Двоє під однією парасолькою

В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ (Повість)

Олег стомився. Нарешті вибрався на вузьку просіку, перекриту чорно-білим шлагбаумом поваленої берези. Ще півгодини — і він буде вдома. Зупинився, запалив, ховаючи в долонях синій вогник запальнички.

Дощ, що мрячив з ранку, раптом вщух. Цікаво, чи надовго — на годину, на день?

Олег відкинув промоклий капюшон штормівки, сів на повалений стовбур, з насолодою затягнувся кислуватим димом “Паміра”. У радіусі ста кілометрів кращих цигарок не було, та й навіщо кращі? А піжонська Москва з її “Кентами” і “Пелмелами”, далека і нереальна Москва, — не більш ніж приємний спогад про чиєсь чуже життя. Про життя веселого хлопця на ім’я Олег, який ось уже четвертий рік вивчає фізику в МДУ, любить бокс, і гарну музику, і гарні фільми з гарними актрисами, і не дурень випити чого-небудь з гарною назвою…

Авжеж, яке гарне життя у цього хлопця, яке заманливе, яке захоплююче! Йому тільки позаздриш…

Олег сидів на мокрому стовбурі, палив “Памір”, заздрив потихеньку. Знову замрячило, дощ надовго повис у червоно-жовтому оголеному лісі: холодний жовтневий дощ у холодному жовтневому лісі. Жовтень — четвертий місяць практики. Ще два тижні — і нереальна Москва стане рідною і реальною. А примарним і чужим стане цей ліс на Брянщині, сторожка в лісі, до якої півгодини ходьби — і старковський генератор часу, що так і не зумів прорвати бар’єр між днем сьогоднішнім і вчорашнім, непереборний бар’єр, який виріс на осі четвертого виміру.

Олег усміхнувся з кумедного збігу: четвертий місяць четверо фізиків намагаються пройти назад четвертим виміром. Коли б змінити одну з “четвірок”, можливо, і вдалося б великому Старкову довести справедливість своєї теорії про функціональну оборотність часової координати. Але великий Старков, обтяжений невдачами і нежиттю, не вірив у фатальність цифри “чотири”, сидів у сторожці, вкотре перевіряючи розрахунки. Безглуздо, все безглуздо: розрахунки правильні, теорія красива, а часове поле не з’являється. Вірніше, з’являється — на якісь частки секунди! — і летять екрани-відбивачі, розставлені по колу з радіусом у кілометр, а центр його — у тій самій сторожці, де тепер сопе злий Старков, де Димка і Раф продовжують нескінченний (майже чотиримісячний) шаховий матч, куди Олег добереться за півгодини, не роздягаючись, впаде на розкладачку і — спати, сон до ранку, важкий і міцний сон дуже втомленої людини.

Настройку екранів вивіряли по черзі приблизно двічі на тиждень. Два пі ер — довжина кола з радіусом у кілометр, — шість з чимось кілометрів, та ще кілометр туди і кілометр назад, і по сорок хвилин на кожний екран: ось вам п’ять втрачених годин від обіду до вечері. І так — четвертий місяць…

Олег викинув недокурок, підвівся, насунув капюшон, пішов мокрим килимом із жовтого опалого листя, мокрою чорною землею, калюжами, не вибираючи дороги. Все одно довкола як у пісні: “Вода, вода, кругом вода”. І холодні краплі по обличчю, і в чоботях підозріло хлюпає, і якщо у Старкова нежить, то Олег давно вже мав би схопити запалення легенів, тонзиліт, радикуліт і ще з десяток хвороб, які викликає надмірна кількість води, що падає з неба і хлюпає під ногами.

Вони самі зголосилися поїхали із Старковим, ніхто їх не примушував, не умовляв. Якось після лекцій Старков підкликав їх і запитав ніби між іншим:

— Куди на практику, хлопці?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Може, в Новосибірськ, в інститут ядерної фізики…

— Чи варто… — Старков поморщився. — Проторена стежка.

— А де непроторена?

— Хоча б у мене…

Це не було самовдоволеним вихвалянням. Старков мав право так говорити. Що ж, він пізно почав: завадила війна. У сорок другому сімнадцятирічним хлопцем пішов у партизанський загін, а в сорок п’ятому, уже майором діючої армії повернувшись із Берліна, вступив на фізфак у МДУ. Отак і йшов у науці — із запізненням на чотири воєнних роки (знову чотири: ну нікуди не втекти від цієї цифри!), аспірантура, кандидатська, потім років десять мовчання і — блискуча докторська дисертація, в якій він відхилив завісу таємниці горезвісної часової координати. Через два роки він уже теоретично обгрунтував її, прославивши своє ім’я у скупому на захоплення світі фізиків. І знову мовчання: Старков розробляв експеримент, яким хотів підтвердити теорію, що здавалася майже фантастичною.

Потім уже, коли вони їхали у Брянськ, повантаживши на залізничну платформу генератор і деталі екранів-відбивачів, Старков пояснив причину своєї таємничості:

— Дещо готове, а що — невідомо. Не хочу заздалегідь збуджувати вчену братію. Не вийде — змовчимо, спишемо, мовляв, перша чарка колом…

“Перша чарка” насправді пішла “колом”. Старков хмурився, гримав на хлопців, але, здається, змирився з невдачею.

— Повернемося в Москву, допрацюємо. Ідея правильна, а десь спотикаємося. Помізкуємо взимку, а наступного літа знову сюди. Гаразд?

— Гаразд, — похмуро говорив Олег. — Куди ж ми тепер від вас подінемося…

Діватися і справді було нікуди: намертво затягло. Здавалося, вони не гірше за самого Старкова розбиралися в теорії зворотного часу, щось самі вигадували, щось рахували.

— Недаремно я вас у цю аферу втягнув, — радів Старков. — Здається, з вас будуть люди.

— А диплом? — гарячкував Димка. — У нас диплом на носі!

— Вважайте, диплом готовий: залишилося тільки сісти і написати — це вже нескладна справа…

У нього все було “нескладною справою”: перерахувати режим роботи генератора, визначити параметри поля, настроїти екрани.

— Раз-два — і готово! Не сумуйте, хлопці: всі кулі повз нас…

Дурна приказка, яку партизанський політрук Старков залишив фізикові Старкову, здавалося, вирішувала будь-яку проблему. “Всі кулі повз нас!” — значить, усе владнається, все буде “гаразд”. Він просто заражав своїм шаленим оптимізмом навіть там, де і приводу не було для цього. Іншого разу Олег ловив себе на думці, що потихеньку перетворюється на такого собі бадьорого піонера: “Ми всі гори звернемо, якщо дуже захочемо”. Розумів безглуздість цього нічим не виправданого оптимізму, розумів дуже добре, але протистояти йому не міг.

Є такий термін: гіпноз особистості. Так от особистість Старкова була настільки “гіпнотична”, що для сумнівів аж ніяк не залишалося місця. А чесно кажучи, і часу: робота з’їдала весь убогий запас, відпущений людині на добу, мінус вісім годин на сон.

Олег усміхнувся: ну що ще можна вигадати? Кіно в лісі немає, танців теж. Найближче село — сім кілометрів пішки. Влітку ці сім кілометрів не раз долали: подивитися кінофільм у клубі чи просто згадати, що є на білому світі ще щось, крім лісу і фізики. “Лісової фізики”,— жартував Старков. Він і цей лісовий закуток вибрав тому, що колись тут воював. Село, куди вони бігали в клуб, тоді було центром, де зустрічалися зв’язкові, звідки йшли депеші на Велику землю і де навіть староста був партизанським висуванцем. Яка погода стояла тоді, Олег не знав. Теперішня була більш ніж нестерпна. Такі умови життя повинні дорівнюватися до особливо важких, тут не обійтися без підвищених коефіцієнтів, усіляких там “колісних”, “північних” — і півлітра молока щоденно за шкідливість.

По молоко ходили по черзі в те ж саме село — раз на тиждень. По молоко, по картоплю, по хліб, по м’ясо і — так далі за прейскурантом місцевого сільпо. Прейскурант був невеликий, доводилося дечим розживатися у колгоспників: чотирьох відлюдників поважали тут за стійкість і “незрозумілість”; жаліли і завжди охоче їм допомагали.

За чотири місяці вони, здається, перезнайомилися з усіма в селі; добре, що дворів тут було небагато — десять чи дванадцять. Олег подумав, полічив, згадав: авжеж, дванадцять дворів, сільпо і маленький клуб з кіноустановкою — це й усе. Центральна садиба колгоспу містилася подалі, кілометрів за п’ять від села. Що й казати, там і крамниця краща, і людей більше, та тільки фізики туди не ходили. Далеко і немає сенсу. А продукти — ось вони, повний ліс. Бери рушницю і стріляй. В Олега була старенька тулка. Димка франтував дорогою іжевською двостволкою. Старков володів істинною скарбницею — карабіном. А Раф полювання не визнавав.

— Я в душі вегетаріанець, — казав він. — У мене на божу тварину рука не підіймається.

— Звичайно, — говорив уїдливо Димка, — виделку і ніж ти ногою тримаєш. Еквілібрист…

До речі, про полювання: погода погодою, а завтра треба було б піти постріляти, тим більше, що після перенастроювання екранів Старков цілий день новий режим рахує. Отже, карабіна дасть. Та і як не дати: Олег стріляє, як майстер, давно норматив виконав. Старков сам не раз говорив:

— Ти у нас — супермен, брат. Тобі слід не часом, а конем керувати. З кольтом на стегні… Он ту шишку бачиш? Зіб’єш її одним пострілом?

Олег не відповідав, скидав карабін, прицілювався — бах! — шишка зникала з гілки, десь за деревами падала на траву.

— Молодець, ковбой, — хвалив Старков. — Воював би тут зі мною — в загоні б тобі ціни не було. А посидимо ще пару місяців у цій глухомані, меткіше за мене стрілятимеш.

Сам Старков стріляв майстерно, майже не цілячись, навскидку, по будь-якій мішені — чи то птах, шишка, чи підкинута в повітря пляшка з-під пива. Олег заздрив йому, але навіть заради великої мети перевершити шефа не згодився б на “ще пару місяців”. Вистачить і двох тижнів, що зосталися, вже насиділися. До наступного літа!

У тому, що наступного літа вони знову повернуться до лісової сторожки, Олег не сумнівався. Взимку диплом по темі Старкова, робота на кафедрі і в лабораторії. Треба б екран удосконалити: деякі ідеї в Олега були, щоправда, він ще не говорив про них шефу. А в самого Старкова ідей сила-силенна. Не виключено, що новий генератор — Старков явно не вірить уже в цей старий! — запрацює за іншим принципом. Ну та досить, не будемо загадувати…

Олег вибрався на узлісся до річки, звернув із просіки, що двома наїждженими коліями бігла уздовж річки. Трохи збоку, біля некрутого обриву, вріс у землю рублений будинок. Олег пройшов мокрою травою до ганку, довго витирав чоботи об іржаве залізяччя, прибите до порога, штовхнув двері в темні сіни, з насолодою скинув намоклу штормівку, чоботи, в шкарпетках увійшов до кімнати.

Все було майже так, як він собі і уявляв дорогою. Димка і Раф грали в шахи, на столі у Старкова звичне безладдя — списані аркуші паперу, набір кольорових фломастерів, логарифмічна лінійка. Самого Старкова в кімнаті не було.

— Привіт усім, — сказав Олег. — Поїсти залишили?

Димка пересунув туру і сказав задумливо:

— У каструлі на грубці. Ти чого так довго? Шеф уже плакався…

— Про що? — здивувався Олег, квапливо поглинаючи напівзахололий борщ.

— Боявся, що не встигнеш перевірити екрани.

— Чому такий поспіх? Закінчив би завтра…

— Завтра — дослід. О восьмій нуль-нуль.

— Знову?! — Олег навіть похлинувся від обурення. — На тому ж режимі? Тоді нехай він сам екрани настроює.

— Шах, — сказав Димка. — А отак, так і так — мат… Настроювати не доведеться: режим перераховано. У шефа нова геніальна ідея.

— Ідея справді непогана, — сказав ввічливий Раф. — Він нам розповідав: прискорюємо прохід мінус-вектора і виграємо стабільність поля… А мата немає, Димка: іду конем на еф шість.

Димка схопився за голову:

— Де конем? Звідки кінь? Ох я дурень…

Олег зрозумів, що від цих очманілих гросмейстерів нічого до пуття не доб’єшся, доїв борщ і ліг спати. Давній принцип, який говорить про те, що ранок вечора мудріший, давно і міцно ввійшов у побут чотирьох “самітників”. Залізний Старков вимагав залізної дисципліни, а підйом о шостій ранку в цю осінню сльоту навіть у зразкового Рафа викликав невтримну сонливість.

Хіба з нашим шефом посперечаєшся, думав Олег. Він якщо не переконанням, так силою змусить слухатися. Ніякої демократії: тиранія і деспотизм…

Потім він заснув і йому снився дощ — дрібний, затхлий, мокре листя на мокрій землі, низьке свинцеве небо і дивне, ніби скляне повітря, в якому промінь світла, мов у призмі, ламається навпіл.

Промінь світла, зламаний навпіл, — ознака часового поля, що виникло, — вони вже не раз бачили наяву. Та яка з цього користь: поле виникало і вмить зникало, виводячи з ладу екрани за кілометр від генератора.

— Сьогодні все буде добре, — сказав вранці Старков. — У мене таке передчуття…

— А ви не вірте передчуттям, — похмуро пророкував Олег. — Ви вірте в статистику: точна наука.

— Ставлю тобі двійку, ковбою. Нагадай, як приїдемо — впишу в заліковку. Статистика вимагає абсолютно однакових умов експерименту. А в нас кожного разу — інші…

— І кожного разу — пальцем в небо…

Старков не образився. Він і сам любив поглузувати зі своїх студентів, а до незнання був до краю безжалісний: висміював, не думаючи про наслідки. А які наслідки можуть бути? Є у “жертви” почуття гумору — зрозуміє, не полізе в пляшку. А немає, так годі й жаліти.

— У фізиці до всього треба ставитися з іронією, — любив говорити Старков, — так легше приховати невігластво і набути репутацію великого знавця.

Він свято дотримувався цього принципу і ставився з іронією до всього, навіть до власних ідей.

— Що ж до передчуттів і пророцтв, — утлумачував він Олегові за сніданком, — то нам з вами вірити в них просто необхідно. Ти історію згадай: хто мав справу з Часом? Віщуни, пророки, ясновидці. І я пророкую: сьогодні дослід удасться. Не вірите? Побачимо…

І хтозна, жартував він чи вірив у свої передчуття. Та Олег і не намагався розібратися в цьому. Побачимо, сказав Старков. Що ж, побачимо…

Вони стягли з генератора поліхлорвініловий чохол, вивірили індикатори, підключили живлення. Старков довго встановлював настройку поля, раз у раз звіряючись з записами. Потім Димка — цей почесний обов’язок він з першого дня привласнив собі — урочисто запалив електричний ліхтарик, спрямувавши його промінь туди, де повинно було народитися поле зворотного часу, розгорнутися, захопивши весь простір між екранами, розставленими в лісі, і — якщо пощастить, звичайно, — протриматися хоча б хвилину: це вже буде перемога!

— Готовий! — сказав Димка хрипло, і Олег подумав, що він хвилюється: здається, і справді повірив у передбачення шефа.

— Поїхали, — скомандував Старков і увімкнув генератор.

Стрілка на індикаторі напруги поля здригнулася і повільно гойднулася праворуч.

— Тільки б затрималася, — благаюче прошепотів Раф.

І стрілка послухалася: завмерла на мить на першому поділі шкали, знову затремтіла і впевнено поповзла праворуч. Тонкий промінець кишенькового ліхтаря раптом зігнувся під тугим кутом, тицьнувся в підлогу.

— Є поле, — знову прошепотів Раф, і Олег обірвав його:

— Почекай. Дивися…

Оглушливо — так здавалося Олегові — цокав секундомір: десять секунд, двадцять, п’ятдесят… І сталося неймовірне: промінь ліхтаря повільно пересувався по підлозі, доки не повернувся в вихідне положення — паралельно до землі, але стрілка на шкалі залишилася на місці — на червоній рисці, яка говорила про те, що поле стабілізоване.

Перший отямився Старков. Навмисно байдуже він дістав цигарку, запалив, сказав презирливо:

— Хтось тут не вірив у передбачення. Не передумав?

Але Олег не мав бажання грати “у байдужість”, не стримався, стис Старкова в обіймах.

— Ви знали, знали, чи не так?

— Звідки? — відбивався Старков. — Відпусти, божевільний!

Але на ньому вже повисли і Димка, і Раф, підхопили його, підкинули, підкинули ще раз. Вони горлопанили щось незрозуміле, шаленіли, пританцьовували. А стрілка, як і раніше, міцно трималася на червоній рисці.

— Ну все, — задоволено сказав Старков, вирвавшись нарешті із захоплених обіймів своїх “підданих”. — “Мы рождены, чтоб сказку сделать былью”, “Броня крепка, и танки наши быстры”. Співайте, хлопчики, торжествуйте. Сьогодні увечері оголошую великий бал-маскарад.

— На честь події склею вам маску Мефістофеля, — підіграв йому Димка. — Накинувши плащ, з гітарою під полою…

А ввічливий Раф поцікавився:

— Поле збережемо чи вимкнемо?

— Збережемо, — безтурботно сказав Старков. — Давайте жити в іншому часі.

— А екрани? — не вгавав Раф. — Полетіти можуть…

Старков підозріло подивився на нього:

— Що ти так хвилюєшся за екрани?

— Його черга їх настроювати, — мстиво пояснив Олег.

— Дурниці, хлопчики, дурниці! — Старков вставив у самопис новий рулон міліметрівки, ще раз подивився на стрілку, що завмерла на червоній рисці. — Ходімо звідси. Екрани лагодити не будемо: полетять — і нехай. У Москві полагодимо. Так, — він обернувся до Рафа, — все ж чергу пропускати не слід: залишайся-но ти почергувати біля генератора. А через годину тебе Дима змінить. Гаразд?

— А що ви робитимете?

— Дійдемо до сільпо, купимо дещо для балу-маскараду.

— Шампанського візьміть, — попросив Раф, влаштовуючись на єдиному стільці. Перспектива просидіти цю годину під дахом явно влаштовувала його більше, ніж іти під дощем у село. — Тільки не більше години.

— Терпи, хлопче, — сказав йому Старков на прощання. — Робінзонада підійшла до щасливого кінця. Я ж казав: усі кулі повз нас.

Хіба міг знати провидець Старков, що його улюблена примовка обернеться для них цього дня страшним і реальним кошмаром?

У сторожці Димка набивав рюкзак порожніми пляшками. Олег озброївся спортивною сумкою. Старков — за правом іменинника — йшов без нічого.

Вони пішли уздовж річки, щоб — за пропозицією Старкова — оглянути кілька екранів і поспостерігати за поведінкою поля, що виникло біля них.

— Не за годину, так за дві повернемося, — сказав Старков. — А з Рафом нічого не трапиться — почекає, я йому детектив залишив. Пекучі таємниці Пітера Чіні.

Акуратний Олег приступив до з’ясування подробиць експерименту, що нарешті вдався.

— Ось скажіть мені, — міркував він, — якщо поле стабілізоване, то в якому часі ми тепер живемо? Якщо в сьогоднішньому, в нашому, то, значить, поле ніяк не впливає на справжнє. А я схильний припустити саме це…

— Чому? — поцікавився Старков.

— Сторожка на місці. Порожні пляшки — теж. Ми йдемо в сільпо саме сьогодні, а не вчора і не завтра. Ліс не змінився: ті ж дерева, та ж осінь. І дощ ллє той же, що й до досліду. Логічно?

— Ні, звичайно. Наприклад, сторожка була тут і вчора, і рік тому. І осінь почалася не сьогодні. І дощ уже який день поливає. І в минулому році, либонь, поливав. І років десять тому. А те, що ми йдемо в сільпо сьогодні, так це — ілюзія. Для нас — сьогодні, а насправді — позавчора. Логічно, філософе?

— Але щось повинно було б змінитися, — не вгавав Олег.

— Що саме?

— Не знаю. Ваша теорія, до речі, теж нічого тут не пояснює, — позловтішався він.

— Моя теорія, — напутливо сказав Старков, — говорить таке: часове поле не міняє справжнє, тут ти маєш рацію. Але воно може принести з собою якісь елементи свого часу, очевидно, минулого. Які елементи — цього я не знаю. Взагалі в моїй теорії стільки білих плям, що її швидше можна назвати гіпотезою. — Старков поскромничав, але не втримався, додав: — Щоправда, гіпотезою, підтвердженою експериментом.

Вони звернули в ліс, продерлися крізь кущі ліщини, вибралися на вузький лісовий путівець — ним учора Олег добирався додому, — мокрі з ніг до голови: під час дощу з хащів чагарника сухим не вилізеш. Олег струснувся по-собачому, вилаявся крізь зуби: клята погода, клятий ліс, — і раптом прислухався.

— Де це?

Десь зовсім поряд, може, метрів за триста, надсадно заревів грузовик. Це був саме грузовик: Олег добре розумівся на машинах! — і двигун ревів тому, що не в змозі був витягнути важку машину з липкої дорожньої багнюки.

— Сіли, — констатував Олег. — Цікаво, хто це?

— Ходімо подивимося, — запропонував Димка. — Все одно по дорозі.

Вони йшли, хлюпаючи гумовими чобітьми по калюжах, Димка гримотів склотарою в рюкзаку, щось приглушено насвистуючи. Старков і Олег вели нескінченну теоретичну суперечку про проблеми зворотного часу. Димку суперечка не цікавила, він чув її багато разів, хіба що, може, в інших варіантах, але суть не мінялася.

“Псих Олег, — незлобиво роздумував Димка. — Ну навіщо він лізе у цю трясовину? Старков його слухає, чекає, коли він почне захлинатися, підтягне до берега і знову відпускає: побулькай, мовляв, хлопчику. У Старкова це зветься “тренінг мислення”. Судячи з усього, я до цього тренінгу абсолютно нездатний…”

Він ішов попереду — Олег і Старков відстали кроків на десять, — і, може, саме тому він перший почув голоси людей з машини, що застряла. Машина час від часу надсадно ревла, потім шофер вимкнув запалювання, і зависла тиша, в яку і прохопилися фрази, чомусь не російські, а німецькі. Говорили не як викладачка німецької у Димчиній школі, а чисто, навіть грасируючи.

— Ворушися, тварюко! — як зрозумів Димка, кричав один надсадно і хрипло, і тут же тоненько відповідав другий:

— Я послав трьох по хмиз, гер оберштурмфюрер. Чуєте — уже працюють. За п’ять — десять хвилин виберемося.

Дроворубова сокира лунала у лісі, зовсім як у знайомому вірші.

— Що за комедія? — обернувся Димка до Старкова. — Кінозйомка, чи що?

Старков не відповів. Він відсторонив рукою Димку, приклав палець до губів: мовчіть, мовляв! — пройшов уперед до повороту, зупинився, прислуховуючись.

Двигун знову загурчав, і той же баритон сказав суворо:

— Не муч машину, бовдуре. Його величність гнівається і цілком може заліпити тобі кілька діб карцера. Ганс з хлопцями принесуть хмизу, і ми виліземо з цього російського болота.

Олег і Димка здивовано дивилися на обличчя Старкова, що враз зблідло: злякався він, чи що?

— Що вони говорять? — запитав Олег. Німецької він не знав.

— Тихо! — півголосом наказав Старков, і було в цьому наказі щось незнайоме, чуже: пропав Старков-веселун, Старков-жартівник і безтурботник, з’явився інший — владний і твердий. — Тихо! — повторив він. — Назад у ліс!

Вони пішли за ним, підкорилися — не розуміючи, мовчки перезираючись, продираючись крізь мокрий чагарник, зупинилися біля крислатої високої берези, яка ще не втратила жовтого листя.

— Ану, давай нагору! — наказав Димці Старков.

І Димка — сам собі дивувався! — не питаючи зайве, схопився за нижню гілку, підтягнувся крізь потоки дощу з дерева, спритно поліз угору.

— Подивися, хто це, — сказав йому Старков, — уважно подивися і швидко спускайся. — Він повернувся до Олега і пояснив: — Береза висока. З неї всю дорогу видно: сам перевіряв…

Димка, який добрався уже майже до верхівки, скрикнув: здивувався не здивувався, наче зойкнув. А Олег подумав, що Старков щось приховує,— знає, а говорити не хоче. Ну, що він думав побачити з берези? Машину, що застрягла? То навіщо така таємничість? Вийди на дорогу і подивися… По-німецькому вони розмовляють? Ну то й що? Може, і справді кінозйомка. На натурі, як це у них називається.

Він усе ще дивувався, коли Димка, буквально скотившися вниз, доповів, задихаючись:

— Дві машини. Одна вантажна, фургон: вона-то й сіла. Інша — маленька, газик, по-моєму. Довкола — чоловік тридцять. Підкопують землю і жердини під колеса кладуть. Тільки… — він зам’явся.

— Що тільки? — Старков подався до нього.

— Тільки одягнені вони якось дивно. Маскарад не маскарад…

— Форма?

Димка кивнув.

— Чорна. Як у есесівців. Може, і насправді кіно знімають.

— Може, й знімають… — протягнув Старков, замовк, про щось зосереджено думаючи, повільно запалив.

Мовчали і хлопці, чекали рішення, знали, що воно буде: коли Старков так мовчав, значить, чекай неприємностей — перевірено за чотири місяці.

— Ось що, хлопці, — сказав Старков. — Може, я — старий осел, тоді все гаразд, а якщо ні, то справи погані: влипли ми з вами в історію. Зараз швидко йдемо додому, забираємо Рафа і будемо вирішувати.

— Що вирішувати? — мало не закричав Олег.

Старков зморщився:

— Я ж ясно сказав: тихо! А вирішувати будемо, що робити в ситуації, яка склалася.

— В якій ситуації?

— Дай боже, щоб я помилився, але, здається, наш вдалий дослід отримав несподіване продовження. По-моєму, ця машина і ці люди в маскарадних костюмах — гості з минулого. Пам’ятаєш нашу суперечку, Олежко?

Олег здригнувся: нісенітниця, маяччя, не може цього бути! Минуле необоротне. Неможливо прокрутити кінострічку Часу назад і ще раз переглянути кадри учорашньої хроніки. Теорія Старкова правильна — безсумнівно! Але людська психіка — навіть психіка без п’яти хвилин вченого! — безсила повірити в її практичне втілення. Адже існує ще десь межа реального? А за нею — порожнеча, нуль у ступені, нескінченність, бабусині казки чи звичайна фантастика.

Олег обірвав себе: міркує, як ледачі пліткарки на лавочці біля під’їзду. Та ж логіка: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Немає такої формули! Все може бути, коли це “все” — наука, а не містика. А де тоді кордон між наукою і містикою? Те, що піддається науковому поясненню, — наука. Зручне становище… А якщо воно пояснить яке-небудь містичне явище? Мовляв, так і так: наукове обгрунтування, графіки і таблички, точний експеримент і — ніякої містики. Таке буває? Ще й як буває! Усі сьогоднішні досягнення цивілізації колись здалися б містикою навіть найосвіченішій людині. Електрична лампочка? Єресь, фокуси! Штучне серце? На вогнище єретика лікаря! Та що там далеко шукати приклади: часове поле Старкова — теж, по суті, містика. Чи так: було містикою до цього дня. А тепер воно діє цілком реально. Ось який подарунок принесло — беріть, радійте. А з чого радіти? З гостей з минулого? Та вони не знають, що потрапили в майбутнє. Та й якби дізналися — не повірили б. А гості, судячи з усього агресивні. Вони існують тридцять з лишком років тому’ вішають, стріляють, підпалюють. Вони ще не знають, що їх чекає завтра: для них — завтра, для нас — учора. Вони ще впевнені у своїй непереможності. Вони ще почуваються господарями на нашій землі. Вони ще живуть — ці надлюди з підручника новітньої історії.

— Цікаво, з якого вони року? — раптом запитав Димка.

— Чи не все одно? — відгукнувся Олег. — Сорок перший тире сорок четвертий.

— Якраз не все одно. У сорок першому вони наступали, а в сорок четвертому драпали. Є різниця?

У розмову втрутився Старков, який досі мовчав.

— Різниця є, звичайно, але для нас вона не принципова. Рік, напевне, сорок другий — я тоді партизанив у цих лісах. А карателі, можливо, ті ж самі, що й тоді підпалювали і вішали. Головне, що це вороги, хлопчики. І ми їм — вороги. І начхати їм, що ви всі ще не народилися. Потрапиш їм на очі — пристрілять без жалю.

— Так що ж нам — ховатися і тремтіти від страху? — Олег запитав це з усмішкою, але і Старков, і Димка знали його “усмішечки”. Це вірна ознака того, що Олег повільно розлючувався.

І Старков сказав спокійно:

— Ховатися — так. А тремтіти від страху, ясна річ, не будемо. У нас три рушниці проти тридцяти автоматів. Співвідношення один до десяти. А що таке дробовик проти “шмайсера”? Уловлюєш?

— Не уловлюю, — зле відрізав Олег. — І з трьома рушницями дещо можна зробити. Та й від заряду дробу в очі не буде їм добра.

— Якщо влучиш, — додав Старков. — А Димка не влучить, і Раф теж. А в мене досвід є, вибачте за нескромність. І тому ви будете підкорятися мені беззаперечно і точно. Отоді три рушниці зможуть принести користь. Зрозуміло?

Зрозуміло? Звичайно, зрозуміло, що ж тут незрозумілого. І неможливо було не підкоритися цьому командирському тону, цій досі не відомій їм волі і силі людини, яка вміла весело жартувати і сміятися, вміла співати гарних пісень і знала повадки птахів і звірів, любила читати вголос Пастернака і Блока і створювала “божевільні” теорії. Але, виявляється, вона вміла ще бути суворою і сильною, вміла наказувати і змушувала слухатися. Одне слово, був фізик Старков. І не його провина, що він знову перетворився на партизанського комісара Старкова.

— Як ти думаєш, — запитав він Димку, — чи довго вони ще прововтузяться на дорозі?

— Хвилин тридцять — не менше. Може, й годину. Дуже сіли: більш ніж на півколеса.

— Ось що, — прийняв рішення Старков. — Лізь на ялинку, стеж за ними і чекай нас.

— Є стежити і чекати, — відрапортував Димка, і Старков усміхнувся:

— Вільно, солдате. Не нудьгуй. Ми швидко.

Він плеснув Олега по спині, підштовхнув уперед, пішов слідом, ступаючи, на заздрість Олегові, майже нечутно.

— Патрони в ящику під столом, — сказав їм услід Димка. — Беріть побільше.

І Олег мимоволі пригадав колись прочитане про патрони, про снайперів, про партизанів у книгах про Велику Вітчизняну. Вона закінчилася понад тридцять років тому і знову розпочалася для них — хлопчаків повоєнних літ, почалася несподівано і страшно в мокрому осінньому лісі під Брянськом, який знав і пам’ятав війну: ще досі колгоспні хлопчики знаходять то стріляну гільзу, то іржаву каску. Що ж, можливо, сьогодні до їхніх “трофеїв” додадуться й інші — новіші…

Раф сидів на табуретці біля генератора, що гудів, і читав Чіні, смішно ворушачи губами: напевне, перекладав текст. Американський детектив Леммі Комен успішно боровся з гангстерами ось уже сімдесят сторінок, а сто двадцять, що залишилися, манили Рафа нерозкритими таємницями, відволікаючи його і від відтвореного часу, і від свого реального. Він забув, що через півгодини має змінитися.

Увійшовши в сарайчик, Старков передусім поглянув на датчик: стрілка немовби заклинилася на червоній рисці. На екрані осцилографа текла рівна зелена лінія: на кілька поділок вище розрахункової. Поле не зникло, однак напруга його виросла разів у півтора. Старков, чесно кажучи, і не надіявся на таку вдачу, коли ще планував дослід. Але він не чекав і тієї біди, яку принесла негадана удача.

Коли б його тепер спитали, знаючи про можливість “пришельців” з минулого, розпочав би він дослід чи ні, — Старков не замислюючись відповів би: ні, не розпочав би. Хтозна, чим загрожує пришестя “гостей”! Може, вони зникнуть так само, як з’явилися. А може…

— Чому так рано? — поцікавився Раф, відриваючись од книги. — Крамниця зачинена?

— Зачинена, — сказав Олег. — Дорога до неї перекрита.

— Землетрус? — зіронізував Раф. — Лісова пожежа? Чи річка Незнайка вийшла із берегів?

Старков поморщився:

— Не час блазнювати. Біда, Раф…

Раф шпурнув книгу на підлогу і підвівся.

— Що сталося, шеф?

— На дорозі застряв грузовик з гітлерівцями, — випалив Олег.

Раф образився:

— Хто з нас блазнює?

Ситуація і насправді була комічна: Старков усміхнувся, сказав поквапно:

— Олег не жартує. Гітлерівці справді з’явилися з минулого. Ті ж, що нишпорили колись у цих лісах.

Раф був ввічливим хлопцем. Ввічливим і небагатослівним. Коли він щось достоту не розумів, то ставив запитання, як правило, найточніше і найпотрібніше.

— Поле? — запитав він.

І Старков вкотре здивувався з його здатності сприймати всерйоз те, що інший вважав би нерозумним і грубим розігруванням.

— Поле, — підтвердив він. — Несподіваний “подарунок” тридцятирічної давності. Несподіваний і небезпечний.

Але Рафа, здавалося, це не схвилювало.

— Ви не передбачали такого ефекту?

— Ні, — сказав Старков.

Йому не хотілося устрявати в теоретичні міркування, та й часу не було, але від Рафа так просто не відкараскаєшся: він повинен спочатку все для себе з’ясувати — детально і точно, а потім прийняти рішення.

— А якщо вимкнути поле? — допитувався він.

— Не знаю, не знаю, — швидко сказав Старков. — Не виключено, що штучне вимкнення поля прибере зворотний час, але ефект “гостей” може й не зникнути, — і подумав, що назва цілком пасує до випадку. Треба буде згодом “узаконити” її. І усміхнувся про себе: про що ти думаєш, телепню учений, коли поряд — небезпека, не з детектива, кинутого на підлогу, а найсправжнісінька, безжалісна, здатна стріляти.

— Закінчуй розпитувати, Раф, — відрізав він. — Будемо живі, все пояснимо. Не можна випускати їх із сфери дії поля: тоді, найімовірніше, вони разом з ним і зникнуть.

— Добрий доказ вдалого експерименту, — чи то серйозно, чи жартома промовив Раф.

Старков стримався. Дуже хотів дати волю якщо не рукам, то словам, але стримався: не час сваритися. Нехай говорить що хоче: хлопчисько, шмаркач. Розумний, здібний, але — все-таки хлопчисько, до того ж з гонором. Напевне, для нього цей день буде найскладніший — смішками не відбудешся.

Старков стримався, але Олег не любив і не вмів ховати емоції. Він рвонувся до Рафа, схопив його за комір штормівки.

— Думаєш, що ти найрозумніший, негіднику, — захлинаючись крикнув він. — Там Димка сам, а ти тут питаннячка задаєш…

Старков узяв його за руки, потягнув на себе:

— Не роби дурниці. Ходімо звідси. Час дорогий.

Олег неохоче відпустив Рафа, повернувся і попрямував до виходу. Раф обсмикнув штормівку, пішов услід, на ходу обернувся:

— Що ж ви збираєтеся робити?

— Затримувати їх, — зачекавши, відповів Старков і, мовби сам себе умовляючи, підтвердив: — Найвірогідніше, що вони ідуть у село. Воно завжди було в них під підозрінням — із власного досвіду знаю. Село за межами поля. А якщо їм вдасться прорватися? Хто знає, що буде. їх треба будь-що затримати. Будь-якою ціною.

— І надовго? — Раф уже стояв у дверях.

— Не знаю, — вкотре повторив Старков.

Він розумів, що ця рятівна формула ще не раз урятує його від непотрібних та й малоймовірних пояснень. Те, що вони тепер не потрібні ні йому самому, ні хлопцям, було зрозуміло: обстановка вимагала дій, а не міркувань. А ось імовірність цих дій уявлялася Старкову хоча й не зовсім, але все ж реальною. Скажімо, нуль цілих двадцять п’ять сотих — немала цифра, як не крути. А міркував Старков так: напруга часового поля виросла через присутність “гостей”. Так би мовити, не врахований розрахунком додатковий фактор. “Гості” належать полю. З полем з’явилися і з полем зникнуть. Так думав Старков, в усякім разі, хотів так думати. Можна було б попробувати, звичайно, відключити генератор, як пропонував Раф, але Старков боявся: сімдесят п’ять відсотків імовірності, що залишилися, лякали, вимагали підвищеної обережності. Зрештою, генератор не розрахований на таку високу напругу: через годину — дві екрани почнуть виходити з ладу, поле зникне саме по собі, і разом з ним, певно, зникнуть і “пришельці”, оскільки поза полем Старков не уявляв їх існування.

Отак він і думав, в усякім разі, хотів так думати.

А щодо безглуздої думки не випускати їх з зони екранів, то не така вже вона і безглузда: поле полем, але не пропадуть же “гості”, коли вийдуть з нього. Тобто за теорією повинні пропасти, але вже якось не в’яжеться це з реальністю. Перед вами тридцять живих і здорових мужиків, їдуть собі спокійненько, наспівують пісень і раптом — зникли, випарувалися. Ну звичайно ж, звичайно, вони існують у своєму часі, тільки у своєму, а в нинішньому їх немає, вони вбиті тут же чи де-небудь під Орлом або Курськом.

Але… і всоте Старков згадував це прокляте “але”! А коли не зникнуть? Коли прорвуться? Що тоді? За кілька кілометрів — село, ще далі — інше. Там люди, які сном-духом і не подумують про небезпеку. Про таку небезпеку! Вони і воювати ж давно розучилися, а більшість і не вміла, як Раф, Димка чи Олег. їх треба попередити, змусити повірити в реально існуючу небезпеку, якою б безглуздою вона не здавалася.

Старков прикинув: хто може піти? Раф? Мабуть, він упорався б з цією місією краще за інших: зуміє переконати. Але ж він сам не дуже-то вірить у “гостей”, куди ж йому ще переконувати когось!

Може, Олег? Ні, не підходить: не оратор. Думати вміє, стріляти вміє, працювати вміє і — ще як, а ось говорити не навчився. Це йому завдасть клопоту: в науці балакуни часом встигають більше за мовчунів…

Найліпше, мабуть, піти самому. Але це означає залишити трьох хлопчаків, які не нюхали бою, на вірну загибель. На майже вірну. Бій не любить новачків, якими б хоробрими вони не були.

Отже, залишається Димка. За цей час він уже, певно, досхочу надивився на взвод “гостей”, повірив у них так, як і сам Старков. А пояснити колгоспникам неймовірне існування машини, що воскрешає роки війни, мабуть, зуміє не гірше за Рафа.

Але Димка вміє стріляти, а Раф ні. Значить, все-таки Раф?

Старков вийшов із сарая, де, як і раніше, гудів генератор, може, трохи гучніше, ніж належало б! — пішов до сторожки. Назустріч йому біг Олег, обвішаний зброєю: карабін Старкова, власна тулка, у руці — сумка з патронами. Раф ішов позаду, перекинувши через плече двостволку.

— Ловіть! — Олег на ходу кинув Старкову карабін, і той піймав його, відчувши холодну сталь ствола.

Ось коли він згадав, що не мисливська це зброя — бойова. І, можливо, попереду у них — той самий бій, де він буде дуже до речі, цей семизарядний симоновський карабін. А може, бою не буде. Старков дуже хотів, щоб його не було…

Димка сидів під деревом і чекав. Він уже досхочу надивився на есесівців, що безпомічно метушилися, і вирішив, що далі спостерігати за ними — то безглуздя: ну, поштовхають машину, ну, землі під колеса покидають, гілок, хмизу — раніше ніж за годину їм все одно звідси не вилізти. Дурень водій затягнув важку машину в явно непролазне болото. Мабуть, начальство не нагородить його за це залізним хрестом. Як там у них робилося? За провину — на Східний фронт…

Він усміхнувся: ось вона — інерція книжкових знань. Це ж і є Східний фронт — для них, звичайно. Чи, вірніше, був. Отакий він мав вигляд, напевне, восени сорок другого року. Холодно, мрячить дощ, непрохідна дорога, сирість, ліс, болота. Взвод карателів іде на чергову “операцію” у найближче село. Всього другий рік війни, вони ще самовпевнені, тільки квапляться. Офіцери покрикують, підхльостуючи солдатів, що й без того надриваються в болоті. Ясно: бояться партизанів.

Нічого собі партизани, внутрішньо усміхнувся Димка. Три дробовики, якщо двостволку вважати за два, та один карабін — єдина путня зброя. Зате у цих чотирьох стволів при всій слабкості їх вогневої міці є одна перевага — ефект раптовості.

І раптом Димка жахнувся з буденності цієї, по суті, страшної думки. Яка, до біса, вогнева міць? Вони фізики, вчені, а не вояки. Вони сюди працювати приїхали, а не стріляти. В людей стріляти, в таких же, як він, із плоті і крові, як Олег, як Старков, як їхні сільські знайомі. Димка навіть уявити собі не міг, що доведеться — тепер чи через десять хвилин! — скинути рушницю, холоднокровно прицілитися, піймавши на мушку чорний мундир на дорозі, натиснути на спусковий гачок… Чи зуміє він це зробити: адже не навчили. У тирі стріляти по мішені із кілечками— вчили. А в людей — ні. І ненавидіти не вчили. І ніхто пальцем не тикав: ось, мовляв, ворог, убий його. Просто ворога не було. Живого… А в підручнику історії натхнення небагато: така-то дата, така-то битва — вивчити і скласти.

Димка любив дивитися фільми про війну. Він умів красиво поговорити про метод “ретроспективи” у військовій темі, про режисерські знахідки, про використання хроніки в сюжетній канві. Але в сутності він залишався тим же самим хлопчиком з Можайки, який бігав у “Призыв” на денні сеанси фільмів “про війну”. Так же переживав у душі за героя. Так же рвався за ним у багнетну атаку. Так же півголосом співав з ним за дощаним столом у землянці.

Усі покоління хлопчаків колись грали “в війну”. А потім гра розпочиналася “всерйоз”, і вчорашні хлопчики йшли на фронт громадянської, фінської, Великої Вітчизняної. А потім — хто повернувся — ті вже дивилися на своїх хлопчиків, які повторювали їхнє дитинство, і думали: не дай боже їм пережити те, що випало на нашу долю…

Димчиному поколінню пощастило. Ось він — “типовий представник радянської молоді” — успішно закінчив школу, тягнув лямку в університеті, подумує про аспірантуру. Війна залишилася для нього тільки грою.

Втім, не дограв він у неї, не закінчив: або мати покликала з вікна чи шкільний дзвоник пролунав. Тільки залишилася живою в ньому дитяча пристрасть до зброї всіх систем: бах-бах, Димка, я в тебе влучив, падай, цур, не гра!..

Так ось вона, “цур, не гра”, Димка. Все як у розкладі: ось ворог, ось свої — дій, хлопче.

А як діяти, коли цієї зими подорожував по НДР, був у Берліні, в Дрездені, в Ростоку, пив пиво з чудовими хлопцями з фізфаку Берлінського університету, співав “Катюшу” і “Лівий марш”, і ніхто не згадував про війну, про те, що, можливо, Димчин батько воював проти батьків цих чудових хлопців з фізфаку, — нікому до цього не було діла.

А тепер є діло, Димко? Раптом один з цих чорномундирників — батько кого-небудь з тих німецьких хлопців? Ти зможеш у нього вистрілити, вбити його?

Та немає ж такої проблеми, немає: це тільки стик часів, а не сам час, це ілюзія реальності, а не живе життя. Ой, Димко, не крути хоч сам з собою: це саме реальність, хоча й вчорашня. Це вороги, Димко, про яких ти знаєш із книжок та фільмів. Це війна, Димко, яка все-таки дістала і тебе.

І ти стрілятимеш, бо за сім кілометрів звідси — люди, які не підозрюють, що в їхній край повернулася війна. Ти стрілятимеш заради них, Димко, зрозумів?

Він зрозумів. Він підвівся і пішов назустріч Старкову із хлопцями. Він був упевнений, що зуміє вистрілити — першим, якщо знадобиться. А там, як каже шановний шеф: всі кулі повз нас!

— Ну, як там? — запитав його Старков.

— Як і раніше, — сказав Димка. — Де рушничка?

— Тримай, — Олег простягнув йому двостволку і сумку з патронами.

Димка діловито відкинув стволи, загнав у них патрони.

— Треба попередити колгоспників, — сказав він. — Піти повинен Раф.

І Старков здивувався, здивувався навіть не з того, що для Димки ніякої проблеми не існувало (піде Раф, і край), а з того, як це було сказано: сухо, коротко — обговоренню не підлягає.

І навіть Раф не став за своєю звичкою заперечувати й огинатися, запитав тільки:

— А що я їм скажу? Вони ж не повірять…

— А ти скажи так, щоб повірили, — пояснив Димка. — І нехай підготуються до нападу: мало що… — Він все ж не впорався з роллю командира, запитально подивився на Старкова: чи те я кажу?

І Старков кивнув стверджувально, додавши:

— Сюди нікого з собою не веди. Думаю, допомоги не знадобиться: бою не буде. А сам залишишся у селі: простежиш за підготовкою до оборони, і без паніки.

— Навіщо? — запротестував Раф. — Поясню їм усе і повернуся.

— Ти знаєш слово “наказ”? — запитав Старков. — Так ось, це наказ. І запам’ятай: ми на війні. Адже навіть у мирний час накази не обговорюються. Іди. І будь обережним. Обійдеш їх з півночі. На дорогу навіть носа не висовуй. І пам’ятай: усі кулі повз нас.

Раф невдоволено — може, підкреслено, надто підкреслено, — знизав плечима, підняв комірець куртки, пішов зсутулившись, спочатку повільно, потім обернувся, усміхнувся несподівано і кинув пустотливо:

— Попереджу і повернуся. Привіт! — І, не чекаючи на репліки у відповідь, рвонув у кущі, тільки бризки посипалися.

Старков теж усміхнувся: ну що робити, повернеться, звичайно, не може не повернутися, хоча він зміст слова “наказ” до пуття не знає, йому не наказували — просили, вимагали, пропонували, а залізне “треба” йому цілком замінювали вільні “можливо” і “непогано б”.

Ось чому Старков усе-таки всміхнувся — не до виховання, немає часу, — стенув плечима і сказав Димці:

— Доведеться тобі ще раз зайнятися акробатикою. Димка кивнув, віддав Олегові рушницю, поліз на дерево.

— Все ще вовтузяться, — сказав він. — Сучків наносили — вагон. А машина буксує.

Натужне ревіння мотора то вибухало, то стихало. До них долетіли уривки невиразних команд, вигуків і лайки.

— Мерщій до дороги, — наказав Старков. — І без галасу!

Вони добралися до невеликого пагорба неподалік від того місця, де лісовий путівець повертав до річки, пробирався крізь кущі ліщини і, вирвавшись на польовий простір, біг до села. Звідси було добре видно, як усе ще смикався в болоті пом’ятий грузовик з промоклим брезентовим верхом і як довкола нього тривала все та ж солдатська метушня. Мабуть, скоро витягнуть, подумав Старков, і до села доберуться хоча й пізніше Рафа, але все ж швидше, ніж той зуміє пояснити колгоспникам про небезпеку. Ті навіть повірити йому не встигнуть. Почнуть хмикати, посміюватися, хитати головами, будуть із жалем дивитися на хлопчину і радити йому приберегти свої жарти до першого квітня. Та що міркувати: добре, коли для колгоспників вся ця історія залишилася б зухвалим жартом фізика, який навіть і гадки не мав про такі наслідки свого “епохального досвіду”.

Старков ліг на мокру траву, махнув рукою хлопцям: лягай, мовляв, теж, — розсунув гілки ліщини, виставив синюватий ствол карабіна.

“Ось і повернулася до тебе війна, — гірко подумав він, — не залишає вона тебе: ні у спогадах, ні наяву. Спогади звичні: ними можна грати, як дитячими кубиками, складати пірамідки, а набридне — розсипати. А дійсність вже гірше. Це несподівано і тому небезпечно. Боїшся, Старков? Ні, звичайно. Хоча їх і в чотири рази більше за нас. Немає у мене до них жалю, до цих повернених часом фріців, як і понад тридцять років тому теж не було. Тепер у нас сорок другий надворі — запам’ятай. Фашисти ідуть до Волги. На Північному Кавказі — бої. Ленінград в облозі. Вітчизна в небезпеці, Старков! Ти пам’ятаєш цю фразу? Пригадай її як слід, перевари в собі. У небезпеці, зрозумів, політрук?”

— Слухати мою команду, — пошепки наказав він. — Не стріляти без наказу. Лежати мовчки… Поки…

Він боявся, що хлопці почнуть стріляти раніше ніж треба. Знав, що їм все одно доведеться стріляти — як же бути інакше? — і все ж намагався відтягнути цей момент. Не тому, що побоювався похибок. І в мужності їхній не сумнівався. Адже в роки війни такі ж хлопчики і стріляли, і йшли в атаку, і стояли на смерть, коли вимагалося. Але Старкову здавалося, що його хлопці все ще по-справжньому не усвідомлювали реальність поверненого Часом минулого. В їхній готовності до бою був якийсь елемент гри, чи, точніше, лабораторного експерименту. Мабуть, їм думалося, що стріляти доведеться хоча і в живих, але все ж не “справжніх” людей, — ті вже давно зітліли, і навіть кісток їхніх не збереш у цих лісових болотах. А Старков знав, що з цим відрізком поверненого воєнного часу повернулися і його будні, тягарі, кров і смерть. І якщо ці живі, по-справжньому живі гітлерівці прорвуться до села, будуть і стрілянина, і різня, і мертві діти, і повішені старики. Не про такий експеримент він думав, тому і боявся за своїх хлопчаків, які не пережили війни.

Він підтягнув карабін до плеча, притисся щокою до його мокрого приклада, піймав на мушку переднє колесо, що важко оберталося по глині, машини, яку витягували з болота, натис на гачок. Карабін гримнув несподівано сильно у розшаруділій тиші дощу. Грузовик різко повело на середину дороги, він уліз колісьми в наїжджені колії, смикнувся вперед і завмер, заглух, шофер, мабуть, вимкнув запалювання.

“Ось і все, — байдуже і буденно подумав Старков. — Війну оголошено…”

Раф вдало вибрався з лісу, обминувши дорогу, побіг навпростець через конюшинове поле: дідько з нею, з конюшиною, зате шлях скорочувався кілометрів на півтора. Деякий час Раф чув ревіння грузовика у лісі, потім звук зник: чи то мотор заглух, чи то він від’їхав досить далеко від “театру воєнних дій”.

Зрештою, як інакше можна назвати сьогоднішню пригоду? Раф пошукав терміни: міні-війна, операція “Час”. Або фізики жартують.

Добрі жарти, якщо тебе підстрелять, мов зайця. Всупереч припущенню Старкова Раф, хоча й підшукував підхожі терміни для “лабораторного експерименту”, все ж ні на мить не сумнівався у небезпечності ситуації: палаючий сірник все одно підірве бак з бензином, навіть коли той прибув із минулого. Звичайно, найкраще було б затаїтися, піти в ліс, не робити дурниць і не викликати вогонь на себе. Раф не вірив у надприродне. Він вірив у закони фізики. І ще — у власну логіку. А вона йому підказувала, що “гостей з минулого” тримає тут часове поле і за його межами вони не зможуть існувати. Зникнуть, повернуться у свій сорок перший чи який там рік. Природно, певний ризик існував: можуть і не повернутися. Отоді і належало щось робити. Але можливість “неповернення”, на думку Рафа, становила не більше як п’ять-шість відсотків.

Однак із Старковим не посперечаєшся: він уперся на своєму і не відступить, доки сам не переконається в помилці. Ну що ж, нехай переконається. Надамо йому таку можливість. Тим більше, що колгоспників і справді треба попередити: навіть п’ять відсотків імовірності можуть принести біду.

Звичайно, можна було б зразу вимкнути поле і тим самим перевірити надійність залізної логіки Рафа. Але тут він розумів і Старкова: п’ять відсотків могли перетворитися і на сто. Якщо “гості” не зникнуть, їх потім не повернеш жодними силами: спробуй налагодь генератор так, щоб часове поле збіглося саме з тим часом, який володарює тепер у зоні екранів. Ні, спокійніше почекати, доки один із цих екранів втратить настройку і перегорить, а тоді зникне і поле. Раф гадав, що станеться це незабаром. І, можливо, його місія навіть не знадобиться, і він до кінця строку практики ходитиме у колгоспників у ролі Іванушки-дурника.

Втім, роль ця не дуже хвилювала Рафа: дурник то й дурник. Важливіше, щоб “дурникові” все-таки повірили, хоча б наполовину. Чи навіть на третину. Щоб нікого не застали зненацька ці бісові п’ять відсотків.

Раф навіть пощулився від думки, що “пришельці” можуть добратися до села. Дурна думка, нелогічна, але страшнувата. Він відігнав її, відмахнувся, почав міркувати, як переконати голову озброїти людей. Причому озброїти, не розкриваючи справжньої причини небезпеки.

Тут він осікся: а чому, власне, не розкриваючи? Пошириться безглузда чутка? Ну, безглузда чи ні, а чутка пошириться все одно. Зрештою колгоспники мають знати правду про експеримент та його наслідки. Але, можливо, не одразу, не тепер. Правду має знати голова, чоловік розумний, який воював разом із Старковим і краще за інших поінформований про його наукову роботу в тутешніх лісах. До того ж його слухаються і йому вірять, і такий господар округи, напевне, придумає що-небудь надійне, щоб попередити людей про загрозливу небезпеку. Ще краще допомогли б постріли — автоматні, у гітлерівців “шмайсери”, а не дробовики, але на семикілометровій віддалі їх не почуєш.

Раф нарешті вибрався на дорогу, важко побіг, ковзаючи на липкій глині, звернув по траві до будинку голови: добре, що той жив тут, а не в центральній садибі. І добре, що сьогодні неділя, а отже, він удома, а не в полі чи на фермі. Повинен бути вдома.

Раф не помилився: голова був удома. Він сидів у кімнаті під старомодним фікусом і дивився телевізор. Сімейство голови, яке складається з двох близнюків десяти років, дружини і тещі, сиділо трохи осторонь від фікуса і теж дивилося передачу. Телевізор був новий, недавно куплений у кредит, він виблискував коричневим лаком і нікельованими ручками, і голові було явно начхати на те, що показували: важливий факт, а не зміст. А показували металургійний завод. На екрані лився розплавлений метал, гримів прокатний стан і снували робітники з мужніми обличчями. Голова був дуже захоплений передачею і не зразу помітив Рафа, який зупинився на порозі. А коли помітив, сказав привітно:

— Вітаю, студент. Сідай і дивись. Цікаво.

Він, звичайно, розумів, що Раф з’явився зовсім не для того, щоб вивчати життя металургів. Але в селі не заведено було отак ні сіло ні впало братися за справу. Спочатку вимагався деякий вступ, так би мовити, інтродукція, і телепередача цілком підходила для цього. Але Раф не мав права дотримуватися століттями встановленого сільського етикету. Він підійшов до голови, залишаючи брудні сліди на фарбованій підлозі, нахилився, сказав на вухо:

— Біда, Петровичу. Вирубуй шарманку. Часу немає.

І зумів він сказати ці буденні слова так, що голова не став згадувати про етикет, протягнув руку, вимкнув телевізор і запитав у тиші, що зависла:

— Сталося щось?

— Сталося, сталося, — швидко проказав Раф.

Сімейство голови насторожено мовчало, чекало продовження. Раф подивився на них, потім перевів погляд на голову. Той зрозумів.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Підвівся і пішов в іншу кімнату, почекав, доки туди увійшов Раф, щільно причинив двері.

— Кажи.

І знову Раф засумнівався: з чого почати? Не придумав нічого кращого, як бовкнути зразу:

— Фашисти в лісі, Петровичу!

— Ти сьогодні температуру міряв? — голос у голови був спокійний, але в ньому вчувалися загрозливі нотки: яке, мовляв, маєш право через дурні жарти людину від недільного відпочинку відривати!

— Та не брешу я, — закричав Раф і раптом заспокоївся, отямившись: — Дослід ми робили. Знаєш?

— Ну, знаю, Старков розповідав. Час хочете назад повернути.

Раф усміхнувся про себе: примітивно, але в загальних рисах правильно.

— Уже повернули.

— Удався, значить, дослід?

— Навіть дуже. В цілому такі справи, Петровичу: генератор створює кордон між нашим часом і минулим. Цього разу ми потрапили, мабуть, у сорок другий рік.

— Справжнє пекло тут було, — сказав голова, — разом із твоїм Старковим фашистів били. Я — партизанським “батею”, він — комісаром. Карателі тоді двоє сусідніх сіл спалили. Самі печі залишилися. Краще і не згадувати.

— Доведеться згадати, — суворо сказав Раф. — Чогось ми не врахували у розрахунках, і крізь цей часовий кордон проскочили наші “гості” з минулого. А які — сказав уже.

Голова замислився.

— А може, все-таки помилка? Може, марево? У болотяному тумані все видатися може.

— Не тягни, Петровичу, — відрізав Раф. — Усе найсправжнісіньке. Побачиш Старкова — підтвердить. Та й наш Димка з дерева спостерігав. І машини німецькі, і форма німецька. Як у кіно.

— У кіно по-всякому одягнути можна, — зітхнув голова. Дуже вже йому важко було повірити у старковське диво.

— Ми теж спочатку подумали, що кіно, — сказав Раф, — тільки це, батьку, зовсім не кіно.

— Може, робітникам яким німецьку форму видали? — все ще огинався голова. — Зі складів, щоб даремно не лежала.

— З яких складів? — уже розсердився Раф. — З “Мосфільму” чи з театру якого-небудь? І справжні автомати видали? Цікаво, навіщо?

— Та-а-ак… — протягнув голова, поліз у кишеню, дістав зім’яту “біломорину”, коробку сірників, запалив, пустив дим до стелі.

Він ніколи не поспішав з рішеннями, довго обмірковував, зважував, примірявся, а вже коли вирішував, то — надійно і твердо. Він палив і мовчав, і Раф мовчав. Мовчав і думав про те, що діється в лісі. Не хотів думати, не вірив у те, що думалося, і все-таки думав, думав, думав, і стискалося щось у грудях, натягувалася струночка — не порвати б.

— Ось що, студент, — сказав нарешті голова. — Скільки їх там?

І Раф зітхнув полегшено: повірив-таки. Та й не міг не повірити. Не такий чоловік голова, щоб не збагнути, коли жартують — нехай безглуздо, нехай підло, — а коли всерйоз говорять. Збагнув він — навіть не те, що трапилося насправді, а те, що і справді прийшла біда і що біду цю можна подолати тільки спільно. Як і тоді, у справжньому сорок другому, коли голова — ровесник Старкова — пішов у партизани, а після війни будував колгоспи на Брянщині.

— Чоловік з тридцять, — швидко сказав Раф. — Грузовик і маленький легковик з офіцерами.

— А вас троє… — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, проказав голова, і Раф перебив його:

— Та не в тому справа! Для наших небезпеки немає: ліс великий та й не полізе Старков на рожен, — тут він сам не дуже вірив у свої слова. — Головна небезпека в тому, якщо фашисти в село прорвуться.

— Можуть… — знову чи то запитав, чи то підтвердив голова, і знову Раф втрутився:

— Малоймовірно: це ж чужий час. Він існує тільки в межах дії генератора, а значить, “пришельці” не зможуть з цих меж вирватися.

Та голові були незрозумілі доводи Рафа. Він у науці не дуже розбирався, зате точно знав: є машина, є тридцять чоловік зі “шмайсерами” і ніякий дробовик їх не зупинить.

— Мало чи не мало, — сказав він, — а людей попередити треба. Не повірять, звичайно, у ваші штуки з часом. Про бандитів говоритимемо, про бандитів у колишній німецькій формі. Де-небудь старий трофейний склад пограбували, а тепер у село ідуть. Не дуже мудро придумано, але якщо на серйоз брати — повірять. Головне, щоб підготувалися до зустрічі.

— Ось і я про те ж, — закричав Раф. — І якнайшвидше.

— Не гарячкуй, — голова підвівся, узяв із стільця дощовик. — Ходімо по дворах.

Вони пройшли через кімнату, де сімейство голови чекало закінчення таємничої розмови.

— Ось що, дівчата, — на ходу розпорядився господар. — Тут справи такі, що краще вам з хати не виходити. Замкніть двері, віконниці зачиніть і сидіть тихо. — Подумав, що треба було б пояснити не дуже зрозумілий наказ, і додав: — Тут в окрузі банда з’явилася. Міліція з міста вже виїхала, по сліду йдуть. Отже, краще зачекати. Зрозуміло?

І, не дочекавшись відповіді, вийшов у сіни, зірвав із стіни двостволку, взяв сумку з патронами, сунув під плащ.

— Тепер вони носа не висунуть, — пошепки повідомив він Рафу. — Тут мене начебто слухають — і вдома, і в народі. Ти ось що, іди вулицею ліворуч, а я праворуч. Говори: голова кличе, діло є. Нехай рушниці беруть. За десять хвилин — на околиці.

— Послухайте, — сказав Раф. Він не вмів і не любив про що-небудь просити, а тут треба було, неможливо було не просити: що ж він, гірший за інших? — Послухайте… У вас зайвої рушниці не знайдеться?

— Кому?

— Мені. Не взяв із Москви, — збрехав Раф. — Забув, розумієш. А як же тепер без зброї?

— Так, брате, без зброї тепер не можна, — голова наче повірив награній безпечності Рафа, а може, й ні, — хто його знає, хитруна, — тільки зняв з плеча свою двостволку. — Тримай.

— А ти, Петровичу?

— Я у Фрола візьму. У нього їх кілька. Та бери-бери, тобі кажуть. — І тільки запитав ненароком: — Ти з цією системою знайомий?

Розкусив він, розкусив удавану безпечність студента, тільки не хотів ображати, ганьбити сумнівами: знав, що не час тепер, — можливо, бій попереду. І Раф зрозумів це, і був вдячний голові за тактовність, голові, який — відомо було! — і кричати любив, і вилаяти, і висміяти неумійка. А тут змовчав. І Раф не став щось пояснювати чи виправдовуватися, кивнув у відповідь: знайомий, мовляв. Та й бачив він не раз, як легко поводився з такою ж двостволкою Димка — справа нехитра, недбало закинув рушницю на плече, штовхнув двері на вулицю:

— Ходімо.

І враз голова зупинився, подивився на нього прохально:

— Хлопче, а ти не розігруєш?

— Тоді йдіть додому, — зле сказав Раф, — і додивляйтеся телевізор. І спокійно, і зрозуміло, і чортовиння ніякого немає. А те, що наші в лісі — троє проти тридцятьох, так це так.

— Ех, не зрозумів ти мене, — голова навіть рукою махнув. — За такі жарти я б тобі в’язи скрутив. Я ж повірив тобі: не міг не повірити. Тільки наука ваша для мене — китайська грамота. Ось вона, моя наука: коли сіяти та коли жати. А далі — ні-ні. Ти не злися, хлопче, ми ж, як у тій приказці: поки рукою не помацаємо — не зрозуміємо. Ну, гаразд, давай поквапимося.

Старков помилявся: війну не було оголошено. Чи то через ревіння двигуна не було чутно пострілу, чи ще з якоїсь причини, тільки дверцята машини ляснули, і цибатий шофер схилився над колесом.

— Що там ще? — крикнув йому хтось із передньої машини.

— Напевне, прокол, — винувато відповів шофер, обмацуючи покришку.

Старков піймав його на мушку: зручна мішень, — затримав приціл — і… опустив карабін. Подумав: ще не час, маємо нову відстрочку, причому зовсім несподівану. І сам усміхнувся: хитруєш, солдате, злякався по живій мішені бабахнути, відвик за тридцять років. Відстрочка відстрочкою, а ось що робитимеш, як вона закінчиться.

А відстрочка і справді була нетривалою. Від машини, що все ще сиділа в болоті, долинула німецька лайка.

— Єфрейторе, чув постріл? — запитав хтось із легковика,

— Ні, пане оберштурмфюрер, — відповів єфрейтор, не вилізаючи, однак, з теплої кабіни грузовика.

Це явно не сподобалося офіцерові.

— До мене! — наказав він.

Рудий єфрейтор вистрибнув із кабіни і перевальцем побіг по глині до легковика. Він зупинився біля нього, зігнувся догідливо, і Старков подумав, що його обтягнута чорним кітелем спина — теж непогана мішень. Він тільки подумав про це, усміхнувся про себе — стримуй, мовляв, емоції, політрук, — і здригнувся від гуркоту пострілу. Чорна спина єфрейтора смикнулася, він неприродно випрямився, схопився за брезентовий верх легковика і, не втримавши свого важкого тіла, повільно сповз на дорогу.

— Хто? — в люті обернувся Старков і осікся: йому весело усміхався Олег.

— Як я його? Тепер почнеться…

“Тепер почнеться”, — тужливо подумав Старков.

І ще подумав, що хлопець загалом не винен: німецької не знає, тому і не зрозумів, що було хвилин п’ятнадцять відстрочки, від якої відмовився, накликавши біду.

Загалом не винен. А зокрема? Старков, дивлячись на усміхнене обличчя Олега, який перезаряджав рушницю, подумав про ту незвичайну легкість, з якою молодий хлопець тільки що вбив людину. Та не людину ж, сам собі заперечив Старков, — гітлерівця, вбивцю. Але це ти знаєш, що він — садист і убивця, ти його пам’ятаєш, чи не його — йому подібних, ти їх знаєш, а Олег? Для Олега всі ці поняття — теорія, сторінки з підручника, однак він…

Старков відмахнувся від цієї думки, забув про неї. Розпочалися справи важливіші.

— Ахтунг! — вигукнув есесівець, який вискочив із свого легковика і вже заховався в чагарнику. — Партизанен. Файєр!

І Старков чи то вигукнув, чи то шепнув:

— Вогонь!

Есесівські карателі стрибали з кузова і пірнали в ліс. Старков піймав на мушку одного — у стрибку — і вистрілив: є! Ще один, ще, ще… Поряд стріляв Олег, час від часу перезаряджаючи тулку, напівголосом примовляв:

— Влучив… Влучив… От дідько, мимо…

На Димчиній стороні було тихо, а може, це тільки здалося Старкову — він і розбиратися не став, ніколи, — перезарядив карабін, припав щокою до ложа.

Німці з-за кущів відкрили по них вогонь. Дзвінко і розкотисто дирчали автомати, десь над головою — приціл неточний! — свистіли кулі, і, власне кажучи, відповідати уже не було сенсу. Зрізані пострілами “пришельці” залишилися лежати біля машини, а інших уже не було видно. А стріляти на звук — то даремно витрачати патрони.

Чорномундирний оберштурмфюрер теж не був профаном. Автоматні черги зразу ж вщухли, і раптова тиша, що зависла над лісом, видалася Старкову дивно нереальною, наче хтось вимкнув звук, а зображення на екрані залишилося: та ж роз’їжджена дорога над гіркою, ті ж куші ліщини на узбіччі, покинуті машини і трупи біля них.

Старков полічив: трупів було сім. Чотирьох зрізав він сам, а троє, мабуть, припадають “на долю” хлопців. Мабуть, то Олег: Димка, здається, зовсім не стріляв — чи то злякався, чи то не встиг.

— Швидко відходити! — шепнув Старков і, пригнувшись, побіг у глиб лісу, петляючи серед дерев.

Він розумів, що їхнє торжество буде нетривалим. Звук пострілу з автомата чи карабіна не сплутаєш з пострілом із мисливської рушниці. А погано озброєні партизани навряд чи сильно налякають карателів. Тепер Старков не сумнівався, що вони виловили з минулого саме взвод карателів. Отакого ж мокрого осіннього дня понад тридцять років тому їхав цей взвод такою ж мокрою осінньою дорогою, можливо, так же застряв на півгодини, можливо, теж зустрів партизанів — справжніх! — а можливо, і прорвався до села. Якщо так, то хтось із колгоспників, напевно, зберіг пам’ять про цей рядовий, але страшний епізод минулої війни.

Минулої? Знову обмовка. Хто знає: чи точно збігається час у теперішньому і в минулому і чи дорівнюють дві години, проведені карателями у дні нинішньому, двом годинам дня давно минулого. А може, повернувшись у сорок другий рік — Старков все-таки вірив у це повернення! — хтось із карателів зверне увагу на те, що їхній час зупинився, що повернулися вони тієї ж миті, з якої вирушили у тривалу подорож по часовій петлі. Хто знає примхи часу, його незрозумілі закони, поведінку? Та хто, зрештою, знає, що таке сам час? Ніхто не знає, думав Старков, а його теорія — лише боязка спроба поступатися у товсту стіну, за якою — невідомість, загадка, ніч.

— Стійте! — раптом шепнув Олег. — Чуєте?

Десь позаду хруснула гілка, зашаруділи в траві краплі, що впали з потривоженого кимось дерева.

Старков безшумно ступив за кущ, за ним — Димка й Олег. Через кілька секунд на маленьку галявину, де вони тільки що стояли, обережно вийшла людина в чорній есесівській формі. Вона озиралася, стискуючи в руках мокрий від дощу “шмайсер”, потім ступила вперед — і захрипіла в не дуже ввічливих обіймах Олега.

— Штіллер! — сказав йому по-німецькому Старков, увіткнувши в груди німцю дуло свого карабіна. — Во зінд андере? — І додав російською: — Де інші?

Німець заперечливо похитав головою, скосив очі на старковський палець, що завмер на спусковому гачку. Старков зрозумів його і повільно повів гачок на себе.

— Найн, найн, — швидко сказав німець і підняв руки.

— Ес іст бессер, це вже краще, — схвалив Старков. — Ми тебе не вб’ємо. Ніхт ершляген. Ти звідки? Фон во?

— Бо-ро-ви-чі, — німець ретельно вимовив важке російське слово. — Айн кляйне штадт. Гестапо.

— Районний центр, — сказав Старков і знову запитав: — А сюди навіщо? Варум, варум? — І обвів рукою довкола.

— Іх вайс ніхт.

— Не знає, — переклав Олегові Старков і знову поворушив пальцем на спусковому гачку.

— Аусфалль. Етрафеспедиціон, — пояснив німець.

— Вилазка. Каральна акція, — повторив по-російському Старков.

Німець явно не брехав. Командування звично не посвячувало солдатів у подробиці операцій. Каральна акція — достатнє пояснення, тим більше що подібні акції — звична справа для таких ось чорномундирних “орлів”, які бували нахабно хоробрі із беззбройними жінками і тремтіли від страху під дулом карабіна чи автомата.

Старков дістав із кишені носову хустину, критично оглянув її. Хустинка була далеко не першої свіжості, але гігієна тут не обов’язкова.

— Відкрий пащу, — сказав Старков німцеві і сам показав, як це зробити.

Той слухняно вишкірився, і Старков вправно забив хустину йому в рот, потім, витягши з його штанів ремінь, кинув Димці:

— Зв’яжи руки.

Зв’язаного німця поклали під ялинку, і турботливий Димка прикрив йому обличчя пілоткою.

— Щоб дощ не мочив, — пояснив він.

— Можна, я візьму його автомат? — запитав у Старкова Олег.

— Візьми, звичайно. Запасні обойми вони тримають у підсумку.

— Знайшов, — повідомив Олег.

— Ось що, хлопці, — подумавши, сказав Старков. — Якщо судити по цьому вікінгу, то вони вирішили прочісувати ліс поблизу. Грузовик майже витягли, але явно ще затримаються. Тому пробирайтеся ви назустріч Петровичу з його загоном — два зайвих бійці знадобляться. Намагайтеся обійти карателів з тилу — ліс знаєте.

— А ви? — майже водночас запитали Олег і Димка.

— Піду до німців.

— По кулю в голову?

— Всі кулі повз нас, — засміявся Старков. — Схитрую. По-німецькому трошки вмію, але вигляду не подам. Спробую затримати їх найдовше, — можливо, який-небудь з екранів зірветься.

— Як це затримати? — здивувався Олег.

— Знайдемо спосіб, — усміхнувся Старков і додав уривчасто: — А ви йдіть, як умовилися. Це наказ.

Віддавши свою зброю хлопцям — в останній момент Старков вирішив, що карабін йому не знадобиться, — він скинув спідню сорочку і, розмахуючи нею, як білим прапором, пішов навперейми чагарником до грузовика, що застряв.

Побачивши людину, яка розмахує сорочкою, есесівці, крім тих, що розбрелися лісом у пошуках партизанів, загрозливо підняли автомати.

— Хальт! — скомандував один із них.

— Шпрехен зі руссіш? — крикнув Старков.

Із легковика виліз уже знайомий здалеку оберштурмфюрер, носатий, рудий, чуб в якого спадав по-гітлерівському на чоло. Він іронічно оглянув Старкова, який застиг з піднятими руками.

— Хто ти є? — спитав він знехотя. — Партизан? Ми не розмовляти з партизан. Ми їх ершіссен. Піф-паф.

“Можуть і розстріляти, — подумав Старков. — Без переговорів. Піф-паф — і край. Та ні, мабуть, не розстріляють так зразу. Почекають хоча б через цікавість. Вона у носатого на пиці написана. А мені важливо затягнути час. Затримати, затримати їх будь-що. Та й подовше, поки не полетять під три чорти екрани”. Він уже міркував не як вчений Старков, а як партизанський політрук Старков, що під дулами націлених на нього автоматів придумував щось хитромудре.

— У мене є повідомлення, пане офіцер, — сказав він навмисне тремтячим від страху голосом, хоча страху в нього і не було: хіба не однаково, як помирати, коли доводиться помирати.

— По-ві-дом-лен-ня, — повторив по складах носатий. — Міттейлунг. Добре. Геєн зі хір. Близько. Ще близько.

Старков підійшов, трохи накульгуючи — у нього вже щодо цього були свої міркування — і не опускаючи рук.

— Говори, — почув він.

Ну як говорити з привидом? Навіть не з привидом, а із штучним матеріалізованим небіжчиком. Та й небіжчики не відають, що вони вже понад тридцять років небіжчики, а коли хто й живий тепер, то не знає, що йому зараз доведеться “ершіссен” Старкова. Дивний стан напівсну-напівреальності охопив його. Але дула автоматів відбили іскорки сонця, що визирнули на мить з-за свинцевої пелени хмар. Сталь цих автоматів була цілком реальною.

— Я сказати: говори. Заген, заген, — повторив носатий.

— У лісі партизанів немає, — сказав Старков. — Була тільки група розвідників. Троє разом зі мною. Двох ви цокнули.

— Що є цок-ну-ли?

— Піф-паф, — відповів, намагаючись не посміхатися, Старков.

— Во іст партизанен груп? Загін, частина? — додав носатий.

— Пішли до залізниці. У селі тільки старики і діти. А штаб загону за Кривою балкою. Приблизно там, — і Старков показав у протилежний від села бік. — Сорок хвилин туди і назад.

Він навмисне вибрав не дуже віддалений звідси район. Втратити годину — дві на перевірку носатий не ризикнув би. А сорока хвилин цілком достатньо. Та й до села ще треба добратися: ану спробуй їхати ще тридцять хвилин по такому болоту. Жодні екрани стільки не витримають. Щоправда, його, Старкова, можуть і розстріляти, коли повернуться ні з чим з-за Кривої балки послані туди солдати, але що вдієш: людей у селі треба врятувати. І знову думав так не фізик Старков, а політрук Старков зразка сорок другого року.

Носатий подивився у вказаний Старковим бік.

— Дорт? — здивувався він. — Повтори.

— За Кривою балкою.

Носатий поворушив губами, дістав із нагрудної кишені в кілька разів складену карту, приклав її до дерева і, понишпоривши очима, тицьнув пальцем у якусь точку.

— Штаб? — повторив він. — Віфіль зольдатен? Скільки охоронять?

— Чоловік з десять.

— Цеен. Зер гут.

І тут же засумнівався:

— А якщо ти брехать, чому я вірить? Де автомат?

— Кинув у лісі, коли біг до вас.

— Нащо до нас?

— Кожному жити хочеться. Я один, а вас тридцять. І лісу не знаю. Чужий я тут.

— А чому партизан?

— Силоміць взяли, коли з міста йшов. А я безпартійний та ще й білий квиток маю.

— Що є білий квиток?

— Звільнений від воєнної служби через непридатність. Кривий я. Німці кажуть: ламе.

— Пройти мимо.

Старков, припадаючи на праву ногу, пройшов під наведеними на нього автоматами мимо носатого і повернувся на місце, де стояв раніше.

Есесівець подумав, ще раз поглянув на карту, гукнув єфрейтора і швидко промовив щось по-німецькому, з чого Старков зрозумів, що двадцять чоловік вирушать до Кривої балки, а його особу будуть вартувати двоє автоматників.

Носатий поглянув на годинника і прогавкав своєю скаліченою російською:

— Якщо немає штабу — архенген. Сук бачить? — він кивнув на товстий осиковий сук над головою Старкова. — Висіть, ясно?

— Ясно, — зітхнув Старков і запитав: — А запалити дасте?

Есесівець шпурнув йому сигарету. Старков упіймав і запалив від запальнички. Погана сигарета, але палити можна, і він не без задоволення затягнувся.

Сорок хвилин. А там хто знає, може, і поле зникне з усією вихопленою з минулого поганню.

Ліс вони і справді знали: кожний кущик, кожний пагорб, кожну стежину в зоні екранів сходили за чотири місяці — хоч кроки по пам’яті складай. Тому і Олег, і Димка точно уявляли собі, як і куди їм треба добратися. За двісті метрів звідси пролягав неглибокий яр. Якщо пройти ним до кінця, можна вийти до дороги там, де вона тягнеться з лісу до села. Туди есесівці, які прочісують чагарник, звичайно, зразу не підуть. Не знайшовши “партизанів” поблизу, вони повернуться до машини.

Розрахунок виправдався. Яром хлопці пройшли без пригод: як вони і передбачали, карателі не стали всерйоз прочісувати ліс, постріляли по кущах, де густіше, і пішли назад. Тим більше що “партизани” на вогонь не відповіли. Словом, усе йшло за планом, задуманим Старковим.

Вони вже добралися до узлісся, де дорога завертала до села. Тільки б не нарватися на гітлерівців! За кого могли їх прийняти, коли в Олега висів на грудях автомат, відібраний у полоненого “гостя”. Значить — бій, а кінець його невідомий. І невідомо тоді, чи буде виконано наказ Старкова.

Вдалині знову загурчала машина. Олег завмер: напевне, витягли. Тоді карателі обженуть їх через десять хвилин і прорвуться до села.

Навіть попереджені Рафом колгоспники підійти не встигнуть. Значить, треба щось придумати. І Олег несподівано запропонував:

— Пробирайся до села сам. Самому зручніше 1 швидше. Менше шуму. Пройдеш чагарником по узліссю — не помітять.

— А ти куди? — здивувався Димка.

— Повернуся до машин.

— Так Старков же наказав.

— Не кожний наказ слід розуміти буквально. Старков наказав приєднатися до озброєних колгоспників. Ми і приєднаємося. Тільки поодинці. Спершу ти, потім я. Якщо Старкову не вдасться затримати машини, спробую я.

— Яким чином? — Димка все ще нічого не розумів.

— По-перше, у мене “шмайсер”, по-друге, стріляю я без промаху. По-третє, мене непокоїть доля Старкова. Словом, сперечатися ні про що і ніколи. Катай до села навпростець через кущі. А я пішов.

Димка хотів втрутитися, але не встиг. Десь далеко в лісі лунали короткі автоматні черги, які переслідували єдину мету — налякати досі не виявленого противника і заспокоїти себе. Хтось кричав, хтось лаявся по-німецькому, але слів розібрати було неможливо. Та Олег і не знав німецької. Його цікавило тільки поводження Старкова.

До машин він добрався швидко. Нагнувшись, побіг уздовж стіни ліщини, порівнявся з легковиком, що стояв на дорозі, і майже безшумно розсунувши кущі, визирнув на дорогу. Есесівський офіцер із сплющеним довгим носом і рудим чубом на лобі сидів на пеньочку у розстебнутому плащі. Навпроти нього, попалюючи, стояв Старков, а збоку— двоє автоматників. Один з них намертво тримав його під прицілом “шмайсера”, інший обмінювався сигаретами з шофером, який вийшов з відкритого легковика. Ще три автоматники позаду грузовика, що видряпувався з трясовини, відпочивали на поваленій бурею сосні. Солдати мовчали, час від часу озираючись осторонь. Ясно було, що мимовільна затримка всіх дратує. І, може, оберштурмфюрер уже шкодував, що відіслав загін кудись за Криву балку — назва, яку на німецьку і перекласти неможливо. ВІД сорока хвилин залишилося лише чверть години. Тоді він повісить цього партизана і рушить із загоном до села. Носатий ще раз поглянув на годинника і позіхнув.

Отут Олег і прийняв рішення. Він короткою чергою зрізав двох автоматників і шофера. Інша черга прошила оберштурмфюрера, що позіхав. Все це сталося так швидко, що розгублені есесівці, які відпочивали позаду грузовика, не встигли нічого вдіяти. Олег перемахнув через кювет з водою і стрибнув у відкритий легковик, щось крикнувши Старкову. Той, не встигши здивуватися, одразу збагнув, що від нього вимагалося. Вихопивши з рук убитого автоматника його “шмайсер”, він дав чергу по есесівцях, які залягли за стовбуром сосни. “До мене!” — крикнув з легковика Олег, і Старков за два стрибки опинився в машині. Двигун завівся з пів-оберта.

Олег врубав зразу другу передачу і натис на акселератор. Машина завила — багато газу, пробуксувала секунду і рвонулася вперед.

Швидкість усього, що сталося, обчислювалась миттєвостями. Але есесівці вже прийшли до тями і відкрили вогонь по машині. Пізно! Страх перед несподіваним нальотом “партизанів” паралізував їх так, що вони ледве встигли скористатися прикриттям сосни, щоб відкрити вогонь, тепер уже даремний. Вони навіть не зміркували, що в їхньому розпорядженні ще залишався визволений з болота грузовик, і, петляючи між кущами, тільки стріляли вже зовсім безцільно по легковику, що ішов уперед, — купка смертельно наляканих солдатів, які втратили командира.

Залишившись на самоті, Димка гаявся недовго. Наказ є наказ. Не розуміючи і навіть не прагнучи зрозуміти, що задумав Олег, Димка знав одне: якомога швидше зв’язатися з колгоспниками. Пробираючись крізь зарості ліщини, він раптом почув постріли. Десь попереду, напевне, на дорозі. Він зупинився — заскрипіли зламані кущі. Крізь них він побачив, як промчався путівцем, ніби оскаженіла кішка, жовто-зелений плямистий легковик. Чому один, подумав Димка, адже без грузовика з солдатами він стане легкою здобиччю колгоспників. Зовсім поряд просвистіли кулі, і він відзначив, що стріляли з лісу. Зупинився, обернувся, не цілившись, вистрілив по чорній пілотці, що промайнула в глибині лісу, побіг далі.

Він не дуже добре розумів, що робив. У ньому жила тільки лють, але не сліпа і палка, а холодна й обачлива. Вона, і тільки вона, керувала його вчинками. І, може, тому, що вони втратили звичний здоровий “громадянський” смисл, лють надала їм дивної, досі не знайомої логіки: заховатися за кущем, вистрілити, змінити патрони старковського карабіна, коротка перебіжка і — знову постріл. Можливо, саме так народжувалася логіка бою в партизанських загонах — тоді, у Велику Вітчизняну. Адже в ці загони приходили не кадрові військові, іноді такі ж хлопчики з “громадянським” здоровим смислом. І смисл цей теж поступався місцем холодній люті, ненависті до ворога, а отже, — мужності, безстрашності, подвигу.

На дорозі вже нікого не було. Постріли лунали з лісу зусібіч, не чулося їх тільки звідти, куди поїхав легковик. Він уже, мабуть, вийшов з зони екранів — тут метрів двісті до межі поля, не більше. А що з Олегом, із Старковим? Може, це вони беруть участь у бою, від якого пішов Димка. Може, це їх, а не його шукають автоматні черги есесівців. Він сховався за стовбур дуба, визирнув з-за нього. Метрів за двадцять серед мокрої зелені листя промайнула чорна куртка. Димка вистрілив, перебіг до іншого дерева, вистрілив ще раз і раптом почув за спиною:

— Хальт! Хенде!

Повільно підняв руки вгору — у правій карабін, обернувся.

На нього дивився чорномундирний німець, виставивши вперед дуло пістолета.

І знову Димка подумав, що йому не страшний ні цей есесівець, ні його пістолет. Подумав і здивувався: як же це? Адже есесівець — не артист кіно, не привид, і кулі в його пістолеті справжні — дев’ять грамів свинцю.

Димка відвів праву руку назад і з силою швиргонув карабін у нациста. Потім одразу пригнувся, стрибнув убік, і раптом щось ударило його в бік, потім у плече, обпекло на якусь мить. Він зупинився здивований, притиснув руку до грудей, дивився, як розпливається під пальцями чорно-червона пляма, мокра і липка. І все навколо стало чорно-червоним і липким, погасли звук і світло. І Димка вже не почув ні гуркоту ще одного пострілу, ні шелесту кроків поблизу, ні монотонного шуму дощу, який припустив сильніше і частіше.

Голова з подивом дивився на вбитого есесівця в ненависному, чорному мундирі, на його недоладно скорчену руку, що стискала чорний “вальтер”, на ствол свого дробовика, з якого ще вився синій димок.

А Раф кинувся до Димки, термосив його, щось кричав і раптом умовк, з жахом побачив темну пляму крові на грудях і тонку малинову цівку, що повзла на підборіддя з куточка рота.

— Димко, Димко, — безтямно прошепотів Раф і заплакав, нічого не бачачи довкола себе.

І навіть нічого не зрозумів, коли голова грубо відштовхнув його, — сів на мокру землю, брудним кулаком розмазуючи сльози по обличчю. А голова звично — із співчуттям, що довелося згадати цю стару звичку, — нахилився над Димкою, притиснув вухо до грудей, послухав зосереджено й усміхнувся:

— Живий!

Потім рвонув штормівку, ковбойку, майку, що просякла кров’ю. Сказав Рафу:

— Ей, хлопче, отямся. У вас у сторожці бинти є?

— Які бинти? — схлипнув Раф. — Бій довкола.

І раптом осікся: навкруги панувала туга непрозора тиша, по якій лунко били часті краплі дощу.

— Що це? — здивовано запитав він, глянувши туди, де щойно лежав труп убитого гітлерівця: трупа не було.

Лише трава на тому місці, де він лежав, ще залишалася прим’ятою. І поряд валявся використаний рушничний патрон, що його викинув голова.

— Втік, чи що? — запитав Петрович. — Не схоже: я не промазав.

Позаду зашурхотіли кущі. Раф обернувся і полегшено зітхнув: на галявину вийшли Старков і Олег. Збуджені, схвильовані, схожі на стайєрів, що закінчили багатокілометровий пробіг нога в ногу, чомусь радісні і, на відміну від стайєрів, зовсім не втомлені. І в того і в другого на грудях теліпалися німецькі автомати. І тут вони побачили Димку на траві і голову, який стояв перед ним навколішки.

— Що з ним? — Старков кинувся уперед, схилився над пораненим.

— Живий, — сказав голова. — Не метушись. Нехай краще хтось добіжить до сторожки, бинти візьме. Чи простирадло у крайньому випадку.

— У нас є бинти, — швидко сказав Олег. — Я зараз збігаю.

Поки він бігав, Старков і голова обережно роздягли пораненого Димку. Раф, який усе ще схлипував, приніс у фляжці води із струмка, і голова вміло промив рани. Димка так і не опритомнював, тільки постогнав крізь зуби, коли голова бинтував йому груди і плече.

— Хоча рана і не небезпечна, але хлопця однак треба в лікарню, — сказав голова. — І хутчіш. Хто піде по машину?

— А навіщо по неї ходити? — відгукнувся Олег. — Ми її поряд залишили. Біля річки.

— Що залишили? — здивовано запитав голова.

— Легковик. Ми його у фашистів відбили.

Старков з цікавістю подивився на нього. Загалом тепер, коли стан Димки вже не викликав особливих побоювань, Старков міг спокійно розмірковувати про те нове, що відкрилося в його хлопцях. І, мабуть, Олег відкрився найбільш несподівано.

— Ти думаєш, що машина тебе так і чекає? — запитав Старков.

— Чекає, куди дінеться, — ліниво протягнув Олег.

Він теж заспокоївся, побачивши, що Димка живий, і тепер явно насолоджувався своєю перевагою: він щось знав, а Старков — ні. Більше того: від його знання щось залежало — дуже важливе. Але цим “щось” було Димчине життя, і Олег, не ламаючись за звичкою, пояснив:

— Я, коли за бинтами бігав, бачив її.

— Біля річки? — запитав Старков, і Олег, збагнувши смисл запитання, кивнув ствердно:

— Метрів за сто від зони екранів, — потім кивнув на Димку: — Несіть його до дороги, а я машину прижену.

Легковик виявився цілісіньким, тільки верх його у багатьох місцях був прострілений. Голова сунув палець в один з отворів трохи нижче, запитав Олега:

— У сорочці народився, хлопче?

— Так, — хихотнув той, — у куленепробивній. — І до Рафа: — Сідай, рюмса, на заднє сидіння — допоможеш мені.

Він зрушив машину й обережно повів її дорогою, намагаючись об’їжджати грудки і вибоїни. І навіть виїхавши з лісу, не додав швидкості: зайва чверть години не грала для Димки особливої ролі, а трясіння поганою дорогою відчутніше на великій швидкості.

— Хоробрий хлопець, — сказав голова. — Такі у війну особливо цінувалися. Так би мовити, в першу чергу.

— І гинули теж у першу чергу, — відгукнувся Старков.

— Ну, не скажи: цей уміє бути дуже обережним. Дивись, як пораненого повіз — не ворухнув.

— Уміє, — підтвердив Старков.

Олег справді вмів. Умів ризикувати — на самій грані, на тонкому канаті, коли рятує тільки хіба що почуття балансу. В Олега було воно — це почуття, і він відмінно ним користувався. Як у цирку: канатоходець під куполом гойднеться вбік, і публіка ахне, завмираючи від страху. І не знає дурна публіка, що все це — тільки вмілий хід, добре розрахований на те, щоб вона ахнула, щоб вибухнула оплесками — цінуйте вміння маестро! Він ризикував, цей канатоходець — ще б пак! — але чуття балансу, вміння бути обережним на грані не підводить.

Майже не підводить.

— А куди фашисти поділися? — обережно запитав голова: він, певне, вважав, що вчений має право не відповідати на наївні для нього запитання.

Старков так не вважав і охоче пояснив:

— Їхній час закінчився. Якийсь із екранів не витримав, згорів, часове поле зникло, а разом з ним — і гості з минулого. Вважаю, що вони тепер перебувають у цьому ж лісі, тільки в сорок другому році.

— Живі?

— А може, й мертві, якщо нарвалися на партизанів.

— Так ми ж і партизанили в цих лісах.

— Не тільки ми. Біля цього села могли діяти й інші.

— Отже, зникли, — замислено повторив голова. — Назад повернулися. А як же машина?

— Машина вийшла з зони дії поля, тому воно і не захопило її.

Голова все ще не розумів.

— А коли б вони вийшли, як ти кажеш, із цієї зони, то й вони могли б залишитися?

— Могли б, — кивнув Старков. — Тільки ми їм завадили.

— Це правильно, — згодився голова. — І, правда, по-твоєму, по-вченому, я розуміти не можу. У голові не вкладається.

Старков усміхнувся:

— У мене теж не укладалося.

А якщо чесно, то й тепер не укладається. Як у добрих старих романах, прокинутися і сказати: “Ой, який страшний сон!” Але добрі старі романи мирно пиляться на бібліотечних полицях, а “трофейна” машина із простреленим кузовом везе в райлікарню хлопця, який народився у п’ятдесятих роках, пораненого кулею, випущеною в сорок другому.

— А що ти колгоспникам сказав? — запитав він.

— Про банду в старій німецькій формі. Пограбували, мовляв, десь трофейний склад. Кажуть, є такий у місті. Для кіно.

— І повірили?

— Хто ж не повірить? Якщо сказав, — значить так. Довіряють мені люди.

— Так виявиться ж, що ніякої банди немає. Розмови підуть, міліція стрепенеться, а бандитів як вітром здуло.

— Ось ти і розтлумачиш, щоб даремно не бовкали. Я людей покличу, а ти пояснюй. Завтра у клубі й зберемося. Я розповім, чому про банду збрехнув. До речі, і не збрехнув: була банда, чи не так?

— Воно-то так, — погодився Старков, — тільки чи зрозуміють мене?

— А ти простіше, як було, пам’ятаєш? Ти комісар, завжди з людьми умів розмовляти. Коли не забув, звичайно. Міліцію теж покликати доведеться. Справа така — не приховаєш.

Старков кивнув згідливо: потиснув руку, пішов не кваплячись до сторожки: генератор треба вимикати, даремно електроенергію не переводити, та хлопців почекати, — згадав репліку Петровича про міліцію. Правильно — адже справа кримінальна для мирного часу. Ну що ж, підслідний Старков, як виправдовуватися будемо?

А виправдовуватися доведеться. За небезпечний експеримент. За “відсутність техніки безпеки” — так пишуть в інструкціях? За Димку. За Рафа з Олегом. За себе, зрештою.

А що за себе виправдовуватися? Перемудрував, перестарався вчений муж. За ходом досліду не угледів, за хлопцями не угледів. А результат?

Є і результат — ніяка міліція не спростує. Його теорія доведена експериментально, блискуче доведена — від цього результату не втекти!

Старков дійшов нарешті до сторожки, де, як і раніше, гудів генератор. Тільки самописи писали рівну лінію — на нулі, і на нулі ж застигла стрілка приладу, що показував напруженість поля. Напруженість — нуль. Старков вимкнув струм, поглянув на індикатор екранів: знову сьомий полетів, ніяк його Олег не налагодить.

Він сів на табурет, підібрав з підлоги англійський детектив, покинутий Рафом. Із барвистої обкладинки посміхався йому високий красень з пістолетом у руці. Старков згадав: красень цей жодного разу не замислився перед пострілом. Стріляв він праворуч і ліворуч, переступав через трупи, посміхався чарівно. Раф, який ні разу в житті не вистрілив, — мабуть, навіть із “духовушки”! — Раф чомусь любив це чтиво. І любив захоплено переказувати пригоди чергового супергероя. Напевне, психологи назвали б це комплексом неповноцінності: шукати в книжках те, чого немає і не буде в самому собі.

Немає і не буде? Психологи теж люди, а отже, не застраховані від помилок. По суті, Раф повинен заздрити Димці чи тим більше Олегові — їхнім сьогоднішнім подвигам. А сам же він зробив не менше: його місія була куди важчою за перестрілку, що почалася в лісі. Він зумів переконати Петровича зібрати і озброїти людей, змусив його повірити в те, що сталося, хоча воно було неймовірнішим, ніж усі почуті колись головою казки, та ще й озброївся сам, він, який ніколи не стріляв, не знав навіть, як прицілитися чи натиснути курок. Він знав тільки, що готувався до бою, до жорстокої воєнної сутички, про яку лише читав чи чув на шкільних уроках. Знав і не залишився в селі разом з дітьми і жінками, а пішов у бій із дробовиком проти “шмайсерів”.

До речі, два з них залишилися у Старкова і Олега разом з “трофейною” машиною з минулого. Все це доведеться, звичайно, здати. А шкода. Машина їм знадобилася б, та й Олег вже дуже вміло нею керує.

Хвацький хлопець Олег. Відчайдушний. Старкова чомусь завжди коробила ця відчайдушність. І, мабуть, даремно коробила. Радіти треба було, що не перевелися у нас хоробрі хлопці, якими так пишалися в роки війни і які, якщо знадобиться, повторять подвиг Матросова і Гастелло. Це в крові у нашого народу — героїзм, прагнення подвигу. Тож і не думай про те, що твоїх студентів у школі цього як слід не вчили. Коли політрук підіймав взвод чи роту в атаку, він не читав солдатам довгих продуманих лекцій. Він кричав охриплим голосом: “Вперед! За Батьківщину!”, і люди не чекали інших слів, бо всі інші слова були зайві, А подвиг боїться зайвих слів, відступає перед ними. Бо ж подвиг не розумування, а дія. Такий і подвиг Олега. Він не знав, що сьомий екран на межі, що поле, а разом з ним і гості з минулого ось-ось зникнуть. Він прийняв єдино правильне рішення — звершив майже неможливе.

Про свій подвиг Старков не думав. Але ж коли б екран не здав, то за які-небудь півгодини гітлерівці, що повернулися б ні з чим з-за Кривої балки, повісили б його на тому ж суку, під яким він стояв, запевняючи, що партизанського штабу в селі немає. Він навіть не згадав би про це: який ще подвиг — просто ожила десь захована в душі “воєнна кісточка”, яка давалася людям не в семирічці чи десятирічці, а одразу на полі бою. Адже і тебе, Старков, і голову ніхто, по суті, не вчив воювати, ви взяли в руки гвинтівки і пішли на фронт. І здорово воювали — такі ж хлопчики, як Димка, Раф і Олег. Отож-то й виявилося, Старков, що немає жодної різниці між тобою і твоїми студентами: бій показав, що немає її. Немає стариків і немає хлопчиків — є мужчини. Перевірку боєм закінчено.

Він підвівся і вийшов із сарая. Дощ вщух, і сіра каламуть хмар розповзлася, оголюючи блякло-голубе небо. Десь у лісі знайомо гурчав “трофейний” автомобіль, і Старков повільно пішов йому назустріч.