Фіаско

ЖЕРТВА АВАРІЇ

Він повернувся до тями сліпий і безтілий. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання самому собі: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає?

А коли здолав цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталось? Хотів поворухнутися, щоб відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак нічого його не слухалось і він не зміг поворухнути й пальцем.

Він не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані блимання, напружував усі сили, щоб розплющити очі, й, здається, це йому пощастило зробити. Проте він не побачив нічого, окрім тієї ж темряви, що й досі.

Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він приходив до Тями, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, отака відповідь?

Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую; я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла.

Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це вимагало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, — а воно поволі поверталося до нього, — зміг прийти до висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, а ніч з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак — з диханням. Чи я дихаю? — спитав він себе і вслухавсь у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Він не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.

Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці-. Й не відчув нічого. І тоді його посів переляк, уже цілком свідомий, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки й, напевно, ноги.

Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билося! Як перша звістка ззовні долинули голоси. Слух повернувсь раптово, щоправда, звуки були приглушені. Він усвідомлював — розмовляє двоє людей, бо розрізняв два голоси, — однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, — немов предмети, на які дивишся крізь запітніле скло або крізь туман.

Він зосередився, й слух загострився; і дивна річ — саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився в якомусь просторі, де був низ, верх і боки. Він ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередивсь на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий — низький, баритон, і ця людина говорила зовсім близько.

Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Однак спершу хотів послухати — не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш — так добре чути і щораз краще розуміти мову.

— Я б його ще потримав у гелії. — Це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.

— А я ні, — почувсь у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.

— Чому? Це не зашкодить.

— Подивись на його мозок. Ні, не calcarina. Правий temporalis. Бачиш? Він уже чує нас.

— Амплітуда надто мала, сумніваюсь, чи він розуміє.

— Уже діють обидві лобові половинки. Власне, це норма.

— Бачу.

— Вчора альфи ще майже не було.

— Через ґіпотермування. Це нормально. Розуміє він нас чи ні — азоту все ще забагато. Додам трохи гелію. Довга пауза і м’які кроки.

— Зажди, поглянь… — Це був баритон.

— Прокинувсь… але що…

Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка вже працювала чітко.

Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? В голові зринало щораз більше запитань, але ті й далі шепотілися.

— Добре, фронтальні бездоганні… але з thalamus не дуже… Ввімкни нижче… не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще медикома… Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?

— Майже на нулі. Це дивно.

— Скоріше дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр… гм…

— Стимулювати?

— Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше. Щось коротко дзенькнуло.

— Він не бачить, — вражено сказав молодий голос.

— Дев’ятка в нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми подивимось…

У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.

— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже протягом тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе…

Нерозбірливе шепотіння.

— Агнозія?

— Та що ти! Було б добре, якби… Дивись на вищі складові…

— Пам’ять відновлюється?

— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

— У нормі.

— Серце?

— Сорок п’ять.

— Тиск?

— Сто десять. Може, вже відключити?

— Краще не ризикувати. Почекай! Малий імпульс у спинному мозку…

Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

— Повертається тонус м’язів, бачиш?

— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

— Руками… незграбно.

— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

— Розплющив очі. Бачить?

— Іще ні. На скільки реагують зіниці?

— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламічна. Нехай медиком поправить електроди і дасть струм. О, чудово…

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:

— Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі.

Він двічі кліпнув.

— Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо чогось не зрозумієш — кліпни один раз.

Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.

— Намагається роздивитися тебе, — долинув тенор. Як він здогадався?

— Побачиш і мене, і все, — мовив поволі баритон. — Мусиш бути терплячий. Розумієш мене?

Він підтакнув повіками. Хотів озватися, але в ньому тільки щось захрипіло.

— Ні, ні, — спинив його той самий голос. — Розмовляти зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш через трубку. Власне, й дихаєш не сам — це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли прокинешся і відпочинеш, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз… Вікторе, приспи його потроху… гарних тобі снів…

Він перестав бачити — йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати — радше схопився б на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлася й зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми воднораз і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто то.

Часом у нього лишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах і в безоднях між ними проминають віки.

Нараз він прокинувся. Водночас із свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою — щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластичне стискувало її.

Очима він поводив вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краю поля зору мигтіли вогники; певно, вони якось стосувалися його, бо коли він глибше вдихав повітря, — так, що аж розпирало груди, — вогники також спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, рожевіло щось, коливаючись в одноманітному ритмі, — то був ритм його серця.

Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отож, нещасливий випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні, але відповідь не надходила. Те, що міг би вільно рухати ногами, руками, пальцями, якби не сповиток, більше не задовольняло його. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Врешті почув свій власний голос:

— Я… Я!..

Голос належав справді йому, але він не знав, хто він сам і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.

Він не лічив дні. Цикл життя на кораблі був поділений умовно, в звичний спосіб — земний. Удень на всіх палубах, у коридорах і тунельних переходах між сегментами горіло яскраве світло. О десятій воно починало сутеніти — золотава білина линула зі стелі й стін, поволі блякла, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна півтемрява, аж поки яскраве освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, що тяглися посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому.

Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати «Еврідіку» й удень-усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, авжеж, може ходити, де хоче, розпитувати про все що заманеться. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.

Збадьорений ранковим заняттям у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин і слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почував себе неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор удавався до образів, простих схем, уміло застосовував дидактичні прийоми, використовуючи архіви інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет, але то не були плівки-фотографії — вони не нагадували давніх знімків, бо кожна викликана картина ставала реальним оточенням, а кожне слово на мить оживало. Якби він хотів, то міг би побувати всередині зображених голограмою пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, у містах і лісах, однак, якщо він і робив це, то не з цікавості, а через те, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони трохи уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється од інших людей.

До нього повернулася зорова пам’ять разом із життєвим досвідом, умінням астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж суходільні машини, і він був проти цих людей мов моряк з епохи вітрильників, який потрапив в еру пасажирських трансокеанських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він оновлював. Однак щораз болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Не міг воскресити в пам’яті жодного імені й прізвища, навіть свого власного. Його пам’ять ніби поділилася навпіл. Те, що пережив колись, повернулося до нього зблякле, хоча й докладне, в усіх деталях, як часом давня дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій.

Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, в одну мить викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності — чітка й виразна — на зручному посадочному полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї щойно врятованої ракети, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Герберту, хоча, власне, мав би, бо той вимагав щоразу приходити до нього в таких випадках. Кожен такий спалах пам’яті — це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, щоб з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І то не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе.

Порада була слушна, раціональна, однак пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість, безперечно, належала до основних рис його характеру. Він ніколи не був схильний до звірянь — та ще таких інтимних. Зрештою сказав собі, що коли пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і хоча й на думці не мав ставитися до лікарів зверхньо, але рішення свого не змінив.

Герберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що самому можна стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен і прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І свого власного теж. Врешті спитав про це у свого співрозмовника навпростець.

Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в досить дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані мало не в барокковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. Їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу.

Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, зовсім не було полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте часом Сократ блимав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та, не маючи іншого виходу, він мусив терпіти. До того ж не хотілося взайве турбувати Герберта. Згодом пацієнт звик до Сократа й, лише бажаючи почути неприємну правду, ходив перед ментором і говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне питання.

— Відповім тобі, може, не так, як ти хочеш. Людині не варто знати геть усе про свій тілесний і духовний механізм. Цілковите пізнання — то межа людських можливостей, і людина сприймає це то важче, що менше звикла коритися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не складають жодної цільної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися цілком інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку і даються батьками. Тут немає закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що. Існують лише певні речі і зв’язки між ними. Бути людиною — це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином — це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма приступними методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов на світ, відчуває це на собі. Не виключено, що ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Отож, я порадив би тобі прибрати тимчасове ім’я. В цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Назвавши тебе, через багато років і припустити не могли б, що ти міг би мати якесь інше ім’я, вроджене, справжнє, не те, що вони тобі дали.

— Ти говориш скорше як Піфія, — відказав пацієнт, силкуючись приховати, що був прикро вражений словами про свою смерть.

Не розумів, чому він так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати незмірне щастя воскреслого з мертвих.

— Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від чотирьох до шести літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.

— Ми сподівалися, що ти впізнаєш…

— Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.

— Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?

— Ні.

— А якщо тобі дадуть нове ім’я?

— Ні.

— То що ж ти збираєшся робити?

— Не знаю.

Можливо, пацієнт почув би ще якісь умовляння й поради, але вперше, одколи відвідував цей кабінет, він скористався своїм правом і стер зміст усіх розмов із машиною. Та ніби й цього йому було замало, торкнувся кнопки й одним порухом руки послав у небуття погруддя грецького мудреця. І відчув зловтіху, безглузду, але гостру — так ніби вбив, не вбиваючи, того, перед ким був надто відвертим. За те, що той, бувши Ніким, так розсудливо й безапеляційно повчав його й бачив його безпорадність. То був жалюгідний замінник аргументу, і пацієнт одразу ж пожалкував про безглуздий вчинок: нізащо занапастив безневинний апарат.

Однак, коли розібратися, то він хотів не стільки бути в світі, скільки відчувати світ у собі. Тому вгамував гнів і сором і постарався якомога швидше забути свої гризоти, взявшись за справи важливіші від власного минулого.

А вчитися було чого. Остання найбільша програма пошуку позаземних цивілізацій, що звалася ЦИКЛОПОМ, після кількох років роботи скінчилась нічим. Такої думки були ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту, Silentium Universi, переросла у виклик, кинутий земній науці. Крайній оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, так само, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не принесло сподіваного відгомону «Іншого Розуму».

Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, дійсно кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагались розшифрувати, але марно. Сигналізаційної сутності цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища плодом зоряної матерії — випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасом чи голок.

Основне правило дослідників Космосу вимагало кваліфікувати природним феноменом усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика так просунулася уперед, що в неї було досить гіпотез, які точно «пояснювали» кожне прийняте випромінення — незалежно від того, якого воно походження. Складалася досить парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжню сигналізацію. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити й що їй неприступне. Було б «космічним дивом», якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова й речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили б правильні кола чи трикутники Евкліда.

Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватись будь-які відправники позаземних сигналів. Чи не половина цих правил була перекреслена на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари та гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси галактичного центру вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих «вимог до відправника» одразу ж було запроваджено нові, аби і вони невдовзі були відкинуті.

Звідси прийшов песимізм — нічого немає поза Землею не тільки в межах Молочного Шляху, а й у міріадах інших спіральних галактик. Подальший розвиток астрономічної науки до песимізму додав скепсис. Різні властивості космічної енергії й матерії, які утворили поняття Antropic Principle, — тісного зв’язку між тим, який є Всесвіт, і тим, яке є життя, — здавались просто незаперечними. В Космосі, де були люди, належало чекати народження життя і поза Землею. Отож час від часу виникали різні гіпотези, які намагалися погодити життєдайність Космосу з його мовчанням. Життя виникає на безлічі планет, однак розумні істоти народжуються лише за виняткового поєднання випадкових збігів.

Життя виникає не часто і розвивається здебільшого в небілкових формах — кремній, наприклад, показав багатство зв’язків, що дорівнює багатоманітністю сполук вуглецю — цьому атомному замку білків; еволюція, що започаткувалася як силіконова, не сумісна із сферою Розуму або ж створює такі форми життя, що не мають нічого спільного із людським способом мислення, — так запевняли одні.

Гетероморфний спалах Розуму не може виникати лише на короткий час. Навпаки, життя розвивається протягом мільярдів років й існує, позбавлене будь-якого мислення. Коли ж через сто або двісті тисяч років сформуються вищі організми, тоді неминуче починається технологічний вибух. Він не лише прискорює й удосконалює звички володіння силами Природи. Цей вибух розкидає цивілізацію навсібіч, вона розвивається у протилежних напрямках і тому порозумітися через спільність мислення не має змоги. Такої спільноти не існує взагалі.

Це антропоцентричний забобон, який дістався нам у спадок від найдавніших вірувань та міфів. Різновидів інтелекту може бути дуже багато, і саме через те, що їх безліч, небо не озивається до нас.

Нічого подібного, — заперечували прибічники інших гіпотез. Загадка набагато простіша. Еволюція життя, якщо вже вона породить Розум, чинить це серією одноразових випадковостей. Цей Розум може бути знищений у сповитку будь-яким зоряним вторгненням. Космічні вторгнення завжди сліпі й стихійні — хіба ж не довела палеонтологія за допомогою галактографії, цієї археології Молочного Шляху, скільки жертв — останків мезозойських плазунів — потрібно було для появи ссавців. А завдяки якому сплетінню випадковостей сформувалося генеалогічне дерево людини! Незважаючи на це, Розум може визріти серед трильйонів сонць. Може стати на шлях земного типу розвитку, хоча буває й так, що цей виграш у зоряній лотереї через одну-дві тисячі років обертається катастрофою, бо технологія є простором для небезпечних пасток, і той, хто у них потрапить — найімовірніше загине.

Однак Мислячі істоти здатні помітити цю небезпеку тільки тоді, коли вже буває запізно уникнути її. Позбувшись релігійних вірувань, подолавши їхні пізніші звироднілі різновиди, такі як ідеології, котрі знаджували людей здійсненням тимчасових, скороминущих бажань, цивілізації силкуються загальмувати свій розгін, але це вже неможливо. Навіть там, де їх не роздирають ніякі внутрішні антагонізми.

Воскреслий астронавт мав багато часу на роздуми, міг ставити різні запитання й вислуховувати відповіді. Від думок про себе й світ — на Землі подібні роздуми звалися філософією, — Мислячі істоти переходять до дій, які щоразу переконують їх: немає нічого певнішого й невідворотнішого за смерть. Власне, смерті вони й завдячують своєю появою, бо без неї не відбувалася б мільярднолітня мінливість видів, які формувалися і гинули. Мислячих істот породила безліч смертей архейської ери, ери палеозойської, всіх наступних геологічних епох, і разом зі своїм Розумом вони отримують гарантію неминучої загибелі.

Невдовзі, всього через кілька століть після цього діагнозу, Мислячі істоти відчули на собі материнські методи Натури, котра є настільки ж підступною, як і марнотратною технологією процесів, які відбуваються самі по собі і які застосовує Природа, аби надати поле діяльності наступним формам життя. Така технологія викликає подив, поки лишається неосягненою для тих, хто її відкрив. Однак і це не триває довго. Обікравши рослини, тварин, власні тіла, розкривши їхні секрети, змінюючи середовище, тобто себе, істоти Розумні не вдовольняються і цією всевладністю. Вони виходять у Космос — і лише для того, щоб врешті переконатися, який він їм чужий і як нещадно тяжіє над ними тавро тваринного походження.

Перемігши й цю відчуженість, вони стають єдиним прастарим біологічним реліктом усередині ними ж самими збудованої техносфери. Разом із давніми злиднями, голодом, епідеміями, безліччю старечих недугів у них з’явилася можливість звільнитися від смертних тіл. Цей шанс виник спершу як фантасмагоричне, неймовірно далеке роздоріжжя, можливість вибору.

Воскреслий астронавт знехотя брав до уваги подібні загальні місця, що відгонили досить понурим пафосом і якоюсь технократською есхатологією. Хотів збагнути мету цієї експедиції, якщо вже став її мимовільним учасником. Допомогла йому написана не так давно праця з екзобіології, в якій він знайшов діаграму Ортеги і Нейссла. Ця діаграма показувала еволюцію психозоїків у Космосі, її основний напрям і розгалуження. Початок того напряму припадав на ранній технологічний вік. У часовому вимірі він недовгий: від нього не утворюються жодні відгалуження впродовж тисячі років між етапом знарядь механістичних й інформативних. У наступному тисячолітті інформатика схрещується з біологією, творячи плин біологічного прискорення. На цій фазі діагностична вартість кривої графіка переходить у прогностичну і слабшає. Форму основного напряму визначили факти й теорії, його розмах випадковий уже тільки в самих теоріях; щоправда, ці теорії спираються на інші, досить вірогідні. Критичним роздоріжжям основного напрямку є час, коли конструкторський талант Мислячих істот змагається із життєспроможною потенцією Природи.

Передбачити, в якому напрямі розвиватиметься кожна окрема цивілізація, неможливо: це зумовлюється самим характером того роздоріжжя. Певна частина цивілізації може йти в основному напрямі через сильне обмеження хоча й досяжної, проте не здійсненої автоеволюції. Випадок граничного біоконсерватизму в такому разі стає вирішальним законом, забороною з пенітенціарною санкцією, якій неухильно підкоряються функціональні спроможності, перейняті від Природи. Виникає техніка, призначена для порятунку середовища: їй належить не травмуючи пристосувати техносферу до біосфери.

Це завдання може бути виконане, хоча й необов’язково; в той час цивілізація демографічне коливається у саморуйнівній серії криз. Може занепадати і відновлюватись безліч разів, платячи за цю самогубну інерцію мільярдами жертв. Встановлення міжзоряних контактів у такий час належить до найважливіших завдань.

Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать: для них це очевидно. Біотично неконсервативних рішень існує багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків. Ортега, Нейссл і Амікар запровадили поняття «вікна контакту». Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо в своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності — відповідника людського мозку. «Вікно контакту» є космічною миттю.

Від скіпки до гасової лампи минуло 16000 років, од лампи до лазера — сто. Час нагромадження інформації для кроку «скіпка — лазер» подібний до часу для кроку, що відділяє відкриття спадкового коду од його впровадження в післяатом ну промисловість. Накопичення знань у фазі «вікна контакту» експотенціальні, а на її межі — гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально — від 1800 до 2500. Поза «вікном» для всіх цивілізацій — чи недозрілих, чи перезрілих — панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв’язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють агрегати, які здійснюють між собою комунікацію на надсвітловому рівні.

Навколо проблеми надсвітлового зв’язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар’єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем несеться зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола навколо осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар’єром, відкритим Ейнштейном. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника «пульсар — спостерігач А — спостерігач В», а також обертову швидкість ". морського ліхтаря».

Ось що дізнався воскреслий на «Еврідіці» астронавт про космічні цивілізації в рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар’єра, якого не міг подолати.

Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв’язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. «Еврідіка» мала обминути цей Лантух, увійти до «темпоральної пристані» колапсара, охрещеного Гадесом, вислати один із своїх сегментів на розвідку до планети, що звалася Квінта Дзети Гарпії, почекати повернення розвідника і для того, щоб повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою «пасаж крізь ретрохрональний період». Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього «пасажу» повернулася б через дві тисячі років, а точніше — ніколи.

Розвідувальний сегмент «Еврідіки» мав самостійно подолати цілий парсек З екіпажем, що перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених.

Астронавт прадавніх ракет почував себе під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Крім того, він усвідомив, що зробився відлюдником і не бажав довше бути Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті «Еврідіки»; хотів побачити зірки. Велетенський зал блимав індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двох’ярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів.

Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку з запискою від Герберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок з фантастики і віддавав їм перевагу перед яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя.

Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і — що гірше — не міг наблизитись до людей, які подарували йому цю нову подорож, подарувавши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали під каюту на морському кораблі, а частково — як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це не було місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут висіла навіть двоповерхова койка. На верхню він, роздягаючись, клав одяг, а над узголів’ям нижньої повісив лампочку.

Вкривши ноги ковдрою, подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоч, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, позначеному Гербертом. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим і віднайденим — дарма що він ніколи не був пожирачем літератури. Однак тепер у самому процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби автор, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод йому довелося здолати, справдив її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

«… Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

— Кораблем до порту Бома, — почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Бангала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба… Був там один старий шаман. Нфо Туабе, — вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу…

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

— Ви знаєте, що це означає — «джунглі»? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Все тремтить, причаено ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв, — сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики, завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настає слабість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене була сироватка, хійін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного ліку часу там немає — починаєш відчувати, що поділ на тижні й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. В селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається. Вищі і набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це…

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витяг з нотатника аркуш паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалися поплутані лінії.

— Важко зорієнтуватися… Тут кінчаються джунглі, наче відрізані ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон… ви собі не уявляєте, яка там задуха… він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів лишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: часом цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху — нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, збудовані білими, і починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому — ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Грунт у місті білих термітів родючий. З давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників з’являлися терміти-солдати. Ось такі — він показав на стіл.

На стільниці лежало кілька рідкісних екземплярів гігантських термітів. Два-три воїни, велетенські й ніби скалічені створіння. Третину їхнього тулуба вкривав роговий панцер із забралом, що закінчувалося щелепами. Тонкі ніжки і черевце здавались нікчемними проти могутнього панцера.

— У цьому для вас нема нічого нового, чи не так? Нам відомо, що існують цілі території, де панують терміти. У Південній Америці… Вони мають два види солдатів, щось на зразок поліції й війська. Термітники сягають восьми метрів заввишки. Збудовані з піску та виділень — матеріалу твердішого від портлендського цементу. Ніяка сталь його не бере. Безокі, білі, м’які комахи, їхнє плем’я живе кільканадцять мільйонів років. Термітів досліджували Паккард, Шмельц… Ви розумієте? Я врятував шаманського сина, й взамін за це… Ох, то був мудрець… Знав, як віддячити білій людині по-царськи. Такий зовсім сивий, аж попелястий негр, обличчя — наче маска, закопчена димом. Він сказав мені так:

— Термітники тягнуться милями, вся рівнина вкрита ними. Як ліс, як мертвий ліс, один біля одного, скам’янілі велетенські стовбури — між ними важко Продертися. Грунт скрізь твердий, глухо гуде під ногами, встелений переплетеними товстими трубками. Це хідники, якими бігають терміти. Хідники — з того ж цементу, що й самі термітники. Занурюються глибоко під землю, знову виходять на поверхню, розгалужуються, перехрещуються, проникають усередину термітників, у хідниках є потовщення, де розминаються терміти. Там, у надрах міста, серед мільйонів скам’янілих гнізд, у яких вирує бурхливе життя, є один термітник, не схожий на інші. Невеликий, чорний і загнутий.

Нфо показав великим чорним пальцем, який вигляд у того термітника, і додав:

— Там міститься серце народу термітів. Більше нічого сказати не схотів.

— І ви йому повірили? — прошепотів слухач. Чорні очі професора пропікали його наскрізь.

— Я повернувся до Бома. Купив п’ятдесят кілограмів динаміту у фунтових брусках, такі, як використовують у шахтах. Купив кирки, лопати, кайла, заступи- все необхідне. Баки сірки, броньовані шланги, протигази, сітки — найкращі, які пощастило дістати. Каністри авіаційного бензину і цілий арсенал інсектицидних засобів, які тільки можна собі уявити. Потім найняв дванадцятеро носіїв і поїхав у джунглі.

Професор помовчав, тоді спитав:

— Ви знаєте про експеримент Колленгера? Вважалося, що це казка. Щоправда, він був не фахівцем, а лиш аматором. Колленгер розділив увесь термітник згори донизу сталевою пластиною так, що обидві половини зовсім не сполучалися одна з одною. Термітник був молодий, терміти його ще тільки споруджували. Через шість тижнів Колленгер витяг пластину, й виявилося, що терміти будували нові ходи так, що їхні хідники з обох боків перетинки якнайточніше стикались один з одним — ані міліметра відхилення по вертикалі чи горизонталі. Так як люди будують з двох боків гори тунель і зустрічаються посередині її. В який спосіб терміти порозумілися крізь металеву пластину?.. Потім дослід Глосса. Також неперевірений. Глосс твердив, що коли вбити королеву термітів, комахи відчувають це в радіусі кількасот метрів і негайно збігаються до термітника.

Професор знову замовк, удивляючись у червоний жар каміна, над яким спалахували й згасали легенькі блакитні вогники.

— Дорога була нелегка… Спершу втік провідник, потім перекладач. Просто покидали речі й повтікали. Вранці, коли я прокидався в протимоскітній сітці — мовчання, вирячені очі, перелякані обличчя і шепіт за спиною. Зрештою я почав зв’язувати носіїв на ніч, а кінець мотузки обмотував навколо своєї руки. Ножі позабирав, щоб не могли перерізати пута. Чи то від постійного недосипання, чи від сонця в мене почалося запалення очей. Вранці я не міг розклепити повіки, так вони склеювалися. А тут шаленіло сонце. Сорочка від поту стояла лубом, як накрохмалена, до шолома не можна було доторкнутися пальцем, дуло рушниці пекло як розжарене.

Ми прокладали дорогу тридцять дев’ять днів. Я не хотів іти через село старого Нфо Туабе, бо він просив мене про це, отож ми вийшли з джунглів зненацька. Ця пекельна, задушлива гущавина з ліан і листя, сповнена криком папуг і мавп, скінчилася. Скільки сягало око, лежала рівнина, жовта, як лев’яча шкура. На ній серед кактусів здіймалися конуси й копиці. Споруджені наосліп і тому часом незграбні.

Ми заночували на узліссі. Над ранок я прокинувся від страшного головного болю, бо напередодні необережно зняв був на мить шолом, а сонце стояло високо. Спека була така, що повітря обпікало легені. Кон7ури предметів тремтіли, ніби пісок палав.

Я розглянувся. Негри повтікали, перегризши мотузку. Лишився тільки тринадцятирічний хлопець, Уагаду.

Ми рушили вперед. Удвох переносили свої речі частинами на кілька десятків кроків, тоді поверталися по решту. Так ми ходили туди-сюди п’ять разів, а сонце пекло несамовито. Хоч на мені була біла сорочка, на плечах утворилися невигойні виразки. Я був змушений спати долілиць. Але все то дрібниці.

Цілий день ми заглиблювались у Місто Термітів. Не знаю, чи є в світі щось страшніше. Уявіть собі: з усіх боків, попереду й позаду кам’яні стовпи заввишки у три поверхи. Місцями вони стояли так близько один до одного, що насилу можна було між ними протиснутись. Нескінченний ліс шерехатих сірих колон. А коли ми спинялися, з середини долинав невиразний, безперервний шелест, який іноді переходив у стукіт. Коли я притуляв до стіни руку, було чутно, як та стіна тремтить безперестану: за нею вдень і вночі вирувало життя. Кілька разів ми ненароком роздавлювали хідники, переплутані під ногами, мов попелясті линви. Тими трубчастими хідниками нескінченними лавами лазили білі комахи. Відчувши небезпеку, з проламу тут-таки з’являлися рогові шоломи солдатів, які розтинали повітря ножицями щклепів і стріляли навсібіч липкою пекучою рідиною.

Я йшов отак наосліп уже другий день, бо не було й мови про будь-яку орієнтацію. І раз у раз видивлявся термітник, який був би вищий від інших; я шукав той, про який мені розповідав Нфо Туабе. Однак я бачив лише скам’янілий ліс. Джунглі за нами здіймалися зеленою стіною, потім стали блакитною лінією на видноколі й врешті зникли. Запаси води кінчались. А термітникам не було краю. У підзорну трубу я бачив лише стовпи термітників, що зливались на обрії, як колосся пшениці.

Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, для чого й нащо.

Отак ми йшли чотири дні. Я був зовсім п’яний від сонця. На небо не можна було глянути — не допомагали й темні окуляри. А навколо — частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ані сліду живої істоти. Сюди навіть стерв’ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли самотні кактуси.

Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам’ятав часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у підзорну трубу чорну цятку. Спершу думав, що то забруднена лінза, та я помилявся. Це й був отой термітник.

Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уагаду. Я визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я також замалював місцевість. Тим часом термітники, — щоправда трохи нижчі, — тулилися дедалі щільніше. Врешті вони стали таким частоколом, що я вже не міг пролізти. Малий негр іще якось протискався, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам пролазив зверху.

Це тривало годин п’ять. За цей час ми пройшли зо сто метрів. Я бачив, що в такий спосіб ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура близько тридцяти. восьми градусів. Так позначався на мені клімат. Може, зрештою, це якось впливає й на мозок.

Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб — аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, що кишіло білими комахами. Досі. ми не завдавали шкоди одні одним. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку, взяв на плечі апарат. Ви знаєте той апарат? Він нагадує обприскувач, яким користуються садівники. Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, якого я тримав у руці. Я вдяг протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики — обплетені металевою сіткою. В такий спосіб нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, що не відступали, гинули. В одному місці я був змушений удатися й до бензину — линув і підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви собі не уявляєте, що це означає, — сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й відтягав трохи протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій’весь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.

Нарешті почало розвиднятись. Вода кінчалася. В нас лишалась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися…

Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар’ води.

— Тоді ми дійшли до чорного термітника. — Професор підняв руку вгору: — Як зігнутий палець. Отакий вигляд мав. Зверху гладенький, ніби відполірований. Його в радіусі сорока кроків оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, — не вертикальні, а схилені до нього, сказати б, як страховиська, котрі схилилися у гротескному уклоні.

Я поскладав усі наші речі в тому колі й узявся до роботи. Не хотілось руйнувати чорний термітник динамітом. Терміти за нами більше не гналися. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди — і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уагаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному богові…

Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачить ледве на два дні. Щоправда, лишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не міг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, не свій брат…

Професор знову замовк, очі його блищали.

— Щоб багато не говорити… я розвалив цей термітник… Старий Нфо Туабе сказав правду.

Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив без пауз:

— Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, незвичайно гладенького й міцного. Всередині — комора, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це взагалі терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувалися якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитись, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його в сталеву скриньку, й ми з Уагаду негайно вирушили назад.

Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь… Але годі про це… на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли я добре її очистив, то виявилася ідеальної форми куля з речовини важкої, прозорої як скло, але та куля незрівнянно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Думав, може, це мені здається. Але пізніше переконався, що це не було ілюзією.

Професор одкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись у тіні з головою. Потім неквапливо повів далі:

— Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи — все, що тільки можна собі уявити. День і ніч вони летіли за мною хмарою, що безперестанку гула. А вірніше не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбавився цієї халепи. Нові не прибували — їх нема у відкритому морі. Але тільки-но я доплив до франції, все почалося знову. А найгірше — мурашки. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурашки. Великі й маленькі, вони невідпорне тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, в що я її запаковував, давили одне одного, гинули, вивергали кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.

Професор замовк.

— Цей самотній будинок, у якому ми з вами сидимо, всі ті заходи, що я вживаю для убезпечення, — я роблю через те, що мене безупинно переслідують мурахи.

Він підвівся.

— Я робив експерименти. За допомогою діамантових свердел відколов од кулі часточку, не більшу за макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж саму реакцію: притягав мурахів, як сама куля. Лише коли її взяти в товстий свинцевий кожух, нашестя комашні припиняється.

— Якесь випромінювання?.. — захриплим голосом спитав слухач.

Він, мов загіпнотизований, удивлявся в ледь видне обличчя старого вченого.

— Можливо. Не знаю.

— Ця куля у вас?..

— Так. Хочете її побачити?

Слухач зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його першим у дверях, повернувся до письмового столу по ключі і швидким кроком пішов наздоганяти гостя у темному коридорі. Ввійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке світло неприкритої лампи під стелею блищало синюватим світлом на броньованих стінах сейфа. Професор упевненим рухом стромив ключ у шпарку й крутнув. Почувся хрускіт замка, товсті двері відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній…»