Дванадцять обручів

8

Але тільки-но зімкнувши очі, Артур Пепа знову прокинувся. Що це було - внутрішній сполох, виклик з глибин потойбіччя, сигнал до початку тахікардійської атаки? Чи це прийшло ззовні - з-за дверей, з коридору, з намацального простору ночі? Адже була ніч, і Артур Пепа сидів одягнутий на ліжку в цілковитій темряві. Друга половина ліжка лишалася порожньою й навіть застеленою. Отже, ніч не була така пізня - інакше ті двоє вже мусили б якось повернутися, на диво тверезо розсудив Пепа. Хоч - ніде правди сховати - набагато важливіше було зараз дізнатися що-небудь про всі ці шерехи і стогони за дверима, якщо вони взагалі існували. Дослідити їхню природу, знайшов Пепа найточніше формулювання. Саме так, дослідити їхню природу. І, хоча спітнілий в його долоні велетенський ключ з усіх сил скреготнув у замковій шпарині, намагаючись розбудити коли не цілий світ, то принаймні весь пансіонат, Пепа таки відчинив ним тяжезні тисові двері (звідки він знав, що вони саме тисові, невідомо), наліг на них плечем і нечутно, ніби дух, вивалився у коридор.

Там також не світилося - хтось вельми заощадливо повимикав на ніч усі лампи. Натомість було дуже місячно. "Ну так, повня", - пригадав собі Артур Пепа і в далекій перспективі коридору побачив стрільчасте ґотичне вікно, з якого й лилася густими потоками блідо-борошниста субстанція. І назустріч їй, назустріч цьому ґотичному довгастому вікну, коридором уздовж, просувався режисер Ярчик Волшебник з бетакамівською відеокамерою на плечі. Він розмірено ступав, наче снігом, тяжко переставляючи ноги і високо їх піднімаючи. При цьому камера невпинно працювала - Артур Пепа міг судити про це з її червоного ока, що стрибало коридором, наче снайперський "зайчик", на мить вихоплюючи з місячного туману поодинокі предмети: всілякі вази, тумби і чомусь вогнегасники, яких тут раніше не було. Артурові навіть почулося рівномірне шурхотіння плівки в касеті, хоч між ним і Волшебником пролягала відстань у добру сотню кроків. Іноді проте здавалося, ніби це червоне око поблимує не з камери, а з Волшебникової кудлатої потилиці. "Ну так, симетрія", - вирішив Пепа і, долаючи коридор м'якими стрибками від однієї стіни до іншої та час до часу перечікуючи за всілякими восковими фігурами, став просуватися назирці. Йому й самому робилося трохи дивно з власної бездоганної спритності, але побачивши в себе на ногах білі балетні тапочки, він усе зрозумів.

У кінці коридору ліворуч були сходи - саме туди й повернув режисер. Накривши всю відстань трьома невагомими стрибками, Пепа встиг зауважити внизу той самий червоний відблиск, отже, Волшебник пішов сходовою кліткою вниз. Тим більше, настінна стрілка перед сходами вказувала на той самий напрям, а літери над нею - цього разу біжучий світляний рядок - повідомляли про НАРОДНЕ ГУЛЯННЯ. Артур Пепа кинувся щодуху за режисером, на п'ятому або й шостому марші він знову побачив його велику напружену спину - всього лише кількома сходинками нижче - й хотів з обережності пригальмувати, але могутня повітряна хвиля потягла його далі вперед, отож, замалим не наступаючи на Волшебникові п'яти, він врізався в юрму голосних і строкатих людей, сховатися від яких було просто ніяк. Приміщення виявилося чимось на кшталт весільного намету, де водночас могли поміститися зо дві сотні гостей (стільки приблизно їх і було) - з довгими рядами столів і лавок, а також дерев'яним підвищенням для танців. Учта, схоже, тривала вже не першу годину, гамір і крик стояли просто шалені, хмари тютюнового диму й алкогольно-гастрономічні випари перетворили повітря в жахливо щільну і липку масу, тож навіть не схильному до моральних імперативів Пепі подумалося, що якось воно недобре так бучно гуляти на страсному тижні. Найгірше, що в усій цій веремії він зовсім випустив з ока режисера, той просто кудись запався разом з відеокамерою, хоч зазвичай такі хлопці люблять потусувати по всіляких народних забавах надурняк, щось там нібито знімаючи для прийдешніх поколінь. Але йшлося вже навіть не про те, аби розшукувати Волшебника.

Бо сам Пепа натомість опинився в центрі стрімкого й запаморочливого кола: то були сухорляві старі жінки з довжелезними задимленими люльками в зубах (а краще сказати в ротах, бо зуби в них за останні сто років геть постиралися), і вони, сплівши рамена й нещадно витупуючи, танцювали свій особливий аркан жіночий. І кожна з них - а було їх, можливо, з дванадцять - по-своєму зухвало підморгувала та кривилася до захопленого зненацька приблуди, а позаяк усі вони перебували в ненастанному кружінні й голосінні, то Артур Пепа жодним чином не міг звернутися до котроїсь із них за необхідними поясненнями. По-перше, цікавило його, чому ця бабнота танцює суто чоловічий танець. По-друге, якої сраки вони крутяться саме навколо нього - їм що, своїх беззубих любасів не вистачає. По-третє, коли все це закінчиться. Бо Артур Пепа якось чув на зборах молодих літераторів, що існує такий магічний аркан, який танцюється й сім, і вісім, і дванадцять годин поспіль - витримують лише найсильніші - ті, в кого замість крові вогонь або просто майтвердша жила. Тут, однак, про ніякі жили не йшлося - залишалося притупувати й собі, подриґувати плечима, дурнувато всміхатися та вдавати, що все це йому неабияк подобається, бо він такєй до данцу бєстрий щьо йой. Дерев'яний настил був до того ж уже настільки гладко пошліфований незліченними зусиллями попередніх танцювальників, що Артурові ноги, цього разу в лискучих шкіряних капчурєх, так і роз'їжджалися підступно на всі боки, аж годі було втямити, як йому дотепер вдається не загриміти на крижі посеред усього цього румовища.

А вдавалось воно йому через те, що час до часу котрась із бабунь вискакувала з кола й підхоплювала його за плечі - тоді слід було з нею погоцати, й Артур Пепа щоразу дивувався, наскільки вони легкі, вертляві і як загалом добре з ними танцюється, не дивлячись на те, що зморшки так і їли їх поїдом, і впритул це було видно особливо виразно; їхня шкіра нагадувала зшиті докупи шматки потьмянілих мап, до того ж рельєфних. "Йой, Артурчіку, - сказала одна з них йому на вухо, - жєль тебе, леґінику солоденькєй, шо-с вдовицу взєв, не одна би дівка за таким файним танцуристим пішла, а ти си білий світ зав'їзав, сарако!". І не встиг Артур навіть подумати, що б на це відповісти, як уже інша продовжувала: "Ци ти розум свій у кирници втопив, ци на базарі спродав, як лишень та вдова тебе чярами спортила? Де-с твої розуми золотенькі ночювали, шо-с двацікь літ на мудрого вчивси?". А по цьому третя: "Озми лиш, Артурчіку, добрий бакіг, та й нажєни гадину з хати, а як не вступиси, то кєнь її зі статками всіма, та чєляґю, та ґрунтами, а сам втічи на край світу ци на стройку в Чєхію, ци на войну в Чєчню!". А по тому ще одна: "Єк ми на тебе довго чєкали, Артурчіку дорогенькєй, на кого полишєв нас, любасок майкращіх!". А за нею інша: "Нич ти не скажу, Артурчіку-леґінику, лиш будеш ти з нами сеї ночі, хлопчіку, солоденько любитиси, до раня цілюватиси, а відтак у бани з нами, любасками пєшними, чістенько митиси й купатиси!". І вона безецно лапнула його за матню, де не було нічого, крім холоду. "А скільки ж тобі років?" - спитався чомусь Артур, ніби це мало значення, хоча швидше за все - щоб тільки виграти час. Однак, вочевидь, не розчув як слід відповіді, бо не могло ж їй справді бути трицікь і сім.

Так, ніде правди сховати - магічний танець уже давно робився непристойно-сороміцьким, арканні мотиви переходили в коломийкові, а ті своєю чергою - в якесь розмірено-жагуче карпатен-ска, і в передчутті чогось найголімішого Артур уявив собі райцентрівську лазню з облупленими кахлями в незмивані жовтуваті патьоки, мокриць і павуків на стінах, іржаві крани з перекошеними вентилями, забиті волоссям та ватою стоки в потрісканих ваннах (чого лише вартувала ця суміш запахів - дусту, господарського й дьогтевого мила!) - а там і метушливу зграю роздягнутих відьом з обвислими цицьками та задницями, і ці клоччяні армійські мочалки в них між ногами, і як вони, штовхаючись ліктями, наввипередки сунуть до нього. І саме тому в останню мить він здогадався крутнутися штопором, вирватися з обіймів чергової партнерки, маючи на меті якось вишмигнути вбік непомітно, але тут його й було покарано: слизькі, мов на спермі, підошви роз'їхалися до критичних меж - і Пепа таки загримів на крижі, високо над собою побачивши власні задерті ноги. Що ж, подумалось йому, тут вони мене і зґвалтують.

Однак замість кільця переможно зашкірених печено-яблучних фізій, що мали б тієї ж миті виникнути над ним, загрозливо нахиляючись, димлячи люльками і радісно прицмокуючи синіми губами, побачив, як розступилася брезентова стеля і розкрилося вгорі небо, а головне - побачив, що лежить під деревом і, навіть якби не чув сипкувато-захриплого від незліченних весіль вирлоокого цимбаліста ("злізло дівчє на черешню ягідоньки рвати"), то все одно знав би, що то черешня: так багато червоного в зеленому буває лише на черешнях і лише у червні. Черешня росла аж до неба, вона заповнювала собою весь простір над Пепою, всіма своїми чуттєвими відгалуженнями розходячись у навколишній безкрай, тож навіть у такому вигляді являла б собою одну з нечисленних у Пепиному безглуздому житті картин досконалості. Проте цього виявлялось аж ніяк не достатньо для авторів найновішого відеокліпу: втілюючи заанонсовану вирлооким цимбалістом картину, вони розташували на черешні якусь гнучку й довгоногу дівчину ("а я знизу помагаю та й став підглідати" - розривався цимбалюга усіма своїми втраченими голосовими зв'язками). Дівчина то завмирала на розгалуженнях, широко розставивши ноги, то перелазила з гілки на гілку, вся вимазана в черешневому соці, і диво, що міг бачити знизу Пепа ("й сюда глянув, й туда глянув - аж світ закрутивси"), змушувало його ледь не вмирати від захвату ("люди добрі, та в черешни Рай Божий втворивси" - своєчасно знайшов єдино можливі для його стану слова братисько-музикант). Ні, Пепа не міг бачити її обличчя, але йому вистачало цих наструнених до неба ніг і веселої посмішки в місці їхнього зростання. "Ти хто?" - запитав у неба Артур Пепа, бо нічого мудрішого запитати не міг. "Я тут черешні їм", - відповіла дівчина голосом його падчериці Коломеї й сипонула в нього жменею налитих соком ягід. Не в змозі поворушитися, Пепа спробував ловити їх ротом, але нічого з того не вийшло. Ягоди падали йому на обличчя, їх робилося все більше, то був м'який черешневий дощ, в якому Пепа погодився б лежати безмежно довго, якби…

– Ти дуже храпиш, - сказала пані Рома, взявши його за плече. - Ти завжди храпиш, коли засинаєш на спині.

Вона вже була у своїй фланелевій куленепробивній піжамі і саме збиралася лягати поруч, на незвідану Пепою частину ліжка.

– Ага, то ви прийшли? - усвідомив її чоловік обставину часу й місця. - Маєте пляшку?

– Ніякої пляшки, спи - відрізала Рома, бо їй менш усього хотілося розповідати цьому дурневі, як той дурень розпустив на неї пащеку серед лісу і як вона ображена пішла від нього назад, хай тепер блудить хоч до ранку бідними селами, хто йому серед ночі що-небудь продасть.

Але Дурень Перший на диво сумирно сприйняв цю звістку: зрадівши нагоді, він заквапився до відомого тільки йому і нам дерева, рвучко перегортаючи всі проміжні сторінки між явою та сном (коридор, сходова клітка, що далі?), хоча так і не віднайшов серед тих сторінок потрібної.

Зате він потрапив у хвіст якоїсь краєзнавчої екскурсії, що складалася з кількох десятків людей, переважно Пепі незнайомих. Вони заповнили увесь передпокій, групуючись коло стендів з усілякими старезними фотками, кременевими пістолями, капелюхами, зусібіч розглядаючи ткацькі верстати, прялки і макети доменних печей. Пепа вже давно хотів запитати першого-ліпшого з них "а де тут черешня, дерево таке?" - проте ніяк не наважувався: щось непевне зупиняло його - чи то кепська акустика приміщення, де звуки наче в'язнули в порожнечі і втрачали найменшу виразність, чи знову це місячне розмите освітлення, якого й тут не бракувало ("бо ми ж на Місяці!" - здогадався Пепа). Не втрачаючи надії на свій можливий шанс, Пепа змушений був рухатися слідом за всіма, принагідно довідуючися зі стендів усілякі раніше мало знані деталі щодо історії карпатського лісосплаву, особливостей місцевого вівчарства, гончарства та яничарства, про дако-фракійські корені в назвах більшості тутешніх оронімів ("Дзин-н-н-дзул", - смачно вимовив Пепа одну з таких назв), про методи переслідування мольфарів і відьом польсько-єзуїтськими клерикалами й совєтсько-большевицькими каральними органами, про пов'язані з цим демографічні, міжконфесійні та гігієнічні негаразди; насамкінець Пепа дізнався, що букові горішки мають особливий вплив на тваринні та людські організми, бизький до наркотичного. Було загалом цікаво.

Щоправда, впадала у вічі деяка хаотичність, а часом і плутанина в подачі матеріалу. Скажімо, стенд із назвою "Динаміка видобутку нафти на Чортопільщині. 1939 - 1985 рр." презентував палеолітичну стоянку первісних людей; під вивіскою "Примусова колективізація краю в пізніх 40-х і ранніх 50-х роках" можна було оглянути кілька кулеметів, протипіхотну міну і на всі боки прострелений червоний мундир; що стосується стенду "Кращі люди нашого краю", то на ньому чомусь демонструвалися фотографії зі зразками овечих порід, передусім карпатських мериносів. На це Пепа лише знизував плечима і продовжував рухатися далі, серед розсіяних мерехтіння і гомону - настільки ж нерозбірливого, наскільки й немовкнучого.

Це тривало вже не одну годину, і Пепа навіть почав звикати до навколишньої дивної атмосфери, тим більше, що спромігся розпізнати серед присутніх декілька знайомих облич. То були особи, на чиї похорони йому доводилося приходити упродовж недавнього часу: передусім той допитливий пролаза-журналіст, викинутий у ніч з вагонного тамбура; були також сусід із помешкання поверхом вище, знайдений з двома кулями в потилиці у своїй приватній таксівці, а також одна редакційна секретарка, задушена ланцюгами в ліфті; ніде правди сховати (чомусь Артурові цієї ночі дуже подобався цей вираз) - ніде правди сховати, були тут і інші особи з родини та оточення, що повмирали, як це називається, своєю смертю - за всіма ними упродовж останнього часу Пепі доводилося виносити вінки, хрести і натрунні віка. Цілком окремо стояв двадцятилітньої давності веснянкувато-стрижений мрець - товариш по армійській службі, що одного з пополуднів без попередження й пояснення пустив собі в лице калашніковську чергу, тільки-но заступивши на свій третій пост.

Артур Пепа загалом радів, знову побачивши цих людей. Виявлялося, що з ними все не так уже й погано і нікуди вони насправді не зникали. Хоча десь на денці Артурової душі залишалося малесеньке місце для сум'яття: непокоїла думка про те, що - раніше чи пізніше - їх усе одно доведеться ховати, тобто ще по разу переживати всі ці депресняки й безодні.

Цікаво, що значна частина присутніх (а саме це слово видавалося щодо них найточнішим - присутні) займалася всілякими корисними справами: передпокій був наповнений гудінням та дзижчанням веретен і прялок, тут-таки крутилися гончарні круги, жорна, центрифуги не знаних Артурові лісопильних станків; деякі з людей зосереджено скніли над вирізьблюванням усіляких вигадливо-райських узорів, ще інші вистругували дерев'яних коників чи, скажімо, ліпили їх з овечого сиру. "Артіль", - пригадалося Пепі з якихось підручникових часів, де це слово десятиліттями припадало деревно-стружковим пилом в очікуванні своєї хвилини зовсім неподалік від "артеріосклерозу" та "артилерії".

Тим часом Пепину увагу привернув нічим особливим, крім худизни і пшеничних вусів, не прикметний тип у костюмі, явно пошитому ще в сімдесяті якоюсь чи не коломийською швейною фабрикою. Так, привернув - але зовсім не медаллю відмінника наросвіти і не університетським ромбом на своєму сірому сімдесятницькому піджакові, а швидше тим, що занадто часто миготів десь поблизу, в Артуровому полі зору. І навіть, зрештою, не цим, а швидше своїми покашлюваннями та відхаркуваннями у велетенську, вим'яту і несвіжу хустину, яку видобував із кишені штанів, а потім, нервово жмакаючи, знову ховав туди ж. Зрештою, найголовнішим здавалося те, що вусань кілька разів недобре зиркнув на Пепу (той боковим зором бачив усе) і якимось гугняво-перестудженим голосом покликав: "Ти!". Для Пепи це була нагода переконатись у слушності свого попереднього здогаду, ніби цей тип є тут чимось на кшталт розпорядника.

"Ти, ти", - неввічливо повторив розпорядник і поманив Артура пальцем, на що той спробував образитись, але вчасно зрозумів, що тут не місце. Тому лише здивовано звів догори брови і, тикаючи пальцем собі у груди, перепитав, ніби фатально викликаний до дошки двійочник "Хто, я?". "Ходи за мною", - не лишив йому ні сумнівів, ані часу на роздуми пшеничновусий. І не озираючись поплив через увесь передпокій (що за слово таке передпокій, чому це передпокій, коли то була зала, справжня зала, рівна своїми розмірами найбільшим почекальням світу!), а Пепі не лишалось нічого іншого, як пуститися за ним. "Але чому я?" - хотілось йому крикнути в розпорядникову дещо згорблену худезну спину, яка бовваніла в десяти кроках попереду. Щоправда, саме тут з'явилась нова атракція: вони саме проходили обіч довгих столів, за якими група присутніх самозабутньо працювала над писанками, час до часу занурюючи яйця то у посудини з фарбами, то в гарячий віск, а потім напружено орудуючи писаками і зчищаючи з ідеальної яєчної поверхні все зайве; пахощі розігрітого воску й саморобних мінеральних фарб нагадали Пепі про недалекий Великдень; закінчені писанки котилися столом уздовж спеціального похилого жолобу, встигаючи при цьому обсохнути, а потім потрапляли до просторої, встеленої ватою скрині - кожна у своє власне заглиблення. І тільки одна з них - з оранжевими хрестами та звіздами на чорному позасвітньому тлі, та ще й з двома золотисто-хвилястими поясочками - так до свого заглиблення й не потрапила, в останню мить крадькома потягнута з жолоба Артуром Пепою і вкинута ним до просторої кишені плаща. "От і маю для Роми подарунок на свято", - задоволено констатував Пепа, цілком упевнений в тому, що ніхто й нічого не зауважив.

Нарешті вони підійшли до якихось височезних дверей у кінці зали і, вказавши на них рукою та сухо кашлянувши, розпорядник віддав наказ: "Геть! Геть негайно звідси!". "Але чому я?" - згадав про своє запитання Пепа. "Бо ти не смієш," - пояснив розпорядник. "Як це так, що всі сміють, а я ні?" - не погоджувався Пепа. "Ти з моєю жінкою живеш? - розпорядник починав не на жарт нервувати. - Геть звідси - і негайно!". Особливий притиск він зробив на слові живеш, перетворивши його в пароксизм шипіння.

Ах от воно що, зрозумів Пепа. От який він, цей колишній Ромин Lebenspartner! І поки він з потроєною уважністю вдивлявся в це землистого кольору роздратоване лице з опущеними донизу вусами, розпорядник сипонув новими звинуваченнями: "З жінкою спиш, дівок псуєш, горілку дудлиш?". Артур мовчав, бо не мав заперечень. "Вертайся ж до них і не крутися тут, як гівно в ополонці!" - спробував підвищити свій перестуджений голос добродій Воронич, але надовго зайшовся кашлем. "І віддай зараз же писанку!" - зажадав по хвилині, смачно відхаркнувши у свою, ще Ромою гаптовану хустку. "От я зараз прокинуся, - сказав тоді Пепа, бо мав уже досить, - а я можу хоч зараз прокинутися - і мені не буде нічого, а ти просто зникнеш!".

Як не дивно, погроза виявилася доречною: Воронич відчутно знітився, його колючі очі злякано забігали й він почав - у дослівному розумінні - відступати, задкуючи в неохопну глибину зали, де поквапився змішатися з іншими присутніми. Святкуючи потайки свою маленьку перемогу, Артур Пепа знову заглибився у навколишній розмито-місячний шелест і шемріт. Його упевненість у собі внаслідок останнього епізоду виросла настільки, що він уже збирався поз'ясовувати з тутешніми особами, де все-таки можна побачити… тільки от що він хотів побачити? Цього Артур Пепа вже не пам'ятав, закинутий хвилями своїх нічних мандрів надто далеко від тієї майсолодшої черешні. Отож він все напружувався, згадуючи і - ніде правди сховати - щоразу більше заплутуючись у домислах.

Але тоді він побачив (усе тим же боковим зором, котрий часом змушує нас навіть себе самих здивовано не впізнавати у дзеркалах), як прочинились інші, перед тим не зауважувані ним двері на протилежному боці зали - двері і справді були порівняно вузькі й невеличкі, якийсь такий запасний або службовий вхід, як пожартував би з них Пепа за інших обставин. І в ці бічні, побачені бічним зором двері так само боком протиснувся Карл-Йозеф Цумбруннен - з тільки йому притаманним розгублено-нетутешнім виразом. До того ж на ньому не було окулярів і він лише підсліпувато мружився, нерішуче поглядаючи на залу та присутніх. І хоч настільки бічна поява мусила б зійти йому з рук цілком гладко, тої ж миті звідкілясь нагадав про себе розпорядник Воронич, прогундосивши на всю залу своє "Готово! Починаємо!". Зрештою, цей носовий заклик міг і не стосуватись австрійцевої появи, задовільнився млявим припущенням Артур Пепа.

Звідусіль забриніла музика - з тих, які ніколи не вдається відтворити прокинувшись. Артур Пепа не знав ані нотної грамоти, ані спеціальної термінології, проте музику страшенно любив, особливо ту, що вчувалась у снах. Він так само жалкував, що свого часу не навчився гри на жодному інструменті, тож іноді залишав собі цей шанс для майбутнього втілення. І от, захоплений несамовито багатим, просто таки пишним звучанням велетенського невидимого оркестру (який там Ваґнер!), він побачив, як рушила в обидвох напрямках театральна завіса (схоже, вона до пори виконувала в цій залі функцію однієї зі стін) і за нею відкрився безмежний сценічний простір: то був дрімучий сад, біологічний вірш у двох відмінах - на похилому пагорбі, захаращений виткими рослинами і всіма відтінками зеленого, запущений і задушливий сад, ціле солов'їне місто з дванадцятьма ріками та зоряним небом, і в цьому зміїно-млосному просторі, між сьомою та восьмою водою, знаходився обвитий мохом і порослий липкими запаморочливими квітами постамент, навколо якого звивалися дві жіночі постаті (Артур Пепа відразу впізнав і блондинку, й брунетку).

Але він так само впізнав і режисера: двигаючи на плечі все ту ж відеокамеру з невсипним червоним оком, Ярчик Волшебник крутився навколо них, відходив і знову підходив майже впритул, повзав на животі й на колінах загусло-непролазною травою, схилом, заростями - це дозволяло Артурові бачити їхній танець у найменших деталях, режисер дотепно змінював і чергував плани, вириваючи з неохопної цілості найнестерпніші фрагменти гримас і поз, а потім знову складаючи все це докупи.

Хоча - ніде правди сховати - з іншого боку, все це нагадувало вельми дорогий і розкішно вдекорований стриптиз: танцівниці і справді поступово звільнялися від своїх барвистих одінь, летіли навсібіч пір'їни екзотично-пташиного одягу - пояси, стрічки, блискітки - щойно тепер Артур Пепа здогадався, що обидві мали на собі шати наречених, зі знанням діла підібраний весільний убір, тож вони мали що розплутувати, розшнуровувати, розв'язувати, розпускати й повільно розкидувати навколо себе (Артур зосередився на назвах окремих деталей вдяганки, але в голові крутилися тільки "плахта" і "спідниця" з наголосом над "і" - натомість "ліфчик" був геть ні до чого); зелене відразу ж поглинало кожну з деталей, ніби за кожним кущем і деревом так і чатував якийсь ошалілий від нетерплячки звір-фетишист; проте, коли навіть нижні сорочки було кинуто йому, багатоголовому, на поталу, з'ясувалося, що дурять нашого брата - і там, де автентична жива наречена вже не мала б нічого, крім власного непочєтого скарбу, обидві акторки ще прикривалися золотистими трикутниками на сріблястих зав'язках!

Що діялося з музикою? Так, її напруження зростало, додалося стогонів. Танцівниці зміїно полізли вгору постаментом, Пепа пригадав собі відразу два слова - серпентарій та серпантин, режисер Ярчик Волшебник у волохатому светрі щоразу виринав десь поруч, бризкаючи навсібіч екстазом і потом, вони майже одностайно втрьох виповзли нагору, де їх уже чекав пробуджений на своєму ложі коханець. "Професор?" - не повірив було очам Артур Пепа, але знову заспокоївся, пригадавши собі, що то сон, і, таким чином, варто все це сприймати радше на рівні символічному.

Дівчата, що викликали старого з темниць анабіозу, накинулися на нього з дедалі більш екстремальними ласками, одна з них робила це як Джина Вільд, нічна мрія всіх самців, інша як Доріс Фант, невситима тигриця пристрасті (Ярчик Волшебник недаремно два місяці лазив інтернетрями порносайтів!), вони здерли зі старого покривало і, захлинаючися власними стогонами, довели самих себе разом з музикою до ошаління; вони занурювали свої чутливі звинні язики в його старечу посинілу пахвину, знаходячи дотиками найпотрібніші зони і центри; за лічені хвилини змінений на виду професор почав перетворюватися на весни розспіваного князя, що врешті спазматично заворушився і, розплившись у сатировій неконтрольованій посмішці, став неочікувано жваво та захланно любитися з ними обома - губами, носом, долонями, головою, членом, усім, що в нього було - аж поки, доведений до межі, не бризнув на всі сорок чотири сторони світу, на ложе, на квіти, на мох, на гілки, на їхні спотворені насолодою обличчя і - ніде правди сховати - на відеокамеру, довгим і чорним струменем полегшення, після чого востаннє заревів на всі гори, як викопний одержимий ящур.

Тоді повсюди запала тиша, а відтак завіса знову з'їхалася докупи, Артурові ще вдалося почути тріумфальний вигук режисера "Знято! "Бальзам Варцабича" знято, дякую всім!" - і саме вчасно, бо вже за секунду він цього не почув би через овацію. Вона була такою стрімкою, що в залі здійнявся рвучкий і пронизливий вітер, він ударив Артура в живіт і груди, ще й сипонув йому в лице хмарами піску, колючок та огидної сарани, аж той заплющив очі й полетів сторчма в позбавлену будь-яких проблисків темряву, з усіх сил намагаючись не втратити ані волосини зі своєї бідної забинтованої голови.

А коли знову їх продер, то настав день, він лежав одягнутий під ковдрою, Роми на її половині вже як звичайно не було, і він, можливо, навіть кинувся б її шукати, щоб розповісти про всі ті видива - от тільки за якусь хвилину додув, що нічого не пам'ятає, лишалось хіба вигадувати.