Дванадцять обручів

7

Чи ще того самого передполудня, чи вже наступного, ціле товариство таки зібралося до сніданку в більшій їдальні. Більша - це та, що розташована в північно-східній частині пансіонату, на другому поверсі, з вікном на полонинську сторону; та, де на стінах фламандські натюрморти, оленячі роги і тарелі різного кшталту та призначення - від керамічних до мідних, пам'яті невідомого духового оркестру.

Варто, мабуть, уявити собі, хто з них і де сидів. Таким чином, у головах прямокутного столу, один навпроти одного, засіли, звісна річ, достохвальний професор Доктор і чомусь відеомейкер Ярчик. По ліву руку від професора (відповідно по праву руку Волшебника) сиділа повним складом родина: пані Рома, Артур Пепа, їхня дочка Коломея. По праву професорову руку - всі інші, тобто Карл-Йозеф Цумбруннен (навпроти пані Роми, так вийшло), а також Ліля Чорна і Марлена Біла.

Були ще два типи з персоналу - звичайно, коротко пострижені, обидва в чорних ґольфах і з мобільняками при поясі. Ними можемо загалом знехтувати, позаяк вони лише мовчали, по черзі виносячи з кухні всілякі тарілки з їжею, каву і чай, а потім зникали з використаним посудом на тацях.

Господаря, як завжди, не було, однак це вже нікого з присутніх не дивувало. Хтось із них, щоправда, якось на цю тему мляво поцікавився, але відповідь мовчазного слуги пролунала цілком вичерпно: "Вони ще будуть". На цьому тему зняли.

Мовчазна атмосфера дому несамохіть передалася всім гостям. Карл-Йозеф, котрий і без того волів би нічого не говорити через мовний бар'єр, ловив погляди пані Роми і непомітно для інших трепетав, коли, приймаючи від своєї візаві чергову тарілку або салатницю, торкався на мить її долоні, зап'ястя, рукава. Пані Рома, достатньо упевнена в собі й невимовно від того сексуальна, з іще мокрим після ванни волоссям, принагідно виконувала свою перекладацьку роботу, спеціально для Цумбруннена раз за разом оголошуючи "Wurst!" або "Kase!", або "Fruhlingssalat!" - ніби сам він цього не бачив. Ліля, що випередила свою найкращу подругу і швидше за неї вмостилася поруч з іностранним фотографом, тепер напружено думала, як би почати його зваблювання. Марлена нічого не думала, зате потихеньку тішилася, що в її подруги ні фіга з цим зваблюванням не виходить. Коля потаємно за ними стежила, в думках дошкульно критикуючи їхній жахливий макіяж. Але невдовзі це їй набридло і вона пішла глибоко в себе, як то уміють дівчата її віку. Режисер Волшебник багато їв. Артур Пепа зосереджено приховував свою нетверезість, від чого мав дуже іронічний вигляд, а його ніж мов навмисне щоразу зіслизав з голівки маринованого гриба і неприємно скреготав по тарілці, на що пані Рома скошувала роздратоване око. І тільки професор Доктор, лагідно посміхаючись, іноді порушував цю небагатослівну трапезу міркуванням уголос на кшталт:

– Прошу шановне товариство звернути увагу на присутні тут предмети. Яка дивна і цілісна вишуканість! Так, ще для наших дідів та бабусь був "дім", був "колодязь", знайома їм вежа, нарешті, їхнє власне (він казав "вуасне", але майже всі розуміли, що "власне") убрання, їхнє пальто. Майже кожна річ правила за посудину, з котрої вони брали людське і в котру складали людське про запас. І от з Америки вторгаються до нас порожні, байдужі речі, речі-привиди, бутафорія життя. Оживлені, пережиті нами речі, речі - наші співучасники - сходять нанівець і не можуть бути чимось замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знав такі речі.

Або:

– Невипадковим у цьому сенсі є звертання Ніцше до образу праіранського пророка Заратустри. Творчі індивідуальності Редьярда Кіплінґа та Джозефа Конрада породили цілий сплеск так званої "екзотичної культури" у Великій Британії. Цілком особливий різновид символістської екзотики явив нам видатний ібероамериканський поет Рубен Даріо, творчість якого є химерним переплетінням античних, середньовічних і тубільних, себто індіанських та афро-американських, мотивів.

Або зненацька:

– Богдан-Ігор Антонич - і це цілком зрозуміло - теж не міг стояти осторонь цих симптоматичних для його часу шукань. Коли читаєш деякі його рядки, в уяві мимоволі постають старовинні морські мапи, де з глибин і хвиль океанських просторів показуються огидні й химерні створіння, жахливі монстри і покручі, єхидни, дракони та "морські єпископи" - увесь той водяний бестіарій, що стане прологом не лише для фантазмів сюрреалістичного малярства його сучасників, але й для запатентованої згодом у Голлівуді кінопродукції жахів.

– Тиць-пиздиць, - несподівано відреаґував на це Пепа і пирхнув над своєю тарілкою.

– Уже встиг? - осудливо покосувала на нього пані Рома, якій зробилося геть незручно за чоловіка.

– Встиг? - перепитав її викритий Артур. - Що ти маєш на увазі, ластівко?

– Нализатися з ранку, - пояснила пані Рома, яку порівняння з ластівкою зовсім не переконувало, а швидше непокоїло.

– Та ні, що ти, я ще тут не лизав нікого, - з усією, як йому здавалося, гамлетівською іронічністю заявив Пепа і підморгнув до Лілі, бо так вийшло, що вона сиділа навпроти.

Ліля не знітилась і подумала, що цей мужчинка тоже так нічо.

– Ви маєте цілковиту рацію, - посміхаючись тепер уже персонально до Пепи, заговорив професор, - коли заперечуєте моїй попередній тезі. Я навмисне вдався до неї, як до свого роду інтелектуальної провокації. Ваша реакція - це саме те, чого я потребував для радикалізації нашої дискусії. Але хіба можливо заперечити той факт, що Антонич напрочуд часто оперує океанічними образами?

– Та ніхто й не заперечував, пане, - як міг іронічно, відбився Пепа. - Ви, напевно, сестри? - запитав він і Лілю, й Марлену водночас.

– Banusch, - дещо заголосно повідомила пані Рома, - ist eine typisch huzulische Speise, eine Spezialitat sozusagen, etwas wie italienische Polenta…

– Гаваріт па іспанскі, - прокоментував Пепа носовим голосом.

– Я знаю бануш, - квапливо запевнив Карл-Йозеф, якому часом вдавалися деякі фрази українською.

– Сестри? - перепитала Ліля.

– Тіпа цього, - погодилася Марлена.

Пепа піймав її за руку, що саме тяглася над столом до кавника, і присвиснувши вигукнув чи замалим не вигикнув:

– Оце так нігті! Нащо тобі такі чорні нігті, ластівко?

– Артур! - владно прикрикнула його дружина, рукавом лляної сорочки збиваючи склянку з-під соку, цього разу порожню.

– Артур? - перепитав Пепа, а тоді погодився. - Так, я Артур. Я вже тридцять сім років, як Артур.

"Уже старий, а ще нічо", - подумали водночас і Ліля, й Марлена, причому другій вдалося висмикнути руку.

– Не звертайте увагу, - холоднувато сказала їй пані Рома замість можливого в такій ситуації вибачення.

– Уваги, - виправив її Пепа. - Родовий відмінок - уваги. Знахідний - шию. Не звертайте шию. Гарні дівчатка, правда ж?

Пані Рома вдала, що запитання не до неї й голосно почала вставати з-за столу. І справді - скільки можна снідати? Вона підійшла до вікна, за яким того прозорого на рідкість дня було видно чималий шмат гірської країни і вкриті снігом верхи на українському боці.

Обидві подружки зі знанням діла перезирнулись, а професор Доктор виявився тут як тут.

– Це чудово, що ви так уважно ставитеся до слова, пане Пепо, - захоплено промовив він. - Це зраджує у вашій особі непересічного поета. Пам'ятаєте в Антонича: "Тоді слова швидкі й доцільні, // мов леза, схрещую з громами"?

– Що ви, що ви, добродію, - скромно не прийняв Пепа його похвали. - Куди вже там! З якими громами? Хоч самі по собі схрещення мене часом цікавлять, мушу визнати…

Але цього разу йому не вдалося піймати ані Лілиного, ані Марлениного погляду: дізнавшися, що цей вмазаний чудак всього лише поет, вони подумки в унісон сказали "свабодєн". Поетів їх змушували вивчати напам'ять у школі і це не було по кайфу. "Ну й пішли ви кобилі в тріщину, рагулихи дурні", - подумав у відповідь Пепа і закурив цілком брутальну "прилуцьку", від якої очікував ще сильнішого запаморочення, чи, іншими словами, розширення свідомості.

Карл- Йозеф дивився в бік вікна, бо йому над усе хотілося підійти до Роми і бачити щось таке, що видиме тільки їй.

– Es ist heute so unglaublich sonnig, dass wir dort auf der Terasse sitzen konnten, - проголосила пані Рома, не думаючи про наслідки.

Але слово Terasse виявилося почуте й іншими. У Лілі й Марлени воно легко засоціювалося з їхніми фантастично відкритими купальниками. Артур Пепа подумав, що непогано б завалитися в шезлонґ і дотягнути половину прихованої під ванною горіхівки просто з пляшки. Коля ледь утрималася, щоб не сказати вголос "Четвертий обруч - це обійми теплого вітру, кружіння енергій". А Ярчик Волшебник, професіонал, зробивши собі сьому велику канапку з холодною телятиною, сиром, кружальцями помідорів, листками салату, майонезом, сардинами та кетчупом, запитав зненацька у професора Доктора:

– А ви… це саме… казали, що дивитесь продукцію Голлівуду?… Я тут маю касету з моїм… ну, новим кліпом. Про цього вашого… "Старий Антонич" називається… Подивимось?

– Я лише казав, що кожна картина мусить бути відображенням глибокого відчуття, - з доброзичливою посмішкою відповів йому професор, - а "глибоке" означає "дивне", тоді як "дивне" означає "невідоме" й "незнане". Для того, щоби твір мистецтва був безсмертним, необхідно, аби він вийшов за межі людського.

– Ага, - кивнув режисер, - це правильно. А ви, пане Артур? Мене ваша думка також… ну це саме…

– Звертайся до мене на ти, старий, - дозволив йому Пепа.

А потім усі знову замовкли, навіть професор Доктор - напевно, щоб не дратувати суворих типів з персоналу і не відволікати їх від розмірено-відстороненого прибирання зі столу всього, що півгодини тому ще могло називатися сніданком.

Екраном велетенського і плаского "Телефункена" миготіли чорно-білі, переважно під брунатну сепію, кадри, що мусили б асоціюватися відразу з кількома популярними стилістиками, передусім з ретро і андеґраундом. Сам по собі цей технічний виверт жодною новацією не був, адже ним уже встигли досхочу накористуватися цілі леґіони кіноробів - від Берґмана й Тарковського і до недавнього Мулен Ружа. Новим було те, що все це діялось у Львові: щосекунди виникало якесь інше тло з черговим закапелком, старезним подвір'ям, смітником, підвальним лабіринтом, одного разу різко нахилилась і майже впала на глядачів ратуша з трубачем, іншого - розлетілась на друзки від вибуху Порохова вежа, потім якийсь дельтапланерист карколомно падав на промислові руїни Підзамча, а його штучні крила частинами відривалися й осипалися, вдаряючись об фабричні комини і кістяки кранів. Це слід було розуміти як знаки: дух катастрофи панував у цьому світі, кінець кінців і присмак апокаліпси.

Відеоапокліп Ярчика Волшебника був зроблений до пісні "Старий Антонич" у виконанні групи "Королівська Крільчиха" - цілком локального гіта з нальотом типово львівської індепендизації на межі всіх можливих в останню годину музичних трендів і струйовин. Тому передусім на екрані поблимували самі музиканти, очолювані якимось двостатевим фронтменом у терново-пластмасовому вінку на голові; музиканти виникали то з інструментами, то без них, то в обдертих кімнатах якоїсь покинутої вілли, то на сходах розваленого костелу, то під розписаним англомовними лайками середньовічним муром. І співали вони приблизно таке:

Після цього йшов шістнадцятиразовий рефрен лише з двох слів - "старий антонич!". На екрані цілувалися всілякі покручі, пудровано-білі повії юрмами пхалися в невідомі затемнені лімузини, вибухало шампанське, хтось ширяв себе на кахляній забрьоханій підлозі громадського туалету, одного разу промайнув фасад "Ґранд Готелю" з неймовірними тріщинами й ліанами, ватага бомжів танцювала навколо багаття перед Оперою. Цей кадр особливо розвеселив Артура Пепу, котрий в паузі між сніданком і переглядом саме приклався до пляшки з горіхівкою й тепер енергійно тупав ногами у такт музиці, вловлюючи лише окремі слова про те, як

Отже, там і справді був цей ніби Антонич - якийсь довготелесий стариґань у капелюсі та плащі і з кульчиками у вухах, такий собі урбаністичний фантом; він ішов містом, відкриваючи ногою двері підвальних забігайлівок і занурюючись в їхнє пекло, ніби здійснюючи свій власний патрульний обхід ("а цей актор, як його прізвище?" - півголосом запитала пані Рома, виконуючи прохання Карла-Йозефа), а потім він кохався, не знімаючи капелюха і навіть плаща, з якоюсь напівмертвою татуйованою красунею і навколо неї вився титр "MY NAME IS FANNIE - I'M REALLY FUNNY"; відносно цікавою знахідкою дотепного Волшебника можна було вважати поодинокі вкраплення кольорів у загальну чорно-білу брудну картину; так, коли Антонич пив з високого келиха вино, то ця рідина була червоною; так само червоно текла вона стравоходом його прозорої коханки; були ще жовті квіти на задимленому звалищі під чиїмось задрапірованим пам'ятником; був також золотистий зоряний пил, що сипався на тьмяне місто, ніби сніг, але це сталося пізніше, коли осамотілий Антонич уже зникав у місячному промені ("ви його все одно не знаєте, це аматор" - так само півголосом відповів кліпмейкер).

Тим часом акція йшла до завершення - звідусіль прибували потоки підземної води, місто з усіма його грішниками та грішницями занурювалось у чорні глибини, в шумовинні вод крутилися мертві птахи, кондоми, шприци, старі грамофонні платівки; лишалися тільки музиканти на сцені вимерлого клубу чи то оперного театру, фронтмен здирав з голови і розпачливо жбурляв на воду свій тимчасовий вінок, камера стрімко віддалялася, створюючи цілком метафізичну просторову перспективу з малесенькою цяточкою сцени над усесвітнім потопом; решту слів було проспівано в цілковитій темряві і глухому віолончельному супроводі - ніби з напівзатопленого приміщення або зіпсованої часом магнітної стрічки:

То був кінець. Усі присутні на перегляді відітхнули. Артур Пепа не міг не заговорити першим, адже йому першому засвербіло на язиці, тож він сказав:

– Знаєш, Ярку, все було б чудово, якби не остання рима. Ну що це за "місця - місяць"? Куди краще звучало б "міся - піся"…

Але замість гомеричного реготу всього товариства, на який він щойно розраховував, отримав лиш Ромине зауваження "Вельми дотепно!".

– Тут на касеті є ще… це саме… деякі пояснення, ну… якби коментар, - відповів йому Волшебник і, трохи прокрутивши плівку, зупинив на сюжеті, де сам він, розвалившись у кріслі посеред студії, розповідав якійсь телевізійній аудиторії про свій задум.

– …іщо інше. Я декілька років ішов до цієї роботи, - казав екранний двійник Ярчика, внаслідок ретельного телевізійного монтування позбавлений усіх своїх "це саме" і "ну". - Мене притягувала якась така універсальна історія про вічно живого ідола, наприклад, поета. Зараз нашою роботою вже цікавляться продюсери з ентеве, емтіві. Я дуже радий, що "Королівська Крільчиха"… як би це сказати (тут невідомі монтувальники дозволили собі розлабитися)… знайшла для мене цей образ.

Тоді на екрані виник фронтмен "Королівської Крільчихи". Цього разу він виявився дівчиною з пляшкою пива і сигаретою в руках. Її відзняли десь у старому місті, на тлі того самого по-англійському розмальованого муру.

– Нас усіх у дитинстві лякали старим Антоничем, - розповідала вона, перебиваючи саму себе частими затяжками і ковтками. - Пам'ятаю, коли мої батьки вважали, що я нечемно поводжуся, то вони казали "От прийде старий Антонич і забере тебе до себе в темний підвал". Нібито колись таку людину в нашому місті поховали, а потім вона всюди з'являлася. Про це знали в кожній родині. Він жив по якихось підвалах, збирав порожні пляшки, макулатуру там усяку і ходив у такому довгому плащі. І розмовляв такою довоєнною мовою, з усіма тими фішками. Я часом справді боялась його, а часом не дуже. Одного дня я малювала на піску біля нашого дому свої таємні знаки, я їх сама вигадувала, а потім знищувала, ну тобто стирала з піску. Я намалювала один такий знак і вже хотіла його стерти, коли відчула, що наді мною хтось є. То був він, чоловік у довгому плащі. Я спочатку злякалася, тому що він сказав "Отсим знаком ти викликала мене. Чого тобі треба?". Тоді я стала дуже вибачатися, молоти всіляку фігню, що я випадково, не знала ітеде, а він зітхнув і пішов собі далі. Тепер я думаю, що то мені тільки снилось. Але все одно не можу його забути. Назва нашого другого альбо…

На цьому запис урвався, екран заповнився сіро-білою шиплячою масою, проте всі лишилися на місцях - почасти тому, що пані Рома все ще перекладала Цумбрунненові п'яте через десяте зміст розказаної щойно історії. Хоч історія для нього й не мала значення - головне, вона, Рома, зверталася до нього. І цього вистачало.

"Цікава коза, - думав Артур Пепа про дівчину з пивом. - Не змигнула й оком. Треба якось…," - але він полінувався фантазувати далі, як вони будуть знайомитися, курити й пиячити, говорити про поезію, музику, містику, секс і так далі - менше з тим, нецікаво.

– То як воно це саме… вам, пане професоре? - нагадав про себе Волшебник, видобуваючи касету з програвача.

– На мій скромний погляд, саме тут маємо загалом тактовне проникнення у світ архетипів, - радо заговорив Доктор, від чого Волшебник відразу пожалкував, що зачепив його. - Саме вони, згідно з Юнґом, утворюють зміст так званого колективного несвідомого. Їхній безпосередній вигляд, що вражає нас у сновидіннях і мареннях, має багато індивідуального, незрозумілого і навіть наївного. Архетип являє, по суті, несвідомий зміст, який замінюється у процесі його становлення свідомим і чуттєвим, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в якій він з'являється.

– Дуже вам дякую, - затрусив кудлатою головою Волшебник.

– Цей дивний місячний коханець, - не зупинився професор, - цей таємничий незнайомець у плащі є безумовним архетипом, постійно присутнім на межі несвідомого та свідомого у фантазійному світі кожної напіврозквітлої жіночністю дівчинки, що саме опинилась у стадії свого індивідуального трепетного очікування.

Останні слова професор Доктор вимовив, ковзнувши всміхненим поглядом по як завжди гранично відкритих ногах Коломеї й зупинивши його на її ледь спалахнулому лиці. І цього разу не витримала вона.

– Чи не краще продовжити на терасі? - енергійно запитала пані Рома, якій щось у цьому всьому не сподобалося.

Але на терасі ніхто й нічого вже не продовжив - усіх розморили такі нездоланні й безмежні лінощі, які трапляються лише на весняному сонці. Звідси - осування в сон, весніння, сонлива розм'яклість душ і тіл, блаженно-нірванне зависання, що починається десь у найтонших структурах кісток, заволодіває всіма без винятку тканинами, сповільнює кров і серце, а натомість мобілізує рецептори - чутливістю шкіри й ніздрів ми вподібнюємося до теплих тварин: так багато доторків і запахів, і жодному з них немає назви!

Що взагалі діялося з погодою? Чому це місце, знане передусім зі своїх циклонів, невпинно-пронизливих вітрів, боротьби між стихіями й атмосферними фронтами, сьогодні було таким нагрітим, ясним, сумирним і прозорим? Чому температура повітря сягала під сонцем двадцяти двох? Чому вітер був не вітром у полонинському значенні цього слова, а - лише вітчизняним поетам дається це надміру красиве слово - леготом? Чому все навколо - і скелясті визубні хребта, й білі вершини двотисячників, і кам'янисті недеї - було таким виразним, окресленим і винятково добре видимим? Чому з усіх можливих звучань і бринінь, поскладаних на дно цієї тиші, залишалося тільки одностайне стікання і скрапування талої води? І жодного пташиного крику? Як таке могло статися? Як могло статися, що навіть професор Доктор не виповів уголос: "Тиша - це мова, якою говорить до людини Бог"?

Як би не сталось, але тривати вічно це не могло. Мовчання світу було порушене ваговитим збіганням по сходах пущеного на власну волю чоловічого тіла - з'явився Артур Пепа з великою шахівницею в руках.

– Ага, всі тут! - закричав він, оцінюючи поглядом розкидану людську конфігурацію. - І всім так добре! А спілкуватися, розважатися? Ви що сюди, вмирати приїхали?

– Артур! - з напівсну озвалася до нього пані Рома.

Вона сиділа в шезлонзі і їй хотілося через голову зняти свою груботкану лляну сорочку й відкрити плечі. "Ну чому, чому я не взяла купальника?" - скрушно думала вона в напівсні, поки цей дурень, дурень, дурень не перебив його.

– Так, це я, - відповів їй дурень. - Не бажаєш у шахи?

– Які шахи? - промурмотіла Рома, не розплющуючи очей. - Які ще шахи?

По цих словах напівсон з новою силою здолав її, й вона побачила саму себе приблизно з тієї відстані, де сидів на парапеті, граючись фотокамерою, Карл-Йозеф; отже, вона рішуче стягувала через голову хвилююче пропахлу дезодорантом та потом сорочку і красиво жбурляла її кудись подалі; фотокамера клацнула в мить, коли вона встигла прикрити руками свої великі груди, але все це у напівсні, сні, сні (її груди приснились їй значно більшими, ніж були насправді).

– Старий, може, ти? - зачепив Артур Волшебника. - Слон, тура, ферзь…

– Та якось… це…, - залопотів з розкладачки волохань, але Пепа вже рушив до пари кішечок у бікіні, що вигрівалися звіддалік на надувних матрацах.

– Ого які спортсменки! - присвиснув Пепа. - Партію на трьох?

І Ліля, й Марлена невдоволено припідняли голови й, так само невдоволено крутнувшися, змінили пози, лігши на животи. Їм здавалося, що цей вічно вмазаний казьол заслонив їх від іностранця, якому так і хочеться їх познімати в купальніках.

– Не боїтеся згоріти? - діставав Пепа. - Давайте, понатираю вас кремом! У вас є крем від сонця?

– Свабодєн, - відповіла котрась із них, так само з напівсну.

– Понял, - заспокоївся Пепа й обламався, однак лише на пару хвилин.

Професора він, щоправда, не рушив, обійшовши його плетений фотель десятою дорогою. Так само не став пропонувати гру Коломеї - по-перше, тому, що взагалі остерігався лишатися з нею сам на сам, а по-друге, тому що вона була захищена п'ятим обручем весни - своєю зеленою неторканістю. Залишався австрієць на парапеті, й Артур, струсонувши в повітрі шахівницею, аж усі фігури дерев'яно в ній торохнули, запитав:

– Шахшпілен? Айне кляйне шахшпілен, га?

Карл- Йозеф поклав камеру на парапет і зістрибнув з нього.

– Ну добге, - сказав найпростіше що зміг, бо сформулювати відмову та ще й з якимось увічливим викрутасом було майже неможливо. До того ж йому зробилося трохи жаль цього нікому не потрібного підпилого чоловіка.

– Яволь? - перепитав Артур і тут-таки подумав "На біса мені ці шахи здалися? Я ж зовсім не вмію грати".

За пару хвилин вони вже сиділи на табуретках і розставляли фігури. Й тоді почалася гра, про перебіг якої можна було б судити лише з Артурових не завжди доречних вигуків ("кінь! пішак! ґарде! слон! шах! цейтнот! цуґцванґ! ферзь! ферштеєн, ферзь?"). Зате Цумбруннен мовчав. Йому випало грати білими - так наполіг його суперник, бо "ти ж у нас гість, ясно?". Зрештою, Цумбрунненові було все одно якими фігурами грати - свого часу він багато займався шахами, перемагав на міських турнірах, листувався з подібними собі учнями приватної школи Віктора Корчного і легко розв'язував задачі у спеціалізованих журналах. На четвертій хвилині гри Артур Пепа сказав "ендшпіль! капут!" і запропонував зіграти ще одну - "тільки я тепер білими, ясно?".

Ясно, що він програв і цю, і протягом наступних півгодини ще чотири партії, й аж тоді витягнув свою таємну зброю у вигляді останньої в портсигарі "прилуцької", набитої для різноманітності цілком якісною конопляною сумішшю. Після першої ж його затяжки гра набула сповільненої осмисленості, а Карл-Йозеф, пожвавлено ворухнувши ніздрями, запитав:

– Hasch?

– Воллен? - підморгнув йому Пепа і передав сигарету.

– Nicht schlecht! - оцінив Карл-Йозеф, потягнувши.

– А ти думав! - підтвердив Артур.

За недовгий час він дійшов висновку, що розвиток подій на шахівниці відомий йому далеко наперед. На сто партій наперед. Не було сенсу переставляти фігури - усе й без цього рухалося до переможного кінця. Він міг не збиваючись перелічити всі ходи на сто років наперед. І свої, й суперникові. Бо він перетворився у суцільний Мозковий Центр, от у що він перетворився, Артур Пепа. Це був здвоєний Мозковий Центр: один сидів у ньому всередині, а другий був просто Артур Пепа, так його звали. Від цієї думки йому зробилося трохи лячно.

– Слухай, ми такого тут натворили, - заклопотано сказав Пепа. - Земля горить під ногами!

Він глянув у небо й побачив, що сонце зникає за параваном далеких вершин. Артур Пепа не надто добре знав, що таке параван, але був упевнений, що зараз сонце зникає саме за параваном. Ще він побачив навколо себе голови - ціле товариство згромадилося над шахівницею, збуджено обговорюючи становище й тицяючи своїми завбільшки з колоди пальцями в недобиті фігури.

– Шлехтерсмайнкопфбляйбен! Штрайхмальвідерцурюкк унд брухшляйфенвандерндцузаммен! - аґресивно сказав Карл-Йозеф.

На це Артур Пепа хитро посміхнувся і рішучим помахом руки скинув усі фігури з шахівниці.

Однак ще того самого пополудня, чи вже наступного, дуель було продовжено. Сталося це, щоправда, не на терасі, а вище - на вежі, розташованій з південно-західного боку пансіонату, куди всі перемістилися слідом за рухом сонця. Згори на вежі був оглядовий круглий майданчик, з якого відкривалися всі сторони світу з трансильванською включно - і тут виявлялося, що світ цей складається переважно з гір. І ще виявлялося, що немає в цьому світі нічого цікавішого від спостерігання за тим, як напівзасніженими гірськими верхами пересуваються тіні від хмар. Адже пополудні з'явилися хмари.

І дивлячись на них крізь тьмяні скельця своїх захисних окулярів Giorgio Armani, режисер Ярчик Волшебник обдумував, як він усе робитиме: "Я посаджу його в це… в одне з крісел… там є такі красиві… справжній тобі цей… ну трон. З дуже дорогим фоном - шпалери там, гобелени… Одна перед ним на колінах… чи краще раком?… ну, це все одно на колінах… побачимо. Друга ззаду… за спинкою цього… трону. Що вона може робити?… Обіймати його?… Може, не ззаду?… Тоді вертикалі не вийде… Класна така вертикаль: тіло один - потім він сам - тіло два…".

Зрештою, не тільки Ярчик Волшебник перебував тої хвилини в полоні задуми. Споглядання гір і хмар спонукало до самозаглиблення. Обмінявшись першими захопленими вигуками з приводу краєвидів, усі затихли, можливо, мріючи про віднайдення втраченої на терасі нірвани.

Проте нова поява Артура Пепи пожбурила їх із хмар на землю, чи принаймні на вежу.

– Ага! - закричав Пепа. - Я знову тут, поживо для шакалів!

На голові в нього був якийсь перекошений берет, але справа навіть не в береті - справа в тому, що в руках він тримав по мечу і це були справжні бойові мечі, трохи затуплені і щербаті, але кожен десь із метр завдовжки (насправді один метр і сім сантиметрів - так щонайменше всім здалося), і ці мечі були вже самі по собі небезпечні, але ще небезпечніше було те, що Пепа говорив п'ятистоповим ямбом:

– Тримай меча, розбещений австрійцю! Я знаю, ти здолав мене у шахах - побачимо, як раду даш мечам! Відомо ж бо, що шахи - королівська… забава. А чи в лицарській ти пан?! Тримай меча!

По цих словах він кинув один із мечів - клинком, на щастя, донизу - в бік Карла-Йозефа, котрому не лишалося нічого іншого, як той меч упіймати, причому досить зґрабно, за руків'я.

– Отож, прийняв ти виклик! - утішився Пепа і потряс мечем у повітрі.

– Артур! - пересохлим голосом нагадала про себе пані Рома.

– Офеліє, за мене помолися, - сказав їй Артур. - А ти, австрійський гостю, захищайсь!

І він рішуче заатакував Карла-Йозефа, відразу притиснувши того до металевих перил, за якими вже чигала тільки прірва. Щойно тоді Цумбруннен зрозумів, що він не жартує.

– Хтось може це зупинити? - стрімко вкривалася блідістю пані Рома. - Я вас дуже прошу, що-небудь зробіть…

Її благання могло адресуватися виключно Волшебникові - єдиному серед присутніх, хто надавався до категорії "чоловіки". Професор Доктор поки що в рахунок не йшов, оскільки за всіма ознаками належав до протилежної категорії ("старики, жінки, діти"), в якій так само перебували й відверто зацікавлені новою розвагою Ліля-Марлена ("він шо, тіпа по приколу"?), і вирвана з глибокого толкієнівського заціпеніння принцеса Коломея Перша ("шостий обруч - це залізне кільце двобою велетнів"), і сама Рома Волошин ("Боже, повбиваються!").

Але Волшебник не квапився з голими руками кидатися поміж суперників - ситуація сподобалась йому насамперед візуально, тож він лише ступив на кілька кроків ближче, налаштовуючи камеру ("нефігова картинка!").

Прийнявши виклик, Цумбруннен двома-трьома помахами - з мечів сипонули іскри - відбив атаку нападника. Свого часу він захоплювався фехтуванням і навіть відвідував спеціальні класи шляхетних єдиноборств при академічному братстві "Тевтонія", хоч і змушений був згодом від цього відмовитися через погіршення зору. Однак щодо техніки його тіло зберегло у своїй клітинній пам'яті чимало. Блискавично впоравшися з невмілим Пепиним випадом (ледь завеликий берет так і намагався сповзти Артурові на око), він сам перейшов у наступ і, аби чимшвидше все це завершити, цілком упевнено вдарив по ворожому руків'ї знизу. Артурів меч вилетів у того з долоні і, описавши смертоносну дугу над головами присутніх, брязнув на цемент майданчика за їхніми спинами. При цьому Карл-Йозеф дещо не розрахував силу свого удару: продовжуючи за інерцією рух угору, його лезо все-таки напоролося на суперникову необачно наставлену голову, черкнувши по лобі й залишаючи вмить набряклу кров'ю смугу, щось ніби ще одну життєву борозну.

– Гаплик мені - австрієць переміг! - закричав Пепа і картинно впав навзнак.

Карл- Йозеф обережно відклав убік свого меча і першим схилився над заюшеним Пепою. Другою була Рома, яка, повторюючи без упину "дурень, дурень, який несосвітенний дурень, а якби в око", кинулась тамувати кров -спершу злощасним беретом, потім своєю хустинкою, а потім (так само поблідла Коля за кілька хвилин наспіла з аптечною всячиною) - шматками вати.

– Усі деталі цієї картини, - розважливо запевнив професор Доктор, - створюють надзвичайну смислову ущільненість і повну художню достовірність.

– Невже я не помру? Я буду жити? - запитав Артур Пепа, слухняно дозволяючи жінці обвивати бинтом свою нерозумну довбешку.

– Мовчи вже, дурню ідіотський, - крізь зуби відказала Рома і тут-таки почала нестримно (чи нестямно?) сміятися.

Карл- Йозеф про всяк випадок знову відійшов до перил -так боксер, пославши суперника в нокдаун, зобов'язаний дочекатися розв'язки у своєму, наприклад, синьому куті. Звідти він винувато спостерігав за Ромою, її рятівними зусиллями, її заплямованою червоним хустинкою та її сміхом (всі інші сміялися також). Йому було страшенно незручно за себе і він урешті вимовив "пегепгошую".

– Нічого не сталося, - поквапилася Рома і знову зайшлася сміхом.

– Як це не сталося? - ледь ображено заперечив Пепа, підводячись на ноги. - Сталося, сталося. Сталося те, що мусило. І хай мене чотири капітани зведуть униз! - уперто зажадав ямбом.

Але жоден з капітанів до нього не наблизився, тож він пішов без почту, зате насвистуючи "У горах Карпатах - отам би я жив".

– Справді, ходімо вже звідси, - запропонувала пані Рома. - Якось похолоднішало.

– А бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть, // лишень багрова плахта сонця кров у них роз'ятрить, - цілком слушно зацитував професор і собі рушив до виходу.

– Ви нас тоже знімати будете? - інтимно поцікавилась Ліля, коли всі спускалися тісними гвинтовими сходами, так близько одне від одного, і Карл-Йозеф, цей пригнічений володар глядацьких симпатій, опинився між нею й Марленою.

– Фотки з нас? Будете? - уточнила Марлена наввипередки з подругою.

– Не буде, - твердо пообіцяла пані Рома Міждвохчоловіків.

Так, добром це скінчитися не могло - того ж вечора (чи, скажімо, й наступного), коли товариство зійшлося за чаєм у меншій їдальні, Артур Пепа вигадав нове парі.

– Переклади йому, - зажадав він від Роми, - що я можу випити пляшку горілки. Сам!

– Навіть не подумаю, - відрізала жінка. - Він це і так знає.

– Переклади, що я хочу побитися з ним об заклад на пляшку горілки, що я можу сам випити пляшку горілки, - повторив Пепа. - За один раз!

– Заспокойся і перестань, - не поступалася Рома.

– Добре, я сам, - махнув на неї рукою перебинтований боєць. - Чарлі, чуєш? Я. П'ю. Один. Пляшка. Фляше. Водка.

– Warum denn? - запитав Карл-Йозеф.

Йому робилося все самотніше. Чим довше він тут сидів, тим менше розумів, що відбувається. Йшлося не тільки про ці слова погано зрозумілою мовою. Йшлося також про неї, про жінку, якій він за останній рік уже тричі пропонував кидати все і їхати з ним до Відня. "Ти зможеш викладати російську й німецьку в суботній школі, - тричі переконував її. - У нас тепер повно росіян, вони купують собі помешкання в першому окрузі й дуже багато платять за уроки. Я видам свій великий альбом. Я зароблю на нас двох. Чому ми не повинні бути завжди разом? Чому не сказати йому все як є?". Рома тричі просила зачекати і казала щось, чого він не розумів. Хоч вона й казала це німецькою. Зараз, коли все мало вирішитися, Карл-Йозеф провалювався в цілком глуху, зусібіч оббиту якоюсь світлонепроникною повстю нору нерозуміння й невизначеності. Його немов накрило чимось тяжким і задушливим, і в цій жахливо ущільненій мішкуватій пастці він чув лише настирливе зовнішнє дудніння її чоловіка:

– Дивись. Дас іст айне фляше. Я кажу: я її вип'ю. Трінкен, ясно? Ти кажеш: найн. Я кажу: вип'ю. Ти далі: найн. Парі!

– Wie so? - запитав Карл-Йозеф.

– Зо-зо, - сказав Пепа. - Або не зо! Не так! Дивись!

Він поставив перед собою два гранчаки і по вінця наповнив їх тьмяною горіхівкою. Це була остання привезена з собою пляшка, й Артур Пепа ішов ва-банк. Рома обхопила голову руками.

Першою з їдальні вийшла Коля. За нею, знизуючи плечима і скрушно всміхаючись, поплівся професор Доктор.

– Не знаю, як ви, а мені пора, - сказав він.

Але відходячи не міг не зацитувати:

– Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.

– Ти завтра будеш конати зі своїм серцем, - попередила Рома.

– Конати? - Пепа закотив очі. - Конати - це недоконаний вид. Чарлі!

Він простягнув Цумбрунненові руку. Нічого не розуміючи, той подав йому свою. Пепа гаряче стис її й так вони завмерли - в рукостисканні, зустрівшись очима.

– Перебий, - сказав Пепа Волшебникові.

– Не треба, - зупинила Рома навислу над столом волохату тінь і перебила сама.

– Дякую, ластівко, - підморгнув їй Пепа і підвівся. - Чарлі! І ви всі! Показую!

Далі він проробив те, чому тренувався цілих півжиття і що постійно вправляв за нагоди чи й без. Гранчак, поставлений на зігнуту в лікті руку, було взято зубами, голову (цього разу перебинтовану) рвучко відкинуто назад - і тьмяно-коричнева рідина вільно полилася всередину. Працював лише борлак, ця адамова чоловіча прикраса. Однак це було аж ніяк не все: спорожнивши склянку, Пепа не менш рвучко (працювала нижня щелепа) підкинув її догори в повітря й так само бездоганно впіймав на ту саму зігнуту в лікті руку.

– Супер! - не втрималися з оплесками напівзавойовані Ліля й Марлена.

Рома знов обхопила голову руками. У такі хвилини вона трохи пишалася своїм чоловіком, але не показувала цього.

– Зараз перемкне, - сказала вона.

Проте Артур Пепа так не вважав. Кілька разів глибоко втягнувши повітря й зосереджено прислухаючись до розповзання горіхової теплоти всередині, він зажадав "рахуйте вголос, дєвчьонкі!", після чого цілком справно крутнув сальто і став на руки. І лише коли обидві дєвчьонкі дружно збилися з рахунку, переваливши за сьомий десяток, Артур Пепа повернув себе у належне становище, знову ставши на ноги. Це був його тріумф - Ліля й Марлена били браво й пищали, Ярчик Волшебник барабанив долонями по столу, і пані Рома нарешті перестала хапатися руками за голову. Вона лише дивилась на нього - і все.

А Карл- Йозеф щойно тепер усвідомив, що мусить зараз же повторити все так само, інакше потерпить поразку. Щойно тепер до нього дійшло, що то був виклик, на який не відповісти не можна. Ув'язнений у своїй глухій повстяній камері, він заметався, заборсався -і взяв у руку другий наповнений гранчак.

– Aber du sollst das nicht, Karl! - спробувала зупинити його жінка, заради якої все й відбувалося. - Sei kluger, du bist doch kein Idiot, Karl!

Однак він не послухався і зняв окуляри, а тоді, зменшений до розмірів своєї ніякової посмішки, з якоїсь там тридцять третьої спроби все-таки встановив склянку на зігнутій руці. "Хіба я ніколи в житті не пив з таких склянок?" - запевнив себе і потягнувся зубами до пекучо-слизької стінки. Уже на другому ковтку, коли слово "Цумбруннен" стало означати не більше, ніж "язик, піднебіння, горлянка", його прошило здогадом, що "це буде ніч, коли я помру в Україні від горілки". Тож, не бажаючи гинути передчасно, його тіло збунтувалося, заблокувало самовбивче вливання, виштовхнуло рештки ядучої суміші назад, при цьому очі засльозились, а щелепи ослабли і розімкнулись, - і заледве на третину спорожнений гранчак вислизнув у глухо-повстяний простір, а відтак - о диво - вдрузки розбився на підлозі. Запахло спиртом і горіхом, і лише котрась із подруг дурнувато реготнула, а поза тим настала тиша, і в цій тиші Карлові-Йозефові подумалося, що ставати на руки вже немає ніякого сенсу.

Йому зробилося ще самотніше. Десь там, за межами мішка, в який його було закинуто з головою, брели, спотикаючись один на одному, їхні горлові голоси ("горілка не гріх на горіхах загіркла горіхка з горілів") - усі за винятком одного, бо тільки її голосу там не було: вона мовчала. А Карл-Йозеф не мав сили на неї поглянути.

– Блядь! - сказав Карл-Йозеф і підвівся над столом. - Я іду. Я купую. Noch eine Flasche. Гогілька тобі!

І він ткнув пальцем перед собою - туди, де мав би сидіти Артур Пепа, натомість лише ворухнулась якась велика пляма брудно-горіхового кольору.

– Нормальний хід! - відповіло Артуровим голосом з боку плями, хоч Карл-Йозеф не знав, як це розуміти. Тобто він розумів обидва ці слова, але в жодну розумну цілість вони не складалися. Так бувало не раз у цій країні.

Проте він усе одно потрапив на веранду, де нестерпно довго шукав вимикача, а відтак, не знайшовши, в дедалі гуснучій темряві, - ще нестерпніше і ще довше - свою куртку та саламандрівські черевики. Чомусь усіх їх теж понесло за ним на веранду - і Рома була серед них, і поки Карл-Йозеф нестерпно повільно зав'язував свої саламандрові шнурівки, вони щось нестерпно швидко обговорювали, це була жахлива суперечка, жахлива тому, що він і дійсно вже нічого з неї зрозуміти не міг ("в такому стані? самого? а хто з нас програв? тоді я з ним!") - нічого, за винятком безліч разів повтореного словосполучення "13-й кілометр", але він і без них знав, що на світі є таке місце - 13-й кілометр - зараз його було нанесено на всі Цумбрунненові таємні мапи, тому що тільки там, на 13-му кілометрі, завжди продається горілова горіхка, як і будь-яка інша.

Тож він якимось дивом упорався із замком-блискавкою на куртці, а тоді ще й з усіма трьома дверними замками і випустив самого себе назустріч дорозі, що нею вже одного разу йшов. До повної темряви лишалася майже година - час, достатній, аби зійти полониною й перетнути ліс.

– Як собі хочете! - вигукнула Рома Волошин, хапаючи й собі першу-ліпшу куртку з вішака і вискакуючи навздогін. Хай так, думала вона, хай так, аж поки не побігла тим самим схилом униз, а воно все відлунювало в ній настирливим новоспеченим тюркізмом: хайтак, хайтак, хайтак…

– Я шота нє понял! - образився Артур Пепа, якого нарешті розвезло. - Водка кончілась, жена ушла, чьо дєлать будєм?

І вирішив трохи поспати - поки тих двоє принесуть виграну ним пляшку.