Фантастика Всесвіту. Випуск 1

Крішан Чандар[14] ДОБРОЧИННІ ТАБЛЕТКИ Оповідання

_{З гінді переклав Степан НАЛИВАЙКО}

— Чого вам? — трохи здивовано й водночас занепокоєно запитав я, дивлячись на цю надто вже дивну людину, що нечутно увійшла в мій садок, де ми з дружиною ніжились після сніданку у перших ранкових променях сонця.

Довгобразий чоловік видавався сумним, його щоки поборознені були глибокими зморшками, а напрочуд великі, моторошні очі гарячково блищали, ніби він щойно вчинив або ось-ось має вчинити злочин.

І вбрання його було не менш чудернацьке: довга сніжно-біла чога[15], на ногах білі капці-чаппалі, в руках торбина, теж біла. Та найбільше вражали двоє крилець над правою і лівою лопатками; чисті й ніжні, вони весь час неспокійно тріпотіли.

— Це у вас справжні крильця? — не втримався я.

— Ні, — утираючи з чола рясний піт, відказав він. — Нейлонові.

— То нейлон у вжитку і на небесах? — здивувалася моя дружина.

— Та ні, — прибулець спробував зобразити усмішку на блідих губах. — Я не янгол, я агент фармакологічної фірми. Ці крильця — її емблема.

Оце так! Від самісінького ранку вже не маєш спокою. Мені перехопило в горлі, та жодного способу спекатися несподіваного відвідувача я не бачив. Отож, не придумавши нічого кращого, запитав:

— То чим же ви торгуєте?

— Доброчинними таблетками.

— Не розумію.

Таблетками добра.

— Добра? — вихопилось у мене, а дружина й собі вражено втупилася в нього. Тоді, ніби невдоволено, запитала:

— Ви, певно, жартуєте?

— Ні, це не жарти, — незворушно й поважно заперечив, він. — Учені нашої фірми знайшли в Гімалаях рослину і одержали з її коріння дивовижний сік, від якого людина стає доброю.

— Правда? — вигукнула моя дружина, все ще не ймучи віри власний вухам.

— Тобто людина стає здатна на добрі вчинки, — спробував я пояснити їй.

— Помовч, не тебе питають, — зневажливо відмахнулась вона. — А на яке ж добро стає тоді здатна людина? — повернулася вона знову до прибульця.

— На всяке, — взявся пояснювати той. — Ці таблетки очищають людський розум, роблять його ясним і чистим, а в душі того, хто спожив таблетку, народжуються добрі наміри. Вроджена людська жадібність, ницість і підлість зникають без сліду. А злочинна сутність людини, її недостойні думки нещадно притуплюються. Ці ліки діють так міцно, що людина після них уже ніколи не стане ні злодієм, ні вбивцею, навіть не подумає про погане.

— Виходить, — втрутився я, — коли людство споживатиме ці таблетки, то на світі не буде ніякого зла? Ніхто ні над ким не глумитиметься, ніхто не гнобитиме іншого, щезнуть війни?..

— Теоретично — так, — мовив агент, сильніше затріпотівши крильцями, — але практично це неможливо: на жаль, ця рослина надто рідкісна, і соку з її коріння добувається дуже мало.

— А хіба не можна виробляти той сік хімічним шляхом?

— Наші вчені доклали чимало зусиль, але поки що наслідки не дуже втішні. Добувати сік вони навчилися, але доброта чомусь зникає і ніяк не дається до рук. Та й надто дорого обходяться ті штучні таблетки.

— А скільки ж коштують ваші таблетки? — прокинулося в моєї дружини бажання поторгуватися.

— Двадцять чотири рупії за дві таблетки. — Агент засунув руку в торбину і вийняв з неї маленький флакончик, в якому лежали дві таблетки, круглі, мов горошинки, і прозорі, наче кришталь. Він помахав тим флакончиком перед носом моєї дружини.

— Ну, досить, іди собі, — нетерпляче мовив я. — Твої таблетки нам ні до чого.

— Двадцять чотири рупії щось забагато, — озвалася й моя дружина.

— Як на такі чудодійні таблетки, це зовсім недорого, — заперечив гість. — Люди часом витрачають тисячі й десятки тисяч рупій, аби тільки про них сказали, що вони чинять добро: відкривають школи, вносять пожертви, будують храми, виголошують промови, вміщують у газетах свої фотографії, миряться з ворогами, дружньо поплескують по плечі божевільних — і все задля того, щоб називатися доброчинцем. Але навіть тоді вони не досягають того, чого прагли. А тут за двадцять чотири рупії ви можете відчути смак найвищої доброти.

— А як же його пересвідчитись? — запитав я.

Гість знову сягнув у торбину й дістав ще менший флакончик, повний-повнісінький білих зернинок, трошки більших за піщинки. Відкоркувавши флакончик, він висипав собі на долоню дві зернини і простяг мені:

— Проковтніть одну!

Тоді повернувся до моєї дружини:

— І ви з’їжте одну зернинку, не бійтеся. Ця таблетка дається безкоштовно. Проковтніть — і ви впевнитеся в чудодійних властивостях доброчинних таблеток. Ця зернинка діятиме всього три хвилини.

Ще не дослухавши, моя дружина квапливо кинула її в рота. Другу зернинку взяв я і після недовгого вагання проковтнув і собі.

Зернинка відразу ж розтала, і я відчув незвичайний, кислий, навіть трохи солонкуватий присмак. А тоді сталося неймовірне: кров у жилах немов стала текти повільніше, а тіло наче занурили в густу сметану. Серце розтоплювалось, а очі застилали сльози. Жалібно поглянувши на дружину, я несподівано для себе кинувся перед нею на коліна:

— Люба моя, я занапастив тебе! Останні двадцять років я тільки й думав, щоб розлучитися з тобою, та все ніяк не наважувався.

Дружина, втираючи сльози, захлипала:

— Я знала, жаданий, і в душі вважала тебе ницою, мерзенною людиною. Я думала: цей мерзотник, раб утіх, скільки хотів, грабував мою квітучу молодість, а на старість хоче вигнати мене з хати. Не раз у невимовному горі мені хотілося задушити тебе.

Я голосно заридав:

— Якось, коли ти спала, я вже був заніс над тобою руки, але, дякувати богові, вони здригнулися. О незрівнянна! Я не гідний тебе!

— Ні, ти хороший, — кинулась вона мені на шию, — а якщо хто й поганий, то це я. Я не змогла зробити тебе щасливим. Я вимагала у тебе грошей, щоб вивчити своїх п’ятьох сестер, і ти був настільки безкорисливий, що заплющував очі на всі мої вчинки.

— Який там безкорисливий! — заперечив я. — Мої стосунки з твоїми сестрами були не такі вже й безневинні. Певно, ти не помічала цього. Правда, ці бідолахи вже повиходили заміж, і навіть незручно тепер говорити про це, але признаюсь тобі…

— Мовчи! — затулила дружина долонею мій рот. — Я все знаю, але прощаю тобі. Якщо хочеш, тепер може здійснитися твоя найзаповітніша мрія. Одне слово — і я власною рукою напишу таке, що суд без зволікань розлучить тебе зі мною.

Вона повернулася, щоб принести паперу, але я заступив їй дорогу і обійняв дружину за стан:

— Ні, люба, це зайве. Про розлучення я вже назавжди забув. Я тепер… я тепер… Ой лишенько, що це?

Зненацька ми з дружиною витріщилися одне на одного — дія таблеток несподівано припинилась, і ми знову стали звичайним подружжям, буденним, стомленим, оповитим звичним серпанком брехливості. Я злякано відсмикнув руку зі стану дружини й ніяково опустився на стілець, трохи збентежений, а трохи й приголомшений. Що це зі мною скоїлося на ці кілька хвилин? Я поглянув на дружину. Похнюпивши голову, вона, певно, думала те саме.

— Спожита вами зернина розрахована на трихвилинну дію, — порушив мовчанку гість. — А повноцінна таблетка діє три години.

— Як на мене, то навіть три хвилини забагато, — трохи оговтавшись, мовив я. — Мені вже лячно щось твоїх таблеток. Не треба їх нам.

— А мені здається, вони тобі якраз і не завадили б, — озвалася дружина. — Бо інколи на тебе находить такий сказ, що хоч із хати тікай. Візьми, кому-кому, а тобі вони знадобляться.

— Та й тобі б не зайве взяти, — огризнувся я, — бо ти теж часом зчиняєш такий ґвалт, що цілий квартал збігається дивитись. Ні, я таки візьму кілька, виключно для тебе.

— А я для тебе, — скипіла дружина.

… У наступні кілька днів у місті стали творитися неймовірні речі, які свідчили про те, що доброчинні таблетки дають про себе знати в найрізноманітніших галузях людської діяльності.

Один торговець привселюдно заявив, що він продавав борошно, перемішане з тирсою. Торговець тирсою признався, що в тирсу він підсипав глину, а постачальник глини слізно розкаювався, що додавав у неї коров’ячих кізяків. Внаслідок цих зізнань покупці стали бойкотувати всіх трьох.

Якийсь машиніст, проковтнувши таблетку, розчулено мовив своєму кочегарові:

— Двадцять п’ять років я воджу паровоз, а ти стільки ж років засипаєш у топку вугілля. Таке неподобство не повинно тривати. Від сьогодні ти будеш машиністом, а я — кочегаром.

Кочегар, що й собі спожив таблетку, жалібно скривився:

— Тобі шкода мене, а мені шкода паровоза. Адже подумати тільки: двадцять п’ять років він тягає важенні вагони! Усі його деталі вже зносилися, а залізничне начальство не дає йому перепочити. Більше того, не хоче навіть відремонтувати його. Яка несправедливість!

— Правда твоя! — захлипав машиніст. — Паровоз треба обов’язково відремонтувати. Знаєш, я таки зважився — на наступній станції відчеплю його і зажену в тупик.

На наступній станції машиніст відчепив паровоз і, загнавши в тупик, разом з кочегаром заходився оплакувати гірку його долю, не зважаючи на протести пасажирів, які вимагали негайно рушати далі.

Якийсь пасажир, теж після таблетки, причепився до кишенькового злодія, що трапився під руку, і змусив його обікрасти себе.

Одна кінозірка вирішила добровільно повернути гроші, зароблені на чорному ринку, але касири відмовилися прийняти їх, бо перед цим теж спожили по таблетці.

Два бізнесмени, наковтавшись доброчинних таблеток, засіли вирішувати ділові справи. Один був власником металургійного заводу, а другий мав копальні залізної руди. Першому потрібна була руда, а другому — метал, бо він затіяв велике будівництво. Звичайно вони залагоджували всі справи швидко, та оскільки сьогодні спожили таблеток, між ними зав’язалася приблизно така розмова:

Перший: А знаєш, брате Раззак, у попередньому контракті я підманув тебе на цілих двісті тисяч рупій.

Другий: Та я-то знаю, шановний Чамане Сетх, але перед тим я ошукав тебе на триста тисяч. І ось тепер хочу повернути тобі сто тисяч.

Перший: Ні, брате Раззак, я не візьму!

Другий: А таки доведеться взяти. Візьми, Чамане Сетх, благаю тебе! Я шахрай, іще більший шахрай, ніж ти, але таким я вже не буду, обіцяю тобі. Скажи, скільки тобі потрібне руди, і я дам безкоштовно.

Перший: Ні, ти спершу сам скажи, скільки тобі потрібно металу? Цілий завод твій!

Другий: Схаменися, Чамане Сетх, що ти робиш?

Перший: Я не брешу. Якщо хочеш, я перепишу на тебе свій завод!

Другий: Тоді всі мої копальні — твої! Забирай їх негайно!

Той не слухав того, а той не слухав іншого. Власник металургійного заводу переписав своє підприємство власникові рудників, а власник копалень віддав свої шахти власникові металургійного заводу. Наступного дня, коли обидва прийшли до тями, виявилось, що власник металургійного заходу тепер власник рудних копалень, а власник рудних копалень став власником металургійного заводу. Але одному новоспеченому підприємцю все одно потрібна була руда, а другому — метал, отож справи не зрушили з місця, ані на крок.

Якийсь міністр, споживши таблетку, скликав термінову прес-конференцію і привселюдно оголосив, що він добряче погрів руки на справах, які сам же й заплутав. Чистий зиск від цього — два мільйони рупій — він поклав у швейцарський банк на таємний рахунок. А коли дія таблетки скінчилась, йому не лишилося нічого іншого, як застрелитися.

Приголомшений останнім випадком, уряд був змушений вжити суворих заходів. Парламент прийняв закон, згідно якого кожен, хто продаватиме чи купуватиме доброчинні таблетки, дістане три роки тюремного ув’язнення, а хто споживатиме вказані таблетки, засуджуватиметься на п’ять років. Уряд зайняв фабрику фармакологічної компанії. Увесь конфіскований запас таблеток було викинуто в море.

Пройшло сім місяців відтоді, як уряд прийняв антитаблетковий закон, аж одного разу нейлоновий янгол знову постав переді мною, щоправда, без крилець. Вдягнутий він був уже в іншу чогу, а торбини не було зовсім.

— Чим же ви тепер займаєтесь? — співчутливо поцікавився я.

— Контрабандою! — змовницьки прошепотів він і, залізши пальцем у рот, вийняв з-за правої щоки малесенький гумовий мішечок.

Розв’язавши його, гість показав мені білі таблетки. Я здогадався — то були доброчинні таблетки.

— Йди собі геть, чоловіче, вони мені ні до чого, — заперечливо похитав я головою.

Він нахилився до мене і прошепотів:

— Тепер наші вчені винайшли таблетки зла!

— Зла? — здивувався я.

— Так, — змовницьки всміхнувся агент, засунув палець за ліву щоку і витяг іще один мішечок.

— Ось ці таблетки нейтралізують дію доброчинних таблеток, — гордо виголосив він.

— Он як! — захоплено вигукнув я, але відразу ж похопився: — То навіщо ж тоді вживати доброчинні таблетки?

— А ви самі проковтніть таблетку зла, а іншому запропонуйте таблетку добра, тоді на власні очі впевнитесь, яка від того буде користь. То скільки вам пакетиків?