Едем

3

Пізно вночі люди дісталися до пагорба, над яким високо стримів корпус ракети. Щоби прискорити ходу, а також уникнути зустрічі з жителями павучого гаю, вони перетнули його в тому місці, де зарості розступалися на кільканадцять метрів, неначебто їх вивернув на обидва боки якийсь велетенський плуг — на порослих мохом відвалених скибах буяли тільки оксамитові лишайники.

Раптові сутінки впали на рівнину, коли людям було вже чітко видно скісний силует ракети, отож вони обійшлися навіть без допомоги ліхтарів. Усі були голодні, але ще більше стомлені, через те вирішили розіпнути намет на поверхні. Фізика так мучила спрага, — вода закінчилася в них дорогою назад, — йому так хотілося пити, що він, не гаючи й секунди, подався тунелем у корабель і довго не повертався. Накачаний намет було вже майже встановлено, коли з глибини тунелю долинув крик. Двоє підскочили до лазу й допомогли Фізикові вибратися на поверхню. Руки в нього трусилися, й він був такий схвильований, що ледве міг говорити.

— Що сталося? Заспокойся! — навперебій кричали товариші.

Координатор міцно схопив його за плечі.

— Там... — Фізик показав на корпус корабля, що темнів над ними, — там хтось був...

— Що?

— Звідки ти це взяв?

— Хто був?

— Не знаю.

— То чому вважаєш, що в ракеті хтось був?

— Сліди... Сліди. Я помилково зайшов до навігаційної — там перед цим було повно ґрунту, а зараз його нема.

— Як то нема?!

— Нема. Там майже чисто.

— А де ж ґрунт?

— Не знаю.

— Ти заглядав до інших приміщень?

— Так. Тобто я... забув, що в навігаційній був ґрунт, і спершу не звернув на це уваги, бо дуже хотів пити, пішов на склад, відшукав воду, але мені не було в що її зачерпнути. Тоді подався до твоєї каюти, — він глянув на Кібернетика, — а там...

— Що там, до дідька?!

— Усе вкрите якимсь слизом.

— Слизом?

— Так, прозорим, липким слизом, мабуть, сліди його ще залишилися на моїх черевиках! Я нічого не бачив і тільки трохи згодом відчув, що мої підошви прилипають до підлоги.

— Може, там витекло щось із цистерн або відбулась якась хімічна реакція, ти ж бо знаєш, що в лабораторії перебито половину посуду.

— Не мели дурниць! Посвітіть-но на мої ноги.

Пляма світла ковзнула вниз й освітила Фізикові черевики, які подекуди блищали, мовби були обтягнені плівкою безбарвного лаку.

— Це ще не аргумент, що там хтось був, — невпевнено сказав Хімік.

— Та я навіть і тоді ще не зметикував, що воно й до чого! Взяв кухоль і повернувся на склад. Відчув, що підошви мої прилипають, однак не звернув на це уваги. Напився води і коли вже вертався назад, на гадку раптом спало зазирнути до бібліотеки, сам не знаю чому. Мені було трохи маркітно, але ні про що таке я ще не думав. Я відчинив двері, посвітив, а там чисто — ні грудочки ґрунту! А я ж сам кидав його туди й відразу згадав про це, а потім уже й про те, що в навігаційній теж було повно ґрунту.

— Ну, а далі що? — запитав Координатор.

— Нічого, я побіг сюди.

— Може, він іще там — у рубці або десь на складі, — тихо сказав Кібернетик.

— Не думаю, — засумнівався Координатор.

Ліхтарик, якого Лікар спрямував униз, освітлював клаптик ґрунту під ногами; всі оточили Фізика, який усе ще прискорено дихав.

— Сходити туди чи ні? — вголос розмірковував Хімік, але було видно, що він не дуже рветься здійснити цей задум.

— Покажи-но ще раз черевики, — попросив Координатор Фізика.

Він уважно оглянув засохлу, блискучу плівку, що прилипла до шкіри, й трохи не зіткнувся лобом з Лікарем, коли той і собі нахилився майже водночас із ним. Вони здивовано перезирнулися, але ніхто не сказав ні слова.

— Треба щось робити, — з відчаєм сказав Кібернетик.

— Але ж іще нічого не сталось! Якийсь представник тутешньої фауни заліз до корабля і, не виявивши для себе нічого цікавого, забрався геть, — сказав Координатор.

— Мабуть, це був дощовий черв’як, а? Приблизно як акула, а то й як дві акули, — кинув Кібернетик. — Куди ж подівся ґрунт?

— Це й справді дивно. Може...

Не докінчивши фрази, Лікар пішов довкола ракети, його силует дедалі віддалявся при світлі ліхтарика. Світляна пляма то концентрувалася біля самісінької поверхні планети, то, бліднучи, тікала в сутінки.

— Гей! — крикнув раптом Лікар. — Гей! Я знайшов!

Усі підбігли до нього. Він стояв над довгим, кількаметровим валом ґрунту, зовні утрамбованого й подекуди вкритого клаптями блискучої тонкої плівки.

— Таке враження, ніби це й справді якийсь дощовий черв’як, — приголомшено пробелькотав Фізик.

— З огляду на це доведеться ночувати в ракеті, — вирішив раптом Координатор. — Для певності обшукаємо її, а відтак зачинимо люк.

— Ти що, справді? Та це ж займе цілу ніч — ми ще ні разу не зазирали до всіх приміщень! — простогнав Хімік.

— І вже ж таки іншого виходу не бачу.

Покинувши накачаний намет напризволяще, вони пірнули в тунель.

Час минав, а люди ретельно обходили корабель, освітлюючи всі закамарки. Фізикові здалося, що в навігаційній уламки панелей перекладено з місця на місце, але ніхто не був цього певен. Потім засумнівався Інженер: він не був переконаний, що залишив інструменти, якими майстрували мотики, в тому самому положенні, в якому застали їх зараз.

— Та годі вже вам, — нетерпляче урвав їх Лікар. — Нема коли гратися в детективів — скоро друга година!

Спати полягали на знятих із койок матрацах о третій, і то тільки тому, що Інженер запропонував не оглядати обидва яруси машинного відділення, а замкнути зсередини двері сталевої переділки. Повітря в замкненому приміщенні було задушливе, у ньому висів якийсь неприємний запах. Люди падали від утоми і тільки-но скинули зі себе черевики й комбінезони та погасили світло, як їх одразу ж здолав важкий, неспокійний сон.

Лікар прокинувся зі свіжою головою. Довкола все тонуло в глибокій темряві. Він підніс до очей годинник, але довго не міг зрозуміти, котра зараз година: час чомусь ніяк не хотів співіснувати з непроглядним мороком — Лікар забув, що він у ракеті. Нарешті за вінчиком зелених іскорок на циферблаті визначив, що скоро восьма. Це його здивувало. Так мало спати! Незадоволено буркнувши, хотів уже повернутися на другий бік і раптом заціпенів.

У глибині корабля щось діялося — він про це радше здогадувався, ніж чув. Підлога легенько двигтіла. Десь далеко щось дзенькнуло, звук був дуже слабенький, але Лікар тієї ж миті сів на постелі. Серце його прискорено закалатало.

«Повернулося! — подумав він про створіння, чиї слизисті сліди виявив Фізик. — Силкується відчинити вхідний люк», — знову майнуло в голові.

Корабель зненацька затремтів, неначе якась гігантська сила хотіла його ще глибше втиснути в ґрунт. Хтось неспокійно застогнав уві сні. Лікареві здалося, що волосся його стає розпеченими дротинами. Корабель важив шістнадцять тисяч тонн! Підлога задвигтіла нерівномірним, рваним дрожем. Раптом він усе зрозумів.

Це працював один із рушійних агрегатів! Хтось його запустив!

— Вставайте! — крикнув Лікар, навпомацки шукаючи ліхтарик.

Люди посхоплювалися з койок, наштовхуючись один на одного в непроглядній пітьмі, залунали розгублені вигуки. Нарешті Лікар знайшов ліхтарик й, увімкнувши його, кількома словами пояснив, що діється. Інженер, який іще не зовсім прочумався від сну, прислухався до віддаленого звуку. Корпус ракети ще кілька разів різко здригнувся, відтак повітря сповнилося інтенсивним виттям.

— Компресори лівих сопел! — крикнув він.

Координатор мовчки застібав комбінезон, решта членів екіпажу квапливо одягалися. Інженер, як був у сорочці й гімнастичних штанах, вихопив з рук Лікаря ліхтарика й вискочив у коридор.

Усі кинулися за ним.

— Що ти хочеш зробити?

Він побіг до навігаційної. Підлога дзвеніла й вібрувала дедалі відчутніше.

— Ось-ось зірве лопаті! — видихнув Інженер і розчахнув двері до навігаційної, котру непроханий гість очистив од ґрунту.

Підбігши до головного рубильника, перекинув важіль. У кутку загорілася лампочка. Інженер і Координатор витягли зі стінної шафи електрожектор, вийняли його з футляра й квапливо під’єднали до зарядних клем. Контрольний прилад був розбитий, але поздовжня трубка на стволі спалахнула блакитним світлом — струму для заряджання вистачало!

Підлога гарячково тремтіла, все, що було не закріплене, підстрибувало, на полицях тряслися металеві інструменти, якась скляна посудина упала й із брязкотом розбилася. Рештки пластикового облицювання дедалі гучніше резонували. Раптом запала мертва тиша, й тієї ж миті згасла єдина лампочка. Лікар одразу ж увімкнув ліхтарик.

— Зарядився? — запитав Фізик.

— Максимум на дві серії, але й за це спасибі, — відповів Інженер, радше вириваючи, ніж від’єднуючи проводи з клем.

Він підхопив електрожектор, опустив його алюмінієвий ствол, стиснув у долоні ручку й пішов коридором у бік машинного відділення. Вони вже порівнялися з бібліотекою, як раптом пролунав різкий протяжний скрегіт, два-три судомних ривки струсонули весь корабель, у машинному відділенні щось зі страшним гуркотом перекинулося, відтак знову запала тиша.

Інженер і Координатор плече в плече підійшли до броньованих дверей. Координатор відсунув заслінку вічка й зазирнув досередини.

— Дайте ліхтарика, — попросив він.

Лікар тицьнув йому в долоню ліхтарик, але світити крізь вузький, засклений отвір досередини й водночас дивитися туди було нелегко. Інженер відслонив друге вічко, приклався до нього й затамував віддих.

— Лежить, — сказав він після чималої паузи.

— Що? Хто? — залунали голоси ззаду.

— Гість. Світи краще, нижче, нижче — отак! Не ворушиться. Ніщо не ворушиться, — він мить помовчав, а тоді глухо додав: — Великий, наче слон.

— Він торкнувся розподільних шин? — запитав Координатор, який нічого не бачив, бо лінза ліхтарика затуляла йому все вічко.

— Радше вліз між позривані проводи. З-під нього стирчать кінці.

— Кінці чого? — нетерпляче запитав Фізик.

— Кабелю високої напруги. Так, він не ворушиться. Ну що, відчиняємо?

— Треба, — просто відповів Лікар і почав відсовувати головний засув.

— А може, він тільки прикидається? — засумнівався хтось позаду.

— Так добре прикидатися здатен тільки труп, — кинув Лікар, який устиг іще раз зазирнути в друге вічко, перш ніж Координатор відвів ліхтарик.

Сталеві засуви м’яко ковзнули в пазах. Двері відчинилися. Ніхто довго не переступав порога; Фізик та Кібернетик дивилися з-за плечей тих, які стояли попереду. Вглибині, на потрощених плитах екранування, втиснута між розхиленими стінками перегородки, лежала горбата гола маса, поблискуючи в світлі ліхтарика. Час від часу її поверхнею перебігало легеньке тремтіння.

— Живий, — здушеним голосом прошепотів Фізик.

У повітрі висів гострий, гидкий чад, немовби тут щойно хтось спалював волосся, рідкий синюватий димок розпливався в конусі світла.

— Про всяк випадок, — сказав Інженер, підняв електрожектор і, притиснувши до стегна його прозорий приклад, прицілився в бік безформної маси.

Засичало. Безіскровий заряд ударив у розслаблене тіло, трохи нижче горба, який круто здіймався посередині. Велетенський тулуб напружився, здувся й мовби запався у себе, розпластуючись іще більше. Верхні краї білих стінок при цьому задрижали, розхилені на боки якоюсь страхітливою силою.

— Кінець, — заявив Інженер і переступив високий сталевий поріг.

За ним увійшли всі. Марно намагалися вони побачити ноги, щупальці, голову цього створіння. Безвладна, безформна маса спочивала на вирваній секції трансформатора, горб перевісився на один бік, як просторий мішок, повний желе. Лікар торкнувся боку мертвого створіння, нахилився до нього.

— Усе це найімовірніше... — промимрив він. — Понюхайте! — І підніс руку.

На кінчиках його пальців щось блищало, наче краплі риб’ячого клею. Хімік першим переборов інстинктивну огиду й здивовано скрикнув.

— Упізнаєш, га? — сказав Лікар.

Тепер нюхали всі — й упізнавали гіркий запах, що виповнював цехи «заводу».

Лікар знайшов у кутку важіль, який удалося зняти з осі, підсунув широкий кінець під тіло й спробував перекинути його на бік. Зненацька він послизнувся, кінець важеля пробив шкуру, і сталь майже до половини увійшла в тканинний м’якуш.

— Ну, дожилися! Мало того, що тут цілковитий розгром, то тепер ще й кладовище! — сердито буркнув Кібернетик.

— Краще допоміг би! — гнівно кинув Лікар, який сам вовтузився біля мертвого тіла.

— Стривайте-но, — сказав раптом Інженер. — Як це бидло могло запустити агрегат?

Усі приголомшено глянули на нього.

— А й справді... — пробелькотав Фізик. — Ну й що? — додав він з дурнуватим виразом обличчя.

— Хоч би ми луснули, а перекинути його, кажу вам, мусимо! — вигукнув Лікар. — Помагайте всі — ні, з цього боку. Так! І нема чого гидувати! Ну що там у вас?

— Почекай, — сказав Інженер, вийшов і за хвилину повернувся зі сталевими ломами, за допомогою яких вони копали тунель.

Підсунули їх, мов домкрати, під мертве тіло і за Лікаревою командою натиснули на них. Кібернетик здригнувся, коли його долоня, що зісковзнула зі слизької сталі, торкнулася голої шкіри створіння. Лунко плеснувшись, воно безвладно перевалилося на бік. Усі відскочили. Хтось скрикнув.

Наче з гігантської, веретенисто-видовженої устриці, з товстої, складчастої, м’ясистої сумки висунувся маленький тулуб з двома ручками; від власної ваги він посунувся вниз і торкнувся вузлуватими пальчиками підлоги. Тулуб був завбільшки як дитячий торс; повиснувши на перепонках блідо-жовтих зв’язок, які розтягувалися, хитався щоразу повільніше й нарешті завмер. Лікар першим відважився підійти до нього, підхопив м’яку, багатосуглобову кінцівку. Маленький торс, змережаний блідими прожилками, напружився, і всі побачили пласке личко без очей, із зяючими ніздрями й чимсь пошарпаним, схожим на перекушений язик, у тому місці, де в людини рот.

— Житель Едема... — глухо сказав Хімік.

Інженер, надто приголомшений, щоб говорити, сів на вал генератора й, сам цього не помічаючи, безперервно витирав руки об комбінезон.

— То це одне створіння чи двоє? — запитав Фізик, стежачи зблизька, як Лікар обережно обмацує груди безпорадного маленького тулуба.

— Двоє в одному або одне в двох. А може, це симбіонти, котрі періодично роз’єднуються.

— Як та потвора з чорним волосом? — запитав Фізик.

Лікар кивнув головою й далі оглядав загадкове створіння.

— Але ж у цього, великого, нема ні ніг, ні очей, ні голови — нічого, — сказав Інженер і закурив, хоча раніше він й у рот не брав сигарети.

— Це з’ясуємо трохи згодом, — відповів Лікар. — Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, якщо я зроблю розтин? Так чи інакше, його треба порізати на шматки, інакше ми його звідси не винесемо. Я попросив би когось асистувати, але це може бути... досить неприємно. Добровольці є?

— Я. Я можу, — майже одночасно відгукнулися Координатор та Кібернетик.

Лікар підвівся з колін.

— Двоє — ще краще. Тепер пошукаю інструменти, це займе трохи часу. Мушу сказати, що наше перебування тут надто ускладнюється — ще трохи, і потрібен буде тиждень, щоб почистити собі бодай одного черевика, — ми ніяк не можемо закінчити бодай щось із того, що розпочали.

Інженер та Фізик вийшли у коридор. Координатор, який повертався з перев’язочної вже в гумовому халаті, із засуканими рукавами, затримався біля них. Він ніс нікельовану тацю, повну хірургічних інструментів.

— Ви знаєте, як тут працює фільтр, — сказав він. — Якщо хочете курити, йдіть нагору.

Інженер та Фізик подалися до тунелю. До них приєднався Хімік, про всяк випадок прихопивши із собою електрожектор, якого Інженер залишив у машинному відділенні.

Маленьке, сплющене сонце стояло високо в небі, розігріте повітря тремтіло над пісками, наче желе. Вони всілися у довгій смузі тіні, яку відкидав похилий корпус ракети.

— Дуже дивна тварина, і просто незбагненно, як вона могла запустити генератор, — сказав Інженер та потер щоку; щетина вже перестала колотися — у всіх повідростали бороди; то один, то інший увесь час повторювали, що треба б поголитися, однак ні в кого на це не знаходилося часу.

— Але тепер, щиро кажучи, мене в усій цій історії найдужче тішить те, що генератор дав хоч якийсь струм. Це означає, що принаймні обмотка ціла.

— А замикання? — запитав Фізик.

— Нічого страшного — вибило тільки автоматичний запобіжник, це дрібниця. Механічна частина розсипалася зовсім, але ми собі з цим зарадимо. У нас є запасні комплекти підшипників, треба тільки пошукати. Звичайно, обмотку теоретично теж можна довести до ладу, тільки не голими руками, інакше ми над цим посивіємо. Тепер розумію: в мене просто рука не підіймалася, щоб ретельно все перевірити — я боявся, що там повно пороху, а тоді, самі знаєте, що з нами було б.

— Реактор... — почав Хімік. Інженер скривився.

— Реактор само собою. До реактора черга ще дійде. Спершу нам потрібен струм. Без струму ми нічого не вдіємо. Течу в охолодженні можна ліквідувати за п’ять хвилин, треба тільки позварювати труби. Для цього мені знову ж таки потрібний струм.

— І ти що, думаєш уже взятися до машин? — з надією в голосі запитав Фізик.

— Так. Складемо план черговості ремонтів, я вже радився про це з Координатором. Спершу треба мати бодай один справний агрегат. Звичайно, доведеться йти на певний ризик, бо агрегат треба запустити без атомної енергії — чорти його батька знають як! Хіба що киратом... Щоб його... Відколи не працює електричний розподільник, я навіть уявлення не маю, що діється в реакторі.

— Нічого страшного — нейтронові діафрагми діють навіть без дистанційного керування, — сказав Фізик. — Реактор автоматично перейшов на холостий стан — під час попереднього запуску щонайбільше може трохи підвищитися температура, якщо охолодження...

— Дякую! Реактор може розплавитись, а ти кажеш «нічого страшного»?

Вони сперечалися дедалі запальніше, потім почалася серйозна дискусія, а оскільки нікому не хотілося спускатися в ракету, то заходилися креслити схему на піску, аж поки з отвору тунелю виринула Лікарева голова.

Вони підхопилися.

— Ну, що там?

— З одного боку, ми довідалися дуже мало, а з іншого, навпаки, багато, — відповів Лікар, у якого був досить-таки своєрідний вигляд, бо над поверхнею стирчала тільки його голова. — Мало, — тягнув він, — бо, хоч як дивно це звучить, — а я й досі ще не певний, чи це одне створіння, чи двоє. В усякому разі, це тварина. Вона має дві кровоносні системи, але вони розділені не повністю. Те, велике, — носій — рухалося, як я думаю, стрибками або кроками.

— Це велика різниця, — зауважив Інженер.

— А може, і так, і так, — пояснив Лікар. — Те, що мало вигляд горба... там у нього травний тракт.

— На спині?

— Це була не спина! Коли його вдарило струмом, воно впало догори черевом!

— Що? Ти хочеш сказати, що те, маленьке, схоже на... — Інженер зам’явся.

— На дитя, — спокійно докінчив Лікар. — Так, воно якимось чином їздило верхи на цьому носії — в усякому разі, це цілком можна припустити. Ну, не верхи, — виправився він, — найчастіше воно, мабуть, сиділо всередині великого тулуба — там є таке собі сумчасте гніздо, і єдине, з чим його можна порівняти, то це сумка кенгуру, але схожість дуже приблизна й не має функціонального значення.

— І ти допускаєш, що це створіння розумне? Як на мене... — сказав Фізик.

— Воно не може не бути розумним, якщо зуміло відчинити двері й зачинити їх за собою, не кажучи вже про запуск машин, — відповів Лікар, який чомусь не виявляв особливого бажання виходити на поверхню. — Заковика тільки в тому, що в нього нема нервової системи в нашому розумінні.

— Тобто як?! — аж підскочив Кібернетик. Лікарева голова підвела брови.

— Нічого не вдієш. Це факт. Там є органи, призначення яких становить для мене поки що цілковиту загадку. Є спинний мозок, однак у черепі — в цьому маленькому черепі — мозку нема. Точніше, там є щось, але перший-ліпший анатом назвав би мене неуком, якби я спробував переконати його, що це мозок... Якісь залози, схожі на лімфатичні, а між легенями — в нього аж троє легенів — я виявив щось дуже дивне. Щось таке, що мені вельми не сподобалось. Я поклав це в колбу зі спиртом, потім зможете оглянути. А зараз нас чекають нагальні справи. Машинне відділення, на жаль, схоже на бойню. Треба негайно все повиносити й позакопувати — в ракеті тепло, і поспішати справді необхідно — особливо за такої спеки. Можете надіти темні окуляри й зав’язати собі обличчя, запах не огидний, але така маса сирого м’яса...

— Ти жартуєш? — збліднувши, запитав Фізик.

— Зовсім ні.

Лікар тільки тепер виліз із тунелю. Поверх гумового халата мав білий, увесь у червоних плямах.

— Справді, від цього може замлоїти, мені дуже неприємно. Але нічого не вдієш — треба. Ходімте.

Лікар відвернувся і зник в отворі тунелю. Решта перезирнулися й по черзі пірнули слідом за ним.

Похоронні роботи, як це назвав Хімік, закінчилися тільки пізно пополудні. Працювали напівголі, щоб не забруднити комбінезони, виносячи жахливий вантаж, чим тільки можна було, — відрами, на бляшаних ношах. Розчленовані рештки закопали за двісті кроків від ракети, на вершині пагорба і, незважаючи на Координаторові заклики економити воду, витратили на миття аж п’ять відер. Кров великого створіння, поки вона не згорнулася, нагадувала людську, але швидко ставала оранжевою й, висихаючи, перетворювалася на жовтавий сипкий порошок.

Змучений екіпаж розташувався під ракетою, освітленою скісним промінням сонця; ніхто не міг навіть думати про їжу, всі тільки спрагло пили каву й воду; один за одним люди задрімали, хоча мали обговорити перший етап ремонтних робіт. Коли прокинулися, вже запала ніч. Треба було йти на склад по продукти, відкривати консерви, розігрівати їх, а потім — мити посуд. Опівночі раптом вирішили не лягати — всі-бо виспалися, — а розпочати підготовчі роботи.

Серця забилися жвавіше, коли заходилися звільняти від пластикових і металевих уламків кришку аварійного генератора. Працювали ручними домкратами, годинами розкопували сталевий мотлох, шукаючи кожну запасну частину, кожну дрібницю, рівень чи ключ; нарешті боковий генератор було оглянуто повністю, розбитий підшипник замінено новим, а лопаті найменшого з компресорів більш-менш полагоджено. Інженер досягнув цього досить простим, ба навіть примітивним способом: оскільки резервних лопатей було обмаль, він просто зрізав кожну другу лопать — продуктивність крильчатки, певна річ, від цього зменшилася, але, в усякому разі, вона була придатна для роботи. О п’ятій годині над ранком Координатор сповістив про закінчення робіт — так чи інакше, сказав він, їм доведеться здійснити ще не одну вилазку хоча б для поповнення запасів води; зрештою, знайдуться й інші причини, тож нема потреби змінювати ритм сну та відпочинку. Запропонував поспати до світанку, а тоді знову взятися до діла.

Решта ночі минула спокійно. Вранці ніхто не виявляв бажання виходити на поверхню — всі були готові далі працювати — і то негайно. Інженер уже зібрав щось на зразок комплекту інструментів першої необхідності, тож їм більше не доводилося бігати за кожною дрібницею по всіх каютах. Передусім перевірили розподільний щит, так густо всіяний слідами коротких замикань, що його довелося монтувати майже наново. Те, що вийшло з ладу, замінювали деталями, безжально знятими з інших агрегатів, які не працювали. Відтак узялися до запуску генератора. План, що розробив Інженер, був ризикований: він запропонував ротор генератора привести в рух крильчаткою компресора, змінивши його на турбіну, котру обертав стиснений кисень. За нормальних умов аварійну систему рухала водяна пара високого тиску з реактора, — реактор, серце корабля, вважався найміцнішим з усіх механізмів, — однак тепер, з огляду на повне виведення з ладу електромережі, про це нічого було й думати. Отож доводилося використовувати недоторканний запас кисню, але цей безцінний газ марнувався лише на перший погляд, — вони розраховували на те, що, тільки-но машинне відділення почне працювати, знову можна буде наповнити спорожнені балони атмосферним киснем. Іншого шляху не було — про те, щоб запустити атомний реактор без електрики, міг мріяти лише божевільний. Щоправда, Інженер, потай від інших, готовий був піти й на цей божевільний крок, якби «кисневий проект» підвів. Бо невідомо було, чи не вичерпається стиснений кисень раніше, ніж удасться запустити реактор.

Лікар стояв у вузенькій штольні під перекриттям верхнього ярусу машинного відділення й збудженим голосом читав показання кисневих манометрів. Тиск у балонах падав. Решта працювали нагорі, крутячись, як муха в окропі. Фізик вовтузився біля тимчасового розподільного щита реактора, змонтованого так, що в кожного земного фахівця, якби він подивився на нього, волосся дибки стало б. Інженер, од мастила чорний, наче негр, висячи вниз головою, кріпив щітки кілець, Координатор застиг поруч Кібернетика — обидва вони дивилися на поки що мертву шкалу лічильника нейтронів, а Хімік бігав від одного до іншого, мов хлопчисько, котрий подає інструменти.

Кисень сичав, компресор, виконуючи функції газової турбіни, грізно гудів, злегка побрязкуючи й вібруючи — крильчатка, з котрою Інженер повівся так по-варварському, не була як слід збалансована, оберти генератора наростали, його виття набирало дедалі вищого тону, лампи, що звисали із сяк-так натягнених під стелею кабелів, давали уже біле, яскраве світло.

— Двісті вісімнадцять... двісті два... сто дев’яносто п’ять, — долинав монотонний, спотворений металевою луною голос невидимого Лікаря.

Інженер виліз з-під генератора, витираючи мастило та піт із зарослого обличчя.

— Можна, — видихнув він.

Од величезного Напруження в нього тремтіли руки і він не відчував ніякого хвилювання, коли Фізик сказав:

— Умикаю першу.

— Сто вісімдесят... сто шістдесят три... сто шістдесят, — розмірено повідомляв Лікар, перекрикуючи виття генератора, який почав уже давати пусковий струм на реактор і з кожною хвилиною потребував дедалі більше кисню для підтримки обертів.

— Повне навантаження! — простогнав Інженер, який стежив за електроприладами.

— Умикаю все! — сповненим відчаю, ламким голосом вигукнув Фізик й, інстинктивно зіщулившись, мовби чекаючи удару, обома руками втиснув чорні ручки.

Кібернетик розтулив рот. Координатор, сам того не помічаючи, щораз міцніше стискував його плече. Вони дивилися на прямокутні шкали приладів з вибитим склом і нашвидку випростаними стрілками — лічильники щільності потоку швидких нейтронів, контролю циркуляції електромагнітних насосів, індикатора ізотопних забруднень та комплексних внутрішніх термопар реактора. Генератор стогнав, вив, з-під кілець, які погано контактували, сипалися іскри. Всередині реактора, за товстим, блискучим панциром панував мертвий спокій. Стрілки навіть не поворухнулися. Нараз Фізикові здалося, що всі вони затуманилися, розмазалися; він заплющив очі, а коли знову розплющив їх, повні сліз, то побачив стрілки в робочих позиціях!

— Пройшов критичний!!! — щосили загорлав Фізик і заплакав, не випускаючи ручок.

Він відчував, як обм’якають його м’язи, бо весь час чекав вибуху.

— Мабуть, заїло стрілки, — спокійно мовив Координатор, ніби не бачив, що діється з Фізиком.

Йому важко було говорити — так міцно він стиснув щелепи.

— Дев’яносто... вісімдесят один... сімдесят два... — рівномірно викрикував Лікар.

— Давай!!! — скомандував Інженер і рукою у великій червоній рукавиці перекинув головний перемикач.

Генератор завив і почав сповільнювати оберти. Інженер кинувся до компресора й перекрив обидва вхідні вентилі.

— Сорок шість... сорок шість... сорок шість, — розмірено повторював Лікар.

Турбіна перестала брати кисень із балонів. Лампи швидко блідли, дедалі темнішало.

— Сорок шість... сорок шість!.. — викрикував зі штольні Лікар.

Зненацька лампи спалахнули. Генератор уже ледве обертався, але струм був, усі увімкнені прилади показували підвищення напруги.

— Сорок шість... сорок шість... — увесь час повторював Лікар, якому нічого не було видно з його сталевого колодязя.

Фізик сів на підлозі й затулив обличчя руками. Ротор генератора басовито шумів, обертаючись дедалі повільніше, потім востаннє гойднувся, здригнувся і зупинився.

— Сорок шість... сорок шість... — усе ще повторював Лікар.

— Як теча? — запитав Координатор.

— У нормі, — відповів Кібернетик. — Мабуть, пробило на вершині гальмування, проте автомат устиг зацементувати, перш ніж замкнуло.

Більше він не сказав ні слова, однак кожен зрозумів, як Кібернетик пишається цим автоматом. Однією рукою він крадькома притримав пальці другої, щоб не тремтіли.

— Сорок шість... — трохи не плачучи, повторював Лікар.

— Годі! — крикнув раптом у глибину колодязя Хімік. — Уже не треба! Реактор дає струм!!!

Запала коротка мовчанка. Реактор працював, як завжди — безшумно. Зі сталевої горловини колодязя виринуло бліде, облямоване темною бородою Лікареве обличчя.

— Справді? — запитав він.

Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.

— Справді? — повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.

— Чого це ти знову? — сердито блимнув на нього Кібернетик. — Перестань!

Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився у стрілки приладів.

Ніхто не знав, як довго це тривало.

— Знаєте що? — молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.

Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.

— Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, — прошепотів він і відвернувся.