Фіаско

SETI

Каюти фізиків були розташовані на четвертому ярусі. Воскреслий астронавт уже добре орієнтувався на «Еврідіці», вивчив план усього зорельота, такого не схожого на ті, в яких колись літав сам. Не розумів багатьох назв і призначення приладів кормового сегмента, безлюдного й одрізаного від решти корпусу потрійною перетинкою. Подібний до велетенської гусениці корабель уздовж і впоперек протинали тунелі — комунікаційна мережа під циліндричне розтягнутим містом. У м’язах воскреслого жила пам’ять про блукання тісними, овальними чи круглими, наче колодязі, коридорами, в яких доводилося пливти у стані невагомості, час від часу допомагаючи собі, ледь відштовхуючись од стін, стелі й підлоги, щоб зробити потрібний поворот.

А в товарних ракетах до трюму можна було дістатись і простіше — шахтою кліматичної продувки. Досить було ввімкнути компресор, і ти вже нісся в шумі майже справжнього вітру, а ноги, що висіли у повітрі, видавалися непотрібним рудиментом, з яким не відомо що робити.

Він майже шкодував, що немає невагомості, яку колись, бувало, так проклинав, коли треба було щось полагодити, бо закон Ньютона таки добре давався взнаки. Досить було вдарити молотком, не вхопившись добре за щось другою рукою, — й ти летів по рівнодіючій, кумедно перевертаючись у повітрі. Але смішно в таких випадках було лише тим, хто спостерігав за астронавтом збоку.

Ліфти — точніше довгасті безколісні кабіни з овальними вікнами, настільки вигнутими, що все в них спотворювалося, безшумно рухались, показуючи номери Сегментів, і блимали вогниками на потрібній зупинці.

Підлога в коридорі була водночас шорстка й пружна. За рогом коридора щойно зник пилосос, схожий на черепаху, а воскреслий астронавт простував уздовж ряду дверей, трохи вигнутих, як і стіна. Пороги були окуті міддю; мабуть, так заманулося земному дизайнерові. Якось інакше це годі було пояснити.

Спинившись перед каютою Лаугера, астронавт умить втратив упевненість. Він ще й досі не зміг стати одним з членів екіпажу, їхня приязнь до нього, коли стрічались у кают-компанії, поспішність, із якою той чи той запрошували його до свого столу, здавалися перебільшеними. Ці люди немовби вдавали, що він і справді є одним із них і йому лише тимчасово не дають посади. Щоправда, Лаугер запевнив його, що він може працювати в нього, коли тільки схоче, але й ця обіцянка чомусь не додала певності, а лише насторожила. Зрештою, Лаугер був не абихто, а перший фізик. І не тільки на «Еврідіці». Астронавт ніколи не думав, що його можуть пойняти сумніви, як слід триматися з будь-ким…

Двері не мали клямки, досить було торкнутися їх пучками пальців — і вони відчинилися так швидко, що він мало не сахнувся, як дикун од автомобіля. Велике приміщення вражало безладом. Серед стосів касет із плівками, платівок, паперів, атласів височів великий письмовий стіл з вигнутою стільницею. В середині цієї дуги містилося сидіння, що оберталося на всі боки. За столом на стіні чорніло прямокутне табло з мерехтливими світлячками іскор. Обабіч цієї миготливої таблиці висіли підсвічені фотографії спіральних туманностей, а далі громадилися прямовисні опуклі стовпоподібні циліндри, часто відкриті, заповнені перегородками з дисками процесорів. У лівому кутку стояв скісний чотиригранний апарат з підвішеним до нього стільчиком. Апарат той наскрізь прошивав склепіння, а зі щілини під бінокулярами швидкими стрибками змотувалася стрічка якоїсь діаграми, згортаючись на підлозі у сувій. Підлогу вкривав потертий перський килим із бляклим ієрогліфічним візерунком. Цей килим остаточно приголомшив астронавта.

Циліндр, подібний до колони, зненацька зник і за ним відкрився вхід до наступного приміщення. Там стояв Лаугер, вбраний у полотняні штани й светр, з давно не стриженою головою, й усміхався по-змовницьки й водночас безневинно. Обличчя в нього було м’ясисте, як у передчасно постарілої дитини, і таке ж несхоже на обличчя творця високих абстре, кцій, як в Енштейна, коли той ще працював десь у конторі.

— Добрий день… — мовив прибулий.

— Заходь, колего, заходь. Ти вчасно прийшов: одним махом увійдеш і у фізику, й у метафізику… — Лаугер пояснив: — У мене панотець Араго.

Астронавт увійшов за Лаугером до другої каюти, меншої, з прибраним ліжком і кількома крісельцями навколо столу. За столом сидів домініканець і крізь лупу розглядав якісь плани, а може, комп’ютерну карту планети, бо аркуш той був покреслений численними лініями.

Араго висунув ще одне крісло біля себе. Сіли всі втрьох.

— Це Марк. Ви знаєте його, панотче? — спитав Лаугер і, не даючи йому відповісти, повів далі: — Я уявляю, скільки у вас клопотів, пане Марку. Важко говорити по щирості з машиною.

— Машина тут ні до чого, — зауважив домініканець із звичною іронією. — Говорить лише те, що в неї закладено.

— Це означає: те, що ви в неї вклали, — уточнив фізик, ущипливо посміхаючись. — У теоріях згоди нема е, проте там її ніколи й не було. Йдеться про так звані «надвіконні» цивілізації, — пояснив він новому гостеві. — Та коли ви вже приєдналися до нашої дискусії, то я коротко перекажу вам початок… Ви вже знаєте, що давні уявлення про ЕТІ[1] встигли багато в чому змінитися. Якщо у галактиці є навіть мільйон цивілізацій, їхнє існування зазнає такого часового розпорошення, що спершу не можна порозумітися з господарями планети, а згодом стає неможливим їх відвідати. Підходящу цивілізацію важче впіймати, ніж метелика-одноденку. Тим-то ми й шукаємо не метеликів, а їхні личинки. Ви знаєте, що воно таке — «вікно контакту»?

— Знаю, — відповів оживлений астронавт.

— От і добре! Пересіявши двісті мільйонів небесних тіл, ми відкрили одинадцять мільйонів кандидаток. Більшість із них — то мертві планети, решта перебуває під «вікном» або над «вікном». Уяви собі, — Лаугер несподівано перейшов на ти, — що ти закохався у портрет шістнадцятирічної дівчини і вирушив у дорогу, аби освідчитися їй у коханні. Та, на жаль, подорож триватиме п’ятдесят років. Отож врешті ти прилетиш до бабці або до покійниці. А якщо посилатимеш свої любовні листи поштою, то сам постарієш, доки отримаєш відповідь. Це in nuce[2] первісна концепція СЕТІ[3]. Не можна вести діалог із багатовіковими інтервалами.

— Виходить, ми летимо до личинки? — спитав гість. Віднедавна його почали називати Марком, і зараз, — не знати чому, — йому раптом спало на думку, а чи не пішло це від ченця, котрий, як і він, не був членом екіпажу.

— Ми самі не знаємо, до якої мети летимо, — зауважив Араго.

Здавалося, Лаугер був задоволений цими словами.

— Можливо, — підтакнув він. — Планети, де існує життя, ми розпізнаємо за складом атмосфери. Каталог таких планет налічує багато тисяч лише в нашій галактиці. Ми відсіяли майже тридцять тисяч тих, що подають якісь надії.

— Надії на Розум?

— Коли Розум іще у пелюшках — він непомітний. А коли достигне, то вилітає з «вікна». Треба перехопити його раніше. Звідки нам знати, чи варта мета нашої експедиції таких зусиль? Ми летимо на Квінту — п’яту планету Дзети Гарпії. Деякі дані вселяють надію…

— In dubio pro reo[4], — мовив домініканець.

— А кого ви, панотче, звинувачуєте? — спитав Лаугер, але знову не дочекався відповіді й повів далі: — Першою космічною ознакою Розуму стало радіо. Задовго до появи радіоастрономії. Ну, не так то й задовго, однак років за сто. Планети, що мають радіопередавачі, можна виявити, коли їхня потужність сягає за певну межу. Квінта подає сигнали в діапазоні короткому й ультракороткому, меншому від випром: нення її Сонця — це забагато, як на мертву планету. Якщо планета електронізована — ці випромінювання можна вважати середніми, бо вона перебуває під впливом сонячних шумів. Але щось там є, щось пов’язане з радіо, щось біляпорогове. Я маю докази.

— Однак непрямі, — знов уточнив апостольський посланець.

— Навіть менше — всього один непрямий доказ, — згодився Лаугер. — Але що важливіше, на Квінті було зафіксовано пунктирні електромагнітні спалахи, а один зареєстровано під час усього випромінювання за допомогою спектрометра одного орбітера, що кружляє навколо Марса. Там літають два орбітери, які дорого обійшлися Землі: після того, як було записано сигнал, почалася підготовка нашої експедиції.

— То що це було — атомні бомби? — спитав чоловік, який вже почав звикати до імені Марк.

— Ні. Скоріше це схоже на вступ до планетарної інженерії, бо ті спалахи були термоядерні, чисті. Якби на Квінт; цивілізація розвивалася так, як на Землі, квінтяни почали б з уранідів. І найцікавіше, що ці спалахи спостерігалися тільки в межах полярного кола. Тобто в тамтешній Антарктиці або Арктиці. В такий спосіб можна розтоплювати материкові льодовики. Але різниця між нами та квінтянами полягає не в цьому. Йдеться про те, чи ми не зашкодимо їм своїм прибуттям. Панотець Араго вважає, що саме так і може статися. Я такої ж думки…

— А в чому різниця між ним і вами?

— Я вважаю, що варто ризикнути. Пізнавати світ без будь-яких збитків неможливо.

Здається, Марк починав розуміти суть їхніх розходжень. Він забув, хто він такий, але до нього повернулася колишня впевненість у собі.

— Панотче… отож, виходить, ви летите з нами всупереч своїм переконанням? — звернувся він просто до священика.

— Звичайно, — відповів Араго. — Церква була проти експедиції. Так званий «контакт» може стати дарунком данайців. Може відкрити скриню Пандори.

— Панотець має звичку характеризувати нашу програму за допомогою міфологічних образів, — засміявся Лаугер. — «Еврідіка», «Юпітер», «Аїд», «Цербер»… Ми й справді чимало накрали в стародавніх греків. Власне, й наш корабель мав би зватись «Арго», а ми — психонавтами. Ми намагатимемося завдати якнайменше шкоди будь-кому. Ось чому експедиція буде така заплутана.

— Contra spem spero[5]… — зітхнув чернець. — А втім, — додав він, — я був би радий помилитися.

Лаугер, здавалося, вже не чув його, думаючи про щось своє.

— Поки ми наблизимося до Квінти, в них тим часом мине щонайменше триста років, а в нас на кораблі лише рік. Це означає, що ми доберемося до них уже тоді, коли вони перебуватимуть у верхній частині «вікна». Тільки б устигнути вчасно. Секунди розбіжностей у наших маневрах можуть або неймовірно затримати, або прискорити наш політ. А щодо шкоди… Адже превелебний отець знає: стехнізовані цивілізації інертні, хоча й не стаціонарні. Інакше кажучи, їх важко збити з визначеного курсу. Хоч би що там сталося, ми не спустимося до них у ролі богів з неба. Ми не шукали первісних культур, і в СЕТІ немає астроетнологів.

Араго мовчав, дивлячись на фізика з-під ледь примружених повік. Третій учасник розмови врешті наважився запитати:

— А чи це буде добре?

— Що саме? — здивувався Лаугер.

— Визнати неіснуючими тих, хто не потрапив у поле нашого зору. Таке зрівняння може бути доречним лише з практичного погляду…

— Його можна також назвати «опортунізмом», якщо це комусь до вподоби, — холодно відказав Лаугер. — Ми обрали завдання, яке нам до снаги. «Вікно контакту» має емпіричну раму, але воно має також і етичне обгрунтування. Ми не ввіллємо в голови печерних жителів мастила, дистильованого двадцять другим століттям. Зрештою, що там pluralis maiestaticus[6]. Я був одним із співавторів програми, і тут я опинився тому, що під контактом розумію обмін знаннями. Обмін. Не опіку, не нав’язування меліористичних повчань.

— А що, коли там панує зло? — раптом спитав Араго.

— А чи існує універсальне зло? — подумав уголос Лаугер.

— Гадаю, існує;

— Тоді треба було сказати «non possumus![7]"і заперечити програму…

— Я всього лиш виконував свій обов’язок.

З цими словами Араго підвівся, ледь схилив перед ними голову і вийшов. Розкинувшись у кріслі, Лаугер невдоволено скривився, поплямкав губами, ніби відчув гіркий смак, і пробурмотів заперечливо:

— Я шаную його за те, що він виводить мене з рівноваги. До всього приробляє крильця. Або роги… Ну, досить про це. Я не для цього хотів вас бачити. Ми ладнаємо на Квінту розвідувальний корабель. Він має сісти на планету. Це «Гермес». Полетить дев’ять або десять чоловік. Склад командної четвірки затверджений. Решту вибиратимемо голосуванням — за фахом. Чи ви б хотіли висунути свою кандидатуру?

Астронавт спершу не зрозумів, про що йдеться.

— Ну, сісти там…

Його кинуло в жар. Недовіра і захват! Лаугер бачив, як у нього заблищали очі і, випереджаючи його, уточнив:

— Бути кандидатом — ще не означає потрапити до групи. Вирішуватимуть тут зовсім не наукові якості. Найвидатніший теоретик цілком може закаляти штани. Потрібні люди несхитні. Яких нічого не зламає. Герберт — чудовий психотонік, психолог, знавець людських душ, але мужність у лабораторії не перевіриш. Чи знаєш, хто ти?

Астронавт пополотнів:

— Ні.

— То я скажу тобі. У Бірнамському лісі загинуло чимало водіїв крокуючих машин, їх зненацька захопило виверження тамтешніх гейзерів. То були фахівці, які виконували доручену роботу, і жоден з них не знав, що йде на неминучу смерть. Двоє добровільно пішло на їхні розшуки. Ти один із тих двох.

— Як ви можете це знати? Доктор Герберт запевняв мене…

— Доктор Герберт та його асистент — то корабельні лікарі. Вони добре знаються на медицині, але не на комп’ютерах. Вважали, що мають зберігати лікарську таємницю — коли вже не пощастило виявити особу воскрешеного. «Травмування психіки» — такий у них аргумент. На «Еврідіці» немає підслуховування, але є центр із пам’яттю, яку не можна стерти. Доступ до нього мають командир, перший інформатик і я. Сподіваюсь, ти не скажеш про це лікарям?

— Не скажу.

— Це б їх засмутило. Вірю, що ти цього не зробиш.

— Хіба вони не здогадаються, коли…

— Не думаю. Лікарі систематично перевіряють стан здоров’я всього нашого екіпажу. Голосування таємне. Голосує рада. З п’яти голосів ти отримаєш три. Я так гадаю. А кажу тобі це вже тепер тому, що ти повинен серйозно попрацювати. Я знаю: ти показав на тренажерах добру астрофізичну підготовку, але на рівні вимог минулого століття. Як на ті часи, вона дорівнює першій категорії, сьогодні ж цього не досить. Протягом року ти будеш міжзоряним школярем. Якщо вивчиш урок, то побачиш квінтян. А тепер бувай, бо в мене сила-силенна боргів — треба їх відробляти.

Вони підвелися разом. Воскреслий астронавт був вищий за уславленого фізика й молодший. Лаугер не полетить, раптом спало на думку астронавтові.

Фізик дійшов з ним до дверей. Астронавт не бачив ні його, ані вогників, що миготіли на чорному екрані, не пам’ятав, чи попрощався, чи про щось іще говорив. Хотів увійти до малої роздягальні, та помилково відчинив не ті двері, вгледів у дзеркалі своє обличчя й повторив:

— «Побачиш квінтян».

Отож Марк засів за навчання. Баланс статистичних підрахунків загалом був ясний. Життя зароджується й розвивається на планетах впродовж мільярдів років, але на перших стадіях воно ще німе. Цивілізації виростають з цього життя не для того, аби щезнути, а щоб перейти на вищий, «понадлюдський» щабель. Через те, що частота техногенних народжень для звичайної спіральної галактики здебільшого постійна, цивілізації народжуються, достигають і йдуть у небуття в однаковому ритмі. І хоча безперестанку виникають нові, вони зникають після певного проміжку порозуміння, — інакше кажучи, «вікна контакту», — швидше ніж можна обмінятися з ними сигналами.

Німота істот примітивних зрозуміла. Але поясненню мовчання високорозвинених істот присвячено безліч гіпотез. З тих припущень можна було б укласти цілу бібліотеку, та Марк лишив ці праці без уваги. Читав далі: для даної миті, чи для даного століття (з астрономічної точки зору це рівнозначно) Землю можна вважати єдиною цивілізацією ВЖЕ технічною й ЩЕ біологічною, що існує в межах Молочного Шляху. І тому надії СЕТІ здавалися назавжди похованими. Минуло півтора століття, поки з’ясувалося, що це не так. Подолати простір, що відділяє одну зірку від іншої, щоб одні Живі й Розумні могли зустріти Інших і повернутися додому, — завдання нездійсненне для прямого польоту. Коли б навіть астронавти летіли зі швидкістю, близькою до швидкості світла, вони б не побачили ні тих, до кого вирушили, ані тих, хто лишився на Землі. І тут і там за кілька років бортового часу мине щонайменше ціле століття.

Це категоричне твердження науки дало Церкві привід для такої рефлексії: Той, Хто створив світ, зробив міжзоряну зустріч створених Ним істот химерою.

Він поставив перед ними перепону абсолютно порожню й невидиму, здолати яку неможливо: безодню свою, а не людську.

Так чи так, людські діяння йдуть завжди інакше, ніж думка, скерована до їхніх пророцтв. Розтулена безодня виявилася нездоланною перепоною. Проте, хоча її не можна було здолати, але можна було обминути серією спеціальних маневрів.

Усереднений час галактики єдиний — вона сама є годинником, який показує свій вік, а отже і час. Там, однак, де панує найвища напруга гравітації, галактичний час піддається раптовим змінам. Він має межі, біля яких спиняється. Це сфери Шварцшільда — чорні оболонки запалих у себе зірок. Ці оболонки є горизонтом подій. Предмет, який наближається до них, починає розпливатися в очах віддаленого спостерігача і зникає ще раніше, ніж торкнеться поверхні Чорної Діри, бо час, що його розтягає гравітація, пересуває світло відразу до інфрачервоного спектра, а потім до щораз довших електромагнітних хвиль, аж поки жоден відбитий фотон не повернеться до очей того, хто спостерігає, бо Чорна Діра всмоктує своїм горизонтом кожну частку і кожен промінь світла назавжди.

Зрештою, наближаючись до Чорної Діри, мандрівник буде розірваний разом зі своїм кораблем зростаючою гравітацією. Припливи і відпливи тяжіння розтягають там будь-який матеріальний об’єкт, перетворюючи його на справжню нитку, продовженням якої є промінь Чорної Кулі, і безповоротно поглинає того, хто в неї пірнув.

Зірку, яка запала в себе, колапсар, навіть не можна облетіти: припливи й відпливи тяжіння вб’ють мандрівників і розірвуть їхній корабель. Якби на місці корабля був найгустіший космічний карлик, нейтронна зірка, небесне тіло, що складається з увігнаних у нього атомних ядер, застиглих до такого твердого стану, проти якого твердість криці нагадуватиме густину газу, — це однаково нічого не дасть. Колапсар втягне й таке небесне тіло, немов веретено, вмить роздере і проковтне, а про загиблих нагадуватимуть лише дотліваючі смолоскипи рентгенівського випромінювання в космічний простір.

Отак раптово гільйотинує прибульців колапсар, утворений із зірок, кількакрат важчих за Сонце. Однак, якщо маса Чорної Діри виявиться й тисячосонячна, тяжіння біля її горизонту може бути не дужче від земного. Тому попервах нічого не загрожуватиме кораблеві, що туди потрапить, і екіпаж, запливаючи під такий горизонт, може взагалі нічого не помітити. Але він уже ніколи не вибереться з-під цієї невидимої оболонки. Корабель, засмоктаний углибину велетенського колапсара, через кілька днів або годин (залежно від маси пастки) зануриться до її центру.

Такі теоретичні моделі гравітаційних могил створила астрофізика кінця XX століття. Як часто буває в історії пізнання, модель виявилася недосконалою — занадто спрощеною. Спершу її скоригувала квантова механіка: адже кожна Чорна Діра випромінює то слабше, що більшою вона є. Гіганти, які зазвичай стирчать у центрі галактик, теж колись щезнуть, хоч їхнє «квантове випаровування» триватиме сто мільярдів років. Вони будуть останніми реліктами колишньої пишноти зоряного Космосу.

Дальші підрахунки й моделювання виявили нові відмінності Чорних Дір. Коли відцентрова радіація зірки, слабшаючи, вже не може опиратися тяжінню й зірка западає, то не відразу набирає форми кулі. У своєму колапсі вона тремтить, нрче крапля, то розплескуючись диском, то розтягаючись веретеном. Таке коливання триває зовсім недовго, й частота його залежить від маси колапсара. Він поводить себе наче гонг, що б’є сам у себе. Але навіть замовклий гонг можна примусити коливатись, ударивши в нього. Так само й Чорну Кулю можна примусити знову коливатися за допомогою сидерального інженерного мистецтва.

Щоб змусити Чорну Кулю резонувати, треба добре розумітися на цій галузі науки і мати в своєму розпорядженні необхідну потужність порядку 1044 ергів, випромінювану в потрібному напрямку і з потрібною силою. Для чого це потрібно? Щоб утворити те, чому астрофізики надали назву «темпоральна цибулина». Подібно до того, як осердя цибулини оточують шари м’якоті, які на зрізі здаються кільцями спиляного дерева, колапсар при резонансі оточує себе вигнутим гравітацією часом, а вірніше — заплутаним прошарком часопростору. Для далеких спостерігачів Чорна Діра вібрує, немов камертон. Але для того, хто опиниться біля неї у горизонталі видозміненого часу, показання галактичного годинника втрачають будь-яке значення.

Отож, якщо корабель досягне Чорної Діри, що раз у раз деформує часопростір, то може втрапити у брадихрон і в тій зоні сповільненого часу пробути цілі роки.

На очах спостерігача, який перебуває ззовні, корабель зникне, досягши Чорної Діри, і після невидимої зупинки у брадихроні випливе у довколишній простір. Для всіх, хто дивиться здалеку, колапсар, приведений у резонанс, вібрує впродовж секунди, прибираючи форми то диска, то веретена. Зрештою, він уже коливався так само під час своєї агонії, коли був западаючою в себе зіркою, розчавленою власним тягарем після випалення ядерних нутрощів.

Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитися. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м’яч, а скоріше, як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це — через посилення квантових ефектів. Тому поряд з брадихронами можуть з’являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ані друге. Аби скористатися з цього завмирання й повертання часу, треба увійти в середину Чорної Діри.

Програмою передбачалося, що «Еврідіка» використає як порт самотній колапсар над сузір’ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, що перебуває на рівні можливого порозуміння, а з подібною до метелика, який випурхує з вікна, — вже тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоб земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеги-Нейссла.

З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого «Еврідіка» мала досягти колапсара в сузір’ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду «Еврідіки» летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання «Орфей». Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи grаcer (gravitation amplification by collimated excitation of resonance)[8]. За сигналом «Еврідіки» він мав змусити Чорну Діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.

Хоча «Орфей» був велетнем у земних масштабах, та проти колапсара, якого мав розгойдати, він був порошинкою. Але «Орфей» міг скористатися гравітаційним резонансом. Передаючи Аїдові свій розколиханий подув, він змушував його стиснутись і розслабитись, і тоді чорне пекло, роззявивши пащу, відкрило б «Еврідіці» вхід до Чорної Діри, аби вона впливла у вири брадихронічних течій.

Перед цією операцією належало пересвідчитись, чи Квінта, віддалена на п’ять світлових років, уже перебуває у розповні технологічної ери, а тоді визначити, коли настане слушна мить для її відвідин. Після визначення часу «Еврідіка» мала утворити для себе темпоральну пристань в Аїді, розколиханому грасеровим випромінюванням «Орфея». Але його потужності вистачило б тільки на один постріл когезійної гравітації (цим пострілом він сам себе знищує), тож повторити операцію було неможливо.

Коли б цього не пощастило зробити з першого разу, — через навігаційну помилку серед темпоральних бур, через помилкові висновки щодо темпів розвитку квінтянської цивілізації або через будь-яку іншу причину, — експедиції загрожувало фіаско. А це в найкращому випадку означало повернення на Землю з порожніми руками. План цей був ускладнений ще й наміром використати в Аїдовому пеклі ретрохрони — тобто ввійти в загальний час усієї Галактики, що плине назад, щоб експедиція могла повернутися до своєї Сонячної системи лише через кільканадцять років після старту, незважаючи на те, що Гарпію відділяли від Землі тисячі парсеків. Щоправда, точна дата повернення була не визначена: за ту частку секунди, впродовж якої корабель перебуватиме в брадихронах чи ретрохронах, віддалік пресів і жорен гравітації, могли минути роки й роки, Розум воскреслого астронавта ніяк не міг осягти всього того — тут було повно суперечностей, головна з них така:

«Еврідіка» має завмерти у безчассі над колапсаром, чи, вірніше, в часі, інакшому, ніж загальносвітовий. Розвідники полетять до Квінти й повернуться назад: це займе понад сімдесят тисяч годин або близько восьми років. Колапсар лише кілька хвилин має коливатися під ударами грасера, набуваючи то форми диска, то веретена, — так це видаватиметься далеким спостерігачам. Отож, коли розвідники повернуться, вони вже не застануть корабля у колапсаровій пристані. Чорна Діра задовго до їхнього повернення знову набере форми нерухомої кулі. Але «Гермес», незважаючи на це. має відшукати головний корабель у темпоральному порту. Як же він зможе це зробити, коли не застане того порту, який з’явиться, щоб одразу зникнути? Як погодити одне з другим?

— Декотрі фізики, — пояснив Маркові Лаугер, — твердять, ніби розуміють існування подібних явищ, як, припустімо, існування каменя чи шафи. Насправді вони дотримуються думки про відповідність теорії результатам вимірів. Фізика, друже мій, це вузька стежка, що пролягає крізь безодню, недосяжну людській уяві. Це набір відповідей на певні питання, які ми ставимо світові; світ дає нам відповіді за умови, що ми не ставитимемо йому інших запитань, тих, про які волає здоровий глузд.

А що ж воно таке — здоровий глузд? Це щось таке, що огортає інтелект, який спирається на ті ж почуття, що й почуття мавпи. Цей інтелект бажає пізнавати світ за правилами, сформованими його земною життєвою нішею. Але світ поза цією нішею, цим інкубатором мислячих мавполюдей, має цінності, яких не можна взяти до рук, побачити, укусити, почути, обстукати і в такий спосіб привласнити.

Політ «Гермеса» для «Еврідіки» триватиме лише протягом тих кількох тижнів, коли вона перебуватиме у колаптичному порту. Для екіпажу «Гермеса» політ триватиме приблизно півтора року. З цього часу — три місяці на політ до Квінти, рік перебування на Квінті і чверть року на повернення назад. Для спостерігачів, які не перебувають ні на «Гермесі», ні на «Еврідіці», «Гермес» виконає своє завдання за дев’ять років і «Еврідіка» зникне з їх очей на такий самий час. Відповідно до часу, який іде на її борту, вона перейде з п’ятниці у суботу, повернеться у п’ятницю, а тоді колапсар виплюне її у простір.

На «Гермесі» час пливтиме повільніше, ніж на Землі, завдяки його швидкості — близької до світлової. Час на «Еврідіці» йтиме ще повільніше, а тоді полине назад завдяки її маневрам: адже вона зійде з брадихрону в ретрохрон, а звідти вискочить на галактохрони. Одне слово, з часу гравітаційне розтягнутого у час, обернений назад, а з нього виплине і зустріне «Гермеса» в незібганому часопросторі.

Якщо «Еврідіка» схибить у своїх маневрах хоча б на секунду, летячи у варіохронах, то ніколи не відшукає «Гермеса». В цьому немає жодної суперечності, так би мовити, з точки зору світу. Суперечності виникають при зіткненні Розуму, що виник у слабкому земному тяжінні, з явищами, які зародились в умовах тяжіння в більйони разів більшого — і це найголовніше.

Світ улаштований за універсальними правилами, що звуться Законами Природи, але те саме правило може проявлятися з різною силою. Ось, наприклад, для того, хто проваливсь углиб Чорної Діри, простір набуває вигляду часу, тому що він уже не може повернутися у ньому назад, так само, як неможливо рухатися назад у земному часі, тобто повертатися у минуле. Переживання такого «водолаза» несила уявити, якщо навіть припустити, що він не загине одразу ж, перетнувши горизонт подій.

— Попри це, — сказав Лаугер, — я вважаю, що світ влаштовано, так би мовити, доброзичливо, коли нам щастить оволодіти тим, що суперечить нашим почуттям. Зрештою, подумай сам: дитина здатна оволодіти мовою, не розуміючи принципів граматики, не знаючи ні синтаксису, ані внутрішніх суперечностей мови. Ти мене спонукав до філософствування. Людина прагне осягти якісь остаточні істини. Я гадаю, що так само поводиться будь-який смертний розум. А що воно таке — остаточна істина? Це кінець шляху, де вже не існує ні таємниць, ні надії. Де ні про що вже не можна питати, бо прозвучали всі відповіді. Такого місця немає. Космос — то лабіринт, збудований з лабіринтів. У кожному відкривається наступний. Туди, куди ми не годні увійти самі, ми проникаємо за допомогою математики. Ладнаємо з неї візочки для пересування нелюдськими просторами світу. За допомогою математики можна конструювати й позакосмічні світи, незалежно від того, існують вони чи ні. Окрім того, можна полишити математику і змодельовані з її допомогою світи, спираючись на віру в бога, увійти у потойбічний світ. Цим займаються люди, подібні до отця Араго. Різниця між мною і ним — це різниця між можливістю й сподіванням. Я за своїм фахом займаюся досяжним, він — тим, на що сподіваються, перед чим можна стати лицем до лиця лише після смерті. Що ти осягнув після смерті? Що побачив?

— Нічого.

— Власне, у цьому полягає differentia specified[9] між знанням і вірою. Воскрешені нічого не побачили після смерті, але це, наскільки я знаю, не порушило догм віри. Найновіша есхатологія християнства твердить, ніби воскрешений забуває обставини перебування у потойбічному світі. Мовляв, це е акт Божественної цензури, яка забороняє людям тинятися з цього світу в той. Коли вже людина може присвятити своє життя такій еластичній вірі (доказом чого є Араго), то наскільки ж простіше прийняти за чисту монету реальні суперечності, вивчивши які, ти можеш опинитися серед квінтян. Повір у фізику так, як Араго в свого бога. Хоча, на відміну від віри, фізика може помилятися. Ти маєш свободу вибору. Обдумай усе. А тепер іди вже, я повинен працювати.

Наближалася північ, а Марк, опинившись у своїй каюті, не переставав думати про Лаугера та ченця. Фізик на своєму місці, а ось той, другий? На що він сподівається? На що розраховує? Адже не на місіонерську діяльність? Чи, може, й справді вже виникла нова галузь теології, що займається не людськими дарами і творіннями бога, а панотець Араго вважає себе її представником? Чому під час розмови він сказав, що там може панувати зло?

Лише тепер Марк осягнув усю глибину страху, який мав відчувати чернець. Араго боявся не за себе, а за свою віру. Міг ставитися до Спокути як до ласки, що нею ощасливлено людство і він, представник Церкви, котрий бере участь в експедиції до нелюдських істот, куди не сягає його Євангеліє. Священик міг так думати. А через те, що вірив у божу всюдисущість, вірив і у всюдксущ}. сть особистого зла, бо диявол, який заводив Христа в спокусу, існував іще перед Благословенням і Зачаттям.

Отже, чернець віз із собою догми, якими жив, заради того, щоб наразити їх на ризик бути спростованими?

Воскрешений пілот заперечливо похитав головою. В Лаугера він міг питати про будь-що, але священика питати не наважився б. У Євангелії нема ні слова про те, що розповів Лазар після воскресіння з мертвих. Так само й він, Марк, нічим не може допомогти панотцеві Араго, хоча й повернувся з того світу. Аби вціліти, віра надала подібному воскресінню іншу, мирську, тлінну назву, тож не зазнала втрат.

Зрештою, він, Марк, на цьому не знався, але зрозумів нестерпну самотність ченця. Зрозумів тому, що сам перестав бути самітником, безпорадним і бездіяльним, випадково взятим на борт, нещасною жертвою аварії.

Він почав роздягатися, збираючись лягти спати, і прислухався до цілковитої тиші, що панувала на кораблі. «Еврідіка» летіла на межі світлової швидкості, а невдовзі мала реверсувати тягу. Тоді годинники в усіх приміщеннях покажуть критичну годину, аби екіпаж устиг укластися в ліжка навзнак і пристебнутися ременями. В цей час кулі, що з’єднують корпус, виконають всередині броньованих сегментів поворот на сто вісімдесят градусів. Довкола все завирує, але хаос і сум’яття триватимуть лише якусь мить. Після цього все знову застигне у незворушному спокої. А пломінь тяги, замість того, щоб бурхати навколо корми, витягнеться вздовж носа вперед. Зв’язок із Землею поліпшиться. З багаторічним запізненням «Еврідіку» наздоганятимуть вісті від тих, кого члени екіпажу полишили вдома.

До нього, Марка, такий лазеровий лист не надійде, адже на Землі в нього нікого не залишилося. Однак замість минулого в нього було майбутнє, заради якого варто жити.

Передісторія експедиції сповнена драматичних зіткнень та суперечок. І хоча майже всі визнавали, що теоретично такий політ здійснити можна, проект експедиції мав багато противників. Шанси на успіх починання обчислювали в різний спосіб, і вони були зовсім мізерні. Перелік факторів, які могли так чи так спричинити загибель експедиції, складався більше як із тисячі пунктів. Може, саме через це експедиція все-таки відбулася. Те, що вона не мала майже ніякої практичної користі, було неабияким викликом — тут-таки знайшлися добровольці, готові взяти в ній участь.

Поки «Еврідіка», нарощуючи прискорення, полинула у космічний простір, вартість програми зросла в геометричній прогресії — як, зрештою, слушно застерігали опоненти й критики. Але вкладені кошти мали вже самостійну силу і потягли за собою нові видатки, програму лихоманило не гірше, ніж поверхню Титана після старту «Еврідіки».

Заглиблений у читання воскреслий астронавт, названий Марком, не зупинявся на всіх тих кризових ситуаціях, що виникали в процесі підготовки польоту, будівництва кораблів, і на тому, як рикошетом відбивалися земні вади на долі програми: неякісне обладнання, корупційні та політичні афери причетних до програми політиків і промисловців. Тепер, коли він уже й так летів на борту «Еврідіки», його не обходили всі оті колізії підготовчої фази. Натомість Марк серйозно вивчав історію астронавтики, транссолярні перельоти й досягнення автоматичними зондами Альфи Центаври. Він учитувався в донесення, що рясніли прізвищами працівників Грааля та Роембдена, можливо, сподіваючись пізнати серед них імена знайомих йому людей.

Завдяки такому пізнаванню-згадці він міг, так само, як розплутують клубок, ухопившись за нитку, добратися й до свого справжнього імені. Інколи перед сном або відразу після пробудження в нього бували такі хвилини, коли він відчував: ось-ось пригадає, хто він є насправді. Особливо сильним було це відчуття після одного сну, в якому він був сам собою.

Так минув рік; «Еврідіка» гальмувала на світловому імпульсі колапсара, що зростав, немов справжня дірка в небі, в тому місці зірок не було. Він тренувавсь, учився, читав і врешті полишив спроби пригадати своє ім’я. Щоправда, не зовсім: на яву він уже був одним із змінних пілотів «Гермеса», але у снах, про які нікому не розповідав, все ще залишався тією людиною, котра ввійшла до Бірнамського лісу.