Дванадцять обручів

II. З каміння й сну
5

І все ж того першого ранку вони врешті попрокидалися - хто як, звичайно, і хто з чим.

Артур Пепа виявився майже насильно вирваним зі своїх сновидінь, йому хотілося ще бути там, довести справу до завершення, бодай якогось, але гуркіт, зчинений Ромою Воронич у ванній (цілі лавини скинутого в раковину умивальника косметичного дріб'язку разом із усілякими флаконами й аерозолями), рішуче припинив його блукання потойбіччям. Зараз він лежав горілиць на своїй половині двоспального ліжка, поруч із неторкнутою смугою відчуження між його територією та жінчиною, і сумно реконструював у собі щойно пережите. Артур Пепа любив це меланхолійне ранкове озирання на власні сни.

Цього разу півночі пішло в нього на те, що він усе знімав і ніяк не міг остаточно зняти якусь розмитої зовнішності дівчину, ймовірніше за все студентку. Тобто це був один з найнудніших снів, які йому траплялися протягом усього життя. Він пригадував собі, що в якомусь більшому товаристві вона раптом цілком промовисто на нього блимнула (зрештою, як він тепер розумів, нічого іншого, крім мавп'ячої цікавості) - але цього вистачило, щоб він, старий осел, надумав її колупнути. Дальші кілька годин вони про щось розмовляли, усамітнившись у котрійсь із найдальших кімнат, при цьому він дуже дивувався власній простакуватій винахідливості, десятки разів примудряючись виводити їхню розмову з найбезнадійнішого глухого кута і знаходити якусь останню можливість для її продовження. До того ж вони без перерви курили всяке гівно, і Пепа з легким побоюванням думав про неминуче наближення до перших поцілунків. Студентка, як на те, виявилася досить необізнаною, вона, щоправда, щось чула про свого співрозмовника як про цікаву людину, але вельми слабо уявляла собі, чим він узагалі займається, тому вона все розповідала про своє життя - про батьків, братів і сестер, і ще якихось родичів з Пйотркова Трибунальського в Польщі, і про якусь Багіру, що привела відразу чотирьох кошенят, і скільки в неї подруг, і які з них справжні, а які тільки вдають, що вони їй подруги, бо насправді це такі сучки (тут вона разів десять, ніби її заїло, із притиском повторила "сучки, сучки, сучки"), але зрештою перестрибнула на те, як усі вони щодня ходять на пари (при цьому нею було наведено розклад занять у повному обсязі з понеділка по п'ятницю, особливо запам'яталася четвергова латентна цикломеханіка) і як переписують одна в одної конспекти, прогулюють семінари, відвідують гурток з аеробіки, бо тренер з плавання пристає, далі було про те, як їм ведеться в гуртожитку, як вони позаклеювали на зиму вікна - і навіть у спільному умивальнику, причому в умивальнику більша половина раковин розбита, а також, як вони готують собі макарони по-флотськи і ходять на нижчий поверх дивитися "Бальшую стірку". Відповідаючи щось цілком недоречне на її запитання про те, чим закінчився вчорашній відтинок "Бандитського Петербурґу", що його вона пропустила через (увага - сон!) метеоритну бурю, він зґрабно перевів розмову на її колготки, вислухавши при цьому історію про якогось Славіка з базару, котрий порадив їй носити на розмір менші. Йшлося, звичайно, про джинси, в які, попри Артурове глухе розчарування, невідомо коли і як устигла перетворитись її коротка спідниця з розрізом. Тоді настала черга викладачів - і всі вони ніби авансценою промаршували перед Артуровим удавано зацікавленим поглядом, якісь цілком нехаризматичні добродійки та добродії, десь близько двадцяти осіб, кожну з яких студентка описала в деталях і не без єхидства ("А Яків Маркович, хімік, вічно портить воздух!" - радісно завершила вона). Користаючи з дівочої несподіваної балакучості, Артур Пепа тим часом обдумував свої дальші кроки, пам'ятаючи про необхідність підібрати ключ, аби зачинитися зсередини і врешті перейти до конкретних любовних дій. Тож поки дівчина, методично скидаючи його долоню зі своїх колін (джинсів на ній уже не було), розповідала про навислу над нею перспективу неотримання заліку з таксонометрії, він устиг роздивитись уважно, де і що тут знаходиться, і врешті вирішив, що йоханий ключ мусить бути не інакше як в унітазі, вмонтованому просто в паркетну підлогу посеред кімнати - ключ і справді виявився там, тож повитиравши його як слід паперовим носовичком Tempo, він нібито безтурботно підтанцював до дверей і встиг зачинити їх на два замки якраз у мить, коли невідомий лосяра заповзявся гатити в них з протилежного боку, либонь, рогами. Дівчина тим часом сіла на унітаз і досить відверто продзюрчала своє пі-пі, як вона сама це назвала, чого виявилося достатньо для того, аби лосяра за дверима вгомонився й заглох. Тоді Артур Пепа сказав їй, що він її дуже кохає, але дівчина лише заперечно крутила головою й забороняла йому торкатися навіть грудей, дозволяючи разом із тим тримати за руку. Довелося переконувати її значно активніше, тож він познаходив у собі просто-таки фантастичні ресурси любовної лексики (всі ці куртуазні каскади так і лишилися там, уві сні, хоч він пам'ятав, що це був найвищий пілотаж), він казав, що чекав на неї все своє життя, що він узагалі однолюб, але раз на життя трапляється чудо, і сьогодні це сталось, і йому для цілковитого щастя вистачає знати, що вона десь тут, поруч (найсмішніше, що в цих поривах він якось навіть назвав її ластівкою, за що, прокинувшись, відчув особливий сором), при цьому він обціловував їй руки та плечі, розпалюючись усе більше, він мусив аж світитися наскрізь любов'ю й ніжністю, тож насамкінець вона кокетливо сказала своє "ну добре, я тобі сьогодні повірю", після чого лягла перед ним на живіт, уже зовсім гола. І тоді, спробувавши ввійти в неї ззаду, Артур Пепа зрозумів, що насправді йому не так вже й хочеться, найдурніше було те, що на все це поклалося стільки часу й зусиль, а тепер лишалося хіба вибачитися за те, що потурбував - і в цю хвилину, коли остання надія на сяку-таку ерекцію махнула прощально ручкою, за дверима знову стали шалено гупати, цього разу всілякими флаконами й аерозолями, і під шум води, пущеної у ванній його жінкою з усіх можливих кранів, Артур Пепа розплющив очі.

Тож тепер він лежав горілиць, думаючи про те, чи можна таке сновидіння вважати еротичним, чи не є воно ще одним свідченням проминання часу, витікання життя і - найголовніше - чи не віщує чогось цілком недоброго.

"Який дурень, дурень, Боже, який дурень!" - думала й собі пані Рома. "Який дурень, дурень, дурень", - продовжувала думати вона, сідаючи у щойно наповнену акрилову ванну химерної форми.

Вода здалась їй надто гарячою й вона відкрутила холодний кран, думаючи відразу про дві речі: що вода гаряча і що він дурень. До того ж він так швидко старіє, що це нагадує стихійне лихо. І якби всі ці дурепи, котрих він, цей дурень, намагається звабити/котрі намагаються звабити його, якби всі ці дурепи тільки знали, наскільки він зробився млявий, бездарний і нецікавий і як він до цього збайдужів! Чи так само випрохували б у нього автографи?

Та він просто дурень і нічого більше, підсумувала вона, блаженно витягуючись у ванні.

Їй подобалось омивати цією зеленуватою, ледь пінявою водою свої достатньо розлогі, плавно заокруглені плечі. Плечі були серед її найвидатніших переваг. "Мені треба носити вечірні сукні з відкритими плечима", - подумала вона і уявила себе в дев'ятнадцятому столітті. Повз неї, тяжко відсапуючи й пітніючи, протиснувся крізь юрбу якихось підлих аристократів Оноре де Бальзак. При цьому досить промовисто зиркнув на її декольте. "А бальзаківський вік - це скільки?" - подумалось їй. Тобто зі скількох років це починається, уточнила вона, розплющивши очі. Зі скількох років моя шкіра почала цвісти навесні? Добре, що переді мною ще кілька весен.

Добре, що можна так лежати у цій зеленій весняній воді. І головне - скільки завгодно - гарячої та холодної. Це вам не Львів. Тут вам не за годинами. Тут вам завжди. Ці мільйонери можуть усе. Цікаво, коли він до нас вийде? І як він може виглядати? Напевно, щось таке лисе, з великим черевом і вузенькими щілинами замість очей. Півтора метри зросту. Складки на потилиці ітеде. Вони переважно колишні спортсмени, борці. Важко уявити себе в ліжку з борцем. Вічно на лопатках. Хіба що з борцем за незалежність, жартанула вона.

"Це - моє тіло", - подумала вона, підвівшись у ванні й зосереджено намилюючись.

"Чому моє тіло саме моє? - перейшла вона до улюблених софізмів. - Це так дивно: думати про своє я, що таке я, чому я це я. Тут щось криється, від нас приховано якусь остаточну річ. Це тіло могло бути чиїмось. Чому воно моє?".

Її тіло з роками набрало трохи ваги, але не надто. Вона все ще лишалася привабливою - це без жодного сумніву, вкрите легкою паволокою пари дзеркало навпроти не давало збрехати (насправді дзеркало, як і більшість уламків спотвореного Антисвіту, все-таки трохи брехало: воно ледь-ледь витягувало і тим самим виструнчувало постаті - цього разу якраз настільки, аби пані Рома лишилася цілком задоволеною своїм тілом).

"Дурень, - подумала вона, - безнадійний ідіот і кінчений дурень".

Вона не просто лишалася привабливою - вона була сексуальною. Бо сексуальність - це передусім упевненість. Щось подібне вона вичитала тиждень тому в журналі "ELLE Україна". Їй це формулювання дуже сподобалося своєю стрункістю й точністю: "Сексуальність - це упевненість". І справді, чорт забирай, міркувала пані Рома, чим іще може бути сексуальність, як не впевненістю, і хіба можливо уявити собі невпевнену людину сексуальною! З того дня вона вирішила бути впевненою. Вона стільки років прожила в невпевненості, що нині залишалося впевнено брати все, що залишалося. "Чому визначальні для нас істини приходять так пізно"? - скривилася вона до дзеркала і, звісно, показала самій собі язика. Язик асоціювався з кулястої форми морозивом, що його слід було довго, пристрасно й зусібіч облизувати. "Це телевізійне", - слушно визначила пані Рома.

Тоді їй захотілося постояти на одній нозі, зробити кілька вправ, наприклад, ластівку. Вона сто років не робила ластівку. Лінії шиї, рамен, спини, сідниць і ніг творили свої чудові дуги, півкола й опуклості. Вона відкрила для себе свою цілковиту пластичність. Її з дитинства переконували в тому, що вона незґрабна. Цікаво, хто перший вигадав цю нісенітницю? Коханий татунцьо з його маразмами? Ненависна мамця з її міазмами? А може, це він їй навіяв, щоб тримати коло себе на короткому налигачі, старий жовтозубий мольфар?

Пані Рома ніяк не могла пригадати, чи вважалася незґрабою ще перед Колею, чи вже після неї. Чи ще перед одруженням, чи вже після нього? Чи ще перед школою, чи вже після неї? Чи ще перед власним народженням? Можливо, хтось так вирішив за неї - й гаплик?

Він пильнував за кожним її рухом, не дозволяв танцювати з іншими, а сам танцювати не вмів. І саме тому, сраний старий пес, він усім казав, що його жінка не танцює, що вона - тримайте мене! - соромиться власних рухів! А тепер, здохлий старий мольфаре, дивись - от як я - тримайте мене! - роблю ластівку!

Вона не могла не послизнутися й важко шубовснути у ванну, здіймаючи піняві бризки і вихлюпнувши при цьому на килимок із написом "Слава Йсу!" добру третину води. "Ідіот, - подумала вона, - Боже, який ідіот, пришелепок і дурень!"

Трохи згодом, масажуючи під душем несильно забите й від того не менш привабливе місце, вона додала: "Я стою між ними двома". Їй хотілося продовжити цю думку, але вона була наче загіпнотизована. Я стою між ними двома. Я стою. Між ними. Двома. Ясто. Ю. Між. Нимидво. Ма.

Пізніше, коли вона вже витиралася всіма п'ятьма рушниками, її думка посунулася трохи далі: "Одного з них я люблю, другий мені подобається".

Проте чогось тут не вистачало. "Один з них любить мене", - твердо знала вона. З другим не було певності, тому про нього мовчок. Одного з них я люблю. Один з них любить мене. Одногозних я. Одинзних мене. Тіло зробилося сухим і теплим. Це було без сумніву її тіло. Добре, що воно було її.

Вона знову стояла перед дзеркалом - тепер уже вилізши з ванни. Вона втирала в себе свій улюблений крем від зморщок.

"У тебе доросла дочка", - прогугнявило в неї з-за плечей.

O Scheisse, вилаялася вона німецькою. Він знову тут! Вона вже знала, що зараз він причепиться ззаду і почне дихати їй у потилицю, залоскочуючи карк опущено-пшеничними вусами. Його не побачиш у дзеркалі, але він тут. Вона вирішила не озиратися.

"У тебе доросла дочка, - прожвинділо ще раз. - Подумай про свої літа. Ти моя".

"Забери свої руки, - подумала вона у відповідь, здригнувшись від холодного стиску на талії. - І відійди, зникни. Тебе немає".

Але їй було владно повторено:

Ти моя.

"Тільки не це", - подумала вона, відчувши, як він нахиляє її вперед; вона спробувала опиратись, але він мав у тисячі разів більше сили в холодних руках, і саме ці машинно холодні руки зімкнулися в неї на грудях, а потім одна з них притисла їй голову до ебонітової поверхні туалетного столика перед дзеркалом. "Не треба", - благально подумала вона, відчувши, як щось іще холодніше, значно холодніше, ніж руки, якийсь крижаний штир з кулястим шорстким наголівником, силкується вдертися в неї ззаду. За якусь мить вона усвідомила, що будь-які пручання даремні, і зараз відбудеться те, що вже не раз відбувалося з нею в її снах і закінчувалось її ганебним капітулянтським оргазмом. Але, як тільки вона це усвідомила, відчуваючи глибоко в собі перші безжальні поштовхи ненависного й солодкого поршня, то відразу усвідомила й ще одне - що це лише сон, і з нього можна щомиті прокинутися - варто лише забажати.

Тому вона непомітно вивільнила праву руку з-під смертельно-зимного тягаря, що навалився на неї, й насліпо потяглася до штори праворуч від дзеркала, щоб відігнати його бризками денного світла. Вона ще чула, як посипалися з усіх полиць зачеплені нею по дорозі незліченні, переважно віденські, флакони, аерозолі й тому подібні прибамбаси, як усе це загриміло різнобарвною лавиною в умивальну раковину й на кахляну підлогу, а потім світляна білість різонула її по очах, льодяний поршень раптово обм'як, ослаб і безболісно з неї вислизнув.

Вода у ванні встигла захолонути. Пані Рома знову відкрутила кран гарячої й, поволі приходячи до тями, навіть не здивувалася, побачивши всюди -на підлозі та в умивальній раковині - сліди своєї недавньої боротьби, про яку той дурень, дурень, дурень і кінчений ідіот у сусідній спальні навіть і гадки не мав.

Режисер Ярчик Волшебник того ранку перечитував сценарні варіанти для відеокліпу, який він прибув сюди знімати. Йшлося про кількахвилинну рекламу чудодійного "Бальзаму Варцабича" - навдивовижу бридкого й навряд чи нешкідливого для здоров'я споживачів пійла, що останнім часом з'явилося на ринку алкоголів і ніяк не могло пробити собі дороги серед визнаніших та відоміших конкурентів. Не допомагали ні сміховинно низька ціна у шість гривень шістдесят п'ять копійок, ані тьмяно-болотяний колір виробу, що за ідеєю виробника мусив асоціюватися з карпатським довголіттям, ані навіть цілком симпатичний слоґан "Споконвіку і назавжди", псевдослов'янською в'яззю старанно виведений на етикетках. Порятувати ситуацію могла тільки нав'язливо-голосна рекламна кампанія. Продукт, який було замовлено Волшебникові, планувалося для всіх телеканалів країни, хоч - і представник замовника не приховував цього - остаточною метою був вихід на НТВ, СТС, ТВН, RTL, а навіть і MTV.

"Знаєш, ти візьми тьолку, або краще двох, - висловлював свої побажання щодо проекту представник замовника, короткошиїй бичара без вказівного пальця на правій руці і великого на лівій, - візьми двох тьолок, одінь їх такими, знаєш, гуцулками, вивези їх на полонину і… ".

Далі представник замовника не казав нічого, а тільки доливав собі до гранчака балантайнсу і однією з безпалих долонь закидав у свій акулячий писок жменю земляних горішків, трощачи їх усіма чотирма рядами зубів одночасно. Те, що мало статися після його неоднозачного "і", належало, вочевидь, до остаточної компетенції режисера-постановника. Вони йому вірили як діячеві культури, і представник замовника не забув наголосити на цьому. Це відбувалось у Львові, сім з половиною тижнів тому.

А зараз Ярчик Волшебник читав у сценарній пропозиції № 1 про таке: "Сонячного полонинського ранку двійко одягнених у найяскравіші зразки гуцульської народної ноші молодесеньких дівчат весело бігають по траві. Навколо них літають метелики. Дівчата сміються дуже весело. На них красиві чобітки нижче колін. Одна з них зриває красиві квіти. Інша сплітає з них красиві віночки. Коли обидва віночки готові, красиві дівчата вдягають їх на себе. Одна з них кладе руки на плечі іншій, а та свої на її талію. Вони закручуються у вихорі гуцулочки. Коліна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Коліна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні губи зливаються в поцілунку. Вони цілуються все пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда. З'являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів-екрану. На іншій половині екрану - дівчата, які все ще пожадливо цілуються. Голос диктора: Бальзам Варцабича - як поцілунок горянки. Дозволь собі змочити губи".

"Цікаво, скільки вони платять цим засранцям за таку базґранину?" - подумав Ярчик Волшебник, гидливо відсовуючи набік сценарну пропозицію № 1 і заглиблюючись у сценарну пропозицію № 2.

Там писалося: "Сонячного полонинського ранку двійко молодесеньких дівчат у веселих жовто-чорних смугастих спідничках та з прозорими веселими крильцями за плечима весело перелітають з квітки на квітку. На одній з квіток вони закручуються у вихорі гуцулочки. Стегна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Стегна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні хобітки (на папері було помилково надруковано чобітки, проте Ярчик Волшебник не дався збити з пантелику) зливаються в поцілунку. Вони смокчуть усе пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: жодного шансу для трутнів. З'являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів-екрану. На іншій половині екрану - дівчата, які все ще працюють хобітками (таки хобітками, переконався Ярчик). Голос диктора: Бальзам Варцабича - як мед батьківщини. Послухай гудіння живих бджіл".

"Без політики не обійшлося", - скривився Ярко Волшебник, у той же час мимоволі погодившися, що другий варіант виглядає краще. "От лише як зробити, щоб ці дурні прошмандівки літали?" - поставив цілком слушне технічне запитання.

(І тут необхідне уточнення. Кошторис відеокліпу передбачав гонорари, достатні для того, щоб запросити пару цілком пристойних модельок якщо не з котроїсь київської, то принаймні з першої-ліпшої львівської аґенції. Проте Ярчик Волшебник як досвідчений виконавець подібних замовлень уже привчив себе ставитися до кошторисів творчо, без упину маневруючи між статтями видатків. Таким чином, знайомий діляга, колишній культмасовик з Чортополя, підкинув йому двох місцевих бідолах-стриптизерок, фарбовану начорно блондинку і фарбовану набіло брунетку, відповідно "Лілю" й "Марлену", як він колись їх назвав. Ті готові були клюнути на будь-який мізер, позаяк уже добрих півтора місяця нічого не заробляли у зв'язку з великим постом. І саме їх було щойно подумки названо дурними прошмандівками).

Але останньою в течці лежала сценарна пропозиція № 3: "Глухої полонинської ночі відбувається таємний обряд мотоциклістів десь на зачарованому карпатському безкидді. Вони носяться навколо велетенського вогнища, потім зіскакують з машин і починають танцювати, передаючи з рук до рук усілякі пляшки ("Джім Бім", "Курвуазьє", "Акапулько", "Смірнофф") і по черзі припадаючи до них. Калейдоскоп облич, вогняних відблисків на каменях і траві, спалахи різнокольорових рідин. Вибір падає на двох дівчат. Одна з них чорна як ворона, інша біла як голубка. Це з'ясовується, коли вони знімають свої мотоциклістські шоломи. Вони залишаються в центрі хороводу і, майже облизувані язиками полум'я, починають скидати із себе мотоциклістські шкіри. Усі ті бородані навколо них просто завмерли в напруженому очікуванні з роззявленими хтивими фізіями. Але за мить обидві вже танцюють гуцулочку, одягнуті в найяскравіші зразки традиційної народної ноші. Усі знову пускаються в танок навколо них, а пляшка, що передається тепер по колу - це тільки одна, зате добре впізнавана пляшка. Рештки з неї випліскуються у вогонь, рідина вибухає, над багаттям здіймається великий світляний стовп, і раптом навколо починає ворушитися земля. Дівчата продовжують танцювати, а тим часом з-під землі підводиться гігантський скелет, який за лічені секунди обростає м'ясом, волоссям, одягом, блискавично проноситься у зворотному порядку через усі стадії та кондиції людської фізіології, поступово змінюючи личину мерця на личину старості, а ту - на личину зрілості й так далі - і от перед нами вже молодий красень-легінь, що закручує обидвох дівчат - чорну й білу - в несамовито шаленому вихорі гуцулочки, міцно-преміцно вхопивши їх руками понижче талій. Музика робиться все швидшою. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: свого не цураймося. З'являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів-екрану. На іншій половині екрану - усміхнений легінь та щасливі дівчата в його обіймах у ліжку. Голос диктора: Бальзам Варцабича - як вода життя. Підніме навіть небальзамованого".

"Оце класно, - подумав Ярчик Волшебник. - Тут я погуляв би. Енья, Мерилін Менсон, Катя Чилі. Стенлі Кубрик. Стівен Спілберґ. Фредді Крюґер. Спецефекти, графіка, анімація, фотошоп, корел драв. Знайти зо два десятки пристойних мотоциклів - теж не проблема, як і пару нормальних неголених байкерських пик. Мерця знайду класного, старого казла теж. Але де мені взяти цього легіня-красеня? Цього красеня-легіня?".

Навколишнє чоловіцтво якось і справді все менше відповідало міфологічним стандартам. Було, щоправда, кілька сяко-тако показних акторів, але їх останньо запрошували до реклами настільки часто й нерозбірливо, що їхні заяложені фізії просто перестали вистрілювати, відчутно набриднувши всьому світові чи принаймні окремо взятій країні. Тож Ярчик Волшебник, безумовно, мав рацію, коли замислився над проблемою головного героя і, почухуючи руді волохаті груди, рушив на пошуки кухні та обіцяного в угоді - як обов'язкова складова триразового щоденного харчування - сніданку.

– Так нічо, - сказала Ліля, непородиста, але цілком зґрабна кішечка, потягуючись у ліжку.

– Нормально, може бути, - погодилася з нею Марлена, кішка номер два, але чорна, вилазячи з-під придзеркального столика, де саме знайшла загублену золоту серьожку.

Вони були найкращими подругами і ніколи не сварились, адже любили одна одну, мов сестри. І не тільки.

– Тіпа як у Чехії, - додала Ліля. - У Чехії номери похожі: мебель, комнати.

Свого часу вона справді їздила до Чехії, де їй обіцяли місце танцівниці в, як це називали вербувальники, головному вар'єте міста Праги. Проте їй так і не вдалося перетнути словацько-чеський кордон, і вона понад півроку прониділа так званою посудомийницею (сто баксів на місяць і всі тебе трахають) в якомусь довбаному погостінстві на околицях Лептовського Мікулаша. Але тільки вона знала про це.

– У Чехії класно? - спитала Марлена, приколюючи перед дзеркалом новознайдену серьожку до вуха.

– Як у Бундесі, - зітхнула Ліля. - Почті так само.

Вона десь чула це порівняння, в якомусь поїзді. Там їхала така знаюча все на світі дама, яка на увесь вагон повідомила, що в Чехии они почти как в Бундесе живут. Тепер Ліля скористалася підказкою пам'яті.

– У Польші тоже так нічо, - запевнила Марлена. - Там триста на місяць получають.

– І ти получала? - не без сумніву спитала Ліля.

– А то нє, - твердо сказала Марлена, вдаючи, ніби не зауважує подружчиного сумніву. - Деколи, правда, й менше.

– А ти там тоже танцювала? - продовжила облаштування своєї пастки Ліля.

– А то нє, - повторила улюблену відповідь Марлена. - Класний такий бар, валютний. Так і називався по-їхньому - Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.

– А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? - клацнула зубами Лілина пастка.

– Руслан? - перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.

– Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, - уточнила Ліля позіхаючи.

– Пиздить він багато, - знайшлася з відповіддю Марлена. - Ти шо, йому віриш? Він же придурок!

– Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, - арґументувала Ліля.

– Велике діло тачки міняти, - парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. - Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.

Ліля ще раз по-котячому потяглася і сіла на ліжку.

– Пані Валевська? - спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.

– Есті Лаудер, - сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.

– Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. - Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. - Есті Лаудер у нас в основному палений, - додала ніби між іншим.

– А я не в нас брала, - полізла у зверхність Марлена. - Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.

– Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно як бабки получати, - повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів'я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. - Лиш би платили нормально.

– У тебе складка на животі, - зауважила Марлена. - Прес би підкачати.

– На любітєля, - махнула рукою Ліля.

– Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, - не відставала спрагла реваншу Марлена.

– А мені по барабану, - ледь закипіла Ліля. - Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.

– Дурна, - знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. - Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, - сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.

– Велике діло, - не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. - Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті - просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…

– Платний туалет? І просто сидіти? - Марлена аж трохи призупинила намазування губів.

– І просто сидіти! - продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. - Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…

– Всьо равно це робота, - хитнула головою вперта Марлена.

– А в нас не робота? Нє, ну ти скажи - в нас не робота? - Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук. - Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці - кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?

– А то нє, - сказала Марлена.

– Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, - заперечила Ліля. - Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п'ять десятих!

– Сама ти гуцулка, - не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. - Гуцулка Ксеня! - додала вона, щоб допекти остаточно.

Однак Ліля на це лише показала їй середнього пальця - жестом, якого навчилася від знайомого Паші з податкової - і зникла за дверима лазнички.

– Зуби почисть! - крикнула їй услід Марлена.

Вона не бачила ще раз показаного з-за дверей середнього пальця, зате почула, як в унітаз було гучно спущено воду.

Юна Коломея Воронич, чи коли завгодно просто Коля, вже давно відчувала сильний голод, тож так і не дочекавшися жодного знаку уваги чи бодай пробудження з кімнати старих, рушила назустріч власній пригоді самостійно. На щастя, пошуки кухні не тривали занадто довго - прошмигнувши повз двері з написом ДЕФЛОРАЦІЙНА і майже не звернувши уваги на інші двері з написом LASCIATE OGNI ESPERANZA, вона таки опинилася в наріжній комірчині, де відразу кинулася до поїджених шашелем старих креденсів. Коля подумала, що найбільше їй зараз хочеться сирника - і тут-таки знайшла його. Сирник був достатньо свіжий, хтось уже відрізав від нього кілька шматків, проте більша частина ще залишалася на тарелі неторкнутою. Крім того, Колі хотілося молока, але в цій частині її бажання було вислухано з неуважністю, тож довелося задовільнитися слоїком темно-зеленого ялицевого меду, що само по собі теж виглядало незле.

Коля присіла до столика перед вікном і, відламуючи кусень по кусневі від сирника, вмачала їх просто в медовий слоїк. При цьому вона дивилася на гори за вікном, на мокру від танучого снігу траву, на вітер, що майже без упину борсався в ялівцевих кущах. День був сонячний, а сирник з медом дуже смачний. Коля намагалася не плямкати, хоч була страх яка голодна і їй нестерпно цього хотілося. "Сирник, - думала вона. - Сирник це класно, це просто кайфово!".

Однак політ її думки було перервано безцеремонною появою в комірчині старого опецькуватого добродія Доктора. Він зайшов досередини, протираючи свої міжвоєнні окуляри і щасливо мружачись від сонячного світла.

– Яка краса! - сказав Доктор. - Шанування любій молодій панні. Добрий сирник?

Коля саме наповнила рот солодко-щільною масою, тож зуміла відреагувати лише невиразним "угу".

– Ранок і молодість, - не відступив Доктор, умощуючись поруч за столиком. - Усе, чим дихає правдива поезія. У вашому віці (він сказав моводість і вічі, але було ясно, що насправді віці і молодість), у вашому віці поезія визначає кожний душевний відрух. Ви любите поезію?

– Так, - відповіла Коля, проковтнувши.

– Так! - переконано кивнув головою Доктор. - Той період, яким ви зараз, люба панно, маєте щастя втішатися, один молодий поет колись назвав привітанням життя. Ви, звичайно, знаєте, якого поета я маю на увазі?

Доктор поглянув на Колю дещо поверх окулярів, як доброзичливий екзаменатор на іспиті.

– Так, - відповіла Коля не цілком упевнено.

– Я знав, я знав, що ви знаєте! - щиро зрадів Доктор. - На жаль, останнім часом наша молодіж не дуже орієнтується в цих постатях. Але ви не така, я переконаний. Їжте, прошу вас, їжте далі, сирник очевидно дуже смачний, не кажучи про цей чудовий гірський мед! (Він сказав гіршький, але Коля все одно продовжила їсти, щоправда, тепер уже дещо ніби примусово).

– Богдан-Ігор Антонич, - заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, - був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля - так він сам сказав про себе і краще за нього не скажеш.

Коля не знала, що на це відповісти, до того ж слово "похмілля" у вітчимовій інтерпретації мало для неї якесь інакше значення, але Доктор, на її щастя, попровадив далі:

– Ви, молоді, переважно не зауважуєте весен. Вам здається, ніби весна є чимось, настільки постійно присутнім у цьому світі, що ви сприймаєте і приймаєте її без рефлексії. Це вже потім, значно пізніше, прийде усвідомлення, що всі наші весни, як і наші літа, пораховано. "Ще мій сміх молодий і душа ще зелена", - так раптово прозріває поет Антонич. Прошу задуматися над цим ще. Чи не є воно початком трагічного у своїй сутності відкриття, що нас наділено проминанням?

Професор посміхаючись дивився на Колю, від чого тій навіть гірський мед зробився гірким медом. Вона гарячково думала, що б на це сказати, бо їй стало трохи шкода старого гобіта, тож вона врешті запитала:

– Може, хочете трохи сирника? Тут його ще багато…

– О дякую сердечно, - змахнув руками Доктор, - мені не можна солодкого. Цукриця, знаєте. Колись я любив солодке, особливо маківники моєї тети. Але подивіться туди, за вікно. Що за прекрасні гори! Яке сонце! Гори і сонце - дві речі, котрі нам подаровано для повнокровного втішання короткотривалою екзистенцією. В горах, де ближче сонця, - так це сформулював поет Антонич. І ще він сказав: весна - неначе карусель!

Вони трохи помовчали. Коля вдала, ніби ретельно пережовує сирник. Але професор, вочевидь, не вмів мовчати надто довго.

– Цікаво й те, - заявив по хвилині, - які раціонально непояснимі образи знаходить поет, пишучи про весну. Наприклад, весни дванадцять обручів. Саме так: весни дванадцять обручів! Чи ви, люба панно, коли-небудь рахували до дванадцяти?

Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:

– Рахувала.

– Чудово! - замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. - Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.

Коля подумала "ага, зараз" і сказала все, що спало на думку:

– Ну, перший обруч - це напевно… пояс невинності на дівчатах.

Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.

– Чудово! - знову застрибав китайським божком Доктор. - А другий обруч?

– А другий… Другий - це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.

– Феноменально! Третій, четвертий? - заохочував далі Доктор.

Коля напружилась і сказала:

– Я мушу ще подумати.

– То хай це буде чимось на кшталт вашого домашнього завдання, люба панно, - потер руки професор. - Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів? А втім, не обіцяйте нічого - це, перепрошую, з мене лізуть мої паскудні викладацькі методи (він сказав "метОди", але Колі було ясно, що малося на увазі). Не обіцяйте нічого - просто дивіться і тіштеся!…

Щоб не розчаровувати смішного добродія, Коля зосереджено подивилась у завіконний світ. Їй здалося, що вона кружляє на запаморочливій каруселі десь аж під небом. Ціла країна з лісами, струмками і крихітними залізничними станціями лежала під нею. Але це швидко минулося - майже водночас із вологим запахом пролісків. Залишилася тільки маленька постать невідомого, що повільно здіймалася дедалі стрімкішим схилом від лісу в бік пансіонату.

– Чи, скажімо, запахи, - вгадав її глюк професор. - Весна в горах дарує нам таку непересічну і хвилюючу гаму! Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків? Чи, скажімо, перстачу? Або просто - як пахне глина, звичайна глина, з якої всі ми вийшли і в яку повернемось? І все це дано нам не поодинці, а разом, єдиною трепетною субстанцією! Цікаво, що Антонич для всіх цих відчуттів знаходить один і той самий епітет - "п'янке". Але точніше цього не висловиш. Точніше цього не висловиш, правда?

– Правда, - сказала Коля, чомусь відсуваючи на третину спорожнений медовий слоїк з повільними темними патьоками на стінках.

– Або, скажімо, звуки, - ледь закотив очі професор. - Пориви вітру, немовкнучий шум дерев і води, блеяння овець і дзвіночки на коровах - ви їх ніколи не бачите, цих невидимих корів, але чуєте, як вони дзвонять своїми дзвіночками. Додайте сюди принесені вітром людські голоси чи пташині крики. Ви, люба панно, звичайно, любите птахів?

– Люблю, - сказала Коля. - Деяких.

– Треба всіх птахів любити, - м'яко зауважив Доктор. - А яких птахів ви любите найбільше?

– Орлів, - сказала Коля, хвилину подумавши, щоб не образити старого нечемною відповіддю. Хоч їй дуже кортіло сказати "пінґвінів".

– Пінґвінів поет Антонич також згадує, - потрапив в унісон професор. - Здається, у вірші "Полярія", хоч може й ні. "Полярія" або "Арктика". Ви не пам'ятаєте? Пінґвінів чи тюленів?

– Забула, - винувато знизала плечима Коля.

"Треба розпитатися в Пепи за цього Антонича", - подумала вона. Зазвичай вона піддавалася маминим настановам, уголос називаючи вітчима татом. Але в душі зберігала за собою свободу: жодне бо інше ім'я так разюче не пасувало до цього шубравця, як його власне прізвище. Пепа.

Професор дивився на неї посміхаючись. Вона кілька разів відводила очі, але раптом вирішила не здаватись і зиркнула в його окуляри сміливим і довгим, аж трохи нахабним поглядом - тим, що іноді тренувала з подружкою перед вечірнім виходом до міста. Про гобітів їй було відомо, що вони трохи боягузливі. Після нестерпно розтягнутих у вічність десяти секунд професор закліпав і знітився, його посмішка ледь затремтіла, скривилася й він капітулював. Колі навіть здалося, що він ледь зашарівся.

"Смішний дідок", - подумала вона.

За вікном усе було так само красиво, з тією різницею, що постать на схилі була вже значно ближче, і Коля могла би побитись об заклад, що то йшов австрійський знайомий її мами з чимось жовтим і білим у руках. (Карл-Йозеф саме повертався з ранкової розвідки, несучи букет ще вологих крокусів - угадайте для кого).

– Ну так, - гмикнув нарешті Доктор, ковзнувши засоромленим таємним поглядом по Колиних відкритих ногах і не зовсім зґрабно підводячися з-за столу. - Дякую, люба панно, за чудове товариство. Мені було вельми цікаво поговорити з вами.

– Прошу, - сказала Коля не цілком доречно.

Професор так само незґрабно вклонився і, ще більш непевний себе, ніби потрапивши в мішок власного одягу, трохи задом, а трохи боком проліз у двері.

– Я принагідно подарую вам свою монографію про поета Антонича, - запевнив її вже з коридору.

– Подаруй своїй теті, Плейшнер нещасний! - відказала на це Коля і їй зробилося настільки весело, що вона знову потяглася до слоїка з медом. - Ходять тут усякі пришелепки, - додала вона незлостиво.

Після чого з неї вирвалося щось уже цілком неочікуване:

– А третій обруч - це обійми мого далекого милого…

Аж після цього вона почула на ґанку важку саламандрову ходу переповненого весною і крокусами Цумбруннена.