Долина совісті

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ Разом

Спалахи численних фотоапаратів дробили цей вечір на безліч кадрів. Ніхто не існував сам по собі — усі позували, невимушено і з задоволенням. Пані у вечірніх сукнях; шлейфи дорогих запахів, що петлями витали в повітрі; діаманти на високих напудрених шиях, суцільна чорнота смокінгів і строгих піджаків, яскраві краватки, старомодні оксамитові «метелики» під накрохмаленими гострими комірами, білі зуби, що віддзеркалювали світло люстр, сотні блискучих очей — усе це бачилося Владу не звичною «відеострічкою», а стоп-кадрами, завмерлими картинками, вихопленими з життя за допомогою нещадних білих спалахів.

Він втомився. Анжела — ані крихти. У бордовій вечірній сукні з оголеною шиєю і плечима вона почувалася так само легко і невимушено, як у власній шкірі. Влад бачив, якими поглядами проводжають її чоловіки і якими — жінки. Ні, Анжела не вміла бути непомітною.

Перед початком фільму знімальна група піднялася на сцену, і Влад відразу осліп від світла прожекторів та не бачив нічого, крім візерунка кровоносних судин на внутрішньому боці власних повік. Він уклонявся в гуркітливу від оплесків порожнечу, а потім його легенько підштовхнули до мікрофона, схожого на обтягнутий поролоновою рукавичкою боксерський кулак. Влад посміхнувся, хоча й досі нічого не бачив, і сказав кудись прямо перед собою, наскільки він радий сьогоднішній прем’єрі та яким щасливий буде, якщо Гран-Грем матиме успішну екранну долю, й іще щось такого ж штибу, миле, доброзичливе й ні про що.

Спустившись у залу, Влад не відразу знайшов своє місце, оскільки після атаки прожекторів на його очі звичне освітлення видалося чорним, як південна ніч. Урешті-решт, Анжела буквально піймала його за руку, і Влад сів поруч. Усе світло в залі остаточно згасло, й у цій темряві оголився — як красуня, з шовковим шерехом, — екран.

— Чого ти боїшся? — запитала Анжела, наблизивши губи до самого Владового вушка. — Заспокойся…

Влад сидів, намертво вчепившись у бильця, почуваючи себе космонавтом на випробуванні.

Розпочався фільм.

Замерехтіли пейзажі, затягнуті серпанком гори, оповиті димом ліси. Навмисно нерухомі групи високих постатей перед величезними варварськими багаттями, глибокі характерні обличчя з написаною на них суворою біографією, історія кроленяти-напівкровки, підкинутого в печерне місто…

Влад був би вдячний, якби йому показали фільм — причім, уперше — поза цим залом. Без юрби в смокінгах і вечірніх сукнях. Просто залишили б наодинці з нерідною дитиною, підкидьком, схожим — і несхожим — на Владове уявлення про те, як треба знімати «Гран-Грема». Зал заважав йому, здавалося чомусь, що він приймає пологи на ринковій площі. Здавалося, ніби весь зал дивиться йому в потилицю.

Якоїсь миті він навіть обернувся — на всіх обличчях лежав відблиск екрану, в усіх очах відбивався напівтроль, і тільки найближчі сусіди позад Влада здивовано на нього покосували, не розуміючи, чому це пан сценарист посеред фільму крутить головою.

— Ти чого? — запитала Анжела, лоскочучи Владове вухо теплим делікатним подихом.

Він не відповів.

На фінальних титрах почалися оплески. Влад пам’ятав, як вони з Анжелою йшли широким коридором з аплодуючих, усміхнених, задоволених життям людей, і час від часу чиясь рука по-дружньому торкалася до його ліктя — але насправді прагнучи долучитися, відірвати шматочок густої і щільної аури загальної уваги, що, напевно, і називалося «славою». Принаймні багато людей уявляють її саме так — море зацікавлених, захоплених, жадібних поглядів, дотики, спалахи, посмішки…

Брижі на м’яких килимах. Влад спіткнувся — заспалахували камери. Завтра всі центральні газети вибухнуть рецензіями, й половина з них будуть рожевими, а половина — жовтими. Подекуди Влад побачить себе на фото — коли він, прямий, як ціпок, стоїть на сцені, осліплений прожекторами. Або в не вельми привабливій позі, саме коли спіткнувся. Залежно від змісту рецензії…

Їхній з Анжелою шлях пролягав до фуршетної зали — де вже юрмилися газетярі й за хвильку виголошено буде перший тост. Влад не любив банкетів, він знав, що після другого келиха піде, і заздалегідь попередив про це організаторів — а проте його будуть просити залишитися, копилити губи, зображуючи образу, набиватися в супутники, тицяти в обличчя мікрофон, запитувати, жувати, пити, запитувати, захоплюватися, лаяти, сичати, жувати, запитувати…

Анжела — ось хто почувається, наче птаха в небі. От кому подобається увага, от хто патякав би з газетярами до ранку — а теж піде після другого тосту, безмовно слідуючи за Владом. Але поки — поки час є, він сміється, п’є, киває у відповідь на вітання…

— Думаєш, мені все це подобається? — запитала Анжела, начебто прочитала його думки.

— Думаю, так, — відповів Влад чесно.

Анжела посміхнулася:

— Досвідчений тесля може бити сокирою в те саме місце, поряд із власною рукою… І навіть не дивитися на лезо. Розвернутися в інший бік. Рефлекс. Звичка.

Влад не знайшовся з відповіддю.

— Вони в захваті, — промурмотіла Анжела задумливо. — Ти. Їх. Узяв. За зябра.

— Я не маю жодного стосунку до цього фільму, — заперечив Влад.

— Байдуже, — мовила Анжела. — Фільм, книга… або щось інше. Ти змусив їх любити тебе сьогодні. Змусив говорити про тебе. Ти закохав їх у себе. Без участі… відомого механізму. Вони — твої. Але ти їх не прив’язував.

— Я не хотів, щоб вони були мої, — сказав Влад.

— Хотів, — заперечила Анжела. — Хотів. Не конкретно цих — то якихось інших… Ти хотів, аби вони тебе розуміли. Щоб усі на світі тебе розуміли. І пам’ятали, коли ти вмреш.

Усміхнений офіціант виринув наче нізвідки і простягнув Владові тацю, заставлену повними келихами. Пухирці, підіймаючись з їхнього дна, нагадували новорічну гірлянду рухливих вогників.

Влад узяв один келих, подивився на світло: теплий жовтавий акваріум, населений круглими блискотливими рибками. Ейфорія.

— Нас нема, — сказала Анжела. — У тому й лихо, що нас немає. Нікого. Ми собі живемо, прагнемо чогось… Але кожен знає, що його нема. Соник… тобто Самсон… це розумів дуже гостро. Людина може бути, тільки якщо половина людства пам’ятає його через сто років по його смерті. Ненавидить, наприклад. Або читає його ім’я на касетах і дисках. Чи на корінцях книг. При цьому самі книги можна й не читати. Досить корінців… Тільки їх повинно бути багато.

Влад перехилив келих, озирнувся в пошуках чергової блукаючої залою таці. Некрасива молода жінка, озброєна мікрофоном, напосілася на нього, як таран на ворота твердині:

— Пане Палій! Газета «Світ сьогодні»… Ваше ставлення до того, що сюжет фільму, побаченого нами сьогодні, значно змінений порівняно з…

— Перепрошую, — кинув Влад. — Завтра в дванадцятій прес-конференція, де я охоче відповім на всі ваші запитання.

І з увічливою посмішкою відвернувся.

— Соник цілковито впевнений був, що він буде, — сказала Анжела. — Що половина людства переглядатиме альбоми з репродукціями… Усвідомлення цього допомагало йому жити. Якби він знав, бідака, що його роботи згниють у якомусь запаснику…

— Їх виставляють, — заперечив Влад. — Я проходив повз музей тижнів зо два тому… І зайшов, спеціально, щоб перевірити. Їх виставляють.

— Соник вибрав складний спосіб, — вела далі Анжела, не слухаючи його. — Найпростіший спосіб — утнути людям купу неприємностей. От я б хотіла… Дивна річ. Я могла б прив’язати до себе половину людства, смертельно прив’язати…

— Не могла б, — хитнув головою Влад.

— Прошу наповнити келихи, — сказав підсилений мікрофоном голос. — Пане Палій… О, я вас не бачу… Будь ласка, зараз вам слово, прошу…

Влад обережно пробрався між оголеними спинами чиїхось супутниць. Йому знову тицьнули мікрофон, і він повторив приблизно те саме, що вже казав зі сцени. Залунали оплески. Вечірка набирала обертів, люди самозабутньо спілкувалися і потихеньку хміліли.

— Не могла б, — повторив, повернувшись до Анжели. — Пута — не для юрби. От зараз ми в юрбі… І ми майже безпечні. Поки не поспілкуємося з кимось особисто, близько, інтимно. А говорити зі сцени, який я радий усіх бачити, я можу хоч щовівторка — прив’язування якщо й відбувається, то повільно, дуже повільно. Життя не вистачить…

Сивуватий міцний чолов’яга, більш схожий на конферансьє, ніж на газетяра, делікатно кашлянув за Владовим плечем. На перший погляд, він був без «зброї» — але Влад упевнений був, що дорогою диктофон сховався в кишені франтівського піджака.

— Пане Палій, дозвольте відрекомендуватися…

Він назвав добре знайоме ім’я, що ним підписано чимало зубастих рецензій, доволі авторитетне. Влад чемно посміхнувся:

— Радий знайомству… На жаль, ми з дружиною вже йдемо. Сподіваюся побачити вас завтра, на прес-конференції?

— Дуже шкода, — сказав сивуватий, — мені хотілося б саме сьогодні… Я якраз вночі збирався писати рецензію…

— На жаль, — Влад розвів руками. — На жаль, я вже сказав, усе, що міг, — коли написав книгу… Щось додати мені навряд чи вдасться. Щасти…

Узявши Анжелу за руку, Влад м’яко потяг її крізь юрбу. Вже на східцях, за десять кроків від авто, їм навперейми метнулася незнайома жінка:

— Пане Палій! Владе!

Він змушений був зупинитися. На секунду зробилося лячно — йому привиділося, що це хтось із скороминущих його коханок.

— Ви мене пам’ятаєте? — мовила жінка, посміхаючись. І Влад зрозумів — ні, не коханка, шанувальниця. І ледве стримався, аби не зітхнути полегшено.

— На жаль, ні, — сказав він чемно. — Ми десь-колись бачилися?

Жінка розгубилася:

— Ну, звісно… Колись ми разом вступали до театрального інституту… Мене Агнією зовуть… Ми зустрілися в потязі…

Агнія. Тепер він упізнав її. «Дивина, — подумалося, — як це можна було відразу її не впізнати».

Цікаво, а що сталося б, не зведи їх тоді, у потязі, доля? Він не поїхав би до столиці? І, може, батьки Дімки Шила зуміли б його розшукати?

І Дімка жив би дотепер — і ненавидів Влада, свого господаря?

— Дуже приємно, — сказав Влад Агнії. Та дивилася, явно чогось очікуючи: обійм? Запрошення в гості? Чого?

— Нам час іти, — ласкаво нагадала Анжела.

— Дуже приємно, — повторив Влад. — Удачі… Всіляких гараздів.

І, тепер уже скоряючись Анжелі, обійшов жінку на сходах і пірнув у розчахнуті дверцята таксі.

— Це ще що за індивідуум? — строго запитала Анжела, коли машина рушила.

— Це привіт з далекої юності, — глухо пролунало у відповідь. — Майже примарний.

— Ви справді разом вступали? До театрального? Ти хотів бути артистом? Ти?

Влад посміхнувся:

— Не варто про це говорити.

— Вона була твоїм першим коханням?

— Ми майже не були знайомі. Бачиш, я навіть не впізнав її…

Обоє замовкли.

Цяпотів дощ. Краплі, зметені «двірниками», скочувалися з вітрового скла.

— Ти забув її…. Усі ми схожі на медуз, що повзуть по склу, — сказала Анжела. — Рівномірна драглиста маса. Медузі нелегко залишити по собі чіткий слід, особливо на склі. Нас немає. Але кожному хочеться бути. Тому люди психують, тицяються туди-сюди, божеволіють… Убивають.

— На мою думку, ти добряче перебільшуєш, — констатував Влад.

— Ти не знав Соника, — сумно заперечила Анжела. — Його немає. І вже не буде. Бідний Соник.

— Художники і поети — особливий народ, — сказав Влад.

— Як і дитячі письменники, — парирувала Анжела. — Ні, серйозно, мені сподобався цей фільм… Ти вже майже є, Владе. Уже майже є. А мене… Мене — немає.

— Але ж я бачу тебе, — мовив Влад. — Ти мені цікава…

Анжела зітхнула:

— Напевно, мені доведеться цим задовольнитися.

— Ти мене ображаєш, — сказав Влад.

— Пробач, — Анжела протерла запітніле скло. — Щось у мене настрій сьогодні… дивний. Певно, через увесь оцей шум. Шум, тріщання, ля-ля-ля… Ця твоя приятелька… Їх немає. Нікого. Ти — майже є.

— А ти хотіла бути володаркою світу? — запитав Влад, розглядаючи її профіль на тлі мокрого скла, що дрібно дробило нічне світло.

Анжела скоса глипнула на нього:

— А тобі не спадало на думку, що всі, хто є, кого пам’ятає половина нині живих людей… Або навіть усі… Що це були… такі, як ми? Що вони могли… вміли… розумієш?

— Ні, — впевнено кинув Влад, подумавши. — Це неможливо. Почитай будь-яку біографію будь-якого полководця… Або президента… Зовсім інший механізм.

— Ти впевнений? Біографії пишуться вже потім. Хто знає, наскільки вони правдиві? А ось коли з групи впливових людей, скутих круговою порукою, раптом виділяється один і стає найвпливовішим… А колишні його соратники один за одним умирають за різних обставин?

— Ти кого це маєш на увазі?

— Не важливо, — сказала Анжела. — Такі випадки траплялися, цього досить. Може, я знайду час для відвідин якихось архівів… І накопаю чогось конкретнішого.

— Навіщо? — здивувався Влад.

— Задля цікавости, — лагідно відгукнулася Анжела. — Ти, певна річ, скажеш, що все це дурня і нісенітниці…

— Анжело, пута не працюють на юрбу. Це особливість індивідуальних стосунків…

— Твої пута. Пута, створені тобою. І мною, згодна… Усі мої спроби реалізуватися, вивищитися над юрбою, бути… ні до чого не призвели. Хоча, можливо, винен мій ідіотський характер, а зовсім не… Ну, та добре. Але хто сказав тобі, що якщо носії пут народжуються так часто, що можуть запросто натрапити один на одного, ось як ми з тобою… Якщо носії пут так поширені на землі — чи всі вони однакові? Чи всі підвладні тим самим законам? Може, є підвиди. Ось ми з тобою, наприклад, колі, а є ще й пекінеси, вівчарки, бульдоги… Вибач за «собачу» аналогію. І скажи: чому я не можу мати рації?

Влад мовчав.

— Я можу бути права, — додала Анжела. — Воно, звісно, не виглядає так. Але я можу мати рацію, а це вже чимало. Так?

— Мені здається, ти помиляєшся, — мовив Влад. — Я це відчуваю. Але пояснити, чому саме так, а не інак — не можу. Вибач.

…Коли машина зупинилася перед готелем, синюватий циферблат курантів на вежі навпроти показував за п’ять другу. Дощ припинився, на мокрому асфальті відбивалися вогні фар і ліхтарів. На помпезному фасаді найбільшого в місті готелю світилося небагато вікон, їхні теплі квадрати складалися чомусь у стилізовану букву «Ю».

(Фрол Ведрик сидів у в’язниці ось уже майже рік. Сім місяців тому Влад із Анжелою офіційно стали подружньою парою — безлюдно і беззвучно, без фати і свідків. Старий Владів будинок було продано, взимку подружжя жило в готелях, улітку подорожували у фургончику-трейлерові. У газетах писали, що модний письменник Влад Палій, який давно вже перестав бути винятково дитячим автором, — персона дивна і навіть загадкова. Утім, допитувалися один в одного журналісти, а хіба сучасний казкар не повинен бути таємничим?

Екранізація приречена була на успіх. Влад працював над п’ятим романом із серії про Гран-Грема, і в перспективі маячіли ще три або чотири. Коли Влада запитували, чи не набрид йому його улюблений герой, — він тільки таємниче посміхався.).

Влад вибрався з авто і подав руку Анжелі. Скляні двері готелю гостинно розійшлися, великий хол був залитий білим неяскравим світлом, за стійкою бару смакували, потягували з соломин, ліниво поглядали на екран телевізора пізні відвідувачі. У нічних новинах саме передавали повідомлення про сьогоднішню прем’єру, і на мить Влад побачив себе — далекий, маленький, він беззвучно ворушив губами перед чорним кулаком мікрофона.

— А в дитинстві ти мріяв, аби тебе показували по телевізорі? — поцікавилася Анжела.

— Ні, — відповів Влад, подумавши.

— А я мріяла, — мовила Анжела.

І відразу з’явилася на екрані — на мить. Жінка з чарівною посмішкою у бордовій вечірній сукні, більше схожа на кінозірку, ніж на скромну дружину сценариста.

— Ну, як? — Влад кинув на дружину запитливий погляд. — Дитяча мрія збулася?

Анжела невиразно гмикнула.

У номері вона відразу ж упала на ліжко, а Влад витяг з бару пляшку червоного вина. Відкоркував, наповнив келихи, простягнув один Анжелі:

— Мені здається, що ми — є. Тут, зараз. Хіба цього не досить?

Вони були.

Влад прокинувся пізно. Вікна номера дивилися на схід, тож важкі темні штори — опущені повіки великої кімнати — мужньо прийняли на себе удар квітневого сонця. Кімната потопала в дрібнюсіньких іскорках-променях, що пробилися крізь невидимі оку дірочки і діри.

Анжела тихо посапувала. Влад не квапився вставати. Приємно було лежати ось так нерухомо, розслаблено, згадувати вчорашню прем’єру.

Дивно, він не міг чітко пояснити сам собі, задоволений він фільмом чи ні. Загалом — десь там, у глибині душі — все-таки не задоволений, але й сформулювати претензій не може. Кіновтілення Гран-Грема було цілком переконливим, але це був інший Гран-Грем, не мешканець Владової уяви, його власного маленького екрана. Чи реально витягти його внутрішнього троля назовні? А головне, чи варто?

З іншого боку, він розумів, що окремо від його власних фантазій про світ Гран-Грема створена на екрані країна виглядала потужно і вражала уяву. Вона мала повне право на життя, ця країна, ось лишень Владу в ній місця не було.

Чи трагічно це? Не більш трагічно, ніж одруження улюбленого сина з чужою для батьків невісткою. Як Влад мріяв про цю прем’єру, як чекав її роки й роки, — а от не відчуває нічого, крім втоми. Треба б сісти за комп’ютер і переглянути написане напередодні — але немає сил. І бажання теж, це сумно…

— Чому б нам не поїхати сьогодні, — сказала Анжела, не розплющуючи очей.

— Прес-конференція, — відгукнувся Влад зі стогоном.

— Пошли подалі. Ти ж їм не раб. Це вони хочуть тебе чути… А ти вже все сказав.

— Я підписав контракт.

— Ти в житті не порушив жодного правила, — сказала Анжела. — Так? Ти завжди дієш відповідно до записаного в контракті?

Влад скоса глянув на неї. Анжела досі лежала з заплющеними очима, бліда, вперта, демонстративно сліпа.

Він не відповів. Підвівся, збираючись у душ.

— Чому я така зла з самісінького ранку? — здивовано промурмотіла Анжела собі під ніс. — Може, тому, що сьогодні річниця смерті Єгорки Єлистая?

Влад завмер посеред кімнати, переступив босими ногами на прохолодній паркетній підлозі, підібрав пальці, загаявся і повернувся до дружини. Присів поруч, на край ліжка.

— Я ненавиджу самогубців, — сказала Анжела. — Бідний Соник просто був у шоці, ось і все. Він не розумів, що чинить, коли різав собі вени. А Єгорка, коли стрибав з балкона, все чудово усвідомлював. Він здогадався про мене. Чому всі розумні мужики просто-таки поведені на волі?

— Не всі.

— Владе, — дуже тихо попросила Анжела. — Давай дременемо з прес-конференції. Я тебе дуже прошу. Давай поїдемо… Га?

Вокзал — тиснява, табло, радіоголос з динаміка, специфічний запах — нагадував Владу про Ганну. Тепер завжди при слові «вокзал» він згадуватиме не кочову юність провідника в плацкартному вагоні, а жінку, яка жадібно вдивляється в обличчя колишніх і майбутніх пасажирів.

Вокзал.

Цей провідник — напрасований, чистий, шанобливий, з терпкуватим ароматом одеколону — анітрошки не нагадував самого Влада двадцять років тому, в старому светрі під форменим мундиром, сірого від недосипу, похмурого і неговіркого. Втім, і потяги його юності були інші. Кожен вагон схожий був на барак, на комуналку, на гуртожиток, далеко випиналися в прохід чиїсь ноги в брудних смугастих шкарпетках, ганяли безтурботні діти, ризикуючи отримати порцію окропу на голову (розносячи чай, Влад брав по п’ять склянок у кожну руку), кублився в повітрі пил з допотопних ковдр і лізло пір’я з худючих подушок…

— А чому ти не любиш потяги? — запитала Анжела.

— Безглуздо тягтися по землі, коли можна літати, — ухильно відгукнувся Влад.

Анжела зітхнула:

— А я намагалася працювати провідницею. Тільки не в такому вагоні. Гіршому, звісно… На мене скаржилися пасажири. Я була дуже поганою провідницею. Ледачою, ну і грубою, напевно… Невдовзі мене вигнали.

— А я був хорошим, — повільно мовив Влад. — Вони… пасажири… пригощали мене, завжди гукали випити з ними… Але я не пив на чергуванні.

Анжела відірвала погляд від перону за чистим вікном. Підвела на Влада запитливі очі.

Він сів поруч. Помовчав.

— Чому ти мені раніше не розповідала? — запитав Влад.

Анжела здивувалася:

— Чого?

— Як ти провідницею працювала… Я не знав.

Анжела скептично закопилила губи:

— Невже ти цілком серйозно думаєш, що багато про мене знаєш?

Анжела була єдиною людиною, яка розуміла Соника, і єдиною людиною, по-справжньому потрібною йому. Вона була впевнена в цій потрібності десять років тому — не втратила впевненості й дотепер.

Вона кохала Соника. Його брат поруч із ними був зайвим. Як деякі мамці трусяться над своїми майже дорослими синами, так і Соників братик скидався на таку собі мамуню, власницю, «концентровану» свекруху.

— …Годі, ми ж не будемо зараз говорити про Фрола… А Соник був — сонечко. О другій годині ночі міг розбудити, сказати — ходімо на прогулянку, там повня, зірки, цвіркуни… Не можна такої ночі спати… І я встаю, й ми йдемо. Або з якогось дива на останні гроші купить квитки до моря. І їдемо… На набережній він сідає і малює мій портрет. І одразу до нього черга з дівчат та пані. Він кілька годин попрацює, і на всі ці гроші ми йдемо в ресторан… Ось так. А ночуємо на тій-таки набережній, біля моря, на дерев’яних лежаках. І цілковитий спокій, і нічого не потрібно, у кишенях пустка, душа умиротворена… Таким був Соник. Найкращі наші дні — це коли його ще не визнавали…

Соник навчив Анжелу багато чому. Поруч із ним їй хотілося стрибнути вище голови — а він неодноразово зізнавався, що вона має на нього такий самісінький вплив. Анжела, яка жодного разу до цього не була ні в театрі, ні в музеї (краєзнавчий, куди її водили на екскурсію в медучилище, до уваги не береться), — Анжела приохотилася ходити з Соником на виставки, прем’єри і концерти. Це виявилося далеко не так нудно, як вона боялася спочатку, — навпаки, будь-яка закарлюка на картині оживала після Соникової розповіді про неї. І балетний спектакль, де, здавалося б, суцільна плутанина на сцені, й яка-небудь симфонія, де, на перший погляд, узагалі немає сюжету — все це, виявляється, могло бути джерелом радості та задоволення, і цю втіху вони ділили навпіл…

Вони години поспіль просиджували у майстерні, закип’ятивши електрочайник, занурюючи в остиглий чай сухарики і печиво, говорили про все на світі, тобто частіше Соник розповідав, а Анжела жадібно випитувала. Вона, яка рідко визнавала чиюсь зверхність, тепер радісно почувалася ученицею. І слухала, широко відкривши очі й нашорошивши вуха.

А Соник казав, що це Анжела навчила його бачити. Що це Анжела зробила його кращим, що через неї він нарешті зрозумів просту річ, яка не всім у житті дається, що вона — рука, простягнена йому Богом, що лиш із нею в нього є майбутнє — та ще й яке! На багато сотень років уперед!

Анжела перевела подих:

— …А потім почалося: виставки, слава… Усі хотіли з ним випити. Долучитися. Він не міг відмовити. А хильнувши… Знаєш, у нього, напевно, щось замикало в голові. П’яний, він ставав зовсім іншою людиною — жорстокою… Міг ударити… Потім сам жахався. Але коли він укотре попхався на мене з кулаками, й я пішла… Думала — єдиний раз. Його «прикрутить», він подзвонить, і все. Але не вийшло… Один раз, удруге, втретє. Він почав розуміти. Здогадуватися. А коли здогадався… Його воля, виявляється, дорожча йому за мене. Брат підклав під нього повію. Я вибачила б йому! Клянуся, Владе, тепер, озираючись назад, я розумію: пробачила б йому цю повію. Простила! Тільки він не чекав.

Потяг рушив. Ліхтарний стовп посунув назустріч, як живий.

— І я хотіла, — початку Анжела. — Розумієш, я… Сто тисяч разів поверталася назад. Соник… Щось я повинна була… Якось… Мені снилося, ніби я повернулася назад і все змінила. І що Соник живий.

Потяг набирав хід. Перон закінчився.

— Ну, і певна річ, — Анжела дивилася у вікно, — звинувачувала себе в його смерті. Я й зараз звинувачую. Почала думати — де б мені сховатися, на якому незаселеному острові разом зі своїм прокляттям… А потім зрозуміла: найменш населений із усіх островів — натовп.

Бідність опліч із Соником була романтичною і чистою.

Ніяке багатство не могло б заповнити цю втрату.

Анжела звинувачувала себе і хотіла сховатися. Десь-колись вона чула, що найсамотніші люди — пустельники і пасічники. Бджіл вона боялася, та й хто довірив би їй бджіл, а відлюдне життя в занедбаній лісовій хатинці ледь не скінчилася кепсько: напівздохла піч тільки завдяки щасливому випадку не отруїла самітницю чадним газом.

Але головне — їй катастрофічно бракувало людей. Яких завгодно. Дурних, підлих, злих. Щоразу, зустрічаючись із ними віч-на-віч, вона мріяла, як добре було б опинитися на безлюдному острові. І щораз бігла з «острова» назад — у натовп.

Певний час вона працювала білетеркою у великому парку розваг. Це була далеко не найгірша пора: вдень вона відсипалася у вагончику, ввечері — і до пізньої ночі — перевіряла квитки біля входу на «Смертельні гірки». Усі довкруж були веселі і заведені, іноді підшофе, всі ухали й ойкали, коли над головами мелькали блискотливі гондоли чергового атракціону, і ніхто не звертав уваги на молоду жінку в береті до брів і з клейончастою сумкою на шиї.

Її це влаштовувало. Вона була космічно самотня — і віднаходила в цьому якесь похмуре задоволення.

Однак через кілька місяців за нею почав упадати її безпосередній начальник — парковий адміністратор. Він буквально переслідував її, добивався до неї у вагончик, упевнений чомусь, що Анжела повинна бути щаслива від такої уваги до своєї персони. Не знаючи, як викрутитися і до кого звернутися по допомогу, вона зрештою звільнилася — і пішла шукати нове місце в юрбі.

Вона продавала газети в електричках.

Вона розклеювала оголошення.

Їй ніде було жити, вона винаймала якісь кутки в якихось бабусь, але рідко з ними зживалась. Якось їй «пощастило» оселитися в справжнісінькому бандитському кублі — і щастя, що вона встигла зорієнтуватися і накивати п’ятами перш ніж її підсадили «на голку».

Їй неодноразово робили найрізноманітніші пропозиції — від звичайної посади звичайної готельної повії до «елітного» місця танцівниці в екзотичному нічному клубі. Анжела м’яко, але наполегливо відмовлялася.

Коли вона влаштувалася — насилу! — працювати провідницею, їй здавалося, що це ідеальний вихід зі становища. Що вона знайшла будинок на колесах, свою самотність і свій натовп «в одному флаконі».

Вона помилилася. Пасажири щодня мінялися, але ж були ще й напарники, і напарниці, начальник потяга та інші, інші. Вона змінювала бригади — зі скандалами та без. Вона мала славу найсварливішої, найстервознішої провідниці від часів винайдення залізниці. Брудна залізнична білизна, склянки з відбитками жирних пальців, таргани в щілинах, пропахлий тютюном протяг з тамбура, відсутність оселі, безгрошів’я і повна сутуж на усіляку любов затягли спогади про Соника начебто бензиновою плівкою.

Одного чудового дня Анжела швиргонула підсклянником у начальника потяга і пішла, буквально зіскочила на ходу, подарувавши залізничному начальству свою останню зарплатню. Все одно її от-от мали б вигнати.

Після смерті Соника минуло майже два роки. Замкнувши повне коло, Анжела прийшла туди ж, відкіля і вийшла, — вона стояла посеред вулиці, й усе її майно було при ній. Без роботи, без професії, без даху над головою і без найменшого бажання йти на панель, але з усвідомленням, що останніх грошей вистачить заледве днів на три. І навряд чи вистачить, щоб купити хоч якийсь пристойний одяг…

На щастя, літо стояло погідне, й питання про дах над головою відпало саме собою. Анжела криво посміхнулася й на передостанні гроші купила собі… абонемент на пляж.

Серед річкових пляжів був один, знаменитий високою ціною на вхідні квитки. Щоб розрахуватися за абонемент на тиждень, Анжела вишкребла все до копійки. Ще однією особливістю цього пляжу була цілковита відсутність купальників, хай яких. Багатії, які могли собі дозволити казково дорогущі купальні костюми, походжали тут винятково голяка.

Серед засмаглої голопузої публіки чимало було «золотої молоді». Голі пещені хлопці їли фрукти і пили каву під смугастим тентом, а Анжела, яка вже другий день харчувалася виключно водою з-під крана, статечно лежала в ажурній тіні під напиналом, гнучка, таємнича і звабна.

(Спочатку їй довелося побороти зніяковілість. Але їй вже чимало в житті доводилося переборювати, та зрештою, на пристойний купальник грошей у неї все одно не вистачило б).

Дівчата з пишними стегнами обговорювали принади різних дієт. Анжела потягувалася, встаючи, відчуваючи десятки юнацьких поглядів, які ніби випадково проходили повз, — і мимоволі затрималися на тонкій, білошкірій, чарівно нетутешній гості.

Ледачі парубки патякали про покер і переваги різних казино. Анжела красиво стрибала з вишки (її навчив Соник, як це було давно!), виринала, закинувши на плечі мокре волосся (Соника згадувала, начебто давній щасливий сон), чарівною дикункою лягала прямо на пісок (Соник терпіти не міг піску, ідеальний, на його думку, берег мав бути кам’янистим). Осторонь, біля урни, лежав кинутий кимось шматок тістечка, і Анжелині очі раз у раз зиркали на нього, наче прив’язані.

Господи, яка вона була голодна! З’їжджаючи з водяної гірки, фиркаючи, пірнаючи і розкидаючи бризки, знесилено падаючи на білий пісок, вона подумки зверталася до ледачих юнаків під тентом: ну ж бо! Сміливіше! Сміливіше, агнці! Один із вас сьогодні потрапить у зуби, неминучого не оминути, то не тягніть же! Ваш вовк утомився чекати. Сміливіше!

Першим, хто сказав Анжелі — ліниво, чинно — комплімент із приводу її водних вправ, був молодесенький юнак, майже хлопчик, з вигляду — старший школяр; тайкома розглядаючи його з-під вій, Анжела подумала, що «у її роки» — років десять тому — юнак, власник настільки скромних фізичних достоїнств, соромився б з’явитися на публіці не те що голяка, але навіть і в спортивних обтислих штанях…

Анжела посміхнулася у відповідь — теж ліниво, статечно. Поблажливо подякувала.

Хлопчика звали Яриком. Анжелі цього вистачило. Про те, що прізвище Ярика — Доній, вона довідалася набагато пізніше.

А поки — вона прив’язувала його. Вміло і завбачливо, м’яко і не форсуючи подій. Сім днів вони бачилися тільки на пляжі. Лише розмовляли — обов’язково з усмішкою, обов’язково легенько розтягуючи слова, і тільки скоса спостерігали один за одним. Анжела інтригувала, а Ярик хотів бути заінтригованим.

Щовечора вона останньою йшла з привілейованого нудистського пляжу. Вдягалася в кабінці останньою — драні джинси і линяла футболка зберігалися до часу в яскравому поліетиленовому кульку — і щовечора нишпорила по парку, підбираючи пляшки. Усюди валялися недоїдки, але Анжелина бридливість майже завжди брала гору над голодом. Вона здавала пляшки й на отримані гроші купувала собі хліба і молока.

На третій день полегшало. Ярик узявся по-хазяйськи пригощати її, вона знала, що пута поки ще не діють, а отже, прихильність Ярика — результат умілих Анжелиних дій.

Вона зненавиділа пляж до скону. Зненавиділа запах шашликів, який щодень ширився разом з димом пляжем і парком, зненавиділа вічну наготу і вічно мокре волосся. Минув тиждень, і Анжела зникла з Ярикового поля зору.

Чотири дні вона провела в приміській зоні — у дачному селищі. Вона цупила в дачників овочі з грядок, запікала на багатті та їла. Це були на диво тихі, умиротворені, світлі чотири дні. І Соник пригадувався без розпачу. Начебто він був поруч, Соник…

У неї був вибір. Вона могла повернутися на пляж — а могла йти далі. На четвертий вечір біля багаття вона кинула монетку, і в результаті пощастило маленькому заможному Ярику.

Пощастило — але й не пощастило. Радше, зашкодило. Анжела посміхнулася і вирішила довіритися виборові монетки.

На пляж вона запливла. Грошей на вхідний квиток не було — і вона нахабно, повз буї, повз залізні ґрати, повз сторожів на човнах пропірнула на пляж, під водою скинула стару білизну — і вийшла з води, наче древня богиня, і постала перед Яриком, який зрадів так шалено, що навіть його ледачі приятелі й млосні приятельки трохи здивувалися.

Радісний Ярик запропонував їхати до ресторану. Просто зараз.

Анжела вчинила точнісінько, як персонаж відомої казки: одяг ж бо поцупили! О-он під тим кущиком лежав одяг… Точно, поцупили!

Чи повірив Ярик, чи списав на вдалий жарт — однак уже за півгодини Анжела опинилася в модному магазині — босоніж, загорнена в лазневий рушник. Продавщиця анітрошки не здивувалася — видно, відвідувачі цього магазину і раніше дозволяли собі екстравагантні вчинки. Анжела одяглася цілком, від білизни до стильного літнього капелюшка, і Ярик був у захваті — мабуть, усе це здавалося йому кумедною грою. Підібрав на пляжі чарівну голу дівчину, одяг, наче ляльку, але основна забава ще попереду…

Цієї ночі вони були разом. Анжела чимало випила за вечерею, вона чудово розуміла, що відкараскатися від ліжка не вдасться, та й не потрібно. Їй хотілося сп’яніти.

Забуття не приходило. Кожну секунду їхньої близькості вона зафіксувала в таких яскравих деталях і образах, що навіть тепер, через вісім років, чудово їх пам’ятає. І це можна пояснити: по-перше, вона майже два роки не спала з чоловіком. А по-друге, акт кохання волоцюжки і багатого підлітка мав глибоке символічне значення. Анжела чітко уявляла собі, як на цьому голенькому худому хлопчику заклацується намертво нашийник.

Пута люблять фізичну близькість. Анжела пестила бадьорого, пружного, по-щенячи ласкавого підлітка — і при цьому розважливо прив'язувала його.

…А Ярик був щасливий! Він думав, що нарешті затягнувши Анжелу до ліжка, пізнає якусь таємницю, якою вона підманила його тоді на пляжі. Однак ніч промайнула, а таємниця залишилася. Зазвичай із Яриковими подружками бувало навпаки — вранці вистачало емоцій тільки на мляве «ну, бувай здорова».

Може, вся справа в тому, що він був молодшим від Анжели на вісім років? Йому було шістнадцять, і він учився в школі, точніше, переживав останні в житті канікули. До його послуг була велика п’ятикімнатна квартира в комплекті з кухарем і домашньою робітницею.

Саме у цій квартирі й оселилася доросла подружка багатенького молодика.

— Ти ж знав про цього Ярика, — мовила Анжела над силу.

Влад кивнув:

— Знав, але тільки факти. Ви одружилися, прожили якийсь час…

— Дев’ять місяців. Усе одно що дитину виносити.

Анжела замовкла. Влад теж мовчав. За вікнами смеркалося.

— Мені було його шкода, — додала Анжела. — Якийсь він був… Маленький, жалюгідний… І водночас страшенно високої був про себе думки. Батьки його до ладу не любили, з дитинства по няньках… І купа грошей. І вічно ображене достоїнство. Мені снилося… кілька разів. Жах, що повторювався і повторювався…

Вона запнулася.

— Якщо не хочеш, не розповідай, — запропонував Влад.

Анжела перевела подих:

— Мені снилося, ніби я заходжу до великої зали… Просто величезної… А посеред неї стоїть стіл. А на столі — іменинний пиріг. З м’ясом. Іменинний — з м’ясом… І я починаю їсти. Пам’ятаю смак цього м’яса, неначебто ніжна така яловичина, вимочена у вині… І усі на мене дивляться. І я розумію, що це пиріг з… з… Ярика…

Анжела різко піднесла долоню до рота. Втрималася, впоралася з нудотою. Зацьковано подивилася на Влада:

— Ось так. Ти зрозумів?

Влад сів поруч і обійняв її за плечі:

— Зрозумів. Заспокойся.

— Я його терпіти не могла, — сказала Анжела. — Спершу ще жаліла… Але він такою сволотою виявився! Такий… нездатний на людські почуття. Не здатний розуміти. Порожній. Саме тому він і не вмер, коли… Уявляєш! Він єдиний не вмер. Він збожеволів. Але воно ж бо все одно. Точніше, йому так навіть краще. Подейкували, він тепер цілком щасливий… Чому ти мене слухаєш? Я обзиваю сволотою парубійка, якого прив’язала до себе, аби смачно пожерти… Якому віддалася за миску супу…

Влад мовчав.

У купе було майже темно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ Депресія

Репортери, несподівані друзі, просто шанувальники — рівноправні перед путами. Сьогодні з тобою п’ють шампанське одні залицяльники, завтра зовсім інші, а ти щодня в юрбі — і страшенно самотній.

Влад з Анжелою вешталися по містах і країнах, жили в готелях і санаторіях, наметах, бунгало, палацах і багатоповерхівках, усюди їх приймали на «ура», всюди захоплювались й оточували турботою — то хіба дивина, що за останні три-чотири місяці Влад не написав ані рядка?

Йому пропонували проект за проектом, йому підсовували контракти на солодких як мед умовах. Він увійшов у модний струмінь, як цвях у деревину. Щодня в його електронній поштовій скриньці (реальної скриньки, з замочком і листоношею, Влад давно не мав) збиралися десятки листів. Ділових. Вітальних. Від фанатів.

Від Ганни за увесь час після тієї їхньої зустрічі прийшов один тільки лист. Усе гаразд, діти пишаються книжкою з автографом автора, доконали білою заздрістю всіх друзів і подруг. Ганна радіє з Владових успіхів. Бажає удачі. Все.

Влад надіслав Ганні акуратну привітну відповідь. Решта листів — закінчених і недописаних, виважених і випадкових — залишилися в його комп’ютері назавжди.

Тим часом юрби дітей і дорослих штурмували кінотеатри заради радості побачити Гран-Грема на екрані. Романи перекладалися все новими й новими мовами, і Владова слава повзла по земній кулі, як черв’як по яблуку. Напосідалися журналісти, озброєні посмішками і мікрофонами. Клацали фотоспалахи, й знову, і знову лізли під руку книги охочих до автографів…

— Ти по-дурному втрачаєш шанс, — якось мовила замислена Анжела.

Останнім часом задума була звичним її станом. Цілісінькі дні — у перервах між перельотами, банкетами і презентаціями — вона приділяла читанню. Особливо часто Влад помічав у її руках мемуари і життєписи великих.

— Ти по-дурному втрачаєш шанс…

Зависла пауза.

— Тобто? — запитав Влад, коли зрозумів, що без навідного питання Анжела не додасть ані слова.

Анжела зітхнула:

— Бач… Тобі ніколи не хотілося змінити світ?

Влад не вигадав нічого кращого, крім як тупо відгукнутися:

— А я його змінюю…

Анжела захихотіла:

— Ага… Тобто світ добрішає, бо читає книжки про Гран-Грема. Так?

— Так, — мовив Влад з викликом. — Зокрема, й так.

— Щось непомітно, — скептично гмикнула Анжела. — Які там новини… З останньої війни?

Влад насупився:

— Можеш пояснити, чого ти від мене хочеш?

— Я хочу, щоб ти на секунду виринув зі світу тролів і ельфів і хоч трішечки задумався. Про майбутнє, наприклад.

— Про чиє майбутнє?

— А в нас воно спільне.

— Наше майбутнє забезпечене якнайкраще, — жорстко сказав Влад.

— Тобто ти цілком задоволений. Це все, чого ти прагнув. Автографи, інтерв’ю, верескливі дітлахи…

Влад вирішив змовчати. Утретє запитувати в Анжели, чого вона хоче і куди гне, було безглуздо. Вона затіяла цю розмову — тож рано чи пізно таки дійде до суті.

Анжела зрозуміла, що він не відповість. Посміхнулася:

— Ти ніколи не задумувався про те, що пута можуть бути не тільки прокльоном… і не тільки зброєю… але й знаряддям для перетворення світу? Для зміни на краще? І скільки їх було, таких, як ми, — в історії?

Вона походжала кімнатою, одне за одним називаючи імена, відомі кожному школяреві. Від найвеличніших, священних, що лежать біля підвалин світових релігій, — до імен звичайних диктаторів, малорослих узурпаторів, славетних президентів.

— …Вони були такими само, як ми. Хоча б дехто із них — інакше й бути не може. Це траплялося повсюдно і завжди — люди спершу просто разом п’ють, потім разом горланять на вулиці, а потім їх стає мільйон. І решта приєднуються до них просто за законом великого натовпу. І світ змінюється, Владе. З волі одного носія пут — змінюється світ. А з волі одразу двох…

Вона зробила багатозначну паузу. Влад дивився їй у вічі. Так, Анжелу охопив кураж. Вона дійсно вірила в те, про що говорила.

— Знаєш, — повільно мовив Влад, — тоді, у лікарні… Коли ти, ледве жива, пішла на цей ризик, на цей біль, на всі ці… заради того, щоб не прив’язувати до себе лікаря, сестер і санітарок — тоді я подумав про тебе… Якоїсь миті подумав про тебе дуже добре. Це правда.

Анжела спалахнула. Рвучко втягла повітря, щоб відповісти щось різке — і стрималася. Відвернулася:

— Та мені плювати насправді, що ти про мене думаєш.

Вона брехала. І знала, що обман цей помітний.

— Послухай, Владе. Послухай… Скільки людей умирають щодня під бомбами… від голоду… від розпачу? Якби ми… прив’язали до себе кількох людей… точно знаючи, що зуміємо у такий спосіб змінити світ на краще…

— Анжело, — м’яко сказав Влад. — Ти дуже приблизно уявляєш собі світобудову.

Вона насупилася:

— Чому ти так думаєш? Бо ти інтелектуал, а я недоучка?

— Я теж недоучка, — заперечив Влад.

— От-от, — Анжела люто посміхнулася. — Тобі здається, ніби світ складний. А світ — сучасний світ — влаштований, як пірамідка з дитячих кубиків. У кого нині гроші — в того й влада. Тільки грошей повинно бути багато.

— Здивувала, — кинув Влад.

— Так, — майже вигукнула Анжела з викликом. — І якби… Якщо…

Влад обірвав її. Легко перескочив через безліч «якщо… щоб… коли…»:

— І що би ти зробила, отримавши необмежений доступ до необмежених грошей?

— Я б побудувала нову країну, — прошепотіла Анжела. — Свою. Країну. Справедливості. Не віриш, що це можливо?

Влад мовчав.

— Подумай усе-таки, — тихо попросила Анжела. — Ми з тобою зустрілися… Є ще такі люди на землі? Нині живі? Ми не знаємо… А нас уже двоє. Ми об’єдналися. Ми стали сильнішими… Подумай, може, ми — послані на землю… для добра? І відмовляючись від призначення — вчиняємо негідно?

Влад мовчав.

— Одна людина може змінити все, — сказала Анжела твердо. — Дві… напевно. У нас є управа на всіх на світі… На президентів, банкірів, королів, магнатів, терористів… На всіх. Розумієш? І нам не потрібно створювати свою піраміду влади, свою секту, релігію… Піраміди вже стоять — грошові. Треба лишень відірвати сідниці від крісла. Послухай, ми з тобою, ти та я, можемо змінити світ. По-справжньому. Сто відсотків. Вилікувати хворих, нагодувати голодних… Ну, гаразд, нехай не всіх, але — багатьох, подумай!

— Дуже добре, що ти хочеш прославитися добрими справами, а не злими, — задумливо підсумував Влад.

Анжела образилася.

…Востаннє вони з Богорадом бачилися в метро. На найлюднішій, найшумнішій станції. Богорад не здивувався такому місцю зустрічі — на той час він був готовий до чого завгодно. Якби Влад зізнався йому, що Анжела прилетіла з Марса в космічному яйці-інкубаторі, — Богорад не заперечував би, мабуть…

Після того, як Влад замовк, Богорад німував хвилин зо сім — великий електронний годинник над чорною дірою тунелю помилитися не дасть.

— Зрозуміло, — сказав він нарешті. — Тоді — зрозуміло.

— Ви в безпеці, Захаре, — навіщось заспокоїв Влад. — Але ми з вами зустрічалися одинадцять разів… і подовгу розмовляли… На жаль, ви відчуєте нашу розлуку.

— Я не про те думаю, — строго заперечив Богорад.

І Владу чомусь стало совісно. Він думав про Богорада гірше, ніж на те заслуговував сищик.

Влад нічого не сказав Анжелі про цей лист. Він узагалі приховав від неї свою переписку з Богорадом. Анжела ігнорувала сищика і не любила його. Як і Богорад зневажав і не любив Анжелу.

Успіх, що наплодив, наче кроликів, Владових шанувальників і «друзів», розплодив і ворогів. Люди, яких Влад ніколи не бачив, писали такі злючі рецензії, начебто Влад з дитинства був їхнім сусідом на спільній кухні. Виявлялося, що Гран-Грем примітивний, увесь складається з суцільних кліше, що він надто похмурий для підлітків, що він, з іншого боку, створює в них неправильне уявлення про життя. Що діти, змордовані невідповідністю між світом Гран-Грема і їхнім власним реальним світом, заробляють неврози і впадають у депресії. Що весь сюжет, антураж і навіть розв’язка «злизані» автором Гран-Грема з інших, менш популярних, але куди більш гідних дитячих творів. З’являлися автори цих романів і розповідали, нібито їхній текст, виявляється, багато років був доступний в електронній мережі й автор «Гран-Грема» напевно ознайомився з ним, перш ніж написати перший рядок своєї «мильної епопеї».

Діставалося читачам. Вони, «як барани», поспішали скупити «писанину сумнівної якості», і спонукали їх «ті-таки уявлення про моду, що змушують дівчаток-підлітків ретельно копіювати шмаття, зачіски і макіяж популярних естрадних пискух»..

І, нарешті, діставалося особисто Владу: його звинувачували щонайменше в бездарності й продажності. Від інших, значно екзотичніших обвинувачень Анжела скреготіла зубами і лізла на стінку. Влад, який раніше дуже ображався на будь-яку, насамперед несправедливу, критику, тепер був, як дубова колода під батогами. Екзекутори впрівають і тужаться, а колода не відчуває навіть зловтіхи від власної незворушності.

У нього був інший, куди вагоміший привід для розпачу. Він спорожнів, як проштрикнута кулька. Він не здатний був придумати навіть текст для вітальної листівки. Ідеї, кураж, слова, образи — все це кудись ділося. І Влад почувався шкурою ведмедя, колись могутнього і грізного. Ведмедя попатрали (хто? коли? як?!), шкуру набили соломою й висівками. Звір виглядає, як колись, у нього навіть якимось чином збереглася ясна свідомість — але не залишилося волі, бажань, втонула іскорка, що бігла екраном монітора, затих голос, що колись диктував слова і рядки, диктував давно, зі шкільних іще часів, коли Влад писав у зошиті про прибульців і роботів…

Іноді він сідав до комп’ютера і саджав перед собою ганчіркового Гран-Грема. Він набирав фразу, яку хотілося відразу ж стерти — поки ніхто не прочитав. Він убивав цю фразу і писав нову, анітрохи не ліпшу. Убивав і її. Довго сидів, очікуючи, поки щось зрушиться в мозку. Перечитував уривки, написані раніше, кілька місяців тому, іноді правив їх, іноді вкидав у кошик. Слова не йшли, внутрішній голос мовчав, Влад почувався небіжчиком, котрий помилково затесався поміж гостей на веселому банкеті.

Він ненавидів себе все більше. Це було кепське, руйнівне почуття, Влад сам це розумів. Щось усередині нього вимагало постійного, чимраз гучнішого ниття. Бачити себе мізерною людиною, жалюгідною і безпомічною, бачити себе паразитом, ледарем, бездарністю — ось чого вимагало це невідоме щось; передбачати попереду катастрофи і хвороби, розпад, розкладання, безславний кінець — от від чого внутрішній черв’ячок п’янів, упадаючи в похмуру ейфорію.

Влад умів виокремлювати себе від ситого самобичуванням черв’ячка, але не завжди вмів протистояти йому. Хоч як дивно, але найліпшим — і найнадійнішим — союзником у боротьбі з депресією виявилася Анжела.

Уперше за багато місяців вона була з ним поруч не тільки «зовні», але й «усередині». Вони поділяли один на двох номер, більш того, вони ділили й постіль, і Владу все більше здавалося, що він прив’язаний до Анжели не лише путами. Більш того — тепер, обіймаючи її, він начисто забував про них.

Він дивився на неї іншими очима. Утім, Анжела змінилася теж, і Влад навіть пишався — тихцем від Анжели й таємно від себе самого, — що йому вдалося ініціювати Анжелине переродження. Що його стараннями — часто мимовільними — на світ Божий з’явилася нова людина. Щаслива, і, здається, закохана.

Анжела, напевно, добре відчувала його настрої. Внюхала, як гарний пес. І якось, коли вони лежали, обійнявшись, у темному готельному номері, й крізь розсунуті гардини дивився серпик місяця, Анжела, притулившись до Влада, прошепотіла йому на вухо:

— Не думай про мене краще, ніж я є.

Він, розслаблений, здивувався:

— Що?

Анжела зітхнула:

— Не думай про мене краще…

Мотоцикліста Гарольда вона любила з усім запалом дівчачого серця. Художника Соника вона розуміла і цінувала. За банкірчика Ярика вона вхопилася, як за соломину, a Єгор Єлистай захоплював її — і водночас злегка лякав.

Уперше вони зустрілися в якомусь нічному клубі — Анжела була ще з Яриком, і мимоволі здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилося таке знайоме — з телеекрану — обличчя. Пригадується, вже тоді Єлистай звернув на Анжелу увагу, та й годі було її не помітити — від природи яскрава, у ефектному вбранні, воно була відтінена товариством сімнадцятилітнього Ярика, нахабного, примхливого, втомленого життям парубійка. До того ж пригадується, той вечір закінчився черговим скандалом, бо Ярик…

Утім, неважливо. Нехіть згадувати.

Удруге вони з Єлистаєм зустрілися через півроку — в тому-таки закладі. Іронія долі.

Тоді вона була вже при грошах (за період заміжжя з малолітнім багатієм, вона, як хом’як, устигла зробити певні запаси), але досі все ще самотня і невлаштована; вона знову здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилися уважні очі, вогник дорогої сигарети і щіточка світлих вусів над верхньою губою.

Він підійшов до неї першим. І, простягаючи йому руку, Анжела вже знала: доля.

Він викликав у неї дикий захват. Сміливий, жорсткий, цинічний, він не був схожий ані на божевільного Гарольда, ні на мрійливого Соника, ні на розпещеного Ярика. Він був сильний, заматерілий і при владі. Принаймні Анжелі здалося, що влада цієї людини — майже безмежна…

— Якби в нього були пута, — задумливо говорила Анжела, — він став би, напевно, володарем світу. Він прив’язав би до себе усіх, у кого вдома є телевізор. І шило рано або пізно вилізло б із мішка — усі б зрозуміли, що він за один… Але було б уже пізно. Мільйони людей уже були б від нього залежними! Це все одно що підсипати у водопровід найсильніший наркотик. Це — світовий переворот… Адже він прив’язував до себе людей, навіть не володіючи здатністю створювати пута. Він викликав симпатію. Він викликав замилування. Його навіть ненавиділи не як інших, а «з придихом», якщо так можна висловитися. Він щомиті був на очах… А мене тримав у тіні. Мені було образливо. Я знала, що рано або пізно візьму реванш… і взяла, — Анжела невесело посміхнулася.

— Він зрозумів, — сказав Влад.

Вона кивнула:

— Так. Він був розумний… і не морочив собі памороки тим, що можливо в цьому світі, а що неможливо. Можливо — все… Я відмовлялася. Я пам’ятала історію з Гарольдом. Але Єгор був — не Гарольд. Він не заістерив. А вирішив використовувати мене… Та зовсім не для того, на що я розраховувала. Він не поспішав випускати мене на великий екран, робити з мене «програму», прив’язувати до мене все телевізійне людство… Він хотів… Але все одно ти знаєш, чим це скінчилося. Він вистрибнув з п’ятнадцятого поверху.

— Ти шкодуєш, що я не схожий на нього? — тихо запитав Влад.

Анжела насупилася:

— Не знаю. Напевно, мені подобається, що ти не схожий на нього.

Помовчали.

— Анжело, — почав було Влад. — Скажи, будь ласка…

— Будь ласка.

— Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається… Як часто ти проробляла цей досвід?

Анжела зціпила зуби. На її щоках заходили жовна, однак коли вона заговорила, голос був спокійний:

— Ти був другим. Перший — Оскар Сніг. Він і без того часто приймав снодійне, я просто трішки збільшила дозу, от і все. Напевно, я і так прив’язала б його — але мені хотілося швидше, та щоб напевно… Його родичі вже тоді зачули лихе…

— Зрозуміло, — сказав Влад, щоб хоч щось сказати.

— Зрозуміло, — зітхнувши, повторила Анжела. — Нічого тобі не зрозуміло… Це Єлистай навчив мене користуватися… різними такими медикаментами. Була б я такою безпринципною сволотою, як ти подумав — царствувала б зараз… при королю Єлистаї…

— Я зовсім не думаю, що ти безпринципна сволота, — тихо мовив Влад.

— Невже? — Анжела здивувалася. — А дарма… Коли я зрозуміла, яким саме чином Єгор хоче мене використовувати… Та ні, брешу, я завжди це розуміла. Отут був бар’єрчик… Ти розумієш, про що я. З одного боку, Єгор з його владою наді мною. З іншого боку… з іншого, все це виявилося занадто. Навіть для мене. Я, зрештою, лише провінційне дівча… Я не витримала. Одна справа, прив’язати, аби, щоб… щоб людина була твоєю… Я це робила, і не раз… Але прив’язувати, аби точно — кинути? Щоб він умер у муках, як Гарольд? Н-ні. Може, я злякалася. Тому що не шкодувала за тим противним стариганем. А може, погидувала… Бо ж під нього треба було лягати! Може… Не думай про мене ліпше, ніж я є насправді. Я не пішла… втекла і написала Єгору листа. Я не думала, що він… Я не погрожувала йому. Написала тільки, щоб він більше так із мною не чинив, і тоді я повернуся. А він… Мабуть, психонув. А може, навпаки, все добре зважив. Адже я вперше поставила йому умови… І він зрозумів, що не може від них відмовитися. Він зрозумів, що він — маріонетка. Але ж він звик бути лялькарем. Він боровся з путами… Я знаю, він боровся з путами до останнього. А коли зрозумів, що не може вирватися, — пішов. Свідомо, я гадаю. Не захотів бути на ниточках… Я просто хочу, щоб ти і це теж знав.

— Я знаю, — відповів Влад тихо.

На людній прес-конференції Анжела віддубасила репортерку, відому своїми в’їдливими плювками на Владову адресу. Репортерка була на півголови вища за Анжелу й у півтора рази важча, однак Анжелу, котра розпланувала свій демарш заздалегідь, це анітрохи не збентежило. Не чекаючи, поки запитання — зокрема, достатньо противні — вичерпаються, Анжела втекла з зали і зачаїлася в жіночому туалеті. Існував ризик, що жертва вийде з будинку, не завернувши у відоме місце, — однак прес-конференція тривала довго, мінеральної води в задушливій залі було випито сила-силенна, і Анжелин розрахунок виправдався.

Язиката блондинка увійшла до вбиральні, цілком задоволена собою і вся націлена в майбутнє — бігти! Летіти! Строчити! Підсовувати терміново у номер! От лишень усунути б одну прикру незручність…

Не переймаючись присутністю декількох інших панночок — кореспонденток і просто цікавих, Анжела накинулася на блондинку мовчки і нещадно.

Блондинчине волосся якось саме собою виявилося накрученим на Анжелин кулак. Блондинчині щоки прикрасилися подряпинами і відбитками долонь, тож кореспондентці вдалося вирватися тільки тоді, коли Анжела потягла її до унітаза з явним наміром скупати пику. Скуйовджені пані обмінялися спершу ляпасами, а потім тирадами — почувши, що саме вони один одному вигукували, всі випадкові свідки моментально щезли з місця загального користування. Кореспондентка пригрозила подати до суду, а Анжела миттю повідомила, що саме того й домагається. Що в суді тій доведеться давати свідчення щодо своїх наклепницьких вигадок, а їх останнім часом назбиралося стільки, що блондинка розориться на адвокатах і для заробітку піде на панель, добре, хоч, кваліфікацію вона давненько припасла…

Репортерка не стала подавати в суд.

Влад жахнувся, довідавшись про подію. Анжела, навпаки, цілий тиждень перебувала в чудовому настрої, а її глузлива впевненість подіяла на Влада заворожливо. Дивно, та саме випадок з репортеркою став точкою відліку — Владове животіння в трясовинні депресії скінчилося. Він потягся на поверхню: повільно, наче бегемот, з чиїх боків цівками збігає каламутна рідота, а він усе піднімається і піднімається, на повітря, до світла, до сонця…

— Чому б нам не подумати про дитину, — сказала якось Анжела.

Влад довго мовчав.

— Знаєш що, — сказав він, коли та втомилася чекати від нього відповіді. — Давай про це більше не говорити… Ніколи.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ Замок

Багатокімнатний готельний номер був залитий світлом. Анжела курсувала з кімнати в кімнату, начебто дитячий паровозик — швидко, весело і без конкретної мети:

— У нас є якісь плани на суботу?

— Я втомився від штовханини, — обережно зізнався Влад.

— Саме штовханини не буде… Нас запросили на природу.

Вельми цікава людина. Не хотілося б відповідати йому відмовою. Мене інтерес діймає ну просто до сказу: що в нього там?

— Де?

— …Маленьке королівство. Парк із мавпами і качкодзьобами, якісь гроти з піраньями і без піраній… А за гостями він надсилає вертоліт.

Влад насупився:

— Хто?

Анжела назвала. Влад якийсь час її розглядав.

— Брешеш? — запитав нарешті зі слабкою надією.

— Ні, — дружина посміхнулася. — Він теж твій шанувальник. Точніше, його син. А я — я йому просто симпатична… як співрозмовник.

І вона посміхнулася особливою «помаранчевою» посмішкою, тією ж, яка колись так вразила художника Соника.

Ім’я «цікавої людини» давно вже стало номінальним. Незважаючи на те, що сам він іще не був старий, — йому було щось близько п’ятдесяти, і лишень податків він платив стільки, що вистачило б на кілька бюджетів середньо розвинутих невеликих країн.

Владові щось таке пригадувалося: так, вони бачилися нещодавно на прийомі. Він дивився на цю людину через стіл — як дивляться на воскову фігуру в якому-небудь музеї, з інтересом, але без жодних намірів приєднатися до розмови. Це обличчя ніби знівелювалося від численних повторів на газетних фотографіях, календарях і листівках. Це ім’я, коротке і просте, давно стало символом Усевладдя Грошей. Окуляри в тонкій оправі, сивувата шевелюра, професійно доброзичлива посмішка. Раз — один-єдиний! — їхні погляди зустрілися, і Влад посміхнувся у відповідь, і м’язами обличчя зрозумів, що й сам давно навчився посміхатися — професійно.

Пригадується, потім чоловік в окулярах опинився неподалік. Влад згадав потиск сухої і сильної руки. Якісь нічого не значущі слова — «ну, звісно, я вас знаю»…

— І довго ти з ним говорила? — запитав він, виборсуючись зі спогаду.

— Достатньо, — лаконічно відгукнулася Анжела. — Не бійся, він не тільки нас запрошував на обід. Там будуть ці, чергові вершки суспільства, і їх буде купа, хоч залийся…

Влад скривився. Анжела витягла з кишені білий паперовий прямокутник. На якому, крім короткого імені, більше нічого не було.

— Знаєш, чого я хочу понад усе? — запитав Влад по паузі. — Щоб мені дали спокій. Жити на безлюдному острові й завжди спати.

Анжела посміхнулася:

— Ти боїшся. Ти панічно боїшся когось прив’язати. Але не перебільшуй. Якби всі прив’язувалися так швидко — ти б уже ходив у тісному колі люблячих учнів, які від тебе — ні на крок…

Влад помовчав. Маленьке занепокоєння — не занепокоєння навіть, тінь — залізло стиха під шкіру і дряпнуло зсередини.

— Анжело… Найзвичайнісінький інстинкт самозбереження підказує мені, що… не варто нічого починати таємно один від одного.

— Боюсь, ти неправильно мене зрозумієш, — зітхнувши, мовила Анжела.

Тінь занепокоєння різко стемніла й ущільнилася:

— Послухай…

Анжела простягнула руку. Доторкнулася до його плеча:

— Владе… Дозволь мені пофантазувати? Про необмежений кредит, про нескінченні гроші? І що з ними можна було б зробити?

— Анжело, — прошипів він тепер уже з жахом. Відчуття було таке, ніби давно приручений вовкодав — величезний, непокірливий, але останнім часом сумирний, — знову повертається з зеленавим вогником в очах, гарчить, ощиряючи зуби, й утримати його — ще секунда! — і не буде жодної можливості.

— Не лякайся, — вона правильно витлумачила його погляд. — Ти такий полохливий… як цнотливиця. Ти і є в певному сенсі незайманим: твої принципи понад усе, твій щиросердний спокій священний… Ти навіть власним чоловічим щастям пожертвував заради «принципів». Іноді я думаю: комусь пощастило, що тебе виховали таким. Якби пута опинилися в закоханої людини, котра вміє діяти…

Влад змовчав. Анжела знітилася під його поглядом.

— Чим-чим я пожертвував?

— Ну, якби ти не був… — Анжела зніяковіла. — Думаю, ти був би давно одружений, ростив би дітей… Кохав би дружину… Яку обрав би сам — а не пута за тебе вибрали…

Влад дивився їй у вічі. І Анжела дивилася у відповідь — вона вже опанувала себе. І… посміхалася.

— Ти брала мій комп’ютер? — різко запитав Влад.

Анжела кліпнула:

— Що? При чому тут твій комп’ютер?

Влад відчув, як важким вогнем наливаються щоки:

— Ти. Дивилася. Мої. Листи?

Анжела нервово зіжмакала поли шовкового халата:

— Владе… Ну, ти що? Я й гадки не маю, про що ти говориш. Зажди… Які листи…

Але Влад уже знав, що вона бреше. Комп’ютер, простенький пароль, його легко можна підібрати або зламати. Влад не ставив собі за мету захиститися від Анжелиної цікавості — йому просто на думку не спадало, що можна без дозволу читати чужі листи. Він забув, із ким має справу…

Хвилина минула в лютому заціпенінні. Він думав, як учинити далі. Бити Анжелу? Залишити її саму на тиждень, покарати її — і себе — болючим напруженням пут?

А потім червона завіса потроху спала. І Влад подумав: ну, і що? Тепер вона знає ще одну його таємницю. Його останню таємницю. Знає, видно, давно… Ну, і що? Хіба Ганна якимось чином постраждала?

— Я розчарований, — кинув він коротко.

Анжела зітхнула:

— Я тебе попереджала, щоб ти не думав про мене надто добре. Мені годі зрозуміти… багато чого. Так і заспокоюй себе — мені просто не дано. Звісно. На дано… Знаєш, є давня екзотична мода ростити жіночі ніжки в дерев’яній колодці. Вони тоді дуже красиві виходять. Маленькі. Тільки мені ніколи не зрозуміти їхньої краси… Ти сам себе виростив у колодці. Й не пута винні у цьому. Пута — дурниця… Те, що в тебе всередині, крутіше за будь-які пута. Ти побоявся взяти те, що належало тобі по праву. Жінку, котру кохаєш дотепер! Думаєш, якби не було пут — ти зважився б? Ні. Тобі здалося б, що замало маєш грошей. Або що надто дурний. Або що недостатньо хороший для неї. Чи ще щось. І писав би їй невідправлені листи до старості. Ось як тепер.

— Певна річ, краще б прив'язати її, — кивнув Влад. — Цілком логічно. Судячи з твого досвіду…

— Я дурепа, — спокійно сказала Анжела. — Я, припустімо, безсовісна тварюка. Це справи не стосується. Але ти! Ти побоявся. Ти не взяв на себе відповідальність. Думаєш, вона не була б щасливою з тобою? Дурня, чудово прожила б життя. Вона б залежала від тебе? Але люди дуже часто одне від одного залежать! Дитина — від батьків, дружина — від чоловіка… Ти б прив’язав її — і відповідав би за неї. Але ти не захотів відповідальності. Тобі простіше було щезнути і сховатися.

Влад мовчав.

— Мені годі це втямити, — сумно додала Анжела. — Мені справді не зрозуміти тебе. Ти лев з душею кролика. За цілісіньке життя ти досконало вивчився ховатися, і найміцніше твоє укриття — твої книги. Гран-Грем — це ти, яким ти себе бачиш. У чомусь неповноцінною, скривдженою долею напівкровкою. Але дуже рішучою, просто-таки непохитною, і енергійною, як мотоциклетний мотор… Пробач, якщо я тебе скривдила.

Владу раптом умить полегшало. Стало легко-легко. Уперше за кілька місяців депресії.

— Ти не права, — сказав він м’яко. — Я не шкодую про вчинене.

…Тоді, у метро, на станції, що пульсувала юрбами з потягів, вони сиділи на вкритій лаком лаві посередині перону. Сиділи один навпроти одного, і Влад знав: він бачить Богорада востаннє. Влад говорив, а Богорад слухав. Ніколи в житті, жодній людині Влад не став би говорити того, що сказав Богораду в метро, під гуркіт підземних коліс. Під човгання тисяч ніг. Під гул найближчого ескалатора.

Влад розповів про Дімку Шила, умираючого в реанімації, тоді як Влад писав твір у задушливій аудиторії непотрібного йому театрального інституту. Влад розповів про маму, яку він, Влад, не смів залишити ні на день, — але все одно втратив. І все одно звинувачує себе.

Влад розповів, нарешті, про Ганну. Люди проходили повз, сідали на лаву і підводилися з неї, а Богорад слухав.

Нарешті Влад захрип.

Прийшло — і пішло — чимало потягів, перш ніж Богорад нарешті заговорив.

«Чим я можу допомогти тобі? — запитав він діловито. — Розумію, ти не запитуєш у мене, чи правильно вчинив, зробивши свій вибір. Ти його зробив, і годі про це. Тепер — чим я можу тобі допомогти?»

— Очевидячки, ти вже мені допоміг, — сказав Влад непевно. Ти ж бо, здається, не вважаєш мене божевільним?

— Дурниці, — заперечив Богорад, — якби тобі потрібно було моє співчуття — я запропонував би його тобі. Але я чудово розумію, що ані співчуття, ні так званого «розуміння», ні іншого меду й олії тобі від мене сто років не знадобиться. Тобі не треба ні в кого перепитувати, чи правий ти. Сам знаєш, що так. Тому скажи: чим я можу допомогти тобі? Я ж непогано назбирую інформацію, ти помітив? І ще певні послуги можу надати, дай Боже, щоб ти їх ніколи не потребував…

— Дякую, — Влад усміхнувся. — Дякую, Захаре… Тепер мені значно полегшало.

— Нема за що, — відповів Богорад. — Поки нема за що.

— Скажи, Захаре, — у Владовому голосі зазвучали сумні нотки, — не може ж так бути, щоб ми з нею були єдиними людьми на землі, хто володіє цією здатністю? Адже ми зустрілися… Отже, ми могли зустрітися. Спершу я думав, що один такий. Тепер розумію — нас не лише двоє… Напевно, живуть десь іще люди, подібні до нас? Скільки їх? І скільки їх було раніше? І відкіля вони беруться? Як про це дізнатися?

— Я подумаю, — пообіцяв Богорад. — У мене в житті ще не було такий божевільної, жахливо цікавої задачі… Я спробую пошукати.

— Це важко, — заперечив Влад. — Я не знаю… Те, чим ми володіємо, — це неприродна для людини здібність? Ну, скажімо, як залізна антена на чолі? Або вона, навпаки, від природи властива людині, просто гіпертрофована до неможливості, неначебто довжелезні руки до землі чи абсолютний слух? Може, кожна істота в якомусь зародковому стані цим володіє?

Богорад мовчав. Тлуста жінка з авоською, яка сиділа поруч на лаві, напружено косувала у бік Влада.

— Я б по-іншому запитав, — додав Богорад. — Чи є в цій абсолютно диявольській здібності хоч крихта добра? Для тебе? Для інших?

— Анжела вважає, — гірко кинув Влад, — що це по-своєму корисно.

Богорад із сумнівом похитав головою.

Біля берега погойдувалося гребне судно — майже справжнісінька, до останнього завитка відтворена галера. Червоношкірі напівголі люди двома шеренгами стояли вздовж сходнів, пропонуючи гостям прохолодні напої і час від часу вигукуючи привітальний клич. Влад оторопів, і Анжела міцніше стиснула його лікоть:

— Не показуй, ніби здивований. Удавай, ніби так і треба…

Далі від мармурових сходів починалася доріжка-ескалатор, що тяглася прямо над поверхнею моря. Злегка штормило, високі бризи спалахували в променях призахідного сонця — а може, у променях прожектора, вміло прихованого десь на березі. Слідом за літньою парою — сивий адмірал у сліпучому мундирі й бабуся у вечірньому платті з оголеною спиною — Влад з Анжелою ввійшли до кабіни ліфта. Ліфт був круглий, прозорий, як акваріум, шахтою йому слугувала скляна труба, по якїй четверо — відомий літератор із дружиною й адмірал зі своєю бабусею — плавно рушили вниз.

Опинившись на рівні прибою, Влад мимоволі затамував подих.

Опинившись під рівнем прибою, він на мить відчув себе провінційним хлопчиком, який потрапив до столичного парку атракціонів.

Було дуже тихо. Ліфт опускався все глибше, і на зміну світлу призахідного неба поступово приходило інше, бездонне, тепле світло. У глибині переморгувалися схилені чаші різнобарвних ліхтарів.

Прозора кабіна зупинилася. Влад готовий був до того, що в двері заюшить вода — але замість цього стулки, розсунувшись, упустили далекий гул голосів, жіночий сміх і характерний «коктейльний» дзенькіт. Слідом за адміралом і його вечірньою бабусею Влад і Анжела вибралися в хол — теж скляний, оточений зусібіч морською безоднею. Повз жовтий ліхтар пропливла, поблискуючи спинами, щільна зграя смугастих яскравих рибок.

Анжела щось промурмотіла, і Влад прочитав по її губах: «Скільки ж це… грошиськ!».

Підводний палац був вибудований зі скла і прозорого пластику. Всі зали, не схожі одна на одну розташуванням і формою, проглядалися наскрізь із будь-якого місця і скидалися то на вигадливу люстру, то на низку повітряних пухирців, що так і не дісталися до поверхні. У центрі кожної зали містився неправильної форми акваріум, заповнений водоростями і рибою. Відчуття реальності боягузливо капітулювало — синє, сріблясте, люди, риби, відблиски, пухирці, вода і суша переплелися, наче клубок водоростей.

Гостей зібралося небагато — усього лишень п’ятдесят чи сто. А може, п’ятсот… а може, значна частина їх були не люди, а людські відображення у величезних скляних поверхнях. Усі безупинно переходили з однієї зали до іншої, усі перебували в ейфорії, усі гучно сміялися і багато пили.

Офіціанти були оголені, якщо не брати до уваги малюнків, що вкривали кожен міліметр їхньої шкіри. У Влада миготіло в очах: на плоскій сідниці дівчини-офіціантки, яка проходила неподалік, він устиг розгледіти фотографічно точне зображення старого парку в столиці — Влад упізнав місце, де бував безліч разів! Дівчина йшла, плоть ледь помітно колихалася, здавалося, що листя намальованих (витатуйованих?) дерев тремтить…

Уміст пропонованих офіціантами таць змінювався щосекунди. Влад не розумів, що саме тане в його роті, та йому не хотілося їсти. За кілька сотень метрів від нього з’явився невеликий підвідний човен. Повів прожектором, засліплюючи гостей, загасив вогні й розтанув у темряві, а Влад усе ще стояв біля скляної стінки, гадаючи: що це було? Макет? Фанерна іграшка? Чи справжнісінька субмарина?

— Ти бачив? — запитала Анжела. — Ні, ти бачив?

За склом величаво пливла медуза — сиза таріль з мереживними оборками, сніп метрових щупалець, у гущавині яких безстрашно прилаштувалися маленькі рибки. Влад повернув голову — в акваріумі лежав жовтий людський череп. Поряд нерухома черепаха притулилася до скла страшною пикою, а панцир її і пісок на дні акваріума покриті були килимом з різнокаліберних дрібних монет.

— Кинемо монетку? — запитала Анжела. — Щоб іще раз сюди… Хоч раз…

Влад сліпо озирнувся. Шикарна публіка губилася на тлі підвідного царства. Влад напевно бачив багатьох із них колись — на шпальтах газет, на екрані телевізора, де вони співали, читали новини, давали прес-конференції…

— Ти впізнав цього? — шепнула Анжела йому на вухо.

Влад важко хитнув головою.

Прямо за скляною стіною пропливла прозора риба. Усередині працював мікромоторчик з нерозбірливим маркуванням на корпусі, вертілися червоні й зелені шестірні, риба роззявляла рота і вирячувала живі очі, жовті, уважні.

— О Боже, — прошепотів Влад.

Світло в скляних залах стало поступово згасати, зате зовнішні ліхтарі загоралися яскравіше. Анжела скрикнула і схопила Влада за руку, і він побачив спершу величезний, із широченним плавцем риб’ячий хвіст. Устиг здивуватися — ну і здоровенна рибина! А потім на нього з дна зиркнуло тонке дівоче личко, оповите зеленавим волоссям. З вигляду дівчині було років п’ятнадцять-шістнадцять, вона повільно пливла назустріч Владові, лопата її хвоста розмірено рухалася, тонкі прозорі кисті хвилеподібно погойдувалися, начебто в танці. Русалка підплила впритул до скляної стінки, притулилася до неї долонями, підборіддям і грудьми. Влад тільки тепер помітив крихітні носові фільтри з приєднаними до них тонюсінькими трубочками.

Поруч хтось зойкнув, хтось грайливо погладив скло, й іще зо сім русалок виплили з темряви і наблизилися впритул до людей.

— Оце так, — хрипко мовила Анжела.

Русалки танцювали, хвости їхні виглядали настільки природно, що Влад вирячив очі. На секунду повірилося, що носові фільтри були лишень марою, що той, хто побудував підводний палац, спроможний був завести собі й русалок в акваріумі…

— Подобається? — запитали позад Влада.

Влад обернувся. Сивуватий чоловік в тонких окулярах був зовсім поруч. За два кроки.

Влад мовчки розвів руками. Жест був красномовнішим від будь-яких слів.

— У мене не було дитинства, — дуже щиро сказала Анжела. — Мені його сьогодні… подарували.

— У мене теж не було дитинства, — серйозно сказав сивуватий чоловік в окулярах. — Нехай хоч у мого сина буде… Дивіться, зараз буде цікаво.

Влад обернувся до скляної стінки. Русалки досі танцювали; мить — і звідкись зверху налетіли бородаті тритони з тризубцями напереваги. Русалки, налякані, чкурнули хто куди, а тритони затіяли битву. Їхні тризубці вивергали червоний лазерний вогонь, і у світлі цих сполохів казна-звідки виринула дивовижна риба, у пащі якої помістився б поставлений стійма ескортний автомобіль, і проковтнула відразу двох або трьох бійців. Решта розсіялися. На зміну їм зусібіч рушили, очолювані вже знайомими русалками, різноманітні й доволі колоритні істоти: гігантські спрути з блискучими очима, водолази в стародавніх костюмах, трупи потонулих моряків, що виробляли дивовижні па, морські чорти з гострими звивистими хвостами, чудовиська, роботи, каракатиці — усі виглядали настільки по-справжньому, що багато хто з гостей визнали за краще відійти ближче до центру підводної зали.

— Так, мій син любить казки, — задоволено сказав чоловік в окулярах. — Артуре, познайомся, це той дядько, котрий написав про твого улюбленого Гран-Грема…

Поруч із ним стояв худенький хлопчина років восьми. На тлі гостей у розкішних вечірніх туалетах ненові джинси хлопця здавалися особливо порваними, трикотажна кофтина — особливо розтягнутою, а білі кросівки — особливо розтоптаними.

Хлопчикові плювати було на підводні палаци, русалок і спрутів. Хлопчик дивився на Влада так, як сам Влад щойно дивився на чудернацьку субмарину:

— Ви… правда, це ви? І ви мені книжку підпишете?

Увесь вечір Влад провів у компанії маленького Артура. Не можна сказати, що робив це він із великою приємністю — Влад відчував до цього хлопчика майже містичний страх. На його погляд, дитина у такому підвідному палаці (а скільки ще таких палаців, надводних, підземних, лісових і небесних звів для нього його чадолюбивий і дивовижно заможний татусь?!) просто не може вирости нормальною. І те, що Артур з вигляду майже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого хлопчака з міської вулиці, лякало і насторожувало Влада, замість заспокоїти.

Влад тримався з останніх сил. Був максимально привітним і щирим. Артур пам’ятав історії про Гран-Грема до дрібних деталей, і його цікавили такі подробиці з життя троля, яких не знав сам Влад, а тому їх довелося терміново вигадувати. О десятій вечора, коли за Артуром прийшла усміхнена жінка з тонким владним обличчям і повела напиндюченого хлопчика спати, Влад відчув таке полегшення, що на радощах пообіцяв «юному читачеві» нову зустріч.

— Пацан у тебе закоханий, — кинула Анжела, мружачись, наче ситий кіт.

…Вертоліт здійнявся у нічне небо. Вони стояли під холодним вітром, п’яні без вина, очманілі, водночас щасливі й розгублені.

— Пацан закохався в тебе по вуха, й уже давно. Якщо хочеш знати, весь цей прийом було присвячено твоїй з Артурчиком зустрічі.

— Він тобі сказав? — запитав Влад.

Анжела кивнула:

— Ми з ним добре поговорили. У нас, виявляється, є спільні факти в біографії… У нього теж мати вмерла в ранньому дитинстві. І теж мачуха. І алкоголік-батько. І після всього цього… після всього цього! Він сам! Усе це! Ти розумієш?!

— Господи, як я втомився, — сказав Влад.

І вони побрели в готель.

…Хазяїн підвідного замку запрошував їх залишитися на ніч, пропонував немислимі розкоші, і Влад із жахом розумів, що відмовитися важко, майже неможливо. Він бачив, як близько стоять, розмовляючи, чоловік в окулярах і Анжела. Іноді, захопившись розмовою, Анжела злегка торкалася до його руки. Владу здавалося, ніби він бачить перші, боязкі, павутинні паростки пут, що обіймають шию винахідливого мільярдера.

«Дурня, — говорив він собі. — Щоб прив'язати людину, однієї бесіди недостатньо. І двох недостатньо. І трьох. Якщо лишень…»

Артур відволікав його. Змушував напружуватися, зберігаючи невимушений дружній тон. Змушував зображати на обличчі добру, трішки грайливу посмішку професійного казкаря. Артур вірив йому, і іноді, захопившись розмовою, обережно торкався його руки на підлокітнику крісла…

— Нам не варто більше туди їздити, — глухо кинув Влад у темряву спальні.

Анжела поворухнулася. Зашелестіло накрохмалене простирадло:

— Чому?

— Ми небезпечні для них, — сказав Влад. — Особливо для хлопчика. Я не знаю, у мене не було досвіду… Але мені здається, що діти повинні прив’язуватися швидше.

— Особливо якщо є емоційний контакт, — сказала Анжела, і Влад кивнув, перш ніж упізнав свою ж фразу, колись сказану Анжелі під час «теоретичної бесіди».

— Господи, — сказала Анжела з солодкою тугою. — Господи, Боже мій… Ти тільки подумай, які гроші. Які колосальні бабки. Це вже не багатство навіть, ця інша якість… Це — володар світу.

— Це лише магнат, — сказав Влад. — Монополіст… І ці гроші можна було б витратити значно…

Він запнувся. Він пригадав скляний палац, субмарину, русалок і рибу із шестірнями в пластиковому череві.

— Це було прекрасно, — мрійливо сказала Анжела.

Влад мовчав, дивився в темну стелю. Тепер він шкодував, що дав себе вмовити і погодився на цю поїздку. У світі, де підводний палац з русалками стає реальністю, багато речей змінюють свій сенс…

— А деяким людям нічого їсти. Немає грошей, щоб вилікувати дитину…

— Палац від цього не погіршає, — так само мрійливо промовила Анжела. — Втім…

Вона замовкла.

— Що — втім?

— Нічого, — відрізала, зітхнувши. — Завтра поговоримо.

«Привіт, друзяко.

Про всяк випадок дам тобі електронну адресу однієї гарної людини, його звуть Захар Богорад, він приватний детектив. Певна річ, тобі його послуги не знадобляться ніколи (я дуже на це сподіваюся!), але адреса не зашкодить. Коли що — поясниш йому, що ти моя давня знайома. Я йому цілком довіряю. Це, мабуть, друга людина, окрім тебе, хто знає про мене правду…

Пробач, немає часу писати докладно. Цілуй хлопців.

Квітень».

Вона ходила по кімнаті — туди-сюди, як командир перед строєм. Поли шовкового халата — довгого, яскравого, у жовто-рожевих розводах — розвівалися, наче прапори.

— Чого ти хочеш? — тихо запитав Влад. — Влади?

— Справедливості, — заперечила Анжела. — Вчора ми говорили з ним про наше дитинство. Тобі ж бо цього не зрозуміти, тебе любляча мати виховала, хоч і прийомна… Отож. Він готовий профінансувати програму допомоги безпритульним дітям. Він і без того постійно щось проплачує — клініки, інститути, медичні дослідження… Він добродійник, у його становищі інакше не можна. Він іще не знає… Але знайомство зі мною змінить усе його життя. Та й безліч життів змінить на краще.

— Чиїх?

— Людських. Дитячих. Сироти, котрі нидіють у притулках, хлопчаки, які ночують під парканами, дівчатка, що їх ґвалтують вітчими по середах і неділях. Послухай і не відвертай писка. Люди наповнюють світ генделиками імені себе коханого, комп’ютерами імені себе коханого, іграшками імені себе… Ми з тобою влаштуємо мережу дитячих будинків «Гран-Грем». З висококласним персоналом. Із лікарями й педагогами. З бездоганною освітою. Так, щоб ці дітлахи, коли виростуть, увійшли до еліти. Щоб вони формували цю еліту. Сироти, безпритульники. Як?

— Хочеш увійти в історію?

— Можливо, — Анжела підняла підборіддя. — Так, я хочу дещо означати. Хочу, аби за моїм ім’ям щось стояло. Щоб у звичайного обивателя, який прочитав у газеті «Анжела Стах», відразу виникала ціла купа асоціацій. Як от кажуть — «Влад Палій», а чують — «Гран-Грем, наклади, гроші, слава»… Тільки це ненадовго. Мине з десяток років, і про тебе пам’ятатимуть тільки бібліотекарки. Напевно.

— Ти мені заздриш? — здивувався Влад.

Анжела нарешті зупинилася. Сіла навпроти, закинула ногу на ногу (шовкові поли впали на підлогу, майже цілком оголюючи засмаглі мускулисті стегна).

— Ти чистьоха… Я знаю. Ти віддаєш перевагу невтручанню. А от зайди хоч раз до безкоштовної дитячої лікарні. У притулок…

— Не лицемір. Ще позавчора тобі наплювати було на всіх на світі знедолених дітей.

— Відкіля ти знаєш, на що мені плювати, а на що не плювати? Ти читаєш думки? Сумніваюся. Чому ти думаєш, ніби маєш право судити?

— Ти сама сказала, що хочеш «щось означати». А діти для тебе…

— Послухай. Напруж свою письменницьку уяву й домалюй собі на хвилиночку. Необмежений кредит… Та на ті гроші, що витратили на вчорашню вечірку, можна було б урятувати тисячу чоловік! Десять тисяч! Послухай… Головне — почати. Відкрити один — перший — притулок. Оголосити конкурс для вчителів, вихователів, нянечок. Призначити їм таку платню… як у президента! Відібрати до сиротинцю найнещасніших, найнерозвиненіших, найбрудніших дітлахів. І провести рекламну кампанію по всьому світі. Зараз, коли «Гран-Грем» на піку слави… А я буду генеральним опікуном усієї цієї мережі. І це справедливо, бо це моя ідея. І добуватиму гроші теж я. «Країна справедливості Анжели Стах — мережа дитячих притулків „Гран-Грем“».

— Отже, ти пропонуєш мені бути на паях? — посміхнувся Влад.

Анжела зміряла його презирливим поглядом:

— Простіше, звичайно, залишити все, як є. Нехай собі вмирають, спиваються, тупіють… Владе, ти розумієш, про що йдеться?

Влад мовчав.

— Ти просто не віриш, що це можливо, — підсумувала Анжела м’яко. — А ти спробуй повірити. Хоч на секунду. Спробуй повірити, у тебе вийде… Ну?

— Повірив, — сказав Влад, відчуваючи неприємний холодок уздовж хребта. — На жаль, просто чудово повірив… А тепер ти послухай — мене.

Анжела безвідривно дивилася йому в очі. Зіниці її звузилися.

— Якщо ти ще хоч раз зустрінешся з цим сімейством, — повільно сказав Влад, — з Артурчиком і його татусем… Більш того, якщо ти хоч коли-небудь спробуєш хоч кого-небудь хоч нащось прив'язати… Заради грошей, або слави, або дітей, або хворих, або вимираючих тварин, або ще навіщось, усе одно навіщо… Я поїду, Анжело. І ти довго мене шукатимеш. І якщо не знайдеш, якщо обоє ми в результаті здохнемо — тим ліпше. Зрозуміло?

Вона не кліпала. За час, проведений пліч-о-пліч, вона встигла вивчити Влада і розуміла тепер, що він зробить саме так, як зараз пообіцяв.

І — сполотніла.

Коли, грюкнувши, двері за Анжелою зачинилася, Влад зрозумів: черговий етап його життя — гучний, метушливий, тяжкий, але по-своєму необхідний — скінчено. Тож треба знову все змінювати. І що хутчіше, то ліпше.

Одразу, не зволікаючи, він сів писати літагенту. Йому не хотілося, аби лист вийшов сухим чи навіть ворожим, тож він ретельно зважував кожну інтонацію, домагаючись стримано-дружнього тону. Влад писав, що «світське життя» стомило його, що воно «не відповідає його звичкам і нахилам», що він не може працювати в такій обстановці й збирається сховатися десь в глухому закутку, де немає ані газет, ані телебачення. Що йому слід відпочити від репортерів, ворогів і друзів і що він зникне з поля зору на півроку, не менше, а результатом цього самітництва буде, звісно, нова книга про Гран-Грема, і можливо — можливо! — за спокійних умов у нього визріє якась нова ідея…

Певна річ, чемно писав Влад, перш ніж зникнути, він виконає всі попередні обіцянки. Зустрічі, призначені на майбутній тиждень, не будуть скасовані… Але вже з наступного тижня Влад Палій перестане належати «читацькій громаді», а належатиме собі, Гран-Грему…

«…і дружині», — дописав він над силу.

Бути педантичним кепсько. Влад давно знав це, але ніяк не міг перебороти свою натуру. Вартувало б кинути усе — зараз, негайно! — і їхати, якщо вже вирішив…

Йому варто було зараз наплювати на обіцянки.

Проте він залишився.

Анжела сприйняла його рішення спокійніше, аніж він очікував. Перепитала: «Ти впевнений?», покусала губу, знизала плечима. Влад подумав, що, може, подалі від спокус вона одумається. Що, може, її мужній вчинок у лікарні не був випадковістю. Що Анжела зрозуміє його, а він, нарешті, прийме її, і що вона, можливо, дарунок, посланий йому долею. Подарунок, а зовсім не випробування.

Довжелезний тиждень він тільки тим і займався, що «підтягував хвости». Заокруглював, завершував, ухильно відповідав на запитання журналістів, які хотіли знати його найближчі плани. Написав короткий лист Богораду, повідомляючи про своє рішення. Анжела, похмура, відчужена, майже не розмовляла з ним, і це засмучувало його значно більше, ніж він розраховував.

«Нічого, — втішав він себе. — У нас буде час на розмови, на з’ясування стосунків. Нічого, ми ще зрозуміємо один одного, нічого…»

Треба було знайти і винайняти підходящий будинок на відлюдді, неподалік якогось села, а у Влада не залишалося на це часу і сил. Він запропонував Анжелі зайнятися пошуками помешкання, і вона, на його подив, погодилася. Накупила газет з рекламою нерухомості, подовгу говорила з кимось по міжміському телефоні, та зрештою холодно повідомила, що за п’ятсот кілометрів від столиці є на вибір два підходящих будинки, і що він, Влад, може сам визначити, який йому подобається більше.

Вони виїхали недільним ранком. До вечора планували дістатися на місце і переночувати в готелі в крихітному містечку, обведеному на карті кульковою ручкою. Дорога була добряче завантажена: городяни масово повалили за місто на пікніки. То праворуч, то ліворуч від дороги миготіли яскраві щити з закликами до мандрівників з’їхати з шосе і «насолодитися шашличком на лоні природи». У відчинене вікно втягувався дим далеких багать, бубоніло радіо, на зміну одній пісні лунала нова, і Анжела, заслухавшись, поплескувала в такт по обтислому джинсою коліну.

Влад час від часу на неї косував. Анжела, як йому здавалося, була трохи сама не своя. Напружена, сконцентрована, наче їжак, — і водночас демонстративно безтурботна.

Іноді вона навіть робила спроби почати з ним розмову.

— Ми непогано йдемо, — казала, поглядаючи поперемінно на карту і на спідометр. — До шостої вечора будемо на місці…

Влад обмежувався невиразним «так».

— Я зголодніла, — говорила вона, дивлячись тепер уже на годинник. — У нас є з собою бутерброди, але мені хотілося б гаряченького… Незабаром буде містечко, давай зупинимося біля якоїсь пристойної забігайлівки?

Влад кивав.

Вони справді пообідали в недорогій, але пристойній кав’ярні. Анжела, хоч як дивно, їла дуже мало.

— Що з тобою? — поцікавився Влад, коли вони знову рушили в дорогу.

— Напевно, нічого, — відповідала Анжела, зітхаючи. — Слухай… може, там, куди ми їдемо, хоч бібліотека є в селищі? Чи ти дозволиш мені бодай на вихідний кудись вибиратися?

Влада раптом охопило почуття провини.

— Це ж не на все життя, — сказав він примирливо. — І, зрештою, ми завжди знайдемо спільну мову… Адже знайдемо?

— Так, — відгукнулася Анжела без впевненості в голосі.

Була п’ята вечора, і Влад уже почувався втомленим, коли вони зупинилися в лісосмузі, щоб перекусити. Розклали на круглому пні бутерброди; Анжела зірвала листок м’яти і розтерла в долонях:

— Тут телефон, напевно, не бере?

— Не бере, — луною підтвердив Влад.

— Учора увечері він дзвонив, — сказала Анжела. — Переймався… Куди ми зникли… Артурчик хотів тебе бачити.

— Не вистачало ще прив’язати дитину, — промурмотів Влад.

— Можливо, він образиться, — сказала Анжела. — Він же жива людина. Так хотів зробити тобі приємне…

— Давай не будемо про це, добре? — попросив Влад. Можливо, навіть зарізко сказав. Анжела похнюпилася:

— Може, ти втомився? Може, мені сісти за кермо?

— Я не втомився, — буркнув Влад, відвертаючись.

— Тоді… У мене є міцна кава в термосі. Хочеш?

— Хочу, звісно, — відразу погодився Влад. Бо насправді саме філіжанки гарячої міцної кави йому зараз і бракувало.

Анжела акуратно скрутила термосові пластмасову «голову»:

— Обережно, вона гаряча… І дуже міцна. Багато не пий, а то на Місяць полетиш…

Налила. Влад обережно надпив.

Над їхніми головами переспівувалися синиці. По шосе промчала машина. Сідало сонце. Наближався вечір.

Влад надпив іще раз. Замружився від задоволення, піймав Анжелу за руку, що пахла м’ятою:

— Послухай… У нас же десятки років попереду. Десятки років — пліч-о-пліч… Давай… усе-таки станемо друзями, га? От ти послухала мене… не сперечалася… знаєш, який я тобі вдячний? Тоді, в лікарні… я розумів, чого це тобі вартувало. Як боляче… Ці переїзди… але ж ми перемогли! Ці люди, лікарі, медсестри живуть собі спокійно зі своїми дітьми, і відом не відають…

Анжелине обличчя було дуже блідим, зосередженим.

Влад розтулив було рота, щоб іще щось сказати. Але раптом суцільна чорнота заслала очі. Стало м’яко і легко.

Останнім його спогадом була спадаюча на траву пластикова чашечка з недопитою кавою.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Влад

Він лежав на спині, і стеля здавалася просто височенною. Як небо. Можливо, Влад поменшав? Став завбільшки із таргана?

Усе можливо.

Йому стало страшно. Він не міг пригадати, що сталося. Де він. Як його звуть.

Він — удома? І мама — на кухні?

Ні. Надто висока стеля. Надміру.

Він спробував поворухнутися — було важко. Звідкись згори з’явилася рука, міцна чоловіча рука, а потім і обличчя — незнайоме, бородате.

— Водички? Чаю? — по-приятельськи запропонував незнайомий голос. І тепер уже дві руки взяли Влада за плечі, допомагаючи сісти.

Влад перечекав запаморочення.

Ні, він не поменшав, наче тарган. Це кімната, у якій він перебував, була велика і дивна. Не кімната, а радше зала — заввишки в два стандартних поверхи. Порожня, якщо не брати до уваги дивана, круглого столу з маленьким телевізором, декількох крісел і облізлої ширми в кутку.

Влад мовчки випив воду, запропоновану незнайомим бороданем. На круглому столі закипів електрочайник, і бородань спритно, як колишня домогосподарка, заварив чай, накрив чайничок рушником, нарізав скибочками лимон:

— З цукром? Без?

— З цукром, — відповів Влад.

Поки чай заварювався, обоє сиділи мовчки. Влад повільно повертав голову, розглядаючи залу, приходячи до тями.

Вони з Анжелою потрапили в катастрофу?

Ні, він не пам’ятає. Трава, запах м’яти. Пластикова чашечка летить, розхлюпуючи коричневу рідину…

«Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається… Як часто ти проробляла це?»

— Ви хто? — запитав Влад, розглядаючи бороданя.

— Називайте мене Булкою, — запропонував чоловік.

Він був мало схожий на здобний виріб. Смаглявий, сухорлявий, років двадцяти п’яти. Хоча борода додавала йому віку.

— Де…

Влад запнувся. Як запитати? Де Анжела? Де пані Анжела Стах? Де ця жінка?

— Пані Стах, — сказав бородань, — просила потелефонувати, коли ви очуняєте. Ось телефончик, — він витяг звідкись слухавку, швидко набрав номер, простягнув Владу: — Говоріть.

Думки у Владовій голові рухалися досі повільно, але він узяв слухавку з його рук.

Гудок. Гудок.

— Алло?

— Алло, — кинув Влад.

— Владе? — зраділа трубка. — Як ти?

— Чудово, — запевнив Влад.

— Ну, я зараз зійду вниз…

Короткі гудки. Зійду вниз?

Влад знову озирнувся. Так, вікна в приміщені розміщені високо, під самою стелею. Можливо, це напівпідвал? Можливо, зверху якась надбудова?

За вікнами сіріло небо. Ранок? Вечір? Сутінки? Похмура погода?

— Котра година? — запитав Влад у Булки.

— О пів на дев’яту, — охоче відповів той.

— Вечора?

— Ранку, — здивувався Булка.

Скреготнув засув. Влад різко обернувся — і поплатився запамороченням за свій порив. Двері позад нього були обшиті залізом і оснащені декількома замками, двері були відчинені, і в одвірку стояла Анжела. Бліда, як і вчора. У джинсах і светрі.

— Привіт, — сказала весело. І гарячково блиснула очима.

— Привіт, — відгукнувся Влад.

— Що ти хочеш на сніданок? Є шинка, смажена картопля, яблучний пиріг, оладки…

— Я ще не вечеряв, — сказав Влад. — Ти квапиш події.

Анжела швидко зиркнула на Булку, і той, анітрохи не збентежившись, вийшов. Акуратно прикрив за собою залізні двері.

— Я принесу тобі комп’ютер, — сказала Анжела. — І ще деякі меблі. І ще привезуть тренажери — ну, лижний імітатор, велосипед… Ще, якщо хочеш, можна басейн надувний поставити. З ним багато метушні, але якщо хочеш…

— Поверни мені мій телефон, — сказав Влад.

Анжела розвела руками:

— А тут сигнал не тягне…

— Ми ж щойно з тобою розмовляли, — сказав Влад, стримавшись.

Анжела вимушено розсміялася:

— Ну, вибач… Я пожартувала. Я не можу дати тобі телефон. Бо… бо я хочу, щоб ти спокійно попрацював. Ти ж цього хотів — спокою… Щоб ніхто тебе не турбував…

— Ми — у тому будинку, який підшукала? — запитав Влад.

— Майже, — ухильно відповіла Анжела. — Про цей дім ніхто не знає… Тобто ніхто не знає, що я його купила. Викупила. Тут раніше була турбаза… Це в лісі. Доволі далеко від шосе. Тут нікого немає поблизу. Цілком ізольоване місце. Можеш спокійно працювати.

Влад дивився їй в обличчя. Вона уникала його погляду, оченята бігали, вона то посміхалася, то нервово потирала долоні:

— Ну… То що ти будеш на сніданок? Вибір невеликий, звичайно… Але оладки дуже смачні.

— Тобі ще не пізно одуматися, — пошепки мовив Влад. — Чуєш?

Вона нарешті зустрілася з ним поглядом:

— Уже пізно. Пізно, бо я все вирішила… Не тільки ти вмієш приймати рішення, остаточні й безповоротні. Я — я знаю, що роблю. Я дуже добре подумала. Я не збираюся все життя просидіти в норі, як цього хотів би ти. Наш спільний друг, поціновувач русалок, хоче зі мною бачитися… Чому я маю його розчаровувати? Я не збираюся з ним спати, якщо тебе це цікавить. Але в нас є спільні інтереси, плани, теми для розмов…

Вона нервувала. Видно, їй не спалося цієї ночі.

— Там дитина, — сказав Влад. — Ти. Хочеш. Прив’язати. Дитину?

— Я докладу зусиль, аби цього уникнути, — відповіла вона з підкресленою незворушністю. — Зрештою, Артурчик — твій шанувальник, а не мій… Мені ж бо нічого зайвий раз із ним зустрічатися…

І запнулася. Подивилася Владу в очі, швидко сховала погляд:

— Він усе про тебе запитує. Я його переконала, що, мовляв, заради того, щоб порадувати світ новою історією про Гран-Грема, великий Влад Палій повинен на якийсь час усамітнитися. Приблизно на півроку. Як і збирався. Як і повідомив усім, у тому числі Богораду і літагенту…

І вона знову подивилася йому в очі. Значуще.

Влад тільки тепер усвідомив глибину ями, у якій опинився. Знову роззирнувся навсібіч. Одурманений мозок не бажав слухатися, як і не бажало підкорятися задерев’яніле, затерпле тіло.

— Не розумію. Ти серйозно? Ти мені погрожуєш? Ти впевнена, що я буду ось так просто сидіти в цьому… льосі?

— Сиділа ж я в Барона, — сказала Анжела тихо. — Тільки в Барона мене принижували, ґвалтували і били. А тобі я хочу створити всі умови… Якщо забагнеться хоч слона — притягну і його з зоопарку, аби ти сидів і спокійно працював. Їжу готуватиму ресторанну. Кухарів найму, якщо треба. Книжки, відео, кіно… Хоча навіщо тобі кіно, ти ж працювати збирався. Комп’ютер твій… А хочеш новий комп’ютер? Крутіший? З усіма наворотами… Тільки без модему. На фіга тобі модем? Ти ж працювати…

Влад важко встав. Анжела відстрибнула до дверей, і ті відразу відчинилися, а з прорізу вигулькнув знуджений Булка.

— Обережно, — швидко застерегла Анжела. — Цей хлопець буде за тобою наглядати, наче ненька, але вийти звідси він тобі не дозволить. А нагорі є ще кілька його товаришів… Владе! Ну будь же ти розумнішим!

Влад зустрівся очима з Булкою. Той задерикувато підморгнув у відповідь.

І-раз-і-два-і-три. Поскрипуючи, обертаються шестірні в очманілій голові, пересипані снодійним шестірні.

— Анжело, — тихо прошипів Влад. — Ти робиш незворотний учинок. Я розумію… Ти скривджена, тобі нелегко аж так просто відмовитися від усіх цих грандіозних планів… Але подумай. Якщо ти всерйоз маєш намір… зробити те, що робиш… Просто пригадай, як умирала на порозі мого будинку.

— Я знала, що ти нагадаєш, — скрушно зітхнувши, відгукнулася Анжела. — Я знала… Ти один раз врятував мене, і тепер докорятимеш цим усеньке життя. А в нас же довге життя попереду, пліч-о-пліч… ти пам’ятаєш?

— Я не впевнений, — повільно заперечив Влад. — Справді, не впевнений Адже досить одному з нас усерйоз вирішити, що життя його становить небезпеку для оточуючих…

— Не треба, — поспішно зашепотіла Анжела. — От тільки не треба цих дитячих погроз. Дайте тортика, а то повішуся. Не треба, Владе, я була про тебе ліпшої думки… Та ти сам у це не віриш. Ти не істерик. Ти ніколи себе не вб’єш, ти сильний… Ти любиш життя. Ні, ти не суїцидник. До того ж ніхто тобі не дозволить. Ти будеш спокійно працювати. Спокійно. Ти ж цього хотів. Самотності. Ти ж цього хотів…

Вона бурмотіла «ти хотів», як заклинання. Незрозуміло, кого вона намагалася загіпнотизувати — Влада чи себе.

— І довго ти плануєш мене охороняти? — лагідно поцікавився Влад.

— Недовго, — пообіцяла Анжела. — Скільки буде потрібно. Потім, коли буде пізно щось змінювати… Тоді ти сам станеш допомагати мені. Бо від тебе залежатиме не тільки моє життя, але й життя третьої людини…

— І четвертої, — сказав Влад. — І дитини.

— Постараюся цього уникнути, — повторила Анжела, боягузливо відводячи очі.

Влад зрозумів, що мозок його перевантажений. Що треба відпочити. Інакше станеться коротке замикання.

Підігнулися коліна, і він сів на диван. Анжела, вирішивши, що складну розмову вже скінчено, радісно затараторила щось про сніданок, про оладки. Владу здалося, наче він відчуває їхній запах. Запах гарячої соняшникової олії, запах киплячого жиру… До горла підступила нудота…

— Ти дурна, — сказав він безнадійно. — Ти кругла ідіотка… Ти пошкодуєш.

Зала була сорок два кроки уздовж і дев’ятнадцять ушир. У кутку зали, біля дверей, постійно був присутній хтось із наглядачів — Булка, або Кисіль, або Старий. Старому було років сорок, Кисіль і Булка були приблизно одного віку, але Кисіль виглядав молодшим через те, що на голові в нього не було ні волосини — ні на підборідді, ні на маківці. Усі троє поводилися з Владом винятково чемно — точніше, настільки чемно, як тільки могли.

Вікна були на рівні другого поверху. Іржаві ґрати на них не викликали побоювань — вони слугували для того, аби захистити скло від м’яча, а зовсім не щоб запобігти втечі. Але добратися до вікна по гладкій фарбованій стіні могла хіба що муха з присосками на лапах.

Утім, Влад не збирався втікати через вікно. Його план був простішим.

Анжела не з’являлася дві доби. Влад чудово розумів, де вона зараз і чим займається. Лежачи на дивані, він неспішно бесідував із тюремниками. Вісім годин — з перервами — розмовляв з Киселем. Довідався імена його батьків, однокласників, прізвиська вчителів, тренерів, вподобання щодо випивки, хронологію короткої спортивної кар’єри. По кілька разів прослухав найяскравіші бойові епізоди рукопашних сутичок з невідомими «козлами» (щораз із новими подробицями), сам розповів деякі історії зі свого життя, коротше кажучи, просто-таки потоваришував з хлопцем, за що той незабаром і поплатився — Старий, піймавши Киселя за балаканиною, довго сичав на нього за нещільно причиненими дверима — обіцяв суворі санкції…

Булка, котрий прийшов на зміну Киселеві, намагався бути небагатослівним, але Влад і сам утомився від бесіди. Не встаючи з дивана, він зважував «за» і «проти», і роздратовано гнав від себе думки про те, що буде, якщо Анжела встигне…

Але ж фундамент уже закладений. Зустрічі, розлуки, рукостискання, коктейлі, дотики мимохідь, — Влад жахнувся, пригадавши, скільки їх було. Так, рахунок йде на дні, не на тижні…

На третій день Анжелиної відсутності йому стало тоскно. Підступав головний біль. Прокидалося ниття в кістках. І коли Анжела нарешті з’явилася, Влад підвівся з дивана, щоб зробити кілька кроків їй назустріч:

— Ти довго…

Її очі закотилися — вона теж відчувала ейфорію. Влад опанував себе на мить раніше. Поцілував тонку Анжелину руку, поцілував — і рвучко завернув Анжелі за спину. Позадкував, прикриваючись Анжелою від сторопілого Киселя:

— Стояти. Крок — і я її заріжу.

На Анжелиному горлі лежав крихітний ножичок, яким Булка нещодавно різав лимон.

Анжела загарчала, смикнулася. Влад заламав їй руку, гарчання перейшло в зойкання:

— Ой… пусти, недоумку…

Влад засунув руку до її кишені. Витяг телефон. Щоб набрати номер Богорада, йому б знадобилося дві секунди.

Гудок. Гудок. Ще гудок.

Анжела затиснула зуби на руці зі слухавкою. Влад схопив ротом повітря, але телефону не випустив. Кисіль опам’ятався, нарешті, й накинувся на Влада, зовсім не дбаючи про життя заручниці.

Трубка полетіла на підлогу. Влад, відкинутий до стіни, добряче вдарився потилицею і знепритомнів.

— Я казала їм, що ти божевільний. Тепер вони в це повірили.

Влад лежав на дивані, руки його були підняті над головою і прикуті кайданками до батареї.

— Тепер вони самі побачили, що ти небезпечний. А ще я попередила їх щодо звикання. Ти ж переконуватимеш їх, що, довго перебуваючи з тобою в одній кімнаті, вони ризикують життям. Ну, та вони до цього готові.

Горло в Анжели було перев’язане, під оком синець. Говорячи, вона час від часу торкалася до бинта кінчиками пальців.

— Тепер мені доведеться брехати йому про якусь аварію, у яку я нібито втрапила. Ну, і, певна річ, він мені співчуватиме… Він увесь час запитує, як там твоя робота рухається. І Артурчик запитує теж.

— Артурчик, — повторив Влад.

Голосу не було.

— Щонайбільше місяць, — сказала Анжела. — Може, менше. Тоді все це стане незворотнім… Чому ти не бачиш очевидних речей? Чому не думаєш про людей, яким буде ліпше, а не гірше? Чому допомагати знедоленим — менш почесно, ніж будувати підвідні замки? Чому ти не зі мною? Чому я одна, зовсім одна, повинна все це на собі тягти? Одне мене втішає — за місяць, а то й менше, тобі просто нікуди буде подітися.

— Безперечно, — мовив Влад. — І можеш бути певна, що перші сказані йому при зустрічі слова — це правда про тебе і про пута. Він не зможе від них звільнитися, але він знатиме. Можеш уявити, як він тебе зненавидить. І яких витончених форм може набувати його ненависть…

— Він буде таким само вільним, як ти зараз, — спокійно сказала Анжела. — І не зможе нашкодити мені, як не можеш нашкодити ти.

Влад перевів подих. Стримався.

— Я знала, що ти щось таке утнеш, — продовжувала Анжела. — Я була до цього готова. Це мені навіть зручно, якщо хочеш знати. Зайвий доказ твоєї ненормальності і твоєї агресивності.

— Ти не зможеш утримувати мене вічно.

— А вічно й не треба. За кілька місяців я — Я! — буду володаркою світу.

— За кілька місяців ти будеш покійницею, — сказав Влад з жалем. — У тебе був шанс прожити гарне життя — такий шанс… Зрештою, я навіть трішки повірив у тебе. А тепер ти приречена.

— Не мели дурниць, — Анжела підвелася. Скривилася від болю. Потерла плече. — І обмізкуй мої слова. Подумай… Прощавай.

Зв’язаний, він міг тільки думати. Задля експерименту він міркував навіть про те, що Анжела може мати рацію. Він старанно вибудовував світ, у якому Анжела б мала рацію. У якому людина, помічена путами, просто зобов’язана шукати їм найкраще застосування.

Владу марилася нескінченна галера. Шеренги прикутих рабів на лавах. Злітали й падали вниз весла…

Влад цілком мирним, приятельським тоном просив Старого відв’язати його, однак щораз отримував стримано-ввічливу відмову. Старий напував його з трубочки і годував з ложечки, Старий розвернув телевізор так, щоб Владу було видно екран. І з восьмої вечора до десятої ранку Влад змушений був дивитися новини, телевікторини і серіали.

…Прикуті до весел люди невідривно витріщалися в екран маленького телевізора, встановленого на носі стрімко летючої галери.

На екрані посміхалася Анжела. Її співрозмовником був Єгор Єлистай — живісінький, веселий, упевнений у собі…

Влад заплющував очі і відключав слух. Телевізор бурмотів на межі його свідомості, і Старий дбайливо запитував: перемикати?

Так минуло ще два дні. Пропускаючи повз вуха одкровення чергової серіальної страждальниці, Влад прислухався до дивних звуків з-за стіни. Там начебто робили ґрунтовний ремонт.

На третій день виникло відчуття, ніби час зупинився і Анжела не прийде більше. Що вона випала за борт мільярдерської яхти. Що її з’їли акули. Що вона вмерла в лікарні понад рік тому.

Він не бачив, як вона увійшла. Відчув лишень теплу хвилю, начебто від випитого келиха шампанського, і секунду по тому, — дотик долоні до свого чола. Від нього вимагалося тепер значне зусилля, щоб виглядати байдужим. Щоб не виявити радість — принаймні аж так очевидно не виявити.

Його звільнили. Перед ним поставили величезну тацю з явно ресторанною вечерею, із пляшкою червоного вина, з гарячою кавою.

Він їв. Анжела посміхалася.

«Вона мріє мене приручити, — зрозумів Влад з подивом. — Вона сподівається… Та ж вона права! Щоразу її поява пов’язана для мене з радістю, з полегшенням. У мене повинен виробитися примітивний рефлекс… Як у собачки на дзвіночок. Вона закріплює його подачками на кшталт їжі і вина…»

Синець навколо Анжелиного ока був старанно припудрений.

— Які новини? — запитав Влад, наче й нічого не сталося.

— Тобі великий привіт, — весело повідомила Анжела. — Твої читачі сподіваються, що робота йде успішно… До речі, ти збираєшся братися за роботу? Принести тобі комп’ютер?

Влад подумав хвилину. Дві.

— Принеси, — сказав він, відводячи погляд. — У мене з’явилися певні думки.

У нього справді з’явилися думки. Неприємні. Важкі для переварювання, бо Анжела мала рацію. Він ніколи не був схильний до самогубства — насправді, він був доволі близький до нього тільки того дня, коли дозволив собі взяти за руку Ганну. Коли він зрозумів, що готовий прив'язати її…

Його знову вразило те, яка колосальна прірва лежить між ним і Анжелою. Відкіля, адже вони обидва — люди, вони говорять однією мовою… Тільки Влад радше б умер, ніж прив'язав би Ганну. А з погляду Анжели пута — тільки знаряддя.

— Чому? — запитав він пошепки, і Кисіль, який сидів поряд, нашорошив вуха.

Влада більше не зв’язували, але поруч постійно хтось був. І з косих поглядів, що їх іноді кидали на нього Булка, Кисіль і Старий, Влад здогадувався: вони не на жарт його побоюються. Кожна секунда минала під напруженим, пильним контролем.

Думки про смерть гнітили Влада, але він привчав себе розмірковувати про неї, як про перемогу. Він уявляв обличчя Анжели, коли, повернувшись, вона застане трійцю тюремників у безуспішних спробах повернути його до життя. Але це мало допомагало. Влад не знаходив у собі достатніх резервів зловтіхи.

Тоді він став думати про хлопчика Артура і його батька. Він не мав з ними дружніх стосунків, майже не був знайомий — однак думка, що обоє вони поступово вростають в Анжелину мережу, підхльостувала, наче батіг.

Але найобразливішим було не це. Влад думав про Ганну — він не хотів, щоб вона жила у світі, де панують пута.

А отже, цей світ варто було зламати, перш ніж він проросте і зміцніє.

Виходить, доведеться переступити через уявлення про смерть, як про щось бридке і брудне. Забрати Анжелу — єдино можливою ціною.

Він отримав назад свій комп’ютер, не без задоволення перечитав останні написані розділи. Влад був спокійний і умиротворений.

До вечора йому стало холодно. Він мерз, тож попросив Булку принести пухову ковдру. Той, розгубившись, відповів, що такої нема й, на його погляд, у приміщенні досить тепло. Влад зацокав зубами і ліг, підтягши коліна до підборіддя, обличчям до стіни. Булка затурбувався. Тоді Влад слабким голосом попросив дістати з валізи його куртку, і, на превелику Владову радість, збентежений Булка виконав це прохання.

Тоді Влад улігся знову і попросив вимкнути світло. Зала занурилася в напівморок, тільки на столику біля крісла «чергового» пильно горіла настільна лампа.

…У куртку був ушитий пояс — шовковий шнур. Упріваючи і перевертаючись (а в кімнаті-залі й справді не було холодно), Влад намацав шнурок, розв’язав вузли, зняв пластмасові набалдашники й обережно витяг пояс назовні.

Опівночі Булка передав варту Киселеві. Кисіль розвернув телевізор екраном до дверей, сів у «чергове» крісло і поринув у споглядання якогось фільму — без звуку, щоб не потривожити сплячого літератора.

Влад спробував не думати про те, що ось оце застигле, підсвічене блакитнуватим світлом обличчя боксера-невдахи буде останнім людським лицем, побаченим ним у житті. Ні, краще згадати Ганну. І Богорада. І Дімку Шила, який назавжди лишивсь сімнадцятилітнім пацаном…

Влад підтяг коліна до підборіддя. Петлю пов’язав на шиї, другий кінець шнура намертво прив’язав до кісточок. Кисіль бачив, що він перевертається, один раз навіть наблизився, постояв поруч. Влад дихав рівно, тож Кисіль відійшов.

…Ліпше пригадати очі хлопчика Артура, якому плювати на русалок і який серед мільярдної розкоші ходить у потертих джинсах та читає книжки про Гран-Грема. А ж вони, ці наївні книжки, написані, аби людство стало добрішим…

Можна навіть пригадати Анжелине обличчя, якою вона була на помаранчевому портреті Самсона Ведрика. Якби не пута…

Якби не пута, з Анжели вийшла, може, непогана б дівчинка… Добра, любляча…

Якби не пута…

Влад міцно-міцно замружився.

«Ким я хочу бути? Півнем на великому пташиному дворі. Щоб навколо було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього двору іноді прилітав сусідський півень, ми б з ним дружили і билися. Я хотів би сидіти на паркані — над усіма… всіма коханий і нікому нічим не зобов’язаний. Так і прожити все життя — нікуди не їздити, нічому не учитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… а яким бути — вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…

Але взагалі-то я пожартував.»

— …Тут вам буде зручно, — сказав тлустий чоловічок.

Порівняно з напівпідвальною залою маленька кімната здавалася ще меншою. Вікна не було — його заклали цеглою. Жодної гострої деталі. Жодної розетки. Стіни — до самої стелі — були обшиті товстим шаром поролону.

— Не хвилюйтеся, — сказав товстун. — Вам просто треба відпочити. І моя дружина, і обидві доньки так люблять книги про Гран-Грема… Вам треба відпочити.

— Ви не могли б переказати повідомлення для мого друга? — запитав Влад. — Я дам вам його телефон. Ви просто подзвоните і розповісте йому, що вважатимете за потрібне. Що я хворий, наприклад. Що вчинив спробу самогубства чи що моя дружина зворушливо про мене піклується.

Обличчя тлустого чоловічка стало надміру уважним:

— Звісно. Певна річ, я йому потелефоную… Який, ви кажете, номер?

Влад подивився йому в очі:

— Негоже обманювати. Якщо ви з якихось причин вважаєте, що дзвонити не треба — так би й сказали.

— Мені не хотілося б вас засмучувати, — винувато відповів товстун.

Влад сів на кушетку посеред обшитої поролоном кімнатки, доторкнувся до довгого синця на горлі. Що ж. Самогубство — непроста наука, якщо поряд немає високих дахів, снодійного і надійної петлі на гачках від люстр…

— Ненавиджу самогубців, — промурмотів Влад з відразою.

Тлустий чоловічок насторожився:

— Як ви сказали?

Влад ліг на кушетку. Витягнувся:

— До побачення.

Товстун переступив з ноги на ногу і вийшов, зачинивши за собою двері з круглим віконцем посередині. 3 маленьким усевидющим «ілюмінатором».

Влад приплющив повіки.

Кімната в стилі «притулок божевільного» була влаштована в тому-таки будинку, де був і спортзал з телевізором. Споруджена в рекордні строки. Старий, Булка і Кисіль отримали відставку, їхнє місце зайняв тлустий чоловічок і двійко його підручних — очевидячки, професіонали. Либонь, Анжела зуміла переконливо повідати їм історію про бідного літератора, у якого дах поїхав від перевантажень, а синій слід на Владовій шиї сам по собі був досить красномовний…

З моменту, коли в пластмасовій чашці з кавою виявилася слоняча доза транкрелакса, до моменту, коли його під руки (у буквальному сенсі, ну й хватка в хлопців) привели в обшиту поролоном кімнату — минуло вже три тижні, й ситуація стала критичною.

Влад ліг на спину і закинув руки за голову.

Дивно. Він не розраховував програти, а от продув на рівному місці! Не вельми розумна жінка переграла його, наче кошеня немудре. Шах і мат…

Дивно, що Анжела вважала шахи нудним заняттям. Утім, що тут дивного?

Він розумніший за неї. Старший і досвідченіший. Він чоловік, зрештою. Чому він дозволив собі програти? Коли на карту було поставлено так багато?

Бо Анжела може дозволити собі розкіш бути і злою, і доброю. Скупою і щедрою. Наївною і розважливою. Різною. А він, Влад, надміру захирів у своїх уявленнях про те, що можна, а чого — ні.

Тому Анжела сильніша. Анжела завжди сильніша. Він просто про це забув.

Можливо, будівничий підвідних палаців уже прив'язаний. І його син, що ще ймовірніше, — теж. Можливо, Владів програш незворотній, але ж хто переміг — той і правий.

Хто переміг — той бачить світ правильно, а хто програв, усеньке життя прожив під владою ілюзій. Сам-самісінький. У цілковитій самотності, коли міг бути коханим і шанованим. Коли міг мати і дружину, і друга, але лишився наодинці зі своїми путами, наодинці зі своїми уявленнями про життя, над якими тепер підсміюватиметься весь світ…

Перед ним був стіл, заповнений найвишуканішими стравами, а він надав перевагу цвілій шкоринці. З принципу. Перед ним був парк, сповнений квітів і трави, сонця і тіні, а він визнав за краще темну собачу будку — бо йому здавалося, що так правильніше.

І тепер те, що він називав своїми уявленнями про життя, наче обгризена кістка лежить перед ним у брудній мисці. Він, як дракон, котрий цілісіньке життя захищав печеру зі скарбами, і виявив за дві хвилини до відлюдної смерті, що в заповітній скрині — цвіль.

Чому, взявши за руку дівчину Ганну, тоді ще нічию дівчину — чому він не привласнив її?

Бо ідіот. Саме тому, і немає більше причин.

Влад заплющив очі.

По всьому скверику якось непевно, наче курявою вкритий, цвів бузок. Один кущ був білий.

Він сидів на старій, давно не фарбованій лаві. За спиною був квітковий кіоск під строкатим тентом, а далеко попереду, за бузковими суцвіттями бовваніла зупинка тролейбуса. І тролейбус саме стояв на зупинці — червоно-сірий, великий, з чорною «гармошкою» на череві.

Поруч — і навпроти — сиділи на таких само лавах молоді люди, озброєні пляшками пива. Потягували з горлечка. Розмовляли. Дивилися на сонце крізь темні окуляри. Сміялися.

Навпроти зупинилася машина. Відтіля вистрибнула жінка з дуже довгими, запакованими у чорні колготки ногами:

— Ви не підкажете, як звідси проїхати на Бессарабську площу?

Він пояснив. Жінка подякувала, вскочила назад до авто, і той, хто сидів за кермом, дав газу.

Гілки бузку погойдувалися. По асфальті плазували короткі ажурні тіні.

«Програв, — розгублено думав він. — Чому?

Може, програв саме тоді, коли повірив, що у світі справді є місце істинам? Що є у Всесвіті хоч щось незмінне, не підвладне обставинам?»

Він устав. Обтрусив штани. Рушив праворуч, через дорогу і далі, вулицею Ярославів Вал.

— Купіть апельсини, — запропонувала дівчина за яткою біля входу до овочевого магазину «Золота осінь».

Він купив кілограм. Шість помаранчевих кульок у червоній пластмасовій сітці.

— Ви не підкажете, котра година? — чемно запитав хлопчик років дванадцяти у круглих окулярах.

— О пів на четверту, — сказав він, зиркнувши на циферблат на своєму зап’ястку.

Хлопчик зам’явся:

— А… скажіть, будь ласка… ви троль?

— Тільки наполовину, — зізнався він з жалем.

— Я можу чимось вам допомогти?

Він кинув на співрозмовника чіпкий погляд. Хлопчик як хлопчик, у шкільних штанях і короткій курточці, з полотняною сумкою на плечі.

— Надто пізно, — відповів, простягаючи хлопчикові апельсин. — Чим тут уже допоможеш? Один чоловік цілісіньке життя мріяв мати кохану жінку і друга… Але відмовляв собі в цьому праві. І ось тепер виявилося, що він просто старий ідіот. Що він міг побудувати замок, населити його дружинами, друзями, та ким завгодно… і жити собі розкошуючи. Розумна людина на його місці так і вчинила б.

— Розумні люди завжди перемагають? — запитав хлопчик, акуратно очищуючи пахучу жовтогарячу скоринку.

— Завжди, — сказав троль.

— Він потрапив у біду?

— Так. Звичайно.

— Він же може погукати на допомогу друга? Чи кохану жінку?

— Відкіля? Ти ж бо пам’ятаєш — у нього їх немає…

Влад розплющив очі. Він спав.

Йому наснилася Ганна. Начебто вона стоїть по той бік залізничного полотна, а мимо мчать один за одним потяги, а може, це той самий нескінченний потяг… І він бачить Ганну в просвітах між вагонами. Короткими спалахами світла.

А може, там стояла зовсім не Ганна? Він бачив її так рідко, що цілком міг помилитися.

Він устав. Підійшов до місця, де раніше було вікно, притулився чолом до тугого, жовтавого поролону, що мав ледь відчутний запах.

Ні, це не поролон. Це матеріал іншого покоління — його можна рвати нігтями, гризти зубами, а він не піддасться. Це цілком сучасний матеріал. Витривалий. Живучий. У дусі часу.

Він не бачив Анжелу четвертий день. Його усе сильніше душили пута, тільки тепер до горла підступала не туга, як зазвичай, а чорна злість.

Він обійшов кімнату вздовж стіни, це не забрало багато часу. Коло. І ще одне. Як звір у клітці. Хворий, знеможений звір.

Який сьогодні день? Ранок? Вечір? Котра година? Не важливо…

Він зупинився перед замкненими дверима, у круглому «ілюмінаторі» відбивалося його власне обличчя. Дзеркало. Він побачив літнього, сивуватого, виснаженого — але дуже зосередженого, з ясним поглядом чоловіка.

— Нічого, — сказав сам собі. Точніше, не сказав навіть — ворухнув губами.

І, начебто у відповідь на коротке слово, звідкись з-за скла до нього долинув відгомін теплої хвилі. Тільки відгомін. Але вже близько, простягнути руку, і…

— Ти тут, — сказав Влад повільно.

Важкі двері не здригнулися.

— Ти тут, — повторив Влад пошепки. — Ти там, за склом. По той бік дзеркала. Ти чуєш мене. Не можеш убити мене, бідненька. Не можеш позбутися… А я ж усе одно виберуся. Я…

Вона насправді буде володаркою світу. У неї будуть підводні палаци, а можливо, вона наказуватиме навіть сонцю, коли сходити і заходити. Вона карбуватиме монети зі своїм зображенням. Вона на півдорозі до перемоги, вона дійсно зможе…

— …Але мене тобі купити не вдасться, — мовив ледве чутно. — І не вийде налякати. І вмовити теж. Ти чудово це розумієш.

У потилиці наростав біль. Кам’яніли м’язи шиї.

— Ти носиш бомбу в кишеньці, — продовжував він одними губами. — Ти даремно зв’язалася зі мною. Я… Я зумів відмовитися від Ганни! І ти думаєш, що я не зможу перешкодити тобі?!

Він розсміявся.

— Ти перша простягнеш мені руку… Але я так зневажаю тебе, що навіть під страхом смерті ніколи тебе не доторкнуся. Ти мені огидна. Ти, у якої був шанс стати людиною… А ну, відчини-но двері!

Тільки останні слова він, виявляється, сказав уголос.

— Відчини двері! Чуєш?

Він чекав. І у відповідь щось гупнуло в коридорі. Він почув, хоча стіни кімнати поглинали звуки майже цілком.

Що там? Крик?

А це що? Постріл?!

«Назад! Назад!» — волали за дверима.

— Відчиніть! — гаркнув Влад.

І подумав, жахнувшись: якщо хоч щось станеться з Анжелою…

І йому стало соромно за власну малодушність. Він відступив.

Двері повільно, начебто в страшному сні, почали відчинятися. Міліметр. Ще міліметр.

На порозі стояла жінка.

«Вони звели мене з розуму», — і жахнувшись, і розлютившись водночас, подумав Влад.

Високі вилиці. Довге, посріблене на скронях волосся. Величезні, напружені, з лиховісним блиском очі. Зімкнуті губи, бліде обличчя з древньої монети.

Побачивши Влада, жінка затамувала подих. Потім вузькі плечі піднялися — вдих — і опустилися:

— Ти…

Ступила крок уперед. Влад дивився на неї, запам’ятовуючи дрібні деталі, «пташину лапку» зморшок на напружених вилицях, тонкі брови, кожен волосочок зведених брів. Він був наче стародавній фотоапарат, з якого на мить зірвали чорне покривало, даючи можливість єдиний раз — і дуже коротко — побачити.

(А в коридорі на підлозі сиділа Анжела. Волосся її розметалося по плечах. Анжела дивилася на Влада — з жахом, з ненавистю, жалібно. Не важливо, далеко, десь там…)

Влад перевів погляд жінку поруч з ним.

На Ганну.

Вона непевно, наче перепрошуючи, посміхнулася:

— От…

(Маслакуватий санітар стояв обличчям до стіни. Його заведені за спину руки були скуті кайданками).

Захар Богорад швидко, по-діловому, помахав Владу рукою:

— Усе гаразд?

Так, це був Захар Богорад. Влад труснув головою, ніби щойно очуняв. Повільно кивнув.

— Я постійно очікував на щось подібне, — заявив Богорад, передаючи закутого в кайданки санітара під опіку кремезного хлопця в спортивній вітрівці. — Я зрозумів, що тут щось не так, коли ти раптом зник… Але я б, звісно, куди повільніше рухався, якби в неї, — він глянув зверху вниз на Анжелу, — не вистачило клепки написати лист від твого імені. Написати лист на добре відому тобі адресу. Нібито від тебе. Ганні. Хотіла, напевно, комусь за щось помститися? Кому? За що?

Влад знову подивився на жінку, яка досі стояла перед ним.

— Владку, — мовила Ганна. — Привіт.

Богорада покликали з глибин коридору, і за два стрибки сищик зник з очей. Ганна нерішуче подала руку, Влад потягся назустріч, але останньої миті втримався. Не доторкнувся до простягненої долоні.

Завовтузилася на підлозі Анжела. Піднялася, ковзаючи спиною по гладкій стіні. Влад бачив її бічним зором. Ось вона звелася на неслухняні ноги, ступила назустріч — Влад гидливо відсторонився, а Анжела, якій несила було впоратися з собою, зробила ще півкрочку. Швидко торкнулася до Владового плеча, повернулася і, похитуючись, пішла геть. Ганна відступила, даючи їй дорогу…

Відійшовши на кілька кроків, Анжела зупинилася. Обернулася, і, зустрівшись із нею очима, Влад відчув начебто удар по обличчю.

А наступної секунди він помітив у її руці маленький чорний пістолет.

«Яка гидота, — встиг подумати Влад. — Яка дешева, жовта, шмарклива мелодрама".

Виявилося, що він стоїть, затуляючи собою Ганну. Виявилося, він закрив її собою. Виявилося, Анжела помітила цей його жест і, здається, надала йому значення.

Влад бачив, як вона посміхнулася. У цій посмішці радощів не було, лиш заздрість, біль, розчарування… і зловтіха. Так, зловтіха.

Не зводячи з Влада блискучих збуджених очей, Анжела піднесла пістолет до скроні.

Постріл пролунав тихо і якось навмисне. Влад устиг побачити, що Анжелине волосся зметнулися, як від стрибка. І в цій хмарі летючого волосся вся вона здригнулася, наче від відрази, і завалилася на бік.

Він поспів відтягти Ганну, перш ніж вона встигла хоч щось роздивитися там, на підлозі посеред коридору. Він тяг і тяг, стискаючи її руку в своїй долоні.

Він вивів її в двір. Сонце засліпило його.

Зелений газон був засипаний жовтими ґудзиками кульбаб. Цвів самотній, величезний, наче хмара, каштан. Уквітчався бузок.

Ганна мовчала. Влад обійняв її. Вперше в житті зробив те, про що мріяв — але зробити не наважувався.

Вільний. Вільний. І нікого — нікого! — не встигне вже прив'язати.

Тепер можна. Тепер він торкається її і не боїться за неї. Усе лихе буде не скоро, і хіба настільки воно сумне, це неминуче…

Він стояв посеред сонячного кола, обіймаючи кохану жінку, і його воля була, наче купол.

Як небо.