Фіаско

НАПАД

Математично надзвичайно малоймовірне має ту особливість, що воно все ж таки іноді трапляється. Від трьох переслідувачів, усмоктаних углиб стисненого простору й викинутих гравітаційною релаксацією в напрямку афелію, не лишилося й сліду, однак четвертого «Гермес» знайшов і взяв на борт тільки через вісім діб. ГОД пояснив цей справді рідкісний випадок витонченою версією топологічного аналізу з застосуванням трансфінальних дериватів ергодики, але Накамура, який довідався від Стіргарда про нічну дискусію пілота з ГОДом, зауважив: до того, що сталося насправді, завжди можна підігнати розрахунки спритними прийомами, відомими кожному, хто займається прикладною математикою. Коли підйомники втягували на борт корабля розпоротий і зім’ятий остов переслідувача, Накамура, прагнучи задовольнити власну цікавість, спитав пілота, як той дійшов такого чудового висновку. Темпе засміявся.

— Математик з мене нікудишній. Якщо я про це й розмірковував, то не знаю, чи правильно. Не пригадую, хто й коли переконав мене: якщо людина хоче визначити ймовірність власного народження, то, вертаючись по генеалогічному дереву до батьків, бабусь, дідусів, прадідів, вона одержить імовірність, досить близьку до нуля. Якщо не батьки зустрілися випадково, то діди. А коли дійдеш до середньовіччя, то безлік цілком можливих подій, які виключили б усі зачаття й пологи, необхідні для того, щоб вона народилася, більша за безлік усіх атомів у Космосі. Іншими словами, кожен з нас не має анінайменшого сумніву, що він існує, хоча цього ніякою стохастикою не вдалося б передбачити кількасот років тому.

— Звісна річ — але яке це має відношення до ефектів сингулярності в проміжку Голенбаха?

— Уявлення не маю. Мабуть, ніякого. На сингулярностях я не розуміюся.

— На них ніхто не розуміється. Папський представник, можливо, сказав би, що це було осяяння згори.

— Згори? Навряд. Просто я уважно придивився до загибелі «Гавриїла». Я знав, що він не хотів знищувати своїх переслідувачів, через те робив усе що міг, аби не затягти їх під горизонт Керра. Я бачив — ці винищувачі не йшли ідеально прямо за «Гавриїлом». Якщо вони відрізнялись дистанцією, то могли відрізнятись і долею.

— І на цій підставі… Японець усміхнувся й собі.

— Не тільки. Розрахункова потужність має свою межу. Межа ця називається limes computibilitatis. ГОД стоїть на цій межі. Він не чіпає розрахунків, про які йому відомо, що вони транскомп’ютабільні і він їх не вгризе. Тому він навіть не пробував це зробити, а я мав таке щастя. Що каже фізика про щастя?

— Те саме, що й про оплески однією рукою, — відповів японець.

— Це дзен?

— Так. А тепер прошу за мною — вас чекає винагорода за знахідку.

У сяйві вогнів, посеред зали, на дюралевій плиті чорнів остов, схожий на обвуглену рибину. Секція виявила відому вже дрібноклітинну будову, люмінові двигуни приводу значної потужності й розплавлений пристрій у носовій частині. На думку Поласара, це був лазеромет, але Накамура вважав, що це швидше — особливий тип світлового вогнегасника тяги, оскільки йшлося про полонення «Гавриїла», а не про його деструкцію.

Поласар запропонував викинути ці сорокаметрові рештки з корабля, бо вони разом зі спійманими раніше зайняли майже півзалу. Навіщо обертати зал на склад мотлоху?

Ель-Салям запротестував. Він хотів зберегти бодай один екземпляр, найкраще — останній, хоча, коли командир запитав його, яка в цьому потреба, він не зміг виставити жодного раціонального аргументу. Вирішувати проблему довелося Стіргардові.

Вважаючи, що становище радикально змінилося, він хотів почути від своїх людей, який крок вони вважають тепер найкращим. Після викинення за борт решток супутників мала відбутися нарада. Обидва фізики пішли спершу до Ротмонта, щоб, як сердито кинув Поласар, «підготувати вступну доповідь і поглибити бібліографію».

І справді, ця трійка прагнула виробити спільну позицію, бо з моменту загибелі «Гавриїла» серед екіпажу можна було помітити симптоми розколу.

Важко сказати, хто перший вимовив слова «демонстрація сили». Гаррах висловився за таку тактику відразу, Ель-Салям — із застереженнями, фізики з Ротмонтом були проти, а Стіргард, хоч він тільки слухав, здавалось, був на їхньому боці. Інші утрималися від обговорення. Під час наради думки обох груп різко розійшлися. Кірстінг, мабуть, сам того не бажаючи, підтримав прихильників демонстрації сили.

— Насильство — аргумент неспростовний, — заявив нарешті Стіргард.

— У мене є три застереження проти п; ієї стратегії, і кожне з них — запитання. Чи ми справді маємо перевагу? Чи може такий шантаж сприяти встановленню контакту? І чи будемо ми готові здійснити наші погрози, якщо квінтяни нам не підкоряться? Запитання риторичні. Ніхто з нас не зможе на них відповісти. Наслідки стратегії, яка спирається на демонстрацію сили, важко передбачити. Якщо хтось дотримується іншої думки, то нехай висловиться.

Десять чоловік у каюті командира вичікувально перезирались.

— Що стосується мене й Ель-Саляма, — озвався Гаррах, — то ми хочемо, щоб командир запропонував свою альтернативу. Ми ніякої альтернативи не бачимо. Ми в безвиході. Мабуть, це всі розуміють. Погрози, демонстрація сили, шантаж — ці слова звучать просто гидко. Реалізовані, вони можуть призвести до катастрофічних наслідків. Наша перевага важить зараз найменше. Справа не в тому, володіємо ми цією перевагою чи ні, а в тому, чи думатимуть так вони і чи здадуться нам без бою.

— Бою?.. — луною повторив чернець.

— Сутички. Зіткнення. Так для вас, отче, звучить краще? Евфемізмів треба уникати. Погроза силою, байдуже, якого вона роду, мусить бути реальна, бо погрози, за якими не стоїть шанс виконання, тактично й стратегічно нічого не варті.

— Недомовок слід уникати, — кивнув головою Стіргард. — Щоправда, можливий також блеф…

— Ні, — запротестував Кірстінг. — Блеф передбачає бодай мінімум обізнаності з правилами гри. Ми ж не знаємо жодних правил.

— Гаразд, — погодився Стіргард. — Припустімо, ми маємо солідну перевагу й можемо її продемонструвати, не завдаючи їм безпосередньо ніякої шкоди. Це була б явна погроза. Якщо такі вмовляння ні до чого не приведуть, Гаррах, то, за твоєю версією, ми змушені будемо дати їм бій, або, як мінімум, прийняти його й відбити. Це не дуже сприятливі передумови порозуміння.

— Справді, не дуже, — підтримав командира Накамура. — Це найгірша з вихідних позицій, які тільки можна собі уявити. Але іншого виходу ч нас немає.

— Чи можна мені докинути слово? — озвався Араго. — Ми не знаємо, чому вони намагалися захопити «Гавриїла». Найімовірніше, аби зробити з ним те саме, що зробили ми з двома їхніми супутниками поблизу Юнони. А ми не вважаємо себе агресорами. Ми хотіли познайомитися з творіннями їхньої техніки. Вони хотіли познайомитися з нашими. Це проста симетрія. Отож не треба говорити про показову деструкцію, демонстрацію сили, війну. Помилка — це не обов’язково злочин. Але вона може бути й злочином.

— Тут немає ніякої симетрії, — заперечив Кірстінг. — Загалом ми послали вісім мільйонів бітів інформації. Ми подавали сигнали з «Посла» впродовж більш як сімдесяти годин на всіх смугах. Ми передали коди й інструкції для розшифрування. Послали спускний апарат без жодного граму вибухівки. Що стосується переданих відомостей — ми повідомили координати нашої Сонячної системи, зображення Землі, контур виникнення земної біосфери, дані про антропогенез — цілу енциклопедію. І фізичні сталі, поширені в усьому Космосі, що їх вони повинні добре знати.

— Але про сидеральну інженерію, про голенбахівську фораміністику, про одиниці Гейзенберга там, мабуть, не було ні слова, правда ж? — запитав Ротмонт.

— І про наші приводні системи та гравітаційну локацію, про весь проект SЕТІ, про «Еврідіку», про грасерів, про Гадеса…

— Ні. Ти найкраще знаєш, чого там не було, бо ти особисто складав цю програму для «Посла», — сказав Ель-Салям. — Ні про табори знищення, ні про світові війни, ані про вогнища й про відьом. Адже коли хтось приходить з першим візитом, то не викладає все на стіл про свої гріхи, про гріхи батька, матері й так далі. Якби ми в загальних рисах і цілком щиро повідомили, що вміємо робити з планет, більших за їхній Місяць, речі, які вміщаються в замковій шпарині, то нині отець Араго сказав би, що з нашого боку це був початок морального шантажу.

— Пропоную себе на роль арбітра, — втрутився Темпе. — Якщо квінтяни і не сидять у печерах, не викрешують вогонь із каменя й астронавтика. в них — нормальна річ, принаймні в центрі їхньої системи, то вони добре розуміють, що ми прибули до них не на веслах і не н<ї вітрильнику. І саме те, що ми попросту прибули з відстані сотень парсеків, означає більше, ніж демонстрація біцепсів.

— Recte. Habet[17], — шепнув Араго.

— Темпе має слушність, — погодився командир. — Самою вже своєю появою ми могли їх стривожити. Особливо, якщо вони ще не здатні до галактодромії, але вже знають, які потужності в ній необхідні… Аж до запуску «Посла» ми вважали, ніби вони про нас нічого не знають. Якщо помітили наш «Гермес» набагато раніше — а ми кружляємо тут уже третій місяць — то наша мовчанка й маскування могли викликати в них жах.

— Перебільшуєш, астрогаторе, — роздратовано знизав плечима Гаррах.

— Нітрохи. Уяви собі, що над Землею тисяча дев’ятсот п’ятдесятого чи тисяча дев’ятсот дев’яностого року повисли міжгалактичні крейсери завдовжки в милю. Навіть якби з них сипався самий шоколад, виникло б неймовірне сум’ятгя, переполох, політичні кризи, паніка. Кожна цивілізація на стадії великодержавності не може не мати безлічі внутрішніх конфліктів. Не треба ніякої демонстрації сили, бо саме вже подолання ста парсеків є такою демонстрацією…

— Ну гаразд, командире. Що, по-твоєму, нам тепер треба робити? Як ми повинні їм довести, що прибули з мирними й дружелюбними намірами? Як ми можемо їх запевнити, що нічим їм не загрожуємо, що ми — екскурсія добрих скаутів під опікою священика, коли чотири їхні найдосконаліші бойові машини, в п’ятдесят разів важчі за нашого архангела, «Гавриїл» здмухнув у позачасовий простір, мов ті порошинки? Ель-Салям і я, бачу, помилялися. Прийшли гості з квіточками, в дворі на них напав господарів собака, один з гостей замахнувся на нього парасолем і нехотячи штрикнув господареву тітку. Нічого розводитися про демонстрацію сили, бо це все одно, що балакати про торішній сніг. Демонстрація вже відбулася! — не без роздратування провадив Гаррах, широко всміхаючись до командира й дивлячись на ченця.

— Асиметрія зовсім не там, де вам здається, — сказав домініканець. — Тим, хто нас не розуміє, ми не можемо принести добрих новин. Янгольських намірів не можна довести, поки це тільки наміри. Замість цього можна довести ЗЛО, завдаючи шкоди. Це circulus vitiosus: аби порозумітись, ми повинні переконати квінтян у наших миролюбних намірах, а для того, щоб переконати їх у наших миролюбних намірах, з ними спершу треба порозумітися…

— Як же всього того, що сталося й що ще може статися, не враховували наші великі мислителі, автори проекту й директори СЕТІ і SETI? — запитав Темпе, розлютившись. — І тепер це впало на нас як грім з ясного неба? Просто якесь нечуване безглуздя!

Каюту виповнювали запальні голоси. Стіргард мовчав. Він думав про тс, що, не усвідомлюючи всієї серйозності справи, в цій безглуздій суперечці вони дають вихід злості, неспроможні налагодити контакт із Квінтою. Це було наслідком тривожних ночей, марних сподівань від досліджень Місяця, будування гіпотез, які, замість дати доступ до незнайомої цивілізації, розсипалися, мов карткові будиночки. Одні відчували себе через це в тісному кільці нерозв’язних загадок, а інших надихнула підозра «тих» у колективній паранойї. Якщо на Квінті й справді панувала паранойя, то в заразній формі.

Стіргард помітив: індикатор над його столиком біля ліжка в глибині каюти темний. Хтось ішов до нього й перекинув у рубці керування рубильник, відрізаючи центральний мозок корабля від його кабіни, немовби бажав уникнути моторошної й логічної присутності ГОДа.

Стіргард не спитав, хто це зробив. Знав, що серед екіпажу немає боягуза чи брехуна, який відперся б од цього вчинку; це могло бути просто неусвідомленим актом, як, скажімо, прикриття власної наготи перед сторонніми, інстинктивне й швидше, ніж почуття сорому. Отож командир нічого не сказав, але ввімкнув терміналь і зажадав від ГОДа оптимального прогнозу рішень.

ГОД застеріг, що бракує даних для оптимізації заходів. Підтекст — Неминучий антропоцентризм. Люди висловлюються про себе й про інших добре або погано. Те ж саме стосується й їхньої історії. Багато хто вважає її нагромадженням жорстокості, безглуздих завоювань, безглуздих навіть з погляду етики, бо ні нападникам, ні жертвам вони не приносили нічого, крім плюндрування культур, занепаду імперій, на руїнах яких виростали нові. Одне слово, безліч людей ставиться до своєї історії зі зневагою, але майже ніхто не вважає її кошмарним, найстрахітливішим з можливих психозоїчних ексцесів у всьому Всесвіті не вважає Землю планетою вбивць, єдиним з мільйонів небесних тіл, залитим кров’ю і кривдою, як наслідками Розуму. Загалом люди в глибині душі несвідомо, бо ніколи не вдаються до таких роздумів, усю земну історію від палеопітеків й австралопітеків аж до сучасності вважають «нормальною», типовим елементом, що нібито часто проявляється в усьому космічному безмірі. Однак у цьому питанні нічого ще невідомо й не існує методу, який дозволяв би з інформаційного нуля вивести щось більше, ніж нуль. Діаграма Ортеги-Нейссла показує тільки середній час, який відділяє народження протокультури від технологічного вибуху. Крива діаграми, так звана головна лінія психозоїків, не враховує ні біологічних, ні соціальних, ні культурних, ні політичних факторів, які спільно формують конкретну історію Розумних. На цю виключність дає право земний досвід, бо впливи різних вірувань і культур, суспільних форм й ідеології, колонізації й деколонізації, розквіту й занепаду земних імперій ні в чому не порушили руху кривої технічного зростання. Це — параболічна крива, байдужа в своєму розвитку до всіх перешкод — нашесть, епідемій, геноциду, оскільки технологія, зміцнівши один раз, стає змінною, незалежною від цивілізаторського підґрунтя, інтегрованою логічною кривою автокаталізу. Видимі в мікроскопічному масштабі відкриття і винаходи здійснювали люди, поодинці або групами, тільки бухгалтерія може вивести творців за дужки, бо винаходи породжують винаходи, відкриття приводять до нових відкриттів, і цей прискорений рух творить власне параболу, яка позірно злітає в нескінченність. Ця крива згинається завжди в критичній точці, бо якщо технологіям експансії не прийдуть на допомогу технології порятунку або заміни біосфери, дана цивілізація входить у фазу знищення як криза криз. Коли стане нічим дихати, не буде кому робити нові відкриття й одержувати Нобелівські премії.

Отже, за даними космології й астрофізики, головна лінія Ортеги-Нейссла враховує тільки граничну несучість даної біосфери, яка називається також її граничною технологічною вантажопідйомністю, але межа несучості залежить не від анатомії чи суспільних форм колективного життя, а від фізико-хімічних властивостей планети, її екосферичного розташування та інших космічних факторів, включаючи зоряні, галактичні впливи і так далі. Там, де біосфера має межу вантажопідйомності, головна лінія розривається. Це означає, що окремі цивілізації змушені приймати глобальні рішення з приводу своєї подальшої долі, а коли вони не хочуть чи не можуть їх прийняти задля самопорятунку, то гинуть. Розрив головної лінії збігається з так званою горішньою рамою вікна контакту. Ця рама, або межа, що має назву також бар’єру зростання, свідчить про те, що від суцільного стовбура, яким є головна лінія, відходять відгалуження, бо різноманітні цивілізації в неоднаковий спосіб продовжують своє дальше існування. Хоч досі справа ще не дійшла до обміну інформацією з жодним психозоїком, з розрахунків відомо, що не існує тільки одне оптимальне рішення як найдосконаліший вихід з небезпеки, спричиненої пошкодженням біосфери з боку техносфери. Об’єднана цивілізація також не має перед собою єдиного шляху, що якнайкращим чином рятує її від усіх нагромаджених дилем та небезпек.

Ну, а дана ситуація — то наслідок неправильних дій, викликаних відхиленням од програми експедиції. Згідно з ГОДом, зроблено низку хибних кроків з тієї простої причини, що коли їх робили, вони не здавалися хибними, їхній досить-таки фатальний баланс виявився лише в ретроспекції. Коротше кажучи, «Гермес» було введено в парадокс Аррова, який полягає ось у чому: той, хто на щось відважується, намагається реалізувати конкретні цінності, причому кожна з них вельми важлива, але вони однаковою мірою нездійсненні. В габариті між максимальним ризиком і максимальною обережністю виникла рівнодіюча, з якої нелегко буде вибратись. ГОД не вважав, що командир має нести відповідальність за безвихідь, у якій вони опинилися, бо він, командир, прагнув поєднати ризик із завбачливістю. Після захоплення квінтянських орбітерів за Юноною і виявлення їхніх віроїдів Стіргард упав у надмірну обережність — маскував корабель і не посилав Квінті сигналів, котрі сповіщали про візит із Космосу. Ціна такої завбачливості проявляється зараз.

Другою помилкою було надання «Гавриїлові» надто великої автономії, тобто надмірної самостійності. Цей парадокс також виник від зайвої обережності й хибної передумови, ніби «Гавриїл», переважаючи швидкістю орбітери чи ракети Квінти, здійснить посадку, не давши себе перехопити. Щоб він міг розвинути таку швидкість, його оснастили тератронним приводом. А щоб міг він після посадки належно реагувати на несподівану поведінку господарів, його забезпечили аж надто розумним комп’ютером. Програма SЕТІ передбачала послання перших легких зондів, але від цього довелося відмовитись, коли дипломатичні радіооперації «Посла» скінчилися крахом. Хоча ніхто й не думав, що «Гавриїл» перетворить свій приводний агрегат у сидеральну ядерну гармату, це все-таки сталося. Через надмірну винахідливість «Гавриїлового» комп’ютера, замість виконати програму, всі опинилися в пастці. Тепер уже не можна було посилати нових зондів, так ніби нічого й не сталося. Нова ситуація вимагала нової тактики. Для її обміркування ГОДові знадобиться двадцять годин. На тому й порішили.

Після вечірнього чергування пілот не міг заснути. Він вертався думками до наради, з якої нічого для себе не виніс, крім посиленої відрази до ГОДа. Цей найвищий електронний розум, може, й володів прекрасною логікою, проте ефекти її були вкрай фарисейські. Внаслідок допущених помилок вони відхилилися від програми, але в цьому не завинив ні командир, ні ГОД, що він зумів дуже швидко довести. Парадокси Аррова, багатий лихими наслідками камуфляж унаслідок надмірної підозріливості квінтян, викликаної «саботажницькою» гіпотезою походження віроїдів, тепер це блискуче довів ГОД… А хто весь час прислужувався своїми порадами командирові?

Прив’язаний до ліжка, бо на кораблі панував стан невагомості, Темпе зрештою так розлютився, що про сон не могло бути й мови. Тоді він увімкнув над узголів’ям індивідуальну лампу, витяг з-під ліжка «Програму корабля «Гермес» і заходився читати. Спершу переглянув загальні положення, які стосувались Квінти. Книжку цю видрукував комп’ютер перед самісіньким стартом з «Еврідіки», на основі зібраних й оброблених астрофізичних спостережень: квінтяни володіють енергією приблизно в 1030 ергів. Отже, їхня цивілізація перебуває на досидеральному рівні. Головні джерела енергії — очевидно, термоядерні реакції зоряного типу, але силові установки НЕ виведено в космічний простір.

Імовірно, їхня енергетика після вичерпання викопних видів палива, як і земна, пройшла період використання уранідів, подальша експлуатація яких після освоєння циклу Бете виявилася нерентабельною. Здається малоймовірним, щоб планета протягом останніх ста років пройшла через війни з застосуванням ядерної зброї. Холодна екваторіальна пляма не могла бути наслідком такої війни. Постатомна ядерна зима огорнула б практично всю планету, оскільки підняті в стратосферу маси пилу збільшують альбедо всієї кулі. Причини припинення будівництва льодового кільця з океанічних вод невідомі.

Темпе пропустив під пальцями сторінки, повні діаграм і таблиць, аж поки знайшов розділ «Рівень цивілізації. Гіпотези».

«І. Квінту роздирають внутрішні конфлікти, значною мірою спричинені технологічними факторами. На таку думку наводить наявність антагоністичних держав або інших агрегацій. Ера явних збройних інцидентів уже минула й до васлідку типу «переможці — переможені» не призвела, а повільно перейшла у фазу таємного військового протистояння».

В цьому місці, вже на борту «Гермеса», було вклеєно вставку ГОДового авторства: «Один з аргументів на користь криптовоєнного конфлікту — паразити двох супутників Місяця. При цій інтерпретації блоки супротивників співіснують у такому стані, який не є ні класичним миром, ні класичною війною в розумінні Клаузевіца.

Крім боротьби на фронтах криптомахічного типу, вони обмінюються кліматичними ударами, взаємною каталітичною ерозією технопродукуючих потенціалів. Це могло зірвати творення льодового кільця, оскільки тут потрібне було загальне співробітництво».

Наступний висновок походив знову з «Еврідіки»: «Якщо існують такі антагоністичні групи й вони змагаються між собою некласичним способом, то контакт із будь-яким космічним пришельцем може бути значно утруднений. Апріорі здобуття космічного союзника — малоймовірний шанс для кожної із сторін, якщо їх тільки дві. Бо інопланетяни не матимуть жодної вигоди ставати в конфлікті на той чи той бік. Контакт може відразу ж виявитись капсулем, який тиха, постійно тліюча і вперта криптомахічна війна оберне на лобове зіткнення обох сторін і сил. Приклад: хай на планеті існують блоки А, Б й В, які воюють між собою. Якщо Б вступить у контакт із пришельцем, то це буде викликом для А і В, які відчують для себе велику небезпеку. Вони можуть або атакувати пришельця — щоб він не збільшив потенціалу Б — або разом атакують Б. Бо ситуація стане нестабільною, а в будь-якій нестабільності достатньо стороннього фактора з великим технічним потенціалом (таким потенціалом повинен володіти пришелець, якщо він зумів здійснити галактичний стрибок) — щоб справа дійшла до ескалації ворожих дій».

«2. Квінта — федерація або протекторат. На ній немає рівносильних антагоністів, оскільки одна великодержавна сторона підкорила всю планету. Таке підкорення — чи то внаслідок переможної війни, чи внаслідок мирних дій — також не створює передумов для контакту з галактичним пришельцем. Не треба приписувати всепланетній державі ні демонічних, ні імперіалістичних намірів щодо інопланетян. У намірах змодельованої в такий спосіб Квінти — не знищення пришельця, а розладнання його планів установити контакт — зокрема висадитись на планеті. Технологічні дари, яких можна сподіватися від пришельця, легко можуть виявитись дарами згубними. Спроби утримати пришельця в послуху, аби не порушив пануючої соціополітичної рівноваги, можуть рикошетом ударити саме по цій рівновазі. Отож і в такій системі можливе небажання контакту. Це — спрямована в Космос політика під назвою PERFIS (Perfect Isolation[18]), за аналогією до історичної британської splendid isolation[19]. Висота інформаційних бар’єрів контакту, який повинен подолати пришелець, неозначена».

«3. За твердженням Гольгера, Кроха та їхніх послідовників, об’єднана планета, на якій немає ні переможених, ні переможців, сильної влади й поневолених, теж може не прагнути контакту. Головні дилеми такої цивілізації, яка сходить із лінії Ортеги-Нейссла поблизу верхньої зони вікна, змішуються на стику її культури і технології. Культура завжди відзначається регулятивним відставанням створюваних правових і звичаєво-етичних норм щодо технології в параболітичному прискоренні. Технологія уможливлює вже те, що забороняє культурна традиція.

Приклади: генетична інженерія, застосовувана до людиноподібних істот; регулювання статі; трансплантація мозку і т. д. Розгляданий у цьому світлі контакт із пришельцями виявляє двоїстість. Планетарна сторона, відкидаючи контакт, необов’язково повинна цим самим приписувати пришельцям ворожі наміри. Побоювання суттєвіші. Введення радикально нових технологій може дестабілізувати суспільні взаємини, наслідків не можна передбачити. Це не. стосується ні радіо, ні всіх інших дистанційних контактів, оскільки приймачі сигналів можуть на власний розсуд використати або знехтувати одержану інформацію».

Темпе вже стомився, але сон ще не брав його. Він перегорнув кілька розділів і заходивсь читати останній про процедуру контакту. Проект SETI враховував, усі подані вище труднощі порозуміння гостя з потенційним господарем. Отже, експедицію слід оснастити спеціальними засобами зв’язку, а також автоматами, які теж без попередніх переговорів повинні перед посадкою сповістити про мирний характер експедиції.

Вступна процедура — різноваріантна. Першим попередженням про прибуття корабля з Землі буде посилання променів на зазначених у додатку діапазонах радіо-, теплових, світлових, ультрафіолетових хвиль, а також променів у корпускулярній смузі. Водночас при відсутності відповіді, а також при одержанні відповіді незрозумілої, на всі континенти буде послано спускні апарати, чиї навідні сенсори націляться у значні скупчення забудов.

У книжці була також велика кількість малюнків, схем та описів. Кожен спускний апарат містив у собі передавально-приймальне устаткування, а також дані про Землю та її жителів. Якби й цей крок не викликав сподіваної реакції й не посприяв налагодженню зв’язку, мали здійснити посадку скинуті з борту важчі зонди, оснащені комп’ютерами, здатними давати пояснення, привчати до візуальних, тактильних, а також акустичних кодів.

Ця процедура була неминуча, оскільки кожен наступний крок був продовженням попереднього. Перші спускні апарати містили індикаційні емітери одноразового використання, які могло привести в дію тільки грубе пошкодження їхнього кожуха, спричинене не аварією чи жорсткою, посадкою, а навмисним бездискурсивним демонтажем. Пілотові дуже подобався такий науковий спосіб визначення ситуації, коли якийсь троглодит почне розбивати кремінною сокирою транзисторного посланця людства; «бездискурсивний демонтаж» відбувається I тоді, подумав він, коли зацідити когось так, що всі його зуби вилітають без зайвих слів.

Індикатори, вирощені з монокристалів, відзначалися такою стійкістю, що могли послати сигнал, навіть якби спускний апарат було знищено за одну мить, наприклад, вибухівкою. Далі програма детально знайомила з моделями цих посланців, описувала залпи, якими їх треба синхронно спрямовувати в обрані місця посадки-щоб жоден континент, жоден район не був поставлений у привілейоване становище або, навпаки, обійдений увагою і так далі.

Книжка містила також votum separatum[20] групи експертів SETI, виразників крайнього песимізму. Немає, запевняли вони, ніяких матеріальних засобів, пересилань чи легких для розшифрування запевнень, котрі не можна було б витлумачити як підступне прикриття агресивних намірів. Причина цього — неминуча різниця в технологічному рівні. Явище, яке в XIX, а надто в XX столітті називали гонкою озброєнь, з’явилося на світ разом з палеопітеком, коли він замість сокири застосував довгі стегнові кістки антилоп, трощачи черепи не лише шимпанзе, адже в категоріях гастрономії він був канібал.

Однак коли наука, мати технології, що розвивалась швидкими темпами, виникла на перехресті середземноморських культур, воєнні успіхи європейських, а потім і позаєвропейських держав, які воювали між собою, не забезпечили жодній з них вирішальної переваги над іншими. Єдиний виняток із цього правила — атомна зброя, проте Сполучені Штати утримували на неї монополію лише незначний час.

Зате технологічна прірва між цивілізаціями в Космосі має бути величезна. Ба навіть більше — попадання на цивілізацію, що досягла такого рівня розвитку, як земна, практично неможливе.

Було в цьому грубому томі ще багато вчених спекуляцій. Пришелець, який хоче відкрити недорозвиненим господарям усі таємниці сидеральної інженерії, краще б уже давав дітям гратися гранатами з вийнятою чекою. Якщо ж він НЕ відкриє їм своїх знань, то наразиться на підозру в дволикості, в бажанні панувати над ними, що так погано і так недобре.

Глибина висновків здолала нарешті читача, який завдяки програмі SETI заснув міцним сном з книжкою в руці й при світлі лампочки.

Він ішов вузькою вуличкою, повз освітлені сонцем будинки. Біля брами бавилися діти, поміж вікнами висіла на шворках білизна. Нерівний брук, укритий сміттям, шкірками бананів, огризками, перетинала стічна канава. Далеко внизу очам відкрився порт, забитий вітрильниками, на пляж ліниво накочувалися дрібні хвильки, між витягненими на пісок човнами сохли рибальські сіті, на морі, гладенькому аж до обрію, блищала сонячна доріжка. Його супроводжував важкий дух смаженої риби, сечі, олії, він не знав, як тут опинився. А втім, ні: він знав це дуже добре — адже це був Неаполь, мале смагляве дівча кричучи бігло за хлопцем, який утікав з м’ячем, зупинявся, вдавав, що віддає їй м’яча, а коли воно підбігало, знову втікав. Інші діти щось вигукували по-італійському, жінка, яка вихилилася з вікна, розпатлана, в нічній сорочці, знімала зі шворки, натягненої над вуличкою, висохлі комбінації, спідниці. Нижче починалися потріскані кам’яні сходи. Зненацька все здригнулося, залунали крики, стіни почали падати, він, мов укопаний, стояв у хмарах вапняного пилу, засліплений, щось завалилося позад нього, і крики, лемент жінок, гуркіт цегли заглушив гуркіт землетрусу. Terramoto, terramoto[21] — ці вигуки потонули в іншому гуркоті, який поволі наростав, посипалися шматки штукатурки, він затулив руками голову, відчув удар в обличчя й прокинувся, але землетрус не припинявся. Страхітлива сила вдавлювала його в постіль, він намагався підхопитись, але тримали застебнуті ремені, книжка вдарила його в лоб і полетіла на стелю.

Це був «Гермес», не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, це був уже не сон, і цей гуркіт — теж.

Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, в кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоб відчепитись, але марно — на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав шамотатись, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?

Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінг усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. В білий прямокутник екрана один за одним уходили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку.

Кірстінг переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. В центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, яке розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінг пересував зображення з безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих від кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об’єктів, відоме з давніх-давен, виявлялося ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок та планет.

При всій своїй унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоб вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою і крейдяного періоду. І все ж таки Кірстінг силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінг доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінг злегенька, як тільки міг, повертав назад мікрометричний гвинт, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи.

Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоб він просвітив усі вулиці, площі, будинки.

Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить їх вертикально стисненими. Дивлячись на них у вертикальній площині, він побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, існувала можливість відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалася, отож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося прибрати ретушшю, яка ліквідовувала усе, що рухалося швидше, ніж піша людина.

Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, і зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео- й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок.

Кірстінг стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоб побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь.

Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче — ракетобудуванням.

Кірстінг не сподівався виявити людиноподібну будову кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість і випростана постава ще не підтвердили б антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, що біжать, у масштабі планети, їх не можна було б відрізнити від марафонців.

Чутливість апаратури далеко перевершила найсміливіші уявлення батьків спінографії. З допомогою кальцієвого резонансу Кірстінг міг побачити шкаралупу курячого яйця на відстані ста тисяч кілометрів. Іноді йому здавалося, що серед каламутних плям він бачить мікроскопічні ниточки, ясніші від тла, як сфотографований через телескоп, застиглий танець гольбейнівських скелетів. Йому здавалося, що коли посилити збільшення, то він побачить їх насправді й вони перестануть бути тим, що приписував тремтячим волоконцям, таким сумнівним і короткочасним, наче канали, що їх бачили давні астрономи на Марсі, бо дуже хотіли їх побачити. Коли він надто довго вдивлявся в скупчення блідих, застиглих іскринок, стомлений зір скорявся волі й, здавалось, от-от помітить молочні цятинки черепів і тонші від волосини кістки хребетних стовпів та кінцівок. Однак досить було закліпати пекучими від напруження очима, щоб ця ілюзія зникла.

Кірстінг вимкнув апарат і підвівся. Склепивши в цілковитій темряві повіки, відновив в уяві зображення, яке щойно спостерігав, і знову в оксамитній чорноті зафосфоресціювали дрібні кістяки-привиди. Він, мов незрячий, відпустив опору, за яку тримався, й поплив до рубінового вогника над виходом. Засліплений після довгого перебування в темряві, замість рушити до ліфта, він втиснувся у дверну нішу, вистелену товстим пінопластом, і це його врятувало, коли разом з гуркотом його настиг гравітаційний удар. Нічні лампи денного світла згасли, по всьому коридорі, що обертався разом з кораблем, спалахнули аварійні вогні, але він цього вже не бачив, бо знепритомнів.

Після наради спати Стіргард не міг, бо знав, що ГОД, незалежно від варіантів тактики, які він придумає, поставить його перед вибором, котрий вестиме до альтернативи непередбачуваного ризику або відступу. Під час дискусії Стіргард зберігав удавану рішучість, але коли залишився на самоті, відчув себе безпорадним, як ніколи до цього. Йому дедалі важче вдавалось опиратися бажанню звіритись на долю. В одній із стінних шафок каюти серед його особистих дрібничок лежала старовинна, важка бронзова монета з профілем Цезаря і пучком фасцій на зворотному боці — пам’ятка про батька-нумізмата. Відчиняючи шафку, Стіргард іще не був певен, чи довірить у такий спосіб корабель, екіпаж, долю експедиції, найбільшої в історії людства, цій монеті, хоча вже подумав, що лікторський пучок різок означає втечу. Бо чим іншим був би їхній відступ, як не втечею? А стертий профіль масивного обличчя — це те, що, можливо, буде їхньою загибеллю.

Він переміг внутрішній опір, відчиняючи в півсутіні шафку, і навпомацки дістав з-поміж перегородок плаский футляр з монетою. Вийнявши її, покрутив у пальцях. Чи мав він право?.. Кидок в умовах невагомості був неможливий. Стіргард утиснув монету в сталеву скріпку, ввімкнув закріплений під дошкою письмового столика електромагніт, що притримував фотограми чи карти з допомогою сталевих кубиків, котрі правили йому за прес-пап’є. Розсунувши стоси паперів, стрічок, мов маленький хлопець, крутнув монету дзиґою. Вона крутилася на вістрі скріпки дедалі повільніше, описуючи невеликі кола, й нарешті впала, притягнена магнітом, зворотним боком догори. Відступ.

Щоб сісти, Стіргард схопився за бильце обертового крісла й, тільки-но комбінезон прилип до спинки, перш ніж устиг усвідомити, відчув струс. Спочатку струс був незначний, а потім почав наростати, й нарешті велетенська сила змела плівки, папери, прес-пап’є і темно-бронзову монету з письмового столика, а його втиснула в крісло. Перевантаження зросло моментально.

Потьмареним зором, бо кров уже відливала йому від очей, Стіргард іще побачив світло круглої настільної лампи, що розмазувалося від блискавичних коливань, почув, як під обшивкою сталевих стін глухо застогнали всі пази, шви й крізь шум незакріплених предметів, апаратів, одежі, що летіли на нього зусібіч, пробивалося далеке виття сирен тривоги. Враження було таке, ніби вили не мембрани, а сам корабель, уражений у сто вісімдесят тисяч тонн своєї маси, і якщо Кірстінга, що чув це завивання й протяглий грім, засліплював страхітливий тягар, який утискував налите свинцем тіло в крісло, то Стіргард в останню мить відчув полегкість.

Так. Полегкість, бо відступ уже виключався з гри.

Зір повернувся до, нього через кілька секунд, хоча стрілка гравіметра ще тремтіла на червоних рисках шкали. «Гермес» уник прямого попадання. Воно було неможливе. Хоч би що його атакувало, ГОД, який постійно був напоготові, відбив удар, завданий спритно й несподівано. Позбавлений часу вибрати належне прикриття, ГОД упав у крайність. Вал гравітації нічим не можна було пробити в цьому Космосі, хіба що сингулярністю, отож «Гермес» уцілів, але сила такого раптового удару у відповідь неминуче дала рикошет і, наче гармата, що відкотилася після пострілу, весь корабель в епіцентрі розряду сидераторів затремтів, хоч прийняв лише невелику часточку випущеного в нього заряду.

Навіть не намагаючись підвестися, бо тіло все ще наче перебувало під пресом, Стіргард широко розплющеними очима бачив, як велика стрілка, слабо здригаючись, міліметр за міліметром сповзає з червоного сектора круглої шкали. Граничне напружені м’язи почали вже коритись. Гравіметр понизився до чорної двійки, і тільки сирени тривоги досі пронизливо вили на всіх палубах.

Відштовхуючись обома руками від бильця крісла, Стіргард насилу підвівся і, ставши на ноги, змушений був, згорбившись, спертись долонями на край столика — як та мавпа, що звикла допомагати своїм ногам руками. Він не міг собі пояснити, звідки в нього цієї хвилини з’явилася така думка. Серед безладної купи стрічок і карт на підлозі він побачив батьківську монету, яка й далі показувала решку, тобто відступ. Стіргард усміхнувся, бо це рішення перебив уже вищий козир. Гравіметр показував одиницю. Треба було поквапитись до стернової рубки й довідатись передусім про людей.

Стіргард був уже біля дверей, але раптом повернувся, підняв монету й поклав її в шафку. Ніхто не смів довідатись про його хвилинну слабість. Слабість не входила в категорії гри, бо коли бракує мінімаксових рішень, то рішень, кращих за чисто лотерейні, немає. Отож він міг бодай перед самим собою виправдатись у цьому вчинку, але не хотів. Посередині тунельного коридора до нього повернулася невагомість. Стіргард не хотів війни, але знав своїх людей і розумів, що, крім папського делегата, ніхто не погодиться на втечу.