Дракула

Розділ VIII

Того ж дня, одинадцята вечора. Ну і натомилася ж я! Якби я не взяла собі за правило регулярно робити записи до щоденника, то нізащо б його не відкрила. Ми чудово погуляли. Трохи згодом після того, як ми подалися на прогулянку, настрій у Люсі значно покращав, мабуть, завдяки тим гарненьким корівкам, які підійшли до нас у полі, біля маяка, і, витягнувши шиї, стали до нас принюхуватися. Від страху в нас душа в п’яти втекла. Певно, ця пригода на якийсь час стерла з нашої пам’яті всі попередні події і пов’язаний з ними смутний страх, окрім, звичайно ж, страху перед коровами. Свіжі емоції переповнили нас. Біля затоки Робін Гуда ми напилися класного «суперміцного чаю» в гарненькому старовинному заїжджому дворі, у якому вікно з виступом виходило просто на вкриту морськими водоростями прибережну смугу. Гадаю, яка-небудь екзальтована суфражистка напевно знепритомніла б, побачивши, з яким апетитом ми поглинаємо їжу. У цьому сенсі чоловіки є толерантнішими – благослови їх Господи! Потім ми пішли додому, іноді, а точніше, часто зупиняючись, щоб перепочити; серця наші були увесь час сповнені страху перед несамовитими биками. Люсі й справді дуже стомилася, і ми хотіли якомога швидше доповзти до своїх ліжок. Однак прийшов молодий вікарій, і місіс Вестенр попросила його залишитися, аби з нами повечеряти. Під час вечері Люсі та я (особливо я) героїчно боролися зі сном і все ж перемогли. Гадаю, що єпископам треба колись зібратися і обговорити необхідність виховання нового різновиду вікаріїв, які б не погоджувалися залишатися на вечерю, хоч як сильно їх не умовляли, і які мали б здатність розрізняти, коли дівчата є бадьорими, а коли – змореними. Наразі Люсі вже спить, ледь чутно дихаючи. Її щоки зараз рум’яніші, ніж зазвичай, і виглядає вона такою милою і привабливою! Якщо містер Холмвуд встиг закохатися в Люсі, побачивши її лише одного разу у вітальні, то хотіла б я знати, що б він відчув, якби побачив її зараз. Може, колись передплатники журналу «Прогресивні жінки» висунуть ідею дозволити жінкам та чоловікам бачити одне одного сплячими перед тим, як робити шлюбну пропозицію або ж приймати її. Але гадаю, що жінці майбутнього така ідея навряд чи сподобається, бо, напевне, на той час вона вже сама робитиме подружню пропозицію. Не сумніваюся, що це у неї вийде краще, ніж у представників так званої сильної статі! Що не кажи, а думка про це мене втішає. А ще мене втішає зараз те, що Люсі стала явно краще почуватися. Хочеться вірити, що криза минула і проблеми сновидіння залишилися позаду. Я почувалася б абсолютно щасливою, якби знала, що із Джонатаном усе гаразд… Господи, благослови та збережи його!

11 серпня. Знову взялася за щоденник. Писатиму, бо все одно мені не спиться. Я надто схвильована, щоб спати. З нами сталася така жахлива пригода! Я заснула, як тільки закрила свій щоденник… Раптом я прокинулася із широко розплющеними очима, наче і не спала, сіла у ліжку, і мною заволодів страх, а ще з’явилося відчуття якоїсь порожнечі навколо мене. У кімнаті було так темно, що я не бачила ліжка своєї подруги; тож майнувши до нього, я обмацала постіль – вона була порожня. Запаливши сірника, я пересвідчилася, що Люсі в кімнаті немає. Двері були зачинені, але не замкнені – такими я їх і залишила увечері. Я боялася розбудити її матір, яка останнім часом нездужала більше, ніж будь-коли, тому, накинувши на себе якусь одежину, я вже приготувалася покинути кімнату і вирушити на пошуки Люсі. Але раптом мені спало на думку, що одіж, в котру вона вбралася, якось зможе вказати на те, куди моя подруга зібралася піти. Халат означав би, що Люсі ходить по будинку; плаття – що вона десь надворі. І халат, і плаття лежали на своєму місці. «Слава Богу, – подумала я, – вона десь недалеко, бо на ній лише нічна сорочка». Я збігла вниз і зазирнула до вітальні – нікого! Тоді, зі зростаючим страхом, який холодив моє серце, я заглянула в усі відчинені кімнати будинку. Нарешті я підійшла до дверей, що вели в залу і побачила, що вони прочинені. Вони були прочинені лише трохи, але засув замка був не на місці. Слуги завжди ретельно замикають двері кожного вечора, тож я злякалася, що Люсі могла вийти в чому була. Часу думати про можливі наслідки не було; всепоглинаючий страх позбавив мене змоги думати про деталі. Схопивши велику важку шаль, я вибігла надвір. Годинник пробив першу ночі, коли я опинилася в Кресенті; навколо не було ані душі. Я побігла вздовж Північної тераси, але ніде не побачила очікуваної мною постаті в білому. Ставши над пірсом на краєчку стрімчака Вест Кліфф, я поглянула через гавань на стрімчак Іст Кліфф, з надією чи зі страхом (точно не знаю) очікуючи побачити Люсі на нашій улюбленій лаві. Яскраво світив повний місяць, по небу неслися важкі чорні хмари, що перетворювали навколишній пейзаж на мінливу діораму світла і тіні. Якісь хвилину-дві я не бачила нічого, бо тінь від хмари повністю закрила церкву Св. Марії та все довкола неї. Потім, у міру того, як хмара пропливала мимо, перед моїми очима поволі поставали руїни абатства. Хмару змінила вузька смуга місячного світла з гострими, як лезо ножа, краями; вона поступово освітила церкву та цвинтар навколо неї. Якими б не були мої очікування – песимістичними чи оптимістичними, вони, проте, справдилися, бо там, на цвинтарі, на нашому улюбленому місці, сріблясте місячне сяйво раптом вихопило з темряви напівлежачу сніжно-білу фігуру. Наступна хмара набігла надто швидко, і я не встигла як слід придивитися, бо тінь закрила світло майже миттєво; але мені здалося, що якась темна постать маячила за лавкою, схилившись над нею. Не можу сказати, що то було – людина чи тварина. Я не стала чекати чергового проміжку між хмарами і прожогом кинулася сходами вниз, до пірса, потім – повз рибний базар до мосту, через який тільки й можна було потрапити до стрімчака Іст Кліфф. Місто наче вимерло, бо я не зустріла жодної живої душі; я раділа з цього, бо не хотіла, щоб хтось побачив бідолашну Люсі у такому жалюгідному стані. Час і відстань здавалися нескінченними, коліна мої тремтіли і підгиналися, коли я, важко і уривчасто дихаючи, видиралася численними сходинками до абатства. Напевне, я рухалася дуже швидко, але мені здавалося, що ноги мої налилися свинцем, а кожен суглоб мого тіла заіржавів. Коли я вже була майже нагорі, то нарешті побачила лавку, а на ній – фігуру в білому, бо я вже встигла підбігти достатньо близько, щоб бачити крізь тінь, яку кидали на цвинтар швидкоплинні хмари. Тепер сумніву не було: біля лавки точно щось маячило, щось довге і чорне; воно стояло, схилившись над напівлежачою білою фігурою. Перелякана, я вигукнула: «Люсі! Люсі!» Оте «Щось» підвело голову, і зі свого місця я змогла побачити смертельно-бліде обличчя і злобні очі, що світилися червоним у темряві. Люсі не відповіла, і я, продовжуючи бігти, подалася до входу на цвинтар. Коли я вбігла туди, то церква опинилася між мною та лавкою, тому на якусь мить я втратила Люсі з поля зору. Коли я оминула церкву, хмара якраз пішла, і у надзвичайно яскравому світлі місяця я побачила Люсі; вона напівлежала на нашому звичному місці, а голова її перехилилася через спинку лавки. Вона була зовсім сама, і довкола не було видно жодної живої душі.

Коли я над нею схилилася, вона й досі спала. Рот її був напіввідкритий, і вона дихала, але не так, як зазвичай уві сні – ледь чутно, а робила довгі, конвульсивні вдихи, наче намагаючись щоразу набрати в легені більше повітря. До речі, коли я до неї підійшла, Люсі, не прокидаючись, випростала руку і притисла комір своєї нічної сорочки до шиї. При цьому тіло її пронизала легка дрож, наче вона змерзла. Я накинула на неї теплу шаль і краї підіпхнула аж під горло, побоюючись, щоб вона, роздягнена, не вхопила якусь небезпечну застуду від холодного нічного повітря. Остерігаючись одразу будити її, аби не перелякати, я вирішила вивільнити руки, щоб у разі чого мати змогу допомогти Люсі, і тому закріпила шаль на її горлі великою булавкою. Та, мабуть, зробила це я поспіхом та незграбно і, напевне, вколола чи проколола шкіру на її шиї, бо, коли її дихання трохи вирівнялося, вона час від часу прикладала руку до горла і тихенько стогнала. Укутавши Люсі, я взула їй на ноги свої черевики і почала потихеньку її будити. Спочатку моя подруга ніяк не реагувала, але поволі сон її ставав дедалі неспокійнішим – вона то стогнала, то зітхала. Зрештою, побоюючись, що незабаром почне розвиднюватися, а також із численних інших причин, я вирішила не баритися і якомога швидше відвести Люсі додому. Тому я стала трясти її настирливіше, аж доки вона не розплющила очей і не прокинулася. Вона зовсім не здивувалася, побачивши мене – мабуть, не одразу збагнувши, де вона. Люсі завжди прокидається граціозно, і вона не втратила притаманної їй граціозності навіть у такій неприємній ситуації, коли її тіло тремтіло від холоду, а думки спантеличено переплуталися від пробудження роздягненою вночі, та ще й на цвинтарі. Люсі злегка затремтіла і притиснулася до мене; коли я сказала, що ми маємо негайно йти додому, то вона, не заперечуючи, підвелася – слухняна, як дитина. Коли ми йшли, гравій немилосердно впивався мені у ступні, і Люсі помітила, як я морщилася від болю. Вона зупинилася і намагалася наполягти, щоб я взула свої черевики, але я не схотіла. Проте, коли ми вийшли на стежину вже за межами цвинтаря, я знайшла калюжу, що лишилася після шторму, і ретельно вивозила свої щиколотки грязюкою, потираючи ногу об ногу, – щоб ніхто, якщо ми когось зустрінемо по дорозі додому, не зміг помітити моїх босих ніг.