Едем

8

Близько полудня п’ятеро напівголих чоловіків із вкритими бронзовою засмагою шиями й обличчями лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валялися посуд, частини приладів, на полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса парувала свіжозварена кава, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилося за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б відтворювати якийсь земний бівуак.

— Де Інженер? — запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.

Незважаючи на темні окуляри, перед його очима червоно палала купчаста хмара.

— Пише свою книжку.

— Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?

— Так, це буде грубезний та цікавий том, можеш мені повірити!

Фізик глянув на співрозмовника.

— У тебе сьогодні, бачу, гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.

Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.

— Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, нема зовсім. Я не бачив жодної, а ви?

— Білі метелики нашого Лікаря, — буркнув Фізик.

Йому зовсім не хотілося говорити про таке.

— Ну, це тільки гіпотеза.

— А що тут не гіпотеза? — знизав плечима Лікар.

— Наша присутність, — відповів Хімік. І перекинувся горілиць. — Відверто кажучи, — признався він, — я б уже не проти змінити обстановку...

— Я теж, — докинув Лікар.

— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.

Лікар кивнув головою.

— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якийсь одяг, якусь оболонку, або...

— Або?

— Або ще щось, чого не знаю...

— Непогано, — озвався Кібернетик, відірвавшись від нотаток. — Генрик пообіцяв мені дістати діоди із Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері у нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і...

— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це уявляєш: отак просто ми сядемо й полетимо...

Лікар засміявся.

— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче нікуди звідси рухатися?

— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?

— Сидів.

— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола...

— Тут нема ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він... ну що ж, він поводиться... як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.

— Ти затягнув його до машини. Як він там поводився?

— Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і дуплекс перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт... і якщо він означає страх...

— Дуплекс що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.

— Артикульованих звуків не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це не вкладається мені в голові... Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один... Але такий збіг...

— Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?

— О ні, він не молодий. Це видно хоча б зі шкіри, з її зморшок і складок. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви — ці потовщення, якими він ступає, — у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, у нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся... Цього... цього їхнього поселення теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?

— Може, його вдасться чогось навчити? Зрештою вони збудували заводи, обертові диски, тож мають бути розумними... — сказав Фізик.

— Цей — ні.

— Почекай-но. Знаєш, що мені спало на думку? — Хімік підвівся на руках і сів, струшуючи з ліктів піщинки. — А може, він... дебіл? Недорозвинений? Або...

— Ага, ти вважаєш, що там... що це їхній притулок для божевільних? — сказав Лікар і теж сів.

— Ти що, глузуєш із мене?

— Чого б це я мав з тебе глузувати? Це міг бути ізольований куток, де вони тримають хворих.

— І проводять на них експерименти, — докинув Хімік.

— Те, що бачив, ти називаєш експериментами? — втрутився в їхню розмову Координатор, який досі мовчав.

— Я не оцінюю цього з морального боку. Не маю на це права. Адже ми нічого не знаємо, — відповів Хімік. — Лікар знайшов там в одного з індивідів трубку, схожу на ту, що стирчала в тілі препарованого...

— Ага. Виходить, той, який заліз у ракету, теж походив звідти — він утік і вночі добрів аж сюди?

— А чому б ні? Хіба таке неможливе?

— А ті скелети? — кинув Фізик, вираз обличчя якого свідчив про те, що він дуже скептично ставиться до аргументів Хіміка.

— Ну... не знаю. Може, це якась консервація або, може, їх лікують показом, — маю на увазі щось схоже на психічний шок.

— Зрозуміло. І в них є свій Фрейд, — зіронізував Лікар. — Любий мій, краще облиш про це. І не говори, що ті скелети — то якась розвага або «палац духів». Така велетенська споруда... Треба блискуче знати хімію, щоб у ці скляні блоки вплавити скелети. Може, це якесь виробництво? Але чого?

— Те, що ти нічого не можеш витиснути із цього дуплекса, ще ні про що не свідчить, — зауважив Фізик. — Спробував би ти що-небудь довідатися про земну цивілізацію від швейцара в моєму університеті.

— Швейцар недорозвинений? — запитав Хімік, і всі розсміялися.

Нараз сміх урвався — над ними стояв дуплекс. Він ворушив у повітрі вузлуватими пальчиками, а його пласке личко, опущене вниз, тряслося.

— Що це з ним?! — вигукнув Хімік.

— Він сміється, — сказав Координатор.

Тепер усі помітили, як здригається маленький торс дуплекса, — здавалося, він заходився від реготу. Створіння дрібно перебирало на місці великими безформними ступнями. Під поглядом спрямованих на нього п’яти пар очей воно завмерло, обвело блакитним оком по черзі всіх людей, раптом втягнуло торс, ручки й голову, ще раз зиркнуло крізь щілину в м’язах і, почалапавши на своє місце, з тихим сопінням опустилося на пісок.

— Якщо це сміх... — прошепотів Фізик.

— Це теж іще ні про що не свідчить. Навіть мавпи сміються.

— Зачекай, — сказав Координатор. Його очі блищали на худому, обпеченому сонцем обличчі. — Припустимо, що в них існує значно більший біологічний розкид природжених здібностей, аніж у нас. Одне слово, що в них є верстви... групи... касти тих, які працюють творчо, конструюють, і багато індивідуумів, котрі взагалі нездатні до жодної діяльності — ні до чого. І що у зв’язку з цим таких непридатних...

— Убивають. Проводять на них досліди. З’їдають їх. Не бійся, можеш говорити все, що тільки збреде тобі на думку, — відповів Лікар. — Ніхто з тебе не сміятиметься, бо тут усе можливе. Тільки, на жаль, не все з того, що тут можливе, людина здатна зрозуміти.

— Хвилинку. Якої ти думки про те, що я тільки-но сказав?

— А скелети? — докинув збоку Хімік.

— Після обіду виготовляють навчальне приладдя, — пояснив Кібернетик, скорчивши гримасу.

— Якби я виклав тобі всі теорії, які з учорашнього дня пропустив через свою голову, думаючи над цією проблемою, — сказав Лікар, — то вийшла би книга, в п’ять разів товща за ту, яку пише Генрик, хоча, мабуть, і не така докладна. Ще хлопчиськом я познайомився зі старим космонавтом — він бачив планет більше, ніж мав на голові волосся, — а до лисини йому було ще далеко. В нього були добрі наміри, він хотів мені розповісти, як виглядає пейзаж, не пам’ятаю вже на якому місяці. «Там є такі, — казав він і розкидав руками, — такі великі, й у них є таке, і там отак, а небо зовсім інше, ніж у нас — так, інше», — весь час повторював він, аж поки сам почав сміятися й махнув рукою. Неможливо, щоби хтось, хто ніколи не був у космічному просторі, розказав, як ти почуваєшся, коли висиш у порожнечі й під ногами в тебе зірки — а це ж стосується тільки змінних фізичних умов! Тут же перед нами цивілізація, яка розвивається щонайменше п’ятдесят століть. Щонайменше! А ми хочемо зрозуміти її за кілька днів.

— Маємо старатися для цього з усіх сил, бо якщо не зрозуміємо, то ціна, яку доведеться заплатити, може бути... надто високою, — сказав Координатор. Помовчавши, додав: — І що ж, по-твоєму, ми повинні робити?

— Те, що й досі, — відповів Лікар. — Але шанси наші на успіх вважаю мізерними, приблизно... приблизно один до числа років, що їх налічує цивілізація Едема...

Із тунелю висунувся Інженер. Побачивши товаришів, які відпочивали в широкій смузі тіні, наче на пляжі, він скинув комбінезон і підійшов до них, шукаючи й собі місця. Хімік мовчки показав йому поруч себе.

— Ну, як там у тебе, посувається? — запитав Координатор.

— Так, у мене готові вже майже три четвертих... Утім, я не весь час працював над цим, а й пробував переглянути нашу думку, ніби той перший завод — на півночі — працює так, як ми це бачили, бо його ніхто не контролює й він розрегулювався... В чому річ? Що тут смішного? Ну, чому ви регочете?

— Я вам зараз щось скажу, — озвався Лікар. Лише він залишався поважним. — Коли наш корабель буде готовий до старту, серед нас вибухне бунт. Ніхто не захоче летіти, поки не довідається... Бо якщо вже навіть тепер, замість того, щоб у поті чола закручувати гвинтики... — Він розвів руками.

— То, значить, ви теж говорите про це? — нарешті здогадався Інженер. — Ну й до чого дійшли?

— Ні до чого, а ти?

— Щиро кажучи, я теж, але... я шукав деякі найзагальніші й воднораз найхарактерніші риси явища, з яким ми зіткнулися, і мене вразило, що той автоматичний завод працював не лише за замкнутим циклом, а й начебто недбало — окремі «готові вироби» різнилися між собою. Пригадуєте?

Усі ствердно загули.

— Ну, а вчора Лікар звернув увагу на те, що окремі дуплекси відрізняються один від одного дивним способом: в одних не було очей, в інших — носа, кількість пальців теж мінялася, те ж саме було й із кольором шкіри. Все це коливалося у певних межах, немовби то — наслідок відомої неточності процесу «органічної» технології — тут і там...

— А це й справді цікаво! — вигукнув Фізик, який слухав його з величезною увагою.

А Лікар додав:

— Так, нарешті щось суттєве. А далі? Далі? — обернувся він до Інженера.

Той розгублено похитав головою:

— Відверто кажучи, я не наважуюся вам про це сказати. Людина, коли вона залишається на самоті з собою, вигадує всілякі...

— Та кажи все! — крикнув Хімік, ледве стримуючи емоції.

— Кажи, якщо вже почав, — підтримав його Кібернетик.

— Я розмірковував так: там перед нами був коловий процес виробництва, руйнування і знову виробництва. Вчора ви теж відкрили щось схоже на завод. А якщо це завод, то він повинен щось виробляти.

— Ні, там не було нічого, — заперечив Хімік. — окрім скелетів. Щоправда, ми оглянули не все... — додав він із сумнівом.

— А якщо цей завод виробляє... дуплексів? — тихо запитав Інженер і серед загальної мовчанки повів далі: — Система виробництва була б аналогічною — серійною, масовою, з відхиленнями, викликаними, скажімо, не стільки недосконалістю контролю, як своєрідністю процесів, котрі протікають так, що в них виникають певні відхилення від запланованої норми, які вже не піддаються керуванню. Скелети теж відрізнялися між собою.

— І... ти вважаєш... що вони вбивають тих, кого «погано зроблено»?.. — тремтячим голосом запитав Хімік.

— Зовсім ні! Думаю, що ті... тіла, які ви знайшли, взагалі ніколи не жили! Що синтез удався лише настільки, щоб створити організми з добре розвиненими м’язами, наділені всіма внутрішніми органами, однак відхилення від норми було таке велике, що вони виявилися нездатними до... до функціонування, а отже не ожили, і їх було усунено, «виключено» з виробничого циклу...

— А... той рів під містом — це що? Теж «бракована продукція»? — запитав Кібернетик.

— Не знаю, хоча, між іншим, може бути й таке...

— Так, — погодився з ним Лікар. Він дивився на повиту блакитною імлою лінію обрію. — В тому, що ти говориш, є щось таке... та зламана трубка, перша й друга...

— Може, через них уводили якісь живильні речовини під час синтезу.

— Це почасти пояснило б і те, чому дуплекс, якого ви привезли, здається розумово недорозвиненим, — докинув Кібернетик. — Він був створений зразу таким «дорослим», не розмовляє, в нього нема ніякого досвіду...

— Е, ні, — заперечив Хімік. — Наш дуплекс усе-таки дещо знає — він боявся не тільки повернення до того камінного притулку, що, зрештою, ще можна було б якось зрозуміти, а й дзеркальної смуги теж. Окрім того, він дещо знав про те світлове відображення, про ту невидиму межу, яку ми перетнули...

— Якщо далі розвинути цю Генрикову гіпотезу, то виникає картина, яку важко прийняти, — мовив Координатор, дивлячись на пісок під ногами. — Той перший завод виробляє деталі, які ніхто не використовує. А другий? Живі створіння? Навіщо? Вважаєш, що їх... теж уводять у коловий процес?

— Перестань! — крикнув Кібернетик і здригнувся. — Сподіваюся, ти не говориш про це цілком серйозно?

— Стривай, — Хімік сів. — Якби живі поверталися в реторту, то усунення недосконалих створінь, які не піддаються оживленню, було б абсолютно зайвим. Зрештою, ми взагалі не бачили слідів такого процесу...

Раптом запала тиша. Потім лікар випростався й окинув усіх уважним поглядом.

— Послухайте мене, — мовив він, — нічого не вдієш... Мушу це вам сказати. Ми опинилися під впливом «виробничої» гіпотези Інженера і тепер намагаємося підігнати під неї всі факти. Так ось: з усього цього незаперечно випливає одне — ми дуже благородні й наївні люди...

Усі глянули на нього з неабияким подивом; коли він повів далі, подив цей зріс іще більше:

— Ви щойно намагалися змалювати найжахливіше, на що тільки здатна ваша фантазія, й створили картину, котру могла б уявити дитина. Завод, який виробляє живих істот, аби потім їх знищувати... Любі мої, дійсність може виявитися набагато гіршою.

— Ну знаєш! — вибухнув Кібернетик.

— Зачекай! Нехай говорить! — утрутився Інженер.

— Чим довше думаю про все те, що ми пережили в цьому селищі, тим більше переконуюся: ми бачили щось зовсім інше, ніж нам здавалося.

— Кажи зрозуміліше. Що ж там таке, по-твоєму, діялося? — запитав Фізик.

— Не знаю, що там діялося, зате знаю, я певен, що знаю, чого там не діялося.

— Оце так закрутив! Може, ти нарешті облишиш говорити загадками?

— Хочу сказати тільки ось що: після довгого блукання цим кам’яним лабіринтом нас зненацька оточив натовп, який трохи пом’яв нам боки, а потім розсіявся і розбігся. Оскільки, під’їжджаючи до селища, ми помітили, як у ньому гаснуть вогні, то, певна річ, подумали, що це пов’язано з нашим прибуттям, що жителі від нас поховалися — і ще нас оточив натовп тих, хто втікав до сховищ, чи щось подібне. Отже, по змозі я якнайдокладніше відновив у пам’яті всю послідовність подій, усе, що діялося з нами й довкола нас, і скажу вам: це було щось зовсім інше — щось таке, перед чим розум захищається, як перед припущенням про безумство.

— Ти збирався говорити просто, — перебив його Фізик.

— А я й говорю просто. Будь ласка, дана така ситуація: на планету, населену розумними істотами, сідають космічні прибульці. Як, по-вашому, на це реагуватимуть жителі?

Оскільки ніхто нічого не відповів, Лікар провадив далі:

— Якби навіть жителів цієї планети було створено в ретортах чи вони з’явилися б на світ за ще незвичайніших обставин, я бачу тільки три можливих типи поведінки: спроби встановлення контакту з прибульцями, спроби напасти на них або — паніка. Виявилося, однак, що можливий ще й четвертий тип — цілковита байдужість!

— Ти ж сам казав, що вам трохи ребра не поламали, а тепер називаєш це байдужістю?! — вигукнув Кібернетик.

Очі Хіміка, який уважно слухав Лікаря, раптом спалахнули блиском.

— Якби ти опинився на шляху стада, яке втікає від пожежі, воно могло б повестися з тобою ще гірше, однак це зовсім не означає, що те стадо звернуло на тебе увагу, — відповів Лікар. — Кажу вам — цей натовп, який закрутив нас у своєму вирі, взагалі нас не бачив! Він не цікавився нами! Був охоплений панікою, згоден, але зовсім не через нас. Ми опинилися йому на дорозі абсолютно випадково. Звісно, ми від самого початку були певні, що це через нас погасло світло й настав той хаос — усе, що там бачили. Але це неправда. Усе було інакше.

— Доведи, — сказав Інженер.

— Спершу я хотів би почути, що скаже мій супутник, — відповів Лікар, дивлячись на Хіміка.

Той сидів у дивному заціпенінні, беззвучно ворушачи губами, немовби промовляючи щось сам до себе. Від несподіваного звертання аж здригнувся.

— Так, — мовив Хімік. — Значить, так. Так. Увесь час аж до цього моменту мене щось мучило, не давало мені спокою — я відчував, що там виникло якесь зрушення, якесь непорозуміння, чи якби це сказати... що... я немовби читав переплутаний текст і ніяк не міг уловити, де переставлено речення. Тепер усе стало для мене на свої місця. Все відбувалося саме так, як розповідає він. Я боюся, що ми цього не доведемо — це неможливо довести. Треба було опинитися там, у тому натовпі. Вони взагалі не бачили нас. За винятком кількох найближчих, певна річ, але саме ті, які мене оточили, не піддалися загальній паніці — я сказав би, зовсім навпаки: мій вигляд їх навіть трохи отверезив, бо поки вони дивилися на мене, це були дуже здивовані, надзвичайно вражені жителі планети, які побачили невідомих істот. Вони зовсім не збиралися зробити мені щось погане — я навіть пригадую, що допомагали мені вибратися з тлуму, наскільки це, звичайно, було можливо.

— А якщо цей натовп хтось нацькував на вас, якщо він виконував тільки роль нагонича? — припустив Інженер.

Хімік заперечливо похитав головою:

— Там нічого такого не було — жодних обертових дисків, ніякої озброєної охорони, ніякої організації — був цілковитий хаос, і нічого більше. Так, — додав він, — я справді дивуюся, що тільки тепер зрозумів це! Ті, які бачили мене зблизька, немовби потроху отямлювались, а як навіжено поводилися всі інші!

— Якщо все було так, як ви кажете, — озвався Координатор, — то це означає дивний збіг обставин: чому вогні погасли саме в той момент, коли ми туди приїхали?

— Ага, теорія ймовірності, — усміхнувся Лікар і голосніше додав: — Я не бачу в цьому нічого незвичайного і висловлюю не позбавлене підстав припущення, що такі стани виникають порівняно часто.

— Які стани?

— Всеохоплюючої паніки.

— І що ж її може спричиняти?

— Ну, наприклад, відхилення в процесі розвитку цивілізації планети, — порушив загальне мовчання Кібернетик. — Період регресивного розвитку, скажімо, спрощуючи: цивілізацію роз’їдає щось на зразок... соціального раку...

— Це дуже туманно, — сказав Координатор. — Земля, як ми знаємо, — цілком пересічна планета. На ній були епохи інволюції, цілі цивілізації виникали й занепадали, але, інтегруючи тисячоліття, ми одержуємо картину ускладнення життя та зміцнення засобів його захисту і називаємо це прогресом. Прогрес відбувається на пересічних планетах. Але, згідно із законами великих чисел, є й статистичні відхилення від пересічного, позитивні та негативні. Не треба вдаватися до гіпотез про тимчасову дегенерацію, про рух назад. Можливо, хвороб, що супроводжували виникнення цивілізації, тут було і є значно більше, ніж десь-інде. Можливо, ми з вами сіли саме на зразок «негативного відхилення...».

— Математичний демонізм, — буркнув Інженер.

— Але той завод таки є, — зауважив Фізик.

— Той, перший, я згоден; існування другого — гіпотеза, яку не вдасться довести жодними аргументами.

— Одне слово, потрібна нова експедиція, — сказав Хімік.

— Щодо цього в мене не було ніякісіньких сумнівів.

Інженер роззирнувся довкола. Сонце вже схилялося на захід, тіні на піску видовжувалися. Повіяв легкий вітерець.

— Може, сьогодні?.. — запитав він, дивлячись на Координатора.

— Сьогодні треба було б поїхати хіба що по воду, — сказав той і підвівся. — Дискусія пройшла дуже цікаво, — додав він з таким виразом обличчя, немовби думав про щось зовсім інше, підняв комбінезон і відразу ж кинув його — комбінезон розпікся на сонці. — Я гадаю, — повів далі, — що надвечір прогуляємося на колесах до струмка. Ми не повинні ухилятися від виконання визначеного плану ні за яких умов, хіба що нам загрожуватиме безпосередня небезпека. — Він повернувся до товаришів, які сиділи на піску. Хвильку пильно дивився на них і нарешті повільно мовив: — Мушу вам сказати, що я трохи... неспокійний.

— Чому?

— Мені не подобається, що нам дали спокій після того позавчорашнього візиту. Нас виявили більше ніж добу тому і... нічого. Так не поводиться жодне суспільство, на голову якому падає з неба корабель із живими істотами.

— Це певного мірою підтверджувало б моє припущення, — зауважив Кібернетик. — Про «рак», що роз’їдає Едем. Ну, з нашого погляду це було б не найгірше, тільки...

— Що?

— Нічого. Займімося нарешті Захисником. Скинемо з нього ту лавину уламків. Усередині, мабуть, уціліли діоди.