Двоє під однією парасолькою

ПОТРІБНЕ ДИВО (Маленька повість)

Цирк був порожній і лункий, немов рояль, з якого вийняли музику.

— На сьогодні — все, — мовив Олександр Павлович, — зачиняймо контору.

— А люки перевірив? — запитав інспектор манежу.

— У вас що, ілюзію давно не працювали?

— Давно… — Інспектор згадував: — Років зо два вже…

— Воно й видно. Мотлоху в люках, як на смітнику.

— Я скажу уніформі.

— Не треба. Мої хлопці самі приберуть.

— Бережеш таємниці, старий факіре?

— А що ти думаєш? Не встигнеш обернутися — вкрадуть. Таємниці в мене на вагу золота.

— Особливо з люками… — посміхнувся інспектор. — Жагуча таємниця. Асистентку — до ящика, ящик — під склепіння — трах, бах! — ящик на клапті, асистентка — в амфітеатрі, жива-здорова… Дурневі ясно, що під манежем — люки! Нам ось піонери про це листи пишуть…

— Хай пишуть, на те їх грамоти навчають… А взагалі, у мене з твоїми люками — півтора трюка. Хочеш — викину?

— Викини, будь розумником. У тебе і так усі трюки — вищого гатунку, ти в нас великий чарівник… До речі, поділись з товаришем по мистецтву: як це ти з акваріума пісок різний на колір дістаєш? І ще сухий… Адже акваріум прозорий, все видно…

— Значить, не все… Секрет фірми, товаришу по мистецтву. Піду на пенсію — опишу в популярній брошурі. Для піонерів. Щоб тебе листами не мучили… Гаразд, відпочивай до завтра.

— Якже, відпочинеш… — зітхнув інспектор. — Через півгодини — репетиція у ведмедів…

— Ну це вже твій клопіт. Дивися, щоб не з’їли… — І Олександр Павлович, глянув на годинника, поспішив на другий поверх, в особисту гардеробну. До шостої — всього півтори години, а треба ще встигнути забігти додому, стати під душ, переодягтися, купити квіти — найкраще троянди, червоні, шовкові, з важкими краплями води на пелюстках, а о шостій його чекала Валерія — рівно о шостій, так домовилися: найбільше в світі Олександр Павлович цінував в людях залізну пунктуальність. У цьому, до речі, вони з Валерією сходились…

А в чому сходилися?

Якщо чесно, ні в чому не сходилися: це й цікавило Олександра Павловича в його новій знайомій. А втім, вони поки не порівнювали свої погляди з різних приводів, не з’ясували— хто правий, а хто ні, а тому і не сварилися, жодного разу за два — так, вже майже два, який термін, однак! — тижні знайомства, хоча Олександрові Павловичу і кортіло іноді посперечатися, пофехтувати. Але до своїх тридцяти восьми років він остаточно вирішив, що будь-яке з’ясування взаємин, поглядів на світ чи — тим паче! — життєвих принципів, будь-які там суперечки з цих хворобливих принципів безперечно ведуть до незлагоди. Все це однаковою мірою стосується як чоловіків, так і жінок, і якщо з чоловіками Олександр Павлович конфліктів не уникав, не цурався них, надто по роботі, то з жінками — справа інша. Жінку не переконаєш, серйозно вважав Олександр Павлович, жінку треба визнавати такою, якою вона є, терпіти її й уважно вивчати, шукати слабкі місця, коли маєш бажання. А коли ні — то йди мимо, спокійніше буде…

Що ж до Валерії — бажання було.

Олександр Павлович вперше, певне, зустрічався з таким яскравим, кажучи казенними словами, представником віку емансипації, надзвичайно симпатичним представником — тут годі й казати, але до самої емансипації, до процесу цього горезвісного Олександр Павлович ставився з упередженням і аж ніяк не вірив у “ділових жінок”, стверджував — коли розмова про це заходила, — що “діловитість” їхня не що інше, як метод самозахисту, дурного самоутвердження, а за ним — звичайнісінька жінка, із всіма богом даними лише їй якостями. Як фізичними, так і душевними. І нічим якостей цих не приховати: хоча на якусь мить, але вихопляться вони назовні, проявлять себе.

Але ось дивно: Валерія, схоже, була винятком, нічого у неї поки що не прохоплювалося, а Олександр Павлович не терпів винятків, не вмів у них повірити, тому і поспішав на побачення до Валерії, до загадкової жінки-винятку.

До речі, Олександр Павлович не заперечував очевидного: емансипація емансипацією, а жінка Валерія — дуже цікава. В міру вродлива, в міру розумна, в міру інтелектуальна… А що без міри самовпевнена — чи інакше: впевнена у собі! — так це ще подивимося, як кажуть…

А можливо, вона просто йому подобалась?

Може, й подобалася, все буває, але Олександр Павлович ніколи не квапився з висновками, тим паче, що сталась одного разу у його житті помилка саме через квапливість: одружився — розлучився, а між цими веселими дієсловами— три з лишком роки…

Валерія поцікавилась якось:

— А навіщо одружувалися?

Олександр Павлович чесно пояснив:

— Здається, любив…

І почув у відповідь:

— “Здається” — поняття неконкретне, хитке. Як можна ним керуватися?

— А так і можна, — посміхнувся Олександр Павлович. — Ви що, тільки конкретними керуєтесь?

— Тільки! — відрізала. — Як і будь-яка розсудлива людина…

Отакої! Розсудлива людина… А звідки, скажіть, в розсудливої людини дочка-школярка? Може, лелека адресою помилився?

Олександр Петрович цим нетактовно поцікавився і отримав досить конкретну — у стилі Валерії — відповідь:

— Це питання я вважаю за краще не обговорювати.

Вважаєте за краще?.. На здоров’я! У нас свої таємниці, у вас — свої, обмінюватися не станемо… Втім, цікаво: коли вона встигає приділяти увагу дочці? Часу немовби немає: за два минулих тижні Олександр Петрович вивчив розклад Валерії, сам до нього досить щільно втиснувся… Чи, може, вона в неї вундеркінд?..

Олександр Павлович не бачив дівчинки — не було поки що нагоди. Звичайно заїжджав за Валерією на роботу, до інституту, забирав її з кафедри чи з лабораторії, а повертався додому пізно: ритуал прощального поцілунку у дверей під’їзду — і на добраніч, Леро. Сьогодні ж був шанс познайомитися з диво-дитиною: Валерія вранці до інституту не пішла, якісь там у неї сталися зміни, і їхав за нею Олександр Павлович саме додому — вперше, до речі: навіть поцікавився по телефону номером квартири.

Троянди він придбав на імпровізованому базарі біля метро “Білоруська” які хотів, такі й купив, шовкові і з краплинами на пелюстках — і рівно о шостій дзвонив до квартири Валерії. Дзвінок, відзначив, заїло: доводилося туди-сюди хитати кнопочку, шукати зниклий контакт. Валерія — жінка технічна, кандидат якихось там складних наук, могла б і відремонтувати… Проте двері відчинилися. Відчинила їх дівчинка років десяти, невисока, худенька, незграбна навіть, з прямим, підстриженим “під пажа” каштановим волоссям. Відкрила і відступила, пропускаючи Олександра Павловича в тісний передпокій.

— А якщо я — злодій? — серйозно запитав у дівчинки Олександр Павлович, навіть не привітавшись, запитав з ходу.

— Як це? — не зрозуміла дівчинка.

— Ти навіть не запитала, хто я і до кого прийшов. А якщо в мене за спиною — сокира, пістолет, бомба?

Дівчина не посміхнулась.

— У вас були зайняті руки, — сказала вона. — Букетом. Він, певне, для мами?

— І для мами, і для тебе, — відповів Олександр Павлович, простягаючи їй квіти. — Знайди який-небудь посуд. Бажано літрову банку…

— У нас є ваза, — дівчинка знову не прийняла жарту, і Олександрові Павловичу це не сподобалося. Він любив веселих і навіть бешкетливих дітей, він звик до циркових дітей, до цих “квітів манежу”, які ростуть самі по собі і не визнають ніяких клумб.

— Тоді постав у вазу, — зітхнув він. І все ж не втримався, додав: — А краще б напустити до ванни води і кинути їх плавати…

Дівчинка була вже пішла до кімнати — по вазу, природно, зупинилася, немовби роздумуючи. Певне, її зацікавила ідея з ванною. Циркова дитина, вважав Олександр Павлович, вчинила б сама так, як їй цікаво…

— Я зараз дізнаюсь, — швидко сказала дівчинка і побігла, забувши про Олександра Павловича.

Він увійшов до кімнати слідом за нею, але дівчинка була вже в сусідній, і Олександр Павлович чув звідти її квапливий голос:

— Мамо, дивись, які троянди, а якщо пустити їх плавати у ванну?

Олександр Павлович задоволено посміхнувся і сів у крісло біля вікна. Звідси було добре видно двері до сусідньої кімнати.

— Що за дурниці? — здивувалася невидима Олександрові Павловичу Валерія.

— Ось ці… — Тут вона помовчала, певне, відбираючи квіти, — постав у велику вазу, ту, з обідцем… А ці дві підріж під самі чашечки і ось їх можеш пустити плавати. Тільки не в ванну, а в салатницю…

“Троянди в салатницю? — здивувався Олександр Павлович. — Це буде дотепніше, ніж ванна…”

Дівчинка пройшла повз нього з букетом, не дивлячись на Олександра Павловича, зникла на кухні — там відразу вода з крана полилася, щось дзенькнуло, і та ж невидима Валерія запитала:

— Сашко, це ти?

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — це не я. Це посильний з квіткового магазину. Він чекає “на чай”.

Валерія засміялась.

— Хай почекає… Ідея щодо ванни — твоя?

— Моя. Як і все химерне… Тільки з салатницею, по-моєму, не краще.

— Розумів би!

— А що… — почав було Олександр Павлович і осікся: до кімнати ввійшла дівчинка, тримаючи в руках кришталеву чи то салатницю, чи то супницю, щось кришталево-утилітарне, а все ж більш схоже на широку, з низькими краями вазу, в якій червоними лебедями плавали дві квіткові голівки.

І Олександр Павлович згадав Амстердам — був там на гастролях, згадав величезне, схоже на аеровокзал, приміщення аукціону квітів, довгі скляні вітрини сувенірних кіосків, де майже в таких самих, тільки спеціально для того зроблених, вазах-салатницях плавали акуратні голівки троянд і тюльпанів…

Дівчинка обережно поставила салатницю на журнальний столик, подивилася на Олександра Павловича: ну, мовляв, як?

— Гарно, — визнав він.

— І житимуть вони вдвічі довше, ніж у вазі, — додала з-за стіни Валерія. — Зрозумів думку?..

— Я б тобі ще приніс, — посміхнувся Олександр Павлович, — подумаєш, проблема… Воно-то гарно, але тільки квіти без стеблинок, знаєш, якось…

— Все залежить від смаку, — сказала Валерія. — А ви познайомтесь, познайомтесь, якщо вже побачилися… — Чимось вона там шаруділа, гримала: готувалася до виходу “в світ”. — Наташа. Олександр Павлович… Так. Наташа, ти знаєш: Олександр Павлович працює у цирку, він — фокусник.

— Ілюзіоніст, — поправив Олександр Павлович.

— Є різниця? — здивувалася Валерія.

— Невиразна…

Дівчинка слухняно стояла перед Олександром Павловичем. Він дістав з кишені пачку “Яви”, вибив на долоню сигарету:

— Дивись.

Змахнув рукою — щезла сигарета. Знову змахнув — знову з’явилася. Замкнув її в кулаці, витягнув руку, поволі розтулив пальці — порожньо.

Наташа стежила за ним зачаровано.

— Що ви там затихли? — запитала Валерія.

— У нас справи, — відповів Олександр Павлович.

Він клацнув запальничкою, зробив затяжку. Тримаючи запалену сигарету двома пальцями, як і належить: середнім і вказівним — він згинав і розгинав їх, і сигарета слухняно зникала і знову з’являлася — лише хитався в кімнатному устояному повітрі хиткий тютюновий димок.

Давній-предавній фокус: спритність рук.

Валерія нарешті ввійшла до кімнати.

— Палив?

— Ні в якім разі! — з жахом сказав Олександр Павлович і, немов підтверджуючи, підняв руки: сигарети в них не було. — При дитині! Хіба можна!..

Наташа захоплено засміялася, і Олександр Павлович відзначив, що це вперше з того моменту, як він прийшов.

— А дим звідки? — Валерія різко повернула його долоню: з тильної сторони її, затиснута пальцями, ледве трималася сигарета. — Теж мені ілюзіоністи.

— Викрили, — зізнався Олександр Павлович. — Значить, не судилося. Нічого, Наташо, я знаю ще двісті сімдесят три зовсім не викривальних фокуси і все тобі покажу. Хочеш?

Вона кивнула.

— Іншим разом, — сказала Валерія. — Нам час… Наташо, якщо встигнеш зробити уроки — в дев’ятнадцять десять по другій програмі “Клуб кіноподорожей”. І не забудь попрасувати білизну, там небагато… Бувай.

— І ще полагодь дзвоника, — додав Олександр Павлович. — Він заїдає.

Валерія здивовано подивилася на нього.

— Певне, цього вона не зуміє…

— Та що ти кажеш?! — здивувався Олександр Павлович. — А я думав, що дзвоник для неї — так, дрібничка. Гаразд, Наташо, не сумуй: “Клуб кіноподорожей” — річ сильніша за “Фауст” Гете. Дзвоника я сам відремонтую. Наступного разу. Я вмію. А фокуси від нас нікуди не втечуть…

Вже в машині він запитав Валерію:

— Вона в тебе вундеркінд?

— Звичайна дитина. А що тебе здивувало?

— Я вражений. Все сама й сама…

— Не все, — засміялася Валерія. — Дзвінок, бачиш, не може.

— Кого ти з неї робиш? — серйозно поцікавився Олександр Павлович.

— Людину, любий Сашуню, людину.

— Себе?

— А чим погана?

Кинув жартома:

— Погано до мене ставишся.

Підтримала жарт:

— Як заслужив…

Він вів машину і палив сигарету — ту, що залишилась від фокуса. Він знав, що не заслуговує на добре ставлення. Але звідки про це знала Валерія?

Олександр Павлович сидів у своїй гардеробній в цирку і дивився у вікно. Вересень вже настав. Ще зелене, але вже трохи жовте дерево — ясень, здається, — шелестіло під по-літньому теплим вітром, що часом залітав ненадовго до гардеробної Олександра Павловича. Десь унизу утробно ревли ведмеді.

До прем’єри, до відкриття сезону, залишалося десять днів.

Олександр Павлович приїхав до цирку відразу ж після своєї відпустки, і так вже сталося, що один з перших. Можна було, не рахуючись із звичним обмеженим репетиційним часом, прогнати атракціон, навіть можна було зробити це вдень, а не вночі — в звичний для ілюзіоністів час, — тому що в цирку майже ніхто не з’являвся і не варто боятися цікавих. Але дуже не хотілося працювати…

Олександр Павлович вивчав ясеня і згадував вчорашню нічну розмову з Валерією. Він сам на неї напросився, розв’язав її, коли вже за північ під’їхали до її під’їзду і сиділи в темній машині. Олександр Павлович не поспішаючи палив, струшуючи попіл за вікно.

— Як тобі люди? — запитав він.

Вони гуляли в його компанії, а вірніше, навіть не в його — в компанії його приятеля-сценариста, щось пили, чимось, природно, закусували, про щось говорили, — вже й не згадати про що, а як списи ламали!..

— Люди? — Олександр Павлович не бачив Валерії,але по голосу відчув, що вона посміхнулась. — Там була лише одна людина. Твій приятель. Він, я зрозуміла, розумний. А решта — базіки й нероби.

— Ти ж їх не знаєш. — Він раптом відчув образу за цих людей, до яких, якщо чесно, нічого не відчував, окрім банальної житейської цікавості. Двоє—троє акторів, не раз бачених ним у кіно, два — три письменницьких прізвища — з тих, що завжди чути, і ще п’ятеро невідомих…

— Сашко, любий, їх і не треба знати, їх досить послухати… Ти ж сам так думаєш, тільки чомусь ображаєшся.

— Я так не думаю. Я не вмію робити висновки після першої зустрічі. Зрештою, і про мене, і про тебе хтось міг би так подумати.

— Про тебе — так, ти говорив мов заведений. А про мене — ні, я весь вечір промовчала. Про мене швидше вирішили, що я дурна, темна інженерша, до їх рівня не дотягую.

— А ти дотягуєш?

— Сашко, не злись, не треба… Пам’ятаєш анекдот про солдата, який поєднав простір і час? Ну пам’ятаєш: він копав канаву від паркана до обіду?.. Ми вимірюємо наші рівні — я маю на увазі себе і тих людей — в різних одиницях, в різних координатах. Даремно порівнювати.

— І чиї ж координати кращі?

— Та нічиї не кращі. Вони просто різні, розумієш, різні. Є простір Євкліда і є, наприклад, простір Римана, і нерозумно з’ясовувати, який з них кращий.

— У Римана, пам’ятаю з фізики, складніше…

— Справа не в складності: для кожного простору свої закони, свої завдання, свої відповіді в підручнику.

— Цікаво, з якого ж це я простору?

Валерія засміялась.

— Тобі цікаво? Ти з нашого простору, з земного, із звичного, — потяглася до нього, обняла, голову на плече поклала.

Олександр Павлович відсунувся: палити йому було незручно. А розмова чомусь дратувала.

— Я такий же, як вони, Леро, я базіка і нероба, і мій рівень чудово лягає в їхні координати. Що ти в мені знайшла?

Вона різко відсторонилася, чомусь надто різко, немов він зачепив щось болюче.

— Я нічого в тобі не шукала.

— Але ж ти зі мною?

— Сашко, давай поставимо всі крапки. Ми не діти. Тобі — під сорок, мені — за тридцять. Ні ти, ні я слово “кохання” в розмовах не згадували, так? Ми разом, тому що нам так хочеться, тому що поки, — вона підкреслила це “поки”, — нам добре разом, тому так легко, немає жодних проблем… Я не знаю, як там в тебе, в цирку, а в мене, в інституті, проблем досхочу, досхочу нервозності, це, на жаль, не від мене залежить. Але те, що залежить від мене, я роблю так, як я хочу, розумієш? Я живу так, як я хочу. Я виховую Наташу так, як вважаю за потрібне. Я зустрічаюся з тими людьми, які мені приємні або цікаві. Я тебе не бачу зараз, але не кривися, не кривися, не будь ханжею. Адже ти не ханжа, чи не так?.. Я знаю: тобі зі мною… як це сказати… цікаво, чи що. У тебе не було таких, як я, так?.. Ти розумний чоловік, Сашко, ти допитливий, ти мене вивчаєш. Я не проти. Але і тобі добре зі мною. Поки. І від нас залежить, щоб це “поки” тривало якомога довше. Ти мене зрозумів, Сашко? Ти згоден зі мною?

Найгірше, думав Олександр Павлович, що вона має рацію. Вона цілком правильно визначила ситуацію, сперечатися немає сенсу, але рутинна інерція змушувала його говорити не те, що він думає, а те, що належить.

— Ти цинічна…

— Так, цинічна. Але й ти не янгол. Ти — чоловік, я — жінка, ми разом. Що ще?

— Ти не жінка.

Валерія знову засміялася — легко й коротко.

— Жінка, жінка. І ти це знаєш краще за інших… — швидко, мимохідь поцілувала його в щоку, вибігла з машини. Дверцята тримала відчиненими, і бічні нічники ледь висвітлювали її усміхнене обличчя. — Таких жінок поки — одиниці. Ох, як багато ще бабського в жінці, як багато!.. Але незабаром зовсім не буде. І всі стануть такі, як я.

— Не дожити б, — буркнув Олександр Павлович.

— Доживеш, куди дінешся… — грюкнула дверцятами, повернувши темряву до салону, задріботіла каблучками, гукнула невидима: — Завтра — як завжди, гаразд?

Олександр Павлович посидів ще трохи, перетравлюючи почуте, допалив чергову сигарету — щось палити багато став, пачки в день замало — і поїхав додому.

А тепер він перебирав у пам’яті найменші дрібниці розмови, виважував їх на своїх внутрішніх вагах — звичайно, найточніших! — і сам з себе дивувався. Чому? Та тому, що нічого, крім злої образи на Валерію, він не відчуває, примітивної чоловічої образи. Як він, чоловік, що пройшов вогонь та воду, раптом втратив ініціативу, висловлюючись спортивною мовою — “віддав свою гру”. Свою! Адже те, що сказала Валерія, багато разів міг промовити він і не вимовляв лише тому, що не зумів бути відвертим циніком, завжди грав з жінками в таке солідне благородство… І як чітко вона його розкусила: цікаво йому з нею — влучне слово. Та й інші слова — також влучні: добре йому з нею, легко…

За вікном на ясень — чи що то все-таки за дерево? — поліз обдертий рудий кіт. Він ліз швидко, часом озираючись вниз, і Олександр Павлович відірвався на мить од своїх гірких думок і визирнув у вікно: що кота налякало? Під деревом гуляв робітник з ведмедем на ланцюжку. Ведмідь, пам’ятаючи, що він не в манежі, ходив на чотирьох лапах, важко перевалюючись, нюхав землю і не звертав на кота жодної уваги. А кіт, дурник, вирішив, що ведмідь тільки за ним і женеться…

“Хто за ним женеться? Ніхто ні за ким не женеться… А якщо женеться, то не за ким, а за чим. А за чим?..”

Олександр Павлович поволі підвівся і заходив взад-уперед по тісній гардеробній, намагаючись піймати якусь думку, що зникала, ще навіть неусвідомлену, незрозумілу. Але він був упевнений, що вона, ця думка, надзвичайно важлива зараз, що впіймає, якщо він її “оформить”, як кажуть, — то все з ним і з Валерією буде гаразд, все владнається… Він ходив і тупо повторював: хто за ким женеться? Хто за чим женеться? Хто куди женеться? — і враз зупинився, вражений явною простотою рішення.

Так завжди бувало: з нісенітниці, з пустих сторонніх асоціацій раптово народжувався новий трюк, і Олександр Павлович записував рішення до спеціального записника, вираховував, потім ладнав модельну, перевіряв її в справі і, якщо вона працювала, будував сам чи замовляв її майстрам такою, якою вона з’явиться в манежі, в атракціоні, і тоді вже про трюк заговорять спеціалісти, і стануть його обсмоктувати, і прагнути зрозуміти: “Хто за ким женеться?..”

Олександр Павлович сів за стіл перед дзеркалом, поклав записника, посунув на край баночки з гримом, пляшечки різні, скляночки з щіточками, почав креслити щось хитре. Вийняв з шухляди стола японський мініатюрний калькулятор, гриз олівець, підіймав очі вгору — винаходив…

Улюблене це було заняття, навіть найулюбленіше, і виходило воно в Олександра Павловича, завжди добре виходило, якщо натхнення його опанувало, а тепер, схоже, з’явилося натхнення, бо не відривався він від записника, аж поки не зітхнув полегшено, відкинувся на стільці і… мало не впав, ледве втримав рівновагу: знову забув, що в стільця нема спинки, зламана вона, ніяк відремонтувати не збиреться.

І тільки тоді глянув на годинника: вже пів на шосту.

От дідько: обід прогавив! І не лише обід, але й вечерю міг прогавити, а вечеря в Олександра Павловича за вчорашньою домовленістю намічалася разом з Валерією.

Нічого не вдієш: вечерю доведеться перенести.

Він зійшов до прохідної, кинув дві копійки до автомата, набрав номер: за логікою, Валерія ще в інституті.

— Валерію Володимирівну, будь ласка… Валерія Володимирівна, я вас вітаю, добре, що я тебе застав… Лерочка, вибач, але нині я не можу… Ні, нічого не сталося, просто маю ідейку, хочу перевірити її, час дорогий… З чого ти взяла? Зовсім не образився. І якщо ти не проти, завтра і доведу, що не образився… Гаразд, тоді завтра о шостій я до тебе заїду. Наташі вітання. Скажи їй, що двісті сімдесят три фокуси — за мною…

Згодом він все-таки пообідав — тим, що залишилося в цирковому буфеті. І хоча залишилося там небагато і все холодне і несмачне, він не вередував, навіть не думав про їжу, жував механічно, бо пам’ятав істину: людина повинна харчуватися, щоб не померти від виснаження. Вмерти від виснаження йому тепер було зовсім безглуздо. За своє досить довге циркове життя він придумав і зробив чимало забавних і складних пристосувань, всіляких хитрих механізмів, що перетворили його атракціон в незвичне і таємниче видовище, зовсім не подібне на всі ті, ілюзійні дива, що існували в цирковому “конвейєрі”. Про нього казали: голова в Олександра Павловича працює… Голова в Олександра Павловича добре працювала, руки теж не підводили, але те, що він придумав сьогодні, не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми винаходами. Щоправда, придумане не мало і не буде мати до атракціону жодного відношення, зате пряме — до його нерозумної образи на Валерію. Більше того, воно, придумане, і народилося завдяки образі. Вірніше, внаслідок її. І ще — внаслідок зайвої самовпевненості рудого поганого кота…

Одне слово, вважаймо так: Валерія вчора висловилася, хід у відповідь — за Олександром Павловичем. Він його зробить, цей хід, може, навіть завтра. Голова спрацювала, тепер аби руки не підвели…

До циркової майстерні він не пішов: вдома мав усе, що необхідно. Будь-які інструменти, навіть два верстати — токарний і свердлильний, зовсім маленькі, привіз їх з Уралу, недешево купив там у старого майстра… Для початку Олександр Павлович вимкнув телефон, потім роздягся до трусів — він завжди так працював удома, вважаючи, що одяг ускладнює рухи, ріже, тисне, заважає зосередитись, — і приступив до справи… І, як напередодні, коли навіть не запримітив, скільки просидів за блокнотом, так і тепер відірвався од робочого столу, лише побачивши за вікном ранкове сонце. Звично поремствував: не спав цілу ніч, тепер удень розбитим буде. Осадив себе: чому, власне, розбитим? День — твій. Поснідай — і в ліжко, спи хоч і до п’ятої…

Так і вчинив. Помився, з’їв бутерброд, запив кефіром і влігся спати. У сон провалився одразу, лише встиг ще раз задоволено глянути на стіл. Там лежала невеличка, не більше середнього портсигара, металева коробочка, подібна, до речі, на портсигар, з кнопочкою і коліщатком на ребрі, а на основній її грані випуклою лінзою чорніло кругле вічко. Збоку подивишся: наче електричний ліхтарик, тільки дивний якийсь…

Подумалось: ось і добре, що “наче”, ніхто нічого не запідозрить.

Спав Олександр Павлович мало. Прокинувся опівдні бадьорий і дивно задоволений. Полежав хвилин зо три, пригадуючи, в чому річ. Згадав: “портсигар”! Схопився з ліжка, підійшов до столу: “портсигар” виблискував чорним оком, немов підморгував. Олександр Павлович потримав прилад у руках — важкий, холодний; срібної шкатулки на нього не пошкодував, антикварної, купив якось випадково в комісійному, півзарплати відвалив. Валялася вона, непотрібна, а ось і знадобилась…

Акуратно поклав на стіл, пішов до ванної, вліз під душ. Воду пустив холодну, щоб остаточно збити сон, коцюбнув собі потихеньку, думав сварливо:

“Бабського, кажеш, у жінці багато?.. Щастя, що залишилося воно в жінці, що не пригасили її на смерть всілякі там служби, засідання, недільники, безглузді мрії про велику кар’єру… Плачуться: природу не поважаємо, екологічний баланс порушено, рибку повиловлювали, тигрів постріляли, лісу в Європі немає, канцерогени звідусіль повзуть… Та не з цього почалося! Основа балансу — взаємини між чоловіком та жінкою, ті стосунки, що сама природа і встановила. У двох словах як: мужик мамонта валив, жінка вогонь підтримувала. Так і повинно бути! Завжди! А в нас навпаки… Ось хмир вчорашній, з невідомих, вихвалявся — він ось сам обід готує, сам дітей виховує, жінці не довіряє… Чим вихваляємося! А дружина в нього, бачите, художниця. Вона творить! їй ніколи… Боже мій, та назвіть мені хоч одну жінку, яка в чоловічій професії зрівнялася з великим? Підкреслюю: з великими, а не з простими. Дідька лисого назвете! Принцеса Фіке, Катерина Велика? Істерична дурепа! Софія Ковалевська? Ординарний професор, десятки таких в Росії було… Марія Склодовська? Та вона своєму чоловікові пробірки мила… Марина Цвєтаєва? Великий талант, та хіба поставиш її поряд з Пушкіним?.. Отож-то… Хіба є серед жінок Рембрандти? Толсті, Пушкіни, Достоєвські?.. Ні й не буде! Бо природа, повторюю, по-іншому вирішила: мужик мамонта валить, жінка вогонь підтримує. І природу у нас можна тільки вбити, змінити не можна. А вбити — нащо вона потрібна?.. А то вже й дітей виховувати нікому. На двадцять п’ять душ одна вихователька, яка тільки і мріє про те, щоб в заврайвно вибитися… “Бабського в жінці багато…” Мало, дуже мало! Але залишилося воно в ній поки, і рятувати його треба, рятувати якнайшвидше, щоб одного чудового дня не сталося так, що всі жінки довкола такі, як Валерія… А що Валерія? Дурненька вона, і все… Покажу я їй: скільки в неї “бабського”, як вона висловлюється… І ще покажу, що “баба” ця набагато природніша, ніж та жінка, яку вона вигадала…”

Закінчив думати, тому що змерз.

Можливо, якби вода не була такою холодною, Олександр Павлович думав не так категорично, не так різко, але тортури не сприяють діалектичному мисленню, а холодний душ для Олександра Павловича був саме тортурами, і що найобразливіше — щоденними і добровільними. Олександр Павлович на все йшов, щоб його безумовно здоровий дух перебував усе-таки в здоровому тілі, а тридцять вісім — не вісімнадцять, здоров’я доводиться підтримувати штучно…

Розтирався, поки не почервонів, ожив. Одягся, вмостив “портсигар” у внутрішню кишеню піджака, вийшов з дому і поїхав снідати плюс обідати до ресторану “Берлін”, де в Олександра Павловича з давніх-давен був знайомий метрдотель. А рівно о вісімнадцятій нуль-нуль загальмував машину біля інститутського парадного під’їзду.

Як не дивно, Валерію довелося чекати. Вона запізнилася хвилин на десять, вибігла змилена, сіла в машину, важко дихає.

— За тобою погоня? — обережно поцікавився Олександр Павлович.

Валерія крутнула водійське дзеркальце до себе, якусь мить вивчала своє зображення.

— Ну й вигляд… — Вона повернула дзеркальце на місце. — Ні, від погоні я відірвалась.

— Що не поділили?

— Передзахист у моєї дівчинки був. Тема складна, вона в ній плаває, а шеф як звір…

Олександр Павлович відразу ж записав невідомого шефа Валерії до своїх однодумців. Запитав:

— А може, він має рацію?

Валерія подивилася на Олександра Павловича, як на божевільного.

— Хто? Шеф? Він деспот і рутинер, — полюбляла, дуже полюбляла Валерія “припечатувати” противників, чіпляти їм ярлики, як у магазині, щоб, боронь боже, не переплутати, — а дівчинка здібна, повинна захиститися.

Олександр Павлович тим часом поцікавився:

— А ми що, отак і будемо стояти?

— Стояти? — Валерія глянула у віконце і засміялась. — І справді. Їдьмо, Сашко, їдьмо, тут мої студенти ходять, дивляться…

— Соромно, — не гаючись, погодився Олександр Павлович. Він, як вже відзначалось, не любив сперечатися з жінками. Тим паче тепер, коли в нього був План. Саме так: з великої літери… А куди ми поїдемо?

— Додому. Я маю опорядитися після такого бою.

Цей варіант дуже влаштовував Олександра Павловича: вперше випробувати “портсигар” варто в звичній для досліджувальної людини обстановці, в звичному оточенні. Досліджуваною людиною була Валерія. Вірніше: повинна була стати, якщо вийде…

Олександр Павлович вів машину і бурчав для годиться:

— Бій, битва, бойовище… Не життя, а бійка якась… А хочеться спокою, тиші, миру…

— Спокій нам тільки сниться, — неуважно сказала Валерія.

Вона дивилася у вікно, думала про щось своє і Олександра Павловича слухала впівуха.

— Банально, — раптово відреагував Олександр Павлович.

— Зате правильно… Слухай, Сашко, помовч трохи, дай мені отямитися.

— Ти ще там? — Він мав на увазі передзахист, так, здається, назвала Валерія.

Усміхнулася:

— Я ще там. Не все сказала…

— Ну доказуй, — погодився Олександр Павлович. — Можеш голосно. Вважай мене шефом — деспотом і рутинером.

— Ти не деспот, — вона легенько, кінчиками пальців, торкнулася його щоки. — Ти добрий і тактовний. Ти у всьому зі мною погоджуєшся: тобі так зручніше. Ти не прагнеш мене переробити…

— А всі прагнуть?

— Не всі, але багато хто. Ось шеф, наприклад.

— Який негідник! А ти, природно, не піддаєшся?

— Природно.

— А якщо і я почну тебе переробляти?

Сказав наче жартома, а пролунало серйозно. І відповіла Валерія серйозно:

— Піду я, Сашко… — Вона відвернулася, дивилася вперед. Попереду йшла “Волга”, на її задньому склі хиталася зелена долоня з жовтим написом по-англійському: “Увага!” — Тільки ти не почнеш. Тобі цього не треба. І ліньки.

— Хтозна…

— Знаю, знаю… — І замовкла, навіть очі заплющила. Втомилася, певне, дуже.

“Тяжко вам бої даються, — думав Олександр Павлович. — Ось вже й справді не жіноча це справа… Воїни… А гойдати науку з боку на бік — жіноча?.. Чи багато ота дівчина науці винна? Та нічого не винна! Ось наука їй винна. Як пологи, скажімо, полегшити, цілком знеболити. Щоб народжувала вона з десяток хлопців. Воїнів… — посміхнувся подумки: на сьогоднішній день “десяток” — кількість нереальна; двоє — і це вже забагато вважається. Натякнути зараз Валерії про другу дитину — вб’є. І зовсім не тому, що сама: якби був чоловік — його вбила б…

— Наталка вдома? — запитав Олександр Павлович, коли у ліфті піднімались.

— Вдома… — Валерія глянула на годинника. — Уроки закінчує.

— Напевне знаєш?

— Є домашній графік.

Не проминув — вставив:

— В якій системі координат?

Подивилася на нього з цікавістю.

— Все-таки образився…

— Ні за що! — відрубав. — Просто розумні слова на вус мотаю.

— Отож-то. Не забудь, що дзвінок обіцяв відремонтувати. До того ж не мені обіцяв — Наташі. Вона сьогодні запитувала…

— Про дзвінок?

— І про дзвінок, і про фокуси. Купив ти дитину, ілюзіоністе… — усвідомила нарешті, як циркова професія Олександра Павловича зветься. А може, і раніше знала, тільки навмисне перекручувала.

…Валерія приймала ванну чи душ, Олександр Павлович ремонтував дзвінок, а Наташа, яка, виявляється, графік випередила, уроки вже зробила, стояла поруч з Олександром Павловичем і тримала гвинтики та ізоляційну стрічку.

— Запам’ятовуєш? — запитав він.

Вона кивнула.

— Іншим разом сама зможеш?

— Навряд чи.

— Чому?

— Мама каже: я до техніки нездібна.

Розумно. Тільки з чого б Валерії робити такі антиемансипаційні висновки? Не її це стиль…

— А до чого ти здібна?

Вона стенула плечима.

— Не знаю.

— А мама знає?

— І мама не знає. Це її і засмучує.

— Рано засмучуватися. Тобі десять років?

— Десять. Мама каже, що у десять років людина вже має визначитися.

Дочка, що “не визначилася”, — це, звичайно, не може засмучувати Валерію. Цікаво: вона сама в десять років знала про свої технічні диво-здібності?

— Слухай, а може, тебе до цирку взяти?

— Як це?

— Ну будеш артисткою.

— Як це? — повторила. А очі засвітилися, рот трохи відкрився, навіть гвинтики в кулаці затиснула.

Олександр Павлович відразу ж і пошкодував про те, що сказав: такими обіцянками перед дітьми не кидаються.

— Звичайно — як… Ти в цирку хоч раз була?

— Була. Дитиною.

— А зараз ти хто?

— Зараз я свідомий елемент суспільства.

— Гарно! — захопився Олександр Павлович.

Він закрутив останній гвинтик, натиснув кнопку. Дзвінок загудів рівно і міцно.

— Дзвонять! — гукнула з ванної кімнати Валерія.

— Це ми! — гукнув у відповідь Олександр Павлович. Зачинив двері, повернув викрутку Наташі. — Слухай, елемент, в тебе завтра коли уроки закінчуються?

— В дві години десять хвилин. А що?

— Я до школи під’їду і повезу тебе до цирку. Хочеш?

— Назавжди? — В її голосі чувся жах навпіл з захопленням.

Олександр Павлович і не хотів того, а засміявся.

— Поки що на деякий час. Години до шостої. А потім ми разом за мамою заїдемо.

— Треба спитати дозволу у мами, — сказала Наташа.

— А якщо назавжди, то не треба? — провокаційне запитання.

Наташа помовчала. Дивилася на долоню, катала по ній викруткою гвинтики, що залишилися. Потім звела очі, і Олександр Павлович несподівано впіймав у них якийсь сумнів.

— Напевне, не треба… Назавжди мама все одно не дозволила б… — І пішла до кімнати: викрутку і гвинтики у стіл ховати.

А Олександр Павлович так і не зрозумів: чи то вона не запитала б і пішла сама, як “свідомий елемент суспільства”, чи то і запитувати не стала б, тому що все одно не піде? До речі, інтерес у нього був чисто риторичний…

…Валерія вийшла з ванної при великому параді. Ні тобі домашнього халата, ні тобі бігуді на голові, ні тобі розходжених капців: цілковитий марафет: туфлі, зачіска, сукня — хоч зараз на подіум, моду демонструвати. Це трохи ускладнювало умови експерименту; Олександр Павлович розраховував, що Валерія трохи розслабиться, дозволить собі деякі “побутові відступи”: ну хоча б халат. Олександр Павлович знав: він у неї цілком елегантний був — чисто тобі з картинки французького модного журналу. Якщо ні, то й ні: Олександр Павлович все ж сподівався, що “портсигар” не підведе, його потужності вистачить і на цілковитий марафет.

— Про що ви тут бесідували? — поцікавилася Валерія.

Вона сіла у крісло навпроти Олександра Павловича, полегшено зітхнула: схоже, що ванна повернула її до життя, знову в бій.

— Про цирк, — сказав Олександр Павлович.

— Фокуси показував?

— Не встиг… Я хочу її завтра повести в цирк.

— Ти ж казав, що вистав ще немає.

— Я їй не виставу, я їй цирк хочу показати.

— А що там дивитися? — досить щиро здивувалася Валерія.

— Все, що Наташа захоче.

— А Наташа захоче? — Валерія обернулася: дівчинка стояла позаду матері і слухала розмову. — Сідай, Наталко, — Валерія посунулась у кріслі, — посидь зі мною. Ти справді хочеш піти завтра з Олександром Павловичем?

Наташа обережно, немов боячись зім’яти материну сукню, сіла на край крісла, кивнула:

— Хочу.

— Дурненька ти моя, — легко засміялася Валерія, притиснула до себе Наташину голову, цмокнула в маківку. — Йдіть…

Час, вирішив Олександр Павлович.

Тепер перед ним сиділа жінка — справжня, а не нею самою вигадана, такого моменту з Валерією могло не повторитися. Він сунув руку до кишені, намацав кнопку на “портсигарі”, різко натиснув її і відразу ж крутнув коліщатко до упору.

Нічого не сталося, та нічого і не повинно було статися. Валерія раптом подивилася на Олександра Павловича, і він побачив, що очі в неї — чорні, непрозорі, глибокі і два маленьких позавіконних вечорових сонця хитнулися в них.

— Ідіть… — якось уповільнено, загальмовано повторила вона, як і раніше дивлячись на Олександра Павловича, і раптом немовби отямилася: — Сашко, давай сьогодні залишимося вдома?

— Давай, — сказав він.

“Портсигар” діяв, сумнівів в Олександра Павловича, певне, не було. Можна відразу вимкнути його, повернути реальність, а можна і не вимикати, продовжити мить, тим паче що вона і насправді, здається, чудова…

Олександр Павлович вирішив не вимикати, почекати трохи. Зрештою, це була його маленька помста Валерії, а помста, як відомо, солодка.

— Ви нікуди не підете? — здивовано запитала Наталка.

— Ні-ку-ди! — щасливо протягла Валерія. — А ти що, не віриш?

— Ти завжди ввечері або йдеш, або працюєш. Адже час дорогий…

— Та начхати на нього! На наш вік вистачить… Питимемо чай.

— А в мене у машині коньячок є, — сказав Олександр Павлович.

— Неси. Гріх не випити.

— А чому це? — Олександра Павловича так і тягло сьогодні на провокаційні питання: вже другий вечір їх задавав.

— Не знаю, Сашенько, не знаю, настрій щось добрий, наче надворі літо, давно такого не було, йди по коньяк.

— Іду… — Олександр Павлович рушив було, але згадав про “портсигар”, повернувся, зняв піджак, повісив його на спинку стільця: прилад, що працював, повинен залишитися у квартирі.

— Що ще ти? — здивувалася Валерія.

— Жарко…

Поки ходив до машини, аналізував: що відбувалося? Може, прилад ні при чому, а раптове рішення Валерії залишатися вдома — всього лише результат її нез’ясованого гарного настрою? В тому-то й справа, що нез’ясованого. Але “чистим” експеримент поки що назвати не можна. Олександр Павлович правильно зробив, що не вимкнув “портсигар”. Варто спостерігати, як розвиватимуться події…

Пили коньяк, пили чай, у Валерії в холодильнику знайшовся сухий торт. Кухонька в квартирі тісна, стіл маленький, ледве утрьох розмістилися.

— Сашко, ти, напевне, голодний? — запитала Валерія.

— Три години тому я наївся на тиждень уперед. І на добу назад. Ти краще Наталку нагодуй.

— Я не хочу, — швидко сказала Наташа. її цілком влаштовував торт з чаєм.

— Тобто як це “не хочу”? — запитала Валерія. — Час вечеряти…

— Я правда не хочу… — Наташа благально дивилася на матір, знаючи чудово, що послаблення не буде.

— Хвилиночку, — сказав Олександр Павлович. — Зараз наша суперечка сама собою вирішиться.

Він пішов до кімнати і одягнув піджак. Помацав кишеню: “портсигар” на місці.

— Замерз, — пояснив він, сідаючи за стіл.

— Що з тобою? — В голосі Валерії почулася незнайома до цього нотка турботи. До речі, турбота ця була круто замішана на залізній категоричності Валерії, подолати яку не зміг би жодний “портсигар”. — Ти не захворів? Ану, дай лоб спробую… — Вона швидко простягла руку.

Олександр Павлович встиг відхилитися.

— Здоровий я… Так про що ти, Наталю?

— Я не хочу вечеряти, — повторила Наташа.

— Не хочеш — не треба, — Валерія, здалося, була здивована дивною нетямністю дочки. — Хто тебе примушує?

— Ніхто, — підтвердив Олександр Павлович і підняв чарку. — Наталю, я хочу випити за твою маму. Ти не проти?

— Не проти.

— І я не проти, — погодилася Валерія. І раптом насторожилася: — Сашко, а як же ти поїдеш? Ти ж за кермом, а тут коньяк. Ні, постав чарку, я тобі не дозволяю.

Цікаве кіно: вчора вона чомусь не запитувала, як поїде Олександр Павлович, просто сіла в машину — і все. Інша річ, що вчора Олександр Павлович ні краплі не випив, але голову давав на відсіч, що Валерія на це не звернула уваги. їй було однаково: пив — не пив. Аби їхали.

— Я трохи. Поки мені йти — видихається…

Потім вони грали в нудну гру “Ерудит”, яка Наталі чомусь подобалася, та здебільшого вона й вигравала. Потім дивилися програму “Час”. Потім Валерія чомусь вирішила помити Наташі голову: це для дівчинки було зовсім уже дивним.

— Я сама можу, — сказала вона.

— Сама ти як слід не промиєш, — наполягала Валерія.

— Адже завжди промивала… — Наташі хотілося, щоб мама їй допомогла, тому вона пручалася лише за інерцією.

— Не впевнена, — різко заперечила Валерія, і Олександр Павлович подумав, що заперечення цілком правильно відтворює стан справ у сім’ї: навряд чи Валерія коли-небудь звертала увагу на те, помила голову Наташа чи не помила. Повинна помити — от і все.

Повинна…

Олександр Павлович не без жалю відзначив, що це жорстоке дієслово по-давньому керує Валерією, хоча наміри наче й добрі…

У ванній кімнаті вони довго сперечалися — в основному чутно було Валерію: то Наташа не так стоїть, то голову не так тримає, а Олександр Павлович сидів у піджаці неподалік від дверей у ванну, боявся відпускати Валерію з зони дії “портсигара”. Думав: звичайна ідилія вийшла, історія з циклу святкових…

Потім вони поклали Наташу спати, і Олександр Павлович почав збиратися додому. Відверто кажучи, він втомився за сьогоднішній вечір, втомився весь час бути в напрузі, “насторожі”, та й безсонна ніч давалася взнаки.

Уже в передпокої Валерія хутко пригорнулася до нього, сховала обличчя на грудях, спитала глухо — піджак їй заважав:

— Може, залишишся?

І тут Олександр Павлович подумав, що для Валерії шкідливо бути дуже близько біля “портсигара”: він у неї зовсім під носом опинився.

— Ти що? — ошелешено сказав він. — Наталка тут…

— Ну й нехай!

Це було настільки не схоже на Валерію, що Олександр Павлович злякався: чи не передав він куті меду?

— Ні, не нехай, — узяв за плечі, поцілував: — До завтра, Леро.

Вона гукнула вслід:

— Будь обережний!

Від чого, цікаво, вона його застерігала?..

…Тільки коли сів у машину й опустив скло, він згадав про “портсигар”. Вийняв його, вдарив по кнопці — вимкнув. Прилад був, як і раніше, холодний, наче й не працював зовсім. Олександр Павлович запалив — ще б пак, цілий вечір терпів! — і блаженно відкинувся на сидінні. Можна було підбити деякі підсумки. Прилад діяв? Ще й як! Що-небудь він собі довів? Собі — так. Докази наявні. Навіть Наташа, як вважав Олександр Павлович, здивована. Тепер спромогтися ці докази самій Валерії подати…

Подумав: з Наташею він даремно. Не треба було експериментувати при дівчинці. Десять років — вік ілюзій. Завтра вона прокинеться, кинеться до матері, а мама на вчорашню не подібна. На позавчорашню вона подібна. На повсякденну. Хоч вмикай “портсигар” і залишай його у квартирі навічно — де-небудь під шафою чи за батареєю, поки не зіпсується. Якщо в ньому є чому псуватися. Гаразд, уранці Валерія до інституту піде, Наталка — до школи, вранці їм не до сантиментів буде, немає часу, а в дві години десять хвилин Олександр Павлович під’їде до школи, і повезе дівчинку до цирку. Там також буде казка.

Наташа не затрималася: її пунктуальність не відрізнялась од маминої. О другій десять пролунав дзвоник з уроку — Олександр Павлович почув його, сидячи в машині: на вулиці тепло, вікна в шкільному приміщенні відчинено, — а за дві хвилини побачив Наташу, яка бігла до нього через двір. Вона сіла в машину, акуратно зачинила дверцята, з ходу запитала, навіть не привітавшись:

— Що вчора було з мамою?

— З мамою? — Олександр Павлович запитання зрозумів, але не знав, що відповісти, і зволікав час. — А що вчора було з мамою? По-моєму, нічого. Мама як мама.

— Не як мама. Я навіть не думала, що вона може бути такою, — Наташа підшукувала слово, — домашньою якоюсь. А сьогодні вона прокинулася така сердита.

— Певне, не виспалася, — припустив Олександр Павлович. — Не бери в голову, Наталю, все минеться… І нарешті — здрастуй.

— Ой, вибачте, здрастуйте, — усміхнулася Наташа.

— Не передумала їхати до цирку?

— Що ви! Ледве дочекалася.

— Ну почекай ще хвилин з десять. Тут недалеко.

…Вимкнений “портсигар” лежав у кишені.

Виходить, Валерія добре пам’ятала все, що відбувалося вчора ввечері. Пам’ятала — так, але чи розуміла? Не виключено, що розуміла, бо ж чому їй прокидатися “сердитою”? До речі, на кого сердита? На Олександра Павловича? Навряд чи. їй і на думку, напевне, не спадало, що, власне, Олександр Павлович став причиною… чого?., ну, скажімо, здачі позицій, завойованих нею у смертельних боях за рівноправність. На себе вона сердиться, себе вона звинувачує. І, не виключено, в тому і звинувачує, що незрозуміло як раптово змінила своє ставлення до Олександра Павловича. Сама змінила, про “портсигар” їй невідомо…

А якщо і насправді сама змінила?

Олександрові Павловичу приємно було думати саме так. Та й що таке “портсигар”, якщо серйозно подумати? Фокус, та й годі…

Він загнав машину на тротуар — впритул до службового входу до цирку, під “кирпич”. Порушення, звичайно, але міліція дивиться на це крізь пальці: квадратовий тупичок поміж бетонним парканом базару і бічного стіною старого циркового приміщення віддавна, хоча і негласно, вважався територією цирку.

— Приїхали.

Провів Наташу тісною прохідною, через порожнє напівтемне фойє, де на стінах висіли кольорові плакати і чорно-білі фотографії артистів. Звук кроків по холодній мармуровій підлозі відлунював десь позаду, і здавалося, що Наташа і Олександр Павлович тут не самі, ще хтось вперто йде слідом за ними — невидимий, великий, страшний.

— Як у старовинному замку, — тихо проказала Наташа.

“Звук кроків тих, кого уже немає…” — також упівголоса прочитав Олександр Павлович.

— Тобі моторошно?

— Цікаво…

Олександр Павлович відкинув важку запилену штору, що відокремлювала фойє від залаштункової частини. Підлога тут була вже бетонною, легко приглушувала звук кроків, і відчуття замку зникло. Та й взагалі залаштункова частина кільцевого коридора, що оперізував зал для глядачів, мала вигляд по-діловому буденний: якісь грубі ящики біля стін, великий рулон сіро-зеленого брезенту, чотири яскраво розмальованих дерев’яних сегменти — частини круга для роликобіжців, різнокаліберні ажурні сталеві тумби, вкриті червоним сукном, — для слона, для його стандартно небагатого набору трюків. Олександр Павлович механічно відзначив, що і тумб вчора не було, і ящиків стало більше, тобто потроху люди з’їжджаються, прем’єра наближається… Він хотів швидше поминути все це, бо нащо дівчинку розчаровувати, адже казку обіцяв, а яка казка — з брезенту і вилинялих ящиків?

— Куди ми йдемо? — запитала Наташа.

— Нагору. До моєї гардеробної.

— А там що?

— Там — обіцяні фокуси.

— А де арена?

— Ти хочеш побачити манеж? Ну, звичайно ж, зараз…

Олександр Павлович підвів її до завіси в форганці, підштовхнув легенько: йди, мовляв. Вона прослизнула в щілину серед половинок завіси, вони м’яко і щільно замкнулися за нею. Олександр Павлович прихилився спиною до холодної стіни, заплющив очі. Ну, чим її здивувати? Чи, бува, не поспішив він? Вона не була в цирку з дитячих років, а за лаштунки, в “кухню”, і взагалі не потрапляла, а в цирк на перше побачення треба приходити в свято, коли манеж залито вогнями, коли на балкончику “душить” глядачів маршем мідна група оркестру, та і за лаштунками значно цікавіше: суєта, біганина, у когось розминка — хтось стоїть на голові, жонглює, колесом крутиться; а дикі звірі не в далеких клітках, а зовсім поруч — тільки руку простягни; хоча хто наважиться простягнути — звірі все-таки…

Олександр Павлович визирнув з-за завіси. “У манежі” підвішували “вертушку” повітряних гімнастів. Вона лежала на червоному репетиційному килимі — сяяла хромом ракета, ще не готова до польоту; провислі троси від неї тяглися під купол, де їх кріпили.

— Тягни на мене, тягни! — гукнули під куполом. — Ну, куди ти тягнеш, бовдуре, певне, кріплення не відчуваєш? Ось я тобі руки повідриваю!

Все це було поки що цілком цензурно, але хто дасть гарантію, що так і надалі триватиме? Цирковий артист — людина у висловах нестримана. Наташу варто відвести від гріха подалі… Олександр Павлович зробив було крок до неї, але хтось поклав йому долоню на плече.

— Почекай.

Оглянувся. Інспектор манежу.

— Привіт, Гранте. Ця дівчина — зі мною.

— Я зрозумів, — сказав інспектор, пройшов мимо, встав за бар’єр: — Гей, нагорі! Ану тихше! Ви не самі тут… — Він простяг Наташі руку, допоміг перебратися до манежу. — Дивись: це ракета. Невдовзі вона злетить над усім цим, — він обвів рукою порожній темний зал для глядачів, ряди крісел з відкинутими сидіннями, що крутим амфітеатром йшли вгору, круглі ложі освітлювалися з чорними зачохленими “гарматами” софітів. — Вона швидко-швидко помчить по колу, а на трапеції під нею, бачиш: ось трапеція, ось вона закріплена… на спеціальних завісах… ось петлі, просунь руку, зручно?., на трапеції і на петлях працюватимуть гімнасти. Це добрі гімнасти, побачиш, коли прийдеш на виставу. Адже ти давно не була в цирку, чи не так?

— Звідки ви знаєте? — запитала Наташа.

Вона сиділа навпочіпки перед ракетою, і маленька рука її міцно тримала паскову петлю, вільно пристягнуту до хромованого боку “вертушки”.

— Я здогадався, — сказав інспектор. Він сидів навпочіпки поруч з Наташею. — У тебе на обличчі написано.

— Не може бути. — Наташа випросталася. — А мама каже, що я мов камінна: жодних емоцій.

— І мами можуть помилятися, — зітхнув інспектор. — А скоріше, вона просто не вміє читати по обличчях. Це дуже важка наука: читати по обличчях.

— А де ви навчилися?

— Читати по обличчях? — він посміхнувся. — Тут, у цирку. Тільки тут і можна добре навчитися цього.

— То й Олександр Павлович також вміє? — незрозуміло було: чи то Наташа серйозно повірила інспекторові, чи сприйняла жарт і підхопила його.

— Олександр Павлович вміє більше: він людей наскрізь бачить. Так, Сашко?

— Майже так, Гранте, — погодився Олександр Павлович, — бачу, тільки туманно.

— Не прибіднюйся, Сашко. Ти ж на крайній випадок піднатужишся і винайдеш який-небудь ящик з діркою. Крізь неї все буде видно, як на долоні…

Як у воду дивиться, старий базікало, думав Олександр Павлович. Знав би він, що майже влучив у ціль: не в “десятку”, але зовсім поряд. Він любив Гранта, як, до речі, і всі артисти, пам’ятав його мало не з дитинства — той вже й тоді інспектором манежу працював, по-старому шпрехшталмейстером, — хоча, як здавалося Олександрові Павловичу, Грант був ненабагато старший від нього самого. І все ж, хто знає? До його паспорта Олександр Павлович не зазирав.

— Цю людину, яка вміє читати по обличчях, — сказав Наташі Олександр Павлович, — звати Грант Ашотовнч. А її, Грантику…

— Зачекай, — увірвав інспектор. — Ти забув, Сашко: її ім’я я сам прочитаю… — Він уважно подивився на Наташине обличчя, смішно поворушив тонкими губами, закотив очі. Наташа спокійно чекала результату. — її звати… — інспектор не поспішав, — На-та-ша… Так?

— Так, — Наташа, здалося, зовсім не здивувалася, А чого, власне, дивуватися? Коли він вміє читати по обличчях, то вже ім’я дізнатися — річ нескладна.

Вони з Грантом стояли майже в центрі манежу, і Олександр Павлович мимоволі згадав себе, коли він уперше в житті опинився посеред величезної і зовсім порожньої зали, посеред оглушливо-важкої тиші, сам на сам із страхом, який породжує чужий і далекий, навіть, здається, ворожий людині простір; виразно згадав холодну цівку поту, що раптом скотилася поміж лопаток.

Потім цей страх минув, але досі Олександр Павлович не любив залишатися в манежі сам, так, правду кажучи, і не траплялось: асистенті” в його атракціоні — вісімнадцять чоловік, то про яку самотність може бути мова?

Але було ж!..

А він обіцяв Наташі казку.

— Зачекайте! — враз вигукнув Олександр Павлович. — Я зараз! Тільки нікуди не йдіть. Стійте там, де стоїте. Ну поговоріть про що-небудь… Грант, розкажи їй щось.

— Ти куди? — крикнув Грант.

Але Олександр Павлович вже біг коридором, кулею влетів сходами на другий поверх — до своєї гардеробної, відкинув кришку кофра, в якому зберігав будь-який дрібний, що не використовується в роботі, реквізит, розгріб повітряний, чомусь із запахом стайні завал картатих шовкових хусток, вийняв з дна акуратний дерев’яний ящик з ручкою, подібний до тих, в яких геодезисти зберігають свої теодоліти чи кремальєри, і стрімголов кинувся назад, до манежу, навіть не зачинивши гардеробну, відкинув оксамитову завісу форганга, зупинився, важко дихаючи.

Грант і Наташа, як і раніше, стояли посеред манежу, а срібна вертушка, вже підвішена на тросах, пливла на потрібний для польоту висоті над бар’єром і тонка швунгтрапеція вільно гойдалася під нею.

— Чекаєте? Добре…

Він переступив через бар’єр; намагаючись не схибити, поставив ящик точно в центрі манежу, відкрив його, дістав звідти апарат, схожий на звичайний фільмоскоп для дітей, лише не з одним об’єктивом, а вісьмома, причому якимись дивними — вузькими, довгими, подібними на револьверні дула з розтрубами-блендами на кінцях. Швидко прикрутив чотирипелюсткову антенку, гвинтами на ногах-оборах вивів на середину краплю рівня під склом — “загоризонтував” прилад. Розмотав довгий тонкий дріт, приєднав його до розетки на зовнішньому боці бар’єра.

Грант і Наташа мовчали, уважно стежачи за маніпуляціями Олександра Павловича. Нарешті Грант не витримав.

— Що це, Сашко? Новий трюк? — запитав він.

— Не знаю, Гранте, — чесно відповів Олександр Павлович. Він впіймав себе на тому, що хвилюється, наче вперше вийшов на манеж. — Може, буде трюком, а може, й ні… — Він поклав руку на пластмасовий тумблер на матово-чорній підставці приладу. — Увага!.. Наташо, дивись! — і клацнув тумблером.

І безлюдний зал ожив.

Загаласував партер, замаячили, випливли звідкілясь з чорної глибини, стали різкими, контрастними живі людські обличчя, злетіли, мов голуби, оплески, а невидимий оркестр на зовсім порожньому балкончику гримнув дзвінкий туш, і поверх усіх цих яскравих і галасливих людей, переливаючись і виблискуючи, летіла справжня ракета, а під нею, на трапеції — ось це вже і справді уявилося! — напруженою стрункою витяглася тоненька повітряна гімнастка.

І раптом усе враз зникло. Навіть прожектори, які оперізують купол, погасли; тільки горіли аварійні лампи, трохи освітлюючи безлюдний зал глядачів. Ракета-“вертушка” припинила дзижчати — мотор відімкнувся — і пливла по колу за інерцією, гасила швидкість.

З віконця електриків над директорською ложею хтось визирнув і зарепетував на весь цирк:

— Що ви там увімкнули?! У мене запобіжники на щиті вибило… — І вже спокійніше: — Попереджати треба…

Прожектори довкола купола загорілися, моторчик задзижчав, — ракета розпочала набирати швидкість. А зал був порожній, прилад Олександра Павловича “мовчав”.

— Перегорів, — констатував Олександр Павлович.

Він перехилився через бар’ єр, висмикнув вилку з розетки, почав намотувати дріт на пластмасову котушку.

— Ось тобі й відповідь, Гранте, не вийде трюк.

Наташа дивилася на Олександра Павловича, як на чарівника, на всемогутнього мага, хоча, чесно кажучи, сам Олександр Павлович не знав, як слід дивитися на магів і чарівників. Напевне, захоплено і зі страхом? Тоді накладка: страху в погляді Наташі не помічалося.

— Що це таке, Сашко? — Грант нахилився над приладом, уважно його розглядаючи. Захоплення в його голосі не чулося — лише ділова цікавість. — Сам зробив?

— Ні, — посміхнувся Олександр Павлович. — Подарували.

— Хто?

— Бем. Чув?

— Рудольф Бем? Король магів? Він уже помер, по-моєму.

— Два роки тому був ще живий. Мешкає під Брюсселем, будиночок у нього там. Півдня я в нього просидів, обідали, вечеряли. Старик розчулився і подарував мені цю річ. Сказав, що сам хотів скористатися, та не встиг.

— А ти чого ж?

— Віриш: вперше ввімкнув. Боявся. Не моє…

— А ти у нас можеш тільки своє… Що за принцип, цікаво? Голографія? Ти хоч його розгортав, Кулібін?

Олександр Павлович подивився на Наташу. Вона напружено слухала їхню розмову, і слово “голографія”, промовлене Грантом, безумовно, було їй знайоме — від мами, напевне, чула; більше того, слово це — реальне і обгрунтоване — могло перекреслити казку, тільки що показану їй Олександром Павловичем. Адже він лише для того й згадав про прилад короля магів, а то лежав би він мертвим вантажем до скону віків…

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — я його не розгортав. І жодною голографією тут не пахне, Гранте. Ти маєш дурну звичку: шукати будь-якому диву реальне пояснення. Навіщо?

Грант відірвався від приладу, глянув на Олександра Павловича, потім — на Наташу, розуміюче посміхнувся:

— Ти правий, Сашко. Дурна звичка. А диво в тебе вищого гатунку! — Підморгнув Наташі.— А ти мені сподобалася, принцесо. Ти циркова.

— Вона не циркова, — поправив Олександр Павлович.

— Ти мене не зрозумів, Сашко. Вона може рости в сім’ї пекарів, токарів, слюсарів, кесарів, все одно вона циркова. Настане час — сам побачиш. Прощавай, принцесо. Коли захочеш — приходь. Не соромся. Запитаєш Гранта Ашотовича — все тобі буде… — помахав рукою, легко перестрибнув через бар’єр і зник в форганку.

Олександр Павлович поклав прилад у ящик, узяв Наташу за руку і повів до гардеробної. До зустрічі з Валерією часу лишалося багато, і він зібрався показати Наташі заплановану програму — трюк з приладом Бема заздалегідь не планувався — з десяток забавних фокусів: з шовковими хустками, із стрічками, що нескінченно вилізали з фальшивої пляшки з-під шампанського; з фірменими монетами, що пригоршнями висипалися у срібне відерце з самих дивних місць — з порожньої долоні, з вуха, з носа, з вимикача на стіні, з водопровідного крана нарешті; з товстою голкою, що легко “прошиває” суцільне скло; з дюжиною футбольних м’ячів, які по черзі вистрибують з плоского чемодана-“дипломата”… І ще в гардеробній — в холодильнику— сховане було горіхове морозиво і шість спітнілих пляшечок з “Фантою”.

…Програму вони виконали повністю. Ледве встигли до інституту на призначену годину.

Валерія вже стояла на сходах, нетерпляче дивилася на дорогу. Олександр Павлович загальмував, і Наташа негайно вийшла з машини і пересіла на заднє сидіння. Олександр Павлович цей факт відзначив, але коментувати не став. І заперечувати не став, хоча — дивна річ! — він волів би, щоб зараз поруч з ним сиділа Наташа.

— Запізнюєтеся, — сказала Валерія.

— Хвилина в хвилину, — заперечив Олександр Павлович. — Ти раніше вийшла. Куди поїдемо?

— Додому. Наташці уроки треба робити, а в мене у понеділок доповідь на кафедрі, хочу приготуватися.

— Отже, я вільний?

— Хочеш — можеш сидіти поруч. Тільки мовчки.

— Дякую за честь… Я відвезу вас і повернуся до цирку: у мене половину багажу не розпаковано.

— Наше діло запропонувати… Ну як порозважались?

— Наталю, як? — запитав Олександр Павлович, дивлячись у дзеркальце: у ньому було видно Наташу.

— Дуже добре, — сказала Наташа і замовкла.

— І це все? — здивувалася Валерія.

Якщо зранку, як Наташа стверджувала, вона була “сердитою”, то на вечір відійшла, подобріла.

— Вона ще не розібралася, — поспішив на допомогу Олександр Павлович. — Стільки вражень…

Дивна річ, він легко міг поставити себе на місце Наташі. У неї з’явилася своя таємниця — єдина, незвична, солодка-пресолодка, така, в яку і пускати нікого не хочеться. Поки не хочеться. А потім видно буде. І ще приємним здавалося те, що цю таємницю ділив з Наташею і він. На відміну від Валерії.

Олександр Павлович довіз їх до будинку. Сказав:

— Завтра вихідний. Може, поїдемо зранку за місто?

— А що? Це ідея! — загорілася Валерія.

Наташа стояла осторонь, у розмову не втручалася.

— То я заїду за вами о дев’ятій ранку. Будьте готові. Обоє. Форма одягу — літня парадна.

— З Наташкою поїдемо? — запитала Валерія. Олександр Павлович намагався вловити в її голосі незадоволення чи хоча б розчарування, але не зміг.

— Аякже.

— Тоді я вас цілую, — сказала Валерія і пішла до під’їзду.

А Наташа швидко нахилилася до відчиненого вікна.

— Велике вам спасибі, Олександре Павловичу. Мені було добре… дуже… — І швидко побігла за матір’ю.

Що ж, подумав Олександр Павлович, приємне зізнання. До речі, як це не здавалося йому дивним — з дітьми до цього часу справ не мав, навіть боявся їх, але він цілком міг відповісти Наташі тими ж словами.

А “портсигар” у кишені піджака так весь день і пролежав неввімкнутим.

Олександр Павлович вранці лежав у ліжку, нікуди не поспішав — рано ще було, аналізував події. Це тепер було улюблене заняття: аналізувати події; отак, чого доброго, з практика-ілюзіоніста в психолога-теоретика перекваліфікується, сміжну професію опанує…

А що, власне, аналізувати?

Ну, по-перше, техніки багато в цій історії, прилад — “портсигар”, прилад короля магів Рудольфа Бема. І той і інший безвідмовно подіяли на жінок. Сімейна риса: підвищена чутливість до технічних чудес.

А по-друге?

По-друге, прилади дуже різні.

Наташу засмучувати не хотів, казку вбивати не хотів, бо ж здогадався Грант: бемівський “фільмоскоп” за принципом голографії побудований. Закладені у нього голограми, сильно підсвічені, фоновими гумами підкріплені,— все реально, хоча технічне виконання бездоганне.

Пам’ятаю, запитав у Бема:

— А все-таки, чому самі не скористалися?

Старик помовчав, губами поплямкав — зубів у нього зовсім не залишилось, а протези він чомусь не носив:

— Техніки не люблю. Не вірю. Рукам своїм вірю. І вам раджу.

— Нащо ж даруєте?

— Так. На пам’ять. Може, знадобиться коли-небудь. Ось і знадобилося.

Олександр Павлович на відміну від Бема техніці довіряв, але тільки тій, яку своїми руками створив, яку міг по гвинтику, по дощечці зібрати-розібрати, принцип дії назубок знав, хоч патентуй.

Може, “портсигар” запатентувати?

Його не запатентуєш, принцип дії самому до цього часу невідомий, тільки й залишається, що в чудеса вірити.

Проте час вставати, приймати холодний душ: який садист, цікаво, на нього патент одержав?..

Звичні тортури породжували таке ж звичне роздратування. Думав:

“Адже сам ти садист. Навіщо тобі ці експерименти? Довести Валерії, що жінка повинна бути жінкою, як природа придумала? Ну, припустімо, доведу, хоча навряд. І що далі? А про “далі” ти ні біса не відаєш, боїшся в “далі” зазирати, як страус, голову в пісок сунув: а може, не побачать, мимо пройдуть. А може, не запитають: що це ви, розумний Олександре Павловичу, далі робитимете?.. Може, плюнути? Викинути “портсигар” до сміттєпроводу, Валерії не дзвонити, піти в підпілля, впритул зайнятися наступною прем’єрою… А Наташа? Так, з Наташею — тут ти даремно! Жила собі дівчинка, горя не знала. Нащо втовкмачувати їй в голову дурні ілюзії? У неї свій світ. їй там добре, звично, а що трохи каламбурно — так це минеться. З віком. А не минеться — не твій то клопіт…”

В тім-то й справа, що Олександр точно не знав: його це клопіт чи ні. Три дні тому, наприклад, знав точно — не його, а нині — плаває, відповісти не може. І припинити експеримент не в силі: розбігся, важко зупинитися…

Заспокоював себе:

“Та нічого не станеться, страшного не передбачається, не варто і лякати себе. І взагалі, закінчувати з цим треба, а то ненароком до психіатрички залетиш з яким-небудь мудрим діагнозом на зразок “синдром самобичування”… Жах!.. Ні, брате, робиш — роби, а розмірковувати — цим нехай інші займаються, їм за це гроші платять…”

Наче переконав себе, заспокоїв, а настрій не поліпшився. Як був кислим, так і залишився.

Валерія це відразу помітила:

— Не виспався?

— З чого ти взяла?

— Вигляд похмурий.

— Погода…

Погода не радувала. Зранку сіявся дрібний дощик, небо міцно затягнуто сірими хмарами, лише де-не-де просвічувалися невеликі білі лисинки…

— Може, не поїдемо? — запитала Валерія. — Лісом не походиш, на травичці не полежиш…

Олександр Павлович кинув погляд у дзеркальце: Наташа сиділа позаду — в червоній нейлоновій куртці з капюшоном, у повній дощовій екіпіровці, дивилася благаюче.

Вирішив:

— Не будемо відмовлятися од задуманого. Скоригуємо плани: заїдемо у Загорськ, зайдемо до ризниці, пограємо в туристів, а на зворотному шляху пообідаємо; там по дорозі один ресторанчик є, пам’ятаю.

— Гаразд, умовив, — погодилася Валерія.

Олександр Павлович з подивом відзначив у неї деяку нерішучість, оце: “може, не поїдемо?” Несхоже на Валерію. “Може” — не з її лексикону. Вона, якщо вирішує, то твердо і навіки. А тут — вагання. Може, Наташа тому причиною, дуже просила? Та ні, навряд: якщо вже Валерія щось вважає недоцільним, то проси не проси…

Значить, не вважала.

Олександр Павлович машинально запустив руку до кишені: на місці “портсигар”, неввімкнений. Невже “остаточні явища”? Цілком можливо. Як, до речі, цілком можливо й те, що Валерії однаково: їхати чи не їхати. Сьогодні вихідний. Відпочиває вона зрештою від своєї “залізності” чи ні? Чи так і спить у латах? Може, вона надасть право вирішувати комусь іншому?

І все ж Олександр Павлович сумнівався: не звик він до “нерішучої” Валерії, незнайомий був з такою.

…До ризниці їм втрапити не пощастило: там також був вихідний день. Ховаючись під двома парасольками — чорною Олександра Павловича і червоно-коричневою Валерії, — перебігали від собору до собору, подивилися крізь залізну загорожу на довге приміщення духовної академії, пройшлися по фортечній стіні лаври.

Валерія до дощових незручностей ставилася стоїчно, не вимагала негайно повернутися до машини, та й взагалі здебільшого мовчала, слухала Олександра Павловича. Він якраз недавно путівник по загорських місцях добре вивчив: їхав у поїзді до Москви, нічого почитати в дорогу не взяв, забув у метушні зборів, а путівник цей хтось у купе забув. Пам’ять Олександр Павлович мав добру, цупку: говорив і спеціалістом себе відчував.

Валерія навіть поцікавилася:

— Звідки ти все це знаєш?

Майже зізнався:

— Спеціально для вас, дами, вивчив. Не повірили. Але це вже їхня справа.

І з Наташею Валерія рівно поводилася, тільки один раз зірвалася, коли дівчина оступилася, зачерпнувши повний чобіт води.

— Ти що, не бачиш, куди ступаєш? — Зрив цілком у дусі Валерії: сухо, твердо, викриваюче, але без підвищення голосу.

— Я ненароком, — виправдовувалась Наташа.

Олександр Павлович не втручався, чекав продовження: як це все буде, коли “портсигар” вимкнений?

Було звично.

— На несподівані обставини посилаються лише немічні та слабкі люди. Я б не хотіла вважати тебе такою. Ну й що ти збираєшся робити?

Тут Олександр Павлович вважав подальше виховання недоречним. Поставив ногу на мокрий валун, посадив на коліно Наташу, притримав рукою.

— Я сама…

— Знімай чобіт і шкарпетку. Допомогти?

Наташа вилила з чобота воду, викрутила шкарпетку.

В машині він увімкнув пічку і поклав чобіт і шкарпетку під струмінь гарячого повітря. Валерія його дії не коментувала. Згодилася на його опіку над дочкою. Не знаючи точної відповіді, Олександр Павлович все-таки наважився: намацав у кишені “портсигар” і натиснув на кнопку. Нехай попрацює: Валерії не зашкодить, а Наташі, та й самому Олександрові Павловичу спокійніше буде. І потім: експеримент треба продовжити.

Треба чи не треба?

Тут Олександр Павлович теж не знав точної відповіді.

— Конфлікт погоджено? — запитав він.

— Який конфлікт? — здивувалася Валерія.

— З водою в чоботі.

— Я тебе не розумію, Сашко, — роздратовано сказала Валерія. — Конфлікту… — вона підкреслила слово, — не було. Було звичайнісіньке… Наташо, ти зрозуміла?

— Зрозуміла, — Наташа простягла босу ногу між передніми сидіннями, поруч з ручником — щоб гріти її гарячим повітрям з пічки.

— Ось і все, — підвела підсумок Валерія.

Конфлікту не було, подумав Олександр Павлович. Звичайно: для Валерії це не конфлікт. Дрібниця, звичний виховний епізод. Якби Олександр Павлович не ввімкнув “портсигар”, все одно тема була б невичерпна.

Проте “портсигар” ввімкнено…

Тоді звідки роздратованість у голосі Валерії? Згідно з логікою, вона повинна стати лагідною, м’якою — жодної тіні агресивності. А чому, до речі, жодної тіні? Це жіноча риса характеру. Нормальна Валерія, без впливу “портсигара”, через незначні приводи роздратовуватися не стала б, вона, навіть коли сердиться, нізащо голосу не підвищить.

…Олександр Павлович подивився на показник рівня палива: ти ба, червона лампочка засвітилася, так не тільки до Москви — до Абрамцева не дотягнути. Пригадується, десь на виїзді з міста заправна колонка стояла; талони на бензин є, там і заправимося.

— Ніхто й не боявся, — заявила Валерія.

Дощ ущух, і в обложному небі з’явилися блакитні просвіти, в один з них визирнуло сонце, висвітлило мокру траву впродовж шосе, запалило її.

Валерія приспустила скло.

— Де твоя колонка?

— Близько кілометра звідси чи трохи більше.

— Зупини, ми з Наташею пройдемося. Там, напевне, черга: поки ти заправишся, ми до колонки й дійдемо. А то безглуздо: були за містом, а лісом навіть не подихали.

Олександр Павлович виїхав на узбіччя, загальмував. Валерія і Наташа вийшли; обидві в однакових червоних куртках, у червоно-синіх гумових чобітках, обидві тоненькі, — і Олександр Павлович вперше відзначив, що вони схожі. А власне, чого дивуватися: адже не чужі вони.

— До колонки не йдіть, тут гуляйте — лісу вам досхочу.

— Чому не йти?

— Я про цей кілометр навмання сказав. А якщо до колонки кілометрів три? Чи п’ять? Ні, так спокійніше: вийдете через півгодини на дорогу, я й під’їду.

— Умовив, — засміялася Валерія. — Тільки півгодини, не довше…

Олександр Павлович мав рацію: до колонки було п’ять з гаком кілометрів. Вони їх за годину пішки здолали б. Заправився він швидко, виїхав на шосе, розвернувся, погнав назад. Думав, що встигне своїх дам відшукати і сам з ними по лісу прогулятися. Давненько вже на природу не вибирався, пліснявою взявся. Попереду газував МАЗ з причепом, нічним, певне, не завантаженим: його хитало з боку в бік. Олександр Павлович ввімкнув мигавку і приловчився піти на обгін, але в цей час позаду на зустрічну смугу вихопилася сіра “Волга”, голосно сигналячи, ринулася вперед, швидко випереджаючи і Олександра Павловича, і МАЗ. Вона б встигла це зробити, але раптом назустріч, з-за повороту, з-за лісного острівця, виник автобус, і “волгар” різко взяв праворуч, важко втискаючись між МАЗом і “Жигулями” Олександра Павловича, загальмував, щоб — боронь боже! — не “поцілуватися” з автобусом.

Сірий багажник “Волги” несподівано опинився в небезпечній близькості від капота “Жигулів”, Олександр Павлович кілька разів натиснув педаль гальма, “похитав” його трохи, добре пам’ятав він про мокре і слизьке шляхове покриття, проте полисіла гума не змогла втримати машину; “Жигулі” легко, як на лижах, понесло вперед, і Олександр Павлович ще встиг вивернути кермо, вивести машину на узбіччя, і все ж не уник зіткнення, зачепив своїм переднім крилом заднє крило “волгаря”.

“Волга” проїхала ще метрів десять і зупинилась. МАЗ бовванів десь далеко попереду, його водій навіть не помітив, що тут сталося. Чи побачив у дзеркальце, але затримуватися не став: він тут при чому?

Шофер “Волги”, казенної, судячи з номера, — пихатий здоровань, хлопець у ковбойці — спочатку обійшов свою машину, обдивився крило, навпочіпки присів, вивчаючи вм’ятину, потім попростував до Олександра Павловича, який сидів перед зім’ятим у гармошку лівим крилом “Жигулів” тупо дивився на рване залізо, на химерно вигнуте кільце від фари, на її осколки на чорному асфальті.

— Що робитимемо? — запитав “волгар”.

Він був настроєний миролюбно, розуміючи, що винен в аварії більше, ніж Олександр Павлович, але ще він добре розумів, що цю вину навряд чи доведеш: свідки роз’їхалися, а для міліції — хто позаду, той і відповідь тримай, дистанції дотримуватися треба, про те в правилах записано.

Олександр Павлович правила пам’ятав, але гнів власника, що тепер його опанував, чомусь посилював віру в святу справедливість.

— Розберуться, — мстиво сказав він.

— Хто розбереться? — “Волгар” відчув, що з дурнем власником миром не порозумієшся.

— Міліція. ДАІ.

— Де ти їх візьмеш? За кущем, чи що? Тут не Москва, телефонів немає.

— А телефони й не потрібні… — Олександр Павлович проголосував “Жигулям”, що проїжджали мимо, своєму “брату-власнику”, той не гаючись загальмував.

— Стукнулися?

Запитання було ні до чого. Олександр Павлович, не відповідаючи, приступив до діла:

— Ви до Загорська?

— Ну.

— Там, на в’їзді, пост ДАІ є, знаєте? Скажете їм, щоб надіслали інспектора. І швидше, якщо можна.

— Є, покваплю… — “Брат-власник” помчав підганяти міліцію, а Олександр Павлович запитав “волгаря”:

— Ти хоч розумів, що в аварію лізеш, умільцю?

— Сам ти вмілець, — огризнувся “волгар”.— Дистанції не дотримуєшся. Бачив, що я на обгін пішов…

— Хто на обгін на повороті йде?

— Тебе не спитали!

На цьому “волгар” вважав розмову завершеною, сів до себе в машину, демонстративно хряпнувши дверцятами. І Олександр Павлович теж до себе сів.

“От невезіння, — думав він. — Оце так покаталися… Адже Лера з Наташею чекають. — Він подивився на годинника: назначені їм півгодини минули, їх як не було, — ну нічого, почекають, підуть назустріч, тут вже недалеко, півдороги до них я проїхав”.

Певне, “брат-власник” зустрів інспектора ДАІ задовго до Загорська: його жовтий, з синім написом на колясці мотоцикл під’їхав до місця аварії хвилин через п’ятнадцять. Весь цей час Олександр Павлович і пихатий шофер сиділи по своїх авто і дипломатичні стосунки не відновлювали.

Інспектор — лейтенант міліції — зупинився на узбіччі: якраз між “Волгою” і “Жигулями”, пригасив двигун, зняв білий шолом, кинув його в коляску. Однак з мотоцикла не злазив, витримував характер. До речі, пошкодження на обох машинах він добре бачив.

— Товаришу лейтенант, — перший почав вести мову Олександр Павлович, — він же на подвійний обгін пішов, а назустріч автобус, так цей тип поліз переді мною, я в нього і вмазав…

— На який на подвійний, — закричав “волгар”, — ти тільки мигавку ввімкнув, а я вже по зустрічній ішов. Хіба ти не бачив автобуса, загальмувати не міг?

— Прошу документи, — спокійно сказав інспектор, так само сидячи на мотоциклі.

Олександр Павлович простягнув йому техпаспорт на машину, запечатані у целофан міжнародні права. Шофер “Волги” свої папери витягнув. Інспектор довго й уважно все вивчав, особливо пильно дорожній лист на “Волгу” роздивлявся. Зрештою резюмував:

— Обидва винні, хлопці. Один — що на обгін на сліпому повороті пішов. Другий, що дистанцію не витримав. Акт я складу, права ваші, вибачте, реквізую, а завтра ви до нас в ДАІ заїдете. Якщо вирішите полюбовно розійтися — все назад отримаєте. У вас машина застрахована? — запитав він Олександра Павловича.

Той кивнув, засмучений: не хотів права віддавати, не хотів завтра бозна-куди їхати.

— Ось і добре. На ремонт витрачатися не доведеться.

— А нерви? — не стримався Олександр Павлович.

— Нерви — це не наша галузь, — сказав інспектор, — ви до лікаря… — І взявся за акт.

…Хвилин через тридцять — сорок інспектор поїхав. Слідом за ним поїхав надзвичайно злий “волгар”: у того, виявляється, з дорожнім листом щось негаразд було, кудись не туди він їхав. А Олександр Павлович, вкрай змучений, сів на узбіччі па мокру траву і відчув, як ураз промокли джинси. Промокли — то висохнуть, спокій дорожче. А спокою Олександрові Павловичу хотілося найбільше, хотілося просто сидіти й дивитися на ліс, щоб ніхто його не чіпав, нікуди не гнав, не смикав, і навіть про Валерію з Наташею він тієї миті забув — зовсім з голови вилетіло.

Втомився він.

Від чекання прем’єри. Від того, що нічого не готове, атракціон не репетирується, асистенти невідомо де тиняються. Від щоденної напруги, коли будь-яка зустріч з Валерією як складна служба, яку він сам собі вигадав: ніхто його не примушував дурні експерименти ставити, “портсигар” майструвати. Від якоїсь напівбрехні втомився, коли сам не добереш, як ставишся до жінки: байдужа вона тобі чи ні? Та ні, напевне, не зовсім байдужа, тому й важко.

Він запалив сигарету, шпурнув недокурок у траву, підвівся. І відразу побачив дві червоні фігурки, що бігли до нього обочиною.

— Сашко! Сашко! — долинуло до нього.

Чисто механічно поліз до кишені: “портсигар” працював. Для кого, цікаво?

Натиснув кнопку — вимкнув.

Валерія перша добігла до нього, обхопила Олександра Павловича, притулилася до нього вологою курткою.

— Сашко, що з тобою, Сашко! Ти цілий? — підняла перелякане обличчя.

Він уперше бачив Валерію такою: туш з вій під очима розмазана, волосся попливло з-під капюшона, приклеїлося до чола, обличчя мокре — чи то від сліз, чи то від дощу. і Наташа не краща: у цієї очі явно заплакані, червоні.

— Я цілий, — сказав Олександр Павлович, — а ось ви чого в такій паніці? Може, ведмедя зустріли?

— Ведмедя… Дурень! — Валерія не вибирала висловів, не соромлячись Наташі. — Ми тебе чекали, зневірилися вже, Наташка хвилюється: де ти? Чи не сталося чого? Я також нервувала. А тут дві тітки мимо йшли, сказали: там аварія, все в друзки, двоє трупів. Ми й побігли… — І тут вона, не соромлячись, ридма заридала, уткнулася обличчям у піджак Олександра Павловича, немов знімала з себе накопичене за цей час напруження, розряджалась.

Виходить, у неї воно було — напруження?

І Наташа поруч носом хлюпала.

Для повноти картини заплакати залишалося ще Олександрові Павловичу. Для тих, що проїжджали, зворушливе видовище: безутішна сім’я ридає над розбитим сімейним щастям марки ВАЗ-21011… Тому Олександр Павлович плаксі пі не став та й забув він давним-давно, як це робиться, хоча, правду кажучи, в горлі якийсь клубок утворився. Зрештою, це можна було і на нерви списати…

— Ну, гаразд, гаразд, — він намагався бути суворим, — припиніть негайно. Навигадували тут: “в друзки”, “трупи”! Тітки, бачте, сказали…

— Так тебе ж не-ма-а, — не вгавала Валерія.

Наташа припинила плакати, стояла поруч, тримаючись за полу піджака Олександра Павловича.

— Все, закінчили! — Олександр Павлович уже починав всерйоз сердитися. — Влаштували концерт… Подумаєш, аварія! — Крило замінити — і все! День роботи на станції. Ось що, дами, я обідати хочу. По машинах…

Двигун працював цілком справно. Олександр Павлович розвернувся в бік Москви і, вже не дуже поспішаючи, повів свої покалічені “Жигулі”.

— До ресторації? — запитав. Хоча, чесно, не до ресторанів йому було. Уявляв, скільки буде клопоту, поки страховку отримаєш, поки знайдеш крило, фару, решітку, бампер — ну, просто острах брав.

— Жодних ресторанів, — твердо сказала Валерія. — Їдемо додому. У мене є курка, я її в духовці засмажу. А Наташка зробить салат.

Валерія обережно, але міцно прикрила своєю долонею руку Олександра Павловича, яка лежала на важелі коробки передач. Сиділа, мовчала. Так і їхали — мовчки.

І лише під’їжджаючи до проспекту Миру, Олександр Павлович з деяким збентеженням згадав: “портсигар” він вимкнув.

Олександр Павлович поїхав від Валерії пізно: було вже за північ. Збирався спати, думав: ну й деньок завтра — ворогові не побажаєш! Зранку треба впіймати Олега, великого автомобільного майстра, домовитися з ним про ремонт: може, самому нічого діставати не доведеться, може, в Олега все і знайдеться: він — людина ощадлива. Потім їхати до Загорська по права, принижуватися в ДАІ, запевняти, що правила дорожнього руху для Олександра Павловича як біблія для віруючого, що все життя, що лишилося, він присвятить дотриманню дистанції.

І дня наче й не було.

А коли підготовкою до прем’єри зайнятися?

Плюнув на пізній час, подзвонив своєму завідуючому постановочною частиною, по суті — головному адміністраторові ілюзійного господарства.

— Валентине? Це я. Розбудив? Нічого, і так довго спиш. Слухай мене уважно: завтра все розпакуй — до гвинтика, всіх моїх нероб збери, накачай їх як слід. Особливо дівчат. Від’їлися, певне, за відпустку, в жоден ящик не влізуть… Домовся з Грантом: в двадцять два нуль-нуль ми повністю проганяємо атракціон, хай манеж дасть. Зрозумів? Я лише ввечері під’їду. Та ні, нічого: права забрали, відправлюсь їх клянчити. Гаразд, спи.

Лікарі вважають: усі хвороби загострюються віючі. А сумління? Ну-у, якщо воно хворе…

Яке ж сумління в Олександра Павловича? Недолуге питання! В Олександра Павловича сумління міцніше за гранітну брилу, жодної вади, жодної тріщинки.

А чому ж тоді не спиться?

Дивився на стелю, думав: “Валерія зламалася, це ясно. Хоча сама вона про це не знає, хоча й образиться, якщо їй натякнути, але вона розтала і ще, як це для неї не сумно, в ній з’явилося багато бабського. Слово наче образливе, а по суті — нічого поганого. Навіть навпаки. Звичайно, тільки в даному випадку. — Олександр Павлович терпіти не міг жінок, що обабилися, що протягом доби не вилізали з засалених халатів, з бігуді, що стирчали з-під хусток, з облупленим манікюром. Доволі надивився він таких по циркових готелях. — З Валерією випадок — лікувальний. Вона “обабилась” рівно настільки, щоб не бути чоловіком у спідниці. Такою “залізною леді”… Ну що, натякнути їй про те? А навіщо? Що це тобі дасть? І так ситуація критична, хоч тікай. “Портсигар”, кажеш, винен? Ох, сам собі не бреши, не заспокоюй себе… А втім, гаразд: нехай — “портсигар”, хіба не все одно? Головне, що експеримент затягнувся, час підбити підсумки, як кажуть. А результат, повторимо, позитивний… Знову позитивний! Якщо точно розібратися, дорогий Олександре Павловичу: що в тобі жінки знаходять? Всі твої жінки? Скільки їх в тебе було, не рахуючи дружини? Постав себе на їхнє місце. Поставив? І що? Отож-то, нічого особливого, зрозуміти їх важко. Ну, здоровий, сильний, обличчям не мордоворот, фактурний — це “кіношний” термін… А всередині? А всередині? А всередині — порожньо. Тобто, звичайно, не порожньо, всередині як і належить, світ досить багатий — нащо даремно скромничати. Але кого ти всередину пускаєш, Сашенько? Нікого не пускаєш, боїшся, що поламають в твоєму тендітному організмі, в твоєму внутрішньому світі яку-небудь важливу детальку, а з запасними частинами нині погано. Чемний, вихований, слова грубого від тебе не почуєш, квіти вмієш дарувати, компліменти кидати, приватну бесіду підтримати, маєш почуття гумору… Все? Все. Отже, нічого. Дупель-пусто, “по-доміношному” висловлюючись. Одна форма, змісту, на перший погляд, — нуль. До нього не докопатися, сам нікому не даєш. А власне, чого це ти розшмагався? Форма і є форма. Хто тепер голий у суспільстві з’являється? Немає таких. Всі в якійсь формі. Яку вибрали. Чи яка дісталася. Носять, не знімаючи, потіють, шиї комірцями натирають, проте оголитися — нізащо. І лише вдома, сам на сам з собою, навіть дружиноньку часом не турбуючи, — знімають формочку, вішають на плечики до шафи до ранку: щоб — боронь боже! — не зім’ялась. Отоді справжніми і стають. Подивитися хоча б раз на них — справжніх: чи не буде страшно? А якщо на тебе, на справжнього, одним оком глянути? Ні в якім разі! Тужливий, занудний егоїст, еготост, егоцентрист — що там ще є на “его”? Тільки форма тебе і рятує, а вона в тебе на всі випадки життя одна… Рятує? Чи, може, губить? Ти ж не вмієш носити її цілодобово. Ти ж з неї час від часу визираєш. Ось учора: Лера з Наташею розхвилювались, а ти хіба про них згадав? Навіть коли в машину сіли, в Москву поїхали — про них думав? Про небайдужих до тебе жінок? Про їхні ранимі, як виявилося, душі? Дідька лисого! Про крило ти думав. Про бампер і про фару. Про те, чи не пішов твій Олег у відпустку. А те, що жінки небайдужі, що душі у них вразливі,— це тебе злякало. Злякало? Жах як! Тому і відбій б’єш…

Спочатку тебе зачепило, що Валерія виявилася більшим чоловіком, аніж ти сам? Що ти їй був потрібний для того ж, для чого і вона тобі? Зачепило. Заметушився ти, “портсигар” придумав. І дарма. Влаштовував тебе баланс, а дисбалансу ти не хотів… Не хотів, а от маєш. Сам дурень. А тут ще Наташа! Дідько тебе смикнув узяти її в цирк, розчулився, казку їй показав, апарат старого Бема з нафталіну витряхнув. Наташа не Валерія, з нею, як з усіма, не можна, а ти це знаєш чудово. Знаєш? Звичайно, це і мучить тебе. Мама смішно каже: муляє. І дивна річ: “муляє”, бо Наташа — єдина жінка (це так, вік тут ні до чого!), перед якою ти іншу форму одягти захотів. Навіть більше того, одягнув. Зовсім іншу, до цього не одягнену, незвичну. Ось навіть Грант, схоже, трохи здивувався. Адже подобається тобі ця форма, Сашко? Подобається, стару вдягати не хочеться? Чи не так? Особливо з Наташею. Вона — єдина жінка, з якою ти повинен бути чесним. До кінця! А кінець — близько, палицею докинути можна…”

На тому й заснув.

А наступного дня все замислене чудово виконав: і Олег на місці опинився, і права в ДАІ забрав, і страховку встиг оформити. Відігнав машину Олегові в гараж, до двадцяти двох нуль-нуль на таксомоторі до цирку прибув. А там вже цілий кворум. І асистентки наче не розтовстіли, і апаратура ціла. Одне слово — порядок. Прогнали атракціон на одному диханні: все пройшло рівно.

Грант сказав:

— Чисто на перший раз, вітаю. Трюк з м’ячами з чемодана раніше робив?

— Ще в Калініні пустив. Як тобі?

— Добре! Скільки ти їх викидаєш? Дванадцять?

— Молодець, рахувати вмієш.

— Будь людиною, скажи: як вони в тебе надутими вистрибують? Адже м’ячі не прості — футбольні, справжні.

— Гранте, рідний, ти ж не з учорашнього дня в цирку. Звідки стільки цікавості?

— Вибач, Сашко, ніщо людське навіть шпрехшталмейстерам не чуже. Не скажеш?

— Не скажу.

— І правильно. Це я від дорослості. А цирк — ти, Сашко, знаєш — дорослості не приймає. І я, і Наташа від тебе одне вимагаємо — диво. А у тебе його — повні комори.

— Повнісінькі, кажеш? — посміхнувся Олександр Павлович. — Якби… — Ось і не погодився він з Грантом, бо вони різні речі мали на увазі. Грант — одне, Олександр Павлович — зовсім інше. Він поплескав у долоні. — Закінчили репетицію. Все — по місцях, сховати, як від ворога. Завтра — в цей же час, без запізнень…

І додому пішов, Валерії дзвонити не став.

А вранці у двір вийшов — до Олега зібрався, подивитися, як там ремонт “Жигулів”, а на лавочці перед під’їздом Наташа сидить.

— Ти що тут робиш? — тільки й сказав.

— Вас чекаю. — Наташа чемно підвелася, портфель на лавці залишила.

Була вона в шкільній формі. Поверх сукенки, поверх мереживного крохмального білого комірця, підшитого до стоячка, — піонерський галстук; вузол вив’язаний рівно-рівно.

— А школа?

— Я не пішла.

— Ну, дівча, ти даєш… — Олександр Павлович, і справді вражений, з розмаху плюхнувся на лавочку, і Наташа теж дозволила собі сісти — на самий край, впівоберта до співрозмовника, як її мама вчила. — Чому не пішла?

— Мені треба з вами поговорити.

— Ти давно тут сидиш?

— Не дуже. А втім, це неважливо.

— А чому не піднялася?

Наташа не відповіла, лише плечима стенула: мовляв, не піднялась, і все, цікавитися нетактовно.

В Олександра Павловича знову гидко занило в животі: чи то передчував, про що розмова піде, чи то просто розхвилювався, побачивши Наташу.

— А як же школа? Недобре… — Це він за інерцією: слухав, що у подібних випадках треба казати дітям. А взагалі йому до Наташиних шкільних занять справ не було. Він, байдужий, навіть не запитав жодного разу, як вона вчиться. — До речі, як ти вчишся?

— В якому розумінні? — не зрозуміла Наташа. Вона явно збиралася бесідувати про щось інше, обговорювання шкільних проблем не входило до її планів.

— В розумінні успішності в школі.

— На “добре” і “відмінно”, — сухо сказала вона. — Ми що, мої оцінки будемо обговорювати?

Неприємний біль відступив, і Олександр Павлович раптово відчув навіть деяку приязнь: яка розумниця дівчинка, знайшла його адресу, приїхала, чекала невідомо скільки, до школи не пішла. І, безперечно, Валерії про це — жодного слова.

— Що ж ми будемо обговорювати? — запитав він, обіймаючи Наташу за плечі, але дівчинка раптом напружилася, навіть відсунулася, і Олександр Павлович негайно прибрав руку.

— А ви не здогадуєтесь?

— Не здогадуюсь.

— Я прийшла поговорити про маму.

— А що з мамою? — Олександр Павлович добре знав, що з мамою, адже треба було щось запитувати.

— Ви добре знаєте, що з мамою, — Наташа немов підслухала його думки.

— Уявлення не маю!

— Вона — інша, я вам уже казала. І винні у цьому ви!

Пряме звинувачення Олександрові Павловичу не сподобалося.

— Знаєш, дівчинко, я за собою провини не відчуваю. Жодної.

— Вибачте, я не так висловилася. Не винні, а… — Замовкла, слово підшукуючи. — Ну після того, як ви до нас в дім прийшли, вона іншою стала.

Все правильно. Саме після того: сліпий би не помітив.

— Якою — іншою? Ти можеш говорити виразно? — Олександр Павлович вирішив: з Наташею треба бути чесним. Це він, пригадується, ще позавчора вночі вирішив, коли заснути не міг. А поки тягнув час за своїм звичаєм: бути чесним з жінкою — на такий крок мужність потрібна, а її в Олександра Павловича не надлишок, накопичувати треба. А чи те “накопичив” він, чи те надумав відразу — у вир головою, але раптом сказав: — Гаразд, не відповідай. Я знаю, що ти маєш на увазі, добре знаю. Проте ось що цікаво: чим тобі не подобається така мама?

Наташа відвернулася. Дивилася, як малюки штовхалися в пісочнику, хтось у когось забирав відерце, скиглив уголос: такі малі, а вже ділять майно, самі собі проблеми створюють. З дитинства і далі — з усіма зупинками…

Наташа сказала не обертаючись:

— Мені дуже подобається. Я тільки боюся.

— Чого боїшся?

— Що ви підете. І вона стане колишньою.

Розумниця Наташа, доросла мудра дівчинка! І все ж не змогла вона зрозуміти те, що міг зрозуміти Олександр Павлович. Чи інакше: хотів повірити, що зрозумів.

— А з чого ти взяла, що я піду? — запитав і сам себе осмикнув: ти ж хотів бути чесним, тож будь! — Ні, почекай, Наташо! Ти розумна дівчинка… — Він підвівся і заходив туди-сюди впродовж лавки. Наташа, як і до цього, на нього не дивилася: немов роздивлялася малюків. Вона не хникала, нічого не просила, і від її кам’яного мовчання Олександрові Павловичу було ще важче. — Повір, мама вже не стане колишньою, не зможе, вона знайшла в собі себе. — Він говорив з Наташею, як з дорослою, впевнений, що їй усе зрозуміло. — Це головне: знайти в собі себе, а мама дуже довго не хотіла нічого шукати, її цілком влаштовувало все, що відбувається. А тепер ти маєш рацію, вона змінилася. Може бути, що поки що дуже мало, адже потрібно зробити лише перший крок. — Дивно, але він говорив не про Валерію. Вірніше, не тільки про Валерію — взагалі про жінок. І чхати йому було на те, що слухачці всього десять років від народження. Головне: вона слухала. І, схоже, вірила, як він і просив. — Найважче — зробити перший крок, а потім уже неможливо зупинитися: це як снігова грудка. Та страшне інше: ніхто не хоче робити першого кроку. Ніхто! Всі довкола кажуть: треба, треба, бо інакше біда, а від розмов — ані на крок. А Валерія зробила… І це не хто-небудь, а твоя мама! Ти ж знаєш, як вона цінує свою незалежність, як вона трясеться над нею. І тебе того ж навчає. Ти інша… На щастя…

— Ви підете… — вперто повторила Наташа.

— Ну, при чому тут я? — майже кричав Олександр Павлович. — Я — ніщо, ніхто я для неї — трамплін, рогатка, катапульта: називай як хочеш. З мене лише почалося. Розумієш: по-ча-лося! А далі я не потрібен! Ну, був би інший, не я — все одно почалося б.

— Інший не міг. Ніхто не міг. А ви змогли.

І тоді Олександр Павлович — хто його за руку смикнув? — вирішив. Вихопив з кишені “портсигар”, натиснув кнопку: тьмяно засвітилось кругле опукле віконце на срібному, з черню, антикварному боці приладу.

— Дивися, Наташо.

— Що це?

— Пам’ятаєш те диво в цирку?

— Коли зал ожив?

— Так-так! Там був прилад короля магів. А цей — мій. І я його зробив для того, щоб мама стала іншою. Сам зробив.

Наташа простягла руку до “портсигара”, обережно взяла його.

— Ліхтарик?

— Він лише схожий на ліхтарик. Але коли я вмикав його, мама ставала такою, як я хотів. — Він додав: — Як ти хотіла.

— І це все? — В Наташиному голосі був жах.

— Все! Все! — Олександр Павлович зазнав дивного, хворобливого полегшення: виговорився, нічого не приховав. Немає більше проблеми!

— Ввімкнути… — Наташа як зачарована дивилася на жовте око “портсигара”.

— Так! Забери його. Назовсім. Тримай у себе. Нікому не показуй. Він твій. Тільки твій. Захочеш — ввімкнеш.

— А за яким принципом він працює?

Який не був схвильований, а все ж відзначив: мамина донька, чітких пояснень вимагає. А в цирку не вимагала, на віру сприйняла.

— Яка тобі різниця? Працює, то й працює. Ти як мама. Не розкривай, не треба: іншого я зробити не зможу. Знаєш: це було в мене як натхнення. Диво, якщо хочеш. Раптом усвідомив: потрібне диво, — він мимоволі повторив слова Гранта, — і я його створив.

— А якщо зіпсується?

— Він ніколи не зіпсується, не хвилюйся.

Олександр Павлович нахилився і легко-легко, ледь торкнувшись губами, поцілував Наташу в щоку. Щока була теплою і все ж мокрою: хоч і не хотілося, а поплакала дівчинка, тільки непомітно, Олександр Павлович нічого не угледів.

— Прощавай! — І він, не оглядаючись, боячись, що Наташа покличе його, побіг через двір, вибіг з воріт на вулицю, побачив зелений вогник: — Таксі! — хряпнув дверцятами: — На Войковську, до греблі…

Заплющив очі. Серце стугоніло мов шалене: ось-ось вистрибне. І ніколи, ніколи ще не було йому так боляче і погано. Ніколи в житті він не мучився так від того, що всього-на-всього — ну дрібниця ж, звична річ! — обдурив жінку.

Та біль минув, бо ніколи нічого в Олександра Павловича довго не боліло. Хіба що поперек: але це професійна болячка, результат циркових протягів; до речі, й вона, ця болячка, про себе теж давно не нагадувала.

А якщо щось і лишилося, то відчуття незадоволення самим собою: розпустив рюмси, як молодик. Вирішено — то вирішено, емоції геть. Доречно згадати недавні слова Валерії про те, що у неї емоцій і неприємностей на службі — по зав’язку. В Олександра Павловича — також, і зайві, “сердечні”,— зовсім пі до чого.

А дівчинку він заспокоїв, дав їй могутню технічну іграшку — нехай сама нею користується. Олександр Павлович в цих іграх більше участі не бере: надто далеко, здається, діло зайшло.

І все було б чудово — не вперше Олександр Павлович з дамами серця, як мовиться, “зав’язував”, залишаючись тим часом з ними у найкращих взаєминах: він пишався цією своєю дипломатичною якістю, але ближче до вечора, коли Олександр Павлович відпочивав, морально готуючись до нудного нічного прогону, з’явилася Валерія. З’явилася без дзвінка, наче так і треба. Тільки запитала:

— Куди ти зник?

Олександр Павлович несподіваних відвідин не полюбляв, взагалі сюрпризів не терпів, вважав, що лише той сюрприз добрий, про який заздалегідь відомо. Але вигляду не подав, усадив Валерію в крісло, приніс каву, яку заварив перед її приходом.

— Справи, Леро… До прем’єри часу — кіт наплакав. І нічого не готове, хоч плач.

— Плачеш?

— Ридма ридаю.

— Можу хустинку позичити.

— Давно запасся.

Олександр Павлович добре розумів, що безглузда ця розмова лише прелюдія до чогось серйознішого, заради чого й прийшла Валерія, прийшла, не подзвонивши, заздалегідь не домовившись, як завжди у них це велося, бо відомо, вона це знала: якби подзвонила, то Олександр Павлович тисячу причин знайшов би, щоб зустріч не відбулася. Розумна жінка, дочка на неї схожа.

Валерія і насправді була розумна, вона не зволікала:

— Слухай, Сашенько, ти мене що, дурепою вважаєш?

— З чого ти взяла?

— Адже ти не випадково зник. Тож не бреши мені, будь ласка, я ж не школярка з кісками.

— Щодо кісок — це так… — Олександр Павлович не поспішаючи поставив чашку на стіл з коліщатками, на якому з кухні привіз каву, швидко прикинув про себе: брехати чи не брехати? Як і вранці, вирішив не брехати. — Ти права, Леро, не випадково.

— Отже, все?

Ось чого Олександр Павлович від неї не чекав, так це раптової пристрасті до з’ясування стосунків. Хоча якщо мати на увазі вплив “портсигара”…

— Леро, адже я не вважаю тебе дурною, ти знаєш. Хочеш, я нагадаю тобі твої слова — тоді, у машині?

— Значить, все-таки образився.

— Не образився, а взяв до уваги. І зрозумів, що ти маєш рацію. Повітряні замки — споруди неміцні і громіздкі. Жити в них не можна. Ще раз повторюю: ти права. Я готовий підписатися під кожним твоїм словом, яке ти сказала того вечора. І тим паче не розумію: з чого ти вирішила з’ясовувати стосунки? Це ж не в твоєму стилі.

— З’ясовувати стосунки? — Валерія підвелася. — Та ні, любий Сашко, я не за тим прийшла. — Вона взяла свою сумку, елегантну чорну шкіряну сумочку з багатьма кишеньками і відділеннями, з широким і довгим пояском — містку сумку ділової жінки, попорпалася у ній і викинула на стіл “портсигар” Олександра Павловича, подарований ним Наташі. — Що це таке?

Олександр Павлович посміхнувся.

— А ось забирати у дітей подарунки негарно, Лерочко. Чи як ти вважаєш?

— Ти мені не відповів на запитання,

Олександр Павлович поволі закипав. Зовні у нього це ніяк не проявлялося: він лише ставав спокійнішим, зовсім камінним — стримувався як міг, стежив за собою, а ще голос майже до шепотіння зводив.

Ось і тепер сказав тихо-тихо:

— Я подарував коробочку не тобі, а Наташі. Яке ти мала право забрати у неї мій подарунок?

— Це не подарунок. Це — підлість!

— Он як? Чому?

— Наташа пояснила мені, навіщо ти зробив цю ко-ро-боч-ку, — глузливим тоном промовила, немов висварилась.

— І що ж вона тобі пояснила? — Олександр Павлович навіть посміхнувся, немовби веселила його ситуація, немовби жартували вони з Валерією. Ну не сказати, як дотепно!

— Нісенітниця! Нісенітницю пояснила! Навіщо ти обдурив Наташу? Дитину пожалів?

— Я її не обдурював.

— Не обдурював?.. — Валерія підчепила нігтем кришку “портсигара”. — Ну ось, поясни, що тут на мене так подіяло? Батарейка? Лампочка? Два дротики? Ти зробив звичайний ліхтарик. Лише у срібній оболонці — антикварний мотлох. Кому ти морочив голову? Наташі? Чи собі?

Олександр Павлович узяв “портсигар”, уважно оглянув його, немов вперше побачив. Підняв батарейку, заглянув під неї.

— Тут була ще деталька. Така маленька. Куди ти її поділа?

— Яка деталька? Не було там жодної детальки.

— Ні, була, була. Ти могла її не помітити, впустити.

Загублена “деталька” — це вдалий хід. Збентежити Валерію, приголомшити, примусити засумніватися в собі.

— Я нічого не впускала.

От уже і сумнів у голосі!

— Вона дуже маленька. Але в ній все діло…

— Слухай, не мороч мені голови, я не вчора народжена. Невже ти всерйоз вважаєш, що можна створити прилад, який зовсім змінить характер? — А ось тепер вже жодних сумнівів, саме глузування. Атож! Валерія — вчена дама, без п’яти хвилин професор, а в Олександра Павловича, окрім власних рук, жодних науково-технічних аргументів.

Звів голову від “портсигара”.

— Я ж його зробив.

— Зрозумій. — Валерія знову сіла в крісло, знизила тон, намагаючись говорити м’яко і лагідно. Олександр Павлович навіть подумав: як з божевільним. — Це неможливо. Це всупереч фізиці, математиці, механіці, логіці, зрештою.

— Цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Класика. Пам’ятаю.

— Сашко, я знаю тебе як облупленого. Ти можеш обдурити Наташку, але не мене. Ти можеш обдурити кого хочеш, це твоя професія, напевне, ти в ній геній, але при чому тут я?

Яка, однак, самовпевненість! Вона знає його “як облупленого”… Та він сам себе так не знає.

Олександр Павлович клацнув “портсигаром” і втиснув його до кишені джинсів. Пам’ятається, він цікавився: як довести до відома Валерії докази того, що вона “обабилась”, отримані за допомогою “портсигара”. Що ж, докази до відома доведені. Питання в іншому: чи сприйняла їх вона? Можна посперечатися, потрощити списи. До речі, Олександр Павлович з жінками не сперечався, навіть якщо злий на них був. Як тепер.

— Бачиш, Леро, — почав він розважливо, маючи намір, не сказавши нічого конкретного, все ж дати їй зрозуміти, чому він город городив, — ти, повторюю, тоді, в машині, все правильно пояснила. І про наші з тобою стосунки, і про те, що не зустрічав я раніше таких, як ти, не довелось. Ти весь час наполягаєш: мовляв, образився я. Ні, не образився — зачепило мене. І не те зачепило, що ми обоє — споживачі в коханні, а те, що ти у нас така унікальна, єдина на білому світі. Ось і захотів я тобі довести, що ніяка ти не унікальна.

— Звичайна?

— Даруй.

— Та чого там. — Валерія посміхнулась, але усмішка вийшла якоюсь незграбною, наче позиченою, не її. — Адже довів…

А отут вже Олександр Павлович здивувався. Тільки що агресивна, сповнена обурення, мало не ненависті, і раптом: “Адже довів!” Такого визнання він від Валерії взагалі не чекав — не те, що тепер, коли вона тигрицею кидається. Щоб Валерія здала позиції? Та ніколи! Мав рацію Олександр Павлович: цього не може бути, тому що не може бути ніколи! Навіть якщо здається, не признається.

— Що я довів?

— Що хотів, те й довів. Задоволений?

Валерія явно намагалася залишитися іронічною, як завжди, але вийшло це в неї поганенько, а ось Олександр Павлович поступово отямився від здивування, став самим собою.

— Ти знаєш: задоволений.

— Ти знаєш: і я задоволена.

— Ти?

Ні, сьогодні справжній день сюрпризів, причому істинних, непідготовлених, а їх, як вже відзначено, Олександр Павлович не терпів.

— Я!

— Чим?..

— Тобі не зрозуміти.

— А все-таки спробуй поясни: раптом второпаю, хоча й розумом кволий?

— Не блазнюй, Сашко, не треба. Ти нормальний чоловік: сильний, впевнений у собі, ні на кого, крім себе, ні в чому не розраховуєш, до жіночих слабинок поблажливий, терплячий, навіть любиш їх, по-моєму, слабинки. Ти — стіна, Сашко, за тобою спокійно, легко, міцно. Чи віриш: я вперше відчула себе слабкою поряд з тобою. Приємне почуття, виявляється, — бути слабкою. Я ніколи не знала цього, Сашко. Дякую тобі.

— Немає за що, — механічно відповів Олександр Павлович.

— Є за що. Я тут нагримала, звинувачень тобі цілу купу накидала. А знаєш, чому я прийшла? Гадаєш, з-за коробочки твоєї? Це для Наташки вона — диво. Для Наташки ти сам — диво дивне, вона закохалася в тебе, як в Діда Мороза. Та я про інше. Ось ти мені тією розмовою в машині дорікаєш. А я тобі на що робила натиск: нам з тобою добре разом. Дуже добре, Сашко, дуже! Авжеж, ти не зустрічав таких, як я. Бо ж і я не зустрічала таких, як ти.

— На стіну схожих?

— Ще раз прошу — не треба… Ти можеш зрозуміти, дурна твоя голово, що так, як з тобою, мені ні з ким не було? Ні з ким! Я тоді перевірити тебе хотіла — на міцність, чи що? А ти не піддався, немов прийняв правила гри — мої правила, але залишився самим собою. Ти — завжди “сам собою”, Сашко, тим і цінний суспільству, — посміхнулась. Чомусь невесело. — Вперше у житті прошу: не йди. Від добра добра не шукають. Не йди, Сашко.

Як уранці в Наташі, запитав за інерцією:

— З чого ти взяла, що піду?.. — І знову ж, як уранці, осмикнув себе: не будь страусом, не ховай голову в пісок. — Не треба, Валеріє, не зраджуй себе: не проси мужика. Від добра добра не шукають, правильно. Та тільки в чому воно — добро? В тому, що в ліжку нам добре? Мало цього, Леро, мало! Це, як відомо, фізіологія. А як щодо душі?

— Що ж я, по-твоєму, зовсім бездушна?

— Ти не бездушна. Ти ділова сучасна жінка. Для тебе слово “побут” страшніше за атомну війну.

— А для тебе? Ти від цього слова так само біжиш.

— Біжу, згоден. І ось парадокс: весь час його шукаю. Не виключено, що знайду я нарешті таку жінку, яку сам вигадав, подивлюся на неї, порадуюся, серцем відійду — і вирушу далі, звик, як ти кажеш, ні на кого, крім себе, в цьому житті не розраховувати. А може, і не вирушу — зупинюсь. Але ж ти, Леро, не та жінка, яку я вигадав. І сама про це знаєш чудово. Ось навіть “портсигар” не допоміг.

— Який “портсигар”?

— Цей, — дістав з кишені срібну дрібничку.

Валерія вихопила її, витряхнула з неї батарейку, розлючено смикнула дротики, кинула на підлогу, ногою притисла: коробочка легко розплющилась, срібло — м’який метал.

— Немає більше “портсигара”! Нема й не було! При чому він? Ти ж бачив, Сашко: я можу бути жінкою. Жінкою, а не доцентом кафедри автоматики. Навіть Наташа це зрозуміла.

— І на скільки тебе вистачить? На тиждень? На місяць? На рік? А семінари, симпозіуми, госпдоговори, студенти? А твоя дівчина, що така потрібна науці? Ні, Леро, ти у нас — доцент кафедри автоматики, все решта — потім, все решта — неважливе, навіть заважає. І ні-ку-ди від цього факту не дінешся.

— А тобі хто потрібен? Куховарка? Нянька? Та й ти сам від такої через тиждень втечеш.

— Мені ніхто не потрібен, Леро, — сказав Олександр Павлович. — Ні куховарка, ні нянька, ні тим паче доцент. Мужик валить мамонта, жінка підтримує вогонь…

— Ти про що, Сашко?

— Так, дрібниці, — підвівся. — Беззмістовна розмова, Леро. Ні ти, ні я — ніхто одне одного переконати не зможе. І переробити не зможе. Будемо жити, як жили.

Валерія також підвелася, підхопила сумку, перекинула через плече — гарна, впевнена у собі жінка, зовсім не подібна до тієї, що всього лише чверть години тому просила Олександра Павловича не йти, не ламати налагоджене.

Яке налагоджене?

Ким?

Запитала:

— Нарізно? — посміхнулась сліпуче: хоч зараз на плакат з написом: “Літайте літаками Аерофлоту”. Олександр Павлович не відповів, стояв, прихилившись спиною до одвірка, чекав. Тільки чого чекав? — Ну гаразд, прощавай, любий Сашко. Вибач, що я “портсигар” зламала.

— Нічого, — сказав Олександр Павлович. — Якщо буде треба, я відремонтую. — Подумав: змовчати чи “дотиснути”? Все ж вирішив “дотиснути”, якщо розпочав: — Ось шкода: ота маленька деталька тільки одна у мене була.

— Яка деталька?

— Ну та, що ти з “портсигара” загубила. Слухай, будь другом: пошукай її в себе вдома. Напевне, десь на підлозі валяється. Знаєш, така тонка пластинка зі схемкою. Десять міліметрів на двадцять. Зовсім невеличка.

Валерія серйозно, вже без усмішки, дивилася на нього.

— Сашко, ти при своєму розумі?

— При своєму, Леро, а при чиєму ж?

Вона повернулася і, не прощаючись, хряпнула вхідними дверима. А Олександр Павлович так і залишився стояти біля одвірка. Не знав: чи радіти йому, чи плакати?

У дні, що лишалися до прем’єри, працював як віл. Асистентів заганяв, себе зацюкав, зате в день прем’єри був упевнений: все відбудеться на рівні світових стандартів, ніхто ні до чого причепитися не зможе.

Режисер програми дуже не мучив Олександра Павловича, свої задуми втілював у першому відділенні, зате

Олександр Павлович придумав йому фінал. Вірніше, не сам придумав: бачив якось у програмі цирку Барнума і Бейлі, але не претендував на авторство. Його атракціон займав усе друге відділення, і Олександр Павлович останнім спеціально такий трюк поставив, немало, до речі, змінивши барнумівський: вивозив на манеж плоске дзеркало, старовинне, в бронзовій рамі, з мармуровим піддзеркальником; змахнув перед ним чорно-червоним плащем, і на піддзеркальнику, відображуючись у склі, виникав черговий учасник програми. Так вони всі з дзеркала на манеж і вистрибували. Ефектно було.

Грант, мужик меткий, сказав:

— Ефектно — воно ефектно, а красти, Сашко, недобре.

— А що я вкрав? — образився Олександр Павлович, зрозумівши, однак, що Грант знав про фінал Барнума. — Подумаєш — побачив!.. Цього не досить, Гранте! Треба було придумати, як зробити.

— Ось тобі люки і знадобилися. Недарма твої асистенти півдня з них сміття витягали.

— Зауваж: тільки на цей трюк і знадобилися. Решту, як ти просив, викинув.

— Спасибі, Сашко, це на краще.

— А я й не заперечую.

Прем’єра — день метушливий, та й справедливе прислів’я: перша чарка колом. Як у театрі, Олександр Павлович не знав, а в цирку — саме так. Артисти хвилюються, ритм збивається, уніформа за номерами не встигає, освітлювачі також не до кінця освоїлися: коли червоний фільтр ставити, коли — зелений, плутають. Старий і мудрий режисер, нині, на жаль покійний, що все життя цьому цирку віддав, мав звичку повторювати: “На прем’єру ходять лише вороги — радіти…” Режисер любив висловлюватися афоризмами, любив парадокси, але чудово знав, що на прем’єру прагнуть потрапити всі циркові, всі артисти, які цього дня в столиці опинилися. Директорові цирку важко: ложа забита, в залі у проходах стільці поставлені — хіба своїм у місці відмовиш? А учасникам програми своя публіка — в радість. Нехай жонглер “сипле”, нехай в акробатів колона розвалюється, нехай у канатохідця не вийшло — своя публіка все на “ура” сприймає, овацію нагородить, навіть “браво” вигукнути не забуде.

Олександрові Павловичу було однаково: прем’єра — не прем’єра. Атракціон він сто разів прогнав, фінал — також, накладок не боявся.

Перше відділення дивитися не став — ще побачить, мало не півроку разом відпрацьовували, — сидів у гардеробній: грішу на обличчя майже не клав, так — трохи пудри, щоб шкіра не блищала, тому поспішати було нікуди, робити нічого. Тільки й чекати, коли Грант оголосить антракт: у гардеробній висів динамік, все, що на манежі відбувається, чутно.

Не полишала думка: чого приходила Валерія?

Скільки днів уже минуло, жодного разу відтоді не телефонували одне одному: була б па її місці інша — давно забув, з голови викинув. Так і було — завжди. А цього разу — осічка? Та ні, наче все вирішено правильно, ніякого жалю. Ну, хай не з арифметики задачка — з алгебри, але все-таки її розв’язано, чи не так?

А чому з відповіддю не сходиться?

Думав:

“Покохати мене неземною любов’ю вона не могла — це виключено, тут я не спокушаюся. Зачепила історія з “портсигаром”? Ні, “портсигар” лише привід для того, щоб прийти. Може, у Валерії почуття власника заговорило: як так, моє — і упливає? Може, звичайно. Хоча навряд. Вона була абсолютно щира, голову даю на відсіч. Тоді що? Як і я, боїться дисбалансу? Але, судячи з усього, вона завжди легше легкого йшла на дисбалансировку добре збалансованих стосунків з моїми попередниками… Сказала: Наташа в мене закохалася. Так, Наташу шкода. А якщо і справді Валерія “все усвідомила”? Якщо вона зрозуміла, що я для всіх — золото: і для неї, і для Наташі? Ох, любиш ти себе, аж позолотив! До речі, не виключено, що зрозуміла. Тому й прийшла. Втім, я правий: наскільки її вистачить? Де гарантія, що надовго? Отож-то.

В цей час Грант в манежі розкотисто оголосив:

— Антр-ракт!..

В динаміку цс вийшло менш ефектно: динамік хрипів, як застуджений.

Олександр Павлович, внутрішньо вже готовий до виходу, одягнув відмінно випрасуваний фрак — знав, що сидить він на ньому як рідний, як на якомусь графі, що з’явився зачаровувати дам па перший бал для Наташі Ростової, — спустився вниз. Завіса була напівспущена, і Олександр Павлович задоволено побачив, як уніформісти і асистенти швидко і злагоджено кладуть на манеж розмальовану пластикову підлогу. Ближче до форгангу підкотили на візках апаратуру — для початку атракціону. Дівчата-асистентки в блискучих бікіні, з страусовими кольоровими пір’їнами на однакових білявих перуках, що швидко ходили взад-уперед: грілися. На відміну від Олександра Павловича, гриму на обличчі кожної вистачило б на п’ятьох.

Підійшов Грант.

— Хвилюєшся?

— Ти що, не знаєш мене, Грантику? Коли це я хвилювався?

— Вибач, я забув: ти ж у нас залізний. Стіна — не людина.

Банально люди думають: і Валерія, і Грант. А може, Олександр Павлович і справді справляє таке враження?

— При чому тут стіна? Все налагоджено.

— А коли так, у мене для тебе сюрприз.

Знову сюрприз! Що вони всі, домовились?

— Напередодні роботи? Перехрестися, Гранте.

— Приємний, Сашко, приємний. Ось дивись. — Він вказав кудись за спину Олександрові Павловичу.

Той озирнувся: позаду стояла Наташа.

В тій самій шкільній сукенці, у фартушку, з галстуком, з тим самим портфелем — вона винувато дивилася на Олександра Павловича, а він неждано зробив крок до дівчинки, взяв її за плечі:

— Ти прийшла… Молодчина…

— Я вам принесла, ось… — сказала вона і простягла руку. На її розкритій долоні лежала маленька — десять міліметрів на двадцять — пластинка з напаяною на ній схемою. — Я її знайшла. На підлозі. Візьміть.

Олександр Павлович подивився на Наташу і раптом побачив — як і тоді, в Загорську, у Валерії — що очі в дівчинки теж чорні, непрозорі, глибокі, і двоє крихітних сонець хиталися в них. Тільки, звичайно, це були ніякі не сонця, а звичайнісінькі тисячосвічкові лампи, вкручені в патрони на стіні біля форгангу.

І в цей час в залі погасло світло і заграла музика.

Грант торкнувся плеча Олександра Павловича:

— Я оголошую тебе, Сашко.

— Йду!

Олександр Павлович узяв Наташину руку, стиснув її в кулак — разом з пластинкою. Сказав:

Дочекайся мене. Обов’язково. Я швидко.

Розіпнувши важкі оксамитові половинки завіси, він пішов робити диво.