Долина совісті

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ Сковані

Досвід з директрисою медучилища мав і позитивні, й негативні моменти. Цінним було те, що Анжела вперше в житті свідомо прив’язала до себе сторонню дорослу людину, а помилка полягала в підборі жертви. Звичайно, після тієї історії з Бароном їй хотілося дещиці — лише волі й відносної ситості, тільки спокою і хоч якихось прав у натовпі інших двоногих істот. Заняття в медучилищі й закуток у бабиній комірці були значно кращою альтернативою бездомного і нелегального існування, однак цей досвід засвідчив: прагнути до малого — значить не отримати нічого.

Отже, знову опинившись посеред ворожого світу без даху над головою і засобів до існування, Анжела не злякалася і не занудьгувала, а якнайшвидше зайнялася влаштуванням своєї подальшої долі. Витягнуті в Гарольда гроші вона витратила на поновлення гардеробу і якісну косметику, і вже за кілька днів заявилася на так званий кастинг, що його влаштовував відомий продюсерський центр: молодій поп-групі, назви якої Анжела раніше ніколи й не чула, були потрібні дівчатка «на підспів»…

Вона непогано рухалася і трішки вміла співати, однак конкурсу — а високих гарненьких дівуль набігла сила-силенна — не пройшла. Якщо це і образило її, то тільки на крихту — вона ж бо чудово знала, що добре сміється той, хто сміється через два-три тижні.

Анжела підстерегла біля виходу вилощеного красеня-продюсера, зависла на ньому, гірко ридаючи, і попросися працювати прибиральницею, секретаркою, ким завгодно, і при цьому абсолютно безкоштовно — аби поближче до мистецтва. Продюсер вигнав її, але без злості — юна Анжела, прикрашена сльозами і незмивною косметикою, виглядала дуже зворушливо. Наступного дня вона знову прийшла на кастинг. Не пустили, але вона примудрилася-таки прорватися до продюсера на короткому відтинку під’їзд-машина. Той вилаяв охоронця, а Анжелі велів більше не приходити.

Вона затіяла облогу за всіма правилами. Цінувався будь-який дріб’язок — випадково пійманий погляд, благальне «Здрастуйте», дотик до рукава строкатого піджака. Увесь цей час вона ночувала де Бог дасть і харчувалася абияк, однак пута свою справу робили, і коли три тижні по тому всім обридла Анжела раптом щезла, певний дискомфорт — слабенький, на рівні легкої незручності — відчули як продюсер, так і — значно відчутніше — його охоронці.

А коли з’явилася знову — її зустріли вже милостивіше. Продюсер поплескав дівчину по запалій щоці та запропонував іще раз пройти прослуховування. Напевно, йому здавалося, що зі звичайної людської доброти і що це дивне фанатичне дівчисько заслуговує на легеньке заохочення. Як він помилявся!

Але найголовнішої своєї помилки він припустився два місяці по тому. Анжела вже репетирувала якісь «задні підспівки» у нікому поки не відомій поп-групі, тож продюсер вирішив, що дівчинка дуже мила, і мимохідь, нашвидкуруч, завалив на шкіряний диван у сусідній з його кабінетом кімнаті…

Вона вдала ображену невинність і зникла майже на тиждень. Продюсер не знаходив собі місця. Анжела трапилася йому ввечері, точніше, уранці після якогось заходу в нічному клубі, й, побачивши «дивну дівчинку» на капоті своєї машини, продюсер відчув — до нього повертаються молодість і життя…

Далі все було легко і просто. Анжела з «задньої дівчинки» стала «проектом», їй шили екзотичні костюми, вчили хореографії, пластики, вокалу, гімнастики, возили в басейн і до тренажерної зали, вона жахливо втомлювалася, однак блаженствувала несказанно. Особливо Анжелі подобалося іноді зустрічати в коридорах дівуль, котрі колись обійшли її на тому найпершому кастингу. Патякали, що продюсер закохався в неї без тями, та він і сам у це вірив, але Анжела не втрачала пильності, чудово розуміючи, що порох треба тримати сухим, а крокодила — мокрим. Час від часу, помітивши хоч тінь байдужості свого патрона до власної персони, Анжела зникала на декілька днів. Охорона ноги збивала, продюсер, не вміючий терпіти ані найменшого страждання, мучився страшно, шпурляв у челядь порожніми пляшками, гидко лаявся, а чи не найбільше діставалося Анжелі. Заздрісники щоразу сподівалися, що знайдену утікачку буде відразу вигнано без жалю — однак вартувало Анжелі з’явитися, як продюсер розцвітав, укривався ніжним рум’янцем і забував усі образи…

Тим часом Анжела вже розучувала спеціально написані для неї пісеньки. Тим часом у надсучасній і до жаху дорогій студії почався запис її першого «альбому», тим часом її фотографії мелькали в глянцевих журналах і щедро оплачені журналісти лабали рекламні статті. Між Анжелою і її всенародною славою залишалося якісь півкроку…

— Щось я не пригадую твого тріумфу, — сказав Влад. — Я, звичайно, не стежу за такого штибу музичними подіями, але часто їжджу в авто і слухаю радіо. Чи ти співала під псевдонімом?

— Ні, — Анжела зітхнула. — Мій альбом узагалі не вийшов. Це було саме того року, коли його грохнули… застрелили в одному шикарному барі.

Влад насупився:

— Не пам’ятаю. Ім’я продюсера пригадую — так, начебто був такий… Потім зник кудись.

— Не зник, а його вбили, — спокійно повідомила Анжела. — І дуже добре, що мене не зачепили… бо я саме була поруч. Устигла залізти під стіл… У мене потім голос зник узагалі. Я швиденько зібрала свої нові шмотки, до чого зуміла дотягтися, і — гайда… за відпрацьованою схемою.

— Чому? — здивувався Влад. — Хіба ти була в чомусь винувата?

— Мені заздрили, — пояснила Анжела. — Мене б у гівні утопили б перш, ніж я встигла сказати «а». А ще зажадали б готові записи викупити, студію оплатити, та мало чого… від гріха подалі. Чкурнула я. Не вперше.

І вона простягла руку і увімкнула радіо — ніби вказуючи на закінчення розмови.

Вони приїхали до столиці та зупинилися в готелі — не дорогому, але й не найдешевшому, не в центрі, але й не на околиці. Анжела помітно нервувала, і Влад не міг зрозуміти, чи є хоч якісь підстави для її страху, чи це манія переслідування у зародку, данина розхитаним нервам.

— Чого ти боїшся?

— Нічого, — відповідала вона ще нервовіше.

— Як ти думаєш, хтось міг нас вистежити? Поки ми вешталися дорогами? По тому, як ми в’їхали в місто — у годину пік, між іншим? За нами стежили з вертольота? Дані наших паспортів від портьє потрапили прямо в комп’ютер зловмисника? Інша річ, якщо ти в розшуку…

— Я не в розшуку! Справу закрито!

— Ну, і радій. І май на увазі: я послухав тебе тільки тому, що в мене в самого є певні справи в столиці…

Влад кривив душею. Він послухав її, дозволив Анжелі втягти себе у цю аферу і навіть налякати. Йому здавалося, що вона не говорить усієї правди, і це турбувало його дедалі більше.

Він наполіг, щоб вони зупинилися в різних номерах. Час зустрічі залишився незмінним — щотри дні о дванадцятій нуль-нуль. Місцем зустрічі обрано було бар на першому поверсі.

Унормувавши в такий спосіб своє життя, Влад по черзі провідав літагента, видавця і кінопродюсера. Книга про Гран-Грема розходилася зльоту, фільм перебував на передзнімальній стадії, не за горами й комп’ютерна гра, тож Влад згаяв кілька днів у приємних, хоча й доволі нервових бесідах. Йому показували фотографії претендентів на головні ролі, сценарист довго і нудно пояснював різницю між літературним текстом і драматургічним доробком. Владу завжди здавалося, що він цілком цю різницю розуміє, однак виявилося, сценарист бачить її якось по-своєму, і вони навіть злегка погиркалися — з приводу перших сцен. У розпал суперечки Влад піймав себе на тому, що все далі від’їжджає від столу разом із кріслом на коліщатах, від’їжджає в міру того, як наближається до нього розпаленілий сценарист, і що свідки розмови здивовано спостерігають за цим переміщенням. Влад акуратно закінчив розмову, вибачився і, поскаржившись на погане самопочуття, швидко пішов. А спускаючись сходами (компанія навіть випадкових попутників у ліфті ентузіазму не викликала), похмуро подумав: така ось темпераментна суперечка варта двох тижнів, проведених пліч-о-пліч у купе потяга, але мовчки…

Доведеться надалі спілкуватися зі сценаристом письмово.

Двічі або тричі його впізнавали на вулицях — діти і підлітки, тож він посміхався, вітався у відповідь і дивувався з власної байдужості. Ні радості, ні незручності, ні гордості — начебто так і слід, ніби саме так було завжди…

У день «ікс» він спеціально не запланував собі ніяких справ, пізно встав, смачно поснідав, трохи попрацював. Він не бачив Анжелу вже три дні, й об одинадцятій його стала охоплювати звична нетерплячка.

О пів на дванадцяту в двері легенько постукали. Влад обурився було такому порушенню ритуалу — однак це була не Анжела. Це прийшла покоївка із запискою: «Вибач, сьогодні о дванадцятій не можу. Давай о восьмій вечора».

Влад вельми холодно подякував дівчині. Повернувся в номер і сів попрацювати, але робота не рухалася. Тоді він одягся, вийшов з готелю і почвалав світ за очі; починалася депресія — чи то тому, що напружувалися, перетискаючи груди, обвиті довкруж нього пута, чи то просто через нове усвідомлення своєї принизливої прихильності до жінки безсовісної, не вартої уваги, чужої.

Адже їй самій іще гірше! Навіщо вона відстрочує зустріч, на яку сама чекає — не дочекається? Вагома причина? Це просто смішно… Либонь, тому, що порох треба тримати сухим, а крокодила — мокрим… Пута не повинні провисати — пута повинні напружуватися…

Але ж вона сама придумала зустрічатися за розкладом! Чи забула вже, як це, коли надміру натягнуті пута перехоплюють горло? Згадає…

Влада злегка нудило. Він зайшов до якогось кінотеатру, сів на задньому ряду, але несподівано для себе захопився розвитком подій на екрані. Влад убив у такий спосіб дві години, поборов легкодухе бажання повернутися до готелю — а раптом Анжела покається і прийде до нього в номер або хоча б зустрінеться в коридорі…

Він купив квиток на екскурсію по річці й три години стояв на палубі, наскрізь пронизуваній весняним вітром. Його невеликий досвід боротьби з путами підказував — свіже повітря на ранній стадії «голодування» трохи допомагає.

Коли він, похитуючись, у нечисленній юрбі інших екскурсантів висадився на берег, було вже майже темно. Назад їхати Влад зібрався на метро — але вже через одну станцію вивалився з вагона під співчутливими поглядами інших пасажирів. Його нудило, чорний тунель навівав жах, і тільки вибравшись на поверхню і півгодини просидівши на лавці, Влад перестав трястися, наче мокра миша.

До готелю він доїхав на таксі. Була сьома година сорок хвилин.

Він устиг піднятися у свій номер, умитися і одягти свіжу сорочку. І рівно о восьмій, зі щільно стиснутими губами, угвинтився в шумний цієї пори, тісний і прокурений простір бару.

Анжела сиділа в кутку. На високому столі лежала її сумка. Варто було Владу з’явитися в дверях, як вона — Анжела, а не сумка — підвела голову і зустрілася з ним очима.

Тільки не бігти! Не пришвидшувати кроку! Влад йшов, наче в янтарі. Ніби крізь чорну трубу, наприкінці якої маячило, підсвічене убогим світлом, напружене обличчя чужої йому жінки…

Власне кажучи, не зовсім уже й чужої.

Він сів на стілець, з якого зісковзнула сумка, піймав вологу теплу руку — і не витримав, заплющив очі. Господи, от би все життя так сидіти… або хоча б зайву хвилину… хоча б кілька секунд…

Мара минулася. Повернулася різка музика, запах тютюнового диму, тіснота готельного бару. Хтось мимохідь зачепив Влада плечем, і він розплющив очі.

— Привіт, — Анжелин голос звучав хрипкувато.

Влад хотів запитати у неї, які такі невідкладні справи зірвали їхню зустріч о дванадцятій. Хотів — але промовчав. Уважав це нижче за свою гідність. Натомість недбало поцікавився:

— Усе гаразд?

— Більш-менш, — невиразно відповіла Анжела. — Як твої справи? Усе задумане вдалося виконати?

— Більш-менш, — у тон їй відгукнувся Влад.

— Які маєш плани на вечір? — якось дуже по-книжковому запитала жінка.

Влад знизав плечима:

— Перекушу, вип’ю чогось… Попрацюю, якщо вдасться.

— Давай потанцюємо? — запропонувала Анжела.

— Тут? — гмикнув Влад.

— Ну, можемо піти до ресторану… Як у тебе з грішми?

— Могла б і пригостити, — пожартував Влад. — Багата спадкоємиця.

Він не очікував на таку Анжелину реакцію. Здається, вона ладна була встати і піти — але останньої миті залишилася.

— Пробач, — мовив Влад.

— Нічого, — кинула вона, не піднімаючи очей. — То підемо в ресторан?

Перші кілька хвилин (а іноді й годин) після зустрічі, коли провисають, послабляючи хватку, пута, прив’язана людина перебуває в слабкій ейфорії. Цю істину Влад теж вивів, виходячи з власного досвіду. (Пригадалася географічка. З характером була дамочка. Як вона зуміла поставити йому «добре», а не «відмінно»! Напевно, вона й четвірку з-під свого пера вважала великою милістю, нечуваним заохоченням…)

Він пив, і йому здавалося, що ніяк не сп’яніє. До кінця вечора він злегка захмелів — не надто й сильно, але вже відчувалося. Обійнявшись, вони з Анжелою піднялися на шостий поверх — там був її номер, а його номер — на восьмому. Анжела довго не могла відімкнути двері, зрештою Влад відібрав у неї ключі. Двері клацнули; за ними була темрява маленької вітальні, а за мороком були інші відкриті двері, за ним вікно, підсвічене далекими фарами, вуличними ліхтарями і мерехтливою вивіскою готелю. Анжела ступнула в цю напівтемряву, захоплюючи за собою Влада; обоє зупинилися у вітальні, жодному й на думку не спало вмикати світло. Влад подумав, що вони схожі на підлітків у чужому під’їзді. Хоча відкіля йому знати — він же ніколи не цілувався в під’їздах… Йому багато чого не довелось спробувати. І, напевно, вже не доведеться.

Він відсторонився. Анжела не випускала, м’яко притулилася до його грудей, лоскочучи жорстке волосся, підборіддя і шию.

Привласнити цю жінку… Привласнити. Зробити своєю. Жодна жінка не належала йому двічі. Ніколи.

Вона бажана. Вона вміє бути милою. Вона йому — ніхто…

Вона потрібна йому. Зараз. Уся.

— Я піду, — глухо сказав Влад.

Він балансував. Темрява вколисувала. Він стояв на паркетній готельній підлозі, як стоять на причалі, але не бетонному, а плавучому, понтонному, з прибитими з країв чорними ребристими покришками. Це вже не берег, але ще не палуба. Це поміжчасся. Залишається переступити нешироку щілину між краєм понтона і…

Він хитнувся, вхопився рукою за стіну, випадково — чи ж випадково? — зачепив кнопку вимикача.

Клац!

Темрява здохла. Анжела замружилася.

— Добраніч, — тихо мовив Влад і, акуратно причинивши за собою двері, вийшов у коридор.

Він повернувся до свого номеру і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Закусив кутик подушки. Приплющив очі.

Його шкіра пахла Анжелою.

Скільки їх було, жінок, які вранці зникали назавжди?

Червоний гумовий м’ячик, що скотився з доріжки в густі кущі. Минуло вже п’ятнадцять хвилин звідтоді, як Влад зачинив за собою двері її номера, двадцять хвилин…

Він різко сів на ліжку, накинув на плечі піджак, поспіхом замкнув двері й рвонув сходами вниз, не чекаючи ліфта.

Варто було лишень ступити на майданчик восьмого поверху, як коридорну тишу розітнув пронизливий жіночий крик. За стійкою з ключами скочила на рівні жінка в халатику, та Влад, випереджаючи її, вже влетів у коридор. Йому здалося, що десь наприкінці майнула тінь…

Крик затих. Двері Анжелиного номера були привідкриті.

— Анжело?

У вітальні горіло світло, хоча кімната потопала в темряві, а крізь двері ванної сочилися потихеньку волокна теплої пари.

— Анжело?!

У ванній було темно. Влад клацнув вимикачем, рвонув на себе двері, позад нього важко дихала жінка в халатику. І ще чийсь незадоволений голос перепитував у коридорі, що сталося і що це за бардак.

Світло у ванній і не думало вмикатися, а у напівтемряві хлюпотіла вода. Спершу Влад побачив тільки Анжелине мокре обличчя, потім зрозумів, що вона сидить у ванній, притуливши коліна до грудей, а потім розгледів мокре волосся, що плавало у воді, наче водорості.

— Закрийте двері, — глухо сказала Анжела. — Владе, вижени всіх геть… Проже… ні…

— Що сталося? — сварливо запитала охоронниця ключів.

— Жінка приймає ванну, — сухо кинув Влад. — Будь ласка, звільніть номер.

— Хто кричав?

— Таргана побачила, — сказав Влад іще стриманіше. — Вона не любить тарганів.

— Що ви таке говорите… у нас немає…

— Перепрошую, — Влад акуратно виставив халатик за двері. Чарівно посміхнувся напіводягненому чоловіку, визирнувшому з сусіднього номера і замкнув двері.

— Що сталося?

— Владе, — беззвучно прошепотіла Анжела. — Вла…де. Зачекай у кімнаті… Поки я одягнуся.

Він увійшов до кімнати. Видно було, що Анжела перед водними процедурами була вельми роздратована: одяг розкидано було де доведеться, скорчені пози светра, футболки та штанів наштовхували на думку про роздратування і навіть певне озлоблення того, хто їх розшпурював.

За дві хвилини Анжела вийшла, але була вона занадто бліда, як для людини щойно після гарячої ванни. Тонкий шовковий халат прилип до вологих плечей, Анжела притримувала його руками, начебто намагаючись захиститися.

— Я залишила двері відчиненими, — почала вона, зупинившись на порозі.

— Сядь.

— Я думала… коротше, я залишила… І пішла до ванної. Потім відчинилися двері… без стукоту. Я подумала, це ти. Тоді світло згасло… я все ще думала, що це ти! Потім у темряві хтось увійшов до ванної… і я зрозуміла — це не ти. Я… мене заціпило, але я… все-таки закричала. Він… воно… постояло трохи, а потім пішло. Я почула кроки… За секунду по тому, як він пішов, увірвався ти… Може, він тому і пішов… Зрозумів, що не встигне мене втопити…

— Хто — він? — крізь зуби запитав Влад.

— Убивця, — пояснила Анжела. — Він хотів мене втопити. Це виглядало б, як нещасний випадок…

Рушник довкола її голови розмотався, пасмами збігали на плечі весняні з вигляду крапельки. Влад нарешті змилостивився — підійшов, обійняв її, притис до грудей, погладив по голові — так заспокоюють жінок, дітей і тварин.

І вона, певна річ, розридалася.

Ніч була довгою і нерадісною. Анжела крутилася на ліжку в номері Влада, — щоб заснути, вона наковталася якихось пігулок, тож очі її втратили хворобливий блиск і затяглися паволокою, однак спати вона все одно не могла. Влад сидів у кріслі навпроти, пив каву з термоса і намагався відновити в пам’яті свою пробіжку коридором — ті кілька секунд по тому, як він почув Анжелин крик.

Тінь наприкінці коридору… привиділася? Увесь цей дикий випадок загалом — правда чи фантазія? Виявляється, лампочка у ванній Анжелиного номера перегоріла. Може, ніхто не вимикав світло. Може, лампочка перегоріла і загасла, а Анжела, яка й без цього вже перетнула поріг істерики, домислила все інше? Двері не були зачинені… Але ж Анжела, з її слів, і не замикала їх. Протяг…

Поки виснажена риданнями Анжела вмивалася і ковтала пілюлі, Влад зробив невелику екскурсію в кінець коридору. Там, за рогом, виявилися двері, були й сходи, і звісна річ, жодних слідів. Розслідування результатів не дало — крім усвідомлення, що незваний візитер, хоч хто б він був, міг легко і непомітно втекти ось цими сходами…

Ночувати у своєму номері Анжела відмовилася. Влад відвів неї до себе й уклав спати, а сам усе намагався зрозуміти, чи бачить він перед собою жертву нездійсненого насильства, чи звичайнісіньку істеричку і панікерку.

Тінь наприкінці коридору. Анжела впевнена, ніби якийсь маніяк (переслідувач? найманий убивця?) втік, бо вона закричала і на сходах почулися кроки. Як лиходій зачув їх, якщо в нього від волання позакладало вуха? І на що він розраховував — що жертва мовчатиме, як мишка?

Коли Анжела нарешті задрімала, він спустився вниз, до портьє, і почав довгу, сповнену натяків розмову про сторонніх у готелі. Сонний портьє дивився на нього з підозрою і ворожістю, а тоді, зрештою, заявив, що ніяких сторонніх у готелі немає, а біля входу ночами чергує поліцейський. Влад повернувся до номера, почуваючись цілковитим дурнем.

Вистежити людину у великому місті… Ні, професіоналові це, напевно, дрібничка.

Навіщо професіоналові полювати за Анжелою? Невже родичі її покійного чоловіка справді здатні…

Хтось пройшов коридором. Влад здригнувся.

Гупнули двері сусіднього номера — Влад підстрибнув у кріслі.

Схоже, невдовзі він сам перетвориться на істерика. Почне сахатися власної тіні.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Самоскид

Уранці вони поспіхом залишали готель. Поки Анжела збирала речі, Влад сидів на краєчку стільця в кутку (залишатися самою в номері Анжела категорично відмовлялася). Сумка ніяк не бажала закриватися, бо замість того, щоб акуратніше скласти квапливо накидані речі, Анжела копала сумку ногами. Влад насилу стримувався. Рахував підвіски на люстрі.

Тут хтось постукав у двері. Анжела втягла голову в плечі, а Влад підвівся і, відчуваючи неприємний холодок у животі, пішов відчиняти.

На порозі стояв дідок — дуже пристойний, миловидий, із гладко зачесаним за вуха довгим сивим волоссям.

— Перепрошую… Тут учора жила якась пані?

— Вона вже виїхала, — несподівано для себе збрехав Влад.

Дідок посумнішав:

— Як незручно… Вибачте.

Повернувся і побрів до ліфта.

— Хвилинку! — гукнув Влад у його зсутулену спину. — Що ви хотіли їй переказати?

Дідок обернувся, сумно махнув рукою:

— Учора ввечері, близько десятої тридцять… Сталося непорозуміння, я помилився поверхом. Мій номер на дев’ятому розташовано ну точнісінько так само… Я піднімався на ліфті, відвернувся… І цілком випадково вдерся в номер до цієї дами і, здається, налякав її. Мені страшно ніяково… Власне, я хотів вибачитися, але коли вона виїхала…

І дідок скрушно зітхнув.

— А ще можна ходити постійно в шоломі, — бубнів Влад. — І в бронежилеті. Дуже ефективно, особливо якщо ворог зчинить стрілянину жованим папером…

Анжела мовчала. Демонстративно дивилася у вікно.

— Ти в багажнику дивилася? Професіоналові нічого не варто сховатися в багажнику. Чи підкинути в багаж отрутного павука. Або отруїти капці. Всунув ногу — і каюк… Або наслати прокльон за допомогою відьми. Чи…

Влад і радий був би заткнутися, але нічого не виходило. Він почувався дурнем, це не так просто пережити. Вони виїхали з готелю, залишаючи місце, де його обдурили, — а зовсім не тому, що Анжела не хотіла там залишатися. Залишилася б, де б вона ділася!

Йшов дощ. «Двірники» на вітровому склі судомно смикалися, скидаючи ліворуч потоки води. Кожна крапелька відбивала фари зустрічних машин — у таку негоду багато водіїв включають ближнє світло. Влад любить їздити в дощ, але зараз струмлива вода на склі дратувала його.

Він твердо вирішив повернутися додому і чітко уявляв собі, яку істерику влаштує з цього приводу його супутниця. Навіть кумедна історія з заблудлим дідком не похитнула Анжелиної впевненості у полюванні на нею невідомої сили. Влад чимраз більше переконувався в тому, що це психоз, а психоз заразний. Як він, мабуть, жалюгідно виглядав, розпитуючи в портьє щодо сторонніх у готелі… Узяв би та й запитав прямо: убивця, обвішаний кулеметними стрічками, холом не пробігав?

Він увімкнув музику, але весела пісенька дратувала, спробував налаштуватися на іншу хвилю, але звідусіль, начебто за змовою, лунали веселі дурні пісеньки. Напевно, саме такі розучувала Анжела за час свого короткого перебування поп-«проектом».

Машина йшла по вільному шосе, Влад дивився, як працюють «двірники», і слухав звук води під колесами. Можна було б додати швидкості, але Влад інстинктивно був обережний. Дощ…

— За нами самоскид їде, — сказала Анжела.

— Вистежив, — крізь зуби буркнув Влад.

— Уже хвилин двадцять їде… Не відстає…

— Ну і що?! Помовч, будь ласка.

Самоскид справді був. Метрів за триста позаду. Масивна машина з жовтогарячою колись, а тепер бурою, заліпленою брудом кабіною.

— А сьогодні неділя, — додала Анжела. — Чому самоскид? У неділю?

— Ти мені набридла, — кинув Влад. — Ще одне слово, і…

Він вирішив про себе, що коли істерія лікується ляпасами, то він, Влад, скоро буде доволі майстерним лікарем, варто лишень уперше зважитися. Ось якщо Анжела ще хоч писне — він зважиться, їй же Богу.

Ліс скінчився. Обрій, напівзмитий водою, відсунувся подалі, а дорога завертала високо над рікою, і смугасті стовпчики уздовж узбіччя скидалися на щучі зуби.

Влад колись піймав щуку. Один раз у житті, у літньому таборі. Як усі йому заздрили! А щука була зовсім маленька, шмарклива щука, як і сам Влад. Щурятко…

Анжела — на знак протесту, видно — витягла з сумки пластикову пляшку з лимонадом, відгвинтила їй жовту голову і' жадібно надпила з горлечка. Влад бачив її бічним зором. Дорога плавно повертала наліво, попереду, скільки сягало око, не було ні машини, а позаду…

Анжела невиразно скрикнула.

— Я тебе попереджа… — почав був Влад, але затнувся.

Самоскид був уже зовсім поряд і набрав чималу швидкість.

Задумавши обгін у жахливо невідповідному для цього місці, він порівнявся з машиною Влада — і раптом змінив рішення. Кілька секунд вони котилися пліч-о-пліч, Влад зовсім близько бачив чорний обшарпаний борт, величезне колесо і заліплену глиною сходинку біля підніжжя жовтогарячої кабіни. Йому здавалося, що він бачить на ній навіть відбиток ребристого черевика, слід…

Влад з усіх сил наліг на клаксон. Машина завищала і, наче у відповідь, вузька щілина між вантажівкою і легковиком стала стрімко скорочуватися.

Трісь! І немає більше бічного дзеркала. Відвертати було нікуди, праворуч миготіли смугасті стовпчики, схожі на щучі зуби, а за півметра від стовпчиків, за слабкою подобою бар’єру, починалося урвище…

Він ударив по гальмах.

Тієї ж таки секунди самоскид гримнув важким бортом по легковику. Як ракеткою по м’ячику. Бах! Бічне скло з боку Влада посипалося, дверцята вм’ялися. З Анжелиної пляшки фонтаном виплеснулася рідина. І застигла в повітрі, начебто вилитий у воду гарячий парафін.

Вантажівка була вже попереду. Вона віддалялася, а Владів автомобіль летів до краю прірви. Ще мить — і машина проломить собою загорожу та полетить із крутосхилу вниз. Мить… але лимонад, вихлюпнувшись, застиг, наче скляні квіти, і жодного руху поки не відбувається. Мить — і машина, уминаючись і сплющуючись, обертаючи в повітрі колесами, скотиться вниз і там спалахне бензинове багаття…

Лимонад у повітрі почав обпадати. Скляні квіти змінювали форму, перетворюючись на скляні плоди. Владова голова стала тугою і неповороткою, але очі встигли. Встигли піймати голий гіллястий силует на схилі, метрів за десять від шосе.

Дерево.

Влад щосили крутонув кермо. Стовбур! Опора! Втриматися! Зачепитися!

Лимонад обпав — і вихлюпнувся новим фонтаном. Удар! Анжела зависла на ремені, Влада кинуло на кермо, вітрове скло теж посипалося, капот зім’явся з огидним скреготом, але за мить до цього Влад повернув ключ, вирубуючи двигун, і слідом за скреготом запала тиша, порушена стукотом дощу по даху, якимсь тріщанням, шурхотінням глини під днищем, дзенькотом окремих скалок…

Машина мало не висіла на дереві. Висіла, вчепившись за стовбур зім’ятим капотом, завмерши під кутом сорок п’ять градусів, задерши до неба багажник. Попереду, за розбитим вітровим склом, була ріка.

Минула хвилина, друга. Нарешті Влад повернув обличчя до жінки поряд зі собою.

Анжела повисла на ремені безпеки, по вуха залита лимонадом. З кров’ю на щоці — зачепило скалкою. Задоволена і щаслива, як дитина на новорічній ялинці.

— А ти не вірив, — сказала вона так гордо, начебто це рятівне дерево на схилі посадила і виростила власноруч. — Тепер ти мені віриш?

— Влад Палій? Гм-гм, щось знайоме… Палій… Слухайте, а це не ви написали про Гран-Грема?!

Влад кивнув, кривлячись від болю в потилиці, а відтак сухуватий, дещо роздратований допит у дорожній поліції перетворився на прийом шанованих гостей.

Влад ніколи б не подумав, що його читач може виявитися сорокалітнім розповнілим чоловіком в однострої та зі смугастим жезлом. Він не розумів, який інтерес із історії про Гран-Грема міг отримати для себе вусатий голова родини, чия щоденна жорстка робота не сприяє мрійливості й вірі у дива. Проте ось він, читач-шанувальник, зі шкіри пнеться, щоб допомогти улюбленому авторові, потрапившому в кепську історію.

— Номер ви не запам’ятали?

— Який там номер, — безнадійно кинула Анжела. — Він був увесь брудом заліплений.

— А марка яка? Хоч приблизно?

Влад подивився на Анжелу. Та знизала плечима:

— Нічогісінько не розуміюсь на самоскидах…

— А я його і не роздивився до ладу, — мовив Влад. — Він довго за нами їхав…

— Двадцять три хвилини, — уточнила Анжела.

— Але тримався далеко позаду, — заперечив Влад. — Я встиг лишень запам’ятати, що кабіна жовтогаряча…

— Не голка, — підсумував лейтенант авторитетно. Владу здалося, що він мимоволі цитує фразу з якогось фільму. — Знайдемо. Куди він дінеться…

— Він дуже грамотно все зробив, — сказала Анжела. — Їхав позаду… а коли ми вийшли на той відтинок, над обривом — просто наздогнав і стукнув боком. Ми б злетіли в річку… Коли б не це дерево…

Лейтенант покусав губу. Здивовано звів брови:

— Тобто ви думаєте, що він… навмисне?

Лікар оглянув обох і запевнив, що обом пощастило. Від серйозних травм Бог уберіг — нічого, крім синців, саден і кількох порізів, причому більше дісталося Владу — величезний синець на грудях, біль при кожному вдиху і видиху. Об кермо бебехнувся…

Машину витягли краном і доставили за допомогою тягача.

— Металобрухт, — сумно оцінив черговий лейтенант. — Відновленню не підлягає. Але ви не засмучуйтеся — могло бути і того… Гірше… Це диво іще, що ви живими залишилися і шию не зламали. А залізяка — вона залізяка і є. Чого її шкодувати?

Розмова по тому, як Анжела заявила про замах, була суцільним набором незручностей і недомовок.

— Ви думаєте, що він… навмисне?

— Ну, звісно. Ясно ж, що він їхав позаду, аби на цьому відрізку, над урвищем, скинути нас у прірву.

— Тобто хтось задумав вас убити? У вас є підстави так думати? Вам — або панові Палієві — погрожували? У вас є вороги?

Отут Анжела зніяковіла, засовалася на стільці, пошукала поглядом Владової допомоги, але той дивився убік.

— Так! — кинула Анжела зухвало. — Мені — особисто мені — погрожували. У мене є вороги.

— Тоді вам слід звернутися до карної поліції, — посмутнівши, визнав лейтенант. — Ми займається безпекою на шляхах, а не шантажем і вбивствами. П’яних водіїв ми бачили чималенько, а от найманих убивць на самоскидах — не зустрічали жодного разу…

— Ваша справа, — сказала Анжела дещо зарозуміло, — знайти машину. Її викрали, ось побачите. Не п’яний водій. Її вкрали і кинули, точно…

Хоч як сумно, але вона мала рацію. Того ж дня з’ясувалося, що в одному з приміських господарств саме напередодні було викрадено вантажівку. А майже тиждень по тому (Влад з Анжелою приходили до тями, живучи у великому двокімнатному номері чергового готелю) знайомий лейтенант потелефонував їм зі звісткою, що вантажівка знайшлася. За декілька кілометрів від місця події, покинута в лісі. На правому боці виявилася вм’ятина з залишками бежевої емалі (а Владу так подобалися машини світло-бежевого кольору!). Більше не виявили нічого — ні відбитків пальців, ні волосини. Той недовгочасний власник вантажівки не залишив про себе ані звісточки.

— Ви дозволите?..

У маленькій вуличній кав’ярні під строкатим тентом було не те, щоб людно, — але якось роз’єднано, відвідувачі приходили поодинці, рідко вдвох, і кожен сідав за окремий столик, тож до миті, коли незнайомець чемно попросив у Влада дозволу приєднатися до нього, у напівпорожній забігайлівці не залишилося жодного вільного столика.

— Певна річ, — дав згоду Влад.

Підійшла офіціантка, й чоловік навпроти замовив морозиво, а Влад тихо здивувався. Йому чомусь здалося, що сусід обов’язково попросить спиртне. Він сам не знав, звідкіля виникла така впевненість. Незнайомцеві було близько сорока, колір його обличчя й тіні під очима вказували на схильність до нездорового способу життя, однак на алкоголіка він схожий не був. Утім, на любителя морозива — теж…

— Доброго дня, пане Палій, — тихо мовив незнайомець. — Це зі мною ви говорили по телефону…

— Я здогадався, — кивнув Влад у відповідь.

І надпив із чашки.

— Мене звуть Захар Богорад, — вагомо сказав чоловік навпроти. — Ось моє посвідчення.

І він тицьнув Владові під ніс розгорнуту «ксиву». Влад пошкодував, що не носить окулярів: зараз зависла б природна пауза — він довго виймав би окуляри з кишені, одягав на носа, розглядав фотографію свого співрозмовника — а за цей час долав би внутрішню зніяковілість.

Решки внутрішньої зніяковілості. Бо основну її частину він уже давно переборов, обдзвонивши по телефону кілька приватних детективних агентств і за якимсь натхненням вибравши серед них те саме, котре представляв його нинішній співрозмовник — агентство «Фенікс».

Незнайомець знову піймав його погляд. Піймав і притримав, начебто пазуристою лапою:

— Отже, яку саме допомогу ви хотіли б отримати?

— Мені потрібні якомога докладніші дані про одну людину, — пояснив Влад. — І певні дані, відомі мені, потребують перевірки.

— Чоловік? Жінка?

— Жінка.

— Ймовірна зрада? Небажані зв’язки?

— Біографія, — сказав Влад. — Історія життя за останні десять-п’ятнадцять років.

— Це дорого вам обійдеться, — незворушно повідомив детектив.

— Але таке можливо?

— Звісна річ.

— Тоді я заплачу, — Влад дозволив собі злегка посміхнутися. — Зараз я маю кошти… До того ж дані, що їх я волів би отримати, мають для мене життєво важливу цінність.

Їхня реакція на пережите відрізнялася кардинально. Влад одразу після пригоди з самоскидом наче закам’янів і розмову в дорожній інспекції пригадував дуже туманно. Анжела, навпаки, одразу після аварії була доволі балакучою і навіть веселою, зате через кілька днів, коли до неї дійшло нарешті, наскільки близько була смерть, — запанікувала і мало не щоночі прокидалася від кошмару (Влад на той час отямився і розглядав аварію, якщо не з іронією, то принаймні спокійно і тверезо).

Вони спали на різних ліжках. Анжела зробила кілька спроб втішитися у Владових обіймах, однак він недвозначно пояснив їй, що цього робити не слід. Після остаточної його відмови Анжелина істерика покотилася, як по рейках, і кінець-кінцем Владова супутниця цілком втратила апетит і сон.

Перші кілька днів вони прожили в злиденному готелі біля кільцевої дороги, в одному великому, але на диво незатишному номері. Анжела взяла за моду підпирати двері кріслами, столом, ліжком, лякала прибиральниць різким криком «Хто тут?», спала при світлі й робила все можливе, щоб остаточно розхитати нерви собі та Владу. Після звістки про знайдений у лісі самоскид вони переїхали ближче до центру — в дуже великий, дуже сучасний, наче автоматизований мурашник, готель.

— Тут нас ніхто не знайде, — запевняв Влад.

Анжела гмикала. Для того, хто може вистежити маленьку машину, для того, хто може вчасно викрасти велику вантажівку, для того, хто може наздогнати маленьку машину на великій вантажівці на найбільш підходящій для замаху ділянці шляху, — для того не стане за клопіт знайти не тільки голку в скирті сіна, але й пожильців у великому і сучасному готелі, особливо якщо вони зареєструвалися за справжніми паспортами, під власними іменами, особливо якщо пожильці безтурботні й упевнені, що «тут нас ніхто не знайде»…

Такі — або приблизно такі — висновки стояли за коротким Анжелиним гмиканням.

— Ти ж не хочеш, щоб ми підробляли паспорти? — дивувався Влад. — Купували фальшиві документи?

Анжела знову гмикала, але цього разу Влад не міг — чи не бажав — зрозуміти, які такі роздуми ховаються за цим, ніби позбавленим інформації, звуком.

— Ти пам’ятаєш історію з неуважним стариганем, котрий вдерся до чужого номеру? Особисто мені й дотепер соромно згадувати… Що, коли за кермом цього дурного самоскида був якийсь місцевий пацан, котрому забаглося подвигів? Що, коли він не впорався з керуванням, або був п’яний, або його повело на мокрій дорозі? Що, коли він забився зараз у якусь нору, тремтить і боїться висунутися?

Анжела презирливо відверталася, і Влад замовкав.

Йому чомусь майже зовсім не шкода було авто. Можна сказати, що він узагалі про нього не шкодував. Ну, розбилося — і дідько з ним. Це було особливо дивно з огляду на ніжні почуття Влада до всіх звичних речей. Йому складно було старий светр викинути — а тут ціла машина! А Влад думав про неї відсторонено, наче про банку з-під кетчупа, красиву ребристу банку, яку без жалю кидаєш у найближчий сміттєвий бак.

Так, машина сконала. Либонь, найближчим часом можна буде купити нову — повертатися додому без авто нема рації, а гроші, слава Богу, надходили на рахунок справно. Інша річ, наскільки незручно буде Владу за новим кермом, у новому кріслі, впиратися ногами в незвично тугі педалі…

Іноді він думав про нову машину спокійно, а часом його раптом аж у піт кидало. Тоді здавалося, що він ніколи більше не сяде за кермо — не зможе подолати страху. На дорозі все міняється щосекунди, все рухається і несе в собі загрозу. Залізо, камінь, вогонь. Удар, скрегіт, біль, смерть…

Ночами йому снився брудно-помаранчевий самоскид. Влад лютився на себе, але нічого не міг вдіяти. На щастя, такі ночі траплялися не часто — Влад про себе називав їх «острівцями психозу» і дуже боявся, що про цю його слабкість довідається Анжела.

Тим часом остаточно й уповні настала весна. Зацвіли абрикоси, зникли геть із міста важкі чорні ворони, і незліченні білі голуби, яким, за рішенням міської ради, безкоштовно видавали протизаплідний засіб, почувалися привільно.

— Адже ти не хочеш безсмертя, Владе? Уяви: став би класиком, світового рівня письменником, а це означає — сторіччя і сторіччя поспіль терпіти мерзенних птахів, які гидять і гидять тобі на маківку…

Анжела стояла біля вікна, спрямованого на неширокий бульвар. Посеред бульвару, саме напроти готелю, стояв бронзовий поет на постаменті. На поетовій голові сидів голуб.

— Тим, хто пише про тролів, пам’ятники не ставлять, — заперечив Влад.

Анжела загадково посміхнулася, хотіла відчинити вікно — але останньої миті передумала. Навпаки — відсахнулася подалі вглиб кімнати:

— Знаєш що… Запни-но штори.

— З якого дива? — поцікавився Влад.

Анжела не відповіла.

— Ти що ж, боїшся снайперів? — з усмішечкою випитував Влад.

Анжела зустрілася з ним очима. Повільно відвернулася до вікна, стала посередині прорізу, розвівши руки в боки, і вчепилась у фіранку:

— Мені здається, ти вже почуваєшся бронзовим. Бронза витерпить усе.

Влад загаявся. Потім підійшов, зупинився позад неї. Жінка стояла, як на розстрілі, і широко розплющеними очима дивилася в далечінь. Вона справді вірила, що щосекунди може нечутно пролунати «плі»…

— Поки я поруч, я нікому не дам тебе скривдити…

Слова пролунали самі собою. Спливли, напевно, звідкись з генетичної пам’яті. Напевно, мільярди чоловіків мільярди раз казали це своїм жінкам. Але тільки деякі змогли дотримати обіцянки.

— Не залишай мене саму, — тихо попросила Анжела.

Мільярди жінок говорили це мільярдам своїх чоловіків. Але тільки деяким пощастило побачити своє бажання — виконаним…

…Напевно, він пожалів її. Напевно.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Правда

— У мене є для вас новини, — почав Захар Богорад. — На жаль, погані. Дуже.

Вигляд приватного детектива цілком відповідав принесеним ним новинам — словом, все кепсько. Сіра шкіра, мішки під очима, запалі щоки; Влад подумав, що людина, котра отримала за свою роботу настільки значну суму грошей, не має права виглядати погано. Заможнім завжди добре — незалежно від того, які новини вони принесли клієнтові.

— Я вас слухаю, — сказав Влад.

Вони сиділи під строкатим тентом тієї-таки кав’ярні. З часу їхньої першої — і останньої — зустрічі минув майже місяць. Влад із Анжелою жили в четвертому за ліком готелеві. Влад купив старий автомобіль, а якби не оплата нелегкої роботи детектива — купив би новий. Щастя іще, що книги продавалися «на ура», і гроші від видавництва надходили вчасно.

— Я вас слухаю, — повторив Влад, бо Богорад зовсім не збирався розповідати, а тільки супився, покусував губу і явно не знав, з чого почати, щоб не травмувати Влада завчасу.

— Скажіть, — ну, точно, Богорад вирішив ходити колами, як акула навколо потопаючого матроса, — скажіть, пане Палій… А чому ви вирішили звернутися до мене? У вас були причини… не довіряти цій жінці?

— Так, — сказав Влад, не заглиблюючись у пояснення.

— Зрозуміло, — Богорад зітхнув. — Бачите, пане Палій. У мене є підстави припускати, що ви ходите по лезу бритви… Ви в небезпеці. Розумієте?

Влад кивнув:

— Конкретно?

Богорад якийсь час його розглядав. Здається, Владова холоднокровність дивувала його. І, схоже, викликала повагу.

— Конкретно… Вона справді народилася в Опильні, справді рано осиротіла, справді працювала певний час на деревообробному заводі… До речі, хазяїн заводу помер раптово і несподівано для всіх. Щоправда, це було вже по від’їзді пані Анжели Стах з рідного селища… Дійсно, у медичному училищі номер двадцять три вчилася — була зарахована на перший курс — ця-таки Стах… Але вона не провчилася й року. А от уся історія з «проектом» продюсера Дарія Дія — вигадана. Такий продюсер справді був, його справді вбили — однак юна пані Стах навіть не була з ним знайома. Покійний Дій жодного разу не «розкручував» дівчаток-співачок — усі його «проекти» були юними істотами чоловічої статі.

— Отже, це брехня? — запитав Влад, мимоволі підбираючи пальці ніг у черевиках.

Детектив кивнув:

— Це фантазія… Творчий політ думки. Але це найбезневинніша інформація з усього, що я маю намір… Мда. Вам знайоме таке ім’я — Оскар Сніг?

— Так, — повільно сказав Влад.

— Можливо, ви бачили його на упаковках з вітамінами, льодяниками від болю в горлі, мікстурами, що цілюще впливають на потенцію й інше. Оскар Сніг — фармацевтичний, можна сказати, король. Багатющий. Удівець. Донька і двоє дорослих онуків. Усі вони зовсім не були в захваті, коли батько-дідусь оженився знову, причому на молодій, безрідній, рішучій жінці… Коротше, на нашій із вами Анжелі Стах. Це сталося чотири роки тому…

— Розумію, — сказав Влад.

— Скажу відразу, що всі побоювання доньки й онуків виправдалися вповні. Ця жінка вийшла за Сніга заміж тільки заради грошей. І вона казала про це без дещиці ніяковості, мало не в обличчя чоловікові й новій рідні. Вона мала за ніщо його почуття, буквально топтала його під ноги… Я переговорив з декількома свідками, всіх їх страшенно дивувала поведінка старого магната, який ніколи в житті не був сентиментальним, легкодухим, нерішучим… А ця жінка вила з нього линви! Вона то йшла, то поверталася, а він був цілковито зломлений і пробачав усе. Кошмар — а всі свідки, з якими я розмовляв, не змовляючись, називали цей шлюб кошмаром, — тривав три з половиною роки. Потім Сніг ні з того ні із сього змінив заповіт на користь дружини. Донька й онуки вжахнулися… а через кілька днів старий умер! Упав на ранковій пробіжці. Раптова зупинка серця. Йому було за сімдесят, але він був здоровий, займався спортом… Потяглося слідство. Спершу донька Сніга наполягала на тому, що молода корислива дружина якимсь чином убила старого. Довести це їй не вдалося. Потім заповіт у суді оспорювався. У родичів покійного був значний шанс відсудити свою спадщину назад, прецеденти мали місце, і не раз… Однак найурочистішої миті, коли справу було практично виграно, — родичі відмовилися від претензій. Знаєте, чому?

Богорад зробив ефектну паузу. Влад терпляче чекав.

— Бо пані Стах пригрозила їм, — неголосно повідомив детектив. — На моє щастя, будинок у Снігів великий, повнісінько челяді… цікавої, як заведено. І я зумів довідатися, про що говорили родичі покійного магната з його вдовою за день до того, як справу про перегляд заповіту було припинено. Вона їм пригрозила. Вона сказала приблизно таке: якщо ви не зникнете з мого шляху, я зроблю з вами теж саме, що зробила з Оскаром. Ви лизатимете мені задницю стільки, скільки я захочу. А коли мені набридне, здохнете… Саме такими приблизно словами.

— І вони повірили?! — не втримався Влад. — Дорослі люди, ображені, пограбовані… повірили?

— Повірили, — запевнив Богорад, і його сірі очі угвинтилися у Владове обличчя двома чіпкими шурупами. — Вони — повірили… Вони її боялися. Давно. Вони впевнені, що вона відьма.

Влад розреготався.

У цьому сміхові потонули напруга останніх місяців, самоскид з жовтогарячою кабіною, усвідомлення принизливого рабства до скону. Владу було по-справжньому смішно. Він сміявся щиро і безпосередньо, як дитина в цирку.

Богорад дивився на нього з дивним виразом. Щонайменше стурбовано.

— Вибачте, — сказав Влад, витираючи сльозу. — Але це справді дуже смішно. Отже, вона відьма?

— Я не все розповів, — замогильним голосом зізнався Богорад. — Так, дивно, що дорослі, як ви кажете, і зовсім не легкодухі люди купилися на таку дитячу, як нам здається, погрозу. Проте вони бояться пані Стах. Настільки, що згодні відмовитися від цілого статку!

— Неймовірно, — сказав Влад без усякого подиву в голосі.

Богорад насупився:

— Це тільки початок… Я став длубатись далі. До того, як вийти заміж за Оскара Сніга, наша фігурантка якийсь час була «цивільною» дружиною Єгора Єлистая… Пам’ятаєте, був такий телеведучий? Дуже популярний років шість тому?

— Він, здається, наклав на себе руки? — запитав Влад, знову підбираючи пальці в черевиках. — Ходили такі чутки…

Богорад кивнув:

— Так. Він вистрибнув із п’ятнадцятого поверху через кілька днів по тому, як востаннє посварився зі своєю дружиною… з пані Анжелою Стах.

Влад приплющив очі.

…Уривок з телерепортажу п’ятирічної давнини. Влад рідко дивився телевізор, але суботню програму з Єгором Єлистаєм намагався не пропускати. Підтягнутий моложавий чоловік, чарівний, дуже гострий на язик, нахабний, як усі журналісти його класу, і безстрашний до втрати інстинкту самозбереження. Світловолосий. З щіточкою вусів над верхньою губою.

Пізно вночі в інформаційному повідомленні показали тільки тіло на асфальті — під простирадлом — і тонку руку без кілець і браслетів, білу руку на розкреслених крейдою дитячих «класиках». Просто на цифрі «три»…

— Що з вами? — швидко запитав Богорад. Видно, він звик вважати свого співрозмовника холоднокровною і мужньою людиною, і раптова Владова блідість здивувала його.

— Дуже шкода, — глухо кинув Влад. — Хто ще?

— Ви вже здогадалися? — швидко запитав Богорад. — Тобто ви справді припускали…

— Ні, — чесно зізнався Влад. — До такої міри — я не припускав.

До їхнього столика підійшла офіціантка. Чемно запитала, чи не бажають відвідувачі чого-небудь іще, і Влад замовив двісті грамів коньяку. Богорад подивився на нього — і замовив морозиво.

Очікуючи на замовлення, обоє мовчали. Богорад хотів, щоб Влад запитав, а Влад дивився на машини, мелькаючі за живоплотом із самшитових кущів, і думав про самоскид із брудною жовтогарячою кабіною.

Нарешті принесли коньяк і морозиво. Богорад опустив ложечку в шоколадно-рожеву масу, зачерпнув шматочок, підніс до рота, смачно лизнув:

— До того, як познайомитися з Єгором Єлистаєм, Анжела Стах була заміжня за молоденьким сином відомого банкіра… Доній, вам це прізвище про що-небудь говорить? Тільки той Доній — Гліб, а син його — Ярик. Ярик Доній. Молодший за неї на вісім років. Він іще школу не закінчив, коли вони познайомилися. Ярик Доній прожив у законному шлюбі з пані Стах дев’ять із половиною місяців… Після чого вони розлучилися, і Ярик потрапив у психлікарню. Він і зараз там. Тобто час від часу. Як мені сказали, у нього бувають ремісії, і його виписують. Але обов’язково раз на рік, навесні, він упадає в жорстоку депресію… Саме зараз у нього загострення, тому зустрітися з ним мені не вдалося. Звичайно, старшому Донию зовсім не хочеться, щоб хтось знав про нещастя з його сином, довкола нього існують усілякі таємниці, заборони і таке інше… Однак у дитинстві й юності, як розповідають свідки, це був милий, зовсім нормальний і життєрадісний хлопчик. Щоправда, батько балував його, і на особистому рахунку в хлопчика була зовсім астрономічна сума… Розумієте?

Влад зробив великий ковток коньяку, встиг уловити концентрований аромат винограду, і надпив іще раз:

— Далі…

— До того, як познайомитися з заможнім школярем, — нудним голосом продовжував Богорад, — пані Анжела Стах була коханкою такого собі художника. Видно, її просто-таки щастило на богемних персонажів… Ім’я художника нічого вам не скаже — Самсон Ведрик… хоча зараз, як стверджують фахівці, його роботи починають зростати в ціні. Знаєте, як це буває: жив у злиднях, а по смерті став багатий і знаменитий…

— Посмертно? — перепитав Влад.

Богорад кивнув:

— Він порізав собі вени приблизно сім років тому. Між його смертю і знайомством Анжели Стах з сином банкіра — півтора мною не відстежених року. Де вона була? Що робила? Невідомо. З художником у них було велике кохання завдовжки у півтора року. Потім він помер.

— Художники частенько бувають психопатами, — сказав Влад.

— Зрозуміло, — зітхнув Богорад.

І наліг на своє морозиво, а Влад дивився, як він їсть. Як ніжно-рожеві з шоколадними прожилками грудочки перебираються із вазочки на ложку, а потім зникають у горлянці приватного детектива. «Дивно, що він любить морозиво», — тупо думав Влад.

І жодних інших думок.

— А що було з Анжелою Стах між її відрахуванням із медучилища й зустріччю з неврівноваженим художником Самсоном Ведриком, — сказав Богорад, облизуючи губи, — встановити поки не вдалося… Пане Палій, мені було б шкода, якби ви померли. Моїм дітям дуже подобаються історії про Гран-Грема… Крім того, ви винні мені ще половину суми. Як домовлялися. Якщо ви вмрете завтра — з кого мені вимагати гроші? З Анжели Стах?

Влад був вдячний Богораду за цей недолугий жарт. На Богорадів погляд, письменник був за крок від смерті, тобто людиною, завмерлою на карнизі висотного будинку, а детектив — як це йому, детективові, здавалося — рятувальником, який підповзав на животі, з усіх сил утримуючи на обличчі вираз доброзичливого спокою і навіть намагається жартувати…

Богорад не міг не помітити, що Влад вражений і засмучений. Але Богорад не уявляв, що саме так вразило його клієнта. І вже, звісно, він не міг і помислити, що йому самому — детективові Богораду — загрожує та ж таки небезпека, що погубила всіх Анжелиних чоловіків.

— Зрозуміло, — сказав Влад. — Певна річ, усе, про що ви мені розповіли, має документальне підтвердження?

Богорад ледь помітно посміхнувся:

— Ну, звісно… І я готовий передати вам ці документи. Тільки врахуйте — не всі з них можуть бути використані в суді. Дещо отримано, гм-гм-гм, не цілком законними методами.

— Я не збираюся ні з ким позиватися, — заперечив Влад.

Богорад покінчив з морозивом і відсунув вазочку:

— Пане Палій, ви задоволені моєю роботою?

— Так, — повільно сказав Влад. — Більш ніж. Я перекажу решту суми протягом…

Богорад нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що фінансове питання наразі його не турбує:

— Так-так… Пане Палій, можна мені запитати?

— Про що?

— Бачте, — Богорад почухав кінчик носа. — Я приватний детектив, мені траплялося бачити людей у скрутну годину… Але те, що сталося з вами — надзвичайний випадок.

— Із мною поки нічого не сталося, — сказав Влад.

Богорад похитав головою:

— Сталося. Ви познайомилися з цією жінкою. Ви підтримуєте з нею стосунки ось уже кілька місяців, наскільки я можу судити… І ви запідозрили лихе. Адже так? Інакше навіщо вам було би звертатися до мене?

Влад зиркнув на дно своєї чарки. Двісті грамів коньяку зникли, залишивши по собі важкість замість полегшення і сумовиту тверезість замість ейфорії.

— Я не готовий до цієї розмови, — зізнався Влад. — Крім того, я плачу за збір інформації — а не за корисні поради.

Богорад відкинувся на спинку крісла. Покусав губу, не зводячи з Влада уважних сірих очей.

— Я не хотів бути різким, — сказав Влад, відвертаючись.

— З огляду на суму, яку ви перерахували на мій рахунок і яку ще додасте, — ви можете бути не тільки різким, — серйозно повідомив Богорад. — Ви можете бути грубим, істеричним, зарозумілим. Власне, дехто з моїх клієнтів дозволяє собі доволі ризиковані речі. Я додаю їх до рахунку — ото й по всьому.

— Я зайнята, — сказала Анжела.

Не слухаючи її, Влад увійшов до кімнати. Анжела сиділа перед люстром, волосся її було забране під клейончастий ковпак, обличчя вкрите зеленувато-бежевою підсохлою уже масою.

— Я ж сказала, що зайнята, — монотонно повторила Анжела без тіні зніяковіння. Побачила Владове обличчя в дзеркалі і різко обернулася:

— У чому річ? Що сталося?

Влад, не відповідаючи, гепнувся в крісло.

— Ну? Чого тобі? — Анжела підвищила голос.

Влад мовчав.

— Або ти скажеш мені, що тобі треба, або йди і дай мені закінчити, — сказала Анжела на тон нижче, але все ще дуже нервово. — Ну?

— Поговорити, — кинув Влад.

— Щось сталося?

— Можливо.

— Мені не подобається, як ти зі мною розмовляєш, — Анжела насупила чоло, сіро-зелена маска вкрилася тріщинами.

— Це не має значення, — сказав Влад. — Попереду в нас довге-предовге життя пліч-о-пліч… Ми постараємося перетворити його в повноцінне пекло один для одного. Правда?

Якийсь час Анжела розглядала його, начебто збиралася плюнути в очі. Влад не відводив погляду, і Анжела раптом знітилася. Опустила плечі:

— Зачекай, я вмиюся…

Зісковзнула з табурета і сховалася у ванній. Влад сидів, сплівши пальці, слухав шум води і чекав.

Власне, чого він хоче від цієї жінки? Каяття? Зараз, коли він має всю інформацію, так ретельно нею приховувану… Викриття можна влаштувати у вигляді красивого повчального дійства. У вигляді цілого спектаклю. Викликати в неї послідовний подив, страх, сором, розпач…

Влад скривився. Подивився на себе в дзеркало — втомлена людина з сірим обличчям і на диво блискучими, хворобливими очима. Недарма Анжела відразу ж зачула лихе…

Анжела повернулася. Зараз вона виглядала молодшою на свої роки: вологі щоки вкрилися рум’янцем, волосся недбало розсипалися по плечах, мокрі вії кліпали частіше, ніж зазвичай. Сіла спиною до дзеркала, закинула ногу на ногу, витягла з кишені пачку цигарок, запалила:

— То про що ти хотів поговорити?

Влад мовчав.

— Ну? — Анжела навіть підстрибнула на стільці. — Що вирячився? Кажи…

Влад витяг із сумки пачку паперу в прозорій поліетиленовій течці. Мовчки простяг Анжелі.

Анжела, гмикнула, але взяла. Глянула на течку скоса, як ворона на блискучу брошку…

Добре, що вона змила маску. Бо раптову блідість, яка миттєво змила з її щік безневинний дитячий рум’янець, було зараз особливо видно.

Згори паперової течки лежала велика фотографія, вирізана зі старої газети. Моложавий чарівний чоловік дивився крізь прозорий поліетилен, а Анжела вирячилася на нього, як дивляться на примар, і цієї миті й без того фантастична ймовірність того, що Богорад брехав, розтанула цілком.

Анжела швидко глянула Владу в очі. Повільно опустила теку, впустила на потертий готельний палас:

— І?..

— Я найняв людину, яка зібрала все це для мене, — мовив Влад. З-поміж усього, що він збирався сказати Анжелі, ця фраза була найтяжчою. Найбільш слизькою і неприємною для язика.

— І?.. — повторила Анжела. Подивилася на цигарку в своїй руці, струсила попіл на підлогу.

— Нічого, — сказав Влад. — Треба ж було знати, з ким мене пов’язано до смерті… З ким доведеться провести довгі роки. Тому що, як ти пам’ятаєш, я збираюся жити довгенько.

— Усі збираються жити довго, — сказала Анжела. — Не всім вдається.

— Так, — погодився Влад. — У цих людей, — він кивнув на теку біля Анжелиних ніг, — не вийшло.

Анжела нахилилася. Доторкнулася течки кінчиками пальців, скривилася, наче занурила руку в нужник. Відстібнула прозорий клапан, витягла папери і відразу ж перевернула обличчям униз фотографію Єгора Єлистая. Зазирнула всередину, перегорнула кілька сторінок. Виписки з архівів, із книги цивільного стану (шлюб, розлучення, знову шлюб, смерть), газетні статті, перезняті аматорські фотографії, копії банківських рахунків…

— І ти заплатив за це? — тихо запитала Анжела.

— Так, — сказав Влад.

— А ти мерзотник, — констатувала здивовано. — Гад, виродок, негідник, підлота…

Влад хотів запитати: «А ти?», але втримався і промовчав.

— Який би добрий чарівник, — прошипіла Анжела крізь зуби, — позбавив мене необхідності бачити твою самовдоволену пику. Тепер я розумію — це мені кара… Бути прикутою до такої сволоти, як ти.

— По заслузі, — сказав Влад.

— По заслузі, — крізь зуби погодилася Анжела. — А тепер геть звідси. І не показуйся мені на очі, поки не покличу.

Оголосили посадку. Влад залишив недопитою каву і прилаштувався в хвіст невеликого натовпу, завмерлого в очікуванні посадки на літак. До турнікета підійшов довгий автобус, корпус його був так низько посаджений, що, здавалося, він ось-ось доторкнеться черевом до теплого бетону.

Поїхали.

Стояла ясна передполуднева година. Праворуч і ліворуч маячіли крилаті силуети, майоріли емблеми на косих хвостах. Влад стояв, тримаючись за ремінну петлю на поручні, і дивився на сонце — високе тоноване скло плюс дуже темні Владові окуляри дозволяли дивитися на нього, майже не мружачись.

Дивно, але він був навіть щасливий. Сьогодні він став одноосібним господарем кожної своєї хвилини, й у нього попереду було два довгих, насичених подіями дні.

Він звик бути хазяїном свого життя. Господарем, а не жильцем. Тепер виявилося, що життю цьому може настати кінець — із причин, не залежних від Влада. Інші люди тепер вирішують, жити йому чи не жити, і їхня ненависть спрямована проти Анжели, вони уявлення не мають, що дитячий письменник Влад Палій переживе авантюристку щонайбільше на тиждень.

Навіть якби вони знали це — навряд чи така дрібниця змусила б їх змінити плани. Можливо, і Влад, коли б був на їхньому місці, вчинив би точно так само.

Усвідомлювати це було ой як непросто; коли ключі від твого будинку перебувають у чужих брудних руках, а ти позбавлений можливості поміняти замок, коли втеча неможлива — єдиним порятунком залишається вихідний, тайм-аут, ілюзія, в яку ти на час переселяєшся. Два дні волі.

…Три години тому Влад розпрощався з Богорадом. Вони знову сиділи в кав’ярні, тепер у готелі, й приватний детектив знову їв морозиво, тепер полуничне.

— Їй загрожує небезпека, — сказав Влад.

— Насамперед вам загрожує небезпека, — м’яко уточнив Богорад. — Усі її чоловіки мруть.

Влад зітхнув:

— Я життєво зацікавлений у тому, щоб її не убили. А родичі цього… старого фармацевта, Оскара Сніга, цілком могли найняти убивцю, щоб повернути втрачену спадщину.

— Гм, — промурмотів Богорад. — Історія з самоскидом справді темна… Бачте, пане Палій. Ця жінка залишила за собою такий слід, наче слон, вибачте, у супермаркеті. Скалки, трупи. Уявляєте, скільки народу ображається на неї? Батько Ярика Донія, усесильний пан Гліб, привселюдно обіцяв задушити її голими руками. Донька й онуки Оскара Сніга ненавидять її. Родичі Єгора Єлистая, його впливові друзі, його колишня дружина, зрештою… У неї повнісінько ворогів! І всі чисто багаті та зі зв’язками.

— Кепсько, — сказав Влад.

Богорад нахилився вперед:

— Пане Палій, річ не в ній, а у вас. Усі ці місяці ви ходите по мотузочці над прірвою.

— Ви теж думаєте, що вона відьма? — гірко запитав Влад.

Богорад залишався серйозним:

— Усі, хто мав із нею справу, кінчали кепсько. Відьма вона, чи маніячка, чи інопланетянка — ролі не грає. Я вірю в те, що бачу власними очима… Вона вбивця.

Влад мовчав, дивлячись у стіл.

Усі ці міркування варто залишити на потім. Він не суддя. Він лише дитячий письменник, який збирається жити довго… і якому дуже хочуть у цьому зашкодити.

— Пане Богораде, — сказав він, зібравшись із думками. — Мені необхідно на два дні відлучитися. Я прошу вас, по-перше, зробити так, щоб пані Анжела Стах пережила ці два дні цілою і неушкодженою. А по-друге, спробувати знайти людину або людей, що їй погрожують. Чи насправді це родичі покійного фармацевта?

Богорад виглядав здивованим:

— Я ризикую розорити вас, пане Палій…

— Якщо вона вмре, мені не знадобляться гроші, — зітхнувши, зізнався Влад.

І Богорад дивно на нього зиркнув.

…Літак відірвався від землі, розвертаючись, підняв одне крило й опустив друге. Владу завжди шкода було людей, які читають газети під час зльоту. Якщо людина, під час набору висоти, дивиться в розлінієний типографськими рядками аркуш — отже, у його житті наразі зовсім мало радості.

Сьогодні був винятково вдалий день для повітряної подорожі. Земля проглядалася чітко, жодна хмаринка не заважала оглядові, і навіть звичний сизий туманець був не надто густий.

У променях сонця поблискували озера — друзки скла. Влад дивився вниз, притулившись чолом до ілюмінатора.

Сьогодні четвер. До прибуття залишилася година, та ще година на те, щоб дістатися з аеропорту. Чи вдома вона? Повинна бути вдома. Якщо вона у відпустці, або занедужала, або відвезла дітей на екскурсію — виходить, у світі немає справедливості, а Влад не міг у це повірити. Він завжди був у глибині душі впевнений, що справедливість на світі все-таки є. А отже, вона вдома, і номер у неї не змінився. Тож вона візьме трубку.

Стюардеса розвозила напої на візку, і Влад узяв собі червоного вина.

Чи встигне Богорад щось з’ясувати за два дні? Ні, звичайно. Проте він нагляне за Анжелою і зробить це ліпше, ніж на його місці Влад. А може, — якщо дуже пощастить, — Богораду вдасться запобігти новому замахові, сісти на хвіст виконавцеві й вирахувати, відкіля він, цей хвіст, росте…

Ясно ж, звідки зазвичай ростуть хвости. Влад посміхнувся.

…А може, за кермом самоскида був усе-таки п’яний хуліган? Богорад натякнув, що справжній професійний убивця зіштовхнув би машину з урвища, покінчив би враз, не розмінюючись ні на які «спроби замаху». Може, п’яничка миттєво протверезів, побачивши справу невмілих рук своїх і дотепер сидить, забившись у якусь щілину, і безпробудно п’є, заливаючи сивухою нічні кошмари?

Адже якби старигань, котрий помилився номером, не був настільки делікатний, щоб з’явитися з вибаченнями — Влад дотепер був би впевнений, що Анжелу намагалися втопити у ванній… Може, це послужний Анжелин список справив на Влада надто сильне враження? Адже одна річ — ненавидіти і бажати смерті, й зовсім інше — зробити для цього якісь реальні кроки.

Стюардеса простягла йому пластиковий лоточок зі сніданком, загаялася — і подала книжку на підпис. З м’якої обкладинки вищирявся зелений дивачок, у якому Влад на превелику силу міг упізнати позашлюбного троля Гран-Грема.

— Будьте такі ласкаві, — попросила стюардеса. — Для племінниці…

З її збентеженого вигляду було зрозуміло, що племінниці в неї не було і немає. Вона, доросла довгонога жінка, з задоволенням читає дитячі книжки, але робить це тайкома, соромлячись свого захоплення.

Влад витяг ручку:

— А як племінницю звуть?

Секундне зніяковіння:

— Яна… Як і мене…

Влад, не приховуючи усмішки, надряпав на першій сторінці: «Любій Яні від Влада Палія, який страшенно любить літати літаками». Стюардеса пішла, задоволена.

«Не хотілося б умирати, — подумав Влад, проводжаючи її поглядом. — Ой як хочеться вірити в п’яного хулігана, укравшого самоскид заради куражу і задоволення. Але не віриться. А отже, не варто вмовляти себе, ніби маленьку дитину, що в темних кущах ніхто не сидить, що це вітер шумить і виграють тіні. Ні, якщо хочеш жити довго, — сприйми як даність, що в кущах обов’язково сидить ікласте чудовисько з арбалетом на жилавому плечі. Сидить, а таки сидить, тож треба думати, як його відтіля викурити…»

Приємний голос стюардеси Яни попросив пристебнути паски безпеки.

Небесна подорож закінчувалася.

Він подзвонив із аеропорту. З таксі, що відвозило його в бік міста.

Гудок. Ще гудок. І ще.

— Алло?

Голос хлопчика-підлітка. Років тринадцяти.

— Доброго дня, — сказав Влад. — Можна попросити Ганну? Вона вдома?

Секундна пауза. І — раз-і-два…

— Так, — сказав хлопчик. — Одну хвилинку.

І вже з глибини чужого будинку до Влада долинуло притишене: «Ма-а-м! Це тебе!»

Є на світі справедливість. Є, є, є.

Влад чекав. Таксі мчало дорогою зі швидкістю сто двадцять кілометрів, не менше — торжество людського духу і розуму, стріла, що навиліт пронизує простір, одна людина, котра лине назустріч другій…

— Алло, — сказала Ганна, і голос її анітрохи не змінився за минулі п’ятнадцять років.

— Привіт, — сказав Влад.

І-раз-і-два-і…

— Привіт, — сказала Ганна так, начебто вони розлучилися вчора і сьогодні домовилися зідвонитися. — Де ти?

— Близько, — сказав Влад. — Дуже близько. Мені треба… Послухай. Ти сьогодні вільна?

— Так, — сказала вона по коротенькій паузі. — Я можу бути вільна… У тебе щось сталося?

— Так, — сказав Влад. — Мені необхідно тебе побачити. Тільки так, аби ти не бачила мене.

— Владе, — вона вперше за п’ятнадцять років назвала його по імені. — Владку…

— Я дуже скучив, — сказав Влад.

— А ми не можемо зустрітися… нормально? — запитала вона, посмутнівши.

— Ні, — заперечив Влад. — Будь обережна… ага?

— Ага, — луною відгукнулася Ганна. — Може…

— Що?

— Нічого, — сказала Ганна. — Це я так. Ти знаєш, я ж розжиріла. Я постаріла, Владе. Я боюся.

— А ти не бійся.

— Ти не уявляєш, як я змінилася. У мене сиве волосся. Я фарбую його хною.

— Ну, то й що?

— Ти пам’ятаєш мене, якою я була в юності. Невже ти не боїшся вбити власні ілюзії?

— Я не люблю ілюзій, друзяко. Ні власних, ні чиїхось іще.

— Якби я могла подивитися на тебе… поговорити… Може, ти б швидше звик до того, що мені під сорок.

— Ти не можеш зі мною поговорити. Я надто… ціную тебе, щоб втягувати у цю… процедуру.

Водій дивився вперед. Тільки якоїсь миті Влад піймав його погляд у дзеркальці заднього огляду. Швидкий погляд, і знову — на дорогу.

Цікаво, що подумав водій?

Ні. Нецікаво.

— Слухай мене. Приходь на шосту годину на центральний вокзал, до пам’ятника залізничникам. Устань під пам’ятником і стій. І нікуди не йди до пів на сьому… Коли на годиннику буде шість тридцять, махни мені рукою. Я побачу. І скоріше іди, хай що б там було… Шість тридцять — ти йдеш. Добре?

— Ясно, — луною відгукнулася Ганна. — Я думала, ти підпишеш хлопцям книжку…

— Я тобі поштою надішлю вже підписану, — нетерпляче сказав Влад. — Уже пів на п’яту… Тобі треба йти на вокзал. До зустрічі.

— До зустрічі, — луною відгукнулася Ганна. — Я вже йду.

Пам’ятник залізничникам стояв у самому центрі вокзальної будівлі. Праворуч і ліворуч від нього містилися широкі сходи, і по них двома зустрічними потоками рухалася юрба.

Люди. Безликі юрби від’їжджаючих, проводжаючих і щойно прибулих. Голови, що погойдуються в такт крокам, десятки ніг, що одночасно спускаються на кожну і півсотні сходинок. Пута не люблять юрб. Маса незнайомих людей, занурених кожен у свої клопоти, тисяча очей, ріка валіз, ліс крокуючих ніг — єдина перешкода на шляху пут. Єдиний захист, уможлививший цю дивну зустріч.

Нагорі, в залі очікування, за скляною стіною було тісно і задушливо. Влад бачив, як за три хвилини шоста — стрілка круглого вокзального годинника щойно судомно смикнулася — до підніжжя пам’ятника підійшла жінка в довгому світлому пальті.

Він сидів до неї впівоберта, опустивши голову, і нічим не відрізнявся від інших майбутніх пасажирів, гаючих час в очікуванні потяга. Влад прикрив обличчя долонею, начебто від утоми, і дивився крізь пальці. Вона стояла в незручному місці, повз неї поспішали люди і гуркотіли коліщатами величезні валізи, їй було дуже ніяково, але вона стояла прямо, гордо звівши підборіддя, і вдивлялася в обличчя тих, хто проходив поруч.

Вона постаріла. І справді погладшала, змінився овал обличчя, коротке волосся було тепер довгим, з недбало зафарбованою сивиною.

Вона зовсім не змінилася. Такими ж високими лишилися вилиці, розведеними — плечі, тонкою і плавною — шия. Профіль — а Влад побачив її профіль, коли вона раптом обернулася комусь услід, — залишався обличчям з монети, вже не таким юним, але від цього не менш тонким і величним.

Вона провела когось поглядом — і розчаровано опустила голову. Либонь, їй привидівся Влад. Скільки разів вона сама ввижалася йому поміж юрби?!

Минуло сім хвилин, потім ще сім. На дошці з розкладом клацнули, змінюючи один одного, жовті букви і цифри. Один потяг вирушив, другий подали на посадку, воркотів м’який голос з динаміків. Жінка у світлому пальті так уважно шукала його поглядом, що Владу довелося повернутися до неї спиною. Він витяг із сумки бритву із квадратним дзеркальцем, побачив власне око, запалу щоку, плече, а за плечем — пам’ятник залізничникам і світлу постать біля його підніжжя.

Двадцять хвилин по п’ятій. Влад устав, закинув сумку на плече і повільно рушив до сходів.

Жінка втомилася від мерехтіння облич, але все ще вдивлялася. Розглядала пасажирів за скляною стіною, у залі очікування, дивилася туди, де Влад був щойно…

Він спускався вниз у щільній юрбі заклопотаних, спокійних, ледачих, стривожених, утомлених, роздратованих, задоволених, байдужих людей. Секунда — він порівнявся з жінкою у світлому пальті, побачив її краєм ока (вона вільна. Він усе-таки зберіг її. Вона ніколи не прийде під його двері, принижено благаючи, щоб…) — і не дозволив собі дивитися довше, бо погляд її скрижанів і кинувся за ним, наче приваблений магнітом, і знову націлився на місце, де Влад був щойно, де тепер маячіли (щоб її впустили. І вона не вмре, якщо…) чужі обличчя. За хвилину Влад був уже з іншого боку пам’ятника — тепер він піднімався в зустрічному потоці, й Ганна не могла (якщо він раптом загине. Вона вільна і щаслива людина, в неї чоловік і двоє…) його бачити за рюкзаками і спинами, зате він міг дивитися сміливіше.

(Двоє синів…)

І вона все-таки хоче його побачити.

Влад піднявся майже на гору, майже бігцем зробив коло по залі очікування, підійшов до скляної стіни.

На місці, де він сидів п’ять хвилин тому, сиділа тепер тлуста тітка в оточенні клейончастих баулів.

Влад притулився до скла щокою.

Ганна звела очі, наче її покликали.

Влад бачив, як здійнялися її плечі, коли вона різко вдихнула сперте вокзальне повітря.

Спробувала посміхнутися. Ні, посміхнулася. Підняла руку…

Стрілка годинника смикнулася. Шість тридцять. Ганна махала йому рукою.

(Крізь скло і крізь юрбу…)

Влад дивився. Як колись — давним-давно — дивився на неї через велику аудиторію, по діагоналі.

Ганна дивилася теж. Секунда… Друга…

Влад вказав рукою на вокзальний годинник.

Вона простежила поглядом за його жестом — і посмішка згасла. Він помахав рукою, прощаючись. Вона дивилася запитально, він кивнув. Вона не рушила з місця, тоді він кивнув іще раз — владно.

Вона повільно повернулася і пішла до виходу.

Він розплющив очі й довго не міг зрозуміти, де перебуває. Це кав’ярня, говорив здоровий глузд. Це Мак-Дональдс біля Палацу укладання шлюбів. На сусідньому столі стоїть пластмасова фігурка смішного зубастого дракона. Як називається цей матеріал? Пластмаса…

— Ви вже йдете? — запитала жінка з тацею в руках. На таці громадилися строкаті паперові згортки, а навколо жінки гарцював хлопчисько років восьми, з синьою повітряною кулькою на паличці.

— Так, — сказав він, скоряючись наказові здорового глузду. — Я вже йду.

Він підвівся, незграбно взяв зі столу таку самісіньку тацю, як у жінки (від згортків залишилися тільки кольорові папірці, порожня паперова склянка лежала на боці), й засунув її в щілину бляшаної тумби, схожої на дуже велику поштову скриньку. У надрах тумби глухо бухнуло, і він обернувся в пошуках виходу. Всюди жували, потягували з трубочок, причому половина відвідувачів були діти. Кольорові кульки на паличках вирячувалися на нього, ніби прозорі драконячі очі. Він занервував, здоровий глузд говорив йому, що треба вийти он там, через скляні двері, що небезпеки немає, що він просто зайшов до кав’ярні, щоб перекусити, що він уже поїв і тепер повинен іти далі…

Куди — далі?

У контору, підказав здоровий глузд. В офіс.

У дверях він звично пригнувся. Вийшов під сіре небо, піймав щокою кілька крапель холодного весняного дощу, сьогодні шосте березня, сказав здоровий глузд. Післязавтра — міжнародний жіночий день…

Який день?!

— Я, — сказав він пошепки. — Я повинен був відвезти… цих двох… відвезти… привезти. Не вберіг?!

Діти, з’їжджаючи з вереском по яскравій гірці, поглядали на нього мигцем, без інтересу. Він засунув руки в кишені куртки, повернувся лівим боком до потоку цих… Машин — підказав здоровий глузд. І рушив у напрямку мосту, прокладеного не через річку, а через дорогу — щоб одні авта могли розминутися з іншими по повітрю…

Дощ посилювався. Здоровий глузд волав, що треба витягти з сумки складену втроє парасолю, але він не поспішав прислухатися до здорового глузду. Його влаштовували прохолодні краплі, що скочувалися по чолу, по скронях, по потилиці.

— Знижки, — сказала жінка похилого віку, яка торгувала пиріжками. — 3 нагоди жіночого свята — значні знижки. Не бажаєте купити подарунок?

Він заперечно хитнув головою.

Проминув міст, обережно перетнув спершу одну вулицю, потім другу. Біля входу до магазину неподалік від площі Перемоги йому назустріч ступнула, поправляючи низько насунутий каптур, усміхнена дівчина:

— Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?

— Просто зараз? — повільно перепитав він, і дівчина знітилася під його поглядом. Хвилину по тому він почув, як вона звертається до іншого перехожого: «Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?».

— Воля, — сказав поліцейський у камуфляжі, з гумовим кийком біля пояса, — це завжди самотність. Що досконалішою є воля — то повнішою самотність.

— Що? — здивувався він.

— Я це кажу до того, що будь-яка прихильність — перший крок до рабства, — охоче пояснив міліціонер, залишаючи своє місце біля обмінного кіоску і наближаючись.

— Навряд чи, — нерішуче сказав він.

— Без сумніву, — заради переконливості поліцейський доторкнувся до наручників на поясі поруч з кийком. — Саме так. Навіть якщо це прив’язаність до своїх капців. Або до одного сорту цигарок. Або до країни. Особливо до країни.

— Я не палю, — заперечив він. — І в мене немає капців.

— А отже, ви дуже самотні, — сказав міліціонер. — Я вам заздрю.

— Здається, я спізнююся на роботу, — мовив він.

— А я вас не затримую, — значимо додав поліцейський. — Йдіть собі.

І він почимчикував далі; здоровий глузд, здавалося, вражений був зустріччю з власником кийка і тепер мовчав, не надокучаючи підказками.

Він піднявся на поріг із трьох бетонних сходинок і, звично пригнувшись, увійшов до тісної чистенької контори. Уздовж стіни стояли засклені вітрини з виставленими напоказ мобільними телефонами, а добре одягнена довгонога дівчина уважно вивчала моделі й ціни. За стійкою сидів елегантний молодий клерк, найяскравішою деталлю його зовнішності була жовтогаряча краватка на міцній жилавій шиї.

— Ти знову спізнився, — сказав клерк ворожо. — Шеф ось уже п’ятнадцять хвилин…

— ТРОЛЬ! Допоможіть! ТРОЛЬ!

Він обернувся.

Дівчина, яка ще секунду тому розглядала телефони, тепер кричала, утискаючись спиною у вітрину. Обличчя її було білим, як сорочка елегантного клерка, а рот роззявлявся так широко, що видно було маленький, тремтячий у горлі «язичок»:

— А-а-а! Троль! Троль! ТРОЛЬ!

І в склі вітрини за її спиною Гран-Грем побачив власне відображення.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ Катастрофа

Їхні зустрічі набули характеру обміну заручниками. Крижаний погляд, сухий кивок, формальне рукостискання. Кожен отримував із рук іншого часточку своєї украденої волі й квапився геть, намагаючись скоріше забути принизливу процедуру обміну.

Анжела виїхала з їхнього готелю і зняла невелику квартиру неподалік від центру; вона думала, що Влад не знає її нової адреси, однак наступного ж дня після її переїзду Богорад повідомив Владу вулицю, номер будинку, квартиру, поверх, прізвище господині, у якої орендували квартиру, і деякі подробиці (біля парадного входу консьєрж, є чорний хід із залізними дверима і кодовим замком, однак двері квартири тонкі й замок не витримує критики).

— Людина, настрашена переслідуванням, могла б обрати надійніший притулок, — заклопотано казав Богорад.

— Убивця повинен пройти повз консьєржа, — непевно заперечував Влад.

— Не смішіть мене! Консьєрж — старенька бабуся, а кодовий замок — три цифри — відчинить будь-який сусід, якщо йому правдоподібно збрехати. У мене був кодовий замок, пане Палій, коли я ще жив у багатоповерхівці. І щовечора біля під’їзду збиралася юрба стражденних, котрих якісь тюті запросили в гості, однак забули повідомити код вхідних дверей. Зрештою, якась добра душа написала код крейдою прямо над замком. Це було так зворушливо… Коротше кажучи, пане Палій, ваша небезпечна протеже перебуває в дуже відносній безпеці. Утім, якщо за нею ганявся б справжній затятий виродок, який спеціалізується на вбивствах, — тоді й у сталевому банківському сейфі їй не вдалося б сховатися надійніше…

— Ви мене заспокоїли, — процідив Влад крізь зуби.

— Я нагляну за нею, — серйозно сказав Богорад. — За нею і за вами… У мене ще не було цікавішої за вашу справи. Відьма і добродійник. Отруйниця і дитячий письменник. І зворушливо зустрічаються щотри дні, аби зазирнути один одному в очі або плюнути один одному на черевик… Поспішають на зустріч під дзиґарем… Кумедна ж ви парочка, їй же Богу.

Влад сидів на вогкій лаві посеред площі, під косоверхою старою ялиною. Анжела щойно пішла. Туга і занепокоєння, завжди сягаючі максимуму за хвилину до її появи, тепер вляглися і станули, начебто й не було нічого. Влад сидів, витягнувши ноги в запилюжених туфлях, і чекав, поки Анжела відійде подалі. Поки її червоний піджак — беззвучний кольоровий крик, помітний за кілометр у якій завгодно щільній юрбі — не зникне.

Навколо площі щільним потоком йшли машини. Пішохідних переходів було два — один підземний, прямо перед Владовими очима, і знічев’я він спостерігав, як з’являються, вивищуючись із кожною сходинкою, з-під землі люди. Другий перехід був за Владовою спиною — саме туди пішла Анжела, саме звідтіля хвилину по тому долинув дивний звук: начебто сотня людей одночасно вхопила ротом повітря.

— А-а-а…

Гул юрби. Нерозбірливі вигуки.

Влад обернувся — але побачив тільки зелено-коричневі ялинові лапи, тож підхопившись із лави — на бігу — він заздалегідь знав, що сталося.

Вона мертва.

Він теж мрець.

Кінець історії.

Кінець.

Потім йому було соромно за ці секунди. Соромно до багряних вух. Бо, бігцем огинаючи газон і ялинку, він страшенно жалів себе. Себе і Гран-Грема. Більше нікого.

За лісом ніг чудово проглядалася червона цятка на бруківці. Червоний Анжелин піджак — на білих смугах «зебри».

— Пропустіть… Будь ласка, пропустіть…

Хтось ухопив Влада за руку боляче і чіпко. Він обернувся.

— Її штовхнули, — сказав Богорад. — Її штовхнули просто під машину. Я бачив це на власні очі!

Влад відсторонив Богорада, відсунув зі шляху ще когось. «Ви лікар?» — кинули йому навздогін. Він не відповів.

Анжела лежала на спині. Крові не було, і без того вистачало багрянцю. Влад подумав, що ненавидить людей, які вигадали червоний одяг.

— Анжело?

Її погляд насилу його знайшов. Зупинився на його обличчі.

— Відійдіть! — це поліцейський. — Дорогу бригаді!

Крізь юрбу справді пробиралися люди в білих і синіх халатах. Звискнула — і відразу ж замовкла — сирена.

— Я її чоловік! — гаркнув несподівано для себе Влад. — Відійдіть самі…

З’явилися ноші. Влад озирнувся в пошуках Богорада, але того ніде не було видно.

— Я поїду до лікарні! Я її чоловік!

— Замовкніть, — втомлено кинув літній лікар.

Молодик з переляканими, гарячково зблискуючими очима щось пояснював поліцейському. Розмахував руками так, що народ довкруж сахався налякано. Неподалік стояла жовта машина з розчахнутими дверцятами. Владу здалося, ніби він бачить ум’ятину на неновому запилюженому капоті.

— Розступіться! Відійдіть! Вам тут цирк, чи що?!

Влад, не питаючи ні в кого дозволу, вліз до машини, куди вже поставили ноші, сів поруч. Анжела не заплющувала очей. Час від часу погляд її затуманювався, спрямовувався в нікуди, тоді Влад щільніше стискав її пальці, й Анжела з видимим зусиллям фокусувала погляд.

Двічі або тричі її вуста ворухнулися, але Влад так і не розчув ні слова.

З блимавками, з сиреною, з усім цим виттям і сполохами «швидка» котила по місту — йшла, брела, не мчала. Тяглася, раз по раз пригальмовуючи, хоча шлях попереду був вільний, розчищений автами, що сахнулися врізнобіч.

— Швидше! — не витримував Влад. — Що ви… робите?! Швидше!

Лікар дивився на нього тужно і люто.

— Скоріше! Та скоріше ж!

— Заткнися, — лагідно порадив лікар.

Машина рвонула було вперед — і потрапила колесом у вибоїну. Лікар підстрибнув на низькій лаві, а Анжела дивно так зойкнула-прошелестіла — начебто сухе дерево під подувом вітру.

Лікар вилаявся:

— Легше! Лег-ше, дідь-ко…

Влад замовк.

Тепер найменший струс повільно повзучої машини бив його, наче струмом. І він бачив — лікаря било теж.

Анжелина рука потроху холола.

Запах, який годі забути.

— Йдіть, — сказав роздратований лікар. — Йдіть, поспіть… Від того, що ви тут стирчатимете, користі не буде нікому.

— Впустіть мене, — попросив Влад.

— Ви уявляєте, що просите?! Геть. У мене немає часу з вами тут…

Влад відійшов. Уздовж стіни стояв ряд клейончастих крісел, ніби в кінотеатрі, тож Влад сів, притулився потилицею до холодної стіни й приплющив повіки. На секунду.

…Йому п’ятнадцять років. Він у кіно, а поруч сидить Іза, гризе насіння і сміється невлад. Глядачі попереду обертаються і роздратовано сичать. Влад пошепки просить Ізу не нариватися, але вона не слухає і знову хихотить.

Влад дивиться на екран. На екрані — кругле темне вікно (осцилограф? Щось із курсу шкільної фізики… Чи ні?). Поперек вікна простягається зеленувато-світна зубчаста лінія — нерівна, як верхівки далекого лісу. Переламаний обрій.

Глядачі попереду вже не соромляться гучно говорити. Їхні голоси луною відбиваються від стін, накривають собою весь зал, гуркочуть у вухах, але Влад не розуміє ні слова — начебто говорять чужою мовою. Тоді глядач із крісла позаду притискає до Владової потилиці холодне дуло пістолета. Владові незручно, але він терпить. Вони ж усе-таки в громадському місці… Тож треба поводитися стримано…

Зеленава лінія здригається, зубці рідшають. Секунда і замість нерівної крайки лісу попереду Влада тягнеться морський обрій, гладенький, прямий, ніби проведений під лінійку.

— Кінець, — голосно промовляє глядач із крісла прямо перед Владом.

Іза хихотить. Той, позаду, щільніше притискає пістолетне дуло до Владової нерухомої, затерплої потилиці.

— Давай! — кричить глядач попереду Влада. — Давай же, давай!

І лається гидкими словами.

Але Влад знає, що фільм скінчився.

Пряма поперечна лінія все тягнеться і тягнеться, Влад розуміє — треба встати і піти. Зараз у залі спалахне світло.

Зараз.

Влад замружує очі. «Вона вільна, — говорить глядач з пістолетом, той, з крісла позаду. — Вона — цілком — вільна.»

— Я ненавиджу цей фільм, — промовляє Влад уголос, й Іза нарешті перестає сміятися, а натомість бере його за плечі й добряче струшує:

— Пане Палій?!

Влад розплющив очі.

У жовтому світлі коридорної лампочки над ним нависав роздратований лікар — той, котрий проганяв його хвилину тому. Той, який просив забратися з дороги.

— Вона жива, — сказав лікар. — Їй пощастило.

— Значить так, — промовив Богорад. — Нам з вами треба гарненько помізкувати, що і як говорити поліції. Тому що, як мінімум, потрібна доглядальниця біля входу до палати — кремезна така доглядальниця, зі зброєю і бажано з бойовим досвідом. А поліція може приставити до вашої подруги охорону, тільки якщо буде заведено справу про замах на вбивство, тільки якщо ви — ми — чітко зуміємо пояснити, що цей замах не був першим… Листів із погрозами у вас немає?

— Ні, — заперечливо хитнув головою Влад. — І не було.

— Гм, — промурмотів Богорад із жалем. — Кепсько, що ви не одружені. Як чоловік, ви могли б… Але ви не чоловік.

— Я повинен бачити її щотри дні, — наполягав Влад. — Можна частіше. Але ні в якому разі не рідше.

Богорад дивно на нього покосував, але змовчав. Подумав, почухав носа:

— Ось що. Я спробую… Втім, це я сам, це моя справа. У мене є добрі знайомі в поліції, справу про замах буде заведено… Тільки подумайте спершу, чи потрібно це вам. Адже тоді спливуть факти, що… Наприклад, перше ж запитання: чи є у вашої коханки вороги?

— Вона мені не коханка, — заперечив Влад.

— Ну, гаразд, у дружини… Чи є вороги? Хто може бажати її смерті? І якщо справа потрапить до ініціативної нелінивої людину… То потрібно? Га, Владе?

— Мені потрібно, щоб вона жила, — процідив Влад крізь зуби майже з розпачем. — Інше — не важливо…

— Ну, жити вона буде, — Богорад легковажно махнув рукою. — А ось якщо спливуть ті давні смерті її чоловіків і коханців? Як ви думаєте…

— Вона нікого не вбивала, — різко кинув Влад.

— Вам видніше, — гмикнув Богорад. — Переслідувач так не вважає.

Влад насупився. Богорад, навпаки, осяйно посміхнувся:

— Пригадуєте, я говорив вам, що професіонали так не діють? Це не професіонал. Це чийсь друг або родич, одержимий, так би мовити, помстою, або там ще якимись мотивами… Ви сьогодні обідали? Я — ні. Може, складете мені компанію?

— Я не хочу їсти, — сказав Влад.

— А треба, — заперечив Богорад. — Треба… ходімо.

Це була вже сьома їхня зустріч. Внутрішній лічильник попискував усе голосніше і тривожніше, однак до «червоної позначки» залишався, за Владовими підрахунками, ще якийсь час. Особливо якщо уникати доторків і зустрічатися на свіжому повітрі, у натовпі…

— Я їздив у гості до сімейства Снігів, — сказав Богорад, невимушено крокуючи поряд із Владом яскраво освітленою центральною вулицею.

Влад зупинився:

— І?

— Ходімте, ходімте… Я відразу назвався і без натяків пояснив, що з колишньою мачухою пані Ксенії — доньки покійного Оскара Сніга — сталося лихо. Що її, багату спадкоємицю Снігів, спробували вбити, причому на очах у свідків. І що в поліції ось-ось буде заведена відповідна справа, і що перша ж підозра — перша ж ниточка — приведе сюди, до затишного будинку Снігів, де підростають двійко онученят покійного пана Оскара, і буде дуже шкода, якщо їхнє дитинство зіпсує новий судовий розгляд і, можливо, вирок…

— Але ж це блеф, — непевно кинув Влад.

— Звісна річ, — кивнув Богорад. — Але я дуже вправно вмію блефувати. Через півгодини після мого візиту пані Ксенія сама, напевно, здивувалася — як це вона примудрилась купитися на мої погрози? Але мені важливий був один тільки момент. Момент істини. Коли вона повірила мені — і взялася, мимоволі, виправдовуватися…

— Виправдовуватися?!

— Владе, — серйозно сказав Богорад. — Я не провидець, звичайно, і не всюдисущий… Але готовий закластися на праве вухо, що Сніги не наймали вбивцю. Поміркуєте самі… Якби вони найняли вбивцю — вони найняли б професіонала, адже так?

— Не знаю, — кинув Влад. — Мені здавалося, що замовити вбивство — далеко не так просто, як викликати, наприклад, таксі…

Богорад махнув рукою:

— Запевняю вас, ця складність — непринципова. Сніги купують усе першокласне — от і вбивцю знайшли б… Це не Сніги. Не їхній слід. Тепер я майже впевнений у цьому.

*А' *А* *

Усі ці крапельниці, баночки, апарати і шланги, всі ці супутники хвороби, немочі, смерті — всі вони нависали над дуже блідою, дуже тонкою, коротко стриженою жінкою. Влад сидів поруч, від його білого халата огидно пахло дезінфекцією. Анжелині очі були розплющені, але вона дивилася повз нього, у світлу стіну за його спиною.

Влад розумів її.

Якби він лежав ось так, обплутаний катетерами, а поруч так само зворушливо сиділа б Анжела — він, напевно, ні на секунду не повірив би, що її привело сюди щось, окрім страху за власну шкіру. Крім сліпих пут. Які перетворюють на раба кожен живий об’єкт.

Справи про замах на вбивство так і не відкрили, поліцейської охорони не виділили, у лікарні Анжелу охороняли Богорадові співробітники. Спочатку Влад теж сидів у палаті безвилазно, але потім з жахом зрозумів, що внутрішній лічильник контактів давно вже зашкалює і що з Богорадом принаймні не можна більше зустрічатися без крайньої потреби.

Сищик помітив, що Влад уникає його. І витлумачив зміну в їхніх стосунках по-своєму:

— Я не вимагатиму доплати, пане Палій. І ніколи не нав’язуватиму послуг, за які ви не змогли б розрахуватися.

У відповідь Влад промукав щось невиразне.

Анжелі судилося провести в клініці кілька місяців. Молодий лікар, витягший її з того світу, днював і ночував у своєму відділенні. Він трясся над Анжелою так, як не кожна квочка клопочеться над своїм виводком. Він неодноразово повторював Владу, що коли вже цю жінку вдалося врятувати — було би злочином виходжувати її без фанатизму. Він так і говорив — «без фанатизму», і очі його при цьому фанатично поблискували. Влад чудово розумів, кому — крім Бога — він зобов’язаний порятунком Анжелиного — і свого — життя.

І ще він розумів, що буде з молодим медиком одразу після Анжелиної виписки. Якщо вона, зрозуміло, проведе в клініці необхідні для видужання кілька місяців.

…Чи вони приймуть прив'язаного лікаря у свій дружний кочівний колектив? А як бути з нянечками, сестрами, санітарками, які щодня доглядають за нею, обережно перестилають постіль, роблять уколи і перев’язки, виносять судно, прибирають у палаті?

«Я легкодухий, — думав Влад. — Я нічого не можу вдіяти. Людина щойно видряпалася з того світу, з черепно-мозковою травмою, з важким струсом, ледь жива, зовсім нетранспортабельна людина… Що я можу зробити?»

Анжела лежала під черговою крапельницею, а Влад сидів поруч, тримаючи її за руку. Він міг би, звісно, сказати, що зовсім не пута привели його сюди — вона почула б, але навряд чи повірила. Він міг би сказати, що переживає за її життя, а зовсім не за своє — вона, либонь, знайшла б у собі сили посміхнутися. Він міг би бурмотіти щось безглуздо-ніжно-заспокійливе, запевняти у швидкому вирішенні всіх проблем і остаточному видужанні — але не хотів множити фальш, якої й без того було чимало в пропахлій болем палаті. Сама ситуація — коханий чоловік морально підтримує постраждалу в катастрофі кохану жінку — була фальшива наскрізь.

Точно так само він сидів над нею вчора. І позавчора — мовчки, без єдиного слова. І Анжела, хоча й могла вже говорити, теж німувала. Мовчання було чесніше за будь-які слова.

Але сьогодні — за хвилину до того, як він підвівся, щоб іти, — вона розліпила вуста:

— Треба… в іншу лікарню. Час… іде. Розумієш?

І замовкла, стомлена цією тирадою.

Влад остовпів. Зазирнув у її гарячково блискаючі очі:

— Не можна. Послухай… Тобі не можна. Нічого тут не вдієш, тобі треба ще хоча б два тижні…

Хвилина минула. До палату зазирнула медсестра — нагадати Владові про закінчення побачення.

Анжела мовчала. Дивилася жорстко і вимогливо.

— Не можна, — сказав Влад, коли погляд медсестри став ну дуже сердитим. — Послухай… Тобі не можна.

Влад знав, що його вважатимуть божевільним. Коли сивий професор, оглядавший Анжелу через кілька днів після аварії, буквально затяг його до свого кабінету і замкнув за собою двері — Владу здалося навіть: зараз його битимуть. Але ні — просто надійшов час так званої серйозної чоловічої розмови.

З професорського боку ця бесіда була жестом розпачу. Він зневажав Влада і не приховував свого презирства. Після того, що зробив для цієї жінки її палатний лікар! Після того, як її витягли з труни за волосся! Після всього цього… яка відплата!

Пацієнтка була вперта, як віслюк, і не піддавалася на жодні вмовляння. Вона жадала негайно залишити муніципальну лікарню і перебратися до приватної — тут її, бачте, не влаштовувала кваліфікація персоналу. Кваліфікація персоналу, подумайте лишень! А натхненником і основним виконавцем цього абсурдного задуму був, звісна річ, «чоловік» пацієнтки, екзальтований дитячий письменник, навіжений, егоїстичний, не усвідомлюючий елементарних речей…

— Ви. Розумієте. Що ви. Ризикуєте. Її. Життям? Транспортування смертельно небезпечне для неї! Ви що, не можете зачекати ще хоча б два тижні? Вона написала цю ідіотську заяву-відмову… Але ви ж розумієте, що відбувається?!

«Розумію», — сумно думав Влад.

Учора він мав розмову з тим самим лікарем. З тим самим, у кваліфікації якого вони з Анжелою ніби-то засумнівалися.

Владу дуже хотілося сказати цій пригніченій, відданій, по суті, людині, що нікому в житті він, Влад, не був настільки вдячний. Але медик не хотів слухати. Після того, як Влад попросив його — і двічі повторив своє прохання, — не розшукувати пацієнтку в її новій лікарні, не намагатися нічого про неї дізнатися, — після цього лікар не захотів слухати більше нічого; він глухо мовив: «Моя совість чиста» — і побрів нескінченним лікарняним коридором.

Через чотири-п’ять днів після Анжелиного від’їзду в нього, головного лікаря травматичного відділення муніципальної лікарні, почнеться депресія. Загостряться всі хронічні болячки, може, станеться ще щось, настільки ж малоприємне… Утім, Влад знав, що це ненадовго. Кілька днів — і цей чоловік оживе знову. І, можливо, незабаром забуде про невдячну вибагливу пацієнтку.

Влад знав, що зараз рятує йому здоров’я і, може, життя. Але все одно на душі було тоскно. Але ж мав відбутися ще і власне переїзд — Анжела боялася його, і Влад боявся його, і недарма…

— Навіщо? — запитав Богорад.

Він підстеріг Влада, коли той вибирався крадькома з лікарні через чорний хід. Спеціально, щоб не зустрічатися з приватним детективом.

— Ви змінюєте клініку? Це правда? Владе, але навіщо?! Тут ми відпрацювали охорону, ввійшли в контакт із усіма нянечками, куховарками, санітарками…

— Захаре, — кинув різко Влад, — я не призначав вам зустрічі.

Де й подівся фірмовий Богорадів іронічний прищур! Зараз очі його були круглими, на диво скривдженими. Влад ніколи б не подумав, що Богорад уміє так дивитися.

— Ну, я перепрошую, — сказав він нарешті. — Пробачте…

Повернувся і пішов геть. Влад наздогнав його, хотів узяти за лікоть, але останньої миті забрав руку:

— Захаре. Ця жінка небезпечна для оточуючих. Хто тісно спілкується з нею хоч трішки довше, ніж годилося б — потім уже не може без неї жити. Фізично не може. Вмирає. Або накладає на себе руки.

Богорад повільно обернувся. З хвилину дивився на Влада пильно-пильно — наче очікував, що Влад скаже з посмішкою: я пожартував…

Але Влад мовчав.

— Щось таке я й… — почав був Богорад. — І ви? Ви вже не можете без неї, так?

Влад кивнув.

— Як вона це робить? Хімія? Гіпноз?

— Ніяк, — заперечив Влад. — Це відбувається мимоволі.

— Звідкіля ви знаєте?

— А от знаю, і все — пояснив Влад.

Розтулив було рота — і закрив його знову. І пішов собі швидко до лікарняних воріт, кинувши спантеличеного Богорада самого.

— Ще ж не пізно відмовитися, — прошепотів Влад. — Сказати їм, що ми передумали, й усе переграти…

— Ти знущаєшся?.. — запитала Анжела.

— Пробач, — швидко промурмотів Влад.

Чому він не вірив, що вона здатна… на те, що робить зараз? Чому він упевнений був, що вона, не моргнувши бровою, прив’яже до себе хоч і половину міста — якщо в цьому буде дещиця вигоди?

Її переклали з каталки на ноші. Санітари діяли вміло й обережно, але Влад бачив, як їй незатишно і зле. Як вона ледве стримується, щоб не знепритомніти.

— Я тут, — сказав навіщось.

— Я бачу, — відгукнулася Анжела. — Ну, що, приляжемо на доріжку?

І посміхнулася.

Вони кочували з лікарні в лікарню. Це завдавало Анжелі нових страждань, та й Владу вартувало сивого волосся. Вони змінювали розумних лікарів на дурних, і знову на розумних, спритних медсестер на криворуких, і знову на криворуких, добрих санітарок на байдужих, і знову на байдужих. Влад розумів, яку колосальну послугу вони роблять і лікарям, і медсестрам, і санітаркам, вчасно рятуючи їх від необхідності лікувати Анжелу. Він чудово усвідомлював, що без Анжелиної ініціативи — без її впертої, навіть жертовної рішучості змінювати оточення раз на два тижні — він навряд чи зумів би на таке зважитися.

Богорад тінню слідував за санітарною машиною, що перекидала з лікарні до лікарні дивну, мандрівну пацієнтку. Й усюди, де заново бралися за Анжелине лікування, примудрявся заново організувати охорону. Влад давно пояснив йому — по телефону, — про власну фінансову скруту. Та на це Богорад незворушно відповів: нові послуги робляться на знак спокути за його, Богорада, помилку. Він був поруч з Анжелою, коли її намагалися убити, — і не встиг утрутитися, а отже, він доведе цю справу до кінця, і цілком безкоштовно.

Мабуть, Богорад відчував, що Влад уникає зустрічей з ним. А може, за професійною звичкою вмів не впадати в око. Однак якось увечері — Влад, утомлений, пропахлий лікарнею, збирався повернутися до готелю і трохи поспати — сищик знову виник на його шляху, і замість жахливої заклопотаності на його обличчі читалося торжество.

— Гм, Владе… Можна вас на півгодинки?

— Ось він, — сказав Богорад.

На білому аркуші паперу намальований був квадратнолиций міцний чолов’яга зі смужкою вусів над верхньою губою, високий, коротко стрижений, у джинсовій куртці поверх смугастої футболки. Круглі темні окуляри сповзли на носа, низько на чолі сиділа картата кепка. Малюнок явно виконаний майстром — видно було, що людина напружена і злякана, а його джинси, як і куртка, куплені в дуже дешевому магазині. Ніяких особливих прикмет — родимки, шраму, бородавки — у намальованого чоловіка не було.

— Це ваш малюнок? — запитав Влад.

Богорад самовдоволено кивнув:

— Я засік його, коли він кинув Анжелу під машину… Бачив зі спини. У тій самій кепочці — він, видно, не вельми заможний… Обличчя, якщо пригадуєте, я тоді не роздивився, відразу ж почалася метушня. До чого дурні люди. Можна було тоді ж, на місці, його схопити… Але поруч стояло дівча-підліток, та її перелякана мама, та ще дідок з паличкою, та якийсь шмаркач, що розгубився…

— Відкіля ви знаєте? — запитав Влад.

— Я їх усіх знайшов, — сказав Богорад не без гордощів. — Власне кажучи, коли ми захочемо… Якщо ви таки звернетеся до поліції — для цього є всі підстави. Його бачили мінімум четверо, й у мене записані їхні адреси… Але до справи. Цього, — він тицьнув у малюнок пластиковою ложечкою від морозива, — цього красеня бачили на подвір’ї лікарні. Він приходив нібито когось провідати, довго намагався з’ясувати щодо умов і розцінок… Мій хлопець, якого я залишив учора на чергуванні, вичислив його і викликав мене, а я відразу зрозумів, що людина, яка штовхнула її під колеса, і цей цікавий телепень — та сама особа…

— І ви дозволили йому піти?!

— Певна річ. Тільки я дозволив собі провести його. З нього такий же найманий убивця, як із мене доярка… Покажіть картинку Анжелі.

— Вона спить, — сказав Влад.

Богорад кивнув:

— Отже, завтра вранці покажете… Щось підказує мені, що вона його впізнає. Неодмінно.

— Захаре, — промурмотів Влад. — Не знаю, як вам і дякувати…

— Рано, — серйозно промовив Богорад, закидаючи в рот чергову кульку шоколадного морозива. — Подякуєте потім.

— Хто там? — запитали з-за дверей, оббитих облупленим дерматином.

— Я знизу, — вимогливо говорила дівчина в махровому халатику. — Ви нас заливаєте! Від вас вода тече!

Цю дівчину Влад бачив уперше і востаннє у житті. Вона була співробітницею детективного агентства «Фенікс», і в халатик та капці вона переодяглася щойно, на поверх нижче. Зараз, розпатлана і роздратована, вона страшенно схожа була на сусідку, яка тільки-но вискочила з м’якого крісла перед телевізором.

Клацнув замок. Двері відчинилися, і тієї ж самої секунди Богорад увірвався в квартиру, як вода вривається в каюту напівзатонулого корабля.

З глибин коридору до Влада долинув неголосний здавлений звук, а дівчина в халатику чомусь позіхнула. Влад надовго запам’ятав це її позіхання — так вразила його тієї миті парадоксальна дівоча реакція.

У квартирі впав стілець. А потім невидимий Богорад упівголоса крикнув:

— Можна!

Дівчина в халатику акуратно відклеїла пластир від «вічка» сусідських дверей. Засунула білу стрічечку до кишені — й спокійнісінько почвалала сходами вниз.

Влад, здолавши раптову слабкість у колінах, зробив крок у безвольно розчахнуті двері чужої квартири. Вузький коридор.

Дзеркало. Дерев’яний стілець, через який Владу довелося переступити. Пахло яєчнею, смачно, по-домашньому. Безпечний, затишний запах.

— Сюди, — погукав Богорад.

Йдучи на голос, Влад увійшов до кімнати.

Чоловік сидів на підлозі. Очі в нього були круглі, тьмяні, наче олов’яні калюжки, і цими олов’яними очима він невідривно дивився в дуло чорного Богорадового пістолета.

У кутку кімнати бурмотів маленький телевізор.

— Вона тебе впізнала, — вагомо кинув Богорад. — І ще четверо свідків. Немає сенсу віднікуватися, ти спікся.

Чоловік на підлозі насилу відірвав погляд від пістолета і подивився на Влада, на дні його переляканих очей щось начебто ворухнулося. Владу здалося, що чоловік цей упізнав його, однак наступної миті той відвів очі, ніби обпікся, і знову скосив позір на пістолет.

Утім, куди б дивився сам Влад, якби на нього ось так наставили зброю? Прицільно?

На тому чоловікові не було зараз ані круглих темних окулярів, ані кепки. Влад гарячково намагався зрозуміти, чи схожий він на олівцевий малюнок Богорада. Напевно, був би схожий, якби не жах, що перекосив його обличчя, як підсохлий клей — тонкий папір.

Навіщо Богораду знадобилося погрожувати зброєю?!

— Я все чисто віддам, — затинаючись, промовив чоловік на підлозі. — Усе віддам. Т-там, на поличці, у книгах… Чорний такий корінець, «Мала енциклопедія ентомолога»… Там три сотні. Більше немає. Клянуся, це останні гроші…

— Не клей дурня, — ласкаво порадив Богорад, ховаючи пістолет.

На екрані телевізора билися. Смачно, з хрускотом і хеканням.

— Ось свідки, — Богорад витяг з кишені аркуш паперу. — Імена, адреси, телефони, підписи. Тебе бачили не тільки тоді, коли ти штовхав її під машину. Тебе бачили, коли ти викрав самоскид!

Очі чоловіка на підлозі покруглішали ще більше:

— Кого? Куди? Я не… не…

— У тебе є шанс, — значимо додав Богорад. — У тебе є шанс зізнатися. Здатися самому. Прийти з повинною. Це, можливо, полегшить твою долю. Тим паче, що вбивства не відбулося — ти тільки скалічив людину, от і все. Навіщо ти приходив до лікарні? Хочеш поранену жінку добити?

— Я-яку лікарню? — белькотів чоловік. — Я… я сам у лікарню лягаю через тиждень! У мене є довідка! У шухляді… вона там, у столі! Про те, що мені необхідна операція… Я — сам у лікарню! У мене страховка… Розцінки…

— Ти хочеш лягти в ту саму лікарню, де перебуває жінка, яку ти ледве не вбив?

— Я-яка жінка?! Я не знаю ніякої… Про що ви?!

— Анжела Стах, — жорстко кинув Богорад.

Чоловік на підлозі знову перевів погляд на Влада. Кліпнув:

— Анжела… Стах? При чому тут… Я не знаю… Ви, — він раптом підняв руку, тикнув пальцем у Владові груди, наче звинувачував у чомусь. — Ви… дитячий письменник! Вриваєтеся, наче бандит! До чужої квартири! Це я зараз викличу поліцію! Це вас… дитячий письменник, треба ж таке!

На екрані телевізора стріляли, хтось валявся на підлозі з дірою замість правого ока, і Влада потроху починало млоїти.

Як так сталося, що він опинився в цій захаращеній кімнаті? Перед смертельно наляканою спітнілою людиною?

Що, якщо відбулася помилка? Окуляри, кепка, олівцевий малюнок… А що, коли це зовсім не він? Якщо цей бідака насправді не має стосунку до того, що сталося з Анжелою?

— У мене серце, — мимрив чоловік, притискаючи руку до грудей. — Коронарні… судини… мене ж інфаркт… міг би… через вас! Ви вбивці, ось ви хто… Що ви хочете від людини? Ну, що? Не знаю я ніякої Анжели… Стах… Та хіба мало в житті доводилося зустрічати Анжел! Не пам’ятаю…

На екрані телевізора когось били — у живіт! У пах! Обличчям об стіну! І знову в живіт! Хрясь, хрясь, хрясь…

Влад подивився на чоловіка, жалюгідного, якого били дрижаки, а сам він забився у кут, поглянув на вискаленого Богорада. Рішення прийшло саме собою:

— Я йду.

Сищик смикнув кутиком рота:

— Ви що ж, повірили йому?!

— Я йду, — втомлено повторив Влад і повернувся, щоб вийти з кімнати.

…Анжела впізнала людину на малюнку. Впізнала і не впізнала; вона бачила його, десь і колись, але коли, з ким і з приводу чого — не могла пригадати.

Могла вона бачити його по телевізорі? Міг він бути, наприклад, учасником якоїсь-там ідіотської вікторини? Щорічно сотні людей стають учасниками вікторин, можливо, цей самий бідака навіть виграв якось чайний сервіз, камера крупним планом «ухопила» його обличчя, і саме тому воно закарбувалося в Анжелиній пам’яті…

Могла вона просто переплутати? Помилитися?

Богорад не припускає помилки. Що ж, Влад розпрощається з Богорадом, гра в сищики-розбійники і без того затяглася. Він звернеться в поліцію, це давно слід було зробити…

— Стійте, — владно сказав Богорад за його спиною. — Стійте, інакше вам доведеться пошкодувати про своє рішення, дуже сильно пошкодувати.

— Ви погрожуєте мені? — поцікавився Влад, не обертаючись.

— Ця людина могла стати вашим убивцею, — глухо пробасив Богорад.

— Ні! — звискнула людина на підлозі. — Я його взагалі вперше бачу! Я його… тільки на книжках! На останній сторінці! Він письменник! Я його раніше не бачив!

— Ця людина стане вашим убивцею, якщо ви побоїтеся бруднити об нього руки, — сказав Богорад. — Її вбивцею…

— Ні! — звискнув чоловік іще голосніше. — Я… у поліцію… я поліцію! Сусіди поліцію! Уже викликали, напевно…

Богорад витяг з кишені піджака маленький плаский телефон:

— Не треба кричати… Я сам викликаю поліцію. Просто зараз.

Влад стояв, не знаючи, як вчинити. Йому б хотілося, щоб зустріч з поліцією відбулася по-іншому. Не в чужій квартирі, куди його ніхто не запрошував, не при заляканому господареві, без усіх цих пістолетів, погроз, усмішечок…

Богорад скоса на нього глипнув. Потяг носом повітря:

— На кухні чайник горить… Будь ласка, зніміть його з вогню, нащо нам іще й пожежа?

Влад переступив з ноги на ногу. Йому не хотілося підкорятися розпорядженню Богорада, але запах смаленого з кухні відчувався тепер дуже чітко, до того ж був привід спокійно залишити кімнату…

Кухня була теж тісна і страшно обдерта. Тут не було ремонту років двадцять, і тут місяців зо два серйозно не прибирали. Стіл був увесь у кружечках від брудних чашок, чайник давно википів і тепер потихеньку плавився. Влад повернув вимикач на плиті, механічно витер руки об штани. Сів на ненадійний табурет. Утупився в темне вікно.

Муркотіло радіо. Влад простяг руку і додав звуку.

У кімнаті бубонів Богорадів голос, заглушений музикою. Інший голос довго не відповідав йому, а потім таки відповів — бу-бу-бу-бу… І знову Богорад. Хвилина, друга, третя, четверта…

Владу захотілося непомітно прошмигнути повз кімнату до вхідних дверей і потихеньку втекти.

— По праву?!

Влад здригнувся. Чоловік не кричав навіть — верещав, не тямлячись від люті. Голос був не Богорадів. Влад вибіг з кухні, зупинився в дверях кімнати.

Господар квартири стояв тепер накарачках. Червоне від гніву обличчя його опинилося прямо перед лицем Богорада, який завмер, схилившись низько-низько:

— По праву? — оголилися дрібні зубенята. — По праву?! Вона вбивця. Вона. Вона вбила Соника! Тільки нічого не можна довести. І ти нічого не доведеш.

Богорад сидів нерухомо — однак кожен волосок на його коротко стриженій голові стояв сторчма. Владу здалося, що він чує спалахи синеньких блискавок, грозові спалахи, що проскакують між волосинками.

Мисливська стійка.

— Вона сука, — повторив чоловік і смикнув головою, вказуючи на Влада. — Він… уже знає. Він знає, що вона сука. Усі, хто з нею був… знали, що вона така. Вона занапастила Соника… і не тільки його. Я знаю. Вона і цього доведе…

— Уставай, — рівно сказав Богорад. Ривком підняв співрозмовника з підлоги, спритно підсунув крісло під його пухке озаддя, обтягнуте тренувальними штанями, ногою висмикнув із розетки кабель досі увімкненого телевізора:

— То Соник залишив спадщину?

— Ні, — швидко промовив чоловік у кріслі. — Соник був геніальний, але бідний. Він нічого не залишив. Вона його вбила. Вона сука. Річ не в грошах.

Влад усе ще не розумів, що відбувається. Богорад скоса глипнув на нього:

— Самсон Ведрик, художник. Порізав собі вени. Тож ти тепер мстишся? — це вже людині в кріслі.

— Врахуй, — сказав той, болісно мружачись, — що ти вибив з мене ці слова. Змусив, під дулом пістолета… Навіть якщо в твоїй кишені диктофон — нічого не доведеш. Це не свідчення. Це так, ля-ля-ля…

Богорад гмикнув, знову взявся за телефон. Після мелодійного набору зависла пауза, мовчав його співрозмовник, потонувши в кріслі, мовчав Влад, і сірим більмом дивився знеструмлений телевізор.

— Артуре, — швидко кинув Богорад у трубку. — Зв’яжися з Оформлювачем… Картини Ведрика — Ве-д-ри-ка, Самсона, художника. Скільки їх, де виставлялися, кому належать. Як оцінюються. Зараз. Терміново.

— Ти нічого не доведеш, — прошепотів круглоокий. — Ти…

Телефон у руках Богорада пискнув двічі.

— Алло? Поліція?

— Слухай! — затято крикнув чоловік, скулившись у кріслі. — Якщо ви залишите мене в спокої, я розповім…

Самсон Ведрик був молодшим із двох братів, красень і розумака, власник численних талантів. Він закінчив школу з відзнакою. Він легко міг вступити до будь-якого навчального закладу, наскільки завгодно престижного, але ніяк не міг знайти свого покликання — можливо, тому, що звик ставити до життя (і до себе, певна річ) трохи завищені вимоги. Провчившись послідовно в юридичному, дипломатичному і морехідному інститутах, він відкрив у собі задатки живописця і вступив до Художньої академії, причому потрапив на курс до видатного, дуже успішного майстра, який відразу ж розгледів в юнакові його незвичайний талант.

Фрол Ведрик був старший за брата на п’ять років, і він не тільки не заздрив успіхам «малого», але і радів їм як своїм. З дитинства виконуючи при «золотому хлопчику» роль няньки, опікуна і захисника, Фрол у глибині душі вважав Соника трішечки своїм сином; це було тим більше справедливо, що батько хлопців пішов з родини, коли Сонику не було й трьох років, і постійна боротьба за власне жіноче щастя забирала в матері весь час і сили. Хазяйновитому і ретельному Фролу хотілося носитися з кимось як курка з яйцем, Сонику просто-таки необхідно було, щоб із ним панькалися — отже, братні стосунки відповідали таємним бажанням кожного і були настільки ж міцними, як союз притертих один до одного болта і гайки.

Жодного разу за всю свою довгу юність Соник не зустрів дівчини, яка посміла б відповісти «ні». Раз або двічі він починав зустрічатися з жінками, з якими одночасно зустрічався і брат, але той не вбачав у цьому нічого дивного. Зрозуміло, Соникові смаки багато в чому визначалися смаками Фрола, то чи варто було ображатися? Злі язики плескали, начебто Соник відбивав у Фрола жінок — Фрол ставився до його витівок так само поблажливо, немов молодший братик позичав у нього пластмасовий пістолет.

Особисте життя в обох не складалася. Фролу з юних років хотілося мати власний будинок, дружину і кількох дітей — але йому не щастило з жінками, й братові не фортило теж. У Соника завжди було багато шанувальниць, вони буквально вішалися не нього гронами, ходили по п’ятах, йшли на одчайдуші, щоб його обкрутити, вигадували вагітність і навіть справді вагітніли від когось — на стороні — і йшли до Соника з претензіями. Вони намагалися його шантажувати, подумати лишень! Дивовижа, на які брудні прийомчики здатна безсовісна баба у своєму прагненні втримати і прив’язати до себе чоловіка!

Соник закінчив Художню академію знов-таки з відзнакою, однак дуже скоро з’ясувалося, що смаки екзаменаційної комісії категорично не збігаються зі смаками потенційних покупців. Соник був вихований на класичних зразках, тоді як публіка вимагала що простіше і що крикливіше. Він не міг продати нічого більшого за олівцевий ескіз на серветці (серветку купив якось раз, у ресторані, якийсь іноземець — очевидно, людина зі смаком). Фрол, працюючи на той час адміністратором в ентомологічному музеї, вважав за свій обов’язок фінансово підтримувати брата — Соник приймав його гроші з вдячністю, мало не зі сльозами на очах. Фрол, розуміючи, що діється в братовій душі, повторював йому десять разів на день: тільки робота! Не варто орієнтуватися на смаки юрби. Рано або пізно про Соника заговорять, треба лише не здаватися і працювати, працювати… І не перейматися фінансовими питаннями.

І Соник працював. Він лягав спати в п’ятій ранку, крутився серед богеми, іноді випробував удачу в казино, але на кожен великий виграш припадало по три дрібні програші. Жив у майстерні, що її орендував для нього Фрол, спав на розкладачці і задовольнявся дещицею. Дивлячись на його роботи, Фрол не сумнівався у швидкому визнанні — однак улаштовувачі престижних виставок чомусь увесь час відмовляли. Зрозуміло, завжди так важко пробитися в тісну групку кріпко згуртованих «своїх», які не пропускали «чужого»…

Якось пізньої весни — брати саме обговорювали перспективи літнього вояжу, але на нього категорично не вистачало грошей — Соник, супроти Фролової волі, вирішив «підхалтурити» і трохи заробити. Взяв етюдник і пішов у парк — пропонувати перехожим свої послуги портретиста.

Колеги-художники зустріли його, конкурента, у штики. Однак була неділя, погідний день, а тому роботи вистачало всім., Соник намалював щокату дівчинку в уїдливо-жовтій блузці, намалював сумовиту дівку із зібраним «у дульку» волоссям. Дівці портрет не сподобався, тож вона пішла обурена, так нічого і не заплативши. Сонику набридло сидіти на складаному стільчику, він хотів був потихеньку рухатися в напрямку ресторану — коли на алеї з’явилася жінка в помаранчевій, як апельсин, сукні.

Не помітити її міг тільки сліпий. Або дальтонік.

Соник, зачарований, провів її поглядом, потім скочив зі свого брезентового стільчика, наздогнав Помаранчеву Пані й перепинив їй дорогу.

— Оце так колір! — сказав Соник. — Я художник, — він уклонився, притискаючи до грудей вологий білячий пензлик. — Оце так колір! Я хотів би написати ваш портрет у цій сукні, ви не проти?..

Утім, можливо, їхнє знайомство відбулося зовсім по-іншому, в іншому місці, за інших обставин… Може. Усе може бути. Соник розповідав про неї щоразу по-різному, і не тому, що хотів обдурити Фрола. Просто він, як справжній художник, уже створив свій міф. Як шкода, що напади натхнення в талановитих людей інколи викликають не надто гідні індивіди.

За кілька днів Анжела вже жила в Сониковій майстерні, на другій розкладачці. Тобто спали обоє на розкладачках, а любили один одного — а це траплялося мало не щогодини — просто на підлозі, на зведених матрацах. Соник хвалився Анжелою, як не хвалився ніколи ані шкільною золотою медаллю, ані кубком студентської спартакіади, ані новими роликовими ковзанами. Соник навідував близьких і дальніх знайомих — задля щастя познайомити їх з Анжелою. Він почав працювати в новій для себе манері, розкуто і безглуздо, і хоча роботи його, як і раніше, не продавалися, зате улаштовувачі виставок нарешті змилостивилися. Видно, крапля за краплею і камінь точить — так сталося, що змова проти Соника дала тріщину саме тієї миті, коли він захопився Анжелою. Їй вистачило нахабності переконати його, що саме вона, вона стала причиною успіху. І Соник, на жаль, повірив!

Отже, роботи Соника почали виставляти — спершу потроху, а потім усе частіше й частіше, нарешті, відбулася персональна виставка Самсона Ведрика, а за нею ще одна, і ще. Про Соника — як давно пророкував Фрол — заговорили, та, на жаль, заговорили і про Анжелу. Усі одноголосно стверджували, що ця жінка прекрасна, що вона одухотворена, що вона з маленького художника зробила великого, майже геніального, що будь-який чоловік усе життя мріє про таку зустріч, що Анжела — досконалість, чарівниця, фея, подарунок долі. Фролу боляче було слухати цю балаканину, просто фізично боляче. Популярність Соника була нагородою за роки напруженої праці — і як легко жінка з вулиці примазалася до його слави!

А він не бачив, не зауважував її основного мотиву — користі. Він носився з нею, як учитель зі школяркою, а Анжела ж прийшла до нього дуб-дубом, нерозвинена, неосвічена, вкрай обмежена особа. Соник відчував особливе задоволення, підтягуючи її за університетським курсом літератури, історії, естетики. Він метав перед нею тонни бісеру. Він малював її в помаранчевому платті і без нього, й узагалі без одягу, і сорок варіантів Анжели дивилися з різних кутків його майстерні (за оренду якої досі платив Фрол). Усі, хто бачив колосальну різницю їхніх культурних потенціалів (блискуче освічений, тонкої душі художник — і напівписьменна дівка, ласа, як сорока, на все блискуче), чекали, що захоплення Соника скінчиться через місяць-другий, ну, в крайньому разі, через півроку. Проте незабаром відбулося весілля, не надто пишне, але велелюдне і навіть веселе. Анжела і Соник надягли обручки (подумати лишень! Фрол був упевнений, що його свободолюбний брат до скону залишиться «неокільцьованим»). У законному шлюбі минув рік, а щастя Соника не меншало. Він усерйоз шукав підробіток — хотів орендувати, нарешті, нормальну квартиру, оселитися там з Анжелою і завести дитину…

Подумати лишень! Усе, через що Фрол пожертвував власним будинком і власним благополуччям — кар’єра Соника, його робота і його слава, — поставлено було на карту з примхи дівки в помаранчевому! Якби дні, подаровані Анжелі, Соник присвятив творчості… Якби, якби… Землю хочеться гризти, коли подумаєш про це!

Ні, Фрол не ревнував. Принаймні на початку, принаймні йому хотілося вірити, що він зовсім не ревнує до цієї жінки. Її вимогливість і зарозумілість разюче контрастували із тим, ким вона була насправді, й усі це бачили, крім Соника.

Фрола вона зненавиділа відразу ж, із першої зустрічі, і недвозначно дала зрозуміти, що не бажає бачити його частіше, ніж раз на півроку. Фрол не засмучувався б цій обставині, якби з нього не випливало автоматично, що зустрічі двох братів теж стали досить нечастими. Фрол терпів, розуміючи, що час усе розставить на свої місця.

І час засвідчив, що Фрол мав рацію. Якось раз у відповідь на звичайну примху — а Соник страшенно втомлювався, і його нервова система іноді давала збій — вона просто зібрала свої речі і пішла! Цей учинок продемонстрував справжню ціну її «кохання» — однак Соник, людина ранима і чуттєва, не зміг зробити з цього відповідних висновків, тож він просто впав у депресію. Фрол ніколи ще — ніколи! — не бачив брата в такому розпачі. Навіть у дитинстві, перед вітриною іграшкового магазину, коли мати відмовилася купити плюшевого слона, і Соник, не в змозі знести образи, впав на асфальт і став, захлинаючись сльозами, гамселити ногами в червоних сандалетах із шкірозамінника по землі…

Здавалося, Соник збожеволів. Він кидався на Фрола, рвав одяг на ньому і на собі, бився головою об стіну. Фрол боявся викликати «швидку» — а раптом брата заберуть до божевільні?! Він стримував і умовляв Соника цілісіньку добу без спочинку — і той, нарешті, перестав кричати і метатися, ліг на свою розкладачку, скрутився, як муха в окропі, обхопивши коліна руками — і затих.

А ще за добу — Соник так і лежав, байдужий до їжі та питва, і блідий, наче стінка, — Фрол знайшов у його записнику старий Анжелин телефон. Самої Анжели там не виявилося, але якась сварлива бабуся таки погодилася назвати інший номер, і по цьому-таки номерові відповіла нарешті Помаранчева Пані: «Алло»…

Фрол крізь зуби процідив усе, що думає про неї. І пояснив, що Сонику через неї дуже зле. І що він нізащо не став би дзвонити їй, якби не одна обставина: Соник, цілком можливо, зараз умре…

І вона примчала, начебто їй хвіст скипидаром намазали. Зачувши її голос — а вона сухо кинула Фролу: «Привіт», — Соник смикнувся на розкладачці. Анжела підійшла і ласкаво доторкнулася до його плеча, і Соник підхопився, завалюючи хистку конструкцію з брезенту й алюмінію, і вчепився у свою жінку, як п’яниця в пляшку…

Фрол вражений був до глибини душі. Уже тоді в нього вперше майнула думка, що Помаранчева Пані зачарувала Соника, наслала на нього приворот або щось такого ж штибу. Усе ніби повернуло на круги своя — закохані марили одне за одним, спали на двох розкладачках і пристрасно м’яли боками два зведені матраци — однак водночас дещо змінилося.

Соник тепер боявся втратити Анжелу.

Жодну жінку він раніше не боявся втратити, всі вони боялися втратити його, й усі зрештою втрачали. Тепер усе перемінилося. Соник вперше в житті почувався невільним, звичні його веселощі потроху вщухали, і він майже занедбав роботу.

Ось вона, ціна шаленого захоплення! От воно, одруження, обручка на пальці та інші принади!

Якось Соник, хильнувши чарчину, знов-таки щось не те бовкнув — і Анжела знову пішла. Й усе повторилося спочатку: Соник спершу пив, а потім умирав, плакав, звивався, бризкаючи піною, і Фрол не знав, що робити. «Подзвони їй!», — слізно благав Соник, і зрештою подзвонив Анжелі сам і крикнув у слухавку, що любить її понад життя, і просить пробачення, й узагалі…

Анжела знову примчала, як торпеда. Соник від смерті перейшов до щастя, і Фрола виставили за двері.

…Останні кілька місяців подружнього життя Соника були, наче м’ясорубка. Чоловік і жінка лаялися мало не щодня, й Анжела лила крокодилові сльози. І хто, крім неї, був винуватий? Чому б їй не відпустити Соника? Не дозволити жити, поводитися так, як той вважав за потрібне? Навіщо тицяти йому в обличчя — щодня! — своєю, бачте, «індивідуальністю»? Хто створив її, цю «особистість», зліпив по цеглинці з випадково підібраної на вулиці сировини? Хто, як не Соник?

Звісно, з Соником нелегко було спілкуватися. Але він мав на це право. Він був геній… А Анжела не могла, бачте, пережити його роздратованого тону! Соник не звик до причіпок. Йому чимраз гіршало і гіршало. І тоді Фрол подумав, що братові може допомогти знайомство з іншою жінкою — клин клином…

На маленькій квартирі Фрола потяглися побачення його брата й однієї зовсім юної дівчинки, студентки Художньої академії, щиро закоханої в Соника і його роботи. Соник повеселів, і Фрол був упевнений, що все позаду, влада перекірливої жінки над його братом подолана, тепер залишається лишень трішки зачекати.

Анжела чекати не стала. Вона вистежила Соника — воістину, в неї був собачий нюх, і застукала прямо в обіймах ніжної дівчинки, — а брат був настільки безтурботним і захопленим, що навіть не замкнув за собою двері Фролової квартири… Ось цієї, однокімнатної…

Мерзотниця. Шпигунка. Доросла баба, а влаштувала нічогеньку виставу з цілком життєвої ситуації. Чого саме, чого вона не зрозуміла?! Яке право мала вона пред’являти Сонику хоч якісь претензії? Особливо після того, як перетворила його життя на пекло?!

Дівчинка потім розповіла Фролу про Соникове «страшне лице». Що він «остовпів», дивлячись у вічі своїй Помаранчевій Пані, й ані пари з вуст, коли та розвернулася і пішла…

Соник попрощався з дівчинкою, одягся і вийшов слідом. Повернувся в майстерню, зібрав докупи всі Анжелині портрети — і в їхньому товаристві порізав собі вени.

— Ось, — мовив Фрол Ведрик. — Світла тут немає… Зате сухо. Деякі в рамах, деякі без рам…

Промінь ліхтаря вихопив з темряви якусь синьо-рожеву пляму. Придивившись, Влад розгледів синього лебедя на рожевому ставку. Богорад гмикнув.

— Це не його роботи, — сказав Фрол Ведрик. — Це… Тут сховище, загалом… Його роботи там.

І пішов попереду, а білий промінь ліхтаря впивався йому в спину.

— Ти ж не робитимеш різких рухів? — поцікавився Богорад.

— Тут, — Ведрик повів рукою. — Освітлення повинне бути хороше… Краще денне. Усі його роботи підписані в правому нижньому куті… От лишень що ви хочете побачити? Що я нічого не вкрав?!

Богорад гмикнув іще раз:

— Помста через десять років… Малоймовірно, Ведрику. Забагато. Все тужив за братом, а через десять років узяв та й…

— Ви нічого не доведете, — швидко заперечив Ведрик.

— Можливо… Але роботи Самсона належать його вдові. За законом.

— За законом?!

Ведрик обернувся. У світлі ліхтаря його спотворене люттю обличчя виглядало, наче намальоване на м’ятому простирадлі. В очах стояла образа — багаторічна. Свинцева. Головна образа його життя, начебто словосполучення «за законом» стало особистим його ворогом, кошмаром, прокльоном.

— За законом?! Вона, ця сука…

— Якщо я ще раз почую це слово, — рівно сказав Влад, — я заткну його тобі в глотку разом з язиком і зубами.

Ведрик смикнувся:

— І відповісте… Бо все, що ви робите зі мною, — незаконно! Це… вас будуть судити, а не мене!

У кишені Богорада запищав телефон.

— Алло?

Знадвору, за величезними вікнами, шумів вітер. Унизу підморгував, закритий гілками, білий тьмяний ліхтар. Пахло, здається, оліфою — і ще чимось специфічним, Влад ніколи не був у майстернях художників, але специфічний запах був йому чомусь знайомий.

— Слухаю, — додав Богорад. — Ага… Ага. Ну, звісно. Дякую, Саню…

Промінь ліхтарика піднявся вище. Білим пальцем уперся Ведрику в обличчя:

— Ось і все, Фроле. Мотив у тебе… Гарний такий мотив.

— Брехня, — категорично заперечив Ведрик. — Брехня.

Богорад обернувся до Влада:

— На останні роботи Ведрика до непристойності зросли ціни. І продовжують рости… Дві мініатюрки, що їх він подарував друзям, пішли на аукціоні по двадцять тисяч кожна. Тут, — Богорад повів рукою, позначаючи навколишній темний простір, — просто золоті гори якісь… Так?

Фрол спробував висковзнути зі світної плями, Богорад наздогнав його променем ліхтарика:

— Стояти… З таким мотивом, Фроле, тобі треба завмерти і не рухатися.

— Брехня, — нудно повторив Ведрик.

За спиною в нього — Влад здригнувся — з’явилося обличчя. Великі мазки блікували в білому слабенькому світлі ліхтаря.

На картині зображено було худорлявого молодого чоловіка з маленькою гострою борідкою.

— Хто це? — механічно спитав Влад.

Ведрик повернувся всім тілом. Приплющив очі від сліпучого світла:

— Це я… Не ваша справа. Це мій портрет, ясно вам? Мій портрет теж не належить мені за законом?!

В обличчі молодого бороданя вгадувалося щось — невловиме — від Фрола Ведрика, квадратнолицього і тлустого. Юнак міг би бути Ведрику, наприклад, небожем.

— Дивно, — тихо сказав Влад. — Дивно, що вона не впізнала…

— Вона не впізнала?!

Ведрик пірнув під світний промінь. Щось загуркотіло, падаючи. Темна тінь сахнулася вбік, і промінь метнувся вбік. Гупнув на підлогу ліхтар. Ведрик відскочив од Богорада, зробившого спробу його схопити, — і загуркотів униз східцями. Звідтіля відразу ж долинув його жахливий крик — і короткі нерозбірливі репліки кількох чоловічих голосів.

— Хто там? — поцікавився Влад.

— Поліція, — пояснив Богорад, піднімаючи ліхтар. — Усе, йому не викрутитися. Можете спокійно спати, пане Палій… Життю пані Анжели Стах нічого не загрожує.

Влад зачув іронію в його голосі. Хотів відповісти — по-перше, подякувати, по-друге, попросити вибачення, що так нерозважливо проговорився, а по-третє, спробувати порозумітися. Пояснити, що Анжела… Що вона…

Але він не встиг.

Промінь ліхтарика вп’явся в темне полотно. З полотна — із темряви — дивилася зухвала, весела, жива і сильна жінка. Влад упізнав її одразу — хоч та й була на років десять молодшою, хоча й зображена у авторському баченні Соника… Самсона Ведрика, кожен мазок якого клався замиловано. Світло, тінь, рух, подих, життя…

— Ну, що ж, цілком пристойно, — сказав Богорад за його спиною. — Непогана робота, правда?

Влад не відповів.

У задушливій майстерні йому привидівся запах літа й апельсинів.