Двоє під однією парасолькою

ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ (Квітнева казка)

Ніч і дощ, ніч і вітер — вологий, пронизливий, немов забутий зимою у цьому наскрізь перемерзлому квітні, у цьому фальшивому квітні, який навіть і не намагається удавати із себе середину весни. Втім, удень ще так-сяк: сонце визирне коли-не-коли, трохи зігріє вітер “помірний до сильного”, а от вночі…

“Ніч ніжна”,— сказав якийсь класик. Щасливчик — він не тюпав чорними калюжами в опівнічному мороці, коли ліхтарі на стовпах — з розумної економії, звісно! — вже не світяться, благенька парасолька потужно вихоплюється з рук, але її піднімальної сили аж ніяк не досить для того, щоб перенести тебе повітрям до самісінької зупинки тролейбуса, та й твоїх сил ледь вистачає, щоб не випустити її у вільний політ. А дощ тим часом нещадний.

До того ж іще одна суттєва незручність: холодно.

Якби були гроші, то чхати тоді на геть усі незручності: тепле таксі — найкращий засіб втекти від стихійного безладдя. Та зарплата очікувалася лише в середу, а півгодини тому настав понеділок, і навіть якщо попоститися кілька днів, то однак на карбованець та дрібні гроші, що є в кишені, до домівки на таксі не добратися. Отак воно: безгріш’я — рід подвижництва…

Вслід за парасолькою Дан вибіг з крутого провулка на Садове кільце і не без зусиль спрямував парасольку до тролейбусної зупинки. Вона була безлюдна, як і та вулиця, незважаючи на ще непізній час, і Дан сумно подумав: а що як тролейбуси вже сховались у свої теплі стійла і чекати їх безглуздо, що перспектив ніяких?

Потрібне було терпіння, і Дан вірив, що володіє ним; вій притулився спиною до дерева, дивився на автомобілі, що зрідка глісерами мчали мілкою річкою Садового кільця. Вона текла повз Дана, повз його крихітну пристань, позначену бляшаною табличкою з літерою Т на ліхтарному стовпі, асфальтовою Волгою вливалася вона в нічний шлюз тунелю, там, удалині, біля Таганки, в яскравий квадрат, трохи приглушений олівцевою штриховкою дощу.

— Давно чекаєте?

Це було слово, вірніше — слова, навіть ціла закінчена фраза з запитальною інтонацією, але вона удалася Дану явною маною, таємничим породженням вітру чи дощу, висловлюючись науковою мовою, аберацією слуху. І все ж він обернувся, визирнув з-під свого розкладного укриття, приборканої парасольки, шукаючи причину слухової помилки. Причина ця — цілком реальна, однак постала вона якоюсь малою на зріст марсіанською істотою в довгополому темному, кольору ночі, балахоні, майже без обличчя, проте Дан все ж помітив очі — чи то вони самі горіли кошачим вогнем, чи то блиснули чимось у них відображеним: може, то фари автомобіля, що промчав, спалахнули в них.

Але було щось таке, що перекреслило вигадану Даном гофманіаду, щось сучасно-раціональне, утилітарно-доцільне, навіть більше — те, що ріднило Дана з цим нічним фантомом: парасолька. Дуже картата, несерйозна, з якимись трояндочками, розводами, і, побачивши її, Дан без суму вгамував уяву, яка розгулялася, і балахон кольору ночі став звичайним модним плащем — з пелеринкою, з пояском, з усім, що належить, а очі очікувально дивилися з-під хустинки, пов’язаної, як її в’яжуть сільські жінки — по брови, щоб дощ не крапав на волосся.

Одне слово, перед Даном стояла жінка, терпляче чекаючи відповіді на своє запитання.

— Хвилин п’ять, — сказав Дан і засумнівався: і справді, скільки він стоїть, підпираючи спиною голу липу? Час збігав, здається, так же повільно, як і асфальтова річка біля низького берега тротуару, він безмірно розтягнувся цієї пустельної ночі, а то і зовсім зник — ніч поза часом. Бо куди ж тоді поділися тролейбуси? Адже розклад в них існує…

— Хвилин п’ять, — сказав Дан. — А може, й більше. Може, цілу годину.

— Ви, напевне, випили? — запитала жінка, але не було в її запитанні звичного презирства до сп’янілого чоловіка, а чулося якесь співчутливе розуміння: мовляв, я прийму ваш жарт, але поясніть мені його підгрунтя, якщо це насправді жарт.

— Випив, — зізнався Дан, — але лишень краплинку, — йому чомусь подобалося відповідати жінці, і жартувати йому теж хотілося, незважаючи на похмуру погоду, швидше наперекір їй. — Зовсім невеличку краплинку червоного вина, але вона змістила моє поняття про час, і хвилина для мене тепер дорівнює годині і навпаки.

Промовив так, послухав себе збоку: ну як?

А виявилося — ніяк.

— Ви дуже твереза, дуже промокла і дуже замерзла людина, — сказала жінка, і в її голосі не було ні усмішки, ні співчуття, лише констатація факту. — Коли доберетеся додому, то негайно прийміть ванну, випийте гарячого чаю і можете дозволити собі кілька краплинок оспіваного вами напою.

Ось вам зручний привід для флірту: ніч, вулиця, ліхтар і двоє — чоловік і жінка, Він і Вона, і Вона не проти підтримати бесіду, спершу легку і бездумну, а що буде потім — не варто загадувати… Але подібна думка видалася Дану оманливою, надто поверховою, порожньою; він відчував, що жінка тільки підтримує розмову — не більше! — і якби на його місці був хтось інший чи інша, все відбувалося б точно так: зустрілися на мить, перекинулися десятком малозначущих фраз і розійшлися, тут же забувши одне про одного. Добра привітність випадкових прохожих — одвічно російська риса, на жаль, нині забута, що навіть викликає часом подив у метушливій міській біганині.

— Я б з радістю прислухався до вашої поради, — усміхнувся Дан, який пом’якшав від власних думок, — але для цього треба спочатку доїхати додому. А тролейбуса немає і не передбачається.

— Чому не передбачається? — здивувалася жінка, і здивування її видалося Дану не удаваним, а цілком щирим. — Зараз підійде.

— Отак і зараз? — Дан все ще намагався жартувати.

Але жінка не сприйняла жартівливого тону.

— Отак і зараз, — серйозно мовила вона. — Заплющіть очі і полічіть до десяти. Ну, заплющуйте, заплющуйте, що вам варто…

Дан послухався. Замружився, міцно-міцно стулив повіки, почав лічити:

— Один… два… три…

На рахункові “дев’ять” жінка — нікому більше! — різко потягла його за лікоть убік від дерева, він не чекав цього, мало не втратив рівноваги, але встояв, втримався на своїх двох, розплющив очі і машинально закінчив:

— Десять!

До зупинки безшумно підплив порожній тролейбус, схожий водночас і на пароплав, і на акваріум, облив водою з-під коліс стовбур липи, де тільки що стояв Дан і звідки жінка передбачливо вивела його, — так буде сухішим.

— Будь ласка, — сказала жінка, — заходьте.

Ніби додому запросила — гостинно і буденно, без будь-якої урочистості, і Дан — от дурень — вимовив розгублено:

— Дякую, — підсадив жінку у тролейбус і зайшов сам.

— Єдиний, — голосно сказала жінка, щоб водій почув її.

— Єдиний, — луною підтвердив Дан.

— Пред’являти треба, громадяни, — прохрипів над ними динамік.

Пред’явили. Сіли поряд — добре, всі місця вільні. Помовчали.

— Вам далеко їхати? — запитав Дан.

— Не дуже, — відповіла жінка. — А вам?

— Мені до Самотьоки.

Знову помовчали. Водій без затримок оголошував зупинки, хтось заходив і виходив, хтось гучно сміявся на задньому сидінні, потім сміх ущух. Дан не стежив за тролейбусним нічним життям, воно пливло немовби мимо нього, не зачіпаючи, навіть не дуже виявляючи себе.

— А що ви так пізно і сама? — запитав Дан, дивуючись з власної нетактовності.

— Справи, — спокійно сказала жінка. — А ви що?

— Я в гостях був. У друзів. У них сину три роки стукнуло, його звати Антін.

— Друга?

— Ні, сина. Друга звати Валерій Васильович. А його дружину — Інна. А його тещу, яка цілими днями сидить з Антоном, звуть Марфа Петрівна.

— Рідкісне ім’я.

— Авжеж… У мене теж рідкісне ім’я. Знаєте, яке?

— Яке?

— Данило. А загальновживане — Дан.

Жінка, уважно вивчаючи, оглянула Дана.

— Щось не так? — запитав Дан.

— Вам, напевно, років тридцять?

— Влучили в “десятку”.

— Тоді всі Сергії та Андрії народжувалися, це тепер мода на старі імена пішла.

— Мій батько цурався моди, але не тікав від традицій. Сам він був Фрол, дід — Гаврило, а прадід — знову Данило.

— Отже, ви на честь прадіда.

— Начебто…

Тут би запитати: а як її звати? Та Дан чомусь не наважувався задавати це найневинніше з запитань, щось стримувало його, а що— сам не відав. Розбалакався він якось безглуздо, не до місця, та й проти волі співрозмовниці. А втім, яка вона співрозмовниця? Що не запитаєш — темнить, сама ні про що не заговорює, не цікавиться, а він тим часом мало не всю свою біографію виклав. А базікало, як відомо, знахідка для шпигуна.

Тепер уже він оглянув “шпигуна” — як вона щойно його поглядом промацала. Нічого особливого: одна з тисячі. Зняла мокру хустку, повісила її на нікельовану трубку над переднім сидінням, розстебнула комір синього — все-таки модного! — плаща. Волосся коротко стрижене — не чорне і не світле, так — ні те, ні се, найпоширеніший тепер колір. Очі, щоправда, великі — карі, вії підфарбовані, а повіки не підведені: немає потреби очі збільшувати, природа і без того постаралася. Ну рот, ніс, щоки. Все в нормі, нічого надприродного, косметики — мінімум. Підсумок: звичайне миловиде личко, яке загубилося б у сотні йому подібних, якби не очі…

Та-а-ак, очі… Але ж було в них щось “таке” — там, на зупинці, у дощовій темряві, щось лякливо дивне — те не привидилося Дану, нічого душею кривити.

— Слухайте, — сказав він рішуче, — можете відповісти чесно на приватне запитання?

— Ну якщо на приватне… — усміхнулася вона, і Дан “дописав” до її портрета усмішку — милу усмішку, м’яку, яскраву.

— Звідкіля взявся тролейбус? Та ще на рахунок “десять”? Я ж, перш ніж замружитися, подивився: його ніде не було видно.

— Чесно? — немов розмірковувала вона. — Та не повірите ви, Данило Фроловичу…

— Щоб мені луснути із страшним тріском, — поклявся Дан.

— Річ у тім, що я чаклунка. Звичайна добра чаклунка.

— І це все пояснення?

— І все пояснення.

Що ж, зрозуміло: на безглузде запитання і безглузда відповідь. Звідкіля взявся тролейбус? З неба впав. Дан його не помітив, а вона угледіла. Ось і все чаклунство. А почуття гумору у неї на рівні, досить пристойне. Варто підіграти дівчині, розстаратися.

— І давно практикуєте?

— У чаклунстві? Та з дитинства, мабуть.

— І великих висот досягли?

— Навряд. А потім я ж не завжди чаклунство творити можу, а лише для доброї людини.

— Отже, по-вашому я добрий?

— Правду кажучи, тролейбус і мені був потрібний. Але ви, схоже, непогана людина, Данило Фроловичу.

— Звідкіля ви знаєте? Може, я тать нічний? Може, я вбив бабусю, обікрав банк і приховуюся від десятьох дружин з малими дітьми?

Не усміхнулася. Жарт не для неї.

— Навряд, Данило Фроловичу.

— Ой, не нарікайте мене так урочисто. Я ж назвався — Дан. Дан, і край. — Тепер, здається, його ніщо не зупиняло: — А ваше ім’я скажете чи приховаєте?

— Навіщо ж приховувати? Олею мене звати.

А тут була іронія — ледь-ледь, якась крихта — у цьому простому “навіщо ж приховувати”. Дан відчував, що він ніяк не може упіймати потрібний тон розмови. То вона донесхочу щира у своїй янгольській наївності, то надмірно серйозна, то іронічна. Чи мила дівчина Оля все-таки дурна, чи вона вправно морочить йому голову, що доводить якраз зворотне — досвідчений розум. Дан не розумів її, сердився через те, а відступати не хотів: зачепила вона його чимось. Може, тролейбусом на рахунок “десять”, а може, очима, що блиснули з-під хустки тоді, на зупинці.

Здавалося б, що простіше: вклонитися і піти в ніч, забути про пригоду, не морочити собі голову. Хіба у нього до цієї Олі проколів не було? Були проколи, не всім жінкам він подобався, особливо спочатку. Відчував він їхній прихований опір — опір розмові, навіть запитанню якому-не-будь найпростішому — відступав, не ліз напролом, та, втім, і не належав до щасливої категорії хлопців-професіоналів, для яких будь-яка жінка передусім привід перевірити свою “невідхильність”. Дан важко знайомився, навіть коли його знайомили спеціально, а таке траплялося неодноразово: дружини друзів не люблять неодружених, шукають їм незаміжніх подруг, звичайно ж, “занадто цікавих”. Було, було, походжав він на оглядини, і не завжди, до слова, вони закінчувалися безрезультатно: ченцем-схимником Дан себе не вважав, а навпаки, позираючи раз у раз у дзеркало, бачив там орла-гренадера — в батька, в діда, в прадіда, — і зростом бог не образив, і іншими статями, і якась голова на плечах є. Але в голові цій якраз гальмівний пристрій добре загвинчено. Він і тепер підказує: пригальмуй, Дан, із шкури не лізь. Що ти знайшов у цій Олі?

— Наступна зупинка — Самотечна площа, — захрипів динамік.

— Вам виходити, — швидко сказала Оля.

— Я вас проведу, — із ввічливості, із ввічливості: ти ж — джентльмен, Дан.

— Ні в якім разі. Мене не треба проводжати, я цього не люблю.

— Але Олю…

— Мені від зупинки два кроки. Ну я вас прошу…

Дан підвівся. Він уже прийняв рішення: попрощатися і піти. Завтра понеділок, важкий день, знову робота, репетиція з ранку, нервування у главку, треба виспатися і піднятися із свіжою головою по можливості. Отже, попрощатися і піти…

— Шкода, Олю. Невже так і не побачимося більше?

— Чому не побачимося? Я ж чаклунка, а чаклунки не кидають добрих людей.

Знову сміється? Хто її розбере…

— Я можу вам подзвонити?

— Краще я вам. Скажіть номер.

— Я запишу, — Дан миттю забув про тверде рішення “попрощатися і піти”, гарячково вихопив із кишені плаща записника, вирвав звідти аркушик, поквапливо надряпав — тролейбусом гойдало — номер. — Візьміть, я чекатиму.

Не обертаючись, він пробіг порожнім салоном, вистрибнув на вулицю — в ніч, у дощ, у вітер, зупинився: мимо проплив тролейбус-акваріум, за склом легко усміхалася Оля. І Дан заусміхався, так і стояв, усміхаючись, дивлячись услід акваріуму, навіть дощу не помічав. А коли помітив, витер обличчя долонею, збагнув: ой лишенько, він же парасольку в тролейбусі залишив, добру японську складану парасольку, повісив її на спинку сидіння, бовдур, заговорився — і забув…

Ну то й дідько з нею, з парасолькою.

Дан сидів верхи на моноциклі і кидав п’ять кульок. Моноцикл — по-російському, одноколісний велосипед, споруда вкрай незручна, навіть більше — безглузда. Стирчиш на вузенькому сідельці, соваєшся на ньому безперервно, перебираєш ногами на педалях, щоб не впасти носом на підлогу, утримати хитку рівновагу. Щоправда, можна щосили крутити педалі й їхати по прямій чи по колу, розсипати усмішки праворуч-ліворуч, тріумфуючим виглядом стверджуючи, що задоволення від їзди — незвичайне. Так і треба діяти, якщо ти артист цирку, коли ти виїхав на манеж на одноколісному монстрі, щоб веселити найшанованішу публіку, щоб — боронь боже! — не примусити її подумати, що тобі важко чи страшно, — ні, навпаки, ти зобов’язаний показати, який ти спритний, умілий, веселий і легкий, який прекрасно наїжджений твій моноцикл, як метко ти кидаєш свої кульки, що немов прив’язані невидимими нитками до твоїх магнітних долонь.

Дан вважався в цирку непоганим жонглером до недавнього часу. Він виконував салонний номер: тростина, котелок, монокль, запалена сигара, носова хустинка, краватка-метелик — все це літало у нього вгору-вниз зовсім недбало, ніби між іншим, а він, у фраку і штиблетах-лакишах, — ресторанний лорд — ловив цей крам на льоту руками, оком, кишенею — відстовбурченою, природно, і… ох, так: ще губами — сигару, і палив, пускав дим кільцями, лівою рукою у білосніжній рукавичці нахиляв котелок, дивився на глядачів крізь просте скло монокля, приймав оплески. Парад-аллє!

Однак набридло.

Одноманітність набридла, власний набриолінений вигляд провінційного кампіра, млосного кумира офіцерських дружин, набридли предмети туалету, які безперервно літали.

А якщо відверто, то сам Дан себе добрим жонглером не вважав, не вірив собі. Багато чого, знав, йому бракувало. Куражу циркового, коли кожний виступ як прем’єра, як бенефіс — це з артистичного ряду порівнянь, а коли взятися за загальнолюдський ряд — як перше побачення, як весільна церемонія, як, зрештою, перша шлюбна ніч. Одне слово, повертаючись до суворої прози, кураж — це постійне хвилювання, постійна напруга, настрій ось який: ступиш — і полетів. А Дан не вмів літати. Дан умів працювати. Добротно, на совість, професійно, але — без куражу.

А ще йому бракувало терпіння. Цирковий жонглер повинен бути стоїком. Якийсь класик сказав: “Талант — це терпіння!” Інший додав: “Талант — це праця!” Задовго до них російський мужичок вигадав хитромудру приказку про працю та терпіння, які все на світі здолають. Схоже, що той мужичок був знайомий із талановитим жонглером, якось втомився спостерігати за його багатогодинною роботою, а із втоми мудру думку афоризмом і вибудував.

Жонглер прокинувся — кидає кульки чи що там ще у нього під рукою. Поснідав — кидає. На репетицію прийшов — знову, природно, кидає. Пообідав — кидає. Перед сном — кидає. Якось Дан побачив зворушливу картину. Його друг Коля, жонглер від бога, один із найкращих у світовому цирку, сьорбав щі в цирковому буфеті. У правій руці в цього була ложка, перед очима, покладені на сільницю — “Три мушкетери” безсмертного Дюма-батька, а лівою він машинально кидав два тенісних м’ячики.

Два м’ячики однією рукою — гра для дітей молодшого віку.

— Нащо тобі ця морока, Кіт? — запитав його Дан, який зайшов до буфету попоїсти тих самих щів. — Два м’ячики нічому не сприяють: ні добротному травленню, ні зростаючій майстерності. Кидай три, у гіршому випадку.

Друг Коля упіймав свої м’ячі, відірвався від ложки і “Трьох мушкетерів”, сказав серйозно:

— Три не можу. Пеки що. У миску, дідько забирай, падають. Люська, дружина, лається: масні плями на сорочці, щі бризкаються.

Великий Цезар умів водночас писати, читати і розмовляти з підлеглими. Великий Коля вмів водночас обідати, читати Дюма і жонглювати. Третій м’яч відвертав його увагу або від книги, або від щів, та Коля ніколи не зупинявся на досягнутому.

Дан прийде в манеж, покидає годин зо три, спітніє до ребер:

— Вітаю, Кіт, я — в душ.

А Коля працює у швидкісному темпі з шістьома булавами, регоче, кричить услід:

— Слабачок ти, Дан. Роби, як я — знаменитим станеш!

Дан не зумів стати знаменитим, як Коля. Терпець увірвався. Та й швидко набридло йому одне й те ж, тому і вліз він тепер на моноцикл, вирішив попробувати себе в іншому амплуа. Осів на репетиційному періоді в московській студії в Ізмайлові, потихеньку готував новий номер.

— Легкої доріжки шукаєш, — сказав йому нетактовний Коля. — Сядеш на моноцикл — будь-яку халтуру публіка спустить. Як же, як же: на цій тичці і сидіти нескладно, а він — герой! — ще й кидає щось там. І ловить коли-не-коли.

— А якщо я постійно ловитиму?

— Бре-шеш, Данило, кому баки забиваєш? Немає жонглера, який би не сипав. Ти скільки кидати станеш?

— П’ять — шість.

— Булави?

— Булави, кільця, м’ячі.

— Не розмазуй картинку, Данило, залиш три булави, та тільки працюй як на землі, щоб їх видно не було, щоб вони вихором летіли, щоб дурень глядач забув про твій брусок під сідницею. Ідею схопив?

Ідею Дан схопив, непоганою здавалася ідея. Три булави Дан кидав майже віртуозно, у доброму темпі, із двох рук, каскадом, з-за спини, з-під ноги — як завгодно! — і темп, темп, темп. Щоправда, коли стояв на одному місці. Якщо починав рухатися манежем — темп губився, і пояснити цей феномен Дан не міг. Здавалося б, усе навпаки повинно вийти, проте ні, не виходило. А що на моноциклі буде? Поки на ньому міцно сидіти налаштуєшся — сто мозолів на сідниці наб’єш. Ну то й що? Скільки не набив — усі його, зате сидить “на палочці верхи” як влитий. І кидає, кидає, доки терпіння вистачить.

З ранку вистачало. Годину розкидувався, весь змок.

Тіль сказав:

— Перепочинь, бідолаха.

Дан погодився. Він взагалі легко погоджувався відпочити, а тут режисер номера особисто дозволив.

— Погано у тебе п’ять іде, — сказав Тіль.

— Без тебе знаю, — огризнувся Дан.

Дан — не Коля і тим більше не Цезар. Він не вмів робити дві складних справи разом: сидіти і кидати п’ять предметів.

— Три я освоїв у самий колір.

— Три — мало, — ліниво протягнув Тіль, з пристрастю оглянув свої руки — пещені довгопалі долоні, доглянуті нігті, на безіменному пальці правиці — перстень з агатом. А в середині агата — перлинка білою краплею. Любив себе Тіль, пестив, ніжив, навіть нервувати собі не дозволяв. — Три — фуфло.

Сказав — і край. Пояснювати — надаремно витрачати нервові клітини, які, як відомо, не відновлюються. Тіль ніколи їх не тратив, навіть у ті билинні часи, коли працював партерним акробатом, сплигував “верхнім” у колону з чотирьох. Дан тоді ще не народився, напевне. І ніхто не народився. Так ніхто і не відав, скільки років Тілю. Може, шістдесят, а може, всі сто. Агасфер.

До речі, чому він — Тіль? У смислі — Уленшпігель? На погляд Дана, нічого спільного: гумору ні на гріш, войовничості ніякої. Правду він шукати не любить, вважає, що вона, правда його люб’язна, сама з’явиться, коли її час настане. Та й яка Тілю правда потрібна? Тиха, рівненька, щоб не тривожила, не хвилювала, не виводила його із стійкої рівноваги.

Ходить чутка, що Тіль — то прізвище. Мовляв, він француз, голландець чи італієць, чиї пращури прибули в Росію у скрипучому возі Мельпомени, а потім якось відстали від нього, осіли на російській ниві, натуралізувалися. Давним-давно, кажуть, це сталося. За царя Гороха.

Але оскільки Тіль — прізвище, то що за ім’я-по батькові він носить? Цього Дан теж не відав. Завжди Тіль був тільки Тілем і ніким більше, і всі в цирку — від малого до великого, від позаштатного уніформіста до народного артиста — називали його саме так і лише на “ти”. І він усіх на “ти” величав. Від народного артиста до позаштатного уніформіста.

Тепер він сидів у манежі біля бар’єра на складаному рибальському стільчику, який завжди носив з собою у портфелі (о, портфель Тіля! Йому треба співати особливі саги — його старожитності і місткості, де з незапам’ятних часів уміщувалися сценарії впереміш з термосом і бутербродами, складаний стілець і складана парасолька, антикварні книги і повний манікюрний набір, якому заздрило не одне покоління циркових талантів), сидів він спокійнісінько, витягши худі ніжки, і штани його були ідеалом прасування, а чорні напівчеревики сяяли дзеркальною ясністю, незважаючи на дощ і болото. Втім, ясність ця дивувала найменше: Тіль носив калоші — це в другій половині двадцятого століття! — і вони найакуратнішим чином примостилися біля алюмінієвої ніжки стільчика.

— До речі, Данчику, — сказав Тіль, виймаючи з нагрудної кишені пилочку для нігтів і проводячи нею по відполірованому нігтику на мізинці: щось там його не влаштовувало, якусь шерехатість виявило його прискіпливе око: — Тобі якась шантретка дзвонила.

Дан зліз з моноцикла, сів на бар’єр, масажував зап’ястя, слухав Тіля напіввуха.

— З чого ти взяв, що шантретка? І чому шантретка, а не шатенка?

— Любий Данчику, відповідаю в міру надходження запитань. Відповідь перша: за голосом, голос у неї шантретистий. Відповідь друга: так куртуазніше.

— А в білявок, виходить, голос білявіший?

— Точно так, Данчику, ти піймав саму суть. А в брюнеток, дозволю собі доповнити, брюнетистий голосок, Данчику, і це жахливо, жахливо, повір старому Тілю.

— Не любиш брюнеток, Тілю?

— Боюсь, Данчику. Вони всі — вампіреси. Накинуться, закусають, з’їдять без солі.

— І калоші?

— Калоші не стануть, Данчику, вони скриплять неприємно. У мене від цього скрипіння мурашки по тілу.

— Якщо мурашки, треба в лазню, — невдало поглузував Дан. Втім, тепер йому було байдуже, як глузувати: руки поболювали — чи то старий перелом на непогоду давався взнаки, чи то крепатуру заробив, м’яз потягнув. — Так що то за шантретка, з’ясував, Тілю? Ти ж не міг не з’ясувати, ти ж допитливий.

— Ти груба і некультурна людина, Данчику, і тому погано кидаєш пять кульок — немає в тобі легкості, немає і не з’явиться. Вона дається лише натурам, які все тонко відчувають.

— Як ти?

— Саме так, мон шер. І тому я дозволив собі запитати у шантретки її позивні, бо не хотів тебе хвилювати, примушувати думати про те, хто б це міг тобі дзвонити. У неї прекрасне ім’я, Данчику, тобі дуже підфортило: її звати Олею. Вслухайся: О-ля! Поема екстазу, Данчику, повір старому Тілю.

Оля? Яка Оля? Дан першої миті навіть не збагнув, що це може бути учорашня тролейбусна чаклунка, а коли зрозумів, що це вона, ніхто інший, вона одна — Оля, то зістрибнув з бар’єра, рвонув до виходу і… пригальмував: куди ж бігти? Телефону її він не знає, як кажуть, зв’язок односторонній.

— Коли дзвонила?

— Годину тому. Ти тільки-тільки вмостився на моноцикл. А я мимо апарату йшов і трубочку у вахтера перехопив.

— Що ж ти мене не покликав, бісів відьмак?

— По-перше, я не бісів відьмак, а твій режисер. — Тіль покінчив з мізинцем і заховав пилку в кишеню. Він не ображався на Дана і ні на кого ніколи не ображався, можливо, тому, що беріг свої дорогоцінні нерви, та й сам він лише зовні мав вигляд велемовного і куртуазного, а то іншого разу так обізве, що навіть звичні до всього циркові дами вуха затуляють. І все, помітьте, спокійно, на понижених тонах — нібито і не образив. — І якщо ти, Данчику, бездара жалюгідна, будеш мене огуджувати, все життя на репетиційному просидиш. Повір старому Тілю.

Старому Тілю вірити було варто.

— Вибач, Тілю, погарячкував, — сказав Дан. — І все-таки чому ти не покликав мене до телефону?

— Тому що бачив: працюєш. І начебто з бажанням — рідкісний випадок. Не став відривати, а чемненько попросив Олю передзвонити через годину. Вона в тебе точна?

— Не знаю, — сказав Дан, — ще не випадало перевірити.

— Дякуй Тілю, він тобі створив таку можливість перевірити.

І в цей час, наче в детективі чи — навпаки — у вагомій комедії ситуацій, до зали зазирнув вахтер:

— Даниле Фроловичу, вас до телефону.

Дан перемайнув через бар’єр, побіг до дверей, а Тіль, як завжди, кинув йому у спину:

— Дивовижна точність!

Дан обережно, немов боячись упустити, взяв трубку і проказав у неї казенним голосом:

— Слухаю вас.

— Здрастуйте, Дан, — шантретисто сказала трубка. — Це Оля, якщо ви мене пам’ятаєте.

Класична форма порожньої ввічливості! Невже вона вирішила, що Дан міг її забути з учорашнього вечора — просто за часом, без урахування того незрозумілого і дивного враження, яке вона справила на нього.

— Я вас пам’ятаю, Олю.

— А мені здалося, у вас погана пам’ять.

— Чому?

— А парасолька?

Тут у Дана сам по собі з’явився геніальний, як на його погляд, хід.

— Я її навмисне залишив.

— Навмисне?

— Звичайно. Просто так ви могли б і не подзвонити, а не повернути чужу парасольку — совість не дозволила б.

— Я могла б її здати у бюро знахідок.

— Не могли. Де гарантія, що я б про це здогадався? А отже— прощавай, парасольочко…

— Ну гаразд, не в бюро, то в міліцію. Там би вас знайшли.

Тут вона непогано викрутилася. Думай, Дан, воруши звилинами…

— Вперше бачу чаклунку, яка звертається по допомогу до міліції.

Засміялася. Цікаво, що б сказав Тіль про її сміх? Якого він кольору?

— Переконали. То як мені віддати вам парасольку?

— Що за питання? Тільки особисто. Не на пошту ж іти чаклунці.

— Згодна. Ділове спостереження. Ви, виявляється, великий знавець життя і звичаїв великого світу магії.

— На тім стоїмо, — згодився Дан. — Що ви робите сьогодні ввечері?

Краєм ока він подивився на вахтера, який щосили прагнув видаватися індиферентним. А може, і справді, начхати йому було на галантні потуги якогось жонглера: скільки при ньому по цьому бувалому, з усіх боків скотчем заклеєному телефонному апарату побачень призначено — не перелічити. Набридло вже, певно, вахтерові: цілий день одне й те ж…

— Я вільна.

Яка вона прекрасно проста, подумав Дан. Ніякої гри, жодної манірності: мовляв, не знаю ще, стільки задумів, треба почекати, подивитися в записник…

— Тоді я вас зустріну на Самотьоці, на зупинці. Ну де я зійшов, гаразд?

— Гаразд. Я звільнюся о шостій.

— Отже, о пів на сьому?

— Я встигну.

— До вечора.

— До побачення.

Короткі гудки: ту-ту-ту. Поклала трубку. Дан трохи послухав їх і теж поклав трубку на важіль.

Тіль сидів на стільчику у тій же позі рибалки-сибарита, тільки замість ставка перед ним був розстелений брудно-малиновий килим репетиційного манежу. На манежі осиротіло лежав покинутий Даном хромовий моноцикл.

— Поговорив? — запитав Тіль.

— Поговорив.

— Приступай до діла.

— Мені у главк треба, — спробував відкрутитися Дан.

— У главк тобі треба до другої. А тепер, — він витягнув із кишені жилетки плоский срібний годинник, цокнув покришкою, — тепер, мон шер Данчику, лише десять хвилин на дванадцяту. І тобі доведеться попріти як мінімум одну годину і п’ятдесят хвилин. Повір старому Тілю.

Що робити? Довелося повірити…

А потім, як у священному писанні, був вечір і був ранок. Ранок похмурий, сірий, брезентовий, як штани у пожежника (звідки жарт?), штрихований дощем висів за немитим склом вікна, тоскний довгий ранок, що викликає головний біль, приступи гіпертонії і чорної меланхолії, а по-науковому — нервової депресії.

Але все це в інших, тих, що здоров’ям скривджені. Тиск у Дана тримався дитячий, головним болем не страждав, а чорна меланхолія виражалася завжди однозначно: не хотів іти на репетицію.

Лежав під ковдрою, тягнув час, оглядав своє небагате однокімнатне господарство.

Оля запитала вчора ввечері:

— Ви часто виїжджаєте з Москви?

Відповів звично, не замислюючись:

— Частенько… — проте поцікавився: — Як ви здогадалися?

— Помітила. Житло виказало. Коли в ньому мало живуть, воно мов виморожується, застигає. Начебто все чисто, все на місці, а холодно.

Точне спостереження. Дан помічав це і в своїй квартирі, коли повертався з гастролей, і в квартирах друзів — елегантних, зі смаком обладнаних від підлоги до стелі, з дорогими меблями і блискучими люстрами, з натертим паркетом і кришталем, що дзвенить за товстими стеклами гірок. Чомусь артисти цирку з усього “виставочного” посуду надають перевагу саме кришталю. Можливо, тому, що він такий же холодний, як і їхні спорожнілі квартири?

Втім, він сам сидить удома вже четвертий місяць.

Оля сказала:

— Сидите? — посміхнулася. — Мабуть, точно так. Не живете — ночуєте…

Все правильно. З раннього ранку— студія, Тіль, булави, моноцикл. Потім — майстерні, де шиють новий костюм для нового (чи буде він?) номера. Потім обов’язково — главк, де начебто і немає для тебе ніяких термінових справ, проте бути там необхідно, варитися в кислому соку циркових пліток, розмов, передбачень, задумів і домислів: хто де гастролює? Хто куди їде? У кого номер пішов, а хто атракціон “залудив”? Хто одружився? Хто розлучився? Хто зійшовся? Де? Коли? Як? З ким? Чому? У кого? — тисяча порожніх відомостей. Клуб, а не заклад. Але ж тягне, щоденно туди тягне, наче якщо не підеш — щось загубиш, чогось не з’ясуєш, не повернеш найважливішого, найголовнішого.

А ввечері гості. Чи ти в них, чи вони в тебе — чергування за опівніч, у столиці, мов на гастролях, у циркових гардеробних чи в готельних номерах після вечірньої вистави, і ті ж розмови, ті ж запитання-відповіді, сотні разів жувані-пережувані, переварені, за день набридлі. Дану у Москві легше: у нього є друзі поза цирком, а отже, поза професійними інтересами. Можна хоч душу відвести, на вечір забути про гіпноз манежу. І тільки перед сном викроюєш час — почитати. Скільки йому залишається? Кіт наплакав, а ця тварина скупа на сльози. Стосик журналів, регулярно купованих у кіоску Союздруку (знайома кіоскерка залишає всю “товсту” періодику), лежить непрочитаний, тому що на сон грядущий витягуєш з полиці знайоме, читане-перечитане, звичне, заспокійливе і — ось парадокс! — завжди хвилююче. А періодику Дан на гастролях “добирає”: свою бібліотеку в артистичний кофр не засунеш: і місця мало, і книги шкода — адже дорога є дорога!

Погодився тоді з дівчиною Олею, тролейбусною провидицею, не без суму погодився, навіть з образою на провидицю: все вона відає, все помічає, комп’ютер — не людина.

— Ви маєте рацію, Олю, все у мене в квартирі на-півдохле.

А вона візьми та й скажи — ображеним на втіху, скорботним на радість:

— Не все. Книги живі. Видно, що їх читають і цінують. Ви хто за професією?

Виграшне для Дана запитання.

— Цирковий артист. Жонглер.

Тут, як це буває завжди, дівчата-красуні, душеньки-подруженьки повинні ахнути, ручками сплеснути: як цікаво! Скільки романтики! Цирк — це вічне свято! І посиплються запитання — одне дурніше за одне: у яких країнах побували? Скільки циркачам платять? Чи правда, що вони щоденно ризикують смертельно? Та хіба Дан ризикує з його булавами і кільцями… Хоча ризик, звичайно, є: гепнешся з моноцикла, не встигнеш зібратися, прийдеш на килим невдало — можна, наприклад, і руку зламати.

Та цього не сталося. Оля не ахнула, не сплеснула руками, дурних запитань не задавала. Вона лише кивнула згідливо, взяла до відома інформацію, але Дан побачив — чи то, може, йому здалося? — у її побіжному косому погляді, навіть не погляді — промайні, миттєве здивування. Побачив Дан і розтлумачив його по-своєму: дивно — жонглер і книги читає! Бути того не може! Сірий, личаковий, з пикою свині…

Що, по суті, відбувалося? Дан відчував глухе роздратування проти Олі, навіть не роздратування, а якийсь внутрішній опір тому явному почуттю симпатії, яке вона викликала до життя і яке все ще жило в ньому, — незрозуміле почуття, нічим не поясненне, не підкріплене. Але сам же аналізував — десь у мозку працювала лічильна машина: а нащо упиратися? Що вона поганого сказала? Нічого… А погляд? Видалося Дану, настороженому, як звір перед дресирувальником. Дивна річ: коли Дан потрапляв у чужу компанію, де збиралися люди, далекі від цирку, він завжди так насторожувався, наче відчував якусь неповноцінність перед усілякими там фізиками-ліриками. Потім вона, звичайно, минала, оця його неповноцінність, а спочатку… Ох, як він заздрив у такі хвилини другу Колі, який не страждав різними “інтелігентними комплексами”, упевненому і сильному Колі, чий внутрішній світ не похитнути жодними косими поглядами — фортеця, а не світ. Коля вмоститься за столом, як почне анекдотами сипати, а то схопить з п’ять тарілок зі столу і давай жонглювати, на жах хазяйки — знай, мовляв, наших! — зірве оплески, звичні для нього, як щі в буфеті, і ось уже фізики-лірики йому в рот зазирають, слухають, розвісивши вуха, як він в Америці з мільйонершами сухий мартіні, побившись об заклад, сьорбав — хто кого переп’є, а де-небудь в Австралії метав бумеранг “класно”, на заздрість аборигенам. А фізики-лірики цілими днями сидять за столами та синхрофазотронами і далі за свої розложисті вуха ні дідька не бачать.

— Я для них хто? — запитував він. — Людина з іншого світу. Чий світ кращий? Зрозуміла річ — мій. Ось я їм про те і тлумачу в силу можливості.

Годі й казати, сили у Колі — донесхочу. Дану бодай би дещицю її.

А Оля ніби підслухала думки Дана. Запитала, як пояснила недавній погляд:

— Може, ви теж чаклун?

— Це як?

— Коли ви умудрилися бібліотеку зібрати? Та ще таку багату…

Сказала — і бальзам на душу. Ні, любий Дан, псих ти ненормальний, закомплексований, час тобі путівочку в інститут імені доктора Ганушкіна вибивати — у відділення суміжних станів, де такі ж нервові пришелепи в баєвих піжамах фланірують, седуксен ковтають і боржомом запивають. Олине запитання законне і здивування цілком поясненне.

— По містах і селах підбираю. Книгарні скрізь є, а в них працюють тьоті, в яких діти цирком марять.

Посміялася. Пройшлася повз стелажі, провела кінчиками пальців по корінцях книг, немов приласкала. Обернулася:

— Хочеться мені вам приємне зробити.

Це вже цікаво.

— Що саме?

— Чи існує книга, про яку ви мрієте?

Безглузде запитання: таких книг десятки. Хоча, до речі…

— Є така.

— Зайдіть завтра у Будинок книги.

— І що буде?

— Щось неодмінно й буде.

Тепер Дан посміявся — із чемності: чесно кажучи, жарту не зрозумів, складно жартує дівчина Оля, не збагнути цього розумом бідному жонглерові.

А тим часом пора вставати, пора робити зарядку, пора відчиняти навстіж вікно, впускати у напівтемну кімнату холодний і сирий ранок. Ох-ох-ох, гріхи наші тяжкі, нехай буде проклятий той, хто вигадав слово “режим”, яке аж скрегоче залізом.

Однак підвівся, зробив, відчинив, впустив. Умився, посмажив яєчню. Що за життя: ввечері — яєчня, вранці — яєчня. Друг Коля радив:

— Одружуйся, Дан, неодмінно одружуйся, але бери дівчину з кулінарного технікуму з обіднім ухилом. І найкраще— сироту дитбудинківську. Вона на тебе молитися буде, пилинки здуватиме, а вже від’їсися…

Люська, Колина дружина, готує дуже смачно, але у неї є старенька “сталева” мама, з якою Коля перебуває “у стані війни Червоної і Білої троянди”. Так він сам каже, користуючись напівзабутими шкільними знаннями. Хоча ні він, ні “сталева” мама нічим не нагадують цю квітку. Хіба що шипами.

А яєчня — то вершина кулінарної думки Дана. Учора під час розмови він раптом спохопився:

— Ви ж з роботи. Голодні, мабуть?

Вона засміялася:

— Дуже.

— Я зараз приготую. Тільки, крім яєць, у мене нічого немає їсти…

Наче якби у нього виявилося м’ясо, то він негайно печеню чи біфштекс створить! Але Оля не ламалася.

— Мені дуже до вподоби яєчня. Смажте. Коли-небудь потім я прийду раніше і наготую різних смачних страв.

Прекрасна перспектива! Дай, грішний, любив смачні страви, та ще й натяк Олі на “потім” — він чогось та вартий?

Їли із сковорідки — гарячу, що потріскувала, плювалася жовтим маслом, дзвінко хрумкали редискою — ще пустотілою, весняною, привезеною на московські ринки вусанями з півдня, запивали “Мукузані”, що трошки підкисло, виявленому в холодильнику, хоча за всіма відомими Дану світськими правилами червоне вино аж ніяк не пасувало до їхньої нехитрої їжі. Та й яка різниця — пасувало чи ні? — якщо їсти хотілося неймовірно всупереч здоровому глузду. Ну з Олею все зрозуміло, вона щойно з роботи, обідала давно, а Дан усього за годину до побачення залишив затишну їдальню неподалік від циркового главку, де, здається, від’ївся за весь день своєї біганини. А може, почуття голоду — річ заразна? Чи чаклунка Оля здатна випускати невідомі науці флюїди, які змушують Дана відчувати те ж, що й вона, хотіти того ж, що й вона?

Чаклунка… Рідкісна у нинішній час професія. Далеке середньовіччя, час розквіту чародійства і чаклунства однак призвели до захиріння цю могутню професійну касту. Одна найсвятіша інквізиція дуже добре постаралася і досягла успіху в тому. Та от з’явилася все ж одна — з тих, що нині вимерли, пробує свою забуту могутність на звичайному радянському жонглері. Виходить? Щось не швидко…

Згадав ще: виходили з дому, проводжав він її до тролейбусної зупинки, запитав — швидше з чемності, ніж за усвідомленим бажанням — про наступну зустріч. Отримав лаконічну відповідь:

— Здзвонимося.

— Я — вам?

— Ні, я — вам.

— Я буваю у студії з десятої до другої щоденно.

— Подзвоню.

— Коли? — звичка вимагала наполегливості.

— Завтра чи позавтра.

— Шкода, що вдома немає телефону: сидів би і чекав дзвінка, нікуди б не ходив, навіть шию не мив би…

— Шию — це найголовніше… А вам що, не ставлять телефон?

— Обіцяють.

— Обіцяного три роки чекають, пам’ятаєте?

Прикинув у думках, засміявся:

— Якраз три роки і минуло.

— Значить, поставлять.

— Коли?

— Завтра чи позавтра.

Одноманітна дівчина Оля, вже вдруге за шаблоном відповідає.

— Хотів би повірити…

— А ви вірте мені. Я ж чаклунка.

Та яка, в дідька, чаклунка! Голився у ванній, дзижчав “Харковом”, аналізував від нічого робити. Хто вона — Оля? Відповідь — ніхто. Не знає він про неї анічогісінько: ні професії (якщо не вважати її чаклунства), ні адреси, ні як її по батькові, ні прізвища. Якщо за анкетою, то ні віку, ні сімейного становища, ні національності, ні приналежності до військової служби. Хоча останнє і знати ні до чого. А її вдача? Відповідь — ніяка. Не виявив вій у ній вдачі, не відкрилася вона ні в чому. Інтереси? Невідомо. Звички? Таємниця. Уподобання? Імла. Ось яєчню з’їла, та ще натякнула, що готувати може. Чаклунка — кулінар за сумісництвом на півставки. Ну, і до книжок з пієтетом ставиться — це вже приємно. А ще що? Відповідь — нічого більше. Таке собі середньостатистичне невідоме у спідниці. Середньогарненька, середньобалакуча, середньовесела, середньожвава. А може, і справді вона із середніх віків? Ідіотський каламбур, треба буде Колі його подарувати, він збирає — для усіляких застіль: а раптом удасться до місця вкинути.

Отже, середня.

Вимкнув бритву, побризкав фізіономію лосьйоном, подивився на себе в дзеркало: хлопець як хлопець, козак, орел хоробрий. Чи навпаки, не пригадати. Коля скаже:

— Таких, як ми, двоє на мільйон. Цінуй себе, старий, на дрібниці не розмінюйся.

Коля, звичайно, помре не від скромності, але в середньому— знову “в середньому”! — він має рацію: чого ти зачепився за що середню дівчину? Ну, припустимо, не він зачепився, а вона за нього: хто кому дзвонить? Гей, Дан, хоч сам перед собою не хитруй: ось якби ти мав номер її телефону, то з ранку диск накручував. А учора: тільки-но вахтер покликав, рвонув з манежу так, що мало Тіля з ніг не збив.

Щось тут є незрозуміле — і в її горезвісній “усередненості”, і в твоєму ражі. Таємниця якась. Чаклунство — то радість неуків.

Що ж, поживемо — побачимо.

Жив Дан на Жовтневій вулиці, неподалік від архітектурно-знаменитого театру, що являв у плані — з висоти, для допитливих птахів — п’ятикутну зірку. Чотирнадцятиповерхове житло Дана, навпаки, мало вигляд архітектурно-тоскний: блочна сірникова коробка з брудно-білими кишенями лоджій. Тьмяна — п’ятнадцятисвічкова, най-економніша! — лампочка-лампадка біля ліфтів, вузькуваті короткі прогони сходів з ліричними освідченнями на стінах, писаними шкільною кольоровою крейдою, третій поверх, оббиті сірим дерматином двері з цифрою 21 — “очко”, як частенько говорив Дан своїм знайомим, твердо вважаючи, що картярські поняття найнадійніші, якщо треба вбити у пам’ять номер квартири.

Поспішаючи в студію, Дан за звичкою засунув на бігу палець у круглий отвір поштової скриньки — чи немає чого? — і намацав якийсь папірець. Затримався, пошарудів ключиком, дістав листівку. Районний телефонний вузол сповіщав тов. Шереметьєва Д.Ф., тобто Дана, Данила Фроловича, — що йому дозволено установку телефону і що йому, тобто тов. Шереметьєву Д.Ф., належить зайти на вищеназваний вузол і заплатити за вищеназвану установку. І внизу — кульковою ручкою — номер його майбутнього телефону. Слів немає, який прекрасний, який зручний номер, як легко запам’ятовується!

До речі, Дану тепер будь-який номер видався б найпрекраснішим: дуже вже він зрадів. Дуже-дуже. Скільки ходив “по інстанціях” — усе надаремно: немає можливості, відповідали “інстанції”, канали перевантажені, ось побудуємо нову АТС, тоді… А коли “тоді”? Дан уже і не сподівався, а тут маєш: квітневий подарунок. Ні, братці, є справедливість на білому світі, і торжествує вона всупереч невірі тих, хто втратив надію.

Природно, Дан тут же згадав учорашню розмову з Олею. Вона звідкись дізналася про листівку? Бачила листоношу? У п’ятнадцятисвічковій імлі угледіла в скриньці “щось таке, що біліло”? Та дурниці, дурниці, вона навіть номера його квартири не знала, доки Дан не підвів її до сірих дверей з картярською цифрою на косяку.

Дурна думка: а раптом вона, перш ніж на побачення заявитися, все про нього вивідала, всі таємниці?

Думка наскільки дурна, настільки безглузда. Де вивідала? У відділі кадрів главку? У правлінні ЖБК? У відділенні міліції? Нісенітниця якась. І звичайно, не забула дзвякнути на АТС, з’ясувати про телефон: коли поставлять та який номер визначать. Це вже звичайне марення, певний вид манії переслідування, якою Дан досі не страждав, не було тому прикладів. А тепер з’явилися? А тепер з’явилися. Інфернальна діва-вамп переслідує бідолашного циркача за завданням розвідки, ну, скажімо, парагвайської. Вони хочуть вивідати державний секрет рівноваги моноцикла під худою сідницею Шереметьєва Д.Ф. Жах, який жах…

Треба буде повідомити Олі про телефон, коли вона подзвонить у студію, — з вдячністю повідомити, з найнижчими уклонами і розшаркуванням: дякую, мовляв, мила благодійниця, за виявлену турботу, без вас, як тепер зрозуміло, нічого б цього не сталося…

На телефонному вузлі, як сказано у листівці, майбутніх абонентів приймають після п’ятнадцятої нуль-нуль, так що репетицію Дан не пропустить, не стане засмучувати старого Тіля, покидає свої п’ять булав, тим більше що настрій у нього відмінний. Друг Коля твердо вважав, що якість роботи прямо пропорційна настрою.

— Якщо мені добре, — казав він, — я тобі жодного звалу не зроблю, номерок так виконаю — публіка сльозами вмиється. Від щастя і захоплення. А коли на душі погано, вважай, завали підуть, почнеш “сипати” на килим.

— Щось ти рідко “сиплеш”, — зауважив Дан. — Завжди в настрої?

— Ще б пак! Як юний піонер.

— А якщо з Люською перед роботою посварився? Не буває такого?

Ущипливе запитаннячко. Люська — жінка сварлива, галаслива, що не по ній — тут же посудом кидається. А Коля сидить, стелю роздивляється, на “літаючі об’єкти” аніякісінької уваги, чекає: пожбурляє Люська посуд, заспокоїться, ще й вибачення попросить, що погарячкувала. Але, незважаючи на швидке примирення, повинна сварка на настрій впливати? Особливо коли вона сталася перед виходом на манеж. Не кам’яний же Коля, зрештою.

— Люська — актриска. Своїми зойками вона дає мені заряд бадьорості. Я її часом сам провокую: нехай пожбурляється, посуду не шкода. їй би в театр, яку-небудь там Макбетшу грати — емоцій сила-силенна. А вона зі мною вовтузиться, борщі мені варить, онучки пере. Повинна у неї бути віддушина чи ні? Ти скажи, скажи.

— Повинна.

— Отож-то. Я їй і відкриваю віддушину. А сам радію: який я благородний і працюю без звалів! Ідею вхопив?

Ідею Дан вхопив і в добрий настрій вірив свято. І віра в його роботі знаходила добре підтвердження: “сипалося” і справді менше. Але все-таки “сипав” Дан, ронив на килим булави чи кільця, бо далеко йому було до Колі — не до його сумнівного уміння “настрій підняти”, а до його таланту. Нічого дивного! Коля в цирку один-єдиний, а таких жонглерів, як Дан, — греблю гати. І всі “сиплють”, не без того.

І все ж п’ять булав нині пішли у Дана погано. Коли стежив за ними, мало рота не роззявляв від старання — іде рисунок, траєкторія польоту рівна, красива, ловити встигав.

Тіль шепотів:

— Темп, Данчику, темп, спиш на ходу.

Збільшив темп — падають булави.

— Давай чотири, — сердито сказав Тіль.

З чотирма усе гаразд. Дан збудив такий темп, замиготіли в повітрі дерев’яні, обклеєні блискітками пляшечки-кеглі, віялом стали над задертою вгору головою жонглера.

Тіль запитав:

— Ти чого на них уставився? Давно не бачив? Дивись на мене, Данчику, милуйся моєю красою й елегантністю, а булави нехай самі літають.

— А чого на тебе дивитися, Тіль? — Дан зрадів перепочинку, піймав булави, притис до грудей, загойдався взад-уперед на своїй жердині. — Естетичне задоволення — нульове.

— Як сказати, Данчику, як подивитися… — Тон у Тіля філософськи-роздумливий, немовби згадував він тих, хто дивився на нього років сто тому, захлинаючись від щастя. А може, і досі ще захлинається: кохання, як відомо, лихе. Лихе то й лихе, вважав Дан, але не люте ж, не безжалісне… А Тіль як підслухав погану нікчемну думку учня, заявив не без сарказму: — Одне тобі скажу, Данчику, з любові до тебе скажу, не приховаю. На мене подивишся: сидить благовидий літній громадянин, усміхається приємно, все у нього чисто, акуратно, пристойно — око відпочиває. А на тебе подивишся: рот роззявлений, із ніздрів пара йде, чиста тобі дракон одноколісний, руками махаєш, а все даремно.

— Так уже й даремно, — сказав Дан, начебто байдуже сказав, але зачепили його слова благовидого громадянина. — Що я, гірший за інших?

— Не гірший! — зрадів Тіль. — Така ж сірятинка, — і раптом запитав: — Хочеш, я тебе завтра на комісію випущу? Піду в главк, повідомлю про те, що номер склеєно, працюєш ти на рівні. Мені повірять…

— А як побачать?

— А що побачать? Провінційний номерок, радість директора шапіто. Дадуть третю категорію, і котися на своєму моноциклі в який-небудь Краснококшайськ людей на базарах веселити. Набрид ти мені, Данчику, дуже набрид…

Не вперше вони такі розмови водили, звик Дан до недоброго язика Тіля і хоч ображався на нього, але виду не подавав. І тепер ліниво відповів:

— Не хочу в Краснококшайськ.

— Тоді працюй, — гаркнув Тіль, і було це так несхоже на завжди спокійного гномика, що Дан злякався. Злякався і зрозумів: жарти закінчилися, терпець у старого увірвався, є і йому межа.

Можна було б, звичайно, плюнути на Тіля, відмовитися од його допомоги, дотягти номер самому чи — якщо вже без режисера главк не дозволить — підключити задля проформи друга Колю. Той втручатися в роботу не стане, йому все байдуже, у нього одна приказка: “Кидай та лови”. Кидай та лови, доки не посинієш, а коли не хочеш — справа твоя, сам дурень, то сам і розхльобуй; де тут акт про здачу номера? — великий жонглер для друга автографа не пошкодує, в усіх трьох примірниках розпишеться.

Можна було б так зробити, але в Дана і в думках подібного не виникло. По-перше, плюнути на Тіля — собі нашкодити: у гнома язик довгий, то хіба знаття, що він по начальству понесе — вік на репетиційному простирчиш. По-друге, порадник Тіль добрий, техніку жонглювання досконало вивчив, хоча Дан ніколи не бачив, щоб Тіль узяв у руки булави чи м’ячики. Він техніку знає, розбирається в “залізі” — звідки? — та такий апаратик для фінального трюку створив, сам креслення робив, що — висловлюючись Колиними словами — “публіка слізьми вмиється”. Та й, взагалі, голова у нього варить, це безсумнівно. А по-третє, Дан був ледачий — все правильно, але зовсім не дурний, добре розумів, що гарний номер кращий від середнього, і вмів, коли хотілося, подолати прокляті лінощі ума, м’язів, чого там ще.

Підібрав з килима п’яту булаву, мовчки від’їхав від Тіля, на зло тому зціпив зуби і почав кидати. Довго кидав, годину — це щонайменше, без перепочинку, сто потів спустив, ні рук не відчував, ні заду — і те й інше відбив начисто, проте не здавався, рота не відкривав: Тіль мовчить, і ми скімлити не будемо. Наче щось виходити почало.

Краєм ока угледів: Тіль калоші натягнув, стільчик склав і в портфель заховав. Куди зібрався?

— Данчику, уже без чверті чотирнадцять нацокало, — спокійно так повідомив, наче і не гримав нещодавно, не погрожував карами. — Час і перепочити.

— Ти йди, Тіль, я ще покидаю.

— Покидай, Данчику, покидай, справа добра, тільки руки не перенапруж, вони тобі і завтра знадобляться, — переступив через бар’єр манежу, вірніше — переліз, це дозволив зробити його невеличкий зріст, пішов до виходу, але не втерпів, обернувся: — Адже можеш, ледацюго, коли захочеш. Батога на тебе нема… — І сховався за дверима.

Слова його були приємні Дану. Він і сам почувався молодцем і розумником. Однак послухався Тіля — “рук перенапружувати” не став, та й до зали уже зазирали партерні акробати з групи Лосева, теж тут на репетиційному періоді сидять, уголос нічого не сказали, але нібито натякнули: час, мовляв, звільнити манеж, ми прийшли на репетицію.

Звільнив, не огинався. Постояв під гарячим душем, змиваючи не стільки піт, скільки втому. Давно помітив: дуже гарячий сильний натиск води збадьорює його, знімає напругу з м’язів, і хоча вони болять, перетруджені, але вже й жити немовби хочеться, і легкість з’являється — чудеса! Якось працював у Новосибірську, теж навесні, труба там лопнула, поки лагодили — зварювали — три дні гарячої води не було. Так три дні розбитим і ходив, як працював — згадувати нудно. А Коля, навпаки, холодному душу надавав перевагу, аж крижаному, вірить у нього, бугай здоровий, як у панацею. Примхи людського організму.

На телефонному вузлі Дан упорався швидко: черги там не було, дівчина, що нудьгувала біля віконця, прийняла гроші, виписала різні квитанції і послала на склад. Там Дан отримав мишачого кольору апарат з електричною лампочкою під склом на передній панелі: як дзвониш, то лампочка враз і загоряється. Домовився — тут він уже обворожив телефонну панночку та ще й контрамарку на дві особи в цирк на вечірню виставу їй подарував, — що майстер до нього сьогодні і прийде. З сімнадцятої нуль-нуль його треба чекати.

До сімнадцятої нуль-нуль залишалося ще понад годину. Отримана вранці зарплата обтяжувала кишеню, і Дан вирішив забігти в букіністичний відділ Будинку книги, де була в нього знайома дівчина, велика любителька нетлінного циркового мистецтва. Схопив таксі й поїхав.

Ідучи, згадував Олину обіцянку про Будинок книги, посміювався в думках, а тим часом жевріла в ньому малесенька надія на те, що диво не обмане, що його там чекає книга жадана, заповітна, мрія колекціонера, давно, до речі, замовлена у тієї дівчини. Ні, він не вірив у те, що наявність книги буде викликана Олиною обіцянкою, при чому тут вона? Та й не знала Оля, який раритет ловить він по букіністичних книгарнях, сказала просто так, задля жарту: чого тільки не запропонує світська розмова, яких лише куртуазних поворотів не передбачить! Немає нічого легшого, ніж обіцяти нездійсненне, те, що від тебе не залежить.

“Ох, я так мрію зустріти людину, яка в усьому мене зрозуміє!”

“Люба, повірте мені, я — чаклун! — ви зустрінете її, і дуже швидко…”

Хіба сам Дан із грайливою легкістю не уявлявся чаклуном: з ним нічого не станеться, а дамі приємно, хоча вона ні на мить Дану не вірить, розуміє, що все це — гра, і охоче грає в неї, тому що Дан їй подобається, і вона, зрештою, має надію, що він і є та сама людина, яка її “в усьому зрозуміє”. Було таке, старий ловеласе? Було, чого гріха таїти. Так там же людину дамі пророкуєш, на все життя щастя обіцяєш, а тут — книга. Хіба це масштаб?

Дівчина з Будинку книги Дану заусміхалася, підморгнула по-змовницькому і виклала на прилавок — оце радість! — червоний із позолотою томик “Сивої старовини Москви” — відмінний путівник по місту, випущений видавництвом Морозова ще аж у 1893 році. Дан багато років збирав старі путівники, а московські — особливо, любив старі карти і міські плани, а за цим морозовським виданням ганявся давно: бачив його в одному будинку і зажадав у себе мати неодмінно.

— Вчора якийсь дідусь здав, — довірливо повідомила дівчина. — Ви на стан погляньте: як новенька!

Книга і справді мала вигляд нової, наче невідомий Дану дідусь не гортав її, тримав на поличці нечитану з кінця минулого століття.

— Берете?

— Аякже! — Дан, боячись, що за ці хвилини книга зникне з прилавка, а то й геть у повітрі розчиниться, кулею помчав до каси, вручив дівчині чек, поклав у чемоданчик заповітний томик і дещо ошелешений вийшов на вулицю.

Радість безтелефонного мешканця, якому нарешті ставлять апарат, пояснювати навряд чи потрібно: вона близька і зрозуміла будь-якій людині. Але варто повірити, що радість ревного колекціонера-книжника, який придбав давно жадану книгу, анітрохи не менша. Дві радості в один день — чи не забагато для одного? Дан вважав, що не забагато, саме в раз. Час було поспішати додому, щоб гідно завершити телефонну епопею: ось-ось має прийти майстер.

Одне лише затьмарювало добрий настрій: обидві радості були напророчені Олею, середньостатистичною Кассандрою з нічного тролейбуса. Так, вона могла пообіцяти Дану телефон — просто так, із симпатії, заради красного слівця. Але ж телефон ставлять… Так, вона могла напророчити вдалий візит у Будинок книги — що їй варто, ввічливій жінці, і Дан свого бажання від неї не приховав. І знову ж таки: візит і справді вдалий.

Звичайно, ні в який “кассандризм” Дан не вірив. Згадав день п’ятирічної давнини, коли в друга Колі народилася дочка Машка, йому дали звання заслуженого артиста і по лотереї він виграв пральну машину, згодом отримавши виграш готівкою.

Ввечері того щасливого дня, сидячи за пляшкою шампанського, анітрохи не здивований подіями, Коля заявив:

— Сьогодні я став осереддям світової флуктуації.

Дан, пригадується, мало із стільця не впав. У Колиних вустах це пролунало так же дивно, як, скажімо, груба тирада в устах тендітної випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат.

— Осереддям чого? — видавив із себе Дан.

— Тобі, старий, не збагнути. Читай словник іншомовних слів, станеш освіченим, як я.

— А все ж поясни неосвіченому.

— Флуктуація, старий, це… — тут він трохи напружив пам’ять і вимовив не спиняючись: — Це найменш вірогідне відхилення від найвірогіднішого стану.

— А простіше можеш?

— Простіше неможливо. — Він видудлив келих шампанського, презирливо подивився на Дана. Однак змилостивився: — Добре, бідолахо, слухай сюди. Найвірогідніший стан — це що? Це я в лотерею виграю карбованця, у главку мені звання затискують, як заведено, замість нього почесну грамоту сунуть, Люська дочку народжує не сьогодні, а в строк — через тиждень. Ну, припустимо, що-небудь одне все ж трапиться, скажімо, Люська народжує. Це схоже: у неї пологи ще вчора почалися. Але щоб усі три події в один день — так не буває. Проте сталося саме так. Чому, запитаєш?

— Чому? — слухняно повторив Дан.

— Флуктуація. Наукове явище.

— Звідки ти про неї знаєш?

— Я ватою вух не затикаю. Був в одному поважному товаристві, там бородань фізик про неї казав, то я й запам’ятав.

І Дан запам’ятав. І тепер всерйоз подумав, що також став осереддям світової флуктуації. На нинішній день. І Оля тут ні при чому: флуктуація, як сказав друг Коля, явище наукове, а наукові явища чаклунству не підвладні.

І, тільки прийшовши додому, зметикував, що Оля у студію так і не подзвонила.

З ранку репетицію несподівано відмінили: приїхали кіношники, заставили зал з манежем прожекторами, зображували щось із циркового життя.

Тіль навіть калоші не скидав. Постояв, подивився на кінодіяння, сказав буркотливо:

— Ледацюгам завжди таланить, — і додав для більшої ясності: — Це я про тебе, Данчику.

— Та я зрозумів, — кивнув Дан, — бо про кого ж іще.

Сам він тепер не проти був покидати — в усякім разі йому так здавалося, — відчував якусь робочу сверблячку в долонях, вважав, що цілком спроможний гори звернути, якщо невисокі.

— Якби ти був розумний хлопчик, — сказав Тіль, — пішов би у коридор і попрацював би.

— У коридорі страшні протяги, там, як у трубі.

У коридорі і справді протяги гуляли від дверей до вікон, і вахтер біля дошки з ключами сидів у кожусі і заячій вушанці.

— У якій трубі, Данчику? — поцікавився Тіль, який любить в усьому точність.

— В аеродинамічній. Я додому піду, Тіль.

— Дома теж можна тренуватися.

— У мене стеля низька. Завтра рівно о десятій я буду тут.

Взагалі йому кортіло походити коридором неподалік від казенного телефона, почекати: а раптом Оля подзвонить. Його чомусь хвилювало стійке мовчання знайомої, хоча вона сказала ясно: вийде на зв’язок завтра-позавтра. “Завтра” було учора, сьогодні настало “позавтра”. Судячи з усього, Оля — дівчина пунктуальна. Але стовбичити у студії, нічого не роблячи, флануючи “аеродинамічною трубою”, означало викликати подив колег: мовляв, ділова людина Дан і раптом — суцільне дармоїдство? Дан дуже пишався своєю удаваною репутацією ділової людини, вічно кудись цілеспрямовано поспішав, навіть тиняючись у главку, неодмінно позирав на годинника, говорив вагомо і коротко, не спускаючи з обличчя заклопотаного виразу. Театр для себе, як стверджують всезнаючі мистецтвознавці.

Але Оля… Якщо вона подзвонить за годину? А його немає в студії, і з’явиться він тільки завтра. Чи стане вона передзвонювати наступного дня? Хтозна. Ну не стане, не передзвонить — що з того? Світ перевернеться? Дан з горя покине товариство і піде в схимники? Що на ній, зрештою, світ клином зійшовся, на Олі цій, звичайно-прекрасній? Чи прекрасно-звичайній… Була б красуня — ні. Чи розумниця, дотепниця, інтелектом вражала б… Втім, єдине, що Дан знав про неї точно, — зовнішні її якості. Так, не красуня. Але й не потвора, звичайна мила дівчина, гарна фігурка, посмішка, очі. Ось очі… Очі, звісно, зовсім незвичайні, як у єгипетської кішки. Дан у житті не зустрічав жодної єгипетської кішки, але пам’ятав, що в далекій історії були вони істотами священними, загадковими. Звідси легко проглядається висновок: у священної кішки очі особливі, анітрохи не схожі на звичайні, які-небудь “кішкомуркинські”. Оля, на думку Дана, цілком скидалася на єгипетську пра-матір Кіплінгового кота, що, як відомо, ходив сам по собі. Оля виникла сама по собі, з’являлася точно так же, і приручити її не було ніякої можливості.

Дан весь час переконував себе, що йому не дуже-то й хочеться приручати її, в кохання з першого погляду зовсім не вірив, не відвідувало воно його ніколи, а та симпатія, що її важко пояснити, навіть, швидше, потяг до єгипетської дівчини Олі, який Дан, якщо відверто, відчував, йому чомусь заважав спокійно жити, сковував його.

Ось і тепер він рішуче попрямував до виходу, відкинувши усілякі дурні хитання: чекати — не чекати, але поряд з вахтером висіла свіжа стіннівка, перлина творіння студійного профбюро, і Дан зупинився почитати дуже цікаву статтю про користь своєчасної сплати профспілкових внесків. Читав він її хвилин п’ятнадцять, смакуючи і повторюючи про себе кожну чеканну фразу, поки не піймав на собі підозріливий погляд вахтера, що ковзнув між вушанкою і піднятим до очей коміром кожуха.

Погляду Дан не витримав, вийшов із студії, сів в автобус і поїхав на Жовтневу вулицю — влаштовувати собі вихідний, читати “Сиву старовину Москви”, дивитися телевізор, а ввечері заїхати до знайомого на ім’я Валерій Васильович, до його опасистої і доброї дружини Інни, галасливого сина Антона і вічно мовчазної тещі Марфи Петрівни, яка коли не варить суп, не пече пиріг, як не смажить котлети, то сидить у темній кухні, не засвічуючи електрики, і дивиться на охололу плиту, ледь помітну в густому мороку, дивиться на неї із сумом людини, яка зварила, спекла, насмажила все, що могла, робити більше нічого, життя закінчене, час або вішатися, або травитися газом.

Дан якось запитав Валерія Васильовича:

— Ви не боїтеся, що вона все-таки колись відкрутить краники у плити — і ку-ку?

— Не відкрутить, — впевнено сказав Валерій Васильович, — їй нас шкода: ми без неї пропадемо.

Із цією сім’єю Дана познайомив друг Коля, який невідомо як туди втерся, але швидко завоював неземну любов усіх чотирьох її членів. Навіть його галаслива Люська припала там до смаку. їх радо зустрічали, обіймали, засипали купою запитань, дитина безперервно заливалася сміхом, теща Марфа Петрівна на мить також виходила на світ божий, мружила очі, прикривала їх долонькою, усміхалася, говорила дзюркотливо: “Здрастуйте вам, гості дорогі!” — і знову зникала на кухні, де негайно засвічувалася лампа, вмикалися конфорки, духовка, час “вішатися чи травитися” відсувався на невизначений час, розпочинався час приготувань. Теща говорила про Колю: “Надійна людина”. “Надійна” у її розумінні — здорова, сильна, впевнена, яка вміє змітати все виставлене тещею на стіл — від пирогів до борщу, і, звичайно ж, одружена.

Дан, на її думку, був ненадійним: здоровий — так, сильний — теж, але ось упевненості в голосі і в погляді замало їсть погано, холодець фірмовий колупне, пиріжок проковтне, салатиком перекладе — і ситий. Хіба це мужик? Та ще й неодружений… Останнє обурювало не тільки тещу, але н усю сім’ю, за винятком, природно, сина Антона. Інна була сама з тих дружин друзів, які вели до себе додому незаміжніх своїх подруг і знайомили їх з Даном. Скількох її приятельок знає Дан? З десяток, не менше. З двома з них навіть намічалися деякі близькі стосунки, що закінчилися, до речі, нічим, як і треба було цього чекати. Дан не полюбляв сватання і заздалегідь уже ставився до нього з упередженням, говорив про те Інні, та хіба вона послухає? Вона одержима однією ідеєю, і, як у пісні, “ніхто шляху пройденого у нас не відбере”. Тому Дан в останній час не повідомляв завчасно про свій прихід, з’являвся несподівано, щоб не зустріти там чергову наречену. Вважав: прийде строк — самі знайдемо суджену, своїми кволими силами.

Прийшов додому, поставив парасольку в ванну сушитися, і мерщій — до телефону. Диво яке, та він включений! Відмінно працюють доблесні трудівники служби зв’язку, на рівні вимог століття науково-технічної революції, яке зволікань не терпить. Витягнув записну телефонну книжку, почав дзвонити знайомим: так, мовляв, і так, запишіть номер, будемо спілкуватися. Навіть Колі у Київ подзвонив — працював там друг, кидав м’яч і булави на радість киянам, — піймав його на прохідній у цирку, повідомив новину.

Нетактовний Коля сказав:

— Ну й дурень, що повідомив. Я тепер тобі життя не дам. Як твій номер з моноциклою?

— Та потроху-помалу, не мороч мені голови.

— А я морочитиму. Ночами дзвонитиму, у сон кошмарами приходитиму. Як статуя Командора.

— Колю, а ти пам’ятаєш, чим закінчив той, до кого ця статуя приходила?

— Чим? — Коля про статую чув, а більшого його освіченість не вимагала.

— Помер у страшних судомах. Тебе влаштує моя передчасна кончина?

— Та заспокойся, ти не помреш. В тобі міцний імунітет виробився.

Дан не став з’ясовувати, що то за “імунітет” і що насправді мав на увазі Коля під цим високовченим поняттям, сказав прохально:

— Отож не чіпай мене. Що в тебе у Києві?

— У мене, старий, насичений аншлаг день у день. Директор перепочити не дає, лише шефських виїздів за місяць десяток зробив. Сили вичерпуються. У суботу, в неділю по три вистави граємо, порепетирувати ніколи. Тільки вночі і кидаю. Ну гаразд, бувай здоровий, тут мене гонять, я тобі подзвоню після репетилівки.

— Коли? — тільки й встиг запитати Дай.

— Годині о другій, — сказав Коля і повісив трубку.

Дан свою теж повісив і вперше пошкодував, що у нього з’явився телефон. Якщо щоночі о другій годині Коля почне його будити — а це на нього схоже, за ним, як він каже, не заіржавіє,— то Тіль сам, певне, кине Дана: жонглер, який недоспав, не жонглер, тут Колине бетонне здоров’я треба мати.

І все ж Дан був радий почути голос друга, любив його і нудьгував без нього; рідко їм доводилося бачитися: в одну програму двох жонглерів не поставлять, а в Москву не з кожного міста приїдеш. Скажімо, закінчив ти в неділю гастролі в Ташкенті, а в п’ятницю у тебе прем’єра в Ашхабаді. Чи варто на два дні до столиці гак давати, коли від Ташкента до Ашхабада палицею докинути. Іноді тільки у відпустку в Москву і вибираєшся, лише прописка у паспорті і нагадує, що ти москвич.

І тут задзвонив телефон.

Хтось із сповіщених номер перевіряє, подумав Дан, підняв трубку, мовив солідно:

— Слухаю вас уважно.

— Добре, що уважно. А я вже вирішила, що ви від мене ховаєтеся: у студії вас немає…

— Олю! — закричав Дан. — Оленько, люба, у студії кіно знімають, манеж зайнятий, я чекав-чекав, надіявся, а потім незручно стало — пішов, робити там нічого. — Він, дуже зрадівши, навіть не помітив, що “виказує” себе: чекав, надіявся — слова ж які! Де його горезвісна стриманість? Спохопився, знизив тон: — Як ви дізналися про мій телефон?

— Так само, як дізналася, що вам його поставлять.

— До речі, як?

— Набридло повторювати, ви ж усе одно не вірите.

— Вірю, — сказав Дан, але це “вірю” було звичайною даниною ввічливості, тій умовній грі, яку розпочала Оля. — Але все ж таки як?

— От лишенько, нудна ви людина. Вам реальне пояснення потрібне? Будь ласка, набрала нуль дев’ять, запитала номер, адже вашу адресу я знаю.

— Стривайте, як нуль дев’ять? Там мене у списки тільки через місяць внесуть, а то й пізніше. Я знаю, був випадок перевірити.

— Якщо ви такий всезнайко, то не задавайте зайвих запитань. Головне — я додзвонилася. Адже так?

— Так, — підтвердив Дан, ретельно переконуючи себе, що підтверджує він “головне” теж заради ввічливості, переконуючи, але все ж не дуже вірячи своїм переконанням. Якщо чесно, він теж вважав, що це головне. — Ви сьогодні вільні?

— Звичайно.

— Підемо в гості?

— Підемо, обов’язково підемо. Але до кого?

— До моїх приятелів. Пам’ятаєте, коли ми вперше познайомилися, я від них повертався?

— До Валерія Васильовича і його дружини Інни?

— Дивовижно, яка пам’ять!

— Я пам’ятаю і знаю все, що стосується вас.

Дан не став коментувати самовпевнену заяву, запитав тільки:

— Коли і де мені вас зустріти?

— Як завжди: о пів на сьому на зупинці біля Самотьоки.

Поговорили, попрощалися, Дан умостився з книгою на тахті, погортав пожовклі сторінки (З “ятями”, — як презирливо казав Коля, який не вмів читати дореволюційні видання, спотикався на кожній незнайомій — “мертвій” — літері), та не сприймалася “сива старовина”, монастирські і храмові історії — Оля заважала.

Вона пам’ятає і знає все, що стосується Дана. Звідки, як? На перший погляд, пуста фраза, але за короткий час знайомства Дан майже повірив, що пустих фраз Оля не промовляє. Хоча зараз, про нуль дев’ять — явно для проформи. Сказано, щоб Дан-реаліст заспокоївся, не приставав з дурницями. Але як вона дізналася про номер? Подзвонила на АТС? Чи, може, вона працює у Міністерстві зв’язку? Добре пояснення! Тоді вона ще повинна працювати на півставки у Москниготорзі, займатися букіністичною літературою. Інакше не поясниш її провидіння з книгою. Побачила вона його колекцію, припустила, що може його цікавити, подзвонила туди-сюди, переправила “Сиву старовину” у Будинок книги. Так, але дідусь? Дідусь, який здавав червоний том, у схему не вкладався. А чому не вкладався? Він її тато. Чи дядько. Чи товариш по службі. Вона попросила — він відніс книжечку в книгарню. А те, що книжечка виявилася тією самою, за якою Дан ганявся, — випадковість.

Друг Коля якось анекдот розповів. Сперечалися священик і атеїст. Атеїст каже: “Чудес не буває”. А священик йому: “Зійдеш ти, припустимо, на дзвонарню, стрибнеш униз і цілим залишишся. Хіба не диво?” Атеїст йому: “Не диво — випадковість”. Батюшка гарячкує: “А ти ще раз зійди, знову стрибнеш — і знову цілий”. — “Знову не диво — збіг”. Священик до останнього аргументу вдається: “Ти втретє із дзвонарні стрибнеш — і ні синця”. Диво?” — “Ну, громадянине піп, — атеїст йому у відповідь, — це вже точно не диво. Це звичка”.

У Дані також атеїст з священиком сперечалися, ніхто один одного переконати не міг, хоча Дан схилявся до того, що період випадковості закінчився, почалися збіжності, має рацію атеїст. Як би все у підсумку у звичку не переросло.

Треба буде тещу Марфу Петрівну про те розпитати: що чутно про чаклунство на білому світі — чи не перевелося? І скаже ж, що не перевелося, бо в бога вірить, до церкви ходить, службу вистоює. Дан якось їв у них паски освячені — чи не тим батюшкою, що з атеїстом сперечався? — нормальні паски, смачні, розсипчасті, нічим від звичайних, неосвячених, не відрізняються.

Не запитав ні про що Марфу Петрівну — не довелося. Побачила вона, що Дан не сам до них прийшов, заклопоталася, забігала, наготувала усякої всячини — стіл ломився. Суєта була анітрохи не менша, ніж тоді, як улюбленець Коленька з’являвся, а може, і ще й дужче метушилася: Дан жодного разу з своєю дівчиною до них не заходив — отже подія світової значущості, розгадана таємниця Бермудського трикутника, втім, може, не до кінця розгадана, а так — завіску відсунули, краєць таємниці і визирнув.

Їли, пили, Оля чаклункою не прикидалася, поводилася досить реалістично, з Антоном розмовляла, з жартів Валерія Васильовича сміялася, з Інною про ганчір’я поговорила, а коли прощалися, тещу Марфу Петрівну у щічку цмокнула: спасибі, мовляв, ви — справжня чаклунка, таке усе смачне було. Виходить, не боїться конкуренції, терпить поряд з собою інших чаклунок, навіть заохочує їх легкими поцілунками. Чи настільки впевнена у своїх силах, що не вірить у конкурентів — за таких не вважає?

І знову був дощ, чекання тролейбуса, тільки тепер вони стояли під однією парасолькою, під чорною парасолькою Дана, тісно притулившись одне до одного, бо інакше — на трохи більшій віддалі — зостатися сухим неможливо, ллє не тільки з неба, а й з парасольки.

Дивна річ: хоробра людина Дан, нахабний залицяльник, який ні за що не пропустив би щасливого моменту “дощового зближення”, стояв струнко, як школяр, що вперше проводжає дівчину. Щось зупиняло його від рішучих дій, змушувало знічуватися, двадцять п’ятим чуттям відчував, що не час тепер руки розпускати. Коля сказав би: не обломиться. А може, і “обломилось” би, але не міг Дан подолати незвичну скутість: що з ним сталося? Та що там руки: він з Олею досі на “ти” не перейшов, на брудершафт не випив, хоча сьогодні така можливість була. Ось Валерій Васильович через десять хвилин казав Ользі “ти” і вона йому відповідала тим же, а вже про Інну годі й казати.

Тісно їм було під однією парасолькою, тісно, дивно і солодко. Наче не було ні дощу, ні мокрого Садового кільця, ні машин, ні людей — двоє у цілому світі: дуже чужі і дуже близькі одне одному люди.

А на Самотьоці вона його все-таки висадила. Сказала:

— Ніяких проводжань. Інакше посваримося.

Самому під парасолькою — він її цього разу у тролейбусі не залишив — було набагато вільніше. Але як нудно. Мокро жити на світі квітневої вогкої пори.

Але ж розмова в них у тролейбусі виявилася загадковою, щоб не сказати більше. Вона запитала про його студійні успіхи, а він, не любитель плакатися, людина стримана, яка вміла і любила свої невдачі та болі переживати на самоті, не терпіла співчуття, він, сильний чоловік, несподівано почав скаржитися. Ні, навіть не скаржитися, просто кинув із сумом:

— Кепські справи. Не йде робота.

— Що не йде?

— Та ви цього не збагнете, треба довго пояснювати.

— А все ж?

— Жонглерів коли-небудь бачили?

— Вас бачу, — усміхнулась.

І він усміхнувся.

— Я маю на увазі — у манежі.

— Звичайно. Я бувала в цирку.

— Бували. Бездара я, Олю, мене навіть режисер мій за майстра не тримає, через обов’язок зі мною вовтузиться.

— А може, це вам здається?

— Якби ж то!

— Здається, здається. Ви, Дан, на мене не ображайтеся, але мені здається, ви дуже ледача людина.

— Точне спостереження.

— Не зрозуміли ви мене. Не працювати ви лінуєтесь, а повірити в себе. Звичка вас тримає: я ледачий, я бездара, куди мені до друга Колі. А якщо так, то навіщо старатися.

— Я стараюсь.

— Погано стараєтеся. За інерцією. Слухайте мене. Завтра ви прийдете на репетицію — тільки вірте мені, вірте, як лікареві чи сповідникові, інакше нічого не вийде! — прийдете на репетицію і все у вас вийде так, як вам хочеться, як ви можете, ви один можете, і ніхто інший, і так буде завжди, доки вірите ви, доки знаєте, що у вас є сили, є талант, є бажання, доки я з вами.

На одному подиху промовила як заклинання. Дан не сміявся, погано йому було, погано, як ніколи. Наче вивернули його, а назад не завернули чи не розвернули — дідько його знає, який тут префікс вжити!

— Доки ви зі мною…

— А я буду з вами, допоки потрібна вам.

І сам того не хотів, а сказав, вихопилося мимохіть звідкілясь із підсвідомості:

— Ви мені дуже потрібні, Олю.

— Я знаю, — просто відповіла вона. — Тому — я поряд.

Може, через те, що нудно було, він і не став наполягати: мовляв, проведу додому, бо як же інакше, адже надворі ніч, хуліганів довкола… Вийшов із тролейбуса і пішов додому.

А коли дістався своєї квартири, черевики були до краю у воді, штани до колін мокрі, коли вліз під гарячий душ, згадав: по-перше, не домовився про наступний дзвінок — ну та це вже нічого, тепер у нього є телефон, подзвонить Оля, а ось по-друге… “По-друге” здавалося набагато дивнішим: від кого вона про Колю дізналася? Він їй нічого про нього не казав, тим паче про його талант, про славу, про те, що почувається поряд з ним хлопчиком-початківцем, і не гнітить його це почуття, анітрохи не гнітить, але ніколи, ні на мить не забуває вій про це.

А Коля все-таки подзвонив уночі, рівно о другій годині пролунав дзвінок, Дан подивився на годинник, але трубки не зняв: спати хотілося, виспатися до завтрашньої репетиції, та й розмовляти з другом жодного бажання не було — не той настрій.

Прожектори погасли, кіношники пішли проявляти плівку, невеличкий репетиційний зал, незвиклий до масованої інтервенції “варягів”, майже обезлюднів, знову став затишно домашнім. Як там у класика: “Гул затих. Я вышел на подмостки”. Тіль сказав:

— Саме час попрацювати як треба.

— А як треба, Тіль? — Настрій у Дана відмінний, робочий, але біс протиріччя голови не опускає.

У Тіля в руках записник у розкішній шкіряній обкладинці, з золотою монограмою, і олівчик золотий, схоже, подаровані йому вдячними шанувальниками ще до відміни кріпацтва: рідкісна робота, філігранна, тепер таких не роблять, потреба відпала, тепер пишуть кульковими тридцятикопійковими ручками в худих записниках з сірими картонними палітурками.

— Я почну фіксувати всі твої завали, Данчику. Я фіксуватиму їх галочками. За кожні десять галочок ти мені даєш гривеник. Коли номер буде готовий, на ці гривеники я куплю тобі автомобіль “Жигулі” останньої моделі.

— Думаєш, вистачить на автомобіль?

— Вистачить, Данчику, цілком вистачить, ще і на запчастини залишиться.

— А я кажу, що не вистачить, старий циркачу, — обізлився Дан. — Купиш мені автомобіль із своїх кровних.

— Я купив би, дарлінг, але на тобі багато не заробиш. Мені ж за номер однаково платять: чи то я його місяць готую, чи десять років. Прогорю я з тобою, Данчику, останні штани на хліб зміняю… — Сама покірливість, голосок єлейний, оченята додолу опущені.

— Не лякайся, Тіль, калоші залишаться.

Узявши три булави, сів на “залізного коня”, поїхав розкидуватися, гріти м’язи.

Ох темп, швидкість, лиха справа, свистять булави перед обличчям, а ти їх не бачиш, ти тільки їхні сліди реактивні угледіти встигаєш, і звук за ними тягнеться, як за літаком, а вони влипають тобі в долоні і знову злітають — із двох рук, із правої — каскадом, ану по колу, уздовж бар’єра, по манежу проїдемо: бережися, Тіль, задавлю! — і па центр, а там — вистрибом на моноциклі — один-два-три, один-два-три! — пішли булави з-за спини — один-два-три! — а тепер з-під ноги — один-два-три! — веселіше, веселіше, публіка реве, оплески — немов обвал у горах.

— Стоп! — це Тіль крикнув.

Що таке? Що сталося?

— У чому справа, маестро? — піймав булави, тільки тепер відчув важкість у грудях, задихав часто-часто.

— Віддихайся, Дай.

Ти диви: Дан, а не Данчик, найвищий ступінь поваги.

— Я не втомився, Тіль.

— Бачу. А все ж трохи віддихайся. Готово? Бери четверту.

Чотири булави — це для нас дурниця, насіння, пустимо його із двох рук, а тепер поїдемо, поїдемо, швидше, швидше, покрутимо булави, одну — під склепіння, унизу — трьома, трьома, трьома — бах! — четверта прилетіла — ану чотирма. Як?

— Кураж у тебе звідкись з’явився, Дан.

— Він у мене завжди був.

Кидати не припиняємо, темп-темп, сторонні розмови нам не заважають, навпаки — підтримку надають.

— Де ж ти його ховав?

— У камері схову, Тіль, на Казанському вокзалі.

— Чому ж не користувався?

— Беріг, Тіль, на чорний день складав.

Моноцикл між ногами затиснути, пострибаємо трошки— один-два-три-чотири! — невисоко кидати, невисоко, темп не губити, нехай публіка рахує — один-два-три-чотири!

— Сьогодні — чорний?

— Світлий, Тіль, світліше годі й шукати. Просто я шифр від сейфа забув, дістати кураж не міг, а вчора згадав.

— Отже, у нас, виявляється, пам’ять погана, бідні ми, бідні.

— Багаті, Тіль, хочеш, поділюся?

— Чим, Дан?

— Радістю. Гарним настроєм.

— Закохався, чи що?

— Хто знає, Тіль, поживемо — побачимо.

— Чи не та шантретка з телефону?

— Багато знатимеш — швидко постарієш.

— Я і так уже старий, Дан.

— Невже помирати зібрався? Не вірю.

— Ще чого!

— Отож-то…

У бік четверту, зараз ми трьома фокус покажемо, закрутимо кожну у горизонтальній площині, як гвинт у вертольота, як бумеранг, який друг Коля в Австралії шпурляв. Підуть у долоні? Пішли, пішли, увага — увага. І знову вгору, вище, всі три — вище, до колосників, ловимо їх — один-два-три! — ко-омплімент публіці.

— Де ти цього навчився?

— Чого, Тіль?

— Крутити їх по горизонталі.

— Коля так робить.

— Ко-оля…

— А що Коля, що Коля? Пуп землі? Постараємося — не гірше будемо.

— Нахаба ти, геноссе. Добре, якби постарався.

— Не хвилюйся, Тіль, усі лаври будуть наші.

Дан сів на манеж поряд із стільчиком Тіля, глибоко дихав, відновлював “диханку”. Тіль запитав:

— Не пересидиш? Кураж пропаде.

— Він у мене тепер ніколи не пропаде.

— Слухай, Данчику, скажи чесно старому Тілю: що сталося?

Що йому сказати? Чесно? Чесно — він не повірить. Чесно — сам Дан не знав, що з ним сталося, чому вій сьогодні кидає не гірше Колі. Зрештою, так не буває: учора — посередність, сьогодні — талант.

— Я з чаклункою познайомився, Тіль. Вона мене в майстра перетворила.

— Душу їй продав, безсоромнику?

Душу продав? Ні, Тіль, поки що не продав, тільки відкрив трошки, та якщо вона попросить — так віддати можна, задарма. Задарма? Та вона тобі за твою душу стільки авансів видала — не розплатишся! Чи варта твоя душа її подарунків? А чому її? Знову в містику кинуло? При чому тут Оля? Ну, сказала вона, що піде у Дана його номер, легко піде, як хочеться, а він і повірив їй, серйозно повірив, і все вийшло — як же інакше? Інакше так— не їй повірив, а собі, вірніше — у себе, і в тому, звичайно, є чимала заслуга Олі, хто проти цього суперечить, спасибі їй велике.

— То як же щодо душі, Данчику?

— Щодо душі? При мені вона, Тіль, непродажна вона. Дивись, як я п’ять кидатиму.

Зібрав п’ять булав, осідлав моноцикл — увага. Спочатку повільно, зібрано, акуратно викреслюючи рисунок польоту, його траєкторію, щоб кожна булава проходила її найвищу точку, на мить неначе зависала в ній, затримувала момент свого крутіння і знову йшла униз, в долоню. А тепер трохи збільшити темп, не змінювати траєкторії, не чіпати рисунка. Як завжди, у цьому місці Дан і починав сипати — не витримував темпу, руки за ним не встигали. Та тепер булави приходили точно в долоні, руки самі працювали, як кажуть, в автоматичному режимі, і Дан ризикував кидати швидше, стежив за булавами, бачив їх усі одразу, а руки, як і раніше, жили своїм життям, підкидали, ловили, і Дан не дивився на них, як хокеїст, що не звертає увагу на шайбу — все поле зором охоплює, а шайба сама піде куди треба.

У студії світло ставлять добре, рівно, не те, що в деяких нових — велетенських — цирках. Там булаву вгору підкинеш, вона й пропаде, вийде із зони світла, із зони видимості, а ти чекай, тремтячи, коли вона знову з нічого з’явиться, і на те, щоб зловити її, часу у тебе майже не залишається. Важко, хоча потім звикаєш, на одній інтуїції тягнеш. А на невеликий зал прожекторів вистачає, вони весь простір польоту однаково добре освітлюють, напружувати зір не обов’язково.

Дан ще трохи збільшив темп — усе йшло прекрасно, і він ризикнув поїхати по манежу, не зменшуючи темпу жонглювання, до того знахабнів, що перестав дивитися на булави, встромив погляд на уявну публіку, усміхався їй. Щоправда, усмішка в нього була дещо напружена, дерев’яна. Коля, скажімо, взагалі, не усміхається, але натомість від публіки очей не відриває. Каже: “Я гарненьке личко в першому ряду відшукаю — для нього покидаю, воно й задоволене, знічується, коли я його поглядом їм. А потім мені записочку через уніформіста надсилає: так, мовляв, і так, хочу з вами зустрітися”. — “А ти що?” — запитував його Дан. “А я ці записки Люсьці віддаю: нехай знає, як її чоловіка жінки цінують”.

Щодо усмішки — вона сама по собі відшліфується з часом, не в ній щастя. А те, що Дан жодної булави не сипонув і швидкості не втратив, кидав куражливо, — явний успіх. До п’яти булав у темпі, та ще не на килимі — на моноциклі— це вже ознака класності. Далі — простіше: шість-сім булав жоден жонглер не кидає, разів зо три всю серію викине, покаже, що і це йому посильно, і все. Час д0 кілець переходити, пробувати, а булави не залишати, щоденно тренуватися.

Зістрибнув з моноцикла, запитав:

— Ну як?

Тіль усміхнувся, блиснув рівними білими зубами — чи то свої зберіг, чи то протезист у нього талановитий, дивовижний художник-скульптор.

— Сам знаєш, Данчику, шарман, порадував ти сьогодні старого Тіля. А завтра що буде?

— Завтра буде той же шарман. І позавтра. І позавтра. І через місяць.

— Ну якщо так справи підуть, через місяць я й справді тебе на комісію випущу. Якщо, звичайно, завод до того часу апарат віддасть, а ти його освоїш.

— Добре слово і кішці приємно.

— Котові, Данчику, котярі: шерше ля фам, Данчику, без ля фам тут не обійшлося, я своїй інтуїції вірю.

— Може, ти і маєш рацію, старий Тіль.

Маєш рацію, звичайно, так, не обійшлося без жінки на ім’я Оля, без доброї жінки із “шантретистим” голосом, безпомилково вгаданої Тілем.

Що відбувається на світі? Жив Дай, не тужив, зірок з неба не хапав, на долю не надіявся, що міг — сам намагався у долі взяти, а міг небагато, на більше ні сил, ні вміння, ні везіння не вистачало. Але й цим задоволений був, на невдачі не скаржився, навіть хутчіш удачливим себе вважав. Удачливим? Ні, Дан, до зустрічі з Олею справжньої удачі ти й не нюхав, а з’явилася Оля — удача косяком пішла: від дрібниці до крупняка, по наростаючій. І справді флуктуація якась.

Чи добре це? А що поганого? Ведуть тебе за ручку, помилитися не дають, бажання вгадують, виконують їх негайно. Не життя — справжня малина. З гірчинкою малина. Досі ти був сам, сам орав, сам сіяв, сам урожай збирав. А тепер тобі лише захотіти треба вчасно: хочу, мовляв, ось того і того. І “те і те” без зволікань з’явиться. Як у казці про золоту рибку.

Чи добре так? Нічого доброго! Не любив Дан чужого, не вмів заборговуватись — ні грішми, ні славою, ні щастям. Але, дозвольте, так розмірковувати — значить, вірити в Олнне чаклунство, не в себе вірити, а в якісь потойбічні сили, якими Оля, виявляється, володіє. А як же інакше пояснити дивовижну метаморфозу, яка за одну ніч трапилася з Даном? Був нуль без палички, став паличкою з нулями, великим жонглером, подібним до друга Колі. Так буває? Не буває. А чому, власне, не буває? Повірив у себе, мобілізував внутрішні резерви, що досі мирно дрімали в організмі, зібрав волю в кулак і показав, на що здатна людина. А людина багато на що здатна, можливості її наукою не вивчені, вчені вважають, що мозок лише процентів на десять задіяний, а решта дев’яносто заховані під його корою. Відкрилися? Відкрилися. Оля їм вихід знайшла.

Знову за рибу гроші: при чому тут Оля? А при тому, що тиждень тому Дан чудово користувався своїми десятьма процентами і про решту й гадки не мав. А тепер думає. І не просто думає — щосили користується. Тілю на втіху, собі на радість.

І все-таки: Оля чи не Оля? Як там суперечка атеїста з батюшкою? Хто кого? Дан з жахом розумів, що батюшка потроху-помалу, а гору бере. Ні, ні, ні, так все ж не буває, не може, не повинно бути, хоч ріжте на частини, катуйте, голки під нігті заганяйте!

А якщо поставити дослід? Так би мовити, вирішальний експеримент, як висловлюється Валерій Васильович, який керує вченою фізичною братією, перевірити суперечку з анекдота суворою науковою методикою: існують чаклунні сили чи ні?

Жарт, звичайно. Це ми теревенимо, веселимося, жартуємо.

А жарт цей підленький і пахне погано. З ким жартувати задумав, учений дурню? З людиною, яка дорога тобі, це вже і приховувати ні до чого. Станеться, що коси на собі рватимеш, чи не так?

Настрій був препоганий. Прокинувся на світанку, лежав у ліжку, намагаючись заспокоїти себе всесильним аутотренінгом: ти повністю розслаблений, збезволений, твоє тіло тобі не належить, ти не можеш навіть руку підняти, ти не чуєш звуків, ти щасливий, щасливий, щасливий…

Дідько, як кран на кухні капає, це ж повільне катування!

Не полінувався, пішов на кухню, насилу прикрутив кран: прокладку б замінити, та руки не доходять.

Повернувся, ліг, спочатку почав: ти спокійний, спокійний, ти відчуваєш немислиму легкість свого тіла, воно існує поза тобою, поза цим світом, ні про що думати, нічим думати — ти щасливий, щасливий…

Погана ти людина, Дан, людиночка, недолюдина, примат безхвостий. Що ти наробив, експериментаторе, як ти їй тепер в очі дивитимешся?

Вона теж добра! Жодних підозрінь, ані тіні сумніву, рівним голосом:

— А я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Упевнена: все буде гаразд.

Вона, бач, упевнена…

А чи не надто рівний був її голос? Навіть холоднуватий, з крижинкою, без фарб. Здогадалася? Ні, навряд. З чого б? Усе на рівні, усе природно, та й Дан не збрехав, сказав про наболіле, давно вимріяне.

Все — так, все — правда, але ж справа не в тому, що сказано, а в тому — навіщо сказано. Мета ніколи не виправдовувала засоби, історія це міцно довела. Та й до чого тобі знадобилася ця безглузда перевірка? Погано було?

Вони того вечора довго лежали, не засвічуючи лампи, не рухаючись, не розмовляючи — приголомшені тишею, що раптово зависла, і все здавалося порожнім і непотрібним, крім темряви і тиші — єдиного, що до краю сповнювало їхній світ.

Стелею пробігло світло від фар далекої машини, потім машина наблизилася, було чутно, як стукає на порожніх обертах розподвал — міняти час, що, водій не знає, чи що? Грюкнули дверцята, хтось сміявся, під дощем пробігаючи короткий відрізок шляху до під’їзду. Усе це відбувалося, як пишуть фантасти, у паралельному просторі, в чужому світі, лише відзвуком життя торкаючись їхніх темряви і тиші.

Дан знав, що кохає цю жінку, яку так і не відкрив, не розуміє, роду-племені якої не відає — чужу, хворобливо близьку. Він сам належав до того — паралельного! — простору, де гарчали машини з розхитаними клапанами, де сміялися не дуже тверезі і такі ясні і прості підпилі нічні гультіпаки, де вже який тиждень лив дощ і де парасолька була тільки парасолькою, а не дахом для двох. Вона повела, потягла його у свій світ, у свій простір, де зрозуміле легко перетворювалося на загадкове, де таємниці завжди лежали під рукою — блискучі і легкі, як жонглерські м’ячики.

“І неможливе можливе…”

Хто це сказав?

Блок це сказав…

Дай знав, що кохає цю жінку, і в цю хвилину — ні, в ці години! — вірив, що ніколи, ні за що не стане перевіряти її чарівну силу. І зовсім не тому, що відмінно вивчив класику і пам’ятав, з чим залишилася сварлива старушенція, яка випробовувала терпіння золотої рибки. При чому тут класика? Дан кохав цю жінку і болісно не хотів, щоб вона була чаклункою.

Чому ж, коли він проводжав її до розлучної тролейбусної зупинки, коли вони йшли бульваром, старанно обминаючи калюжі на гравії, йшли, притулившись одне до одного під чорним японським дахом на двох, чому він розповів їй про ті кілька сторіночок, що чотири місяці тому відніс у репертуарний відділ главку?

Скільки він виношував їх, перш ніж віддрукувати на розхитаній машинці, позиченій у бухгалтерії студії? Рік? Два? А може, він уже уявляв собі їх зміст, коли тільки-тільки клеїв свій перший номер в училищі, коли маленька негарна жінка, знаменита в минулому артистка, його педагог, фанатично закохана в літаючі булави, кільця і м’ячі, казала йому: “У тебе, Дан, прекрасна голова, ти вмієш думати, але — ой якби ти не лінувався!..”

Навіть Тілю він нічого не сказав про ці кілька сторінок.

А Оля слухала його і мовчала, вона вміла слухати, не перериваючи, не задаючи зайвих запитань, просто слухати— то велике вміння, майже втрачене людьми у наш квапливий вік.

Дан розповідав їй про атракціон, про яскраве і темпове видовище, де братимуть участь десять жонглерів, що працюють соло і всі разом — синхронно, з танцями, з акробатикою, про атракціон, де можна показати довгу історію жанру, давним-давно розпочатого бродячими комедіантами і доведеного до досконалості такими асами, як друг Коля. І коні будуть там, і моноцикли, і дріт над манежом, і трапеція під склепінням, тому що кидати всяку всячину можна скрізь, головне — добре кидати.

Дан мріяв прийти в училище, відібрати молодих хлопців і дівчаток, які вміють і люблять “кидати всяку всячину”, попросити ту жінку допомогти йому і їм. А може, — от було б здорово! — і Коля стане працювати з ними, і тоді вони ніколи вже не розлучаться, чудове життя розпочнеться!

Усе написав Дан на тих сторінках, нічого не випустив Як зумів, так і написав. За ці чотири місяці сто разів був у главку, а запитати про долю своєї ідеї соромився, вважав: якщо сподобалася, самі б йому про те повідомили. Мабуть, не сподобалася ідея чи не повірили громадяни начальники, що якийсь середній жонглер з нею впорається. От якби Коля на себе ініціативу взяв — справа інша, Коля — ім’я надійне, гарантія якості. А то ж не його це думка, не Колина, — Дан її виносив, кому, як не йому, втілювати.

Сказав, мало не вигукнув:

— Ти розумієш мене, Олю?

І вона відповіла рівним, напевне, надто рівним голосом— тоді і льодок у ньому Дану привидівся:

— Я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Впевнена: все буде гаразд.

І дідько смикнув його за язик запитати не без надії на певні обставини:

— Точно впевнена?

І почув у відповідь те, що хотів, що страхався почути:

— Точно упевнена!

Наступного ранку проклинав себе, репетирував, як уві сні, однак не сипав, узявся за кільця — відмінно пішли, кидав п’ять кілець у лютому темпі — і без завалів. Наприкінці відважився на особистий рекорд: викинув десять кілець і всі упіймав. Тут не треба плутати два дієслова — “викидати” і “кидати”, це різні у жонглерській справі поняття, хоча і з одним коренем. Кидати — жонглювати постійно, підкидати і ловити, підкидати і ловити — три, чотири, п’ять, навіть шість предметів. Ллє є межа спритності рук, межа людської реакції: дев’ять, десять, одинадцять предметів можна лише викинути: один раз підкинути і все встигнути впіймати, тут теж відчайдушна спритність потрібна, швидкість, чіпкість — далеко не кожен на це здатний.

Тіль сказав:

— Ти сьогодні якийсь нетутешній, Данчику. У тебе неприємності?

— З чого ти взяв? — вийшло грубувато, але Тіль не став вдаватися в подробиці.

— Твоя справа, мовчи. Воно й добре: автоматизм з’явився, добротна риса для майстра.

Вперше майстром назвав, а Дан навіть не зрадів, про інше думав: іти чи не йти?

Коли стояв під душем, вирішив остаточно: піде. Далі]-рати в ніяковість не мало сенсу.

Приїхав у главк — і одразу в репертуарний відділ, а там його зустріли мало не з обіймами: нарешті ти з’явився, довгожданий наш!

Виявляється, його заявку вчора розглядала режисерська колегія главку, дехто був проти, казав, що саме Дан атракціону не витягне, що ідея багата, перспективна, та треба б її — нехай Дан не ображається — кому-небудь із сильніших жонглерів передати. І Колине прізвище називали. Але тут виступив Тіль і сказав, що передавати атракціон нікому не треба, що Дан відмінно з ним впорається — треба бачити, як він останнім часом кидає, не видовище — суцільне задоволення! — що Коля — людина розумна, творча і сам не відмовиться приєднатися до атракціону, тим більше що вони з Даном друзі — нерозлийвода. І що він, Тіль, радий буде, якщо главк призначить його режисером в атракціон, немає нічого приємнішого, ніж працювати з майстрами своєї справи. Так і сказав: з майстрами, маючи на увазі його, Дана, і Колю. І про училище йшла мова, про те, щоб випускників залучити. Теж підтримали. Взагалі — повний успіх, фанфари і литаври.

Сказали: терміново пишіть сценарій, його швиденько затвердять, і з майбутнього року — як складуть кошторис — почнете збирати людей, репетирувати, замовляти костюми й обладнання.

Тут би Дану “терміново” сідати за письмовий стіл, думки у слова вбирати, брати на прокат друкарську машинку, а він, байдужий, тільки й спромігся, що подякувати за увагу, пообіцяв серйозно подумати про сценарій.

Апатії його здивувалися: є які-небудь труднощі? Може, професійного сценариста підключити?

За сценариста знову подякував, відмовився. Поцікавився: що з його номером буде — з тим, що його тепер готує?

Пояснили поблажливо, як маленькому: новий номер органічно увійде в атракціон. І старий теж увійде — з моноклем, сигарою і тростиною, як незабутнє минуле вітчизняного цирку.

Не зрозумів Дан, як вони туди увійдуть: йому що, атракціон із клаптів шити? Новий — то новий. Від початку до кінця. Але сперечатися не став. Зрештою в його теперішньому номері єдине нове — подароване Олею вміння кидати без завалів. І тільки. Так ось воно і не пропаде — завжди знадобиться.

Але думав про це якось механічно, за інерцією — належить, то й думається: тепер усі гори — дрібниця, всі висоти підкоряться, тепер тільки працювати, працювати, працювати — до одуріння, до райдужних кіл, де вони там від втоми виникають — в голові чи в очах?

А працювати саме і не хотілося. Хотілося повернутися додому, забитися в дупло, забарикадуватися від усіх. Не бачити, не чути, не думати.

А зможе — не думати?

Дан знав точно: не зможе.

Чому, запитував він, зробивши підлість, людина щосили намагається переконати себе в тому, що вчинила єдино правильно, що не було іншого виходу, що не підлість це зовсім? А що тоді? Єдине бажання здійснити давню мрію, що стала можливою завдяки коханій дівчині. Природно.

Пригадується, був у Дана приятель, не цирковий — з технічної братії. Закохалася в нього до нестями одна стюардеса, на міжнародних лініях вона літала, з усіляких Брюсселів і Парижів не вилазила. Ну валюта там, ганчір’я закордонне — усе при ній. Якось краватку своєму інженерові привезла, наступного разу — сорочечку, тоді — одеколончик для гоління з фірмовим запахом. А він — інтелігентний такий, тактовний, млосний, сволота порядна — почав цим обережненько користуватися. Скаже: ой, як я мрію про справжню “паркеровську” ручку. Бах — через два дні має ручку. Далі — більше: черевики щось зносилися, сорок другим розміром користуюся… І через тиждень красується у замшевих мокасинах. І не кохав же її, анітрохи не кохав. Добре, дівчина вчасно розкусила ного, відставку дала. Рік тому Дан зустрів її на Калінінському: заміж вийшла, дитинку народила, літати покинула, щаслива.

Так він же, інженер цей, не кохав її…

А ти, Данчику, любиш свою чаклунку, рибку свою золоту? Любиш, не можеш без неї — це так! І від цього ти ще більший негідник, ніж твій приятель. З ким, як кажуть, поведешся…

Якого біса ти про нього згадав, при чому тут він? А при тому, що не перевіряв би ти Олине чаклунство, повірив у нього безтямно й обачливо використав. Знав, що вийде все напевно, перепитав навіть: “Точно впевнена?” — і відповідь отримав ту, на яку чекав. Як би ти розчарувався, коли б вона раптом засумнівалася! А відмовку про “експеримент” вигадав для виправдання; ми, мовляв, не горлохвати, ми вчені-атеїсти, які в чудеса не вірять.

Що робитимеш, майстре?

Але ж чудес не буває? Правильно, не буває, все куди простіше: якщо потрапив у смугу везіння, звідусюди пощастило. Того і треба було коли-небудь чекати: руки є, голова на плечах є, тільки віри в себе бракувало. А фортуна — баба з ніг до голови, вона впевнених любить, допомагає їм. Є сенс у прислів’ї: у щасливого і півень несеться.

Гаразд, нехай так, ніякого чаклунства немає, а є ряд збіжностей, які зовсім не суперечать всесильній теорії імовірності. А як же бути з твоїм: “Точно впевнена”. Ні в яку ворожбу не вірив, а все ж запитав — про всяк випадок, наче перед прикметою підстрахувався. Найстійкіші атеїсти стукають по дереву і плюються через плече, щоб не наврочити, побоюються чорних кішок, розбитих дзеркал і розсипаної солі.

Значить, підстраховувався? На всяк випадок? А золоту рибку прилучити у співучасники не проминув зробити.

Дан остаточно заплутався, заблукав у собі. Одне знав точно: винний він перед Олею. Як зустрінеться з нею, заговорить, в очі погляне? Зможе? Не знав він, нічого не знав.

А тут телефонний дзвінок пролунав. Дан подивився на годинник: вечір уже, три хвилини на сьому. Телефон дзвонив, а Дан не знімав трубки, слухав пронизливі різкі дзвінки, кожний із них відгукувався болем у голові. Телефон замовк, і Дан заплющив очі: вмів би плакати — вголос завив би. Учора домовилися: Оля подзвонить о шостій годині, одразу після роботи. Подзвонила. Ось і все.

Все.

І до самого ранку, до сірого квітневого світанку тихо було в порожній квартирі. Тільки кран капав. Ну та його Дан вранці підкрутив, а повернеться з репетиції — нову прокладку поставить, то дрібниці, п’ять хвилин роботи.

Добиратися з Маріїного гаю в Ізмайлово, у студію — мандри не дуже приємні. Три види транспорту — тролейбус, метро, автобус, майже година їзди. Єдине, що тішило: ніколи не потрапляв у години “пік”. Їхав на репетицію на десяту ранку, коли основний потік уже відринув, людство приступило до створення матеріальних цінностей, а духовні — подібні до циркового номера Дана — могли і почекати.

Дан іноді запитував себе: кому потрібне його мистецтво? Дивна річ пам’ять! Люди ходять у театри і кіно, розповідають знайомим: учора бачили Смоктуновського у такій-то ролі чи Гоголєву у такій-то виставі. А як про цирк? Приблизно таке: нарешті вибралися, діти випросили на клоуна подивитися, програма хороша, цікава, слони були, собачки, джигіти на конях. І хоч би хто одне прізвище згадав! Де там: прізвища циркових артистів знають тільки справжні любителі. Таких немало в кожному місті, куди “дістає” цирковий артистичний “конвейєр”, навіть більше — кожна людина знає імена Карандаша, Попова, Нікуліна, Кіо, ще три — чотири імені. А всього у “конвейєрі” тисяч шість, їздять по країні, по стаціонарах і шапіто, працюють як прокляті, калічаться, ідуть на пенсію в тридцять, а то і в двадцять п’ять — роботу з малих років починають, до старості не залишають, буває, вмирають прямо в цирку: інфаркт наздоганяє де-небудь між денною і вечірньою виставами, і лежать у манежі, і оркестр грає Шопена, і, не соромлячись сліз, плачуть веселі клоуни, куражні джигіти, відважні акробати. А наступного дня вони знову вийдуть радувати публіку, яка не згадає їх імен, хвала богові, якщо — номери в пам’яті залишаться, і, напевне, це правильно, тому що мистецтво цирку на відміну від театру чи кіно сильне своєю єдністю, своєю цілісністю, коли “одиниця — дурниця”, коли жонглери, клоуни, канатохідці, гімнасти — всі разом, все — одне, нехай не сума одиниць, а сума єдиностей, та все ж сума. І тільки всі разом вони змушують глядачів зітхати за цирком як за святом, і тоді глядачі чудово пам’ятають ім’я кожного.

Його неважко запам’ятати, вважав Дан, воно в нас спільне. Цирк — наше ім’я. І нехай йому заздрять артисти кіно і театру, будь-хто з яких носить своє, неповторне, вимріяне. А спільного у них немає.

Зробить Дан атракціон — якщо зробить, буде в ньому десяток учасників — ім’я яким Цирк, і незрівнянний Коля, заслужений артист, жонглер із світовим ім’ям, стане не власним прізвищем пишатися, а спільним.

Отак-то…

А чи є сенс робити атракціон?

Випустити новий номер, їздити з ним по містах і селах до тихої старості, до того моменту, коли руки відмовлять, коли ними не тільки булаву — ложку з кашею важко підняти буде, як частенько у жонглерів буває, якщо вони в манежі не дурня клеють, а працюють на совість. А можна і дурня клеїти, публіка добра, не помітить, а помітить — вибачить, ще і в долоні поплескає. Краса, хто розуміє…

Тільки Дану того не зрозуміти: він цей атракціон, як сказано, з училищних часів вимріяв і забути про нього не зможе — не вийде.

Отже, робити?

Авжеж, робити.

Незважаючи на те, що випросив його у фортуни, поплакався у неї на плечі? Чому, власне, випросив? Заслужено отримав, і тепер тільки від тебе залежить удача: чи вистачить сил, уміння, терпіння — все буде гаразд.

Тепер тільки від тебе залежить.

Вдень усе набагато райдужнішим здається: і чорне начебто не таке вже чорне, а біле — більше годі й уявити. Удень думки чистіші, настрій кращий, удень совість дрімати починає, оскільки за ніч не відіспалася, не відпочила. І небо вже не таке низьке, не висить над головою, аж парасольку зачіпаючи, і навіть дощ не дуже мокрий, а коли цей парадокс безглуздим видається, то висловимося по-іншому: не надто холодний, не надто колючий — звичайний весняний дощик. Вдень усі кішки пофарбовані в різні кольори, а твоя сіра таки мерзотниця кішка — совість ніжно муркоче. Але кігтів, зауважимо, не ховає, пробує їх, нагадуючи про себе…

Переодягся в робоче трико, вийшов у манеж.

— Привіт, Тіль.

— Гутен морген, Данчику.

— Спасибі тобі за добрі слова про атракціон.

— Ні за що. Ми про нього ще поговоримо — є потреба. А поки що приступай, Данчику, працюй, номер плановий, його випускати треба, а то з мене шкіру на рукавички здеруть.

— Пошкодують, — сказав, щоб щось сказати.

Виліз на моноцикл, почав розкидатися — рук не відчував, тіло як не своє, булава по зап’ястю ударила — болем у плечі віддалася.

— Що з тобою, Данчику, не виспався?

— Дрібниці, Тіль, зараз розігріюся.

Начебто розкидався, щось почало виходити. Взяв четверту булаву, пішов працювати не кваплячись, пристосовуючись до чужих ще рук, але дуже слухалися вони, ловили, підкидали, набували спритності.

Збільшив темп — один-два-три-чотири! Що за дідько, впустив булаву! Нічого, буває. Тіль мовчить. Знову почав кидати, швидше-швидше, поїхав по колу — знову впустив. Повторимо. Швидше-швидше, пішло, пішло — один-два-три-чотири! — ще швидше! — один, два, три, чотири! — отак— краще! — один-два-три… Четверта — на килимі.

Що відбувається? Нічого особливого: як кидав тиждень тому, так і нині йде. Майстерність, яка нещодавно з’явилася, щезла геть, залишився попередній середньоміцний жонглер Шереметьєв Д.Ф., штатна одиниця главку, артист на ім’я Цирк. Кураж пропав.

— Сядь, Данчику, посидь із Тілем.

Послухався. Кинув булави на арену, сів на бар’єр. Тіль разом із стільчиком розвернувся до нього обличчям, записничок закрив, сторінку олівчиком заклав.

— Не запитую, Данчику, що з тобою відбувається. Хочу знати, що, скажімо, позавчора було?

А що позавчора було? Кидав відмінно, майстерно працював, ось що було.

— Не знаю, Тіль, сам не можу розібратися.

— Вибач старого за нетактовність, Данчику, але чи немає тут причини на ім’я Оля?

Запам’ятав ім’я, старий дідько, пам’ять, як у хлопчика.

— Яка, по суті різниця, Тіль…

— Велика різниця. Від дівчини Олі багато залежить. Отакої! Дід Мороз і Снігуронька. Вчитель і учениця.

Старий чаклун Тіль підмовив свою юну вихованку дещо попрацювати з нетвердим душею матеріалом. Розповідь із серії святкових.

— Що ж від неї залежить?

— Усе, Данчику: твій настрій, твоя удача, твоя справа. Ти від неї залежиш, як пишуть у газетах, цілком і повністю.

Забавна розмова виходить.

— Саме від неї?

— У даному випадку — від неї.

— Є і не даний випадок?

— Є таке поняття — “взагалі”. Ми, чоловіки, взагалі від жінок залежимо. Вони всі — чаклунки, Данчику, якщо, звичайно, вони — жінки, якщо не втратили своєї — богом даної — чародійної сили серед каструль, у магазинній штовханині, на профспілкових зборах, у кабінетах начальників. Багато хто не витримує, губить її, силу цю, емансипацією задавлений, та ще й удає, наче так і повинно бути, наче жінка — не жінка зовсім, а в першу чергу інженер, учений чи там тракторист. І зауважте, Данчику: не інженерша чи трактористка, а неодмінно в чоловічому роді, твердіше, залізніше. А нащо світові вчені і трактористи, якщо жінки в ньому зникають? Ти про це думав, Данчику? В тому-то річ, що не думав…

Звичайно, не думав. А тепер сидів, слухав, розімлілий, а Тіль дзюрчав тихенько і зовсім не був схожий на звичайного іронічного і злого гномика: і справді, затишний і добрий. Дід Мороз. Тільки що в калошах.

— А від чого вони, Данчику, в трактористи подалися? Хіба від доброго життя? Від того, що справжній чоловік за теперішніх часів — теж рідкість. Справжній чоловік — він який? Він до будь-якої справи — вогонь, він із себе тисячу потів спустить, а справу цю на совість зробить. І ніжний він, Данчику, крихкий, то тільки зверху — сталевий. А всередині у нього, під сталевим кожухом, така субстанція, науково висловлюючись, яка жіночій чарівній силі дуже піддається. І добра чаклунка цією субстанцією легко керує. Нас, Данчику, усе життя жінки робити повинні — від народження до смерті, так природою наказано. І противитися природі не слід, тобі це боком вилізе. Зрозумів?

— Та хіба я справжній?

— Схоже на те. Усі ми первісно справжні, доки акушерка пупок ниткою не перев’яже. А далі все від нас самих і залежить. Губляться чоловіки — то й жінки зникають. Вони емансипуються, ми фемінізуємося. Все взаємопов’язано, Данчику, діалектика не обманює.

— А що ж ти, Тіль, справжньої жінки не знайшов? Бурлакою вік живеш?

— Я знайшов, Данчику, давно знайшов. Тільки і втратив давно. Мою жінку, Данчику, в дев’ятнадцятому році в Іркутську інтелігентні чоловіки порубали. Вони ж себе справжніми вважали, цвітом імперії…

— Вибач, Тіль, я не знав…

— Ніхто не знав, Данчику, оце я з тобою вперше за багато років розговорився. А вибачення просити ні за що: давно це було, майже забув усе.

— Скільки ж тобі років, Тіль?

— Багато, Данчику, до дідька багато, я вже з рахунку збився. Ти ось що, сьогодні йди додому, відпочинь, полеж, подумай. І завтра не приходь, я зазирну в студію: тебе немає — значить, ще думаєш. А як надумаєш — з’явишся.

— Що надумаю, Тіль?

— А про Олю. Що хочеш, те й надумаєш, іншого не вийде. Все.

Підвівся, неквапно склав стільчик, черевики в калоші втиснув, підхопив портфель.

— Бон шанс, Данчику, усього найкращого.

Дан не дивився йому вслід, сидів, зсутулившись на бар’єрі, зіперши об коліна лікті — такий безглуздий сильний циркач з голубої картини Пікассо.

Та тільки не було перед ним ніякої дівчини, тоненької дівчинки на кулі.

І кулі не було.

Дан — жонглер, а куля — типовий атрибут номера еквілібристів.

Ось і пояснив усе мудрий Тіль, премудрий піскарик, який сам себе робив — бо нікому його робити було. А вірніше, нічого він не робив, забрався в міцний футляр — тоді, в дев’ятнадцятому, всі застіжки застебнув, засувки засунув, жив за інерцією, бо нічого він не забув відтоді — намовляє на себе — самою пам’яттю й існує. Портфель його — футляр, калоші — футляр, записник з монограмою… І ніхто відтоді у той футляр не зазирав — бажання не виникало. Живе поряд старичок-боровичок, засушена квітка з гербарія. “Як справи, Тіль?” — “Справи — краще годі й уявити!” Запитали — відповів, не запитали — промовчав, теж добре, хіба до образ йому, коли всі довкола у клопотах захлинаються, а клопоти, звичайно, найважливіші, мало не державної ваги: кому ставку не підвищили, хто з дружиною посварився, у кого син з хімії двійку вхопив, кого замість Києва на гастролі в Жмеринку заслали. Тіль про все послухає, кожному раду подасть.

Ось і йому, Дану, теж подав.

Спасибі тобі, Тіль, добра людина, не за пораду спасибі — не в ній суть, та й ніяких особливих рецептів Тіль не виписував — за відвертість спасибі, за те, що не удавав із себе бадьоренького, не плескав по плечу: все пройдене, Данчику, не сумуй, рідний! — за те, що зумів збагнути його і сказати про найважливіше.

Ніщо не здавалося Дану важливішим, ніж банальні в загальному одкровення Тіля, Так, банальні, але не стали вони від того безглуздіші чи невірніші. У вічному своєму прагненні до ексцентричності, до більшої оригінальності забуваємо ми про найпростіше, про споконвічне, про суть, якщо хочете, біжимо від неї, в емпіреях витаємо, а суть — унизу. Нам її знизу виносять розумні люди, а ми: ой, як примітивно, тривіально, загальновідомо!

А коли загальновідомо, то чому ж забули? Чому ж не користуєтеся?

Того останнього — щасливого! — вечора Оля зупинилася біля книжкового стелажа, пробігла поглядом по темно-синіх корінцях “Бібліотечки поета”, сказала ніби між іншим:

— “Жінко, що в тебе під шаллю?” — “Майбутнє!”

Дан тоді відзначив про себе: цитата звідкись, дівчата в нас освічені. А тепер силкувався згадати: звідки — і не міг, не знав він цих рядків, навіть вгадати автора безсилий.

Але ж Тіль про те ж говорив, тільки суворою прозою. Кожна жінка — чарівниця. Бальзам на душу, чи не так, Дан? Кожна — не тільки твоя! І треба без оглядки вірити в їхнє чаклунство і не мучитися удаваною гордістю: як я, такий сильний, з нержавіючої сталі, звичайній жінці долю вручаю?

У тому-то й секрет, що незвичайній.

Звичайні, має рацію Тіль, нині свою рівність з сильною статтю щодуху доводять, опорні позиції завойовують, світ перекинути готові. А незвичайним нічого завойовувати, вони своїх позицій ніколи не здавали, і міцнішого од цих позицій нічого в світі немає.

Дурень ти, Дан, дурень безтямний. Хотіли тебе на шлях істинний наставити, а ти, як і личить дурневі, не погодився.

Тепер і радий би все назад повернути, та пізно…

А раптом не пізно?

Знайти її, прочесати всі будинки навколо Садового кільця, цілодобово на кожній зупинці після Самотьоки чергувати, чекати, коли вийде вона з тролейбуса, повернути казку, яка і є життя…

Але ж Оля — чаклунка, вона все про нього знає, все відчуває, невже не зрозуміє, як погано йому тепер?

А коли і зрозуміє, чому б їй з’явитися? Він сам не зняв трубку з телефона, сам, ніхто його за руку не тримав.

А коли і зрозуміє, чому їй прощати його? Адже він сам вирішив, що страшна йому її чарівна сила, а отже — не потрібна.

Але ж Оля чаклунка, вона все про нього знає. Вона знає, що він її кохає, хоча і не говорив їй про те, знову гордість дурна завадила.

Але ж він не чародій і не відає: як Оля до нього ставиться? Щось не чув він від неї про кохання. Не чув, тому що не хотів чути, боявся слів, бо на них реагувати треба, інші слова у відповідь говорити — найголовніші, єдині. Немає у нього таких слів, не знав він їх ніколи, не повторював нікому…

Ні?

Є, досхочу їх є, тільки його слів, власних, виношених!

Пізно, Дан, пізно, спакуй їх якомога щільніше де-небудь на дні пам’яті — до наступного разу. Якщо він буде — наступний…

Підійшов до вікна: коли цей дощ закінчиться? Квітень на зламі, хочеться сонця, справжньої весни, зелені, сухого асфальту, розкресленого квадратами “класиків”, набридли плащі, парасольки, навіть Тілю його калоші, мабуть, остогидли.

Подивився на годинник: за дві хвилини вісімнадцята. Мовчить телефон, мовчить як заклятий, ніхто не рветься поговорити з Даном, всі, кому номер повідомив, записали його і забули.

Друзі називається…

Рівно вісімнадцята на годиннику, кінець робочого дня, контрольний “телефонний” час.

Який дощ на вулиці!

Спучуються, розскакуються водяні бульбашки на калюжах, перекинутим човном пливе-летить над ними легка-легка барвиста парасолька.