Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

Розмова

За кілька хвилин Томас сидів на пеньку, смок­тав з пляшки холодне, як колодязна вода, пиво і слухав голеного пана в окулярах. Той сидів на складаному стільчику навпроти павіана і гор­тав цупкими пальцями якісь старовинні папери. З усього було видно, що дідуган перебуває у доброму гуморі, хоча й не при своїм розумі. Манерами він трохи скидався на держслужбовця або ж старого фемініста, на манер Чікатила, легенди про мужність якого давно ширилися серед циркових бранців. Дідусь молов з точки зору павіана абсолютну нісенітницю, але пиво є пиво, можна й послухати, тим більше, що Томас нікуди не поспішав, пиво було смачне, а сигарети дуже пахучі.

— Ви в Бога вірите, Томасе Яковичу?

— Ні. Слава Богу, я атеїст. А ти шо? Жид, мабуть? — чисто автоматично вдався до чорносотенного попу­лізму Томас і глибоко затягнувся «Парламентом».

— Хто зна, шановний, хто зна! Нам, прихильникам очевидного, це без різниці, а по-вашому сказати, то й похуй. В дхармі національностей нема, якщо ви мене розумієте. Все це давно нікому не цікаво, ну, хіба, може, москалям, але це окрема тема. Вва­жайте, що за національністю я дикун, як і ви, бо так буде простіше і навіть близько до правди. Мова, врешті, не про це, а про вас. Мене при­слано сюди одним відповідальним керівництвом, аби пробудити вас від мари, в котрій ви, пане павіане, опинилися через деякі, як це сказати, метафізичні обставини. Бо ви — хоча в це складно повірити, ми й самі довго не вірили і все ретельно перевіряли — ніякий не павіан і навіть не Томас Якович Сирота. Це якщо говорити вже зовсім відверто.

— Як так не павіан? А хвіст? А їбальник? А дупа? Прошу пана уважно роздивлятися дупи, перед тим як робити отакі етично невиважені припу­щення. Подивись, дідугане, яка у мене брунат­но-брутальна срака!

Томас підхопився і пред’явив сраку дідусеві на огляд. Та переливалася багатьма кольорами залежно від локалізації плями, і нестерпно чуха­лася, що було видно навіть неозброєним оком, але дідусь проявив гідну обставин виваженість і дупотерпимість.

— Знаєте, Томасе Яковичу, — кашлянув посланець відповідального керівництва, — якщо ми замість діалогу почнемо тикати одне одному свої сраки, то діла не буде. Ви цього хочете? Але гаразд! У реінкарнацію ви вірите, пане Томасе? Чули про таке явище? Переселення дуп з одного тіла в інше, і не абияк, а за чітким кармічним пла­ном. Просрали відміряний час непродуктивно — у наступному житті будете хробаком, або дубом, або й павіановим дупом, як ото у вас!

Мавпун почухав загривка і огидно хихотнув.

— Я вірю в Недайбога, дєдушка, а також у смерть від життєвих ускладнень, — сказав Томас і одним ковтком допив перше пиво. — А про цю реінкарнацію чув раз по радіо «Наруга», коли ми були в Трускавці на гастро­лях. Це я згадав, бо якраз пожежа вночі сталася в цирку і вчаділи насмерть наші вчені папуги. Я з одним дружив і навіть старався його не пиздити. Віддав душу на поталу оцій вашій реінкарнації, бідний Екхарт, так звали цього папугу. Я його з’їв, як вогонь загасили, чого ж добру про­падати, а дзьоба лишив на згадку, оно в кульку лежить, іноді шкребу ним мозолі.

Дідусь слухав і не перебивав, бо побачив, що зав­дяки пиву павіана трохи почало пробивати на відвертість.

— Вопше думаю, що папуги самі цирк і підпа­лили. Мабуть, заїбало таке життя кріпацьке. Трускавець і «нафтуся» кого хочеш заженуть у могилу. Публічна смерть на вогні все ж таки краща за гастроль у Трускавці, це однозначно. Вони хоч і папуги, але свою амбіцію теж мали, тому пішли у кращі світи, як і годиться акто­рам. Підпал катівні — це виразний театральний жест! Ніхто з них не вижив, та й хуй на них. Пиво ще є? Передай сюди, та нє, я сам від­крию. Ну, давай, розпитуй: сидимо, то сидимо. Але дивись, єслі шо — я тебе упизджу, не подив­люся, що старий. Я таких сталіністів, як ти, ще в цирку надивився — досить-таки паскудне плем’я. Пенсії у них ніхуя собі, от вони і просирають їх по цирках на своїх дебілкуватих випердків. Тільки цей, хвате величати мене по-батькові, як той гаїшник. Ми ж наче не на цвинтарі.

— Що ж, добре! — ласкаво посміхнувся дідусь. — Гадаю, мені час представитися, щоби не було між нами недосказаності, якщо вже таке діло.

Він трохи сьорбнув міцно завареного зеленого чаю з коштовної порцелянової піали, делікатно відста­вив її на сусідній пеньок і чемно представився мавпунові.

— Бачте, пане Томасе, людство, і не лише людство, знає мене з давніх давен як Подолай-хаму XIV. Це не ім'я, звичайно, а наче духовно-адміністра­тивна посада. Звати ж мене Газдрубал Калачакрович Дурдинець. Я полковник Махаяни у відставці, заслужений діяч широкого профілю, нині ж пра­цюю обичним тибетським монахом в одному з релігійних комітетів із заготівлі духовних прак­тик. Може, чули по радіо про таку гірську країну на сході — Тибетська Народна Республіка? То я тамтешній, хоча народився у літаку і батьків своїх не пам’ятаю. Втім, це не важливо. Друзі, вороги та підлеглі звуть мене просто — Калачакрович. Ми ж із вами, сподіваюся, друзі?

— Он як! Ну, це ми ще побачимо, Газдрубале Калачакровичу. Дивлячись, що ти далі заспіваєш. Поки ти схожий на сільського ідіота, ото з тих, що носять на голові шапочку з фольги, уникають здорового глузду і виписують «Упирятинський віс­ник» заради сусідських некрологів. Поки що я тобі не довіряю.

— Маєте рацію, пане, але це, так би мовити, про­сто сценічний образ. Я не знав, як саме краще вбратися, аби вас зацікавити, тому обрав такий дещо буфонадний стріт-фешн. Ви ж все життя в цирку проробили, маєте розуміти такі речі.

— Ой, курва, не нагадуй. Вдівся б ото краще одразу мусором в шапці, і все одразу було би ясно, пане начальнику. Кажи вже як є, а я подив­люся, чи варте воно того, щоби пити з тобою пиво по галявинах.

— Ага, ну то я не товктиму карму в ступі, Томасе. Якщо ви дізналися хто я, то чому б вам не взнати нарешті, ким, власне кажучи, є ви?

Павіан ковтнув пива і кивнув своєю вже трохи п’яненькою макітрою.

— Ну, то валяй, чоловіче, а я послухаю.

— Річ у тім, пане, — сказав Газдрубал Калачакрович, — що насправді ви є ніким іншим, як одним із духовних вчителів давнини, що вті­лився в оце, даруйте на слові, мавпунське тіло, з котрим себе і ототожнюєте. Невдала реінкарнація, пане, таке часом буває. Між тим насправді ви є всесвітньо відомою бодгісатвою, видатним майстром дзен школи Ріндзай-сю і дуже авторитетним вчителем істини. Чули щось про таке? Отже, ваше справжнє ім’я — Банкей Саругатович Йотаку. Ви взагалі-то японець, а не павіан, хоча сам по собі факт вашого японства великого значення не має.

— Щось я знову нічого не понімаю. Ти часом не з отих вилупків, що ходять по хатах, про­повідують спасіння і заважають людям чесно страждати? Я цю хуйню знаю, мене не наїбеш! До нашого цирку, було, зазирали такі яйцеголові упиздні типу тебе, в прасованих сорочках і з повними рюкзаками правди. Дресирувальниці спустили на них нашого крокодила, він якраз був не в гуморі, бо хворів на палеоліт — камні в сраці у нього знайшли, таке часом буває через нерегулярне і неякісне харчування. То ця пиздота тікала аж до Солтлейк-Сіті, чи як там зветься їхнє кубло. Ти мене не зачіпай, бо я павіан православ­ний, хоч і не хрещений. Мене навіть піп окро­пив свяченою водою на Великдень, коли дирекція надумала освятити цирк через постійні підпали і падьож акторського складу. Там у нас була капличка, такий вагончик з іконою над дверима, то я молився туди Недайбогові. Як бачиш, він мене почув — сиджу на галявині і п’ю холодне пиво, а саме цього я й хотів.

— Не раджу, пане, аж так залупатися зі сво­їми жартиками, — суворо гримнув на вже весе­лого павіана Калачакрович, — я вам допомогти хочу. Інакше сидітимете тут до наступної кальпи, а пиво вже кінчається. Знаєте, що таке кальпа? Це пиздець скільки мільйонів років! Краще слухайте далі, бо гадаю, вас це має зацікавити. Як я вже казав, ваше справжнє ім’я — Банкей Йотаку. І ви не просто дрібний вчитель якогось там забо­бонного релігійного культику для селюків! Банкей, тобто ви, Томасе, — це сьомий репатріарх Япон­ської Дхармославної Церкви токійського патріар­хату, ЯДЦ ТП, щоб ви зрозуміли. Це вам не пітонів по цирках чавити! Це ж ніхуя собі посада!

Тут Газдрубал Калачакрович з педагогічних мір­кувань остаточно перейшов на професійний викладацький крик.

— Ви є засновником класичної школи переосягнення реальності, автором численних проповідей та фундаментальних розмов про важливі речі! Томасе, ви — Просвітлений Майстер Дзен! Так, саме з великої літери! Ви — одна з тих небагатьох осіб, що спромоглися досягти особистого звіль­нення від нескінченного циклу перенароджень і нестерпних страждань. Від рабства реінкарнації! І головне — зуміли залишити чітку і зрозумілу інструкцію, як саме цього досягти! Ви легендарна постать для всієї Махаяни, від моря до моря, як казав Пілсудський! Це, щоб вам було легше уявити, — як директор цирку, тіки ще ґрунтов­ніше! Набагато ґрунтовніше, навіть тотальніше! Вашим ім’ям названо гірські монастирі, дацани і хурали, ступи і ашрами! На вашу честь по монаших осередках курять ранкові фіміами і співа­ють відповідних гімнів! Ви мене чуєте?!! Ви, саме ви, а не якийсь там аграрний павіан з їбаністичного цирку, дали людству світоносне, життєдайне, дорогоціне вчення про спасіння душі — Дзен Ненародженного! Це справжня духовна скрєпа всієї токійської дхарми! А ви хочете й далі просирати своє діамантове ніщо в тюрмі мавпунського тіла? Такий шанс!

— Дацан імені Банкея Йотаку? — тихо поцікавився Томас і знову хильнув пива.

— Так!

— А що таке «дацан»?

— Ну, так одразу і не поясниш, — вже значно стриманіше відповів Калачакрович, бо його педаго­гічна метода з криком, очевидно, не спрацювала.

— То й не їби мені мозок, — знову абсолютно спо­кійно сказав Томас.

— Так, Томасе, цього слід було очікувати. Тоді я прямо спитаю — ви любите криваво панувати у зграї і домінувати над харчовими запасами? Любите? Я ж бачу, що це так! Це ваш поклик, хіба ні? Стійке панування і стабільне домінування!

— Ну, це дивлячись що ти маєш на увазі. Бути вер­хівкою харчової піраміди, що й казати, вигідно, якщо ти про це, але продертися туди непросто, а втриматися ще важче. Тому я й кручуся поти­хеньку — беру своє в інакший спосіб. Знаєш, ніч­ний рейд по харчовій піраміді, від самих підмурків аж до верхівки. Напад ззаду цеглиною по голові і втеча з іще теплим, розпиханим по мокрих від крові торбах, тілом колишнього домінанта. Біо­логічна партизанка — ось мій інструмент. Таким чином ти наче і домінуєш, але не викликаєш підозри в інших осіб. А все через їхню зайнятість на роботі та сімейні проблеми.

— Несподівано мудро! — визнав Калачакрович. — Саме так, пане Томасе, і взагалі-то ви на правиль­ному шляху! А як щодо духовної партизанки? Такий собі духовний рейд по Сансарі і втеча крізь містичну шпаринку до царства вічного панування, з тілом власного его в торбах? Га? Як вам така історія?

— І що це за така хуйня? Яке ще его?

— Це не хуйня, Томасе. Це — найвищий різновид домінування, ексклюзив, так би мовити. Лише для осіб високої кваліфікації, майстрів, що готові піднятися на останній рівень піраміди життя. Раз видерся, і пиздець — вже ніяка падла тебе не зсуне. Вічне, неймовірно приємне царювання над усіма явищами і, головне, — над собою! Крім того, звідти все видно, а ось вас ніхто не бачить, бо дуже високо. Непогано, нє? Також звідти можна абсолютно безкарно жбурлятися містичним калом, а калу у вас, пане Томасе, сказати по-мавпунськи, задохуя накопичилося. Може, час нарешті й просратися, у метафізичному сенсі цього слова?

— З цього місця, Калачакрович, попрошу доклад­ніше, — в очах павіана спалахнув вогник справж­ньої уваги. — Я давно здогадувався, що здатен на щось більше. Але ж проклятий цирк не давав розвернутися. Все, що я знаю у цьому житті, правду кажучи — це тяжка праця, холодна їжа, дрібна помста і оце колгоспне гасло «на Київ!». Курва, а я ж сракою відчуваю, що хуйня той ваш Київ! В країні гостра нестача комбайнерів, а воно кидає рідне село разом зі своми старенькими батьками, все хазяйство, кури, гуси, свині, город, і преться на Київ, де лазе туди-сюди зі своїм обпеченим фасадом по Гідропарку, аж поки знову не нап’ється горілки до коматозного стану. Нахуя оце все, Калачакрович? Ти скажи мені! — додав павіан і неприємно гикнув.

— Це все через повне або часткове, як у вас, затьмарення свідомості. Ефект сутінкового зомбі. Я потім все поясню і покажу Дивіться уважно, Томасе — ось перед вами два останніх пива. Одне світле, а інше темне. Якщо ви хильнете світ­лого, то прокинетеся в тамбурі вагона, у потязі, що пре на Київ. Вийдете з вагона, дасте пиздюліну першому-ліпшому перехожому і зробите собі кар’єру на роботі, за смаком. Тоді знімете хату на Окружній, одружитеся на жлобині з Яготина, почнете ще більше пити, а потім жінка і робота вас так заїбуть, що жінку ви втопите у ванні, а роботу підпалите вночі к хуям, і вас за це поса­дять у тюрму, назавжди. А це, фактично, той самий цирк, ну, може, трохи луччіше, і все стане, як було до того. Це найвірогідніший варіант, тут ми все прорахували. Втім, це й так добре видно по вашій механізаторській пиці.

— Калачакрович, ти полегше зі своїми підйобками, — насупився мавпун.

— Якщо ж ви скуштуєте темного, — продовжив Калачакрович, — то буде вам суттєвий досвід, з перспективою повного спасіння душі з пазу­рів страждання, циркової дресури та розумової імли. Ви знову станете тим, ким є насправді — майстром дзен Банкеєм Саругатовичем Йотаку, глибоко шанованою особою! З харчами точно про­блем не буде.

— Давай сюди темного! — гаркнув уже крепко п’яний павіан. — І нахуй той Київ, шо я там не бачив! Як показилися всі, а я разом з ними. Пруть і пруть! Тільки цейго, скажи мені чесно, і не бреши — як цей Банкей Йотаку, тобто я, опинився в павіані, тобто в мені? Якщо він весь такий вправний панувальник і хазяїн власного життя, то як його занесло на таку гноярку?

— Дозвольте, я вам, Томасе, поясню відверто, без крутійства, добре? — повів далі Калачакрович. — Ви, тобто майстер Банкей, якщо чесно, трохи довийобувалися на ґрунті тотальної любові до всіх без винятку живих істот. Справжня бодгісатва, що ж тут скажеш. Бодгісатвам, як відомо, мало просто досягти особистого звільнення і просвіт­лення, ну, або спасіння душі, називайте як хочте, їм страшенно кортить звільнити всіх і кожного — від найменших мікроорганізмів і аж до визначних спеціалістів. Отож ви й взялися до святої, на пер­ший погляд, справи, від самих соціальних низів. Причому, зауважу, одразу за самі нетрі безпро­світного існування — циркову мавп’ярню! От тому й народився Банкей Йотаку вами, тобто павіа­ном, у провінційному цирку, щоби проповідувати знедоленим тваринам своє блискуче вчення про повне позбавлення від усіх життєвих непри­ємностей — Дзен Ненародженого. Але майстер Банкей трохи прорахувався і застряг кармічним хвостом у Сансарі. Знаєте, що таке Сансара, пане? Ні? Сансара, шановний, це вся оця хуйня кругом, що заїбала! Тупо оця вся хуйня! Розумієте мене?

— О, розумію, що ж тут непонятного. — кліп­нув попливлим оком павіан, — Знаєш, як мене заїбала вся хуйня? Страх як заїбала! Ти теж мене вже трохи заїбав, Калачакрович. Давай, докладно кажи!

— Бачите! Саме тому нами, монахами комітету, було розроблено спеціальну програму з вашого порятунку, — продовжив далі відставний полков­ник Махаяни. — Ще трохи, і довелося б Банкею Саругатовичу починати своє еволюційно-духовне сходження з нуля, а це, тільки не лякайтеся, міль­йони, якщо не мільярди років. Оті самі кальпи, що я про них казав. Ми в комітеті все прораху­вали і дійшли висновку, що після цього життя, мало того, що в тулубі павіана, так ще й у цирку, наступне ваше перенародження здійсниться, дай Бог, аби на дні Маріанської западини. І ще дуже поталанить, якщо в родині морських гребінців. Ті хоч не влаштовують шкандалів ночами і не лаються між собою через відсутність зручних ротів. А є, знаєте, варіанти й хужіші. Наприклад, можна народитися в Сквирському районі Київ­ської області обичним сільським козойобом. Відчу­ваєте, який це пиздець?

Томас завовтузився на своєму пеньку, і стало помітно, що він злякався перспективи життя в Сквирському районі.

— Але не бздо в каністру! — розійшовся Кала­чакрович. — Тібєтскіє своїх нє бросают!

— Так, інтересна колізія, — зазначив мавпун, — і якої ж помилки припустився справжній я, оцей Банкей Саругатович?

— Не повірите, пане Томасе! Пункт призна­чення не той оказавсь! Задумка була, в прин­ципі, непогана, але помилка вийшла з країною. Це, знаєте, в німецьких або ізраїльських цир­ках і зоопарках можна розводити соціал-демократію серед мавпунів. Свобода волевиявлення, право на власну думку, широкий вибір соціаль­них ліфтів, ну і всяке таке. План у майстра Банкея був хороший — народитися собі тихенько в добре обладнаному цирку чи де там, поступово соціалізуватися, а тоді вибити якийсь освітній грантик в муніципалітеті й почати проповідувати істинне вчення про остаточне звільнення від пут Сансари. Для початку — серед павіанів та інших мавп. Ну оце ж, як я й казав, аби звільнити душі усіх живих істот від страждання. Одним словом — типова помилка усіх просвітлених людей. Патенто­ваний гуманізм найвищої проби!

— Ти диви, яка кумедна хуйня, — булькнув під ніс Томас і трохи зажурився, а Калачакрович тим часом продовжив.

— Так помаленьку планувалося вийти на двох-трьох просвітлених павіанів раз на квартал, зго­дом і більше, аж до повного просвітлення всього циркового колективу, включно із людським пер­соналом. Розроблявся спільний стрибок із Сан­сари у Нірвану, а Нірвана, пане, це та хуйня, котра ще не заїбала, — уточнив Калачакрович. — Все це, звичайно, під керівництвом досвідче­ного майстра медитації Банкея Йотаку! І я вам скажу, воно мало спрацювати — з огляду на при­страсть муніціпальних еліт до соціальних про­грам для ідіотів і тварин. Але хто ж міг знати, що в цій Україні така тотальна срака?! Це, як виявилося згодом, вопше не наша парафія, і ми навіть не маємо в ній постійно обладнаних опор­них пунктів, тобто комітетських монастирів!

В цій Україні майже ніхто не цікавиться при­родою реальності через культурно-побутову затурканість, а про гранти й мови нема — лише відкати та хабарі, і навіть це пиздять міш­ками! Тільки налаштуєшся дати хабаря, як його вже вкрали! Лише уявіть собі ступінь пиздеця, що панує у цій країні! Але, даруйте, кому я це розповідаю, пане? Самі знаєте, яка там може бути соціалізація — хвіст сокирою відрубають, от і весь грант. От чим вас, пане Томасе, там году­вали? Згадайте!

— Кістки, цибуля і буряк, плюс по неділях давали сигарети, — похнюпився той.

— А сильно вас ці селюки били?

— Сильно, Калачакрович, сильно, бляць, — геть затужив павіан.

— От бачте, пане павіане, яка ж тут може бути проповідь добра і дхарми? Сама ненависть і лють. От майстер Банкей і застряг у тому йобаному балагані. Не вийшло з нього втіленого вчителя для тварин. Але ж вийшов досить таки кмітливий мавпун, а тому ми обов’язково допоможемо йому згадати свою істинну природу — хто ви, що ви, куди і звідки. Не журіться!

— А ми — це хто? Вас там, мабуть, багато в тому комітеті, чи як там воно зветься?

— Так, пане, нас там дохуя. Накопичилося за кілька останніх кальп. Бодгісатви, пере­родженці, аватари, гуру йогіни, ну, і так далі. Комітет із заготівлі духовних практик — це досить потужна і розвинута галактична мережа. Нам доводиться постійно вирішувати багато різнома­нітних завдань, іноді вельми складних та неочікуваних. Тому у нас панує трохи орднунг і майже дисципліна. Гнучка така система, знаєте, але пра­цює безвідмовно. Як такої, постійної назви комі­тет не має, а отримує її залежно від конкретних обставин і тактичних завдань. Це потрібно для зручності оперування поточною докумен­тацією. Зараз комітет проходить у реєстрах як ООО «Агро Центавра».

— Чому Агро Центавра? — зацікавлено спитав Томас і почухав мармизу.

— Бо саме в зоряній системі Агро Центавра ми з вами, Томасе, і знаходимося зараз. Наша адреса проста — зоряна система Агро Центавра, екзопланета Бабуїн, колгосп ім. Молотова, лісова галявина № 1648, полковнику Махаяни, заслу­женому діячеві широкого профілю Газдрубалу Калачакровичу Дурдинцю. Рік народження не вка­зано, але до вашої ери, це однозначно.

— Ти бач, он воно як! — сказав павіан і рап­том відчув щось недобре. «Зараз щось буде, якась хуйня, — подумав занепокоєний чутливим інстинктом мавпун. — Ось прямо зараз!»

— А що ж ви хотіли, Томасе! Уві сні й не таке привидиться! — якось несподівано хижо проши­пів Калачакрович. — Тим більш, ви мабуть і не в курсі, що коли мавпа заснула на підлозі, то цієї ж самої миті в поїзд вцілила блискавка, така, зна­єте, ніхуйова. Пряме попадання в тамбур з павіа­ном! Ото ми іржали, скажу я вам, усім комітетом! Курити менше треба, шановний. Чікіта ля трагедія, Томасе Яковичу!

— Калачакрович, давай сюди своє темне пиво! — перелякано попросив павіан. — Щось мені раптом захотілося звалити з цієї хуйні, котра вже заїбала! Відпусти мене у Нірвану!

— Так а ви його вже випили, пане павіане, і навіть не помітили. Ще в цирку, на згарищі, з папугами. Ваше повернення в реальність давно почалося, тож слухайте, Томасе Яковичу, лекцію № 1. Імо­вірно, не все, що ви далі почуєте, буде досяжним для вашого розуміння, але розуміти нічого й не потрібно — достатньо просто відкрити серце вченню, і воно саме все за вас зрозуміє. Головне в житті — не напрягатися! Будь на позитиві! Йоу, мавпа!

— Калачакрович, ти мені скажи...

Тут павіан почув за спиною тихий шурхіт і одразу вирубився. Хтось дуже професійний переїбав його по голові грубезним виданням у потертій шкі­ряній палітурці. Останнім зусиллям волі майже непритомний Томас ледь розплющив п’яне око і побачив напис на обкладинці. Там було кон­кретно зазначено: Цикл лекцій «Обична істина як вона є» / Дурдинець Г. К. / Чигирин, 1648 / Видав­ництво «Дідух плюс».

— Ох, їбать-їбать, що ж це робиться? — промай­нуло в згасаючій свідомості Томаса. — Так хто я? Саругатович чи Якович? Хто я?..

— Оце мудре питання, пане! — відгукнулося видання, хихотнуло і розкрилося на першій сто­рінці. — Зараз ми цим і займемося!

— Мені потрібна допомога, е-е-е... — прощально прохрипів павіан.

— Швидка ведична допомога вже виїхала! Ожидайтє! — весело гукнув фоліант прямо на вухо павіанові й заіржав трьомастами неприємними голосами. — Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Томас провалився у темну безодню і здалеку, наче крізь мару, почув чиїсь уривчасті репліки та зауваження.

— Як ви гадаєте, Газдрубале Калачакровичу, взагалі-то шанси є?

— Шансів ніколи нема, які ще в пизду шанси? Бан­кей Йотаку є тим, ким не може не бути в цю саму конкретну мить, і так щомиті. Саме тому він — це завжди він, і ніщо інше. Ясно? Він — істинний Ненароджений. Які тут можуть бути шанси? На що?

— То що ж робити?

— Нічого робити не треба. Що за манера? Чуть що — одразу робити. Нема чим робити, бо не завезли.

— А як тоді цейго?

— А ніяк. Істинний шанс видається тоді, коли жодних шансів вже нема. Подивіться на його пику — оце саме воно. Жодного, бляць, шансу. Колгосп!

— Ом Мані Отче Наш, Газдрубале Калачакровичу!

Довга сопілка, зроблена з чиєїсь кістки, заграла легку і трохи тужливу мелодію. Хтось тихо заспівав: