Долина совісті

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Анжела

Поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки. Підсвічені фарами сніжинки летіли назустріч, билися об скло і неслися назад, а на їхнє місце прилітали нові. Темний ранок уявлявся космосом. Час був ранній, хмари суцільними, світанок не квапився.

Іноді — дуже нечасто — траплялися зустрічні машини, нагло сліпили фарами й забиралися геть слідом за летючими сніжинками, назад, у минуле. Спати не хотілося. Почалося «сьогодні», вкрай важливий і напружений день, зовсім не апатичне «вчора»…

Дальнє світло фар пробивало простір далеко вперед, а смугасті стовпи і нечасті дорожні знаки спалахували біло-блакитним відбитим вогнем. Світало. На зблідлому небі позначилися верхівки сосен, сніг на розчепірених гілках, позначився зрештою й ранок. Попереду на дорозі з’явилася людська постать біля приткнутого до узбіччя авто.

Влад пригальмував.

На дорозі стояла, піднявши руку, жінка в довгій рудій шубі. Більше довкіл не було нікого — незаймані замети і червоний автомобіль, що трьома колесами провалився у засніжену вибоїну.

«Щоб так в’їхати, потрібно довго тренуватися», — подумалося Владові.

— П-пробачте, — мовила жінка.

Вії в неї змерзлися разом з нанесеною на них тушшю. Вилиці були дуже червоні, губи запеклися на вітрі, а те, що спочатку видалося Владові вкритою снігом шапкою, виявилося копицею каштанового волосся, щоправда, теж засніженого.

— Не могли б-б… допомогти, — сказала жінка, цокаючи зубами. — Я застрягла…

— Добрий день, — приязно привітався Влад.

— …на буксир! — заблагала жінка. — 3-замерзну… М-мобілка не бере… Д-д-д…

Провалюючись у сніг вище колін, Влад обійшов навколо червоної машини. Вибрався на дорогу, потупав ногами, намагаючись витрусити холодне і мокре з високих черевиків:

— Сідайте за кермо і виверніть максимально ліворуч…

Відчинив свій багажник, витяг трос. Пані вже сиділа за кермом, схожа у своїй величезній шубі на ведмедя-технократа.

Влад зачепив постраждалу машину, виїхав на більш-менш тверду місцину і потихеньку дав газу. Трос натягнувся, салон наповнився смердючим вихлопом, колеса крутилися вхолосту, у дзеркальце заднього огляду Влад бачив, як смикається у вибоїні червоний автомобіль, — наче мишка, хвіст котрої надійно припечатала кошача лапа.

Н-да.

Не заглушаючи мотор, Влад виліз із авто. Пані в шубі дивилася на нього з розпачем.

— Машина ваша? — запитав Влад.

— Прокатна, — кинула жінка безнадійно.

— Давайте так. Я довезу вас до автостанції, і ви звідтіля повернетеся з трактором.

— Пробачте, — в жіночому голосі задзвеніли благальні нотки. — А можна погрітися у вас у салоні? А то моя п-пічка…

…Від шуби пахло мокрим звіром, але не огидно, а скоріше зворушливо. Сніг на поплутаному волоссі танув, збігаючи цівочками жінці за комір, а та здригалася і стенала волохатими плечима.

— Я не в-з-зяла таксі. Здуру… Вирішила проїхатися своїм ходом, люблю, знаєте, коли с-сама за кермом.

— Навіщо ви з’їхали на узбіччя? — лагідно поцікавився Влад.

Пані зітхнула:

— Знадобилося. Зупинитися. На хвилиночку.

Сніг валив усе жвавіше, Влад занепокоєно подумав, як би самому не загрузнути в заметі.

— Відкрийте, будь ласка, бардачок, ось прямо перед вами.

Рука в жінки була дуже тонка, майже дитяча, і дуже червона від холоду. Нігті довгі, красиві, вкриті світлим перламутровим лаком.

— Тепер дістаньте он той атлас. Давайте сюди…

Пані присунулася, щоб теж бачити карту. Автоматичний лічильник у Владовій душі пискнув, попереджаючи: близько.

— До автостанції доїдемо хвилин за сорок, — сказав Влад.

— Узагалі-то я до санаторію їхала, — повідомила пані. Губи її зігрілися, вії розмерзлися, і вона більше не затиналася. — «Три Струмки», може, знаєте.

Владу не сподобався такий поворот розмови.

— На автостанції обов’язково є тягач, повернетеся за машиною, — гнув він своєї.

Пані зневажливо махнула рукою:

— Та ну, потелефоную в цей автосервіс, скажу, щоб самі свою розвалюху забирали… А з мене досить, наїздилася.

— А як же ви потрапите в «Три Струмки»? — вкрадливо поцікавився Влад.

Пані здивувалася:

— А хіба ви не?..

Влад ледве стримався, аби не скривитися:

— А чому це ви вирішили, ніби я їду в «Три Струмки»?

— Та ж цією дорогою або до селища, або до санаторію, — пояснила пані, ведучи пальцем по карті. — На селянина ви не надто схожі…

Влад посміхнувся:

— А коли я в гості? До бабусі на село?

Пані посмутнішала. Втягла голову в шубу:

— Ну, якщо ви мені відмовите в проханні підвезти… Я, звісно, ані пари з вуст, зачекаю ще, може, пощастить, — і вона відчинила дверцята, збираючись вилазити.

— Заждіть, — роздратовано кинув Влад.

До «Трьох Струмків» було ще дві години шляху.

Її звали Анжелою — це було єдине, що він дозволив їй повідомити. Дві години в салоні авто, пліч-о-пліч. Влад відразу ж попередив — він не може відволікатися за кермом, і ввімкнув гучніше радіо, щоб запобігти будь-яким розмовам.

Супутниця виявилася на диво тямущою і покладливою. Влад дарма думав, ніби власниці довгих рудих шуб і червоних прокатних машин балакучі й безтактні. Анжела як притихла відразу, так і мовчала до самих «Трьох Струмків», і навіть коли праворуч дороги з’явилися масивні чавунні ворота, вона не скрикнула з радості й не вказала Владові, куди і як варто звертати, тож він, замислившись, ледве не пропустив в’їзд і потім довелося навіть здавати назад.

У холі санаторію було людно, на стоянці — купа машин, тож Влад одразу ж випустив з поля зору Анжелу і ледве знайшов місце, щоб приткнути автомобіль. Відкриття конгресу відбулося вчора, але заброньований номер сумирно чекав спізнілого гостя. Дівчина, котра реєструвала учасників, нишком кидала на Влада пильні погляди — ніби їй шепнули, що у Влада позаду хвіст, і тепер вона намагалася вирішити для себе, чи може це виявитися правдою.

Він піднявся у номер, залишив валізу у вітальні, а одяг — на дивані, і, мугикаючи, вліз під душ. Картина засніженого шляху, танцюючих сніжинок і сірого лісу довкіл потихеньку відпускала, танула, даючи змогу задуматися про інші, менш монотонні речі. Від дівчини-реєстраторки Влад дізнався, що обидва пани, котрі так його цікавили, приїхали ще вчора. «Мабуть, зараз вони на семінарі…»

По циферблату водонепроникного годинника бігли теплі краплі. О пів на одинадцяту — на сніданок Влад спізнився, обід нескоро, обидва видавці тут, і квапитися нікуди. Зараз він переодягнеться, спуститься вниз, вип’є кави, що-небудь з’їсть…

Влад любив готелі, будинки відпочинку, всі ці тимчасові притулки, юрби тимчасових людей, тимчасову привітність, валізу у вітальні, сніданок у заповненій людьми кав’ярні. У метушні готельного життя йому було легко й комфортно, необов’язкові зустрічі дуже природно перетікали в прощання, і серед випадкових знайомих Влад не встигав навіть отримати славу відлюдька. Якби дозволяли фінанси — він би цілісіньке життя прожив у готелях, відвідав би їх усі, в усьому світі, кожен…

«Пригоди Гран-Грема, позашлюбного троля. Книга третя — „Секрет старого вітрила“».

Влад посміхнувся, витираючись волохатим і рудим, як шуба випадкової попутниці, рушником. Позаторік він купив на розпродажу ганчіркову іграшку — ікласте сумне опудало невизначеної породи. І якийсь час він усюди тягав потвору за собою — поки йому не спало на думку, що на розпродажу йому трапив під руку герой підліткового серіалу, і сумний він такий, бо позашлюбний, а ікластий і зелений — бо троль…

Він вигадав йому ім’я і написав перший роман, сприйнятий читачами добре, але загалом ніяк. Проте Влад уже не міг зупинитися і написав іще одну книгу, а після її друку — у малопотужному провінційному видавництві — сталося приблизно те саме, що буває в ставку, якщо жбурнути туди… Ні, не камінь, а пачку дріжджів.

Влад посміхнувся ще раз. Третя книга про Гран-Грема була написана більш ніж наполовину, і попереду маячіло ще мінімум шість або сім історій. Якщо, звісно, ікластий улюбленець публіки не набридне до того часу своєму власному творцеві.

…Коли він застібав манжети сорочки, задзвонив телефон на низькій готельній тумбі. Не встигнувши навіть здивуватися, Влад підняв слухавку:

— Слухаю.

— Пане Палій? — поцікавився доброзичливий чоловічий голос. — Із приїздом… Вас турбує Валентин Ногай, видавництво «Дзвіночок».

— Пліткують, ніби вас насправді не існує, — сказав Ногай.

Він виявився височезною людиною середнього віку.

Присадкуватий м’який фотель був украй незручний йому — принаймні збоку видавець скидався на коника-стрибунця, невдало запакованого в сірникову коробку.

— Про вас кажуть, начебто ви, ха-ха, чийсь псевдонім. Гадають лишень, чий… Ви спеціально втаємничили все, пов’язане з вами?

— Я не надто комунікабельний, — збрехав Влад. — Віддаю перевагу листуванню.

Ногай кивнув із розумінням:

— А тепер ви внесли корективи у свої звички і приїхали на конгрес особисто. Зрозуміло, доля Гран-Грема небайдужа усім нам. Що ж, давайте обговоримо конкретні умови, які «Дзвіночок» може вам запропонувати…

І наступні десять хвилин Ногай справді говорив, а Влад слухав. Чесно кажучи, він розраховував на менше, тож довелося зробити над собою зусилля, стерти з обличчя дурнувату посмішку і придушити бажання миттєво погодитися на співпрацю з «Дзвіночком».

Як кажуть у таких випадках на базарі? «Спасибі, нам страшенно подобається, але ми подивимося ще. Ми ж щойно прийшли…»

— Дякую, — сказав він уголос. — Усе це дуже заманливо. Мабуть, у мене є час, аби подумати?

Ногай радісно погодився, навіть двічі наголосив: Владу обов’язково потрібно подумати, все зважити. З явним полегшенням виліз з незручного крісла, простягнув правицю…

Проігнорувати рукостискання неможливо. Це виглядало б, як виклик. Внутрішньо напружившись, Влад потис суху долоню довготелесого видавця. Лічильник усередині його лунко клацнув: контакт… контакт…

(Насправді одне рукостискання нічого не вирішувало. Соломина на спині поки ще вільного, нічим не навантаженого верблюда. Але внутрішній лічильник не розумів аргументів розуму: Влад давно вже не простягав руку першим. Можливо, за це — й іще за деякі дивні вчинки — нові знайомі зазвичай ставилися до нього з підозрою).

Ногай пішов. Усе ще відчуваючи долонею чужий дотик, Влад підійшов до барної стійки. Попросив чаю з лимоном, сів за дальній столик, ніби самотою, — але серед людей. Ось зараз він доп’є чай, підніметься до себе, витягне з валізи свого ікластого товариша — і від душі поцілує його в сумну морду. Гран-Грем, позашлюбний троль, як же нам з тобою пощастило…

— Ви не проти?..

Без рудої шуби Влад не відразу впізнав Анжелу. Вона вже сиділа за його столиком, і проганяти її було запізно.

— Доброго дня, — мовив він. Щедра пропозиція «Дзвіночка» зробила його поступливим, подумалося, що грати злюку немає сенсу. Післязавтра все одно їхати… Нехай буде Анжела. Так навіть веселіше.

— Чому ж ви не сказали, хто ви, — сказала вона з якимось навіть священним подивом у голосі.

— А хто я?

— Влад Палій, — заявила Анжела.

Він не втримався і посміхнувся:

— У вас маленькі діти? Читачі моїх книжок?

— У мене немає дітей, — сказала вона сумно. — Але я все-таки іноді буваю в книгарнях, і… Власне, кожен другий хлопчак запитує «про Гран-Грема».

— Ви перебільшуєте, — Владове самолюбство було втішене.

— Можливо, — несподівано легко погодилася Анжела. — Може, не кожен другий, а кожен четвертий.

Офіціантка поставила перед нею філіжанку кави з молоком.

— Ми пропустили сніданок, — сказала Анжела, надриваючи пакетик з цукром. — До речі, я хочу попросити пробачення, що так нечемно нав’язалася вам дорогою. Ви, як я помітила, не надто любите попутників… але так уже сталося.

— Додзвонилися в автосервіс? — запитав він, щоб приховати зніяковілість.

Анжела кивнула:

— Вони добряче лаялися… — вона на хвильку задумалася. — …Але це ще як подивитися. Можливо, це вони повинні мені платити — за моральний збиток. А ви справді раніше вигадували казки?

— Я і тепер їх вигадую, — мовив Влад. — А живу за рахунок маленьких діток і їхніх батьків, любителів читання перед сном.

— Ви не схожі на казкаря, — сказала Анжела.

— Я схожий на автора кривавих детективів, — відгукнувся Влад.

— Ні, — Анжела помішувала свою каву так енергійно, що чашка на якийсь час перетворилася в порцеляновий дзвіночок. — У вас цілком підходяща зовнішність… для казкаря, але у вас невідповідний вираз обличчя. Занадто… зосереджене, чи що. Начебто ви постійно рахуєте подумки.

Влад відсьорбнув зі своєї філіжанки. Тепла скибочка лимона по-телячи ткнулася в губу.

— А чому ми говоримо про мене? — запитав він по паузі.

— Ми говорили про казки, — заперечила Анжела. — Коли я матиму дитину (а я обов’язково її матиму)… До речі, а у вас, напевно, є діти? Зазвичай казкарі так і починають…

— У мене немає дітей, — сказав Влад і підвівся. — Вибачте, змушений вас залишити. Графік, графік…

— Щасти, — серйозно побажала Анжела.

«Здрастуй, друзяко. Можеш мене привітати — ми з Гремом дожили до успіху, здається… Але про це трохи згодом.

Такої сніжної зими не пригадаю за всі чотирнадцять років, що ми з тобою не бачилися. Сьогодні знову сніг від самісінького ранку. „Три Струмки“ — чудове місце, от лишень незручно до нього добиратися, я їхав години три, щоправда, їхав повільно, бо сніг. Тут є озеро, і, кажуть, просто чудово влітку, особливо з дітьми, тож ти май це на увазі.

Прочитав твій останній огляд у „Новинах і фактах“… Хай йому абищо, нічого не зрозумів. Ледачий я став, аполітичний, навіть останніх новин не дивлюся. Хоча текст твій, як і зазвичай, віртуозний, а хто винен у всьому — прем’єр або парламент, — я не знаю, і думки в мене своєї нема, і сперечатися я не став би.

А ось щодо статті твоєї по енциклопедіях, тієї, що в „Книжнику“ — тут я твій читач. Беззастережно. Чекаю на продовження.

На кишенькове видання Гран-Грема видавець збирається вліпити моє фото. Ні, дивитися на моє зображення на папері — зовсім безпечно, повір, я свого часу це спеціально перевіряв. Проте в мене таке відчуття, що ми з тобою трішки побачимося…

Ні, можеш не купувати книжку. Я ж знаю, що в хлопчаків є попереднє видання. Просто подивися, якщо побачиш на ятці.

Друзяко, як би я хотів заїхати до вас хоч на день. І, може, заїду, тільки тобі заздалегідь нічого не скажу… І подивлюся звіддалік. Так. Просто.

Я сиджу зараз у своєму номері, дивлюся у вікно. Сніг не припиняється. Років п’ятнадцять тому снігопад завадив мені кинути чергового листа до твоєї поштової скриньки. Я боявся, що ти побачиш на снігу сліди. А хотілося б, щоб не було не тільки відбитків черевиків на білому — взагалі ніяких відбитків. Я боявся, що ти здогадаєшся, хто такий цей „Квітень“…

Дякую за дозвіл вірити в тебе. Сиджу в номері… Невдовзі банкет, юрба… Як і завжди… Але я не буду самотній, бо зі мною ти — і ще Грем, ну, його ми до уваги брати не будемо, він лише троль.

Цілуй хлопчиків.

Квітень».

У банкетному залі стояв той мимовільний дзенькіт, що зазвичай лунає, коли у великому, яскраво освітленому приміщенні зібрати сотню впевнених у собі людей, влаштувати бенкет зі спиртним і темою для розмови, а потім дати можливість півтори години поваритися в цьому казані. Голоси і сміх, келихи й білозубі посмішки, самотня маслина на тарілці, тости і заздоровниці, нові знайомства — Владу здавалося, ніби він стоїть поряд із позолоченою каруселлю, тільки замість конячок назустріч пливуть один за одним вкрай поважні, відомі в книжковому світі люди, і з кожним треба перекинутися ґречним слівцем-двома, а ліпше й кількома, а ще ліпше — випити…

На завтра призначено підписання договору — не з «Дзвіночком», ні. З найбільшим літературним агентством, що, у свою чергу, вже фактично продало «Грема» видавничому монстрові під назвою «Дитячий світ». До завершення наближалися й перемовини про екранізацію двох перших книг. На часі був випуск подарункового й кишенькового видань, коміксу, іграшки-сувеніра «Гран-Грем» і серії розмальовок для малюків.

«А от чи дійду я до номера?», — цілком тверезо подумав Влад. Треба ж, і хміль із голови вивітрився, а ось із координацією рухів — хоч ґвалт кричи. Вперше в житті…

Він постійно перебував у зоні уваги. Його безперервно торкалися. Він був надзвичайно принадний для них усіх — живе втілення успіху. Напевно, неусвідомлено вони хотіли забрати дрібку його удачі — собі. Як забирають частку запаху.

Внутрішній лічильник зашкалив і збився. І стих, паралізований хвилюванням і алкоголем. Усі ці контакти не мали значення, тому що завтра… якщо, звісно, він матиме силу сісти за кермо… У крайньому разі післязавтра… А, крім того, їх надто багато. Нехай собі ляскають по плечу, тиснуть руку, навіть п’яні поцілунки він згоден витерпіти (певна річ, у малих дозах).

Його роль на сьогоднішньому банкеті зіграно. Він із усіма перезнайомився, всі навіч переконалися, який славний хлопець цей Палій, а ось за чутками його взагалі не існує. Тепер саме час потихеньку вийти, піднятися в номер…

Його знову комусь відрекомендовували. Влад здивовано насупився: обличчя жінки видалося йому знайомим.

А, та це ж Анжела.

— Як ви…

— Мене запросили, — вона помітила, що йому явно нелегко впоратися з довгими фразами, і відповіла раніше, ніж він устиг запитати. — Цей милий пан, який пішов за новою порцією коньяку… Забула, як його звуть.

— Не важливо, — мовив Влад.

— Чимало людей мріють цілісіньке життя, — сказала Анжела без найменшого переходу. — Про справжній успіх. А вам, здається, пощастило…

— Здається, — погодився Влад. І додав, помовчавши: — Сніг усе ще йде?

Сніг сипав. Доріжка перед головним корпусом, іще вдень старанно розчищена, тепер знову була завалена по кісточки. Ліхтарі горіли ніби через силу — до кожної цятки світла злетівся білий пухнатий дріб’язок, начебто мошкара в’ється навколо вогню, не наважуючись обліпити його остаточно.

Влад глибоко дихав. Дивився на лапаті сніжинки — і на тіні від них, синюваті тіні на неторканому білому покривалі опадали знизу вгору.

— Так краще? запитала Анжела.

Він зрозумів, що вона тримає його під руку.

— Дуже добре, — погодився Влад. — Чудово.

— Там попереду є бювет, — сказала Анжела. — Така штука, де п’ють мінеральну воду.

— З якої тварини ви… готовлена ваша шуба? — запитав Влад, ґречно підтримуючи світську бесіду.

— Мабуть, з фарбованої кози, — сказала Анжела.

— А я думав, це лисиця, — зізнався Влад дещо розчаровано. — Ан…жело. Ви чим займаєтеся?

— Допомагаю впоратися з несподіваною для вас славою, — сказала вона серйозно.

Влад розсміявся:

— Це не слава… Це алкогольне сп’яніння. Я, загалом, не п’ю… І завтра їду. Ну, післязавтра.

— Давайте не звертати з дороги, — попрохала Анжела стурбовано. — Наберемо снігу в черевики… Застудимося…

— Вам личить ця шуба, — зазначив Влад. — Але мені шкода лиса.

— Козу…

— Козу не шкода.

— Владе. Не звертайте з дороги. Там глибокий сніг…

Він спіткнувся і мало не беркицьнувся у замет. Анжела схопила його за руку, і йому було приємно від цього дотику. А внутрішній лічильник мовчав, спантеличений.

— Ан…жело… Ви ніколи не почувалися трішки тролем? Трішки чудовиськом, трішки монстром?

— Господь із вами, Владе. Та стійте ж рівно, наступного разу я вас не втримаю.

— Облиште, я не впаду. Анжело, я змусив страждати живу істоту. Гран-Грема. Навіщо я придумав його таким нещасним? Що, мені важко було написати, ніби в нього від народження були пристойні тато, мама, повага суспільства…

— Читач же повинен співчувати, — обурилася Анжела. — Уявіть, якби в Попелюшки з народження були тато, мама, любов оточуючих?

— Мені подобається хід вашої думки, — промурмотів Влад. — Ось я, наприклад… Теж історія Попелюшки. Я… якби ви знали, хто я такий.

— Ви великий письменник?

— Ні, який там великий… Я… троль, Анжело. Я підкидьок, найда… Може, я взагалі марсіанин…

— Та ну, — сказала Анжела.

— Цілком може бути, — Влад обійняв стовбур найближчого дерева, ласкаво поплескав долонею по дуже студеній корі. — Ви мені не вірите. Вам здається, що я банально морочу вам голову. Ось зараз ви мене пожалієте…

Анжела посміхнулася:

— Ні. Чомусь не хочеться вас жаліти.

— Я вам неприємний?

— Ні. Ви не схожі на жертву.

— Звісно. Яка я жертва? Я переможець…

Він відштовхнувся від стовбура і, провалюючись мало не по коліно, підійшов до жінки. Поклав руки їй на плечі — пальці відразу потонули в рудому хутрі.

— Лисиця, — сказав Влад. — Я піймав лисицю… Прощавайте.

І знайшов її вуста.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ Ганна

Влад розплющив очі й побачив Гран-Грема. Позашлюбний троль сидів на кришці комп’ютера, його білі ганчіркові ікла стирчали невпевнено і якось жалісливо. Влад простягнув до нього тремтячу руку — але зрозумів, що троль за декілька метрів, на іншому кінці кімнати, а вдавана його доступність — результат зміненого Владового світосприймання.

Усе навколо здавалося відображенням на поверхні веселкової, світлої, але надто вже хисткої бульбашки. Кімната… Зеленаві шпалери… Дзеркало… Фіранки…

Він перевів погляд. Для певності ще і поводив рукою по порожньому простору поряд із собою: зім’яте простирадло…

Дряпнуло під серцем котячою лапою. Дряпнуло ще раз. Відпустило.

Він не знав, хто така Анжела, звідкіля вона взялася, чи заміжня… Власне, йому і не потрібно було цього знати. Анжела розумна і тактовна. Певно, вони більше ніколи не побачаться.

Радості не було. Суму теж. Порожнеча — як і годилося. Він давно не маленький хлопчик і знає, що за такі ось ейфорійні сплески слід розплачуватися відчуттям цілковитого вакууму під серцем.

Він і розплатиться. Не вперше.

Влад насилу піднявся. Додибав до троля, вказівним пальцем погладив зелену маківку. Постояв, відчуваючи босими ступнями твердий ворс готельного килимка, втягуючи тремтячими ніздрями захололий запах учорашнього сигаретного диму. До часу не завдаючи собі клопоту боротися з порожнечею, даючи їй розчинити себе, майже цілком з’їсти.

Нічого, нічого…

Не було набутку, не буде і втрати. Сьогоднішній день слід проковтнути, наче ліки. А завтра — завтра все буде по-іншому. Слава Богові, у Влада є досвід, він уміє забувати жінок, яких, здається, навіть кохав на мить-другу…

Струмінь води з крана уперся йому в потилицю, наче пістолетний ствол. Влад дивився вниз, на білу емаль маленької ванни, на холодні весняні струмки, що розтікаються по ній врізнобіч.

У ресторані йому привиділася Ганна.

Жінка сиділа за дальнім столиком, Влад бачив її спину, її вухо, частинку її щоки. І Влад упізнав її — одразу ж. Спочатку захотілося втікати звідси стрімголов, але він усе-таки залишився сидіти, тупо розглядаючи принесене офіціантом меню.

Її супутником був молодий чоловік у немодному, не вельми акуратному костюмі. Чоловік голосно сміявся, а Ганна посміхалася і щось говорила, потім повернула голову, і Влад побачив її профіль.

Чи все-таки?!

Відклавши меню, він устав і почвалав через увесь зал — по килимовій доріжці, повз відвідувачів, які жували, гомоніли, зітхали, випивали чарку. Метрів за три сповільнив крок. Чоловік у немодному костюмі питально зиркнув на нього, і, простеживши за поглядом супутника, жінка обернулася.

— Вибачте, — мовив Влад і повернувся на своє місце.

Вона все-таки була страшенно схожа на Ганну. Здаля.

Хоча Ганні зараз мало бути тридцять шість, а цій жінці навряд чи виповнилося й тридцять. От лихо — Влад гадки не має, яка з вигляду зараз Ганна. Дімка залишився в його пам’яті сімнадцятилітнім, Ганна — двадцатидворічною. Але Ганна, на противагу Дімкові, жива…

Він з’їв курячу печеню, не відчувши смаку. Підвівся і пішов збирати речі.

Дуже коротко стрижене чорне волосся, високі вилиці, хирляві плечі під тонким светром. Такою Влад уперше побачив Ганну. Їй було дев’ятнадцять, вона зупинилася посеред великої напівкруглої аудиторії, оглянула дерев’яні ряди, ярусами здійняті під самісіньку стелю, пробігла оком порожню поки кафедру, огледіла студентів, котрі прийшли раніш і вже вибрали собі місця, чемно кивнула, вітаючись одночасно з усіма — і обернувшись до дверей, погукала когось у коридорі: «Так, це тут! Заходь!».

Тоді Влад уперше почув її голос.

Вона дочекалася приятельку — і сіла з нею біля вікна, у першому ряді.

Звідтоді це місце стало для неї постійним. Юнаку, засілому в найдальшому з кутків аудиторії, на найостаннішому і найвищому ряді, було видно чорну маківку, рожеве вухо і частинку щоки.

Юнака вже незабаром стали вважати напівбожевільним. Він ніколи ні з ким не вітався, нікому не дивився у вічі й поготів ні з ким не розмовляв. Часто пропускав заняття, іноді зникав на цілий тиждень, сидів завжди на своєму місці, прикривши обличчя долонею, на перервах гриз яблуко чи бутерброд (у студентській їдальні його жодного разу не бачили!). Виходив останнім — чекав, поки аудиторія спорожніє, і тоді тільки злазив зі своєї гальорки, спускався, наче гриф у пошуках падалі.

Звичайно, його не любили і побоювалися. До самої сесії не знали, як його звуть, і в розмовах — напівголосно — величали «дурником». Сесію він здав абияк, але таки здав, на превеликий подив деяких однокурсників.

(Це був четвертий за ліком університет, у якому він учився. У жодному навчальному закладі він не затримувався довше, ніж на рік-півтора, і назва майбутньої його спеціальності звучала розпливчато-гуманітарно. Статус студента рятував від армійської служби, та йому й самому подобалося вчитися. Він був би, напевно, відмінником, якби не одвічний страх зачепити когось невидимими щупальцями пут. Тож лякався і ховався. Жилось йому — наче тому нічному метелику, викинутому під полудневе сонце).

Ганна не терпіла й натяку на конфлікт, трималася від дивного юнака так далеко, наскільки дозволяла величезна аудиторія. Тож Влад сидів на останньому ряді біля стіни, Ганна — на першому біля вікна. Між ними були столи і стільці, схилені голови, скрипіння і перешіптування; довгий погляд пронизував аудиторію з кута в кут, по діагоналі, погляд крізь пальці, нікому не помітний, напружений, наче тятива.

Здається, колись вона займалася танцями. А, може, й ні. Владу подобалося дивитися, як дівчина йде від дверей до свого місця. У кожнім її русі поєднувалися підліткова недбалість — і балетна вивіреність. Вона була хазяйкою свого тіла, і в цьому спокійному владарюванні Владу вбачалося щось від невеликої граціозної звіринки. Він не раз спостерігав, як вона стрибає на підніжку трамвая — начебто білка. Або пробирається крізь юрбу в салоні — як ящірка. Але це було потім, за кілька місяців, коли він занадився ходити за нею, майже щовечора на віддалі проводжати її додому… А спочатку він просто дивився, як вона ходить, як повертає голову.

Коли дівчина схилялася над зошитом, Владові видно було лише потилицю і вухо. Зате коли зводила погляд на викладача — весь профіль цілком, він бачив його колись у дитинстві, на стародавній монеті, потім десь загубленій…

Заєць шуснув через дорогу, справжнісінький заєць. Влад ударив по гальмах, машину повело на слизькій дорозі, останньої миті Влад зумів вирівняти кермо, не розвернутися впоперек шосе, не перекинутися, не покотитися…

Машина стояла біля узбіччя, зайця, звісна річ, і сліду не лишилося, зате промовиста картина катастрофи з Владової уяви зникати і не збиралася: бензиновий спалах, кіптява на білому снігу…

«Не могло такого бути», — тужно подумалося Владові. Фантазії.

Йому подобалося уявляти, як він підходить до Ганни, зупиняється перед нею, дивиться їй у вічі. Говорить щось незначне. Про погоду. Про розклад на наступний тиждень. Про книги.

Він навіть цього не міг собі дозволити, навіть підійти й зупинитися поруч! Він сидів сичем на своїй гальорці й відтіля спостерігав, як вона розмовляє з викладачем — і як в очах її співрозмовника, моложавого підтягнутого франта, тануть наче два шматочки вершкового масла.

Франт викладав філософію, його лекції були двічі на тиждень, на підмізинному пальці його правої руки пишніла масивна обручка, проте він завжди виокремлював поглядом гарненьких студенток, але ж Ганна була не просто гарненька. Вона була… Ні, не найвродливіша на курсі, були дівчата й примітніші. Ганна до того ж майже не використовувала косметики… Ганна — наче профіль на монеті, срібло серед міді й нержавійки, вона виділялася б і серед золота, ледачого, вульгарного, жовтого. Вона сміялася неголосно, але Влад завжди чув її сміх навіть крізь глухий регіт однокурсниць. На лекціях дівчина рідко ставила запитання, але якщо питала про щось — то ніби дротиком у «десятку». Викладачі зазвичай у відповідь спішно кивали: «Так, добре, що ви запитали, я саме хотів пояснити…».

У неї був чіпкий, ясний погляд. Влад мріяв, щоб вона хоч один разочок подивилася й на нього. Ось так, з вогником на денці пильних очей.

Якось увечері вона сиділа в читальному залі до самого закриття бібліотеки. І Влад сидів — зовсім поряд, хоча й невидимий Ганні за стелажем із якимись журналами. За п’ять восьма бібліотекарка пішла по рядах, випроваджуючи студентів додому. Ганна відстала від зграйки дівчаток і, опустивши голову, побрела в гардероб. Кінець шарфу в її руці волочився по підлозі, а Влад йшов позаду, в якихось двадцяти кроках. Ось прийшли до гардеробу — на кожному порожньому гачку висів бляшаний номерок, і всі вони дзенькали, варто було лишень доторкнутися до вішалки. Ганна натягла пальто — Влад не став їй допомагати, він чекав біля порога, поки вона одягнеться і піде…

І тут у неї з кишені випав металевий жетончик на метро. Вилетів і покотився по підлозі, по темному воскованому паркету, по бетонній плитці, просто до Владових ніг. Вдарився об його правий черевик — і, покрутившись іще трішки, влігся на бік.

Влад машинально нахилився і підняв жетон.

Однокурсники давно звикли не зауважувати його — начебто він був такою ось вішалкою з дзенькітливим номерком, Ганна і дивилася так, начебто вперше бачила цього невисокого веснянкуватого хлопця з витертою сумкою через плече.

Але вона дивилася. Прямо на нього. І в чорних чіпких очах був привітний подив.

Влад ступив крок уперед і поклав жетон на гардеробну стійку.

— Дякую, — сказала Ганна.

— Будь ласка, — кинув він, повернувся і вийшов.

…Вона чимчикувала темною вулицею, а він підтюпцем позаду, не випускаючи її з виду. Дівчина сіла на трамвай — і він примудрився втиснутися так, щоб вона не помітила. Вийшла — і Влад за нею, увійшла до під’їзду — і парубок слідом — нечутно. На третьому поверсі відчинилися двері, жіночий голос запитав, чому так пізно, двері зачинилися…

Наступного ранку Влад купив на пошті десять конвертів без марки і тонкий шкільний зошит. Через два дні знову проводжав Ганну до самого дому і залишив конверт у поштовій скриньці квартири номер вісім.

«Привіт.

Ти займалася хореографією? Ти танцівниця, так?

Май на увазі — філософ вирячується на тебе, як на шоколадний торт, а ти нічого не помічаєш. Тобі й не треба. Нехай собі світить оком.

Прошу, знай, якщо тобі щось знадобитися — поруч завжди є людина, котра зможе допомогти і захистити.

Завжди.

Ну, що — мені вдалося тебе заінтригувати?

Квітень».

А вранці вона уважно вдивлялася в обличчя однокурсників, і щоки її здавалися рум’янішими, ніж зазвичай. Клятий філософ нюхом зачув її романтичний настрій, попросив залишитися після пари і довго щось утовкмачував, ніжно водячи пальцем по рядках Ганниного реферату…

«…Ця скотина обов’язково чіплятиметься до тебе перед іспитом. Якщо тільки він спробує робити гидкі натяки — приколи на светр будь-яку брошку чи навіть просто шпильку…

Квітень».

Він відімкнув ворота великим нержавіючим ключем. Загнав у гараж машину — колеса раз у раз пробуксовували в снігу, поштова скринька була переповнена, з щілини для листів і газет рожевим язиком стирчала якась рекламна листівка. Поріг, рівно припорошений снігом, скидався на стіл під накрохмаленою скатертиною; рифлені черевики Влада припечатали цю пишноту, сповістивши цікавому листоноші, що «цей ненормальний» нарешті повернувся додому.

Листоноша колись навіть повідомив у поліцію. Він певен був, що Влад — темна особа, що чесні громадяни так не поводяться. Влад подарував дільничному книжку своїх казок «Для найменшеньких», і на цьому інцидент вичерпався, але листоноша звідтоді не злюбив його ще лютіше і розпускав околицею найбридкіші й найбезглуздіші плітки. Щоправда, Влад цим не переймався, знайомих і сусідів у нього тут не було, він вибрав цей будинок саме за його усамітненість…

…Якраз напередодні консультації з філософії Ганна прийшла на заняття із залізною брошкою на светрі. Вона виглядала пригніченою, від рум’янцю й сліду не лишилося, хтось із приятельок глумливо пожартував з приводу дешевої прикраси, Ганна зробила спробу зняти брошку — але, зрештою, залишила…

Увечері того ж дня Влад прийшов до філософа додому. Двері відчинила дружина — опецькувата пані в смугастому махровому халаті. Влад тицьнув їй у руки жовту, як курча, троянду і з посмішкою попросив покликати пана такого-то.

З квартири долинали дитячі голоси. Філософ вийшов, на обличчі його світилася здивована посмішка. Навіть удома, захоплений зненацька, він виглядав франтом: на вельветовій сорочці не було ні зморщечки, домашні штани не пухирилися на колінах, сходову площадку затопив аромат одеколону. Влад на секунду побачив себе збоку — дуже скромно одягнений, погано виголений юнак з лиховісним вогником в очах. Відлюдько, божевільний, студент-трієчник. Кому повірять, якщо справа дійде до розгляду? Ясно ж, кому повірять, а кого відрахують задля дисципліни та порядку…

Він заговорив, дивлячись у примружені блакитні очі філософа, і з кожним його словом очі ці звужувалися чимраз більше. Нарешті його співрозмовник зробив спробу піти, не кинувши й слова, тоді Влад двома руками вхопився за комір чистої вельветової сорочки, ривком притяг обличчя філософа до свого лиця і зашипів, дивлячись у щілинки-очі.

«Ось із цієї морди, пане спокуснику, я легко зроблю кривавий млинець на очах у всіх студентів, просто в аудиторії…»

Філософ не дослухав, смикнувся, із тріском обриваючи комір, і крикнув дружині, щоб викликала поліцію. Влад підставив ногу, не даючи грюкнути дверима, з дальньої кімнати визирнули дві дівчинки, років восьми і дванадцяти, та злякано вчепились одна в одну.

— Облиште її, — сказав Влад філософові. — Бо буде гірше.

У коридорі знову з’явилася огрядна пані в махровому халаті. Зупинилася, уважно вдивляючись у Владове обличчя, обернулася до важко дихаючого, у рваній сорочці чоловіка:

— То викликати поліцію?

У її похмурому погляді й не менш похмурому голосі було щось, що змусило філософа цілком утратити самовладання. Він почав лаятися, кричати, тоді верещати, і тільки по тому Влад пішов.

Так, він пішов. А на іспиті філософ навіть не зиркнув у його бік, уліпив трійку. Ганна, найкраща студентка і відмінниця, одержала «чотири». Замість двох шматочків масла в очах філософа плавав тепер лід. Щоб замести сліди, він не поставив цього разу жодної «п’ятірки», чим викликав загальне обурення і легку бучу в деканаті.

«Це чотири, це все-таки не п’ять», — докірливо кинув у Владовій пам’яті дуже знайомий голос.

Ганна мало не плакала від образи і несправедливості. Філософа піддано було загальному мовчазному остракізмові, а Влад спробував іще раз з ним зустрітися — у підворітті, — але хитрий франт був дуже обережний.

«…Не бійся. Якщо тебе скривдить хтось — я побачу, і більше він до тебе не полізе.

І не намагайся мене вирахувати. Найімовірніше, тобі це не вдасться. Давай грати в цю гру — начебто мене немає. Начебто я — скрізь…»

Влад прокинувся о сьомій ранку від гострого відчуття, ніби він знову в потязі. Начебто він спить, не роздягнувшись, у купе для провідників, а хтось із пасажирів гатить у двері й голосно скаржиться на холод у вагоні.

Він цілісінький рік проїздив провідником на різних напрямках, з різними напарниками, а іноді й сам-один. Потяг — це завжди люди, і завжди нові, от лишень із напарниками іноді виникали проблеми, адже потяг — це ще й дуже тісно…

За цей рік його внутрішній лічильник відкалібрувався майже до досконалості. Влад точно відчував, скільки доторків, скільки розмов за пляшкою горілки, скільки годин мовчазної присутності потрібно буде, аби, розлучившись із ним, та чи інша людина відчула дискомфорт. І завжди змінював напарників раніш ніж ті встигали по-справжньому прив'язатися. Так, його не любили, вважали гордяком і зрадником, але ж він і працював завжди на таких непрестижних напрямках і в таких поганючих потягах, куди пристойного провідника й медом не заманиш…

У кімнаті дійсно було холодно. Звичайно, не як узимку у вагоні, де скінчилося вугілля, але все-таки Влад змерз.

Включив обігрівач. Натягнув светр поверх халата. Пішов на кухню, зварив собі кави, час було б уже зігрітися — але його досі лихоманило.

Застуда? Чи втома після поїздки, недосипання?

Він увімкнув комп’ютер, посадив Гран-Грема ліворуч від клавіатури, переглянув написане вчора ввечері. «Ти обманюєш, — сказала Дея. — Я не вірю тобі. Хіба можна вірити тролеві? — Але я тільки наполовину троль, — чесно відповів Гран-Грем. — Кажуть, що мій татусь був людиною. Або навіть ельфом. Ти ж бачиш мої руки, та й п’яти в мене цілком людські… — Я не бачу твоєї душі, — сказала Дея. — П’яти і душа — це ж не зовсім те саме…»

Влад зітхнув. Переправив «відповів» на «зізнався», а потім повернув усе, як було. Голова була наче ватяна, либонь, поїздка і всі пов’язані з нею події не пішли на користь його творчим здібностям.

Чи він таки занедужав? Ця м’яка слабкість… Бажання влягтися на ліжко і так лежати до вечора, не підводячи голови…

Розплата. Слідом за радісним станом завжди приходить депресія. Проходили. Переживемо.

«…сказала Дея. — П’яти і душа — це ж не зовсім те саме…»

У кімнаті, здається, нічим дихати. Влад розчинив кватирку — відразу ж зробилося холодно; він одягся, накинув каптур, вийшов на ґанок. Якщо робота не йде — саме час розчистити сніг на подвір’ї.

Сонця не було. Низьке небо, здавалося, ось-ось налипне на вуха. Орудуючи фанерною лопатою, Влад згадував, як Ганна намагалася вирахувати автора цих самих листів. Як вона чергувала на сходах, прагнучи побачити «листоношу». Як зиркала на однокурсників, як ставила безневинні на перший погляд запитання — і жадібно спостерігала за реакцією. Як просила конспекти то в одного, то в іншого — щоб вирахувати почерк. Якось навіть підстерегла Влада на сходах і попросила конспект і в нього, причому мотивація її інтересу була цілковитою нісенітницею.

Він міг би показати свій зошит. Почерк у нього був характерний, навряд чи Ганна примудрилася б помилитися.

Він міг просто обійняти її. І сказати: так, угадала. Це я.

Він міг хоча б таємниче посміхнутися.

Для того, щоб Ганна назавжди належала йому, аби була його дружиною, щоб ніколи не втрачати її — досить було простягти руку. Зробити малюсінький крок.

Увесь день його лихоманило. Цілу ніч він перевертався з боку на бік, слухав, як постукує сніг у вікно, а у четвертій ранку встав і включив комп’ютер.

«…За вами хтось іде, — сказав корч із живими людськими очима. — Краще вам не знати, хто це. Йдіть уперед, і в жодному разі не зупиняйтеся. Веди їх, тролю, я спробую затримати того, хто йде за вами, але дерево швидко горить… надовго мене не вистачить!»

Влад подивився на власні долоні. Посидів, погойдуючись узад-уперед, рвучко висунув шухляду столу.

Ось вони всі. Договори, візитівки, ось фотографії з конгрессу — Влад підписує автографи, Влад серед видавців, Влад на тлі величезного плаката з зеленим Гран-Гремом. Ось свіжа газета з величезною статтею — і знову з фотографією. Ось вони, документальні свідчення успіху.

Чому ж він почувається жалюгідним невдахою?! І так гостро? Чому хочеться здохнути, у кращому разі — негайно заснути?

Може, через Ганну. Через те, що він, романтичний дурень, не простяг тоді руку і не взяв те, що належить йому по праву.

…Розвернувся і пішов сходами вниз. І не з’явився того дня на заняттях, блукав містом, згадував Дімку, маму…

Не міг собі уявити Ганну, яка тягнеться за ним, як довгий шарф в опущеній руці. Шарфик тягнеться по підлозі… Не міг уявити Ганну, яка слізно благала про зустріч. Владе, я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь л-а-аска! Га-га-а!

Щось із дитинства. З отроцтва. Дівчинка Іза. Вона вижила, у неї якось склалося життя… Цікаво, як?

…І ось він, сам собі пан, процвітаючий письменник, мало не виє від туги… Чому? Ганну згадав? У Ганни двоє синів, одному вже дванадцять, другому — десять…

«Друзяко! Зі мною діється щось лихе. Про всяк випадок — врахуй, якщо я приїду до тебе, якщо спробую з тобою зустрітися — не піддавайся! Ти знаєш, до чого це… Я можу сказати, що одна-дві зустрічі нічого не змінять. Але на тверезу голову — ліпше нам не зустрічатися взагалі, ми ж і так прожили поруч стільки років… Щоправда, я існував у тебе за спиною, і ми ніколи не розмовляли… Але краще не ризикувати…»

Влад розірвав папірець. Склав шматочки і знову розірвав. І ще. Здмухнув обривки в сміттєве відро. Знову сів за комп’ютер.

«Я понесу тебе, — сказав Грем. — Ти ж пам’ятаєш — нам не можна зупинятися. За нами йдуть. Нам не можна навіть озиратися назад…»

За вікном просигналило авто. Влад здригнувся.

Його будинок стояв на відлюдді, лиш зрідка, заблукавши, тут з’являлися чужі. Якщо машина — отже, водій напевно звернув, де не слід, і тепер турбує порядних людей, щоб запитати дорогу. А треба ж лишень уважніше читати дорожні знаки!

Влада самого здивувало таке своє роздратування. Це була справжнісінька злість, просто-таки ненависть до недолугого автомобіліста. Просигналили знову, тож Влад устав, навіщось зняв з гака рушницю. Напевно, щоб налякати горе-водія своїм виглядом.

— Що треба?

Він вийшов на ґанок, ногою розчахнувши двері. Справжнісінький відлюдько, неголений, набурмосений, ще й із рушницею.

Біля воріт стояло таксі. Цього ще не…

Дверцята розчинилися. З машини висунувся спершу чобіток на гострому, як піка, і такому само довгому підборі, потім руда шуба, потім жінка цілком.

— Якого біса? — крикнув Влад.

І просто в домашніх капцях рушив засніженою доріжкою — до воріт.

— Вибачте, — сказала Анжела, посміхаючись. — Я перепрошую. — І винувато розвела руками. Жест вийшов таким граціозно-зворушливим, що Влад усвідомив несподівано для себе — він радий. По-справжньому радий.

Ляснув себе по кишенях і тут згадав: ключі від воріт залишилися в будинку. Не відразу й зметикував, що ворота відчиняти не потрібно — таксі до нього в гості не напрошується, а жінка в рудій шубі цілком протиснеться й у хвіртку.

— Я тут опинилася неподалік, — пояснювала Анжела, поки він виймав з багажника її валізу. — Я… Мене обікрали, чесно кажучи, витягли майже всі гроші… Вибачте, але в мене тут немає інших знайомих…

Вона говорила і говорила, плела якісь дурниці, Влад чудово розумів, що вона або бреше, або плутає, або недоговорює, але чомусь її нещирість не бентежила його. Відчуття було таке, начебто він зняв нарешті тісні туфлі або скинув зі спини мішок з цементом, коротше кажучи, те саме відчуття, про яке кажуть — гора звалилася з пліч. «Невже я сумував за нею?» — здивовано подумав Влад. Я ж навіть не згадав про неї жодного разу за ці дні… два? Три? Скільки днів минуло? Пробудження, зім’ята постіль… Я ж думав про Ганну?!

Він розтопив камін. Анжела простягала руки до вогню, хоча її пальці й так були теплими. Влад переконався в цьому, мимохідь потиснувши її долоню…

І от, нарізаючи шинку на кухні, розшукуючи хліб і заварюючи чай, Влад згадав цей дотик — і зрозумів: внутрішній лічильник, завжди враховуючий такі ось потиски, тепер спантеличено мовчить.

Влад повернувся до кімнати. На Анжелиному обличчі грали відблиски вогню. Широкі каштанові брови здавалися мідними, очі — золотавими.

— А як ви… Як ти довідалася мою адресу?

— У квартирному бюро, — відгукнулася вона здивовано.

— Позичити тобі гроші?

Вона мовчала.

— Ну, я це до того, що коли тебе пограбували, ти ж хотіла позичити в мене гроші? Так?

Вона досі мовчала, і тепер її мовчання було важким та щільним, як бетон.

— Не ображайся, — сказав Влад. — Я позичу тобі грошей і викличу таксі на вокзал. Просто зараз.

Вона сиділа перед напівостиглою чашкою чаю, повільно кусала бутерброд із сиром, дивилася кудись убік. Влад почувався так, начебто щойно побив дитину. Лютився на себе — і нічого не міг поробити з роздутим, як дріжджове тісто, почуттям провини.

Чи могла Анжела приїхати не з власної волі? З волі пут, що прив’язали її до Влада? Чи могла вона…

Влад мало не вдавився шинкою. Так, у його житті були жінки. Хтось із них відразу розумів: жити цьому зв’язку, наче метеликові, до наступного вечора, а дехто, можливо, багатів ілюзіями… Але Влад ніколи повторно не зустрічався з жінкою, з якою кохався. Ранком — прощання назавжди, це було легко і звично, іноді — важко, а подекуди доводилося й брехати…

І майже завжди вдавалося знайти слова, здатні втримати жінку від спроб нової зустрічі.

Але Анжела пішла сама, перша! Мовчазно визнавши правила гри, за якими скороминущий зв’язок не має права на продовження. На що вона розраховувала, вивідуючи його адресу?

От лихо! Якщо вона довідалася його адресу — можливо, і хто-небудь інший довідається, шанувальники, наприклад… І тоді доведеться ламати з такими зусиллями налагоджене життя, переїжджати…

«Ні, — подумав Влад тужно. — Якщо вже доведеться продавати будинок — куплю натомість трейлер із усіма вигодами. І остаточно перейду до життя на колесах. Нічого не боятимусь, нікого не цуратимусь, ввічливий, товариський, компанійський… І ніде не зупинятимуся довше, ніж на три дні».

Він знову покосував на Анжелу. Каштанові пасма опали, закриваючи її скривджене обличчя, майже занурюючись у чай.

Навряд чи пута встигли б зав’язатися за настільки короткий час. Навіть попри ту божевільну ніч… Навіть попри ту поїздку, навіть попри всі їхні випадкові зустрічі, розмови, дотики…

Але якщо пута все-таки намітилися — варто грубо вигнати її. Щоб образа пересилила щойно народжену прихильність.

— Навіщо ти приїхала, Анжело? — запитав він холодно.

— Нінавіщо, — відгукнулася вона байдуже. — Не має значення.

— Більше ніколи так не роби. Гаразд? Більше не приїжджай.

Вона підняла на нього очі, він підвівся — не слід затягувати з прощанням. Хворий зуб не рвуть у три заходи…

— Таксі буде за п’ять хвилин. Ти готова?

Анжела невиразно знизала плечима.

Влад знову недоречно пригадав Ізу. Вона ж бо, бідна дівчинка, встигла прив’язатися до Влада міцно-преміцно. І зовсім без ліжка — просто так, за розмовами, за шахами…

Влад залишив недопитим свій чай, вийшов на ґанок — таксі досі не було. Він пройшов у кабінет, витяг із секретера гроші, відрахував п’ять крупних папірців, повернувся до їдальні:

— Ось.

— Я не візьму, — сказала вона повільно. — Не треба мені подачок.

— Потім вишлеш мені поштою.

— Йди до дідька, — сказала Анжела, і він мимоволі скривився. Не від слів — від інтонації. Так, вона виховувалася не в приватній школі для шляхетних дівиць. Тим легше перенесе образливий щиголь по носі…

Йому захотілося сказати їй щось тепле. Вибачитися. Пояснити.

Він стримався. Надпив чаю зі своєї чашки. Напій видався дуже міцним.

Анжела швидко глипнула на нього — і знову відвернулася. Випив чашку до дна, насилу ковтаючи, не знаходячи слів — але цієї миті знадвору просигналила машина.

— Ну, от, це таксі, — він узяв за довгу ручку її картату валізу на коліщатах. — Ходімо.

Вона пленталася слідом за ним. Вони проминули коридор…

Перед самісінькими вхідними дверима він, ступивши останній крок, м’яко опустився на підлогу.

— Що…

— Ти вдарився головою, — сказала жінка.

— Що?!

— Ти невдало підсковзнувся, впав, ударився головою… Не хвилюйся. Щойно ти остаточно прочуняєш, я піду.

— Що сталося… Дідько…

Він лежав на дивані, під пледом, у роті було сухо, перед очима витанцьовували сірі черв’ячки, і скільки б ні кліпав — не зникали.

— Ти знепритомнів. Тому, вибач, я не поїхала відразу ж, а вирішила дочекатися, поки ти отямишся…

— Скільки… який?!

— Ти добу пробув без свідомості.

— Скільки?!

— Добу. Я хотіла викликати «швидку допомогу», але щось з телефоном…

— Що з телефоном?!

— Немає гудка, — Анжела знизала плечима. — Я хотіла збігати до сусідів… Але тут і сусідів немає. Я… Ну, коротше, я медсестра за фахом. Знаю, безпомічну людину не можна залишати без догляду. Вона може, наприклад, задушитися власним язиком або захлинутися блювотинням…

Влад скривився — подібні припущення були, звісно, маленькою Анжелиною помстою. Він підняв руку — кімната перед очима гойднулася. Торкнувся до потилиці. Боліла.

— Тобі слід лежати, — сказала Анжела. — У тебе, очевидно, струс мозку.

— Не пам’ятаю, щоб я вдарявся об щось головою, — сказав Влад.

— Це рідко хто пам’ятає. Як падав, пам’ятаєш?

Влад звів брови. Падіння в його пам’яті закарбувалося — навіть не падіння, а нудотне ковзання вниз по чорній бездонній трубі.

— Дай попити, будь ласка, — попросив він, здригнувшись від цього спогаду.

Анжела подала йому важку чашку із зображенням гірськолижника; Влад пив, цокаючи зубами об порцеляновий край.

— Спасибі…

Доклавши трохи зусиль, він сів. Відкинув плед. Перечекав памороки, спустив ноги на підлогу.

Ноги були голі. На Владові були трикотажний светр-водолазка — і труси. Усе.

— Краще лежи, — дбайливо попередила Анжела.

— Телефон…

— Можеш сам перевірити.

І вона простягнула йому слухавку — кнопка «Розмова» провалилася м’яко, беззвучно, мляво. Динамік німував.

Влад поклав трубку на табурет поряд із диваном. Облизав запечені губи. Звів очі на Анжелу.

На ній був домашній халат. І капці з хутряною облямівкою. Волосся гладко зачесане назад, обличчя майже без косметики — абсолютне втілення домашнього, зручного, звичного. І це вона, екстравагантна хазяйка розкішної рудої шуби!

— Де ти була… весь цей час? — запитав він м’яко.

— Тут, — відгукнулася вона коротко. — На мій погляд, знетямлена людина потребує все-таки допомогти. Я не права?

— Ти була в цій кімнаті? — уточнив він.

Вона посміхнулася — трохи презирливо, як йому здалося:

— Я медсестра. Колишня доглядальниця. Знаю деякі особливості людського організму, не боюся ніякої роботи, і брудної теж… Так, я була в цій кімнаті. Коли в цьому виникала потреба.

Влад закусив губу. Двадцять чотири години… Якщо колись пута тільки намічалися — зараз вони різко зміцніли. Це ж надзвичайна ситуація, емоційний сплеск, вона була поруч, торкалася його, змінювала йому білизну, дідько ухопи…

Дідько, дідько, дідько лисий. Вона вже почувається мамкою при дитині, вона вжилася в цю роль, тепер їй насправді здається, що вона повинна бути поряд. Що вона потрібна йому — і, зрештою, дочекається подяки…

— Як почуваєшся? — запитала вона бережно.

Влад спробував устати, заточився. Анжела підтримала його під лікоть… Йому пригадалося: засніжений ліс… Він, п’яний, щасливий, спотикається в заметі…

— То що, у мене струс мозку?

— Схоже.

— То треба викликати лікаря?

— Звісно.

— І що, телефон не працює?

— Я розумію, тобі важко зосередитися, — сказала вона співчутливо.

— У тебе ж мобільник, — промовив Влад повільно.

— Відключився, — Анжела винувато знизала плечима. — Кредит вичерпався… Я завжди забуваю поповнити… Він не працює.

— Мій працює, — сказав Влад. — У кишені куртки.

— Дідько, я ж не знала! — розхвилювалася Анжела. — Давай, я лікаря викличу… Або краще сам викличеш… Де, ти казав? Де мобільник?

— Відпусти, — він відвів її руку. — Не треба… Я сам.

І пішов, тримаючись за стіни. Дошкандибав до ванни, подивився на себе в дзеркало… Обличчя землистого кольору з розтрісканими, як пустеля, губами. В очах неохоче розсмоктується каламуть.

Умився. Очі в дзеркалі проясніли. Запаморочення минулося. На трикотажному светрі — прямо на плечі — Влад побачив каштанову волосину.

Сівши на край ванни, стяг светр через голову. Притулив до обличчя.

Запах. Її запах, пам’ятливий іще з «Трьох Струмків».

Светр наскрізь просяк дорогими жіночими парфумами.

— Кабель порвався, — сказав монтер.

— А чого він порвався?

Монтер знизав плечима:

— Бог його знає… Перевірте, тепер працює?

Телефон працював. Влад саме розраховувався з монтером, коли приїхав лікар. Незнайомий. Звертаючись по медичну допомогу (не так часто, тьху-тьху), Влад ніколи не звертався до лікаря двічі.

— Яким місцем ви вдарились? Де гематома?

Влад обмацав голову, але ґулі не знайшов.

— Розумієте, я не пам’ятаю, як падав. Тут була одна жінка, медсестра за фахом…

— Ви не зловживали алкоголем? — м’яко поцікавився лікар. — До падіння?

— Я пив лише чай, — сказав Влад сухо.

Лікар оглянув його. Виміряв тиск, порахував пульс.

— Усе-таки ви пили не тільки чай, — повідомив, зітхнувши. — Вам варто уважніше ставитися до свого здоров’я, ви ж уже не хлопчик… Якщо хочете, ми можемо з’їздити в госпіталь.

Влад відмовився.

Лікар поїхав уже по сьомій. Анжелу він прогнав раніше, десь о шостій. Наступного дня її пожиратимуть злість і образа, але післязавтра вона відречеться від них… А через два дні примчить сюди, у дім на відлюдді — несподівано виявиться, що вона забула шпильку під диваном…

Як довго вона лежала в його обіймах? Може, й спала так усю ніч? Відкіля ця бісова сентиментальність, не п’ятнадцять же їй років, справді?

До речі, скільки їй років — так і залишилося нез’ясованим.

Дивлячись, як втрачають прозорість останні два яйця, розбиті на гарячу сковорідку, Влад думав, що побут, так важко налагоджений, знову буде зламано. Бо на людину, зв’язану путами, домовленості не діють. Анжела вистежила його, за кілька днів жінка повернеться, і якщо Влад не хоче неприємностей — він повинен зникнути. Надовго.

Холодильник був порожній. Влад вимив тарілку і виделку, акуратно витер крихти зі столу. Він устиг прикипіти серцем до цього будинку, хоч і розумів: рано чи пізно його доведеться змінити…

Ні, трейлер, трейлер і нічого більше. Трішки комфортабельніший варіант вагона на колесах, який ніде не затримуючись, колесить хоч би і по колу, аби не обтяжувати нікого і нікому не бути зобов’язаним. І жмутами летять обривки так і не зав’язаних пут…

Влад потрусив головою, бо йому навіч уявилася ця картина — як за ним тягнуться, летять за вітром сірі нитки, ніби рвані бинти. Змусив себе думати про інше: продаж будинку — це така морока. А за кілька місяців, якщо всі плани літагента щодо «Гран-Грема» реалізуються, можна буде купити трейлер і замінити машину на потужнішу…

Та хоч там як, завтра, у крайньому разі післязавтра, доведеться їхати. Ціле життя так: завтра, у крайньому разі післязавтра. Зникнути і сховатися. Дверима прищикнути неміцні ще пута…

Він поспішив до кабінету, дав щиглика Гран-Гремові й увімкнув комп’ютер. Попереду була ніч, щоб працювати, і день, щоб виспатися, а завтра увечері він поїде. Нічна поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки.

Він ходив за Ганною хвостом. За довгі місяці стеження натренувався так, що в ролі шпигуна був би окрасою будь-якої розвідки. Щоправда, неодноразово зависав на межі провалу, і завше здавалося: кінець. Ось воно, викриття, тепер Ганна все зрозуміє…

Либонь, він був феноменально везучий. Або навпаки. Або непомітний у юрбі. Або звичайний, неяскравий, безликий. Двічі вона пройшла за два кроки, просто не помітивши його. А якось навіть помітила і впізнала — але легко повірила у випадковість. Це ж бо трапилося неподалік від університету…

Влад і радів, і ображався. Пишався своєю невловністю і катувався нею. Особливо важко було залишатися непомітним, коли з Ганною знайомилися на вулиці. Всякчас, коли Влад ставав свідком такого знайомства, настрій його псувався на кілька днів наперед.

Він не розумів, де в неї очі. Вона привітно бесідувала то з якимось хлопчиком з підворіття, то з підозрілим типом років під сорок, то з настирливим мотоциклістом, то з добре одягненим хлопцем, у якого на чолі було написано — в цьому світі він живе заради себе, коханого, і більше йому нема для кого жити. Замість того, щоб відразу дати всім їм відкоша, Ганна починала перепрошувати, щось пояснювати, мало не виправдовуватися за те, що не біжить відразу на побачення з першим зустрічним. У такі хвилини Владу хотілося вийти зі свого укриття і скоріше зацідити нахабі у щелепу. Йому здавалося, що нікчемність цих вуличних причеп видно за версту. Проте, коли з Ганною знайомилися студенти-старшокурсники, він лютився ще більше.

Один хлопець занадився щодня проводжати Ганну до самого дому. У трамваї юрба притискала їх один до одного, і Влад, спостерігаючи за звичкою з іншого вагончика того самого трамвая, бачив, що навіть у напівпорожньому салоні Ганнин залицяльник мистецьки зображає юрбу, як це роблять іноді кишенькові злодії. Тих цікавлять гаманці — Ганнин же залицяльник користувався забороненим прийомом, щоб ніби між іншим обійняти дівчину, а Ганна анічогісінько не бачила — зазвичай кмітлива і розумна, вона ставала сліпою і наївною, тільки-но справа стосувалася елементарних життєвих питань. Влад же чудово бачив: вона не відчуває від «трамвайних обіймів» нічого, крім незручності, але заперечувати не наважується, бо ж салон, здається, переповнений…

Влад зненавидів нахабного старшокурсника й якось, коли той особливо старався в трамваї, — не витримав.

Він дочекався, поки залицяльник, провівши Ганну до дверей, не вийде з під’їзду. Нахаба перебував у чудовому настрої і щось весело насвистував собі під ніс, а ліхтарі довкіл будинку не горіли. Влад пішов слід у слід за хлопцем і швидко нагнав його.

Свист затих.

На мить Влад відчув, як холоне в животі й слабнуть коліна. Ще можна було прошмигнути повз, хлопець навіть не впізнав би у напівтемряві якогось там студентика, котрого й бачив лиш кілька разів у вестибюлі університету. Але Влад згадав, як мружилася ось ця нахабна пика, налягаючи на Ганну в гуркітливому трамвайному вагоні; Влад згадав — і, не даючи собі часу на роздуми, зацідив хлопцю кулаком у вилицю.

Владові уже доводилося поневірятися, жити на недобудованій дачі, в плацкартному вагоні, й певний досвід бійок він уже мав. Але супротивник навіть не спробував дати відсіч — звискнув, як жінка, і щосили рвонув навтьоки.

Влад легко наздогнав його: чкурнувши, Ганин залицяльник із суперника перетворився на здобич. Влада охопив азарт: він перекинув студента на землю, кілька разів садонув йому кулаком під ребра й прошипів, що якщо ще раз побачить свою жертву поруч з Ганною — розтрощить негідникові череп і розмаже мізки по асфальту…

Пригадуючи цей епізод, Влад завше кривився, відчуваючи невиразний, але від цього не менш жагучий сором. Наступного дня суперник у полі зору не з’являвся, а потім і зовсім зник, і Ганна, як здалося Владу, була скоріше задоволена, ніж засмучена…

Відтоді Влад, котрий ніколи не сказав їй ані слова, крім «будь ласка», та й то раз — відтоді Влад відчув, що Ганна — його.

Ні, з нею ніколи не станеться того, що відбулося колись з дурною дівчинкою Ізою. Прив’язавши до себе, Влад ніколи не залишить її одну. Він завжди буде поруч — от і вирішення проблеми. Ніколи Влад не зловживатиме своєю владою над людиною, скутою путами. Мільйони людей мріють вічно бути разом — а у Влада є реальний шанс здійснити цю мрію. Треба лишень наздогнати якось Ганну на вечірній вулиці, гукнути, щоб вона не злякалася…

Так, або приблизно так він міркував — але все-таки зволікав і відтягував. Адже прив’язати до себе людину, яку бачиш щодня і на цілком законних підставах, — прив’язати таку людину легко і природно, але відв’язати — неможливо… Це як стрибок з парашутом, крок — і ти вже летиш, політ чудовий, але повернути той єдиний крок — неможливо.

«Завтра, — думав Влад. — Усе одно вона поруч».

"Привіт.

От як ти думаєш, коли двоє не можуть одне без одного… І це не «красне слівце», а найправдивіша правда… Якщо вони живуть усе життя разом, не розлучаючись ані на день — це добре? Це не страшно?

Їх же можна вважати вільними, правда?

І що таке так звана «вічна любов»? І як вона співвідноситься з волею?

Я серйозно. Навіть твоя Гелька, яка вічно тягає у тебе конспекти, вірить у вічну любов… І це аніскілечки не зашкодить їй вискочити заміж за цього свого Едика, який минулої суботи катав вас на машині…

У мене ось немає машини. У мене взагалі нічого немає. Цікаво, це тебе лякає?

Квітень".

Влад крутився з боку на бік. Чогось готельне ліжко трапилося цього разу незручне і рипливе, чогось звичний стан руху, тимчасовості, подорожі не тільки не приносив йому задоволення — гнітив.

От, наприклад, він пригадав, як одного дуже спекотного весняного дня, напередодні сесії, Ганна прийшла на заняття в тонкій білій сукеночці під пасок, що ледве прикривала коліна. Подруги захоплено поахали, Ганна розсміялася, підняла руки, начебто збираючись танцювати, але передумала і рушила до свого столу. У пам’яті Влада цей момент залишився, як чорно-біла фотографія, — дівчина стоїть навшпиньках, здійнявши руки, на неї падає сонячний промінь, і білі відблиски від білої сукні висвітлюють одвічно похмуру аудиторію.

Багато років він не згадував Ганну так, як згадує її сьогодні вночі. Чому? Що сталося?

Він устав, увімкнув світло, допив мінеральну воду з пластикової пляшки, що стояла на тумбочці. Спуститися вниз? Усі сплять… Черговий портьє клює носом… У цій дірі немає навіть пристойного готелю…

Він відкрив ноутбук, — і, поки той вантажився, витяг з папки аркуш паперу і кулькову ручку.

«Друзяко! Пам’ятаєш, як ти вирішила, що я — це той чорнявий хлопець із п’ятого курсу? Пам’ятаєш, як ти підійшла до нього і запитала, чи справді в нього немає машини, а він образився?

Ти знаєш, коли в людини є машина, це не робить її щасливішою. Утім, це я пишу не тобі зараз — пишу собі, яким я був тоді. Я ж був на межі, на самісінькій межі, ще трішки — і я зробив би Непоправну Дурість…

Коли з’явився Славко, я її майже зробив. Пам’ятаєш? Я підійшов до тебе і взяв тебе за руку…»

Він підійшов до неї в коридорі, за п’ять хвилин до першого дзвоника, і взяв її за руку.

Вона подивилася злякано. Дивуючись, начебто вперше помітила дивного «дурника», який ніколи ні з ким не вітається, а якось у гардеробі підняв жетончик на метро, що випав з її кишені, коли вона діставала рукавички.

Влад знав: за місяць вона шукатиме його очима.

Запитуватиме про нього, тужитиме без нього — і радітиме йому, як приходу весни. Ця неприступна дівчина Ганна…

— Привіт, — кинув він із посмішкою.

Варто було лише додати: «У мене немає машини, зате квітень — мій улюблений місяць».

Він уже розтулив було рота:

— У мене немає…

Вона дивилася. Вперше в житті він бачив її очі так близько. Темно-карі, з широкими зіницями. Уперше він бачив так близько її губи, вона через силу посміхнулася. Навіть з похмурим «дурником», котрий ніколи ні з ким не вітається, вона намагалася бути привітною!

Влад замовк. Випустив її руку.

Йому уявилися пута. Невидимі оку джгутики, що атакували Ганну тієї миті, коли він торкнувся її і заговорив з нею. Поки вони такі тоненькі… Але вже за тиждень зміцніють… захоплять і зв’яжуть, сповиють, наче мумію, і їй нікуди буде дітися, крім як…

Він повернувся і помчав сходами вниз, у вестибюль. Спізнілі студенти сахалися його. Влад біг, як утікав недавно захоплений біля під’їзду Ганнин залицяльник, тільки Влада нікому було наздогнати, перекинути на асфальт і садонути кулаком під ребра.

«…І от я пішов блукати містом, ходив, згадував маму — вперше за багато днів. Раніше мені важко було про неї думати, я гнав геть… Як міг, звісно, не завжди вдавалося. А тепер я спеціально роз’ятрював у собі цю провину. Я — знайда, і підібрала мене чудова людина — моя мама. А я за це її занапастив. Бо якби мама усиновила тоді не мене, а когось іншого… Няньчила б зараз онуків. Якби я не був тим, ким я є, мама жила б іще довго, її серце… Не було б тих двох інфарктів, один по одному… Розумієш?

Згадував Дімку. Коли він умирав у реанімації, я знав же, що йому зле. І, відаючи це, вчив віршики, гуляв столицею, збирав тополиний пух. Він умирав, а я уявляв себе великим актором…

А тепер я хотів погубити ще й тебе. Задушити, як павук метелика. Задушити своїми путами. Зробити рабинею навіки. Прикувати до себе.

Я йшов, ворушив губами, напевно, від мене сахалися… А отямився в ліфті, світилася кнопка двадцять четвертого поверху, і я запитав себе, куди їду і що тут роблю…

А потім виявилося, що там на даху було кафе. Кафе „Небо“. Я взяв собі соку з печивом…

І цілком спокійно подумав, що, може, такому чудовиську, як я, не варто жити на світі, й що можна преспокійно гупнути з цього даху вниз. І відразу зникнуть усі проблеми.

Я підійшов до бортика. Там унизу була така сітка, на зразок карниза, неширока, іржава. Її перестрибнути — тьху… На сітці лежав м’ятий пластиковий стаканчик. А внизу — на самому низу — був фонтан, ти, напевно, пам’ятаєш, це біля торгового центру… Дрібний прямокутний басейн, і в ньому труби стирчать, з них вода біжить. І подумалося мені, як шубовснути в цю воду, і якого вона стане кольору… а якщо ще і настромитися на залізний штир… Коротше кажучи, я допив свій сік і поїхав униз на ліфті. Сів на бортик цього басейну і годував печивом голубів. Птахи були брудно-кремові, нахабні, але й красиві. Я тоді вперше в житті зрозумів, що голуби красиві. Раніш я думав, що вони сміттєвики, ну наче пацюки…»

Уранці він потелефонував видавцеві.

— Владе? Куди ви зникли? Наступного тижня, восьмого, дев’ятого і десятого числа — у вас зустрічі з читачами в трьох книгарнях. Ви готові? Завтра перерахуємо першу суму, як і домовлялися… Вас зустрічати? Коли приїдете, на машині чи потягом? Готель замовляти?

Влад сказав, що готово, що гроші дуже до речі, що зустрічати його не треба, що приїде він машиною й готель замовить сам, і що сьомого числа увечері він обов’язково передзвонить, щоб домовитися детальніше.

Настрій у нього трохи поліпшився. Він сів за комп’ютер і почав третій розділ — там, де Грема, Дею і Філософа беруть у полон Страхоїди.

«— Що вони будуть із нами робити?

Грем змовчав.

— Якщо я правильно зрозумів, — тихо кашлянувши, заговорив Філософ, — їх не цікавить ані м’ясо, ані раби… Їм потрібен наш страх.

— У переносному значенні?

Філософ подивився на Грема.

— У прямому, — знехотя зізнався той. — Вони лякатимуть нас, ми виплескуватимемо страх, вони наситяться, але наляканий стане сміливішим, і доведеться знову його лякати — вже ґрунтовніше… Грубо кажучи, якщо для початку у вас запустять живим пацюком — то під кінець трапези доведеться… гм…

— Кажіть, — тихо попросила Дея.

— Словом, той, хто живим вибрався від Страхоїдів, майже втрачає здатність боятися будь-чого.

— І багато вибралось живими?

Грем знизав плечима».

Влад чудово знав, що буде далі, хто що скаже і хто що відповість, і як закінчиться приключка зі Страхоїдами — але в нього раптом зникло бажання писати. Узагалі перехотілося будь-що робити.

Він розрахувався, кинув валізу в багажник — і, щойно стемніло, виїхав на дорогу.

…Світ за очі.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ Долина Совісті

— Що з вами? — злякався видавець.

— Я трохи занедужав, — сказав Влад.

Видавець закусив губу:

— Але зустрічі вже анонсовані…

— Я не збираюся скасовувати зустрічі. Інша річ, що важко бути чарівним… коли так болить голова.

— Тиск? — припустив видавець. — Отруєння? Чи ви просто хильнули зайвину?

«Іще один запідозрив у мені алкоголіка», — похмуро подумав Влад.

Колись він ніколи не зустрічався ні з якими читачами, колись він узагалі не з’являвся на людях як якийсь там письменник. Він сам собі боявся зізнатися, як хвилюється і як не хоче осоромитися.

Уранці за ним до готелю прийшла машина, Влад сів поруч з водієм, і вже на третій хвилині шляху його почало млоїти. Він майже до кінця розкрив вікно, глибоко дихав і намагався відвернутися — нудота ледь-ледь поступилася позиціями, але зникати й не думала. «Читачі будуть засмучені», — подумав Влад — і сам собі здивувався. Виявляється, можна не тільки говорити крізь зуби — деякі примудряються крізь зуби думати…

У першій же книгарні його почастували кавою з коньяком. Полегшало. Коли Влад сів нарешті за низький столик на тлі стелажів, всуціль заставлених «Пригодами Гран-Грема», коли подивився прямо перед собою — в очах зарябіло від осіб і фізіономій, у вухах задзвеніло, він зрозумів, що зустріч доведеться проводити видавцеві — та ще ганчірковому ікластому Грему, дбайливо всадженому на стосик книг…

У машині — дорогою до наступної книгарні — видавець довго мовчав.

— Мда, — сказав він нарешті, коли дорога добігла кінця. — Не припускав… кривдно.

Влад тільки скривився. Голова його, здавалося, наповнена була розплавленим свинцем.

Знову випили кави з коньяком, але Владу не стало краще. Утримуючи на обличчі посмішку, як еквілібрист утримує на носі картковий будиночок, він вийшов до шанувальників позашлюбного троля; його запитали, коли він почав писати, потім поцікавилися, чи багато отримують письменники, потім запитали, є чи в нього родина — і цієї миті він відчув себе курчам, що вирвалося із затісної шкарлупи.

Він раптом побачив, що на вулиці сонячно, і магазин просторий, та й народу зібралося сила-силенна. Він побачив обличчя, зокрема дитячі, побачив усміхнену червонощоку жінку, котра запитала про «початок творчого шляху», опецькуватого пацана, який переймався письменницькими доходами, і жінку в окулярах, яка питала про…

Влад ледве стримався, щоб не роззявити рота. Анжела — добряче змінена, у білявій короткій перуці, у темних окулярах на все обличчя, — незворушно чекала відповіді.

— Позашлюбний троль — не така вже й погана родина, — сказав Влад після непристойно тривалої паузи. — Ймовірно, він доводиться мені сином… А якщо чесно — я ціную самотність. І дуже не люблю, коли на неї зазіхають.

Анжела посміхнулася, наче й нічого не сталося. Влад якоїсь миті навіть подумав, що помилився, що це інша жінка, що йому ввижається Анжела, як до того ввижалася Ганна…

Потім, у юрбі охочих отримати автограф, його взяли за лікоть. Він озирнувся — але біла перука вже відпливала геть. Анжела йшла — якщо, звісно, це була вона…

«Прокляття!» — подумав Влад майже злякано. Та ж вона не відстане! Господи, вона знайшла його, це так просто — лишень проглянути газету «Книжкові новини»… Це так просто — знайти людину, особливо якщо ця людина — письменник «на розкрутці»…

Скоріше назад. До колишнього статусу, коли його вважали чиїмсь псевдонімом. Усі розмови — по телефону, вся інформація — поштою, гроші — по перерахунку…

— Це було набагато краще, — сказав видавець здивовано. — Просто разюче.

— Що?

— Я про зустріч. Це було значно пристойніше.

— Ви комусь говорили, де я живу? — запитав Влад, помовчавши.

Видавець звів брови:

— Ні. А що? Що ви маєте на увазі?

Усю ніч він просидів за комп’ютером. Гран-Грем, мужній троль, вивів Дею і Філософа з лігва Страхоїдів, але вже на другий день стало ясно, що Той, Хто Йде Слідом, не тільки не відстав, але навіть і скоротив відрив, і довелося наддати, і ще трохи, і мандрівці майже вибилися із сил, коли попереду з’явилися вежі Міста Жаб…

Уранці Влад зрозумів, що зовсім не хоче спати. Обидві зустрічі з читачами, заплановані на сьогодні, закінчилися на годину-півтори пізніше, ніж намічалося. Питання не вщухали, чарівність і дотепність «шановного автора» викликали у публіки захват. В обох магазинах був моментально розкуплений тижневий запас пригод Гран-Грема, тож видавець уже нічого не говорив, а тільки мружився, як ситий кіт.

Влад постійно чекав, що Анжела з’явиться в готелі. Але вона не приходила; чи міг він помилитися?

Десятого числа, провівши останні дві зустрічі й скориставшись гарним настроєм видавця, Влад затіяв із ним доволі рішучу розмову, результатом якої стало «право автора на особисте життя». На найближчі півроку Влад був вільний від будь-яких публічних акцій, про це складено було спеціальне доповнення до угоди. Наполігши на своєму, Влад розпрощався, сів у машину, і тільки його й бачили.

Якийсь час він колесив містом, впізнаючи і не впізнаючи знайомі місця. Припаркувався на стоянці перед театральним інститутом (раніш тут не було ніякої стоянки). Побродив парком, де вони з мамою свого часу пересиділи по черзі на всіх лавочках. І парк, і лави залишилися майже без змін.

Чверть години провів перед будинком, де раніш жила Ганна з батьками. Будинок постарів, на колишньому Ганниному балконі іржавів чийсь велосипед, незнайомі жінки вигулювали незнайомих галасливих дітей. Влад завів мотор і поїхав геть із міста.

«— Біжімо! Ми повинні вирватися за міську стіну раніше, ніж сонце зійде на обрій. Якщо ми спізнимося — нашу шкіру натягнуть на барабани, Жаби не пробачають тих, хто не схожий на них…»

Заграва від столичних вогнів довго висіла в дзеркалі заднього огляду, але зрештою згасла і вона.

Влад не бачив, як вони вперше зустрілися. Влад, на превеликий жаль, не був усевидющим і всюдисущим, і коли ввечері Ганну перехопив біля виходу довгий, наче шпилька, соломоволосий парубійко, Влад відразу ж зрозумів, що Ганна вже знайома з ним. І що познайомилися вони нещодавно.

Вони йшли вулицею пліч-о-пліч, не торкаючись одне одного і майже не розмовляючи, а на відстані ста кроків за ними тягся, як запізніла тінь, Влад. Паніки поки не було, було тільки сум’яття. Цей довготелесий був такий само, як усі попередні залицяльники, й усе-таки він був зовсім інший. Ті, попередні, були дратівною перешкодою — а Славик був суперником. І Влад зрозумів це раніш ніж довідався його ім’я.

Йому, примарі з останнього ряду, йому, студентові-фантомові, йому, «дурнику», вартувало лишень вийти з тіні. Тільки поговорити з Ганною, лиш трапитися їй на дорозі чи й зачепити ненароком, тільки пристроїтися рядком, а потім зникнути на тиждень, а тоді повернутися і зняти з гілки готовий плід. І нехай хоч тисяча Славиків йде з нею темною вулицею пліч-о-пліч, не наважуючись узяти за руку…

Він сидів на краю фонтана і дивився на брудно-бежевих голубів, що билися за останню крихту його печива. Можна було кинути навчання і знову поїхати світ за очі, але це означало відмовитися від насилу завойованих позицій, знову скотитися з крижаних сходів, якими уже пройдено кілька сходинок.

Можна було залишитися і бути свідком Ганниного кохання.

Ще можна було помилитися. Бо Ганна — людина глибока й непередбачувана, якщо її зацікавив Славик, це ще не означає, що їхні стосунки переростуть у щось серйозне.

«Пам’ятаєш… Хоча ні, ти не пам’ятаєш, напевно. Тобі було тоді не до мене. Ти просто перестала зауважувати мене в аудиторії — і моєї відсутності не могла помітити теж.

Знаєш, тепер мені здається, що наш університет — я маю на увазі і будинок, і розпорядок занять — спеціально був улаштований для того, щоб ти мене не бачила. Усі ці величезні площі, заплутані коридори, аудиторії на кілька сот людей… Усі ці „потоки“, натовп, штовханина, нескінченні зали…

У всякому разі, я його, університет, бачив саме таким. Я не любив його. Ті, у яких я вчився раніше, були якимись затишнішими, напевно тому, що в них було по кілька корпусів… А цей був однією циклопічною спорудою, холодною, сірою, із брудними вбиральнями, з якимись нескінченними коридорами, переходами, сходами і підвалами. Термітник. І ж я ні на секунду не вірив, що працюватиму за спеціальністю, я просто ховався в ньому, як перед цим переховувався ще в декількох навчальних закладах, і не тільки від армії, але й трішки від життя…

Знаєш, мені ж щороку доводилося переводитися в новий університет. Це було важко. Не знаю вже, за кого мене мали — вчитися мені було легко, але через ці постійні переходи я не впевнений був, що зможу захистити диплом. Дуже дивно — спогади про два останні роки в університеті світлі. Я майже вдячний… Насамперед тобі.

А тоді — тоді ти була щаслива, бо закохалася. Вперше і по-справжньому. У людину, гідну тебе.

Друзяко, це були чорні дні мого життя. Дні, коли я остаточно тебе втратив».

Мокрий сніг обліпив дерева. Ліхтарі горіли через один — білі і жовтогарячі. Тіні покарлючених гілок розмазувалися в тумані, вносили нове правило в мудру гру світла і темряви. Влад ішов, відчуваючи, як просідає під ногами сіро-синє, підтале, сире.

Анжела шукатиме його. Тепер напевно. Як би він, Влад, вчинив, на Анжелиному місці?

По-перше, повернувся б до вже знайомого будинку, скориставшись казочкою про забуту шпильку. Виявивши, що будинок порожній і хазяїн у від’їзді, зв’язався б із видавцем… Усі ці роз’їзди коштують грошей, але Анжела, як видно, людина забезпечена. Звідки?.. Не наше собаче діло. Далі… Зв’язався б із видавцем, назвався б кореспондентом солідної газети, котрий бажає взяти інтерв’ю в письменника Палія. Видавець розвів би руками, у крайньому разі попросив би прийти через півроку, тому що письменник Палій напружено працює і вимагав його не турбувати. А потім, може, передзвонив би Владу на мобільник…

А фігушки, бо у цій дірі, куди Влад не без зусиль запхався, мобільник не працює. Видавцеві приємним голосом повідомлять, що абонент недоступний, але він не перейматиметься, бо хоч Влад і має славу оригінала, але договір дотепер не порушував жодного разу, навіть у дрібницях.

Як Анжела чинитиме потім?

А це вже залежить від того, наскільки міцно вона встигла «приклеїтися». Влад багато разів зауважував, що різні люди реагують на нього по-різному. Що більше внутрішньо рухлива людина, то вона сприйнятливіша і нервовіша, то скоріше вона ризикує прив’язатися, і навпаки…

Та хоч там як, Анжелі доведеться змиритися з тим, що Влад недосяжний. Через місяць, «перехворівши», вона втратить охоту бачитися з ним, навпаки — їй стане соромно за свою нестриманість, і тоді Влад зможе спокійно повертатися додому. Але, на жаль, не раніше.

Знобило. Напевно, через туман і вогкість. Та ще безсонна ніч — у орендованій ним кімнаті не відкривалася кватирка, і всю ніч він перевертався з боку на бік — від духоти…

І ще тому, що пригадувалася Ганна.

Чому саме зараз? Чому стільки років він був спокійний, спогади були світлі, він писав Ганні привітні, ретельно вивірені вітання до свят? Цікавився здоров’ям дітей, кар’єрою Славика.

Чому тепер, коли треба сісти і заглибитися в роботу — чому тепер повертаються ті дні, начебто тикають сухими гарячими носами, гарячково?

…Він вистежив їхній перший поцілунок. Він не був всюдисущим і всевідаючим, але шукачем став майстерним, це факт.

Чому він вирішив, що поцілунок був першим?

Нічому. Він це бачив.

У темному завулку, на четвертому поверсі, недалеко від «битовки», де прибиральниці зберігали відра і щітки. За гіпсовим погруддям якогось письменника, що раніш стояв у вестибюлі, а тепер був засланий нагору і приречений на забуття. У курному і неромантичному місці Славик уперше цілувався з Ганною, а Влад їх вистежив!

Славик був боязкий. Цілковитий тюхтій. Славик був дуже ніжний. Ганна спершу злякано вчепилась йому в плечі, потім примружила очі…

Тоді Влад піддав ногою дерев’яне крісло без ніжки, що колись стояло в актовому залі, а тепер перетворилося на мотлох і чекало списання. Сцена вийшла як у кінокомедії: крісло загриміло, закохані врозтіч, тільки затупотіло наприкінці довгого коридору, а Влад розвернувся і пішов у протилежний бік — добре, що сходів було двоє…

Того ж вечора він познайомився на дискотеці з не вельми вродливою, але сміливою і томливою дівчиною, і за два дні вже гостював у неї в гуртожитку якогось технікуму, а вранці йому стало так соромно, що він утік як заєць, і ще довго в нього закладало вуха від самого спогаду…

Потім він написав Ганні листа. Уперше за кілька місяців.

Лікар був молодий, нервовий і амбіційний. Він місяць тому заступив старшого колегу на посаді завідувача медпункту — єдиного лікаря на ціле селище, тож тепер був педіатром, хірургом, терапевтом і гінекологом в одній особі. Аж тридцять днів йому вдавалося успішно доводити свою компетентність, і от лиха година принесла цього приїжджого, котрий здумав хворіти саме тут, спеціально, щоб дошкулити людині, яка тільки-но зробила перший крок у професію.

— А ви впевнені, що не їли грибів? Консервів? Чи таки їли?

Влад хитнув головою. Від цього руху біль зметнувся, як скляна хвиля з білою пінявою на маківці.

— А ви впевнені, що вас не пригощали недоброякісним спиртним? Саморобною горілкою…

Владу не хотілося відповідати, вкотре щось пояснювати. Йому взагалі перехотілося рухатися, говорити, дивитися. Він приплющив повіки.

— …Приїжджий, — голосно говорив лікар у масивну трубку старого телефону. — Так, гостре отруєння! Так. Чекаю.

«Влип», — байдуже думав Влад, дивлячись у стелю лікарняної машини, що підстрибувала на вибоях. Лікарі, медсестри… Контакти протягом декількох днів… Можливо, тижнів…

Що з ним таке, дідько ухопи?! Може, амбіційний лікар має рацію, і він щось-таки з’їв або випив… Страви йому готувала господиня будинку, де він тиждень орендував кімнату… Чистенька з вигляду жінка… А хто його знає, чим вона його нагодувала…

Цієї миті мобільник, забутий до часу в кишені Владової куртки, зачувши близькість міста, раптом вибухнув тоненькою механічною мелодією.

Хлопець-санітар, котрий супроводжував Владове тіло, здригнувся.

Влад насилу дотягся до телефону. Скривившись від нудоти, підніс трубку до вуха:

— Слухаю…

— Алло, — сказав далекий жіночий голос. — Нареш…

Телефон жалібно пискнув. Остаточно розрядилася давно не заряджувана батарея, і розмова перервалася.

Його нездужання затяглося на тиждень. На щастя, найгірші підозри лікарів не підтвердилися, і ніякого ботулізму у Влада не виявилося. Вже на п’ятий день йому поліпшало, а на сьомий він відчув у собі сили, аби зникнути. Двоє сусідів по палаті (третій, на щастя, швидко виписався), дві медсестри, які чергували через день, і палатний лікар, який шість разів навідував Влада на шести обходах — принаймні п’ятеро уже ходили під неміцними поки путами, і ризикувати Влад не хотів.

Він зі скандалом виписався — слабкий, як мокра муха. Як виявилося, до селища, де залишилися Владова машина, комп’ютер і Гран-Грем, не ходить ніякий автобус, і довелося викласти рештки готівки водієві вантажівки — щоб підвіз.

Гран-Грема не поцупили (чомусь Влад найбільше побоювався за ганчіркового троля). Комп’ютер був цілий-цілісінький, зате в машині розбили бічне скло і витягли магнітофон.

— Сусідські хлопці, — сказала господиня.

Їй було незручно, вона почувалася винною за неприємності пожильця, тому відразу ж повернула Владу гроші за три непрожиті ним дні. Влад не розбирався що там і як, закинув речі до авто і рушив — зі швидкістю повзання краплини меду по склу. На найближчій заправці довелося віддати все до копійки за бензин і абияк заклеєне вікно. Влад мріяв дотягтися до великого міста, зняти з рахунку гроші й упасти, нарешті, на ліжко в хорошому готельному номері.

«Друзяко, я не можу бути з тобою поруч.

Найбільше на світі я хочу бути з тобою. Але я не можу! Це було б підло, розумієш. Я вже вбив одну людину, мого друга.

Я — як сірчана кислота, що полюбила синицю, маленьку пташину з чорними уважними очима.

Я ненавиджу твого Славика. Я краще тебе розумію, ніж він. Я гідніший. Але я — сірчана кислота, що любить синицю.

Крім тебе, у мене немає співрозмовників. І ніколи не буде».

«Навіщо тільки я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, нехай я вмру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

Гран-Грем хотів сказати, що самобичування на краю Долини Совісті — марне і небезпечне заняття. Він уже розтулив був рота, але останньої хвилини передумав і змовчав. Слова Деї не мали великого значення, це були не більш ніж слова, струшування сухого гарячого повітря. За мить Дея знову буде задоволена собою. Її совість — ледача болонка на шворці, тому в Деї, на відміну від двох її супутників, є непоганий шанс перетнути Долину без втрат…

— Що нас очікує, Греме? — стурбовано запитав Філософ.

— Ви часто запитуєте себе, чи правильно ви вчинили. Іноді придумуєте собі неіснуючу провину… — промурмотів Гран-Грем замість відповіді.

— Із кожною мислячою істотою трапляється, — повільно промовив Філософ.

— Ні, не з кожною, — заперечив Гран-Грем.

— Тобто?

— Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Долину Совісті.

Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.

— Зазвичай у казках трапляється інакше. Тільки добрий, хоробрий, співчутливий…

— На жаль, — сказав Грем…»

Третя книга пригод позашлюбного троля рухалася нестерпно важко, на відміну від перших двох. Чи винна у цьому хвороба (відразу після отруєння на Влада напосілася ще й жорстока застуда), чи важко перенесена пригода з Анжелою, чи спогади про Ганну, — але троль із супутниками частенько загрузали, ніби в сиропі, говорили ні про що і діяли непереконливо, Владу раз по раз доводилося присаджувати їх, повертати на вихідну позицію, величезними шматками викидати і переписувати вже готовий, здавалося б, текст.

Провештавшись кілька тижнів по готелях, досі застуджений, млявий, хворий, він повернувся нарешті додому. Поштова скринька була розкрита і безсовісно вичищена, а до хвіртки липкою стрічкою хтось приклеїв записку, але мокрий сніг і відлиги майже цілком змили чорнило, і розібрати, хто і що саме від Влада хотів, було неможливо.

Про всяк випадок він передзвонив до літагентської контори. Так, усе йде за планом: перший варіант кіносценарію готовий, рукопис перешлють із кур’єром, тому цього тижня панові Палію не слід нікуди зникати. Так, згідно з видавничими даними планується збільшити наклади… Так, преса працює, як і було задумано, несподіванок не виникло. Кореспонденти? Не виключено, що хтось із них виявлятиме ініціативу, однак домашню адресу пана Палія утаємничено, як і домовлялися…

Наступного ранку Влад вистежив листоношу — і, всупереч звичці, завів із ним розмову, поцікавився, чи не залишав він на воротях записку, приклеєну липкою стрічкою. Листоноша доволі грубо заявив, що, по-перше, стежити за вмістом скринь-

ки — не його обов’язок, по-друге, коли ЇДЕШ надовго, варто залишати на пошті заяву, і по-третє, ніякої записки він не залишав, а хто залишив — не має жодного уявлення, Влад повернувся додому. Побрів до ванної, поліз у шафу, щоб витягти свіжий рушник, — рука натрапила на незнайомий предмет. Роззявивши від несподіванки рота, Влад витяг із шафки прозору пластмасову сумочку, заповнену шампунями, бальзамами й іншими косметико-гігієнічними жіночими штучками.

Ну, звісно. Це і є та «шпилька», за якою поверталася Анжела.

Що все-таки було в тій записці, перетвореній за кілька тижнів негоди у покритий патьоками клаптик?

Настрій Влада, й так не надто веселковий, зіпсувався ще більше. Він заліз під душ і довго стояв, ворушачи губами, під гарячим дощем.

Намагався думати про троля.

«І нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

Гран-Грем і хотів би її втішити, але не знав, чим. Тобто можна було, звичайно, сказати, що з-поміж них трьох Дея — найреальніший кандидат на виживання в Долині Совісті. Бо навіть самобичування — не більш ніж примха, а вже за хвилину вона знову повеселішає і заспокоїться… Навряд чи така розрада сподобалася би Деї, тому троль мовчав.

— Що нас очікує, Греме? — стурбовано запитав Філософ.

— Долина Совісті, — неохоче пояснив Грем.

— Тобі доводилося там бувати?

— Ні, інакше це було б помітно. Ви б принаймні напевно звернули увагу.

— Каліцтва? Якесь особливе клеймо? Чому той, хто перетнув Долину Совісті, відрізняється від решти?

— Не обов’язково відрізняється, — сказав Гран-Грем іще неохочіше. — Дехто є таким вже з народження…

— Що ти хочеш сказати?

— Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Доліну Совісті, — мовив Грем. — Тому що там, у Долині… Як би це ліпше пояснити? Якщо людина здатна відчувати свою провину… Коли формально вона й не винна зовсім… Ця провина матеріалізується в Долині Совісті. Якщо хоч раз у житті вам доводилося відчувати свою провину перед бездомним собакою, наприклад… у Долині собака цей обов’язково з’явиться і накинеться на вас. Ось так.

Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.

— Зазвичай у казках все відбувається інакше. Тільки добрий душею, хоробрий, здатний співчувати…

— На жаль, — кинув Грем…»

Задзвонив телефон. Влад відірвався від комп’ютера, простягнув руку до слухавки:

— Алло…

— Доброго дня, — чемно мовив жіночий голос, і Влад подумав, що це, напевно, кур’єр, котрий везе йому рукопис сценарію.

— Добридень…

— Вас турбує одна ваша знайома, — сказав голос дуже офіційно. — Повірте, я в жодному разі не стала б вам надокучати… але залишила у вашому будинку дуже важливу для мене річ. Коли я можу забрати її?

Кутики Владових губ поповзли вниз так різко, наче рот стягло клеєм:

— Анжело? — перепитав він по хвилинній, напевно, паузі. — Важлива річ — це шампунь?

— Ні, — заперечила трубка так холодно, що у Влада ледве не вкрилося памороззю вухо. — Йдеться про сумочку — це подарунок… То коли я можу забрати свою річ?

— Сумочка, — тупо повторив Влад.

— Шампунь можете залишити собі, — дозволила слухавка глумливо.

— Дякую, — Влад щосили намагався бути чемним. — Записка на воротях — ваша робота?

— Так, — сказала трубка тоном королеви. — Я повернулася відразу ж, щойно виявила пропажу, але вас уже не було.

«А на зустріч з читачами вона, певно, прийшла, аби попросити свою сумочку», — подумав Влад в’їдливо.

І відразу здригнувся від вкрай неприємної, але поки дуже примарної думки.

— Ось що, — кинув рішуче. — Ви можете приїжджати хоч зараз… Я залишу вашу сумочку на поштовій скриньці. Просто простягнете руку і заберете — навіть якщо мене не буде вдома.

— Дуже ґречно, дякую, — повідомила слухавка.

А Влад раптом зрозумів, що за думка змусила його внутрішньо напружитися хвилину тому. Зважаючи на логіку подій, Анжела вже перегоріла, розірвала виниклі було пута. Тож хворобливого потягу більше немає, і тепер вона мала би болісно відрікатися всього вчиненого під владою пут.

Тому, і при смертельній загрозі, й у пошуках золотого зливка вона не повинна телефонувати Владові, котрий вигнав її з будинку, наче кішку, причому кішку драну…

Чи ця дешева пластмасова сумка на блискавці справді настільки їй дорога?

Трубка давно попискувала короткими гудками, а Влад сидів, втупившись у екран, де чимчикував Долиною Совісті Гран-Грем з товаришами.

Вона поводиться так, ніби дражнить пута.

Немає нічого гіршого — прив’язатися, перегоріти, а потім прив’язатися знову. Це болісно. Це — майже напевно смертельно. Багато років тому, прощаючись із Дімкою, Влад іще не знав цього.

Якщо відкрити нижню шухляду столу і припідняти одночасно всі папери, що там накопичилися, — на дні віднайдеться чорно-біла фотографія, майже не пожовкла від часу. Випускники спускаються шкільними сходами, щоб з жартами-примовками окупувати автобус…

От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й — усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.

— Сподіваюся, більше вона нічого не забула, — промовив Влад уголос.

У цей час за вікном просигналив автомобіль.

— Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?

Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.

— Розпишіться тут, — хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…

Його вхопили за лікоть. Влад обернувся — замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.

— Можу я отримати свою сумку?

Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:

— А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…

Здається, він чекав на похвалу.

Влад перевів погляд на Анжелу.

Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру надокучливою… Можна й поліцію викликати. А коли вона навіть помре… Чому Влада повинно це турбувати?! Бог — свідок, він зробив усе можливе, його совість чиста…

Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.

— Можу я отримати свою сумку? — холодно повторила Анжела.

Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр — ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ:

— Маю надію, ми більше не побачимося?

Отут вона посміхнулася, чарівно і водночас жорстко. У цій посмішці було й подвійне, і потрійне дно, у Влада сам собою підтягся мало не до ребер живіт.

— Певна річ, — запевнила Анжела.

Рушила до машини — кур’єр уже сидів за кермом. Взявшись за дверцята, жінка обернулася до Влада:

— До речі, як ви почуваєтеся? Подейкують, наче хворіли?

— Хто це таке каже? — перепитав Влад, відчуваючи, як затерпають від холоду щоки.

Вона не знітилася:

— Я намагалася розшукати вас через видавця, і він сказав мені…

— Він нічого вам не говорив, — рубонув Влад пошепки. — З чого ви взяли, що я хворів?

Вона знизала плечима. Відчинила дверцята.

— Стійте! — гаркнув Влад.

Дверцята гупнули. Влад стрибнув уперед і перепинив машині дорогу. Хлопець-кур’єр, судячи з усього, вже зрозумів, наскільки помилився, підвізши фатальну пані.

— Га? — розгублено запитав він, визирнувши у привідкрите вікно.

— Нехай ваша супутниця вийде, — попросив Влад. — Ми ще не договорили.

Анжела, котра зручно вмостилася на сидінні поруч з водієм, підняла й опустила вкриті хутром плечі. Влад рвонув дверцята. Анжела зробила спробу замкнути їх, але було пізно.

— На кілька слів, — сказав Влад, важко дихаючи.

— З якого дива? — холодно запитала Анжела. — Я повернула собі свою річ. Зачиняйте дверцята.

— Чому це ви вирішили, що я хворів?

— Хіба ні? — перепитала вона роздратовано.

Влад випустив дверцята, і Анжела миттю замкнула їх зсередини. Хлопець завів машину, і фургон невдовзі зник.

Влад довго стояв біля воріт і дивився вслід машині. Свіжий сніг засипав, згладжував ребристі сліди коліс на білому шляху.

Кепське передчуття.

«Нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

— Ми не підемо через Долину Совісті, — твердо мовив Грем. — Ніхто з нас не має шансів перетнути її… Тільки безсовісна людина, якій узагалі не знайоме почуття провини, виживе в Долині. Доведеться йти обхідним шляхом.

— А наш переслідувач? — стурбовано поцікавився Філософ. — А що, коли він перейде навпростець? Як у нього з совістю, ти не знаєш?

Грем похитав головою:

— Либонь, для нього просто не існує ані совісті, ні її антипода. У нього немає органа, який здатен відчувати провину — як у тебе з Деєю немає органа, що притягує чи відштовхує металеві предмети…

— А в тебе є? — зацікавилася Дея.

— А чому, на твою думку, стріли із залізними наконечниками не беруть мене? — здивувався Грем…»

Сценарій йому не сподобався: занадто прямолінійно, у багатьох місцях спрощено, зведено до коміксу. Влад сів писати великого листа сценаристам, дописав до половини і кинув, вирішивши, що особистої зустрічі все одно не уникнути.

Він з’їздив на пошту і нарешті вкинув у скриньку листа до Ганни, який тягав у кишені ось уже кілька тижнів. Поцікавився кореспонденцією «До запитання» — однак листів на його ім’я не надходило.

Повернувшись додому, Влад сів за комп’ютер, однак троль із супутниками так міцно загрузли на підступах до Долини Совісті, що витягти їх без переробки всього останнього розділу не було жодного шансу. Влад видобув із сараю лижі, натер їхні «підошви» смердючою маззю для м’якого снігу, натяг комбінезон і понісся цілиною, раз у раз провалюючись по кісточки і пихкаючи, як парова машина.

Через дві години навколо будинку з’явилася чудова торована лижня, а червоний і спітнілий Влад придумав сюжет для оповідання про те, як двоє братів-хлопчаків загубили взимку ключі від квартири, а мама повернеться тільки ввечері, і вони, боячись покарання, тупцюють під будинком, злі один на одного. І ось старший, очікуючи вечора, створює світ із планетами, сонцем і людьми, а молодший стає у цьому світі злим духом, руйнівником, дияволом…

Коли смеркло, Влад прийняв гарячий душ і вицмулив півпляшки коньяку.

І заснув, ні про що не думаючи.

А днів за два він уперше відчув судоми в скронях. І збрехав сам собі про нову застуду, тож з’їв на ніч аспірину. Уранці на зміну судомам прийшов біль, до якого додалися відчуття задухи, туга і слабкість.

Усе вже чудово зрозумівши, він ще довго блукав по будинку з дурнуватою посмішкою, заглядав у дзеркала і говорив своєму блідому відображенню:

— Та ні ж… Не може бути…

Чи страшно було Дімкові вмирати? Вмирати, знаючи, що міг би вижити — якби поруч був Влад?

Чи кликав він Влада? Чи просив лікарів, аби до нього привели друга-однокласника? І що лікарі при цьому думали? Списували на марення?

Влад згадував руду шубу, холодні оцінювальні очі — і цю посмішку. Посмішку, після якої, загалом, усе вже було зрозуміло, не вартувало й труду петляти довкіл будинку на лижах по липкому снігу…

— Ні! — Влад так зацідив кулаком по столі, що Гран-Грем злетів із кришки комп’ютера, а рука на мить заніміла. — Не може бути… Відкіля?! Значить…

Нічого не значить. Хоча багато чого пояснює. Усе, що робила ця жінка — було грамотною кампанією з прив’язування. Вона знала про природу пут аж ніяк не менше за Влада. Чого вона домагалася?

Чого домагалася, те, зрештою, і відбулося.

Влад розсміявся. Він усе реготав і реготав, він хотів би побачити Анжелине обличчя тієї хвилини, коли вона зрозуміє…

Зателенькав дверний дзвінок. Усе ще підхіхікуючи, Влад пішов відчиняти.

Удар! Чарівна жінка на порозі. Простягнені назустріч руки, ніжний дотик долонь. Тепла весняна злива, сонячний промінь на щоці, миттєво зниклий біль, спокій і радість — ось, виявляється, як це виглядає зсередини. Ось що відчувала Іза, зустрічаючись із ним після декількох днів розлуки.

Жінка відсахнулася. Спершу в її очах майнуло умиротворення, розійшлися хворобливі зморшки на чолі, потім вона довго дивилася на Влада — наче він був зотлілим мерцем, котрий щойно вибрався з-під її ліжка.

— Заходь, — кинув сухо.

Тепер, коли ейфорія відступила, він бачив перед собою не фею-рятівницю. Він бачив заклопотану бліду стерву.

— Що ти ще забула? Капці? Носовик?

Вона дивилася.

— Ну, не соромся. Ліфчик? Ґудзичок? Пошукай, що ти забула, мій будинок до твоїх послуг, давай, до роботи…

Вона мовчала.

— Дивна річ, — сказав Влад сам до себе. — Неймовірно. Унікальний збіг, неможливий випадок… Чому ж мені так хочеться плюнути тобі в обличчя, колего?

— Ми бачимося востаннє, — прошепотіла вона ледь чутно. — Зараз я поїду, а ти залишишся. Шукатимеш мене, нитимеш, блюватимеш, репетуватимеш від болю… Битимешся чолом об стінку, кликатимеш мене…

Він посміхнувся:

— Ти так добре знаєш, що відбувається з тими, кого ти кинула? Ти вже проробляла подібне? Ти прив’язувала до себе людей — спеціально? Чоловіків? Заможних? Правда?

— Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі буде здаватися, ніби твоє тіло рвуть на частини, що тебе заживо їдять хробаки…

— Ти теж, — сказав він без посмішки. — Усе це чекає й на тебе.

— А я витримаю, — процідила вона крізь зуби.

— Тим ліпше, — він устав, вказав рукою на двері. — Бувай. З Богом, Парасю.

— Це я писав листи, — мовив Влад. — Квітень — це я.

— Я здогадалася, — відповіла Ганна по невеликій паузі.

— Я знав, що ти здогадалася.

Уже складено було останній іспит. І Влад отримав уже свій «вільний диплом», а Ганна — він знав — знайшла роботу в рідному місті, в якійсь газеті, й на неї навіть надіслали іменну заявку.

Уже відомий був день Ганниного й Славчиного весілля.

Уже багато чого було відомо.

За шість годин по обіді небо набуло незвичного золотаво-фіолетового відтінку. Звідкілясь долинали голоси, музика, попискували ластівки.

— А я давно здогадалася, — повторила Ганна пошепки.

— А я давно знав, що ти здогадалася.

Хтось гукнув Ганну, але вона не озирнулася.

— Ти ж не думаєш, що я божевільний, — сказав Влад.

— Ні, — повільно мовила Ганна. І запитала по паузі: — Ти… невиліковно хворий?

— Напевно, так, — кивнув Влад.

— Тобто, як це — у будь-якому напрямку? — запитала жінка у віконці каси. — Конкретно — на який вам рейс?

Влад насилу підняв голову. Туга, що охопила його, була, наче вечір, — спершу хвилини неспокою після заходу, потім сутінки, потім повільно накочує непроглядна темінь; зараз Влад вступав у сутінки, будь-який рух давався через «не можу», через опір, через глухий біль.

Розклад рейсів займав величезну стіну навпроти. Влад примружився; якби він міг ткнути пальцем у це жовто-зелене «простирадло», вибрати було б значно легше — але для цієї безпрограшної операції у Влада були надто короткі руки.

— Який. Наступний. Рейс? — запитав він у жінки у віконці. — Байдуже. Куди?

Вона не здивувалася. Покосувала на невидимий Владу монітор:

— Рейс двісті двадцять, Остленд. Ви впевнені, що у вас є віза?

— Ні. Який не потребує. Візи, — уточнив Влад.

— Шістсот сім, Майськ. За чверть години. Вас влаштовує?

Влад розрахувався.

Сутінки всередині все густішали, тож він боявся, що не зуміє сісти в літак. Реєстрація почнеться тільки за дві години…

Він змусив себе відвезти машину на платну стоянку. У дзеркалі заднього огляду відбивалося сіре, важке, ніби вилите з асфальту обличчя з квадратною щелепою. Хлопчина, котрий брав гроші за стоянку, глипнув на дивного клієнта з побоюванням.

На годиннику було чотирнадцять нуль п’ять. Він тупо затяг від’їзд: спершу не міг додзвонитися до видавця, потім застряг у пробці, тоді…

«Треба пообідати!» — сказав сам собі. І повів себе — неслухняне, сповнене болем тіло — через скляні двері до ресторану.

Його нудило від погляду на їжу, але він змусив себе підживитися тарілкою теплого бульйону з овочевими кубиками. На диво, значно полегшало, і Влад знайшов у собі сили перетнути площу й присісти за столик кав’ярні, настільки ж дорогої, як і екзотичної.

До початку реєстрації залишалася година. Влад замовив філіжанку найміцнішої кави з найкращим коньяком.

Що буде там, у Майську? Не важливо. Він ніколи там не бував раніше. Ніхто його не знає. Він зніме номер у готелі, вивісить на двері табличку «Не турбувати»…

Можливо, на якусь мить він завагається і йому захочеться повернутися до Анжели. Але вже не зможе.

Потім, коли його знайдуть, оце переполох буде! Його відвезуть до лікарні… Там ризикуватимуть здоров’ям декілька доглядальниць і медсестер, але чи час думати про медсестер, коли згасає власне життя…

Влад міцніше зціпив зуби, відпив із майже спорожнілої вже філіжанки. У рот набилася кавова гуща, і Влад взявся жувати її, відчуваючи, як хрумтять на зубах неподрібнені шматочки коричневих зерен.

Запискотів у кишені телефон. Влад автоматично простяг руку, здригнувся. Забрав.

Тепер усі, хто сидів за сусідніми столиками, дивилися на Влада — напевно, тому, що телефон пищав надто довго. Треба було витягти його і відключити до бісової мами, а ще ліпше, викинути…

Викинути. Влад гмикнув.

Телефон не стихав. «А раптом це видавець», — мляво подумав Влад, чудово усвідомлюючи, що бреше сам собі. Це не видавець. Це дзвонить Смерть.

«Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі здаватиметься, ніби твоє тіло рвуть на частини і тебе заживо їдять хробаки…»

Злість додала йому сили, і Влад таки витяг телефон з кишені. Номер, що висвітився, ні про що йому не говорив.

— Алло…

Це не він сказав. Це хтось інший натис кнопку відповіді й дотяг слухавку до вуха.

— Я вмира…ю, — сказала трубка. — Змилуй…ся.

Влад мовчав.

— Де… ти, — шепотіла слухавка. — Будь…ласка. Зми… лосердся.

— Ти сама, — сказав він.

— Пощади.

— Ти сама це зробила…

— Поща…

Слухавка скрикнула, як від хворобливого удару.

— Вла…де. Я у тебе під бу… під двери…

Він натис відбій. Відразу стали дуже тихо — люди за сусідніми столиками, ошатні доглянуті люди, котрі вирушали хто на курорт, хто у справах за кордон, беззвучно відкривали роти. Вони запитували один одного, чи не час викликати «швидку допомогу» до цієї дивної людини, якій, звісно ж, дуже зле, досить подивитися на його обличчя…

Влад сховав мертвий телефон і підвівся з-за столу.

…Літак на Майськ вилетів вчасно. Хвилина в хвилину.