Едем

10

На початку п’ятої кришка вантажного люка здригнулася й повільно опустилася, ніби щелепа акули. Вона застигла в повітрі похилим помостом — від її краю до поверхні бракувало трохи більше, як метр.

Задерши голови, люди стояли обабіч люка. В зяючому отворі показалися широко розставлені гусениці, які з наростаючим гурчанням посунули вперед, немовби величезна машина хотіла стрибнути в повітря; мить іще було видно сіро-жовте днище, та раптом цей гігант над людськими головами хитнувся, різко перехилився вперед, ударив обома гусеницями об похилий поміст, аж загуло, з’їхав по ньому вниз, переповз метровий зазор, спіймав передніми траками гусениць ґрунт, рвонув його: якусь секунду здавалося, що обидві стрічки профільованих пластин, котрі повільно перемелювали ґрунт, зупиняться, але Захисник смикнувся і, піднявши приплюснутий «лоб», проїхав кільканадцять метрів по рівному й завмер зі співучим гурчанням.

— Ну, а тепер, любі мої, — Інженер висунув голову з маленького заднього люка, — ховайтеся в ракету, бо буде гаряче, і не виходьте десь так із півгодини. А ще краще пошліть спершу Чорного, хай заміряє залишкову радіоактивність.

Люк зачинився. Троє людей увійшли в тунель, забравши із собою автомат. Пащу тунелю зразу ж щільно затулив ізсередини щит. Захисник не рухався — Інженер протирав екран, перевіряв показання приладів; нарешті спокійно мовив:

— Починаємо.

Коротке й тонке, оточене циліндричними потовщеннями рило Захисника повільно посунуло на захід.

Інженер упіймав у перехрестя чорних ниток спресовану склянисту масу живоплоту, кинув погляд убік, перевіряючи положення трьох дисків — білого, червоного й голубого — і натиснув ногою педаль.

Через частку секунди екран почорнів, мов на нього дмухнули сажею, водночас повітря з дивним звуком, наче якийсь велетень, притиснувшись ротом до ґрунту, сказав «умпф!» — ударило в Захисника так, що він захитався. Екран знову прояснів.

Вогненна хмара розпливлася на всі боки, повітря довкола неї захвилювалось, як рідке скло. Дзеркальний живопліт упродовж десяти метрів зник, із западини з виверненими краями, що вишнево палали, била пара. Пісок на двох десятках кроків обернувся зверху на скло й заіскрився на сонці. На Захисника посипався летючий, майже невагомий білий попіл.

«Трохи переборщив», — подумав Інженер, але вголос сказав:

— Усе гаразд, ідемо далі.

Приземкуватий корпус здригнувся й напрочуд легко покотився до пролому. Легенько загойдався, проїжджаючи крізь нього; на дні тужавіла калюжа вогненної рідини — розплавлений кремнезем.

«Ми справжні варвари, — майнуло Лікареві в голові. — Що я тут роблю?..»

Інженер, обравши правильний напрямок, збільшив швидкість. Захисник мчав, мов по автостраді, внутрішня м’яка поверхня гусениць тихо ляскала по ведучих роликах. Робили майже шістдесят кілометрів за годину, зовсім не відчуваючи цього.

— Можна відчинити? — запитав Лікар.

Він сидів низько в маленькому кріслі, над плечем блищав випуклий, схожий на корабельний ілюмінатор, екран.

— Звичайно, — кивнув головою Інженер. — Тільки...

Він увімкнув компресор. Із кришки біля основи башточки гострими, наче голки, цівками бризнув безбарвний розчин, змиваючи з броні рештки радіоактивного попелу. Потім посвітлішало: броньований ковпак відчинися, його верх зсунувся назад, боки запалися углиб корпусу — тепер людей захищало вже тільки товсте, вигнуте довкола сидінь скло; через відкритий верх до машини увірвався вітер і розкуйовдив їм волосся.

— Мені чомусь здається, що Координатор мав слушність, — промимрив трохи перегодя Хімік.

Краєвид не змінювався, вони пливли через море піску, важка машина плавно погойдувалася, рухаючись поперек згорблених, східчастих дюн, увесь час з тією самою швидкістю. Інженер збільшив газ, але ними відразу ж почало кидати, гусениці пронизливо скрипіли, ніс машини стрибав з однієї дюни на верхівку іншої, на мить заривався в неї, викидав важкі хмари піску, й кілька разів ним сипнуло аж усередину.

При швидкості п’ятдесят кілометрів підкидання припинилося. Так вони проїхали дві з лишком години.

— Мабуть, він таки мав слушність, — сказав Інженер і змінив курс — трошки на південний захід.

Наступна година їзди нічого не змінила, і вони ще раз повернули, рухаючись тепер уже точно на південний захід. Позаду залишилося сто сорок кілометрів.

Колір піску потроху змінювався — з майже білого, дуже сипкого, який підіймався за машиною довгим, клубливим хвостом, він став червонястим і важчим, менше курів і, викинутий гусеницями вгору, зразу ж опадав. Відстань між дюнами збільшилася, вони дедалі нижчали. Час від часу мелькали гілки засипаних кущів. Удалині з’явилися невиразні, маленькі плямки — вони лежали трохи збоку від напрямку, в якому їхав Захисник. Інженер звернув до них. Вони швидко збільшувалися, і через кілька хвилин уже можна було розгледіти прямовисні плити, що підіймалися з піску, схожі на рештки якогось муру чи стін.

Інженер пригальмував і в’їхав між нахилені, роз’їдені іржею плити, які творили наріжні кути. Велика кам’яна брила лежала посередині, перепиняючи дорогу. Захисник задер ніс, без зусиль подолав перешкоду, і вони опинилися ніби в тісній вуличці — крізь щілини й просвіти між деякими плитами виднілися й інші руїни, усі посічені глибокими горизонтальними смугами ерозії. З кам’яних руїн виїхали на вільний простір. Знову з’явилися дюни, але всі вони були щільні, немовби спресовані, й зовсім не куріли. Місцевість поволі западала, Захисник спускався пологим схилом; далеко внизу бовваніли тупі оцупки скель і знову білясті контури руїн. Похилість закінчилася, і Захисник виїхав по дну всіяного плямистими кругляками яру на протилежний схил, який тягнувся аж до самісінького обрію. Гусениці вже зовсім не в’язнули, ґрунт був твердий, з’явилися перші пласкі купи заростів, майже чорних дерев, тільки під низьким сонцем вони просвічували вишневим кольором, немовби їхні листочки-пухирці були наповнені кров’ю.

Ще далі, на південний захід, зарості ставали вищими й де-не-де перетинали дорогу; Захисник уперто продирався крізь них; гусениці грузнули майже до половини, але він усе одно, здавалося, не сповільнював швидкості; тисячі пухирців лускали при цьому з глухим, неприємним тріском, з них бризкала липка темна рідина, яка розмазувалася по керамітовій обшивці, й незабаром увесь корпус аж до башточки був забризканий нею, наче рудо-брунатною фарбою.

Спідометр показував двохсотий кілометр, сонце вже торкалося західного обрію, видовжена величезна тінь машини гойдалася, вигиналася й дедалі розтягувалася. Зненацька під Захисником щось різко заскреготало, він на секунду аж наче піднявся, а тоді провалився в щось, що розбризкувалося з протяжним хрускотом. Інженер загальмував, проте машина ще кільканадцять метрів прокотилася, перш ніж зупинилася. У широкій, уторованій серед заростів колії люди побачили розплющені вагою Захисника шматки іржавої конструкції, перемішаної з потрощеними рештками кущів. Поїхали далі — й знову налетіли, цього разу однією гусеницею, на зарослі зверху бородавчастими кущами уламки решіток, зігнутих ажурних важелів, діряві металеві листи; Захисник перемелював усе це на маленькі шматки гусеницями, перемішував з рідиною, що сочилася з полопаних грон, на скреготливе місиво; по якомусь часі стіна заростів піднялася ще вище, огидний скрегіт і писк іржавого брухту припинилися, чорнувате бадилля з бородавчастими потовщеннями, яке билося об броню, раптом розступилося на обидва боки, і Захисник в’їхав у глиб просіки завширшки кільканадцять метрів; по другий її бік темніла така сама стіна заростів, як та, крізь котру продерлися. Інженер розвернувся на місці, й вони поїхали просікою, яка вела донизу; глинистий ґрунт був утрамбований, його вкривали мулисті патьоки, котрі свідчили про те, що колись тут текла вода.

Просіка раз у раз змінювала напрямок, іноді половина величезного, пурпурового, сліпучого сонячного блиску поставала навпроти машини, іноді вона ховалася за поворотом, і тільки криваві спалахи пробивалися крізь чорнильні зарості, які підіймалися на два-три метри; дорога звужувалася, нахил зростав; раптом люди побачили на заході весь велетенський диск сонця — під ними, на кількасот метрів унизу, розкинулася величезна барвиста долина.

У глибині її палала поверхня води, відбиваючи червінь сонця. Берег озера, нерівний, укритий плямами чорних заростів, був штучно укріплений, утиканий машинами на широко розставлених ногах; ближче, майже під самісінькою кручею, на краю якої різко зупинився Захисник, неправильною мозаїкою вздовж ясних смуг розходалися будівлі, ряди струнких щогл завбільшки як сірничина; щогли яскраво блищали; внизу панував жвавий рух, навсібіч повзли колони сірих, білястих та брунатних цяток, вони перемішувалися, подекуди утворювали концентричні скупчення й знову розходилися видовженими стрічечками; при цьому вся ця густо заселена територія безперервно зблискувала дрібними іскорками, немовби мешканці десятків будинків невтомно відчиняли й зачиняли вікна, на які падали сонячні промені.

Лікар захоплено вигукнув:

— Генрику, тобі пощастило! Нарешті щось нормальне — звичайне життя. І який спостережний пункт!!!

Ще не докінчивши фразу, він перекинув ноги через борт відчиненої башточки.

Інженер зупинив його:

— Зачекай. Бачиш сонце? Воно зайде через якихось п’ять хвилин, і ми вже нічого не побачимо. Треба зняти всю цю панораму на плівку і то якомога швидше, інакше не встигнемо.

Хімік уже витягував з-під сидіння камеру, товариші допомогли йому швидко насадити найбільший телеоб’єктив, схожий на трубу пищалі; поспішаючи, вони кидали штативи просто на ґрунт, Інженер тим часом розмотав бухту нейлонового каната, закріпив кінець за край башточки, кинув моток понад носом Захисника й зіскочив униз.

Лікар та Хімік, піднявши штативи, побігли до краю урвища; Інженер наздогнав їх з обома кінцями каната в руці, підтягнув його й застрахував обох, причепивши до їхніх поясів карабіни.

— Ще звалитесь униз від надмірного захвату! — сказав він.

Сонячний диск занурювався в палаючі води озера, коли встановили камеру; квапливо зашурхотів механізм подачі стрічки, і великий об’єктив зазирнув у долину. Лікар укляк, підтримуючи передні ніжки штатива, що стояли на самісінькому краю урвища. Хімік приклав око до візира й скривився.

— Страшенно сліпить! — крикнув він. — Подай-но бленди!

Інженер чимдуж помчав до Захисника, дуже швидко повернувся з найбільшою заслінкою, і вони почали поквапно знімати. Сонячний диск уже наполовину сховався за обрій. Інженер розмірено водив камерою ліворуч і праворуч; Хімік іноді зупиняв його, спрямовував об’єктив на пункт, де в маленькій рамці візира помічав надто жваву циркуляцію плямок та фігурок, працював трансфокатором, змінюючи фокусну відстань. Лікар усе ще стояв навколішках, камера тихенько вуркотіла; котушка стрічки закінчилася, її швидко замінили й почали знімати на другу. Вже тільки маленький шматочок сонячного диска виднівся над темною водою, коли об’єктив, спрямований у точку найжвавішого руху, опустився аж на низ. Лікар, нахилившись над урвищем, висів на натягнутому канаті — інакше не зміг би знімати. Він бачив під собою рудуваті зморшки глинистої стіни — залиті тьмяним багрянцем призахідного сонця, вони круто спадали вниз. На останніх метрах другої котушки червоний диск погас, небо ще було повне світла, але рівнину й озеро вже повила блакитно-сіра тінь — окрім спалахів іскорок, там нічого не було видно.

Лікар устав, схопившись за канат. Камеру несли втрьох, обережно, наче скарб.

— Як, по-твоєму: щось вийшло? — запитав Хімік Інженера.

— Принаймні якась частина. Трохи плівки могло засвітитися. Перевіримо на кораблі. Зрештою, сюди можна завжди вернутися.

Вони повантажили камеру, котушки й штативи в машину і повернулися знову на край урвища. Тільки тепер побачили, що на сході берег озера круто підіймається, переходячи у глибині в нерівну скелясту стіну, на вершечку якої вигравали рожеві відблиски заходу. Над нею високо в блакить, усіяну першими зірками, здіймалася колона бурого диму — її грибоподібна, роздута вершина якийсь час непорушно висіла в повітрі, а тоді осіла за гірським хребтом.

— А, та сама долина? — вигукнув Хімік, обернувшись до Лікаря.

Вони знову глянули вниз. Хороводи білих і зеленавих іскор повільно повзли у різні боки уздовж берегів озера, повертали, зливалися в нерівні струмки, подекуди гаснули, а натомість з’являлися інші, більші, поступово там дедалі темніло й кількість вогників зростала. Довкола спокійно шуміли високі, зовсім чорні зарості; люди неохоче — такий чудовий був цей краєвид! — відвернулись, узявши із собою образ озера, що відбиває яскраві молочні зорі.

Крокуючи намулистим ґрунтом просіки, Лікар запитав Хіміка:

— Що ти бачив?

Той збентежено усміхнувся:

— Нічого. Я взагалі не думав про те, що бачу, — намагався тільки весь час витримувати різкість, а Генрик так швидко водив камерою, що я ні в чому не міг зорієнтуватися.

— Нічого, — заспокоїв його Інженер і сперся на охололу броню Захисника. — Ми знімали двісті кадрів за секунду, і все, що там було, побачимо після того, як проявимо плівку, а зараз вертаймося!

— Цілком ідилічна прогулянка! — пробурмотів Лікар.

Усі троє піднялися в машину. Інженер пересунув візири телеекрана назад, увімкнув задній хід. Трохи вище, там, де просіка розширилася, він розвернувся, і Захисник тепер помчав уже прямо на північ.

— Вертатися тією самою дорогою нема сенсу, — сказав Інженер. — Це — зайвих сто кілометрів. Поки можна, поїдемо просікою й через дві години будемо на місці.