Едем

2

Смеркалося. Чорна паща тунелю зяяла в пологому схилі невисокого пагорба. Люди стояли на його вершечку. Далі, аж до обрію, над яким сяяли перші зірки, простяглася величезна рівнина. Подекуди вдалині бовваніли якісь невиразні, стрункі, схожі на дерева силуети. Світла, яке посилала низька смуга заходу, було вже так мало, що всі барви довкола зливалися в суцільну сіру пелену. Ліворуч від непорушно застиглих людей похило стримів гігантський циліндричний корпус ракети. Інженер подумки прикинув його довжину: сімдесят метрів — отже, при падінні вона зарилася в глибину пагорба більш як на сорок метрів. Однак цієї хвилини ніхто не звернув уваги на велетенську чорну трубу, що вимальовувалася на тлі неба, трубу з безпорадно задертими гільзами стернових сопел. Люди глибоко вдихали холодне повітря з ледве відчутним незнайомим, невиразним запахом і мовчки дивилися вперед. Тільки тепер їх охопило почуття повної безпорадності — залізні мотики, здавалося, самі повипадали їм з рук. Усі стояли, повільно окидаючи очима неозорий простір — порожній, з обрієм, який губився в пітьмі, із зорями, що ліниво й розмірено мерехтіли у височині.

— Полярна? — озвався раптом Хімік, несвідомо знизивши голос, і показав на далеку зірку, що слабо мерехтіла в темному небі на сході.

— Ні, звідси її не видно — ми зараз... так, над нами південний полюс Галактики. Хвилинку... десь має бути Південний Хрест...

Задерши голови, всі вдивлялися у майже зовсім чорне небо, що іскрилось яскравими сузір’ями. Показуючи на них пальцями, пригадували їхні назви і на хвилину аж наче трохи пожвавішали, бо тільки зорі над цією мертвою, пустельною рівниною не були для них чимось зовсім чужим.

— Стає дедалі холодніше, як у пустелі, — сказав Координатор.

— Не страшно — сьогодні ми все одно нічого вже не зробимо. Треба вертатися у ракету.

— Що? До цього склепу?! — обурився Кібернетик.

— Якби не цей склеп, ми загинули б тут щонайпізніше через два дні, — холодно осадив його Координатор. — Не поводьтесь як діти.

Не сказавши більше й слова, він обернувся, повільно підійшов до отвору, чорна пляма якого ледь помітно вимальовувалася за кілька метрів на схилі пагорба, і, спустивши ноги, пірнув у тунель. Якусь мить іще видно було його голову, а потім щезла й вона. Ті, котрі залишилися, мовчки переглянулися.

— Ходімо, — напівзапитально-напівствердно буркнув Фізик.

Трохи повагавшись, усі рушили слідом за ним. Поки перші вповзали в тісну діру, Інженер, який, чекаючи своєї черги, стояв поруч Кібернетика, запитав:

— Ти помітив, як дивно пахне тут повітря?

— Так. Воно якесь гірке... Ти знаєш його склад?

— Він схожий на земний. Є ще якась домішка, проте вона нешкідлива. Зараз не пригадую. Усі дані — в маленькому зеленому томику, на другій полиці в бібліо...

Він змовк, згадавши раптом, що сам засипав бібліотеку купами мергелю.

— А хай йому... — сказав без жодної злості, з великим сумом і почав протискуватися в чорне нутро тунелю.

Кібернетик, лишившись сам-один, раптом відчув себе ніяково. Це був не страх, а тривожило гнітюче почуття загубленості, неймовірної чужості пейзажу, до того ж, у необхідності повертатися в глиб глинистого тунелю було щось принизливе. «Мов ті черв’яки», — подумав він і, схиливши голову, слідом за Інженером протиснувся в тунель. Однак не витримав і, вже пірнувши в отвір по плечі, підняв голову, глянув угору й попрощався поглядом із зірками, які спокійно блимали на небесному склепінні.

Наступного дня дехто запропонував винести харчі на поверхню, щоб поснідати там, але Координатор заперечив — мовляв, це тільки завдасть зайвого клопоту. Отож вони снідали при світлі двох ліхтариків під кришкою люка, запиваючи вже зовсім вихололою кавою.

— Послухайте, а як це, власне, сталося, що у нас увесь час було добре повітря? — раптом запитав Кібернетик.

Координатор усміхнувся. Його запалі щоки протнули сірі зморшки.

— Балони з киснем уціліли. Гірше з очищенням. Нормально працює тільки один автоматичний фільтр — аварійний, хімічний; усі електричні, ясна річ, відмовили. Через якихось шість-сім днів ми почали б задихатися.

— І ти про це знав? — неквапливо запитав Кібернетик.

Координатор нічого йому не відповів.

— Що будемо робити? — запитав Фізик.

Вони мили посуд у відрі води. Лікар витирав його одним зі своїх рушників.

— Тут є кисень, — сказав він, з брязкотом кидаючи алюмінієву тарілку на стос інших, — а це означає, що тут є життя. Що тобі про це відомо?

— Майже нічого. Пробу атмосфери брав космічний зонд, звідси й уся наша обізнаність.

— Тобто як? Він навіть не сідав на поверхню Едема?

— Ні.

— Це справді неабияка обізнаність, — сказав Кібернетик.

Він намагався витерти обличчя спиртом, яким змочував з маленької пляшечки тампон вати. Води, придатної для вжитку, залишилося дуже мало, і ніхто не вмивався вже другу добу. Фізик при світлі ліхтарика розглядав своє відображення в полірованій поверхні кондиціонера.

— Не іронізуй, — спокійно відповів Координатор. — Якби склад повітря тут був інший, якби в ньому не було кисню, я вбив би вас.

— Що? — Кібернетик від подиву трохи не впустив пляшечку зі спиртом.

— І себе, звичайно, теж. Ми не мали б навіть одного шансу з мільярда. Тепер він у нас є.

Усі замовкли.

— Ти вважаєш, що оскільки тут є кисень, то мають бути рослини й тварини? — запитав Інженер.

— Не обов’язково, — відповів Хімік. — На планетах Альфи Малого Пса є кисень, проте нема ні рослин, ні тварин.

— А що ж там є?

— Світляки.

— Люменоїди? Бактерії?

— Це не бактерії.

— Та облиште вже ви! — кинув Лікар. Він, прибравши посуд, саме закривав коробки з харчами. — У нас зараз зовсім інші клопоти. Чи вдасться нам привести в рух Захисника?

— Я ще навіть не бачив його, — признався Кібернетик. — Дістатися до нього просто неможливо. Всі автомати вирвано зі стояків. Схоже, що порозтягати все це залізяччя зможе тільки двотонний кран. Захисник лежить на самому споді.

— Але ж хоч яку-небудь зброю ми все-таки повинні мати! — вигукнув Кібернетик.

— У нас є електрожектори.

— Мені цікаво, чим ти їх зарядиш.

— А хіба в рубці нема струму? Був же ж, коли ми летіли!

— А зараз нема. Мабуть, в акумуляторному відділенні сталося коротке замикання.

— А чому електрожектори не заряджені?

— Інструкція забороняє перевозити їх зарядженими, — неохоче буркнув Інженер.

— Чорти б ухопили цю ін...

— Перестань! — осік його Координатор.

Кібернетик відвернувся й знизав плечима. Лікар вийшов. Інженер приніс зі своєї каюти легкий нейлоновий рюкзак і заходився натоптувати в його кишені пласкі бляшанки з недоторканним запасом. Тим часом повернувся Лікар, тримаючи в руці короткий оксидований циліндр, що закінчувався штуцером.

— Що це? — зацікавився Інженер.

— Зброя.

— Що за зброя?

— Усипний газ.

Інженер зареготав.

— Звідки ти можеш знати, чи можна твоїм газом усипити те, що живе на цій планеті? А головне, як ти в разі нападу збираєшся ним оборонятися — даватимеш нападникам краплинний наркоз?

— У всякому разі, якщо виникне велика небезпека, ти зможеш сам ним скористатися, — зауважив Хімік.

Усі засміялися. Лікар сміявся найгучніше.

— Цим можна усипити будь-яке створіння, котре дихає киснем, — сказав він, — що ж до оборони — дивись! — І натиснув спусковий гачок біля основи циліндра.

Тонка, як голка, цівка рідини, що моментально випарувалася, вистрелила у похмуру глибину коридори.

— Ну... за браком чогось кращого... — знизав плечима Інженер.

— Пішли? — запитав Лікар, ховаючи циліндр у кишеню комбінезона.

— Пішли.

Сонце стояло високо; воно було маленьке, далеке, але набагато пекучіше від земного. Однак не це приголомшило всіх: сонце було тут не зовсім кругле. Люди дивилися на нього крізь щілини між пальцями, крізь темно-червоний напівпрозорий папір, яким були обгорнені їхні індивідуальні антирадіаційні пакети.

— Воно сплюснуте внаслідок швидкого обертання довкола осі? — запитав Хімік Координатора.

— Так. Це дуже добре було видно під час польоту. Ти не звернув уваги?

— Мабуть... тоді... як би це точніше сказати... мене це не цікавило...

Відвернувшись від сонця, всі глянули на ракету. Циліндричний білий корпус похило стирчав з низького пагорба й був схожий на ствол якоїсь гігантської гармати. Обшивка, молочна в тіні й срібляста на сонці, здавалася непошкодженою. Інженер наблизився до того місця, де корпус ракети увігнався в ґрунт, переліз через вивернені нагору брили, що, наче комір, оточували загнаний у схил корабель, і провів рукою по плиті обшивки.

— Непоганий матеріал, цей кераміт, — сказав він, не повертаючи голови. — Якби я тільки міг зазирнути в сопла... — І безпорадно глянув угору, на випускні отвори, що чорніли над рівниною.

— Ще встигнемо, — відповів Фізик. — А зараз, мабуть, ходімо. Зробимо невеличку розвідку, га?

Координатор піднявся на вершечок пагорба. Решта заквапилися за ним. Залита сонцем рівнина простяглася навсібіч, одноманітна, гладенька, блідо-жовта; вдалині височіли якісь стрункі силуети, на які вони звернули увагу ще напередодні; при яскравому сонячному світлі було видно, що це не дерева. Небо, блакитне над головами, наче на Землі, біля обрію мало виразний зеленавий відтінок. Маленькі пір’їсті хмарки пливли майже непомітно. За компасом, надітим на зап’ястя, Координатор заходився визначати сторони світу. Лікар, низько нахилившись, носаком черевика копирсав ґрунт.

— Чому тут ніщо не росте? — з подивом сказав він.

Його відкриття всіх уразило. Справді — рівнина була гола, скільки сягав зір.

— Таке враження, ніби ця місцевість поступово вигорає й обертається на степ, — невпевнено мовив Хімік. — Там далі, на заході, — бачите он ті плями? — набагато більше жовтого. По-моєму, там пустеля, з якої вітер несе сюди пісок. Бо цей пагорб під нами глинистий.

— Ну, це ми вже, так би мовити, відчули на власній шкурі, — сказав Лікар.

— Треба накидати бодай приблизний план експедиції, — озвався Координатор. — Запасів, які ми взяли, нам вистачить на два дні.

— Небагато... води в нас іще менше, — зауважив Кібернетик.

— Воду доведеться економити, поки не знайдемо її тут; якщо є кисень, то має бути й вода. Я думаю, почнемо ось із чого: здійснимо кілька прямолінійних вилазок від нашої бази, віддаляючись щоразу на таку відстань, яка потім дасть нам змогу спокійно і без зайвого поспіху повернутися назад.

— Максимум тридцять кілометрів в один бік, — зауважив Фізик.

— Згоден. Ідеться тільки про щось схоже на попередню розвідку.

— Стривайте, — сказав Інженер, який досі стояв за кілька кроків од товаришів, ніби поринувши у невеселі думки. — Чи не здається вам, що ми поводимося так, наче в нас не всі дома? Ми зазнали аварії на невідомій планеті. Нам пощастило вибратися з корабля. Замість того, щоб узятися за найголовніше і всі сили вкласти в ремонт, полагодити те, що можна, відкопати ракету й так далі, ми робимо якісь вилазки, без зброї, без будь-яких засобів захисту, не маючи ніякісінького уявлення про те, що нас тут може чекати.

Координатор мовчки слухав його, обводячи очима решту товаришів, які стояли довкола. Всі були неголені, триденна щетина надавала їм дикуватого вигляду. Інженерові слова, мабуть, справили враження, однак ніхто не озвався — здавалося, всі чекали, що скаже на це Координатор.

— Шестеро людей, Генрику, ракету не відкопають, — мовив той, обережно зважуючи кожне слово, — і ти це чудово знаєш. У теперішньому нашому становищі запуск найпростішого агрегату потребує часу, який ми не здатні навіть визначити. На планеті є життя. Однак ми нічого про неї не знаємо. Навіть не встигли облетіти її перед катастрофою. Ми йшли від нічної півкулі й через фатальну помилку потрапили в газовий хвіст. Падаючи, досягли лінії термінатора. Я лежав біля екрана, що тріснув останнім. Бачив, — принаймні мені здавалося, що я це бачив, — щось схоже на... місто.

— Чому ти нічого не сказав про це нам? — повільно запитав Інженер.

— Так, чому? — підхопив Фізик.

— Бо я не певен у цьому. Навіть не знаю, в якому напрямку його шукати. Ракета оберталась. Я втратив орієнтацію. І все ж таки є шанс, хоча й незначний, що нам чимось допоможуть. Я волів би про це не говорити, але кожен з вас і так добре знає, що шанси наші взагалі дуже мізерні. Крім того, нам потрібна вода. Основна частина нашого запасу вилилася на нижній ярус, до того ж, вона радіоактивна. Через те вважаю, що ми можемо дозволити собі піти на певний ризик.

— Погоджуюся, — сказав Лікар.

— І я теж, — докинув Фізик.

— Гаразд, — буркнув Кібернетик і відійшов на кілька кроків, дивлячись на південь, мовби не хотів слухати, що скажуть інші.

Хімік кивнув головою. Інженер не відповів; спустившись із пагорба, він закинув за спину рюкзак і коротко запитав:

— Куди?

— На південь, — відповів Координатор.

Інженер рушив уперед; решта подалися слідом за ним. Коли через кілька хвилин вони озирнулися, пагорба вже майже не було видно, хіба корпус ракети ще стримів на тлі неба, наче ствол польової гармати.

Було дуже гаряче. Їхні тіні дедалі вкорочувалися, черевики провалювалися у пісок, чутно було лише розмірену ходу й прискорене дихання. Вони наближалися до одного з тих струнких силуетів, які в сутінках прийняли за дерева. Наблизившись, сповільнили ходу. З бурого ґрунту вертикально стримів сірий, мов слоняча шкіра, стовбур із тьмяним металевим полиском. Не товщий біля основи за чоловічу руку, він поступово переходив у чашоподібне розширення, краї якого вгорі, на висоті приблизно двох метрів, пласко загиналися. Знизу неможливо було побачити, відкрита ця чаша, чи ні. Вона стояла абсолютно непорушно. Люди зупинилися за кілька метрів від химерної фігури, а Інженер імпульсивно рушив до неї і вже почав піднімати руку, щоб доторкнутися до «стовбура», але Лікар крикнув: «Стій!» — і він мимохіть позадкував.

Лікар потягнув його до себе за плече, підняв з-під ніг камінець завбільшки з квасолину й підкинув високо у повітря. Камінець описав круту дугу і впав на вкритий зморшками, розплющений верх чаші. Всі здригнулися — такою бурхливою й несподіваною була реакція. «Чаша» захвилювалася, стулилася, пролунало коротке сичання, немовби з неї випустили газ, і вся сіра колона, яка тепер гарячково тремтіла, провалилася в ґрунт, ніби її щось туди всмоктало. Отвір, який утворився, миттю заповнила брунатна піниста маса, а відтак її поверхня вкрилася піщинками, шар яких ставав дедалі товщим, і через кілька секунд від отвору не зосталося й сліду — поверхня піщаного ґрунту була така ж гладенька, як і все довкола.

Ніхто ще не встиг отямитися від подиву, коли Хімік крикнув:

— Дивіться!

Усі озирнулися. Ще хвилину тому довкола за кілька десятків метрів од них височіли три чи чотири такі самі стрункі й вузькі «чаші», а тепер не було жодної.

— Невже всі позападалися?! — вигукнув Кібернетик.

І хоч як люди напружували зір, однак не побачили ніде й найменшого сліду тих «чаш». Сонце дедалі припікало, спека ставала нестерпною.

Вони рушили далі. Через годину розтяглися довгою низкою. Попереду йшов Лікар, який ніс тепер рюкзак, за ним ступав Координатор. Замикав колону Хімік. Усі порозстібали комбінезони, дехто закачав рукави; обливаючись потом, з пересохлими губами, повільно посувалися рівниною. На обрії перед ними забовваніла довга горизонтальна смуга.

Лікар зупинився й зачекав на Координатора.

— Як гадаєш, скільки ми вже пройшли?

Координатор озирнувся назад, у бік сонця, туди, де залишилася ракета. Її вже не було видно.

— У цієї планети радіус менший від земного, — сказав він і, відкашлявшись, витер хустинкою обличчя. — Ми зробили кілометрів вісім, — підсумував він.

Лікар ледве дивився крізь щілини запухлих повік. Його чорне, мов воронове крило, волосся покривала полотняна шапочка, й він раз по раз змочував її водою з фляжки.

— Це якесь божевілля, — сказав він і несподівано всміхнувся.

Обидва вони дивилися тепер у той бік, де ще недавно ледь помітною скісною рискою над самісіньким обрієм вимальовувалася ракета. Тепер там виднілися тільки блідо-сірі, стрункі силуети «чаш»! Вони знову виринули непомітно для всіх. Підійшла решта членів екіпажу. Хімік кинув на пісок скатаний брезент намету й сів, власне, упав на нього.

— Щось не видно слідів тутешньої цивілізації, — озвався Кібернетик і сягнув рукою в кишеню.

Витягнув пом’ятий пакет і почастував усіх вітамінними таблетками.

— На Землі таке пустирище навряд чи знайдеш, — докинув Інженер. — Ні доріг, ні якихось літальних апаратів.

— Сподіваюся, ти не покладаєш великих надій на те, що саме тут ми знайдемо точну копію земної цивілізації? — пирхнув сміхом Фізик.

— Ця система стабільна, — почав Лікар, — і цивілізація могла розвиватися на Едемі довше, ніж на Землі, а тому...

— За умови, що це цивілізація людиноподібних створінь, — урвав його Кібернетик.

— Давайте не затримуватися тут, — звернувся до товаришів Координатор. — Ходімо далі, за півгодини ми маємо дістатися он туди. — І показав на тонку лілову смугу на обрії.

— А що воно таке?

— Не знаю що, але там щось є. Може, ми знайдемо там навіть воду.

— Для початку я би задовольнився й тінню, — прохрипів Інженер і прополоскав горло й рот ковтком води.

Зарипіли ремені наплічних рюкзаків, люди знову розтяглися один від одного й розмірено рушили через піски. Вони поминули кільканадцять «чаш» та кілька трохи більших фігур, які, здавалося, спиралися на опущені до самого низу ліани чи виткі рослини, але до найближчої з них було щонайменше двісті метрів, а їм не хотілося ухилятися від лінії маршруту. Сонце наближалося вже до зеніту, коли пейзаж почав раптом змінюватися.

Піску ставало дедалі менше — довгими пласкими хребтами з-під нього виринав рудий, спалений сонцем ґрунт. Де-не-де його вкривали острівці сивого, мертвого моху. Зачеплений черевиками, він курився, розпадаючись на зітліле, схоже на паперовий попіл, порохно. Лілова смуга виразно розпалася на окремі групи присадкуватих фігур, вони стали світлішими, — це була радше зелень з відтінком вилинялої блакиті. Подих північного вітру приніс слабкий, тонкий запах, який люди з обережною цікавістю втягували у себе. Коли попереду постала ледь вигнута стіна темних, переплетених фігур, ті, які йшли першими, трохи вповільнили темп і дали змогу підтягтися заднім. Незабаром уся група зупинилася перед непорушною низкою дивних фігур.

За сто кроків од них вони ще могли видатися заростями якихось кущів, де повно великих, синюватих пташиних гнізд, — не так через те, що справді нагадували зарості, як тому, що очі прагнули відшукати в чужих формах схожість із чимось звичним.

— Якісь павуки, чи що? — невпевнено сказав Фізик, й усім одразу ж здалося, що вони бачать перед собою павукоподібні створіння з маленькими веретенистими тулубами, вкритими густою настовбурченою щетиною, непорушно застиглі на незвичайно довгих і тонких ногах.

— Та це ж рослини! — вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого «павука».

І справді, «павучі ноги» виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті та вкриті волосками потовщення легко можна було вважати суглобами членистоногого. Ці стебла, — їх було шість, сім чи вісім, — виростаючи з моховитого ґрунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце «тіла», оточеного ниточками павутинок, що виблискували на сонці. Рослини-«павуки» стояли близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.

Лікар знову кинув камінець у підвішене за кілька метрів від поверхні «черевце» й коли нічого не сталося, оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який одразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.

У глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.

Скупу тінь давали тільки повненькі «черевця» рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими закінчувалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе дивну огиду.

Ґрунт під ногами був пористий, м’який і виділяв вологі випари, дихати стало важче; по обличчях і руках пересувалися тіні «черевець», то вищих, то нижчих, великих і маленьких, одні були гнучкі, з яскраво-оранжевими колючками, інші — засохлі, зів’ялі, струхнявілі, й із них звисали довгі тонкі нитки павутиння. Коли налітав вітер, усі зарості видавали глухий, неприємний шелест, зовсім не схожий на м’який шум земного лісу, — здавалося, хтось пересипав тисячі й тисячі цупких папірців. Іноді окремі рослини, сплітаючись пагінням, перепиняли людям шлях, і тоді доводилося шукати між ними прохід. Через те вони посувалися тут повільніше, ніж рівниною. По якомусь часі ніхто вже не позирав угору, на всіяні колючками «черевця», й не дошукувався в них схожості з гніздами, шишками чи коконами.

Нараз Лікар, який ішов попереду, побачив прямо перед собою товстий, чорний, вертикально звислий волос, схожий на блискучу грубу нитку чи на лакований дріт, і вже хотів відгорнути його рукою, та, оскільки нічого подібного їм досі не траплялося, машинально підняв очі й застиг на місці.

Щось блідо-перлисте, незграбно перевісившись через стебла біля основи одного з «коконів», непорушно дивилося на нього — і погляд цей він відчув ще раніше, ніж устиг зметикувати, де саме очі цього безформного створіння, в якого годі було розрізнити голову чи якісь відростки; він бачив лише роздутий, мовби набитий зсередини кулястим груддям лискучий шкіряний мішок; із темної довгастої лійки звисав на два метри вниз товстезний чорний волос.

— Що там таке? — запитав Інженер, підійшовши до Лікаря.

Той не відповів, й Інженер, звівши очі, теж заціпенів.

— Чим він дивиться? — мимохіть вихопилося у нього, і він на крок відступив — таку огиду викликало до себе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоча він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони.

— Ну й бридота! Тьху! — сплюнув позаду Хімік.

Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера та Лікаря, сховалися у них за спиною — наскільки уможливлювали пругкі стебла. Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився у світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.

І тут сталося таке...

Люди побачили яскравий спалах, який на частку секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, котрий саме цієї митті кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, — тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля ніг людей слимакоподібними рухами почали розповзатися навсібіч безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щось сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше, розповзання, закінчилося — останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, прудко та спритно вгризлися в ґрунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки у ніздрі людям ударив нестерпний солодкуватий сморід.

— Це була якась колонія?.. — невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.

Решта підсліпувато мружилися — перед очима в них і досі кружляли чорні кола.

— E pluribus unum, — відповів Лікар, — чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латини, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби...

— Жахливий сморід, — озвався Фізик, — ходімо звідси геть.

— Ходімо, — погодився з ним Лікар.

Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:

— Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса...

— Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, — кинув Хімік.

— А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.

— Ох, та облиште ви вже цю свою дискусію — он там наче видно якийсь просвіт! — вигукнув Кібернетик. — І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?

Звідкись віддалік почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, ґрунт під ногами значно пом’якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.

Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром кілька десятків метрів. У ній побачили восьминогі рослини — вони стояли далеко одна від одної і здавалися старезними — стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, й від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висохлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в ґрунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер одразу ж спустився крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, котрі дивилися в неї згори, вона видалася кратером — свідком якоїсь катастрофи.

— Схоже на бомбову вирву, — сказав Фізик, стоячи на краю западини й стежачи за тим, як Інженер підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого «павука», а тоді спробував зрушити їх з місця.

— Залізо?! — крикнув Координатор.

— Ні! — відповів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.

За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглася кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.

— Я не знаю, що це таке, — признався Інженер. — Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині нема нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія — їй, може, сто, а може, й триста років...

Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, — щось на зразок ідеально прямого коридору; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі ґудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в ґрунт — сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.

Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони повважали її стежкою, однак це не була стежка. У безплідному ґрунті був виритий рівчак завглибшки кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний «моріжок», як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно, наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.

Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Ішли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалося, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби у цьому місці були гігантські дзеркала, які відбивали вниз сонячне проміння.

Стіна, що раптом постала перед людьми, утворена із сіро-жовтих цівок чи ниток, коливалася перистальтичними рухами — зліва праворуч по ній перебігали в рівномірних інтервалах хвилясті випуклості. Вона була схожа на виготовлену з незвичного матеріалу завісу, за якою на рівній відстані одна від одної проходять, торкаючись її боками, тварини, набагато більші від слонів. Коли вузька, поросла оксамитним мохом доріжка вперлася у самісіньку стіну, гіркий запах став нестерпним.

Кібернетик зайшовся кашлем.

— Можливо, це якісь отруйні випари, — сказав він.

Люди стояли й дивилися на хвилі, що рівномірно перебігали по стіні. Від їхніх постатей падали куці безформні тіні. Коли подорожні рушили знову і від завіси їх відділяло вже лише кілька кроків, вона видалася їм однорідною, мовби сплетеною з товстих матових волокон. Лікар підняв з-під ніг камінець і кинув ним у стіну. Всі бачили, як камінець летів — і раптом зник, наче розтанув чи випарувався, так і не торкнувшись рухливої поверхні.

— Упав туди, всередину? — засумнівався Кібернетик.

— Ну що ти! — вигукнув Хімік. — Він навіть не торкнувся цього... цього...

Лікар підняв повну жменю камінців та грудок ґрунту й почав кидати ними в «завісу»; і камінці, і грудки зникали, не долітаючи до неї за кілька сантиметрів. Інженер зняв з маленького кільця ключ і шпурнув ним у поверхню стіни, що саме видала якийсь металевий звук. Ключ дзенькнув, мовби вдарившись об бляху, і теж зник.

— Що тепер? — запитав Кібернетик, дивлячись на Координатора.

Той не відповів. Лікар скинув з пліч рюкзак, вийняв з нього бляшанку консервів, вирізав ножем кубик заливного м’яса і кинув ним у «завісу». Кубик желе прилип до матової поверхні, якусь хвилину повисів на ній, а потім почав зникати, немовби танув.

— Знаєте що? — озвався Лікар, й очі його заблищали. — Це якийсь фільтр — вибірна діафрагма, щось таке...

Хімік знайшов у кільці на ремені свого рюкзака висохлий уламок пагона «павучої» рослини, який, мабуть, зачепився, коли вони продиралися крізь зарості, й, не довго думаючи, шпурнув ним у хвилясту завісу — крихка гілочка, відскочивши, впала біля його ніг.

— Селектор... — невпевнено промимрив він.

— Атож! Напевне, що так! — Лікар наблизився до «завіси», — його тінь упала на її нижній край, — навів на неї свою чорну зброю й натиснув спуск.

Тільки-но тонка, мов голка, цівка торкнулася хвилястої стіни, як у ній відразу ж виник отвір веретенистої форми, відкривши величезний, похмурий, розсвічений на всій його висоті іскорками простір, у глибині котрого літало безліч білястих і рожевих вогнів. Лікар різко відскочив, кашляючи й задихаючись, — ніздрі й горло йому обпік гіркий запах; усі трохи відійшли й знову зупинилися.

Випуклий отвір почав звужуватися. Хвилі, що перебігали «завісою», сповільнювали рух, наближаючись до нього, обминали його згори й внизу і швидко пливли далі. Отвір дедалі затягувався. Зненацька зсередини висунулося щось чорне, що закінчувалося пальцеподібним відростком, блискавично оббігло край отвору, і він миттю закрився; люди знову стояли перед завісою, що розмірено западалася й видималася.

Інженер запропонував провести нараду. За словами Лікаря, вона була демонстрацією їхньої безпорадності. Врешті-решт вирішили йти далі, вздовж величезної споруди. Піднявши рюкзаки, рушили вперед і подолали так кілометрів зо три. Дорогою перетнули кільканадцять вузьких «моріжків», котрі вливалися в рівнину. Якийсь час розмірковували, що воно таке — гіпотеза, нібито вони мають хоча б який стосунок до обробітку ґрунту, була зразу відкинута як неправдоподібна. Лікар навіть спробував дослідити кілька лишайників, вирваних з темно-зеленої смуги; вони трохи нагадували мох, проте на корінцях мали схожі на перлини потовщення, в яких ховалися маленькі тверді чорні зеренця.

Уже давно минув полудень; усі відчували голод, отож зупинилися на привал; їли під пекучим сонцем, бо ніде не було й клаптика тіні, а до гаю, що тягнувся метрів з вісімсот позаду, ніхто не хотів повертатися — «павучі» зарості залишили про себе неприємне враження.

— Коли б усе йшло, як у книжках, що їх малим хлопцем я читав, — мовив Лікар, — то в цій проклятій завісі зараз утворилася б вогнедишна діра й звідти виліз би тип з трьома руками і тільки однією, зате товстелезною ногою. Під пахвою він тримав би інтерпланетарний телекомунікатор або сам був би зоряним телепатом і дав би нам на здогад, що він — представник неймовірно розвиненої цивілізації, яка...

— Припини верзти нісенітниці, — урвав його Координатор, наливаючи з термоса-фляги води в кухлик, що відразу ж запітнів. — Краще давайте подумаємо, що нам робити.

— Я вважаю, — сказав Лікар, — що треба ввійти туди. — І підвівся, ніби вирішив негайно здійснити свій намір.

— Цікаво, як? — нехотя запитав Фізик.

— Ти що, збожеволів? — високим голосом вигукнув Кібернетик.

— Зовсім ні. Звичайно, ми можемо мандрувати так і далі, але за умови, що типи на одній нозі підкинуть нам якісь харчі.

— Ти що, серйозно? — подивився на нього Інженер.

— Ну звичайно! І знаєш чому? Бо мені все це вже просто набридло. — І Лікар крутнувся на п’ятці.

— Стій! — крикнув Координатор.

Лікар ішов просто на стіну, не звертаючи ніякісінької уваги на їхні крики. Він був уже за метр від завіси, коли всі підхопилися й кинулися за ним. Почувши позаду тупіт ніг товаришів, він випростав руку й торкнувся завіси.

Рука щезла. Лікар непорушно постояв, може, якусь секунду, а потім ступив крок уперед і... перестав існувати. П’ятеро людей, затамувавши віддих і тремтячи всім тілом, зупинилися на тому місці, де відбився слід його лівого черевика. Зненацька в повітрі над завісою з’явилася Лікарева голова. У нього була рівно, мов ножем, відрізана шия, з очей текли сльози; він гучно раз по раз чхав.

— Тут трохи душно всередині, — мовив він, — і в носі страшенно свербить, але кілька хвилин, мабуть, можна буде витримати. Якийсь лакриматор, чи що. Лізьте за мною, це не боляче — взагалі нічого не відчуваєш.

І на висоті, де мало бути його плече, з повітря висунулася рука.

— А щоб тобі! — вигукнув чи то з переляку, чи то від захвату Інженер і схопив Лікареву долоню; вона смикнула його до себе, й він теж зник за завісою.

Люди один за одним підходили до хитливої завіси. Останнім підійшов Кібернетик. Він на мить завагався, щось лоскотало йому в горлі, серце гупало, наче молот. Заплющивши очі, він таки ступив крок уперед. Його огорнула раптова темрява, потім зробилось ясно.

Він опинився поруч товаришів посеред величезного простору; з усіх боків до них долинало дихавичне свистяче сапання. Знизу навскоси вгору, згори перпендикулярно вниз, від одного краю до іншого, перетинаючись, тяглися неоднакової товщини циліндри, труби або колони; подекуди вони роздималися, подекуди ставали тоншими, обертаючись водночас довкола своєї довгої осі, мінялися місцями, вібрували, і з глибини цього лісу блискучих конструкцій, що тягнувся на всі боки й безнастанно рухався, долинало невідомо звідки якесь плямкання; звук його то швидко наростав, то раптом припинявся, й тоді чулося лише кілька відголосків булькання, і вся серія звуків повторювалася знову.

Гіркий сморід важко було витерпіти. Один за одним люди почали чхати, у них текли сльози. Притискаючи до облич хустинки, подорожні віддалилися від завіси, що зсередини скидалася на водоспад чорної, схожої на сироп рідини.

— Ну, нарешті я все зрозумів — це завод, автоматичний завод! — витиснув із себе Інженер між нападами чхання.

Потроху люди немовби почали звикати до гіркого запаху, перестали чхати й, мружачи сльозаві очі, роздивлялися довкола.

Ще кільканадцять кроків підлогою, що еластично прогиналася, мов натягнута гума, — і в ній з’явилися чорні колодязі, з яких вискакували світлі предмети з такою швидкістю, що неможливо було роздивитися їхню форму. Предмети були завбільшки як голова людини й, здавалося, палали; вони злітали вгору, й одна з цілої низки зігнутих над ними, мов велетенські люльки, колон усмоктувала їх, не перестаючи обертатися. Але вони зникали не відразу, бо крізь вібруючі стіни колони, наче крізь темне скло, пробивалося, поступово слабнучи, їхнє рожевувате сяйво, тож видно було, як вони пропливають усередині «колони» кудись далі.

— Серійне виробництво, конвеєр, — буркнув Інженер з-під носової хусточки.

Обережно ступаючи, він обійшов колодязь. Звідки бралося це світло? Стеля була напівпрозора — сіре, одноманітне світіння губилося в хаосі гнучких конструкцій, що текли, мов повітряні струмені. Всі ці пружні пристрої, здавалося, діяли за однією командою, в однаковому темпі, фонтани розпечених предметів били вгору; те саме діялося на великій висоті — там, під стелею, теж виднілися дуги, прокреслені у повітрі червоним бісером літаючих брил, але набагато більших.

— Треба знайти склад готової продукції чи, принаймні, те, що вважається тут кінцевим продуктом! — із запалом вигукнув Інженер.

Координатор торкнувся його руки:

— Який це, по-твоєму, вид енергії?

Інженер знизав плечима:

— Уявлення не маю.

— Я боюся, що готової продукції ми не знайдемо й через рік — цей завод тягнеться на кілометри, — попередив Фізик.

Дивна річ — що глибше входили вони в зал, то легше їм було дихати, немовби гіркий запах виділявся тільки поблизу «завіси».

— А ми не заблудимося? — занепокоївся Кібернетик. Координатор підніс до очей компас:

— Ні. Працює нормально... тут, мабуть, нема заліза та електромагнітів.

Понад годину вони кружляли у вібруючому лісі незвичайного заводу; нарешті довкола зробилося просторіше. Повіяло свіжим холодним повітрям, немовби його спеціально охолоджували, колони, що розбігалися навсібіч, розступилися, й люди опинилися перед гирлом величезного куполоподібного завитка. З висоти до нього спускалися гнучкі, наче батоги, рукави, які закінчувалися тупими потовщеннями; з цих потовщень падав град чорних, немовби покритих блискучим лаком предметів, які стрімко перекидалися і вривалися всередину завитка десь на висоті кількох метрів над їхніми головами.

Сочевицеподібна, випукла бура стіна завитка навпроти них раптом роздулася, щось розпирало її зсередини, вона почала розпухати, й люди мимохіть позадкували — такий грізний вигляд мав блідо-сірий пухир, що роздимався, — нараз він безшумно луснув, і з круглого отвору бризнув струмінь чорних тіл. Тієї ж самої миті нижче, з широкого колодязя, виринув лоток з відігнутими краями, і чорні предмети, барабанячи там, немовби вони вдарялися об товсту гумову подушку, посипалися в нього, а він підстрибував од ударів; предмети якимсь незбагненним чином укладалися так, що через кілька секунд на неглибокому дні лотка вже вишиковувався акуратний чотирикутник.

— Готова продукція! — вигукнув Інженер і підбіг до краю колодязя.

Не задумуючись, він низько нахилився і вчепився за виступ найближчого від нього чорного предмета.

Координатор буквально останньої миті схопив Інженера за пояс комбінезона, і тільки завдяки цьому відчайдух не полетів сторчма у лоток, бо відпустити важкий предмет він не хотів, а підняти його нагору сам не міг. Лише з Фізиковою й Лікаревою допомогою йому нарешті вдалося це зробити.

Предмет був завбільшки як людський торс, на його чорному тлі виступали світлі, напівпрозорі сегменти, в яких блищали низки кристаликів з металевим полиском; кристалики поступово дрібніли; на поверхні предмета були отвори з віночком скобоподібних потовщень, шерехата на дотик мозаїка виступів із темно-фіолетової, а на світлі чорної, надзвичайно твердої маси — одне слово, предмет цей був неймовірно складний. Інженер опустився перед ним навколішки й з різних боків заглядав до отворів, силкуючись знайти хоч якісь рухомі частинки, обмацуючи та обстукуючи; йому ніхто не заважав, і це тривало довгенько.

Лікар тим часом стежив за лотком. Сформувавши геометрично правильний чотирикутник точнісінько таких самих предметів, як той, біля якого вовтузився Інженер, лоток повільно піднявся на товстому, вібруючому, наче від напруження, стержні й раптом розм’як, але тільки з одного боку, почав змінювати форму й став схожим на величезну ложку; тоді навпроти висунулося щось на кшталт великого рила, розімкнулося, звідти дмухнуло гарячим гірким чадом, зяюча паща з бридким плямканням усмоктала всі предмети, зімкнулася, немовби ковтаючи їх. Раптом це рилоподібне страховище засвітилося зсередини, й Лікар побачив вогненне ядро, що плавило в собі предмети, які розпливалися, ставали однорідною кашкою, котра палала оранжевим полум’ям; за хвилину світло пригасло, рилоподібна паща потемніла. Забувши про товаришів, Лікар рушив уздовж двох великих колон, усередині яких, наче по страхітливому стравоходу, тепер пливла вогненна маса, заглибився в лабіринт і, задерши голову, раз у раз витираючи сльозаві очі, намагався простежити шлях вогненної кашки. Іноді вона зникала з його очей, потім він знову відшукував її слід, бо вона просвічувала в глибині чорних струменів, що звивалися, наче змії, аж поки нарешті наблизився до місця, яке видалося йому знайомим, — він побачив, як вогненні тіла, вже почасти сформовані, летять у якесь жерло, а поруч вискакують інші, ніби їх щось вистрелювало з відкритого колодязя; ці вогненні тіла поглинали товсті чорні колони, що звисали згори анфіладою, схожі на незграбні хоботи, рожевими низками згасаючих вуглин тіла пропливали в глибині колон угору, дедалі маліючи. Лікар ішов і йшов, задерши голову й забувши про все на світі; предмети випереджували його, однак це не мало жодного значення — безперервно рухалися сонмища інших. Нараз він трохи не впав і здушено скрикнув.

Довкола стало знову порожньо, перед ним здіймалася величезна куполоподібна маса завитка, град уже зовсім охололих під час довгої мандрівки чорних предметів посипався згори в його нутро. Лікар обійшов завиток, бо вже знав, з якого боку слід чекати пологів, — і опинився поруч товаришів, які оточили Інженера; той усе ще оглядав чорний предмет, тимчасом як великий пухир, лускаючи, бризнув готовою продукцією у наново сформований лоток.

— Алло! Можете не старатися! Я все зрозумів! І зараз це вам розкажу! — вигукнув Лікар.

— Де ти був? Я почав уже непокоїтися, — сказав Координатор. — Ти справді щось виявив? Бо Інженер нічого не второпає.

— Якби я й справді в цьому нічого не второпав, то ще міг би якось змиритися! — буркнув Інженер. Він підвівся, люто копнув носаком чорний предмет та зміряв Лікаря сердитим поглядом. — Ну й що ж ти встановив?

— Як на мене, то тут відбувається ось що, — почав спокійно пояснювати Лікар, якось дивно посміхаючись. — Ці штуковини всмоктуються он туди. — І він показав на пащу, котра саме розкрилася. — О, вони он уже починають нагріватися там, усередині, бачите? За мить усі вони розплавляться, перемішаються й поїдуть порціями нагору, де відбувається їхня обробка; ще трохи вишневі від нагрівання, вони провалюються вниз, там повинен бути ще один ярус, і з ними ще щось діється; сюди вони повертаються через колодязь, уже бліді, але ще трохи світячись, підіймаються під самісінький дах, потрапляють до цього короваю, — він показав на завиток, — потім на «склад готової продукції», з нього повертаються назад у цю пащу, розплавляються в ній — і так по колу без кінця: формуються, обробляються, розплавляються, формуються.

— Ти збожеволів? — вражено прошепотів Інженер. На чолі в нього виступили великі краплі поту.

— Не віриш? Можеш пересвідчитися.

Інженер пересвідчився — двічі. Це тривало добру годину. Коли всі знову опинилися біля лотка, що саме наповнювався черговою порцією викладеного чотирикутником «кінцевого продукту», почало смеркатися і в цеху стало сіро.

Інженер немовби збожеволів — він тремтів зі злості, обличчя його конвульсивно посмикувалося. Інші, не менш здивовані, не переживали, однак, цього відкриття так бурхливо.

— Треба негайно виходити звідси, — сказав Координатор. — У темряві все може дуже ускладнитися.

Він узяв Інженера за плече. Той підкорився йому, але раптом вирвався, підскочив до покинутого чорного предмета й насилу підняв його.

— Хочеш узяти це із собою? — уточнив Координатор. — Гаразд. Хлопці, допоможіть йому.

Фізик схопився за вухоподібні виступи, і вони удвох з Інженером понесли безформний чорний предмет. Так дісталися до увігнутої межі приміщення. Лікар спокійно ступив у лискучу, схожу на сироп стіну «водоспаду» — й опинився на рівнині. На нього війнуло прохолодним вечірнім повітрям. Він з насолодою глибоко вдихав його. Товариші виринули слідом за ним. Інженер та Фізик насилу донесли тягар до того місця, де залишили рюкзаки, й опустили його на пісок.

Розпалили плитку, підігріли трохи води, розчинили в ній м’ясний концентрат і, зголоднілі, мовчки накинулися на їжу. Тим часом зовсім споночіло, на небі спалахнули зірки, їхній блиск ставав дедалі яскравішим, нечіткі зарості далекого гаю розтанули в темряві, й тільки блакитнувате полум’я пальника, ворушачись під легкими повівами вітру, давало трохи світла. З-за високої стіни цеху, зануреної в пітьму, не долинало жодного звуку, не було навіть видно, чи по ній і далі пливуть горизонтальні хвилі.

— Тут темніє, як у наших тропіках, — сказав Хімік. — Адже ми впали в районі екватора, еге ж?

— Здається, що так, — відповів Координатор. — Хоч я не знаю навіть нахилу планети до екліптики.

— Тобто як? Що-що, а це має бути відомо!

— Ну звичайно. Однак усі дані залишилися на кораблі.

Вони замовкли. Робилося дедалі прохолодніше, отож усі закуталися в ковдри, а Фізик заходився ставити намет. Напомпував полотнище так, що воно стало твердим, схожим на сплющену півкулю з маленьким лазом унизу, й почав шукати поблизу каміння, щоб притиснути ним краї намету, — кілки вони мали, але їх нічим було забити, — однак натикався тільки на дрібненькі камінчики й повернувся до товаришів, які сиділи довкола блакитного вогника, з порожніми руками.

Нараз Фізиків погляд упав на важкий предмет, що валявся поруч на піску; він підняв його й притиснув ним край намету.

— Хоч на щось придалося, — зауважив Лікар, спостерігаючи за ним.

Інженер сидів зіщулившись і схиливши голову на руки. Здавалося, він перебував у стані глибокої пригніченості, бо довго не озивався й навіть тарілку попросив якимсь незрозумілим бурмотінням.

— І що ж тепер, любі мої? — запитав він, раптом випростуючись.

— Спати, звичайно, — спокійно відповів Лікар і, благоговійно діставши з портсигара сигарету, з насолодою затягнувся.

— А завтра що? — провадив далі Інженер, і видно було, що його спокій — тонка, до краю напнута струна.

— Генрику, ти поводишся мов дитина, — зітхнув Координатор, чистячи дрібненьким піском каструлю. — Завтра ми обстежимо наступну секцію заводу. По-моєму, сьогодні оглянули близько чотирьохсот метрів.

— І гадаєш, знайдемо щось нове?

— Не знаю. Попереду в нас іще один день. Пополудні доведеться вертатися до ракети.

— Я вже чекаю — не дочекаюся, — буркнув Інженер і, підвівшись, потягнувся й крекнув. — У мене наче всі кістки переламані, — признався він.

— У нас теж, — добродушно запевнив його Лікар. — Послухай, ти й справді нічого не можеш сказати про цю штуковину? — І яскріючим кінцем сигарети показав на ледь видимий предмет, що притискав до ґрунту край намету.

— Можу. Чому б ні? Звичайно, можу. Це пристрій, який служить для того, аби його спершу...

— Ні, серйозно. Адже там є якісь частини. Я нічого не можу второпати у цьому.

— А я, по-твоєму, можу? — вибухнув Інженер. — Це витвір якогось божевільного. — Він тицьнув рукою в бік невидимого заводу. — Точніше, божевільних. Цивілізація навіженців — ось що таке цей проклятий Едем! Те, що ми приволокли сюди, пройшло низку процесів, — повів він далі вже трохи спокійніше. — Пресування, вдавлювання прозорих сегментів, термічну обробку, полірування. Це якісь високомолекулярні полімери — і якісь неорганічні кристали. Це частина, не ціле. Але яке її призначення, я не знаю. Та навіть вийнята з цього божевільного млина — сама собою вона здається мені нісенітною.

— Що маєш на увазі? — запитав Координатор.

Хімік мовчки прибрав тарілки й харчі, потім розгорнув ковдру. Лікар загасив сигарету і дбайливо заховав половинку в портсигар.

— У мене нема жодних аргументів. Там, усередині, є якісь ланки, проте вони з нічим не з’єднані. Щось на зразок замкнутого в собі електричного ланцюга, але розчленованого ізоляційними вставками. Це... це не може працювати. Так мені принаймні здається. Зрештою, за стільки років у людині виробляється якась професійна інтуїція. Я, звичайно, можу й помилятися, тільки... ні, волію про це взагалі не говорити.

Координатор підвівся. Решта наслідували його приклад. Коли пальник згас, людей огорнула глибока пітьма — високі зорі не давали світла, вони тільки яскраво мерехтіли в якомусь дивовижно низькому небі.

— Денеб, — тихо сказав Фізик.

Усі дивилися на небо.

— Де? Там? — запитав Лікар.

Вони несвідомо розмовляли напівпошепки.

— Так. А та менша, поряд, — то Гамма Лебедя. Неймовірно яскрава!

— Разів у три яскравіша, ніж на Землі, — погодився з ним Координатор.

— Холодно, й додому далеко, — зітхнув Лікар.

Йому вже ніхто не відповів. По одному залізли під надутий купол намету. Всі були такі стомлені, що коли Лікар за звичкою проказав у темряві «на добраніч» — йому відповіло тільки сонне посапування товаришів.

Він подумав про те, що вони чинять нерозважно: з недалекого гаю вночі могла вилізти якась погань — треба було б виставити охорону. Якусь мить Лікар розмірковував, чи не зайняти йому добровільно цей пост, але потім іронічно посміхнувся в темряві, відвернувся й зітхнув. Він навіть не помітив, як заснув мертвим сном.

Ранок наступного дня зустрів їх сонцем. На небі стало більше білих, купчастих хмар. Вони скромно поснідали, залишивши рештки харчів на останнє підкріплення — по нові запаси треба було вертатися до ракети.

— Хоча б раз умитися! — жалісно зітхнув Кібернетик. — Такого зі мною ще не було — я просмердівся потом. Жах! Мусить же десь тут бути вода!

— Де вода, там і перукар, — безтурботно відповів Лікар, дивлячись на себе у дзеркальце й роблячи скептично-героїчні гримаси. — Тільки боюся, що перукар на цій планеті голить, а потім знов утикає все твоє волосся; це навіть дуже ймовірно, тобі не здається?

— Ти і в могилі так жартуватимеш? — розсердився Інженер і, збентежившись, буркнув: — Даруй. Я не хотів...

— Нічого, — відповів Лікар. — У могилі навряд, але поки я ще на цьому світі... Ну, вперед, чи що?

Вони спакували речі, випустили з намету повітря й, забравши все своє спорядження, рушили вздовж завіси, що рівномірно хвилювалася, аж поки подорожні не віддалилися на добрий кілометр від табору.

— Не знаю, може, я помиляюсь, але тут вона мені здається наче вищою, — сказав Фізик і, примруживши повіки, подивився на арки, що розбігалися в протилежні боки.

Високо вгорі їхні стики мерехтіли срібним вогнем.

Скинувши рюкзаки на купу, вони рушили до заводу. Зайшли без пригод, як і напередодні. Фізик та Кібернетик на хвилинку затрималися позаду.

— Що ти думаєш про це щезання? — запитав Кібернетик. — Тут стільки всього незвичайного, що вчора я про нього зовсім забув!

— Щось пов’язане з рефракцією, — не дуже впевнено відповів Фізик.

— А на що спирається стеля? Не на це ж, сподіваюся? — і Кібернетик показав на завісу, до якої вони наближалися та яка раз по раз здувалася хвилями.

— Не знаю. Може, опори заховано десь усередині або з протилежного боку.

— Аліса в країні див, — зустрів їх голос Лікаря за завісою. — Починаємо? Сьогодні я чхаю вже менше. Може, це адаптація. В який бік підемо насамперед?

Усе довкола них дуже скидалося на те, що вони бачили напередодні. Прибульці рухалися вже значно впевненіше й швидше. Спочатку їм навіть здалося, що тут усе точнісінько таке саме, як у попередньому цеху. Колони, колодязі, ліс скісних стравоходів, що пульсують і обертаються, розпікання, виблискування — весь коловорот процесів тривав в однаковому темпі. Та, придивившись уважніше до «готової продукції», — вона теж лежала чотирикутником на лотку, — люди виявили, що «вироби» інакші, більші й іншої форми, ніж учорашні. Але то було ще не все. Ці «вироби» (які теж зрештою знову вводилися у замкнутий цикл так само, як і ті, вчорашні) не були абсолютно ідентичні. Вони чимось нагадували частину рифленої біля вершечка половинки яйця. Сліди обробки на них свідчили про те, що вони мають з’єднуватися з іншими частинами; крім того, з них виступали горловини труб, у яких рухалися сочевицеподібні пластинки, схожі на дросельні заслінки чи клапани. Та коли люди порівняли велику кількість цих предметів, то з’ясували, що одні з них мають два відкритих роги, інші — три або навіть чотири, причому ці додаткові виступи були менші й часто ніби незакінчені, неначе процес обробки перервався десь посередині. Сочевицеподібна пластинка іноді цілком заповнювала собою весь просвіт стравоходу, іноді — тільки його частину, а інколи її не було зовсім (раз наші герої знайшли тільки щось схоже на її маленьку бруньку, завбільшки як горошина). Поверхня в одних «яєць» була гладенько відполірована, в інших шерехата втулка «заслінки» теж була неоднакова в різних екземплярах, а в одному побачили навіть двох «близнючок»: почасти сплавлені між собою, вони з’єднувалися крізь маленький отвір, а сочевицеподібні пластинки утворювали щось на зразок «вісімки» — Лікар назвав їх «сіамськими близнятами». Частина цих предметів мала, крім того, аж вісім рогів, що поступово дрібніли, причому найменші з них були без отворів, на відміну від усіх інших.

— Ну, що ти на це скажеш? — стоячи навколішки, запитав Координатор Інженера, який копирсався в колекції, вихопленій зі «складу» на лотку.

— Поки що нічого. Ходімо далі, — відповів Інженер, підводячись, але було видно, що настрій у нього трохи поліпшився.

Вони вже розуміли, що цех немовби ділиться на кілька секцій, щоправда, нічим не відгороджених одна від одної, але відмінних внутрішнім циклом виконуваних процесів. Виробниче устаткування — весь цей ліс, що звивається, корчиться, наче щупальці, й сопе, — було скрізь однакове.

Через кількасот метрів люди наштовхнулися на секцію, яка, виконуючи ті самі операції, що й попередня, звиваючись, плямкаючи, сопучи, несла в своїх стравоходах, скидала у відкриті колодязі, спускала згори, поглинала, обробляла, складала й плавила... ніщо.

Скрізь, де в попередніх секціях можна було спостерігати, як ці розпечені заготовки або холонучі вже оброблені предмети мандрують у різні боки, вгору, вниз, тут усі складні перетворення замінювала порожнеча.

Вирішивши спочатку, що виріб зовсім прозорий і тому його не видно, Інженер висунувся далеко над викидачами й спробував схопити рукою те, що мало вилетіти з роззявлених пащ, але не виявив нічого.

— Якесь божевілля, — з острахом сказав Хімік.

Та Інженер чомусь анітрохи не був цим приголомшений.

— Дуже цікаво, — заявив він, і всі пішли далі, у напрямку секції, з якої долинав дедалі наростаючий шум.

Здавалося, мільйони важких, вологих шкур падали на великий, слабо напнутий барабан. Нараз довкола посвітлішало.

Із десятків схожих на кийки бурульок, які гойдалися високо вгорі, під самісінькою стелею, сипався град чорних на тлі склистого даху предметів, вдаряючись об товсті діафрагми, що підставлялися під них то з одного, то з другого боку, розгорталися вертикально й розмірено розбухали, неначе їх роздимав газ, — усі вони були прозоро-сірі, мов пухирі, — і, підхоплений на півдорозі клубками змієподібних рук, опускався до самого низу. Тут вони акуратно шикувалися, предмет біля предмета, квадратами, рівними шеренгами, тимчасом як із протилежного боку через певні інтервали виповзала величезна маса, сплющена, мов у кита лоб, і з протяжним зітханням усмоктувала «готову продукцію» по кілька рядів нараз.

— Склад, — флегматично пояснив Інженер. — Згори надходять готові вироби, а це щось схоже на транспортер — воно підбирає їх і знову запускає у замкнутий цикл.

— Ти звідки знаєш? Може, тут якраз навпаки? — запитав Фізик.

— Сам бачиш, що склад уже повний.

Насправді тут ніхто майже нічого не зрозумів, але всі мовчки простували далі.

Було близько четвертої, коли Координатор наказав повертатися назад. Вони стояли в секції, що складалася з двох відділів. Перший виробляв товсті диски з вухоподібними ручками, другий відрізав ці ручки й кріпив на їхньому місці фрагменти еліптичних кружалець, після чого диски мандрували в підземелля, звідки незабаром поверталися гладенькими, «оголеними», як сказав Лікар, щоби знову їх було піддано процесові приварювання ручок, схожих на вуха.

Коли всі опинилися на рівнині й закрокували під ще височеньким сонцем у той бік, де залишили намет та рюкзаки, Інженер заявив:

— Ну, потроху прояснюється.

— Справді? — з відтінком іронії кинув Хімік.

— Так, — підтвердив Координатор. — Що можеш про це сказати? — обернувся він до Лікаря.

— Це труп, — відповів той.

— Тобто як — труп? — здивувався Хімік, який нічого не розумів.

— Труп, який рухається, — докинув Лікар.

Кілька хвилин усі йшли мовчки.

— Чи можу я нарешті довідатися, що це означає? — не без роздратування запитав Хімік.

— Дистанційно керований комплекс для виробництва різноманітних деталей, який з плином часу зовсім розрегулювався, бо його залишили без жодного нагляду, — пояснив Інженер.

— Он як! І давно, по-твоєму...

— Цього не знаю.

— Із дуже великим наближенням і з не меншим ризиком можна висловити гіпотезу, що... мінімум кілька десятків років, — сказав Кібернетик.

— А можливо, ще раніше. Якби я довідався, що це сталося двісті років тому, то теж нітрохи не здивувався б.

— Або й тисячу, — флегматично докинув Координатор.

— Як тобі відомо, контрольні електричні мізки розрегульовуються в темпі, що відповідає коефіцієнтові... — почав Кібернетик, але Інженер урвав його:

— Вони можуть працювати за іншим принципом, аніж наші, й узагалі ми навіть не знаємо, чи це електронні системи. Я в цьому дуже сумніваюся. Будівельний матеріал не металевий, якийсь напіврідкий.

— Не будемо вдаватись у подробиці, — сказав Лікар, — краще з’ясуймо: що ви про все це думаєте? Тобто, які маєте припущення? Бо для мене це — темна ніч.

— Маєш на увазі жителів планети? — запитав Хімік.

— Так, маю на увазі жителів планети.