінка Рибалко…
— До речі, Лінка до іншої школи перейшла, — сказав Дімка. — Перевели батьки.
— Справді? — зрадів Влад.
І засоромився цієї своєї радості.
Подумаєш…
Учителі, навіть ті, хто колись був до Влада цілковито байдужий, — чомусь страшенно раділи його появі. Тільки-но переступали поріг і, забачивши Влада на звичному місці, не могли стримати посмішки:
— Палій! Ну, нарешті! Як здоров’я?
Влад заздалегідь розсудив, що прихильністю вчителів краще не нехтувати, і щоразу відповідав смиренно:
— Дякую, значно ліпше… Температури вже немає…
Він уже нічому не дивувався — після того, що трапилося з Зозулею.
Влад чекав цієї зустрічі. Влад був готовий до неї — і заразом готовий не був. Боявся жахливо. Тремтів, як заєць, і чекав першого косого погляду, першої кульки жуйки на своєму портфелі, першої усмішечки, першого стусана…
Він увійшов до класу — й одразу ж наштовхнувся на Зозулю. Той длубався у своїй сумці… Зачувши Владові кроки, випрямився, обернувся…
І зрадів.
Ніхто ніколи не бачив, як радіє Зозуля. Тобто радість від чергової підніжки з’являлася інколи, звісно — але то була інша радість; тепер Зозуля посміхнувся, неначе помолодшав одразу років на три, обличчя його на мить зробилося навіть симпатичним, людським…
І, ніби злякавшись, Зозуля знову скорчився, знову поліз у сумку, хоча шукати там, як розуміли і Влад, і Зозуля, було вже нічого.
Влад тихо пройшов на своє місце. Сів…
Йому було дванадцять. Певна річ, він не зрозумів тоді, що сталося.
Більш того — він, дурник, навіть задоволений був таким поворотом подій.
— Якщо він тебе не запросив, може, зі мною потанцюєш?
Дівча здригнулося й озирнулося.
Вона була на півголови вищою за Влада. Але це через босоніжки, і витягнувши в неї з-під п’ят немислимих розмірів шипи, цілком можна було б зрівняти позиції.
— Я кажу, може, зі мною потанцюєш? Коли вже він іншу запросив?
Дівча почервоніло. Хід її думок відбивався на обличчі: дівчина розмірковувала, чи не вклепати Владові ляпас.
Завидний Кавалер, хлопець років сімнадцяти, хвилину тому запросив пострибати під музику її товаришку, значно менш симпатичну, зате яскравіше нафарбовану. Влад спостерігав процес розчарування від початку й до кінця, та, власне, Влад і ходив на танці заради такого ось «кіно», жанрових сценок, які тут чергувалися, не вгаваючи.
— Ти малявка, — розчаровано визнало дівчисько.
— Мені чотирнадцять, — обурився Влад. — Зніми підбори — і побачимо, хто малявка…
Дівчина провела поглядом Завидного Кавалера.
— Ну, пішли, — погодилася з неохотою.
Ліпше, либонь, танцювати з малявкою, ніж цілісінький вечір підпирати стіну.
Власне танцмайданчик нагадував собою темний дрімучий ліс, де всі дерева збожеволіли й, повитягавши з землі корені, взялися стрибати й вихилятися. Крізь «стовбури» насилу продиралися кольорові промені вертких прожекторів; музика гриміла — хоч вуха затикай. Владові тільки й лишалося, що вивертатися з-під підборів партнерки: він чудово розумів — їй досить наступити на ногу лише раз, щоб людина надовго втратила здатність ходити.
Вона була симпатична, навіть гарненька. І зовсім незнайома — Влад ніколи раніше не бачив її. Ні в школі, ні в парку, ні на танцмайданчику, ні в магазині — ніде…
Після агресивної залунала музика лірична. Танцюристи довкруж перестали стрибати, переобійнялися попарно й безвільно повисли один на одному, плавно погойдуючись, наче медузи на морській глибині.
Дівча повагалося — і поклало руки на Владові плечі.
— Тебе як звуть? — запитав він.
— Іза.
— Яке кра…
Він запнувся, розуміючи, що верзе банальність, що кожен, хто прагне з нею познайомитися, починає саме з цього.
Вона дивилася глумливо. Чекала на продовження.
— А мене Влад, — сказав він. — Між іншим, чемпіон району з шахів.
— Точно? — вона здивувалася. — А ти з якої школи?
— Зі сто тридцять третьої.
— А я з шістдесят п’ятої…
Її підбори небезпечно встрявали в підлогу поруч із Владовими черевиками.
— Ти часто на танці ходиш? — запитав він, намагаючись триматися подалі.
— Уперше прийшла, — зізналася вона чомусь із образою. — Ну й не подобається мені тут, всі дурні… Мізків немає, то ногами дриґати…
— Чому це відразу немає, — примирливо сказав Влад. — Мізків, у сенсі.
— Я додому піду, — мовила Іза, і, наче почувши її, повільний танець скінчився.
— Я проведу тебе… — запропонував Влад.
— Навіщо?
— А якщо нападе хтось?
— А ти захистиш? — вона фиркнула.
— Я ж чемпіон із шахів, — сказав докірливо.
— Що, дошкою по голові?
— Мізками, — він постукав пальцем по чолу. — Втім, якщо не хочеш, можу не проводжати…
Їй було п’ятнадцять, вона — цілковита відмінниця, її репортажі дуже цінувалися (з її-таки слів) на конкурсах юних журналістів. Прагнучи гострих відчуттів, вона відірвалася від книг і заявилася на танцмайданчик (мене там нічого не цікавило, але журналіст, він же всюди повинен побувати?), у результаті поверталася додому абсолютно розчарованою, а тут іще плутається попід ногами цей малолітній залицяльник…
Останню фразу вона вголос не промовляла — але іноді кидала на Влада сповнені царственого здивування погляди. Чому поруч із нею опинився цей хлопчисько, а не Завидний Залицяльник у шкіряній куртці?
Вона жила за дві автобусні зупинки від парку. Влад провів її до залізної хвіртки, на якій чорний кутий дракон тримав у зубах табличку з номером «вісімнадцять».
— Шкода, — сказав Влад, прощаючись.
Вона повагалася — і таки запитала поблажливо:
— Чого шкода?
— Шкода, що на нас не напали, я б уже зацідив їм у зуби…
Вона не витримала — і посміхнулася. В дівочих очах мало не вперше промайнуло щось схоже на інтерес:
— А ти кумедний хлопець… Хвалько.
Вони почали зустрічатися. Шляхетно, за шахівницею, як зразкові виховані дітки.
Влад приходив до Ізи з шахами під пахвою, — а батьків її зазвичай вдома не бувало, — і терпляче чекав, поки вона покінчить із уроками (Іза хизувалася перед ним новими темами — «це ви ще не проходили», і завданнями — «а це тобі ніколи не вдасться вирішити»). Потім вони пили чай з незамінними бубликами й сідали за гру.
Іза була зовсім не дурненька, і дечому Влад устиг її навчити. Втім, шахи невдовзі їй набридали, і натомість діставалася колода карт, така старезна, що, здавалося, її довго зберігали в риб’ячому жирі. Картяркою Іза була справді майстерною, тож обігравши Влада кілька разів поспіль і потішивши цим своє вічно голодне самолюбство, вона або випроводжала його за двері («ну, йди, скоро батьки повернуться») або, як велику ласку, погоджувалася пройтися сквериком.
Цієї пори в скверику було темно. Влад чудово розумів, що до смерку Іза нікуди з ним не піде — а раптом дівчатка побачать?!
Іза була все-таки дуже недосвідчена, незважаючи на апломб, і недооцінювала пильність подружок. Якось увечері так і трапилося — під самотнім бадьоро жовтіючим ліхтарем на краю скверика зійшлися Іза, пліч-о-пліч із Владом, і три дівулі «у пошуках пригод».
Дівулі не сказали нічого. Дівулі лишень переморгувалися, надували щічки, хихотіли й шепотіти одна одній на вухо; навіть Влада дістало якоїсь миті: ну що він, карлик? Каліка? Обідранець? Що дивного в тому, що Іза гуляє сквером із молодшим на рік хлопцем? Навіть якщо він невисокий на зріст? Навіть якщо на ньому не шкіряна куртка, а звичайний шкільний костюм?
Дівулі продовжували шепотітися і хихотіти, наче маленький оркестр, — вони не вміли інакше. Та хай би Влад був хоч велетнем у мотоциклетному шоломі, вони однаково знайшли б, до чого причепитися, і фиркали б, і переморгувалися з особливим завзяттям. Можливо, вони просто заздрили.
Коли дівчата залишилися далеко за поворотом доріжки, Влад розтулив було рота, щоб сказати про це Ізі. Але та, не чекаючи на його коментарі, мовчки розвернулася й пішла в темряву.
— Агов, ти чого?!
Жодної відповіді.
Того ж таки вечора він їй подзвонив. Хотів пояснити дорослій, але дурненькій дівчинці, що не варто перейматися і зважати на вибрики малолітніх стервів.
— Сиди вдома, шмаркачу, — кинула Іза тремтячим від злості голосом, — дай мені спокій… і назавжди забудь цей телефон, утямив?!
Весніло.
Звідтоді, як почав танути сніг, Влада не полишали навіть не думки — відчуття про майбутнє. Тепер снігу й сліду не лишилося, бруньки набубнявіли, з-під мотлоху й сміття всюди тяглася вгору неприборкана зелень, і Влад ширше відкривав кватирку, щоб впустити у дім якнайбільше весняного аромату.
Він знав, що не залишиться в містечку навічно. Що, одразу по закінченні школи, поїде — можливо, далеко, а можливо, й не дуже. Річ не у відстані, точніше, не в тій відстані, на яку можна від’їхати залізницею; справа у внутрішній дистанції, яку слід буде ще здолати. Коли він повернеться — а він повернеться! — у його колишніх однокашників з’явиться привід для метушні…
А Іза — та взагалі гірко плакатиме. Тайкома від усіх. Бо Завидний Залицяльник у шкіряній куртці на той час зіп’ється, і… Чому дівчиська такі дурненькі? Навіть ті, хто вчиться на «відмінно»? А може, відмінниці — дурніші у стократ?
Він не витримав і вибовкав про свою образу Дімкові. Той довго мовчав, потираючи кінчик носа, а потім розповів свою власну пригоду цього літа у таборі, і Влад відчував мовчазний напад вдячності до друга, який відповів відвертістю на відвертість. Те, що Дімка вигадав добру половину жалісливих подробиць, значення не мало.
«Може, створити клуб дівчатоненависників», — запропонував Дімка, і Влад задумався. «Ти знаєш, — сказав нарешті, — це якось несолідно. Років в одинадцять я насправді терпіти їх не міг… А тепер я їх жалію. Це ж треба — так перейматися через якихось трьох дуреп!»
«А уяви, — сказав Дімка, — що йдеш ти зі своєї Ізою, а в неї, приміром, одна нога коротша за другу… Йдеш, а тут стоять Зозуля із Клоуном і хихотять… Що б ти подумав?»
«В мене, по-твоєму, одна нога коротша за другу?», — обурився Влад. «Ні, — сказав Дімка, — це я так, для прикладу…»
Уночі Владові наснилася Іза — уві сні він усе брався виміряти, чи однакової довжини її ноги. Ноги були дуже довгі, кравецької стрічки-сантиметра не вистачало, Влад починав із п’яти й міряв, піднімаючись усе вище й вище, але Іза вислизала, начебто намазана милом, і кричала, щоб він забув номер телефону…
Через три дні після інциденту в скверику мама сказала:
— Хтось дзвонив і мовчав у трубку. Може, це тобі?
Влад знизав плечима. Майнула квола думка, що, либонь, це Марфа Чисторій вирішила в такий спосіб нагадати про своє існування…
Ще через два дні, увечері, коли Влад зовсім уже зібрався спати і дочитував останню сторінку на сон прийдешній, телефон задзвонив знову.
Влад не любив пізніх дзвінків.
— Привіт, — тихо сказала Іза.
Влад не повірив власному вухові, лівому, до якого притиснена була слухавка.
— Ти в мене свої шахи забув, — вже просто прошепотіла дівчинка.
— Я їх тобі дарую, — повідомив Влад і зібрався було покласти трубку, але чомусь цього не зробив.
— Загалом, я занедужала, — додала Іза так тихо, що звичні телефонні шерехи майже заглушили її голос. — У мене це… з тиском… Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…
— З яким тиском? — запитав Влад роздратовано. — Який тиск, тобі що, сто років?
Іза нічого не відповіла, тільки зітхнула.
— Ну, добраніч, — підсумував Влад.
— Добраніч, — ледь чутно відгукнулася Іза.
Наступного дня була неділя. Увесь ранок Влад вилежувався в ліжку й міркував.
Що він, по суті, знає про дівчат? Крім того, що вони носять сукні, підмальовують вії й у середньому вищі за пацанів на півголови?
Сякі-такі знання підказують йому, що дзвінок Ізи — нонсенс. Що це неправильно. Що вона не повинна була б телефонувати.
А може, він замало знає про себе? У світовій історії повнісінько ловеласів, які, здавалося б, нічим зовні не привабливі, скоряли серця найгордовитіших панянок — просто так, зі спортивного інтересу…
Влад не втримався і розреготався.
— Ти чого? — запитала мама.
— Уяви — дівчата жити не дають!
Мама стримано посміхнулася:
— Дивись мені…
От він і став дивитися.
Його, Влада, всі люблять. Дівчатка теж. Що в цьому дивного? Ось якби не любили — було б дивно. А так…
Пригадалося жалюгідне Ізине: «Загалом, я занедужала…»
Хотіла, щоб Влад її пожалів? Чи справді?..
«Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…»
Влад скривився. Йому зовсім не було шкода Ізу, ну, майже зовсім. Зате він знав: совість треба заспокоїти. Принести їй маленьку жертву, тоді не обурюватиметься, якщо Ізу справді кудись-там заберуть.
— Може, поснідаємо? — запитала мама.
— Я не хочу їсти, — сказав Влад. — Повернуся за годину.
— Знову дівчатка? — зачудувалася мама. — Ну-ну…
(Мама всерйоз була переконана, що Влад має колосальний успіх у дівчаток. Цю оману посилювали й дзвінки захворілих Владових однокласниць, які, проваландавшись кілька днів удома з застудою або грипом, обов’язково дзвонили Владові й вимагали — буквально вимагали! — щоб їм принесли домашнє завдання й допомогли зробити уроки. Правда, пацани в таких випадках теж дзвонили…
Добре, що весною хвороб у класі поменшало).
Ізині батьки були вдома. Влад бачив її батька вперше, та й матір лише вдруге або втретє.
Обоє мали не найкращий вигляд, у матері були запалені очі, Владові одразу ж стало шкода її — значно більше, ніж Ізу.
Влада довго тримали на порозі. Спершу йому пояснили, що дівчинка важко хвора й ніякого побачення не буде. Але потім у глибині квартири почувся Ізин голос — гучний, напружений, і за хвилину мати видала Владові розтоптані домашні капці й веліла йти за нею.
В Ізиній спальні Влад ніколи раніше не бував. Стіни були обклеєні афішами якихось концертів, а сама Іза, страшенно бліда й, здавалось, якась здрібніла на вигляд, сиділа серед подушок на широкому ліжкові.
— Владе!
Її губи самі собою роз’їхалися, посмішка вийшла радісна і водночас жалюгідна.
— Ти… привіт! Заходь!
Він остовпів, не знаючи, куди запхати руки, ноги, куди заховати розтоптані схожі на лижі капці на його маленьких ногах, і гарячково намагався зметикувати, які ж обставини загнали його до цієї достобіса фальшивої сцени: чиїсь тато, мама, хвора дівчинка, щаслива чомусь дівчинка…
На блідому Ізиному обличчі хвилею, вибухом проступав рум’янець.
Наступного дня вона видужала. Лікарі списали дивне нездужання на примхи організму у процесі активного росту.
Влад зумів-таки великодушно не докоряти Ізі тим випадком у сквері, і їхні зустрічі поновилися, але це були вже інші зустрічі. Вони більше не грали ні в шахи, ні в карти. Зате вони цілувалися.
Іза не відразу зрозуміла принадність цього заняття. Вона була домашньою дівчинкою, відмінницею, і її пізнання в мистецтві поцілунків були в основному теоретичними; втім, як людина наполеглива, Іза звикла домагатися результату через «не хочу», вона шурувала губами і язиком, ніби дорожній робітник шурує молотком і лопатою, і зрештою навчилась-таки віднаходити в поцілунках певну приємність…
Що ж до Влада, то він просто божеволів. Ці поцілунки снилися йому ночами, і він крутився, збираючи простирадла у вузенький джгут; перед очима його суцільною кінострічкою вертілися кольорові сни. Він був, напевно, щасливий — тиждень, може, два…
Влад навіть хотів показати їй свій зошит у жовтій обкладинці. Не той, де було про «прибульців і роботів» — дитячі штучки він давно занедбав… Ні, інший, там йшлося про хлопця з одинадцятьма пальцями на руках, так виходило, що в нього постійно щось у житті виявлялось зайвим. І час від часу до нього приходила людина в чорних окулярах і пропонувала вибирати: що зайве? Яка річ? Який друг?
Владові самому було страшно писати про таке. Мамі він не зважувався показувати — соромився, а ось Ізі мало не показав. Навіть приніс якось жовтого зошита до Ізи додому — але останньої миті не наважився, злякався…
І слава Богу, що стримався. Не оминув би кпинів, бо Ізине кохання потроху стало проростати колишнім роздратуванням.
Вона, як і раніше, соромилася Влада і ніколи не приходила до нього сама, першою. Час од часу Влад ловив на собі запитальний погляд: ну, що я в ньому знайшла? Ну, що я, розумна, вродлива, доросла, знайшла в цьому карапузові, безбарвному, ніякому?! Подумаєш, уміє цілуватися…
У такі хвилини Влад намагався козирнути дотепністю, на жаль, Іза незабаром перестала сміятися з його жартів. Навпаки — вони все більше дратували її.
— Ходімо на танці, — запропонував якось Влад.
Іза закопилила губи:
— Мені там нецікаво.
— Тоді йдемо на вулицю.
Іза тужливо зиркнула у вікно. Дня прибуло, темніло тепер пізно, і на кожній лаві було по дві-три пліткарки.
— Знаєш що, — сказав Влад проникливо, — якщо ти мене соромишся, то знайди собі когось іншого. Старшого й соліднішого.
Після цих слів він пішов собі, а Іза не кинулася його затримувати. Цієї миті Іза й сама була переконана, що між нею та Владом усе скінчено, він їй набрид, вона виросла з нього, як виростають із дитячих сандаликів…
Через два дні вона подзвонила йому, а згодом і прийшла — покірно, наче собачка.
…Усе змінилося.
Тепер Іза ходила до нього. І він вирішував, де й коли гуляти, він вибирав найлюдніші місця, демонстративно брав Ізу за руку (у цьому дотику вже не було нічого хвилюючого) і простував, ніби маршал по плацу. Він цілував її мало не у всіх на очах, тож кпини незабаром припинилися, тим паче, що Іза відмовилася від підборів, а Влад ублагав знайомого шевця наростити підошву на черевиках. Тож щодо зросту вони майже зрівнялися — однак вищість (або навіть рівність) Влада залишалося для Ізи приниженням. Вони зустрічалися два-три дні, потім Іза, полаявшись, ішла, але обоє чудово знали, що вже скоро вона знову опиниться під Владовими вікнами.
«Невже в тебе нема сили волі?» — обурювалися подружки.
Ізині однокласники не раз і не двічі намагалися влаштувати «розбиралово», однак Владові щоразу вдавалося довести, що «їхня дівчинка» діє винятково з власної ініціативи. «Та заберіть ви її, — пропонував Влад, зітхаючи. — Я не тримаю… Сама ж не знає, чого хоче!»
За Ізою, яка раніше вважалася «зубрилкою» і «синьою панчохою», тепер тягся шлейф божевільної закоханої. «Фатальна пристрасть» дуже швидко позначилася на оцінках, і до Влада на серйозну розмову приходила Ізина мати, однак отримала у відповідь те саме байдуже: «Я її не тримаю».
Тим часом Іза призвичаїлася до нової ролі та її навіть, здається, тішила загальна співчутлива увага. Одного чудового дня Владові все це набридло: надокучлива, прилиплива Іза, круги під її очима, не закоханими, а радше похмурими. Остогиділи її подруги-вболівальниці, настовбісили ревниві однокласники, приїлася метушня довкіл — і він перестав відповідати на її дзвінки.
На третій день його мовчання Іза з’явилася попід вікна Владового будинку.
— Вона божевільна, — із тривогою сказала мама. — У сучасних дівчаток немає не те, що гордості…
Влад змовчав.
Мама вийшла на подвір’я й довго розмовляла з Ізою.
— Послухай, — сказала вона по поверненню, — та будь ти людиною, все-таки… Не думала, що ти такий жорстокий… Спустись ти до неї, хоч на хвилинку!
Влад вдав, що не чує.
Іза простояла під вікнами дотемна — пізно ввечері її батько потяг закохану додому силою.
Наступного дня Іза втекла з шостого уроку й припхалася зустрічати Влада після школи, а Влад, вчасно довідавшись про це від вірного Дімки, виліз через вікно в спортзалі й повернувся додому іншою дорогою.
Іза перехопила його вже біля самісіньких дверей, ухопила за рукав… Влад мовчки відіпхнув її руку:
— Знаєш що, шмаркачко… Залишила б ти мене в спокої. І назавжди забудь цю адресу, чуєш?
Напевно, варто було б скривдити її ще болючіше. Обізвати якнайобразливіше. Може, вдарити. Щоб вона відстала, нарешті, щоб протверезіла…
Іза втекла, ридаючи, і протрималася звіддалік цілих чотири дні. А на п’ятий зустріла його перед початком першого уроку — на очах всієї сто шістдесят шостої школи! І на очах всієї школи він знову відіпхнув її руку, що поривалася-таки лягти на його плече:
— Дурепа! Згинь! Бачити тебе не можу!
Марно.
…Майже тиждень він щасливо уникав її. Всі пацани класу допомагали йому в цьому, а дівчатка шпигували на користь супротивника. Нарешті, Іза знову опинилася під його вікнами, але цього разу вона не стояла мовчки. Вона плакала й благала Влада про зустріч, й у голосі її був такий розпач, що в нього мороз по шкірі продирав.
Мами не було вдома. Влад завмер у кріслі, боячись поворухнутися, і повторював про себе: «Мене немає вдома!».
— Владе, — ридала Іза, — я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а!
Зупинялися перехожі. Приходили сусіди, вмовляли Ізу йти додому, вийшов навіть власник овочевої крамнички, виніс кухлик із водою й пляшечку валеріанки. Влад сидів, закусивши рукав шкільної курточки, і мовчки згадував усі відомі йому вірші.
Було так страшно, начебто у двері його квартири пхалося не заплакане дівчисько, а озброєний рожном людожер.
Коли Іза на хвилину замовкла, перервавши свій розпачливий заклик, Влад навкарачки дістався до телефону й подзвонив Ізиним батькам. І, сам мало не зі слізьми на очах, сказав, що ні в чому не винен, що Іза тут, і нехай вони її заберуть…
Ізин батько приїхав на машині.
Владові так і запам’яталося це дівча — розпатлане, з червоним зарюмсаним обличчям, з його ім’ям на губах. Більше він ніколи її не бачив.
Батьки знайшли можливість відвезти Ізу до іншого міста — подалі від настільки руйнівного «першого кохання».
…Історія мала несподіване продовження. У містечку, де й так бурхливо переживали весну, стався просто вибух романтичних настроїв: натхненні прикладом нещасної Ізи, дівчатка писали листи й щоденники, вирізали серця із золотого паперу, і на рожевому тлі загального психозу трапилося кілька справжніх скандалів — з істериками й абортарієм. З інших шкіл у сто шістдесят шосту посунули масові делегації дівчат — подивитися на серцеїда-Влада; деякі з них відразу розчаровувались, побачивши, який він невисокий і непоказний, але дехто закохувався, писав Владові листи, і він уголос зачитував їх у роздягальні перед фізкультурою, і дружній регіт пацанів допомагав йому впоратися зі страхом.
Тому, що вві сні до нього іноді приходила Іза, розпатлана, зарюмсана, з безформним ротом: «Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а-а!»
Наближалося літо, і Влад сподівався, що перед обличчям іспитів історія з Ізою підзабудеться. А там і пора літніх таборів наспіє, час для нових романтичних драм, і нехай ці божевільні дівчиська шукають перше кохання де завгодно, тільки не поряд із Владом, з нього досить…
Якось, оформляючи після уроків кабінет математики, він відверто розговорився з учителем:
— Ну, дурепи! Дурепи ж! Дотепер табунами за мною швендяють… Що я їм зробив?! Через одну недоумкувату…
— Дурепи, — сумно визнав математик, думаючи про щось своє.
— Чому саме я?! Он, Гліб вродливіший… Здавалося б, ідіть, чіпляйтеся до Гліба! Так ні ж…
— Є в тобі щось, — задумливо мовив математик. — Харизма якась. Знаєш, що таке харизма?
Влад кивнув.
— Ось, наприклад, якщо хтось занедужає надовго… Кому він першому з хлопців телефонує?
— Мені, — знехотя зізнався Влад. — Знаємо ми ці штучки. Принеси аспіринчику, та з уроками допоможи, та всяке таке…
— Ти що робитимеш після школи? — по паузі запитав математик. — У сенсі, ким бути збираєшся?
— Та ось, саме обираю, — промурмотів Влад, дивлячись у вікно. — Мама хоче, щоб лікарем…
— А ти?
Влад стенув плечима:
— Ну, і я, напевно, лікарем хочу…
— Може, тобі психологом варто стати? Або політиком?
Влад скорчив міну. Математик вимушено розсміявся.
Після останнього іспиту вони у складчину купили п’ять пляшок сухого вина і відшукали альтанку в найзанедбанішій частині парку.
— Вип’ємо за дівчат із нашого класу — найнормальніших дівчат у світі! — виголосив Влад, піднімаючи паперовий стаканчик.
І всі схвально загули. Милостиво посміхнулася Марфа Чисторій — у неї вже півроку був роман із десятикласником.
Дімка Шило сидів поруч. Потягував вино з паперового стаканчика. Мовчав.
— Вони найнормальніші, тому що жодна не закохалася у Влада, — сказав Ждан. Він уже два роки користувався хорошим дезодорантом, сам прав собі сорочки і займався боксом, а тому жуйку на його портфель ніхто й не намагався ліпити.
— Кажуть, Клоуна посадять, — сказав по паузі Гліб Погасій.
Клоун віддубасив по Зозулиній намові якогось хлопця з іншої школи, а батьки того хлопця виявилися людьми затятими. Тепер усе схилялося до відправки Клоуна в колонію, хоча по справедливості саджати вартувало Зозулю…
— А хто до табору збирається? — поцікавився Антон, якого раніше Супчиком обзивали. Тепер колишній Зозулин прихвостень став розсудливішим — може, тому, що решта однокласників швидко підросли і зрівнялися з ним за габаритами?
— Я поїду, — першим кинув Дімка Шило.
Хлопці запереглядалися:
— І я…
— Я…
— І я…
— А ти ж на море планував? — запитав Влад у Гліба. Той уже місяць вихвалявся якоюсь екзотичною путівкою, яку дістав йому батько.
Гліб махнув рукою:
— А-а-а… Я подумав, що якщо всі планують… У таборі ж веселіше…
Влад змовчав. У таборі, звісно, не нудно, але якби довелося вибирати між табором і морем…
Утім, вибору Влад не мав ніколи. Табір, і жодної альтернативи. А те, що їм із мамою така поїздка й не світить, було ясно давно, ще взимку…
— А хто не їде до табору? — запитав Влад.
Тиша.
— Марфа, ти начебто до бабусі збиралася?
Марфа Чисторій скривила носик:
— Та ну… Знову до бабусі, занудство…
Вони сиділи під вогкуватим склепінням занедбаної альтанки, і, здається, були трохи здивовані. Усі їдуть до табору, геть-чисто всі — оце так дружний клас!
Влад посміхався.
Може, запах трави, вогкості та паркової гнилизни спричинив був той спогад. Пригадався раптом недавній сон. Неначебто він — старе розлоге дерево, всуціль обліплене білястими грибами.
В автобусі Влад сидів поруч із Дімкою, і обоє веселилися і горлали пісні чи не найголосніше. З-за високих спинок попереду їхніх крісел час від часу визирали дівчата, лаялися і вимагали порядку.
Автобус трусило на вибоях кепського шосе, і Влада охопила ейфорія. Здавалося, край дурнуватим снам, компанія підібралася напрочуд вдало — його власний клас… А в класі, як Влад давно помітив, йому найзатишніше і найпростіше. Навіть колись усесильному Зозулі не вдається зіпсувати йому настрою, тим паче, що після історії з Клоуном Зозуля мов шовковий. Ніхто не витріщається на Влада, як на чудовисько, і ніхто не ризикне з ним посваритися — всім він потрібен, усі його люблять… Просто супер, що цього року вони ось так дружно, повним складом, рвонули до табору…
Пісня спливала за піснею, і знову все спочатку. Влад став підспівувати через слово, а потім і зовсім замовк. Втупився у вікно, раз по раз ударяючись чолом об синювате мутне скло.
Ніхто не помітив дірки в хорі, дірки на місці його голосу. Навіть Дімка нічого не помітив. А вона була взагалі, ця діра? Чи настільки вже значна для класу втрата — голос Влада Палія?
Вони бачать його щодня… Вони не морочать собі голову його достоїнствами. Є він чи немає його… Як там говорила Іза? «Безбарвні очі, безбарвне обличчя, ти нічим не примітний, окрім своїх шахів…»
Думка про Ізу — наче дотик потопельника. Влада пересмикнуло.
«…крім своїх шахів».
«Я розумний, — кидав Влад у відповідь. — Ти не помітила? Я дотепний…»
«Мене всі люблять», — хотів він додати. — «Усі потребують моєї допомоги».
«Нікому ти не потрібен, — жорстоко заперечувала Іза. — Та хто ти такий? Таких, як ти, в кожнім класі по два десятки…»
«Відчини! Ну, відчини! Будь ла-а-ска! А-а-а!»
З’являвся страшний спогад — і світ втрачав реальність, обпливав брижами сизої шибки. Можливо, Іза справді була божевільною? Але чому раніше, до зустрічі з Владом, це божевілля не давалося взнаки?
Автобус звернув на ґрунтову дорогу. До табору залишалося хвилин п’ятнадцять хитавиці. Влад приплющив очі, купаючись, як у киселі, у несподіваній самотності.
«А що би ви робили без мене? — подумав він з несподіваною жорстокістю. Що би ви без мене робили?»
Автобус загальмував. І, дивлячись на веселенькі шеренги корпусів, Влад пообіцяв собі півтора місяця не думати про Ізу, ні про сизу шибку, ані про дерево з блідими грибами.
«Мамо! Зі мною все гаразд. Я вже самостійний. Не хвилюйся. Влад».
Телеграфістка кинула схвальний погляд — вирішила, напевно, що бачить перед собою найтурботливішого сина на багато кілометрів довкруж. Тим часом Влад мав намір завдати мамі купу неприємних клопотів.
Влад потішив себе надією, що телеграма хоч трішки придасться для маминого спокою — ну, хоч крапелиночку. Вчора, коли вони бачилися, Владові плани на сьогоднішню втечу вже цілковито визріли і він уже встиг навіть разів зо триста повторити, наче заклинання, що в нього усе в порядку і, чи сяк чи так, усе буде гаразд…
Він розрахувався з телеграфісткою, завдав рюкзак на плече і ступив під ранкове сонце.
Похопляться за ним години через півтори — за обідом… Цікаво, які в них будуть обличчя?
Владу уявилася географічка, яка цього року виявилася ще й начальником табору. Червонясті плями на запалих щоках, чіпкий погляд: «Скажи, навіщо ти це зробив?»
Підійшла електричка — напівпорожня. Влад закинув рюкзак на дірчасту, як волейбольна сітка, полицю і сів біля вікна, спиною по ходу потяга.
«Навіщо ти це зробив?!»
Він жодного поняття не мав, навіщо. Хіба йому було зле в таборі? Дурня, значно краще, ніж позаминулого року і, навіть, торік. Скучив за мамою? Дивно для чотирнадцятилітнього підлітка, якого до того ж відвідують щотри-щочотири дні (ох же й благав він маму, просив, просив: ну, не мотайся ти так часто! Скільки часу і сил убивається на ці поїздки, та невже я не проживу тиждень без полуниці?!)
Якби він повернувся зараз додому — мама просто додзвонилася б до табору, ну, телеграму дала… Усі б розізлилися, звісно, але зрештою будь-яка злість минає…
Але він не поїде додому. Він сам не знає до ладу, куди везе його електричка. Й уже поготів не відає, навіщо.
Владові знову снилося, що він — поросле грибами дерево. Марилося іще щось, незрозуміле і неприємне. На зарядці він змахував руками значно різкіше й енергійніше за сонних товаришів — начебто намагався розірвати поліетиленову плівку сну.
Учора вони з Дімкою заспівали хуліганським дуетом зі сцени літнього клубу — і мали приголомшливий (у межах табору) успіх.
Сьогодні після сніданку він миттю зібрав рюкзак і майнув через дірку в паркані, таку вузьку, що, протискуючись, добряче обдер лікті. Тепер електричка погойдувалася, лікті саднили, за вікном мелькали чергуючись поля і лісосмуги, а Влад подумки відповідав — і годі було знайти відповідь на ще невимовлене обурене: «Нащо ти це зробив?»
Нінащо. Просто так.
* *А* *
Колись він частенько й охоче використовував слово «самотність», однак що це таке — довідався лише зараз.
Бази відпочинку, старі та нові, наметові табори, спортшкола на воді — все це стояло щільно, паркан до паркану, і скрізь хтось жив. Влад чимчикував далі, вишуковуючи місце цілком безлюдне, однак стояла літня спека, всі, хто тільки міг, перебралися в намети та до лісу й до лісосмуги, чи у вербові зарості на березі ріки. Влад уже й надію втратив знайти затишне місце — але ліс виявився куди більшим, аніж він міг собі уявити. Люди траплялися все рідше і рідше, і нарешті Влад зупинився: повне безлюддя, виявляється, гнітить сильніше, ніж галаслива юрба. Він хотів повернути назад і потихеньку приєднатися до якихось туристів — але вилаяв себе за малодушність і таки не повернув. Ноги нили від утоми. Сутеніло швидко, тож Влад вирішив, що варто подбати про ночівлю і ліпше завтра вибрати місце без поспіху, ґрунтовно. Кефір і пиріжки він купив іще вдень, на станції, і тепер повечеряв при світлі ліхтарика, з головою закутався в ковдру і заснув на хвої, під дружнє дзижчання комарів.
…Самотність.
Влад мав дуже скромний туристський досвід, тож усе доводилося випробовувати на власній шкірі. Він мерз і страждав від спраги, пив росу і збирав малину, смажив на багатті свіжо спійманих верховодок і їв їх, водянистих, без солі. Скусана кровожерами шкіра свербіла. До найближчого сільського магазину, де Влад купував хліб, було дві години ходи. Іноді його підгодовували туристи, але частіше він цілісінькими днями не зустрічав жодної живої душі. Час тягся, як жуйка, Владу здавалося, що він уже тижнями і місяцями так живе, не чує голосів і не бачить облич, тоді як насправді вся його імпровізована робінзонада тривала днів вісім.
Щовечора він думав про маму: як вона там? Хвилюється? Поряд з магазином була пошта, вічно зачинена, але якось Влад усе-таки достукався до поштарки і додзвонився в місто. Мами не було вдома — ніхто не брав слухавку. Тоді Влад зателефонував сусідам, протараторив, що він здоровий і все гаразд, і щоб це переказали мамі — на цьому розмова перервалася…
На дев’ятий день уранці Влад придумав відповідь на запитання директриси: «Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім чоловіком»…
Звучало патетично, але водночас і зворушливо, тож Владові подумалося, що мають повірити. Злитимуться, обурюватимуться… але і радітимуть, що Влад нарешті знайшовся. Напевно, та-таки директриса не раз говорила собі: нехай лишень живим буде, я йому все пробачу!
Подумавши так, Влад, котрий уже не перший день мріяв про тарілку гарячого супу, теплу воду і справжнє ліжко, підтюпцем припустив додому.
Електричка затримувалася, тож на пероні зібрався справжнісінький натовп. Влад занурився у нього, як у тепле море, і довго блукав туди-сюди, не наважуючись відійти убік. Юрба! Люди! Галасливі, не надто ввічливі, обвішані пакунками і кошиками, пропахлі потом і перегаром, живі люди!
Проштовхуючись у задушливе нутро вагона, Влад посміхався. Треба ж було затіяти цю дурнувату витівку з утечею, аби відчути нарешті, наскільки любі йому представники власного виду, причому не якісь особливі, а всі без винятку. Повернутися б зараз у табір… може, його ще візьмуть?
Утім, він не посмів би повертатися до табору саме зараз. Доїхав до міста, ввійшов у телефонну кабінку, збираючись подзвонити мамі.
Монеток не було.
Влад покрутився, вийшов. Йому раптом стало так лячно, адже він прирік маму на вісім днів невідомості! І наївно думав, що його дзвінок сусідам — короткий плутаний дзвінок! — здатен хоч трішечки її заспокоїти!
Він скочив у автобус і поїхав додому.
Коли дзвінок відгукнувся в надрах будинку, його знову охопив переляк, майже такий самий, як і тоді, коли під вікнами ридала божевільна Іза…
Довго не долинало ані звуку. Може, мами немає вдома? Він взявся гарячково нишпорити по кишенях у пошуках ключа, якого там не було, бо до табору ключ вирішили не брати. Раптом за дверима почулися невпевнені важкі кроки, замок клацнув…
— Пробач, — швидко мовив Влад.
І відсахнувся.
Мама стояла перед ним у нічній сорочці — обличчя її було наче вибілене полотно. Щоки запали, ніс загострився, а губи взялися скоринкою дрібних ранок. І з цього постарілого, немічного лиця дивилися цілковито щасливі, глибокі очі:
— Владку…
…Уже за годину їй стало набагато краще. Влад сидів спиною, щоб не заважати мамі вдягатися, і слухав, а по щоках його бігали сироти.
Мама занедужала через кілька днів після його зникнення. Її спершу забрали до лікарні, але вона не змогла там лишитися — все чекала, що повернеться Влад, повернеться, а вдома нікого нема…
Переконливого діагнозу так і не поставили, а на всі ці кризи, напади і загострення ніколи не існуючих у мами хвороб вона не надто зважала. Нерви? Так, вона нервувала… Але в ці дні невідомо, кому було ліпше, — їй, матері Влада, котрий утік у пошуках пригод, чи батькам тих хлопців, які нікуди не бігали і залишилися в таборі…
— Що? — запитав Влад, і крижані сироти зі щік перебігли на маківку, змусивши ворушитися пропахле багаттям волосся.
— Можеш повертатися, — сказала мама.
Вона одяглася й вклала зачіску. Щохвилини мама виглядала все ліпше, і біла примара, що відчинила Владові двері, потроху відступала все далі в його пам’яті, ще трохи — і Влад повірить, ніби ніякої примари й близько не було.
— У таборі отруїлися… — монотонно говорила мама. — Масово… Куховарка під слідством… Знаєш, грішили чи то на щурину отруту в казані, чи то на пестициди… Там же поле довкруж… Саме напередодні літак пролітав, обпилював… Комісія працює… У господарстві клянуться, що нічим таким не бризкали, все нешкідливо… Директриса з інфарктом злягла… Таке лихо! Подумати лишень… Патякали про військові маневри, опромінення, чого тільки не придумали… Якийсь розумник наркотики приплів… Еге ж бо, цілісінький табір малолітніх наркоманів, ну, звісно…
Мамині слова, холодні та швидкі, падали на Владове тім’я, нібито краплі з крижаної бурульки.
— …Легко відбулися. А твій загін, Владку, постраждав чи не найбільше. Десять чоловік у лікарні! І Дімка… не лякайся лишень… Дімка в реанімації… Я вже подумала, грішним ділом, — краще синові в бігах бути… ніж у реанімації… Ти пробач мені…
— Ну, звісно, — прошепотів Влад неслухняними, начебто пластиліновими, вустами.
«Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім… А якщо чесно, я хотів подивитися, як вони будуть без мене. Як вони всі — без мене…»
Вони махали йому руками з віконець лікарні, а потім спустилися вниз у синіх і сірих халатах, і халати ці чомусь викликали у Влада відразу і жалість. А вже за кілька днів, відпущені «на волю», вони храбрилися і скалилися, ховаючи за вульгарними жартами колишній страх.
…Почалося з Дімки і Ждана, Владових сусідів по палаті, за кілька годин переметнулося на весь загін, зачепило і сусідів, але значно менше. Злягли кілька вчителів, котрі підробляли в таборі вихователями. Хвороба минала в усіх по-різному, але спільні риси таки були: депресія і слабкість, нудота і блювота, сильний головний біль, в особливо важких випадках — ось як у Дімки — з галюцинаціями.
— Психотропну зброю на нас вивчали, — авторитетно заявляв Антон, той, котрий Супчик.
— Секретні іспити на полігоні, — підтримував його Гліб. — А може, пацюка в казані зварили.
— У дівчат усе волосся повилізало, — зітхав Ждан. (Влад мав щасливу нагоду переконатися у неправдивості цього факту. Волосся у дівчат, звісно, постраждало, але до лисин було далеко, і Жданові слова виявилися «полемічним перебільшенням»).
Приємним сюрпризом для всіх стало цілковите і доволі швидке видужання «отруєних». Тільки Дімка Шило, до якого не пускали нікого, зокрема і Влада, досі перебував у реанімації.
Проведене комісією розслідування подій у таборі не дало жодних результатів. Що сталося і хто винен — не знали, та й поволі втрачали надію коли-небудь довідатися.
Влад чергував під вікнами реанімації, але Дімка не вставав і не міг підійти до вікна. Влад діймав лікарів, умовляючи, благаючи, доводячи. Він намагався підкупити медсестер, плів щось лікарям про недосліджену силу людських взаємин, клявся, що від однієї тільки зустрічі з ним Дімкові полегшає… Він говорив чистісіньку правду, але йому не вірили.
«Яка дружба!» — шепотілися навколо. Усі вже й забули про Владову втечу з табору, усім було не до того, особливо директрисі, котра, схоже, так ніколи і не запитає у Влада сакраментальне: «Навіщо ти це зробив?».
З-під реанімації Влад повертався додому і відразу ж вкладався спати. Йому снилося, наче він — грибниця. Не людина, а грудка тоненьких рухливих корінців, і корінці ці, наче жива павутина, пронизали простір довкіл. І кожне створіннячко, що опинялося надто близько, ця павутина сповиває сама, без допомоги павука; корінці проростають крізь плоть, що анічогісінько не підозрює. Навколо Влада ходять, посміхаючись, шкільні приятелі з пророслими головами, вчителі, з ший яких випирають скублані в тілі корені… Плаче Іза, наскрізь пронизана білими відростками… Лежить у реанімації Дімка Шило, прирослий до ліжка, припнутий до матраца білими волоконцями. А мама — мама!..
— Певно, я тією самою неміччю перехворіла, — казала мама задумливо. — Тільки в мене, видно, організм міцніший, а бідному Дімкові зле… Довідайся, Владе — може, треба скинутися всім класом на ліки?
Сидячи за шахівницею, Влад кивав, механічно рухаючи фігури. У таборі вони часто грали з Дімкою, — і їхня остання партія залишилася незакінченою…
Влад усе намагався зметикувати, звідки б йому дізнатися про нинішню Ізину долю. Йому просто необхідно було знати про її теперішнє життя. Але як?..
Нарешті він зважився. Мама дуже здивувалася такому його проханню, але, зрештою, зібралася і пішла. Влад розумів, чого вартий їй цей візит, і щиро побажав мамі удачі.
Вона повернулася, як не дивно, у хорошому настрої:
— Певна річ, вони не хотіли мене й на поріг пускати… Але дівчинка живе собі в бабусі, цілковито видужала і знати тебе не бажає. Принаймні, це вони так думають, — і мама засміялася, а у Влада відлягло від серця.
…Днів за десять вічно заплакана Дімчина мата принесла, нарешті, радісну звістку: є зміни на краще! Дімка видужує, через кілька днів його переведуть у палату і дозволять відвідини…
Влад сидів перед шахівницею, тупо дивився на фігури, але задача не розв’язувалася.
Усі страшенно здивувалися, коли він категорично відмовився відвідувати друга в лікарні. Він, хто днював і ночував під вікнами реанімації! Сильний стрес, вирішили всі, а Дімка, стан котрого важко і повільно нормалізувався, все частіше запитував про Влада, а йому відповідали, що той у від’їзді…
Літо добігало кінця, потяглися дощі. Влад не раз і не двічі одягав куртку, щоб йти до Дімчиних батьків. Щоб пояснити на пальцях, чому саме їм варто вивезти сина з міста. Відправити подалі — і відразу, щойно тому суттєво покращає.
Іноді Влад навіть виходив на вулицю і плівся кілька кварталів у напрямку до Дімчиного будинку — але відразу повертав назад. Що він їм скаже? Що пояснить? Розповість про білясті волоконця, які проростають у тілах інших людей? У їхніх душах? І що він почує у відповідь?
Опинившись у глухому куті, він починав заспокоювати себе. Може, видужавши, Дімка отримає якийсь імунітет проти… проти цього, Влад не знав йому назви. Ну, коротше, все буде, як і раніше, наче й не сталося нічого, начебто реанімація наснилася Дімкові, як Владу сниться грибниця…
Він знайшов у бібліотеці енциклопедію «Життя грибів» і довго сидів над нею, розглядаючи побляклі, неприємні фотографії.
Потім узяв зі стенду медичну брошуру «Молодь і наркотичні речовини: повільна смерть».
— Цікаво? — запитала бібліотекарка.
Влад не відповів. Він саме читав про «абстинентний синдром».
Дурепа-бібліотекарка не вигадала нічого ліпшого, як потелефонувати Владовій мамі, щоб та наглянула за сином щодо наркотиків. Влад довго заспокоював матусю, а потім довгенько крутився в ліжкові. Десь посеред ночі йому сяйнула така думка, і довелося вставати, просто в трусах йти на кухню, довго заварювати чай, та так довго, що й мама прокинулася, побачила світло, вийшла, стурбована:
— Владку, що з тобою?
— Ма, — сказав Влад, ретельно розмішуючи п’яту ложку цукру. — Слухай… Ти тільки не ображайся… А про справжніх моїх батьків десь можна знайти відомості?
Мама часто закліпала:
— Владе…
— Пробач, будь ласка… Я все розумію… Але якщо, наприклад, у мене рідкісна спадкова хвороба… І треба простежити, відкіля… цю спадщину…
— Яка в тебе хвороба? — запитала мама, стрімко блідніючи.
— Ніяка… Я ж сказав — «якщо»…
Мама нічого не відповіла. Влад перший відвів очі.
Коли, за чутками, до Дімчиної виписки з лікарні залишилося днів зо два чи три, Влад нарешті зважився і подзвонив у знайомі двері, які безліч разів відчинялися перед ним.
— Владе? — здивувалася Дімчина мама. — А хлопці казали…
— Мені треба поговорити з вами, — кинув Влад, аби відразу відрізати всі шляхи до відступу. — Це дуже важливо. Це стосується Дімки.
У бідної жінки витягнулося обличчя. Видно, Владів вигляд був страшенно переконливий — бліді щоки, зацькований погляд, от хіба на чолі не написано: я притяг вам нову величезну неприємність…
Його провели на кухню, всадовили на табурет і Дімчин батько поставив на плиту чайник. Він, відмінно від дружини, не схильний був панікувати завчасу, не від слова навіть — від інтонації.
— Значить так, — мовив Влад, розглядаючи строкату клейонку на столі. — Треба його переводити в іншу школу. Я не можу пояснити, чому…
— Ні, ти все-таки поясни, — м’яко заперечив батько. — Ми тебе, Владе, знаємо давно, ти начебто б завжди був чесним хлопцем… Якщо почав говорити — давай начистоту.
— Я не можу пояснити, — повторив Влад уперто.
— Йому хтось погрожує? — швидко запитала мати. — Якісь ваші, хлопчаківські… Хто йому погрожує?
— Ніхто, — сказав Влад. — Йому не можна зустрічатися…
І замовк.
— З ким? — запитав батько. — Назви мені ім’я цього мерзотника. І тоді йому доведеться переходити в іншу школу.
«Але ж це теж вихід, — мляво подумав Влад. — Піти самому… А там, у новій школі, почнеться все спочатку…»
Він скривився, чомусь пригадавши Зозулю.
— Отже? — батько не збирався так просто відступати. — 3 ким саме не можна зустрічатися Дмитрикові? Га?
«Вони нічого не зрозуміють, — подумалося Владові. — Це від самого початку було ясно. Він даремно прийшов. Лиш ускладнив ситуацію. Тепер вони почнуть доколупуватися…»
— Вибачите, — сказав він, насилу відводячи очі від скатертини. — Я піду…
— Ти нікуди не підеш, — рубонув батько, — поки не скажеш усієї правди. Хто погрожує Дмитрикові?
— Ніхто.
— Ось тепер ти брешеш.
— Я не можу сказати. Але якщо його перевести до іншої школи…
Дімчина мати нервово сплела пальці. Їй тільки цього бракувало. Ледве вдалося виходити сина, вирвати в невідомої хвороби, що звалилася, наче сніг серед літа, — а тут іще ці недомовки, таємні погрози, блідий хлопчак із зацькованим поглядом, справді чимось страшенно засмучений і стурбований. Раптом з Дімою таки щось станеться?
— Я зателефоную твоїй матері, — сказав Дімчин батько.
— Не варто. Вона нічого не знає.
— А я дуже попрошу її довідатися! І до директора піду, зрештою… Ліпше б ти відразу розповів, Владе.
— Не можу.
Усе вкрай заплуталося й ускладнилося. Мама вже мало не плакала:
— У нього просто голос тремтів, у слухавці… Ну, що ти їм наговорив?! Які погрози?
Влад мовчав.
— Якщо станеться лихо, ти будеш винен, — ледь чутно прошепотіла мама. — Взявся говорити — то кажи до кінця!
— Йому не можна зустрічатися зі мною! — кинув Влад. — Йому не можна бути зі мною в одному класі!
Мама довго дивилася на нього. Потім підійшла, доторкнулася до синового плеча:
— Владе… Що з тобою відбувається? Ти зле почуваєшся? Що ти там казав про спадкові хвороби?
Влад мовчав.
— Будь ласка, — попросила мама тихо. — Довіряй мені… Хай би що там сталося… Навіть коли це, не приведи Господи… Навіть якщо з тобою… Ми з усім впораємося, ти не бійся. Ми всіх здолаємо…
Вона говорила і говорила, а Влад наче остовпів, відчував, як вогнем пашать від сорому щоки, і намагався проковтнути застряглий у горлі клубок.
Дімку виписали перед самісіньким початком занять. Зрозуміло, у школу з усіма він не пішов — мав два тижні «реабілітації», тож у гостях у видужалого побувало півкласу. «Доброзичливці» відразу донесли йому, що Влад нікуди не їздив, нічим не хворий, а просто не бажає бачити колишнього друга. На той час Дімка вже пережив розмову з батьками, й не одну. Звісно, він усе заперечував, зрозуміло, ніхто й не думав йому погрожувати, яка там нова школа, цілковиту дурню наплів цей Влад…
Дімка знав, що Влад щодня ходить до школи. Телефон в обох був справний — проте Влад так жодного разу і не подзвонив.
І Дімка, зачаївши образу і здивування, не телефонував теж.
Колись, навіть якщо друзі ненадовго розлучалися, Дімка завжди прибігав у гості першим. Влад звик до цього і сприймав як належне, а тепер, після реанімації і лікарні, Дімка поводився стримано, і байдужість Влада виглядала збоку дивно й обурливо.
Роль ходячої совісті самозвано взяв на себе Ждан.
— Ти можеш хоча б порозумітися?! — вигукував він патетично. — Ти можеш хоча б пояснити людині, за що ти так на нього наплював?
На Жданових щоках ходили жовна, під тонкою сорочкою грали дбайливо нарощені мускули і на всі боки розтікався густий запах дезодоранту. «Ще в морду дасть», — подумав Влад утомлено. Не вірилося, що ось цей молодий бичок ще кілька років тому вважався в класі без’язиким хлопчиком для биття і що це з його згорбленої спини Влад відклеїв колись паскудну картинку…
— Не твоє діло, взагалі — сказав Влад, дивлячись у смарагдово-зелені Жданові очі. — Наша з Дімкою справа. А ти всохни. Втямив?
Ждан посопів погрозливо, але на більше не наважився.
Влад дивився в ображену Жданову спину — і думав, що вже за кілька днів відчуження йому закортить підсісти поближче, ніби між іншим запитати про щось, зачепити ліктем, списати розв’язання задачі. Самому Ждану це буде неприємно і дивно, але він вигадає, як погамувати самолюбство. Наприклад, знайде виправдання самому собі, ніби просто використовує цього зазнайку, а зовсім не дружить із ним, і розв’язок задачі конче йому потрібен, а підсісти ближче змусила якась нагальна потреба… Он, протяг. А ще за місяць він і не згадуватиме про сварку — спокійнісінько патякатиме з Владом на перервах, наче й не було ніякого непорозуміння…
Влад недооцінив Ждана. Самовпевнений молодий боксер, котрий недавно сам пережив знущання, тепер власноруч вирішив улаштувати товаришеві повноцінне цькування і вже вже наступного дня у школі Влада очікували демонстративно відведені погляди, гордовиті обличчя однокашників та інші атрибути бойкоту.
Він розгубився, потім обурився. Захотілося миттю придушити Ждана, або, що набагато ліпше, повернутися на два з половиною роки назад і зупинити власну руку, коли та зривала аркушик зі Жданової спини.
Почалися уроки. Слухаючи монотонний голос історички, Влад потроху заспокоювався. Образа вщухла, натомість залишилася цікавість. Ну, і як ви без мене?
Два дні клас натхненно грав у нову гру. На третій — збунтувалися дівчатка: чому це вони повинні бойкотувати Палія за його сварку з Шилом? Це їхня особиста справа, якого дідька хтось має втручатися?
Так, дівчатка капітулювали першими — втім, може, вони просто практичніші? Їм не дуже подобається терпіти дискомфорт заради чиїхось там амбіцій… А в наявності певних незручностей сумнівів не залишилося.
Тепер бойкот підтримували лише хлопчаки. Влад спостерігав, він уже зрозумів на той час, що Ждан приготував йому несподіваний подарунок: практичний експеримент над грибницею.
Найгірше довелося тим, хто спілкувався з Владом найближче. Ті, кого він недолюблював і з ким розмовляв рідко, витримали бойкот довше. Зате всі, хто жив із ним у таборі в одному корпусі, хоч іноді списував рішення і просив у нього на уроках лінійку або давав свою, хто розповідав анекдоти в одній із ним компанії і був із ним в одній волейбольній команді, хто хоч зрідка грав із ним у шахи — всі вони хитрували, викручувалися таким чином, щоб і з Владом поговорити, і формальних законів бойкоту не порушити:
— Гей, ти! Куди преш?
— Ану, пропусти…
— Давай, вали звідси!
…Владові ноги стоптані були мало не по коліно. Однокласники шукали з ним контакту — найпростіше було наступити йому на ногу, а потім іще й вилаяти, ніби зопалу. Але для душевного комфорту такого «спілкування» не вистачало, і атмосфера в класі все більше загострювалася. Пацани ставали надміру дратівливими, дівчатка теж лютилися, і зрештою оголосили альтернативний бойкот — Ждану, а тому й так дісталося чи не найбільше від усіх. Якось, не стримавшись, він притис Влада до стінки — у буквальному розумінні, після уроків, у традиційному для цього місці — чоловічому туалеті:
— Ти! Ти зрозумів?!
Що він хотів сказати — значення не мало. Він тримав Влада обома руками за плечі, дивився йому в очі, говорив із ним — і Влад бачив, як потроху рум’яніють бліді щоки, як прокидається радісний вогник у зеленавих очах:
— Ти! Ти зрозумів, чи ні?!
Ждан порушував ним же встановлений закон — про заборону розмов із «цією сволотою». Порушував із хтивістю, з щенячим якимсь повискуванням, і Владу захотілося сказати цьому нахабі, що він, Влад, легко може перетворити Ждана на свого раба. Та він уже — його раб, і досить Владу сховатися на тиждень, ні, всього на кілька днів… щоб Ждан приповз до нього на пузі, слізно виманюючи єдиний погляд, однісіньке слово. Він уже розтулив було рота, щоб усе це бовкнути — але згадав про Дімку і прикусив язика.
Ждан, коли його душевна рівновага нарешті відновилося, випустив його плечі. Принаймні бити ні сіло ні впало людину, котра не чинить опору, бити однокласника, бити Влада він поки готовий не був.
Поки.
Ждан дивився на завмерлого біля стіни Влада і, здається, намагався пригадати, що тут відбувалося три хвилини тому.
Потім раптом скулився, враз перетворившись на колишнього Ждана, «смердючку» і парію. І квапливо вийшов.
Беззвучно соталася вода з несправного крана.
Влад умивався довго і ретельно. Начебто холодна вода могла чимось йому зарадити.
Саме напередодні довгожданої Дімчиної появи у школі Влад таки відвідав колишнього друга. Дімчина мати пустила його в дім із великою неохотою.
Дімка стояв посеред своєї маленької кімнати, всюди — на підлозі, на дивані, на столі — розкидані були зошити і підручники, біля його ніг стояв розкритий шкіряний портфель — порожній. Влад довго дивився на портфель — така штука давно була його мрією. Красивий, місткий, для кожної речі є своє відділення…
Дімка мовчки стояв, дивився строго. Колись він завжди радів Владовому приходу, хоч кутиками губ, хоч поглядом — але радів. Тепер на Влада дивився незнайомий, добряче підрослий, коротко-коротко стрижений, страшенно змарнілий хлопець.
Владу пригадалася мама, якою вона була, коли відчинила йому, бурлаці, двері. У новому Дімкові щось було… Колір шкіри? Паперово-білий, але ж коли вони бачилися востаннє… Здається, триста років минуло… Дімка був засмаглий, як смажена в олії картопля…
Влад знову перевів погляд на порожній портфель. Набрався Духу:
— Я повинен дещо тобі сказати…
Дімка зітхнув.
Влад метався кімнатою, переступаючи через підручники, папери і папки, спотикаючись, натрапляючи на канцелярське приладдя вразливими, в самих лише носках, п’ятами. Влад жестикулював, збивався, задумувався, через слово встромляв — я не брешу, ти тільки повір, це правда, ти зрозумій, це правда…
Дімка слухав, сидячи на краю дивана.
— Їдь, — казав Влад. — Я б і сам кудись виїхав… Але мама! Вона ж без мене не може. А як я їй поясню?! Вона ж не повірить! Їдь, Дімко, я твоїм батькам… Пробач, дурня це була, вони все одно не зрозуміли… Не повірили… Ти повір, це правда… Ти пригадай, як усе було… Нам не можна! Нам разом — не можна! Ми ж не будемо цілісіньке життя в одному класі вчитися?!
Він плутався — слова, давно продумані й не раз відрепетирувані, промовлені вголос, виявилися абсолютною маячнею. Дімка слухав — сумний, незнайомий юнак, і в очах його не було довіри. Подив — був. І ще щось, підозріло схоже на бридливість. А може, Владу здалося?
Він обірвав себе на півслові:
— Усе. Не віриш — діло твоє. Ти тільки згадай усе, що було… Я пішов.
Його відступ скидався на втечу. Шнурки, наприклад, довелося зав’язувати вже на вулиці — аби не згаяти зайвих тридцять секунд у напівтемній вітальні ворожого, здивованого будинку.
Через півроку він згадував цей свій демарш із поблажливою посмішкою. Усі події цього неприємного літа здавалися далекими, якимись неправдоподібними. Сни про грибницю не повторювалися давним-давно.
Усе залагодилося саме собою. Усе влаштувалося якнайкраще. Його любили всі, й однокласники, й учителі, він, як і раніше, товаришував із Дімкою, а Ждан крутився навколо, підлабузнюючись і не упускаючи нагоди назвати Влада другом.
Мама заспокоїлася і навіть, напевно, почувалася щасливою. Самопочуття мала добре, отримала підвищення по службі, ранками займалася гімнастикою і щовечора грала з Владом у шахи.
Розслідування подій в таборі зайшло в глухий кут. Нікого так і не покарали — якщо не зважати на зганьблені репутації і втрачене здоров’я. Географічка, яка була в таборі директрисою, без почестей пішла на пенсію, а на її місце прислали новеньку, молоду, вродливу і неймовірно стервозну особу.
Нова географічка почала з наведення власних порядків. Якісь топографічні диктанти, контрольні та тести посипалися один за одним. За два тижні Влад отримав дві трійки і двійку, а з ними — й удар по самолюбству.
У географічки був задертий носик, короткі чорні кучері, гладенькі рум’яні щоки і дуже яскравий, красиво окреслений рот. Наступні два тижні Влад буквально не давав їй проходу.
Він потрапляв їй на очі в коридорі, — наче знічев’я, і заводив усілякі розмови на уроках. Влад роздобув якісь географічні журнали і тягав їх до школи, щоб поцікавитися її думкою з якихось цілком дріб’язкових, але екзотичних і хитромудрих питань. Географічка спершу милостиво вислуховувала, потім почала дратуватися, потім стала відмахуватися від хлопця, як від мухи, навмисно не помічаючи на уроках його піднятої руки. Він і далі дошкуляв їй, анітрохи не бентежачись. Йому було все одно, якої думки про нього буде вчителька. Важливий результат.
Нарешті, примелькавшись географічці, остогиднувши їй мало не до печінок, — Влад перестав ходити на її уроки.
Він вивчив її розклад і чудово знав шкільні коридори. Доводилося бути напоготові, бо за тиждень пишноволоса дамочка вже щосили ігнорувала звичні маршрути: її помічали то на першому поверсі в малюків, то в спортзалі, то в столярній майстерні. Здавалося, вона просто гуляє школою, і нікому й на думку не могло спасти, що географічка блукає, наче той неупокоєний дух, у пошуках одного прогульника, у пошуках надокучливого Влада Палія. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього — однак страшенно лютилася:
— Де Палій?! Я знаю — він був сьогодні на двох перших уроках! Ось, його присутність відзначено в журналі! Перекажіть цьому прогульникові, що він отримає підсумкову одиницю і його не переведуть до наступного класу!
Географічка ж бо й раніше не була взірцем доброти та людинолюбства, а тепер і поготів перетворилася на справжню фурію. Двійки сипалися, як із рогу достатку, в завучки волосся сторчма встало, коли вона розгорнула багатостраждальний журнал…
— Вона тебе уб’є, — серйозно застерігав Ждан. — Вона ненормальна якась. Нащо ти її дражниш?
Дімка мовчав. Дивився запитливо.
Від тієї сумбурної осінньої розмови вони ніколи більше не поверталися до слизької теми. Владу зручніше було вважати, що Дімка не повірив йому.
— Ти думаєш, вона тобі зрадіє? — запитав якось Дімка на автобусній зупинці, де розходилися їхні шляхи зі школи.
Влад пропустив свій автобус. Поштурхав носаком черевика сірий сніг:
— Думаю, вона упісяється від щастя. І шибоне мені підсумкову п’ятірку. Готовий об заклад побитися.
— Ні, — сказав Дімка, проводжаючи поглядом інший автобус, свій. — Але ти мені… розповіси, як справа обернеться?
Влада охопив кураж:
— А хочеш, я прямо при тобі? На твоїх очах? Хочеш це побачити?
Журнал він випрохав в учительській, сказав, ніби географічка просить, а Владу довіряли. Затиснувши під пахвою заповітний документ, він рвонув до кабінету географії — зараз там нікого не було, крім пишноволосої жертви, та ще вовтузився під партою Дімка — вдавав, що загубив ковпачок від ручки…
Двері розчахнулися від сильного поштовху. Легко і нечутно.
Географічка сиділа за вчительським столом, обличчя її зсіріло, в очах скорбота. Вона роззявила було рот, щоб висповідати ідіота, котрий відкриває двері з ноги…
Та так і завмерла — з відвислою щелепою.
Влад усміхнувся.
І географічка, як у дзеркалі, посміхнулася у відповідь! Здається, він уперше бачив її посмішку.
Щезли зморшки. Зникла похмурість. Широко розплющилися вічно примружені очі — карі, молоді, наївні. Географічка сиділа перед Владом — і широко усміхалася, гарненька, помолоділа відразу років на десять, весела добра жінка.
Влад не бачив застряглого під партою Дімки, але відчував його напружений погляд.
— Добридень, — почав було Влад. — Я от самостійно журнал приніс… Перепрошую, тут у мене склалися такі обставини… Така тема… Але я працював самостійно, вивчив три нові, а ви ж сьогодні ставили всім підсумкові з оцих тем, я бо самостійно працював, будь ласка, поставте й мені… Я теж працював над цими темами, хоча й самостійно…
Говорити можна було будь-що, але опорних слів — три: теми, працював, самостійно.
— У тебе зовсім немає совісті, — сказала географічка таким тоном, яким зазвичай зізнаються в коханні.
Помутнілим поглядом зазирнула в журнал…
І вліпила Владові підсумкову «четвірку».
— Ти так багато пропустив… І ти ж не писав контрольної…
Влад акуратно висмикнув з-під рук географічки журнал. Він був розчарований.
— Дякую… До побачення.
І вийшов, залишивши пишноволосу з дивною посмішкою на обличчі — і Дімку, скоцюрбленого під партою.
— Це все-таки не п’ять, — підсумував Дімка, розглядаючи журнал. — Це чотири.
— Ти все бачив? — з притиском поцікавився Влад.
— Але це чотири, — повторив Дімка. — Це все-таки не «відмінно».
— Але ж вона збиралася ставити мені одиницю!
— А може, вона в тебе закохалася, — припустив Дімка. — Вона ж поводиться як закохана. Коли тебе немає — лютиться і розшукує, а коли ж раптом з’явився — все пробачила… І потім — це ж не п’ять. Це чотири.
— То ти мені не віриш? — перепитав Влад.
— Але ж це маячня, — тихо відповів Дімка. — Це ж… усе інакше можна пояснити. По-нормальному… Ось якби ти… на відстані рухав предмети… Або запалював сірника — поглядом… Тоді так…
І обоє надовго замовкли. Журнал треба було негайно здати назад у вчительську — проте вони сиділи один навпроти одного на холодному, дуже широкому підвіконні четвертого поверху і чекали бозна-чого.
— Ти знаєш… — непевно почав Дімка.
— Що?
— З’їжджу-но я до бабусі, — сказав Дімка впевнено, так, начебто прийняв нарешті важливе рішення. — На вихідні. І там застрягну. Придумаю щось… Тож ти не дивуйся, в понеділок я до школи не прийду…
— Адресу бабусину залиш, — по паузі попросив Влад.
— Навіщо?
— Дурень, — розлютився Влад.
— Може, і дурень, — зітхнув Дімка. — Але це дуже важливо. Для мене.
І замовк.
Можливо, він хотів би розповісти, як страшно бути схожим на похмуру географічку. Або на ридаючу Ізу. Чи як страшно було йому в реанімації…
— Розумію, — сказав Влад. — Зрештою…
І подумав: а раптом? Раптом Дімка повернеться через тиждень, задоволений і здоровий, лясне Влада по плечу… і поверне йому його «дурня»?
А раптом!
У понеділок Дімка не прийшов до школи.
Владу наснилася якась маячня. Мережі, нитки, вокзали, одвічні запізнення на потяг, коли треба бігти, але незмога й із місця зрушити…
У вівторок Дімки все ще не було.
У середу — Влад спеціально нікуди не швендяв, сидів удома — зателенькав міжміський дзвінок.
— Приїжджай, — хрипко мовив незнайомий голос, у якому заледве вгадувалися Дімчині інтонації. — Селище… Вялки… Канатна, будинок три…
За десять хвилин Влад уже мчав за автобусом. За півгодини — трясся в електричці.
Маму чекала лаконічна писулька: «Усе гаразд, терміново поїхав, Дімка хворий. Подзвоню».
Стемніло. Влад метався по платформі станції Вялки, намагаючись знайти хоч когось, хто знав би дорогу до вулиці Канатної…
Двері відчинила до смерті перелякана бабуся. Не знімаючи брудних черевиків, Влад влетів до кімнати, і Дімка, зробивши над собою явне зусилля, звівся на ліжку.
— Привіт, — сказав з награною веселістю. — Я і не думав, що ти так швидко доберешся…
Згодом, коли Дімка помітно порум’янів, коли Влад зателефонував мамі та заспокоїв її, і коли Дімчина бабуся теж трішки заспокоїлася — ввалилися Дімчині батьки. Якщо раніше Влад лише чув ідіому «очі на лобі» — то тепер випала нагода побачити, що це означає.
А ще пізніше, коли обидвоє тряслися пліч-о-пліч у машині Дімчиного батька дорогою до міста — Владів друг прошепотів ледве чутно:
— Розумієш… Страшенно до лікарні не хотілося. А так… можна терпіти, нічого страшного. Якби не ці панікери…
І Влад із вдячністю потис йому руку.
Мама розливала суп. Спершу в глибоку тарілку із синьою облямівкою — Владу, потім у глиняну миску з візерунками — собі. Раніше таких мисок було чотири: одну розтовк Влад ще рочків у п’ять, другу — знов-таки Влад торік, а третя розбилася сама, з доброго дива зісковзнувши з краю раковини.
Залишилася одна, і зараз у ній парував суп.
Влад нарізав хліб. Простягнув окраєць мамі. Він завжди залишав їй окрайця, навіть коли був маленький.
— Як там Дімка? — поцікавилася мама.
— Уже добре, — відгукнувся Влад. Овочі в його тарілці плавали туди-сюди, скоряючись ложці-веслу. Влад дивився, як мама їсть, як падають у тарілку самотні краплі, як порожніє глиняна миска, як меншає на столі окраєць.
Суп у його тарілці вистигав.
— Ти чого? — насторожено запитала мама.
— Нічого, — Влад зітхнув. Йому здавалося, що між ним і мамою проведено поперек кімнати крейдою жирну риску.
— Наступного тижня нарешті потеплішає, — кинула мама. — І так піввесни з’їдено невідь-яким циклоном…
— А давай купимо ще один квітковий ящик, — запропонував Влад.
Мама витерла губи серветкою. Легко підвелася — виникла за останні роки повнота не зуміла обтяжити її рухи. Давалася взнаки юнацька любов до волейболу і походів.
Влад дивився, як мама миє тарілку. Як споліскує чашку з-під чаю, яку Влад полінувався вимити вранці.
— Мам…
Вона відразу ж обернулася:
— Так?
Уявна риска висіла між ними, як білизняна мотузка. Влад чомусь був упевнений, що мама її теж бачить.
— Мам, розкажи, як ти мене вибирала.
…З часів Владового дитинства цю ритуальну розповідь повторено було тисячу разів. Маленький Влад слухав її значно охочіше, аніж будь-яку казку, щоправда, тепер він рідко звертався до мами з традиційним проханням. Востаннє — напевно, роки з півтора тому.
Мама посміхнулася, витираючи руки рушником, долаючи казна-чому виниклу зніяковілість:
— «Захотілося мені сина. І прийшла я в спеціальне місце, де було багато маленьких дітей…»
— «І всі вони лежали в ліжечках…» — підхопив Влад.
— «…І взялася я вибирати собі найкращого хлопчика, але не могла вибрати. Але потім побачила тебе, і зрозуміла — ти мій син. І забрала тебе додому…»
— Ти, по-моєму, щось пропустила, — сказав Влад.
— Пропустила, — тихо зізналася мама. — Як мені забороняли це усиновлення. Як чіплялися до того, до сього… А особливо їм не подобалося, що я незаміжня…
Уявна риска-мотузка важко гойднулася.
— А все-таки… Як ти мене вибрала?
Мама подивилася на свої руки, на затиснутий у них мокрий рушник:
— Це було таке свято… Коли мені таки дозволили. Удома вже стояло ліжечко, у шафі — все, що треба… Ванночка, нагрівач для харчування… А коли я опинилася… серед цих ліжечок… мені стало страшно, Владку. Дивлюся… Годі вибрати! Не можу зважитися. Позаду сопе нянечка… Усі вони сплять. Дисципліновано так… Дотепер не розумію — чому вони всі спали? Ніхто не плакав? Навіть ті, хто лежав із розплющеними очима…
— Я спав?
— Ні, ти дивився.
— На тебе? Може, я посміхнувся?
— Ні. Ти просто дивився… Можеш вірити, можеш ні, але я справді зрозуміла, що вибір зроблено. Відразу.
— Ти брала мене на руки?
— Ну, звісно…
— Ти спочатку вирішила, що я — твій, а потім узяла мене на руки? Чи спершу взяла, а потім вирішила?
Мама завагалася. Подивилася на Влада здивовано:
— Не пам’ятаю…
— Ну, згадай, будь ласка. Як довго ти мене тримала? Хвилину, півгодини?
Мама довго мовчала, звівши брови.
— Я носила тебе по проходу між ліжечками, — сказала вона нарешті. — А нянечка все сопіла… І чогось чекала від мене… Щоб я поклала тебе на місце і йшла оформляти документи… А мені не хотілося тебе класти на місце…
— Мамо, — мовив Влад. — Коли ти сказала їм, що береш мене, саме мене… Вони не намагалися тебе відраяти?
Мамині брови остаточно зійшлися на переніссі. Двома вертикальними лініями пролягли колись непомітні зморшки:
— Владку… Ну, чому ти запитуєш… Звідки в тебе ці дурні думки?
— Ну, намагалися? Не говорили щось… про згубну спадковість, наприклад? Чи про якісь дивні речі, пов’язані саме ось із цією дитиною? Не пропонували тобі інших? Не просили подумати, повибирати ще?
— Владку, — мовила мама по довгій-довгій паузі. — Ти мене лякаєш. Що знову? Що знову з тобою відбувається? Я думала, все минулося… Перехідний вік… Я сподівалася… І от — знову…
Владу стало шкода її. Так шкода, що заболіло горло.
— Мамо, — наважився він, подумки розриваючи риску, як бігун-переможець рве фінішну стрічку. — Я тобі розповім… Тільки ти вислухай усе, гаразд? До кінця. Добре?
І заговорив, сидячи над захололим супом. Мама спершу стояла, бгаючи в руках рушник, потім підійшла і сіла навпроти, а рушник поклала на коліна.
— Усе? — перепитала вона, коли Влад охрип.
— Усе, — сказав він безнадійно, бо уявна риска, виявляється, нікуди не ділася.
Мама помовчала, підперла щоку кулаком і несподівано посміхнулася:
— Коли мені було одинадцять, я цілий місяць була переконана, що в мене якась страшна невиліковна хвороба. Етап, пройдений у певному віці всіма дівчатками, став для мене моторошним потрясінням… А треба ж було просто розтулити рота і зізнатися матері. Ото й по-всьому.
— Ну, в тебе і паралелі, — Влад мимоволі посміхнувся у відповідь.
— А що ти думаєш? — незворушно гнула своєї мама. — Ти нафантазував собі бозна-що… Ну чому ти не розповів раніше?! Коли це всі твої клопоти… Хлопці провідують тебе під час хвороби. І що? Ну, люблять тебе в класі. Ну, маєш авторитет. Це жахливо, правда?
— А Іза?
Мама зітхнула:
— У моєму класі одна дівчинка мало не наклала на себе руки через нещасливе кохання. З мотузяної петлі витягли. Тепер — зразкова дружина і мати, у неї трійко діток, молодший — твій ровесник… Та закохалася в тебе ця Іза, а тобі, як і всім пацанам у цьому віці, просто очей бракує… Простих речей не помічаєте…
— А табір?
— А що — табір? Он, у новинах показували, в одному селищі на весіллі сорок чоловік насмерть отруїлися. Чи то грибами, чи тістечками.
— Але в таборі…
— Владку, ну, не мели ж ти дурниць. У другому класі ти був у санаторії місяць, навіть півтора… Твої однокласники спокійнісінько пережили цей час без тебе. У третьому класі Дмитрик, твій друг, потрапив до лікарні… Дмитрик — не здоровань, на жаль, у нього повнісінько хронічних болячок… І ще — він легко піддається навіюванню. Пам’ятаєш, у четвертому класі його теж хотіли відправити до санаторію — на все літо? І як у нього температура піднялася невідь-звідки? Скасували поїздку — температура впала. Призначили поїздку знову — знову піднялася…
— Може, він термометр натирав, — припустив Влад. Мама похитала головою:
— Та ні… «Натертий» термометр — дитяча легенда. Хто хоч одну дитину виростив, той рукою виміряє температуру з точністю до двох десятих… — вона поглянула на свою долоню. — А я тоді, влітку, здала… Та ж нервувала, Владе! Син утік — хвилювалася-таки… трішки. Так?
— Мамо, — буркнув Влад тихенько. — Ну, пробач, будь ласка.
— Та я ж не дорікаю, — здивувалася мама. — Я навпаки… У мене, так би мовити, камінь із серця…
Вони увімкнули телевізор, пліч-о-пліч всілися на дивані — і до півночі дивилися якийсь дурний фільм, раз у раз обмінюючись в’їдливими щодо нього коментарями.
— А я у відрядження їду, — радо повідомила мама днів через десять. — Ти хотів самостійності — тож прапор тобі в руки. Уперед! Тільки будинок не спали зі своєю командою.
— Ти ж завжди відмовлялася од відряджень, — промурмотів захоплений зненацька Влад.
— Усе життя відмовлялася… А тепер з’їжджу. На тиждень.
— Так довго?!
Мама розвела руками:
— На менший строк нема рації їхати, ти вже вибач… Тренуйся жити самостійно. Тобі вже шістнадцять незабаром…
Влад розтулив було рота — та так і закрив, ухолосту. Злякався бозна-чого. Чи то маминих кпинів…
Чи то побоявся злякати спокійну мамину впевненість, що усе буде добре.
Вона, ця впевненість, безліч разів виручала його в житті. У дитинстві такий мамин спокій уявлявся йому простягненою в майбутнє рукою, що вибудовує там події бажані і руйнує лихі.
І, вкотре довірившись маминій внутрішній силі, Влад змовчав.
На третій день рано-вранці Влад підскочив у ліжку від телефонного дзвінка. Телефон теленькав не вмовкаючи — дзвонили по міжмісту.
— Слухаю?!
— Говоріть з Маківкою, — байдуже запропонувала телефоністка.
— Якою… алло?
Тріскотня у слухавці.
— Владку, — мамин голос долинав наче з-під товстої ковдри. — Що з тобою?
— Зі мною? Усе гаразд, усе нормально… А ти де? У цій… У Маківці?
— Я їду додому, — повідомила мама. — Буду по обіді.
— Зі мною усе в порядку…
— Так, так. До зустрічі…
Короткі гудки. А за хвилину по тому, як Влад поклав трубку, телефон задзвонив знову, і телефоністка, байдужа, наче робот, поцікавилася:
— Поговорили?
— Так, — сказав Влад.
Спросоння він завжди міркував тугувато.
Маківка…
Мама повертається.
Він ледве досидів до кінця уроків, бігцем повернувся додому, поставив розігріватися обід. Чомусь ота Маківка, згадана телефоністкою, не йшла в нього з голови. Знайома назва? Маківка, Маківка…
Нарешті він поліз у книжкову шафу і відшукав там «Атлас автомобільних доріг», свого часу куплений у «Букіністі» саме через наявність короткого опису не лише до великих, але й до малих населених пунктів.
Маківка. Сто тисяч жителів. Краєзнавчий музей, стоянка стародавньої людини, регіональний Будинок малюка…
Саме цієї миті ледве чутно заскрипів ключ у замку, і водночас Влад зрозумів, що по всій квартирі смердить підгорілим на пательні пюре.
— Мама!
Вона дивилася на нього, начебто вперше бачила. Поклала руку на плече, притягла до себе, обійняла:
— Сон мені наснився кепський… Стара вже я для відряджень. Неможливо працювати, коли постійно ввижаються якісь лиха. То пожежа… то наче ти під машину потрапив… Розпестила я тебе, і сама розніжилася. Так і житимеш, під маминою спідницею…
Вона жартувала. І зовсім не здавалася хворою, навіть блідою не виглядала. Обережно обіймаючи плечі під вогким плащем, Влад гарячково міркував, що тепер говорити і що робити.
— Мамо…
— Зі мною все гаразд. Я… просто скучила. Не тіш свою фантазію, я просто скучила за сином…
Він поставив розігріватися нову порцію пюре. Пюре залишалося ще чимало — цілісінька каструля, передбачалося ж бо, що Влад цілий тиждень пробуде сам-один на господарстві…
— Ти була в Маківці?
Він усе-таки не стримався. Треба було дати їй поїсти, відпочити… Сім разів відміряти, — і тоді вже запитувати.
Мама не вміла прикидатися. Її реакція сказала Владові більше, ніж будь-які слова.
— Я салат наріжу, — запропонував Влад, відводячи очі.
— Наріж, — тихо погодилася мама. — Так, я була… Там такий поганий зв’язок…
Влад міг би сказати, що відрядження в мами було в зовсім інше місто. Але він змовчав.
— Я поїхала в це Гродново, — тоскним голосом почала мама. — Зупинилася в готелі… паскудному… зареєструвалася на цій конференції, прослухала кілька доповідей… і зрозуміла, що даремно приїхала. Якісь другорядні проблеми, третьорядні доповідачі… А тут іще ці сни. Коротше, на другий день я прочитала свою доповідь і поїхала назад…
Влад міг би сказати, що Маківка — це далеко не по дорозі з Гродново, а зовсім навіть у протилежний бік. Але він змовчав.
— І заїхала в Маківку, — зітхнувши, зізналася мама.
«У Будинок малюка», — заледве не вирвалося у Влада.
Мама звела на нього втомлені, наче затягнуті мжичкою очі:
— А чому б це мені не заїхати до Маківки? У мене там були… Залишилися гарні знайомі… Ті, що допомагали мені тебе усиновити…
«Але ти з ними п’ятнадцять років не бачилася», — хотілося сказати Владові.
— Ми давно не бачилися… Дехто вже й умер, виявляється…
— Оселедець будеш? — запитав Влад. — Із олією?
— Ні, — мама похитала головою. — Я взагалі їсти не хочу. Зроби мені чаю, будь ласка…
Влад притис важким чайником блакитний віночок пальника.
Він розумів, мама щось недоговорює. І що він, Влад, ніколи не зважиться запитати прямо, не домагатиметься відповіді.
А ще знав: ці недомовки назавжди лишаться між ними. Не даватимуть спокою.
Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків — але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину — але все ніяк не наважувалися.
— Я піду до себе, — сказав нарешті Влад. — Уроки…
— Звісно, — кивнула мама.
І Влад пішов.
Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:
— Владе…
Він озирнувся.
— Я шукала ту адміністраторку, — промимрила мама, дивлячись йому в очі. — Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.
Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню — відокремлювати дитинство від юності.
— Ранок нового життя, — буркітливо сказала Марфа Чисторій.
— Уже який є, — гмикнув Влад.
Випускний бал закінчувався. Вони стояли над повноводдям, на оглядовому майданчику, і ранковий вітер шурхотів у них під ногами цукерковими фантиками і паперовими келишками.
Дівчатка закутувалися в светри поверх випускних суконь.
Хлопці виглядали, як підтоптані конферансьє після нічної пиятики — у м’ятих костюмах, пропахлих потом накрохмалених сорочках, зі збитими набік «метеликами».
— Спати хочеться, — сказала Марфа.
— Усе життя продрихнеш, — радісно зазначив Дімка.
Він був дуже веселий сьогодні. Ну просто фонтан енергії, невисихаючий гейзер дотепності, ще трохи, і він посяде роль душі компанії — тобто захопить місце, що його два останніх роки успішно очолював Влад…
— Ти ніби навіть радий, — зазначив Влад, коли вони розрізненою юрбою поверталися до автобуса.
Дімка оглянувся через плече:
— Ні, я не радий. Але коли людина приймає рішення… Їй стає набагато легше.
Влад засоромився.
В автобус сідати не поспішали. Надували повітряні кульки й істерично сміялися щоразу, коли вони лускали, розписувалися один у одного на манжетах. Дівчатка перекладали з руки в руку зів’ялі за ніч квіти. Дехто дрімав на задніх сидіннях, аж водій починав дратуватися.
— Ходімо пішки, — запропонував Влад.
Вони потихеньку вибралися з натовпу і, збиваючи росу із сизої паркової трави, почимчикували геть.
Розвиднилося. Прокидалися птахи.
— Я не радію, — повторив Дімка.
Він був страшенно імпозантний у бордовому замшевому піджаці з тоненькою, як зашморг, темною краваткою на шиї. Влад подумав, що Дімка виглядає старшим на свої роки. І що він, Влад, поряд із Дімкою — хлопчисько.
— На все своя пора, — вів далі Дімка. — Нам є що згадати… і ми згадуватимемо. Із задоволенням. Потім.
— А може, обійдеться? — безнадійно запитав Влад.
Дімка похитав головою:
— Ні… Рано чи пізно… це повинно було статися. Тільки не розповідай мені, що хворий зуб треба виривати потихеньку, поступово, повільно…
— Я для тебе — хворий зуб?!
Дімка зупинився. Влад за інерцією ступив іще два кроки — і теж завмер.
— Ти для мене друг, — тихо сказав Дімка. — І завжди ним залишишся. Сумніваєшся?
Влад заперечливо хитнув головою, і вони пішли далі.
Порожне місто потопало в ранковій імлі. Навіть двірники ще не прокинулися — тільки очманілі від несподіваної волі випускники швендяли парами-трійками, поверталися додому після розгульної ночі.
Влад і Дімка крокували мовчки — все, що можна було сказати, було безліч разів переговорене вчора, позавчора, тиждень тому.
«Заприсягнися, що ти не скажеш ані мені, ні моїм батькам, нікому з класу не скажеш, куди ти поїхав».
Їх обігнав автобус. Однокласники азартно махали руками, плющили носи об скло, однак водій не зупинився.
«Заприсягнися, що ніхто в місті не буде знати, куди ти виїхав. — А мама? Раптом вона комусь скаже? — Зроби так, щоб не сказала. Придумай, як саме».
Вони пленталися знайомими вулицями. Подекуди вже повискували мітли. Над сміттєвими баками маячіли сірі тіні ранкових котів.
«Але ми ж потім побачимося? Колись?» — «Звісно. Колись».
У підворітті навпроти розпивали щось із лимонадних пляшок. Шоста ранку…
«Хлопців, напевно, теж зачепить. Як тоді в таборі… Тому їдь у липні, щоб ми встигли оговтатися до серпня, до вступних. — Я тобі подзвоню…» — «Не треба. Напиши листівку. І, Владе, якщо ти повернешся… якщо ти… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»
Вони попрощались, як зазвичай, на автобусній зупинці. У цій ритуальності було щось навмисне. Влад ішов додому, і йому здавалося чомусь, що летить у космос. Надовго, назавжди. Вулиця, якою виходжено було чимало, видалася йому раптом трапом зорельота; гіркота втрати боролася з передчуттям невідь-чого, але гарного й обов’язково нового.
Тепер усе буде по-іншому. Він не повторить колишніх помилок, усе зробить набіло, він прийматиме рішення і виконуватиме їх, як і годиться чоловікові. Дімка почує ще про Влада Палія…
На асфальті під сміттєвим баком валялася пластмасова дитяча машинка з одним колесом, довга капронова мотузка теліпалася на вітрі. Не задумуючись, Влад нахилився, вхопив мотузочку за твердий вузлик на кінці і потяг машинку за собою.
Машинка котилася, точніше, повзла на череві. Намальований на кабіні водій посміхався намальованою посмішкою.
…Усі вони ще почують. На той час вони давно будуть вільні — від необхідності бачити Влада, говорити з ним… Вони побачать його по телевізорі, але не відчують нічого, крім гордощів за нього — і, певна річ, заздрощів. Тоді, може, він і повернеться. Вони з Дімкою зустрінуться… Дімка ніколи не заздрив йому… і здаватиметься, начебто вони лише вчора розсталися. Їм буде про що поговорити…
Влад спіткнувся. А що, якщо виступати по телевізорі щодня? Як ведучий новин, наприклад? Постійні телеглядачі звикнуть до нього? А цікаво, чи можливо таке?
Він машинально поправив метелика, що сповз на бік. Випрямив спину, гордо підняв підборіддя. Тлустий двірник здивовано витріщилося на юного аристократа в костюмі-трійці, котрий з мрійливою посмішкою тяг за собою дитячу машинку з одним колесом.
Він досягне… Він може домогтися в житті чого завгодно. Мама хоче, щоб він був лікарем… Йому самому іноді цього хочеться… Але головного рішення він іще не прийняв. Він обере самостійно — не дозволить ні обставинам, ні хвилинної слабкості, ні, навіть, мамі вибирати за себе. Треба тільки вибудувати своє життя так, щоб уміння Влада прив’язувати до себе людей зіграло йому на руку, а не на шкоду. А якщо він зуміє це зробити — ого-го! Увесь світ тягтиметься за ним, як ось ця машинка на мотузочці. Тільки не варто поспішати, треба вибрати, чого ж, власне, хочеться більше — бути знаменитим телеведучим? Кіноактором? Чи, навіть, президентом?
«Розумієш, Дім, мені конче треба кудись вступити, не цього року, то наступного. Інакше мене заберуть до армії. Уявляєш, що буде, коли я опинюся в армії?!» — «Та отож…» — «І мама ж… Я маю знайти таке місце, щоб від неї неподалік…» — «Не кажи мені нічого!» — «Я й мовчу. Просто мені все одно доведеться повернутися додому, може, ненадовго…» — «Тільки не раніше осені. Коли все закінчиться. Коли багатьох наших у місті вже не буде… А мене не буде точно, Владку».
Влад зупинився перед дверима свого будинку. Звів очі до завішених вікон — так колись дивилася Іза…
«Обіцяй, Владе, що ти зникнеш на цілісіньке літо, і жодна жива душа в місті не зможе розшукати тебе. Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — всіх тих, хто до тебе прив’язаний. Найліпше, що ти можеш для нас зробити, — це звалити з міста, і — з кінцями… Заприсягнися».
«Обіцяю».
Потяг рушив, стрічка перону поповзла назад. Стоячи біля ятки з морозивом, Дімка дивився кудись убік, а тоді повернув голову і зустрівся з Владом очима.
Недбало підняв руку, помахав — як щоразу дорогою зі школи.
Перон закінчився. Влад повернувся в купе, витяг із сумки підручник з хімії. Говірка сусідка вже розпитувала маму про те, куди вони їдуть (у Старгород), і куди вступає Влад (у медичний), і чи є в них знайомства в приймальній комісії (на жаль, немає), і чи займався Влад з репетитором (що ви, він і так добре вчиться), і чи є де зупинитися (так, у родичів-знайомих), і щось іще, присмачене особистими сусідчиними спогадами…
Біля вікна сиділа дівчина, Владова однолітка. Видавалась знайомою. Може, він бачив її на танцях, або в парку, або ще десь.
Дівча мовчки дивилося у вікно. Дорожня балаканина двох жінок текла повз неї, аніяк її не зачіпаючи. Коли Влад сів навпроти, дівчина мигцем зиркнула на обкладинку підручника. І знову відвернулася.
Зусиллям волі Влад примусив себе розуміти, про що йдеться в книзі. Перечитав розділ утретє, вчетверте, на п’ятий раз сусідчин голос віддалився і зник, начебто між Владом і цією тітонькою у рожевій літній сукні утворилася звуконепроникна стіна. Влад читав, не піднімаючи очей, а дівча навпроти перетворилося на деталь інтер’єру — незгірше за шторки на вікні, вішалки для одягу і валізу на багажній полиці.
Потім текст відплив убік, на його місці опинилися вузький асфальтовий перон, ятка з морозивом і Дімка, котрий недбало махає вслід.
Дімка був демонстративно байдужий. «Уже почав відвикати», — подумав Влад з образою. Ну, гаразд, не обійнялися перед дорогою, Влад сам так захотів, щоб не обіймалися… Але хоч міну зробити не такою прісною найкращий друг міг би?! Ні, Владу і так пройде, у нього ж голова не болить від розлуки, температура не піднімається…
Але це ж не означає, що зовсім нічого не болить? Вони — ті, кого він залишає, — важкий період перебудуть укупці. А він, Влад… Що ж, він тепер приречений на самотність? Цілісіньке життя?!
Він закусив губу, женучи геть внутрішнє скиглення. Нічого з ним не станеться… Там побачимо, головний іспит складатиме все-таки не він, а…
Попереду липень і серпень. Усе вирішиться в липні, але Влад не зможе допомогти ні Дімкові, ні решті однокласників. От зашкодити… Для того, аби зашкодити, досить просто знайтися. Жити вони будуть у родичів тітки Віри, маминої старої приятельки, а чоловік цієї тітки Віри знайомий з матір’ю Ждана… І Ждан, якщо захоче, — а він захоче! — довідатися, куди поїхав Влад, хоч завтра зуміє отримати «засекречену» інформацію… Які там тайни в маленькому містечку?!
Розмірено постукували колеса. Балакучій сусідці закортіло переодягтися в спортивний костюм, і Влад покірно вийшов у коридор і завмер біля вікна, тримаючись за поручень. Вечоріло. Щоб побачити у вікні хоч щось, окрім свого похмурого відображення, треба було притулитися до скла чолом і носом.
За спиною свиснули, розчиняючись, двері купе. Серйозне дівча прочимчикувало в кінець коридору, а за дві хвилини — назад, зупинилося біля сусіднього вікна, притислося до нього обличчям.
— Вступати? — запитав Влад.
Дівча рвучко кивнуло.
— До педагогічного?
Вона глянула на нього з царственим презирством:
— До театрального.
— А це де? — запитав Влад по паузі.
— У столиці, звісна річ, — відгукнулася дівчина здивовано. — Чи ти про щось інше запитуєш?
Вона аж ніяк не схожа була на дівку, яка збирається бути артисткою. Принаймні Влад уявляв таких панночок зовсім по-іншому.
— А що туди здають? — запитав він просто так, аби перервати незручну паузу.
— Майстерність, — кинуло дівча, начебто облизувало солодкий льодяник. — Прозу, байку, етюд, вірш, монолог, танець, пісню…
— Чимало, — підсумував Влад. — А хімію не здають?
Вона не втрималася і пирхнула.
— А біологію?
— Біологія має бути в людині, — сказала дівчина повчально, і Влад зрозумів, що вона повторює чужу фразу. — Акторська біологія…
— У тебе є?
Вона кинула на нього такий погляд, яким зазвичай обмінюються дівчата перед дівчачою бійкою:
— Є. А тобі що?
Повз них коридором пройшов мужчина в м’ятому спортивному костюмі, такий тлустий, що і Влада, і його співбесідницю заледве не притисло до стінки.
— Тебе як звати? — поцікавився Влад дещо запізніло.
— Агнія, — вона звела підборіддя. — Твоє ім’я я вже знаю… — і додала, озирнувшись на причинені двері: — Приніс же лихий цю талалайку в наше купе!
І обоє тихенько розсміялися.
Легкість іспитів до театрального вразила Влада. Хоч як переконувала його Агнія, що вивчити текст — не головне, переконати таки не змогла. Коли людина здає хімію — всім зрозуміло, що саме вона здає. Коли людина читає перед комісією вірш… Ну, як його оцінити, якщо зробити це голосно, виразно й жодного разу не збитися?!
І ще — Владові досі не доводилося бути в столиці.
Та й іспити до театрального припадають на липень, а в медичний — на серпень.
— Мамо, — сказав Влад уранці, коли до станції Старгород залишалося хвилин двадцять. — Я дещо хочу тобі сказати…
Мама вислухала всі його резони мовчки. Потяг сповільнив хід, праворуч і ліворуч потяглися сірі старгородські багатоповерхівки.
— Ти не хочеш, щоб вони довідалися, де ти, — підсумувала мама, коли Влад уже й надію втратив почути її відповідь.
— Я хочу подивитися на столицю… — засоромлено пробелькотів він. — До іспитів у Старгороді ще є час…
— Але я ж повинна якось попередити… Що ми не приїдемо зараз…
Влад спершу не повірив. Обійняв маму, ткнувся носом у м’яке вухо:
— То ти згодна?!
— Ти не зрозумів, Владку. Я все одно подзвоню тьоть-віриним родичам, поясню, де ми, що з нами і чому не приїхали…
— Так, але в столиці нас не знайдуть! Навіть якщо через поліцію візьмуться шукати!
Балакуча сусідка, яка саме виходила з купе, чула останню фразу. Невідомо, що саме вона подумала, але поспостерігати за нею було кумедно.
— Ти справді в усе це віриш, — задумливо кинула мама.
Потяг уже підходив до станції.
Будинок інституту скидався на дім із примарами — високі вогкі склепіння, лункі напівтемні приміщення, галерея портретів уздовж стін. Рами виявилися гіпсовими, з наполовину облупленою позолотою; зображені на портретах люди дивилися повз Влада, і на кожному обличчі лежало усвідомлення гучної слави, начебто навіть крізь шар багаторічного пилу до намальованих вух долинало відлуння оплесків. Де не було портретів — вистачало барельєфів, невідступно проводжаючих абітурієнта лютими білими очима. Влад не те що боявся — бентежився спочатку. Йому все ніяк не вірилося, що цирк, який тут відбувається, хтось сприймає серйозно.
Інститут перебував в осаді дивної, екзотичної вдачі молоді. Від дівок темніло в очах — блондинки, брюнетки, товсті й тонкі, вродливі та відверто потворні, а на додачу до них цілий виводок «сірих мишей», теж палко бажаючих стати артистками. Хлопців зібралося менше, але всі вони балакали так гучно й голоси мали настільки лункі, що хоч вуха затикай. Розбрівшись по кутках, абітурієнти галайкали неприродними голосами, повискували, реготали, надсадно ридали, бурмотіли, падали, гавкали, ричали, мугикали під ненастроєну гітару — загалом, проробляли все, аби здивований Влад сприйняв їх за божевільних.
Якось у напівтемному коридорі на нього налетіло бліде дівчисько з закоченими на лоба очима. Губи юнки безперервно ворушилися, і Влад злякався.
— Королівська кров — не така, щоб нею поливати городи, — виразно промовило дівчисько. Вона подивилася на Влада пильно-пильно, насупилася:
— Ти хто такий, аби зухвало… порушити супокій мій?
Влад почав потроху задкувати. На щастя, дівча вже забуло про нього — брело собі далі, змахуючи рукою, повторюючи з істеричним смішком:
— Ах, хто він такий… Обезголовить! Обезголовить! Обезголовить!
«Не може бути, щоб вона не вступила», — з марновірним жахом подумав Влад.
Агнія відразу влилася в загальне божевілля, і навіть організувала «етюд» — тобто німу сценку — «Вокзал». Вона і Влада кликала до себе, але той відмовився: йому було ніяково брати участь у таких дурницях. Сказано ж бо — на першому іспиті треба прочитати вірш і байку, а у школі він учився добре, дещо з курсу літератури таки пригадає…
Очікуючи своєї черги, слухаючи вигуки і завивання, що долинали з-за високих фарбованих дверей, Влад вирішив про себе: коли йому відразу ж поставлять двійку — він радше зрадіє, ніж засмутиться. Усе ж він дав маху, приїхавши слідом за Агнією до театрального. Ліпше б хімію учив на пляжі…
Його викликали.
У великій пустельній аудиторії був стіл, за ним, наче середньовічна інквізиція, сиділи втомлені чоловіки і жінки — багато хто з них уже перетнув півсторічну межу, а то й більше. Владу стало шкода цих літніх людей: в аудиторії духота, вервечці абітурієнтів не видно кінця-краю, а вони сидять собі і сидять, слухають і слухають усі ці вигуки та стогони, і це посеред літа, за чудової погоди, коли саме час везти онуків на дачу…
— Що ви нам почитаєте? — запитала повна, наче місяць, екзаменаторка.
— Щось коротке, аби не надто вас утомити, — щиросердо зазначив Влад.
Екзаменатори перезирнулися.
Дівчаток мали прослуховувати пізніше. Агнія, вкрившись червонястими плямами, блукала коридором, бурмочучи, здіймаючи руки і раз по раз налітала на інших абітурієнток, котрі так само бурмотіли щось, цілковито занурившись у себе.
Владу захотілося підійти до неї. Просто сказати, що комісія зовсім не страшна — звичайні втомлені дядьки і тітки, навіть доброзичливі — он як ласкаво з Владом розмовляли… Він уже й крок ступив — але раптом зупинися від неусвідомленої, наполовину втопленої в підсвідомості думки.
Вони їхали в одному купе, стояли поруч біля вікна, тепер вони спілкуються щодня, розмовляють. Дуже скоро їм судилося розлучитися (Влад, на відміну від решти абітури, добре розуміє: шлях його лежить у Старгород, на вступні до медінституту). А хтозна, у що виллється для Агнії ще одна розмова з Владом… Скільки їх повинно бути, цих розмов, аби Агнія на своїй шкірі відчула фатальність випадкового знайомства? Навіть якщо це буде легке нездужання. Під час іспитів — украй недоречно…
І, подумавши так, Влад не підійшов до Агнії. Незручними слизькими сходами спустився в облицьований мармуром підвал, випив газованої води зі старого гуркітливого, як трактор, автомата. Усе-таки погано, якщо йому вліплять двійку відразу ж. Доведеться забирати документи і їхати в Старгород. З іншого боку, якщо поставлять трійку — доведеться вигадувати цей дурний «етюд»… «Уяви, що ти відкриваєш банку кільок в томаті, а там — жива змія…»
Він не втримався і посміхнувся.
У будь-якому разі можна й затриматися на тиждень, просто погуляти… А то він і столиці-то не бачив. Поки знайшли інститут, поки кімнату відшукали, щоб поселитися… Кімната тісна, на кухні вічно сидить бабуся-господиня. Але хто сказав, що в тітки-Вірчиних родичів буде затишніше?
— Гей, ходи-но, там ваші оцінки винесли, — сказав йому довготелесий хлопець першокурсник.
І Влад пішов.
В екзаменаційному листку, прикрашеному вкрай невдалою Владовою фотографією (випнуті очі, ніс картоплиною, волосся сторчма) пишніла кособока п’ятірка. У решти хлопців, котрі здавали з ним «у серії», були трійки, і тільки в одного — чотири.
…Запустили дівчат. Влад залишився повболівати за Агнію — за чужими спинами. Дівчатка виходили з аудиторії червоні, бліді, горді, розгублені, злякані…
Потім винесли оцінки. Влад бачив, як Агнія першою схопила свій листок…
І як перекривилося її обличчя, як затремтіли губи.
Влад рвонув до неї, маневруючи між спітнілими абітурієнтками. Двійки не було, але Агнія отримала «трійку», а це — майже кінець.
Щоранку, прокидаючись, він насамперед думав про Дімку.
Шкода батьків.
Дімка в лікарні — чи вже ні?
Дімка в реанімації — чи таки обійшлося?
Він сумував за Жданом, за Марфою, за Антоном, навіть за найнеприємнішими зі своїх однокласників тужив несподівано гостро. Він згадував, як у восьмому класі вони мало не поїхали на екскурсію до столиці, але щось останньої миті зірвалося. От було б здорово, якби вони гуртом гуляли цими вулицями!
Абітурієнти театрального здавалися йому чужими і дурнуватими. Ось коли б хлопці були тут!
Він сумував — і трішки соромився власної сентиментальності. Тягав у сумці випускну фотографію — не офіційну, а аматорську, зроблену чиїмсь татом. Дуже вдалий знімок: вони всією компанією спускаються зі шкільного ґанку, ніч тепла, випускний вечір у розпалі…
Іноді в ньому прокидалися неясні злість, образа і роздратування. З якого дива він позбавлений можливості бачитися з друзями? Хто сказав, що він повинен зникнути з їхнього життя назавжди?
Тоді, коли вони з Дімкою тяглися вулицями рідного міста, потопаючими в передсвітанковому туманці, — все було зрозуміло. Засмучувало, але не викликало сумнівів. Тепер Влад не був упевнений, що чинить правильно.
Чому? За яким законом? Із чиєї сваволі? А ось він хоче повернутися додому і побачити Дімку… А чому ні?
Мама бачила: з ним щось діється, але не розпитувала. То гукала на прогулянку, то підсовувала підручник хімії…
Щоранку, прокидаючись, Влад думав про тих, кого залишив, напевно, назавжди.
— Ти не розмовляєш зі мною, тому що в тебе «відмінно», а в мене трійка?
— Чому це ти вирішила, ніби я з тобою не розмовляю?
— Чому ти відвертаєшся, коли мене бачиш? Хто ти взагалі такий? Де б ти був, якби не зустрів мене в потязі?.. А може, ти взагалі все розіграв? І від самого початку готувався, їхав вступати…
— Я в медичний піду!
— Ага… Давай, бреши, вигадуй. Ще підручник із собою притяг! Може, у тебе там детектив під палітуркою «Хімії»…
— Ти думаєш, що говориш? Я ще монолог до другого туру… не… не вивчив!
— Ага, ага… Далеко підеш. Тільки от до мене більше не підходь, затямив? Ошуканець, базіка!
— Я?! Я — базіка?
— Усе, бувай. Вважай, що ми незнайомі…
Агнію остаточно зрізали на третьому турі. Вона поїхала, не попрощавшись.
Йому ставили п’ятірки — одну за одною.
— По-моєму, вони мене з кимось плутають, — щоразу говорив він мамі.
Після трьох турів виявилося, що треба здавати ще історію і писати твір. Влад думав, що провалиться хоча б на історії — але помилився. З трьох питань він приблизно знав лише одне, однак насправді вистачило й половини. Вислухавши кілька плутаних фраз, екзаменатор кивнув і поставив «чотири».
І тоді тільки, стоячи посеред літньої загазованої вулиці, Влад уперше відчув, що саме неминуче наближається. Двері інституту, такі вузькі для багатьох, не просто розчахнулися перед ним — вони його втягують насильно, як пилосос папірець.
Липень добігав кінця. Наступного дня після екзамену з історії Влад прокинувся — і передовсім подумав, що там, у залишеному ним місті, все нарешті вже вирішилося.
Найімовірніше, Дімка вже виписався з лікарні, а це означає — все. Ниточки розірвано, мости спалено, Влад більше ніколи не побачить свого найкращого, найправильнішого друга.
А що таке телефонний дзвінок? Просто один дзвінок?
Переговорний пункт був зовсім поруч. Два квартали вулицею вниз.
Влад постояв перед скляними дверима, увійшов. У приміщенні було прохолодно, у дерев’яних кабінках тупцювали люди, їхні притишені голоси спліталися в загальний неголосний гомін. Біля каси стояла черга людей у п’ять-шість, і Влад прилаштувався до її хвоста.
Власне, що заважає йому подзвонити?.. Ні, не Дімкові, а Дімчиним батькам? Почути від них, що син уже здоровий? Або хоча б видужує?
Чи обіцяв він Дімкові, що не телефонуватиме його батькам? Влад ніяк не міг пригадати. Здається, про батьків у їхній угоді не йшлося.
«Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — усіх тих, хто до тебе прив’язаний…»
Кілька років тому, коли Влад утік з табору, хлопці хворіли щонайбільше днів десять. А з моменту від’їзду минуло вже три тижні.
Тож вони вже здоровісінькі. І вільні — від Влада. Ну, хоч раз, може, згадали?
Йому раптом стало так кривдно, що на очі набігли сльози, їм добре, вони вільні й усі гуртом. А він — наче якийсь прокажений, що йому, цілісіньке життя тепер утікати від людей?! Нікого не полюби, ні з ким не подружися!
«І, Владе, якщо ти повернешся… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»
Дімка тільки про себе думає. А як він, Влад, буде тепер без нього решту свого життя — він замислювався?!
— Молодий чоловіче, заснули? Розмову замовляти будете?
— Та… — Влад розглядав літнє обличчя за товстим щитом із оргскла. — Я… ні. Вибачте.
На останньому іспиті вцілілих абітурієнтів — а їх було зовсім небагато, у кілька разів менше, ніж перед початком екзаменів — загнали в простору аудиторію. Там, на чорній дошці, точнісінько такій самій, як у Влад овій школі, написані були запропоновані теми.
Влад спостерігав, як вони читають свою долю. Як болісно мружаться дівчатка, які приховували колись від екзаменаторів свою короткозорість. Як бліднуть хлопці. Як вони сидять, сумирні, притихлі, й іще раз перечитують написане крейдою на чорній дошці, і з жахом дивляться на аркуші лінійованого паперу в себе на столах — кожен, наче вирок, заплямований лиховісною ліловою печаткою.
— Усі дивляться на дошку, а ти — навсібіч? — неголосно запитала викладачка невідомо яких наук, настановлена спостерігати за екзаменованими.
— Там цікавіше, — чесно зізнався Влад.
Викладачка похитала головою і промурмотіла під ніс таємничу фразу:
— Акторська натура…
Абітурієнти визначилися. Хтось роздумував, гризучи пластмасовий кінчик ручки, хтось уже строчив на аркушику з печаткою. Одне дівча завчасу плакало, тож викладачка відвернулася від Владової натури і пішла її втішати. Тоді Влад нарешті поглянув на дошку.
Дві теми були стандартними, з літератури за десятий і дев’ятий клас. Третя, хоч і вільна, але теж до знемоги стандартна: «Ким бути? Яким бути?».
Влад посміхнувся. На листку, призначеному для чернетки, поставив крапку і надписав назву рідного міста. В протилежному куті аркуша намалював крапку побільше і написав: «Столиця». Провів від руки пряму, вивів красиво, як на уроці креслення: «1000 км».
Чи зможе мама кинути роботу? І переїхати до іншого міста?
Це означає — продати квартиру? Це означає — взагалі все втратити? Заради того, щоб Влад опанував сумнівну професію, заради якоїсь там слави в майбутньому?
На проведеному відрізку, ближче до рідного міста, Влад намалював Старгород з його медінститутом і тітчиними-Віриними родичами.
…А хімію він зовсім занедбав. І біологію… і фізику… Як він вступатиме?! Це не віршики читати і не танцювати під баян, як ведмідь на дитячому святі… А раптом він не вступить?!
І не біда. Армія потерпить іще рочок… Головне — пережити це літо. Липень уже якось перебули…
За кілька днів почнуться іспити й у Дімки, й у Ждана, й у Марфи. Влад зітхнув, притяг до себе аркушик, призначений для чистовика, взявся писати відразу начисто, слова приходили самі, Влад щасливо посміхався. Наглядаючи за процесом, викладачка кидала на нього здивовані погляди — мабуть, серед блідих абітурієнтських облич блаженна Владова фізія впадала в око, як помідор на кризі.
«Ким я хочу бути? — випитував папір Влад. — Півнем на чималому пташиному дворі. Щоб довкіл було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього обійстя іноді прилітав сусідський когут, ми б із ним дружили і чубилися. Я хотів би сидіти на паркані — над усіма… і всі б мене обожнювали, і я нікому нічим не був зобов’язаний. Так і прожити б усеньке життя — нікуди не їздити, нічому не вчитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… А яким бути — вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…»
Влад спохопився. Перечитав написане, хотів закреслити — але вчасно згадав: в чистовику виправляти неприпустимо. Махнув рукою — яка різниця! Це його твір — прощання з театральним інститутом, що хотів його в себе вступити, але який отримає дулю з маком, а не Влада. Краще б Агнію прийняли…
«А загалом я пожартував, — дописав він. — Я не хочу бути актором. Я вступав до вашого інституту просто так, з цікавости. Дякую за увагу».
Він поставив крапку, підвівся і, залишивши «твір» на екзаменаторському столі, пішов до виходу.
— Зажди! — нервово кинула викладачка. Встала в дверях, майже перегородивши шлях:
— Зачекай… Важкі теми? Ти не дописав? Ти чогось не зрозумів? Не треба нервувати. Я можу принести новий аркуш, і ти заново напишеш, час іще є…
— Дякую, — сказав Влад із жалем. — Я цілком висвітлив тему, більш мені нічого додати.
І, вийшовши на вулицю, раптом подумав: а чому незнайома тіточка так переймається його долею? Він же вперше в житті її бачить…
— Тебе зарахували, — сказала мама.
Зранку вони були в музеї образотворчого мистецтва. Потім чудово погуляли зеленими схилами міського парку, а ввечері — о двадцять другій десять — у них потяг на Старгород. Влад уже взяв квитки.
Сорок хвилин тому мама вийшла — ніби за хлібом, — але виявилося, що списки вступників уже вивісили.
— Тебе зарахували, — повторила мама зі священним жахом. — Молодець, Владку…
Він засунув наполовину запаковану валізу під ненадійну розкладачку, що слугувала йому спальним місцем ось уже майже місяць.
— Ти не помилилася? — запитав безнадійно.
Мама замахала руками, як вітряк під час бурі.
Квитки до Старгорода лежали в задній кишені штанів. Іспити в медінститут починаються післязавтра…
— Такий божевільний конкурс, — тихо сказала мама. — Я не вірила ні хвилини… Ти що, не радий?
— Радий, — підтвердив Влад і сів на розкладачку. Не варто було цього робити: алюмінієві трубочки, запросто витримуючи абітурієнта, під студентом підігнулися і склалися самі собою; коли б не валіза — Влад відбив би собі м’яке місце.
Може, він устиг прив'язати до себе приймальну комісію?
Неможливо. Вони ж бачили його всього чотири рази. На відстані, протягом п’яти-шести хвилин. Ні, не може бути, нереально.
Що ж, отже, це він… талановитий?
— Обдаровані люди часто не вписуються в загальноприйняті рамки, — самовдоволено сказав професор. — Ви — безумовно обдарована людина, Палій… Однак, щоб досягти чогось у нашому ремеслі, необхідна праця, праця й іще раз праця.
Професор був високий, вродливий і елегантний до останньої деталі. Навіть кожна облямівочка хустинки для протирання окулярів була елегантною. У кабінеті витав елегантний запах одеколону навпіл із застояним тютюновим духом.
Владове самолюбство було втішене.
Розумом він усвідомлював, що варто вибачитися, забрати документи і бігти стрімголов — однак лестощі розслаблювали, наче тепла ванна. Влад плив і купався в усвідомленні власної винятковості: виявляється, він талановитий. Його зухвалість милостиво вважали проявом яскравої індивідуальності.
«Це Доля», — думав Влад, дивлячись, як чудернацько ворушаться сиві професорські вуса, коли той розмовляє. Доля підсунула йому в купе абітурієнтку Агнію, доля привела його до столиці й мало не насильно упхнула в майбутню професію. От захотів би він вступити до театрального — зроду не вступив би. Ні, в ці двері треба заходити, граючи, не боячись провалу, взагалі нічого не боячись, з вірою в себе…
З вірою в себе. Це Влад подумав? Чи це професорові слова?
Мама чекала його у вестибюлі. Побачивши її обличчя, Влад похолов:
— Що сталося?
— Зле почуваюся, — тихо мовила мама. — Ці перепади тиску… Не хвилюйся, Владку. Мені просто треба відпочити.
Влад підставив їй лікоть. Вони вийшли у спеку, курну передгрозову сушу великого міста, і мама, вхопивши ротом повітря, сильніше налягла на його руку:
— Задуха…
— Нічого не сталося? — запитав він тривожно.
Навпомацки намацавши, наче сліпа, мама витягла із сумки валідол, кинула таблетку під язик.
— Ти не хвилюйся, — сказав Влад. — Тепер усе буде гаразд.
— Так, так. Ось лава, давай присядемо.
Вони сіли в негустій тіні прокопченого вихлопними газами куща. Мама мовчала. Зі сходу наповзала, мало не плутаючись у висотних дротах, присадкувата чорна хмара.
«…Сьомого, восьмого і дев’ятого липня з діагнозом „інтоксикація невідомого походження“ госпіталізовано двадцять сім осіб. Усього по лікарську допомогу звернулися шістдесят три особи, з них сорок дев’ять — випускники школи номер сто тридцять три.
До двадцять шостого серпня виписані на амбулаторне лікування двадцять шість осіб. Хворий Дмитро Шило, сімнадцяти років, помер у лікарні від гострої ниркової недостатності.
За фактом масового отруєння невідомою речовиною порушено кримінальну справу».
Газета летіла, розкинувши прим’яті сірі крила. Безголовий птах.
Тінь її повзла асфальтом — чорний чотирикутник.
Газета летіла, підхоплена курним вітром, але Владу здавалося, наче в неї є власна лиха воля.
Що «Останні вісті» злітаються до нього, наче ворони.
І це тільки здається, ніби газетам нічим виклювати очі.