Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

Сон

Томас прокинувся вранці посеред трав’яни­стої галявини в затишному осінньому лісі. Про­кинувся поступово і лагідно, як прокидаються немовлята, ще необтяжені життєвим досвідом та базовою освітою. На душі в нього було тепло і хороше, і чи не вперше в житті його не гризли думки та підозри. Дмухав легкий, досі теплий, вітерець, десь здалеку хтиво кувала зозуля (тільки не питайте, як це), а десь під боком дзюрчало лісове джерело зі смачною та зимною, як і годиться, водою. В прохолодному затінку посеред галявини, під могутнім гіллястим дубом, здіймалася із землі чимала, вкрита зеленим мохом та лишайниками, каменюка, з охайно вибитими на ній свастиками і старовинним рунічним напи­сом посередині — «Прівєт чувак, шо дєлаєш?» Пахло лежалим листям і грибами. Натуральна пастораль, але без жлобів, мангалів і битих пля­шок. Одним словом — диво, а не галявина.

Томас обережно підвівся, похрумтів суглобами, трохи поворушив хвостом, пару разів клацнув жовтим зубом та озирнувся довкола.

— «Прівєт чувак, шо дєлаєш?» Ти бач, яке цікаве діло, навіть ніде не насрано. Ціла лісова галявина, а жодного жлоба з шампурами чомусь не видно. Аж, бляць, не віриться якось, — подумав Томас і принюхався. — Держлісгосп, чи шо? А може, заповідник? Еге-е-е, але треба перекурити.

Він увібрав повні груди запашного повітря, солодко позіхнув, намацав свій кульок з буря­ками і заходився шукати в ньому розпочату пачку «Прилук».

— Ото ніхуя собі, Томасе! — зненацька і радісно гаркнув з-під дуба хтось, досі невидимий. — Прівєт! Шо дєлаєш, чувак?!!

Від несподіванки павіан так злякався, що його ледь не переїбав інфаркт, але не раз битий жит­тям мавпун моментально оклигав, напружився і принишк, вже цілком готовий до сутички. З його рота потекла мисливська слина.

— А ось і жлоби з шампурами, — пронеслося в його голові, — зара буде няш-мяш.

Раптом прямо крізь рунічну каменюку на галявину хвацько вистрибнула чітко окреслена постать. Вона мала всі ознаки жвавого, голеного налисо неве­личкого дідуся у товстих ветеранських окулярах, дбайливо замотаного в просторе помаранчеве простирадло, з-під якого виднілися старомодні совітські трєнікі і сандалі. В руках вона тримала мідного чайника, що підсвистував та парував окропом, і довгу сопілку, зроблену з чиєїсь кістки. Постать приязно посміхнулася золотими корон­ками і упевнено подивилася прямо в зіщулені мавп’ячі очі.

— Прівєт! Шо дєлаєш, чувак? Как оно нічєво? — гучно поцікавилася вона. — Як ти вопше?

Відомий факт — павіани дуже не люблять, коли хтось незнайомий зазирає до їхніх очей, якщо не сказати ще хужіш. Від такого фамільярно-пані­братського тону в мавпуна сильно підскочив тиск і схопило хвоста.

— А це хто такий? — тихо пробурмотів Томас і напружив своє вбивче тіло. — Дивиться прямо в очі, ще й в трєнікі вбрався. Зараз я його виїбу, цього нечемного полтергейста. Я йому покажу, що саме я дєлаю зі старими пердунами на галявинах. Лисе хуйло! А-а-а-а-а-а-а!

І, вмотивований цим войовничим роздумом, мавпун одразу, без зайвих сентиментів, стриб­нув у бік постаті — блискавично, немов реак­тивний снаряд, аби реалізувати свій каральний намір. Але мети він не діставсь — Томас, що називається, підвис у польоті. Як ото стриб­нув, так і лишився в повітрі, метрах у двох від землі, наче якась невидима потуга вхопила його за загривка і почепила на міцний кований гак. Карочє, ні туди ні сюди.

— Пиздець, — подумав здивований результатом атаки мавпун, — і шо ж тепер буде? Тоїсть це він мене виїбе? Хай тільки-но спробує — видеру цьому мудакові геніталь, якщо діло дійде до наруги, бо дупа в мене, вважай, пневматична, я нею корки з шампани висмикував в цирку на восьме березня. Начувайся, дєдушка, зараз буде тобі коїтус — ляжеш в могилу без прутня!

Томас вирячив очі — його крутила конвульсія помсти, але заподіяти жодного лиха він не міг через параліч мавпи. Однак дідусь, як виявилося, і не думав гнобити, а тим більш — їбсти розлюче­ного павіана.

— Томасе Яковичу, — м’яко, голосом есбеушного слідчого промовив він, — не сіпайтеся аж так люто, бо ще вріжете спересердя дуба, а ховати вас буде нікому. Ми все про вас зна­ємо: родичів нема, прописки теж, кульок з буря­ками і паспорт крадені. Крім того, на вас висить мокруха. Так, так, Томасе Яковичу, мокруха. Вбивцю пітона Вульфіка вже розшукує еколо­гічна поліція, і, повірте, ми здатні організувати вашу з нею зустріч! Може, знову хочете загриміти до цирку на довічне? Ні? То облиште свої погрози, а краще поможіть у розслідуванні серйозним людям. Справа стосується вас безпосередньо.

Томас здивовано кліпнув одним оком, інше ж уважно вивчало дідуся. Дідусь же тим часом продовжив.

— Ми поки не дуже розуміємо, з чого нам роз­почати розмову, бо вона може виявитися, е-е-е, досить таки складною. Але повірте — це дуже важливо для вас, шановний, хоча ви цього й не розумієте. Не розумієте, еге ж? Ви не все про себе знаєте, а по правді казати, то й нічого не знаєте. От ви, мабуть, щиро вважаєте себе про­стою, хоча й амбіційною, мавпою. Це не зовсім так.

Тут дідусь витримав паузу, уважно подивився на павіана, наблизився до нього впритул і, при­язно зазираючи в очі, повідомив.

— Річ у тім, що ви не зовсім звичайний мавпун, навіть більше — ви дуже незвичайний мавпун.

І не тому що вкрали паспорт, вбили пітона і насрали в кабіні вантажівки, ні. Вам, пане, дове­деться осягнути багато нового, можливо, несподі­ваного, а часом навіть і неосяжного. А може, хто зна, ви дещо згадаєте, але не одразу. У вас, пане, типовий випадок рідкісної кармічної амнезії — ми давно знаємо, що ви не той, за кого себе видаєте, ну, або ким себе вважаєте.

— Я ніхуя не понімаю, що ти верзеш, — напру­жено озвався Томас зі свого уявного гака. — Відпу­сти, шия болить!

— Томасе Яковичу, чи впізнаєте ви мене? Прига­дайте! Ми вже колись бачились, щоправда, дуже давно, і, запевняю, діло було не в цирку. Я вам нічого такого цікавого не нагадую? А ну ж бо? 1622 рік, Ріндзай-сю, Токуґава, оце все?.. Ні?

— Гівно, — відізвався павіан і спробував поцілити харклями у дідуся. — Тьху!

— Що? — здивовано перепитав той. — Що б це могло означати, шановний?

— Гівно, — злісно повторив Томас, — ось що ти мені нагадуєш. Купу гівна в простирадлі. Тільки-но спробуй принизити мене статевим чином, і тобі пиздець, дєдуля. Порву тебе і твоє підарське простирадло на гробки! Іді сюда, вонючий козел, шо став?! Спусти мене на галявину!

— Авжеж, пане, авжеж! Але за умови, що ви не полізете битися, — дипломатично попере­див дідусь і поставив мідного чайника з окро­пом на найближчий пеньок. — Цього я вам не раджу, бо тут без шансів, як бачите. У нас, зна­єте, ваші звірячі закони не діють. Це вам не цирк і не савана, і навіть не сільський клуб. Чуть шо — скрутимо у кривий ріг і здамо куди треба, шановний. На цій галявині діє магія ввічливо­сті, а тому буде боляче — у разі потреби. Розумі­єте? Давайте просто поговоримо, без домінування і цього усього мавпунства. Просто як дві розумні істоти.

Томас сіпнувся, поморщив лоба, харкнув зеле­ним слизом на траву і зневажливо поглянув на дідуся.

— Добре, — зітхнув той. — Може, бажаєте чаю? Ні? Єслі шо, в струмку лежать пляшки з холод­ним пивом. Це спеціально для вас, пане, бо у нас тут не вживають стимуляторів. І цей, можете викинути свої смердючі «Прилуки». Сподіваюся, «Парламент-Аква» вам їх замінить.

— А це вже нагадує нормальний базарь, — ска­зав Томас і енергійно вишкірився на струмок з пивом. — Знімай з гака, чи шо там мене вхо­пило, якась йобана барабашка. Але дивись мені, еге ж? Щоби без домінування!

— Авжеж, — ввічливо промовив дідок і тихо клац­нув пальцями під своїм підарським простирадлом.