Фантастика Всесвіту. Випуск 1

Акахіто Оонісі ПАНАХИДА ПО ЛЮДСТВУ Оповідання

_{З японської переклали Галина ДУТКІНА та Віра СУЛИМА}

— Вставайте! Вставайте! Сьома година, вставайте!..

Я прокинувся від Пронизливого металевого голосу автомобільного гучномовця. Ще не зовсім отямившись від сну, якусь хвилину я лежав, гадаючи, кому це заманулося саме в неділю будити мене вдосвіта. Але тут погляд мій набрів на стінний календар: 1 липня 1990 року. Сон з мене мов рукою зняло. Сьогодні — день іспитів для шестирічних дітей, а отже, і для нашого сина Такеру.

Я похапцем одягнувся, хлюпнув води на обличчя і ввійшов до їдальні. Там уже були дружина і Такеру:

— Доброго ранку, — мовив я до обох.

Але відповів мені тільки Такеру:

— Доброго ранку, тату.

Дружина мовчала, втупивши очі в підлогу. Я її розумів. Але примусив себе сісти до столу. Такеру здавався незворушним.

— Як ти себе почуваєш? — спробував я заговорити до нього.

— Ого! Витримаю!

Я зрозумів, що син таки нервує.

Сніданок ми скінчили в цілковитій тиші. Час було йти — іспити розпочинаються о десятій. Я знав, що запізнюватись не можна і сказав синові:

— То що, Такеру, рушимо помаленьку?

І тут дружина не витримала:

— Постривай, — скрикнула вона. — Скажи мені — Такеру витримає іспит? Правда ж, витримає? Ми все зробили, ми все зробили, що могли… З двох років запрошували додому репетиторів, у три роки віддали до Школи вдосконалення розумових здібностей, та ще й до Школи підвищення інтелекту водили, з чотирьох років — Такеру відвідує оздоровчу гімнастику, курси з розвитку фізичної витривалості, курси з тренування рухливості. А заняття з комп’ютером… То що ж іще?!

— Ну чого ти скиглиш? Хоча б сьогодні стрималася! Ходімо, сину.

Я вивів Такеру на вулицю. Кожна зайва хвилина перебування вдома оберталась на нестерпні муки.

У повітряному автобусі, до якого ми сіли з Такеру, було повнісінько батьків і дітей. Усі їхали на іспити.

Це вже десятий рік, як у світі заведено такі іспити. Їм підлягають усі діти, яким на перше липня виповнилося шість років. Винятків не існує ні для кого. Витримує ж ці іспити менше третини дітей.

Я дивився на людей, що їхали разом з нами в автобусі: деякі з шестирічних дітей витяглися так, що були навіть вищі за своїх батьків. Це й зрозуміло. Дітей, що не доросли до 160 сантиметрів, неминуче відсіюють на першому ж іспиті з фізичного розвитку. Такеру, слава богу, цей іспит нічим не загрожує. Проти нас сидів хлопчик, не менш як сто вісімдесят сантиметрів заввишки. Либонь, батьки його використовували стимулятори на кшталт препарату Паркінсона, хоча й відомо, що подібні засоби можуть погано позначитися на розумових здібностях дитини. Тим-то ми й не давали їх Такеру.

Автобус зупинився біля екзаменаційного майданчика, і всі вийшли. В префектурі «С», де мешкає моя сім’я, майже тридцять тисяч шестилітніх дітей, отже, іспити відбуватимуться по групах, водночас на шести майданчиках. На першому, куди пройшли ми з Такеру, мало зібратися п’ять тисяч триста четверо дітей.

Провівши Такеру, я здав асистентові перепустку на іспити і замість неї одержав портативний монітор. По телевізору я бачитиму, як Такеру складає іспити. Нічого не сказавши один одному, ми розлучилися з сином. Я швидко пройшов до зали чекання і прикипів до екрана.

На першому майданчику вже почалася перевірка стану внутрішніх органів, органів відчуття і загального фізичного розвитку. Зріст Такеру — рівно сто шістдесят сантиметрів, загартовувати ми його почали ще з пелюшок, тому я майже не хвилювався за перший етап.

Тим часом монітор показував хід обстеження. Трансляцію вели комп’ютери. Номер Такеру був один з останніх. Кілька дітей, що не доросли й до ста п’ятдесяти сантиметрів, уже відсіялися. Зрештою це було відомо заздалегідь — такі кволі й маленькі діти не мають права на існування, їх негайно вибраковують і відправляють під лазер.

У залі чекання то тут, то там гаснуть монітори, чуються безутішні зойки батьків, діти яких, не витримавши іспиту, навіки щезають, зітнуті лезом лазерного проміння.

Такеру успішно пройшов медичну перевірку. Але я усвідомлював, що найстрашніше — попереду.

На величезному екрані з’явилися наслідки першого етапу перевірки: відсіяно чотириста двадцять п’ять дітей — майже вісім процентів від загальної кількості.

Починався другий етап — перевірка на рухливість, швидкість, витривалість. Одинадцять аспектів випробувань, крізь які мусить пройти кожна дитина. Іспит на витривалість — п'ятихвилинний біг з граничним навантаженням — відбувався, зокрема, так: над глибокою ямою змонтований був спеціальний пристрій; щось на зразок стрічки конвеєра, по якій і мусила бігти дитина, не маючи права ні спіткнутися, ні послизнутися, ні знесилитись. Найменша похибка — і тіло невдахи, розпадаючись на шматки, летить на безконечно далеке дно.

Такеру чудово пробіг цю шалену стрічку. І от він уже на одному з трьох загороджених, мов арена для бою биків, майданчиків серед двадцяти подібних до нього хлопчиків і дівчаток. На дітей випускають двадцять автомобілів з автоматичним управлінням. П’ять хвилин надреакції, надрухливості, надшвидкості. Переможці — всі, хто виживе. Я дивився на екран монітора і думав, що легше було б дивитися картини пекла.

Одна, друга, третя дитина щезає під колесами. За дві хвилини підлога стає червона від закривавлених шин. Покалічені, кульгаючі постаті у відчаї метушаться в загороді. Спливаючи кров’ю, скоцюрблені по кутках істоти покірно очікують смерті…

Минуло п’ять хвилин, тих, що вижили, вивели з арени, підлога автоматично перекинулась на 180 градусів і в загороду завели групу Такеру. Я молився майже вголос. Це випробування мені здавалося найстрашнішим і майже непосильним.

Пролунав дзвоник, і машини рушили. Я не відриваючись стежив за екраном. Молодець Такеру! О-о-о! Небезпечний момент. Дуже добре! Та тікай же, звертай, звертай!!! Зачепило… чи ні?.. Такеру черкнуло по нозі… Тримайся, тримайся, рухайся…

Відбувшись незначною раною, Такеру все-таки пройшов цей етап. Бувало при легкому пораненні, в залежності від суми балів, набраних на третьому іспиті, дитину зараховували до розряду «особливих випадків», і екзамени вважалися складеними. Боже, хоча б так сталося!

Після другого етапу число учасників різко зменшилося, лишилося 3285 дітей. Одразу ж почався третій етап — перевірка розумових здібностей, артистизму, творчої активності, художньої майстерності і загальноосвітнього рівня. Діти сідають за персональні екзаменаційні пульти і відповідають на запитання. З першого тесту треба набрати не менше 120 балів. На попередній перевірці, що провадилась у Школі підвищення інтелекту, Такеру набрав 139 балів. Та й взагалі я майже не хвилювався за цей етап. Власне, лишилося найлегше.

Такеру мусив протягом години правильно відповісти на 90 із 100 поставлених йому автоматом запитань, це означало б, що іспит для шестилітніх він витримав. За цей етап ми не хвилювалися, але мимоволі благав потай сина — витримай, прошу тебе, витримай!

Екран показав мені рішуче обличчя Такеру, що приступив до роботи.

Однак, хвилин через сорок, хлопець помітно стомився. Уповільнились рухи його пера. Мабуть, дається взнаки поранення. І раптом я побачив, Такеру впав головою на стіл і замовк. У ту ж мить пролунав дзвоник, що сповістив кінець випробування. Наступної хвилини всі, що не склали іспиту, разом із стільцями зникли під підлогою. Екран мого монітора згас.

— Пройшов!!! — закричав мій сусід, його син вижив.

Приголомшений, я нерухомо сидів і думав про те. що віднині ми з дружиною приречені на бездітне існування. Закон однієї дитини був запроваджений разом з законом про іспит шестилітніх.

Оголосили число переможців — 1493 дитини.

Мов із туману долинули до мене слова гучномовців:

— Ми вітаємо переможців, а також їхніх батьків. Сьогодні ви завоювали право на життя. Віднині ваші імена будуть офіційно занесені до Книги перепису населення. Наша земля страждає від перенаселення й інших проблем. Ми не можемо годувати зайвих людей. Лишаються жити лише подібні до вас — розумово й фізично досконалі індивіди. Цього цілком досить. Віднині, після закінчення п’ятнадцятилітнього курсу навчання, вам — еліті людства — доведеться будувати майбутнє Землі.