Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Петер Бонев [42] ЖИТТЯ В ПРОСТОМУ ОБЧИСЛЕННІ Оповідання

_{З болгарської переклав Іван Білик}

Я сподівався, що він сьогодні не прийде, бодай сьогодні, але він уже йшов — пухка хмара куряви наближалась і наближалась, маленька земна хмариночка на потьмянілому обрії, точно там, де степ западався й починалось море. Хоча моря вже й не було, його проковтнула пітьма; десь там кінчався світ, і та хмаринка виринала з його безодень і прірв, із нічого.

Степ тонув у порожнечі, повітря гусло, і анемічні кущі та схоже на обмиті черепи каміння, і сліди коліс, які змережили рівнину в усіх можливих напрямках, і самотні цистерни, і прямокутники порожніх бараків, — увесь цей натомлений світ прагнув сну й відпочинку. Засинали ховрахи, спали бекаси, навіть сиві, припалі порохом вужі поснули.

Ніде не чутно було й звуку.

Тільки хмарка, та бліда й трохи дивна плямочка на темнім обрії, котилася й ставала чимраз більша, аж поки стала великою білою хмарою.

Я знав, що буде далі, знав наперед і нітрохи не сумнівався, що все відбуватиметься саме так, як я думав і як передбачав. Рівно десять днів тому нічний ураган зруйнував естакаду, і сьогоднішній вечір нічим не різнитиметься від дев’яти попередніх вечорів. Ці хвилини ще не набридли мені, можливо, ніколи й не набриднуть, але я вже відчував, що все повторюється й починає вертітись навколо одного; ми теж топталися на місці й чимраз дужче втрачали під собою ґрунт; нам усе вже видавалось недостатнім, мовби й сказати ми досі не могли того, що мали б неодмінно вимовити, ми ставали гранично відверті й не щадили себе. Але наша щирість настрою не додавала, ми бралися до сварки, тоді він заводив свій мопед і зникав на краю світу, там, де зяяла безодня й шаліли вихори і звідки він кожного вечора вертався до мене, мов неминучість.

Цей вечір був десятий.

Я перехилився через парапет вежі й пронизливо свиснув. З барака вистромилася кучмата голова.

— Пиво в холодильнику є?

Кучматий кивнув і сховався. Я знав, що пива не питимемо, дуже добре це знав. З тієї самої хвилини, як на темнім обрії з’явилася хмарка, я вже був певен, що пиво лишиться в холодильнику до кращих часів. Відстебнувши ремінчик шолома, я почав сходити вниз. З півночі потягло вітром, і сталеві троси холодно загули. На останній площадці я став. Хмарка була й досі далеко, та в її сивому клубочінні мені привидівся жовтий шолом. Він миготів, наче вогник свічки, щось укололо мене в серце, і я знесилено сів, звісивши ноги додолу.

Звідти почулося:

— Гей!

Я нахиливсь і побачив Кучматого, що стояв коло барака.

— Іду додому, — сказав він. — На добраніч.

Він уже два тижні жив у якоїсь удовички в селі й тепер поспішав до неї. Я махнув йому й застебнув куртку — північний вітер розгулявся не на жарт. Вежа здригалась, і я зліз додолу.

В бараці було тепло — Кучматий свою службу знав. У кутку затишно буботіла нафтова пічка, я скинув одежину й ліг. Так я лежатиму, доки й Григор приїде. Тоді підведусь, одчиню холодильник, а він звелить мені зачинити й дістане з кишені свій коньяк, навіть не «Плиску», а звичайних три зірочки, від яких мене нудить, особливо спочатку. Та я знову погоджуся, бо про пиво він досі й чути не хотів. Наливав дві склянки по вінця, та й годі, ми сідали й сиділи доти, доки починали лаятись, і він заводив свій мопед.

І все-таки це не дратувало мене — жодного разу не дратувало. Я навіть змовчував, коли він під самим носом у мене хряпав дверцятами холодильника й заходжувався розливати в склянки свій пекельний трунок.

Спочатку я все зносив, ба й охоче слухав його слова. Вони були трохи кострубаті, але дотепні й часом розважали мене. Скидалося на те, що він почав сприймати речі по-філософському, з погляду неминучості. Та хвилини спливали, він лишався вірний собі, починав базікати про сенс життя, і тоді я насторожувався. Міркування були дуже дивні, і відтепер кожне його слово дратувало, я врешті не витримував, і тоді все й починалося. Невже ти думаєш, казав він, що довіку лишишся оздобою краєвиду? Ти затямкував собі, що коли Господь Бог одного дня прикличе тебе й усадовить одесную, то всі тутешні ховрахи в розпачі пострибають у море, а вужі, ці викачані в пилюці душителі, почнуть усі як є душити один одного, аж доки понищать себе дощенту? Він так і казав мені: життя дається не в довічне володіння й відсотки його не завжди вираховують за складними таблицями. Не думай собі, мовби це щось на зразок ощадної книжки: поклав — забрав, а в кінці року тобі ще й проценти виплатять. Привіт і найкращі побажання, любий мій, ти підписав вексель, підписав одразу ж, як народивсь, але над підписом аркуш чистий. Дати погашення немає, дату забули поставити, тож пильнуй, вексель може бути опротестований кожної миті.

Отак-от, навпосліп, куди вивезе…

До цього місця я ще сяк-так його зносив, а він пив коньяк і втирав губи рукою. Той момент, коли ми полаємося, був ще далеко, у пляшці теж лишалося чимало, і хапати один одного за душу жоден не хотів. Я мовчки дивився. Він виступав проти гарантій: гарантії не потрібні, казав він, кожен живе так, як йому випаде чи як сам зуміє влаштувати своє життя. Гарно жити добре, доводив він, бо добре життя краще від середнього, а середнє — краще за погане; я вже й не кажу про життя чудове, бо воно дається не кожному. Серединка, головне — золота серединка, коли її натрапив — значить, тобі пощастило, та чи багатьом дається й вона?

Коли він доливав із пляшки вдруге, я вже знав, що незабаром почнеться. Він підводився й ішов до вікна, тримаючи склянку. За вікном уже висів густий морок, а степ од вітру аж стогнав. Чи не думаєш ти, питав він, що надворі вітер? Було б смішно навіть припускати це. То зовсім не вітер, а досвітній бриз; коли б ти був на естакаді того вечора разом зі мною, ти побачив би, що таке справжній вітер, і запам’ятав би його на все життя, бо хтозна, чи доведеться побачити щось подібне вдруге, чи ні.

Тоді він стояв угорі біля пультів і дививсь у вікно. Море під ним корчилось у страшних судомах, естакаду ж годі було й розглядіти. Та як ти її й побачиш, казав він, коли хвиля піднімалася над червоним оком самого маяка? Маяк теж залило, він тільки вряди-годи блимав, наче потопельник, і знову поринав у хвилі. Тоді я побачив Цоньо, диспетчера: хлопець кинувсь у воду, щоб закрутити головний кран, бо з нього цебеніла нафта, і я собі рвонув услід…

Тут він підносив склянку до вуст, і я теж доливав.

Мені здавалося, ніби чую воркотіння його мопеда, і я уявляв собі його самого: достоту жердина, яка їде, склавшись учетверо, а коліна десь аж під бородою, бо жоден мотоциклетний завод не зміг би виготовити машину йому на зріст; мені ввижалося, ніби я бачу: гуркотить уздовж естакади, розмахавши свої маслаки, попереду ж серед хвиль несеться Цоньо, диспетчер, маленький і хирлявий хлопчак, який народився, щоб жити десь на самій землі, на твердому суходолі, а не в хвилях того потоку. Так вони й хлюпоталися вдвох перед дев’ятьма днями, смішні й наївні в своїх намаганнях дістатися головного крану й перекрити його. І величезним морським змієм здавалась естакада, тріщала всіма сталевими сув’язями, тріщала так лунко, що люди на березі навіть гримотіння прибою не чули.

Він брав склянку й наливав ще раз, а я відмовлявся. Від його коньяку в роті мені й так тхнуло перукарнею. Я відчиняв холодильник і налапував пиво, та з того виходив кавалерійський коктейль. У морі я почував себе добре, зате сідла не зношу — вхитуюсь. І мене раптом хапали чорти. Хапали враз, бо я починав уявляти, ніби життя й справді якась банкова операція чи біржова гра й ми можемо поводитися з ним як заманеться, брати й давати під процент. Е-е, це тобі не ощадкаса, любий, підійшов до віконечка й чемно просив закрити рахунок: даруйте, обридло бавитися процентами. Дівчина люб’язно всміхається, дістає твій формуляр, підводить риску червоним олівцем, і край.

Такого набалакаєш.

Коли той дурний Цоньо кинувсь у воду — чого й тебе понесло за ним? Ти що — гарантував його вексель? Кожен розраховується з боргами сам. Ніхто не змушував тебе сплачувати чужі борги з власної кишені. Я б не кинув і копійки; хай би грошей моїх і кури не клювали, життя дається раз, гарне, середнє чи важке — тільки раз. І воно належить мені, я своїм життям не гарантуватиму навіть Господа Бога. Не знаю, Григоре, чи розумієш ти мене, але порівняння зараз не на твою користь: я запиваю той клятий коньяк пивом з холодильника, а ти жлуктиш солону воду в товаристві нікчемних ставрид, оселедців, скумбрій і всіляких морських котів. Ну звичайно ж, у компанії з отим Цоньо, якого ти кинувся рятувати. Врятувати чи підсобити йому — це тепер сам тільки Бог знає, бо я не певен, чи випив ти з тим хлоп’яком бодай чарку по-людському. Сів би собі й сидів коло пульта нагорі, і не було б тобі мокрої смерті, був би коньяк. Ніхто тобі не винний, тому й не плуганься тепер до мене щовечора. Я тебе гнав шугати по воді на своїх геджелях?

Значить, таке твоє останнє слово?

Авжеж, таке.

Після цього Григор допивав коньяк і кидав мені: привіт і найкращі побажання від мого розторохканого мопедика, бо всі ми один одному гаранти, я тобі, а ти мені, а ми з тобою комусь третьому й четвертому, кожен окремо й разом з тим укупі, гуртом, а вони нам з тобою — і так далі. Це важко пояснити, це схоже на решітку кристала, складнішу й за формулу індиго, — бо воно не обмежується в просторі, підвладне зовсім іншим вимірам, яких я й сам не дуже торопаю, тому й тобі не можу розтлумачити до пуття. Та ти не казись, я не дуже тебе звинувачую, врешті я сам сплатив свій рахунок і підтвердив гарантію, з тебе я нічого не вимагаю, тож за свої гроші не хвилюйся.

І він зникав.

Але перш ніж піти, спинявсь на порозі й казав, що я страхопуд, що я людина, якій не можна довіритися, хоч і тверджу протилежне: мовляв, не доведи Господи покластися на тебе — не радий будеш. А я, він казав, приходжу до тебе не з власного бажання, а тільки тому, що ти без мене не можеш, і приходитиму й далі, хочеш ти того чи ні, тож ліпше сиди й не рипайся.

І аж тоді нарешті йшов.

Ішов, щоб наступного вечора з’явитися знову.

Так, як оце зараз.

Я встав і відчинив двері.

Місяць піднявся високо й примарним світлом залляв увесь барак. То була незглибима тиша, навіть море внизу лінькувато лестилося до скелястих берегів. Я зовсім ясно побачив і степ, і кущики, обшмуляні вітром, біле каміння, й посиротілі сліди коліс, які розбігалися в усі боки й нікуди не вели.

Тільки сивої земної хмарки ніде не було.

Я причинив двері, сів за стіл і швидким рухом позгрібав додолу все — тільки скалки брязнули. Тоді повільно роздягся й ліг. І заснув, уколисаний надією, що Григор бодай узавтра не з’явиться, хоч глибоко в душі був певен, що він знову прийде, як приходив учора й сьогодні, і приходитиме кожного вечора, до кінця моїх днів.