Розпізнати засоби, застосовані проти «Гермеса», не пощастило, бо, незалежно від того, що це було, рештки його зникли з часопростору. ГОДів запис пам’яті захисту підтвердив те, що фізики припускали. Націлені на всі боки оптиметри підмітали вакуум довкола «Гермеса» аж до зовнішнього периметра оборони, виявляючи радарні відгомони частинок міліметрового розміру в радіусі ста тисяч миль. Удар був не променевий, інакше він залишив би спектральну смужку.
Раптова поява кількох десятків об’єктів невиразних обрисів довкола «Гермеса», цілого рою, що концентричне нісся на корабель, до того ж майже одночасно, здавалася спочатку загадкою. Вони з’явилися на незначній відстані, від милі до двох. Сушачи собі голови, що б це могло означати, фізики обміркували, як ці об’єкти змогли непомітно проникнути крізь систему ретельного захисту. Можливі були три варіанти. Хмари часточок, не більших за бактерії, могли стиснутись у багатотонні маси, що передбачало неабияке вміння виробляти молекули, здатні самостискатись і спрямовуватися на ціль потужною дисперсією. Щось на зразок хмар мікрокристаликів, які вже всередині периметра, подолавши лінію зовнішньої оборони, стискаються в лавину.
Окремі молекули, сконденсовані не абияк, а сформовані власною інерцією в снаряди, повинні були відзначатись незвичайно тонкою будовою. За десять секунд до удару корабельні магнометри зареєстрували стрибок магнітного поля довкола бортів: в апогеї воно досягло мільярда гаусів, а за кілька наносекунд знизилося майже до нуля. Проти цього припущення промовляла відсутність будь-якої електромагнітної активності раніше. Фізики не могли розгадати механізму творення поля такої інтенсивності, джерела якого, без попереднього виявлення, не зафіксували б навіть чутливі оптиметри. Теоретично крізь захист могли проникнути диполі, якщо їхня хмара нейтралізувалася взаємною орієнтацією більйонів молекул. Це припускало наявність технології, яку досі на землі ніхто не проектував, а, отже, й не перевіряв експериментальне.
Друга ймовірність — надзвичайно абстрактний спосіб використання квантових ефектів вакууму. А коли так, то жодна матеріальна часточка не проникла через захисний бар’єр і на всьому сферичному передпіллі не було жодної молекули, фізичний вакуум містить безліч віртуальних частинок, які можуть матеріалізуватись при імпульсному посиланні завдяки енергії, докладеній ззовні. Цей варіант розгадки не тільки припускав оточення корабля найжорсткішим ультрарентгенівським гамма-промінням, а й відцентрову розрядку, яка на зразок кулястої хвилі, що скорочується зі швидкістю світла, дала саме на стику з охороною тунельний ефект: кванти енергії, виділеної довкола корабля, витіснили з вакууму чимало адронів, щоб вони ринули з усіх боків на «Гермес». Метод цілком реальний, хоч і вимагає, однак, витонченої апаратури, з точною дислокацією в просторі, а також якнайретельнішого маскування орбітерів. Це здавалося малоймовірним.
Третій варіант припускав, зрештою, застосування негативної енергії поза периметром оборони. Але це вимагало опанування сидеральної енергії й, до того ж, у її макроквантовому вигляді, з попереднім усмоктуванням сили Сонця. Адже силові установки, здатні розвивати необхідну потужність на планеті, вже під час пуску викрили б себе: «Гермес» міг зафіксувати нагрівання довколишніх районів.
Захоплений зненацька, ГОД удався до гравітаційного захисту. Використавши всю потужність обох головних силових установок, які були в його розпорядженні, він оточив корабель тороїдальними кільцями тяжіння. Всередині цих торів, ніби в центрі перехрещених автомобільних шин, стримів «Гермес», і спрямовані в нього снаряди полетіли по Шварцшільдовій кривій. Кожен матеріальний об’єкт, який потрапляє на неї, втрачає всі свої фізичні властивості, за винятком електричного струму, обертального моменту й маси. Коротше — перетворюється на безформну гравітаційну могилу. Ось чому від випущених снарядів не лишилося й сліду.
Тори у вигляді непробивного панцира існували всього кільканадцять секунд, що коштувало кораблеві 1021 джоулів енергії. «Гермес» не спіткала доля «Гавриїла», тобто він не знищив себе в момент самозахисту завдяки тороїдальній конфігурації імпульсних гравітаційних валів. Та оскільки їх неможливо швидко сконцентрувати біля самого випромінювача, то корабель прийняв близько однієї стотисячної вивільненої енергії. Вже кілька двохсоттисячних розчавили б його, наче молот-порожню яєчну шкаралупину.
Люди вийшли з цієї неприємної ситуації цілі й неушкоджені. Крім Стіргарда й Кірстінга, всі спали чи принаймні лежали, прив’язані до ліжок, як Темпе. Корабель не мав бойового оснащення. Поласар вимагав будь-якою ціною піднятись на перигелій, щоб поповнити запаси енергії, втраченої під час відбиття нападу.
Дорогою «Гермес» перетнув хмару розрідженого газу, взяту в протуберанці, які розсіювалися в сонячному вихорі, але сенсори попередили, що на панцир налипло безліч молекул, які його каталітичне роз’їдають. Проби виявили їхню специфічну вірулентність, властиву відомим уже віроїдам.
Отже, Стіргард зробив те, що в розмові з папським делегатом назвав «зняттям заборола». «Гермес» розсіяв хмару серією термічних ударів, а прилиплі до бортів еровіруси знищив у найпростіший спосіб: з холодильниками, увімкненими на всю потужність, прорвався, обертаючись, як печеня на рожні, крізь вершину сонячного протуберанця, що розкинувся всього за кілька світлових секунд над фотосферою, після чого зменшив швидкість до стаціонарної й, повернувшись до Дзети кормою, відкрив енерговбирачі. Частина всмоктуваної енергії підтримувала роботу холодильників, решту вбирали сидеральні агрегати.
У цей час екіпаж розділився на три групи.
Гаррах, Поласар і Ротмонт сприйняли пригоду з хмарою за другу атаку квінтян. Кірстінг й Ель-Салям витлумачили її не як спрямований по них умисний удар, а як своєрідну випадковість — немовби «Гермес» потрапив на територію, заміновану й озброєну задовго до їхнього прибуття. Накамура займав проміжну позицію: хмара — то не пастка, наставлена на «Гермес» чи на квінтянські орбітери, а «смітник» мікромахічної зброї, застосовуваної з мілітаристською метою над планетою; на перигелій її загнав гравітаційний дрейф Сонця — всупереч намірам воюючих сторін.
Араго мовчав. ГОД був зайнятий програмуванням стратегії оборонних, наступальних і погоджувальних дій. Жодній із них він не віддав переваги: дані для оптималізації кожної процедури були надзвичайно скупі.
Герберт уважав єдиним виходом відмову від контакту, від демонстрації сили, але зберіг за собою право участі в дискусіях, які дедалі загострювались. Темпе, якого викликав Стіргард, коли вони поповнювали розтрачену енергію, сказав, що він не експерт SЕТІ й що не командує кораблем.
— Тут ніхто не експерт — сподіваюсь, ти це помітив? — відповів Стіргард. — І я теж. Та, попри це, кожен має якусь думку. І ти також її маєш. Я не чекаю від тебе поради — я хочу тільки почути твою думку.
— ГОД знає краще за мене, — усміхнувся Темпе.
— ГОД може запропонувати двадцять тактик або й сто. На більше він не здатний. Я знаю — тобі відомо те, що відомо ГОДові й нашим експертам. У відступі лежить мінімум ризику.
— Ну звісно ж! — Темпе, який сидів навпроти командира, весь час усміхався.
— Що тут смішного? — запитав Стіргард.
— Ви хочете знати мою особисту думку, астрогаторе, чи це наказ?
— Наказ.
— Як на мене, то ситуація невесела. Але я вже знаю вас цілком достатньо для того, щоб сказати, чого ви не зробите нізащо. Ви не втечете.
— Ти цього певен?
— Абсолютно.
— Чому? Як ти гадаєш: скільки разів нас було атаковано — раз чи двічі?
— Це не має значення. Так чи так вони не бажають контакту з нами. Не маю уявлення, що ще вони нам приготували.
— Небезпечними стануть будь-які спроби.
— Ну звісно.
— Отже?
— Я не приховую, що люблю небезпеки. Якби не любив їх, то вже кількасот років лежав би під могильною плитою на Землі, бо помер би в ліжку, оточений засмученою родиною.
— Інакше кажучи, демонстрацію сили ти вважаєш доконечною потребою?
— І так, і ні. Це крайність, якої нам не уникнути.
Притиснутий сталевим кубиком, на письмовому столику Стіргарда лежав стосик аркушів з друкованим текстом і з кресленням на першій сторінці. Пілот упізнав його. Годину тому він одержав копію від Ель-Саляма.
— Ви вже прочитали це? — спитав Темпе.
— Ні.
— Ні? — здивувався він.
— Іще одна гіпотеза фізиків. Я хотів спершу поговорити з тобою.
— Будь ласка, прочитайте. Звичайно, гіпотеза. Але мене вона переконала.
— Можеш іти.
Працю, озаглавлену «Система Дзети як космічна сферомахія», підписали Ротмонт, Поласар й Ель-Салям. «Тутешня цивілізація не тільки знищила бездротовий зв’язок типу радіо й телебачення, заповнивши всю іоносферу білим шумом, що забиває будь-який сигнал. Вона, крім цього, вкладає левову частку загальної продукції й енергії у виробництво видів зброї, що заповнюють її позапланетний простір. Отже, така цивілізація здається неможливою, бо вона — абсурдна. Однак, слід зважити, цей стан цивілізація сама собі не планувала, він виник поступово, внаслідок поглиблення конфлікту. За основу визнаємо становище, за якого війна на багато фронтів призводить до тотального знищення. Гонка озброєнь, досягнувши цієї критичної точки, перейшла в Космос. При цьому жодна з антагоністичних сторін не прагнула перетворити всю тутешню Сонячну систему на суцільний воєнний плацдарм, а просто намагалася контролювати дії супротивника. Коли справа дійшла до конфронтації в космічному просторі, ніщо вже не могло зупинити її; про укладення миру вже й не йшлося.
Бо на випадок такої боротьби симуляційний аналіз за теорією ігор про ненульову функцію виплати виявляє: коли нема віри в силу укладеного договору про роззброєння, то існує межа можливого порозуміння шляхом переговорів. І це тому, що порозуміння, при відсутності віри в добру волю супротивника, віри з класичною назвою pacta sunt servanda[22], вимагає взаємного контролю озброєння, тобто допуску на власну територію експертів супротивної сторони.
Проте коли змагання в досягненні щораз вищої бойової готовності переходить на шлях мікромініатюризації, контроль без довіри втрачає сенс. Тоді зброярні, лабораторії й арсенали можна надійно приховати. За таких умов неможливо досягти порозуміння навіть на мінімальному рівні взаємодовіри (що той, хто відмовляється від застосування мікрозброї, тим самим не стане на шлях поразки). Тим більше не можна ліквідувати наявного озброєння, спираючись на запевнення супротивників, що вони чинять саме так.
Постає запитання: чому замість прогнозованої колись на Землі ери біомілітарних методів боротьби ми наштовхнулися довкола Квінти на мертву сферомахію?
Напевне, тому, що супротивники вже і в галузі біологічних видів зброї досягли потенціалу, здатного знищити всю біосферу, так само як раніше її міг знищити стратегічний обмін ядерними ударами. Внаслідок цього ніхто вже не зважиться застосувати першим ні тих, ні тих видів зброї.
Що ж до криптомілітарної макроальтернативи або завдавання псевдостихійних поразок супротивникові, через маніпулювання кліматом або землетрусами, такі дії, можливо, й справді мали місце, одначе вони нікому не дали стратегічної переваги, бо той, хто здатен вести приховану війну сам, зуміє й розпізнати аналогічні дії з боку супротивника».
Після цього вступу автори подавали модель сферомахії. Її становить сфера з Квінтою в центрі. Прадавні локальні війни переросли у війни світові, а після них — у гарячкову гонку озброєнь на суходолі, воді і в повітрі. Край великим традиційним війнам поклала атомістика. Відтоді змагання в умовах миру складалося з трьох компонентів: засобів знищення, засобів зв’язку між ними, а також засобів, спрямованих проти двох перших.
Виникнення сферомахії передбачає наявність оперативних штабів, які на прогрес супротивника відповідають технічним нововведенням на анахронізацію його арсеналів та методів їхнього скоординованого застосування.
Кожен із цих етапів має свою межу. Щоразу, коли антагоністи досягають її, настає тимчасова рівновага сил. Тоді котрась із сторін намагається порушити цю рівновагу. За межу передкосмічної фази можна вважати стан, у якому кожна сторона зуміє не тільки визначити місце розташування бойових засобів супротивника, котрі служать або для завдання першого удару, або удару у відповідь, але й знищити їх. На межі цієї фази знищення загрожує також глобальним балістичним ракетам, розташованим глибоко в планетній корі, мобільним пусковим установкам на суходолі й захованим під товщею океану — або на плавучих засобах, або на самому дні.
При виробленій таким чином рівновазі взаємного ураження найчутливішою ланкою стає система зв’язку, виведена в безповітряний простір супутників стеження, а також зв’язок цих супутників зі штабами й бойовими засобами. Щоб вивести і таку систему з-під несподіваного удару, який може розладнати її або засліпити, утворюється система зв’язку вищого орбітального порядку. Внаслідок цього сферомахія починає розширюватись, і що ширшою стає, то більша загроза знищення нависає над її зв’язком з наземними штабами.
Штаби намагаються вийти з-під цієї загрози. Так само’як морські острови є непотоплювальними аеродромами в епоху традиційних воєн, найближча планета, тобто Місяць, стає незнищенною базою для сторони, котра першою його захопить. Оскільки Місяць лише один, то тільки-но ним заволодіє котрась із сторін, друга, щоб запобігти новому зростанню загрози для себе, мусить або розробити засоби, які перервали б зв’язок планети з Місяцем, або силою витиснути з нього ворога.
Якщо сили тих, хто вторгається, і тих, хто захищає Місяць, приблизно рівні, ніхто не може повністю захопити всю його територію. Ймовірно, сталося саме так: бази на Місяці мала тільки одна сторона. Згодом вона опинилася в скрутному становищі й змушена була покинути Місяць, а супротивникові не стало снаги його окупувати.
Відступ міг бути викликаний й іншою причиною — новими успіхами ворога в галузі виведення з ладу засобів дистанційного зв’язку. Якщо так, то Місяць утратив стратегічне значення як позапланетна база керування операціями.
Абстрактна модель космомахії — багатофазовий простір з критичними поверхнями переходів із фази, якої вже досягнуто цілком, у наступну фазу. Роздуваючись в астрономічних масштабах, сферомахія вимагає від супротивників безпрецедентних методів боротьби.
Єдиною оптимальною в стратегічному плані реакцією на заволодіння супротивною стороною потенціалом виведення з ладу зв’язку оперативних штабів з їхніми базами та військовими підрозділами на суходолі, воді, в повітрі й Космосі є надання власним військам та базам зростаючої бойової автономії.
Виникає ситуація, за якої всі штаби розуміють марність централізованого керування операціями. Виникає запитання: як продовжувати наступально-оборонну стратегію при відсутності зв’язку з власними силами на планеті і в Космосі?
Ніхто сам собі каналів розвідки й керування не перекриває. Це відбувається внаслідок так званого ефекту дзеркала: кожен робить своєму супротивникові те, що самому неприємно, — виводить з ладу його зв’язок. Ну й одержує аналогічну відплату. Боротьба за влучність і руйнівну силу балістичних ракет переходить у боротьбу за виживання засобів зв’язку. Нагромадження засобів руйнування згодом змінюється «війною засобів зв’язку». Битви за виведення з ладу і врятування засобів зв’язку реальні, хоч не призводять ні до руйнування, ні до кривавих жертв. Поступово заповнюючи радіоканали шумом, супротивники втрачають контроль і над власними військовими підрозділами в місцях дислокації, а також контроль над озброєнням і боєготовністю ворога.
Чи означає це, що паралізування командної здатності штабів переносить битви в Космос як у поле безперервних наступів і контрнаступів самостійних військових підрозділів? Чи входить у завдання цих частин автономне знищування ворожих орбітерів? Аж ніяк. Примат боротьби за зв’язок триває далі. Супротивника треба скрізь засліпити.
Спершу виникає неподоланний бар’єр на шляху лобового зіткнення — коли сила зарядів, балістична влучність і потенційний ефект обох сторін — смертельна ядерна зима — вимагають негайно закінчити війну.
Неспроможні ні на що інше, супротивники знищують навзаєм контроль над арсеналом. Усі діапазони радіохвиль глушаться. На всіх каналах — суцільний шум. Упродовж досить короткого пері оду боротьба стає суперництвом потужностей глушильних установок із потужностями розвідувально-командної сигналізації. Але й ця ескалація зрештою заводить у безвихідь.
Якийсь час розвивається ще мазерний і лазерний зв’язки. Але парадоксальна річ — внаслідок зростання випромінювальних потужностей електронна війна й тут веде до пата: лазер досить потужний для того, щоб пробити захист, із розвідника обертається руйнівником. Образно кажучи, складається ситуація, за якої сліпий, опинившись у тумані, дедалі жвавіше вимахує своїм білим ціпочком: зі знаряддя, яке служить для орієнтації, ціпочок обертається ломакою.
Передбачаючи близький пат, кожна сторона працює над виробництвом такої зброї, яка б розвинула тактичну, а відтак і стратегічну автономію. Бойові засоби здобувають незалежність від їхніх творців, операторів та баз командування.
Коли б головним завданням зброї, яку вже запускають у Космос, було знищення зброї ворога, зіткнення в будь-якій точці сфери стало б апогеєм баталії, пожежею, що поширилася б на саму планету. Це призвело б до загального обміну ударами найвищої сили, отже, до тотальної загибелі. Тому ці види зброї не повинні вступати один з одним у раптові сутички. Вони повинні оголошувати один одному шах, а якщо й знищувати, то підступно, як мікроби, а не як бомби. Їхній машинний розум намагається підкорити собі розум ворожої зброї, уразити їх або за допомогою так званих програмних мікровірусів спричиняти «дезертирство» чужих орбітерів, що в історії Землі має далекий історичний аналог В особі яничарів — дітей, яких Туреччина примушувала нищити їхніх же кревних.
Подана модель сферомахії дуже спрощена. Усі її фази розростання можуть супроводжуватись шпигунськими, терористичними, маскувальними та маневрувальними акціями з єдиною метою: ввести супротивника в оману, ослабити його або навіть знищити. Дротяний зв’язок, а також електронні імпульсні засоби дозволяють ворогам зберегти сконцентровану штабну готовність у певному радіусі, якого ми не можемо визначити тим більше, що він змінюється під впливом технічних нововведень. У словнику наших понять бракує визначень для сферомахії квінтянського типу, бо вона не є ні війною, ні миром, а перманентним конфліктом, який утягує в себе супротивників і взаємно виснажує.
Чи можна, таким чином, визнати сферомахію космічним варіантом матеріальної війни, у якій програє сторона, слабша ресурсами, енергетичне й з погляду винахідництва? На це традиційне запитання існує нетрадиційна відповідь. Жителі планети не мають у своєму розпорядженні ані невичерпних резервів корисних копалин, ані невичерпних джерел енергії. Незважаючи ні неї що, це нікому не гарантує перемоги. Модель останньої фази становить собою просто зірку.
Зірка, як відомо, завдячує своє існування термоядерним реакціям перетворення водню на гелій, які відбуваються в її ядрі при мільйонних температурах і величезному тискові. Після вигоряння водню в центрі зірка в силу тяжіння починає стискуватись. Це підвищує температуру в середині її, що призводить до виникнення ядерних реакцій вуглецю. Водночас довкола внутрішнього ядра гелію, яке є «попелом» вигорілого водню, реакція його решток триває далі й цей сферичний вогняний фронт розгоряється в зірці щораз дужче. Зрештою динамічна рівновага піддається раптовому порушенню, і зірка, вибухнувши, скидає з себе зовнішні газові оболонки.
Отже, подібно до того, як у старіючому Сонці виникає сфера, котра розширюється внаслідок чергового перетворення водню в гелій, гелію у вуглець і так далі, в міжпланетній сферомахічній кулі виникають поверхні відповідно до освоюваних етапів гонки озброєнь.
У центрі, тобто на Квінті, між військовими з’єднаннями кожної сторони ще існує мінімум зв’язку. Діють і системи автономних видів зброї, які тримають супротивників під загрозою, їхня самостійність підлягає, проте, обмеженню з боку штабних програмістів, щоб, воюючи, вони не могли розпочати ланцюгову реакцію, котра перенесла б полум’я війни на планету.
Однак програмісти дедалі активніше захищаються на два боки. Що витонченішу самостійну зброю викидає супротивник у простір, то більше наступально-оборонної суверенності мусить він надавати своїм бойовим системам. Як розрахункова, так і аналогова симуляція сферомахії після війни, що триває добрих сто років, не веде до однозначної розв’язки. Однак автори моделі, спираючись на варіанти, розіграні на комп’ютерах, припускають, що існує поріг обмеження в програмуванні автономії бойових засобів і що вище від того порога види зброї з виключно самостійних можуть стати свавільними.
Цей образ віддаляється од моделі зірки й наближається до моделі природної еволюції. Автономні види зброї — все одно, що нижчі організми, наділені агресивністю у вигляді інстинкту самозбереження. Види свавільної зброї — все одно, що вищі організми, які стали винахідливими, і з метикуватих чи кмітливих підлеглих, якими були досі, перетворились на ініціаторів нової тактики. Такі види зброї визволяються з-під опосередкованого контролю виробників.
Говорячи, що виробники опиняються між двома вогнями, автори моделі вважають: поразка загрожує як тим, хто стримує зростання’розуму своєї зброї, так і тим, хто це зростання стимулює. Так чи так у міру розростання сферомахія втрачає динамічну стабільність і, хоч її майбутня доля не підлягає однозначному передбаченню, вона йде далі інтересів сторін, які розпочали війну.
Нині до такого стану ще далеко. Спалахи, зафіксовані на «Еврідіці», могли бути сутичками високоефективних бойових підрозділів на периферії Сонячної системи Дзети. Зіткнення їх на відстані мільярдів миль од Квінти означає, що справжні баталії можуть точитись на фронтах, астрономічне віддалених од планети. Там війна може бути вже «гарячою». Може також у майбутньому зробити непередбачені стрибки в глиб сферомахії. Відверто кажучи, ніхто з обізнаних із поклаузевіцівською стратегією вже не може розраховувати на переможний фінал боротьби. Проте обізнані стратеги перебувають у вимушеній позиції гравця, який не може встати з-за столу, бо всі свої капітали кинув у гру. В цьому, власне, й полягає принцип дзеркала. Колись головне питання — хто розпочав гонку — втратило будь-яке значення. Миролюбність або агресивність намірів воюючих сторін уже нічого не важить. Гра не обіцяє нічого доброго всім її учасникам і закінчиться не інакше, як пірровою перемогою.
Яким за такого стану речей бачиться шанс контакту? Цього автори меморіалу не знають. Поки на космічній шахівниці рухаються чорні і білі фігури аналогічної сили, вони взагалі не вдаються до війни, тільки один одному погрожують. Зате цілком нові й незнайомі підлягають розвідці боєм. Це схоже на сутички, які раніше називалися турнірами. Можливо, не планета, не її держави, штаби, уряди атакували «Гермес», можливо, він став об’єктом нападу як «абсолютно чуже тіло», як витвір гігантський, технічний і загадковий водночас. Не так, як перехожий, на котрого напали бандити, а як мікроби, на котрих накидаються захисні лімфоцити в середині організму.
Обмеження гонки озброєнь нікчемні. Можливе повернення застарілих бойових орбітерів на планету. А для зброї типу віроїдів, мікромініатюризованих паразитів, молекул, які самозливаються й черпають енергію Сонця, потрібна величезна конструкторська винахідливість, а сировини — небагато.
На закінчення Поласар, Ротмонт й Ель-Салям підсумували свої уявлення про Квінту. Як витвір боротьби за гегемонію, що триває вже добре століття, цей штучний організм, сферомахія з сімома мільярдами миль у радіусі, може бути визнаний за організм, котрого роз’їдає рак. Його космічні органи є менш чи більш злоякісними метастазами конфлікту. І тут виникає аналогія з живим створінням, бо навіть у зародку ця цілість ніколи не була «здоровою», а вже в самому зачатті заражена антагонізмом закладених у ній технологій. Вона позбавлена будь-яких «нормальних тканин», і перебувати в динамічній рівновазі їй дають змогу протидіючі «новоутворення». Щоб утримувати таку специфічну рівновагу, вони повинні навзаєм розпізнавати одна одну. Як тільки десь з’являються, серед планет внутрішніх чи зовнішніх, нові, радикально відмінні, вони роззброюють їх, тримають під загрозою або «конвертують» (мається на увазі їхнє «яничарське» захоплення) технічні «антитіла», котрі дбають не про якесь лікування (бо немає кого й кому лікувати), а про збереження динамічного status quo ante fuit[23], або пата. Якщо так, то «Гермес» спершу натрапив на рештки прадавніх зіткнень, а потім уторгся в «замінований простір», чим викликав раптову нічну атаку. Якщо це й справді так, то відсутність відповіді на дії «Посла» цілком зрозуміла. Якщо відмова від контакту не береться до уваги, то всі розроблені види тактики SETI треба визнати непридатними й шукати інші, такі, що обіцяють позитивний наслідок. Чи існує ефективна тактика — автори сферомахічної моделі не знають. Вони висловлюються за вихід із підготовленої програми й спробу розробити стратегію, яка не має прецеденту.
Трактат цей підписали також Гаррах і Кірстінг.
То чого ж іншого можна було сподіватися, крім чергової наради? Хоча «Гермес» і поповнив розтрачені сили, найбезпечнішою позицією Стіргард визнав орбіту в перигелії й маневрував так, щоб корабель висів над Дзетою, використовуючи її жар для власного охолодження. Оскільки орбіта ця була вимушена (вона не була стаціонарною ні щодо Сонця, ні щодо Квінти), то неминуча велика тяга спричиняла тяжіння.
Ідучи з Гаррахом на нараду, Темпе сказав, що космодромія складається з катастроф і засідань, яких пощастило уникнути в останню хвилину.
Накамура перший піддав критиці модель сферомахії, незалежної від планети. Бойові засоби, може, й не підкоряються їхнім творцям здалеку від Квінти, але оперативна діяльність штабів триває, хоч і в меншому радіусі. Інакше «Гавриїл» не піддався б скоординованому обома сторонами нападу.
Океан північної півкулі, з білою шапкою полярної криги, розділяв два континенти — західний, якого земляни назвали Норстралія, вдвічі більший за Африку, і східний, Гепарія, названий так через форму розпластаної печінки. На підставі знімків, зроблених під час польоту «Гавриїла», який збирався сісти біля зірчастого утворення на Гепарії, Накамура визначив місце старту тих чотирьох квінтянських ракет: вони стартували з тропіка, тільки на протилежних материках. Справді затулені хмарами, ракети не виявили себе типовим полум’ям віддачі, однак Накамура визнав, що їх було або катапультовано, або їхня тяга мала незначну термічну складову. Незалежно від того, чи ракети було катапультовано з незапущеними двигунами, чи з холодним корпускулярним струменем, вони розігрілися, долаючи звуковий бар’єр, що дозволило виявити гарячу частину їхніх трас і способом ретрополяції визначити місце пускових установок.
Якщо ракети вискочили з хмар майже одночасно, дві зі сходу, а дві з заходу, то це свідчить про попередню синхронізацію акції й, отже, про співробітництво штабів обох ворогуючих сторін.
Автори моделі не погодилися з думкою Накамури. Атмосфера Квінти густо іскрилася світними цятками; члени екіпажу вважали, що це — крижини з кільця, яке повільно дробилося. Накамура ж, на їхню думку, вважав ці цятки за сліди ракет.
Якість зображень, одержаних на кораблі, була швидше посередня, оскільки «Гермес» одержував їх зі своїх зондів, своєрідних електронних очей, а сам ховався за Місяцем у периселенії. Крім того, довкола Квінти кружляли тисячі супутників — або в унісон її обертання довкола осі, або в протилежному напрямку. Напрям руху по орбіті нічого не говорив про їхнє походження, бо супротивники могли вистрелювати свої бойові супутники коротаційно або антиротаційно. Те, що супутники не зіштовхувались і не воювали один з одним, утверджувало авторів «відчуженої сферомахії» на думці, що воєнна гра лишається «холодною» й полягає в тому, щоб тримати під загрозою, а не знищувати бойові засоби супротивника. Якби супутники почали збивати один одного, то це свідчило б, що холодна війна вступила у фазу гарячої ескалації. Отже, орбітери супротивників тримали один одного під загрозою постійного удару. Щоб зберегти рівновагу сил, космічні системи обох сторін мусили розпізнавати одна одну. Що ж до «Гавриїла», то він для всіх був пришельцем із чужого світу, через те його й атаковано. Ротмонт наочно пояснив цю точку зору на такому прикладі: два пси гарчать один на одного, що свідчить про їхню взаємну антипатію, але тільки-но з’являється заєць, вони разом кидаються навздогін за ним.
Незважаючи на це, Поласар підтримав Накамуру. Справді невідомо, чи «Гавриїла» повинні були перехопити ракети однієї сторони, чи обох, але атака почалася з точністю, яка свідчила про заздалегідь узгоджений план операції. Сигнали, що їх посилав «Посол», було поза всяким сумнівом прийнято на планеті, і відсутність відповіді не означала пасивності. Стіргард не приєднався до жодної із сторін. Питання, чи «Гавриїла» було піддано нападу, запланованому на Квінті, чи це зробили самостійні орбітери, він вважав другорядним. Головне те, що планета відмовляє їм у контакті, отож їм треба зараз вирішити, чи можна її до цього примусити.
— Тільки не вмовляннями, — стверджував Гаррах. — І не реалізацією первісної програми. Що більше пошлемо спускних апаратів, то більше буде сутичок. Вони примусять наших посланців оборонятись і відступити або прийняти бій. Оскільки війна нам ні до чого, а відступ не входить у плани, то замість делікатно жалити їх і щипати, ми повинні продемонструвати рішучість. З горилою не можна ні заприязнитися, ні умиротворити її, помаленьку кусаючи за хвіст.
— У горили хвоста немає, — зауважив Кірстінг.
— Ну то крокодила. Не лови мене на словах. Єдине, що нам залишилося, то це демонстрація сили. Якщо хтось має кращу ідею, прошу висловитись.
Ніхто із присутніх не озивався.
— У тебе є конкретний план? — запитав Стіргард Кірстінга.
— Так. Кавітація Місяця. Максимальний ефект при мінімумі шкоди. З планети це побачать, однак не відчують. Я вже давно про це думав. ГОД щойно все обрахував. Місяць розпадеться, але його уламки залишаться на орбіті. Центр мас зміни не зачеплять.
— Чому? — поцікавився домініканець.
— Бо фрагменти обертатимуться довкола Квінти по тій самій орбіті, що й Місяць. Планета складає з ним двоїсту систему, а оскільки вона значно важча, то центр обертання системи перебуває поблизу неї. Цифр я не пам’ятаю. У всякому разі, динамічний розподіл мас не зміниться.
— Зміняться гравітаційні припливи і відпливи, — утрутився в розмову Накамура. — Ти це врахував?
— Урахував ГОД. Літосфера навіть не здригнеться. Щонайбільше активізуються неглибокі сейсмічні вогнища. Припливи і відпливи в океані стануть слабшими. Це все.
— І яка ж буде від цього користь? — запитав Араго.
— Це буде не тільки демонстрація сили, а й повідомлення. Перед цим ми пошлемо їм попередження. Пояснити докладніше?
— Тільки коротко, — сказав командир.
— Я не хочу, щоб хтось бачив у мені чудовисько, — з незворушним спокоєм відповів перший пілот. — Іще на самому початку ми передали їм логічний розрахунок, а також твердження типу «Якщо А, то Б», Якщо не А, то В» і так далі. Ми заявимо їм: «Якщо ви не відповісте на наші сигнали, ми знищимо ваш Місяць і це буде перше попередження про нашу рішучість домогтися контакту». Ну і ще раз усе те, про що їм сигналізував «Посол»: мовляв, ми прибули з мирними намірами, і якщо вони перебувають у якомусь конфлікті, то ми збережемо в ньому нейтралітет. Отець Араго може все це прочитати, це благовіщення висить у стерновій рубці, і кожен член екіпажу одержав окремий примірник.
— Я читав, — відповів Араго. — А що буде по тому?
— Усе залежатиме від їхньої реакції.
— Ти вважаєш, що ми повинні встановити їм певний строк? — запитав Ротмонт. — Це був би ультиматум.
— Називай це як хочеш. Ми можемо не встановлювати точного строку: вистачить чітко заявити, доки ми утримуватимемось від дій.
— Чи є ще якісь пропозиції, крім відступу? — запитав Стіргард. — Немає? Тоді хто за проект Гарраха?
Поласар, Темпе, Гаррах, Ель-Салям і Ротмонт підвели руки. Накамура завагався, та зрештою теж приєднався до них.
— Чи враховуєте ви те, що вони можуть відповісти нам достроково, але не сигналами? — запитав Стіргард.
Усі десятеро сиділи довкола величезної плити, що, мов стіл на одній ніжці, спиралася на ажурний перетин ланжеронів, які відділяли верхню, гравітаційну стернову рубку від навігаторської, а вона зараз була порожня. Тільки блимання моніторів над розташованими вздовж стін пультами оживляло простір під ними грою світла і тіні.
— Цілком можливо, — озвався Темпе. — Я не знаюся на латині так добре, як отець Араго. Якби я прилетів сюди тільки з власної волі, то не голосував би «за». Але ми тут не просто десять звичайних астронавтів. Якщо «Гермес» після всіх його спроб установити мирний контакт усе-таки було піддано нападу, то це означає, що вчинено напад на Землю, бо нас сюди прислала вона. Через те Земля має право заявити нашими вустами: Nemo me impune lacessit[24].