Дванадцять обручів

11

Настільки прикро, підло і гірко йому ще не бувало - Карл-Йозеф Цумбруннен хотів би вилізти з власної шкіри і довго топтати її тяжкими безжальними черевиками. Чому так сталося? Чому він так повівся? Чому зараз він сам у цьому білому від місячного світіння лісі?

Weil ich die ungluckliche Liebe habe, хотілось йому пояснити своєму старезному гімназійному менторові, котрий у цю хвилину з німим вимогливим докором глянув на нього звідкілясь чи то з місяця, чи з найближчого совиного дупла. Ментор був поведений на пункті ґалантності, він цілих тисячу років утовкмачував їм, своїм учням, що ґалантність є насправді синонімом європейськості, і для того, аби гідно репрезентувати австрійськість, необхідно про це пам'ятати завжди і всюди, за будь-яких обставин. Ментор помер багато років тому, але зараз він дивився на Карла-Йозефа, одного з тисяч своїх вихованців, і хотів бодай щось почути від нього у виправдання.

Weil ich die ungluckliche Liebe habe, повторив Карл-Йозеф дещо твердіше, аби той відчепився. Останні два слова замалим не римувалися. Вони надовго заволоділи його кульганням - за якийсь час, уже виходячи з лісу і не перестаючи паленіти від сорому та кохання, Карл-Йозеф усе крутився навколо цієї незугарно-знущальної парочки (Liebe habe, Liebe-habe, Liebehabe). Хіба це нічого не пояснювало, пане гімназійний менторе?

Ментор ще трохи поперебігав за ним, виникаючи то на мості, то відразу по обидва боки шосе - і тут, і там - він явно не міг задовільнитися відповіддю, тож дійшовши до розвилки над місцем впадіння Потоку в Річку, Карл-Йозеф рішуче рубонув повітря і сказав: "Гаразд, гаразд, я винен, я тепер ніякий не європеєць, а п'яна свиня!". Цього вистачило, аби ментор урешті відстав. Самокритичність - ось на чому йому, виявляється, залежало! Карл-Йозеф повернув праворуч і, рухаючись берегом Потоку вгору, зненацька заговорив з Ромою, адже йшлося про неї.

Навіщо ти йшла за мною, навіщо ти бігла схилом униз, навіщо ми були разом, запитував Карл-Йозеф, хоч і не сподівався жодної відповіді. Навіщо ти сказала про той місяць, вимагав правди Карл-Йозеф. Адже коли серед ночі хтось каже іншому про місяць, то це означає їхню близькість, чи не так? Адже коли двоє дивляться знизу на місяць, то між ними виникає щось більше, вірно? Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим. Рома мовчала, в неї не було слів.

А якщо так, розвивав логічну лінію Карл-Йозеф, то я мусив почати про те, про що почав. Бо це не могло тривати вічно - ці зустрічі по готелях і чужих помешканнях, таємні шифри, умовні знаки. Ще кілька років такого томління - і ми провалимось у старість, і буде пізно. Усе, чого я добивався - це ясності. Хіба ми не заслужили відкритості у стосунках? Якби ти хоч раз, хоч один-єдиний раз висловила своє досить, не хочу, я відступив би й ніколи більше не наблизився б ані на крок. Але ж ти цього не зробила!

Карл- Йозеф мав рацію: він і справді ніколи не чув її досить. У той же час він радше обманював її та передусім себе, заявляючи, що відступив би. Навряд чи він уже був на це спроможний. Швидше за все, він так і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень. Але в цю мить, з головою накритий алкогольною хвилею, він ладен був повірити у свою мужню відмову. Головне, що Рома не зважувалась йому перечити, слід було скористатись її провинною мовчанкою до решти.

Так, я, здається, сказав тобі найгірше зі слів, які ти могла від мене почути, ще патетичніше заговорив він трохи згодом, аж камені посипалися з-під його рішучих черевиків. Пробач, я справді образив тебе, це так. Але ж ти навіть не почулась ображеною - навпаки, попросила моєї руки. Ти попросила, щоб я подав тобі свою руку! Карл-Йозеф зупинився мов укопаний перед сосновим стовбуром. Ти! Попросила! Щоб я! Тобі! Руку! Як я мав це розуміти, не скажеш? Сосна, як і Рома, мовчала, тож він пошкандибав далі.

Адже коли серед ночі у лісі хтось подає іншому свою руку, спокійніше попровадив він, то це означає близькість, чи не так? Я можу чогось не розуміти у ваших звичаях, я згоден. Ви, наприклад, цілуєтеся в губи вже при знайомстві, танцюєте з чужими партнерами, надто близько до них притискаючись, у вас майже не існує приватності особистого простору, ви дихаєте одне одному просто в обличчя і ходите в занадто коротких спідницях. Але зараз мені йдеться про те, що ти подала свою руку! Це щось цілком інакше, це вже не жест, це запрошення.

Карл- Йозеф і тут мав рацію лише часткову: навряд чи в нього були підстави вбачати за Роминим проханням допомогти їй вибратися з багнюки якийсь вищий метафоричний зміст. У глибині душі він і сам це чудово усвідомлював. Але в запалі атаки всі арґументи були придатними -головне, що Рома мовчала, головне, що її не було поруч.

І тому він міг дозволити собі ще одну відвертість, а краще сказати - зухвалість. Я трохи знаю ваше життя, казав він, ковзаючи по шишках і глиці, трохи знаю, так. Я переконаний, що тут є десятки знайомих тобі жінок і дівчат, які понад усе хотіли б опинитися на твоєму місці. Переважно вони у вас тільки й мріють, як би вискочити на Захід, усі ці шлюбні аґенції, професійні звідники, модельний бізнес, проституція і так далі. Добре, ти не така - я все ще сподіваюся, що ти не така - от тільки я справді не знаю, яка ти. І чого ти хочеш, я теж не знаю. Адже ти подала мені руку, чіплявся він за останнє, що в нього лишалося. Рука, рука, подана нею рука - далі його арґументи вичерпувалися. Він тримався за цю руку з усіх сил, а потім стомився.

Бо далі вже починався суцільний шум у голові: глухе борюкання, неконтрольована сваволя вимученого безмежно довгим очікуванням еросу, спроба зближення, що перейшла у брутальність, перший за все життя удар навідліг в обличчя, тріщання шлаґбума, провальне падіння кудись до дідька двох жахливо ворожих тіл.

Домовмося так: то був не я, і ти була не ти, сказав на прощання Ромі Карл-Йозеф Цумбруннен, урешті відпускаючи її разом з рукою.

Це прощання трапилося незадовго перед тим, як він дійшов до цілодобової кнайпи на тринадцятому кілометрі - місця, де він уже встиг побувати котрогось попереднього дня, розвідуючи околиці в пошуках майбутніх об'єктів. Того разу він запам'ятав усе, що вимагалося: алюмінієво-пластиковий павільйон на підвищенні (Карл-Йозеф не знав, що згідно з традицією тутешньої країни такі споруди прийнято називати поплавками чи - більш вишукано - акваріумами), залиті цементом і геть роздовбані сходи, така ж цементована тераса перед вхідними дверима, на яку влітку, вочевидь, виносяться столики - ну і так далі, включно з покинутими там і сям на прилеглій території мангалами, грибами альтанок, слідами вогнищ, переповненими сміттям контейнерами. Нічого надзвичайного, вирішив тоді Карл-Йозеф, якому під час минулих блукань Східними Карпатами подібних місць траплялося десятками. "Цим людям, - якось уже писав він у котромусь із листів, - особливо подобається влаштовувати пиятики серед природи, однак це не зовсім те, що в нашому світі звикли називати пікніками. Гірські й лісові терени, що їх я обійшов останньо, неймовірно засмічені слідами таких не в міру веселих посиденьок: бите скло, порожні бляшанки, папір і всіляке старе ганчір'я не лишають шансів для нормального переживання довколишньої краси. Трагікомічним чином це майже всюди поєднується з агітаційними щитами, на яких у віршованій формі (!) вас закликають берегти народні багатства. Хоча з іншого боку тут важко звинувачувати людей як таких - система змалечку привчала їх до вседозволеності. До речі, ось він, вельми показовий парадокс - уседозволеність для рабів!… Тож справою честі нових поколінь є долання цієї інерції".

Так він писав одного разу, навіть не здогадуючись про те, що нові покоління вже взялися долати згадану ним інерцію, зовсім не чекаючи на рекомендації заїжджих мудрагелів. От і ця забігайлівка, зведена ще в часи, коли на сусідній полонині правив запеклий промотор лижного спорту Малафєй, от і вона, задумана спершу як форельний ресторан для лісорубів та гостей краю (розташування над Потоком нібито й могло посприяти такій ідеї, про що сигналізувала й початкова назва - "Сріблясті водограї", але все це призвело лише до кількох її фінансових крахів та багаторічного простоювання наглухо зачиненою) - от і ця забігайлівка врешті дочекалася справжніх господарів. Якась вельми розгалужена родина, що називається, взяла місце в оренду у власника-підприємця Варцабича И. И. і налагодила цілодобовий бізнес. Звісно, про ніяку форель при цьому вже не йшлося - як лісоруби, так і закохані в рідну природу гості краю й без форелі вибирали для себе цю пастку, де солодко й непомітно пропивалося всю наявну готівку.

І в ці двері десь між годинами одинадцятою та дванадцятою ночі забрів черговий гість краю.

Не цілком упевнено просуваючись між алюмінієвих столиків і стільців у підсвічуваній цвєтомузикою півтемряві, Карл-Йозеф Цумбруннен пам'ятав, що з нього пляшка, яку він передусім повинен тут купити. Всередині бавилось якесь молоде товариство (так, спортивні костюми й лосіни, і ты называла меня своим солнечным зайчиком), його кілька разів зачепили ліктями, поки він пробивався до стійки серед танцюючих (чорт забирай, от так гульня з чистого четверга на страсну п'ятницю! - подумав би хтось інший і здивувався), але Карл-Йозеф уже давно нічому не дивувався, як не дивувався й тому, що, прибитий внутрішніми задушливими хвилями до бару, ніяк не може дочекатись уваги з боку господині - та саме була зайнята кокетуванням із кимось набагато ближчим та ріднішим, а точніше з якимись двома типами, що їм удесяте відмовлялася давати на бороду. Карл-Йозеф не бачив у цьому жодного сенсу, ніхто з них ніякої бороди не мав, але завдяки паузі він зумів подумки сформулювати своє замовлення (він так і не знав, як буде правильно - пляшка чи фляшка, доводилося чути і таке, й інше); отже, хвилин через п'ять, намагаючись перекрити навколишній гамір включно з музикою ("крошка моя, я по тебе скучаю"), профальцетував своє "я вас пгошу… гогілька для мене!" - з третього разу його було почуто, господиня, густо наквецяна жіночка все того ж віку, повернулась до нього врешті лицем, а не низько посадженим задом, і відповіла щось ніби "ви сідайте, до вас підійдуть". Карл-Йозеф ще деякий час обдумував, чи добре він усе розчув ("вас під'їбуть"?), але єдино можливе тлумачення казало йому врешті відступити і впасти за першим-ліпшим вільним столиком. Звідти він довго дивився на танцюючих, нікому тут не потрібний, самітник на чужому святі, чужинець, але найрозпачливішу з молитов таки було почуто - і до нього підійшов хлопчина в бейсболці, напевно, господинин син, хоча, зрештою, чому обов'язково син, просто хтось із так само низько, як і в неї, посадженим задом. "Я вас слухаю, добрий вечір", - ледь роздратовано сказав хлопчина і почувши від Карла-Йозефа "гогілька… одна бутилька пгошу", мовчки відійшов.

Карл- Йозеф подумав, що ніхто з них не має підстав так вороже до нього ставитись. Але відразу ж по тому згадав про тріснуте скельце -можливо, через нього? Про всяк випадок знявши окуляри, він розчинився зором у плямах і спалахах - це був жах, не менший від попереднього, сидіти в цій мерехтливій ямі, в цьому пересмаженому м'ясиві запахів, серед невідомих йому людей, слухати, як вони слідом за магнітофоном незґрабним хором тягнуть "а я нашел другую" - і нічого не бачити! Минуло ще багато хвилин, і аж тоді над ним виринула вся у зелених і червоних спалахах голова, цього разу дівчини, але з добрим голосом ("ви заказували?"), після вдягання окулярів з'ясувалося, що в неї настільки ж добрі очі - й вона поставила перед Карлом-Йозефом склянку горілки. "Не, - сказав той, - не стакан, не шклянка! Дуже пгошу… бутилька. Одна…". Дівчина запитала щось ніби "з собою?", але Карл-Йозеф не зрозумів запитання ("з водою? чому з водою?"), тож лише рухом показав, щоб вона не забирала склянку, і подякував. "Будете шашлик?" - з легким співчуттям запитала вона, але він ще раз лише подякував. Добра дівчина, здається, знизала плечима і відійшла.

Він влив у себе кілька гидких ковтків і подумав, що завжди встигне одержати ту кляту програну пляшку. Треба тільки звикнути до всього, що тут відбувається, і як слід проартикулювати своє замовлення. Тим більше, що перші ковтки блискавично спрацювали на старих дріжджах, і Карл-Йозеф негайно відчув, як йому попускає, в якихось там центрах було наказано зняти з постів не в міру чутливих вартових, він перестав судомитися і разом з теплом прийняв у себе цей шум, тупіт, цю музику. Йому попустило настільки, що він уже й не відчував на собі двох поглядів з-за котрогось далекого столика (чи не ті самі типи, з якими нудно цвірінькала за стійкою господиня, коли він зайшов?). Але йому попустило - отже, він нічого не знав про ці погляди.

Через десять хвилин він дозрів до того, аби знову підійти до стійки і замовити ще одну склянку. Цього разу там орудував господар, очевидний батько тієї дівчини з добрими очима та голосом, бо так само, як і вона, подавши горілку, спитав, чи не візьме Карл-Йозеф шашлика. Той замотав головою (ці велетенські шматки обвуглено-сирого м'яса з цибулею ніяк не пролізли б йому крізь горло), але, щоб не ображати господаря, вичавив щось на кшталт "один помаганч пгошу". Господар його бажання не зрозумів ("ха, а вона мене ще переконувала, ніби Apfelsinn по-їхньому помаранч!") і після короткого вагання видав йому снікерса.

Повертаючись на місце зі склянкою й дурнуватим снікерсом у руках, Карл-Йозеф здивувався собі самому, як плавно і зґрабно він рухається, йому вдалося піймати такт, і це виявилося справжнім танго белого мотылька, навіть самі танцівники замилувались його пластикою. Цей успіх слід було розвинути, тож наполовину спорожнивши склянку трьома жадібними ковтками, Карл-Йозеф підвівся з-за свого столика і крикнув "Achtung, Achtung!". Вони не переставали танцювати свого "белого мотылька у открытого огонька", але всі воднораз глянули на нього - і пацани, і дєвчьонкі, і доброокий господар від бару, і його добросерда донька від кухні, і, ясна річ, тих двоє, що не мали борід - усі дивилися на нього і бачили, як він кидається сторчголовою вперед і стає на руки…

Безодня гойднулась і потягла його на себе, звідусіль падали стільці, потім не було нічого, якісь руки вели його крізь червоні й зелені спалахи, а коли він знову став бачити, то було багато головастих плям над ним, зате чомусь не було музики, він сидів коло свого столика, а вони про щось таке між собою шварготіли ("в дупель уриканий" - що таке "в дупель уриканий"?), і господарева дочка одягла йому на ніс окуляри. Карла-Йозефа розібрав сміх, йому страшенно сподобалися всі ці люди, і як вони про нього потурбувалися, тож він захотів їх якось підбадьорити, плеснув у долоні і з криком "Go dance!" відігнав їх від себе.

Вони справді пішли від нього, і як на його бажання справді пустили музику, отже, він укотре залишився сам, його розмлоїла дивно-приємна сонливість, із глибин якої він усе-таки спостерігав за новими й новими танцями, за тим, як вони хвацько п'ють і цілуються, п'ють і цілуються, п'ють і цілуються - і так тривало ще довго-предовго, аж він жбурнув у когось із них снікерсом, але вони вдали, ніби не зауважили. Щойно тоді лисий заводіяка у шкіряній куртці оголосив останній танець для іменинниці (was, eigentlich, soll das bedeuten, diese іменинниця?), після чого залунала жахливо душевна пісня "Дзєнь раждзєнья празнік дзєцтва". Вони крутилися під неї невимовно довго - Карл-Йозеф устиг десятки разів заснути і знову прокинутись, а вони все крутилися й тоді знову ставили її з самого початку і всі співали щось ніби "нікуда, нікуда, нікуда ат нєво нє дзєцца", найбільше йому подобалося те їхнє "нікуда, нікуда, нікуда", але тут з дівчиною в середині кола трапилась істерика, вона кинула до підлоги склянкою, шкіряний заводіяка нещадно шмагав її по щоках ("в дупель урикана, в дупель урикана", знову шварготіли вони, завдяки чому Карл-Йозеф зрозумів, що це якесь таке заклинання від нещастя - "в дупель урикана - в дупель уриканий").

Наступного разу він розплющив очі, коли товариство вже галасливо виходило з кнайпи, хтось іще допивав, хтось доціловувався, іменинницю вели під руки до дверей, Карл-Йозеф устиг побачити брудні блювотинні патьоки на її білому блузоні, надворі вони ще якийсь час кричали, хтось повертався, доплачував якісь гроші господареві, потім довго заводилися всілякі "джипи" та "ниви", а потім Карл-Йозеф поклав змучену голову на стіл.

Однак перше, ніж це зробити, він почвалав попри стійку, ловлячи на собі переважно осудливі і глузливі погляди всіх чотирьох членів родини власників (був, щоправда, один співчутливо-жалісний серед них) - отже, він побрів кудись у закапелки (в якесь закапекло) цього приміщення, в якийсь коридор, де мусив бути туалет. Він як міг рвучко хапався за стіни, що сходилися й розходилися, стеля з єдиною тьмяною жарівкою падала вниз, підлога вставала дибки і їхала на нього, він штовхнув ногою двері з вирваним і обвислим замком і ступив усередину, де не виявилося жодного унітазу, лише підмурована цементом діра з двома, також цементованими, слідами у формі ніг сорок третього розміру; але не це було головне - Карл-Йозеф побачив передусім той голий зад, спущені нижче колін спортивні штани, ритмічні поштовхи стегон, далі було перехилене вперед жіноче тіло, що відповідало поштовхам у тому ж ритмі, з руками, спазматично затиснутими на ребрах калорифера. "Хто тут?" - визойкнула вона, вертячи головою. "Почекай, почекай", - відповіло з нетерплячими придиханнями чоловіче тіло і, поки Карл-Йозеф щось несамовито темне виливав із себе в цементовану діру (йому подобалося тримати в руках свій такий масивний, такий великий, такий обважнілий тепер член), вони не переставали шворитися, витискаючи з себе всю свою тваринність. Але як тільки Карл-Йозеф припинив, чоловічий зад востаннє напружився і врешті завмер. "Отак-о", - сказав власник заду, підтягаючи штани. "Тепер ти", - мотнув головою на Карла-Йозефа і, плеснувши його по плечу, вийшов у коридор.

Дівчина підвелася з колін і, розвернувшись до Карла-Йозефа виваленими з розхристаної сорочки грудьми, сіла на калорифер. "Будеш?" - запитала його без найменшої інтонації. Він наблизився до неї впритул, хоч звідкіля було йому знати, що це вже останній такий подарунок, але він з цілком захланним розпачем кинувся вимацувати її губами і пальцями, провалюючись язиком в її горілчану ротову порожнину, ніби і справді все це було для нього востаннє. Дівчина завовтузилася в його руках і розвела ноги, втискаючи його у себе. Він почав сповзати додолу, до нього зненацька дійшло, наскільки він, щиро кажучи, стомлений укупі з цим своїм величезним і нікому не потрібним членом, вона, мабуть, саме так усе і зрозуміла, бо попустила вузол - розімкнула замок ніг у нього за спиною і знову звела їх докупи, гладячи його бідну голову, точнісінько так, як це траплялося робити Ромі за інших часів і обставин. Отоді він і занурив голову в її коліна, і так забувся. Дівчина нечутно для нього вивільнилася і пропала.

І в цю хвилину чиясь рука почала все настирливіше термосити його за потилицю. Карл-Йозеф, не піднімаючи голови, стріпував її зі себе (і таким чином демонстрував Ромі, що вже не потребує її запізнілих ніжностей), але Рома не відставала, її долоня була велика і тверда, вкрита жахливо рапавою, шкарубкою шкірою, а пальці - товсті й короткі, отже, вмить переваливши за середину відстань між сном та явою на шляху до останньої, Карл-Йозеф усвідомив, що то ніяка не Рома, бо не може ж її долоня бути настільки по-чоловічому сильною й недоглянутою та й всі ці креми, що він їй дарував, де вони, де їхня благодатна дія?! Щойно тоді він урешті відірвав свою голову від липкої й зимної алюмінієвої поверхні.

За його столиком сиділо двоє лисих типів - тих самих, звичайно. Були приблизно одного віку, себто десь між тридцяткою й сороківкою, хоч у цій країні, як уже свого часу довелося Карлові-Йозефові спостерегти, досить легко помилитися, судячи про вік людини за її зовнішністю. Так от, зовнішність в обидвох була не найкраща. І - найголовніше - чому ці шкіряні кашкети на головах?

Карл- Йозеф виразно побачив усе це (і шкіряні кашкети, й цілком запухлі пики, і загалом зовнішність), як тільки одягнув свої, тепер уже двічі тріснуті, окуляри. Цього виявилося достатньо, щоб один із них, з гнилим зубом посередині рота, сказав: "Чуєш, земляк, по сто грам візьми!". Карл-Йозеф мовчав і дивився на обидвох крізь перекреслене тріщинами скельце. Вони йому не подобалися.

Їм його мовчання, здається, не сподобалось теж, бо другий, з татуйованими на пальцях дурницями, сказав трохи різкіше від першого: "Ти шо, тормоз? Візьми нам з Душманом по сто, поняв?". Насправді Карл-Йозеф не поняв нічого. Єдине, що він міг зробити, це знову замовити горілку. Він обвів поглядом приміщення - на цю годину вже цілком спорожніле і тихе. Хтось, щоправда, дрімав за стійкою - швидше за все, господар.

"Ви хочете… пити гогілька?" - запитав Карл-Йозеф. Лисі перезирнулися. Поки вони травили нову інформацію, Карл-Йозеф крикнув у бік бару своє "гогілька пгошу… тги гази!". Лисі перезирнулися ще раз, і той з татуйованими пальцями вирішив доз'ясувати: "Ти шо, фірмач?". Карл-Йозеф розумів, що йому йдеться про якусь фірму, вочевидь, він його з кимось плутав. Адже Карл-Йозеф жодного дня в житті не працював для жодної фірми, чим навіть пишався. Тому він лише заперечливо крутнув головою. "А хулі ж ти так говориш?" - запитав той з татуйованими пальцями. "З акцентом", - уточнив гнилий зуб. Карлові-Йозефові здалося, що він починає розуміти. "Я є іноземець, - пояснив він, чудом пригадавши, що їхньою мовою це називається іноземець. - Я є австгієць".

Підійшов той вовкуватий хлопець у бейсболці і поставив на стіл три склянки з горілкою. "І шашлик! - зажадав з татуйованими пальцями. - Один мені, один Душману". "Хто платить?" - не дався на понт у бейсболці. "Шухір, я шашлика не буду, я від м'яса вопше не пруся, ти ж знаєш!" - сказав з гнилим зубом. "Він платить", - показав на Карла-Йозефа татуйованим пальцем Шухір. І перепитав: "Правильно я кажу, земляк?".

Карл- Йозеф кивнув. Йому не хотілося починати суперечку з цими людьми. З усього було видно, що вони страшенні бідолахи, можливо, навіть якісь бездомні і, звичайно, голодні. Чому б не купити для них якогось їдла? І він почав пригадувати, як називаються всілякі тутешні страви, аби спробувати чогось для них замовити, однак нічого, крім як "Banusch ist eine typisch huzulische Speise", пригадати не міг. Але той у бейсболці вже однаково відійшов, тож вони просто взялися кожен за свою склянку. Карл-Йозеф простягнув її назустріч двом іншим, дзенькнуло скло, Душман скривив губи, вичавлюючи посмішку, Шухір навіть посмішки не вичавив.

Карл- Йозеф, як завжди, відпив лише два-три ковтки. Його нові знайомі спорожнили свої склянки до дна і воднораз потяглися до обшмульганої пачки з сигаретами. "Ватга! -упізнав Карл-Йозеф. - Я маю… в мой дома… пачка ватга!". "Хочеш курити?" - не зрозумів його Душман, подаючи пачку і розсипаючи при цьому на стіл брудні тютюнові крихти. "Не, - сказав Карл-Йозеф, але тут-таки подумав "why not?" і виправився, - давай одна… штука". Йому вже знову попускало, світ відчутно теплішав, і навіть Шухір спромігся на тінь посмішки, командуючи в бік бару "А чьо так тихо сидимо, га? Музика си скінчєла ци грайко здох?!". Низькозада зла жіночка голосно позіхнула з того боку стійки і зі словами "а най ти Бог здоров'є дасть!" почовгала до магнітофона, звідки відразу ж по тому знов задеренчало всіляке гівно.

Карл- Йозеф тягнув у себе густий несмачний дим з вогкої, пропахлої Душмановою кишенею, сигарети. Він уявив собі, як сизі димові пасма проникають усередину його тіла, заповнюють грудну порожнину, огортають легені й серце, тут-таки зав'язуючи на них безліч хвороботворних пухлинок, таких собі смертоносних пухирців. Йому зробилося від цього уявляння смішно, але він не подав вигляду, пам'ятаючи, що ті двоє весь час роздивляються його з-за димової завіси. "Тебе взагалі як звати?" -спитав Шухір. Або й Душман - Карл-Йозеф не надто зорієнтувався, хто саме з двох. "Чаглі", - відповів у димову товщу. "Чарлі Чаплін чи шо?" - перепитав Шухір, а Душман зайшовся сміхом, що дало змогу тепер і Карлові-Йозефові дружно з ним посміятись, уявляючи ці маленькі ракові пухирці на своїх легенях. "Не хотіла мене живим - ось тобі мертвий" - зловтішаючись подумки, звернувся він до Роми.

Тим часом доброока дівчина принесла Шухірові його шашлик. Политі кетчупом шматки тлустого м'яса, здавалося, ще ворушилися на тарілці. "Тги гогілька… nochmals bitte" - здогадався із замовленням Карл-Йозеф. Йому подобалося замовляти в цієї дівчини. "Чуєш, Чарлі - втрутився Шухір, - візьми зразу бутилку і нормально… Якраз на трьох… А то граємось, як пацани: два по сто, три по сто!…". Карл-Йозеф з усього розрізнив лише слово бутилка, але його виявилося цілком достатньо, тому, ледь винувато глянувши знизу на дівчину, він виправився: "Eine Flasche bitte…"

"А платити хто буде?" - меґерою вигулькнула з-за стійки зла жіночка, яка, виявляється, давно їх підслуховувала. "Чуєш, - примирливо сказав Душман, - дай їй що-небудь, щоб від'їбалася". Карл-Йозеф і тут блискуче впіймав контекст. Отже, на столі з'явилось його портмоне з тисненим на шкірі дивакуватим словом "GSCHNA-A-ASS!!!" (чи не подарунок Еви-Марії на Різдво дев'яностого?) і з-поміж багатьох інших купюр він видобув на світло зелену двадцятку. "Мамо, двадцять баксів!" - крикнула добра дівчина в бік стійки, на що зла жіночка профуркотіла своє "наливай". Карл-Йозеф, подумки глузуючи з власної обережності, знову заховав портмоне до кишені. Але Душман і Шухір були й без того вельми задоволені всім, що побачили.

За якісь півгодини (але хто би той час рахував?) усе знову попливло, закружляло, замерехтіло - голови у шкіряних кашкетах, неголені підборіддя, борлаки, щелепи, стіл, заляпаний темною горіловою горіхкою, бряжчання вкотре вдарених одна об одну склянок, непережовані шашликові об'їдки на тарілці впереміш із купками попелу та чотирма розмазаними недокурками, останні три пєльмєні в загуслому холодному жирі на ще одній тарілці, хлібні шкоринки, крихти, розтягнуті навсібіч австрійські монети, пляшки - порожні й наполовину; пасма гіркого диму вже не встигали розсмоктуватись, огортаючи їхній столик усе щільнішою, майже нерухомою масою, великою стіною, крізь яку навіть отій дебільній музиці було складно пробитися - Карл-Йозеф дочував у ній лише три акорди, можливо, тому, що з обох боків на нього лізли, перемішуючись і жахливо сварячись між собою, якісь недоладні історії його візаві: кожен з двох намагався виглядати цікавішим від іншого, пропхатися цьому австралійцеві в обидва вуха, бо ж одного замало, і виходила з цього якась уже геть несосвітенна мішанка, справжня каша по столу - "я бля в афгані бля сука ротний в рот на зоні в дніпрі кому в рот кому в сраку ротний каже куда на міни синки я сходу передьорнув бля якусь шестьору запєтушили в лєнінській комнаті бля по-любому тебе опустять бетеер загорівся кранти настали" - Карл-Йозеф хотів підняти руки вгору і крикнути своє achtung, щоб вони на хвилину замовкли і вислухали його власну історію - про що, він не знав, отже, сповільнено перебирав у пам'яті головні пригоди свого життя, але нічого з того не клеїлося, він так і сидів, опустивши руки, схиливши голову, не в змозі зупинити цей дедалі нерозбірливіший потік - "всіх построїли жрачка в парашу зона гуділа бля духи пазорні всьо горіло шо твій кандагар самий главний командував за ним днєвальний сюда бля за дві пачки чаю на всіх не хватило сам стріляв по мішенях а в нього заточка двісті шоста нормально гониш пургу дай сюда за дві пачки чаю поняв агонь бля так і остався в санчасті грузін зафуричив ожоги третьої степені на очко в залупу підар кончєний за три сігарєти сам собі вену і капєц" - то були звичайні чоловічі історії, кожен хотів докричатися з ними до цього чужинця, розказати йому всю правду, але з того виходили тільки уламки, суцільні вигуки, допоміжні члени речення - "чік-чах-раз-опана-їблись-чікі-пікі-бляха-стрьома-зьома-акеем-бетеер-пехаде-капепе-ескаес-твою мать", обидва замовкли майже одночасно, і Душман чомусь перехрестився, а Шухір узявся руками за голову.

Тоді з магнітофона знову заспівало, якісь баб'ячі голоси все повторювали "чьо тє нада, чьо тє нада", Карл-Йозеф подумки вирішив, що це чиєсь ім'я, вона вигиналася посеред кнайпи у своєму російському сарафані, мотиляючи на всі боки товстелезною косою й вихитуючи неосяжними стегнами, якась така Чьотєнада, велике бабище з далеких степів, Карл-Йозеф манив її до себе рукою, але вона вдавала, що не бачить, екстатично заплющивши очі, аж йому це набридло, і все закінчилося, а Чьотєнада, низько у пояс поклонившися, вийшла за лаштунки під оплески всієї зали.

"Я купую… пляшка… фляшка для себе, - оголосив Карл-Йозеф, - гогіхова гогілька… один". Йому нарешті вдалося нічого не переплутати в цьому підступному сполученні слів. Але йому не вдалося підвестися зі стільця і він виклав на стіл портмоне. "Купуй. Мені", - сказав до когось із них. Душман пішов до стійки, нудно й повільно торгувався про щось із сонним господарем, випотрошував портмоне на стійку, перебирав банкноти - долари, марки, гривні, все переплутувалося - президенти, гетьмани, діячі культури, комерційні курси, маржі, вони удвох щось підраховували, щоразу збиваючись і неголосно пересварюючись. Урешті Душман повернувся із закоркованою пляшкою, Шухір вихопив її в нього з руки і сховав до себе у внутрішню нагрудну кишеню. "Мені", - хитро посміхнувся Карл-Йозеф. "А нам?" - запитав Шухір. "Вам купував. Уже", - нагадав Карл-Йозеф. Йому справді захотілося йти назад і дійти до того пансіонату, і там випити цю пляшку на двох з її чоловіком, і розказати йому, як він її кохав, а потім заснути нарешті у своїй кімнаті, але так міцно, аби прокинутися через десятки років.

"А нам?" - перепитав Шухір. Карлові-Йозефові цей Шухір ще від початку подобався менше. Тому своє портмоне з тисненням "GSCHNA-A-ASS!!!" він віддав не йому, а Душманові: "Вам". "Усі бабки?" - той спершу не зрозумів. "Я вам даю", - твердо пояснив Карл-Йозеф. Душман роззявився і застиг у нерішучості, але Шухір був меткіший: "Дає людина - бери. Шо дивишся як на вош?". Душман забрав портмоне. Карл-Йозеф простягнув руку в бік Шухіра. Він хотів отримати свою програну пляшку. "Я тобі понесу, - заспокоїв Шухір. - Ти можеш розбити". Карл-Йозеф подумав, що він має рацію. Зрештою, чому б не привести їх обидвох до пансіонату? У кожному разі буде з ким посидіти - навіть якщо там усі позасинали.

"Далеко тобі?" - спитав Шухір. "На Дзиндзул", - махнув головою вгору Карл-Йозеф, настільки різко, що окуляри замалим не зіскочили. Вони обидва присвиснули. "Хуйове місце", - сказав Душман. "Море по коліна", - заперечив Шухір. Карл-Йозеф здивувався, що навіть він знає про море, яке тут було мільйони років тому. "Так, моге", - підтвердив Карл-Йозеф і, зібравшись на силі, підвівся. Він подумав про туалет і став шукати мутнуватим поглядом той самий коридор. Але Шухір прочитав його думки і, також не зовсім твердо підводячись, процідив: "Надворі посциш. Треба йти". "Why not?" - скорився Карл-Йозеф, перевальцем рушаючи до виходу. Стоячи у дверях, він озирнувся на барову стійку. Йому здалося, що господар жахливо напружений. Чому вони так рідко посміхаються? Карл-Йозеф махнув на прощання (господар навіть не ворухнувся) - і ступив у ніч.

Вони йшли по одному дорогою над Потоком: Душман попереду, за кілька кроків від нього Карл-Йозеф, останнім брів, насвистуючи щось подібне на "чьотєнада", Шухір. Його тягнуло кудись убік, він часто зупинявся, відставав, роззирався по місячній пустелі і думав, як би нагріти цього лохуватого австралійця, щоб усе-таки не віддати пляшки.

Карл- Йозеф уже дорогою вирішив, що не стане затримуватися тут до неділі. Зійти на гору, випити все до дна, спакувати Klamotten -і назавжди. Але тут він подумав про фото, ну так, він залишав за собою право зберегти її маленьку фотографію, це був банальний паспортний знімок, бо сам він ніколи - жодного разу - не фотографував її, не знати чому. Продираючись крізь шум Потоку і шум у власній голові, Карл-Йозеф крикнув у Душманову спину: "Ти! Віддай!". Душман озирнувся і нічого не зрозумів. "Мій…, - наморщився Карл-Йозеф, гарячково пригадуючи слово. - Я тобі дав!". Він підійшов до Душмана з простягнутою рукою. "Ти шо?" - осік його Душман. Карл-Йозеф урешті згадав слово: "Кашельйок!". Це було неможливо - в такому жахливому шумі, з болем у грудях і в голові сформулювати довгу і нестерпно складну фразу про те, що там, у його портмоне, лишається її (кого - треба ще й це пояснювати!?) фотографія, він тільки забере фотографію й віддасть усе інше, він подарував їм ті гроші, йому не йдеться про них, але він не може віддати їм тієї фотографії.

Його рука потяглася в Душманову кишеню, й тут йому дісталося в обличчя. Окуляри було розбито з кінцями, різкий біль у переніссі паралізував усе, крім відчуття жахливої несправедливості, тупого й дикого непорозуміння, тож він навпомацки ринув уперед, піймав руками вилоги Душманової куртки, але не встояв на ногах - Душман спершу піддався, а потім вислизнув, безодня знову гойднулась йому назустріч ("в дупель угиканий" - вишепотів Карл-Йозеф, відганяючи біду, однак запізно) - ззаду вже надбігав Шухір, і його, Шухіра, рука, обтяжена темною пляшкою, злетіла на мить угору і каменем гахнула на дурнувато-зболену чужинцеву голову ще раніше, як той зарив усім собою в надбережну жорству.

Не було вже ні спалахів, ні липкої горіхової рідини впереміш із кров'ю, ні уламків скла, ні протяглого крику когось із двох. А була безвільність, було сповзання обважнілого тіла вниз, по каменях, сукувато-слизькому гілляччі, по глиці, шишках, вапнякових визубнях - і врешті води Потоку прийняли в себе велику дунайську рибу з її останньою потаємною ідеєю більше не повертатися.

"Ніхто з нас до ладу не знає, що таке життя. Але найприкріше, що ми так само нічого не знаємо і про смерть", - прочитали друзі в одному з його листів.