Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

Втеча

Одного разу, після виснажливої вистави чи то в Білій Церкві, чи то в Житомирі, Томас утік. Не можна сказати, що йому аж так поталанило, бо втік він не кудись там до Сан-Франциска, а до глибокої дупи вітчизняних реалій, де життя фактично мало чим відрізняється від життя за цирковими ґратами, коли особисті перспек­тиви доволі сумнівні, а на холодній підлозі сто­їть порожній люмінєвий полумисок з нічим. Але все ж таки іноді краще втекти, що Томас і зро­бив, бо свобода маневру для павіана — це те саме, що червоний їбальник для сільського мусора, без цього діла не буде.

Після циркової феєрії співробітники нагнали усіх тварин по клітках, а самі засіли у вагон­чику давити сливу з тутешніми клоунами і під­старкуватими дресирувальницями в блискучих купальниках на пожмаканих статурах. Клітку з Томасом закрутили на дріт, але забули замкнути на замок, чим він і скористався, бо жерти буряк і слухати всі ці п’яні базари з вагончика його вже крепко допекло. Одне й те саме роками — мелють свою нікчемну хуйню «про жізнь», крутять радіо, а під ранок хапають одне одного за мармизи і волають з вагончика прокльони на двір. Томас тихенько, аби не скрип­нуло, прочинив залізні дверцята клітки, уважно подивився на вагончик, поклав у кульок трохи буряків і вийшов на волю. Перед тим, як оста­точно чкурнути, Томас хапнув чиюсь барсетку з документами, необачливо покинуту на столі перед вагончиком, насрав у кабіні циркової ванта­жівки і, нарешті, скрутив голову пітону з сусідньої клітки, поки той спав, через застаріле світоглядне непорозуміння. Він озирнувся, зітхнув і зробив рішучий крок в прохолодну темряву вільного існування.

У цирку Томас набув певної естрадної винахід­ливості, а тому досить швидко скумекав, що без такого-сякого людського одягу йому недовго дихати омріяним повітрям соціалізації. Перше, що він зробив, це спритно пограбував якогось підгулялого волоцюгу на предмет спортивних штанів і шльопанців-«моноліт» синього кольору, а також непомітно позичив в нічному кіоску трохи коштів на дорогу. Але головне, що він мав на руках, це документ з поцупленої барсетки на ім’я Томаса Яковича Сироти, котрий належав цирко­вому ветеринару і за сумісництвом громадянину Придністровської Молдавської Республіки з про­пискою в селищі Красний Октябрь. Це надавало павіану хоч і не визнаної світовою спільнотою, але все ж таки легітимності. Принаймні в очах громадян ПМР. Крім того, це прикрасило паві­ана власним ім’ям, адже свого імені Томас не мав, бо до нього ніхто і ніколи не звертався по-людськи. Мавпа й мавпа собі, хулі до неї звертатися. Одна мавпа — так його й було записано в цирко­вих документах на харчі.

Тут варто зауважити, що перебуваючи в неволі Томас навчився некепсько балакати по-вкраїнськи, з гарним наддніпрянським акцентом і об’ємним запасом аграрної лексики. По ночах у цирку часто гуділо радіо «Наруга», а співро­бітники ненавиділи один одного саме за допо­могою рідного слова. Томас мав жагу до знань і був досить кмітливим мавпуном, а тому він давно зрозумів, що без мовних навичок люд­ського успіху не досягти. Він відчував, що це може йому добряче згодитися в належний час, і тому тихцем опановував спочатку брудну лайку, потім звичайні побутові зауваження на кшталт «посунься, упир», далі — складні мовні конструкції з пачки районних газет, а зго­дом — навіть назви популярних алкогольних напоїв, цигарок тощо. З усім цим інструмента­рієм Томас потулив на вокзал, сів до нічної пла­цкарти і подався на Київ шукати ліпшої долі на свою сраку.

Треба віддати належне провідниці тринадцятого вагону, зазвичай сердитій жлобині, яка пожаліла кудлатого чоловічка, в сутінках схожого на обичного циганкуватого селюка, і пустила того їхати на Київ за умови, що він не буде шаритися по ваго­нах і гупати дверима у пошуках культурного діа­логу. Потяг сунув крізь темряву і непогоду, а Томас стояв у тамбурі, втнувшися лобом у віконне скло, кліпав своїми очима в ніч, нишком курив цигарку і шарудів кульком з буряками. Він думав.

В його голові билися між собою думки і концепції про волю, відповідальність, свободу вибору і про те, як хитро він втік з цієї розважальної буцегарні. Ще рік-два, і скорш за все, він втратив би інтерес і жагу до життя. Цирк. Страх і жах. Томас думав про те, як він ненавидить цирк, всю цю романтику поцяцькованих кислотними афішами вагончиків, похмурих клоунів, цих зомбаків і пристосуванців. Дресирувальниць, старих курвів в купальниках з плюмажами на цицьках і з наново намальо­ваними на макітрах їбальниками. Дресируваль­ниці. Він показав би цим суфражисткам, що таке ґендерна рівновага, десь в Африці посеред савани, хуєм чоловічого сексизму.

— Ну нічого, — думав Томас, — я до вас ще добе­руся, дайте-но мені тільки розвернутися, ще не все потєряно. Вам всім пиздець, всім і кожному. Я ще повернуся, але вже інакший — освічений, успіш­ний та безжальний.

Але тварин, колишніх колег за існуванням за ґра­тами, він ненавидів не менш за людей, а мож­ливо, навіть і більше. Особливо пітона Вульфіка, котрому Томас скрутив голову під час втечі. Допизділася, йобана кишка. Вульфік! Це ж треба було дати таке паскудне ім’я цьому повзучому шлангові. Ти був першим, Вульфік. З тебе почав я свою чорну помсту. Все пам’ятаю — як ти дивився своїми холодними баньками, як ти хотів мене при нагоді придушити та ізжерти, мов ту чучундру. Не так сталося, як гадалося, Вульфіку. Я ще насру в твою могилу, гадюка. Взнаю, де тебе поховають, і явлюся на останню розмову. Ми ще розставимо акценти, а до того я місяць не сратиму. Цікаво, чи існує окреме пекло для змій, і що там з ними виробляють чорти? Воно ж таке довге, навіть не знаю, з якого кінця краще примоститися з розпеченим на вогні держаком. І де у них дупа? Це, канєшно, питання. Ніколи не бачив зміїної дупи.

Отже, потяг нісся крізь ніч на Київ, а Томас мріяв про сатисфакцію та обмірковував особисті пер­спективи. Все це добре, але ж треба з чогось починати людську кар’єру. А що він уміє? Гасати в костюмі матроса ареною? Цибати через полум’я на самокаті та зображати собою дурного кацапа в червоній косоворотці з реквізитною бала­лайкою на мотузці? Це прекрасно, пане обізяне, але з такими вміннями в столиці хорошу роботу не знайдеш. Лишається або жебраку­вати, або тулити на будівництво в чорноробочі, аби товкти розчин у балії. Але можна одразу піти в мусора, бо туди, як він чув, мавпунів беруть охоче, дають ліжко в общазі, тепло вдягають, хоча шкари тре купувати за свої, та й з громадян­ством у нього хуйня — якесь ПМР, вопше не ясно, що воно таке, це ПМР. Може, то село в Аме­риці? Томас чув про Америку в передачі по радіо і потайки мріяв коли-небудь до неї зазир­нути. Але поки у його мозок крепко, як торіш­ній реп’ях, вчепилося солодке словосполучення «на Київ». Томас сунув на Київ і мріяв, як зранку він статечно вийде з вагона, випише легкої пиздюліни першому-ліпшому перехожому і тихо про­сичить — тепер я справжній київський хуй!

Варто нагадати, що воно таке, оцей київський хуй, і ось вам академічна довідка. Київський хуй — це широке антропологічне поняття, котре включає у себе всю палітру столичних селюків, від печерських підарасів і аж до борщагівських чортів включно. Не належать до популяції київських хуїв особи, які несподівано для громади випали з фастівської електрички, або ще за совітів вте­кли на постійне місце дислокації в Ізраїль або ж до Німеччини.

В широкому сенсі київський хуй є успішним під­видом наддніпрянського агроельфа, котрий вче­пився своїми стертими іклами в грошові потоки від п’яти тисяч гривень на місяць, не враховуючи інших зисків, як-от дрібні крадіжки в «Сільпо», отримання продуктових хабарів за місцем непро­дуктивної праці, безкоштовного проїзду в тролей­бусах на місцях інвалідів з чужими дітьми. Деякі коти, папуги, павіани і мусора також підпадають під визначення «київський хуй». Собаки, свині, хом’яки, лугандони, кондори і комахи за будьяких обставин вважаються понаїхавшими, навіть якщо безпосередні предки означених осіб кусали за сраку самого Кия, або ж сестру його Либідь. Крім того, київський хуй завжди є кастовим раси­стом, бо у кожного з них пращури согрішили з водолазом, якого ніхто ніколи не бачив, бо він саме полов бараболю в області. Головний київ­ський хуй — це мер столиці. Нині його обов’язки перебрав на себе огромний мужик у під­жаку, з кумедними губами по фронту голови. Цей мужик досконало володіє германською говіркою і грошовими масами в доларовому еквіваленті.

Але усього цього Томас не знав через необізна­ність, а тому плекав надію, що з його цирковими звичками якось можна буде ще на вокзалі влаш­туватися продавцем-консультантом до бутіка або ж розповсюджувачем цікавої макулатури біля метро. Можна також зайнятися гоп-стопом, або піти до охоронної агенції за харчі й нові штані — тільки ж нема де жити, от яка колізія.

— Ну нічо, якось воно буде, — думав Томас і розку­рював десяту сигарету. — Якось воно буде, — гадав павіан і потрошку засинав. Все ж таки він натомивсь, і о другій ночі його остаточно зморило. Він вмостився в кутку на заздалегідь постеленій картонці з написом Chiquita bananas, поступово заснув і вперше у житті побачив сон, бо зазви­чай павіанам сни не сняться. Таким чином мавпун поетапно набував людської подоби. За вікном зби­ралася гроза.