Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Жоржі Амаду[9] ВЕЛИКА ПАСТКА Роман

_{З португальської переклав Анатоль Перепадя[10]}

Святкування сімдесятиріччя Веселкополіса і п’ятдесятиріччя його як міста, центру комарки[11] й місця перебування муніципалітету, широко освітлювалося в нашій південній пресі. Якщо енергійний префект виголосив при цьому пишну промову, від критики утримаємось: усяке піднесення Веселкополіса, його епічного минулого та блискучого сьогодення бажане й похвальне. Крім цих рекламних матеріалів, ріо-де-жанейрівські та санпаулівські газети описали й апофеоз цих торжеств, а саме: церемонії, напрочуд урочисті, відкриття двох пам’ятників — полковникові Пруденсіо де Агуйяру та лікареві Інасіо Перейрі; їхні погруддя прикрасили префектурну й соборну площі.

Після зміни політичного становища, викликаної смертю Андраде, батька і сина, згаданий полковник-фазендейро[12] всі виборні п’ятиліття орудував префектурою як хотів; він був її головою сам або призначав на цю посаду свою людину, родича чи кума, забезпечуючи панування свого клану. Докази адміністративних талантів полковника де Агуйяра і його самовідданого врядування ще й нині викликають захоплення в місті: чого варта хоча б ота англійська бруківка ромбиками — прямо з Англії привезена, атож, сеньйори! — предмет гордості мешканців Веселкополіса. Зате всі обвинувачення у привласненні громадських грошей давно розтанули як дим.

Та й ескулап, на правах свояка і радника, будучи втіленим зосередженням громадянських доблестей, обіймав найвищі посади, виконував найвідповідальніші доручення, очолював комісію для збору пожертвувань на будівництво кафедрального собору, чудового католицького храму, ще однієї гордості громадян, символу віри й духовних поривань тих, хто, наснажений відвагою двох шановних піонерів, заклав перший камінь майбутнього міста. Кмітливий розпорядник, доктор Перейра примудрився вибудувати й Божий храм, і шикарну віллу, де й до сьогодні живуть його нащадки; тільки вакханалією політичних пристрастей можна пояснити, чому не спростовано хоча б деякі з численних обмовницьких вигадок, ніби він був нечистий на руку. Обвинувачувати ми всі зугарні, от тільки спробуй потім виправдатись.

Скільки журналістських пер підносило, прославляло в пишних і тріскучих виразах полковникові й лікареві подвиги, цей літопис геройства, уроки історії, взірці для наслідування прийдешнім поколінням. Усе це подавалося як заповіт або наука для наснаги цвіту суспільства, інтелігенції, молоді — надії батьківщини, зрештою всіх тих, хто здатний оцінити мужність і жертовність славних предків на ниві служіння вітчизні.

Ось так ціла Бразилія, від Ояпокі до Шуї, могла милуватися, у відблиску святкових феєрверків, осяйним ликом Веселкополіса, цієї спільноти людей, народженої колись у день єднання, згоди й братерства з небесної веселки, як заявив у написаній верлібром величальній оді найбільший місцевий бард, чиє ім’я з незмінною порцією похвал дійшло, певно, і до ваших вух.

З виступів літераторів, політиків, журналістів майже завжди випадала попередня назва міста; причина такої забудькуватості зрозуміла. Бо у Веселкополіс була перейменована Велика Пастка.

Перечу — ні, коли стверджують хором — так. Хочу відкрити й показати похмурий лик, який через непривабливість і бруд вимазують з підручників історії; хочу спуститися до призабутих джерел, відчути густоту замішаного на грязюці й крові глею, здатного витримувати й долати насильство, марнославство, легкодухість, закони, накинуті цивілізацією. Хочу розповісти про гріховну любов за часів, коли ще для чесноти не звели вівтаря. Перечу — ні, коли стверджують хором — так, і моя позиція непохитна.

Першим на цій необжитій пустці з’явилося кладовище — під горою на лівому березі річки. Перші надгробки позначили могили, в яких поховали тіла вже опівдні, коли полковник Еліас Далтро прискакав із своїми людьми — півтори каліки, що залишилися в маєтку — і побачив розміри катастрофи. Жодного найманця не вціліло, щоб хоч хтось розповів, як усе сталося.

Полковник розглядав закривавлені тіла. Берил поліг з револьвером у руці, не встигши вистрілити: куля знесла йому верх черепа, і полковник одвів погляд. Він зрозумів: ця різанина означала кінець — мовляв, не трать, куме, сили… Проте притлумив свій розпач, нічим не виказав, не виявив його перед іншими. Тільки підвищив командирський голос і віддав розпорядження.

Попри негоду — дощ як із відра, чорні хмари, перекоти грому над лісом, — кілька грифів, приваблених кров’ю, кружляли вгорі, поки люди переносили трупи й копали ями.

— Покваптеся, поки не так смердить.

Уже завиднів місток, коли Натаріо, начальник конвою, посланого зустріти полковника у виселку Такарас, на залізничній станції, притримав мула, порівнявся з хазяїном і вкрадливо заговорив:

— Тут є дуже зручна місцина, полковнику. Якщо зробити невеличкий гак, — півлегуа[13], не більше, — то можна поглянути. Це трішки далі проти течії.

Зручна місцина? Зручна для чого? Метисові слова прийшлися так до речі, що полковник Боавентура Андраде здригнувся. Дона Ернестина, його благовірна, завзята спіритка, непохитно вірила у здатність деяких людей читати чужі думки. З сином Вентуриньєю, студентом права, поміщик бачив у столичному театрі виступ престидижитатора й телепата і тільки рота роззявляв з подиву. Фокусникові асистувала дружина, блондинка, аж надто пишна для такого замірка з ріденькою борідкою. Замірок, щоки позападали, жовтий як віск, сама шкіра та кістки, зате визначати, які в тебе сховано думки під черепною коробкою, для нього все одно що читати по писаному. Вентуринья, майже дипломований бакалавр, запевняв, що тут не обходиться без трюка, але пояснити, як це робиться, не вмів. Полковник волів не докопуватись до тих загадок: цей одчайдух, ладний стати на прю з усім світом, боявся надприродних сил, наче мала дитина. Як Натаріо міг угадати, що йому потрібна зручна місцина?

Він запитливо втупився в управителя. Натаріо блідо посміхнувся. Широке індіанське обличчя, чорне масне волосся, випнуті вилиці, дрібні й гострі очиці. Гордий своїм титулом управителя, він чудово справлявся з обов’язками відповідального за роботу на какаових плантаціях, а останнім часом займався лише боротьбою, війною не на життя, а на смерть, в якій зчепилися між собою двоє магнатів. Тут і став у пригоді весь його величезний досвід, набутий у попередніх колотнечах на службі в того ж таки полковника Боавентури. Юний правопорушник Натаріо пройшов через усі щаблі: найманець, управитель, ватажок жагунсо[14], повноважний емісар, майстер на всі руки. Він умів думати і приймати блискавичні рішення.

Любитель ухильних виразів, полковник уникав говорити про збройну сутичку, з її перестрілками, засідками, убитими й пораненими. Яка б не була різанина, він вважав за краще називати її культурніше, м’якше: політика.

— Політика, сеу[15] Натаріо, затягує непомітно, треба пильнуватися, щоб не втратити людей. Політика — штука небезпечна!

Він бовкнув зайве, коли тиждень тому на веранді поміщицького дому в маєтку Аталая заговорив з управителем про приготування полковника Еліаса Далтро, політичного верховоди, власника маєтку Каскавел, чиї какаові плантації межували з плантаціями Аталаї. Колишні друзі й однодумці, двоє полковників стали заклятими ворогами; кожен вважав себе єдиним власником цієї безкрайньої незайманщини, цієї дикої пущі, що тяглася від початку сертану[16] до берегів річки Кобрас.

— Сусід зовсім втратив тяму, послав вербувати жагунсо аж у штаті Алагоас. А грошей у цього сержипанця[17] кури не клюють. Ти чуєш, сеу Натаріо?

— Я весь увага, полковнику.

— Тут одне з двох: або ти пильнуєш, готуєш щось, копаєш яму, або тебе з’їдять із тельбухами. Треба намислити щось, у полі голими руками сусіда не візьмеш. — Він казав «сусід», щоб не вимовляти імені ворога.

Далі цих слів він не пішов: що готувати, яку яму копати він ще не знав і сам; певні деталі почали виникати в його голові лише в Ільєусі. Як же воно так, що управитель підказав зручну місцину ще до того, як він поділився з ним своїм задумом?

Дуже зручна місцина… Полковник Боавентура відчув, як серце його тьохнуло: чи не здатен Натаріо справді читати думки? Від цих людей з індіанською кров’ю чекай чого завгодно. Управитель заговорив саме тоді, коли полковник розмірковував про місце для засідки, головної деталі таємно виношуваного задуму. Полковник уже збирався сказати про своє рішення, коли Натаріо випередив його.

— Зручна для чого, Натаріо?

Незворушне обличчя метиса розпливлося в посмішці. Якби не маленькі проникливі очиці, він зійшов би на людину сумирну й лагідну, ба навіть за простака. Тільки тим, хто знав його близько, хто бачив його при виконанні службових обов’язків, була відома рішучість, розважливість, безстрашність і владність цього флегматика.

— Для великої пастки, полковнику. Кращої місцини не знайти.

Ні, це чистісінький збіг, та й годі. І добре, що збіг: якби Натаріо справді вмів відгадувати чужі думки, полковникові лишилося б одне: прибрати його. А було б шкода: тямовиті служники на дорозі не валяються. Понад п’ятнадцять років служив Натаріо полковникові Боавентурі і не раз доводив свою відданість, а двічі в сутичках рятував йому життя. В Аталаю він утік ще жалюгідним шмаркачем після вбивства торговця в будинку розпусти у Пропрії. А нині ім’я Натаріо знане й шановане, одні його люблять, інші ненавидять, але бояться геть усі. Ледве він розтулить рота, як люди вмовкають і слухають його, а коли вихоплює зброю — тоді молись.

За таку вірність і цінні послуги патрон обіцяв управителеві оформити в нотаріуса дарчу на клапоть землі, щоб Натаріо насадив какаову плантацію, завів фазенду. Ось нехай тільки закінчиться ця сутичка. За свою обіцянку полковник не жалкував: телепат Натаріо чи не телепат, а винагороду заслужив.

— Зачаїтися можна де завгодно. — Полковник уникав слова «пастка». — Досить підшукати зручне дерево й посадити доброго стрільця.

Натаріо посміхнувся ще ширше.

— Воно так, але цього разу треба влаштувати велику пастку. Подейкують, ніби не сьогодні-завтра до Ітабуни вирушають найманці полковника Еліаса. Душ із двадцять… — Він підвищив голос. — Тож одне дерево і один стрілець тут не зарадять.

Вони знали про всі маневри полковника Еліаса, як і про те, що він вербує жагунсо аж у чорта на рогах, аби звести на посаду адвокатика— пустомолота, з благословіння губернатора обраного префектом. Якого дідька той губернатор встряв у суперництво між ними двома, володарями цього краю? Навіщо стромляти носа в те, в чому нічого не тямиш? Сваритися з губернатором полковник Боавентура не збирався, проте ітабунська префектура — справа приватна, і її по-доброму чи по-лихому, мирно чи збройно вирішувати полковникам; хто дужчий чи спритніший, той і призначить свого кандидата. Виборчий фарс проводиться заднім числом, він тільки фіговий листок для узаконення вже прийнятого рішення. Сусід, дурний та хитрий, вирішив діяти дочасно, проголосив адвокатика переможцем і хоче звести на посаду його. Такі бакалаврські штучки у полковника Боавентури не пройдуть.

Єдина рада — це скасувати наслідки голосування. Та яке там у біса голосування! Призначення розчерком пера, капангас[18] замість виборців! Проте щоб досягти цього, самої апеляції до судді замало: як і вибори, скасування їх наслідків має відбутися заднім числом. Перебуваючи в Ільєусі, звідки щойно повернувся, полковник Боавентура піднімав на ноги спільників, обіцяв, погрожував, підмащував нотаріусів і, як звикле, у Лоретиному пансіоні розкошував на м’якій перині і гарячих персах Адріани, своєї шикарної утриманки. План був розроблений в усіх деталях, заходи для його успішного здійснення вжиті; лишалося тільки підшукати підхожу місцину і з’ясувати, коли вирушає сусідова гвардія в Ітабуну. Ти хитрий, а ми хитріші!

За заворотом річки Натаріо зупинив мула.

— Верхи нам туди, полковнику, не дістатися. Бездоріжжя.

Мулів залишили з двома найманцями, а Натаріо добув ножа: таким ножем рубають гілля, прокладають шлях у хащах. Дебелий фазендейро хапався за кущі, спотикався на кам’яних розсипах. Чи ж варто так надсаджуватись? Та коли піднялися на вершину пагорба, він не стримав захопленого вигуку: навколо розкинулася безкрая пуща з річковою долиною — чудовий краєвид, невимовна краса.

— Яка прегарна місцевість!

Натаріо кивнув головою.

— Отут я і зведу свою оселю, полковнику, коли сутичка закінчиться і ви дотримаєте свого слова. А згодом тут виросте ціле місто. Я так вірю в це, ніби бачу його перед собою. — Він утупився в далечінь, немов очі його прозирали простір і час.

Тривога знову кольнула полковника: чи не ясновидець цей метис? Може, і ясновидець, проте сам про те не відає: таке трапляється, дона Ернестина знала не один випадок. У телепатію та ясновидіння вірила й Адріана, в цьому вони обидві, дружина і коханка, мало різнилися.

Натаріо вів далі:

— Вийти до річки, не перетинаючи земель Аталаї, люди полковника Еліаса можуть тільки тут. Бачите, полковнику, оцю стежку? Іншої немає. Дозвольте мені на цьому шпилі розміститися з жменькою людей. Запевняю: в Ітабуну не проскочить жоден кабра[19]. Зручнішої місцини для великої пастки, полковнику, не знайти. Звідси тільки й знай що цілься і відправляй найманців у пекло. — Він знову посміхнувся. — Цю місцину, полковнику, ніби зумисне створив сам Господь.

У полковника Боавентури знову зайшлося серце. Не тільки надприродні сили, а й цей Натаріо іноді жахав його: так просто взяти Бога собі в спільники, в полковникового помагача! Як добре, що він на службі саме в нього! Він вартий десятьох — і в справах, і в задумах.

— Ти народився бійцем, Натаріо. Якби тобі в армію та ще під час війни, ти б дослужився до офіцерських нашивок.

— Якщо ви так гадаєте, полковнику, і якщо я цього заслуговую, то купіть мені капітанський патент.

— Капітана національної гвардії?

— Не пожалкуєте.

— Ну що ж, пообіцяв — виконуй. Віднині вважай себе капітаном.

— Капітан Натаріо да Фонсека до ваших послуг, полковнику.

Зручнішої місцини таки не знайти.

Перш ніж вирушити з фазенди, Натаріо прискіпливо оглянув гвинтівки й мушкетони, карабіни й револьвери: зброя добірна, першокласна, куплена на вагу золота, добре змащена, тільки заряджай. Але треба сім разів відміряти, а раз відрізати, виключити найменшу випадковість. Осічки, збою не повинно бути. Він пообіцяв полковникові Боавентурі з шкури вилізти, а не пропустити в Ітабуну жодної живої душі з фазенди Каскавел; на карту поставлено його честь і капітанський патент. Фазендейро чекатиме звістки в Ільєусі.

Понад тиждень лили дощі. Похід по шляхах, перетворених у багнюку, ставав важким, виснажливим, кожна легуа була варта трьох. Щоб звести сидіння в засідці до мінімуму, Натаріо вирішив підняти своїх людей не раніше, ніж надійде повідомлення, що банда полковника Еліаса Далтро виступила.

Повідомлення не надходило: ті, кому судилося загинути, залишили фазенду Каскавел із запізненням, марно прождавши два дні, поки випогодиться. Злива припустила ще дужче, тож лишалося одне: вирушати, не зважаючи на негоду — час не жде, треба поспішати. Підганяючи — швидше, швидше, не гайтеся! — полковник Еліас проводжав людей і давав Берилу останні вказівки: в Ітабуні він повинен з’явитися до доктора Кастро і віддати себе в його повне розпорядження. Їх поведе Служка: цей скороход і мисливець, досвідчений провідник знає навколишні нетрища як свої п’ять пальців, тож проведе їх так, щоб обминути землі фазенди Аталая. Експедиція готувалась у великій таємниці, крий Боже, щоб звістка або чутка про неї дійшла до вух полковника Боавентури чи його людей. Куди вони простують, окрім Берила та Служки, не знав ніхто. Жагунсо не переконують, не питають, вони гарматне м’ясо, та й годі, чим менше вони знають, тим краще.

— Що з тобою, друзяко? — спитав Берил у Служки, коли той смерком звернув з дороги на стежку. — Ти що, побачив пуцьвірінка? Чи, може, звомпив? Га?

— Та я… дивлюся, щоб не збитися з дороги.

Що ж, може, й так. Дощі розквасили стежку, протоптану звіриною, що йшла на водопій. Служка низько нахилявся, нюхав землю, забігав наперед. Кожен крок коштував зусиль, на крижі навалювався тягар утоми. З-під ніг тікали таяку й агуті, із сичанням розповзалися змії, жараракусу й гримучки. Ночувати Берил з полковником Еліасом збиралися за містком. Виконувати цей план ставало дедалі важче: вечоріє, а вони блукають у дикій пущі, здавшись на ласку не вельми меткого провідника. Берил насторожився, не відставав ні на крок від цього пройди.

А тим часом не бездоріжжям, а по шляху надходили кабри полковника Боавентури Андраде; перехід і їм дався нелегко. А проте на місце прибули вчасно, щоб налаштувати пастку й зачаїтись.

Прислухаючись крізь бурю — ревище вітру, розкоти грому, гупання об землю повалених дерев — чи не чути людського тупоту, мокрі як хлющ, забрьохані тванню, кабри чекають на вершині пагорба за деревами. На що вже звиклі до довгих чатувань у засідках, загартовані небезпеками й колотнечами, поріднені зі смертю, а і їх перед цим шалом стихії охоплює моторошне відчуття агонії, кінця світу. Силкуються зберігати спокій, стримувати дрож, але Натаріо їм страшніший: від негоди ще врятуєшся, а від кулі управителя на втечеш.

Розставивши всіх по місцях, визначивши кожному, як і коли діяти, Натаріо вимагає тиші й граничної уваги: стріляти без промаху! Сам він прилаштувався над прірвою, за стовбуром мулунгу, звідки як на долоні видно всю долину.

Натаріо завмирає з парабелумом напоготові. Перший постріл його — це буде сигнал для кабрів відкрити вогонь, смертний вирок Берилу, найнятому в штаті Алагоас бандюзі, відомому своєю підступністю, ватажкові зграї. Потім, навіть якщо перший залп не вкладе наповал, а тільки поранить негідника, він займеться Служкою, провідником. Хоч вони й давні знайомі, пощади Служка не заслуговує: так і треба запроданцеві, слузі двох панів. Народитись і вирости на плантаціях полковника Еліаса Далтро, стати його довіреною особою і потім зрадити господаря! За тридцять срібняків вибовкав усе: скільки людей у загоні — двадцять сім, ціла армія! — чим загін озброєний, в який день і годину виступає. Та ще й зобов’язався перед засідкою пугикнути. Пугикне чи ні — невідомо.

Натаріо ловить найменший шерех: тріск зламаної галузки, чвакання грязюки під ногами, уривок розмови. Жагунсо на лісовій стежці йтимуть безтурботно, певні, що небезпека позаду, на далеких гонах Аталаї. Може, Натаріо й почує пугикання, хоча навряд. Служка, той кого завгодно обведе круг пальця. Адже такий досвідчений ловець, як він, знає всі криївки й бічні стежки. Сталося саме так, як передбачав Натаріо. Бо якби повірив запроданцю, то проґавив би все. Пугикання так і не почулося.

Наділений тонким слухом, метис розрізняє, майже вгадує тихе чалапання ніг, обережну ходу; рукою подає знак кабрам. А сам пильно вдивляється і в спалаху блискавки впізнає Берила. Зводить парабелум, але не квапиться, дає кафузові[20] йти, щоб і решта підставила себе під кулі. Але якого дідька цей сучий син тримає револьвер напоготові й ступає так обережно, роззираючись на всі боки?

Берил зводить погляд, впивається очицями в темряву. Натаріо простягає руку, — вашими молитвами, полковнику, — і стріляє, цілячись у голову. З гірського шпиля гримлять постріли, а на болоті внизу зчиняється паніка. Жагунсо стріляють навмання, не знаючи, де зачаївся ворог.

Суща різанина, як висловився полковник Еліас Далтро. Навіть за часів перших сутичок, коли воювали Базиліо де Олівейра та Бадаро, пастки не приносили стількох жертв. А цій судилося увійти в історію як Велика Пастка.

Жоден жагунсо полковника Еліаса, найнятий у сертані, у штаті Сержипе, краю одчаюг, і навіть у штаті Алагоас, де чудові стрільці, справжні снайпери, не вцілів. Коли кабри слідом за Натаріо спустилися з пагорба, роботи лишилося небагато: добити поранених, пристрелити тих, хто намагався перебігти схилом вище і там, під прикриттям дерев, відстрілюватися, наздогнати кількох утікачів.

Поклавши останніх, негр Еспіридіан наткнувся на Служку; той лежав за валуном, за яким, певно, хотів сховатися. Аж тоді Натаріо збагнув, чому Берил ішов так обережно й з револьвером напоготові.

Служку зарізали ножем, оскопили і вирвали серце — знайомий почерк убитого бандита з штату Алагоас. Смерть Служки Натаріо вважав цілком виправданою: якби цього не зробив Берил, довелося б брати клопіт на себе. Навіть вибір зброї здавався йому доречним: на донощика шкода й кулі. Проте його обурила жорстокість: ну, поріши зрадника пострілом чи ударом кинджала, але ж не мордуй отак!

Натаріо дозволив підібрати лише найкращу зброю. Місцину покинули ще до сутінок. Кабрів повів до фазенди Аталая негр Еспіридіан. Натаріо перейшов місток, дістався до залізничної станції і звідти відправив шифровану телеграму. Підписався з невеличким уточненням: не Натаріо, а капітан Натаріо.

Біля річкового закруту Натаріо озирнувся, всміхнувся вдоволено. Йому згадалися не перестрілка, не вбиті, не Берил з розтрощеною головою, не зарізаний ножем, оскоплений, з вирваним серцем Служка. Перед очима сплив нічний буряний краєвид: пагорби й долина, батожені дощем, річка, що здулася, як живіт у вагітної жінки. Кращої місцини, вдень чи вночі, при сонці чи при дощі, в цих краях не знайти. Отут би зажити!

Сяючий, усміхнений Вентуринья, що прибув на канікули, обняв на станції Натаріо й сказав:

— То що, полковник Еліас попросив пробачення?

Метис поправив його:

— Такий чоловік, як полковник Еліас Далтро, просить, Вентуриньє, не пробачення, а замирення.

Перед хазяйським синком Натаріо не тушувався. Вентуриньї не було й дев’яти, коли Натаріо знайшов притулок на фазенді й став служити полковникові. Хлопець прихилився до молодого капанги, їздив на луці його сідла, вчився в нього розрізняти пташині голоси й орудувати зброєю. Натаріо привів йому й першу дівчину: веснянкувату Жулію Качан.

— У всякому разі, — вів далі студент, сідаючи на коня, — на Еліасі, як на політичному верховоді, можна поставити хрест. Про його долю я хочу побалакати із старим — надто вже батько м’якосердий. На його місці я порахувався б із цим пройдисвітом раз і назавжди: його фазенду зрівняв би з землею, плантації спалив би, а самого пустив би з торбою. А батько виявив слабкодухість, пожалів його. Як ти гадаєш, чи не варто розправитися з ним, вибравши слушний момент?

Натаріо знав запальну хлопцеву вдачу, тож відповів лагідно:

— Воно-то так, але не зовсім. Якщо ти вважаєш, що полковник не знищив його через м’якосердя, то помиляєшся: це не м’якосердя, а мудрість. Корчувати пущу, обробляти землю можна тільки в мирних умовах; землі тут багато, Вентуриньє. А пустив би полковник Боавентура плантації полковника Еліаса за димом, сьогодні ми вели б смертельний бій з половиною світу. Часи вже не ті, палити какао — все одно що палити гроші, які у тебе в руках. Твій батько знає, що робить, і тому диктує умови. Коли треба було вдаватися до зброї, він до неї вдавався. Проте воюють тоді, коли мир неможливий.

— І це ти, ти таке кажеш? Хто все життя не спускав пальця з гачка? Права рука полковника Боавентури?

Натаріо посміхнувся так, що його маленькі очиці стали як щілинки.

— Воно, звичайно, ти закінчуєш юридичний факультет, без п’яти хвилин адвокат, але тобі ще вчитись і вчитись. На все свій час: коли воювати, коли миритися. А на переговори з ітабунцями полковник хоче послати тебе. Він міркує так: «Пора Вентуриньї позбуватися юнацьких ілюзій. Нехай тепер їде він залагоджувати справу, побачимо, чого він вартий». А ти мусиш пам’ятати, що кожен ітабунець кимось та доводиться полковникові Еліасу — той кум його, той хрещеник; а є й такі, що давали притулок його людям і виконували його накази, адже він — хазяїн. Тож погрожувати, що спалиш плантації полковника Еліаса ти не станеш, інакше все зведеш нанівець. Ти занадто гарячий, прибережи запал для дівуль…

— Щодо дівуль, Натаріо, то мушу тобі сказати… — І Вентуринья почав розповідати.

Натаріо не пояснив, чому полковник замість їхати самому, надумав послати сина: найважче вже вирішено, досягнуто угоди в найголовніших пунктах. Земельні ділянки перемежувати, наслідки голосування скасувати, призначити нові вибори і нового кандидата. А втім, кандидатом як був, так і залишиться той самий адвокатик, губернаторів висуванець. Перебираючи можливих кандидатів, полковник підкусив Натаріо:

— А може, в ітабунські префекти податися тобі, га, Натаріо? — І засміявся зі свого дотепу.

Натаріо не засміявся, тільки відповів лагідно:

— В ітабунські — нізащо. Хто в Ітабуні важить найменше, то це голова муніципалітету. Вчора тут командував полковник Еліас, сьогодні — ви. Я згоден на найглухіший ведмежий закутень, але щоб хазяїном був тільки я. Я — і більше ніхто.

Замовлений у Ріо-де-Жанейро патент іще не прийшов, але це не заважало під час миротворницької місії в Ітабуні називати Натаріо капітаном. Так величали його не лише кабри й пеони, а й комерсанти, фазендейро та правники, починаючи з мирового судді. З шанобою, відповідною до його посади і слави.

У листі до судді полковник Боавентура Андраде підкреслював ранг своїх представників, а Вентуринья і Натаріо слухали.

— «…мій син, студент права…»

Хлопець перебив його:

— Студент права, тату, неточно. Я на останньому курсі, в грудні у мене випуск, я дипломант.

— «…дипломант Боавентура Андраде-син…»

— Тату, не син, постав — молодший. Я так підписуюся, це сучасніше.

— А для мене ти син, і край. Я вже написав і не виправлю. Не до шмиги мені це плазування перед іноземщиною: ти не байстря якогось англійця чи швейцарця! — Урвавши отак дискусію, він писав і читав далі: — «…і капітан Натаріо да Фонсека, поміщик, моя права рука…»

Капітан і поміщик — полковник таки не показав себе невдячним чи скупим. Коли міряли цілину, щоб оформити право власності в нотаріальній конторі, він звелів скількись там алкейре[21] записати на ім’я Натаріо, шмат достатній для закладки какаових плантацій. Той шмат не йшов ні в яке порівняння з угіддями полковника, чи не найбільшого землевласника в цих місцях, проте для почину і те непогано. Полковник не скнара, але й щедрим його не назвеш: застовпити і внести в кадастр цю величезну територію пралісу можна було тільки після такої великої пастки, тож фактично оприбуткував її не хто інший, як Натаріо. В нотаріальній конторі в Ітабуні вони тільки узаконили акт завоювання, зафіксували подію заднім числом, відповідно до улюбленої стратегії полковника. Спершу пастка, потім угода; чи краще сказати: спершу обман, потім закон.

Це більше скидалося на військову експедицію, ніж на миротворницьку місію: п’ятнадцять душ, озброєних до зубів, під началом негра Еспіридіана. Справді, вони були тут зайві, оскільки полковник Еліас Далтро зійшов з арени, зник з політичного обрію. Люди і зброя служили для демонстрації сили хазяїна Аталаї, показу його багатства й могутності. Маневр, на його думку, необхідний для гарантії досягнутого миру.

Капітан тут, капітан там, свято в Ітабуні. Все йшло як по маслу, суддя був дуже привітний, називав Вентуринью колегою. Адвокатик, той самий доктор Кастро, в чиє розпорядження мав надійти Берил, виявився на висоті як префект. Вентуринья здержував язика, не похвалявся, не вихоплював свого німецького пістолета, престижну зброю, цяцьку. Навіть коли нажлуктився в кабаре і ловив за руку пернамбуканку Доралісе, коханку полковника Ерменежилдо Кабусу, якого, хвалити Бога, тоді не було. Натаріо перейняв його і вивів геть.

У конторі — полковник уже підмазав нотаріуса — все зійшло гладесенько-рівнесенько: незайманщину внесли в кадастр і оформили документи, які робили полковника Боавентуру Андраде власником величезних угідь, а капітана Натаріо да Фонсеку — ділянки землі.

У пансіонах та оселях повій панувало пожвавлення, день і ніч. Жагунсо з фазенди Аталая грошей не шкодували; престиж нового політичного верховоди зростав, як на дріжджах — Боже царство на небесах, а царство полковника Боавентури на землі.

Натаріо саме переходив вулицю Умбузейро. Марія Скорбота, що сиділа на порозі дому, показала на нього пальцем Зезіньї Пальмі, прибулій з Лагарто новенькій, і пояснила:

— Оце Натаріо, капанга полковника Боавентури, горлоріз, яких мало. Він навіть сам згубив лік своїм злочинам. Так ось, хоч вір, хоч не вір, а жінки казяться за ним, хай Бог милує. — Вона зневажливо плюнула.

Манірна мулатка, стегнаста й дрібногруда, Зезінья Пальма, дарма що прибула недавно, дещо вже чула.

— А мені казали інше, мовляв, капітан Натаріо грошовитий, хоробрий і чулий серцем. І жінок не кривдить.

Проводжаючи Натаріо поглядом, дженджеруха зітхнула. Зезінья Пальма була жінка, як то кажуть, в соку, від чоловіків відбою не мала. Вона гукнула хлопчика, який займався тим, що їв землю.

— Біжи, Ману, он за тим чоловіком. Попроси благословення і скажи, що я жду його, нехай приходить, коли побажає. Без усяких грошей.

Для одних злочинець, горлоріз, лютий бандит; для інших відважний капітан, добряга, дамський підлесник.

Вентуринья їхав в Ільєус, щоб провести кінець канікул з матір’ю, доною Ернестиною, взірцем усіх чеснот. І от заманулося йому оглянути місцину, де сталися криваві події. Слід побачити все на власні очі, побувати в тих краях, щоб потім з мальовничими подробицями розповідати однокурсникам і горілчаним братам у столиці. Натаріо одвіз його туди.

— Тут тобі відкриється небесна брама.

Між каміння імпровізованого кладовища буяла трава, розросталися кущі, стовбури мамоейро, розпускалися квіти. Звістка про побоїще, передаючись із уст в уста і обростаючи перебільшеними подробицями, зганяла з дороги роззяв. Під ногами людей звірина стежка ширшала, перетворюючись на путівець. Щоб скоротити шлях, по ній і рушив караван віслюків з вантажем какао. Перший.

Вентуринья вибрався на вершечок гори, хоча й не без зусиль: кремезний, як батько, і опасистий, як мати. Прислонився до стовбура квітучого мулунгу, вихопив свій німецький пістолет і пальнув у хамелеона. Ущелиною покотилася луна від пострілу.

— То як, Натаріо, вражає? Я сам собі страшний.

Та чи чув те Натаріо? Погляд його витав десь поза обрієм і часом. Звести дім, щоб жити з родиною там, де тобі до вподоби… Він мав дружину і чотирьох дітей.

— Ось що не завадило б старому: поставити на цьому шпилі стелу, як на місцях колишніх битв.

А навіщо? Хіба мало, що цю місцину і так знають люди? Та ще й назвали Велика Пастка.

Мамоейри, що виросли на могилах імпровізованого кладовища, дали перші плоди, коли у цей благодатний куточок забрів Фадул Абдала. Цього здоровила ліванця, в якого величезним було все — ручиська і ножиська, огруддя і головешка — в ільєуських та ітабунських кабаре прозвали Великим Турком, а на какаових шляхах його знали як Турка Фадула чи просто сеу Фаду, що його послало сюди, на думку пеонів, саме провидіння. Вражений чарівним видовищем, він подумав про сади Едему, описані в Біблії, що лежала в його валізі: сеу Фаду не раз траплялося хрестити немовлят, а брав він зовсім недорого.

Поставив на землю важенну валізу, яка з кожним днем розбухала дедалі більше, й складаний метр, який правив за тріскачку, щоб тріском попереджати багатих і бідних: і в ці нетрища прийшли комерція і мода. У валізі він тягав усе гамузом, тканини, взуття та різні витребеньки: шовки й ситець, черевики, ботинки на шнурках, нитки, голки й наперстки, стрічки й мереживо, туалетне мило, люстерка, парфуми, настойки, паперові іконки й ладанки проти гарячки.

Скинув піджак і сорочку, штани й спідні — на спині басамани від реміняччя валізи, на плечах мозолі, — роззув сандалі й шубовснув у річку, яка розлилася тут спокійним плесом, перекотившись водоспадом через чорне каміння. Плавав, пустував, пускав ротом струмені, як колись малим хлоп’ям у рідному селі. Виднокіл нагадував йому отчий край, ось тільки пальми на згір’ях і в долині не фінікові. Втамував голод плодами динного дерева, запашними й солодкими — просто нектар, справжній дар Бога, Бога маронітів.

Достиглі кажа всіювали землю під деревом, у затінку якого він сховався. Вибирав плоди, сміючись із самого себе, голісінький здоровило: згадав, як малим хлопчаком збирав фініки: уже тоді він вигнався зростом, таке собі вайло. П’ятнадцять років минуло від його від’їзду. Кислий, терпкий смак кажа такий несхожий на ніжний і солодкий смак стиглих фініків, обидва ці плоди Всевишній створив людині на втіху.

Вірувати й припоручати себе Богові Фадул навчився у дядька Саїда Абдали, маронітського священика, відомого своєю мудрістю й апетитом. До нього приходили за порадою ходаки, приносили йому фініки й виноград, і він, залагоджуючи сварки та сповіщаючи про види на врожай, їв те все жменями; фруктовий сік аж котився по його довгій чорній бороді.

За ці п’ятнадцять літ він так змінився, що дядько його не впізнав би, думав Фадул, поглинаючи одну за одною кажа. Змінився зовні й всередині, воліє їсти кажа, а не фініки, та й винограду йому не треба — досить кажа; їсти їх прив’яленими просто насолода. У цих дрімучих нетрях він народився вдруге, малий хлопець назавжди лишився за морем.

З Божого призволу людині відпущено порівну клопотів і розваг, сліз і сміху. Яка насолода сидіти отак у вечірню прохолоду, смоктати кажа, слухати щебет пташок і стежити за їхнім пурханням; таке барвисте оперення розмалював сам Бог. Спочивати від кількатижневих трудів, від нескінченних мандрів, від постійних небезпек у дорозі; мандрівний крамар не знає ні неділі, ні свята. Богові вгодно, щоб він заблукав, дістав перепочинок, передишку для тіла й душі.

Чому б не лишитися тут назавжди, в цій ідилічній долині, як оці ящірки, що вигріваються на сонці, каланго і тейю — пеони привчили його до м’яса тейю, ласувати ним, аж облизуючи пальці й губи. Поживи тут вистачало, дичини і плодів, соковитих жака, чиста вода била просто із скель, справжній тобі рай. Фадул Абдала сміявся густим і гучним сміхом, трусився своїм тілиськом, лякаючи папуг і ящірок: цьому раю бракувало тільки одного — жінки.

І відразу спала на думку Зезінья Пальма: о цій порі вона саме наставляла йому роги в Ітабуні. Адже не вимагатимеш, щоб вона наділа пояс цнотливості тільки тому, що він залишив їй, як свідчення любовного шалу, дві асигнації по десять мілрейсів[22] і люстерко в рамці — милуватися на себе й зітхати. Зітхати? Вона розсміялася йому в обличчя:

— Бісів Турок, жерун сирої цибулі?

— Не Турок, а Великий Турок, моя одаліско, твій повелитель і твій раб… — На компліменти він був мастак, от тільки акцент у нього жахливий.

Йому так сподобалася місцина, що він навіть там заночував. Назбирав ломаччя, розпалив вогнище — гадюк відлякувати — і простягнувся, в спідніх та сорочці, на купі сухого листя. Не спалось, хотілося мріяти. Біля річки закричав бугай — ось-ось зійде місяць.

Фадул прибув у Бразилію п’ятнадцять років тому з наміром розбагатіти. Розбагатіти — це мета кожного, а для цього Господь наділив людину волею і розумом. Одні суворо дотримуються Божих заповідей, збивають маєток і живуть у достатку, інші зазнають поразки. Легкодухі, дурні та ліниві. Узяти хоча б отого покериста, що постійно грає в ільєуському готелі Коельйо: зухвалий, меткий, дотепний Алваро Фаріа при бажанні міг би стати полковником, як його брат-мільйонер, власник маєтків і будинків. А натомість зостався гультіпакою, волоцюгою, в нього ні кілка, ні дрючка, живе чим бог пошле. Якби не багатий стіл братика Жоана, не везіння в грі, грі, треба сказати, нечистій і нечесній, якби не дотепність, що виявлялася в постійному махлюванні, він би давно поклав зуби на полицю.

А Фадул гарував, як віл, никав гущавиною, де його могла вкусити змія, причепитись якась зараза чи наздогнати куля або ніж злочинців, холоднокровних убивць. У цьому ходячому гендлі револьвер, дарунок капітана Натаріо, важив не менше, ніж набита всякою всячиною валіза.

Розбагатіти він не розбагатів, де там. Навіть ще не осів, як мріяв, торговим домом в одному з численних виселків, що виростали слідом за какаовими плантаціями на шляхах руху отар і гуртівників. Проте й нарікати не міг: заощадження помалу збиралися. Особливо відколи став лихварювати.

На небесних просторах Яскріли зорі. Фауд Каран, ітабунський книгогриз, нашпигований знаннями, як півдюжини адвокатів, — це він охрестив Фадула Великим Турком, побачивши в оточенні краль, — казав, що зорі тут не такі, як на Сході, їхній батьківщині. Що ж, може, й так, але яка різниця: всі зорі однакові, чудові й далекі самоцвіти; от би один такий землянинові. Зате ось місяць, відбитий ген у річковій воді, один і той самий, тут і там: медаль з тьмяного золота, бач, який жирний та жовтий, і на ньому святий Георгій топче своїм коником змія. Згаданий Фаудом Схід, отчий край, загубився в далечині; щоб потрапити туди, треба на кораблі перепливти море з краю в край. Зорі тут інші, плоди теж, але це байдуже: для нього кажа кращі за фініки, та й ці зорі прихильні до нього.

Далекий і забутий отчий край. Фадул Абдала, у пансіонах повій Великий Турок, у поміщицьких садибах Турок Фадул, у бідняцьких халупах сеу Фаду, знав, коли їхав сюди, що назад нема вороття. Всі сльози він виплакав на емігрантському судні. Він їхав не просто в іншу країну, в інші географічні широти, він здобував нову батьківщину. Якщо цього з народження і по крові ліванця звали турком, то тільки з невігластва; при неупередженому підході місцеві люди давно б проголосили його щирим баїянцем.

Вітчизна — це той клапоть землі, де ти працюєш, де сумуєш і радієш, де з шкури пнешся, аби заробити собі на прожиток і звести торговий дім і житло. Опинившись сам на сам із ніччю й зорями на цьому закинутому бівуаці, куди його привела десниця Божа, Фадул Абдала визнає і приймає нову батьківщину. Прийшов він на світ не тут, охрещений теж не тут. Але то пусте, дрібниці; головне — не де ти народився, а де помреш, а він у землю ляже в какаовому краю. І не в таку могилу, як на тутешньому цвинтарі без горбків — хто тут похований, коли і чому? О! Особисто його поховають у гробниці, як лорда, під мармуровою плитою з золотим написом. П’ятнадцятирічним підлітком прибув він зі Сходу, щоб стати мужем, бразильцем.

Знову вернувся Фадул у цей куточок лише через кілька місяців. А тим часом крамарював і далі, тягаючи в спеку і в дощ важенну свою валізу. Клієнти зустрічали його з піднесенням і радістю, бо був він чоловік компанійський і неабиякий балакун. Вмів слухати й розповідати всілякі історії, при чому здивовано вигукував, розмахував руками й гучно реготав. Йому, звісно, не йняли віри, а проте його побрехеньки, розказувані блискуче і з почуттям, розбуркували знудьгованих слухачів, позбавлених у цій глушині елементарних розваг.

— Чисто тобі чарівна казка. Сльозу витискає…

— А оця історійка про молодичку з поліцаєм, куме дія, та й годі. І вигадає ж клятий злодій турок…

Широка й розмаїта була Фадулова клієнтура: фазендейро, їхні дружини й діти, чваньки й товстосуми; пеони, наймити з плантацій, майже без шелега в кишені; жагунсо зі своїми полюбовницями, ситими гусками; дівки, найкращі покупниці, ладні купити все. Станових і кастових перепон для мандрівного крамаря не існувало. Однаково охоче приймав він запрошення пообідати в домі поміщика і в хатині пеона, ласий до в’яленого м’яса, підсмаженого з борошном і рападурою.

Своїм він був і в повій. За послуги вони брали пуделко рисової пудри, коробочку брильянтину, флакон пахучої есенції або чек на дрібну суму. Іноді, правда нечасто, їм перепадали й подарунки — в ті шалені дні, коли Великий Турок закохувався і втрачав тяму: металеві перстеники з фальшивими діамантами, гарної роботи сережки. Прикрасам раділи бурхливо, куди більше, ніж кредитці в п’ять мілрейсів; це ж не плата, а дарунок, ознака прихильності. Сентиментальна кваша Фадул утьопувався запросто.

На фазендах і виселках у нього позаводилися куми й хрещеники. У кредит він давав легко, але після визначеного терміну неодмінно з’являвся стягувати борг. Якщо боржник переїжджав, невблаганний кредитор долав відстань, що їх розділяла, і таки наздоганяв його. Відстрочку він давав, проте для компенсації запровадив банківський процент: в какаову сельву крамарева валіза принесла прогрес.

Обачний, не скандаліст, в очах декого навіть тюхтій, цей велет вершив суд незгірше від судді: озброївшись складаним ножиком, сеу Фаду швидко стягнув борг з Теренсіо, лихого бандюги. Припер того до стіни, полоскотав борлак гострим лезом, що ним чистять апельсини та розтинають чиряки, — і миттю одержав три мілрейси з відсотками й вибаченнями. Капітан Натаріо аж хапався за живіт, коли дізнався про цю пригоду. Зате почав шанувати торгівця, подарував йому револьвер: адже не завжди можна покластись на силу рук та складаний ножик. Вогнепальна зброя, куме, це куди надійніша запорука шаноби.

Тюхтієм його називати перестали, а от назвисько «злодій» прилипло відразу. Воно передавалося з уст в уста, стало звичним, повсюдним. Прийде він на фазенду, зберуться покупці біля виставленого, такого спокусливого краму, торгуються і обзивають при цьому злодієм турком. Сеу Фадул удавано ображається, погрожує згребти стрічки й шпильки, гребінці й брошки, паски й підсумки, ласі принади своєї комерції і податися до сусідів. І під час торгу раз у раз чути: «ого!», «чорт забирай!», «ха-ха», «леле», — тут і прокляття на голову продавця, і намагання його влестити, цілий набір прикладок: від шахрая до дорогесенького турчина, світла очей тощо.

«Злодій» казали йому в очі, але не злостиво, без наміру образити, просто так зручніше було його уламати, укоськати, зрештою торгуватись. Нехай і шахрай, зате має Бога в животі, репетував він, не знаючи втоми.

— Той злодій турок ваш годівник. Ну скажіть на милість, якби не Фадул, якби він не мав Бога в животі, то хто б припхався сюди, до чорта на роги, щоб обслужити вас? Замість клясти, цілували б мені руки та піднесли б чарчину, невдячники! — Від кашаси він не відмовлявся, одначе в кабаре пив вермут, змішаний з коньяком.

У поміщицьких садибах полковники-товстосуми торгувались не менш завзято.

— Ну, турку, це вже розбій. Де це видано, щоб за нікелеву «цибулину», нікелеву, а не срібну, лупити такі гроші? Це ж бандитський наскок, так ніякого какао не настачиш…

Фадул присягався, що в Ільєусі такий годинник, з пробируваного срібла, удвічі дорожчий. Відчинивши валізу жадібним поглядам господинь, він прислухався до порання на кухні, звідки тягло душком маніокової каші, духмяним ароматом фейжоади — для нього не було страви кращої за фейжоаду: жирний шпик, солоне й копчене м’ясо, ковбики й ковбаси. Апетитом він удався в дядька священика.

Він таки має Бога в животі. Хто краще за нього міг прислужитися смертенному, полегшуючи йому швидкий і безболісний відхід у кращий світ? У такі критичні хвилини то неабияка помога: хоч як би той чіплявся за життя, він не встоював перед басиськом і жахливим акцентом Фадула. При цьому втирали сльози навіть найзатятіші жагунсо.

У какаовій глушині той, хто збиває гріш, не маючи землі для плантацій, хапається за все. Мандрівний крамар з лотком на хребтині, турок Фадул ще й лікував людей, а при потребі й священнодіяв. Розрізав гнійники, видаляв пухлини; промивав перекисом водню рани, припікав їх йодом. У валізі чотири безвідмовних засоби: «Цілюще диво», «Жіноча мрія», мазь святого Лазара і рицина. Помічне на кожну хворобу, окрім чорної віспи й холери — там гаплик. Він гоїв силу-силенну люду в цьому сертані, позбавленому лікарів, ліків, медичної допомоги.

Ключар з ліванського села, служка падре Саїда хрестив дітей, аби ті не померли язичниками і не потрапили до пекла. Вінчав невінчаних, видобуваючи їх з гріха, в якому вони погрузли, даючи їм новий громадянський стан і привід для святкування з кашасою і танцями. Сеу Фаду любив танцювати під гармонію; танцюристом дівчата вважали його першорядним.

Запопавши зброю, Фадул Абдала розширив поле своєї діяльності, почав позичати під проценти. Робив це дуже обачно, ретельно добирав, кому довірити свій скромнии капітал, улюблені грошики; вимагав розрахунку точно в строк і виробив складну систему лажу. Під полою піджака в нього завжди стовбурчився револьвер. Подарунок, як знали всі, капітана Натаріо, свідчення його прихильності.

Завдяки лихварству його заощадження зростали. Чи не пора вже розлучитися з валізою рознощика й осісти своїм домом? Треба тільки обрати місце, де зачепитися, якесь новостворене сільце, щоб торгувати без конкурентів.

При описі виявленого Фадулом урочища випливла його назва, Велика Пастка, — так увічнено пам’ять про холоднокровну різанину, вчинену кілька років тому під час нещадної полковницької війни за оволодіння цією незайманщиною — на берегах річки Кобрас уже не зосталося й п’яді безхазяйної землі.

Злоріки — язик без кісток, то й меле — згадували імена учасників того кривавого побоїща, проте Фадул знав, що таке плітки й намови: влітають в одне вухо і вилітають у друге. Пащекують, менше з тим.

Зовсім іншу інформацію — ого, це вже цікаво! — турок Фадул почерпнув у халупах пеонів, на верандах полковників, від перехожих під час своїх нескінченних мандрів цілі тижні й місяці. Каравани, які з маєтків доставляли на станцію в Такарас вантаж какао, все частіше ламали маршрут і завертали у Велику Пастку на ночівлю. З деякого часу рух на цьому путівцеві став жвавіший, ніж на битій дорозі.

Про переваги зупинки у Великій Пастці якось поділився знайомий погонич Лазаро, кривий на одне око: там зручно поїти худобину, без ризику, що вона зламає ноги на підході до водопою, зручно пасти її на чудових луках без догляду — не розбіжиться. Одна невигода: в такому райському куточку немає бодай якоїсь корчми, щоб ковтнути кашаси, придбати плитку жувального тютюну, круглий пиріжок, рападуру, сіль і цукор. Аби у Велику Пастку якогось ділка, він загрібав би гроші лопатою.

Фадул мотав усе те на вус, працюючи й далі. Та ось, вертаючись до Ітабуни, щоб убити двох зайців: поповнити запаси й побачити Зезінью Пальму — свою любаску, свою згубу, — він навмисне подався через ті місця, приставши до в’ючного обозу. Який же був його подив, коли він побачив, що Велику Пастку вже обживають. Крім дерев’яного барака, складу для сухого какао, тут уже стояло кілька валькованих халуп, будувалися й інші. Своїм ремеслом промишляли повії, і клієнтів вистачало: наймити з поблизьких плантацій, лісоруби й пеони, проїжджі жагунсо, гуртоправи, що зупинялися тут на ночівлю. Звуки гармонії, хорові співи, світло гасничок, гарцювання пар у хижках. Уранці, після відходу табунів, життя завмирало, а надвечір оживало знову.

Потрапивши сюди вперше, Фадул розважив, що його привела рука Божа. Блукальця Господь направив, скерував його кроки сюди. Виходить, не для того, щоб дати перепочинок, як гадав він тоді. Господь привів його, щоб показати, де здійснити його присуд. І більше він не вагався.

Вони домовилися на словах, та й годі. Письмова угода між ними обома, окрім того що була б зайва, означала б зухвалу недовіру й неповагу. За домовленістю Натаріо здобув титул управителя фазенди Аталая — наглядач для капітана національної гвардії не посада — з правом щомісяця проводити кілька днів у своєму маєтку, який він почав закладати на ґрунтах, як винагороду за корисні послуги, послуги просто безцінні. Добрий, хоч прикладай до рани, полковник Боавентура закінчив так:

— Тепер, Натаріо, я не господар, а ти не служник, ми одного тіста книші.

— Поки житимете, хай там що, а я ваш.

— Ціную твою відданість і відплачу тією ж монетою.

Натаріо так само поважно провадив далі.

— А що б я ще хотів вас просити, якщо дозволите, полковнику…

Ще щось просити? Полковник здивовано витріщився на метиса.

— Кажи, слухаю.

— Зілда знов непорожня. Хотів би, щоб ви й дона Ернестина були хрещеними.

— Оце-то попросив! — Боавентура простяг руку. — Тримай, куме. Та й хрестини ж улаштуємо! Це вже п’яте, еге ж?

— П’яте, сеньйоре. Маю вже двох хлоп’яків і двох вертихвісток.

— А самосійні, Натаріо?

— Та їх же — легіон, полковнику. І всі на моє лице, хоча я і не мальований красень.

За тих кілька днів, що їх капітан проводив на своїх землях, він устигав заплатити півдюжині пеонів, вникнути в справи, намилуватися квітучими плантаціями. Проте якось корчування останньої ділянки затримало його на три тижні. Пусти він це на самоплив, ще б довго не приступали до випалювання. А він уже доглянув, щоб люди не розгинали спини.

Маєточок невеликий, на думку експертів, міг давати півтисячі арроб[23] какао на рік, якщо брати ранній збір і основний врожай, це від сили. Проте капітан міркував інакше і називав його фазендою: фазенда Винозоре. Це саме Винозоре, запевняв хазяїн, за пару років після першого цвітіння дасть двічі по тих п’ятсот арроб, які називали скептики. Земля тут родюча, та й плантатор з нього неабиякий, скільки років керував і ще керує чужим маєтком, знає всі тонкощі вирощування какао, фазенда не могла не дати тисячу арроб. Натаріо ладен був битися навзаклад з кожним, хто в цьому сумнівався. І це не рахуючи майбутніх плантацій, землі під які ще розчищалися.

Справжня втіха — спостерігати, як у вогкому затінку дерев виганяються какаові саджанці. Відзначаючи, як дбайливо, на рівній відстані тягнуться лунки, майже без каміння, малі капітанові очиці масно блищали. Що не кажи, а вирощувати какао — бізнес, яких мало, окупається сторицею. Садити какао все одно, що сіяти золоті крупинки, а потім збирати цілі зливки. Аксіому доведено, усмішка кривить губи, збирає зморшки біля очиць власника Винозорого. Тепер тільки запасись терпінням.

Це ж треба, щоб полковник Боавентура Андраде, зумисне чи випадково, відписав колишньому капанзі ґрунти біля самої Великої Пастки. Необачні базіки на всі лади обсмоктували назву маєтку, мовляв, вона спала Натаріо на думку тоді, коли він тієї далекої горобиної ночі чатував з парабелумом напоготові на пагорбі над річковою долиною. Язики в людей довгі й гострі, уява буйна. Страхополохи, а таких більшість, застерігали марно: всі ці плітки й наклепи не варті виїденого яйця, зате добалакаєшся, що в тебе пальнуть з-за стовбура. Навіщо ворушити минуле, капанги вже давно немає, натомість є капітан і фазендейро.

Велика Пастка на півдорозі між фазендами Аталая і Винозоре, відстань від одної до другої півтори, од сили дві легуа; на доброму мулі один мах. У цих чиновникових рейдах капітан завжди їздив навпростець. Отже, сам був свідок, а то й учасник перемін.

Бувши у курсі задумів і полковника Робустіано де Араужо, Натаріо порадив йому збудувати у Великій Пастці склад. Полковник вирощував какао й розводив худобу в Санта-Маріані; ця безкрая фазенда біля витоків річки Кобрас, на краю каатинги[24], задалеко від станції. Тож годилося б на маршруті поставити пакгауз, щоб складати сухе какао й передавати його скупникам, а ті вже самі займуться перевозкою в Ільєус. Місце фазендейро сподобалося, він послухався мудрої ради і не прорахувався, надумав навіть збудувати обору, щоб там перепочивала худоба, коли її гнали на ільєуські та ітабунські різниці. Полковник віддячився тим, що подарував капітанові теличку.

Капітан бачив, як будівельники полковника Робустіано замішували глину, різали рейки, зводили перші халупи; при ньому приїхала й перша повія Жасинта, відоміша під прізвиськом Збуй-Вік. Застара, вона вже не могла обслуговувати клієнтів, кочуючи з плантації на плантацію; а тут собі трудися на місці, бо у Великій Пастці погоничів не бракувало.

Натаріо поділився з полковником Робустіано давньою мрією: збудуватися на пагорбі над долиною і жити там. Нехай тільки заведуться вільні грошики. Бо поки що всі його кошти вкладені в Винозоре.

В піднесеному настрої капітан Натаріо прибув надвечір у Велику Пастку. В Аталаї він був відсутній довше, ніж сподівався, отож поспішав. У самій долині затримуватись не думав, але побачив незвичне пожвавлення: гурти людей рубають і перевозять дерева. Тож спинив мула якраз біля Жасинтиної хижки. Невже полковник Робустіано спішить звести обору? Пристаркувата й підтоптана жінка, показуючи вислі груди у вирізі комбінації, стала на порозі.

— Добривечір, Збуй-Вік, — привітався Натаріо, не злазячи з мула.

— Добривечір, Натаріо… — І поправилась: — …Капітане Натаріо. — Раніше, як він був молодший, вони частенько втішалися в ліжку, іноді на віру; жаліючи його, Збуй-Вік боргувала, але останнім часом його відвідини стали нечасті. — Вернулися? Зупинилися в наших краях? Нова краля завелася?

— Якби апетитна, я б не проти… А скажи-но мені, може, ти знаєш: що це за аврал? Що це в біса буде? Не кошара полковника Робустіано?

— Це сеу Фаду підрядив будувати дім для себе. Рубаний дім, не те що мій курінь.

— Турок Фадул? Торговий дім ставить? — Він замислився. — А де саме? В якому місці?

— Хто може знати, то це Бернарда. Він, коли ночує тут, то йде до неї.

— Яка Бернарда? Донька Флоренсіо?

— Атож, вона. Вже два тижні, як тут. Утекла від батечка. Прибула з Бока-де-Ріо з караваном віслюків. Початківка, чоловіків не відженешся.

Перш ніж погнати мула, Натаріо поцікавився:

— Біду бідуєш, Збуй-Вік?

— Та ще не жебраю. Краще померти з голоду.

Капітан реготнув, примружив одне око: ах ти ж старе луб’я!

— За мною боржок, пригадуєш? З давніх часів.

— Можливо.

Вділив їй трохи грошей і потрюхикав далі, до будівельників; ті вже розповіли йому про Фадулові плани. Мандрівний крамар дав Бастіанові да Розі грошей на деревину, щоб вистачило на дім з двома входами з причілку і трьома задніми кімнатами. Такий собі особнячок, які побачиш лише в Такарасі, при залізниці. Крім того, з Такараса приїхав столяр Лупісиніо, майструвати на замовлення Фаду прилавок і полиці. Підряд чималий, робота спішна. Бастіан да Роза підсумував:

— Турок схибнувся, капітане. Велика Пастка не варта таких хоромів.

Натаріо похитав головою. Схибнувся? Він так не вважав. Твердо вірив: рано чи пізно Велика Пастка стане містом. А от Такарас залишиться сільцем, карантинним пунктом.

Проти Бернардиної солом’яної халупи оселя Жасинти була справжнім палацом: щільні стіни з пальмового гілля, по кутках вкопані чотири стовпи. Всередині розкладачка, горня на кабиці з трьох каменюк — оце й усе начиння.

Натаріо спішився, став роззиратись. Коли це від річки йде дівчина, мокра, як хлющ, у руках прання: трусики й нижня спідничка. Ситцева вогка суконька облипла темне тіло; по розпущеному волоссю збігає вода, збирається краплями на потилиці. Впізнавши гостя, спинилась, а тоді кинулась назустріч з розкритими обіймами. Натаріо пригадав, як вона дворічним малям брьохалася в калюжі й бігла до нього, гола й брудна, щоб повиснути на шиї. Сховавшись на фазенді Аталая, він довгенько жив у домі Флоренсіо та його коханки Ани. Флоренсіо не гнув горба на плантаціях, він доскочив кращої роботи — відповідав за арсенал і стрільців.

Скільки ж це Бернарді років, прикидав він, поки дитина знову ставала дівчиною, у краплях, що ряхтіли на сонці. Знав її ще немовлям; якоюсь мірою Натаріо і ростив її. У нього був гамак у віталеньці, будиночок мав дві кімнати; дитина спала на підлозі, в ящику, що правив за колиску. Серед ночі мала прокидалась і плакала, але Ана вставала рідко, щоб її погодувати. Наморена, вона хропла на всі заставки в суміжній кімнаті й не чула доньчиного плачу. Натаріо забирав дитину з ящика до себе й заколисував, притуливши до грудей.

Їй було років п’ять, коли полковник Боавентура привіз падре Афонсо освячувати капличку. Капличку звела дона Ернестина в маєтку, виконуючи обітницю святому Жозе, цьому небесному заступникові завдячував полковник своє життя — святому Жозе і Натаріо, який вчасно натиснув гашетку: вашим благословенням, полковнику. Два дні тривало свято; гостей сила-силенна, дехто приїхав навіть з Баїї. Падре відслужив месу, освятив статую святого, обвінчав коханців, увів у хрест купу дітей і гурт чоловіків — хрести не хрести, все одно безбожники. Що вже об’їдались, що вже обпивались, кашаса в хатинах пеонів лилася рікою. Бенкет на всю губу. Скромний служник господній, полковників клеврет, зразковий християнин і баїянський патріот, падре Афонсо грішив черевоугодництвом і жер як не в себе.

Натаріо вирішив, раз таке свято, одружитись із Зілдою після року співжиття. Вона здибалася йому на агуапретському шляху — бліда, рахітична й затуркана сирота, батька й матір забрала віспа. За нею, як тічка собак за сучкою, ув’язалася ватага бахурів. Знічев’я Натаріо втрутився в цю свайбу і звалив Мане Рябого з ніг: той його не знав і вихопив ножа. Отак через труп ця худорба й дісталася йому, він забрав її з собою і скоро нарядив з нею дитину.

Мовчазна, покірлива, працьовита, як бджілка, — в хаті все блищало, — Зілда набрала тіла, посвіжіла, постатечнішала. Хто її напоумив натякнути своєму коханцеві й повелителеві про одруження? Тут постарався падре, охоронець Божих законів; послуг мера вона не потребувала.

Підібрав її Натаріо тоді саме, як мешкав у Флоренсіо; зачали вони на його холостяцькому гамаку, так би мовити, на Бернардиних очах. Та спала й далі у віталеньці, але з появою Зілди місця в гамаку позбулася, її вже не колисали, не горнули до грудей.

Під час масового хрещення Ана попросила їх стати хрещеними її дитини. Майстерниця Зілда пошила для хрещениці ганчір’яну ляльку. Натаріо ж дав їй щось незмірно більше: право називати хрещеним, цілувати руку й діставати благословіння.

Поки Флоренсіо служив в Аталаї, Бернарда більше жила у хрещених, аніж удома. Їй минав десятий рік, коли Флоренсіо погиркався з полковником і пішов на службу до полковника Бенвіндо — маєток Бока-де-Мато потребував твердої руки, щоб тримати в шорах пеонів. Натаріо й Зілда просили зоставити хрещеницю в них, але Флоренсіо не хотів і слухати. Кому ж, як не Бернарді, доглядати сестричку: Ана встигла народити ще одну доньку, Ірару, Іру. Згодом, коли вже сталася біда, Зілда вважала, що Флоренсіо накинув оком на дівчину вже тоді.

Після переїзду кумів Натаріо бачив Бернарду лише зрідка. В тринадцять вона вже розквітла, запишалася вродою. В закинутому какаовому краю жінка взагалі неабиякий дефіцит, доступний небагатьом щасливчикам. Усяка спідниця оточена шанобою.

Ану спаралізувало; німа й глуха, вона лежала, прикута до ліжка. Ну що від цієї колоди візьмеш, а тут Бернарда, така поставна, така зваблива. З кімнати, де він лежав з паралітичкою, Флоренсіо чув, як посопує донька, так заклично. Чи міг старий п’яничка утриматися? Зайняти, поки не зайняли інші. Вона не перша й не остання, люди махнули рукою. За цим Флоренсіо, горлорізом, найнятим у сертані Сан-Франсіско на початку земельної війни, тягнувся чорний послужний список. Донька його, рідна, тож хай розпоряджається, як самому заманеться.

Одпускаючи попругу на мулі, капітан прикинув, що Бернарді років чотирнадцять-п’ятнадцять. В Ільєусі вона ще не тямила б нічого, гралася б у ляльки; а тут, у лісі, вона вже дохожала, дама півсвіту.

Прання впало на землю; Бернарда метнулася обняти його, але зупинилась і потупилась. Натаріо спирався на мула, а очі так і бігали, обмацували хрещеницю: струнка й зграбна, бронзовошкіра. Він стояв ні в сих ні в тих, у сум’ятті почуттів, ніби роздвоївся. Та ось, такий знайомий, ніби з далекого минулого, забринів ніжний голосок:

— Благословіть, хрещений.

Але одразу ж цей голос перенісся в дійсність:

— Отримали мою вісточку?

— Вісточку? Я дізнався, що ти тут, хвилину тому, Збуй-Вік сказала. А що сталося?

Він пустив мула пастися на моріжку недалечко. Не діждавшись відповіді, переступив поріг халупки й сів на тапчані, збитому з двох дощок. Бернарда рушила слідком і стала перед ним: у тісняві майже торкалася його колін.

— То що сталося? — В рівному, стриманому голосі деяка стурбованість.

Бернарда звела голову й глянула в очі хрещеному.

— Я випила повну. Батько, вертаючись додому, знав лише хлистати сивуху і давати нам гарту. — Слова цідилися повільно й важко. — А тут ще Й теє… страшно сказати. — Рука її бгала спідницю — єдина ознака ніяковості. — У хаті як виметено, тільки спиртне. Не померли з голоду, бо підгодовували сусіди та ще я підробляла натурою на свій страх і ризик: знай батько, убив би.

Натаріо мовчки слухав. Бернарда шморгнула носом, до горла підступили ридання, але вона притлумила їх — душа її загартувалась. Подолом обмахувала розпашіле обличчя. Капітан угледів туге стегно, округлу сідницю. Зразу видно, чим хрещениця займалася. Серцем він її жалів, — ах ти ж бідолашко! — проте очі його горіли й масніли, поки дівчина не опустила спідницю.

— Батько зробив з мене, своєї доньки, полюбовницю. Поки мама жила, геть паралізована, я терпіла, щоб не кидати її напризволяще. А тільки її поховали, я ноги на плечі. — Вона знову глянула на хрещеного і додала: — Що б там не думали, а то було звичайнісіньке ґвалтування. Я приносила себе в жертву розбитій паралічем мамі.

Так, вона приносила себе в жертву, проте Натаріо обмежився зауваженням:

— Про смерть куми Ани я не знав.

— Померла двадцять днів тому. Я передала вам вісточку в Аталаю. Невже не переказали?

— Мене не було, оце лиш повертаюся. А як же Іра?

— Вона з батьком.

— Аз Ірою не станеться того, що й з тобою?

— З Ірою, хрещений? Та вона ж дитина, їй і одинадцяти немає. У неї навіть краска не йде.

— Чи ж кумові, цьому жеребцеві, закон писаний?

Він констатував факт, та й годі. Після паузи, умисне затягнутої, капітан штовхнув ногою двері, сплетені з гілля. Простяг руку й торкнувся ситцевого платтячка, яке щільно облипало хрещеницю. Бернарда не ворухнулася, не опустила очей.

Його хрещениця. Маленькою, гола бруднуля, з розгону повисала в нього на шиї. Натаріо тицяв їй монету, але грошей вона не брала. Дрімала в його гамаку, посопувала в нього на грудях, сміючись від його лоскоту. Так і виросла. Тільки й світу, що хрещений, без нього нудьга й пустка.

Більше, ніж хрещений, майже батько. То й що? Рідному батькові не дала одкоша, коли старий забажав її. Понад рік тривало це кровозмішення. Натаріо поклав руку на живіт Бернарді, вона не ворухнулась. Та коли його пальці черкнули по грудях, ледь всміхнулась і потупилась. Капітан штовхнув її на тапчан.

Після уривчастих зітхань, болісно-солодких зойків Бернарда пацнула хрещеного й усміхнулась:

— Рано чи пізно, я все одно вам віддалася б. — Пригорнулася до спітнілих грудей, як колись малою в гамаку. — Уві сні це траплялося не раз. Мені як щось кортить, то сниться. А вам? — Вона заговорила, щоб довше побути в його обіймах.

— Сни облудні, снам не вір. Коли мені кортить чогось, я беру бика за роги. — Він пом’якшив голос і закінчив: — Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. І я тебе хотів.

Благословенні, солодкі слова: хрещений теж її хотів, палав жагою до неї, ласився на неї. Нудьга-нерозвага й мерзота життя відступають, лишаються за бортом любовного човна, тіла й душі тут єднаються, переливаються одне в одне, так вільно, так розкуто. Як це чудово, хрещений, втішаймося досхочу, щоб забути прокляті дні, розпачливі й страшні ночі! Ох, мій хрещений, життя таке жорстоке, таке невеселе! Втішаймося ж досхочу, не полишайте мене!

— Хрещений, а ви ж не покинете мене скоро, ні? Ще рано. — І забідкалася: — Шкода, нема чим почастувати вас. Хіба тільки собою, якщо ви мене хочете.

Вони прагнули одне одного; перепочинок і знову обійми, аж поки сонце з небес опустилося ночувати в річку й надворі заіржав мул. Взуваючи чоботи, капітан поцікавився:

— А що казав турок?

— Він ставить тут торговий дім. Мовляв, діло певне. Скоро повернеться.

— Передай йому, як з’явиться, щоб прийшов в Аталаю побалакати зі мною. І попередь його, щоб знав: отой пагорб над річковим коліном, найвищий, давно вже мій.

Раз хрещений говорить, значить так і є. Бернарда спитала, щоб розтягти блаженство:

— Купили разом з плантацією?

— Плантація від полковника за послуги. За послуги і цей шпиль, а от від кого саме, не знаю: може, від Бога, а може, й від чорта. Знаю лише, що він мій, і ніхто туди ногою не ступить.

Грошей при прощанні їй не дав: навіщо ображати малу, не мідяка вона чекала, а втіхи. Але перед від’їздом домовився з Бастіаном да Розою і Лупісиніо, щоб використати обрізки заготовлюваної Фадулом деревини.

З тих обаполів та поставити, його коштом, трикімнатну хатину для хрещениці і Збуй-Вік. Хазяїн, він не лише владарює, а й щось дає людям. Тож він вносить і свою лепту.

Негр Кастор Абдуїн да Асунсан привіз із Реконкаво, рідного краю, прізвисько Факел, і воно так пристало до нього, що він майже відвик від свого справжнього імені; Факел, та й годі, де Факел, там і свято. Зате після втечі раз і назавжди позбувся прізвиська Чорний Принц, як величали його Адроалдо Муніз Сарайва де Албукерке, барон Ітауасу, з явним глумом, і баронеса Марі-Клод Дюкло Сарайва де Албукерке, чи просто мадам; ця щоразу закочувала очі під лоба, цмокала язиком і крутила гепою.

Саме гепою, а не крижами, клубами, задом, сідницями, як твердила обізнана, але по вуха закохана мулатка Руфіна, коли виступила на кухні «великого будинку», викликаючи смішки й шпильки: адже мадам, позбавлена пишних тілес, не могла ними трясти. Зате очима, величезними, як блюдця, благальними, палючими, поводила і під прозорою блузкою з органді безсоромно, як грінга[25], виставляла пару маленьких, зате тугих, високих грудей, білосніжних, з рожевим відтінком: ото вже шик! Коли у яскравій лівреї до їдальні входив юний Кастор, несучи на срібній таці кришталеві чарки, мадам шепотіла «mon prince»[26], і голос її млів з утіхи.

Млів з утіхи й голос Руфіни, коли він з’являвся в коморі, весь жовто— зелений, на пузирчастих рукавах пурпурові смуги; вона зітхала: Факел, ах, мій Факел! Сама ласий шматочок, гідний примхи опасистого власника енженьйо або велебного щедрого каноніка, голонога, голоплеча, перса пишні, пружні, медвяної барви, видніються у викоті стьобаного халата, але не визивно, а скромно.

Кастор зовсім не пишався цією холуйською лівреєю, пошитою на замовлення мадам, яка перезняла її з ілюстрованої книжки. Йому більше до душі пов’язка, наверчена на стегна, й пашіння ковальського горна в кузні дядька Кристована Абдуїна, єдиного живого родича. Баронеса забрала від ковадла підручного коваля, щоб зробити його пажем, джурою, фаворитом — безвільним, покірливим слугою. А проте одягнутий у кумедний стрій і переведений у кімнатні лакеї Кастор поводився незалежно, сміявся гучно й заразливо. Цей безсоромно юний Факел, або Чорний Принц, забивав памороки Руфіні, ладній задля нього на яке завгодно шаленство, і доводив мадам до нестями.

Про незрівнянні таланти негрів-служників Марі-Клод просвітила Мадлена Камю, уроджена Бюрне, її старша товаришка по інтернату. В Сакре-Кер гарненькі й розпусні учениці черничок, інтимні подружки ділилися знаннями, задумами й мріями, теревенили про релігію і проституцію, поки вирвуться на волю.

Мадленин чоловік, підполковник артилерії, командував на Гваделупі гарнізоном, і ось які повчальні уроки вивезла Мадлена з острова: а) всі підполковники неодмінні рогоносці, навіть якщо дружини в них останні дурепи; б) негри в алькові незрівнянні. Перше твердження якнайкраще довів сам Мадленин чоловік: привів у дім ординарцем негра Додуна — найпереконливіший, найліпший доказ другого відкриття.

Баронесою і хазяйкою енженьйо Марі-Клод стала, вискочивши заміж за дворянина, хоч і не знатного роду, не блакитної крові, зате грошовитого — гроші вам не жарти. Її чекала подорож у далекі й загадкові тропіки, до буйно-зеленого царства цукрової тростини і челядників-негрів. У багажі вона везла розкішні наряди, гору медикаментів, материні турботливі настанови й пікантний Мадленин досвід. Спершу все її дивувало й хвилювало, будило веселощі, святковий настрій, але невдовзі почали заїдати будні.

Набридли провінційні бали, на яких її ошатність і європейські наряди викликали заздрість і ворожість жінок, злостивих провінціалок, а особливо набрид власник Ітауасу, чванько і бовдур, чого це біля нього позіхати та нудитися в цій глушині; тож Марі-Клод вирішила їздити верхи й розважатись. Хвацька наїзниця, сама чи з бароном, гарцювала полями на породистих скакунах, найбаскіших у Реконкаво.

Жінка досить розумна, вона переконалася на власному досвіді: як і полковники, всі барони неодмінні рогоносці, їм це на роду написано. Благовірній лишається одне — скоритися своїй долі. Якось вони об’їжджали плантації тростини, барон Адроалдо патякав про породистих коней і показав пальцем на чорного хлопця в кузні, мовляв, чим не чудовий взірець тваринної породи.

— Який торс, які ноги, які біцепси, яка голова, моя люба! Прегарний звір. Чудовий екземпляр. А які зуби! Ні, ти поглянь.

Коли вже так настійливо рекомендують, подивимось. Вогкі очі затрималися на чудовому екземплярі, на цьому прегарному звірові. Зуби просто сліпучі. Леле! Довершеність приховував клапоть матерії.

Породистість барон визначав непомильно, наламав руку на кінських заводах і невільницьких ринках. Та як же бути з наукою черничок Сакре— Кер: вони наставляли Марі-Клод, що і в негрів є душа, в негрів хрещених. Звісно, така собі душиця, відстала, другосортна, але й така відрізняла їх від тварин: доброта Господня безмежна, втокмачувала сестра Домініка, живописуючи апостольство місіонерів у серці дикої Африки.

— Та що ти, друже, який же це звір, — мовила Марі-Клод по-французькому. — Це людина, виталище безсмертної душі, яку вклав туди при хрещенні місіонер.

— Людина?! — Барон зареготав.

Коли хазяїн Ітауасу реготав по-французькому, корчачи з себе аристократа, потішеного людським недоумством, фальш так і різав. Його тезко, Адроалдо Рібейро да Коста, літератор із Санто-Амаро, чуючи, як він хихоче і калічить мову божественного Бодлера, почав дражнити його мусьє Франсью, звісно, позаочі: поет не живе в безповітряному просторі.

— Даруй мені, серденько, але це бридня. Таке зморозити: негр — людина! Гарний звір, та й годі, олії в його голові ще менше, ніж у твого коня на кличку Голубий Алмаз.

— Таки гарний, авжеж. Людина прегарна, принц. Чорний Принц!

— Чорний Принц! Ви, мадам, збожеволіли. Ой не можу! — І зайшовся нестримним глузливим реготом.

Ці кпини, ця пиха, це сардонічне баронове шкилювання доконали її: що написано пером, того не виволочеш волом. Баронеса взяла на службу Кастора і не жалкувала. Знай власник енженьйо, навіщо ковальчука поставили прислужувати, він би подивився на це крізь пальці, адже до його послуг був цілий гарем метисок, робітниць на цукровій плантації.

Багато перебрав тригрошових дівок феодал, але тільки з Руфіною тривав у нього роман; на кухні в поміщицькому домі вона виглядала справжньою пані, ця роззолочена, висріблена наложниця: браслети, сережки, намиста, всілякі витребеньки; та ще й парламутровий хрестик, презент превелебного каноніка.

Як сласно ходив ходором, як перлився бісером зніжений і напахчений баронесин живіт, коли в самоті будуару (барон задавав хропака) вона думала про Чорного Принца й по кісточках розбирала його: м’ясисті губища, зуби, тільки вгороджуй, шорсткий язик, груди колесом, ноги, як колони, а що вже решта — й не кажіть!

Руфіна — спробуй витерпи нюхальний тютюн і любовні витівки барона, єлей прекраснодушного каноніка, — шукала втіхи на тих самих грудях колесом, що й білява сибаритка баронеса: грудях Кастора Абдуїна да Асунсана, Факела, Чорного Принца, чудового служника, колишнього ковальчука на кузні дядька Кристована Абдуїна; обох скласти головами — і викапаний тобі Шанго[27].

На плантаціях цукрової тростини, на енженьйо Реконкаво, у містечках Сан-Феліш, Кашоейра, Муритіба і Санто-Амаро, в Маргожипе і навіть у столиці штату обсмоктували новину, запевняли, що братство святого Корнелія, заступника рогатих, здобуло нового й чудового голову, барона Ітауасу, мусьє Франсью, подвійного рогоносця, власника розкішної пари гіллястих рогів, царя плохут.

Щоб не паплюжити Адроалдо Муніза Сарайву де Албукерке, барона Ітауасу і не вішати на нього собак, — мовляв, дивіться, який хазяїн енженьйо ретроград, носій забобонів і прописних істин, недостойний європейки муж, — заявимо одразу: пригода з Кастором, його неласка і втеча безпосередньо інтрижкою між баронесою і ковальчуком не викликана. Навпаки, роги, які наставляла йому легковажна мадам, самого барона аж ніяк не бентежили. Він носив їх гідно й недбало, на науку скорим на розправу власникам енженьйо: ці варвари за зв’язок із чорнопикими пань і панянок пристрелювали, а самих чорнопиких перед стратою кастрували.

Як тут не замахнешся, не вибатожиш голу спину Руфіни через таку обурливу поведінку: яка чорна невдячність, яка зухвалість! Його ображено в найсвятішому почутті, почутті власності. Стільки вкласти знань, стільки грошей вгатити в цю невдячницю: удостоїв честі стати першим і постійним коханцем, учив усіляких любовних витівок, а вона, чортове насіння, ідіотка, ще й гидувала; взяв її з грязі, з хатніх служниць, вдягнув, як лялечку, вичепурив. До живого допекла його зрада мулатки: це не те, що вскочила в гречку його обридла дружина, там забаганка, легковажний вибрик, простимий грішок. А тут кровна образа, афронт, наруга панові й хазяїнові, — це провина непрощенна, смертний гріх. Як проковтнути таку пілюлю, коли підриваються основи моралі й суспільності?!

Уявіть тільки, як розсатанів барон, коли після вранішнього моціону верхи застав у кутку старовинної сензали[28] Руфіну в обіймах Кастора (та ще й так примітивно: мулатка знизу, негр зверху). Розсатанів, зауважмо, не тільки через останнє. Чорнопикий одразу ходу, але на Руфінин зойк повернувся. Барон, не тямлячись із люті, шмагав зрадливицю. Кастор вирвав нагая, переламав навпіл і закинув. Натомість його почастували ляпасом, зливою лайки й погроз.

— Та я звелю тебе вихолостити, чорнопикий принце, брудний негритосе!

Скипівши, — чорнопикий там чи брудний, а принц, — Кастор лівою рукою злапав барона за жокейську куртку, а правою затопив у пику. Перестав його товкти лише тоді, як із дому збіглася челядь; у цій метушні було щось святкове — ще б пак, не щодня бачиш, як власника енженьйо збили на яєчню.

Кастор утік, за його голову й чоловіче причандалля обіцяно винагороду. Якби зостався, то не врятувала б пані баронеса, постійна заступниця. Годі за нього заступатись, за цього віроломного негра: хто б подумав, Мадлено, найвродливіший на світі чорношкірий — і така тварюка; мадам злягла, два дні провалялася в постелі, проте оклигала: накльовувалася подорож до Європи в товаристві барона, чим не другий їхній медовий місяць.

А втікач, на борту вітрильника, вантаженого цукром і кашасою, поплив униз по річці Парагуасу і добувся столиці штату. Жертрудес, мати богині вод Ошун, давши йому притулок, вважала, що місто Баїя заблизько від Санто-Амаро, тут небезпечно ховатися негрові, що так провинився: накинув хтивим оком на чесну й цнотливу дружину господаря, а коли спіймав облизня, мерщій кинувся ґвалтувати безталанну й безборонну мулатку; а як застукали на гарячому, давай убивати власника енженьйо. Шпиги з ордером на арешт розшукували його, наймані вбивці з Реконкаво нишпорили по вулицях з наказом порішити на місці.

У трюмі трищогловика Кастор з Баїї поплив в Ільєус. На террейро[29], пильнованих прихильними Ориша[30], в лісах кокосових пальм між Понталем та Олівенсою, його прийняв отець Аролу і рекомендував полковникові Робустіано де Араужо: той хоч і був багатій, а приносив жертву божествам і діставав благословення та поради бабалориша. В какаовому ельдорадо отець Аролу користувався таким самим авторитетом, як сеньйор єпископ: він тут перший, і його влада над сонцем і дощем незаперечна.

П’ять років підковував Кастор коней на фазенді Санта-Маріана; тоді ж таки, подорожуючи з караванами віслюків, він почав ночувати у Великій Пастці. Метою його подорожей було місто Ітабуна, точніше, ті криві вулички, де тулилися оселі веселих дівчат, — тут він угонобляв свою стражденну плоть. Тому, хто ласував досхочу смаковитими шматочками, як рідними, так і заморськими, на енженьйо Реконкаво, какаові фазенди на півдні штату здавалися бідними на прекрасну стать.

Щодо решти він був задоволений, за дядьком і то не журився. Навіть якби така змога, назад не вернувся б. Там його доля — лакейство, слухай, що тобі кажуть, і виконуй. Хай ти принц, хай на розкішних лляних простирадлах, на мережаних ковдрах, на атласних покривалах наставляєш роги баронові, навіть у ліжку мадам ти невільник. Щоб вирватися на волю, довелося бити навідліг по обличчю пана, важити головою, відмахати добрі гони й забратися на какаові землі, зате тут ти сам собі хазяїн.

На фазенді жінок нема, і він, щоб зарадити лиху, приставав до в’ючних обозів: знаходив жіноче тепло на бівуаках, на хутірцях, у виселках. Змужнівши, він залишився спокійним і щирим, зберіг простоту й людську гідність, товариськість. Трохи забариться, а дівчата вже питають: де це запропав Факел, свято не свято без нього, душі товариства.

У Санта-Маріані зліпили таку-сяку кузню для потреб фазенди: таврувати худобу, майструвати сідла й кінську упряж, точити ножі, клепати лопати, мотики, коси. Майстер на всі руки, Кастор задля втіхи виготовляв ножі, кинджали, бубонці для збруї, каблучки обдаровувати подружок, залізне справилля для жертвоприношень. Полковник до небес вихваляв майстерність коваля-умільця. Факел підніс фазендейро пару стремен чудової роботи, справжній витвір мистецтва.

Славний цей чоловік, полковник Робустіано де Араужо. Багатий і знатний, а не приндиться, не гне кирпу, з пеонами простий. І все ж куди краще мати власну кузню в якомусь новому виселку, порядкувати самому, без хазяїна над тобою, хоч який він пречудовий. Ось про що мріяв Кастор.

Звичний вечірній гомін у Великій Пастці — тепер це вже польовий табір — зненацька розітнули несамовиті зойки. Вони линули здалеку й наростали крещендо: просто нелюдські зойки. Ой рятуйте, ой смертонька прийшла! Гармонія в руках Педро Цигана, паливоди-гармоніста, вмовкла. Завзяті рондисти опустили підняті карти, табунники й пеони пробуркалися, зірвалися на рівні, повискакували надвір: що за драчка зчинилась? Негр Кастор, що лежав із Збуй-Вік на ліжку, підвівся, дослухаючись.

— Не інакше когось убивають, — зауважила його партнерка.

— Піду гляну, — кинув негр, натягуючи штани. — Я скоро.

— І я з тобою. — Збуй-Вік наставила вуха. — Плач жіночий.

За Великою Пасткою утвердилася лиха слава — та й назвали її так недарма, — хоч останнім часом звісток про тутешні вибрики поменшало. Вряди-годи хтось пальне чи штрикне ножем, погарикається за колодою заяложених карт. Недавно два кабри мало не закололи один одного, з’ясовуючи, кому спати з Бернардою; юшку вони пустили, але до смертовбивства не дійшло — діло житейське. І все ж, почувши болісні репети, крики пробі, табірники й нічліжани сполошились.

Три постаті виринули з-за барака; з-за того самого, де зсипали какао, вирощене на фазенді Санта-Маріана, і де розташувались обозники, що возили його, та жагунсо, які його охороняли. При світлі місяця Збуй-Вік і Кастор бачать: молодичка, темна мулатка, з кучерявою кучмою і на вроду нівроку, коли б не така розтерзана, рукою тримається за щоку і знай стогне. З нею худорлявий чоловік, альбінос, уже підтоптаний, і стара баба. Збуй-Вік підійшла до них: нічого особливого, хвора йде в Ітабуну, щоб зарадили. Недуга в неї не тяжка, інакше б її несли в гамаку, а не йшла сама. Повія засміялась:

— Стільки ґвалту через зуб! Колошкати через таку дрібничку людей! Сміхота!

Стара огризнулась:

— Вас би на її місце, сіа[31] хазяйко. Три дні бідолаха мучиться, світу білого не бачить, і дедалі гіршає, хоч би трохи відпустило. — Вона підвищила голос, нехай усі чують. — Оце в Такарас ідемо, може, там хто знайдеться вирвати зуба. А ні, тоді в Ітабуну. Вона мені донька, а йому ось подружка.

Стара вказала на чоловіка, що досі не пустив і пари з уст. Вона торохтіла, мов кулемет, певне, викладала свою біду кожному стрічному.

— Тут не обійшлося без ворожби, не інакше, зурочили… Є одна гадюка підколодна, звати її…

— Годі! Набридло, — урвав її чоловік.

За поясом у нього стирчав кинджал, на плечі висів карабін. І так видно, що дівчина його; хмуре чоловікове обличчя, стурбоване і схвильоване, лагідніло лише тоді, як він позирав на хвору. З юрби недбало виступив Кастор і запропонував:

— Якщо рвати зуби, то не обов’язково пертися аж у Такарас. Це можна зробити й тут. Ось ходімте.

— Куди саме? — ступив до нього чоловік.

— На склад полковника Робустіано. Я погляну на зуб.

— Ти що, мав діло з хворими зубами? — У запитанні чоловіка підозра й погроза.

— Авжеж, мав, сеньйоре. Ходімо, хазяйко.

Чоловік махнув рукою, і до складу рушила ціла процесія, цікава, чим воно все скінчиться; попереду виступали жагунсо, надходили й нові глядачі — Педро Циган, Бернарда, Лупісиніо, Бастіан да Роза, юрба обростала пеонами й гуртоправами. Перешіптування, косі позирки на озброєного до зубів чоловіка. Лупісиніо і Бастіан да Роза значуще перезирнулись. Цього похмурого типа вони впізнали: постарівся і став ревнивим, а отже, ще небезпечнішим. Столяр аж отерп: пронеси!..

Факел попросив молодичку сісти, от хоча б на мішок з какао, і відкрити рота. Проте вона тільки стояла та ойкала, чекаючи, що вирішить альбінос. А той допитувався:

— Мав діло з цим?

Негр засміявся безтурботно й задерикувато.

— Я вже сказав вашій честі.

— Я не честь, тим паче ваша. Я Мануел Бернардес з Ітакаре, зі мною жарти кепські. Сісти вона сяде, але гляди мені! — І лагідно до молодички: — Сядь, Клориндо, одкрий рота і покажи хлопцеві зуба.

Хто він такий, Лупісиніо й Бастіан да Роза встановили ще до того, як він назвався і пригрозив. Цей бандит воював на боці клану Бадаро проти полковника Базиліо де Олівейри, потрапив в оточення, залишився один, як палець, без набоїв, тяжко поранений, але й тоді не здався — кинджалом поранив ще трьох. Його схопили й добили б, якби не полковник Базиліо: хто ж убиває холоднокровно таких зухів? Полковник Базиліо потиснув йому руку і відпустив з миром. Оселившись в Ітакаре, Мануел Бернардес став вирощувати кукурудзу й маніоку, відкрив торгівлю борошном. Славетний був не менше, ніж капітан Натаріо да Фонсека.

Присутні потерпали за життя негра Факела. Працьовитого веселого хлопця шанували й любили. Як він карбував цвяхи й вухналі, як обробляв метал! Одна в нього вада: багато на себе бере, лізе, куди не просять, за все хапається, сам чорт йому не брат. Дорого йому може обійтися це зухвальство. Таки мало ще він з’їв каші, цей шибайголова, цей скалозуб.

По молодості тягався з шелихвістками — одна благовірна, а друга фаворитка сеньйора барона. Їздячи горами й долами, цукровими плантаціями й багасейрами[32], зеленими полями й голубими небесами, басував двома лошицями, а це ж власність сеньйора барона. Так безоглядно важити головою і чоловічими доблестями! Треба ж і озиратись на задні колеса.

— Радий познайомитися, сеу Мануел. А я — Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, вогонь — стихія коваля. Інші свої прізвиська не називаю. Що ж, підсобимо вашій хазяйці. Нема гірше від зубного болю, так принаймні я чув, бо сам, хвалити Бога, його не зазнав. — Сказав і всміхнувся на весь рот, сяйнувши сліпучо-білими зубами.

— Верхній чи нижній? З якого, хазяєчко, боку?

— Нижній, ось цей.

Присутні — бачити хочеться всім — глипають очима, з бандита на негра, з молодички на стару. Факел попросив, щоб Збуй-Вік потримала біля Клориндиного обличчя каганець. Підсліпуватої і чадної лампи було замало. Пальцями схопив за щелепу й мацав, аж поки хвора зойкнула: намацав, ось він, кутній зуб з дуплом.

— Зіпсутий череняк. Якщо панночка потерпить і якщо дадуть щипці, то вирву.

Знову голос Мануела Бернардеса, недовірливий і погрозливий:

— А ти вже рвав зуби?

У цьому забутому Богом закутні коваль не тільки підковує, а й лікує верхових тварин. Зуби віслюкам і коням Кастор виривав часто, а от жінкам і чоловікам не доводилося. Та яка різниця!

— Безліч разів.

Серед складського майна знайшлися обценьки. Негр попросив трохи кашаси:

— Панночці ковток, підкріпитися.

Табунник подав уже переполовинену пляшку. Факел лизнув для проби, кивнув: годиться. Клоринді пояснив:

— Болітиме, отож потерпіть, інакше не вирвеш. — І підбадьорив усмішкою: — Не бійтеся, раз, два — і все!

— Я готова.

Негр люб’язно простяг пляшку альбіносові.

— Ковтніть. Заспокоює.

— Не треба. — Стояв біля молодички і стискав руками карабін, непорушний, як скеля.

Кастор удав здивування.

— Не треба? Не смакує чи непитущий? А от панночці треба, смакує їй чи не смакує.

Пляшку Клоринда взяла охоче — чому б не випити. Навіть стогнати перестала.

— Відкрийте-но, хазяєчко, рота. Гасничку, Збуй-Вік!

І так незграбно почав обмацувати ясна хворої, що від кожного дотику та аж сіпалась. Тиша стояла така, що чути було, як пролітала муха; стривожені, перестрашені глядачі затамували дух. Стара взяла у дочки пляшку й собі приклалась. Факел засміявся:

— Тобі що, теж рвати? Потримай ось. — Він подав їй обценьки й обернувся до бандита: — Можна ваш кинджал, сеу Мануеле?

— Навіщо?

— Відтягти ясна, щоб краще вхопити зуба.

Одержав кинджал і порадив Клоринді покріпитися ще одним ковтком.

— Так і сп’яніти недовго, — занепокоїлася стара.

— Хміль їй тільки на користь.

Педро Циган вдоволено закивав головою, похвалив недужу: хвацько перехилила пляшчину.

— Трішки болітиме, — попередив Кастор.

— Нічого, потерплю. — Сивуха в голову не вдарила, а настрою додала.

Попросивши Збуй-Вік тримати каганця так, щоб він освітлював розтулений рот, негр обережно відокремив кинджалом від зуба ясна; цівка крові побігла в кутику рота. Мануел Бернардес одвів очі. Мертву тишу порушувало лише приглушене ойкання. Від доторків ножа Клоринду аж морозом обсипало.

— Ну от! — сказав Кастор. — Бабусю, дай їй пляшку.

Повернув кинджала, і Мануел Бернардес витер його об штани кольору хакі. Факел дав молодичці випити ще й звелів розтулити рота ширше, щоб влізли обценьки. Затиснути ними череняк виявилося не просто, хоч коваль і наламав руку на тваринах; обценьки прищемили ясна, і Клоринда аж звинулася від болю. Негр витяг з рота обценьки, щоб відтягти ясна пальцями. Клоринда при цій нагоді ляснула його по щоці й підхопилась на ноги. Мануел Бернардес незворушно сказав:

— Погодилася, то терпи, тебе ж попереджали. Сиди і не сіпайся!

Голос лунав твердо, проте лагідно. Видно, на Клоринду ніколи не кричали. Альбінос за нею впадає, подумала Бернарда, і їй стало лячно за Факела; якщо негр роздере молодичці рота і не вирве зуба, буде непереливки. Озирнулася: на обличчях присутніх той самий страх. Ох, заступися, Капістольська Богоматір!

Молодичка принишкла, і Факел нарешті затиснув череняк між щічками обценьок. Уперся ногами в землю і сіпнув. Хвора здригнулася, зуб лишився на місці, вискочили тільки обценьки. Негр, людина терпляча, знову взявся за марудну роботу; хвилини тяглися безконечно. Глядачі тислися частоколом. У когось, чи не в Бернарди, вирвалося зітхання. Мануел Бернардес досадливо й різко кинув:

— Ну чого ти возишся!

Освітлений каганцем Кастор тільки всміхнувся. Порався спокійно, аж поки відчув: лещата міцно захопили зуба під корінь. Він попросив двох потримати Клоринду, щоб не ворушилась. Та перш ніж хтось зголосився, Мануел Бернардес озвався:

— Нікого не треба, я сам.

Поклав на мішки з какао карабін, обхопив двома руками голову молодички. Негр підібрався, шарпнув, скільки було сили; а ковальські руки дужі, бо ж нелегко підковувати копита, лупасити розжарені болванки. Кастор витяг закривавлені обценьки, показав затиснутий між щічками череняк і сам замилувався понівеченим зубом:

— Ваш, панночко..

Клоринда сплюнула густий плювок, витерла рукою рожеву піну.

Попросила пляшку, хильнула горілки, як води, а тоді подякувала:

— Дай вам Бог здоров’я, добродію. Вибачайте, коли що не так.

Мануел Бернардес закинув на плече карабін, ступив уперед:

— Руку! Даремно я у вас сумнівався. Ви виявилися на висоті. Скільки з мене?

— А нічого. Я не дипломований зубодер.

Звідкись з’явилася ще пляшка, кашаса пішла по колу, і ось їхня черга. Мануел Бернардес приклався до шийки, відпив два добрячі ковтки, втерся рукавом. Передаючи пляшку негрові, засміявся вперше:

— Я не те що непитущий, Боже борони, просто не до пиття було. — І став прощатися: — Я ваш боржник. Адресу мою знаєте.

Тринь… бринь… Це гармонія Педро Цигана, коко — танець штату Алагоас, ех-ех, піддай жару! Стара стрепенулась і пішла садити дрібушки: від кашаси й музики вона просто чманіла. Нумо коло, плескіт у долоні. Бастіан да Роза, блакитноокий білий, потягнув Бернарду до танцю — ото чудова пара! Клоринда, вже здорова, очима запрошувала альбіноса танцювати. А той знов усміхнувся і зняв з плеча карабін. Від мішків з какао линули міцні пахощі, змішувалися з духом спітнілих тіл, — знайомі, давні запахи.

— Доктор Факел… — пожартувала Збуй-Вік, чіпляючи каганець на цвях біля дверей.

Моква і спека, грязь і курява чітко розмежовували какаовий календар. Дощі, такі ж необхідні, як і сонце, лили по півроку, обложні, невпинні; нерідко обрушувались і тропічні зливи. Якщо вони затягувалися, то все губили, пагони на деревах, позбавлені світла й тепла, гнили. Полковники й управителі, жагунсо й пеони весь час позирали на небо: чого чекати, дощу чи гарної погоди. Какаові дерева від надмірної вологи рясно цвіли, а під сонцем пагіння виганялось і спалахувало золотом. Яких тільки легенд, яких дивовижних історій не ширилось по Бразилії про цей благодатний край!

У пошуках роботи й багатства сунув з півночі і півдня до цього нового ельдорадо розмаїтий і заповзятливий люд: пеони, злочинці, авантюристи, блудяжки, адвокати, місіонери, готові навертати язичників. З-за моря прибували араби і євреї, італійці, шведи й німці, а також англійці, представники залізниці Ільєус-Конкіста та «Баїя вестерн рейлвей компані» і консульства під британським прапором, незворушні флегматики й чаркодуї. Англійський консул залишив сім’ю в Лондоні, а в Ільєусі підрядив для хатньої роботи мовчунку індіанку. У ліжку, в своїй чарівній наготі, вона здавалася лісовою феєю і, певно, таки мавкою й була. Сеньйор консул сплодив із нею гарнесенького синка кабокло[33] з шоколадною шкірою та блакитними очима.

Ці новоспечені плантатори святобливістю не відзначалися, згадували всує ім’я Господнє, щоб заличкувати свої капості й витівки. Щороку полковники завиграшки складали нові обітниці, просили в небесної канцелярії дощу й сонця, купували прихильність святих і прощення за свої гріхи — гріхами вони називали кровопролиття, допущене при завоюванні земель.

У колоніальні часи, ще до появи на арені какао, білі завойовники привезли в молитовнях каравел святого Георгія і проголосили його своїм покровителем. Вершник на коні зі списом напереваги, святий воїтель, що кличе на бій. Невільники привезли в трюмах рабовласницьких суден Ошоссі; схований у лісових тайниках, цей господар пущі та звірини окульбачив свиню-дикобраза, велетенського пекарі, таяка. І ось європейський святий і африканський ориша злилися в єдине божество, щоб повелівати сонцем і дощем, слухати молитви й гімни, служити обідні й приносити жертви: на ношах хресного ходу, на головному вівтарі ільєуського кафедрального собору чи в мазанці отця Аролу, який народився рабом і втік у це відлюддя здобувати волю. У капищі, зовсім поряд, лук і стріла, емблема Ошоссі, викута на ковадлі Кастора Факела Абдуїна, і барвиста іконка святого Георгія-змієборця, дарунок араба Фадула Абдали, чоловіка богобоязкого, особливо тоді, як зачиняв свою крамничку.

Шляхи, путівці й стежини, що вели з маєтків до виселків, до складів і залізничних станцій англійців, до міста Ітабуни й гавані Ільєуса, були нелегкими для тварин і людей: вибоїни, баюри, урвища, провалля — ступи не так і не минеш лиха. На таких дорогах тихоходи віслюки й мули виявилися кращими, ніж коні, баскі скакуни.

Деякі полковники, чепуруни й товстосуми, кучеряві й смагляві джентльмени, обнизали перснями пальці, привчені натискати курок, відкрили в магазинах рахунки для своїх марнотратних коханок, виписаних з Баїї, Аракажу, Ресифе і навіть з Ріо, басували міськими вулицями на чистокровних огирях. Та щоб їхати додому, на свої фазенди, вони сідали на міцнокрижих мулів і віслюків, ті бігли клуса незгірше від добрих коней.

Сухе какао з фазенди перевозили на залізничні станції або в Ільєус та Ітабуну, до контор шведських і німецьких експортних фірм, каравани віслюків. Підтоптаніших в’ючаків залишали в маєтках — доправляти з плантацій до чанів сирове какао. Обозники під час довгих і важких переходів обирали зручні місця для ночівлі. З часом ці становиська, як правило, давали початок хутірцям. Деякі хутірці виростали в хутори й селища, майбутні міста, інші ледве животіли — купка хатин з незмінною потіпахою і з шинком для продажу кашаси.

Табунники, прибуваючи з неосяжної території в басейні річки Кобрас, де зосередилася сила-силенна маєтків і найбільші фазенди, стали ночувати у Великій Пастці. Звістка про те, що турок Фадул, тертий калач, зводить торговий дім, блискавкою облетіла недавно зведені оселі: хатки, халупчини, мазанки — одні вальковані, інші дерев’яні, а найубогіші під солом’яною стріхою.

Перший кам’яний дім вимурував негр Кастор — він хотів улаштувати там кузню. Сталося це через кілька місяців по тому, як він вирвав зуба Клоринді, знадливій полюбовниці Мануела Бернардеса. Подейкували, що ковалеві допоміг полковник Робустіано де Араужо, давши без відсотків і аж поки той сам не повернё позику.

Веселі дівчата в глухомань не квапились, і отоді Фадул зазнав мук і мордувань, отоді взято на пробу його витримку й гарт. А проте він затис усю свою волю в кулак і купцював: роби що належить, і Господь тебе не обійде. Фадул при кожній нагоді згадував — найчастіше зі смиренною молитвою, а іноді, як долав розпач, і з лютою лайкою — про свою врочисту клятву: якщо Всевишній привів його сюди, то треба оселятися тут, дороблятись достатку.

Але бували хвилини, коли він вагався, хотів махнути на все рукою. Інші обрії відкривалися, малювались інші картини, а він погруз у цій Великій Пастці, і світ йому клином зійшовся. Прагнучи заволодіти душею, сатана його баламутив: напускав ману, галюцинації, міражі.

Знепутити його враг людський хотів при запомозі Зезіньї Пальми. Ця розпусниця, ця козир-дівка, вдиралася до спальні, щоб порушити йому відпочинок. І так щовечора, коли Фадул, наморений, падав без сили, як мертвий, на ліжко, сподіваючись здрімнути, освіжитися сном.

Чого ти забився в цю нору, в цей Богом забутий закуток? Темний же ти турок, хамлюга. А колись, тільки що — і в І табуну, схилявся до мене на груди, щоб не здичавіти в своїх довгих скитаннях. Тебе, бабія, бабського дурисвіта, величали Великим Турком, відмови тобі не було. А нині вискочиш із свого гадючника, свого лепрозорію — і відразу назад.

У наїзди до Ітабуни Фадул благав Зезінью відвідати Велику Пастку, обіцяв їй кози в золоті. Вона взяла у нього підйомні, нахваляючись невдовзі з’явитись: після дощика в четвер.

Убогий хутірець, гадючник, лепрозорій — що правда, то правда. Змій, переважно отруйних, водилося в хащах і болотах без ліку, того й гляди вжалить. Мандрьохи найнижчого штибу прибилися і в Велику Пастку; ця жменька підтоптаних дівок не могла вдовольняти запити табунників, лісорубів і сезонників в їхніх вічних мандрах з маєтку в маєток. Найнетерплячіші, хоча днів кілька як приїхали з Ільєуса й Ітабуни, не бажали довше нудитись. На хутірцеві вибору не було, проте голод не свій брат.

Виняток становила тільки Бернарда, дівка — аж очі вбирає. Молоденька, свіженька, як огірочок, темношкіра й чорногрива лялька, баска лошиця. Що її сюди закинуло: життя чи власна воля? Вибиратися звідси, розширяти свою діяльність вона не хотіла. А якби захотіла, то в Ільєусі чи в Ітабуні, в Агуа-Преті чи в Ітапірі знайшовся б полковник, охочий спорудити їй будиночок і відкрити в міських крамницях рахунок — бери, чого душа бажає. Та й у сусідній парафії були такі, хто прагнув справити їй гардероб і осипати золотом. Мені подобається тут, відказувала вона і всміхалась.

Фадул, осівши тут, пропонував їй руку і серце, вмовляв перебратися до нього, щоб допомагала в армаземі[34] й поділяла величезне ложе. Переказав Лупісиніо, що потребує ліжко й матрац: на його габарити, неодмінно двоспальні.

Бернарда подякувала й піднесла гарбуза. Так-так, будь ласка, аби тільки сеу Фаду побажав, вона охоче спатиме з ним під будь-яким дахом, у будь-якому ліжку. Тільки поманити пальцем. Оплата теж за бажанням: такий клієнт, чемний, приязний і щедрий — просто втіха. Ось тільки ставати чиєюсь утриманкою, вибачайте, вона не бажає. Ні Фадуловою, ні будь-чиєю ще. Бернарда розповіла Збуй-Вік:

— А знаєте, сеу Фаду подарував мені слоїк парфумів. Він славна людина. Кликав жити до себе.

— На утриманні?

— Про що ж і кажу!

— Жити з турком?

— Я дала одкоша. Навіщо зв’язувати собі руки?

— Я думала, ти втьопалася в турка.

— Хтозна. Проте самої прихильності чи грошей, щоб жити разом, замало. — Вона задумливо втупилася в підлогу й пояснила: — Якщо жити вкупі, подружжям, то лише з любові, любові на все життя. А ні — то краще лишитися блудницею.

Збуй-Вік не стала допитуватися, знали вони одна одну ще мало. Бернарда стрепенулася, засміялась.

— У Великій Пастці стільки красенів. Сеу Фаду, Педро Циган, Бастіан да Роза, а найгарніший — мій хрещений.

Остаточно прокидався він за прилавком, коли подавав кашу гуртоправам. Ці гроші давалися йому найважче: вранці-раненько, перш ніж устиг сходити до вітру й помитися. При першій же змозі переклав цю роботу на іншого, а сам робив те, що вигідніше й легше.

Нужду справляв у чагарях, пильнуючи, щоб не наступити на змію. У річці змивав із себе піт, розчавлених блощиць і очищав мозок від сну Зуби чистив уривком мотузки; розгорнувши присок, роздував вогонь під залізною триногою — цим азіатським начинням йому сплатили борг у Такарасі. У бляшанці ставив кип’ятити воду на каву. Знову примирений з собою, розмірковував над мінливим життям. Що не кажи, а його ремесло нелегке. Та головне — не відступитися і потім не каятись: Божа благодать не осипає маловірів. Справжній ділок — це той, хто зумів стати вище обставин.

Дужими руками роздирав м’яку жаку, цю жовту амфору з медом; пальцями видлубував соковиті ягоди, з кутиків рота котився сік. Смажив на вогні шарке — рожен зробив Кастор Абдуїн, майстер ковальської справи, золоті руки. В’ялене жирне м’ясо в маніоковому борошні так і шкварчало, для баїянця це найкращий делікатес. Кусень шарке, жменя борошна і, щоб не було таке солоне, кілька достиглих білих бананів. Смак і пахощі жаки і жаби, бананів і рападури, кажа, мангаби, умбу перемішувались. У свята він настромлював на обстругану паличку земляний банан і тримав на вогні, поки підрум’яниться і запашить жаром. Щоб банан не підгорів, обкачував у борошні, яке потім зчищав — смакота, та й годі.

Легіт війнув з річкового стрижня; повії відсипалися після нічної оргії; вийшов Факел — оглянути сильця. Кабри з какаового складу й будівельники скотного двору полковника Робустіано де Араужо ще не продирали очей. Тільки пташина трель порушувала тишу в Великій Пастці. Улюблена Фадулова пора: сиди на порозі дому, сьорбай гарячу каву і, покурюючи кальян, милуйся, як гарно довкола — долина, річка, гори, дерева і дім. Великий Турок спочиває у своєму царстві.

Звідси його не викуриш: хай відраджує лікар, хай погрожує жагунсо, хай зманює дівка. Ще не народилася така, що змогла б поламати його долю. Кого баба зведе з розуму, той скінчить на соломі. Йому, скажімо, памороки не заб’ють, навіть Зезінья Пальма, і то не сама, а з гуртом найшикарніших краль ільєуських та ітабунських кабаре. Не запаморочить його жодна вертихвістка, чи то Зезінья, весела дівуля, любов з підворіття, чи незайманиця Аруза, вигідна партія, чи Жусара Рамос Рабат, багата вдова; останнім двом так кортить заміж, що аж-аж-аж — спокусливі облудниці. Хто тільки не чигає на бідолашного християнина, будь-яка спідниця ширить фальшиві чари й зазіхає на волю.

Думки думками, а погляд так і тягне на річку, на те місце, де «дамське біде» — так Кастор називав басейн з каскадом, зручний дівчатам купатися і прати. А що, як там ця початківка Бернарда, поплаває, а потім погодиться розважити його, розвіяти ранкову нудьгу?

Бернарда, темна загадка. А здавалося ж, що в юрмі зітхальників вона вирізняє саме його; годинами слухала казки з «Тисячі й одної ночі», побрехеньки, байки, біблійні оповідки. Навіть поголоска пішла про їхні шури-мури. А проте перебратися до нього, проміняти своє ремесло на становище коханки Бернарда відмовилась. Воліла жити сама й приймати випадкових клієнтів. Фадул тільки головою крутив: не второпаєш, як суру з Корану, темної книги бусурман.

Приїзд циганського табору, дарма що збаламутив увесь хутірець, залишив по собі якийсь щем. Його довго згадували, хоча за один день і одну ніч сталося не так і багато подій, гідних опису. Проте зосталася якась аура, якась таємниця.

Приїхали цигани ввечері й отаборилися в гущаку, на тому березі. Чи то не помітили містка, чи то звернули умисне.

Розпрягли кибитки з барвистими полотняними стінами й шкіряним верхом. Жінки заходилися розкладати багаття, а чоловіки повели напувати коней і віслюків. Тільки сивий Жозеф, у жилетці, з сережками й перснями, з кинджалом за широким поясом, перейшов по камінню річку і подався до Фадулового армазему. Наче царьок з картинки, подумала, помітивши його, Збуй-Вік.

Здалеку їх аж роїлося, проте насправді було зо два десятки, разом з дітьми. Ого, скільки їх, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли наступного дня наткнувся на циганський табір перед Великою Пасткою. Капітан нагодився вчасно, щоб завадити туркові купити осла; а про вчорашні події він дізнався лише з розмов.

По всьому узбережжі й сертану всі знай товкли водно, всі відали: цигани — діти іновірного, непевного племені. Не змішують крові з баїянцями та іншими бразильцями, не родичаються з сержипанцями чи турками, португальцями чи метисами, з будь-якими людьми. Ви коли чули, щоб циган одружився з місцевою? Ні! Це окреме кодло, зграя характерників і шахраїв, їм аби дурити, обманювати, махлювати.

Чоловіки, коли сиділи охляп на крадених конях, скидалися на шляхтичів, графів і баронів, герцогів і маркізів. Жінки, коли лежали на засмальцьованих матрацах у своїх кибитках, у квітчастому шматті, у довгих, зі шлярками, спідницях, у браслетах і намисті, зійшли б за принцес і цариць, а так — ворожки, язики без кісток, босота. Дехто твердив, навіть писав, ніби цигани — недобитки вавилонського царського двору, ніби вони бродять по світу не без умислу. Хай там що, а їх краще цуратися, не вступати з ними в торг, ховати від них усе цінне. Шатерники, безземельники, де це таке видано? З циганом знайся, а каменюки за пазухою тримайся!

Навіть індіанці, на що вже гнані, а й ті не безземельні, хоча землі у них тепер мало на цих берегах. А колись же їхні племена займали тут великі території. Володарі лісів та річок, індіанці рибалили й полювали, танцювали й воювали. Більшість повимирала, у вирощуванні какао користі з них, як з цапа вовни. Вцілілі рештки окопалися по своїх застумах, проте ледь щось трапиться, відразу клич: бий червоношкірих! Якщо нині вони й становили якусь загрозу, то дуже незначну. Щоб це червоношкірі нападали на переселенців, про це запав і слух. Таке траплялося хіба за сивої давнини, ще до Великої Пастки.

У Велику Пастку, цяту на уявній карті басейну річки Кобрас, потяглися бахурки: ці кочівниці, як і цигани, місця собі не загрівали; гуляли з погоничами й мандрівниками, заробіток у ці скандальні ночі діставався їм із ризиком. Зведена на толоці шопа принаджувала шлюх, пеонів і лісорубів. Пеони приходили з плантацій, насаджуваних по тому, як лісоруби валили ліс: спершу сокира й вогонь, відтак лопата й мотика. Поодинокі дівки оселялися тут, ставили солом’яну хижку. Годі й казати: щоб зажити в цьому Богом забутому куточку, потрібна неабияка мужність.

Земля, відібрана в індіанців, убога земля повій. У циганів землі немає: у них вона на кінських крупах, на помості кибиток, на підошвах ніг. Ніякої їм віри. Але хто не поласиться на пару сережок, таких іскристих на сонці, хто не побажає зазирнути в день грядущий?

Історія циганського наскоку в Велику Пастку проясниться або й потьмяніє ще більше, коли зробимо короткий екскурс у минуле Гути, ще й досі наскрізь пропахлої тютюновим духом.

Гута — а вона бувала в бувальцях — зроду в своїй багатій практиці не зустрічала щирого цигана. Педро Циган, з яким приїхавши з Амаргози, вона зійшлась в Ітапірі, тільки й мав циганського, що прізвисько та брехливий язик. Сам він, темношкірий і пластоволосий, був індіанського коліна. Клюнувши на його прізвисько, Гута злигалася з гармоністом, проте на першому ж перехресті розпрощалася з ним: бувайте, паничу, вік у щастя короткий.

Що вік у щастя короткий, Гута звідала сама на найчудовішому святі. Свято тривало недовго, бо со[35] Насіньйо — чоловік мінливий і вередливий. В Амаргозі со Насіньйо міг вибирати дівчат де завгодно: на плантації, де вони збирали тютюнове листя, на сушарні, де листя сушили, на фабриці, де згортали сигари на своїх спітнілих колінах.

Землевласник, плантатор, тютюнник, сигарник, багатій, со Насіньйо — Інасіо Бекманн да Сілва — був синьоокий нащадок голландців довгань, смішко, лицар, словом, джигун. Вельми перебірливий, він, бувало, подовгу ходив між дівчат і іноді таки виловлював котрусь метисочку в розквіті віку. Сині очі со Насіньйо тоді робилися масними, після чого дівчину викликали в кабінет. Поки тривала та примха, не було коханця палкішого, ніжнішого й добрішого, аніж він. Та ось примха минала, забаганка кінчалась. Інтерес як раптово спалахував, так раптово і згасав; тоді він знову відсилав дівчину до роботи: справді-бо, вік у щастя короткий.

Довго розводитися про любощі Гути й со Насіньйо не варто, бо тут усе старе, як світ. Їй минуло чотирнадцять, дівчина на порі, тремтять пропахчені тютюном коліна: коли ж уже со Насіньйо помітить її. Кине не хазяйським, а жагучим оком. Виклик у кабінет застав Гуту вже готовісіньку: нате, я ваша! Нарікати на долю врна, як і її попередниці, не нарікала. Со Насіньйо знав, як подобатися жінкам і як їх спроваджувати. Добряга і облудник — чисто тобі циган.

З нею було так само, як і з іншими, кого любили й розлюбили. От тільки повернутися на фабрику скручувати на колінах сигари Гута не захотіла: краще вже на панель. Тільки не в Амаргозі. Чого їй тут вічно сохнути від неуваги хазяїна. На нього вона не сердиться, не кляне його, не лає, своє місце вона знає. Зібрала манатки та й каже тітці, що заміняла померлу матір:

— Благословіть, тітонько, в путь.

— Зосталася б, дурненька! Он сеу Валдемар, пекар, женихається.

В Амаргозі не потрібен їй ні пекар Валдемар, ні будь-хто інший. Їй тут і так з душі верне. Клунок на голову і в Корта-Ман, де все й почалося. Згодом подалася на какаові землі: чутка про те, які багаті й щедрі какаові плантатори, давно гуляла й манила веселих дівчат.

Скуштувавши, почому ківш лиха, вона остерігалась, щоб не втрапити до лабет якогось мужчини і потім не проклинати, як інші подруги, перебендь-любчиків. Не згоджувалася стати утриманкою товстосума й гнутися під його канчуком. Краще мандрувати, не знаючи, що тебе чекає, по всіх цих містечках, селищах, хутірцях, по таких закутках, як Велика Пастка. Вільною птахою. Давно вже не початківка, вона все ще зваблива. Яка в неї шкіра, а ще цей тютюновий пах!

Чого вона тільки не надивилася, а й досі перед очима як живий со Насіньйо, блакитноокий грінго, палкий підлесник, коханець-жирун. Не забути його залицяння, компліментів, солодкої мови — усього облудного набору зваблювання. Ось такий він, і що? Він хазяїн, він не просить, а бере, як беруть тарілку або «генерала». Зате яке поводження, ніби вона сеньйорита з благородної родини, а не хатня служниця. Такого ніжного й ґречного кавалера вдень із свічкою не знайти. Ось вона умлівала, зойкала з насолоди на грудях інших, а ніхто не варт і нігтя со Насіньйо, добряги й облудника, чисто тобі цигана.

Почувши, що на тому березі цигани, Гута бігцем туди — чи ж такі вони, як розповідають. Може, до неї знову повернеться дорога тінь, може, знову почує облудливу любовну мову, ще раз переживе пропахлу тютюном амаргозьку ніч.

Перший стрічний циган був Жозеф; він стояв біля прилавка і розмовляв із сеу Фаду. Вона помітила його ще тоді, як переходив річку, і тепер придивлялася: тільки зріст, а так нічого схожого з со Насіньйо. Літній, кучері, припорошені пилом, старий потертий костюм — справжній волоцюга. І все ж у цигані крізь цю оболонку пробивалася, прозирала якась велич, якась шляхетність, те, чого позбавлений амаргозький товстосум. І со Насіньйо? Що за безглуздя!

Ні, не безглуздя — вона вЖе помітила Мігуела, що стояв біля коня. Схожість, доброта, фальш — навіщо ці розумування? Со Насіньйо вискочив з її серця, розтанув, зник.

Знайшла, тепер не страшно й померти. Але спершу Гута мусить хоч разок зійтися з цим царем вавилонським; він стояв на тому березі й усміхався до неї.

Монети забряжчали на прилавку. За провізію Жозеф платить готівкою, щоб уникнути непорозумінь. У цій лісовій пустці краще по-чесному: он на кладовищі хрестів густіше, ніж хатин на хуторі. Проте розрахуватися ще встигне, можна побалакати. Жозеф почав хвалити своїх верхових тварин:

— Вони в мене всі голова в голову, табун до масті.

Фадул натякнув, що йому потрібен віслюк, але який саме, не уточнив: чого поспішати. З циганом оглядайся на задні колеса. Перевів розмову на інше:

— А ви надовго?

— Надовго? А що тут робити? Не знайдеться навіть каструлі лудити. — Він сплюнув, сяйнувши золотими зубами. — А торгувати з ким? Хіба що з вами.

— Ось згодом, як надійдуть каравани, пеони до дівок, стане людно, от побачите.

— Людно?

Жозеф зиркнув у бік вигону, на нужденні халабудки, солом’яні хижки, побачив рубану оселю Збуй-Вік і Бернарди, затримав погляд на складі з сухим какао, де на дверях чатував кабра. Після цих оглядин докинув:

— Що тут гарне, це річка. Але вона дармує. Не у гнів вашій милості.

Брав покупки і вкладав у грубий мішок. Рахував і перераховував на долоні монети, проте розплачуватись не квапився.

— Якщо ваша милість бажають, можна перегнати табун сюди. Щоб ваша милість вибрали. Зараз же.

Шанобливе звертання «ваша милість» не спокусило Фадула: як-не-як циган, дотепник. До лестощів вдається, щоб він вуха розвісив. Зате пропозиція негайно пригнати віслюків його сполошила.

— Ви що, збожеволіли? Гнати сюди, через річку? Навіщо така морока?

— Ваша милість казали про віслюка…

— Казати казав. Та це не спішно. Ви тут на місці, часу досить.

— Ми ненадовго.

— Але ж хоч ніч перебудете?

Жозеф прямо не відповів.

— Чого ми тут не бачили? — І підкинув інший варіант, легший: — То нехай ваша милість підуть зі мною і виберуть. А то ще хтось переб’є торг.

Фадул не піддавався.

— Не сьогодні. Скоро піде клієнт. Завтра дійде черга й до віслюків.

Квапитися не слід; Жозеф тонко відчував, коли наступати, а коли відступати.

— Що ж, заночую, аби вашій милості догодити.

— Воля ваша. Але я тут ні до чого.

Циган висипав на прилавок жменьку дрібняків, потім дістав з кишені зав’язані в хусточку дешеві прикраси й вивалив поверх монет. Фадул скривився: марнички, дріб’язок.

— Я старий коробейник. У мене й досі є залежаний товар. Може, купите? Дешево віддам.

— Коробейник? — Жозеф похнюплено зав’язав носовичок, поклав до кишені і повторив: — Коробейник!

Та відразу стрепенувся і брязь на прилавок пакуночок, загорнутий у темний папір. Що це ще за дивина?

— Погляньте й скажіть, чи ваша милість мають щось подібне.

Він розгорнув папір і показав медальйон на ланцюжку. Турок мало не скрикнув, очі його загорілись.

— Такої речі не знайдеш навіть в Ільєусі, — заявив Жозеф.

Підчепивши ланцюжок пучками, підніс медальйон до очей торговця: сонце яскріло на гранях, ще більше облагороджуючи коштовність.

— То що скажете на це, ваша милість?

Корчити з себе байдужого марно; з того, як коробейник потягнувся до медальйона, як обережно брав, зразу видно — загорівся: от би таку оздобу та на жіночі груди!

— По-моєму, ваша милість можуть піднести такий дарунок хазяйці. Щире золото. І яка робота!

— Я парубок. І подружки не маю. — Жодна подружка, навіть Зезінья Пальма, такого дарунка не варта.

Річ, звісно, коштовна, не підробка, гарної роботи. Фадул довго коробейникував, мав справу з металевими виробами, на цьому ділі він собаку з’їв. Ланцюжок так собі, дрібничка. Зате медальйон високопробного золота, справжня коштовність — звісно, крадений. Відкрив його, щоб оглянути всередині, виважив у руці. Щодо вартості згоден, а от щодо користі…

— Хай і щире золото, нехай. Але кому цю оздобу дарувати і що з нею робити? Мені вона ні до чого. Навіщо?

— Як то навіщо? Можна продати, мати зиск. Ваша милість жартують; як самі здорові знаєте — це щире золото.

Товар першокласний, от скільки він заправить: на прикрасі можна зірвати добрячий куш в Ітабуні чи в Ільєусі. Однак Фадул узяв себе в руки, пригасив запал. Поклав медальйон на прилавок, похитав головою, стенув плечима — мовляв, розмову скінчено. Поспішати нікуди.

Ну що ж, так думав і циган. Байдужість турчина його не розчарувала. Він собі стояв і дивився, як шляхом іде хтось місцевий. Фадул глянув туди й упізнав столяра Лупісиніо. Медальйон лежав на масному прилавку між Фадулом і Жозефом. Циган почекав, поки Лупісиніо зайшов і привітався, тоді підняв за ланцюжок іскристий медальйон.

— Такої штучки ваша милість не знайдуть ні в Ільєусі, ні в Баїї. Приїхала з Європи з предками, перейшла мені у спадок. — Для більшої ваги він проджеркотів щось по-циганському, потім по-португальському звернувся до Лупісиніо: — То як вона вам, кавалере?

Вражений тарабарщиною і люб’язностями цигана, столяр, хоч який з нього в біса цінувальник, не стримав свого захвату:

— Перлина, майстерний виріб! Золотий?

Ображений запитанням, Жозеф показав на Фадула.

— Ось він, золото чи не золото, скаже знавець. Оце то номер! — Загорнув коштовність у темний папір і сунув її в жилетну кишеню. — Непродажна.

Фадул підійшов до полиці, взяв пляшку, вже почату, відкоркував. Хлюпнув звичну порцію Лупісиніо, хотів налити собі, але завагався і спитав у набурмосеного цигана:

— Може, й вам?

Вони підняли чарки, Фадул і Лупісиніо вихилили одним духом, а Жозеф сьорбав маленькими ковтками. Тоді Фадул безбарним, спокійним голосом озвався:

— Купувати я не збираюсь, бо кому його дарувати чи продавати? Питаю просто з цікавості: скільки за медальйон просите? За сам медальйон, без ланцюжка.

Жозеф неквапом цмулив сивуху; допив, смачно крякнув: деруча. Знову дістав з жилетки згорток, розгорнув темний папір і поклав виріб на прилавок. Але тут же підхопив його і спритно всунув у руку турчинові:

— Нехай у вас побуде до завтра, перевірите, скільки грамів і якої проби. А завтра ж вибирати віслюка, то ваша милість і повернуть. Захочете — залиште собі. Ваша милість скажуть ціну самі. — Коштовність зосталася у Фадуловій руці. — Тож до завтра, все завтра.

Перш ніж крамар щось відповів чи зробив, Жозеф завдав мішок з покупками на плечі, згріб з прилавка свої монети і гайнув за поріг.

— Куди ви? — здобувся нарешті Фадул на голос. — Верніться! Заберіть!

Гай-гай, за циганом аж закуріло! Лупісиніо тільки очима кліпав. Фадул, коли вже оздоба лишилася, ще раз ретельно оглянув її. Давати циганові наборг безглуздя, маразм, але ось же застава, вона з лихвою покриє харч, що той набрав: в’ялене м’ясо, боби, цукор і пляшка кашаси. Боятися нічого, хто більше ризикує, то це циганський барон. Та й навіщось же й стирчить у нього за поясом пугач.

Збуй-Вік, що нагодилася, побачила медальйон і аж заплескала:

— Яка краса! У дони Марселіни, дружини полковника Ілідіо, теж є медальйон, але далеко куцому до зайця. — Обернулася до турка: — Купили, сеу Фаду? Подарувати комусь? Чи для заручин?

«Бем! Бем!» — бемкала залізяка по каструлі. Циган Маврисіо, вусатий, у татуюванні, з хусткою на голові, обходив вулиці і звістував на всю Велику Пастку: лудимо чайники, каструлі, бляшаний посуд. Марне намагання, пустий похід: жодного металевого начиння. А глиняне череп’я, побиті коновки не стулиш. Та ось що підгледіла Марія Жина: вже по дорозі до табору Маврисіо зачерпнув пригорщею сонце і сипнув у каструлю. Вечір насилав з тінями страх і чари.

Халупи, поки хазяїв не було, обнишпорила від горищ до підвалів дітлашня, невтомні чортенята. Робити це було легко: двері не замикалися. Але що вкрадеш, як щось цінне й було, то це робочий інструмент Лупісиніо і Бастіана да Рози, убогий скарб старого Жерино й кабрів, які під його началом охороняли какаовий склад. Фадул узяв столяра під свою опіку; блондин Бастіан да Роза, який працював на сусідній фазенді, носив мулярське причандалля з собою.

Скільки в обозників наплодилося дітей, не знав ніхто. Налітали саранчею: карапузи й здоровила, бруднулі, золотушники, шибайголови, очима шасть туди-сюди, де що погано лежить. Ці невиннятка, ці красюки, ці небораки тягли рученята, канючили. У хаті пустка, а все одно щось та підцобрять: у того — скалку дзеркала, у того — ножа без колодки, в Жерино — череп’яну люльку, у Ніти Кульші — ганчір’яну ляльку, словом, усякий мотлох.

До самого смерку, поки Маніньйо приганяв з Валеріо Собацюрою з фазенди Макака череду, на хазяйстві залишалися дівки, єдині клієнтки сеу Фаду. За підкладкою плаття завжди припасали мідну чи нікелеву монетку — на читання листка завбільшки з долоню або надбати прикрасу, пару сережок, дешевенький перстеник.

Повернувшись з річки, Гута заявила подругам і суперницям:

— Приїхало аж четверо вавилонських царів. Наймолодший, щоб знали, мій, цур не перелюбити.

Манливе, млосне надвечір’я. Сонце опинилося на дні каструлі Маврисіо, Алберто гнав свої химороди. Хто не знає історії про царський двір вавилонський! Аркушики роману з продовженням, усний фольклор, колискова пісня:

Вся ця хіромантія, все це шепотіння на вухо страшенно збуджувало. Ворожба в циганок у крові. Найзатятіша невіра, забувши про всі дотеперішні клятви не даватися на підмову, простягала руку з монетою.

Аби розвіяти сумнів, утертися в довіру, ворожки починали з якоїсь події в житті тої чи тої, так ніби самі все бачили. А з кожною новою монетою на долоні вони провіщали майбутнє, постачали полюбовників, багатих покровителів, фазендейро, полковників високого стану, прибирали суперниць, насилали нечуване й вічне кохання. Влаштовували романи вроздріб і недорого.

Прийшла на цей ярмарок піфій і Бернарда; її запопала найстаріша й найхитріша циганка, скільки вона переволхвувала на віку, не злічити. Заволоділа рукою манушки — чим та не манушка — і завела мову про старого; старий цей в’язне, завжди до манушок в’язне якийсь старий. У саме яблучко: ця проста згадка свідчила тільки про зібрану інформацію, а Бернарда аж рота роззявила.

— Все сходиться. Знаю, хто цей старий.

Ясно, то батько, але про нього й минуле згадувати не хотілося.

— А що потім, що потім? Хочу знати, чи він любитиме мене.

— Ваш?

— Погляд з руки перебігає на обличчя Бернарди: проникнути в її страхи й хвилювання.

— Щоб був тільки ваш, еге ж? Щоб не ходив з іншою? Позолотіть ручку, і я його заворожу, він назавжди забуде дорогу до іншої.

— Та навіщо ж, щоб тільки мій? — здивувалася Бернарда. — Нехай має, скільки заманеться.

Циганка вражено свердлить стурбоване дівоче личко: адже геть усі, кому вона ворожила, домагалися — тільки єдина, перша, не друга; просили зурочити суперниць, оплачували підшепти й замови. А оце така притичина!

— То чого ж тобі? — ошелешено спитала.

— Мені тільки б знати, чи не збайдужіє до мене, не відцурається. Чи не набридну я йому?

— Позолоти ручку, і циганка розкаже все. — Сріблолюбство підштовхувало на ризик: — Бачу кров і смерть…

Бернарда видлубала з підшивки ще дві монетки.

— Ви зразу. Його любов — на все життя?

Дівочий голосок пролунав так журливо, що зашкарубле серце циганки розм’якло. Відкинувши всі утерті вирази, вона промовила, аби тільки втішити:

— На все життя.

— Ви казали про смерть…

— Ти помреш у нього на руках, — була відповідь.

Валеріо Собацюра показав на кибитки на тому березі.

— Цигани… — А що в ту мить він думав про повій, то признався: — От із циганкою я не жирував.

— Не ти один, ніхто не жирував. — Маніньйо у погоничах посивів, досвіду йому не позичати, слів на вітер не кидав: — На що циганка зугарна, це трясти спідницями. А в ліжко її не затягнеш. Завжди піймаєш облизня.

— Неправда, сеу Маніньйо.

— Ти ще зелений, рано зірваний. Хто бачив, щоб циганка блудила? Я от пожив на світі, а ні разу в борделі циганки не зустрічав. Навіть в Ільєусі. А там же бабський Інтернаціонал.

Валеріо Собацюра ходив у підручних погонича, а пиндючився, мов той жагунсо:

— Якщо я вже підкочуся до циганки, то доведу діло до скутку, слово даю.

— Балакай. Наш брат знай ото ослів, а циган — він не свій брат.

— От побачимо.

Фадул запевняв Жозефа, що ввечері у Великій Пастці людно, бо надходять гуртоправи, лісоруби, пеони, всі при грошах. Осмілюся висловити вашій милості сумнів, заперечив циган. І циган як у воду дивився: того вечора людей як і прийшло, то обмаль. Окрім череди Маніньйо та Валеріо Собацюри з фазенди Макака, ще один в’ючний обоз прибув на ночівлю в хутірець, доставив на склад сухе какао. Обоз пригнав з фазенди Санта-Маріана кабокло Дориндо, дужий і німий, як риба. Зате його підручний Дуду Урвитель, п’ятнадцятилітній хлопчак, торохтів за двох, базіка язикатий.

Троє табунників із шмаркачем, троє лісорубів і один пеон, останні четверо прийшли гульнути. До цієї вісімки додався Пержентино: метис уже смерком пригнав двох віслюків з харчами для фазенди Аталая, де вже почали годувати наймитів обідом і вечерею. Пержентино хотів розпитати, де зараз капітан Натаріо да Фонсека. Бо управитель Аталаї призначив йому побачення у Великій Пастці.

— Це через пакет, що його він просив привезти з Такараса. Обіцяв навідатись сюди не сьогодні-завтра.

— Ще не приїжджав. Можете зоставити пакета: коли капітан з’явиться, я передам.

— Тоді я залишу й пакета, і, з вашого дозволу, вантаж. Я не такий дурний, щоб виставляти корзини перед очима в циганів. Ці покупки прислав полковник Боавентура з Ільєуса. Для свята, — пояснив він.

Турок згадав про недавню чутку:

— То цього разу приїде сам доктор, еге ж?

— А певне.

— Який доктор? — утрутився Валеріо Собацюра.

Він прийшов з Маніньйо вихилити чарчину й купити шмат сушеного м’яса, щоб смажити на вогні в стодолі і їсти з борошном та рападурою.

— Адвокат, полковників син. Ось уже півроку, як поїхав давати гастролі.

— Куди поїхав? Які гастролі?

— Куди ж, як не в Ріо, гуляти на всю губу.

— І гуляє, аж гай гуде. Подейкують, що йому в рота пальця не клади, — підхопив Валеріо Собацюра, любитель побалакати про різанину й перестрілки.

— У батечка вдався, — докинув Маніньйо, аби не відставати. — Полковник Боавентура не з полохливих.

У двері просунувся циган, та не сам, а в обнімку з повією. Ту всі добре знали: Гута, гоструха-метиска, неабияка жриця кохання.

Якщо людей на землі жменька, то незмірним було зоряне поле в цю ворожбитську ніч. З-за річки викотився місяць уповні, залив білим кипнем розлогість Великої Пастки: шпилі, вигін, убогу халупчину, бівуак погоничів і циганські кибитки з табуном віслюків та коней на протилежному березі.

Марія Жина йшла і знала, що йде дорогою принців і фей: ось перейти під молочним сяєвом по камінню річку, а там той циган, що опустив на дно каструлі сонце. Тільки він і більш ніхто випустив на небо місяць і всіяв безмежжя зорями. Чому не покликав її, щоб разом їх пасти? їхня зустріч неминуча, вона ж бо його суджена, давно виглядає, жде не діждеться його.

Хтось пустив поголоску, що прибув вавилонський царський двір і чотири царі. Голоси загули, розділилися, пішли здогади, а ввечері несподіваний переполох. Марії Жині не страшно нічогісінько, вона постійно серед привидів, серед голосів, знається з нечистою силою: вона знає і вовкулаку, і мулицю-без-голови, і велетня Адамастора, і сеньйору дону Санчу, всю в золоті й сріблі, і царя Соломона в його зоряній киреї.

Затуркана, нечупарна, вона жила на відшибі, носила якісь лахи, блідо всміхалася, все бубоніла чи розмовляла з кимось, а з ким спитай, то вона відразу палець до вуст. Часто сама вирушала в ліс, довго пропадала і, коли вже ніхто не сподівався, поверталася назад, заклечана листям і квітами.

Цієї циганської ночі Марія Жина ступала місячним трапом; вона тут для того, що й вавилонський царський двір. Осміхнена така!

Зустрічного впізнаєш здалеку: місяць висвітив усі доріжки, поглинувши нічну чорноту. Всі, та не всі: бо куди щезли циган Мігуел, наймолодший з чотирьох пройд, і свавільна Гута? В яку сховалися криївку, в яку тінь?

Останній їх бачив Дуду Урвитель на півдорозі між какаовим складом і Фадуловою крамничкою. Ішли обнявшись, такі поглинуті собою, що й не помітили хлопчини. А видно ж, як удень!

— Спаси й помилуй! — прошепотів підліток, уявивши, що буде, коли парочка заявиться в солом’яну хижку, а там Дориндо: той втелющився в Гуту й несамовито її ревнував.

Проте закохані, певно, пішли не в хижку, як побоювався Дуду. Достоту як Марія Жина, вони розчинилися в місячних потоках. А от старий Жозеф попростував на вигін, поніс табунникам на продаж підкови й стремена. Повню на небі вітало приглушене жаб’яче кумкання.

Жінкам ворожать старі ворожки: що старша хіромантка, то більше їй віри. А от хапати за руку чоловіків, водити нігтем по лінії долі, зазирати в очі й наганяти страсті краще циганці молодій і гарненькій, що голосок бринів, чарував.

Коли в табір погоничів забрела Жулія, стара карга, й вістувала, що кого чекає, Маніньйо, який саме смажив м’ясо, кинув:

— Собацюро, чи не твоя оце циганочка…

— Вже було, — буркнув Валеріо Собацюра.

Та от з’явилася Малена, як тінь старого Жозефа: він пропонував продати чи обміняти породистих коней, а вона прийшла ворожити. Тільки поворожити?

— Хочеш, циганка поворожить по руці, красунчику? — підійшла вона до підручного погонича. І лукаво закопилила губки: — Ну ж бо, красунчику!

Хвальковитий Собацюра простяг руку, перед тим витерши її об холошу.

— Держи…

У вирізі плаття, коли Малена нахилилася, вигулькнули груди. За коротку мить Валеріо Собацюра вгледів двоє тугих яблук, і Малена як стій насмішкувато випросталась.

Дівчина ставна й зграбна, кругловида, клубаста, Малена взяла руку Валеріо, стисла його товсті пальці, забрала монету. Її ніготь пройшовся по лінії долі, і ця легка, збудлива лоскотка вкинула погонича ослів у холод.

Що вона йому торочила, Валеріо Собацюра не чув; його гризло одне: як би другою рукою обмацати тіло циганки. Обстеження нижче спини зірвалося, бо чортиця, стріляючи очима, пручнулась і зажадала ще одну монету.

— Позолоти ручку, красунчику, тоді й решту взнаєш…

Решту Валеріо Собацюра хотів взнати, відчути не тут, а в лісовій сутіні, далі від очей Маніньйо та Жозефа, захоплених балачкою. Жозеф останніми словами проклинав це місце: оце-то людно, як запевняв турок! Маніньйо добродушно сміявся:

— Затримайтеся на кілька день і побачите.

— Нема дурних. Я поспішаю.

Валеріо поспішав теж; він уже змарнував забагато часу й три монетки, що перейшли на долоню циганки. Тільки-но він брав її за п’ясть, вона вихилялася станом, сміялась і підморгувала:

— Позолоти ще ручку, красунчику!

Така тактика красунчика обеззброювала. Скінчилося все тим, що він поліз у похідну торбу за монетою і міцно затис її між пальців. Проте класти на долоню, як належало, не клав, не такий він лопух. З блискучою монеткою в пучках він трохи відступив до лісу.

— Там одержиш.

Він ще не доказав, як негідниця, метнувшись, вирвала в нього нікелеву монету: вихиляс, виверт, небачене й зухвале танцювальне колінце. Перш ніж він опам’ятався, Малена — ходу. Лови вітра в полі, пропала, щезла, он видно тільки, як до Фадулового армазему чимчикує Жозеф, у місячній повені тане, розпливається хисткий силует. Проте відголоски циганчиного реготу ще долітають до Валеріо впереміш із жаб’ячим кумканням.

Від багаття, де смажиться м’ясо й гріється кава, донісся переконаний голос Маніньйо і флегматичний сміх:

— Ото треба було слухати мене, не пошився б у дурні. Циганка неодмінно пришиє квітку, підвезе візка.

— Бісова баба! — лайнувся Валеріо Собацюра.

Може, воно так би й заглухло, без ніяких наслідків. Валеріо Собацюра пересердився б і вгамувався, якби на вигоні не з’явився погонич Дориндо. Той теж ішов з Фадулової крамнички аж червоний від люті. Собацюра й Дориндо об’єднались в святому обуренні, адже обидва — жертви циганського пристріту. До гарячого ще приском сипнув метис Пержентино; він сповістив, і це посвідчили пеон і Троє лісорубів, про масовий вихід усіх дівуль: хоч би одна тобі чекала в хутірцеві обозників і випадкових клієнтів. Лиха пригода, безголов’я, кінець світу.

Валеріо Собацюра намагався кашасою позбутись мурашок, що повзали по шкірі від доторку циганчиного нігтя. Проте пал горілки анітрохи не втишував цього свербіжу, цієї лоскотки. Та гадюка вчарувала його, позбавила волі, хоч мички з нього мич. Та й накивала п’ятами, прихопивши весь його капітал; а ці ж грошики Собацюра припасав для ночі з негритянкою Флавіаною в ітабунському пансіоні «Лідія». Ні, треба розшукати, під землею знайти цю сатану в спідниці: вертай монету і начувайся, з мужчинами жарти кепські! Теж знайшов принцесу — циганку! Він хиляв сивуху, а свербіж від нігтя не вщухав.

Дориндо казився з іншої причини, але, як і Валеріо, йому наступили на хвіст теж цигани. Дориндо й собі пробував приборкати шалені ревнощі за пляшкою в армаземі турка, там, де його зачаровано, а тоді і в гурті табунників. Собацюра вивергав лайки й погрози, Дориндо переживав мовчки, тільки жовна випиналися. За нього говорив, роз’ятрюючи рани свого принципала, помічник Дуду Урвитель, свідок чаклунства.

Поки підліток розповідав, Маніньйо мовчав, а потім висловив незгоду в одному пункті, дуже істотному. Дориндо не наставили рогів, не зрадили, не принизили. А Маніньйо навчався жити не по книжках, він знає, що каже.

Ніжна квітка кохання розпускається, коли є взаємний потяг і згода обох, чоловіка й жінки. І марна справа, якщо один з них метатиме громи й блискавки на голову другого: без взаємності ти кричи не кричи, а залишишся біля розбитого корита. Воно, звичайно, прикро, але що вдієш.

Діло житейське, сам Маніньйо був попався: утьопався в золотоволоску Зулміру Огнинку, а вона йому — пхе, нуль уваги. Та й відбив її якийсь курдупель, поганючий страшидло: важко змиритися, але що є, то є.

Так от, аби не зустріч з Валеріо Собацюрою біля багаття, Дориндо перебушував би, і край. Хоч як Маніньйо його уговкував, Собацюра аж нетямився. Запалив гнівом і неборака Дориндо, цього рогоносця мимоволі, хоч як можна тобі наставити роги, коли Гута не твоя.

Передавши старому Жерино вантаж на склад сухого какао, Дориндо гайнув до мазанки Гути: пізно, її вже підрядили на цілу ніч. З досади Дориндо ладен був розвалити халупу й натовкти пику тому, хто обскакав і загарбав його законне місце. Як це законне і чому, дивувалася Гута, вражена таким нахабством. Їй до цього Дориндо ні знобить, ні гріє; якщо він так казиться за нею, так ґзиться, то хай дожидає своєї черги: ґречний і гостинний прийом забезпечений, ще ніхто, побувавши у її ліжку, не нарікав. Приходять до неї знову: чемність, шик та ще й шкіра пропахчена тютюновим ароматом.

Довго сидів Дориндо в порожній халупці, а Гути нема й нема; і він нарешті здався. Може, вона, знудившись у Великій Пастці, повіялась у Такарас, Феррадас, Макуко чи Агуа-Прету? Де ж вона запропастилася, клята? Кров з носа, а треба знайти її; хоч якщо подалася в Ітабуну, то там тих борделів понад два десятки.

Зажурений, Дориндо побрів до форту Фадула поплакатися в жилетку й надудлитись. Там і здибав свого підпаска Дуду Урвителя і від нього почув, що Гута тут, у Великій Пастці, але де саме, той не знав, бо вона зачарувАлаібь. Вона і циган.

— Я сам бачив, як вони зачаровувалися.

— Що бачив?

— Та як вони зачарували одне одного. — І пояснив: — Я пильнував за ними обома, очей не зводив, і де вони тепер? Не інакше, як зачарувалися.

Дориндо відчув себе на самісінькому дні свого горя. Те, що Гуту запопав інший, ще півбіди: треба ж їй заробляти на хліб. Але обійматися з циганом, та ще не в хаті, а десь на землі під деревом — це вже чортзна-що, це понад усякі межі; отже, вона не заробляє, а любиться. Цей байстрюк обмарив її, нема гіршого кодла, ніж циганське.

Турок, у якого було інше в голові, спитав неуважливо:

— Хіба в тебе амури з Гутою?

— Отакої? А ви й не знаєте? — Це вже Дуду Урвитель.

Дориндо ні пари з уст, заплатив за випивку й недопиту пляшку. З нею і подався в галпан, де його зустріли з розкритими обіймами, як-не-як, брат по нещастю. Урвитель уже роздзвонив і там. Валеріо Собацюра, щоб утішити Дориндо, розповів, як його обшахрували. І ця чортиця циганка здиміла просто перед очима, очима його і Маніньйо.

— Ви ж бачили, еге, сеу Маніньйо?

Погонич невиразно труснув головою; він саме відкушував шмат рападури і запихав до рота жменю борошна.

Гурт, принаджуваний багаттям і випивкою, більшав. Метис Пержентино ходив на Жаб’ячу Косу — передати Бернарді послання капітана Натаріо де Фонсеки. Доручення не виконав, а повернувся з жахливою звісткою, що всі повії зникли.

— Пропали! Пощезали! — заявив він, розводячи руками, щоб показати безмежжя лиха. — Геть усі!

Це невдовзі підтвердили пеон і троє лісорубів; вони працювали на закладці маєтку полковника Озмундо Роші, за кілька легуа звідсіль; відмахали добрі гони до Великої Пастки, щоб гульнути в дівок. А тих нема і сліду.

Провести ніч у веселому жіночому товаристві намірялися й погоничі: їхній привал — то любовний притон, самогонне море, гулі. З навколишніх плантацій чимчикували піхтурою пеони й лісоруби, щоб загасити в курені каганець і вгонобити плоть. А де ж ті каганці, щоб задувати, де ж та бабота, щоб пригортати?

Пержентино вразила на Жаб’ячій Косі незвична тиша, там же завжди гамірно й людно. Ще двоє-троє душ, вражених не менше, никало від халупи до халупи: куди ж це помандрували повії? Адже недарма їх називають мандрьохами.

Рубана хата порожня — ні Бернарди, ні Збуй-Вік, Пержентино нічого не передасть; а капітан Натаріо попереджав Бернарду, що завтра буде у Великій Пастці; і він так само не знайде сподіваного жіночого тепла. Згнітивши серце, — голодному й опеньки м’ясо, — попхазся аж до Марії Жини, чия халупа стояла на стерчку. Але й ця почвара пропала, жодної тобі спідниці, Велику Пастку як вимело. Ой леле, що ж воно буде, га?

У галпані, причастившись з пляшки Маніньйо, метис Пержентино осатаніло домагався в Господа і людей відповіді: чого це згедзькалось бабство? Що за бойкот, що за саботаж, сьогодні ж не чистий четвер, не страсна п’ятниця! А все циганський пристріт, вони єретики, без царя в голові!

А якби ще сеу Фаду закрив двері свого укріпленого форту й подався до сусідньої парафії, то Великій Пастці, вважай, капець.

Пеон і троє лісорубів піймали облизня, а Валеріо Собацюра, не без спонуки Дориндо й Пержентино, вирішив діяти. Геть розчаровані, четверо товаришів вертали до лопат і мотик, до сокир і серпів, до гарування від зорі до зорі на лісоповалі, на висадці какаових саджанців. За солодким вони відмахали не одну версту. У сельві й на плантаціях жінок не гурт, та й ті під ревнивим хазяйським оком і за сімома замками; моргни їй, а вона реготне — не зносити голови моргунові або реготусі, а то й обом. Вони сподівалися гульнути, а гультяйок катма, ну чи не клята діра!

На відміну від Пержентино, лісоруби й пеон підночовувати не збиралися, до схід сонця їм треба бути на місці. Їх би задовольнило й одне рандеву, але і те не вдалося. Хоча б цю Жасинту Збуй-Вік застати, хоч вона же підтоптана, але є ще порох у порохівницях, так запевняють. Стали б у чергу, бо вона повія і чесна і сором’язлива, без вибриків. Це в Ільєусі деякі безсоромниці, вирядившись в одежу грінги, можуть одразу з двома-трьома, а Жасинта навіть замолоду в шикарних міських пансіонах не допускалася такого паскудства: щоб оплатити плюгавство, нема таких грошей.

Заливши своє горе в Фадуловому шинку, четверо неборак подалися до вогню на вигоні; пристали погомоніти й підтвердили слова метиса Пержентино: справді, Велику Пастку спостигла катастрофа.

— Ну от, чуєте, я не брешу.

Валеріо Собацюра аж стрибав, виригаючи упереміш із сивушним духом погрози: жіноту треба відбити й показати цьому циганському кодлу, як шельмувати чесний народ. Теж знайшлася принцеса — циганка!

Іти відбивати пеон і лісоруби не захотіли: їм годі втрачати робочий день. Зате інші наладналися в похід. Даремно їх утримував Маніньйо, голос його був голосом волаючого в пустелі. Валеріо Собацюра, Дориндо, Пержентино і ще троє одчаюг поклали собі перехопитися на той берег і дати циганам чосу. Гурт рушив. Маніньйо — за ними назирці.

Дуду Урвитель, озброєний сточеним різаком, лишився. Маніньйо шепнув, щоб він збігав до сеу Фаду: попередити, що затівається. Нехай поспішить, поки не дійшло до кровопролиття.

Біля річки Маніньйо вразила незвична тиша: стих жаб’ячий крекіт. І куди поділися на місячних стежинах, під зоряним небом цієї чарівницької ночі водяні бугаї? Пропали з повіями заодно.

Маніньйо перебирався через річку, а подумки готувався до найгіршого: ще одна безглузда бійка. Безглузда й марна, а скільки їх траплялося на какаових шляхах під час перегону в’ючних обозів. Колись у такій бучі загинув і його підручний: Зе Вишкребок, не те що Валеріо Собацюра, був хлопчина сумирний, а завелися за нікчемний гріш.

За Валеріо Собацюру він не дуже боявся: більше хвалько та й під мухою; єдина небезпека — його пістоль, старовинний, заряджається з дула, але може вкласти наповал. Собацюра виграв його в карти тут-таки, у Великій Пастці, кілька місяців тому і відтоді не випускав з рук. Пержентино Маніньйо знав мало, але ж це людина полковника Боавентури, отже, гарячки не поротиме, так само як і капітан Натаріо да Фонсека. Найбільше тривожив його Дориндо, той ховав камінь у пазусі: по-справжньому небезпечний не рогоносець, а ревнивець, навіть якщо ревнивцеві не наставили рогів, а лише через саму підозру.

Коли переходили по камінню річку, Маніньйо підтримував Валеріо Собацюру, нетвердого на ногах, а сам скоса поглядав на Дориндо.

Що діється в таборі, побачили не зразу, заважали поставлені кружка кибитки. Чувся тільки звук, такий дивний, що навіть Маніньйо і той зачудувався. Звук злинав мелодійними хвилями: безперечно, музика, але не гармонія, не шестиструнна гітара чи кавакіньйо. Як і не органчик; мелодія хоч ніжна й гарна, але не врочиста, вона лагідно лилася і вібрувала, весела й журна, в одному й тому самому темпі, і ноги самі просилися до танцю. На своєму довгому віку Маніньйо не чув таких чудових і бентежних звуків. На який рік йому звернуло, він достеменно не знав, але дожив уже до сивого волосу.

Четверо чоловіків ішли з хутора карати й мстити, відбити майно, монети й дівок, витурити під загрозою зброї циган. Але загін завагався, і винна була музика — вона шугнула аж до зірок, розлилася по лісу. Завмерли й собі, заслухавшись, і звірі, ягуари, змії, цвіркуни й сови. Аж тепер Маніньйо збагнув, чого мовчать водяні бугаї — ці болотні мешканці наділені тонким слухом.

Наші зухи плуганились нога за ногою; поминули кибитки, і перед їхніми очима постало дивне видовище. Безвісти пропала жінота, вся вісімка, була тут — одні сиділи, інші стояли. Двоє заброд — Маврисіо й Мігуел — з небаченими інструментами в руках давали концерт повіям і циганкам. Були тут усі: Марія Жина, заплакана й осміхнена, Жозеф із сережками й перснями, при головній ворожці Бернарда, Малена з немовлям на руках і її нерозлучний дружок Алберто, старі, молоді й діти. Скутий кам’яною мовчанкою, вавилонський царський двір і місяць уповні.

Єдиний, хто не втишив кроку, то це Фадул Абдала; він ішов у супроводі Дуду Урвителя: підліткові треба бачити все самому, ото потім буде розповідей. Турок поспішав, щоб встигнути на місце подій. Під ногами хруснули галузки, і з-поза дерева вигулькнуло худорляве жіноче обличчя. Бликнувши на ватагу, Збуй-Вік насупилась і приклала до губів пальця. Прибульці стали. Фадул упізнав скрипки.

Підпилий Валеріо Собацюра заточився, замахав іншим, щоб не зупинялись. Хотів був вихопити з-за пояса пістоль, проте Маніньйо відібрав його. Дориндо, побачивши Гуту в екстазі, хотів був гарикнути на неї, але турок затулив йому рота своїм здоровенним ручиськом. Усе це витівки нечистого, метис Пержентино перехрестився. Може, тому й обійшлося без бійки.

До Маврисіо й Мігуела підпрягся Жозеф: не цар, саме божество дикої пущі. В найніжніше цигикання скрипок вплелося божественне тюрлюкання флейти Пана. Ах, цей концерт, ці іскрометні чардаші неповторної циганської ночі в Великій Пастці!

Передавши з метисом Пержентино пакет і попередження Бернарді, капітан Натаріо да Фонсека прискакав у Велику Пастку вранці й одразу перебрався через річку: на другому березі отаборилися цигани. І то вчасно, бо інакше Жозеф надурив би Фадула Абдалу і сплавив би йому віслюка химерної масті.

Знавець золота й прикрас, своєї галантереї, але темний щодо коней і в’ючаків, турок давав за віслюка рівно половину заправленої ціни. Треба було бачити, як проваджено торг, до якого красномовства, до якої казуїстики вдавалися обидві сторони, як сперечалися до піни на губах. То гнівні філіппіки, то жалібні плачі. Обидва навперемін проголошували себе жертвами зажерливості, підступності й зловмисності партнера. У запалі суперечки в хід ішла арабщина й романщина — це ще треба довести, чи цей шахрай уміє по-циганському, переконано говорив Фауд Каран, коли Фадул в ітабунському кабаре розповів йому про торг.

Жозеф кричав про безсоромність, нечувані збитки, одначе пристав би на пропоновану ціну, якби не капітан; той над’їхав і все поламав. Поручкався з Фадулом, кивнув циганам — Маврисіо й Мігуел пасли табун — і поцікавився:

— Торгуєте віслюка, куме Фадуле?

— Та ось. Як він вам, капітане?

— Зараз глянемо.

Підійшов до віслюка, провів рукою по здухвині, закопилив губу, оглянув зуби. Жозеф весь підозра.

— У вас що, куме, гроші зайві? Купувати віслюка затяжної линьки? Схибнулися?

— Затяжної линьки? А що воно таке? Зроду не чув. — Боячись капітана Натаріо да Фонсеки, Жозеф вдавав невинність. — Не знаю, про що ви кажете.

Натаріо не удостоїв його відповіддю. Зате Фадул, обурений спробою цигана пошити його в дурні, із шкури вилазив, пінився з люті, репетував. Жозеф дивувався: а як же баришувати, без вигоди, чи що?

— Не до шмиги, вибирайте іншого.

Капітан оглянув табун, який пасли Маврисіо й Мігуел; на конях і віслюках він знався. Менджувати тут нічим, така була його думка. Із цього стригунця, щоправда, може вирости непоганий в’ючак, але це ще коли буде. А зараз Фадулові потрібен дужий, здоровий осел, без усякого ганджу, бо між Великою Пасткою і Такарасом суцільні бакаї.

— На ярмарку в Такарасі, ось де, куме, хороші віслюки, — підказав Натаріо.

Зате в торг за медальйон, про ціну за якого домовилися раніше, він не втручався — ювелірні прикраси не його царина. Жозеф дав задній хід.

— Без віслюка ціна інша…

— Як це інша? Ми ж домовились!

— Без віслюка… ваша милість…

— Ніяка не милість… — Фадул аж нетямився. — Те саме по собі, це саме по собі. Плачу, як домовились, і ні дрібки більше.

Він мав ту перевагу, що медальйон був у нього. Добув з кишені штанів пачку старих, заяложених асигнацій, послинив пальця і заходився рахувати.

— Я передумав продавати, — заявив Жозеф.

— Пізно, я вже купив. — Фадул простягнув потрібну суму.

Жозеф, з рукою на кинджалі, мовчки зважував ситуацію; Маврисіо й Мігуел підійшли і стали поруч. Якби араб був сам, вони, попри його зріст, люту пику й револьвер, спробували б налякати його, а то й вдатися до сили. Проте навіть цигани знали ім’я і послужний список капітана Натаріо да Фонсеки. Нарешті Жозеф узяв гроші й почав демонстративно перелічувати, мовляв, він теж гордий. І вже зібрався йти, коли капітан зупинив його.

— А канчука не продасте?

На руці в цигана висів нагай: вигадливий, майстерної роботи. З плетеного кінського волосу, реміння перехоплене кільцями — срібними чи залізними? Інкрустоване пужално — костяне чи слонової кості? Жозеф повільно обернувся.

— І так сьогодні прогадав, не треба мені більше збитків.

— Скажіть свою ціну, а я свою.

Срібло й білокость, залізо і кістка — циган і араб знову з видимою втіхою почали торгуватись. Але капітан урвав їхній торг у самому розпалі і купив нагай не торгуючись. Як на Фадула, задорого.

Невдовзі циганські кибитки заскрипіли в напрямку містка.

— Що ви, куме, робитимете з ним? Перепродасте? Подаруєте? — поцікавився капітан Натаріо да Фонсека, милуючись медальйоном. Фадул витяг його з темної обгортки і поклав на прилавок.

Шинкар, наливаючи з припасеної для врочистої нагоди пляшки, загув, як у бочку, вдоволеним сміхом.

— Я виклав добрі грошики, але він вартий більшого. Повірте слову знавця. Де цей сучий син міг мене обкрутити, то це на віслюку. Але сам Бог послав мені вас, капітане.

Він глянув у двері на той берег; кибитки вже розтали в далечині.

— Недарма Святе Письмо глаголить: хто прийде з мечем, од меча й загине. Ось що каже Біблія, капітане. Циган прийшов стригти вовну, а пішов сам пострижений.

— Невже такий дорогий?

— Та я перепродам його з великим зиском в Ільєусі чи в Ітабуні. В кабаре у мене його з руками полковники одірвуть. — Він похитав своєю головешкою. — Кажете — подарувати? У мене ні нареченої, ні жінки, а якби й були, я не мільйонер розорятися на такі дарунки. Словом, я у виграші. А от ви, капітане, даремно переплатили за цей нагай. Якби трохи поводитися, циган спустив би ціну.

— Можливо, але я надто нетерплячий, щоб торгуватись. Я купив його, куме, щоб подарувати. Подарувати одному хвату.

— Я вже здогадуюсь. Ви купили його докторунчикові, чи не так?

Нічого собі жарти: називати вже зрілого мужа докторунчиком; проте Натаріо знав його малюком, а Фадул підлітком. Приїзд Вентуриньї додому після довгих гульок у Ріо-де-Жанейро перетирали на зубах у барах Ітабуни та Ільєуса, на залізничних станціях в Агуа-Преті, Секейро-де-Еспіньйо й Такарасі, в сільцях і містечках, у поміщицьких маєтках.

— Вентуриньї доведеться погецати в сідлі, поковтати пилюки, попомісити грязюку. Полковник хоче, щоб він не тільки адвокатував, а й хазяйнував в Аталаї. Він уже купив йому верхового осла й кобилу, я допомагав вибирати. Баскі, тільки для Вентуриньї. — Дрібні очиці капітана зблиснули. — Ти, куме, й не уявляєш, як полковник упадає коло свого сина.

— І добре робить. Син одинак, та ще й доктор. Який батько не радітиме? — Фадулові очі зблиснули теж. — Коли в мене заведуться сини, і вони вийдуть у доктори. Тільки не в адвокати: один буде лікар, другий — священик.

— Який же із священика доктор, куме?

— Як який? Ще більший, ніж інші, капітане. У докторів перстень на пальці, а в священика корона на голові — тонзура. Священик — доктор Господній.

Натаріо поринув у задуму, його вуста ворухнула усмішка.

— Подумати, що я садовив його на барана… — Він цьвохнув нагаєм. — Такий хлистик йому сподобається, гарний і легкий.

Пуга-трійчатка, гідна жевжика-бакалавра, синка мільйонера, какаового короля, який робить погоду в політиці, крутить законом, як дишлом, диктує в нотаріальних конторах. У земельному праві по всьому узбережжі не знайдеться адвоката, який би потягався з ним: Вентуринья тут цар і Бог.

Натаріо добре знав хлопцеві смаки, уподобання й нахили. Він його ростив і навчав, вибавляв з різних халеп, особливо в борделях та кабаре, і навіть іноді картав студента, татового синочка, за тринькання грошей. Не раз і не два ловив його за поли: поклонник скляного бога, Вентуринья легко втрачав тяму. І ось тепер він — дипломований адвокат, для Натаріо це радість не менша, ніж для полковника.

— Цей усіх заткне за пояс.

— А поки що в нас заправило — полковник. Добре, капітане, що ви його емісар, а я ваш кум.

Піднесли заздоровну чару за доктора Андраде-молодшого — так значилось у дипломі про закінчення юридичного факультету: бакалавр Боавентура да Коста Андраде-молодший. Добре, що він повертається. Нарешті полковник Боавентура Андраде може діяти, він стільки надій покладав на сина, коли той одержав диплом у грудні минулого року. Нині кінець травня, відтоді минуло вже півроку.

На вулиці Торговій в Ітабуні, на дверях бельетажу одного особняка, власності полковника, з грудня красувалася блискуча табличка: доктор Боавентура да Коста Андраде-син, адвокат. Андраде-син — так записано в метриці, Андраде-молодший — це вигадка грінго, а фазендейро вернуло від чужоземщини. Долішній поверх особняка правив за склад для сухого какао, тут обозники, в постійній круговерті між містом і фазендою Аталая, звалювали вантаж. Сам полковник мешкав в Ільєусі, але вважав, що найкраще місце для контори Вентуриньї — Ітабуна; це нова й перспективна муніципальна округа, і маєтки на її території рано чи пізно перейдуть до його рук — отоді адвокатуй собі по всьому регіону!

І ось нарешті в травні: ласкаво просимо, новоспечений слуга Феміди, ось вам контора, приступайте, вам і карти в руки.

Випуск Вентуриньї став подією, гідною епічного пера: збігло вже стільки місяців, а святкування цієї знаменної дати й досі хвилює пам’ять. Урочистості, початі в столиці, тривали в Ільєусі та Ітабуні, а завершились на фазенді.

Вранці великого дня випуску архієпископ баїянський, примас бразильський, відправив у кафедральному соборі обідню з півчими й виголосив проповідь, у якій закликав випускників «бути невтомними в обороні закону й справедливості, що є священною місією кожного правозахисника». У церковній тиші полковник слухав проповідь його превелебності й бубонів собі під ніс: красно говориш, але безглуздо. Бакалаври якраз крючкодери, сутяги, крутії, не підмажеш — не поїдеш, саме вони найбільші правопорушники. Тому-то їхнє навчання і влітає в копійку. Тепер у полковника свій крючок, домашній.

Ввечері у факультетському актовому залі губернатор штату врочисто вручав дипломи. Випускники в чорних тогах, у докторських шапочках складали присягу й приймали з рук його ясновельможності футляри з дипломами. Дона Ернестина голосно хлипала, а полковник Боавентура, вбраний у новісінький темно-синій костюм з англійського кашеміру, на що вже загартований, а теж сопів і змахував рукавом піджака непрохану сльозу.

Наступного дня, в неділю, у клубі героїчного Червоного Хреста випускники дали бал для родичів і баїянського вищого світу. Сеньйори й сеньйорити в пишних відкритих сукнях, чоловіки в білих накрохмалених костюмах з лляного полотна. Полковник і дона Ернестина вичепурилися, як на весілля. Вона з тілесами, засупоненими в корсет на китовому вусі, він у цупкому комірці, в лакованих черевиках; обоє ще й досі нетямились з радощів. Ставили французьке шампанське і коньяк «масіейра», браталися з Медауарами і Са Баррето, родичами інших двох баїянців, випускників того самого курсу: какаові плантації почали плодити докторів.

Після балу до ранку гуляли на всю губу в закладі мадам Анрієтти; ця марселька підтверджувала своє походження акцентом, витонченими утіхами й високим гонораром. Бенкет у колі найінтимніших подружок влаштував Вентуринья: полковник розщедрився.

Така гульба, такі, як вона висловлювалася, паради, — це коник мадам Анрієтти. Скромний особнячок, окремі кабінети, шикарні кокотки, взяті напрокат за високу ціну з наложниць і утриманок великих панів: дворян Реконкаво, гуртовиків нижнього і торговців верхнього міста, воєначальників, високих урядовців. Сором’язливі й шикарні, одна за одну краща, починаючи з вишуканої білявої «мадам», господині француженки. Корислива, розважлива Анрієтта склала робочий календар для прийому трьох щедрих товстосумів. Дозвілля, коли Анрієтта ставала безоглядним романтиком, вона присвячувала красеню Жорже Медауару, землякові й другові Вентуриньї. Медауар був поетом, улюбленцем дівчат і повій. Він писав вірші й друкував їх у газетах; панночки з неабияким почуттям декламували на домашніх святах його сонет «Як сяйво місяця, твої струмують коси».

Обідня і бал, вручення дипломів і гулятика — все це минулося, але й досі воно для полковника Боавентури Андрадб джерело радісних і трохи сумних спогадів. На обідні з півчими він уклякав з усіма, але глузував із словоблудства проповідника, при врученні дипломів розчулився до сліз, на танцях, попри комірець з гострими ріжками та лаковані черевики, жваво вигопцьовував. На гульбище не пошкодував грошей — нехай дитина розважиться, — а сам на сьомий день відпочивав від свят і переживань в обіймах смаглявої Домінгас Цілуй-Квітки.

Хоч як йому увірилося крючкодерство бакалаврів, куди страшніше за всі рушниці й карабіни, того незабутнього грудня, місяця випуску сина, полковник Боавентура Андраде щиро радів. Син — доктор, це ще така рідкість на узбережжі! Крім того, що для батька гордість, це ще й близьке здійснення давніх задумів.

Навчання штука дорога, за підручники плати, за дівок плати — хай навіть у тебе какао! Це не жарти — утримувати в столиці студента на широку ногу, як і належало парості полковника Боавентури Андраде. Слава про багатство фазендейро гриміла на всю Баїю: безкраї плантації, тисяча арроб какао в кожну сафру, десятки зисковних будинків в Ільєусі та в Ітабуні, стрижка купонів.

І все ж добре: докторський ступінь коштує не менше, ніж добра фазенда, це перепустка в політику й запорука вигідного шлюбу. Домашній доктор. Тепер полковник може захищати свої інтереси в судах і нотаріальних конторах без послуг адвокатів і всіляких посередників. Менше остраху, що йому підкладуть свиню: правосуддя, як і політика, продажне. Рука, як то кажуть, руку мис.

Самому Вентуриньї наступні місяці хотілося провести інакше. Стільки років гризти науку, стільки скласти іспитів і заліків, чапіти над трактатами й збірниками законів — отепер би канікули! Та не студентські, як щороку, в Ільєусі й Ітабуні, з дешевими артисточками кабаре, а докторські, в Ріо-де-Жанейро. Столицю республіки він одвідав третьокурсником, пробув там жалюгідні два тижні, ну що це за нікчемне — авжеж, нікчемне знайомство. Зовсім інше — пожити в столиці місяць-другий, як от січень і лютий; вирушити перед «самим Новим роком, а повернутися після карнавалу. Хіба не заслужив цього зубрило, та ще й лише другого в історії університету випуску: поїздки до Ріо з натоптаним гаманцем!

Полковник дав добро: два місяці туди, два місяці сюди — то дрібниця. У мріях, уже цілком реальних, він бачив: ось син знаходить Соломонове рішення в адвокатській конторі, ось він промовляє в суді, ось переконує присяжних, ось керує фазендою, ось робить погоду в політиці, балотується в депутати від штату або очолює ітабунську префектуру.

Десь під обід капітан Натаріо да Фонсека сів перед рубаною хатиною на мула, кинув щось Бернарді і Збуй-Вік, помахав здаля Фадулові й рушив на станцію Такарас: бакалавр Андраде-молодший повертався до рідних пенатів. Хлопець їхав з доною Ернестиною, що зустріла його в Ільєусі. До речі, полковник, щоб уникнути хвилювання, шкідливого для його здоров’я, лишився чекати сина в Аталаї. Проте Натаріо бачив, як схвильовано він розривав і читав телеграму Вентуриньї — її доставив з Такараса хтось із його людей. Вентуринья повідомляв, коли приїздить на станцію і коли саме буде на фазенді. Полковник мовчки читав і перечитував телеграфне послання, і його широке обличчя затоплювала радість. Нарешті, усміхаючись ротом, очима, всім видом, поділився новиною:

— Їде, їде, Натаріо! Він уже в Ільєусі, наш доктор!

Капітан згадував це, коли на дорозі попереду замаячіла жіноча постать. Жінка співала пісню, яку ще хлопцем він чув у Пропрії. Так співали водовози на річці Сан-Франсиско:

То була Марія Жина, з клунком на голові, з розквітлою гілкою в руках, уже прив’ялою, з екстатичною усмішкою на устах і боса.

— Куди ти, Маріє Жино? — запитав капітан.

— Туди, сеу капітане… — Куди прямує, вона так і не сказала б, якби не нагадав Натаріо. — Та як же, він чекає мене, він пішов раніше, щоб випустити сонце, випустити з каструлі на небо.

— А хто ж він, як не секрет?

З капітаном Марія Жина спілкувалась охоче, він такий статечний, такий чемний, як рідко хто по цей бік життя: адже життя існує по обидва боки, вона живе і тут і там, сплутати їх легко, ці два життя.

— Спершу він спіймав сонце й поклав його в каструлю, на саме денце. А потім з іншим царем грав місячну музику. — Вона усміхнулась і пообіцяла: — Ось узнаю його ім’я і скажу вам. Але тільки вам.

— Ти Вентуринью пригадуєш, Маріє Жино?

Повія зупинилася на дорозі з гілкою в руці, задумалася; її затуманений мозок, сповнений марень і видінь, силкувався вернутись у дійсність.

— А хто це, сеу капітане? — От капітана вона пригадує: саме він урятував її од вовкулаки, порубавши його на три шматки, і відтоді ірод перестав її мучити. — Не пригадую.

— Ну, Вентуринья, полковників син, з Аталаї.

— Сина — ні. А от полковника пам’ятаю, втішався зі мною, такий добряга.

Недоумство її декого відлякувало. Ці пришелепкуваті під опікою Духа Святого, зловживати їхньою довірою не слід, розплата неминуча — як не тут, на землі, то згодом десь там, за гробом. Вентуринья з забобонів сміявся, тягнув Марію Жину під дошки помосту, де сушилося какао. Про полковника Натаріо такого не знав, не здогадувався.

— Полковник Боавентура?

— У нього груди волохаті, так гарно пестити.

Почвалала — очі застиглі, губи розтулені в усмішці — на зустріч з царем вавилонським, повелителем сонця. Капітан тицьнув їй у руку кілька мідяків, і вона сховала їх у підшивку спідниці.

Капітан Натаріо да Фонсека підострожив мула, рушив риссю; скоро має прибути поїзд Вентуриньї. Дипломований доктор. А от чи пригадує Вентуринья Марію Жину?

Минув грудень, а там і травень, і — на тобі! — нова для полковникових планів відстрочка. До яких же пір?.. Вентуринья не знає й сам: цей спеціальний курс певними рамками не обмежений. Курс на місяців п’ять-шість, щонайпізніше до грудня. Як таку нагоду пропустити? Нагода чудова, а місць небагато, та й кандидати з усієї Бразилії і навіть з-за кордону. Аргентинці, ось хто найбільше вступає. Атож, аргентинці. Вентуринья влаштувався тільки завдяки знайомствам, запізнався з маститими професорами за свого недовгого перебування в Ріо. Недовгого? П’ять місяців, полковник порахував на пальцях: січень, лютий, березень, квітень і травень.

Вентуринья настрочив батькові довжелезного листа з купою всіляких доводів і виправдань, чому хоче продовжити навчання на додатковому курсі, курсі земельного права: адже земельне право треба знати назубок, тоді він буде перший адвокат на узбережжі.

Полковник читав і розгонисті рядки, і між рядками, дивувався й зажадав, щоб син приїхав у Ільєус для пояснень; мовляв, такі питання листуванням не вирішуються.

Вентуринья — вже випускник юридичного факультету, на його підмізинному пальці рубін, в його приймальні в рамцях диплом і фотографія випуску, чого ж іще? Адвокатська діяльність, шлюб із дочкою заможних батьків — щоб не бідніші від них! — політична боротьба, змагання за лідерство. Саме заради цього полковник працював як віл, вдавався до зброї, проливав кров, свою і чужу. Що це ще за новий курс, коли університету кінець і докторський диплом на руках?

Припертий до стіни — невже доведеться прощатись із столичним життям? — Вентуринья перейшов на крик:

— Та без цього курсу вся моя наука псові під хвіст!

Першою здалася дона Ернестина, стала на бік сина. Взагалі в чоловікові задуми вона не втручалася, та й він не дуже ділився ними. Завжди сумирна, вона цього разу з запалом підтримала хлопця — нехай, мовляв, довчиться. Адже це прагнення похвальне, то чому б і не дозволити?

— Викладають визнані фахівці, світила у своїй галузі! — гримів і вимахував руками посеред вітальні Вентуринья.

Полковник так і уявляв собі: на підвищенні в судовій залі соловейком заливається і насваряється на когось пальцем його син-доктор. Мовчки вислухав хлопця, переконування дружини: неписьменна з діда-прадіда зугарна лише підписатися,’ що вона тямила в тих курсах і лекціях? Зрештою, втомившись сперечатися, полковник згнітив серце й махнув рукою: як собі хочете!

На його рішення вплинула думка доктора Ернані Тавареса, ільєуського цивільного судді. Дізнавшись про лист Вентуриньї, той похвалив хлопця: земельне право — новий предмет в юриспруденції, вивчити його неабияк корисно тим, хто матиме справу із справжньою земельною війною. До того ж його вразив синів потяг до науки під час їхньої розмови, яка почалася після від’їзду запрошених на званий обід гостей і тривала цілий вечір. Гадаєш, як у мене диплом і перстень з рубіном, то це вже все, доводив Вентуринья; а сам він, мовляв, відчуває недостатність своєї адвокатської підготовки. Йому треба ерудиції, як у метрів, йому хочеться стати одним із них. На шальку терезів кинуто й аргентинців, які не полінувалися приїхати аж у Бразилію; і це також вплинуло на остаточне рішення полковника. Він засмутився, але не досадував. Що ж, доведеться знову розлучитися з сином.

— Отже, до кінця року. Але дивись, щоб у новому році ти був тут; я вже старий і стомлений життям.

Факультативний курс із земельного права, доступний для всіх бакалаврів, мав за мету додати ваги тим, хто збирався працювати в міністерствах сільського господарства, в суді і в магістратурі. Вентуринья дізнався про це випадково, побіг записався, але відвідував курс рідко. Що ж до аргентинських правозахисників, то насправді жоден з них не поспішав скористатися досягненнями бразильської освіти.

Коли хто й скористався факультативним курсом, то це аргентинка Адела Лапортенья, по-простому Аделіта Золота Ручка, колишня артистка театрів Буенос-Айреса і теперішня шансонетка кабаре Ріо-де-Жанейро: співачка, а не повія. Запопасти чужинку й артистку — це межа прагнень, вершина слави для молодого баїянця. До того ж, нестямно закохана в нього, вона шепотіла: «Твоя, я вся твоя!»

Про чудо-науку Вентуриньї Фадул Абдала дізнався від нього самого, коли той зупинився у Великій Пастці; бакалавра супроводжували капітан Натаріо да Фонсека і двоє озброєних кабрів. Полковник викликав сина до Ітабуни — приїдь, мовляв, прийми в конторі моїх друзів, розкажи їм, що наприкінці року повернешся з іще одним дипломом, доктора землезнавства; а Вентуринья не якийсь там писар, чорнильна душа, щоб їхати без ескорту. Він — доктор Андраде-молодший, син полковника Боавентури Андраде, голови муніципалітету, необмеженого володаря краю. Для його подорожі щонайменше потрібні капітан, двоє жагунсо, породиста кобилиця і добрий нагай.

Звернути на манівці підбив його Натаріо, сказавши йому про медальйон. На привалі в Аталаї Вентуринья затужив, захотів похвалитись і, за давньою звичкою, розповів капітанові про свій роман з аргентинкою: метис був його постійний повірник. Адела — розкіш, королева театральних підмостків Ріо, «витончена виконавиця танго». Не жінка, а мрія, ставна й біла, біла, як сметана, тіло наче виточене різцем, горда, як статуя, і палка, як вулкан. Ротик — рожеві трояндові пелюстки; ах, Натаріо, цей ротик Аделіти!

Шкода, що в Ільєусі годі знайти дарунок, гідний Лапортеньї: перстень з діамантом, намисто, браслет. Даремно оббивав пороги крамничок: самий дріб’язок, латунь. Пообіцяв привезти з Баїї якусь гарну прикрасу, а тепер доведеться пекти перед дівою раків. Отоді капітан і згадав про медальйон, який турок купив у цигана: може, він зарадить лихові?

Вентуринья спішився біля конов’язі, поруч із Фадуловою крамничкою. Араб одразу вискочив, низенько вклонився, радий гостеві.

— Капітан казав мені, що ви скоро приїдете. Сподіваюсь, тепер надовго, докторе…

— Ні, Фадуле, ненадовго, ще треба довчитися в Ріо.

Як, хіба він іще не одержав диплома? У словах торговця вчулося хай і стримане, а все ж розчарування, і Вентуринья квапливо пояснив. Він мав готову відповідь, щоб несподівані й підступні запитання ітабунських колег і знайомих не захопили його зненацька.

— Це спеціальний курс — земельне право. Ще одне звання до пари докторському.

— Подвійний доктор! — докинув Натаріо.

Фадул не дуже второпав, проте заплескав у долоні й заявив:

— Покропити б, та чим? Тут добра тільки кашаса. Є коньяк, але нікудишній.

Вентуринья обвів поглядом полиці з напоями: різносортна горілка, чиста й настояна на зіллі, плодах і корі; в кожній пляшці — зелений змій. Дешеве пійло для пеонів і гуртоправів. Та Фадул видобув із схованки майже повну пляшку; відіткнув корок, сьорбнув і вдоволено закивав:

— Добряча тикіра! Її гнав негр Нікодемос у Феррадасі. — Він підняв проти світла пляшку з голубуватою маніоковою самогонкою. — Припасено для гостей. Капітане, ваше слово!

— Прима! — підтвердив Натаріо. — Деруча, як сто чортів.

— Лиху можна зарадити, — засміявся турок і вийшов надвір.

На задвірку росло дерево кажуейро, обтяжене янтарними і пурпуровими плодами. Фадул зірвав кілька кажа.

— Висмокчете після випивки, і хміль як рукою зніме.

— Я не закушую… — Майже ображений, Вентуринья одним духом хильнув свою тикіру.

— А що ви там, куме, купили з циганських рук? Доктор ось цікавиться. — Після чарки Натаріо почав смоктати кажа, сік покотився в нього по кутиках рота.

— Зараз.

Вентуринья приклався ще: нівроку ця маніокова самогонка, не смердить, має добрий смак і зігріває. Коли Фадул розгорнув на прилавку хустинку з медальйоном, Натаріо попросив прибрати пляшку.

— Поки ми її не доконали. До Ітабуни світ неблизький, а ця тикіра б’є по мізках. Ви тут торгуйтесь, а я заскочу в одне місце.

У цій купівлі-продажу його присутність необов’язкова, а Бернарда вже виглядає. Дівка розквітала що не день.

По-приятельському, лише вдвічі дорожче, ніж заплатив сам, Фадул відступив медальйон Вентуриньї. В Ільєусі — у портовому барі, в Ітабуні — у кабаре можна було перепродати його з більшим зиском. Проте, як він пояснив, для доктора в нього така ціна. Вентуринья хваливсь, що добре знається на ювелірних оздобах, тож Фадул повторив хитрість цигана й сказав покупцеві:

— Ваша ціна — моя ціна, докторе. Платіть скільки знаєте.

Вентуринья, відлічуючи новенькі, хрусткі папірці, зажадав нової порції тикіри.

— А де ж це капітан? Ні його, ні моєї кобили.

— У Бернарди, не інакше.

Вони вийшли з крамниці й рушили вуличками хутірця. Бастіан да Роза, що стояв на ганку своєї хатини, скинув капелюха:

— Доброго здоров’ячка, сеу докторе!

Перейшли вигін: під навісом галпана, там, де вчора горіло багаття, тлів жар. Горобці клювали недоїдки, залишені погоничами. Спустилися до Жаб’ячої Коси. З солом’яних халуп зацікавлено визирали напівголі жінки: хто не чув про Вентуринью, полковникового сина, який вивчився на доктора? До них підійшла Гута.

— Не впізнаєте, Вентуриньє?

Вентуринья заперечливо похитав головою: скільки тих дівок перейшло, всіх не запам’ятаєш.

— Це Гута, — пояснив турок.

Повія підійшла майже впритул.

— А вам ще подобався мій запах. Чи забули?

Він відразу пригадав духовитий запах тютюну. А пригадавши, поліз у кишеню і дав Гуті п’ять мілрейсів, ціле багатство. Три чарки тикіри з шлунка шугнули в голову, докторунчик тепер чолов’яга ого-го! — сама щедрість і веселість. Усі місцеві його служники. А от Адела пахне сандалом. У кишені верхової куртки намацав медальйон. Перш ніж подарувати, треба буде вставити свій портрет, нехай носить на білосніжній шиї, на персах: ах, цей розкішний Аделин бюст!

Породиста кобила знайшлася біля рубаної хатини. Збуй-Вік запропонувала кави, але Вентуринья відмовився, добродушно пожартувавши:

— То ти ще жива, Збуй-Вік? І ще розпусничаєш, старе луб’я? — Всі місцеві його служники.

Збуй-Вік зовсім не служниця, а слово «розпусничати» надто грубе. Отож стара заперечила:

— Ти заговорив незрозумілою, докторською мовою. Хлопчаком ти залазив у моє ліжко. І хто, як не я, старе луб’я, навчив тебе, що таке жінка?

Ще п’ять викинутих мілрейсів.

— Бувай, Збуй-Вік.

Високонога кобила під тонким шкіряним сідлом і в збруї, оздобленій сріблом. Бакалавр Андраде-молодший, красуючись, оглядав хутірець, оселі й склади. На прощання подав руку Фадулові Абдалі.

— І що ви робите в цій брудній норі, не уявляю. Щоб заробляти, треба жити не тут, а в Ітабуні. — Всі місцеві його служники. — Надумаєте перебратися, дайте мені знати. А тут як був свинюшник, так свинюшник і лишиться.

На щастя, капітан Натаріо да Фонсека цих слів не чув: він саме квапливо натягав штани й чоботи; з ліжка йому всміхалася гола Бернарда.

Про зневажливий відгук бакалавра капітан дізнався лише через кілька днів, коли знову завітав до Великої Пастки. Вентуринья подався до Ріо-де-Жанейро; там його чекали факультативний курс, високовчені, викладачі, нудні лекції, Адела Лапортенья — Аделіта Золота Ручка, ерудитки-повії, ночі танго і гульок.

Натаріо цмулив тикіру й говорив про перебування молодого доктора в Ітабуні — ото була радість.

— Здавалося, ніби явився маленький Ісусик.

Попри всю свою делікатність, знаючи про дружбу Фадула з Фаудом Караном, капітан розповів про цікавий епізод, який стався в кабаре однієї найхмільнішої ночі. Після чергової заяви Вентуриньї, що він повертається в Ріо на курс земельного права, Фауд Каран не витримав:

— Та на кий біс цей курс, на кий біс? Хто земельне право краще знає і застосовує, як не полковник, ваш батько, а мій друг? Мене, старого горобця, на полові не обдуриш. Признайся, Вентуриньє, тут замішана жінка?

Факультативний курс — курсом, та надто вже докладно й натхненно Андраде-молодший, бакалавр і денді, столичний гість, розводився про ріо-де-жанейрівську богему й співав хвалебні оди жінкам різних націй. В ітабунському кабаре, між товстошкурими полковниками й грошолюбними докторами, сяяла театральна зірка Буенос-Айреса, богиня Рибалти, аргентинка Адела.

Щодо майбутнього Великої Пастки, то бакалаврова думка не вельми вразила капітана.

— Бачиш, куме, Вентуринья знається на жінках і на законах, в ці діла він вгатив чимало грошей. Однак вирощування какао та наше середовище для нього біла пляма. — От він, Натаріо, може дати голову на відруб: — Вір, куме, а я знаю, що кажу: рано чи пізно Велика Пастка стане містом.

Авжеж, різноманітні й многоликі, як уже мовилося і ще раз підтверджується тут, диявольські спокуси, що їх зазнає християнин маронітського обряду, та ще й дрібний крамар, приведений і забутий Богом у чорта на рогах: у свинюшнику, як висловився Вентуринья. Крамар? Та ні, скоріше — убогий шинкар.

Широке й самотнє ложе турка у Великій Пастці, перевертаєшся з боку на бік, а тут, на тобі, то принади дівчини на віддані, то жар звабливої удовички — обидві гарні, обидві жагучі; то розпусна голизна цілого грона краль, на чолі із Зезіньєю Пальмою.

Ільєуска Аруза, дочка й спадкоємниця Жаміла Скафа, або «Найкращих меблів і розкішних матраців», учениця педагогічного училища, сором’язлива незайманиця; крім чеснотливості — багатий посаг. І зовсім не сором’язлива і не цнотлива — зовнішність часто оманлива, — та ще й майже безпосажна.

Жусара овдовіла недавно й була на диво апетитна, апетитна не тільки тому, що чоловік її був недолугий. Покійний Каліл Рабат залишив їй у спадщину «Східний дім» і рідкісну колекцію рогів, щоб вони дісталися шлюбної ночі тому, хто заступить його на подружньому ложі й за прилавком крамниці.

Коли Фадул Абдала приїхав якось в Ільєус поповнити запаси, розрахуватись з постачальниками та помилуватися морем, його запросили, разом із Алваро Фарією, на вечерю до Жаміла Скафа, розбагатілого земляка, власника «Найкращих меблів і розкішних матраців».

Фадула здивувало запрошення, яке він одержав у барі «Шик» біля гавані, оскільки Жаміла він знав мало, як і той його. Випадкові зустрічі в барах, кабаре, борделях, ручкання, люб’язності — оце і все. В барі, за аперитивом, за обідом у «Каструлі султанші» в Понталі, за пивом з мокекою із креветок Фадул іноді з превеликою втіхою слухав Алваро Фарію — ото вже кладезь ученості, хоч до праці й лінивий. Для застілля, для мудрих балачок до пари Алваро Фарії лише Фауд Каран — той в Ільєусі, а той в Ітабуні.

Дім Жаміла — повна чаша, шепнув йому Алваро, а донька — персик. Присадкуватий вусань, непосидючий балакун, земляк, запросивши його, додав: «Після вечері гайнемо в пансіон Тілде, який нещодавно відкрито в Унані. Французький шик».

Гостей було тільки двоє, Алваро й Фадул, а вечеря скидалася на бенкет: стіл угинався від арабських і бразильських страв та солодощів. Фадул наминав, аж за вухами лящало.

Він їв і хвалив свої улюблені ласощі: яке чудове кібе і яке смачне араіфе — пиріжок, начинений мигдалем і облитий медовим сиропом. Виявляється, вечерю готувала донька, юна вчителька Ару за: куховарка з неї вправна. Звісно, не сама, допомагав їй цілий гурт служниць.

За столом Аруза сиділа як засватана. Коли її про щось запитували відповідала коротко. Анекдоти й оповідки Алваро Фарії її не смішили, дарма що інші хапалися за животи. Ще до того як сіли за стіл, Жаміл хвалився перед Фадулом, яка здібна в нього донька:

— Вона в грудні одержує вчительський диплом, грає на піаніно, шпарить напам’ять вірші. Я грошей не шкодував, навчав усього. — Він помовчав, ніби прикидаючи, у що обійшлося доччине навчання, тоді додав: — А що вже працьовита, слухняна! І в Бога вірує.

Про вроду батько й не заїкнувся, і коли вона з’явилася у вітальні, Фадул витріщився зачудовано. Жаміл відрекомендував:

— А це, друже Фадуле, донька моя, Аруза.

Фадул простяг ручисько, гречно всміхнувся. Правду казав Алваро Фарія: Аруза — персик. Кучерява, повногуба, волоока, тонкостанна, груди напинають білу блузку, клуби кругляться під вузькою синьою спідницею. Перед Фадулом стояв його ідеал жінки. Пощастить же комусь! Жаміл додав:

— А це мій друг Фадул Абдала, про якого я розповідав тобі.

Аруза тільки глипнула на нього й мовила майже нечутно:

— Дуже приємно.

Красуня, вродою всіх ільєуських дівчат затьмарить. Фадул задумався, як її краще назвати, і згадав Коран: бегума. Бегума, мусульманська принцеса.

Після вечері, сито відригуючи, Жаміл запросив гостей перейти до вітальні — випити кави. Підвелися.

— Куди ти, Арузо?

Аруза була вже в коридорі. Зупинилась і буркнула, не дивлячись на батька:

— До Беліньї, незадовго.

— Гості в нас, твоє місце тут.

Аруза вернулася, сіла за стіл. Після кави Жаміл попросив дочку:

— Відкрий піаніно й зіграй щось моїм друзям.

Дочка послухалась. Почала з «Першої ласки». Алваро Фарія захоплено поплескав, мабуть, справді об’ївся. Прозвучали «По хвилях» і «Для Елізи». Аруза хотіла закінчити концерт, одначе Жаміл сказав:

— А мій не зіграєш?

Сіла знову за піаніно, ушкварила «Турецький марш», — усі були в захваті. Фадул і Алваро ще аплодували, а дівчина вже підвелась і підійшла до батька.

— То я вже можу йти?

Свавільниця, подумав Фадул, відчуваючи, як зростає напруження: голос Жаміла, попри усмішку під вусами, виказував гнів:

— Ні. Сідай отут і побалакай з Фадулом.

Батько знову завзято засперечався з Алваро Фарією про місцеві справи. Аруза й Фадул перемовилися кількома словами; його спроба зацікавити її Кораном і Біблією не мала успіху. Вона кусала губи й ніби не чула його: покарана студентка чи незайманиця, роздратована тим, що вийшло не по її?

Дона Жордана, мати, поглядала стурбовано й всміхалася гостеві; вона поспішила на виручку, непомітно для Жаміла. Завела з Фадулом розмову про арабські ласощі: розказувала рецепти, сперечалася про дози меду й кунжуту.

Опасиста, кругленька, проте обличчя ще зберігало сліди колишньої вроди. Вже двадцять літ, як батько, Шафік, просватав її за Жаміла, і вона пішла за нього, найзнадливіша бегума в Ільєусі. Врода в Арузи від матері, зате свавільність і затятість — батькові.

Під вікном хтось уперто насвистував жваву мелодію з «Турецького маршу».

Дорогою до пансіону Тілде, з його несправжніми, але шикарними француженками, — то такі штучки, що пальчики оближеш, запевняв Алваро Фарія, — Жаміл Скаф раптом спинився і, взявши Фадула під руку, з нервовим смішком запитав, як йому сподобалася Аруза.

— Красуня, бегума. А про виховання й говорити годі.

Тоді земляк приголомшив його запитанням:

— Хочеш одружитися з нею? — І додав скоромовкою, мало не задихаючись: — «Меблі» процвітають, я відкриваю філіал в Ітабуні й закладаю какаову плантацію в Ріо-де-Брасо. Аруза в нас одиначка. — Тоді знову запитав: — Хочеш одружитися з нею?

Ошелешений несподіваною пропозицією, Фадул навіть не оцінив належно французьку любов, якої удостоївся. Вже згодом, у готелі «Мамеде», до нього дійшло, що то Жаміл Скаф вибирав жениха для Арузи.

Жамілове бажання знайти жениха для дочки було цілком природним і зрозумілим, гідним усілякої похвали. Бо який батько не дбає про щастя й майбутнє своєї дитини?

Фадул попрохав дозволу трохи подумати, мовляв, у наступний приїзд до Ільєуса він неодмінно дасть відповідь. І подякував за виявлені честь і довіру.

Наступного ранку, подавшись на вокзал, Фадул Абдала рушив дорогою, що привела його до підніжжя гори Конкіста. Випадково чи зумисне? На вершині гори стояв колеж Скорбної Богородиці сестер урсулинок, де вчилися на вчительок початкових класів шляхетні дівчата Ільєуса й усієї какаової зони. Уранці й увечері вихованки веселою зграйкою піднімалися і спускалися з пагорба. А внизу вже чатували кавалери.

Аруза, побачивши його з валізою, як у мандрівного крамаря, з капелюхом у руці, скинутим для привітання, мимоволі аж скрикнула. З досади чи хвилювання? Вона познайомила його з подружкою Белщьєю, сусідкою й повірницею: дівчата саме розмовляли про нього. На вокзал Фадул поніс із собою образ дівчини в блакитно-білій формі.

На перерві Аруза почала виливати душу в улюбленому куточку під манговими деревами. Белінья слухала, але допомогти не могла. Зате інша пансіонерка, Аута Роза, бідова й хитра другокурсниця, порадила закоханій дівчині, як спекатися обранця її батька. Вона бачила його внизу: простакуватий, прокурений гевал, цілковита протилежність випещеному бакалаврові, за яким сохла Аруза і який сохнув за Арузою.

На цей ризикований крок Аута Роза штовхала її з усією відвертістю. Доведеться зібрати всю свою мужність, кинути виклик рідним і суспільству. Ця Аута Роза, за словами черниці Ани де Жезус, яка вилучила її таємне листування, була справжня сатана в спідниці. Замкнута на сім запорів за високими мурами колежу, вона зуміла не тільки листуватися з коханим, поетом Жозе Жуліо Калазансом, а й нишком сходитися з ним. Інакше як би зміг редактор і видавець «Грапіунської газети» в передаваних через Белінью посланнях так яскраво й безсоромно описати тіло студентки, звичайно заховане під блакитно-білою формою? Прочитавши палкі послання, черниця Ана де Жезус згрішила подвійно: одно — що прочитала, а друге — що засунула їх під матрац, не показавши матері ігумені. Бона симпатизувала учениці: дівчина відчайдушна й легковажна, але серце в неї золоте. Черниця Ана де Жезус до постригу теж була молода й кохала.

Аута Роза вміла нав’язувати свою волю: Аруза зачаровано слухала її сатанинські поради.

У самотині Великої Пастки Фадул Абдала брав Арузу Скаф щоночі, добровільно чи силою, уві сні чи наяву.

Зваживши всі за і проти, Фадул урешті наважився: треба їхати в Ільєус і женитись, — коли це раптом у Велику Пастку дорогою до фазенди Санта-Маріана завітав полковник Робустіано де Араужо. Він зупинився у старого Жеріно, начальника кабрів, приставлених охороняти склад сухого какао, потім верхи навідався до Фадулової крамниці. Полковник приїхав з дорученням від його ільєуського друга Алваро Фарії — той завсідник барів, гральних домів і кабаре завжди знав усі міські новини. Він просив полковника розповісти Фадулові про весілля дочки Жаміла Скафа.

Як, Арузи? Два місяці тому її ще ніхто не сватав, а^нині таке хапливе весілля? Полковник Робустіано де Араужо промовистим жестом склав руки перед животом.

Вагітна? Коли ще нема, то скоро буде приплід, подейкують злі язики. Аруза й доктор Епітасіо Насименто, вільний бакалавр, не побоялися сліз дони Жордани та гніву Жаміла. Молодий адвокат щойно приплив з Баїї, збирається зробити швидку кар’єру і, певно, таки доб’ється свого.

Жаміл Скаф, людина ділова, поспішив з весіллям, щоб дочка встигла похизуватися перед вівтарем фатою і флердоранжем. Бо якщо зволікати, живіт надто округлиться, доказав зі сміхом полковник. Дружками будуть Белінья і Аута Роза.

Фадул вислухав новину мовчки. Почекав, поки на дорозі зникне полковників кінь, а тоді вилаявся спересердя: касамабук-шармутуа!

Фадул Абдала познайомився з Жусарою Рамос Рабат, удовою і спадкоємницею Каліла Рабата, на ярмарку в Такарасі: він саме торгував двох віслюків, щоб перевозити у Велику Пастку товари і їздити верхи. Вибрав найкращих, оглянув їх зуби й ноги, як навчав капітан Натаріо да Фонсека, і, не втримавшись від спокуси поторгуватися, став указувати Мануелу да Лапі на уявний гандж, ганити явні достоїнства.

— Бійтеся Бога, сеу Фаду! Накиньте трошки!

— Ані вінтема!

Жусара була, як то кажуть, молодичка хоч куди, мала чим покрасуватися: кабокла кольору міді, шкіра так і лисніє на сонці. Побачивши, як вона пробралася між лошицями й жеребчиками, зупинилася і втупилася в нього, Фадул похолов, торг одразу припинився, покупцеві стало не до віслюків. Мануел да Лапа, щоб не зостатися на бобах, теж не став торгуватися далі.

— Ви Фадул Абдала? — озвалась вона й засміялася різким, дикуватим сміхом, ніби брязнули бубонці.

Очі її сяяли, зате сміх бринів якось неприродно: здавалося, ще мить — і Жусара зомліє. Кожен, хто зустрічав її вперше, ладен був грудьми стати на її захист: безвинна ягниця, така безпорадна, а насправді віроломство, підступи, пастки. Фадул її теж ще не знав.

Неслухняною рукою турок стягнув з голови капелюха і ґречно вклонився. А очі так і бігали вгору-вниз: що там ховається під одежею? Удівство Жусари одразу видно з переливчастих темних тонів спідниці для верхової їзди, шовкової блузки, шалі, накинутої на волосся, щоб уберегтись від пилюки. Вона носила похмуру жалобу, проте очі її палали, губи пломеніли карміном — хоч би слід сльозинки чи туги. Небіжчик давно оплаканий, годі ридати. Життєві соки буяють, уся вона — млість і сласність, обіцянки й бажання на ярмарковому сонці. У руці нагай із срібним пужалном; чуттєвий, напіврозтулений рот і бездоганно рівні білі зуби — тільки що, покусають.

— Багато чула про вас. — Від кого й що саме, вона не сказала, ніби натякаючи на якусь таємницю. — Мене звати Жусара. Ви Каліла Рабата, власника «Східного дому», знали?

Під квітчастою шаллю в неї Фадул угледів червону троянду; квітка була застромлена за вухо. Це відкриття схвилювало його. Звідки взялася ця кабокла? З лісових нетрів, де воюють між собою курибоки, з циганського кочового табору? Яка змішалася кров, щоб народився цей сфінкс, з’явилося це диво?

— Знав. Але не особисто. Про його смерть я чув.

— Я його вдова. На жаль, за прилавком стояти я не здатна.

Простягла нагай і торкнулася ним грудей велетня — зухвала дівка й безвинна ягниця.

— Будете в Ітабуні, заходьте в гості. Покажу вам крамницю. Мені потрібна допомога: на жаль, удова — ділова жінка — для всіх дивина.

Повернулася й пішла до свого білого коня, якого тримав за повід служник. Ідучи, вона рвучко зірвала з голови шаль. Водоспад темного волосся — темнішого за спідницю для верхової їзди, за шовкову блузку, за мережива й шлярки — заструмував по спині аж до пояса. Фадул ковтнув слину, очі його вражено округлились. Жусара, з допомогою служника, встромила ногу в стремено, скочила на коня і вмостилася в жіночому сідлі. Напівобернулася до турка — кивок на прощання. За хвилину її і слід прохолов.

Мануел да Лапа, коли вони перебили руки, сказав:

— Королева! От уже козириста жіночка, сеу Фаду.

Верхи на одному віслюку, поганяючи другого, Фадул рушив до Великої Пастки: е-ех, гибію в цій дірі!

Після зустрічі на такараському ярмарку минуло два тижні, а Жусара Рамос Рабат, удовиця й спадкоємниця, все не йшла з голови Фадулові Абдалі. Що крилося за її жестами й словами, за палкими поглядами, за млосним голосом?

Чому проклинає Жусара своє вдівство й комерцію, ці дві халепи — чого вона домагається цими наріканнями? Навіщо запрошує в Ітабуну? Хоче найняти прикажчиком у «Східний дім» за якийсь процент від продажу, за невеличку частку прибутків? Така служба йому не до душі, краще вже скніти у Великій Пастці, та лишатися вільним.

А може, вдовичка, жінка цілком сучасна, шукає чоловіка для шлюбного ложа й для прилавка в крамниці? Молода, багата й зваблива. Адже ж в Ітабуні, в ільєуському порту женихів хоч греблю гати. Чому ж вона підійшла до якогось шинкаря на такараському ярмарку, серед мулів і кобил? Невже мало фазендейро, комерсантів, бакалаврів, докторів у шапочках? Певне, потребує прикажчика, якому можна було б довіряти. Тоді помилилась адресою.

Він сидів на порозі й думав про Жусару, розпливчасту химеру в кальяновому диму, коли зненацька побачив її в плоті й крові: вона злазила з білого коня й віддавала повід слузі. Фадул Абдала щойно скупався в річці, спека давила на крижі й карк. У післяполуденному яскравому світлі Велика Пастка дрімала, розніжена й мовчазна.

Жусара з’явилася так несподівано, що Фадул навіть не здивувався, так ніби поява її була цілком природна. Одірвавши погляд од Жусари, він дивився, як служник, меткий і веселий хлопчина, верхи на віслюкові одвів коня у затінок під деревами. Від заціпеніння Фадул отямився лише тоді, коли кабокла рушила просто до нього. Вражений, він квапливо підхопився на ноги.

— Чому ви не приїхали до Ітабуни? Я марно чекала на вас.

— Не встиг. — Він усе ще не оговтався.

— Ну що ж, не приїхали ви, приїхала я. — Вона озирнулась довкола. — Яка вбога місцина! Як можна марнувати себе тут?

Похитала докірливо головою. Викладене віночком волосся було сколоте на маківці черепаховим гребенем тонкої роботи. Перш ніж турок здобувся на відповідь, докинула:

— То я так і стоятиму? Може, запросите до хати? Запропонуєте чогось випити? — І ступила досередини.

Біля прилавка зупинилася, роздивляючись товар на полицях, убогий і строкатий, знову несхвально похитала головою, але від коментарів утрималась.

Очамрілий Фадул тільки ходив слідом. Сили небесні! Це ява чи з ним трапився сонячний удар і він марить серед білого дня? Не знаючи, що запропонувати — хіба в нього є щось гідне її? — запитав:

— А що ви п’єте?

— Від ковтка води не відмовилася б. — Жусара показала на глек з двома носиками, що стояв на підвіконні.

Обігнула прилавок, зайшла на жилу половину, обдивляючись кімнати, переступила поріг спочивальні.

— Люблю широкі ліжка, але таких ще не бачила.

— Це щоб я помістився, — сказав Фадул, подаючи їй кухоль із свіжою водою.

Жусара пила маленькими ковточками, прицмокувала язиком, ніби куштувала рідкісне вино. А очі її тим часом міряли з ніг до голови турка і виражали задоволення тим оглядом.

— Тут уміститься двоє таких, як ви, і ще дехто.

Засміялася коротким значущим смішком і віддала йому кухоль.

— Дякую. Будете в Ітабуні, неодмінно заходьте до мене, я покажу вам свою крамницю. Сама я їй ради не дам. — Таке саме запрошення, що й на такараському ярмарку: пропонує службу чи, може, руку й серце? — Коли вас чекати? — Додала млосно й грайливо: — Не дуже баріться, бо чекати все життя я не можу.

І повернулася, щоб піти з хати, поїхати з Великої Пастки.

— Як, ви вже йдете? — стрепенувся турок.

— А що робити? Вже побачилася з вами.

Фадулові очі потьмарилися від нетерпіння й напруги. Навіть не зачинивши дверей, він підійшов до Жусари і схопив її в обійми. Вона не пручалася, не відштовхувала його, лише промовила млосним, покірним голосом:

— Ви зловживаєте моїм горем. Я ж удова, мені ще треба заміж! Змилуйтеся! Що буде потім зі мною?

Але Фадул нічого не чув. Охоплений шалом, засліплений жагою, він відчував у руках трепетне тіло кабокли. Зірвав з неї блузку, ліфчик — ох, ці пишні груди, нарешті їх можна пестити! Жусара тільки ячала. Фадул стягнув спідницю, здер мереживні трусики з бантиками на колінах — трусики теж були чорні.

Повалив цю королеву, цю козиристу жіночку, на матрац, набитий травою і повний блощиць, залишивши на ній тільки високі чоботи для верхової їзди.

— Що я наробила, яка я, прости Господи, дурепа! Нерозважлива вдовиця, шукала чоловіка й накликала безчестя на свою голову. Ти домігся свого і тепер глумися наді мною, зневажай мене, називай блудницею, виганяй геть. Я сама винна, сиділа б у своїй Ітабуні, так ні, припхалася сюди. Захотілося чоловіка, щоб дбав про мене й порядкував у крамниці. Будь проклятий той день, коли я побачила тебе в Такарасі і втратила розум! Щоб так ошаліти, втратити розум! І ось я занапастила себе. Леле, я пропала!

Жусара виливала свої жалі, а Фадул устав з ліжка, зачинив двері й роздягнувся: голий, він здавався ще вищим — справжній велетень. Вона нишком поглядала на нього: оце чоловік! Трудяга й сріблолюбець, мудрець і дурень, достоту як її Каліл Рабат, народжений для вуздечки й рогів.

— Лишенько, пропаща я! Хто тепер візьме мене заміж? — Голос її піднісся, забринів виразно: — Присягаюся матір’ю, що це мій перший гріх у житті. Ніколи не мала я іншого мужчини, окрім мого чоловіка.

Фадул заспокоїв її:

— Не побивайся, днями я збираюся в Ітабуну. Там усе й вирішимо. За крамницю не бійся.

— Справді? Ти займешся крамницею? Потурбуєшся про мене?

Тіні гусли, надходив вечір. Фадул розімкнув обійми й скочив з ліжка: у нього ж із Фаудом Караном зустріч у книгарні Ромуло Сампайо: там щодня його друг вражав присутніх своєю ерудицією в священну годину, коли пили аперитив і грали в трик-трак. Зезінья з ліжка дивилася за його зборами.

— Ти спізнюєшся?

— Трішки. Треба поспішити.

— Лети, бо наречена вкрай нетерпляча. Як би не підчепила й не затягла в ліжко іншого.

Розмова дражлива, голос зухвалий і насмішкуватий. Не вірячи власним вухам, Фадул облишив натягати спідні.

— Наречена? Як це розуміти?

— Будеш заперечувати? В Ітабуні тільки й розмов про це…

— Про що саме? Кажи до пуття.

— Всі знають, що ти береш шлюб із Жусою. Чи, може, ні?

— Із Жусою?

— Із Жусою. Може, скажеш, що не знаєш такої?.. Недавно приходить до мене Фауд Каран і каже: «Знаєш, Зезіньє, твій Фадул здурів, хоче побратися з удовою Каліла Рабата». Я так і обімліла: «Бути не може, це вигадки!» Та ні, каже, діло певне, скоро буде новим царем… — Вона затнулась.

— Доказуй, чого там! Яким ще царем? — спитав сердито Фадул. Кому до вподоби ставати об’єктом пліток і глузів!

— Царем рогоносців, як небіжчик Каліл. Цей добряга знеміг під тягарем рогів на голові.

Оце новина! Фадула як обухом угріли по голові: він витріщив очі, роззявив рота, ковтнув слину.

— Небіжчик був рогатий? А ти не брешеш?

— Не віриш мені, то спитай у Фауда, він усе знає. Або в будь-кого. Жусара уславилась на всю Ітабуну.

Перед очима враженого Фадула зринула кабокла в жалобі, непорочна жінка. У вухах залунав її грайливий і сором’язний голос: це мій перший гріх у житті, ніколи я не мала іншого мужчини, окрім мого чоловіка. Виходить, брехала, лукавила, прикидалась — повія, підстилка, шльондра, тричі шльондра! Як легко повірив їй він, тертий калач, хвалько, всезнайко! Фадул лайнувсь по-арабському:

— Гала! Гала! Шармута!

— Щоб такий здоровило та був такий безклепкий! Зашурхотіла спідниця, наобіцяла кози в золоті, а тобі вже й засліпило, навіть майбутніх рогів не бачиш. А може, ти на все заплющував очі зумисне? Принаймні так про тебе кажуть.

Спантеличений голий велетень тільки хрипів: «Шармута! Аркут». Повалився на край ліжка, силкуючись стримати дрож у голосі, притлумити сором і лють.

— Що ж про мене кажуть?

— А ось що… Що женишся на крамниці, а на лиху її славу, на все інше махнув рукою. Що продаєш душу за гроші. Слухай, якщо ти гадаєш, що Жуса зміниться, то помиляєшся. Ця жінка слабка на втори, і немає чоловіка, який би її укоськав.

Фадул був знищений, його ніби кинули на дно колодязя, ніби виваляли в грязюці, — рогоносець, аркут, на якого всі показують пальцями. Сумно понурив голову:

— Не знав я, що то за одна, живучи в глушині.

— Я даремно отак побиваюсь. Мені б, аби розумна, помовчати. Ти б одружився з нею, розбагатів, може, збудував би мені домочок, витяг з болота. Фауд навіть поздоровляв мене, що ти тепер товстосум… — З грудей Зезіньї вихопився схлип: — Товстосум, ти товстосум, чуєш? — Пауза, щоб стримати плач, а тоді уривчасте: — Якщо ти женишся на ній… я більше… бачити тебе не хочу! — Зезінья заплакала.

Вже не стримувала жалів, не тлумила в грудях ридань; Зезінья Пальма затулила обличчя долонями й пішла геть. Бачачи сльози на виду у повії, чуючи, як голосить через нього, жениха Жусари, багатого й рогатого, Фадул набрався духу, вдарив лихом об землю. Лють і сором, виявляється, зцілюють.

Що то вчасна допомога доброго бога маронітів! Хто така Жусара — чеснотлива вдова чи найпослідущіша розпусниця Ітабуни — байдуже, весілля не буде. Що його болить, то це сльози Зезіньї, її невтішний плач, туга, розпач.

— Лихий попутав, — приказував Фадул, розповідаючи Зезіньї Пальмі історію цього короткого й лихого наслання, що мало не зв’язало його узами з Жусарою Рамос Рабат. Їй — чоловік і пошана, йому — найкраща крамниця тканин в Ітабуні й царство лемішкуватих рогоносців: Фадул Лемішка. Уник він цієї халепи вчасно: добрий бог маронітів послав йому ангела охоронця в особі Зезіньї.

А тій було що розповісти про походеньки вдовички за життя і після похорону небіжчика та оплакування його рогів. Вона називала імена бахурів — цілий гурт, — серед них чимало і її знайомців. При бажанні легко перевірити, але Фадул вірив і так.

Перешкоди — не лише демонські спокуси, марення наяву, сонні привиддя. Хвойди і незайманиці, багата вдова, наречені, крамниця тканин, меблевий магазин, надії на швидке збагачення, веселе життя, божевільні мріяння! Інші випроби, здатні доконати й не такого упертюха, чекали на нього; він став жертвою жорстокості й захланності чоловіків. Перш ніж прийшли заробітки, Фадул Абдала таки попомучився у Великій Пастці.

Коли був мандрівним крамарем, то принаймні міг розпоряджатися своїм часом: викроював тиждень, щоб розважити душу в Ільєусі й Ітабуні. Цікаві бесіди з Фаудом Караном і Алваро Фарією, запеклі турніри в шашки і в трик-трак, азартні й відчайдушні партії в покер і піф-паф, кабаре — два в Ільєусі, один в Ітабуні; будинки розпусти, здобутки цивілізації. Якщо трудяться і череп, і хребтина, легше дихається, легше терпіти лихо.

Покупцям байдуже, який день тижня, яка пора дня, їм аби заторохкотіла тріскачка, сповіщала про мандрівного крамаря: прихід його — свято. А от армазем, чи, коли хочете, шинок, вимагає, аби власник був там постійно, обслуговував, подавав, брав плату, догоджав. Хазяїн єдиного торгового закладу в хутірцеві, відкритому цілий день для всіх прибульців, і піших, і кінних, не міг собі дозволити таку розкіш, як мандрівний крамар: згребти свій крам, завдати на плечі та й піти гала світа. Фадул працював, мов той чорний віл. Відлучатися з Великої Пастки стало-збитково й ризиковано.

Поїздки порідшали, як і дні відсутності. І все ж попервах він таки добре попотів: коротке перебування в Ільєусі й Ітабуні забирали купівля товару й розрахунок: купівля — це мистецтво, вміння дурити й шахрувати, а розрахунок — це наука, що ґрунтується на строках виплати й процентах. Навіть уночі, о порі, відпущеній на розмови, гру, кабаре й дівок, думками він був в армаземі, в своїй лісовій глушині. Те, що сталося за його першої відсутності, могло повторитись. І тоді не зарадять ні старання Збуй-Вік, ні заступництво капітана Натаріо да Фонсеки.

Три місяці він сидів безвилазно у Великій Пастці, врочисто прибувши туди з першим своїм товаром, привезеним на дерев’яних сідлах каравану, який прибув з Такараса. Вантаж чималий, крам розмаїтий — від в’яленого м’яса до полотняних штанів, від кашаси до ниток, від борошна до патронів для рушниць. На такий асортимент і таку кількість пішли всі заощадження, ще й заліз у борги. Торговий дім — напівбакалія, напівгалантерея — це тобі не коробейникування.

Розвантажували всі: жінки й чоловіки, і ті, хто тут жив, і ті, хто приїхав; разом того радісного дня відкриття їх не набралося й двох десятків. Фадул відзначив цю дату невеличким феєрверком і частуванням кашасою; одразу ж почалась і торгівля.

Лише коли запаси почали танути, він вирішив відлучитись на кілька днів, щоб поповнити їх на ринках Ільєуса й Ітабуни. Що саме купувати, вже знав: тільки ходове, доброго гатунку і в достатній кількості. Найкраще розходилися в’ялене м’ясо, кашаса й рападура, а от із дюжини полотняних штанів купили лише дві пари і то за знижену ціну. Зате плаття розхапали усі.

Пізньої ночі, сховавшись за замкненими дверима від людських очей, він перераховував при світлі гаснички пачку грошей, кредитки різної вартості, заяложені, рвані, склеєні милом. На складі знайшлася нашийна хустина, велика, пурпурова. Він зав’язав у неї асигнації — так зберігали гроші пеони — і сховав у праву кишеню штанів; ще й перехопив кишеню зсередини стрічкою. Монети — їх було чимало, мідних і нікелевих, — розсортував, кожен стосик обгорнув клаптем паперу й сховав у шкіряний капшук на поясі під сорочкою. Стежинами й битими шляхами ширилася слава про багатство турка Фадула: ціла купа грошей, діамантові персні, золото. Дехто присягав, що бачив у нього навіть фунти стерлінгів. І ніхто б не повірив, що у вузлику і в капшуку лежить увесь його капітал з відсотками, як не рахувати товарів у армаземі.

Обслуживши вранішніх клієнтів, Фадул почепив на видноті оголошення, написане великими літерами на кришці ящика від мила: хазяїн поїхав за товаром. Замкнув ізсередини на дерев’яний засув двоє дверей армазему, а вхід у задні кімнати на ключ, застромив за пояс револьвер і приєднався до Зе Раймундо. З фазенди Аталая аж у Такарас ішов в’ючний обоз, три з половиною легуа доведеться котити на батьківських.

Збуй-Вік вирушила теж, бо хотіла провідати на станції свою куму Зеліту. Худа, висхла, вона була, як пір’їнка. Зе Раймундо всадовив її між, двох мішків какао на дерев’яне в’ючне сідло Місяцівни, дужої й сумирної мулиці, проводирки табуна; лука сідла і збруя були обвішані дзвінкими балабончиками. Пишаючись такою честю, Збуй-Вік корчила з себе управителеву дружину, полюбовницю фазендейро. Фадул, з торбою на плечі, аж сяяв, наперед смакуючи ті радощі, яких зазнає в Ітабуні. Уже в поїзді, взявшись чистити апельсин, він похопився, що забув у Великій Пастці свого гарного складаного ножика.

Перші два дні Фадулової відсутності минули спокійно. Погоничі та їхні підручні розвантажували віслюків і прямували до укріпленого форту турка. Так вони називали Фадулів заклад, збудований з дерева, матеріалу дешевого, в кінці дороги з валькованими халупами, спершу названої Ослячою Стежкою, а потім перейменованої у вулицю Фасадну. До речі, Факел Абдуїн тоді у Великій Пастці не жив, його перший мурований дім з кузнею ще не стояв на цій вулиці; найбільшою спорудою на хутірці був армазем.

Спітнілі, запорошені, задрипані, спраглі погоничі та їхні підручні прагнули кашаси, щоб підкріпитися, зігрітися чи освіжитися, залежно від того, холод стояв чи спека. Оголошення їх зупиняло, хтось грамотний, якщо такий знаходився, читав уголос написане, а ні — допомагали повії.

Як бракує армазему, добре відчували всі. Життя змінилося, полегшало відтоді, як у Великій Пастці оселився Фадул.

Надвечір третього дня, під заливним дощем, до Великої Пастки прибився Дружок з двома горлорізами, Шико Пилкою і Жанжаном. Вони довго їхали, не міняючи віслюків, загнуздавши їх уривками мотузки: чудові верхові віслюки, доглянуті й вгодовані, улюблений транспорт полковників. У хутірець вони в’їхали із стріляниною, щоб одразу заявити про себе.

Зупинилися на вигоні, де перші обозники поставили для нічлігу солом’яний навіс, благенький захисток від сонця і дощу. Тут розкладалось багаття, смажилося шарке, готувалися страви з ямсу та плодів хлібного дерева, варилася кава й точилися розмови про життя-буття, про вирощування какао — тема вічно жива й захоплива.

Кабри почали допитуватись, де оселя турка. Трохи далі, але кілька днів уже вона зачинена, бо господар у від’їзді.

— А ми відчинимо. Хто мене не знає, назвуся. Я — Дружок.

Дружок зміряв очима гурт і рушив у вказаному напрямку.

Шико Пилка, щоб показати, як він влучно стріляє, пострілом збив гілку хлібного дерева. А Жанжан, перехилившися з віслюка, ляснув по озаддю дівчину.

— Жди, задрипанко, я скоро вернуся!

Педро Циган зметикував, що прибульці знають про від’їзд сеу Фаду; мабуть, вони з’явилися тут не з добрими намірами.

— Ще пограбують крамницю!

— Атож, — притакнув один із двох погоничів, ворушачи пужалном жар. — Цей Дружок гаспид, яких мало, колишній капанга полковника Теодоро дас Бараунаса; у нього на совісті не одне вбивство. Місяць тому він убив в Агуа-Преті лікаря і зник. Інших двох не знаю.

Зате погонич, який вертався з Ітабуни, куди переганяв череду волів полковника Робустіано де Араужо, знав і тих двох, і їхні діла, вони теж лихої слави. Шико Пилка взагалі покидьок, його витурив із фазенди полковник Манека Са. Щодо здоровила, то люди, певно, чули про Жанжана Тачку, негідника, самодура й бабія.

— Хай Бог боронить! — вигукнула Даліла й побігла попередити подруг.

Погонич розповів про незваних гостей і порадив заночувати в бараці, де полковник Робустіано тримав трьох озброєних охоронців какао. Там буде безпечніше й затишніше, а то он який дощ припустив. А на вигоні вони важать головою. Погонич і справді узяв рушницю і звівся на ноги.

— То ми що, вмиваємо руки? — запитав Педро Циган для годиться, бо сам і не думав заважати бандитам грабувати крамницю.

— А що ми вдіємо? — відповів погонич, рушаючи до складу з какао.

— Ми не божевільні, щоб нариватись на кулю заради турка. Це його клопіт, а не наш. — Погонич пужалном розкидав головешки.

Інші потяглися за ним, хоч Педро Циган і запропонував піти подивитися, що буде далі. Хвальковитий і шахраюватий турок усім подобався, але не настільки, щоб через нього заводити сутичку з горлорізами, безжальними вбивцями. Лише цікавий і безстрашний хлопчина сховався за стовбуром жакейри, звідки видно було армазем. Дощ перейшов у зливу, небо затягли хмари.

Педро Циган, постійний Фадулів нахлібник, теж причаївся за деревом, щоб хоч чимось йому прислужитися: він мав підозру, що Дружок, Шико Пилка і Жанжан виламали двері крамниці не для того, щоб украсти боби, кашасу, в’ялене м’ясо та жувальний тютюн. Циган здогадувався про справжню причину цього наскоку.

Наприкінці земельної війни, коли боротьба за незайманщину між какаовими полковниками стала розв’язуватися не з допомогою зброї, а розчерком пера, на дорогах вешталося чимало жагунсо; їх за невеликі гроші наймали вбити когось, і вони залюбки це робили. З сотень кабрів, що прибули на південь штату Баїя з сертану трьох суміжних штатів і басейну багатьох річок, найманців багатих фазендейро, мало хто застовпив ділянку під плантації і перестав братися за зброю. Більшість поробилася наглядачами над пеонами, довіреними капангас, десятниками на тих-таки фазендах. Проте дехто й досі никав по шляхах, удаючись до грабунку й насильства.

Скінчилося тим, що вони перебили один одного, але довго були бичем на узбережжі. Дружок був чи не найлютіший серед тих бандитів: він брав участь у війні між Базиліо де Олівейрою і Бадаросом. Лихої пам’яті капанга Теодоро дас Бараунаса, він не побажав ні служити якомусь полковникові, ні скласти зброю. Останнім часом він виношував задум зібрати банду, щоб нападати на фазенди, хутірці й виселки. Цей лицар плаща й кинджала міг би накоїти багато лиха, ставши на чолі зграї горлорізів. А для початку залучив Шико Пилку й Жанжана.

На одному пасовиську, що трапилося по дорозі, вони заарканили віслюків.

— А як хтось побачить?

— І нехай собі бачать! — сміявся Дружок з Шико Пилки, який усе ж таки побоювався всесильних полковників. — Якщо перепудився, відчалюй. Я набираю лише сміливців!

Про поїздку Фадула Абдали в Ітабуну Дружок дізнався випадково, з розмов повій у Такарасі. Ці хвойди ганили турка за безтурботність і легковажність: от уже бевзь, поїхав, а у Великій Пастці залишив усі свої капітали, увесь скарб без усякого нагляду, приходь і бери. Дівки завзято сперечалися, де може бути криївка. У жилій половині, під матрацом? У магазині, між товарів? Зате щодо розмірів скарбу всі сходилися: як запевняли обізнані й гідні довіри очевидці, то був великий мішок золотих монет.

Прив’язавши віслюків до конов’язі, вони спробували висадити причілкові двері, але це їм не вдалося, дерев’яні засувки витримали, Бастіан да Роза попрацював на славу. Обійшли дім, наткнулися на двері чорного ходу, теж міцні, проте не такі, як парадні. Спершу Дружок марно стріляв по замку, потім Шико Пилка відступив назад і з розгону вдарив плечем у двері — клямка піддалася. Жанжан довершив роботу.

Всередині вони засвітили всі лампи, в розчахнуті навстіж двері вривалися вітер і дощ. Виставити варту здалося їм зайвим: хто, мовляв, зважиться на них напасти? Нахильці дудлили кашасу, у кожного в руці пляшка, цього питва потребували всі. Дружок хотів прополоскати мозок, бо тривалі й морочливі пошуки скарбу потребували ясної голови. Хоч зовні й неотеса, він був вельми завбачливий. Жанжана спрага мучила постійно. Та й Шико Пилка прагнув збадьоритись — він звик укладати жертви одним пострілом.

Куток за кутком, закамарок за закамарком вони перерили весь дім. Спершу обнишпорили затильні кімнати. У меншій, що правила за кухню, була лише тринога й сякий-такий посуд. В спальні, на ліжку, на брудній ковдрі лежав Фадулів складаний ножик. Жанжан зацікавлено оглянув довге й тонке сталеве лезо: якраз щоб лоскотати горло якійсь гонористій німфі. Осміхнувся, сьорбнув горілки і брязнув порожньою пляшкою об стіну.

Дружок і Шико Пилка пороли ножами матрац, вивалюючи на підлогу суху траву. Жанжан приніс іще кашаси, і трійця заходилася потрошити величезне ліжко з дорогого дерева, шедевр столяра Лупісиніо. Шукали тайник, а в ньому капшук із червінцями. Але ні тайника, ні золота ніде не було.

Друга половина дому правила за склад. Бандиту розважалися тим, що набивали шаньки всіляким дріб’язком, трощили все, що здавалося їм непотрібним. Знахідку полотняних штанів зустріли криками й ковтками горілки. Поскидали з себе латані-перелатані старі лахи й натягли нові добротні штани, Шико Пилка — аж дві пари.

— Схованка, напевне, в крамниці. Треба братися там, — сказав Дружок.

Підійшов до дверей і обережно визирнув надвір: чорна, як смола, темрява, хлюпотіння дощу й завивання вітру. Дружок самовдоволено всміхнувся, ось що значить лиха слава: всі тихше води, нижче трави. Слава одчайдухів розчищала їм путь.

Тільки Бернарда пробувала щось робити. Коли прибігла наполохана Даліла, закликаючи жінок тікати до лісу, Бернарда саме приймала гуртоправа, тож не звернула на те уваги. Репет, лайка, погрози у хутірці не дивина: чим ввечері людніше, тим гамірніше. Проте ґвалт наростав, і Бернарда не витримала й вийшла надвір. Повернулася з новиною:

— Грабують крамницю сеу Фаду.

Відповіді не чекала, навіть не стала чекати плати; в чому була, в тому й кинулася під зливу. Змокла до нитки, прибігла до шопи на вигоні: ані душі. Куди всі запропастилися? Повтікали до лісу, як і жінки? Навряд чи побігли захищати армазем, — з того боку не долинало ніякого шуму. Вона подалась до барака: там принаймні троє кабрів охороняють сухе какао. Бігла під поривами вітру; навколо тиша, і від того ще моторошніше.

Одні з дверей складу ледь прочинилися. Звиклі до пітьми Бернардині очі розгледіли дуло рушниці. Вона назвалася, і двері відчинились.

Всередині барака чатували, зі зброєю напоготові, кабри й погонич. Табунники та їхні підручні сиділи на підлозі й різалися в ронду: одні робили ставки, інші допомагали порадами, забувши про все у запалі гри. На Бернарду вони тільки глипнули, не сказавши й слова. Знали, що прийшла вона не для того, щоб когось підчепити: клієнтів їй не бракувало. Знали й мовчали. З неї стікала вода, на підлозі розпливались калюжки; мокра сорочка облипла груди, живіт і стегна. При тьмяному світлі каганця вона скидалась на привид.

— Кажуть, нібито жагунсо грабують дім сеу Фаду.

У відповідь — ні слова. Табунник розтулив рот, але хоч би пару з вуст пустив, тільки позирав на неї зачудовано: ех, ніколи не спав він з Бернардою!

— Це правда чи неправда?

Відірвавши погляд від мокрої гриви козир-дівки, погонич ствердно кивнув головою:

— Жанжан Тачка, Шико Пилка і Дружок — то небезпечна трійця.

— То й що?

Охоронника, що відчинив їй, вразила така наївність; тож він пояснив безбарвним голосом:

— Як що? Обчистять крамницю і втечуть з награбованим.

Разом з вартовими, погоничем, обозниками й підручними в приміщенні зібралося дев’ять чоловік, четверо з рушницями; усі інші мали ножі й кинджали.

— Їх лише троє, а вас тільки тут аж дев’ятеро…

Знову мовчанка. Бернарда ступила вперед і плюнула спересердя на підлогу.

— Дев’ятеро чоловіків трусяться від страху!..

Другий вартовий, що досі мовчав, не витримав:

— Щоб це якась блудяжка взивала мене страхополохом…

Ступив до Бернарди погрозливо, мовляв, хай шанується, але його спинив вигук старого Жерино:

— Чи ти з глузду з’їхав, Зе Педро?

Картярі, які урвали були гру, знову тихомирно заляскали засмальцьованими картами. Старий прочистив горло, щоб звернутися до Бернарди. Начальник кабрів, які охороняли склад, здавалося, на докір дівчини нітрохи не образився: жоден з тих, хто його знав, не міг запідозрити його в боягузтві. Та й не треба забувати, що ця козир-дівка — подруга капітана Натаріо; аби кабра дозволив собі щось, його не врятував би сам Господь Бог. Жерино відповідав як за какао, так і за своїх людей.

— А що робити, Бернардо? Це не наше діло. Нас найняли стерегти полковникове какао. А як поткнуться сюди, то скуштують свинцю, для цього ми тут. Тільки для цього.

— Але ж вони грабують крамницю, а тоді накинуться на жінок.

— Ми тут не для того, щоб оберігати бакалію турка і дівочу цноту. А ти як думала? Що тут — місто? Всього-на-всього діра і в цій дірі — шинок, чотири повії і ми в полковниковому бараці. Кожен за себе і Бог за всіх. Хочеш, лишайся з нами, тут з тобою нічого не станеться. — Він підійшов до зажуреної, наїжаченої Бернарди і сказав добродушно: — А вирішила вбиватися через турка, то йди собі. Ми звідси не рушимо. Хай сюди тільки поткнуться, то ми їм покажемо, де раки зимують. Люди живуть на світі лише раз.

Ні в шафах, ні на полицях, ні під міцно збитим прилавком — де в біса цей клятий бусурман засунув своє золото? Тут вони теж перебрали усе по дощечці — робота марудна й марна. Воно десь тут, запевняв Дружок, підганяючи неповоротких помічників; Жанжан уже набрався і тільки думав про негритянку, а Шико Пилка усе потерпав, як би їх не накрили гуртовики.

Де воно в біса? У мішках з борошном, з бобами, за маїсом? Порозчинявши двері, вони в сліпій люті заходилися викидати все надвір, під дощ. Висипали з лантухів боби і маїс, рис і борошно, неочищений цукор, порубали кинджалом шматки в’яленого м’яса. Щоб прогнати страх, Шико Пилка стріляв у пляшки з револьвера; дівчата, що зачаїлися в лісових хащах, чули ті постріли й злякано перезирались.

Педро Циган і погонич зі своєї криївки під жакейрою вдивлялися у пітьму, де рухалися розпливчасті постаті, ловили кожен звук. Жанжан і Шико Пилка накидали продукти на купу, а Дружок облив усе гасом і підпалив. Зчинилася сварка, залунали погрози. Жанжан хотів підпалити крамницю, а Дружок його стримував. Певний, що мішок із золотом захований десь тут, він збирався нагрянути ще, коли турок повернеться додому. Під дулами револьверів Фадул сам викладе їм здобич.

Жанжан, у якого в голові гуляв вітер, хотів іти на пошуки негритянки, проте Дружок не погоджувався.

— Як хочеш, щоб тебе порішили, то залишайся. А ми — гайда! — звелів він Шико Пилці.

Тому тільки цього й треба було. Удвох вони погнали галопом, стріляючи на всі боки. Жанжан з упертістю недоумка роззирнувся довкола: як розгледіти чорнопику в такій пітьмі? Нарешті здався: розрядив зброю в напрямку вигону, де бачив негритянку, і погнав віслюка навздогін за спільниками, проклинаючи все на світі: ні тобі скарбу, ні негритянки!

Язикам полум’я несила було боротися з дощовими струменями, і вони мало-помалу погасли; міцний дух маїсу, цукру, горілих бобів, смаженого м’яса швидко розвіявся. Волоцюга й метис вийшли з-за жакейри і наблизились до крамниці. Педро Циган проминув згарище, переступив поріг: а раптом йому пощастить більше, ніж бандитам? В існування вогнетривкої шафи, набитої червінцями турчина, вірив і він: ну хай не мішок, то скриня. Підручний погонича, горопаха злидень — звідки йому знати легенди? — вдовольнився тим, що позбирав на пожарищі. Невдовзі до них прилучилися й інші — чоловіки зі складу та жінки із хащів. Вони жадібно билися за те, що не понищили грабіжники й пощадило полум’я.

Педро Циган цілу ніч, навіть після того, як усі пішли, невтомно нишпорив у домі. Підживляючись двома пляшками кашаси, дивом уцілілими від люті Дружка, від переляку Шико Пилки, від спраги Жанжана Тачки й від грабунку мародерів, цієї зграї боягузів.

Якщо вірити Педро Циганові, цьому волоцюзі й базіці, несамовиті прокльони Фадула Абдали стрясали небо й землю, збивали з осі земну кулю. Ануни й мутуни, папуги та арара пороснули у зарослі чагарів, сонні жупара враз прокидалися, дикі тейю забивалися під каміння, білки й кайтіту кидалися врозтіч; насторожено спиналися, готові до стрибка, гадюки. Побрехеньки несосвітенного патяки, безродного приблуди.

А втім, розповіді всієї дев’ятки, решти очевидців приїзду турка у Велику Пастку через три дні після грабунку, теж доносили подих епосу. Вони бачили, як безтямно той гупав себе кулаками в груди, як розпачливо здіймав над головою долоні, докоряючи легковажному, безтурботному Богові маронітів, під опіку якого віддав перед від’їздом свій дім і товари.

З горла його вихоплювався звірячий рик, але то був рик пораненого, приреченого звіра.

Гнівна розмова з усеблагим трохи розважила душу, обтяжену страшною журбою. Господь його не покинув, а лише піддав його віру випробі куди тяжчій, ніж кошмари з нагою Зезіньєю. А заодно врятував йому життя, забравши його з Великої Пастки на час бандитського наскоку.

Нарешті Фадул затих, заспокоївся. Дивився на руїну, ніби прагнув, щоб ця картина впеклася вогнем у мозок. А тоді покликав Лупісиніо і дав йому докладні настанови: відбудову починати з прилавка й полиць, ліжко почекає. Обслуговувати клієнтуру сеу Фадул заходився того ж таки дня, як повернувся і побачив, яке його спіткало нещастя.

Сам він про те, що сталося, не заводив мови. А як згадували про грабунок, не відмовчувався, проте відповідав стримано й спокійно. Боронити його житло й крамницю ніхто не зобов’язаний, така поведінка зрозуміла й виправдана: тільки божевільний став би рятувати мішки з цукром і котушки ниток ціною свого життя. Жерино розповів про шляхетний порив Бернарди і як її ледве втримали в бараці. Якби вона спробувала спинити бандитів, було б по ній. Перш ніж порішити, ще б і поглумилися з неї. Турок погодився: атож, Бернарда пропала б.

Переносити свій бізнес в інше місце чи вертатися до коробейництва Фадул не збирався. Навпаки, спустошення армазему зміцнило його намір остаточно осісти у Великій Пастці. От тільки де й поділися його колишні життєрадісність і веселість. Він більше не сміявся сам і не звеселяв інших. На що перевівся цей невгамовний турок, оповідач анекдотів, такий чарівний, такий дотепний, улюбленець жінок! Чи взагалі він стане колишнім сеу Фаду?

Праця, на яку він був такий жадібний, поглинала його цілковито, пом’якшувала гіркоту, біль від непомірних збитків. Проте щось усередині ятрило, точило душу, проганяло сон: безсилля, незмога помститись. Подумати лишень, ті, що розорили, обібрали його, розгулюють на волі, розкошують, а в нього закороткі руки. Як тут не відчуєш себе нещасливим, як не нудитимеш світом.

Після повернення Фадула Абдали минуло більше тижня, стихли ремство і пересуди, життя вернулося в свою колію. Якось під обід коло армазему спішився і прив’язав мула до конов’язі капітан Натаріо да Фонсека. Фадул вибіг привітати й обслужити друга, збираючись обговорити з ним усі перипетії недавньої драми.

Усупереч сподіванню капітан цю болісну тему обминув. Відсьорбував маленькими ковтками кашасу, розводився про всяку всячину. Згадав полковника Боавентуру, сам він, дякувати Богу, при доброму здоров’ї, але на серці неспокійно: доктор Вентуринья як поїхав після випускних свят до Ріо, так і досі не вернувся. Хвалився своїми плантаціями у Винозорому, мовляв, він уже бачить, як вони процвітають.

Прикро вражений такою байдужістю, Фадул ледве стримував своє обурення, свою гіркоту. Оце така, виявляється, між ними дружба!

Натаріо да Фонсека завжди шанував турка. Фадул ще коробейникував, коли капітан подарував йому револьвер і покумався з ним. А коли крамар оселився у Великій Пастці, їхні взаємини стали ще тіснішими. І ось маєш, капітан навіть словом не згадав про лихо, що спіткало турка, не запропонував йому, як би годилося, свою допомогу.

Скрутивши з нарізаного тютюну сигару, Натаріо припалив її, — вогонь підніс йому Фадул, — відмовився від ще одної чарки і почав збиратися в дорогу. Випростався біля прилавка, сягнув рукою до кишені полотняного піджака кольору хакі й дістав складаного ножика, що його забув на ліжку турок, вирушаючи до Такараса.

— Часом не ваш, куме Фадуле?

Поклав ножика на прилавок, і Фадул Абдала стрепенувся.

— Авжеж, мій, капітане. Як він потрапив до вас?

— А як, гадаєш, міг потрапити, куме?

Пішов до конов’язі, вернувся з мулом, встромив ногу в стремено, зиркнув на Фадула, — той нашорошено чекав, — сів верхи й мовив:

— Мені тільки сказали про наскок, і я їх одразу хап-лап. Усіх трьох, куме Фадуле, негідників.

Очі в турка зблиснули, йому хотілося сміятись і плакати.

— Усіх, капітане? Трьох? — перепитав.

— Усіх трьох. Бувай, куме.

Він знову став колишнім зальотником — сміхотливим, жартівливим, грайливим, балакучим: словом, знову відчув смак до життя. Знову чувся у Великій Пастці гучний голосище Фадула Абдали. Сеу Фаду став самим собою, жадоба помсти вже не точила йому душу.

Проте клопіт зостався. Бо час від часу він мусив їздити за товарами, замикати армазем, залишати його напризволяще; а ще вистачало непевного люду, злодіїв і бандитів.

Щоправда, звістка про сумну долю трьох грабіжників облетіла узбережжя: здебільшого несвітська брехня, моторошні подробиці. Про загибель кабрів ходило принаймні п’ять зовсім протилежних, але однаково жахливих версій, і пліткарі давали голову навідруб, що турок держить свій армазем на паях з капітаном Натаріо да Фонсекою. Сеу Фаду цього не спростовував, коли його запитували: ці шанобливі перешепти захищали крамницю незгірш від вогнепальної зброї.

І все ж коли танули товари на складі, обличчя й рухи Фадула ставали неспокійними. Якби ж знайшлася якась добра і чеснотлива душа, якій можна було б довірити прилавок, касу та револьвер — тоді б і поїздка була в радість. Крамниця не зачинялася б, торгівля не знала б збитку, а якби на торговій половині стовбичив, а на жилій спав якийсь сміливець, напад на армазем більше не повторився б. Вистачило б присутності якогось зуха й покровительства капітана Натаріо да Фонсеки. На жаль, де ж у такій норі, як Велика Пастка, відкопати людину таких рідкісних чеснот.

І хто б подумав, що розрубати цей вузол, розв’язати цю проблему, взяти на себе цю відповідальність, на втіху одним і на острах іншим, зголоситься стара Жасинта Збуй-Вік. Вона вернулася з Такараса в обозі Зе Раймундо, верхи на Місяцівні, на другий день після грабунку і ще застала розор і руїну. Замість марних бідкань і співчувань, вона лише мовчки хитала головою.

Прийшла до турка тоді, коли той купався, й мовила:

— Якщо хочете, сеу Фаду, їдьте собі спокійно, а крамницю залиште на мене. Ось побачите, я впораюсь.

Стоячи гольцем і поливаючи з ополоника своє величезне тіло, турок аж витріщився на Жасинту.

— Ти хочеш сказати, щоб я лишив армазем відкритим, а ти торгувала, брала гроші й давала здачу?

— Тільки цінника мені лишіть, хоча деякі ціни я знаю. Поки ви приїдете, я й спатиму на прилавку.

— Ти? — Фадул похмуро зміряв її поглядом.

Ще один лихий жарт бога маронітів! Скільки ж можна його випробовувати! Збунтувавшись, запалившись гнівом, він послав докір небу: в цю важку годину мені потрібна допомога дужого, досвідченого чоловіка, а ти мені, боже, підсовуєш стару, захарчовану повію!

А проте у Фадуловому мозку щось свінуло: виявляється, мужні, діловиті, чесні можуть бути не тільки чоловіки, а й стара захарчована повія. Може, Збуй-Вік не лише справна коханка, а й добра порадниця?

— Ти?! — перепитав уже лагідніше.

— Авжеж, я, сеньйоре. Марія Жасинта да Імакулада Консенсан, а по-вашому Збуй-Вік. Вмію читати, підписуватись і рахувати; я вже торгувала в одному рундучку в Ріо-де-Брасо. А грамоти мене навчила біда. — Вона усміхнулась і додала: — Єдине, чого я так і не навчилася, — це красти.

З чагарів вийшов Ошоссі і рушив до річки — на голій спині закривавлена вепряча туша, з плеча звисають набиті сакви, круг стегон обмотана пов’язка. У сліпучому сонячному світлі по високій постаті та мисливських трофеях Епіфанія впізнала володаря пущі й диких звірів. Напередодні вона бачила віддалік, як Шанго роздував на ковальському горні вогонь. Шанго або Ошоссі, негр Факел Абдуїн, озброєний ножем для рубки лісу й рушницею, простував плоскогір’ям.

Після трудової ночі Епіфанія обмивалася в Дівочому Біде, просторому басейні, утвореному гірським потоком; тіло її обполіскували то водяні, то повітряні струмені. На валуні лежали свіжовипране жовте платтячко та брусок хазяйського мила. В рідному місті Баїї, в оселі жриці Кекё вона підстриглася, причесалася, як веліла горда Ошун. Ошун, дружина Ошоссі й Шанго, мати тихих плес. Епіфанія здригнулась, відчула під ложечкою холодок, зацокотіла зубами.

Далі річка розтікалася ширше. Там мисливець звалив на землю свою ношу: із смертельної рани в горлі кайтіту текла, червонячи глей, кров. Він скинув зі стегон пов’язку й поклав поряд із саквами, ножем та рушницею. Ножа з довгим і широким лезом виготовив, гострив і гартував він сам. Власної роботи були й шкіряні сакви та ягдташ на дрібну здобич. Мисливець змахнув руками й поринув у річку — змити зі спини кров. Щоб краще бачити, Епіфанія випросталась.

Факел помітив її лише тоді, як випірнув. Вона сиділа над водоспадом, мов та ійяба[36], — втілена Ошун, володарка річок, в одному з куточків свого розлогого царства. Перш ніж видиво розтануло в потоках світла, він уклонився, торкнувшись чола пучками, і проказав привітання: ора-йє-йєво. Та ні, то не мара, надто вона повнокровна; він придивився, подав знак рукою і заговорив, попросивши для початку мило. Вона звелася на ноги, показавши налиті груди з рожевими гострими пипками, тонкий стан і пишні стегна. Шкіра така чорна, аж відливає синявою. Негритянка Епіфанія в розповні вроди, спустошливий смерч на какаових шляхах, вільна перелітна пташка — де тільки рух, там і гніздиться.

Вона понесла йому мило, балансуючи на слизькому, нерівному камінні. Вугляне тіло її світилось, на гладенькій, чорній як смола шкірі грали синясті зблиски. Подала брусок і присіла навпочіпки, дивлячись, як він намилюється. Лоно Епіфанії — це криниця, джерело. Епіфанії-Ошун, дружини Ошоссі й Шанго.

Повертаючи обмилок, негр узяв Епіфанію за п’ясть і зазирнув у бездонні очі.

— Факеле, я про тебе вже чула… — шепнула вона, скоряючись його руці.

Сплетені в обіймах, вони поринули у воду. Потім він, тримаючи Епіфанію на своїх грудях, спрямував її проти течії; той повільний плин був на честь їхньої зустрічі. Епіфанія вже не відчувала втоми після нічної праці. Побачивши на березі тушу кайтіту, вона знову запитала хриплуватим млосним голосом:

— Це вполювали ви, мій батьку?

Він кивнув головою і вдоволено посміхнувся: треба знати, коли полювати. Це дар Ошоссі або Шанго, а може, приносини й Ошалй. В потаємному куточку кузні в нього капище, фетиші: лук і стріла, двоголовий молот — пашоро. Пояснив, чому він так старався:

— Завтра неділя.

— То й що? В цьому закутні байдуже — будень чи свято.

Епіфанія прибула сюди недавно й ще не розбиралася в обрядах та святкуваннях. їх, цих обрядів та святкувань, небагато, але ж кожен із них вимагав знання, досвіду, а головне — терпіння: Кастор Абдуїн да Асунсан коли вже за щось брався, то не любив відступати.

— Ще взнаєш усе.

Він поклав на кам’яному ложі покірне тіло матері тихих плес, утупився в її обличчя і торкнувся живота, помережаного довгими зморшками: уже не бачив їх, не відчував. Бачив лише розтулений рот віночком, приплющені втомою очі. Хвиля то накривала їхні тіла, то відкочувалась; обмилок річка давно ковтнула.

Байдужість, нудьга — і так цілий день. Звиклий жити серед людей, у святковій атмосфері, негр Кастор Абдуїн да Асунсан, на прізвисько Факел, розгубився, посмутнів, захирів, коли приволік свої пожитки на це далеке займище, щоб вимурувати дім. І нехай так його покарано за тяжкі гріхи, довго вити вовком він не збирається.

Тепер він сам собі хазяїн, сам усе вирішує, сам за все відповідає. Полковник Робустіано де Араужо позичив йому грошей на кузню, проте Кастор не питав поради, не добивався згоди — ні його, ні когось іншого. Він завжди діяв на власний розсуд, відколи ще хлопчаком утік з цукрових плантацій Санто-Амаро, рятуючись від певної смерті. Син розкріпачених рабів, який примхою грінги став буфетником і лакеєм, він кинув виклик деспотизму, поліції і розбійникам, владі хазяїна енженьйо, порвав ланцюги неволі. Він слухався тільки самого себе: караючи барона, витравлював з душі острах і покору.

За ким він тужить, то це за дядьком Кристованом Абдуїном, майстром і навчителем у ковальстві, незрівнянним солістом в оркестрі барабанщиків. Реконкаво — це ненастанне свято.

Реконкаво — це ненастанне свято, проте Факелові святкового Реконкаво не жаль. Йому досить товариства жменьки зледащілих жінок, досить змоги милуватися диким баїянським краєвидом, безмежним плетивом тропічного лісу, бурштиновим полиском какаових плантацій. У гультяйському житті на енженьйо він був безіменним статистом; підніжком, штукарем-служником він залишався навіть тоді, коли обслуговував сеньйору баронесу в алькові «великого дому» на сніжно-білих лляних простирадлах сеньйора барона. У Великій Пастці він вільна людина: самоті наперекір сіє сім’я іншого свята.

Вражений красою місцини, впевнений у її прийдешності, він вирішив оселитися на новому перехресті тяглових доріг. Клієнтура постійна, заробіток достатній, щоб прожити й розплатитися з полковником. Не треба продавати свої руки, свої м’язи, свій мозок. У Реконкаво життя сите й одноманітне, а тут усе в русі, в творенні, в кипінні.

Ось він розпалив горно, роздув міхи і обрушив на ковадло молот, ось задер копито віслюка Куричка, щоб під дружне «ура» глядачів — повій, табунників, жагунсо, сеу Фаду й Педро Цигана — набити нову підкову. І Велика Пастка перестала бути лише бівуаком для какаових обозників, убогим хутірцем: Жаб’яча Коса з солом’яними куренями повій, Ослячий шлях з глинобитними мазанками та ще склад полковника Робустіано й туркова крамничка, де продається кашаса, плитковий тютюн і рападура.

Тільки після приїзду Кастора ряд мазанок на Ослячому шляху поповнився цегляними будинками під черепицею. Зі спорудженням кузні хутірець розширився, виріс у слободу, прийняв нових мешканців: мулярів і мулярчуків, теслярів і столярів. Так Лупісиніо та Бастіан да Роза, спершу найняті Фаду лом, а також майстер Балбіно і майстер Гвідо, Зе Луїз із дружиною Меренсією приїхали сюди на тимчасову роботу, а лишилися назавжди. Балбіно — каменяр, золоті руки, Гвідо — столяр, а не тесляр, як він любив уточнювати не без хвастощів. Зе Луїз і Меренсія змурували піч випалювати черепицю на Касторів будинок. Сподіваючись великих замовлень від полковника Робустіано де Араужо, вони розширювали свою гончарню, накопали й навезли високоякісної глини.

Наважившись тут і оселитися, Меренсія, глава сім’ї, вирішила дім мурувати, так надійніше: у поставленому поряд з випалювальною піччю курені Зе Луїз тільки чудом врятувався від укусу змії жараракусу. На берегах річки, на Жаб’ячій Косі ділянки під забудову були гарні, проте Меренсія воліла будуватися на Ослячому шляху, поряд із хатиною Лупісиніо — далі від повій, гамірної обителі гріха й мерзоти. Заміжжя не заважало їй знатися з дівками, вітатися при зустрічі, але жити краще від них оддалік. Збуй-Вік правду каже, думав тесля: навіть на краю світу головні вулиці — вотчина добропорядних родин.

Факел приїхав і розпалив ковальське горно тоді, коли кожен був за себе і Бог за всіх, як пояснив Бернарді старий Жерино під час нічного наскоку бандитів. Щоб не скотитись до людиноненависництва, треба було перебудовувати людську психіку: триматися більше гуртом, аніж нарізно. У Великій Пастці Кастор Абдуїн узявся до роботи з тією ж невимушеністю, з якою він справувався на ліжку мадам, розщібав ліфчик Руфіни й кпив із сеньйора барона в далекі часи юності. Та не такі вже й далекі, як здається.

Найбільше радів появі у Великій Пастці Факела Абдуїна Фадул Абдала. Того вечора, коли під схвальні вигуки глядачів, що юрмилися біля кузні, негр підкував віслюка Куричка, він на радощах розщедрився на пляшку кашаси.

Познайомилися вони на фазенді полковника Робустіано — негр-коваль і турок-коробейник. Потім у Такарасі обидва зустрілися на бучному балі, на веселих танцульках у пансіоні індіанки Алісе; у розпал тих веселощів нагрянула ватага хуліганів, і мирні гулі закінчилися халазією з мордобоєм та стріляниною. Вони втекли цілі-здорові; негр пустив юшку одному нахабі й реквізував у Фадула револьвер: не вмієш стріляти, не вихоплюй його з-за пояса, а то обеззброять, та ще й нагодують товчениками.

Факел був для Фадула найкращою запорукою спокою у їхній місцині. Щоправда, Збуй-Вік справлялася чудово, коли хазяїн полишав на неї армазем, і жоден бандит більше не зважувався тероризувати мешканців Великої Пастки. Небезпека пограбування поменшала. Принаймні кузня навпроти з негром-ковалем була ще однією осторогою злодіям і зловмисникам. Торговець і коваль домовилися між собою: удвох одночасно з Великої Пастки не відлучатися; коли треба їхати одному, на варті лишається другий.

Час між ранковим відходом і вечірнім приходом в’ючних обозів заповнювала нестерпна нудьга. Двоє вигнанців коротали мертві години за щирими розмовами, спогадами про пережите. Або дружньо мовчали: араб курив наргіле, негр кував шмат заліза чи латуні.

Фадул захоплювався роботою Кастора — тут потрібна сила й майстерність. Безформна залізяка на очах перетворюється в жіночу прикрасу, каблучку чи брошку, а зі старої бляшанки виходить корисна посудина — горщик чи жаровня. Зате ніхто уважніше за Факела не слухав розповідей турка, біблійних епізодів, східних оповідок з віщунами й полководцями, волхвами й звабливими напівголими одалісками. Негр закочував очі, скрикував, плескав у долоні, так його захоплювали ті пригоди героїв. Жодна барва не пропадала для нього, навіть коли левантієць у пориві натхнення присмачував свою розповідь арабщиною.

Іноді до них підсідала якась дівка — погомінити, послухати; потім друга, третя. Тоді Кастор заводив пісеньку, формував коло для танцю коко, вибивав долонями ритм:

Кралі збиткувалися з жахливої вимови сеу Фадула, а він собі підтягував, хоч би що: недарма хлопцем у Лівані співав у сільській церкві.

Голос Факела, поважний, палкий, лунав серед лісу, западав у душу. Захоплена Зулейка, смаглява й задумлива кокетка, присягалася, що навіть пташки на деревах вмовкали, слухаючи його пісень. Ось що значить хист і чари Кастора Абдуїна: мовкли пташки, чарувалися змії, завмирали серця. Вигадник і веселун, ворожбит негр, якби не він, що було б з Великою Пасткою?

Раніше число й день тижня у Великій Пастці показував єдиний відривний календар, що висів на дверях складу з сухим какао. Насамперед впадала в очі гарна гравюра: європейський зимовий пейзаж, засніжені гори й кудлатий собака з підвішеним до нашийника барильцем. Під малюнком — відривний календар, сотні аркушиків з числами й днями тижня. Новорічний подарунок полковника Робустіано де Араужо старому Жерино, відданому кабрі.

Гордий власник такої коштовної речі, Жерино виставив календар на огляд дівкам і табунникам, повторюючи відомості, почуті від полковника: там у них за кордоном собачий холод, і єдиний порятунок від нього — бочка кашаси. Календар, що й казати, чудовий і пізнавальний, от тільки годі на нього покластися: старий Жерино цілими тижнями не торкався календаря, а коли згадував полковникову настанову, зривав навмання кілька аркушиків: один, два і ніколи більше трьох; треба ж ощадити, бо літери й цифри для більшості мешканців і приїжджих — то китайська грамота. Життя повсякчас відставало, і ніхто не сказав би напевно, що нині — кінець березня чи початок квітня, середа чи субота. А чи й неділя, святий день? Тому неділі, як такої, у Великій Пастці не існувало.

Плутанина й безладдя; декого це обходило мало, зате інших турбувало й засмучувало. Турок Фадул мусив стягати борг із тих, кому давав товар або гроші, розраховуватися з постачальниками; точні дати для нього вкрай важливі, вони занесені арабським письмом у його гросбух. Меренсія вважала неділю днем відпочинку — так велить Божий закон, її гончарницький Бог; зате Бог Фадула, не такий суворий, дозволяв недільну торгівлю, та ще й з надвишкою цін. І Бернарда катувалася, силкуючись вирахувати ті щасливі дні, коли приїздив хрещений.

Приїзди хрещеного — головне в її житті. Раніше короткі зупинки — леле, все коротші! — в човникових рейдах між фазендами Аталая і Винозоре; останнім часом він почав ночувати в Бернарди: леле, ніч надто коротка! Через безглуздий календар Жерино навіть капітан Натаріо да Фонсека мусив міняти усталені звички.

Дорогою у Винозоре капітан Натаріо да Фонсека з’являвся у Великій Пастці десь під полудень; повертаючись з Аталаї, він спішувався тут надвечір. Його короткими одвідинами поспішали скористатися всі: побачитись, потеревенити, взнати новини; його щирі бесіди з Фадулом зробилися неодмінними.

Поки коханці втішалися, Збуй-Вік проціджувала підсолоджену рападурою каву — почастувати капітана під час короткої розмови перед від’їздом. Прибувши з Аталаї, Натаріо розповідав про сім’ю, Зилду й діточок: мовляв, хрещена посилає своє благословення і цей відріз на спідницю. їдучи з Винозорого, говорив лише про новопосаджені плантації. Захоплено розповідав, як женуться вгору пагони, який багатий зріє урожай; Бернарда тоді аж плескал^ в долоні. Якщо ж нарікав на дощі — от заповзялися, це ж згубно для брості, — Бернарда заклинала від негоди, молила сонця. На прощання не забувала передати хрещеній, що просить її благословення. Прощатися важко, гірко: треба перебути такий довгий місяць, щоб знову пригорнутися до його грудей. Коли вже він залишиться з нею на цілу ніч, від вечірньої до вранішньої зорі? Коли, хрещений?

Хай там що, а одного з тих далеких вечорів хрещений присьорбував каву Збуй-Вік і раптом заявив: через два тижні в дочки Лоуренсо Батисти, начальника такараської станції, весілля; так от, коли вертатиметься з весілля, він заночує у Великій Пастці, на жаркій постелі хрещеної. Цілісіньку ніч із нею? Ах, благословен єси в небесах, святий Боже! Яка чудова, яка радісна новина, невже це збудеться? Не тямлячи себе від радості, вона просила хрещеного назвати точний день. Помилитися тут годі: от як мине ця неділя, то в наступну, рівно через два тижні. На цілу ніч.

Помилитися годі, повторила Збуй-Вік, коли Натаріо підострожив мула й виїхав на дорогу. Друковані чорною фарбою аркушики відривного календаря показували дні тижня, від понеділка до суботи, проте неділя, на честь святкового дня, була вирізнена червоною фарбою. Як добре, що є календар Жерино, бо у Великій Пастці всі дні — буденні, а свято завелося відтоді, як Педро Циган придумав влаштовувати ввечері танцульки, коли надходили гуртоправи й сезонники.

Раніше Бернарда й не дивилася на той календар, а тепер він неабияк її цікавив: щоранку вона приходила до дверей складу відміряти повільний плин часу. Бачила, як з’явився і зник перший червоний аркушик, і стала чекати наступного, так нетерпляче й несамовито, що один кабра навіть зауважив:

— Дівка вже марить. Вся як на голках.

— Схибнулася, — погодився Жерино, згадавши, як вона аж кипіла люттю під час бандитського нічного наскоку.

Звідки їй було знати, що той чудовий календар відстає на три дні? І ось коли її на цілу ніч підрядив пеон — за свою кривавицю, за зібрані шелег до шелега грошики, — і Бернарда лежала з одним, а думками була з іншим, надворі щось зашурхотіло. Вона прислухалась: хтось намагався відкинути защіпку на дверях, просунувши в щілину кинджал. Бернарда вся похолола, бо одразу відчула, пройнялася певністю: це хрещений, він прибув раніше! Хотіла скочити з ліжка і не встигла. В хисткому світлі тьмяного каганця на постіль упала тінь, а від порога долинув негучний, але владний голос:

— Ану киш, голубчику!

Хто це втеребився, пеон у темряві не розібрав. Здоровенний мулат, загартований у бордельних бучах, він подумав, що то якийсь захмелілий скандаліст, задерикуватий і безклепкий. Не випускаючи Бернарду з обіймів, він огризнувся:

— Що значить — киш? Очманів, чи що?

— Сказав, значить киш!

— А хто ти такий, щоб мені наказувати? — Мулат підвівся, збираючись провчити нахабу.

— Капітан Натаріо да Фонсека.

У світлі гаснички блиснув парабелум.

— Не стріляйте, капітане, Богом святим благаю!

Мулат схопив штани й сорочку, шаснув за двері, в кущі, ламаючи головою гілля; зупинився лише тоді, коли відчув себе в безпеці. Це ж так пощастило: тільки чудом не зацідив капітанові у вухо і не прирік себе на смерть. Ні, до цієї навіженої, хоч вона й ласий шматочок, він більше ні ногою. Хай Бог милує!

Бернарда розгублено звелася на ноги, не знаючи що казати, навіть благословення не попросила. Натаріо стояв з парабелумом у руці; хоч би м’яз ворухнувся на обличчі; тоді кинув суворо й докірливо:

— Я ж попереджав, що ночуватиму в тебе сьогодні. Ти що, забула?

— Хрещений обіцяв приїхати в неділю. Я й сьогодні перевіряла за календарем сеу Жерино.

З другої кімнати озвалася Збуй-Вік:

— Свята правда, ми разом ходили, за календарем сьогодні п’ятниця. — Давши це пояснення, взялася заспокоювати наляканого гостя, який хотів розплатитись і піти геть: — Не бійся, хлопче, не бійся, все гаразд.

Капітан сів на ліжко, розстебнув пояс, заходився скидати чоботи:

— Іди помийся!

Бернарда метнулася до річки, але з півдороги вернулася за милом: самою водою не змиєш поту й чужих пестощів.

Та коли вернулася, мокра й непорочна, для шлюбної ночі з хрещеним, що ж бачить? Той розлігся на ліжку, навіть не скинувши штанів. Бернарду мов по тім’ю вдарили: що ж це таке? Присіла на край ліжка, легенько погладила його вогкими пальцями. Не розплющуючи очей, хрещений повернувся до неї спиною. Його справді зморило чи гордує нею? Побачив її при чадному каганці в обіймах іншого, образився, відштовхнув її?

Ніколи він не ревнував, не вимагав вірності. Зупиняючись у Великій Пастці, кохався з нею, нестямно й ніжно, ніби між ними була щира любов. До клятв і обіцянок не вдавалися, не взивали одне одного ніжними словами, досить і того, що разом у ліжку. Натомлені, гомоніли про плантації і звіряли одне одному свої тривоги й клопоти, балакали про те, як будується на белебні дім для нього й Зилди. Коли, хрещений?.. їхні взаємини не знали розрахунку, справжнє кохання непродажне. Якщо Бернарді й хотілося більшого, то цього не показувала, не просила, не натякала, вдовольняючись тим, що мала.

Сидячи на краю дерев’яного ліжка, вона берегла сон Натаріо всю оту злоповісну ніч. Не склепила очей, проклята й нещасна. Покинута. А вона ж так мріяла, так прагнула провести: з ним цілу ніч! Не просила, не благала, хрещений сам їй пообіцяв, йому теж кортіло цього. І ось він тут, тут! Чужий, байдужий, втрачений навіки. Повернувся до неї спиною! Все пропало. Зневага гірша за розлуку.

Почувши, що хрещений захріп, заснув по-справжньому, вона ніжно пригорнулася до його грудей, як колись ще дівчам у його холостяцькому гамаку. Пригадалося все добре й лихе в житті: батьків слинявий рот, мати-паралітичка, голод, утеча й нова зустріч, перші пестощі на розкладачці в халупі й пара позолочених сережок, його подарунок — вона гордо надівала їх, коли вони сходились. Крок по кроку зіставляла видиме й дійсне, починала розуміти, що досада та гордування — то щит, щоб приховати ревнощі, уразу й тугу. Отже, вона йому подобається, вона для нього не хвойда, як сотні інших, яких він перебрав у цьому Богом забутому какаовому закутні. Отже, це не скороминущий роман, легковажний і безболісний.

Удосвіта, обережно, щоб не збудити, Натаріо відслонив зі своїх грудей Бернарду і вийшов надвір — сходити до вітру й скупатися. Бернарда, розхвильована, підхопилася й собі, начепила сережки, побігла за хрещеним. Чекала оддалік, поки він заглибився в хащі. Зустрілися на березі річки. Вона зазирнула йому в очі.

— Я не винна.

— Вже чув. Я їду, не вдовольнивши тебе.

Бернарда допомогла йому надіти штани. Морок розвіявся, зірки поблякли, ночі кінець. Ні нарікань, ні обвинувачень, ні погроз, ні бажання помститись. Тільки мука любові, ревнощів: він їхав, не вдовольнивши її, лишав її плакати й сміятися.

На прощання Натаріо застеріг:

— Повернуся через тиждень. Лічи по пальцях, щоб не помилитися знову.

Хотів, щоб голос лунав суворо, різко, але марно: рука несамохіть погладила хрещеницю по волоссю. А на його холодному обличчі, на цій застиглій масці, Бернарда розрізнила бліду тінь усмішки.

Недільний день у Великий Пастці запровадив новоселець негр Факел, ознаменувавши кінець тижня видатною подією: званим обідом. Ці обіди стали звичними, вони відвертали мешканців від лихих намірів, гріхів, обману, сприяли діловитості, здоровій моралі, зародженню приязні.

Невтомний мисливець, Кастор постачав кухню впольованою дичиною. Щедра душа, він після вдалого полювання ділився своїми трофеями не лише з сусідами, а й з жителями найдальших закутків. Якось одна дівка поцікавилась, чому він дарує, а не продає — можна ж грошики загрібати, — і негр відповів, що лови не його ремесло, йому досить і ковальського заробітку. Так само не жадоба наживи привела його до думки сушити м’ясо, а потім і до недільних званих обідів. Він дбав лише про краще харчування людей і згуртування жменьки слобожан.

У заготівлі сушеного м’яса він розраховував на Фадула — той на цьому ділі собаку з’їв — і на негритянку Далілу, яка повернулася у Велику Пастку.

Налякана погрозою Жанжана Тачки зґвалтувати її, дівка щезла — певно, шукала для свого ремесла місце гостинніше, ніж Велика Пастка. Відмахала сотні легуа, і доля знову привела її до цього небезпечного краю. Вона побачила навіч, як виросла слобода: людніше, ніж колись, багато новобудов, менше ризику, й привітно палає у кузні вогонь.

Фадул розповів Далілі, що накоїли бандити, і втішено повідомив про їхню загибель. Повія знала, що ця пригода неабияк схвилювала людей; розголос дійшов аж до Ітапіри, де вона мешкала між двома сафрами. Невже так далеко? Атож.

— Подейкують, що його оскопили. Катюзі по заслузі! Господь справедливий.

Фадул не спростовував жорстоких подробиць однієї з багатьох суперечливих версій про кінець розбійників.

Розмову дівки з турком перебив прихід Кастора; той прийшов запитати, чи не схоче Фадул приєднатись до нього в одній справі. Він надумав сушити м’ясо, це діло для нього нове, але не святі горшки ліплять. На фазенді полковника Робустіано він бачив, як сертанці солили воловину й виставляли на сонце; на смак вона виходила ще краща, ніж в’ялена. Він дає дичину, а турок — сіль, як він на те?

Даліла раптом заворушилась і заявила, що може внести й свою частку. В її рідному сертані розводять худобу, тож поденники тільки й живуть тим, що солять свіжину для полковника Раула, того самого, до речі, що позбавив її невинності. Вони солять також поросят і меншу живність, різних птахів, смажать горобців для їжі й на продаж. Горобців їдять цілими, з кісточками.

Засноване трьома пайовиками — Факелове м’ясо, Фадулова сіль, Далілине вміння — товариство скоро розширилося, стало маленьким кооперативом. Лупісиніо й Бастіан да Роза витесали жердку — вішати солонину. В солінні брали участь інші жінки, на березі річки збирався цілий гурт. Лунали жарти, дотепи, сміх — справжня розвага. Возилися багато, а м’яса виходило мало, проте бодай шматочок діставався кожній. Фадул бачив, що діло вигоди не дає, але варте заходу: не все на світі визначається грішми.

Сонце пряжило так, немовби теж хотіло допомогти, — в ці спекотні дні не випало жодної краплі дощу. Коли Даліла, високий експерт у таманко на високих підборах, заявила, що пора сушене м’ясо смажити і їсти, почалося імпровізоване свято. Частину м’яса Бернарда й Збуй-Вік стушкували в глиняному горщику з бобами, Зулейка смажила його, обкачавши у борошні, Котінья приготувала ласощі з жака. Скинулись і взяли у Фадула пляшку кашаси. Завершилося свято хоровим співом.

Так народився задум недільного обіду. Веселун Факел підкинув пропозицію, всі підтримали її дружними оплесками: це ж чудово — збиратися раз на тиждень за спільним столом, набити черево, наговоритися, нареготатись. Спочатку зголосилося небагато, але невдовзі прилучилися й інші.

Щонеділі, коли сонце стояло в зеніті, збиралася під навісом на вигоні нечисленна слобідська людність. Факел і Фадул, Жерино й охоронці складу, Гвідо й Бастіан да Роза, Балбіно й Лупісиніо, Збуй-Вік і Бернарда, Зе Луїз і Меренсія, Зулейка й Даліла, а також добросерда Котінья. Майже всі, хто постачав харч і хто готував, приходили на обід, Педро Циган приносив гармонію, і хоровий спів доповнювали танці.

Меренсія за святий день дякувала Богові, Фадул мурмотів щось по-арабському, повії сказали «амінь». Від’їзд в’ючних обозів затримався: погоничі сіли попоїсти, випити за компанію.

Якось спозаранку негр Кастор Абдуїн підковував віслюка Віника, аж гульк — у кузні, під горном, лежить песик. Він подумав, що це дворняга Лазаро, ветерана великопастківських шляхів, або Козме, його сина й помічника, справжнього шибайголови. Певно, вони придбали його недавно, бо Кастор не пригадує, щоб собака плентався за обозом. Мокрий як хлющ, пес перед далекими мандрами грівся біля вогню. Його долі Факел не позаздрив: ну й погодка, не приведи Господь!

Лазаро притягся учора ввечері по розгрузлій дорозі — яка там дорога, зрадлива, суцільна багнюка! — лаючись останніми словами; на півдорозі Віник загубив підкову. Отак і плуганились — не йшли, а мучились. А бодай тобі!

Вони збудили коваля ні світ ні зоря, бо хотіли дістатися до Такараса і встигнути на поїзд. Поки Козме міцніше затягував вузли на парусині, яка захищала кладь від невпинної мжички, Лазаро стояв і дивився, як вправно працює Кастор. Накинувши на голови і плечі мішки, мов ті плащі з каптурами, роззувшись і закачавши штани, батько й син ковзали по твані й на чому світ стоїть кляли захмарене небо, сіре й похмуре.

То була не перебіжна хмара, не коротка, рясна злива, не одна з тих літніх гроз, нездатних погасити палюче око сонця. Ні, це починалася зима — обложні дощі, непогожі дні, холодні ночі, попелястий обрій, багно й мряка.

В хутірцях і виселках, на нічних привалах гуртоправи та їхні підручні шукали притулку в дівок; у шинках і в рундуках прополіскували горло, зігрівали груди кашасою. Перед дорогою Лазаро й Козме вихилили по чарці в Фадуловому «укріпленому форті». Вчорашній вечір скоротали в повій; дорогою сюди мовчки пильнували за ямами та обривами, а мріяли про Бернарду. Так легше було долати втому, долати довгу дорогу. Якщо ж Бернарда була зайнята, вдовольнялися іншою.

Підкований Віник заревів, став дибки й потрюхикав до обозу. Лазаро, розплачуючись, палко дякував:

— Я такий радий! Нова узувка замість зношеної!

Козме погнав ослів, Кастор побажав щасливої дороги й зайшов до майстерні — якщо дощ припустить, доведеться йти підібрати здобич. Аж глядь — біля горна лежить собака, звів голову, махнув хвостом. Негр склав човником руки і гукнув навздогін каравану:

— Лазаро! А собака?

Лазаро зупинився.

— Який собака?

— А той, що прибіг із вами!

— З нами? Ніяких собак у нас нема, ти щось вигадуєш.

Якщо не Лазаро, то чий же? Хазяїн рано чи пізно об’явиться, подумав коваль, вмощуючись на троні Шанго — так він називав квадратну каменюку, що її приволік із лісу й звалив біля капища. Поманив собаку; пес спробував звестися, але лапи його не слухалися. Насилу зіп’явся на рівні, завиляв хвостом. Роздивившись, який він худий і зморений, який забрьоханий і змерзлий — сама шкура та кістки, — Факел зрозумів, що це безпритульний, бездомний пес.

Легенько погладив його, покуйовдив голову. Потім обережно обмацав: тіло його від сильного удару в зад було скоцюрблене. Відчувши на собі негрову руку, дворняга заскавучав, а потім загавкав. Добре, що хоч кістки цілі. Поки тривав цей огляд, пес виривався з рук Кастора, не забуваючи махати задрипаним, облізлим, жалюгідним хвостом. Розміру він був середнього.

На собачий гавкіт з дому вийшла зацікавлена Епіфанія — подивитися, що тут сталося. Гологруда, в квітчастій пов’язці на стегнах, вона наче й не відчувала вранішнього холоду. Побачивши шолудивого й хирявого собаку, вона здивувалась.

— Звідки цей горюха? — запитала співчутливо.

— Не знаю. Приблудився.

Звідки, як він попав сюди, Кастор не знав; прибився погрітись. Прибився? Епіфанію нічим не здивуєш: найзаплутаніші в світі речі мають розгадку. Розпливчасте, туманне, темне для неї просто не існує; все ясно, як Божий день, все поясниме. Таємниця хіба що один негр Кастор Абдуїн.

— Не інакше, кумова робота. — Вона мала на увазі божка Ешу, страшенного витівника. — Тут усе сходиться. Кому щопонеділка ти підносиш їжу, як не йому? Кому завжди твій перший ковток горілки? Хіба не йому? Так от, скажи на милість: де це видано, щоб мисливець та полював без собаки? Ешу знає, кому робити добро.

Епіфанія принесла в черепку воду. Пес почав жадібно хлебтати.

А коли йому дали м’яса й бобів, недоїдки вчорашньої вечері, завагався; довго, нерішуче обнюхував їх, неначе сумніваючись: невже йому привалило таке щастя? Боязкі очі перебігали з Кастора на Епіфанію, благаючи підтвердження. Певно, не раз бачив смаленого вовка у своєму собачому житті.

Жаліслива Епіфанія підсунула черепок під ніс небораці: якщо глине шмат м’яса й злиплу грудку бобів, то не пошкодує. Наївшись, пес вдячно лизнув руку негритянці, яка навпочіпки сиділа біля Факела.

— Сірома, він просто конав з голоду.

— Клянуся звіриною в пущі, що йому полатали ребра. Погуляла по ньому ломака.

— Такий забрьоханий, що й масті не розбереш, білий він чи чорний.

А може, рябий. Ага, ось одна чорна пляма на грудях, а друга ось, на голові. Поглянь, а він досить гарний.

— Гарний?!

Кастор глузливо засміявся: в цієї Епіфанії просто золоте серце, вона хоч жінка свавільна й вередлива, зате добра, жаліслива, як ніхто. Поманила пальцями, покликала лагідно цього приблуду:

— Ходи сюди, горюхо.

Собака ледве звівся на ноги, пришкандибав. Загавкав гучніше, заметляв хвостом: угрівся біля вогню, втамував спрагу й голод, сподобився ласки. Віднині його так і кликали — Горюха.

Окрім Епіфанії, що зналась на ворожбі та релігійних обрядах, ніхто так і не здогадавсь, звідки в цьому закутні взявся пес. Прибився — і край. Ніхто його не шукав, не заявляв на нього прав. Факел думав, що собака втече, аж ні. Раніше безпритульний, а нині хазяйський. Пес уподобав дім, став другом людини, віддався під її руку.

Епіфанія вийшла на поріг майстерні. Надворі мрячило — хоч би клаптик чистого неба вгорі. Поскаржилась:

— Отут, у грудях наче щось давить. Може, хто наврочив. А що, може бути.

Факел теж кілька днів був сам не свій, і він хотів усе з’ясувати.

— По-моєму, в тебе на душі коти шкребуть. Коти…

Ранок без сонця, без променя світла, без крихти тепла. Епіфанія перебила його:

— От же ж глушина, навіть на святого Жоана не гуляють!

Він збирався з’ясувати все до кінця.

— Я знаю, що ти намислила — тікати.

Епіфанія підступила до Кастора, погойдуючись усім тілом, шия і груди оббризкані дощем. Стала перед негром, закинула на його широкі плечі руки й мовила жалібно й вередливо:

— Ти зовсім не цікавишся мною.

Свавільниця вигнулася тонким станом: знала свою силу й владу над своїм дружком. А йому, перш ніж заперечити, треба було зібратися з думками.

— Чого ти прагнеш, то це подратувати мене, збудити в мені звіра, посміятися з мене. Що ж, як то кажуть, вольному воля. Знайомство наше коротке й щастя не вічне, сама не раз казала. Пригадуєш? Тільки не кажи, що я не цікавлюсь тобою.

— Ти не цікавишся нічим. Тобі не подобаюся ні я, ні інша. Ось коли закохаєшся по-справжньому, тоді віділлються тобі мої сльози. — Її руки оповили його шию.

— Як ти можеш таке говорити? Хіба ти не подобаєшся мені? Невже не бачиш, не відчуваєш?

Вона відчула, як він наливається жагою.

— У ліжку я тобі подобаюся, це правда. Я, Зулейка, Бернарда, Даліла, навіть Збуй-Вік, та хто тобі не подобається? Геть усі шаленіють за Факелом, починаючи з мене. Кажуть, що і в Такарасі те ж саме. Знаєш, хто ти?

Тіло до тіла, обоє так і пашать, хто тут сильний, хто слабкий?

— Зайвий раз переконуюсь: ти як був дитиною, так і лишився, без царя в голові. Але все це тільки видимість. Насправді ти диявол.

— Ти так і не відповіла мені: тікаєш звідсіль?

Не розмикаючи обіймів, Епіфанія відхилилась назад.

— Вирішив допитатися? Так ось, щоб на святого Жоана та не стрибати через багаття, не смажити кукурудзи, не їсти мамалиги, кадрилі не танцювати, такого в моєму житті не бувало. — Вона визирнула надвір, на хвищу, на свинцеве небо. — Настав червень. Для мене нема свята більшого за день святого Жоана.

Стояла зажурена, відчуваючи порожнечу в грудях. Щоб заспокоїтися, знову вийшла на поріг, але й під дощем пашіла, як горн, жар палив її, і вже не обходило, хто з них поступиться перший.

— Не думала застряти тут надовго, це ти зав’язав мені світ. Але ти ніколи не просив мене залишитись.

— А ти цього хотіла?

— На все в тебе відповідь, ти сам сатана у плоті. Я в’же домовилася з Котіньєю кудись податися, але нехай уже, задля тебе я ладна забути про святого Жоана.

— Так він тобі подобається?

— Над усе на світі!

Вона так любила це все: палахкотливі багаття, солодкий батат, зелена кукурудза, каструлі з мамалигою, кукурудзяні пироги з медом, женіпапова наливка, кадрильні колінця, — і вона цього заслуговувала. Як і всі інші.

— Можеш їхати на святого Жоана у виселок більший, людніший. Але щоб знала: святого Жоана відзначатимуть і в Великій Пастці.

— А хто це влаштує? Ти?

— Я теж шаную цього святого і теж хочу повеселитись.

— Ти влаштуєш свято для своєї негритяночки?

— Для тебе і для всіх.

— Негр — майстер на всі руки. Я хочу одного — все побачити.

— Неодмінно побачиш.

Епіфанія обм’якла в його обіймах, затрепетала, як рибина в сітях.

— Я вся розбита, зламана: ти обсотуєш мене, зачаровуєш поглядом. Ти — Ешу Елегба, ти гаспид.

— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, так мене прозвали дівчата. Як тобі, твій слуга покірний?

Горюха дивився, як, пересміюючись, вони рушили до ванькирчика в глибині майстерні; тоді поклав морду на лапи й заснув.

Весела Епіфанія стала на порозі кузні, тримаючи обіруч важку каменюку.

— Знайшла на річці. Припала до вподоби, от і принесла.

Ця вже зріла, бувала в бувальцях жінка зберегла дівоче сприйняття і безпосередність. Щодня якийсь гостинець: крем’яшок, фрукт, квітка, перелякана зелена ящірка, а найцінніший дарунок — вона сама. Чорний, округлий і гладенький, камінь покотився по підлозі; м’ясисті губи жінки затремтіли від сміху:

— Чим не яйце?

Авжеж, авжеж, велике й чорне яйце, яйце самого Ошали. Факел безсоромно розреготався:

— Яйце Ошали! Поклади його в капищі.

Капище населяли ориша, могутні й убогі божки. Кастор викував Епіфанії латунне абебе з маленьким дзеркальцем посередині, щоб вона принесла його в жертву Ошун; латунь сяяла, як щире золото, — розкіш, та й годі. Фетиш той лежав у капищі для матері тихих плес, але Епіфанія взяла його собі — обмахуватися й дивитись у дзеркальце. Хто ж із них марнославніший? Ошун чи її дочка?

Епіфанія мала й жовте намисто з африканських пацьорків, найбільший свій скарб, і набір мушлів для ворожби. Деякі дівчата боялися її, цурались, вважали чаклункою.

Мандруючи підсохлими дорогами, під літнім сонцем, розпорядником життя повій, Епіфанія прибилася у Велику Пастку о порі між двома сафрами. Убогість хутірця компенсував незрівнянний краєвид, краса природи. Какао для перевозки не надходило, і рух обозів та обозників у цей час завмирав. Дівки, ці вертихвістки, на одному місці не засиджувались, їх манили людні містечка й постійна клієнтура. Конкуренток лишилося мало, та й ті найнижчого розбору, і Епіфанія майже самовладно царювала на Жаб’ячій Косі й у майстерні Кастора Абдуїна. Жаркої пори не було повії вишуканішої та елегантнішої за Бернарду. Але Бернарда не бралася до уваги: початківка, приймала на розкладачці, мешкала в рубаній хатині та ще й корчила з себе велику пані.

Епіфанія вважала Фадула гарним чоловіком, цінувала його чоловічу потугу, проте захопитися ним не захопилась. Бо втелющилася у Факела, коли побачила, як він б’є молотом по криці, як викрешує снопи іскор. Любов неподільна, інакше то не справжнє почуття, а омана і облуда, які закінчуються образами й плачем, коли не різаниною та стріляниною. Для Епіфанії кохання не жарт; любов для неї не голка, що взяв та й вистромив: згадай та охни, мовчи та сохни. Примхи її Факел терпів з усмішкою, вважав їх милими й корився їй. Проте залишався незалежним.

Того дня, коли вони зустрілись на річці, Епіфанія, залазячи в гамак у кузні, попередила його:

— Якщо я закохалася, не думай, що сядеш мені на шию. Знайомство наше коротке і щастя не вічне. Сьогодні я в гамаку з тобою, а завтра вже в дорозі з торбою — в пошуках кращої долі.

— Я не люблю ні командувати сам, — відповів Кастор, пригортаючись до неї, — ні щоб командували мною.

Чорна як смола негритянка, харпачка, в якої не було де голову прихилити, приндилася так, наче була грінга, біла, кров з молоком, та ще й багачка; нікчемна повія, вона корчила з себе заміжню сеньйору з заможного дому, спалахувала, як сірник, і бундючно йшла геть.

— Шукай собі іншу, я тобі більше не пара!

Але гнів швидко минав, і вона верталася, щоб помиритися і спокутувати свою провину. А Кастор не раз зустрічав її словами: ти ж хотіла, щоб я пошукав іншу…

Епіфанія казилася, із шкури пнулася, погрожувала розправитися з суперницями, наслати на них прокляття. За Факелом, цим вродливим негром, сохло чимало дівок, але страх перед ворожбою і чаклунством перемагав. А проте знаходилися сміливиці: от хоча б свавільна Даліла. Що вже не перепробували — і зміїну отруту, і віспу, і пристріт ревнивої метиски — з неї, як з гуски вода. Вона називала себе дочкою Обалуайє, цього величного старця.

А все ж хай і манірниця, хай і коверзуха, Епіфанія була незрівнянна. Любо було дивитися, як відважно вона йшла через вигін під пекучим сонцем: на чорній, як вугіль, шкірі грали синюваті відблиски, як колись золотавились переливи на білій мов сніг шкірі сеньйори баронеси. Ось на кого Епіфанія скидалася — на мадам. Вони були схожі між собою цяточка в цяточку: мабаси, сестри-близнючки.

За обіднім столом у «великому домі» дворянка застромлювала за корсаж паризької сукні рідкісну садову квітку. Тільки-но барон виходив на веранду викурити сигару, таку їй гидку, як розпусниця манила пальцем лакея:

— Це для тебе, серце моє… — Вона розтягала пальцями декольте, виставляючи груди: — Йди сюди… — І голос її завмирав.

Епіфанія приходила з лісовою квіткою, пришпиленою у вирізі баїянського халата, нахилялася, щоб Кастор її витяг і побачив пружні перса.

— Бач, яка гарна. Це для тебе, — казала задихано.

Обидві безсоромниці, принди, кокетки, вередливиці, обидві деспотки. В обох одне на думці: осідлати його, укоськати, загнуздати, взяти в шори.

Влітку життя було легке й приємне. Веселунка, пустунка, реготуха, дійшла, бита, палка жінка; скрізь вона на висоті: в ліжку, на танцях, на гулях, на недільних обідах, у звичайних розмовах. Скрізь їй раді, скрізь вона бажаний гість. Прання білизни в річці з нею перетворювалося в бучні веселощі; скільки всього вона знала, як дотепно розповідала! Усюди для Епіфанії стіл і дім, усі захоплювалися нею і боялися її.

Боялися через ворожбу, чаклування. Вона ворожила на апельсинових шкурках і на зернах кукурудзи, підказувала, що робити, аби прив’язати чоловіка до чиєїсь спідниці чи, навпаки, перервати надто довгий роман і вернути когось у лоно сім’ї. Про це її вміння знали всі. І воно ґрунтувалось не на вигадках, не на чутках, а на достовірних фактах: на тому, що сталося з Котіньєю, Зе Луїзом і Меренсією. Воно давало поживу для розмов, служило причиною страху й веселощів. Бо чим іншим, як не пристрітом, поясниш навіженство Зе Луїза?

У Великій Пастці, ще до оселення у власній хижці — курені, стуленому за півдня добровольцями для новоприбулої, якій Фадул дав у кредит мату, мило, голку, котушку ниток та інший дріб’язок, — Епіфанія спершу знайшла притулок у халупі Котіньї, з якою подружилася. Невдовзі, на прохання Котіньї, вона зробила ебо з чародійного листя, вгорнула в нього серце намбу, впольованої Факелом куріпки, й підкинула на дорозі в гончарню. І от маєш: курдупель Зе Луїз почав залицятися до Котіньї, ділити з нею ложе і стіл, безоглядно сипати грішми, в діло пішли навіть цегла й черепиця.

Меренсія, виявивши чоловікове марнотратство, не змирилася з цим чаклуванням. Кашаса й гультяйство — невиліковні чоловічі вади; розумна, добра жінка повинна не викорінювати їх, а обмежувати; вона так і вчинила наприкінці тижня, прочитавши чоловікові добру молитву за таке марнотратство: мало того, що тягається, то ще й тринькає гроші, мов якийсь полковник. А спіймавши його на гарячому, коли спробував украсти заощаджені ціною таких поневірянь кошти, вона вдалася до випробуваного способу: потасувала його, віддухопелила. Присмирнілий гончар, зцілений від згубної пристрасті, повернувся до своїх колишніх звичок; щодо кашаси, то тут більша воля, а от щодо гульок поза домом, то тільки в неділю. І все розв’язалося щасливо.

Епіфанія снувала від річки до лісу, від халупи Котіньї до рубаної хати Збуй-Вік і Бернарди, від складу з какао до армазему турка і все поверталась до кузні; заспокоювалася, побачивши, що Кастор кує залізо й латунь, що ніяка суперниця не зазіхає на нього, не метляє біля нього спідницею.

Негритянка не признавалася, не подавала й знаку, але катувалась, душу їй гризли ревнощі, коли запідозрила, що він зійшовся чи ладен зійтися з іншою: кохатися з Факелом — заповітна мрія цієї перелітної пташки. Епіфанія казилася через Далілу, цю зухвалу смердючку.

Поки тривало ясне, погідне літечко, було легко сміятися, легко прощати. Та настала зима, темна, холодна, сумна. Обозів, щоправда, побільшало, гроші потекли щедріше. І все ж стало несила терпіти грязюку й мряку, а особливо молодецтво коваля Кастора Абдуїна, бабія, негра-перелесника.

Коли хирлява Котінья відмовилася від нового ебо — не люблю, як чоловік тримається жінчиної спідниці — і вирішила податися кудись на храм, — адже в червні празник святого Антонія, і святого Жоана, і святого Педро, трьох її улюблених святих, — Епіфанія загорілася:

— І я з тобою!

— Тобі що, Факел набрид?

Сказала, що набрид, а потім похопилась:

— Це я йому набридла. — Задумалась, втупивши погляд у сльоту. — Він ніколи не казав, чи я подобаюся йому.

Як відомо, вона передумала й не поїхала. І Котінья передумала. Почувши, що негр має намір святкувати день святого Жоана, вона запропонувала свої послуги: приготує традиційну женіпапову наливку — падалиця марно гниє під деревами.

— А ти хіба вмієш?

Атож, її навчили черниці в монастирській трапезній, у Сан— Кристовані, вона родом з цього сержипанського міста.

— Як, ти була послушницею в монастирі? — здивувався Кастор.

— Хотіла стати, але не змогла. — У співучому голосі тужлива нотка. — Давали притулок і харчі, щоб я прислужувала. Проте брат Нуно, португальський чернець, який щодня приходив правити службу Божу, підбив мене на гріх. — Додала з видимим смутком: — Добрий був коханець, дай Бог йому здоров’я! — Зітхнула на спомин про ту благословенну пору, коли жила, мов та абатиса: церковне вино й свячена проскура. — Проте сестрички застукали нас, і мене вигнали втришия.

Грязюка й мряка. Зима тяглася з кінця квітня до початку жовтня, захоплюючи ранній сезон і частину сафри, місяці найбільшого пожвавлення, час пік. Дошкуляв холод, дороги розгрузли від дощу, але з вечора до півночі Велика Пастка бурхала життям — гроші на бочку, серце на долоні.

Горн палав ненастанно, при денному чи штучному світлі, а негр Кастор Абдуїн, голий до пояса, оглядав підкови, кував віслюків, лагодив упряж, правив ножі, пробував пальцем леза кинджалів і гострив їх, підтягував вогнепальну зброю. Завжди до послуг обозників, для яких Факелова кузня і армазем сеу Фадула перетворилися на виталище Божественного Провидіння. Рай доповнювали хльорки.

Але вся ця нескінченна зимова крутанина — дрібничка, якщо зважити, навіщо він поставив тут кузню. Кувати віслюків воно добре, завжди заробиш собі на прожиток, але тільки виробляючи каструлі, відра й чайники, ножі й кинджали зможе він повернути позичку полковникові Робустіано де Араужо. Фазендейро на всі обіцянки негра сплатити борг незмінно люб’язно казав, що йому не горить; аби всі були такі порядні й чесні, як коваль, то на землях у басейні річки Кобрас і горя не знали б.

Факел не ліз у пляшку: знав, що пора справжніх ковальських заробітків ще не настала. Знав і те, що пора та не за горами. Від фазенди Санта-Маріана, що біля витоків річки, аж до сельви навколо Великої Пастки, тяглося безмежжя нових плантацій, насаджених недавно, після кривавої змаги за цілину. Ці какаові землі незабаром зацвітуть і принесуть плоди. А поки що брати рахівницю до рук ще зарано. Велика Пастка вже не залежала від перегону худоби.

Кував прикраси, сережки, каблучки, обдаровував дівок: у Реконкаво зазвичай ставитися до жінок з лицарською щедрістю. Підніс Фадулові кастет, такий, щоб наліз на пальці турчина; можна тепер дати зуботички; подарував капітанові Натаріо да Фонсеці довгий, гравійований різцем кинджал з капітановим вигадливим вензелем. Річ просто необхідна на поясі, щоб, скажімо, проштрикнути якогось нахабного кабру: в житті всяке трапляється.

Ідучи у Винозоре і повертаючись назад, капітан не поминав нагоди погомоніти з Фадулом і Кастором. Зійдуться втрьох у крамниці чи в майстерні і ну говорити про всяку всячину: про врожай і про ціну ароби какао, про криваві сутички в Ільєусі й в Ітабуні, скільки там загинуло людей, про нових полюбовниць. Звісно, за чаркою.

— А це що за проява? — помітив капітан під ногами в негра собаку. — Подарував хтось чи купив?

— Ні те ні те. Приблукав.

— Краще, капітане, не допитуватись, — добродушно засміявся Фа— дул. — Цей негр знається з чортом.

— Та й до мене чутки дійшли… — Натаріо ледь усміхнувся на знак згоди. — Хороший собака не має ціни. У мене був один, від мене ні на крок. Здох, гадюка вкусила. Вдома у нас багато щенят, але жодне не годиться.

Він поманив пса пальцем; Горюха заметляв хвостом, проте з місця не зрушив. Капітан заговорив про інше:

— То що, і ви піддалися сказові з отим святим Жоаном?

— Каюсь, є такий гріх. Повеселити людей, розважити жіноту, та й самі знаєте, я теж гуляка. А як ви, капітане?

— Недарма подейкують, ніби він знюхався з чортами. Я теж устряв у це діло, вніс і свою лепту цукром та сіллю, дав грошей на зелену кукурудзу й кокосові горіхи, а йому ще подавай феєрверк! — сміючись, поскаржився турок.

— Не шкилюй, куме, і ти до розваг ласий. Я знаю, скільки ти відмахав легуа з валізою на хребті, аби тільки втрапити на бал.

— Свята правда, було таке.

Скубучи тютюн для сигари, капітан обернувся до негра.

— По-моєму, це все непогано. Велика Пастка розростається, скоро вона стане містечком. Пора жити по-людському.

— Ну, до містечка їй ще далеко, — споважнів Фадул.

Наїжджаючи у Велику Пастку то з півночі, то з півдня і навпаки, Натаріо да Фонсека знав кожну п’ядь безкраїх плантацій полковників у басейні річки Кобрас, тож тепер, розкурюючи сигару, заговорив про блискучі перспективи.

Любо дивитися, як легко виганяються саджанці! За рік здатні вже дати цвіт і зав’язь. Навіть не сподівався такого.

Вони теж не сподівались. Очі слухачів заблищали, серця забилися швидше в грудях. Вашими устами, капітане, мовить сам ангел небесний! Араб склав долоні докупи й звів їх до неба.

— За рік, капітане? А не за чотири? Хіба саджанці зацвітають не на п’ятий рік? — Сказав «саджанці», а не «какаові дерева»; в голосі теплота й ніжність, ніби говорив про дівчат на виданні.

— А по-моєму, якраз через рік. Я вже й домовився з Бастіаном і Лупісиніо, щоб змайстрували у Винозорому корита й помістки. — Корита, щоб вичавлювати патоку з кісточок м’якого какао, а помістки, щоб сушити їх на сонці. — Отож не мине й року, і якщо Бог дасть, якщо не нападе медвяна роса, я матиму какао. — Тільки від сонця й дощу залежало, щоб пагони росли дружно, щоб не напала медвяна роса, щоб не гнили плоди.

Для теслярів і каменярів, для Меренсії та її чоловіка Зе Луїза це добра новина: підуть підряди й замовлення. І все ж відзначити святого Жоана не завадило б: життя — не тільки робота, полювання, кашаса, женихання та інтрижки з жінками, не тільки грязюка й мряка.

Дійшла черга й до Зулейки, яка з минулої зими оселилась у Великій Пастці й удостоїлась лише короткої згадки: це вона сказала, що від співу Кастора Абдуїна да Асунсана мовкнуть пташки; така собі смаглява мрійниця. У публіці, що крутилась біля кузні, Зулейка вирізнялася скромністю і соромливістю. Наперед не виривалася, личко добродушне, рухи стримані: якби не приймала тут клієнтів, то зійшла б за дівчину з порядної родини.

Серед дівчат були гарніші, сучасніші, вишуканіші, палкіші за неї, але за жодну так не билися, жодна не могла зрівнятися з нею. Делікатна й лагідна, до всіх уважна. А проте Збуй-Вік запевняла, що скромність іноді паче гордості.

— Зу знає, чого хоче. Вона має гідність і не легковажна.

Справді, якщо вже вона вирішувала щось, несподіване й непередбачене, вмовити її було годі. При цьому діяла так само сумирно, тихо, замріяно. Хибна думка, ніби ледащиці однаково бездушні й безчесні, що їм аби пусто йти. Жасинта додавала:

— Кожна з них діє як сама знає, подає товар на свій штиб.

До приїзду Епіфанії, що привезла з багажем пиху, жорстокість і зухвальство, Факела й Зу пов’язувала тривка й тиха ідилія, її не баламутили ні сварки, ні лайки, ні чвари. Цей мирний, спокійний зв’язок міг навіть привести до співжиття, коли, спорудивши майстерню, коваль зажив би своїм домом. Але, вітрогон і гультяй, він і не збирався запрошувати її до себе; а вона, горда й щира, не набивалася, їй досить було й того, що перевагу віддавали їй. Так і тривав їхній тихомирний роман.

Я як у воду дивилась, сказала Збуй-Вік після мовчазного розриву Зулейки з Кастором. Пішла вона без сварок, без скандалу. Ніхто не чув од неї докорів чи нарікань. Перестала ходити до майстерні, патрати й готувати дичину, трапезувати з негром. Проте не зробилася ворогом, не платила злом за зло; вона навіть мирно уживалася з Епіфанією.

У кузні Зулейка не з’являлася, але так само водила хоровод, відбивала ритм коко: очі її, коли негр співав і пташки замовкали, втуплювалися в порожнечу. Спершу Факел на це усамітнення Зулейки не зважав, мовляв, досить клацнути пальцями, і вона знову моя.

І справді, Зулейка не відмовила, коли через вереди Епіфанії коваль запросив її до себе. Як же негр здивувався, коли після перших обіймів вона вдяглася, збираючись піти. Та ще й простягла руку за платою. Вона на роботі, тож розраховуйся. А залишатися на ніч, дарувати пестощі безплатно — нема дурних.

Ошелешений Кастор стояв ні в сих ні в тих. Хоч-не-хоч довелося платити; вона взяла морети, та коли переступила поріг, упустила їх додолу. Прийшла сумирна, сумирна й пішла, з гордо піднятою головою.

Факел не сміявся, остючками не колов, вчинок Зу сприйняв як належне. Може, це наука йому?

Танці, влаштовані Педро Циганом на честь святого Антоніо, закінчилися бійкою, стріляниною і кровопролиттям. Слід сказати, що в цій спокусливій затії гармоніста не крилося дріб’язкового розрахунку, ницого інтересу поживитись. Як перепаде з десяток рейсів, то й добре. Не про зиск він думав, розтягуючи міхи своєї гармонії; єдине його бажання — гідно вшанувати славетного святого. Він усе підготував, а за те, що сталося, не відповідає. Інакше навіщо було город городити.

Справді, прибувши тієї дощової, холодної днини в слободу, він збирався лише переночувати на маті якоїсь безпутниці, погріти свої кістки. Мета його подорожі — Такарас, а то й Феррадас, Агуа-Прета, Ріо-де-Брасо чи Ітабуна; він і сам ще не знав до пуття. Він мріяв погуляти на червневих святах, поїсти, попити й потанцювати досхочу. Але приготування у Великій Пастці захопили і його.

Самі ті лаштування — вже свято. Вони забрали понад тиждень дозвілля слобожан, невеличкий гурт людей наче подвоївся, потроївся, поринувши з головою у різноманітні й численні клопоти. Повертаючись до маєтків, обозники на дерев’яних в’ючних сідлах і в порожніх кошиках везли все те, чого не купиш у Фадула: оберемки зеленої кукурудзи, сухі кокосові горіхи, ракети й петарди, шутихи, бенгальські вогні, навіть зірочки та інші витребеньки. Навіть повітряну кулю — про цей секрет знали лише Факел і Збуй-Вік.

Бастіан да Роза, Лупісиніо, Зе Луїз, Гвідо, Балбіно не шкодували сил, переобладнуючи нехитрий каркас із жердин, паколів і рогульок, вбитих у землю над гладенькою глиняною долівкою, — старий навіс для перших нічліжан; вони розбудовували його в просторий барак під солом’яною стріхою. Побачивши такий розмах, Педро Циган від подорожі утримався.

І то вчасно, бо Фадулові саме передали відмову Лулу Гармоніста грати на святого Жоана у Великій Пастці: цей знаменитий на все узбережжя гармоніст був нарозхват.

Добрий помічник, але, щоб не утруднюватися, Педро Циган виступав у ролі радника й експерта. Він носився, як навіжений, роздаючи наліво й направо поради та вказівки, повчаючи чоловіків і жінок.

Жінки працювали не за страх, а за совість, їх не треба було підганяти. Допомагали розбудовувати барак, переносили дрова, які в лісі рубали для багаття чоловіки, збирали хмиз, споруджували з каменів кабиці, щоб готувати мамалигу та інші святочні ласощі. Разом з Епіфанією працьовита, як бджілка, Котінья обробляла женіпапо, обчищала від шкірки, видаляла гірке насіння, вичавлювала сік для майбутньої наливки.

Перед бараком на вигоні надумали змурувати велику піч. Та оскільки дров заготовили багато, то Меренсія запропонувала, і Факел її підтримав, роздати дрова тим, хто захоче зладнати біля своєї оселі меншу піч — смажити солодкі батати й маїс. Так і порішили. Бажаючі могли взяти з собою трохи мамалиги й пляшку женіпапо, щоб причаститися ще до того, як усі зберуться на веселий празник святого Жоана: їсти кукурудзяні пироги, мамалигу й мануе, пити наливку, стрибати через багаття, танцювати кадриль.

Факел наставив у лісі багато сильців, щоб добути більше дичини й назбирати грошей на маїс, кокосові горіхи й піротехніку. Капітан Натаріо да Фонсека теж, як особа зацікавлена, зробив свій внесок. На святкуванні він, на жаль, не буде, зате свій гаманець розв’язав: пожертвував гроші від себе й від Бернарди та Збуй-Вік.

Маїс і кокосові горіхи, цукор і сіль розподілили серед жіноцтва; женіпапо встеляло землю під деревами. Кожен брався за якесь діло, старалися всі. Збиралися в дружні гурти; гомоніли, жартували, сперечалися, сміялись, вихиляли ковток кашаси, щоб зігрітися; бо ж зима, дощить і дощить, холоднеча, а люди не залізні.

До роботи не силував ніхто. Ні тобі наглядача, ні десятника. Фадул і Факел верховодили, але тактовно, ненав’язливо, та й робота в їхніх руках аж горіла. Ніхто нікого не підганяв. Усе йшло само собою, відколи на недільному обіді Кастор запропонував відсвяткувати день святого Жоана.

Коли повії чубляться, то немовби вогонь пожирає солому — палахкотючий і короткочасний. Зненацька спалахує і зненацька гасне, вистачає його ненадовго. Шугає, шириться, палає, аж гуготить, а тоді втрачає силу, никне й згасає. Ні жару, ні диму.

Сутична між Епіфанією і Далілою на балу в ніч святого Антоніо залишилася б буденним епізодом, якби не викликала ланцюгової реакції. Вона підбила, як згодом побачимо, на зухвалу вихватку Мізаела, мулата грошовитого і, судячи з владних манер, вельми самовпевненого. У супроводі двох вакейро, старого й хлопчака, він повертався з Ітабуни, куди пригнав з Конкістського сертану череду биків. Вбрані у шкіряні куртки, вони їхали на добрих конях, при зброї і грошах. У Велику Пастку прибули ввечері. Празник святого Антоніо, танці? Гаразд.

Під звуки гармонії Педро Цигана кружляло кілька пар. У розпал танців Епіфанія раптом вирвалася з обіймів Гвідо й кинулась бити Далілу, яка витанцьовувала з Мізаелем. Даліла облишила партнера і мовила:

— Ходи, якщо ти жінка!

Гвідо й Мізаел відступили назад, звільняючи місце для побоїща: це ж така весела розвага дивитись, як сходяться, як наскакують, як ухиляються від ударів, як лупцюють одна одну дві баби!

Епіфанія напала перша. Вона плюнула на суперницю і заліпила плювком її ліве око. Посипалися образи:

— Чорнопика гнида! Стерво!

— Потягуха! Смердючка!

Негритянки й повії обидві, зате які негритянки і які повії! Чудові представниці своєї раси й свого ремесла, дві місцеві принцеси. Щоправда, у Великій Пастці, цьому ведмежому закутні, бути принцесою і королевою (нею була Бернарда) могли не такі вже сліпучі вродливиці й чарівні німфи. Хай там що, а ці дві вирізнялися, будили заздрість і ревнощі.

Даліла втерлася і одразу мокрою рукою ляснула Епіфанію по щоці. Вони вчепилися одна одній у коси, дряпалися і обмінювалися стусанами, їх оточила весела й галаслива юрба.

— Ставлю на кузину! — заявив Мізаел, віддаючи належне своїй дамі.

— Я — на свою два тостани! — підхопив Гвідо, не менш галантний лицар.

Не перестаючи грати, Педро Циган підвівся з довгої дерев’яної лави, шедевру Лупісиніо, на якій сидів із Зулейкою, і став у коло. В хвилину, коли чубанина, здавалося, ось-ось переросте в загальну бійку, гармоніст поволі перебирав клавіші, немовби виконував під сурдинку супровід. А тим часом він поставив на Епіфанію крузадо, певний у її перемозі. Бастіан да Роза цей виклик прийняв з чисто спортивного інтересу і щоб наддати азарту, анітрохи не вірячи, що колись отримає ці чотириста рейсів: Педро Циган був у боргах, як у реп’яхах.

Як на Гвідо, ставки стали недійсними, бо в сутичку, несподівано для всіх, втрутилася Зулейка. Даліла зазнавала поразки; Епіфанія ривком здерла з неї ситцеву спідничину — стару, бо нову вона приберігала для святого Жоана — і виставила напоказ потішеній публіці її сідниці. Розгублена Даліла вже хотіла покинути поле бою, коли Зулейка зірвалася з лавки, звідки спостерігала за бійкою, і штурхонула Епіфанію ногою; вона була взута в таманко, тож перевага була на її боці. Відчувши підтримку, Даліла мерщій нахопила спідницю і знову кинулась на суперницю. Глядачі заплескали в долоні й засвистіли:

— Два проти одного, синья виграє!

Проте Епіфанія самотою не залишилась: їй на підмогу відважно кинулася маленька Котінья. Вчотирьох вони покотилися по долівці: крім заду Даліли, вигулькували груди Епіфанії: баїянський халат розхристався.

Напад Зулейки виявив справжню причину сутички, на думку жінок справедливу, щоб не сказати шляхетну: негр Кастор Абдуїн, ось хто яблуко незгоди.

За ним вони всі сохли, за нього билися й чубились. Що воно так і є, підтвердилося одразу: підійшовши до брудних, розчухраних, подряпаних суперниць, що зчепилися на підлозі, Факел — цей чорний дженджик! — скомандував спокійним голосом:

— На сьогодні, дівчата, годі! Давайте гуляти.

Заклично, нестримно, бурхливо ревнула гармонія. Незворушний коваль повернувся спиною до безсоромниць і подав руку Меренсії; ця заміжня прямодушна жінка бійки не схвалювала й пішла з ним у танець. Даліла підсмикнула спідничину й вернулася в обійми Мізаела, Епіфанія — в обійми до Гвідо; Фадул потяг у танець Котінью; могутньою статурою турок перевершував навіть брата Нуно де Санта-Марію. Зулейка, лагідна, як завжди, ніби й чубилася оце не вона, прийняла запрошення Бастіана да Рози — цей золотавий бородань роззув свої таманко. На гладенькій глиняній долівці гопцювали босі, легкі й звинні, овіяні здоровим духом поту.

Перебираючи клавіші й відбиваючи ногами ритм, Педро Циган кружляв між парами посеред бараку. Про Аулу Гармоніста й не згадували. Празник святого Антоніо був у розпалі.

Влаштовані Циганом гулі розбуялися щосили. Сутичка між дівками самими зуботичками й ляпасами не обмежилась: сталася халепа ще гірша, справжнє лихо.

Почалося все з пересварки між Гвідо і Мізаелем. Під час зчиненої повіями бійки вони побилися об заклад — поставили по два тостани на Далілу й Епіфанію. І от ні сіло ні впало Мізаел, вихиливши чергову чарку горілки, оголосив Далілу переможницею і зажадав свій виграш.

Вони перелаювалися в музичних паузах, цмулячи женіпапо Котіньї, напій смачний і міцний. Дійшли до образ і погроз, але не до кулаків, бо втрутився турок Фадул. Він звик розводити задирак: обмаль бахурок викликала постійні суперечки й бійки. Фадул розводив суперечників, користуючись своїм визнаним авторитетом: хазяїн армазему, кредитор більшості людей. При потребі він удався б і до сили.

Хоч поруч стояли двоє мовчазних і похмурих вакейро, турок мертвою хваткою ухопив скандалістів за плечі, ставши між ними.

— Тут можуть чубитися лише жінки. Чоловіки — тільки надворі, там, будь ласка, хоч убивайте один одного. А тут танцювальна зала. — Він відпустив їхні плечі, глипнув на Мізаелових підручних, старого й хлопчака, і звернувся до Педро Цигана: — А де ж музика, чоловіче добрий?

Буркнувши щось про два замахорені тостани — нехай Гвідо ними подавиться! — Мізаел відійшов зі своїми супутниками. Добре, що Гвідо не розчув: сам він не чіплявся, зате коли на нього наскакували, спуску не давав.

Мізаел розходився і вже не міг спинитись: що більше він пив, то більше заїдався. Зажадав, щоб гармоніст грав на його замовлення, образив Педро Цигана, тицьнувши йому монету як милостиню; Циган гроші взяв, не показуючи, що його зачепило за живе. Посварився з охоронцем складу через Далілу, якій не давав танцювати з іншим. Підносив до небес свого коня Пірапора, хвалився своєю щедрістю, багатством, хоробрістю. Смердить, як шакал, хрюкає, як свиня, кинув старий Жерино, який його знав.

Настав вечір. Бал був у розпалі, коли в кутку спалахнула нова сварка. З одного боку троє вакейро: ватажок Мізаел, старий Тотоньйо і хлопчак Априжіо; з другого — три кралі: Бернарда, Даліла й Маргарида Кикоть з куксою замість руки й ластатим обличчям. Веремія зчинилася нібито через відмову йти танцювати, а насправді через обурливу вимогу погоничів. їм треба було вирушати до світу в путь, тож хотіли, щоб троє дівок пішли з ними, і негайно, бо перш ніж залишити Велику Пастку, мали намір звідати ще жіночої ласки. Вставати їм рано, чекати кінця балу ніколи: чого доброго, гульки затягнуться до ранку.

Проте повії в цій святковій атмосфері стали на диби — клієнтів у ночі червневих торжеств не приймати: свято є свято. Вони прагнули розважатись, танцювати, відпочивати, пити й сміятися, закохуватись, якщо випаде нагода. Сьогоднішня ніч не така, як інші, — нема чого притискатись до чужих спітнілих грудей, вдаючи насолоду. Вся трійця дружно відкинула спокусливі обіцянки скотаря та його підручних: сьогодні ніяк, вибачайте, іншим разом. Сьогодні ні за які гроші.

Гуртоправи домагалися свого, часу було обмаль. Геть від мене, гукнула Бернарда, коли старий Тотоньйо спробував витягти її надвір. Від того борюкання й женіпапової наливки нахаба ледве тримався на ногах. Мізаел, що вхопив за руку Далілу, гарикнув:

— Не хочете по-доброму, підете по-поганому, кляті лахудри!

Музика ненадовго вмовкла — Педро Циган саме заливав у горлянку кашасу, — тож пересварка лунала на весь барак; приваблені гамором, підійшли й інші дівки. Мізаел, чоловік щедрий, багатий і хоробрий, подумав, що вони хочуть запропонувати свої послуги.

— Конкурс закінчено, вибір зроблено. — Він обернувся до трьох повій і штовхнув Далілу: — Ходімо!

Наперед виступила Епіфанія, по її чорній шкірі градом котився піт; втупилася в вакейро і хрипким, пропитим голосом заявила:

— Ні вони, ні ми. Жодна, якщо має хоч крихту сорому, не піде сьогодні з вами. Не знаєш, що крамничка зачинена? — Епіфанія теж добряче хильнула Котіньїної наливки. Вона плюнула на підлогу й розтерла плювок ногою.

Як це так, щоб її було зверху, та ще кого — якоїсь хльорки! Цього не допустить жоден чоловік, який хоч трохи поважає себе.

— Ця трійця нікуди від нас не дінеться, — заявив Мізаел. — А ти, суко, схопиш по морді!

Виляск розлігся на всю танцювальну залу, як висловився турок; тут танцювали, тут розважалися, але не билися. Негритянка похитнулась. Другий ляпас, іще замашніший, звалив її на долівку; по м’ясистій губі потекла цівка крові.

— Сучий ти син! — мов люта тигриця, прогарчала Даліла.

— Сучий ти син! — повторила Бернарда і ступила наперед.

Вакейро й не стямилися, як їх оточили і взяли за барки розлючені фурії. Щоб захистити Епіфанію, Даліла кинулась на Мізаела й стала його душити. Хіба не вони, ревниві суперниці, на початку балу вчепилися одна одній у коси? Але чублення у повій, як уже мовилося, минає без сліду, це просто сварка кумась.

Для відсічі, для одкоша цим скотарям вони об’єдналися геть усі: чи ж вони не мають право закрити крамничку коли хочуть, чи ж вони не владні над своїм тілом, єдиним скарбом у їхньому нужденному житті? Всі веселі дівчата у Великій Пастці — Даліла, Епіфанія, Бернарда, Зулейка, Маргарида Кикоть, Маріета П’ятнадцять Пудів, Котінья, Дорита, Тете і Сілвія Пернамбуко, — задрипанки, п’янички, спільниці. Якщо в цьому переліку бракувало Жасинти Збуй-Вік, то лише через бажання вирізнити й віддати їй належне: вона одна зробила більше, ніж усі інші. Коли наївний Априжіо став погрожувати револьвером, щоб вирватися з жіночих пазурів, Збуй-Вік штурхонула його ногою в пах. Зойк хлопчини почули аж за півтори легуа на станції Такарас, за словами Педро Цигана, очевидця й учасника тієї сутички.

Бідолаха Тотоньйо був обурений до глибини душі. Думав пожирувати з початківкою Бернар дою, і ось маєш! Він ухопив її за поперек і повалив додолу, силкуючись побгати їй груди, задерти спідницю, а може, хто знає, й оволодіти нею тут-таки, у бараці, на очах у всіх. Він весь трусився, як у лихоманці. Благав, наказував, скрегочучи зубами: ходімо! Щоб почуватися вільніше, зірвав із себе шкіряну куртку. То була його головна промашка: він утратив повагу, яку викликала шкуратянка. Бернарда тим часом утекла, а опасиста флегматична Маріета П’ятнадцять Пудів, перш ніж Тотоньйо звівся з долівки, всілася верхи на бідолаху; аж у того хруснули кістки. Бернарда накинулась на Мізаела, а старий, усе ще лежма, чіплявся за останню надію:

— Априжіо, тримай її, я зараз…

Та чи ж міг втримати Бернарду хлопець, зігнутий у три погибелі! Що ж до револьвера, то Збуй-Вік застромила його у виріз сукні, між прив’ялими грудьми: так безпечніше.

Все це відбувалося одночасно, в лічені секунди. Мізаел виривався від розлючених жінок, його лупцювали, обпльовували, він і собі молотив наліво й направо; Даліла дала йому такого ляща у пику, що він ледве встояв на ногах. Е ні, братця, пора забиратися геть у Конкісту на крупі свого Пірапора, а тебе ще й обкладатимуть лайкою навздогін. Тільки пришелепкуватий затіватиме сварку з повіями.

Фадул дивився похмуро, але Мізаел зрадів, побачивши чоловіків. Ось хто його зрозуміє і підтримає, допоможе приборкати цих чортиць: тобі платять, тож виконуй свої обов’язки без усяких вибриків. Де це видано, щоб шльондри та мали якісь права, режим роботи, вихідний день?

Араб був сердитий: чого це дівки перестали танцювати, покинули кавалерів, ніби святу вже край. Він гримнув на розбуркане жіноцтво:

— Чого ви тут ловите гав?

Але відчув, що пахне сутичкою, і звернувся до Мізаела:

— Вам що, друже, рейваху треба? Кінчайте базар!

Тепер, коли розгардіяш, ляпаси й зуботички припинилися, можна з’ясувати стосунки. Скотар став трохи розважніший.

— Ніхто не зчиняє колотнечі. Ми лише хочемо, щоб нас обслужили, а ці норовисті брикаються.

— Вони нас просто ґвалтують, сьогодні крамничка зачинена, — сказала Епіфанія; з розбитої губи сочилася кров.

— Умру, а не піду! — рішуче мовила Бернарда.

— Повія не сміє приндитися! — заперечив старий Тотоньйо, підходячи до своєї гарненької обраниці.

Збуй-Вік перестала штурхати хлопця.

— Ми повії, а не рабині, — заявила вона і з викликом глянула на Фадула. — Адже так, сеу Фадуле? Чи ти думаєш, як і вони?

Мізаел був певний у чоловічій підтримці й збирався, коли гуртоправи усамітняться зі своїми обраницями, почастувати чоловіків кашасою за свій кошт. Тож у нього аж щелепа відвисла, коли негр Кастор Абдуїн заявив:

— А ти знаєш, що вже понад двадцять років як рабство скасоване? То їхнє діло: схочуть — підуть, а не схочуть — не підуть.

Мізаел отетеріло лупав очима; погляд його перебігав з Факела на Зе Луїза, з кафузо Балбіно на білявого Бастіана да Розу, з Гвідо на Лупісиніо, з Жерино на Фадула, з охоронців какаового складу на гуртоправів та захожих пеонів, з гармоніста Педро Цигана на Меренсію, добру душу, і врешті прикипів до обличчя коваля.

— Ти ба, який сміливець знайшовся! Гляди, негре, щоб не заробити по пиці. — Мізаел обернувся до інших: — Ваше не мелеться, то не біжіть із совком.

І поклав руку на широкий пояс; старий і хлопчак стали біля нього. Перш ніж скотар дістав револьвер, Фадул, усміхнувшись до Збуй-Вік, мовив лагідно, ніби не грозив, а по-дружньому радив:

— Не хапай зброю, сеу Мізаеле; так, здається, тебе звати? І чеши звідси, поки не пізно. — Тоді повернувся до негра: — Спокійно, Факеле!

З рукою на сідельній кобурі Мізаел завагався:

— Як, бійка за цих лахудр!

— Якщо ви їх силуєте, то бійка. Ви, друже, знайте одне — зачепите когось, зачепите всіх.

— Я теж не стоятиму склавши руки, — втрутилася Меренсія. Вона стояла, руки в боки, ладна захищати цих ледащиць, ніби своїх небог чи сестер.

— Такий тутешній звичай, — мовив Фадул.

Навіть якщо такого звичаю й не було, з цієї хвилини він запроваджував його. Щедрий, багатий і хоробрий Мізаел сердито огризнувся.

— Чхав я на ваш звичай і на вас!

Проте вихопити з кобури револьвера він не встиг — Факел підняв його над говолою. Горюха, який під звуки гармонії дрімав під лавкою, але назирав за друзями й ворогами, одразу кинувся на поміч хазяїнові.

Бійка почалася по-справжньому. Фадул схопив старого Тотоньйо за сорочку і пояс штанів, підняв угору і почав трусити. Дівки заходилися зривати з Априжіо одяг. Гвідо просив Кастора віддати Мізаела йому: у них свої рахунки. Проте Факел хотів сам розправитися з цим щедрим, багатим і хоробрим хвальком, мовляв, який знайшовся сміливець негр. Горюха стрибав, гавкаючи й кусаючи бійців за ноги.

Кинувшись тікати, старий Тотоньйо стрельнув навмання для острашки: у нього був старовинний пістоль, і його забули обеззброїти. Куля влучила в голову Котіньї.

Щупле тільце миршавої Котіньї поклали в гамак, призначений для роботи й спання, подарунок Зе Луїза ще з золотих часів. Ховали на убогому кладовищі, в бананових хащах, де на могилах росли мамоейро й криваво-червоні пітанги. Цілу ніч під час свята й колотнечі лило як з відра, але вранці дощ ущух, а під час похорону вже світило сонце.

Вранці кілька чоловіків вирили під розквітлим кажуейро могилу. Відколи урочище охрестили Великою Пасткою, оце вперше викопали глибоку яму. Чоловіки взяли в руки лопати, мотики, тільки-но поїхали Мізаел та Априжіо; хлопчак прихопив і сідло Тотоньйо.

Рятуючись від погоні, старий скочив охляп на Пірапора — прудкого, мов вітер, коня, як хвалився Мізаел — і шаленим галопом поскакав геть. Отак і трапляються нещастя, небіжчики з пробитою головою чи грудьми, звалені сліпою кулею, — ще раз курок натиснутий зі страху, а не з бажання убити.

Коли вже таке сталося, кожен вважав за потрібне дати по пиці Мізаелу й хлопчакові Априжіо. Скотар і погонич розпустили нюні. Смердить, як шакал, хрюкає, як свиня, сказав Жерино, який знав і інші злочини Мізаела; той на колінах благав пощади.

Кастор і Лупісиніо завдали на плечі кінці довгої бамбучини, просунутої в ручки гамака, і понесли. В кортежі сльози мішалися зі сміхом; небіжчицю згадували добрим словом, ніхто не паплюжив її, не обмовляв; згадували її завзяття, щирість, ласощі з жака й кружалець банана, женіпапову наливку. Дорогою на кладовище негр Факел переказував її розповіді про монастир у Сан-Кристовані, про церковне вино й гріх із братом Нуно. І сам сміявся над цими спогадами, а коли настала хвилина опускати тіло в могилу, запитав:

— Хто може прочитати молитву? Вона жила в монастирі, трохи в черниці не постриглася. Варто б помолитися за її душу.

Пробували прочитати, проте ніхто не знав до кінця жодної молитви, навіть найкоротшої — Богородиці. Меренсія, як велить милосердя, грішницю простила, але не настільки, щоб провести в останню путь. Отож і досі душа Котіньї не полинула на небеса — якщо тільки є небеса для повій. А молитва, як ключик, відкрила б перед нею небесну браму.

Мішаючи отченаш і Богородицю, загув, як у бочку, голосисько Фадула Абдали. Недарма малим хлопцем він був служкою у дядька-священика в ліванському селі. Його арабщина лунала єлейно й ніжно, тішила слух, навертали на очі сльози. Епіфанія не витримала й заголосила.

Щойно закопали могилу, як сонце сховалося за хмари — повернулась зима.

Для свого від’їзду Епіфанія не стала чекати кінця зими. Святого Жоана й святого Педро вона відзначила; ще ніколи в житті, казала всім негритянка, вона так не веселилася.

У ніч на святого Жоана біля халуп запалали багаття; сусіди ходили в гості одне до одного. Вигін освітився ракетами, шутихами, мечами, колесами, зірками — голубими, зеленими, пурпуровими. Бенкетарі їли й пили досхочу, і дівки захоплено шушукалися: кадриль ніхто не водить краще за Кастора Абдуїна, тут негр справді неперевершений. Епіфанія палила вогнище разом з Зулейкою — вони покумалися.

Потім запускали повітряну кулю — сюрприз для всіх, окрім Факела й Збуй-Вік. Ледь накрапало; кулю наповнили димом найбільшого вогнища на вигоні, запуск зібрав усіх. Запалили гніт, балон злетів угору і загубився, розтанув серед рідких опалових зірок — штучна зоря завжди найкраща.

Відзначали і ніч святого Педро, треба ж допити женіпапову наливку Котіньї, тим більше що є Педро Циган зі своєю гармонією.

А через кілька днів уранці Кастор підковував Розеду, дроводарку в’ючного обозу Елізіо; почистивши їх долотом, він прибивав чотири блискучі підкови, коли побачив Епіфанію, готову в дорогу; ніч вони провели вкупі, а вона хоч би слово. На голові клуночок, зав’язані в хустку шуплаття і капці — оце й увесь її скарб.

— Прийшла попрощатися, Факеле. — Вона вирішила, щоб не мандрувати самій, піти з обозом Елізіо. — Можна мені взяти абебе, який ти зробив для мене? — В очах і в голосі рішучість, непогамовна гординя, до яких домішалась дрібка суму.

Факел подав їй латунне люстерко із зображенням Ошун. Зостатися її не просив, сказав тільки:

— Я тебе пам’ятатиму все життя.

Епіфанія потисла йому на прощання руку. Боса, на кучмі клунок, у руці абебе, вона так і рушила з караваном на Такарас. Горюха довго біг за нею, але, збагнувши, що негритянка йде геть, відстав і повернувся назад, до теплої кузні. Пес лишався таким же бридким і худим, але виявив хоробрість і мисливський хист. Лежав у кузні й спостерігав, як порається його хазяїн.

Ось і гурт прочан, бракує тільки, щоб співали псалми, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли помітив юрму.

Натаріо народився в одному з каньйонів річки Сан-Франсиско, де відзначали день святих чудотворців. А тут, у далекому какаовому краю, ні прочан, ні чудес не існувало.

У басейн річки Кобрас напливали нові гурти сержипанців, проникали в джунглі: нові фазенди потребували робочих рук. Дорогою вони спинялися в крамничці Фадула, купалися в річковому затоні, розпитували. Найнетерплячіші із свого нужденного капіталу викроювали гріш на жінок. А місця тут гарні.

На батьківщині вони не раз чули розповіді про чудові, небачені землі на півдні Баїї і про какаові плантації. Ґрунти родючі, здебільшого цілина — лише прийти й осісти, — плантації багатющі, справжнє золоте дно. Є де розгулятися серпу, заступу, батогу погонича, мачете, рушниці. Якщо маєш честолюбство й силу, можна випробувати долю, забагатіти.

На ярмарках розповідали цілі історії, бувальщину, притчі. Під бренькання гітар передавався з уст в уста віршований життєпис полковника Енріке Баррето, какаового короля. «У рідному Сіман Діасі з голоду пухнув…» Покинув дім хлопцем, «сточений різак — увесь його капітал». Спершу пеон, потім погонич, «крутити хвоста віслюкам». У хутірцеві завів шинок, «торгувати кашасою й шротом», збив гріш на клапоть землі, «для плантації какао», і незчувся, як «став могутнім магнатом». Отакий він, какаовий король, полковник Енріке Баррето, уродженець і останній харпак Сіман Діаса; на Різдво й Новорічні свята посилав трохи грошей батькові й матері — цим ледачим злидням-сержипанцям. А сам полковник зробився баїянцем.

Путівці й стежини аж роїлися від ватаг юнаків і чоловіків у розквіті віку, одружених і парубків. Вони сунули на південь Баїї, покинувши феодальні маєтки, мертві містечка, коли досягали повноліття або втрачали останню надію знайти якусь роботу.

Прощавайте, батечку й матінко, благословіть у путь, іду шукати щастя в Ітабуну. Прощавайте, жінко й діти, йду на заробітки в Ільєус, може, згодом випишу і вас. У саквах вони несли засоби проти пошестей і зміїних укусів, а в серцях — спогади й поради, любі образи рідних, сльози і ридання. Батько й мати, дружина й діти залишалися в штаті Сержипе чекати й сподіватись.

Рідко коли на нове місце йшли родиною, та ще й з дітьми. А ще рідше рушали великою сім’єю — чоловіки й жінки, старі й молоді, діди й баби, діти й онуки. І все ж бувало й таке: гуртом знятися з місця, гуртом осісти, десь зачепитись. Предківський клан, розгалужене коріння, глибокі кровні й родові зв’язки. Кінчалося тим, що битва за какао розкидала їх по плантаціях, по кухнях поміщицьких маєтків, по будинках розпусти, по диких пустках. Підтяті в своїй основі, зароджувалися нові вартості.

Схрещувалися звичаї, святкування радісних подій, оплакування горя. Перемішувалися сержипанці, сертанці, левантійці, мови й діалекти, пахощі й прянощі, лайки й мелодії. У цьому тиглі, де стикалися різноманітні уявлення про бідність і багатство, ніщо не лишалося незмінним. Для нового краю і народу, який оселявся тут, придумали назву «грапіуна».

Завзяті й працьовиті, сержипанці заселяли какаову зону. Роботи не бракувало, дехто багатів: чим не привід для пісень і мрій, чим не спонука взувати альпаргати й рушати в путь. Люди трималися купи, допомагали одне одному як могли.

Дехто сходив на берег в Ільєусі, маючи певну адресу: фазейду якогось земляка, полковника, чутки про багатство якого давали поживу розмовам і пліткам у бідних містечках, що позбулися чоловічих рук.

Коли Натаріо тікав із Пропрії, один його родич — на сонці разом онучі сушили — написав рекомендаційного листа до полковника Боавентури Андраде. А коли непереливки, то найкраще — довіритися землякові.

Біля того гурту капітан Натаріо притримав мула: з ним привітався старий, його привітання повторили тихі, несміливі голоси. Старий скинув шапку і підійшов до капітана. Щоб з’ясувати, чи втраплять цим шляхом до маєтків у джунглях в басейні річки Кобрас і чи справді там потрібні робочі руки. Що правда то правда, скоро сафра, люди сунули хмарою, любо дивитися.

Звідки вони, видно й так, проте Натаріо спитав, аби підтримати розмову:

— Сержипанці?

— Авжеж, іньйо.

— Це все одна сім’я?

Прикинув на око: крім трьох подружніх пар, високий і дужий хлопчина, косата дівчинка, підліток з сильцем на плечі — ловити горобців. Жінка у жовтій хустці тримала на руках кількамісячну дитину, а другу ще носила під серцем. Десятеро жило на цьому світі, одинадцяте на підході. Справжня ідилія.

— Авжеж, іньйо. Всі родичі.

— А звідки ж ви?

Старий завагався — а що, як чутки дійшли аж сюди? Але відповів:

— З-під Мароїма. Може, чули?

— Бував проїздом, уже давненько. Сам я з Пропрії.

Інші теж зупинились і дослухалися до розмови. Спираючись на відламану гілляку, як на ціпок, миршава й сухоребра бабуся з попелястим від куряви волоссям ступила до вершника, за нею й молодичка з немовлям. Земляк — майже родич, не те що зовсім чужинець. Хто знає, може цей пропріянин, такий статечний, верхи на чудовому мулі в гарній упряжі, чимось і зарадить, порятує? Розмову під пекучим сонцем, на узбіччі дороги, варто б продовжити. Сім’я у них чимала, тільки б не збитися з дороги, а надто після тієї халепи. Розпитувати стара не наважувалась. Вона почувалася непевно, хоч і хотіла добра для своїх.

— Найбільше тут сержипанців. Але майже всі мандрують самотою і дуже рідко — цілою сім’єю, та ще такою великою, як ваша. Чому ви знялися всі, дозвольте запитати?

До старого приєднався один з чоловіків:

— У нас роботи немає, а тут, кажуть, її повно. Тільки через це.

— Ну що ж, слушно робите. Краще не розпускати язика, а я не сповідник, щоб допитуватись. У цих краях люди ніби вдруге народжуються. Навіть ім’я при бажанні можна змінити.

— Це тут, не інакше, — сказав Амброзіо, зупиняючись.

Обабіч річки серед крутих шпилів лежала долина. Лівий берег, зовсім пустельний, вкривали густі, низькорослі чагарі. На правому мріли розсипані там і сям халупи, а трохи ближче тяглася вуличка з рядом будиночків. Впадали в око кілька цегляних будинків, дерев’яна споруда під солом’яною стріхою, великий барак на вигоні.

— Справді гарно, як казав той добрий чоловік, — мовив старий.

— Капітан, — уточнила стара Ванже. — Він назвався капітаном. Капітан Натаріо.

Старий Амброзіо, стара Еванжеліна, по-простому Ванже. Зігнуті, худі, сиві: ні йому, ні їй немає й п’ятдесяти. Двох старих хліборобів зігнали з землі, і тепер вони шукають інший клаптик, щоб сіяти й збирати врожай. Вони дивилися на цілину перед собою, буйну й дику. Незайманщина — приходь і обробляй. А може, тут якийсь підступ, якийсь ниций розрахунок? Але навіщо тому доброму чоловікові, капітанові, брехати? Всі їхні біди зосталися далеко, в штаті Сержипе. Не варто й згадувати.

Дінора трималася біля Ванже, з немовлям на руках. Обернувшись, вона усміхнулась до чоловіка, Жоана Жозе, або Жоанзе. їхні мандри скінчились, можна покласти на землю свій убогий скарб, закласти власну оселю. Тепер вони осядуть, почнуть обробляти землю, саджати рослини, розводити свиней і курей. Вона виростить сина, народить ще одну дитину. Дінора боялася, щоб немовля не померло дорогою: таке слабеньке, що навіть не плаче, тільки скімлить.

Чоловік ступив уперед, став між матір’ю і дружиною; у відповідь на її усмішку провів пальцями по змарнілому обличчю супутниці життя. Він, Жоан Жозе, розучився навіть усміхатись. У Мароїмі, перед тим, як їх вигнав поміщик, дім повнився її піснями, щоки її пашіли, очі блищали. А вночі вони не випускали одне одного з обіймів.

Шкарубкі пальці, м’язиста й брудна рука: ці несподівані пестощі Дінора відчула не лише обличчям; на її потрісканих губах заграла бліда усмішка. Легенький доторк пальців — наче цілющий бальзам, усежерущий вогонь. Дінора немовби відродилася, знову відчула себе жінкою.

Чарівна природа неспроможна була приховати убогість життя. Жоанзе похмуро поскаржився:

— Я думав, тут виселок, а це лише хутір. Все починай заново.

— То й що? Зате земля добра, — заперечив Амброзіо, підвищуючи для більшої переконливості голос.

До старих приєдналися ті, хто плентав позаду. Зупинилися під сліпучим сонцем на повороті, дивилися на обітовану землю, прикипали очима до халуп і будинків, і серця їхні схвильовано стукотіли. Вони вірили й не вірили, їх проймав страх, охоплювали сумніви, але хотілося вдарити лихом об землю. Згадували капітанові слова: земля тут родюча й щедра.

— Земля, здається, добра, як ми й сподівалися.

— Земля, слава Богу, щедра. Видно навіть з могутніх дерев.

— Доведеться добряче потрудитись, щоб повалити цей ліс.

— Гадаю, цей добрий чоловік…

— Капітан! — знову нагадала Ванже.

— …гадаю, що він говорив про землі по той бік річки. — Агналдо рукою показав на густі чагарі на протилежному березі. — Там треба корчувати ліс.

— Нехай і так. Там краще. — Жоанзе нерішуче топтався на місці. — Аби лиш були покупці.

— Капітан казав, що будуть.

— Дай-то Боже!

Знову рушили в путь, попереду старий Амброзіо з патерицею, символом влади й шани. Ванже взяла в невістки дитину, щоб та йшла за руку з чоловіком. Агналдо підтримував вагітну, бо й так уже притомилась.

— Вже недовго, Ліа. Зовсім трішки. — Ще, чого доброго, почнуться передчасні перейми. — Чого ти плачеш?

— Від щастя.

— А де може бути будинок грінго?

Діва, косате дівчисько, відповіла на братове запитання:

— Мабуть, ото. — Пальцем показала на муровану кузню, побілену вапном, що аж очі вбирала.

— Ходімо туди!

Так вони й ішли, долані страхом і надією, биті життям сержипанці. Хлопець і підліток випередили гурт, кинулися до річки.

— Куди це ви?

— Нехай біжать, мамо. І я з ними, — втрутилася Діва; волосся цупке від пилу, лице замурзане, тіло, вкрите лепом, просило купелі.

— І я! — заявила вагітна.

— Гаразд. А ми побалакаємо з турком.

Худенький дванадцятилітній хлопчак лишив сильце на березі річки, там, де вода розтікалася ширше. Скинув свої лахмани і шубовснув у воду.

Його брат Авреліо роззирнувся навколо — ніде ні душі, тільки його рідня змиває з себе подорожню пилюку. Він скинув сорочку й почав розстібати штани, коли почувся сміх. Хлопець поглянув униз за течією і побачив у кам’яному басейні цілий гурт жінок. Авреліо так і завмер, тримаючись за штани. Дівчата, напівроздягнені й голісінькі, прали шмаття, купалися, жартували. Ошелешений підліток відчув незрозуміле хвилювання — йому вже йшов сімнадцятий рік.

Нандо, хлопчак, спершу скупався в річці, а тоді зайнявся деревами, мавпами-сагуї, горобцями.

Турка розпізнати легко — гачкуватий ніс, кучеряве волосся, горловий голос. У цегляному, побіленому вапном будинку вони зіткнулися з чорним-чорнющим негром у засмальцьованій шкурі кайтіту навколо стегон, який бив молотом по шматку розпеченого заліза. Щоб турок був такий чорний, ніхто не бачив, і Діва не втрималася від сміху.

Факел перестав кувати; чому сміється косата дівчина, він не знав, але й собі засміявся. Лише тоді він помітив інших людей. Звідси було видно, як через вигін поверталася з річки Бернарда. Діва трохи заспокоїлась. Сама щупла, як дівчинка, проте вигляд, як у дорослої.

— Турок живе он у тому великому дерев’яному будинку. З вулиці то крамниця, а знадвору — житло. Цієї надвечірньої пори Фадул або задає хропака, або сидить над рахунками. Я проведу вас.

Зацікавлений негр провів прибульців до шинку. Фадул Абдала, схилившись над прилавком, саме переглядав імена й дати в гросбуху: записи про відпущені товари, про дні розрахунку.

— Нас послав капітан Натаріо. Він сказав, що земля тут годиться під плантації і що ви надасте нам усе необхідне.

Турок обвів поглядом прибулих.

— Ви з Сержипе?

— Атож, іньйо.

І раптом сталося таке, чого жителі пустоші досі не бачили: велетень упав навколішки, звів руки до неба й заговорив по-арабському: то була молитва, волання до Бога. Обличчя його сяяло радістю: кум Натаріо завжди дотримує слова. Вранці пообіцяв прислати сержипанські родини, щоб селилися у Великій Пастці. І ще не настав вечір, а перші новосельці вже прибули. Слава тобі, Господи!

Він звівся на ноги і, щоб показати, який він радий гостям, почастував чоловіків кашасою. Для жінок дістав із сховку пляшку женіпапової наливки, що лишилась від покійниці Котіньї. Вагітна попросила води, а стара захотіла кашаси. Разом із немовлям їх було восьмеро, але прибульці сказали, що іще двоє діток побігли на річку.

— За сержипанців! — виголосив турок тост.

Він завжди до їхніх послуг. Землі тут вистачає, лише перехопитися через річку. Містка н^має, човна теж, на той бік переходять по камінню, де течія не така прудка; взимку через дощі той брід заливає водою. Земля родюча, жде не діждеться роботящих рук.

— І вона безхазяйна? Справді?

— Тепер хазяїн є, але ми люди подільчиві, вибирай собі клапоть де хочеш. Хіба капітан не казав?

— А він що, інспектор чи нотаріус?

— Якщо хочете, нехай і так.

Жоан Жозе, покашлюючи від хвилювання, допитувався:

— А кому ж збувати врожай?

Турок широко повів рукою:

— Ось за цією пущею какаові плантації. Тож покупців вистачить.

Ще вранці в цьому запевняв його кум, і треба бути дурнем, щоб не вірити капітанові Натаріо да Фонсеці.

Аби не ночували просто неба, Фадул порадив прибульцям зайняти барак: там ночують гуртоправи й пеони, а іноді влаштовують бали й вечірки. Факел, усміхаючись, сказав, що жінки, якщо хочуть, можуть оселитись у покинутій хижці, де жила Епіфанія. Хижку Котіньї вже зайняла початківка. Для вагітної і для жінки з немовлям це куди краще, ніж барак. Єдина незручність, що то Жаб’яча Коса, куток веселих дівчат.

— То й що? — сказала Ванже.

Тим часом надійшла Збуй-Вік купити гасу й здивувалася, що в крамниці людно.

— Це послані капітаном сержипанці. Збираються на тому березі закласти плантацію маніоки. Вирощуватимуть також боби й маїс.

— Що ж, справа потрібна.

З Ослячого шляху, з Жаб’ячої Коси поспішали жінки й чоловіки, перешіптуючись між собою. Вони пропонували свої послуги, несли поїсти. Немовля пішло по руках.

Зилду, дружину Натаріо, не зустріли феєрверком тільки тому, що капітан не попередив про це Фадула. А проте цю подію відзначили не менш бучно, ніж прибуття сержипанців два місяці тому. Звістка, що капітан Натаріо вирішив будувати собі дім, вразила всіх, стала новим етапом у житті Великої Пастки. На довколишніх Плантаціях, дожидаючись першої сафри, квітли молоді какаові деревця.

Кілька днів тому Балбіно й Лупісиніо прорубали просіку до шпиля, щоб визначити, де ставити дім; Бастіан да Роза і Гвідо майстрували корита й помістки на фазенді Винозоре. Зилда приїхала, щоб обговорити з мулярами й теслярами, який саме має бути будинок. Будинок неабиякий, хазяїн — чоловік статечний, сімейний, має дружину й восьмеро дітей, п’ятеро законних і троє всиновлених. Дивно, але всі восьмеро були дуже схожі між собою. Різниці між рідними дітьми та приймаками Зилда не робила, так наче народила усіх сама.

Волячий запряг ще наближався, а мешканці Великої Пастки вже схвильовано бігли на вигін. Проте Натаріо, який трюхикав попереду на чорній мулиці, звернув до рубаної хатини Збуй-Вік і Бернарди. Обидві господині вже стояли на порозі.

Зилда взяла з собою двох синів: Еду, найстаршого, рослявого тринадцятилітнього хлопчака, і найменшого, що народився вже тоді, як Натаріо дістав наділ під какаову плантацію, хрещеника полковника Боавентури та його дружину дони Ернестини. На честь хрещеної матері його назвали Ернесто.

Тонкокоста, на вигляд крихкотіла, а насправді здорова й життєрадісна, Зилда скочила з воза, підібравши поділ сукні. Хрещениця поцілувала їй руку:

— Благословіть, хрещена.

— Нехай Господь благословить тебе, моя доню. Добридень, Збуй-Вік, а ти ніби помолоділа.

— Божою ласкою.

Натаріо спішився, попустив на мулиці підпругу. Він збирався їхати далі, от тільки покаже Зилді пагорб, де стоятиме дім край заростів мулунгу. Ернесто зліз із воза, тягнучи на повідку малесеньке цуценятко. Воно опиралося, вишкіряло зуби. Торкнувшись пучками простягнутої руки Кастора Абдуїна, Зилда сказала:

— Оце, сеу Факеле, привезла тобі сучечку. Місяць їй. Негринья привела аж шестеро цуценят. Я чула, в тебе песик, то ось тобі пара для нього.

І засміялася коротким, приємним сміхом. Ті, хто знав її, не могли нахвалитися, яка вона господиня і мати дітям, рідним і всиновленим. Така дружина — знахідка для чоловіка: віддана, скромна, ретельна.

— Що ж, почекай, поки підросте, — мовив негр Горюсі, який збуджено крутився поряд.

Факел мацнув сучку за мордочку, почухав їй живіт і поставив на землю. Горюха мазнув її лапою, лагідно загарчав.

Натаріо взяв Еду за вухо і звернувся до Кастора:

— Ось тобі помічник, мій старший син Едуардо. Лишаю його в тебе, щоб навчив його ремесла. Зроби з нього коваля, як ти сам.

— Гаразд, постараюсь.

На вогні — бляшанка з процідженою кавою. На столі, в бляшанці з-під гасу, — їжа: плоди хлібного дерева, підсмажене в’ялене м’ясо, ямс, м’яка жака й манго, зеленкуваті, але вже достиглі, великі й смаковиті фрукти. Учта нашвидку, бо Натаріо поспішав.

— Мені треба на плантацію, час їхати. Ви ще наговоритесь.

Перш ніж вирушити з чоловіком і тими, хто їхав до шпиля, Зилда вручила Збуй-Вік пару капців з пурпуровими помпонами, розкішний подарунок, виписаний з Ільєуса; Бернарді дістався пакуночок з дитячим одягом: сорочечкою, вишитими пінетками, блакитним чепчиком з білою стрічкою — все зроблене її руками невтомної трудівниці.

Живіт Бернарди вже округлився. Будуть двійнята, пожартувала Зилда, торкаючись живота хрещениці. Вона відрадила їй підніматися на гору, надто вже та обважніла й ноги набрякли.

Ножами для рубки дерев Лупісиніо й Балбіно ще розширили прокладену просіку. Останній раз Натаріо вилазив на вершину з Вентуриньєю, який на власні очі хотів побачити місце бою. Сходження те відбулося кілька років тому, невдовзі після горобиної ночі, ночі пастки, Великої Пастки.

— Що тут було і що тепер стало… Поглянь, доно Збуй-Вік, що в нас діється… Боже праведний! — Тесля Лупісиніо мав на увазі зміни, які відбулись у Великій Пастці.

Він і Жасинта Збуй-Вік простували до вигону. Щонеділі вранці біля барака виносили на берег дари землі й виводили свійських тварин; їх привозили сюди човном, що його видовбали він сам і Бастіан да Роза зі стовбура бобового дерева, яке зрубав Амброзіо з синами. В цій глушині майстри, чи то мулярі, чи то теслярі, бралися за будь-що, навіть за рубку лісу. А проте від останньої зими роботи вистачало всім. Із замовником домовлялися усно, виконували замовлення здебільшого в кредит, розраховувалися з запізненням; вистачало слова, і це вважалося векселем. Найчастіше ставка робилася на спільну допомогу: ходячою монетою став обмін послугами.

Слідом за сержипанцями з Мароїма за річкою оселилися ще дві родини: вони обробляли землю, саджали маніоку й маїс, розводили курей, кіз і свиней. Оскільки тут водилося чимало отруйних змій, житла зводили на палях, а внизу влаштовували свинарники. Сало захищало свиней од укусів гадюк, усе гаддя вони загризали й пожирали. На прохання новосельців Гвідо й Лупісиніо збиралися в найвужчій частині потоку поставити місток. Цим наміром зацікавився полковник Робустіано де Араужо, що втратив на броді не одного забійного бичка. Виявив інтерес і капітан.

Сім’я Жозе дос Сантоса прибула з Ларанжейроса й налічувала п’ятеро душ: він, дружина і три дочки. Подружжя Алтамірандо та їхня донька приїхали з ураженого посухою сертана; доньці Сан, недоумкуватій від народження, минуло тринадцять років. Двічі на місяць Алтамірандо купував у полковника Робустіано бика — в кредит, розплачуючись у другій половині місяця, — і забивав його. Свіжину продавав у неділю, а що не вдавалося продати — засолював. У спілці з Амброзіо Жозе дос Сантос збирався торгувати борошном: маніока на тутешніх плантаціях родила щедро.

— А зовсім недавно, — говорив Лупісиніо, — тут не було жодної звірини, крім пташок, гадюк та в’ючних віслюків. Пригадуєш, доно Збуй-Вік? А нині…

Він показав на курочок і півників, які, наполохані їхньою появою, розбіглися. На гнойовищі, з численним виводком голошиїх курчат, греблася квочка, власність Меренсії. Під жакейрою біля Фадулового армазему порпалася в гнилих фруктах льоха, теж із виводком поросят.

— Пригадую… Роботящий чоловік сеу Амброзіо, не в докір іншим сказати. Добряга. Cia Ванже сьогодні принесла мені жирного каплуна, задурно.

— Невже задурно, доно Збуй-Вік?

— Авжеж. Тепер я їхня боржниця, але чим я можу віддячити? — Глянула на свої висхлі руки з довгими кощавими пальцями. — Нічим, Господи.

Лупісиніо і Збуй-Вік хвалили сержипанців і сертанців, теревенили про всяку всячину, з’ясовували, хто що любить їсти, словом, вели недільну бесіду. З птиці для Лупісиніо не було кращого м’яса за безхвосту курку. Збуй-Вік правила своєї: їй найбільше смакує чорна курочка. Зилда, дружина капітана Натаріо, зготувала смажену кобку: смакота, та й годі! Кобкою називають ангельську курочку. Зилда вже розвела їх понад два десятки і неабияк ризикує: привчених до лісу курей треба мало не силоміць заганяти в курник.

— І сіа Ванже охоча розводити цю напівдику породу. В Аталаї цих курей багато, Натаріо обіцяв привезти яєць, щоб їх висиділа якась спокійна квочка.

— Дім капітана Натаріо вже готовий, і дім і меблі. А коли ж він переїде?

— Якби Зилдина воля, вже давно б переїхали. Проте вирішує Натаріо, а він нічого не робить абияк. Якщо досі не переїхав, значить, є причина.

— Авжеж.

А обговорювати капітанові вчинки не слід. Ні їм, ні Зилді. Нікому.

Зміни у Великій Пастці зайшли минулого літа, коли прибули сержипанці. Проте відчутний поштовх вони дістали тоді, коли після збору раннього врожаю зацвіли й дали плоди какаові дерева на нових фазендах. Ті фазенди наприкінці земельної війни заклав на викорчуваних землях полковник Боавентура Андраде зі своїми спільниками й протеже.

Якби не ці перші збори, у Великій Пастці навряд чи щось змінилося б, попри все завзяття прибулих хліборобів і тваринників. Проте відліком часу стало саме прибуття Амброзіо й Ванже: до і після того спекотного дня, коли Діва сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом і зайшлася веселим сміхом.

Уже наступного місяця, в травні, у Велику Пастку, тоді ще хутірець, прибуло кілька віслюків з фазенди Винозоре. Капітан Натаріо власною особою, верхи на чорному мулі, пригнав невеличкий в’ючний обоз з першим какао, зібраним на його плантаціях. Ця приємна подія вилилася в свято, небачене в цих краях.

Десяток-другий ароб, мізерна дещиця порівняно з урожаєм на інших фазендах, але все золото світу не могло б так розхвилювати колишніх жагунсо: маленькі очиці на камінних обличчях іскрилися, а на губах грала бліда усмішка. Цю подію відзначили бучною гулянкою з щедрою випивкою і безкоштовним частуванням. Найбільше раділа Бернарда. Живіт не завадив їй цілу ніч провести в обіймах хрещеного.

Раніше час ледь плинув, розтягувався на довгі місяці. Та ось почали давати врожай плантації, і навіть події того тижня сприймалися як далеке минуле. День наздоганяв день, учорашнє мріло вже далеко, а від позавчорашнього губився й слід.

Отож відійшла й та неділя, коли видовбаний з бобового дерева човен з юними Авреліо й Дівою на борту перетнув річку, везучи трохи продуктів на продаж. Старожили Великої Пастки узріли на грубій мішковині плоди землі, досі не бачені в цих краях: стручкові боби, шушу, кіабо, машіше, жіло й гарбузи. Було чим пишатися.

З кожним тижнем розмаїття і кількість товарів зростали. Турок Фадул жадібно накинувся на перший перець: круглий, пахущий перець, гірку, довгасту, стручкувату перчицю, поцятковану зеленими й багряними плямами. Найдо торгував пташками. Він та його товариш Еду ставили в лісі сильця і ловили папа-капім, сабіа, бем-те-ві, ластівок, трясогузок і куріо. Хлопці збивали й простенькі клітки. У Факеловій майстерні птах з породи жовтобрюхів лопотів крилами, надимав воло, заходячись щебетом і свистом.

Ліа сиділа навпочіпки перед бараком і продавала. Зрідка ходила кудись з чоловіком, свекром і шваграми, носячи на руках і годуючи груддю плаксиве опецькувате немовля.

За прикладом Жозе дос Сантоса, незабаром продавати вирощені за тиждень овочі стала й родина Алтамірандо. Сан доглядала свиней, сповивала поросят, наче немовлят; у викоті її сукні золотіли пипки. Разом з Еду й Нандо вона гасала по долині — цибата, кучерява й сміхотлива. Мила й безстрашна дівчина.

Ці перші базари принадили не лише місцевий люд, а й сезонників, лісорубів і пеонів з довколишніх маєтків. Вони купували городину й зелень, бо на фазендах земля хоч і родюча, але пристосована лише для какао. Куплений шматок гарбуза можна було тушкувати з бобами; смажені шушу, жіло й машіше — чудова приправа до в’яленого м’яса. Лісоруби й пеони приходили також, щоб трохи розважитись, погуляти, знайти собі пару. — Дехто приносив шестиструнну гітару й кавакіньйо. Ліко Карась грав на губній гармонії, божественному інструменті; з майстерні йому підсвистував софрe-жовтобрюх.

Повій прибувало, більшало хатинок; раніше розкидані далеко одна від одної, вони обростали завулками й тупичками, і там панували веселощі. Щовечора влаштовувалися бучні гулянки. Минулися ті часи, коли про недільний день нагадували тільки Факелові звані обіди.

У базарному гаморі, проходячи поодинці чи гуртом повз Лупісиніо і Збуй-Вік, пеони скидали благенькі солом’яні брилі й чемно, співучими й протяглими голосами віталися:

— Добридень, сеу Лупісиніо! Добридень, доно Збуй-Вік!

Раніше доною її величали з огляду на вік лише тесля та його син стругальник: літню жінку, хай і легковажну, слід поважати. Однак і те вже позаду. Нинішні сусіди поштиво називали її доною Збуй-Вік, а діти пеонів та лісорубів навіть просили її благословення. Якщо повія не тільки «сіа», а навіть «дона», то вона вже не пропаща, нікчемна жінка, а особа значна, гідна найглибшої пошани.

Перша дитина, що її Збуй-Вік прийняла в свої п’ятдесят чотири бурхливо прожиті роки, була не Бернардина, як вона того сподівалась.

Вона дрімала біля Зе Раймундо, давнього клієнта, з яким можна погомоніти й посміятись у ліжку, коли хтось закричав і загрюкав у двері.

— Це до вас, кумо, — гукнула з сусідньої кімнати сонна Бернарда.

— Іду.

З порога, навіть не привітавшись, до неї ступив мокрий як хлющ Агналдо:

— Ви повитуха? Мати послала по вас. Скоріше, в Ліа почалися перейми. — І повторив: — Скоріше!

Він промовив це таким владним тоном, що Збуй-Вік, це вагаючись, відказала:

— Зараз.

Швиденько накинула щось на себе. Зе Раймундо розплющив очі й поцікавився, що це за метушня.

— Пусте, я скоро вернуся.

При березі стояв човен, але Агналдо кинувся через річку уплав, а Збуй-Вік перебралася на той бік, обережно перестрибуючи з каменя на камінь, щоб не послизнутись і не шубовснути у воду. Аж тепер до неї дійшло, чого вона біжить на той берег, але вертати назад уже пізно. Хто найбільше винен у цьому, то це Бернарда. Коли її питали, хто найкраща повитуха в Такарасі чи в Ітабуні, вона знай повторювала легковажно: ні в Ітабуні, ні в Такарасі, народжуйте тут, у Великій Пастці, з допомогою куми Жасинти.

— А Збуй-Вік уміє приймати пологи?

— Уміє… Хіба є таке, чого вона не вміє?

Ось так Збуй-Вік і зажила слави вправної баби-пупорізки ще до того, як прийняла першу дитину. Отож стара Ванже й згадала про неї, коли невістка відчула болі. Сама Ванже мала в цьому нелегкому ділі великий досвід, бо народила дев’ятеро дітей, з яких вижило п’ятеро. В Мароїмі вона не раз допомагала повитусі кумі Дезидерії, навіть приймала дитину в своєї невістки Дінори, але з Ліа це було надто ризиковано: свою вагітність, як усі нинішні жінки, Ліа переносила важко, ночами їй снився її чоловік, прив’язаний мотузками до дерева біля скотного двору, і вона прокидалася, охоплена жахом. Це ще чудо, що не скинула дитину.

Ванже потерпала: а що, як пологи виявляться важкими? Тоді без досвідченої повитухи не обійтися. Від людей вона дізналася про Збуй-Вік — ця пупорізка не підведе.

Лія лежала на дощаному ліжку, очі вирячені, і знай стогнала й вимагала покликати чоловіка. Стурбовані Амброзіо й Жоанзе снували туди-сюди; Діва стояла ні в сих ні в тих; Дінора якось знічено сповивала дитину. Ванже відчула себе непевно, її мучили лихі передчуття. Де ж це кума, чого вона бариться? Тільки Нандо спав собі спокійнісінько у сусідній кімнатці.

Ввійшов змоклий до рубця Агналдо, кинувся до Ліа, взяв за руку, присів на край ліжка. Породілля відразу заспокоїлася, обм’якла, проте зойкати не перестала. Ванже спитала в сина:

— А де ж кума?

— Тут я, синьє Ванже. Доброго здоров’я всім!

Збуй-Вік підійшла до ліжка, мовила до Агналдо:

— Ти, хлопче, гайда надвір, дай спокій стражденниці. З таким помічником, як ти, вона взагалі не розродиться. — Потім звернулася до старого Амброзіо й Жоанзе: — Ви теж. Негоже чоловікам тут стовбичити.

Поки вони не вийшли, Збуй-Вік завмерла біля ліжка, мов той вартовий, а тоді обернулася до Діви:

— Принеси каганця, небого, посвітиш нам.

Збуй-Вік умостилася на місце, де сидів хлопець, усміхнулась до Ліа, погладила їй живіт.

— Ну що ж, рибонько, доведеться постаратись, щоб карапузик з’явився на світ. Не бійся, пологи не хвороба. — Вона погладила Ліа по обличчю: — Ім’я вже обрала?

— Ще ні, сеньйоро.

Збуй-Вік поралася так, ніби все життя тільки те й робила, що приймала пологи. Ванже трохи підбадьорилась, ладна виконувати всі кумині накази. Збуй-Вік попросила пляшку. Діва принесла порожню, з неї ще не вивітрився сивушний запах.

— Дмухни в неї щосили, — звеліла Збуй-Вік, вкладаючи пляшку в руки Ліа. — Кілька разів дмухни. Ось я покажу, як це робиться.

З цієї Збуй-Вік неабиякий навчитель.

— Дивись. Набери в груди якнайбільше повітря, отак, і зразу видихни все. — Вона глибоко вдихнула і подула в отвір пляшки. — Потім знову вдих і видих, без зупинки.

Повитуха звеліла скип’ятити в горщику води — для сидячої ванни; ванна посилить перейми й прискорить пологи.

— Перевірений спосіб!

Побачивши, що Дінора сидить собі спокійнісінько з дитиною, вона зажадала:

— Куди ж це годиться, жінко? Вклади-но дитину та підсобляй мені. Подай он ту миску, щоб була напохваті.

Збуй-Вік зроду не приймала пологів, хоч не раз бачила й легкі, й важкі в пансіонах, де жили повії. Навіть допомагала досвідченим повитухам, захоплюючись їхньою вправністю. Щоправда, вона бачила також, як іноді за діло бралися самозванки і діти народжувалися мертвими або вмирали на руках у тих бабів. Проте приймати дитину самій їй доводилось уперше. Та ще в заміжньої жінки.

В неї хололо під ложечкою, але вона не давала того взнаки. Безтурботно теревенила про какао й худобу, курей, льоху, час від часу просячи Ліа щосили дмухати в пляшку. Перейми почастішали, подужчали, і породілля почала кричати з болю: ой-ой, помираю!

Збуй-Вік поквапила Дінору й Діву, що гріли воду:

— Підкиньте-но ще дров у вогонь!

У сусідній кімнаті запхикав хлопчик, став кликати матір. Дінора хотіла йти, одначе Збуй-Вік зупинила її:

— Нехай подивиться батько. В тебе є робота.

— Піди туди, Жоанзе. Побудь із ним.

— Сходив під себе, — доповів Жоан Жозе.

— То підітри, — кинула Збуй-Вік, перш ніж Дінора поставила на камінну триногу горщик і пішла до сина.

Окріп вилили у ванночку, взяту, як і майже все в цьому домі, у турчиновому армаземі в кредит. Підвели Ліа з ліжка й посадили у ванночку, закотивши сорочку.

— Ой-ой! Не можу! Пече!

— Що гарячіше, то краще.

Ванже й Дінора тримали її за руки, а Збуй-Вік за ноги, щоб тепло проникало глибше. Ліа то зойкала, то заходилась криком. З дверей визирав переляканий Агналдо; Діва нервово кусала нігті.

Коли вода почала холонути, Ліа знову поклали на ліжко.

Цілу ніч жінки слухали стогін Ліа й спостерігали за тим, як рветься на світ нове життя. Дитина народилася вранці, коли чоловіки вже пішли на роботу; ще не розвиднілось, а вони вже копали землю. Збуй-Вік відпустила з ними Діву, та понесла в речовому мішку їжу: шарке, борошно, рападуру, гроно бананів. Агналдо виставили силоміць.

— Батько, — заявила Збуй-Вік, — тільки плутається під ногами.

Під час чергових переймів, таких сильних, що Ліа аж захлинулася криком, Збуй-Вік одразу помітила появу маленької голівки, вкритої чорним пушком.

— Розроджується, — шепнула вона.

— Далі не йде. Ой лишенько! — Наполохана Дінора заламала руки.

— Ану цить! — шикнула Ванже.

Добре, що кума випровадила Діву та Агналдо на оранку. Ото було б лементу!

Присівши навпочіпки перед Ліа, Збуй-Вік обережно взяла в долоні слабеньку голівку й спритно витягла на вранішнє світло. Ще одне зусилля, і з’явилося закривавлене тільце.

Багрового кольору немовля не кричало: яке ж воно народилося — мертве чи живе? Піднявши його вгору, Збуй-Вік одразу помітила, що круг шиї обмоталася пуповина, загрожуючи його задавити. Таке вона бачила вже не раз і. тому знала, як діяти. Вона швидко розмотала пуповину, звільняючи від неї немовля.

Ванже, не розгубившись, подала їй уривок шнура, Збуй-Вік одміряла на чотири пальці в довжину й перев’язала пуповину. Не чекаючи, поки подадуть ножиці, — з цими задушеними дітьми жарти погані, — вона зубами перекусила пуповину й зав’язала її вузлом.

Цю грудочку закривавленої плоті поклали у ванночку й плескали долонями по задку, поки не розлігся плач — що він живий, новонароджений підтверджував криком.

— Оце тобі нагорода за муки, кумо, — сказала Збуй-Вік, узявши немовля на руки, щоб показати матері. — Моцак!

Так скінчилися пологи, перші пологи в Збуй-Вік. Хто справді розроджувався, вона чи Ліа, — це ще як сказати. Мати й бабуся блідо всміхалися, мовби не вірячи такій радості. Дінора нарешті отямилася й полетіла до орачів з новиною: хлопчик!

Ванже розбавляла воду в мисці, щоб скупати небожа.

— Бачила я всяких повитух, але жодній не зрівнятися з тобою, з твоїми чудодійними руками. Благодатні в тебе руки, кумо Жасинто.

Чудодійні, благодатні руки. Розгублена, боячись розплакатись, Збуй-Вік кинулася в сусідню кімнату. Плечі її стрясали ридання, по обличчю котилися сльози. Якби хто у Великій Пастці сказав, що бачив її заплакану, його вважали б за великого брехуна.

Перше какао з фазенди Винозоре перевезли цього сезону на віслюках маленького обозу. Куди численніших обозів вимагав перший врожай, зібраний на нових плантаціях полковника Боавентури Андраде. Наприкінці земельної війни фазенда Аталая збільшилась удвічі, а її продукція подвоїлась, якщо не потроїлась.

Управитель полковникових маєтків, Натаріо, домігся, щоб урожай одночасно збирали і на подарованій йому ділянці, і на безкраїх просторах, записаних по праву переможця на його кума й хазяїна.

Винозоре — це крапля в безмежному морі Аталаї. Навіть маєтки полковника Енріке Баррето — а його ж називали какаовим королем, — поступалися їй розмірами й не давали такого врожаю, хоча там мали дипломованого агронома і в перерві між сафрами дерева підстригали двоє садівників. Лісоруби й пеони на роботі в Аталаї не били байдиків, у капітана Натаріо да Фонсеки це річ неприпустима. Зате плату вони діставали справно, і при суботніх розрахунках їх не дурили.

В історії Аталаї була спроба обібрати лісорубів і пеонів, але вона ні разу не повторилась. Кілька одчайдухів поденників поскаржились Натаріо на Перивалдо, який видавав їм платню, був там за касира. Він став недоплачувати все більше, привласнюючи гроші собі. Переконавшись, що це правда, управитель його прогнав. Проте далеко йому зайти не вдалося. Щойно він переступив межі Аталаї, як попав грифам на обід: його звалив один-єдиний постріл.

— Навіщо? — запитав полковник Боавентура в Натаріо за розмовою віч-на-віч. — Відчухрали б, та й по всьому.

— Лихий вчинок ще простимий. Але образа — ні.

— Образа? Яка образа?

— Цей негідник дістав по заслузі. Він заявив, що це ви навчили його оббирати людей. Він не лише злодій, а й наклепник.

— Ото сучий син! І кого оббирати, хай Господь милує. Навіщо какаовому плантаторові грабувати пеона? І добре вчинив, куме.

— З вашого благословення, полковнику.

Вкотре вже він чує цей вираз? Натаріо діяв з його благословення і за його точними вказівками. Управитель ніколи не обкрадав хазяїна, не робив ніяких гешефтів. Полковник схвально кивнув головою й додав:

— Ти плекаєш мої землі, дбаєш про моє чесне ім’я.

Здібний і сумлінний, Натаріо робив усе, аби какао у полковника Боавентури Андраде було найвищої якості й кількість його перевищувала підрахунки експертів: перевіривши цифри, доктор Кловіс Бандейра, згаданий учений агроном, аж рота роззявив з подиву.

Сам поміщик, виробник какао, офіцер національної гвардії у званні капітана, Натаріо дбав про хазяйські інтереси так, ніби Аталая належала йому, з ґрунтами й капіталом. При цьому не забував і власну плантацію, й невеличку ферму. Для іншого та ферма, може, й невеличка. А для нього, капітана Натаріо да Фонсеки, то фазенда Винозоре.

Сидячи за довгим столом на почесному місці, в кріслі з м’якими бильцями, полковник Боавентура Андраде обвів поглядом гостей, запрошених на обід, і гучним голосом звернувся до Натаріо, безцеремонно перебивши ітабунського прокурора, який пишномовно вихваляв подані делікатеси. От уже бовдур, прости Господи!

— Ти, куме Натаріо, чесна людина!

Доктор Флавіо Родрігес де Соуза, який славився своїми гнівними філіппіками у суді присяжних, затнувсь посеред фрази, — саме в ту мить, прицмокуючи язиком, він іменем закону оголосив сарапател їжею богів. Гості притихли. Полковник ще й повторив, щоб не залишалося найменших сумнівів:

— Таких людей, як ти, не багато.

Треба ж, щоб усі запрошені — вершки суспільства Ільєуса й Ітабуни, Секейро-де-Еспіньйо й Агуа-Прети — знали, як він цінує того, хто вірою й правдою служить йому понад двадцять років.

— Скільки, куме?

— Та вже двадцять років, полковнику.

— Ти потрапив сюди хлопчаком, але я одразу побачив, що тобі можна довіряти. І за цей час ти жодного разу не підвів мене.

Аксіому доведено, проте полковник вів далі:

— Я чув, ти будуєшся поза Аталаєю, хочеш переїхати з кумою й дітлахами. Невже покидаєш мене?

— Поки ви живі, полковнику, й поки потребуєте моїх послуг, я ваш покірний слуга. Але осісти домом між Аталаєю і Винозорим таки хочу. В тому урочищі, що його я колись показував вам, пригадуєте?

Почувши відповідь, якої він і сподівався, полковник полегшено зітхнув. Бо новина, що Натаріо споруджує будинок, таки сполошила його.

— Пригадую, куме. Ще й як пригадую! Тож я й кажу, що ти найчесніша у світі людина. Нехай знають усі, що ти завжди будеш мені потрібен.

Гості зібралися на іменини дони Ернестини, його благовірної. Полковник знову наповнив келих густим червоним портвейном. Він виписав з Ільєуса аж два барила вина — щоб показати себе щедрим господарем і щоб самому добряче побенкетувати. А заодно відзначити й приїзд сина.

Полковник Боавентура Андраде, багатир на всю губу, мільйонер, какаовий набоб, останнім часом тримався замкнуто, став мовчазний і похмурий. А журився, як шепотілися люди, він через те, що його єдиний син, одержавши докторський диплом, залишився в столиці й живе там уже цілих п’ять довгих і тоскних років. Ходив там на якісь безконечні курси, назбирав цілу колекцію дипломів, зробився двічі, тричі доктором. Лише про одне полковник не здогадувався: що це викинуті на вітер гроші.

Полковник підняв свій келих і виголосив тост за здоров’я Натаріо, свого кума й управителя. Його праву руку, як записано в нотаріальному акті, складеному в ітабунській конторі наприкінці земельної війни в басейні річки Кобрас. Він повторив:

— Ти завжди будеш мені потрібен.

Обвів гостей поглядом, затуманеним важкими спогадами.

— Двічі ти врятував мені життя. Будьмо, куме!

Усміхнений, щасливий Натаріо підвівся на другому кінці столу, підняв свій келих — будьмо, полковнику! — і вихилив одним духом. Мовчанка за столом тривала, бо гості не знали, докінчив хазяїн свій тост, чи ні.

Гості, як уже зазначалося, всі великі цабе: ільєуський суддя з цивільного права, ітабунський суддя з кримінального права, останній у супроводі прокурора та голови муніципалітету; доктор Жоан Мангабейра, депутат від штату, ще молодий, а вже відомий своєю тямовитістю; полковник Робустіано де Араужо з фазенди Санта-Маріана, полковник Брижідо Барбуза з фазенди Санта-Олайя, полковник Жоан де Фаріа з фазенди Піауїтинга, полковник Пруденсіо де Агуйяр з фазенди Лінда-Віста, полковник Еміліо Мадауар, араб, власник фазенди Нова— Дамаско й торгового дому в Агуа-Преті. Його син, Жорже, Вентуриньїн однокурсник, теж ошивався в Ріо-де-Жанейро, строчив статейки в газети й видав збірочку віршиків, що її батько гордо тицяв усім приятелям і знайомим. Доповнювали високе зібрання двоє адвокатів, неприторенних крутіїв, і старий падре Афонсо, відомий ненажера і пияк.

Політики, судовики, бакалаври й святий отець користувалися щедротами полковника, тож заздоровне слово на честь колишнього капанги знайшло палку підтримку за столом. Але тільки поміщики-полковники робили це щиро: ті знали, що й до чого, бачили смаленого вовка, розуміли справжню ціну цих похвал.

Обід — це розуміли всі — подвійно врочистий. На честь іменин тілистої благовірної і на честь приїзду сина Андраде-молодшого — Андраде-сина, як уперто казав полковник, — більш відомого серед товаришів по баїянському університету і серед повій як Вентуринья або Вентурозо. Він повернувся з Ріо-де-Жанейро, куди поїхав ніби в коротку розважальну поїздку і де пробув п’ять років, роблячи нечасті й несподівані наїзди в Ільєус. Ох, ця нездорова цікавість до столичного богемного життя! Молоді баїянці втрачають тяму, покидають землю і рідних, так наче не мають ніяких обов’язків, наче їм зовсім байдужі батько й мати.

Молодий Медауар, той хоч пописує статейки й віршики для газет, заняття хоч і малоприбуткове, зате престижне. «Тобі, моя любове!» — так назвав свою збірочку грінго Еміліо і тепер носиться з нею, як з писаною торбою, по оселях і маєтках друзів, по крамничках, барах, борделях, тицяє всім в очі, набридає декламуванням. Бакалавр Андраде-молодший, чи то пак син, книжок не друкував, для газет не строчив; він записувався на всілякі курси, одні закінчував, інші починав. Полковникові вже набридло вставляти в рамки чергові дипломи, що марно висіли в ітабунському кабінеті, досі зачиненому, не заповненому багажем таких широких і таких цінних знань молодого адвоката.

Полковник уже не наважувався розповідати в Ільєусі чи Ітабуні, які нові титули здобув вічний студент. Вічний чи хронічний? Який із цих двох епітетів вживав скалозуб Фуад Каран, коли говорив про заняття Вентуриньї? Чи, може, він узивав його досмертним студентом? В очі полковникові всі підносили до небес бакалаврову любов до науки, а позаочі — сміялись і глузували.

Боротися за те, щоб син залишився при ньому і почав нарешті здійснювати його давно виношувані честолюбні заміри й грати призначену йому блискучу роль, батько вже давно покинув. А все ж надія ще жевріла: а що, як під час якогось короткого наїзду цей вітрогон раптом візьметься за розум, відчинить кабінет і засяде за роботу? Дона Ернестина, жінка твереза й практична, благала всіх святих повернути синочка до отчого дому. Полковник хотів дожити до тих часів, коли його нащадок виступатиме в суді, виправдовуючи злочинців, громлячи своїм красномовством і сарказмом позивачів. Отоді вже порадіє його старече серце.

І Вентуринья потягнувся до Натаріо з повною чаркою. Роздобрілий, він став скидатися на матір, але в його жестах, манері триматися, бажанні хвалитися проявлялася батькова вдача. З чаркою у руці він позирав то на полковника, то на Натаріо, йому теж кортіло докинути щось дотепне:

— А приціл, Натаріо, ще не збився?

Застигле обличчя метиса освітилося вимушеною усмішкою:

— Дякувати Богові, Вентуриньє!

Скориставшись паузою, ітабунський прокурор доктор Флавіо Родрігес де Соуза знову заговорив про божественний сарапател.

— Може, продаси, куме? Як надумаєш, я перший покупець, — пожартував полковник Боавентура Андраде, коли вони об’їздили з краю в край фазенду Винозоре, милуючись плантаціями, розчищеними новими землями й гінкими какаовими деревцями. Родючістю їй могла дорівнятися хіба що Аталая.

Перед тим полковник оглянув свої розлогі земельні володіння. Першу ділянку тут розчищено давно, коли він, прибувши з Сержипе у молодечому завзятті висадився на південних землях Баїї; якби тодішній головний прикажчик фірми «Лопес Машадо і компанія» залишився в Естансії, він би мусив топтатися на місці. А він кинув усе й відчалив на борту корабля. Два інші маєтки по сусідству дісталися йому майже задурно на початку земельної війни, коли Ітабуна називалася ще Табокас, а про залізницю тільки мріяли. Завдяки кривавим сутичкам через ще не зайняті землі в басейні річки Кобрас його факторія подвоїлась. Закладені тут плантації вже встигли дати перший урожай. Любо подивитись.

Коли Вентуринья знов подався до Ріо, повторюючи знайомий приспів: ще одні курси, і приїду додому назавжди, це ж не гуляння, не тринькання грошей, — полковник надумав вирушити з Натаріо у звичну й необхідну інспекційну поїздку: хто не дбає про своє добро, той його не заслуговує. Він сподівався, що безконечна скачка по маєтках — з дому вони виїхали до схід сонця — заспокоїть його, змусить забути про розлуку з сином, витягне отруйну колючку, що засіла в його серці. До того ж він зайвий раз міг переконатися в тямущості й чесності Натаріо. Його слід було не тільки похвалити, а й якось віддячити. Тим-то полковник не став вертати додому, а заявив:

— Хочу, куме, оглянути тепер твої плантації і дім, збудований для всього твого святого сімейства. Як називається це урочище?

— Велика Пастка, полковнику.

Полковник Боавентура Андраде глянув у далечінь: згадалися інші часи, інші поїздки з Натаріо.

— Назва мені знайома. Вряди-годи я чую її від когось із обозників. Гарна місцина, а назва невдала.

— Атож, полковнику. Проте міняти пізно.

— Диму без вогню не буває, Натаріо. І перейменовувати недоцільно. Це мов вуличне прізвисько; як пристане, то вже не відчепиш.

На плантації полковник замилувався какаовими саджанцями, що пишно розрослися під захистом могутнього дикого пралісу.

— Поглянь, Натаріо, яке гарне оте какаове деревце! — Він показав на дерево навпроти, усипане плодами, що в затінку вилискували всіма відтінками жовтої барви. — Ніби жінка, юна й прекрасна. Хоч я й старий, проте й досі радію какаовому дереву й жінці.

Жінка, юна й прекрасна, — це, напевне, донька покійного Тибурсиньйо і сії Ефіженії, здогадався капітан, простеживши за поглядом полковника. Серед цих золотавих переливів у лісовій свіжості він відкрив ім’я обраниці його серця.

— Ви маєте на увазі Сакраменто, дочку покійного Тибурсиньо?

Полковник аж скинувся: метис читає його думки, це йому не первина: ці люди з домішкою індіанської крові знаються із самим сатаною.

— Так, її. Ти, Натаріо, як чогось не знаєш, то вгадуєш.

Щоб розважитися, забути про розлуку з сином, полковник потребував чогось більшого, ніж оглядати плантації та всякі там корита, сушильні, помістки.

На сповіді падре Афонсо в ризниці собору чи медіуму Зоравії в капищі дона Ернестина, заливаючись слізьми, звинувачувала сина в невдячності: не інакше, як у нього вселився нечистий дух. Полковник про невдячність не говорив, він завжди дуже обережно добирав слова: те, що інші називали пасткою, засідкою, він — лавіруванням, а земельна війна, криваві сутички, перестрілки між найманцями, безжальне вбивство іменував політикою. Коли який-небудь близький і щирий приятель натякав на надто довгу затримку Вентуриньї в Ріо, полковник лише недбало знизував плечима: мовляв, хлоп’яцтво. Так краще, ніж горбитися від безсилля і втоми. Він не скаржився, а просто уникав розмов на цю тему, ховав глибоко в серці досаду й гіркоту. Одначе Натаріо знав його як облупленого і відчував, чого коштували йому ця мовчанка й коротке знизування плечима.

Дона Ернестина, жертва фанатичної віри й життєвої апатії, — щоб розвіяти смертельну нудьгу, вона запихалася ласощами й шоколадом, — змарніла, розпливлася, постаріла. Всі оті любовні витівки, які дозволяв собі з нею чоловік, були для неї просто витівками, та й годі, бо шлюби існують лише заради потомства. Свій подружній обов’язок вона виконала, народивши сина. Сподіваючись народити ще й дочку, вона й далі приймала вночі полковника, проте щотиждень чоловік приходив усе рідше. Вона робила це тільки заради дівчинки, що ніяк не народжувалась; як більшість заміжніх жінок, її знайомих і подруг, вона й не знала, ніколи не чула навіть, що таке оргазм, що можна стогнати від насолоди в обіймах партнера. Правда^— деякі безсоромниці поводились на шлюбному ложі, як повії в борделі. Але не рівнятися ж на них. Вони не заслуговували шани, плямували пристойність подружнього життя і високу честь матері сімейства. Та й таких розпусниць мізерна купка. Для ницих чоловічих потреб вистачало повій, утриманок і полюбовниць. Дона Ернестина знала про Адріану, яка вже десять років була полковниковою коханкою. То й що, на здоров’я. Не ображала її і чоловікова холодність: вже цілу вічність він не займав її, давав їй спокій. І слава Богу!

Це щастя, що благовірна так думала, бо побожність і ласощі — всі ці святі, духи, шоколад, гоголь-моголь, солодощі з м’якоті кокосового горіха — перетворили дону Ернестину на жабу, що захотіла стати волом, тоді як полковник з літами зробився вимогливим, мов турецький паша. Навіть Адріана вже здавалася йому не такою привабливою, свіжою, апетитною. Зв’язок їхній тривав одинадцятий рік, і Адріана втратила чари молодості й романтичний серпанок. Вона скаржилася на розлад шлунка, на мігрень, часто коверзувала, захоплювалася спіритичними сеансами, стала ніби копією законної дружини, хіба що трохи молодшою й не такою опасистою. Проте молодість її відцвітала: їй уже минуло тридцять, і в неї не лишилося ні стрункості, ні грації тієї дівчини, що її полковник узнав і покохав. Сивина в бороду, а біс у ребро.

Сакраменто була така пишна красуня, що, коли вона зрізала плоди на какаових плантаціях, спритно орудуючи уламком ножа, жоден пеон, лісоруб чи погонич не смів і підійти до неї.

Була вона не тільки напрочуд вродлива, а й стримана, поважна дівчина; їй уже минуло п’ятнадцять років, проте вона ніби й не думала покидати мазанку, де жила разом з матір’ю, щоб зійтися з якимсь чоловіком. Хто тільки не пас її хтивими очима, коли вона проходила мимо, скромна, але така зваблива; така охайненька, а постать під ситцевим платтячком так і грала! Та всі тільки лупали очима, від Еспіридіана, білоголового негра охоронця, що супроводжував полковника в дорозі й стеріг його дім з рушницею в руках, і до хлопчаків підпасків.

Сам Вентуринья під час одного короткого наїзду помітив її і показав Натаріо; адвокат стояв з метисом біля помістків із сухим какао, жваво обговорюючи свої любовні походеньки: з Натаріо був добрий слухач. Сакраменто витанцьовувала у кориті з м’яким какао; той медовий танок мав від м’якуша відокремити кісточки, які потім сушилися на помістках і в сушарнях. Мед стікав по тріщинах корита. Високо підсмикавши плаття, Сакраменто показувала округлі стегна, що аж ходором ходили.

— А гарненька мулаточка! Диви, Натаріо, варта…

— Нічого не варта, Вентуриньє. Наше діло сторона, у неї і без нас…

— Ага, то це твоя куріпка? Вітаю!

— Я б не проти, але… — Він хитнув головою у бік садиби.

— Невже старий?

Вентуринья реготнув: з веранди полковник спостерігав за двома жінками біля корита, матір’ю і дочкою, сією Ефіженією і Сакраменто. Натаріо перевів розмову на інше:

— Краще розкажи, кому ти подарував ту цяцьку, що купив у Фадула.

— Та одній танцівниці, німкені на ім’я Кат. Вогонь, Натаріо, петарда. І одружена.

Минулого разу Вентуринья розповідав, як, приїхавши з медальйоном у Ріо, він застукав розкішну Аделю, виконавицю аргентинських танго, «закохану в мене по вуха, Натаріо», в ліжку з круп’є кабаре, — гральний зал був у підсобці, — таким собі Аристидом Піф-Паф. І так його віддубасив, що той ледве втрапив у двері. Чи Натаріо пригадує той чудовий нагай, свій подарунок? То він йому дуже пригодився: Вентуринья списав ним тій хвойді обличчя й сідниці.

— То в тебе тепер німкеня? Невже тобі до вподоби якась грінга?

Та ні, роман з німкенею тривав недовго; її покликали інші міста, інші театри, і вона з чоловіком поїхала з Ріо. У нього зараз інша танцівниця; хоч і португалка, але такої кралі світ не бачив.

— Ти чув про такий танець: фламенко? Його танцюють з кастаньєтами.

Ні, такого танцю Натаріо не знав. Але бачив в ітабунському цирку одну циркачку з кастаньєтами; вона танцювала, вбрана в тісний корсаж і рясну спідницю. На вигляд циганка, а може, й португалка. Вентуринья навіть затряс своїми розплилими тілесами, мугикаючи й приклацуючи пальцями, мов кастаньєтами.

— Схоже… — визнав Натаріо.

Вентуринья мовив задушевно:

— А що вже ревнива, страх. На іншу не можу й глянути, кидається пантерою, вже не один скандал влаштувала. Закохана іспанка здатна на все. — Він засміявся вдоволено: пересичений хлопчак, постійний клієнт такараських та ітабунських хвойд, завжди охочий хвалитися своїми походеньками. — Знаєш, як її звати? Уяви собі: Ремедіос.

— Ремедіос? Ну й вигадник же ти! Ремедіос! Невже є таке ім’я?

Вентуринья подався в Ріо-де-Жанейро до своєї грінги, а зажуреному полковникові, щоб трохи розвіятись, не залишалося нічого іншого, як об’їжджати какаові плантації. Проте для розваги цього було замало.

— Вам треба, полковнику, взяти когось до «великого дому» на підмогу сії Пекені. Вона вже стара, сама не впорається. — Більше він нічого не додав — і цього цілком досить.

— Твої поради, Натаріо, завжди слушні.

На фазенді Винозоре полковник Боавентура Андраде жартома спитав, чи не хоче Натаріо її продати. Як тут господарювали, його не здивувало: так само господарювали і в Аталаї. Зате здивувала його Велика Пастка — здивувала розмірами й багатолюдністю.

Спішуючись біля конов’язі, неподалік від армазему Фадула Абдали, полковник Боавентура Андраде спитав у Натаріо:

— Скільки ж це років минуло, Натаріо?

— Та вже сім, полковнику.

— Я добре пам’ятаю тодішню глушину. І твої слова, що тут колись виросте місто. Тепер уже недовго чекати.

Гість явно перебільшував. Виселок щойно почав розростатись, але доти тільки животів. То були тоскні роки, коли бракувало жінок, і Фадул терпів люті муки, як святий Антоній у пустелі. От і турок вибіг надвір допомогти полковникові злізти з мула.

— Яка радість, полковнику, бачити вас у нашому закутні!

— Добридень, Фадуле. Мушу сказати: я просто ошелешений. Зроду не думав, що виселок так розростеться. Чутки доходили, але те, що я побачив, просто неймовірно. Ви не прогадали, покинувши мандри й осівши тут. Недарма кажуть, що араби мають добрий нюх — тільки де з’являться, як справи одразу йдуть угору. Скоро забагатієте, посадите какао.

— Це, полковнику, мене привів сюди Всевишній, узяв за руку й привів. Але якщо я витримав, не втік, як стало непереливки, то тільки завдяки капітанові. Якби не він, просто не знаю, чим би це все скінчилось.

Стоячи перед входом до армазему, полковник роззирався довкола. За річкою, скільки сягало око, тяглися лани.

— Розкішна кукурудза! Сержипанці?

— Здебільшого. Але є й сертанці, — відповів Натаріо.

— Одна сім’я прибула навіть сьогодні, — повідомив турок. — Приїхали гуртом з Естансії, п’ятеро душ.

— З Естансії? Я сам звідти. Гарне місце дожидатися смерті. — Скільки ж це він не був у місті, де народився й почав працювати? Відколи помер батько, старий Жозе Андраде, який не покинув рідної домівки й грав на тромбоні в місцевому оркестрі. — Естанці непоганий народ, дружний і працьовитий. Не те що ці північани з узбережжя Сан— Франсиско. — Камінець у город Натаріо. — Нехлюї, хвальки, еге ж, Натаріо?

Капітан зрозумів натяк, але не образився, тільки ледь усміхнувся:

— Що ж ви хочете, полковнику? В Естансії бідність, а в Сан-Франсиско навіть не бідність, а невилазні злидні.

З-за річки почувся ослячий крик. Полковник, поки Фадул не запросив до армазему, обводив поглядом нові хатини на Ослячому шляху, що їх було вже чимало. Озирнув купку збитих абияк халупок за вигоном.

— А там що?

— То Жаб’яса Коса, притулок повій. Раніше їх було п’ять-шість, а нині — легіон.

Полковник помітив на вулицях жвавий рух. Біля складу полковника Робустіано де Араужо розвантажували сухе какао — обоз прибув чималенький. У коралі, возилися з биками чоловіки в шкуратянках. У дворах і завулках рилися й греблися в гної свині, кури та індички. Пробігла наполохана зграйка цесарок. По камінню через річку перебиралася жінка.

— А твій дім, Натаріо? Певно, отой? — Полковник показав на мурований, побілений вапном будинок негра Факела Абдуїна.

— Ні, полковнику. Мій стоїть на вершині он того пагорба. Звідси видно. Вам не конче туди підніматися.

Полковник звів голову і глянув на новобудову: оселя гідна власника маєтку Винозоре. І панує над виселком.

— Видиратися не треба, бачу й так. Справжня тобі резиденція.

Гість зичливо всміхнувся колишньому жагунсо й кумові; непогано б щось подарувати для нового помешкання.

— А меблі, Натаріо, вже купив?

— Авжеж, пане. В основному замовив Лупісиніо, а дещо привіз із Ітабуни.

Полковник задумано дивився на житло Натаріо.

— Ти, куме, здається, полюбляєш пісні?

— Та ніби.

— Тоді я подарую тобі грамофон, такий, як у мене. Поставиш у кімнаті й слухай, скільки хочеш. — На дозвіллі в Аталаї полковник розважався, слухаючи арії на грамофоні: останній крик моди, престижна штучка, неодмінний атрибут заможних осель.

— Дякую, полковнику. Ото Зилда зрадіє!

Фадул без у гаву запрошував:

— Заходьте, полковнику, ви у себе вдома.

Полковник переступав поріг, поклав на прилавок хлист, окинув поглядом полиці з товаром. Араб продавав усього потроху, його армазем був і шинком, і бакалією, і крамницею готового одягу та дешевого краму — грубої бабовняної матерії, ситцю, саржі, а також рундуком із залізними виробами.

— Якщо хочете відпочити, то тут є гамак. Дім мій убогий, але він до ваших послуг.

— Гаразд, я побуду тут трохи, Фадуле.

Надворі хтось затупав. То прибігла жінка, розпатлана, розгублена й схвильована. Ще не добігши до дверей крамниці, вона зарепетувала:

— Капітане Натаріо! Капітане Натаріо!

Світла мулатка, молода, але вже підтоптана, вся мокра від поту; блузка на пишних грудях розхристана, очі круглі, наче вона побачила якесь диво і ніяк не може отямитись. Натаріо ступив їй назустріч.

— Що таке, Рессу? — Її звали Марією да Рессурейсан.

— Дона Збуй-Вік послала передати, що в Бернарди хлопчик. Щойно народився. — Марія зітхнула, і її гранатові вуста розтяглися в білозубій усмішці. — Казала, щоб не хвилювались, все пройшло добре. — Усмішка її розпливлася ще ширше. — А я бачила, як він народився!

На обличчі в Натаріо не здригнувся жоден м’яз. Треба було добре знати метиса, щоб помітити на його обличчі сліди хвилювання чи вдоволення. Проте й полковник Боавентура Андраде іноді читав чужі думки.

— З сином тебе, Натаріо. — Він поклав руку кумові на плече. — Треба випити за його здоров’я.

— У мене є пляшка непоганої ганусівки. Я привіз її з Ітабуни, від сестер Фархат. Зараз принесу, — заметушився Фадул.

— Облиш на потім, Фадуле. Це напій грінго, не для наших горлянок. За хлопчика треба хильнути чарку кашаси. Та й за дівчину також.

З Ослячого шляху долинули мелодійні, урочисті звуки — підходив обоз. На збруї головної мулиці видзвонювали бубонці.

Розпізнати турка, хай він сирієць, араб чи ліванець, дуже легко. Всі одного кодла, турки, та й годі, їхні характерні ознаки — закарлючений ніс і кучеряве волосся, та ще жахлива вимова. Вони споживають сире м’ясо, побивши його кам’яним товкачем. Так гадала Діва, коли підходила з батьками до мурованого, побіленого будинку; того вечора у Велику Пастку прибули, долані страхом і непевністю, перші сержипанці.

Замість турка вони побачили чорнющого негра; він кував залізо, голий до пояса, на стегнах пов’язка — засмальцьована шкура поркарі. Вражена діва зайшлася заразливим сміхом, а коваль зареготав і собі, дзвінко й добродушно. Веселий хазяїн запросив гостей до себе й відрекомендувався:

— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел. Живу тим, що підковую віслюків.

Діва урвала сміх, споважніла, їй одразу стало спокійно й затишно. Обернувшись до Ванже, помітила в насторожених материних очах підбадьорливу, теплу іскорку. Обличчя Амброзіо променіло. Звідки цей спокій, це відчуття, що все найгірше позаду? В кузні бризкали іскри, шугали язики вогню. Негр стояв перед ковадлом — добродушний, сміхотливий, величезний гордий звір, величезне дерево, уособлення сили й лагідності, весела чиста істота. Діва знову засміялася, але вже дівочим, майже манливим сміхом.

Кастор губився в здогадах, намагаючись вгадати її вік. Тендітна, не ніжки, а циби, припорошені пилом коси, покажи пальця — зарегоче, зовсім дівча. Але під платтячком випинаються груденята, очі імлисті, з поволокою, посмішка загадкова, на личку тінь задуми: та це ж доросла дівчина. їй можна дати і тринадцять, і шістнадцять, і всі сімнадцять років.

Негр провів прибульців до армазему Фадула Абдали. Діва йшла поруч, потупивши очі. Факел поглядав на неї щиро й привітно. Процесію замикав Горюха; пес біг, махаючи хвостом.

Чотирнадцять їй виповнилося в дорозі, і якби не Ванже, ніхто б цього не згадав. У Мароїмі, за добрих давніх часів, з такої нагоди готували обід, пекли коржі з маніоки, і, якщо день випадав надільний чи святковий, запрошували до столу сусідів та кумів. Хто знає, чи відсвяткуєш п’ятнадцятиріччя як годиться, коли вони осядуть у цьому виселку, де всім орудує озброєний до зубів верхівець, отой капітан.

Отож про день народження дочки в тому важкому, втомливому поході згадала лише Ванже. Вона ж мати, та ще й стурбована повільним розвитком своєї найменшенької. Рахітична, худенька дитина ніби спинилася в рості й розквітати не поспішала. Ванже в усьому винуватила напасті — втрату домівки й землі; вони давалися взнаки у кволому тілі, в незграбних рухах, у нападах то журби, то шалу. їй уже чотирнадцять, а в неї ще не пішла краска — знак, що готова до заміжжя, до народжування дітей. Невже такою і залишиться?

Того вже далекого вечора, після приїзду в Велику Пастку, вони на вигоні заходилися варити вечерю: трохи продуктів дали місцеві мешканці, трохи дав у борг турок. Перед убогою трапезою жінки пішЛи на річку. Треба ж помитися з дороги. Негр Факел показав їм Дівоче Біде, спокійний затон серед бистрини. Дінора скупала дитину, а Діва розплела коси.

Кастор, добряга й галантний кавалер, пішов до майстерні по солонину, щоб почастувати прибульців. Потім одвів жінок до халупи Епіфанії, що досі порожнювала, — чи халупа була гірша за інші, чи боялися, що раптом повернеться Епіфанія, жінка сварлива, свавільна й злослива. Стара Ванже лишилася з чоловіком і синами на вигоні: все одно всі в халупі не помістяться. Тож Кастор одвів трьох: Дінору з немовлям, вагітну Ліа й Діву. Агналдо пішов подивитись, як улаштується Ліа. Горюха гавкав на місяць, що млиновим колом викотився з-за річки.

Прикрите рядном, широке, відповідно до потреб ремесла, очеретяне ліжко було незастелене. Дінора поклала дитину на ряденце, Ліа простяглася поруч. Агналдо назбирав хмизу, Діва розпалила вогнище, і в повітрі потягло сирим димком. І ось уже тепло огорнуло дитину й вагітну, заворушилися блощиці.

Негр непомітно зник. Як же так, здивувалася Ліа. Ба ні, невдовзі повернувся; з мурованого, вапнованого дому він приніс великий заяложений гамак. На ньому Факел приймав своїх любок, Зулейку та Епіфанію, якщо рахувати тільки двох останніх. Він почепив його на розчалках, вритих у землю на затиллі халупи.

— Якраз на двох, гамак двоспальний, — сказав він Діві й Дінорі.

Тільки тоді попрощався, додавши, що завжди до їхніх послуг. Якщо потребуватимуть чогось, хай не соромляться, він завжди в своїй майстерні. Разом з Агналдо він подався геть, Горюха подріботів за ними. З-за стовбура кокосової пальми Діва дивилася, як вони йдуть: пес, брат і коваль. Якийсь час вона стояла й милувалася повним місяцем, що завис над річкою, а тоді пішла у хату.

З гамака Дінора злізла, краще лягти на ліжку, коло Ліа: між ними буде дитина. Зігріта теплом жіночих тіл, дитина одразу заснула, засопла й натомлена мати. Ліа теж почала дрімати, вже не відчуваючи свого великого живота.

Згорнувшись клубочком у гамаку, Діва дослухалася до гамору, що долітав із Жаб’ячої Коси і з недалекого вигону. Чулося тупотіння ніг, окремі слова, сміх; що більше смеркало, то більшало руху. Тупали копита, погоничі кликали коней і мулів: Хоробрий, Квітка, Горицвіт, Діамант, Мориска… З сусідньої халабуди долинули уривки розмови.

— Сьогодні не можу, в мене краска… — виправдувалася жінка.

— Ах ти ж потіпахо, підстилко! — обурювався чоловік.

— Факеле! Гей, Факеле! — розлігся раптом крик.

Не інакше якийсь обозник хотів підкувати ослів, і, певно, його почуто, бо більше не гукали.

Від гамака йшов міцний дух — звісно, запах негра — і огортав її густою хвилею. Негр проводив тут жаркі ночі в обіймах жінок, і сітка була вся просякнута його потом. Цей запах п’янив її; Діва відчувала себе так, як у ніч святого Жоана, коли хильнула женіпапової наливки.

Перший помітив, як змінилася Діва, Бастіан да Роза, шанований майстер-каменяр, красень мужчина, блакитноокий білий — велика рідкість у цих краях. Жінки сохли за ним, кралі билися за нього.

На Ослячому шляху стояло кілька осель з цегли й черепиці, випаленої Меренсією і Зе Луїзом. Серед них будинок Бастіана да Рози — Жозе Себастіана да Рози — спершу був найбільший і найзручніший, та це й зрозуміло: він сам його будував, тож подбав і про міцний підмурок, і про надійну покрівлю. Стіни голубі, вікна рожеві, карнизи з дерев’яними жолобами для стоку дощової води. А розкішна вбиральня в садку! Глибочезна яма, а зверху дерев’яний стільчак. Достеменно, як у кращих домах Такараса й Ітабуни. Перший клозет у Великій Пастці. Таку вигоду одразу ж завели собі й Кастор з Фадулом. Спершу Фадул, бо це він звелів викопати за армаземом криницю, ще до того, як полковник Робустіано де Араужо викопав колодязь для потреб коралю та погоничів.

Для парубка дім був явно завеликий, тож у Великій Пастці й подейкували про скоре одруження Бастіана да Рози, про його бажання завести сім’ю. Ходили чутки, що в Ітабуні, його рідному місті, завелась і наречена. Там він добряче погуляв, показився і занапастив чимало дівчат на відданні. Велика Пастка ще була привалом для обозників, коли він прибився сюди, підрядився ставити разом з Лупісиніо рубану хатину; найняв їх турок Фадул, коли вирішив розпрощатися з валізою мандрівного торговця. Бастіан виконав цю роботу та так і зостався тут назавжди, місцина йому сподобалась. Перебивався роботою по сусідніх маєтках, майстрував помістки, корита й сушильні; відростив вуса й бороду і легко міг би зійти за грінго. У Великій Пастці він, як і Факел, не мав відбою від дівчат.

Час минав, а Бастіан да Роза все ще парубкував, навіть не завів постійної любаски, хоча охочих не бракувало. Нічого не домоглася й Марія Беатриз Моргадо, безталанна кузина дони Кармен Моргадо де Ассіз Годиньйо й полковника Еноха де Ассіза Годиньйо — безталанна, але дворянка. Бастіан жив на фазенді Годиньйо, перебудовував «великий дім» і знічев’я опинився в обіймах дони Марії Беатриз; дворянка вже втратила дівоцтво — постарався багатий кузен, і то теж знічев’я. Проте безталанна кузина вперто запевняла у своїй недосвідченості в любовних справах. Ця високородна дівчина хотіла покинути багатий дім і своїх кузенів, де жила на всьому готовому, — за цю ласку вона провадила господарство, наглядала за служницями й виховувала дітей, — і жити у Бастіана, не претендуючи ні на що, нехтуючи забобонами, плітками, прокльонами Моргадо й Годиньйо. Бастіан да Роза відрадив її: ще бракувало, щоб через якусь дівку його підстрелили або штрикнули ножем.

Разом з Гвідо Бастіан перейшов річку: старий Амброзіо й Жозе дос Сантос хотіли поговорити про будівництво борошняного дому. Зустрівши Діву з мотикою, він не впізнав її — подумав, що то одна з дочок Жозе дос Сантоса. їх було в нього троє, для трудящого чоловіка це просто знахідка; дві ще зовсім молоденькі й старша Рикардина, крива на одне око. Тому й волочилася з кожним, тільки помани: її бачили по всіх закутках з Додо Жердиною, пришелепкуватим парубійком, забродою без роду-племені. В борг — віддасть, коли зможе, — Лупісиніо змайстрував йому крісло, і Додо Жердина взявся за стрижку й гоління. На авторитетну думку капітана Натаріо, одного з його перших клієнтів, перукарське крісло — найпевніший доказ того, що Велика Пастка перетворюється на справжнє містечко.

Завжди в роботі, як і інші майстри, мулярі й теслярі, що опоряджали поміщицькі будинки, у Великій Пастці Бастіан да Роза бував рідко, доньки Амброзіо не бачив місяцями. Пам’ятав її мовчазним худющим дівчам з довгими косами, закинутими за спину; Діва гралася з дітлахами в піжмурки, торгувала з батьками й братами на базарі. Невже ж це таки вона — грудастенька, в підтиканій спідниці — розпушує землю мотикою? Та це ж справжня жінка, юна, гарна й пишна. Зазеленілий кущ маніоки.

Раніше тут усе глушили непролазні чагарі, пожухлі від куряви, царство колючок і змій. А після прибуття сержипанців зазеленіли грядки квасолі, лани маїсу й маніоки, шпалери машіше й шушу. Все змінилося. Не тільки земля, а й люди. Іншими стали Жоанзе, Дінора та її син, що вже конав у дорозі. Похмурий Агналдо та його дружина Ліа, що приїхала сюди черевата, ледве жива. Авреліо й Нандо, вже не кажучи про старе подружжя, забите й упосліджене. Корумбаси, вигнані з Мароїма, стали невтомними землеробами. Ліа народила, а Збуй-Вік прийняла першу в Великій Пастці дитину, хлопчика.

Амброзіо й Жозе дос Сантос уточнювали деталі проекту борошняного дому, Лупісиніо слухав їх, час од часу докидаючи й своє слівце. А Бастіан да Роза дивився, як працює дівчина, вся осяяна сонцем: лице як у святої, тіло як у цариці: от би з такою йому зійтися!

З Кастором Абдуїном все сталося інакше, не так раптово, проте його подив і потрясіння були не менші. Своє відкриття він зробив через кілька днів після переїзду родини капітана Натаріо да Фонсеки в нове житло на пагорбі; розмірами, вигодами й розташуванням будинок той став у Великій Пастці найкращим.

З кошиком на голові Діва дерлася по узбіччю; крутий схил був посипаний щебінкою, тож стежина не розгрузала і в сезон дощів. Зате доступ чужинцям було легко перекрити, якщо засісти з рушницею на одному з поворотів звивистого підйому. Простуючи до річки, Кастор побачив дівчину на косогорі й став як укопаний: Діва то чи не Діва? Він не вірив власним очам. А проте то була таки Діва; вона саме спинилася, щоб поправити кошик на голові, скосила очі на нього, а він дивився на неї, аж розкривши рота; ще б пак, адже знизу йому видно було її ніжки під спідницею. Діва всміхнулася й помахала йому рукою.

Пагорб люди назвали Капітанова висота, бо звідтіль капітан, ніби з оглядового майданчика, міг бачити весь виселок, од Жаб’ячої Коси з халупами повій і Бернардиним куренем аж до хаток обабіч Ослячого шляху; од вигону з базарним рядом, навісом для обозників і танцювальною залою аж до какаового складу та коралю полковника Робустіано. Факеловоі кузні, де навчався ремесла його старший син Еду, і туркового армазему серед хлібних дерев. Звідти видніли й плантації сержипанців і сертанців на другому березі річки, посіви й гаї, високе кукурудзяне бадилля, черідки свиней, зграї курей.

Всю цю панораму, як і пересування людей, капітан Натаріо міг спостерігати зі своєї веранди. А ще кращий краєвид розгортався за десяток кроків, біля мулунгу: колись звідси він показував полковникові Боавентурі Андраде ще пустельне урочище й прозирав майбутнє: згодом тут виросте місто. Цього вже недовго чекати, згадав він слова полковника, який опинився тут через сім років. Та що б там не говорив полковник, поки що це тільки маленький виселок, до міста йому ще рости й рости. Але час не стоїть на місці, виникають усе нові й нові міста; он який був Такарас, коли, утікаючи з убогого Сержипе, Натаріо хлопцем прибився в какаовий край, — привал для погоничів, станції не існувало, поїзди не ходили, а Ітабуна, це велетенське місто, була слободою Табокас.

Ось чому капітан був у курсі місцевих подій і діяльно втручався в них, якщо того вимагали обставини. Коли Амброзіо й Жозе дос Сантос надумали спорудити борошняний дім, підрядивши Лупісиніо та Бастіана да Розу, капітан позичив їм грошей. У спілці з полковником Робустіано де Араужо він виділив кошти на дерево для майбутнього мосту. На це пішли майже всі прибутки від урожаю, але без витрат влади й авторитету не завоюєш. Так він думав і діяв задовго до першого збору какао, коли тільки почав закладати плантації у лісах Боа Віажен і зійшовся з утікачкою Бернардою.

Бастіан да Роза не бачив дівчини цілу вічність, а для негра це не було несподіванкою: він бачив її постійно, розмовляв з нею не раз і не два, і якщо в нього запізно відкрилися очі, то хай нарікає сам на себе. З Дівою він спілкувався з того самого вечора, як одвів новоприбулих сержипанців до Фадулового армазему і позичив їм гамак для миршавого, дивакуватого дівчиська. І аж до цієї хвилини, коли побачив, як вона видирається на пагорб з кошиком на голові, повним дарів землі, що їх посилала на Зилдину кухню Ванже. Тож міг досхочу милуватися її голими стегнами й ледь прикритими трусиками задком — стегнами й задком справжньої жінки. Що личко її погарнішало, він помітив уже давно, а от чи налилися в неї груди, можна помацати, як вона спускатиметься. По тій перевірці він став сам не свій і вже не поводився з Дівою, як з малим дівчам.

Раніше вона з Сан та Нандо частенько прибігала на вигін, відривала від роботи Еду, і вчотирьох вони йшли до лісу ловити тейю, ставити сильця на пташок й лущити кедрові горішки, — на дозвіллі Балбіно збирав горіхи і постачав ними одного перекупника на базарі в Такарасі, — або запускати паперових зміїв, що їх, теж на дозвіллі, робила Меренсія; що не рік вони виходили в неї усе барвистіші й незвичайніші.

Нандо й Сан до кузні заходили, а Діва — ніколи, тільки часом загляне туди крізь двері. Факел тоді опускав молот і припрохував, милуючись її ангельським личком:

— Заходь же, ясочко Діво!

Вона заперечливо трясла головою і, забувши про брата й сестру, кидалася навтіки. Ну чого ти лякаєшся, скажи, Бога ради? Спершу вона цуралася, потів трохи посмілішала: не минало й дня, щоб не виглядала з-за стовбура фернамбука, мов те полохливе звірятко; руки й ноги вимазані в багнюці.

Якось удосвіта Кастор обходив поставлені в лісовій гущавині сильця, аж гульк — вона скрадається за ним назирці, перебігаючи від дерева до дерева. Те саме на річці: у надвечір’я він заплив на чистоводдя, подалі від низького й заболоченого місця, де прали й купалися жінки, аж раптом назустріч виринула Діва, трохи не черкнувши його своїм голим тілом: мокрий клаптик матерії більше оголював її, ніж прикривав. Якби то була не така шмаркачка, він би не втримався. Гукнув: «Обережно, ясочко Діво!» Боявся, щоб її не підхопила й не понесла бистрина, й хотів розвіяти чари, адже в річці повно божків. У ту ж мить вона пірнула знову й виринула ген-ген: плавала вона, мов та риба. Чи мов сирена.

Нерідко при зустрічі Кастор озивався до неї. Діва всміхалася, похнюплювала голову й відбігала, проте недалеко. Недогадливий і сліпий, Факел не розумів причини тих дивацтв, тих шарахань; не помітив він, і як вона розцвіла, як стрункими стали цибаті дитячі ніжки й пишними ледь помітні груденята. Для нього вона усе ще залишалася дитям з кісками за спиною, що гасало по вигону.

Ця метаморфоза впала йому в очі, коли він побачив її на гірській стежині, що вела до оселі капітана Натаріо. Його наче громом ударило, серце його зайшлося. Щоб упевнитися в цьому чуді, він став чекати, коли вона йтиме назад. Діва спершу вдала, що не помітила, як він стоїть стовпом, а потім обернулась і засміялася, немовби глузуючи. Розумному й натяку досить.

Кастор зауважив переміну в ній, але чому вона сміялася, потуплювала очі, тікала, глузувала, вибрикувала, до нього ніяк не доходило.

Після тієї зустрічі на схилі пагорба у негра в голові засіло одне бажання: Діва, Діва, без неї життя не життя. І ця думка, це бажання доводили його до розпачу, надто коли він став помічати — а це було видно й голим оком, — що Бастіан теж позирає на неї. А в нього борода й вуса біляві, кучері в’ються рясними кільцями, рум’яне обличчя грінго, а не смаглявого турка, такого ж темношкірого, як і баїянець метис, — куди вже йому, Касторові, рівнятися до каменяра! А вона ж не француженка, вона сержипанська смаглявка, і тому, певна річ, віддасть перевагу голубоокому білому, а не чорнющому негрові.

Побачивши, як Дурваліно витягає з колодязя воду для кухні, Фадул згадав Зезинью Пальму й тяжко зітхнув. Взагалі-то гріх нарікати: колодязь виявився корисною затією, і Дурваліно, простоявши рік за прилавком, показав себе тямовитим і, як не дивно, чесним хлопцем. Зезинья, дрібногруда, з вузькими стегнами, позбавлена тих принад, які цінував турок, — щоб було доволі й спереду, і ззаду, — прив’язала його до себе так міцно, як жодна інша жінка. Личко в неї, як кулачок, тіло, як у статуетки, серце залюбливе, на втори слабка. Фадул ще раз скрушно зітхнув.

Чого ж це він думає про неї так, ніби дівки вже немає на світі й вона спочиває на цвинтарі Лагарто. На щастя, цього не сталось. Хоча лежить вона в землі чи сидить під замком у пансіоні — різниця для нього невелика. Тільки уві сні чи у мріях йому вчувався її співучий, ніжний голосок, її любовний поклик: ходи сюди, турчине, покажись, я вже скучила за тобою! Вона вигадувала для нього різні наймення, видурювала гроші, заважала працювати — ангел небесний, благословення Боже. Співала переливчасто: мій, мій, мій! Як йому тужно!

Лише одну-єдину вісточку отримав від неї Фадул після того, як у зажурі вона вирушила в Сержипе: лист передав йому посланець, небіж її Дурваліно, довгий, як тичка, ластатий підліток у штанцях до колін. Цього набазграного невправною рукою листа, повного чорнильних плям і закреслених слів, без жодних розділових знаків, Фадул довго розбирав, читав і перечитував, аж поки вивчив напам’ять. Він міг декламувати його, як вірш або біблійний псалом: «…із цих закарлючок мій славний Фадуле ти знай що я не забула тебе і ніколи не зможу забути що мені щоночі сниться той самий сон я в обіймах твоїх і плачу від радості і що це послання моє туди куди рано чи пізно я повернуся з ласки Всевишнього». В кінці, після підпису: «Навіки твоя Марія Жозе Батиста» було наставлено силу-силенну ком, крапок, знаків оклику і питання — мовляв, розставляй, де хочеш.

Згадала вона й свої короткі відвідини Великої Пастки перед самим від’їздом; («коли я побачила як ти живеш гаруючи як віл»). Тим-то й послала до нього свого небожа Дурваліно, сина своєї старшої сестри, сухотної вдови («вона вже на тонку пряде»), щоб узяв до себе за прикажчика. Будь-яка плата, навіть мізерна, була б милістю для нього: «Це все-таки краще ніж пухнути тут з голоду». Зезинья не проминула нагоди й тут шпигнути його за скнарість: «Добре що ти не скупердяй а за хлопця ручуся як за себе». Ну чи ж не ангел небесний!

Про прикажчика, помічника за прилавком він, коли щиро, подумував уже не раз, але де взяти чесну людину? За часів, коли тут бракувало жінок, можна було хоч виспатися як слід. Клієнтуру його складали головним чином обозники й повії, приїжджих траплялося мало. Найбільше роботи припадало на вечір і ранок, він тоді крутився, як муха в окропі. З какаовими плантаціями незмірно побільшало люду та в’ючних обозів. Доводилось не лише рано вставати й пізно лягати, а й не зачиняти цілісінький день дверей, бо покупці могли нагодитися будь-коли. Хочеш заробити — не сиди згорнувши руки, не лягай ситим для ситого життя треба добре потрудитись.

Дурваліно він зустрів гостинно, але стримано. Молодець Зезинья Пальма, ще раз виручила його! А все ж довганеві він не вельми радів, бо в комерції треба пильнуватися не лише з циганами: і сержипанцям не клади пальця в рота. Фауд Каран любив говорити, що сержипанці — це не бразильські араби, а він словами не розкидався.

— Помічник мені не потрібен, я й сам упораюсь. Та коли вже Зезинья просить…

Поцікавився, що хлопець уміє. Читає, пише, знає чотири арифметичні дії і з радістю візьметься за будь-яку роботу. Гірше, ніж від зорі до зорі рубати тростину, бути не може.

— Що ж, побачимо. Поклади свої пожитки в підсобку, постели ряденце — буде тобі ліжко — і до роботи. Про платню домовимось потім: вона залежатиме від тебе самого. Яка робота — такий і заробіток.

Врешті таки не втерпів і запитав про те, що його найдужче цікавило:

— А як там Зезинья?

Так собі, відповів небіж. Займатися своїм ремеслом у Бутіа чи в Лагарто не захотіла, а оселилася в Аракажу, там їй спорудив будиночок доктор Панфіло Фрейре; він дипломований медик, але покинув медицину й виробляє неочищений цукор та рафінад на плантації Фуніл, а ще жене кашасу й робить рападуру; цьому товстосумові вже за сімдесят. Напевно, в неї був ще якийсь багатий коханець. Розпитувати Фадул не став: і так ясно, що жагуча Зезинья не вдовольниться отим старим луб’ям.

Викопати за домом колодязь Фадулові порадила Зезинья Пальма після щасливої і заразом сумної події — її приїзду до Великої Пастки. Вона виконала-таки свою обіцянку, завдавши йому кривавої рани. — «Якось, коли найменше чекатимеш, я до тебе нагряну», — запевняла вона в пансіоні Шанду, в Ітабуні. Турок не вірив: після дощику в четвер. Та ось у Лагарто помер Зезиньїн батько — чи то від лихоманки, чи то від кашаси, яка різниця?

Родичі в Лагарто, старе й мале, залишившись без годувальника, у відчаї благали її приїхати. Грошей, які вона переказувала їм наприкінці кожного місяця, тепер не вистачало. Перед відплиттям вона приїхала попрощатися — добиралася сюди верхи на віслюку з обозом Зе Раймундо. Вона не попередила його про свій приїзд. Фадул порався в армаземі, коли погонич раптом загукав:

— Сеу Фаду! Сеу Фаду! Подивіться, якого я привіз вам гостинця!

Весела й збуджена, Зезинья повисла в нього на шиї.

Потім сказала про батькову смерть і залилася гіркими слізьми. Не пощастило в житті цьому добрязі! Поки був здоровий, обробляв землю в орендарів, а тоді підчепив малярію і почав топити горе в кашасі. Родичі поденничали по чужих плантаціях, чоловіки рубали цукрову тростину. Якби не Зезинья, сконали б з голоду. Бо тільки Зезинья вибилася в люди, жила заможно, хвалити Бога, її заступника на небесах. Торгувала собою в Ітабуні.

Пора для прийому гостей не найкраща: один за одним прибували обози, до «форту» сходилися погоничі зі своїми підручними — підкріпитися, щось купити, прибігали повії — підчепити клієнта, вихилити чарчину кашаси. Зезинья віднесла до світлички свій шкіряний баул і стала за прилавок. Торгівля спиртним пішла жвавіше — всі хотіли цокнутися з нею і з турком, бо хто ж не знав про їхній давній і міцний зв’язок?

Згодом обоє пішли до річки. Фадул прихопив відро — сьогодні в домі потрібно багато води: Зезинью, що боялася підчепити погану хворобу, опанувала манія чистоти. Непроглядну пітьму розсіювало полум’я багаття, розкладеного на вигоні, блимання каганців у хатах, мерехтіння зірок, що де-не-де висипали на небі. Коханці йшли, узявшись за руки, наче Зезинья — дівчина, що потай від батьків прибігла на побачення.

— Чому б тобі не викопати колодязя, щоб мати воду в домі?

— Завелика морока.

— Хіба не морока ходити по воду, як оце ти? Де ж таке бачено?

Він набрав води й хотів вертатися, щоб швидше стиснути її в обіймах.

— Ходімо.

— Постривай.

Вона потягла його за руку, і вони посідали на березі, біля Дівочого Біде, опустивши ноги в потік і дослухаючись до жаб’ячого кумкання. Зезинья поклала голову на широке турчинове плече, засунула під сорочку руку й стала пестити його волохаті груди.

— Я не хотіла їхати, не побачивши мого турка.

— І не вгородивши в мої груди ножа, еге ж? — мовив він жартівливо, без тіні образи чи докору.

— Я приїхала по твою допомогу. Але, Бог мені свідок, не лише через це. Ти, турок, темний і затурканий турок, думаєш, що в мене камінне серце.

Фадул присунувся ближче, зазирнув їй в очі: ці сльози ре лише за батьком. Вона плакала з туги й любові до нього.

Встала Зезинья Пальма разом з Фадулом Абдалою; в сонній долині іржали мули й ревли осли, погоничі лаштували обози. Фадул умовляв її ще трохи поспати, та вона й слухати не хотіла:

— Я допоможу тобі! — Оглянула широчезне ліжко, і в її співучому голосі забринів докір: — То це тут ти жирував із Жуссою, га? Цілісіньку ніч… От клятуща потягуха!

Скільки часу минуло, а вона й досі згадує про це з гіркотою й злістю. Турок торкнувся ручиськом її оголеного тіла:

— Такої жінки, як ти, немає. І не буде.

Зезинья дістала з баула одяг, вибрала, що надіти. Щоб торгувати кашасою, вона вбралася по-святковому. Вичепурилась так, ніби приїхала в Ільєус, а не в цю діру.

Коли наплив покупців минув, вони скупалися в річці, поїли в’яленого м’яса та дозрілої анони й пішли по виселку. З халуп визирали дівки, лукаво віталися. На Жаб’ячій Косі їх окликнула Збуй-Вік.

— Подружка, сеу Фадуле? Вітаю, маєте гарний смак. — І звернулась до гості: — Ви — Зезинья, еге ж? А я — Жасинта. Сеу Фадул, коли їздить до вас, залишає мене на хазяйстві.

— Я приїхала попрощатися, їду до Сержипе. Фадул вами не нахвалиться, каже, ви варті десятьох мужчин.

— Це він по своїй доброті.

Велику Пастку вони пройшли з краю в край. Зезинья познайомилась із старим Жерино, Меренсією й Лупісиніо. Кастор її вже знав, і то досить близько, а не тільки з розмов. В армаземі Зезинья підсумувала:

— Велика Пастка така сама вбога, як і моя рідна Бутіа. Тільки Бутіа дедалі занепадає. Якби можна було, я лишилася б з тобою.

Уранці, після безсонної ночі, Фадул галасливо проводжав обозників; Зезинья сиділа за касою. Та ось рушив останній обоз, турок передав ключі й револьвер Збуй-Вік, осідлав двох віслюків і повіз Зезинью аж на станцію в Такарас.

Вони довго їхали мовчки, такі сумні, ніби розлучались навіки. Сідаючи в поїзд, Зезинья ще раз нагадала йому, тицяючи пальцем у груди:

— Не забудь викопати колодязь!

З очей її текли сльози.

— Спасибі за підтримку. — Вона силувано всміхнулась. — І за все-все.

З її грудей вихопилося глухе, скорботне ридання.

Турок дістав з кишені вицвілу вишиту хустину й подав Зезиньї; стоячи у дверях вагона, вона уткнулася в неї обличчям.

Фадул хотів щось сказати і не зміг. Поїзд рушив, застукотів на стиках, і Зезинья замахала розшитим носовичком.

Дурваліно працював, як чорний віл, все аж горіло в нього під руками. А що вже чесний, то й не сказати! Якщо й вициганить дещицю грошей на дівок, то таку мізерію, що навіть Фадулові не жалко. Правда, він був страшенний пліткар. Через високий зріст і довгий язик як його тільки не дражнили: Ярмарковий Стовп, Вудлище, Ну-Ну, Ділобулотак, Всезнай. А скільки понавигадували інших, грубіших прізвиськ: Турецький Глист, Вишкребок, Скакелюха.

Усього, що відбувалося по маєтках, бівуаках, хутірцях, слобідках, виселках, розкиданих на диких просторах басейну річки Кобрас, краще за Педро Цигана не знав ніхто. Граючи за мізерний гріш на своїй веселій гармонії, Педро Циган перемірював, мов у чоботах-скороходах, всі шляхи й стежини, розносив від селища до селища останні, найсвіжіші новини: хто вмер і хто народився, яка корчма відкрилася і яка закрилася, розповідав про бійки, чвари, любовні походеньки, бандитські наскоки, захоплення земель, вигублення індіанців, про пущені з молотка садиби й плантації, про кубла повій, таких же мандрьох, як і сам гармоніст. Він нічого не вигадував, лише додавав подіям яскравості, присмачуючи свою розповідь захоплюючими подробицями.

Зате у Великій Пастці пальма першості належала Дурваліно. Він був у курсі будь-якої сутички, сварки серед краль, скандалу між обозниками за грою в ронду, любовних перипетій у коханців — усі таємниці Великої Пастки Дурваліно знав і охоче розповідав. Прізвисько Ділобулотак він заслужив своєю балакучістю — у цьому він скидався на Педро Цигана, а Ну-Ну його прозвали за невситиму цікавість і намагання в усе стромляти свого носа. Він завжди щось винюхував, виловлював чутки про чвари та інтриги — от і ще одне прізвисько: Вудлище.

Завдяки Дурваліно Фадул жив, як у Бога за дверима. Не треба вставати вдосвіта, щоб випровадити обозників, то вже не його клопіт. За прилавком він з’являвся не раніше, ніж скупається в річці й вип’є кави з жабою та рападурою. Отепер, після вітання «Доброго здоров’я, хазяїне» можна й послухати новини, коментарі та прогнози прикажчика: перш ніж піти до вбиральні, річки й вогнища, хлопцеві треба вибалакатись.

— Ви знаєте, що через Діву Факел посварився з Бастіаном да Розою? Це відомо всім.

Фадул це знав; саме Дурваліно звернув його увагу на те, що двоє молодиків упадають коло доньки Амброзіо, женихаються на очах у всіх. Полюбляючи, як уся людність Великої Пастки — постійна й тимчасова — азартну гру, турок з прикажчиком вже побилися об заклад, хто з тих двох візьме гору в цьому турнірі рицарства й ґречності за здобуття цноти кокетливої сержипанки. Що Діва цнотлива, не сумнівався навіть Всезнай зі своїм гострим, зміїним язиком: вона незайманиця, поки Факел чи Бастіан, той чи той, не розів’є їй вінка. Щодо результату герцю громадська думка поділилася; для Дурваліно ж двох поглядів не існувало.

— Невже не ясно, що переможе сеу Бастіан? Це ж просто нахабство думати, що Діва віддасть перевагу цьому опудалові, брудному негритосові (це між нами) над білим, майже арійцем! Факел спіймає облизня, це безперечно.

— Виходить, Факел брудний тому, що він негр? А ти поглянь на себе, тобі теж недалеко до негра. — Дурваліно був ще темніший, ніж його тітка, мулатка барви сухого какао. — Краса чи бридота від кольору шкіри не залежить, красенем може бути й білий, і чорний. — Він стишив голос, ніби говорячи сам до себе. — Зезинья, аби була біла, втратила б на вроді… — На мить він знову побачив її за прилавком, як вона наливає гуртівникам кашаси. І додав, приголомшивши балакучого прикажчика: — Отож я ставлю ті гроші, що ти в мене вкрав, на Факела…

Дурваліно аж похлинувся слиною:

— Я украв?! Ви такого мені не кажіть навіть жартома. Благаю вас! — І знову повернувся до животрепетної теми. — Якщо ви кажете, що переможе Факел, то так тому й бути. Рессу он теж такої думки, вона сохне за ним. Кожному своє… Але побачите, все це добром не скінчиться, буде буча… От побачите!

Буча, скандал, колотнеча — чого не трапляється за картами чи при виборі кралі. Здебільшого пуста драчка, не варта й згадки. Ну, заведуться між собою двоє за ставками в ронду або в притулку повії: лаються, плюються, наскакують один на одного, мов два півні, поки третій їх не розборонить. Щоправда, іноді трапляється й щось серйозніше.

Найтрагічніша подія сталася на святого Антоніо, коли Котінья померла на місці, діставши кулю в голову. Хрестів на кладовищі більшало, але тільки під двома лежали жертви насильства: двоє лісорубів порізалися ножами через Себу, дівку нікчемну, справжню ледащицю. Тож через ту нікчемницю один зійшов кров’ю і опинився, без відхідної молитви, в землі, а другий чкурнув у пущу і тільки його й бачили. Так само безкарно — чи треба повторювати? — жагунсо застрелив підручного погонича за махлювання за картами; гра чи краля, причина, як бачимо, завжди та сама. Кладовище росло й завдяки зміям та пошестям, що лютували по всій какаовій зоні.

Ще на зорі існування Великої Пастки двоє лісорубів пустили кров один одному через Бернарду. Вони побачили її в армаземі, але не встигли навіть перебалакати з нею; якби поговорили, ніякої різанини не було б, бо вона саме оголосила карантин. З ризиком для життя Фадул розтяг запальних суперників — а чому суперників, якщо Бернарда не виявила інтересу до жодного з них? Зрештою вони помирилися, Збуй-Вік промила їм рани горілкою і втішила одного, а другого забрала до себе пишностанна Даліла.

За Бернарду почали змагатися одразу ж по її приїзді до Великої Пастки; суперечку вирішували ударом по вуху або жеребкуванням — кому випаде щаслива карта. Та коли її удостоїв увагою капітан Натаріо, за неї перестали сперечатись. Доступна вона була лише тим, кого вибирала сама для заробітку у вільні дні. Отримавши звістку про скорий приїзд опікуна, Бернарда приділяла хрещеному три дні: переддень приїзду, щоб перепочити й підготуватися до прийому, день щасливої події і наступний день. Останній був потрібен для того, щоб заново пережити побачення, згадати кожне слово, кожен порух, лукавий усміх, обійми, зітхання й умлівання. Все її життя було в цих коротких щасливих годинах.

Оце й усі найзапекліші сутички, найстрашніші інциденти, убивства й поранення; їх було небагато, більше тарараму, ніж кровопролиття. Чубанину, кулачки Фадул припиняв окриком, користуючись авторитетом комерсанта, якщо не кредитора. А останній раз, так уже сталося, довелося вдатися до рукоприкладства. В жорстокому какаовому світі Велика Пастка якщо й мала лиху славу, то незаслужено. Місцина тиха й мирна, зручна для нічлігу, чудова природа. А якщо ти при грошах, можна й гульнути.

Що Бастіан да Роза неминуче зіткнеться з Кастором Абдуїном у змаганні за принади юної Діви, передбачити було неважко. Дурваліно пішов далі, визначивши дату й місце зіткнення. Воно станеться, звичайно, в неділю, на званому обіді в Лупісиніо на честь приїзду до Великої Пастки його дружини. Дружина Лупісиніо, дона Естер, сухоребра, понура, змучена недугами жінка, не могла ні танцювати, ні веселитись на святі. Найбільша її утіха — погомоніти з сусідками про свої болячки й про лікування чудодійними домашніми засобами та невтомними молитвами.

Довгі роки, поки чоловік і син надривалися на роботі в цій глушині, дона Естер мешкала в Такарасі, відмовляючись переїжджати до Великої Пастки. І тільки як Лупісиніо став з’являтися дедалі рідше, надумавши передавати їй гроші на прожиток через обозників, вона зважилася провести з невдячником кілька днів і поблагословити хлопця — той приїхав до Великої Пастки навчатися теслярського ремесла. Кебетливий і завзятий Зиньйо вирішив вийти в столяри, і коли його називали тесляром, поправляв, як і майстер Гвідо:

— Оце зморозив! Я не тесляр, бовдуре, я столяр!

Дона Естер не танцювала, але запрошених на обід цікавили не танці. Ідея влаштувати бал, до речі, спала негрові Факелу, а людям аби свято, а з якого приводу — байдуже. Особливо в цьому випадку: ось вам і нагода з’ясувати те, що повивалося все густішим мороком — кого з двох суперників обере Діва і чи взагалі захоче когось обрати. Якби знаття, що стукне в голову цьому дівчиську, в якого сім п’ятниць на тиждень: то всміхається, то вже сердито супить брови. Влаштувати вечірку Лупісиніо вирішив, здибавши на Ослячому шляху Педро Цигана, якому всі були раді. Кому не хочеться повеселитись?

Вже давно Педро Циган перестав бути єдиним, завжди проханим гармоністом, без якого свято не свято. У неділю приходили інші, разом з гітаристами та гравцями на кавакіньйо й сопілці. Проте й досі він вважався найкращим, але рвачем не став, розтягував малинові міхи і пускав меткими пальцями віртуозні перебори не заради наживи.

Циганом його прозвали за вічні мандри — сьогодні тут, завтра там; з гармонією на плечі, він забирався у найглухіші нетрі. Велика Пастка його притягувала, як магніт, — райське урочище, любо глянути; він з’явився тут давно, задовго до приходу турка Фадула. Тоді тільки Збуй— Вік у сяк-так стуленому курені з пальмового віття приймала гуртівників, а в’ючні обози, щоб скоротити час і відстань, почали протоптувати стежку через ліс.

Невтомний блукач, Педро Циган став свідком того, як зростав хутірець, як з’являлись халупи на Жаб’ячій Косі, хатки на Ослячому шляху, какаовий склад, турчинів армазем, шопа на вигоні, кораль і кузня. Проте йому ніколи й на думку не спадало, що за річкою розкинуться плантації, з’явиться піч для випалювання цегли й черепиці, борошняний дім, а на вигоні цілі череди свійської худоби. Капітанів дім його не здивував, бо капітан не раз казав йому про свій намір перебратися сюди з родиною. З обережних перешіптувань людей — бо який же дурень говоритиме таке уголос, — він зрозумів, що капітан приїхав сюди раніше за всіх, ще до того, як розжився на патент і землю; він тоді очолював загін жагунсо, відданих йому тілом і душею.

Якось у розмові із Збуй-Вік Бернарда залічила Педро Цигана до найвродливіших чоловіків Великої Пастки: він, Фадул, Бастіан да Роза і сам капітан. До списку не потрапив Кастор Абдуїн, але коваль у цих краях з’явився пізніше. Гарним Цигана вважала не тільки Бернарда, а й чимало інших веселих дівчат; образ гармоніста жив у серцях тих краль, що займалися своїм ремеслом у басейні річки Кобрас.

Про затяте суперництво негра Факела й блондина Бастіана да Рози — Бастіан, пригадуєте, значився в списку Бернарди — Педро Циган почув в армаземі від Дурваліно; прикажчик попередив його і про можливу трагічну розв’язку.

Гармоніст, який відлучався з Великої Пастки на довгий час — веселив карнавальників у Лагоа-Сека, Корта-Мані й Ітапірі, — показав рукою на споруду на тому березі річки, майже завершену.

— А то що таке?

— Борошняний дім Амброзіо і Зе дос Сантоса, — пояснив Фадул. — Тепер борошна буде вдосталь.

— Сеу Бастіан постарався, — додав Дурваліно. — Ошивається там цілісінький день, щоб бути ближче до… Діви… Як на мене, сеу Факел може піднімати лапки вгору.

Педро Циган на його зауваження не клюнув, вражений тим, як швидко розростається виселок.

— Хто б подумав… — Він простягнув Фадулові порожню чарку.

— Пішло в хід какао, — сказав турок, неохоче наливаючи — ще одна чарка на дурничку — і пояснюючи те, що обидва знали й так.

— Є таки Господь на небесах! — підняв чарку волоцюга.

Збиваючи куряву, пробігла ватага дітлахів, за ними гналася дівка, лаючись на всі заставки: шелихвости, халамидники!

— Хто це? — показавши на неї пальцем, запитав музика.

— Донька Алтамірандо, Сан. Зовсім дурнувата.

Базіка язикатий, Дурваліно без угаву торохтів про те, як Факел і Бастіан да Роза зчепляться між собою, у кого з залицяльників більше шансів, робив прогнози і не бився об заклад лише через безгрошів’я. Але всі натяки на те, хто ж поласиться на дешеві принади Сан, не діставали в нього відгуку. Оскільки перший кандидат він сам, краще промовчати.

Але претендентів було ще двоє: сержипанець Авреліо, високий веселий хлопець, що останнім часом бринькав на кавакіньйо, і столярчук Зиньйо, вже тут старожил, чемний і скромний юнак, завжди чистий і охайний. Хто з них стане щасливчиком?

Царство Єманжі — океан, солоний запаморочливий вир, розчахнутий навстіж світ: проти моря земля — тільки клаптик. Кастор Абдуїн, тікаючи від свого смертного вироку, сів у сальвадорському порту на вітрильник. Цілу ніч у місячному сяйві він дивився, як рука Жанаїни стирала за ним слід, щоб його не знайшли. У гребенях хвиль розмаяна грива волосся, очі — зронені з неба зірки, і на лоні придонних луків — кортеж потопельників. Це женихи, набрані з-поміж човнярів, рибалок, найодважніших моряків. Вони повкладалися на її шлюбне ложе на морському дні, на землях Айоки. Єманжа — дволика, в неї личко новонародженого і посмертна маска. Кастор вільно плив по водах її могутніх грудей: засудженого на смерть, вона вернула його до життя — мати й дружина.

В Ільєусі батько Аролу показав йому оселю Єманжі на морському лугу — грот під скелями, омитий прибоєм. Він приніс їй у дар слоїк парфумів, брусок мила, голубу хустку.

Владичиці морській, повелительці бур, що їй було робити в цій невеличкій річці з тихими водами? Негр Кастор Абдуїн да Асунсан, син Шанго, з двома пов’язками, однією — Ошали, а другою — Ошоссі, вигравіював нехитрим інструментом на білому металі зображення сирени. Срібне віяло Єманжі і золоте — Ошун, щоправда, не з золота й срібла; перше зроблене з білого металу, друге — з жовтого. Факел хотів зберігати їх серед своїх фетишів у капищі: може, опинившись у кузні, далеко від своїх притулків і водориїв, вона візьме до рук незрівнянне віяло, щоб на радість усім людям запалити в горні світову зорю.

Прийшовши з річки, притоки її царства, Ошун проголосила себе тут володаркою, зайняла гамак, у якому так гарно спиться і мріється. Але Ошун, як запевняють огани, — звабниця і гордійка, свавільниця і вітрогонка. її годі приручити й утримати коханцеві: її любощі бурхливі й короткі. Епіфанія пішла геть, забравши з собою золоте абебе. Горюха провів її за село. А нині пес зустрічав Діву, щойно та з’являлась, ховаючись за деревами. Лащився, махаючи хвостом, і діставав недоїдки, загорнуті у листя маніоки.

Сержипанська Єманжа, хазяйка прибережних пальмових гаїв і білих солеварень. Мати й дружина, Єманжа створена носити й народжувати, вона — символ плодючості й нескінченності роду. Це від неї пішли божества, коли вона спервовіку, на почині світу віддалася Аганжі. Він, Кастор Абдуїн да Асунсан, народився від батьків-рабів і став вільною людиною, без хазяїна й начальника; опікуваний Ошалою, він хотів тепер сина, бодай одинака — товариства Горюхи замало.

Він не зламався навіть тоді, як наймані вбивці розшукували його, щоб пристрелити за наказом сеньйора барона. Страху він не знав і ходив по землі, запальний і рвучкий, як ходить світило по небу. Жінки називали його Кастор Абдуїн, диявол-повелитель.

А тепер, після зустрічі з Дівою, де й дівся той Факел, веселий коваль, майстер на всі руки, улюбленець жінок, негритянок-рабинь і дворянок, невгамовний баламут, покоритель жіночих сердець. Жертва пристріту, нині сам упокорений, цей хвалений чорний принц, цей пригашений факел. Його наврочено — ні колишньої дотепності, ні завзяття.

Острах, полохливість, розгубленість приніс йому вихід Єманжі. Чому йому бракує сміливості піти до неї, взяти за руку й привести лиходійку сюди? Де його дзвінкий сміх, щира мова, чого не сяє його широке обличчя з плескатими ніздрями, з товстими губами, з лукавими очима? Що сталося негрові Кастору Абдуїну да Асунсану, одурманеному напустом, кинутим до ніг білої? Білої? Вона довговолоса, шкіра в неї бліда; в Санто-Амаро її вважали б за білу мулатку.

Ні, ця млявість, ця слабість, ця розбитість не можуть далі тривати. Треба принести жертву Омолу, прозваному Обалуайє, батькові пристріту й чорної віспи, переміжної лихоманки і всякої вогневиці, щоб повернув йому здоров’я й силу. Треба підгодувати богів, його святих заступників, Шанго, його батька, Ошоссі та Ошалу. Щоб зцілитися від напусту, пристріту, прозору.

Бастіан да Роза зводив борошняний дім, цілий день крутився коло Діви. Подейкували, що став своїм у сім’ї, запобігає перед її батьками, подружився з Жоанзе, Агналдо й Авреліо, вони разом ходили до Фадулового шинку. Суперництво жорстоке, суперечка непримиренна — Факел чув про ставки й прогнози. Та тільки, в своїй гордині, не бажав змагатися, хитрувати, влещувати батька й матір. Він хотів її, так, хотів назавжди. Але тільки якщо прийде сама, якщо їй звелить серце. Він не благатиме божків, щоб навіяли їй любов до нього, щоб вона віддалася йому через ворожбу. Це справа його самого, Кастора Абдуїна.

На абебе висявала Єманжа: хвіст у сирени нагадував стегна сержипанки.

Факел обслужив обозників, і вночі подався на Ослячий шлях будити птахолова Додо Зануду — сам він не впорається. Похід у ліс відкривав Горюха; Дамка залишилася в кузні, бо збиралася щенитися вдруге.

Ще й на світ не благословлялося, коли Факел і Додо звалили у домі в негра мисливські трофеї: велика й жирна пака кілограмів на десять, два кутіа і одна тейю, впольовані, коли шукали прісноводну черепаху для Шанго. Принесли півдюжини морських равликів-карамужо та ігбін, ласощі для Ошали. Додо Зануда пішов підібрати птахів: на гілках дерев він понаставляв сильця, якщо прогавиш, Еду й Нандо поцуплять усю дичину.

Поки Факел ходив до лісу, Рессу, іїя Бассе, куховарка ориша, взялася готувати: поставила в череп’яних горщиках варити ямс і кукурудзяні качани, порізала стручки кіабо; на вогні, на залізній тринозі, смажилася кукурудза.

Зваливши здобич на землю, негр перейшов річку і подався на плантацію Алтамірандо: приготувати улюблену страву Омолу не можна без свині. Сертанець ще тільки продер очі і був здивований: Факел уполював пекарі, кайтіту, дикобразів, а просить свиню із свинарника? Потрібна жива свиня, пояснив Факел. Він цілу ніч обходив свої пастки, але марно: крім паки, попалася лише змія сурукуку.

— Молочне порося підійде? Підсвинків нема, останнього заколов минулої суботи.

Підійде; хай воно маленьке й молоденьке, а усе ж свинячої породи. Взяти гроші Алтамірандо відмовився: а хто через Сан передавав йому солонину? Хіба не Факел? Та й він же ще не розплатився з ковалем за ножі.

— Бери порося, свої люди — помиримось.

Небо за річкою рожевіло. Обозники ще спали.

Першому піднесли кашаси Ешу, а то не уникнути смути й свари. Він стояв у капищі, маленький залізний Ешу, метис, підступний кум, з грішним тілом довшим, ніж ноги. Потім одрізали голову черепасі — до чого живуча ця животина, як жодна на світі; кинуті у горщик шматки м’яса ще тріпотіли й здригалися, ніби життя й досі не покинуло їх. Факел роздував вогонь; Рессу, не повертаючи голови, запитала:

— Це що, любовне ебо? Зроду не бачила такого великого.

— Жалобне.

— Невже занедужав? З яких це пір?

— Туга теж хвороба, тільки невидима. Ти весь як побитий, гірше нікуди. Наслання — знаєш, що це таке?

— Як не знати. Я теж переживала, двічі. Це як прозір, але ще гірше: просто жити не хочеться.

Дещо вона знає, але не все.

— Свиня, звісно, для Омолу. А для кого це м’ясо різних звірів?

— Давно б треба підгодувати богів. Тоді б не був слабаком.

— Слабаком? Ти? — Рессу зареготала.

— Ходімо, поки не розвидніло, — поквапив її Факел.

Вона роздмухала під горщиками вогонь: черепашатина вариться довго. Потім обоє пішли в задню кімнату. Рессу принесла гострий ніж і куйю з шкаралупи кокосового горіха. Вона тримала порося за ноги, а Факел його заколов. Коли зацебеніла кров, пурпурова й гаряча, негр нахилився і жадібно сьорбнув живлющої вологи. Те саме зробила й Рессу. Потім вони наповнили кров’ю куйю для жертвоприносин.

Заспівали гімн Омолу. Плескаючи в долоні, танцювали танці ориша: танець зігнутого в три погибелі хворого, змордованого чорною віспою; танець знахаря, рятівника від чуми й ревматизму, переможця смерті. Факел з доземним поклоном підніс свою пожертву, криваве ебо, благаючи в Обалуайє сили проти наслання й пристріту, що заціпили йому рота, зв’язали руки-ноги.

Страви подавали в бляшанках і жерстяних тарілках: кожному ориша свій делікатес просто з жару. Атото, Омолу! Тому, хто відає недугами і здоров’ям, — свинина й смажена кукурудза. Оке, Ошоссі! Царю Кету, господарю пущі, мисливцю! Пригощайся пакою, тейю і кутіа. А от Шанго, володареві блискавки й грому, — черепаха й амала. А Ошалі, великому ориша, батькові всього сущого — півдюжини равликів-ігбін з сусіднього лісу, а ще ямс і маїс, усе без солі, як він любить і як йому належить подавати. Смаковиті страви ставили в капищі перед солом’яними, дерев’яними, залізними й латунними фетишами: Омолу, лук і стріла Ошоссі, двоголовий молот Шанго, пашоро Ошали.

Сяйнула блискавка, торохнув грім, почувся рев пуми і плямистого ягуара. На пурпурових, кривавих небесах знову зажевріли пригашені зорі. Оповита чорною хмарою, з’явилася Янсан, сіла охляп на свого коня, видала войовничий поклик, станцювала танок битви й перемоги; потім пригорнула до своїх грудей Факела, вигнала з нього духів-мучителів, очистила його тіло від пристріту. Все сталося в одну мить, не більше; Рессу знов узула свої капці.

З семи сторін був тепер захищений Кастор Абдуїн, іди спокійно, всі шляхи відкриті.

Перемазані кров’ю, вони взяли брусок мила, пішли на річку. Дорогою Рессу повідомила:

— Подейкують, що Бастіан білить хату для свята.

— Якого свята?

— Ну, для входин… коли вона зійдеться з ним. Але, здається, вона дістанеться не йому. А надто тепер… — Рессу непохитно вірила в силу чарів.

Вони намилювалися милом, чистили черепашачий панцир. Факел, вдячний за допомогу, пообіцяв:

— Зроблю з панцира скарбничку для тебе.

Бризкалися водою, пірнали, тіла їхні торкалися, в промінні вранішнього сонця вони пустували, як діти. Проте пожежі не спалахнуло: в Кастора не йшла з думки Діва.

Повернувшись до майстерні, посолили м’ясо, відрізали по шматочку для друзів: турка, Збуй-Вік, Алтамірандо, старого Жерино та інших. Факел любив робити подарунки.

— А сіа Ванже?

— Неси, якщо хочеш. Я не понесу. Є речі, яких не купиш ні за гроші, ні за дарунки. Любов — не жарти.

Рессу пішла, а негр Кастор Абдуїн став на порозі; він знов воскрес душею, позирнув на протилежний берег: ні, моя сухітонько, ти будеш моєю! Згребу тебе в обійми, покажу тобі в своєму гамаку, чого вартий закоханий негр. Пора здолати несміливість і безвілля. Поки голубоокий білий не перебіг йому дороги, не обскакав. Атото, Омолу, батьку скорботи і чорної віспи, снаги і здоров’я, атото, мій батьку Обалуайє!

Кастор Абдуїн перейшов річку: скоро вже не доведеться стрибати по камінню та мочити ноги. Полковник Робустіано де Араужо підрядив лісорубів валити дерева, пиляти стовбури, а Гвідо й Лупісиніо з помічниками найняв тесати колоди й дошки для мосту. Сумніваючись, що двоє теслярів впораються з такою роботою, полковник хотів запросити й ітабунських теслярів. Лупісиніо, що будував какаовий склад і кораль, обурився: хто-хто, а полковник мусив би його знати.

— Ви, полковнику, заплатіть, а я з людьми зроблю все, що треба.

Фазендейро виклав гроші, брязнув капшуком і капітан Натаріо да Фонсека, і невдовзі переправу через річку навели, надійну й міцну. Ще рік тому, коли прибули сержипанці, хто б міг уявити собі такі ознаки поступу, як міст і борошняний дім?

Завершувалось і будівництво борошняного дому. Бастіан да Роза з двома підсобниками ставив простінки. Лупісиніо з сином Артурзиньйо тесали майже готові одвірки. Підсобляли й жінки: Ванже з невістками, сіа Клара, дружина Зе дос Сантоса, та їхні доньки — млин зводився на межі земельних ділянок двох родин. Плантація і тваринницькі ферми Алтамірандо лишилися трохи осторонь, проте Сан та її мати Дас Дорес допомагали теж. Сан хотіла, щоб Зиньйо навчив її орудувати рубанком, а Зиньйо сподівався навчити її і ще дечого. Жінки носили каміння, готували їжу, дражнили чоловіків. Діви серед них Кастор не помітив. Де ж це вона запропастилась? Либонь, на плантації.

— Боже поможи, — сказав негр, сідаючи долі.

Підійшла стара Ванже.

— Дай вам Боже здоров’ячка, сеу Факеле. Рессу принесла чверть паки людям, каже, ви вполювали. Бог віддасть вам сторицею. — Вона показала на споруду: — Бачили? Не треба буде чекати, щоб змолоти мливо, не доведеться привозити здалеку. З першої ж випічки пришлю вам пундиків.

Підійшов заляпаний вапном Бастіан да Роза, заговорив і собі:

— Перший вимурував тут дім ти, еге ж? З чого я тільки не будував: у хід ішла цегла, дерево, глина і навіть солома. Майстрував помістки, сушарні, коралі і ще казна-що. Тут люди хапаються за все, не святі горшки ліплять. От виведу млин, знов затеслюю, пособлю мостовикам.

Язик у нього немов помело, кого хоче забалакає — і чоловіка, і жінку.

— А добудуємо моста, поставлю нову хату доні Ванже. А то вона просто гине в своїй халупі. Правду кажу, матусю?

На ці плани обоє, стара й тесля, засміялися. Бастіан да Роза пригорнув Ванже до себе:

— Хороші люди живуть тут, Факеле.

Хитрий лис, цей Бастіан да Роза. Голубоокий, білявий, як грінго. А далі що? А нічого. Факел опанував себе.

Він хотів запитати про Діву, аж ось і вона — несе камінь на голові, підтримуючи його руками. Спітніла, розпашіла й ще гарніша! Побачивши Кастора, сповільнила ходу, всміхнулась. Факел зірвався на рівні, щоб їй допомогти.

— Не треба.

Скинула камінь під стіною, втерлася тильним боком долоні, обернулася до негра.

— То ви тут? Оце несподіванка, — присіла навпочіпки біля нього.

— Прийшов побачити тебе. Я зробив тобі абебе.

— А що це таке?

— Віяло Єманжі. Ніколи не чула?

Ніколи. Не чула і навіть не знала, що є таке. Її святі інші, церковні, привезені з Європи на провах каравел. У Сержипе, на енженьйо та цукрових плантаціях ці святі поперемішувалися з Факеловими африканськими божками, доставленими в трюмах невільницьких суден. Отже, для Діви то дивина.

— Віяло… Ніколи не мала.

Справжнє віяло, як у тих чепурух мароїмок, що так гарно й граційно помахують віялами на недільних відправах, приклякнувши на молитовних ослінчиках. Солом’яних вахляриків у неї повно, вона ними прохолоджувала розпашіле обличчя і роздмухувала вогонь.

— А де ж воно?

— У моїй майстерні. Можеш будь-коли забрати.

Діва замислено глянула на негра. Вона вже помітила — та і як не помітиш, адже ж не дурепа несосвітенна — інтерес до неї Факела й Бастіана да Рози; і той, і той крутилися коло неї, мало не наступали на п’яти. Бастіан, той не давав дихнути, завжди з Ванже і Амброзіо, обідав щодня, вихваляв страву й присмаки, а ввечері йшов з чоловіками до турка цмулити кашасу, так ніби вже став членом їхньої родини. Факел стежив за нею здалеку, заводив розмову, коли вона прибігала погратися з Горюхою, приходив на річку, коли вона купалась.

— Хочете, щоб я прийшла по нього?

— Таж ти заходила до кузні лише один раз, коли приїхали, і все. Мені навіть здається, що ти мене боїшся.

— Боюся? — Вона зайшлася заливчастим сміхом, як тоді, коли сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом Абдалою. — Сьогодні ж прийду по нього.

Ввечері Діва виконала свою обіцянку. Стала на порозі ковалевої оселі, зазирнула досередини: в кузні палав вогонь, проте Кастора не було. Вона ступила крок, увійшла, озирнулася довкола і побачила капище. Від того далекого вечора в її пам’яті тільки й лишилося, що напівголий негр у засмальцьованій вепрячій шкурі на стегнах.

Чотири бляшані тарілки з їжею, залізне, латунне, дерев’яне, солом’яне начиння — атрибути ворожби. У ніздрі їй вдарив терпкий, запаморочливий запах, як тієї незвичайної, незрівнянної ночі у гамаку, подарованому їй Кастором. Вона ще його не бачила, але вже знала: він тут. Спроквола обернулася, а Кастор з коротким смішком промовив:

— Тут ти вдома.

Як це розуміти? Запитати вона не наважилась, бо вся отерпла. Факел рушив у куток, де блищала, переливалася вся ця чудасія. Шанобливо схилився, пучками правиці торкнувся землі, потім простягнувся ницьма на долівці, щоб поцілувати камінь, як велів звичай.

Підвівся, взяв блискучий, новісінький фетиш і ступив до Діви. Таємнича чаклунська атмосфера вселила їй тривогу й страх. Вона боязко простягла руку і взяла абебе — ковалеві очі так і світилися, так і палахкотіли. Він поважно й значуще виголосив:

— Сирена — це Єманжа, себто ти.

Діва побачила своє обличчя, відбите в металевому дзеркалі. Вдивлялась у вирізьблену постать і скоріше вгадувала, ніж упізнавала себе: волосся, груди, стегна начебто її. Усміхнено потупила очі, чекаючи, що він цим не обмежиться і вимовить нарешті довгождані слова.

Але він мовчки згріб її в обійми. Без жодного ніжного слова Касторів рот, губатий, ошкірений, жадібно вп’явся в її губи. Все в ній похололо, помертвіло: замість ласки й ніжності брутальність і насильство. Нелюдським зусиллям вона випручалася і, перш ніж лиходій знову схопив її, навідліг ударила його по обличчю.

— То он ти який! — скрикнула й вибігла надвір.

Факел був такий приголомшений, що навіть не просив, не затримував її. В розпачі він не помітив, що надворі вона спинилась і мить, довгу, як життя, чекала його; Касторів запах одурманив її, збурив їй кров. Проте він нічого не бачив: стояв, засліплений люттю, закам’янілий від розпуки, і чорна його рука затуляла розбите обличчя.

Лише вдома тремтяча, розхвильована Діва завважила, що тримає в руці металеве віяло, яке Кастор викував і вирізьбив для неї. То ось чим вона його вдарила! Абебе Єманжі! Єманжа — дволика, запевняли моряки сальвадорської гавані: одне лице в неї добре, друге — лихе.

Хоча на бенкет, влаштований на її честь, сама дона Естер не з’явилася, свято вдалося на славу. Місцевий старожил Педро Циган не пригадував, щоб мешканці Великої Пастки веселилися так безтурботно. Передусім, Кастор Абдуїн і Бастіан да Роза так і не зчепилися між собою, як віщував прикажчик Дурваліно. Кастор і Бастіан не лише приязно гомоніли, а й разом пили, цокаючись з Лупісиніо, чоловіком винуватиці торжества.

Зате в іншому Дурвеліно не помилився: адже всі вже бачили, котрого з двох залицяльників уподобала сержипанка. Квітуча п’ятнадцятирічна дівчина перев’язала своє розпущене волосся широкою рожевою стрічкою; така сама стрічка охоплювала її стан, затягнутий у атласову сукню із збористою спідницею і прикрашеним рюшами корсажем, виріб дони Наталини. Краса, та й годі!

Хто ж така ця дона Наталина, що ім’я її не згадувалося в історії Великої Пастки, а тепер зринає в розпалі свята? Про кого мова, звідки вона взялася? А йдеться про вдову Жоана Медейроса — цей неговіркий алагоанець був управителем на фазенді Бом-Ретиро і недавно загинув у сутичці, затіяній з доброго дива. Застара для найдавнішого ремесла, вона вміла шити й мала машинку «Зингер», тож приїхала до Великої Пастки і стала модисткою. Звичайно, за всіма подіями, що відбувалися в містечку, не вженешся; але випадок з доною Наталиною заслуговує окремої розмови.

Негр Факел уже збагнув, кого вподобала Діва, і не сушив більше голови загадковою поведінкою мароїмки. Він зрозумів усе тоді, як спробував поцілувати її, а вона, обурена до краю, зацідила абебе йому в обличчя. Рубець на щоці — можна й колючкою поранитись, Факеле, пусте; куди більша рана зяє у нього в грудях, ниє і кривавить, від болю, аж скімлиш, як собака. Проте Кастор заховав свою муку глибоко в серці — зовні це був той самий веселун, серцеїд і бабодур.

На вечірці на честь дони Естер, — ці гулянки мені вже в печінках сидять, заявила дона Естер, коли Педро Циган передав їй запрошення, тож туди ні ногою, — ніхто не міг зрівнятися з Кастором Абдуїном. Ідея свята належала йому, і він старався всіх розворушити. Танцював невтомно цілу ніч, не пропускав ні польки, ні мазурки, ні коко, ні шоте і вів кадриль. Хай у його суперника вигляд грінго, зате команди «балансе» і «ан аван» віддавав по-чужинецькому гучним голосом саме він. По-європейському він навчився цвенькати ще тоді, як виніжувався на пухових перинах, на шовкових простирадлах мадам баронеси, цієї золотистої блондинки, що вже білої, то білої, як молоко.

Спершу він запросив на шоте Зилду. Вона прийшла в супроводі вісьмох дітей — п’ятьох народила сама, а трьох виростила. Найменший, хрещеник полковника Боавентури Андраде та дони Ернестини, гасав собі по галпану, але двоє десятирічних дівчаток, таких схожих між собою, що здавалися близнючками, та ще одна, дев’ятирічна, не мали відбою від кавалерів. Капітан вирушив до Аталаї: почалася сафра, він наглядав за збором урожаю. З цієї причини Зилда не дочекалася кінця гульок. Зібрала дівчаток і найменших хлопців — Еду й Пеба іти відмовились — і подалася додому.

Із Зилдою Кастор відкрив танці, проте не обминув увагою жодної з присутніх, панночки чи дівки. Літав по залі, чудовий і невтомний, з Меренсією й Рессу, з трьома дочками Зе дос Сантоса, з Сан і Бернардою, — та навіть польку танцювала з немовлям на руках, — з Дінорою і Ліа, з усіма кралями, навіть найнижчого штибу. Не танцював лише з Дівою, Бастіан да Роза майже її не відпускав, її збориста сукня й рожеві стрічки лише зрідка майоріли в обіймах інших чоловіків. Тільки на кадрильному контрдансі Кастор, не підводячи очей, торкнувся руки Діви пучками пальців.

Надвечір, вертаючись під дрібненькою мжичкою з дочкою від Дівочого Біде, де вони прали й купалися, Ванже ніби знічев’я докинула:

— Дім сеу Бастіана готовий. Я бачила, гарний.

— Я вже чула.

Запала мовчанка, проте Ванже вирішила довести розмову до кінця:

— Сеу Бастіан людина щира. Він поговорив зі мною і з Амброзіо.

— Про що, мамо?

— Зараз дізнаєшся, — набравшись духу, промовила стара.

Вони зупинилися перед хатою, спорудженою на палях; внизу був свинарник, свині виривали з землі рештки жака і плодів хлібного дерева. Ванже мовчала, ніби забула про доччине запитання. На помості запхикала дитина Ліа та Агналдо, і вона наважилась:

— Тут доводиться робити все не так, як у Мароїмі. Там ми щонеділі ходили до церкви слухати обідню і проповідь священика. Якби якийсь нахаба захотів жити з моєю донькою без вінчання, без шлюбної угоди, я б йому так одрізала! А він ось надумав. Але тут хто ж одружується? Ні священика, ні каплички. Зате землі удосталь. Не так, як там, де ми обробляли чужу землю. Живеться нам непогано, хоча й глушина…

Вона старалася дивитися на життя тверезо. Проти рожна не попреш, її п’ятнадцятирічна донька вже на порі. Треба одружуватися або жити з кимось на віру. А згайнуєш час, то докотишся до панелі. У Мароїмі вони пішли б до священика, як годиться. Але вони у Великій Пастці, тут ні падре, ні церкви. Ліпше стати коханкою, ніж ловити мужчин на Жаб’ячій Косі.

— Бастіан хоче зійтися з тобою. Він дав мені слово, що ви одружитеся, як тільки в Такарас прибудуть місіонери, за це я спокійна. Дім його — повна чаша, хіба пташиного молока бракує. Залізне ліжко, широке, подружнє, з Ітабуни привезене. На стіні дзеркало. — І повторила знову, переконуючи дочку й саму себе: — Бастіан — людина щира.

Діва потупила очі, всміхнулася кутиками вуст:

— Одружуватися? Навіщо це мені, мамо?

Ванже зітхнула: з полегкості чи з досади? Очі її прикипіли до барака, де вони жили в страшенній тисняві, мов ті свині в сажі. Вона ще не все сказала: коли добудують місток, Бастіан обіцяв поставити їм нову хату; славний хлопець цей Бастіан да Роза.

Леле! Чому б Всевишньому не послати місіонерів у Такарас, і то негайно: Всевишній усе може, аби тільки захотів. Але йому вистачає клопотів, адже в нього царство небесне й земне, стане він слухати благання якоїсь старої баби. Якби хоч натякнув, коли прибудуть братчики ченці на такарасівську станцію, з розп’яттям у руці, щоб боротися з гріхом, накладати єпітимію, хрестити немовлят, вінчати тих, хто живе на віру. Ванже ще раз зітхнула.

Співжиття, придумають же таке! Але що вдієш? Просити Бастіана, щоб зачекав? А доки? Діва не єдина у виселку дівчина на відданні. Он старша Зе дос Сантоса, кривоока Рикардина, липне до кожного, хто в штанях, не приймає на Жаб’ячій Косі лише з остраху перед батьком — тому потрібна помічниця на плантації. А старші, Ізаура та Абігайл, так і пускають бісики каменяреві, безсоромниці. Всі у Великій Пастці знають, що Бастіан да Роза побілив світлицю і ванькирчик, викопав водойму і змурував піч, бо хоче взяти в дім господиню. Охочих вистачає, помани тільки пальцем, і дівчат набіжить ціла зграя. Вони не в Мароїми. У Великій Пастці ні церкви, ні панотця, який тут законний шлюб?

Ванже стільки журилася-побивалася, а Діва розв’язала все просто. Навіщо одружуватись, сказала вона, зняла тягар з материного серця; Бастіан да Роза шанобливо попросив у Амброзіо й Ванже дозволу забрати Діву до себе в неділю після базару. Якби ж то вони жили в Мароїмі… Що ж, дійся воля Божа. Вона зітхнула ще раз.

Вечірні тіні згущалися, затоплюючи чорнотою річку й плантації — вечір упав на долину зненацька. Діва спустилася хисткими східцями, в руці клуночок, і підступила до матері, яка все ще стояла на тому самому місці.

— Благословіть, мамо.

— Куди ти?

— Йду від вас, мамо.

— Бастіан же сказав у неділю, після базару. Чого квапишся?

— До Факела йду. З ним житиму.

В попелясто-сірому небі зайнялися перші бліді зірочки. На вигоні з’явилися перші обози; на кладь і голови чоловіків накинуті десятчані мішки. Під водяним пилом мжички, з клуночком під пахвою, Діва перебралася через річку і рушила до ковалевого дому, кузні й водночас оселі. Мурованої печі в нього немає, зате є горно й жаровня, щоб готувати їжу. Щодо дзеркала Діва не знала. У клуночку вона несла металеве віяло — це її дзеркало і її портрет, вигадав же таке ворожбит негр! Подумавши про це, вона всміхнулась.

Саме його вона прагнула, відколи прийшла у Велику Пастку, закурена, заболочена, натомлена, і вгледіла його: широке веселе обличчя, голий торс, набедреник з вепрячої шкури. Сподівалася зустріти турка, а зустріла свого судженого. В гамаку вночі їй запаморочив голову його запах.

Бастіан да Роза — хлопець гарний, голубоокий блондин, грінго, та й годі, дім його — повна чаша. Але її суджений, той, хто їй снився, хто запалював її кров, — це негр Кастор Абдуїн, коваль на прізвисько Факел. Ось чому самохіть несла вона у правій руці клунок, а у лівій — своє серце.

Факел саме міцно тримав копито мула Прочухана, прибиваючи нову підкову. Еду, ковальчук, подавав вухналі, а хлопчак Гавана, підручний погонича, милувався вправною роботою. Діва стала перед ними й всміхнулася. Кастор теж усміхнувся: якщо він і здивувався, то не показав цього. Вони не обмінялися й словом; він опустив молоток на голівку вухналя. У супроводі Горюхи й Дамки Діва переступила поріг, ввійшла в оселю, свою оселю.

У горні палав вогонь. Діва взяла каганець, оглянула світличку, де ніколи не була: на підлозі мата, у кутку гамак, у ящику одяг. До штанів і сорочок, убогого скарбу Факела, вона додала дві спідниці, дві блузки, ситцеве плаття й капці. Задула каганець, забралась у гамак і затихла. Віднині ніяких суперниць, це ложе належить їй. Господиня тут вона.

У Великій Пастці багато жінок ходили вагітні, красувалися великими животами — побільшає дітей на літо, коли скінчиться сафра. Спершу тільки Діва та Абігайл, молодша донька Жозе дос Сантоса; потім Ізаура, старша на одинадцять місяців од сестри, і Динора, дружина Жоанзе. Після приїзду естансіанців кількість вагітних майже подвоїлась, бо троє жінок цього клану були теж вагітні, розродитися і їм допоможуть благодатні руки Жасинти Збуй-Вік.

Динора наче воскресла того дня, коли побачила Велику Пастку, і Жоанзе підбадьорливо торкнувся пучками її змарнілого запорошеного обличчя. Ледь жива, хоч сідай і плач, вона думала, що тільки й лишилося чекати Страшного суду. Проте коли глянула на гарну, квітучу долину, коли відчула ніжний доторк закоханого чоловіка, то повірила, що в цій глушині можна обробляти землю, розводити худобу, відродитися, відчути себе справжньою жінкою.

Діва, Ізаура й Абігайл завагітніли одна за одною. Перша зайшла в тяж Абігайл, наймолодша з трьох, ставши жити з Бастіаном да Розою у затишному домі цього майстра мулярської справи. Надумавши взяти до себе Діву, Жозе Себастіан да Роза побілив свій «замок» — так Фадул називав його оселю, щоб відрізняти її від сусідніх, — пофарбував у блакитний колір фасад і в рожевий лутки вікон, викопав колодязь, вимурував піч і купив в Ітабуні залізне ліжко та волосяний матрац — усю цю полковницьку розкіш. Проте, діставши одкоша, він довго не переживав. Усе в нього перемололося дуже швидко: крута лайка, кілька журних зауважень щодо жіночих вередів, ніякого посипання голови попелом, тим паче клятви помститись.

Та, на яку він покладав надії, до якої місяцями залицявся, воліла перенести свої пожитки до коваля, неабияк здивувавши Дурваліно і більшість мешканців Великої Пастки. Нічого не поробиш. Вона не єдина і навіть не найкраща з місцевих дівчат. Побачивши її на базарі, таку пишну попідруч із Факелом, він побажав їй щастя і пішов собі геть.

Та якщо сіли маком горе-віщуни, завзяті любителі прогнозів і передбачень, то Збуц-Вік виявилася на висоті. Коли злоріки дивувалися — піднесла Бастіанові гарбуза, вподобала негра, казна-що! — вона, допомагаючи сповивати немовля, нагадала Бернарді:

— Чи ж я не казала… Тільки сліпий не бачив.

— Не у всіх, кумо, такі зіркі очй Ви все бачите, все розумієте.

Збуй-Вік передбачила й поведінку знехтуваного жениха:

— Він одразу знайде собі іншу.

Справді, Бастіан да Роза довго не побивався. Оплакувати свою недолю — тільки марнувати час і гроші. Адже він будував собі дім, щоб привести туди господиню, а не для того, щоб його заполонило гадюччя й блощиці. Крім Діви, у Великій Пастці є й інші молоденькі й гарненькі дівчата, здатні топити в печі й народжувати дітей. Не треба й шукати: дочки Зе дос Сантоса, що деруть маніоку в млині, так і прядуть очима на нього. Одразу забракувавши косооку й навіжену Рикардіну, він міг вибирати між Ізаурою і Абігайл — обидві юні, зграбні й незаймані. Обрав він смаглявку Абігайл.

Пласточубий, високий і кремезний, небалакучий і роботящий Зе дос Сантос полишив дочок на Клару; його ж діло — ходити коло землі. Він знав, що рано чи пізно дівчата підуть з дому і він позбудеться робочих рук. Сама Клара, а її ім’я означало «ясна», була темношкіра, привітна гладуха з кучерявим волоссям і з круглим, ще свіжим обличчям. Дівчата ходили в неї чепуристі, й за їхню долю вона не потерпала.

З Сержипе вона вивезла ті самі забобони, що так дошкуляли Ванже, проте легко пристосувалася до нових умов: на цій щедрій землі доводилося міряти життя іншою міркою. Що її найбільше непокоїло, то це як би доньки не втрапили на панель, не опинилися серед повій на Жаб’ячій Косі. За це вона таки потерпала. Співжиття ж у цій глушині було як благословення небес і цінувалося навіть більше, ніж церковний шлюб у Букімі, звідки вона приїхала.

Троє дочок Жозе дос Сантоса і Клари були такі несхожі зовнішністю і вдачею, що й не подумаєш, що вони рідні сестри. Ізаура успадкувала материну щирість, балакучість і товариськість, а від батька їй дісталося пряме волосся і бронзувата шкіра. Абігайл, мовчазна, як і Зе дос Сантос, з вигляду була більше схожа на сію Клару: така сама тілиста, темношкіра, кучерява, волоока; в ній переважала негритянська кров. А від якого білого предка успадкувала одноока гладка Рикардіна своє біляве волосся й білу шкіру, блакитні очі й високий зріст? У сержипанських родинах, у метисів з мішаною кров’ю, вряди-годи з’являються голубоокі блондини — статура й біла шкіра в них від далекого предка голландця чи й вихреста, що прибув у Ресифе з князем Маврицієм Нассау, який після поразки знайшов притулок у Сержипе-дел-Рей та й лишився тут назавжди, наплодивши дітей з негритянками й мулатками. Приклад цьому — Рикардіна.

Діставши одкоша, Бастіан задумавсь, кого брати — Ізауру чи Абігайл, але вагався недовго: йому припала до серця доброта Абігайл. У цьому вона переважала Діву, брикливу й зухвалу. Щоб не піймати нового облизня, він до розмови з Кларою й Зе дос Сантосом, — мовляв, скоро до них прибудуть місіонери, — заручився згодою дівчини.

— Якщо ви цього бажаєте, то і я теж.

Що вже лагідна, хоч до рани прикладай!

Ще їй і шістнадцяти не виповнилось, а Абігайл уже завагітніла, Бастіан гав не ловив. Як і Факел Абдуїн; воно зрозуміло, якщо з Дівою це сталося дещо пізніше, то це справа випадку, а не вміння. Обидві ровесниці. Щодо Ізаури, то Авреліо, перш ніж зажити з нею вкупі, позбавив її невинності у млині. З прибуттям трьох естансіанок у Великій Пастці, куди не поткнись, завжди зустрінеш вагітних, круглі животи яких — запорука збільшення чисельності пастківчан.

Пастківчан? Щоб належно вести літопис Великої Пастки, бути в гущі подій, слід, хай мимохідь, хай побіжно, згадати затяті суперечки про те, як називати мешканців цього закутня, немовлят-язичників, що народилися тут. Як іменувати мешканців Великої Пастки? Пастківчанами, пастківцями, великопастківчанами чи просто пастчанами? Фадул обговорював це питання в ітабунському кабаре з Фуадом Караном і в ільєуському портовому барі з Алваро Фарією. І почув дві вагомі думки, різні за формою, але однакові змістом.

— Тут усе ясно, — сказав Фуад Каран розніженим від випитої горілки голосом. — Уродженець Великої Пастки — жагунсо, Великий Турку. Тільки, звісно, ще більший живолуп.

Алваро Фарія, цмулячи англійське віскі, був не менш категоричний:

— Син Великої Пастки може бути лише розбишакою, Фадуле.

Слава грізна, лиха й несправедлива, засперечався турок. Якщо у величезному какаовому краю є місцина справді мирна й спокійна, то це Велика Пастка, де панує тиша й благодать. Те, що сталося колись і породило таку назву, губиться в давнині, коли ще тут ніхто не жив. А проте кожен, хто з’являється на світ у цій місцині, несе на собі тягар пролитої крові, пам’ять про смерть і загиблих.

Авреліо приїхав у Велику Пастку палким вісімнадцятилітнім парубчаком і забив памороки не одній дівулі: всі гамаки й мати були до його послуг, і то безкоштовно.

Він купався як сир у маслі. Потім, зібравши потрібну суму, пішов на побачення з Бернардою. Мріяв запопасти її на цілу ніч, але марно: народивши дитину, Бернарда запровадила укорочений графік: приймала лише між годівлею дитини і нікого не залишала на ніч. Але навіть короткого побачення вистачило, щоб Авреліо закохався по самі вуха. Інші дівчата вже не цікавили його. А Сан, яка знов розбудила його бажання, у Великій Пастці тоді ще не жила.

Він в’язнув до Бернарди, як реп’ях, втручався в її життя, мало не крав, аби нашкребти грошей бодай на коротке побачення. Дізнавшись, що їй подобається гра на кавакіньйо, він попрохав одного з охоронців какаового складу, вправного гітариста, навчити його грати на цьому інструменті. Він весь час крутився біля Бернарди, години не міг прожити без неї, навіть доглядав малого Бернардо.

Увечері на порозі своєї хатини Бернарда востаннє годувала немовля — наступні чотири години призначалися для прийому клієнтів. Авреліо дуже любив дивитись, як вона годує груддю свого синочка, і тому вона робила це при ньому. Не минуло й двох місяців, як Авреліо запропонував їй жити вкупі; навіть більше: якщо вона хоче, то вони поїдуть з Великої Пастки в місця обжиті, де є священик. Він згоден обвінчатися з нею в першій-ліпшій церкві й допомагати ростити сина, як свого власного.

Бернарда вислухала все це й почала відраджувати хлопця від такого навіженства. Але зробила це делікатно і навіть подякувала йому за честь.

— Будь-хто скаже тобі, чому я не хочу й слухати про таке.

— А чому б тобі не сказати самій?

— Тоді слухай: у мене є мужчина, і я його люблю. Ось чому.

Авреліо хотів знати подробиці, проте Бернарда хоч би пару з вуст.

Решту він дізнався від інших: чеши подалі, хлопче, дай дівці спокій, а то не минути тобі лиха й ганьби. Капітан Натаріо да Фонсека? Опікун? Не від страху, а з почуття вдячності Авреліо зрікся своїх надій, притлумив досаду — адже його родина опинилась у Великій Пастці за порадою капітана. Авреліо був не шибайголова, не свавільник, не гультяй: так приходить мудрість, через біль і долання пристрасті.

Щоб розвіяти свою журбу, він знов унадився до повій. Зцілився він, коли на обрії з’явилася Сан. Молодий Авреліо так і кинувся до Сан, ладний жити з нею, хоч вона й недоумкувата. Сан, гаряча, як вогонь, ніби піддалася на підмову, але у вирішальну мить утекла. Авреліо ж так розпалився, що запропонував їй жити разом, аби лиш завершити почате.

Одного дня неждано-негадано Сан піддалася. Але радість перемоги отруїло розчарування: Сан уже не дівчина! Розлючений Авреліо став допитувати, хто з двох, Зиньйо чи Дурваліно, обскакав його? Але Сан тільки всміхалась. Вже манівцями він довідався, що тесляр і прикажчик зазнали такого ж розчарування і марно запитували те ж саме. Проте й після цього кожен, не змовляючись з іншим, тягав її в чагарі: вона приймала всю трійцю, а на розпитування тільки сміялася.

На Ізауру він уваги не звертав. Плантації Зе дос Сантоса межували з плантаціями Амброзіо, млин теж стояв на межі. Авреліо бачив Ізауру щодня, але наче й не бачив. Вісімнадцятилітній Авреліо ще не помишляв про одруження, зате шістнадцятирічна Ізаура могла скоро стати старою дівою.

Деручи маніоку й орудуючи совком, вони ненароком зустрілися очима і раптом помітили одне одного. Діва й Абігайл уже залишили отчий дім, Ізаура теж хотіла влаштувати своє життя. У млині, на плантаціях, на березі річки вони без кінця гомоніли й всміхалися одне до одного і не стямились, як Авреліо мав стати батьком.

Обидві родини зібралися на раду; найважче було вирішити, де молоді житимуть — у домі хлопця чи дівчини. Домовилися, що краще в Ізаури, там трохи просторіше, проте Авреліо допомагав батькам і далі, тому півтижня він житиме в Амброзіо, а півтижня — в Жозе дос Сантоса.

Сан збайдужіння Авреліо неабияк здивувало; вона залишала для нього вечірні побачення. Те, що він збирався жити з іншою, нічого їй не пояснювало. Для неї не мало ваги, одружений її коханець чи парубок, всі мали однаковий прийом, незалежно від становища і віку. Сама вона воліла досвідчених, зрілих мужчин, що не гайнують часу на пусті розпитування. Хлопець чи дорослий чоловік, нахаба чи тишко, байдуже хто, аби тільки подарував їй дитинку, щоб її можна було гойдати, колихати. Де ж це запропастився Педро Циган, от уже вродливий, диявол!

Людність поповнювалася новими прибульцями, привабленими звістками про швидкий поступ Великої Пастки, що розносилися уздовж річки Кобрас і доходили навіть до Феррадаса, Ріо-де-Брасо, Секейро-де— Еспіньйо, Агуа-Прети, Ітапіри та міста Ітабуни. Погоничі, лісоруби й пеони — а надто волоцюга Педро Циган — не шкодували слів, розписуючи принади тамтешнього життя і веселих дівчат. Новини докотились аж до Ільєуса; тут уже постарались багаті фазендейро — родичі власників Аталаї та Санта-Маріани. Вихваляв ту місцину і турок Фадул, коли приїздив закуповувати товари до Ільєуса, де можна було подихати повітрям цивілізації, помилуватися морем і розважитися з найвигадливішими й найдорожчими повіями — француженками та полячками.

У сусіда заводився новий сусід; Ослячий шлях витягнувся довгою звивистою вулицею, повторюючи закрути річки. Деякі будинки — з цегли й під черепицею, безліч бараків, безперервна круговерть людей і тварин. Вже не існувало, як раніше, вільних годин, коли араб Фадул, негр Кастор і повії відпочивали після трудової ночі, а тоді збиралися потеревенити, послухати плітки й поспівати. Звісно, не зовсім забулися давніші звичаї, коли Велика Пастка була привалом для нічліжан, жалюгідною слобідкою, що скніла в забутті. Люди ще розважалися в звичних місцях, але вже не так часто, хоч зібрання ті стали багатолюдніші. По неділях збиралися на базарі, на Дівочому Біде, біля кузні, в голярні Додо Жердини і, звісно, у Фадуловому шинку.

Вигопцювали пари під цигикання скрипок, терликання гармоній, тюлюкання сопілок і бринькання кавакіньйо. Халупам на Жаб’ячій Косі і лік згубили. Скільки їх, знав лише Господь Бог і Дурваліно, славетний прикажчик Усезнай.

В маєтках на тому березі плодилася худоба й птиця. Вранці і ввечері приходили й відходили каравани віслюків. Удень перехожі натикалися на свиней, що бабралися в грязюці, на зграї курей, що греблися в смітті, на табунці полохливих цесарок. Капітан Натаріо да Фонсека, радий приїзду сержипанців, привіз із Аталаї дюжину яєць тоуфрако, Зилдин дарунок Ванже. А свійська квочка висиділа з них десятеро курчат; ця десятка розсипалась тепер по обидва береги річки — водяні курочки з чорним м’ясом, з жирним куприком, справжній делікатес.

Окрім веселого потомства Горюхи й Дамки, з’явилися інші собаки, що прибули зі скарбом новосельців, давши ненажерливу популяцію худющих дворняг. Зилда привезла до Великої Пастки чимало братів наших менших. Опріч собак і котів, свійської птиці — курей, ангольських курочок, качок та індиків, у саду й на пташнику жили приручені мутуни й жаку, страус ему, пара серіем, що з хрипкими криками полювали на гадюк, їжак-кашейро Лусії, найстаршої дівчинки. Не кажучи вже про папуг та різних пташок у клітках, розвішаних на реранді й під навісом над ґанком.

Папуг було троє — красенів і балакунів: двох відпровадили на кухню і в садок при домі, а третій — буйний і лепетливий маракана, неперевершений знавець сороміцького жаргону, — вільно жив на веранді, де мав сідало, на якому мало сидів; то був улюбленець господаря дому. Відгукувався він на ім’я Пішовтивгузно, його улюблений вислів; він повторював його через два рази на третій, в лад і не в лад. 1 Іоходжав туди-сюди по балясинах веранди, вигукував різні слова, підзивав свистом собак і сміявся пронизливим саркастичним сміхом, коли ті бігли на його поклик. З почуттям вимовляв титул та ймення хазяїна і свого найкращого друга: капітан Натаріо да Фонсека!

Капітан садовив його на долоню, чухав йому голову й груди, і Пішовтивгузно блаженно приплющував очі. Так любить пеститись лише самичка, запевняла Зилда. Самичка й гордійка, бо тільки Натаріо мав право на такі пестощі; вона люто била дзьобом кожного, хто хотів її приголубити, і лаялася: «Сволота! Сучий син! Пішов ти в гузно!» Негр Факел при такій спробі мало не позбувся пальця.

Лаятися маракана навчився в прокуреній гральній залі одного ітабунського кубла на Беко-да-Мула, відомого під назвою «Пансіон Хмара». Утримував той заклад, гібрид шинку, де подавали кашасу, коньяк і аперитив, борделю — у комірках на горищі приймали дівки — і насамперед гральні, Луїз Чорний. Він чомусь мав славу шибайголови, хоч зрештою був людиною достойною. Під час однієї картярської сварки капітан урятував йому життя.

У закладі Натаріо опинився завдяки одній повії, його давній знайомій: скільки літ, скільки зим, Натаріо, сказала вона, зустрівши його на вулиці. Почали згадувати минуле, і ті спогади привели їх на горище «Пансіону Хмара» — відзначити зустріч і принагідно повтішатися.

Натаріо саме застібав штани, збираючись іти, коли почув гуркіт перекидуваних столів і стільців та радісні крики папуги: «Лайно! Підер!» Його дама, ще гола, навіть не звелася — в цьому спасенному чистилищі сварки й бійки не дивина. Але репет, погрози розправи — «Тельбухи, собако, випущу!» — тривали, і капітан упізнав голос Лалау, колись підвладного йому жагунсо, чиї слова ніколи не розходилися з ділом. Він нагодився саме вчасно, бо ще мить, і Луїз Чорний заорав би носом у землю — у клубках тютюнового диму блищав запоясник Лалау. Коли порядок було відновлено, столи й стільці розставлено, а гра почата знову, Натаріо підійшов подражнити маракану і зареготав — а сміявся він рідко, — почувши, як папуга гаркнув йому: «Пішов ти в гузно!» При цьому птах примружив око й весело залопотів зелено-червоними крильми. Вдячний Луїз Чорний звелів віднести папугу в пансіон тітки Сеньйориньї, де зупинився ітабунський гість, — подарунок воскреслого з мертвих.

В Аталаї Пішовтивгузно навчився свистати до собак, кудкудакати, говорити голосом негра Еспіридіана: «Доброго здоров’я, кумо Зилдо!» У Великій Пастці турок Фадул навчив його арабщини: манхук, рух інтак, ібам, шармута. Маракана вимовляв ці слова, мов той ліванський верховинець.

За багатим столом у капітановому домі, де Фадул був частим гостем, турок аж боки рвав зо сміху, слухаючи лайку Пішовтивгузна порту гальською та арабською мовами. Але він не пробував, хоч як йому кортіло, гладити папузі голову чи груди. То був привілей тільки капітана да Фонсеки.

З Пішовтивгузна був справжнісінький поліглот. Він. повторював не лише арабські слова, а й уривки оперових арій з грамофонних платівок: «Смійся, паяце», «Серце жіноче до зрад охоче». Славу про капітанового папугу розносили по світу ослячі каравани.

— У капітана Натаріо не папуга, а справжнє диво! Джеркоче по-турецькому, співає мовою гринго — шик, та й годі.

Грамофон, дарунок полковника Боавентури Андраде, становив головну окрасу дому капітана Натаріо да Фонсеки. Зилда мало не молилася на нього, не дозволяла навіть Еду, найстаршому синові, заводити його; це міг робити лише Натаріо. Дуже обережно — не дай Боже зламати! — капітан накручував грамофон, хизуючись перед високими гістьми: полковником Робустіано де Араужо, кумом Далво, начальником такараської станції, сеу Сисеро Моурою, агентом фірми «Койфман і компанія», що експортувала какао.

На дозвіллі, переважно під вечір, Зилда заводила грамофон і сідала слухати, підперши рукою голову й приплющивши очі; мови, якою співали, вона не розуміла, але тенори й баси — особливо баси — чарували її. Іноді до неї навідувалась Збуй-Вік, щоб обговорити місцеві події, послухати музику; були тільки три валики, куплені разом із грамофоном. Іноді приходила Ванже з якимось гостинцем — солодкий батат, кабачок, солодкий маніок — для капітанової кухні.

— Просто очам не вірю, — вихваляла вона грамофон.

Ванже подружилася з Зилдою, а до капітана пройнялась глибокою пошаною: зустріч на дорозі стала для неї незабутньою. Про нього вона чула всяке, але не дуже йняла віри тим балачкам, бо над капітаном для неї стояв тільки Бог. Вона попросила його бути хрещеним батьком дитини Ліа й Агналдо, а от хрещеною — ви вже даруйте, доно Зилдо, — буде Жасинта Збуй-Вік, яка приймала пологи.

Спершу малеча, під проводом Еду й Пеби, без кінця товклася біля грамофона. Враженим дітлахам кортіло дізнатись, де ховаються ті чоловіки й жінки, що виспівують ці чужинецькі пісні. Проте вони швидко знудились, бо музика весь час лунала одна й та сама; інша справа ліс, повний птахів і мавп, де можна ставити сильця й тенета.

Приходила Бернарда, прив’язавши до себе поясом сина. Просила благословення у хрещеної, допомагала поратися по хазяйству. Ськаючи Зилді в голові, мовчки, з усмішкою, слухала грамофон. Вона завжди приходила, коли не було капітана; якщо він заставав її тут, то просила в нього благословення і квапилася додому — а що, як він надумається прийти до неї?

Зилда частувала гостей наливкою з женіпапо, пітанги й маракужі власного виробу. І коли тільки встигала її робити? Хатні справи, кухня, наливка, бананове варення, шиття і молитви. А ще виховання дітей, своїх і приймаків. І хоч би коли підвищила голос, заметушилася, поскаржилась. Та й на що ж їй нарікати? Натаріо її підібрав з грязі, вбогу сироту, вона й не мріяла так високо злетіти: одружена з капітаном національної гвардії і плантатором, господиня такого розкішного дому, діти нівроку здорові, двір повний худоби й птиці, є і хліб, і до хліба. Нарікати? Та треба бути просто невдячною!

Є і хліб, і до хліба, кожному гостеві, навіть незваному, знайдеться місце за столом. Коли капітан відлучався з дому, гостей приходило менше: Збуй-Вік, Меренсія, Бернарда, ще якась подруга; чоловіки за відсутності глави сім’ї до них не потикались. Більшу частину часу Натаріо проводив на плантаціях, Аталаї і Винозорому, особливо під час збору раннього врожаю і сафри, наглядав за збиранням і сушінням какао. Після повернення його до Великої Пастки двері дому не зачинялися для гостей. Якщо бракувало місця за столом, накривали на веранді або на кухні, садовили з дітьми. Приятелі, куми, знайомі, прибулі у справі чи просто засвідчити повагу господареві, сусіди. Коли капітан, пішки чи верхи, з’являвся на вигоні, на Ослячому шляху, на Жаб’ячій Косі, скрізь його щиро й радісно вітали, з шанобою і не без улесливості. Чоловіки чемно скидали бриля, жінки ніжно всміхалися; при цьому в очах деяких чоловіків прозирав острах, а в деяких жінок читався заклик. Дітвора підбігала поцілувати йому руку:

— Благословіть, капітане!

Сам полковник Боавентура Андраде, володар цих країв, принципал і кум, користувався гостинністю Зилди і наїдався донесхочу за її столом, розхвалюючи зготовані нею страви: фаршировану курку, тейю, засмаженого на рожні, рибу, приготовану на пальмовій олії, окату яєчню, ласощі з банана й кажу, крем з авокадо. Зилда перепросила за скромне меню — лише чотири страви, убога трапеза. Доньки допомагали їй на кухні, вчилися готувати підливи.

З Аталаї полковник рушив навпростець і завернув у Велику Пастку, щоб поглянути разом з Натаріо, як влаштувалися сержипанці. Вони прибули з Естансії, батьківщини фазендейро, — хто знає, може, серед них знайдуться і його родичі. Він об’їхав усю долину — востаннє він був тут на сафрі, понад рік тому. Уже тоді поступ Великої Пастки вразив його, а що він скаже тепер?

Полковник побував на плантаціях Амброзіо, Жозе дос Сантоса й Алтамірандо — Алтамірандо почав розводити кіз — і знай схвально кивав головою. Зайшов у млин подивитись, як деруть маніоку. Естансіан— ці й далі жили дружною громадою.

Проте найбільший подив — він навіть не стримав захопленого вигуку — викликав у полковника міст, уже майже готовий. Лупісиніо й Гвідо задоволено вислухали полковникові похвали, а Лупісиніо добродушно докинув:

— А полковник Робустіано сумнівався, чи впораємося ми самі.

Біля Бернардиної хатини зупинилися — полковник побажав глянути на дитину. Це за неї він випив чарку кашаси у Фадуловому шинку. Збуй-Вік почастувала її кавою. Бернарда не тямилася з радості: можна показати дитину батькові.

— Марка Натаріо, — пожартував полковник.

Заглянув він і до Касторової майстерні, привітав Діву. Велика Пастка перестала бути виключно злачним місцем, тут створюються й родини; їдучи вулицею, він розминувся з Динорою та Ізаурою, бачив і Абігайл, тепер зустрівся з Дівою — всі чотири при надії. Полковник знову згадав пророцтво Натаріо. Споглядаючи з високого шпиля, де нині стоїть його дім, безлюдну долину, пущу й дикі чагарі, Натаріо провістив сьогоднішній день. Ця здатність метиса читати чужі думки, вгадувати майбутнє завжди була для полковника загадкою. Одне слово, індіанська кров.

Потім подались до Фадула вихилити перед обідом по чарці.

— То як вам наше містечко, полковнику?

— Уже переважає Такарас. Лишається залізницю підвести.

Просто з-за столу полковник перебрався в гамак на веранді. Але перед сном він побалакав з кумою Зилдою, розповів про новини в Аталаї. Сіа Пекена має помічницю, доньку покійного Тибурсиньйо. Пригадуєте її, кумо?

— Сакраменто? Як же, добре пам’ятаю… Гарна, як намальована.

Змарніле, пооране зморшками обличчя полковника освітила бліда сором’язлива — майже сором’язлива — усмішка.

— Сіа Пекена трохи підупала на силі. Дівчина — сущий скарб, а що вже роботяща… Славна дівчина, кумо. В домі все аж блищить, і про мене дбає. — Про яке її дбання він каже: служниці чи коханки? — А самі ми, кумо, більше живемо в Аталаї, ніж в Ільєусі.

— А як Вентуринья, куме? Пише до вас?

Усмішка на обличчі полковника згасла.

— Все ще в Ріо. Скоро, мабуть, перебереться туди назавжди.

— Гризе науку? От уже впертюх, усе йому мало. — Слова її лунали щиро і простодушно.

— Атож, кумо, пора й зупинитись. А то довчиться до того, що стане доктором-літуном.

Їхню розмову урвав гугнявий крик папуги:

— Сучий син! Пішов ти в гузно!

Полковник заплющив очі, намагаючись не думати про столичного дженджика Вентуринью: чого завчасу рвати на собі волосся? Проте хоч-не-хоч, а думав: який усе-таки безголовий його син-одинак. Заради нього він із шкури пнувся, корчував ліс і розорював цілину, насаджував какаові плантації, брався до зброї, воював, важив головою, посилав убивати і сам убивав. Гай-гай, аби не Сакраменто, він зовсім би втратив смак до життя — гроші й влада його вже не тішили.

Побачивши, що він заплющив очі, Зилда пішла нищечком з веранди. Полковник її не затримував, хай собі йде, балакати про сина йому не хотілось. Може, саме через сина він і тягнувся до старих служників, простих людей. До сії Пекени, що зістарилася в поміщицькій садибі, не маючи й дня перепочинку. До білоголового негра Еспіридіана. До куми Зилди й кума Натаріо. Натаріо став кумом і капітаном, бо він був не лише хоробрий і відданий, як Еспіридіан, а й мав кебету в голові, умів читати й писати, а надто — командувати.

У Сакраменто сказати йому «ти» язик не повертався. Вона називала його «ваша милість» і «полковник», зате голос її та пестощі розвіювали його гіркоту й почуття самотності, сповнювали силою і бажанням жити. Вона перебирала пальчиками його волосся, присівши на підлозі біля його гамака; у ліжку, сміючись і зітхаючи, горнулася до його грудей. Це Натаріо дав йому цю пораду. І як завжди, добру.

Приїхавши в дику пущу без собаки, з жменькою грошей, одержаних від благодійників і Леовіжилдо Калазанса, вісімдесятилітня сіа Леокадія, удова, мати, теща, тітка, бабуся, згадала про свого родича. В цю скрутну годину хто їм іще допоможе, як не кузен? Брат у других чи у третіх, а все ж брат.

Полковник Боавентура Андраде під час останніх відвідин Естансії, уже давненько, впізнав їх на базарі. Мільйонер, у якого грошей кури не клюють, зглянувся на убозтво родичів. Сів на ящик біля кузини Леокадії, завів розмову, згадував людей і події, приємні й сумні. Кузина Леокадія була закохана в тромбоніста Жозе Андраде, полковникового батька. Не одну мазурку, не одне шоте станцювали вони на незабутньому святі «Естансіанська ліра».

— Я мало не стала твоєю матір’ю, кузене Боавентура.

Зворушений, він відкрив гаманця і дав дрібняків на дітлашню.

Дрібняків? Нічого собі дрібняки! Леокадія відклала їх на випадок хвороби і на лікаря. На прощання полковник запропонував свої послуги, якщо вона чогось потребуватиме. Живе він в Ільєусі, допоможе охоче, тільки нехай йому напише. Досить черкнути на конверті: полковникові Боавентурі Андраде, Ільєус, штат Баїя, і лист неодмінно дійде; вулиці можна й не вказувати, там усі його знають.

Історія ця звичайнісінька, таке трапляється на кожному кроці, з невеликими відмінностями. Вони обробляли землю наспіл, якийсь час жили непогано. А потім сталося те, що трапляється часто: землі вернулися до власника, цукрову тростину замінили кукурудза й маніока. Заробити на прожиток в Естансії стало важко: землю в оренду не здають, прикажчики в крамниці не потрібні, самою ж поденщиною на плантаціях не прогодуєшся.

Колись Естансія відігравала неабияку роль у діловому житті штату Сержипе. Доставлені морем і вивантажені у гирлі річки Реал товари складували в порту Красто. З Естансії їх відправляли в сертан в’ючними обозами й поїздами. Проте залізнична колія, що сполучала Баїю з Сержипе, проходила далеко від міста, що прирікало його на занепад. Естансіанцям залишалось одне: подаватися на південь, на какаові плантації, що приваблювали всіх злидарів, які разом із землею втратили і свої надії.

Отоді-то сіа Леокадія і згадала свого далекого родича й багатія. Вона скликала весь свій рід і порадила перебратися на нове місце. Всього рід налічував двадцять три душі, батьків і братів, тіток і кузенів: семеро жінок, шестеро чоловіків і десятеро недорослих синів різного віку. Молода Ненека їхати відмовилася, до неї залицявся Озирис, блискучий проповідник і поганенький флейтист «Естансіанської ліри», що працював прикажчиком в крамничці тканин свого батька, сеу Америко. Для Ненеки то була нагода піти з дому й поєднатися зі своїм коханим: ще один камінь на шию безталанному сеу Америко. Габріел, батько Ненеки, погрожував їй страшною карою, а сіа Леокадія сказала: якщо неслухнянка хоче лишитися тут, щоб з голоду продавати своє тіло, то це її справа, а їм і своїх клопотів вистачає.

Сіа Леокадія написала полковникові листа, нагадала про їхню зустріч і про його обіцянку. «А хіба він ще ряст топче?» — запитав п’ятдесятилітній Вава, найстарший син Леокадії. Якби він упокоївся, то звістка про його смерть дійшла б до Естансії відразу, лихі новини завжди летять мов на крилах. Він нам не відповість, сказав зять Амандіо, любитель псувати людям настрій.

Але полковник відповів, та ще й телеграмою, яка викликала сенсацію. Зібрали свої» пожитки, купили квитки у вагон третього класу і доїхали до Баїї, а звідти на останні гроші пароплавом дісталися до Ільєуса. Далі про них поклопотався кузен.

Роботи на плантаціях вистачало, надто під час збору врожаю, але полковник не хотів, щоб родичі його надривалися на виснажливій роботі пеонів. Згадавши про Велику Пастку, він надумав з’їздити туди, щоб поглянути на тамтешні умови. Натаріо допоміг обрати місце — між плантацією і тваринницькою фермою Алтемірандо. Тут було де розвернутися, а полковникова опіка буде гарантією того, що жоден чужак не займе цих земель під цукрову тростину. Тоді зігнати його звідти не зміг би навіть полковник: тут цілина, кожен може її зайняти.

Зустріти естансіанців на станції Такарас полковник попросив Натаріо. Зрештою, вони йому не лише земляки, а й родичі, а старій скоро стукне вісімдесят, вона заслуговує більшого, ніж простого співчуття. Ось чому Натаріо прихопив з собою слухняного віслюка-тихохода, а для більшої певності — гамак і тичку: якщо оте старе луб’я не зможе їхати верхи, то її понесуть на плечах. Він чекав прибульців на станції і одвіз їх у Велику Пастку.

На старе луб’я Леокадія не була схожа. Сухоребра, висока, вона виглядала значно молодшою від свого віку. Вона підганяла свого віслюка, щоб не відставати від баскої мулиці кузенового посланця, і все допитувалася:

— Чи видно у вас якийсь поступ? Духовий оркестр уже завели? А на честь кого церква? Хто місцевий святий?

Губи Натаріо ворухнула лукава посмішка:

— Духового оркестру ще не завели, але музики є, сопілкар і гітарист. Церкви теж нема, а чи видно поступ, побачите самі. А щодо святого, то скажу ось що: як і є такий, то це ваш покірний слуга, капітан Натаріо да Фонсека.

Троє з жінок були при надії: Фауста, Ілда й Зеферина.

У мазанці-голярні на стінах висіло з півдюжини кліток із пташками. Не рахуючи клітки з шулікою, майже завжди порожньої: шуліка вільно літав по хаті і ловив своїм довгим дзьобом комах. Не сиділа в клітці й горлиця-туркавка. У клітках красувались екзотичні рябопері птахи — наслідок ретельного добору До до Зануди.

Еду й Нандо, компаньйони в торгівлі птахами та дрібною живністю, на недільному базарі щедро постачали своїм товаром покупців із поблизьких селищ. Пташка звеселяє кожен дім. Навіть найубогіша й найбезрадісніша оселя оживає й гарнішає, сповнившись щебетом і райдужною грою оперення жовтобрюха, сабіа, кардинала, куріо, чорноптаха, земляного канарка, папа-камім, щиглика; список, як бачимо, чималий. Що ж до папуг і папужок, то вони наші вірні й безцінні супутники.

І не тільки пташки супроводжують нас у житті. Удовичка Наталіна мала мавпочку кольору паленого меду, яка спала у чохлі швацької машинки, обгорнувшись своїм довгим хвостом. За народним повір’ям, так звані мавпи-опівнічники займалися садінням какао: удень вони дрімають, а вночі пустують. Меренсія і Зе Луїз тримали в своїй гончарні двометрового удава, який ріс і далі. Удав не давав розмножуватися шкідникам і відлякував гадюк. Розпусниці й дітлахи віддавали перевагу мавпочкам міко.

Пташок Додо Зануда ловив не для продажу і не для окраси перукарського салону — так називали тісну кімнатку, де стояло крісло, зроблене руками Лупісиніо; перукарський салон був таким самим дивом, як і солом’яний навіс, охрещений у містечку бальною залою.

З численної здобичі, добутої з сильців, птахолов залишав собі поодинокі особні. Після найпильнішого огляду, після цікавих і чудернацьких випроб та дослідів він одбирав окремі екземпляри, виходячи з лише йому відомих критеріїв. Більшість птахів він випускав на волю і, бачачи, як вони радіють несподіваній свободі, так тішився, що мимохіть думалось: він і ловив їх для того, щоб потім розчулено випускати.

Відібрані птахи — за красою, щебетом, утішністю чи хто його знає за чим — потрапляли в клітки, розвішані в голярні, й ставали об’єктом невсипущої турботи птахолова. Додо їх приручав, з безмежним терпінням, і завидною вправністю навчав дивовижним штукам. Дзьобом вони у клітках приводили в рух цілу мережу переплетених мотузочок, піднімаючи й опускаючи наперстки, щоб зачерпнути з бляшаних жолобків воду. Піднімали накривки дерев’яних скриньок, щоб клювати канаркове сім’я, відчиняли й зачиняли дверцята клітки тощо — словом, демонстрували всілякі чудеса. Додо командував ними, клацаючи пальцями.

Хлоня, Лісова Квітка, Карабін, Жупел, Щупак — кожен птах мав своє ім’я. Вони зліталися на закличний, лагідний голос дресирувальника. Він домігся того, що вони літали в домі й поза домом, але завжди поверталися, сідаючи на клітку чи на відчинені дверцята з бамбукових ґраток. Виспівували самозабутньо й брали корм з рук Додо. Хлопчики, німіючи від подиву, годинами стежили за дивовижними уроками в цій пташиній школі.

Чудовий свистун, Додо висвистував мелодії, жовтобрюхи підхоплювали мотив і навчали щебетати сусідів по клітці. Пташки Додо Зануди були не тільки ручні й вишколені, як у інших хазяїв, — вони стали справжніми артистами, гідними виступати в цирку. Так запевняв полковник Боавентура Андраде.

Одібрані й вимуштрувані птахи Додо не призначалися для фазенд, розташованих між станцією Такарас та Ітабуною. І лише після тривалих умовлянь птахолов із сумом розлучався з ними. Проте не продавав першому-ліпшому. Спершу він переконувався, що покупець справді любить птахів, а не безжальний улаштовувач півнячих і пташиних боїв.

У голярні зосталася тільки горличка-туркавка; її Додо не продав би за все золото світу: пташка щипала йому пальці на ногах, сідала на плече або на золотаву чуприну, знаходила й висмикувала дзьобиком сиві волосини. Охочих купити її не бракувало, але Додо усім відмовляв; він сердився і втрачав свою звичайну незворушність, коли хтось наполягав. Як міг він жити без оцього лункого й втішного туркання: тур-тур-тур! Часто бачили, як він сидить на дерев’яному дзиглику біля дому, а пташка скубе на його голові кучму волосся.

Якось уночі, коли обозники вгамувалися і на вигоні запанувала тиша, Додо Зануду розбудив дзвінкий поклик горлички. Він здивувався: такої пори їй би спати в клітці, адже ще й чорти навкулачки не билися. Він звівся на маті й прислухався: пташки спали, значить, кричали не в кімнаті; але поклик долітав знов і знов. Може, то верещить з переляку якийсь заблуканий птах? Чи з підбитим крилом — не може літати й просить допомоги?

Ступаючи дуже обережно, щоб не наполохати птаство, Додо Зануда підійшов до порога. Ступив ще крок і раптом побачив перед собою Сан — дівчина сиділа навпочіпки під дощем. Розгледівши його в пітьмі, вона зірвалася на рівні й простягла до нього руки.

Забрьоханий, мокрий як хлющ, — лило мов з відра, — полковник Робустіано де Араужо спішився перед дверима кузні і передав повід капанзі, що його супроводжував. То був молодший брат Жерино, на ім’я Назарено, — обидва брати служили полковникові вірою і правдою.

— Чекай мене у складі.

Стоячи на порозі, Кастор Абдуїн щиро привітав гостя:

— Заходьте, куме, ви тут удома. Гляньте на свого хрещеника, карапузика мулатика.

На мулата скидався і полковник. Але в цих краях люди якщо й поділялися на касти, то лише на багатих і бідних: для плантатора байдуже, що ти білий, куди краще бути чорнющим, як полковник Жозе Ніке, навіть хизуватися кольором своєї шкіри. «Негр Зе Ніке! Красень і мільйонер!» — рекомендував той себе, гарцюючи на білому в яблуках коні і помахуючи плетеним гарапником із срібним пужалном. Між двома сафрами полковник Робустіано підніс падре Маріано Бастосу, настоятелеві собору Святого Жорже, багаті дари на вівтар небесного воїна, і не менш щедрий дар батькові Аролу в капище Ошоссі, володаря природи. Хай ці двоє, святий і поганський божок, розподіляють дощі по-розумному, щоб какаові саджанці розвивалися без усякої напасті й давали рясний урожай. Прохання вчасне й доречне: у верхів’ях річки Кобрас розверзлися безодні небесні.

Полковник скинув плаща з каптуром і поклав сушитися на валун біля горна. Ну й погодка, бодай тобі пусто!

— Знаю вже цю добру вість, заїхав провідати куму. Як там вона?

— Рада-радісінька, все сміється.

Приїхати кум обіцяв давно. Повертаючи гроші, позичені в полковника на кузню, невеличкими сумами з дозволу великодушного кредитора («Не спіши, Факеле, не горить», — приказував той щоразу), Факел попереджав:

— Як одружуся, то попрошу вас і дону Ізабел охрестити мого первістка.

— Залюбки, Факеле, залюбки.

Негр свою обіцянку виконав. І хоч не одружився, але обрав собі пару, що майже те саме. Коли Діва завагітніла, Факел сказав полковникові:

— Я, полковнику, женився, і хрещеника вже вам замовив. — Скалозуб і хвалько, негр додав: — Я завжди додержую слова.

Атож, він додержав слова, і свідок цьому гамак. Він і Діва поводились як пара юних закоханих: якщо сварка чи суперечка, то без крику, тільки губи копилять; ходять, побравшись за руки, завжди веселі, не наговоряться, не націлуються. Він називав її «моя ти негритяночко», а вона його «білявенький мій». Схиляла голівку на його широкі чорні груди, а він ніжно торкався долонею її живота. Дитини нетерпляче чекали обоє.

Аж ось одного ранку в ковалевій оселі зчинився переполох. Ще вночі, коли почалися перейми, Факел узяв півня, заздалегідь прив’язаного у дворику до гуаяви, і приніс його в жертву, а тоді пішов по Збуй-Вік.

Невдовзі хату заповнили родичі: Ванже, Ліа й Динора. Живіт у Динорй був такий великий, що можна було сподіватись двійнят. Спочатку Кастор опирався, йому хотілося бути біля Діви, що лежала на маті. Коли зойки припинялися, він усміхався породіллі, як справдешня баба— пупорізка.

— Геть звідси! — скомандувала Збуй-Вік, випихаючи негра надвір. — Піди помолись своїм богам. — Слово повитухи закон, треба коритись.

Факел сів у капищі й став чекати, аж тремтячи з нетерпіння. Горюха й Дамка вляглися біля його ніг, збуджені, як і він: ніздрі тріпочуть, вуха нашорошені, очі втуплені в хазяїна. Має статися щось важливе, вони це відчували.

Почувши дитячий крик, Кастор підхопився і вихором кинувся в хату. Збуй-Вік тримала новонародженого на руках і виставляла крихітне закривавлене тільце на вранішнє світло, щоб його бачили всі: Факел і Діва, Ванже, Ліа й вагітна Динора. Серце у Факела шалено закалатало, очі обпекло сльозами. Сліз у нього ще не бачив ніхто. Навіть тоді, як на початку зими надійшла запізніла звістка про смерть його дядька Кристована Абдуїна, коваля і жерця. Кастор тільки й сказав Діві: якщо буде хлопчик, назвемо його Кристованом на честь мого дядька, який мене виростив; а якщо дівчинка, то вибереш ім’я сама.

Того ж таки дня через погонича Ромеу да Луза Факел передав новину полковникові Робустіано де Араужо на фазенду Санта-Маріана:

— Не забудь сказати полковникові, що народився його хрещеник.

Ромеу да Луз прийшов до кузні разом із Жерино провідати Діву й поглянути на Факелового сина. Зилда принесла дитячу сорочечку й пінетки власного виробу. Фадул дістав із сховку і почепив на шию Кристованові — проти пристріту — ланцюжок з крихітним золотим амулетом. Одними з перших з’явилися Бастіан да Роза та Абігайл, у якої теж круглився живіт; хоч вона зайшла у тяж раніше, але розродилася через три дні після Діви.

— Якщо народиться дівчинка, — вирішив каменяр, — то нехай попаруються, коли виростуть.

На фазендах вже закінчували сушити какао. Усупереч сподіванням, нинішня сафра дала удвічі більше від попередньої, а все завдяки родючості нових плантацій. Полковники гребли гроші лопатою, зростали їхні вклади в ільєуських та ітабунських відділеннях Бразильського банку, поточні рахунки в конторах експортних фірм. У кабаре вони попивали шампанське, розважалися з наложницями із діамантовими каблучками на пальцях, у золотих браслетах, перловому намисті. Кожен гоноровитий полковник вважав справою честі мати два доми — для життя і для розваги; в одному домі панувала сувора, набожна дружина, охоронниця домашнього вогнища, дбайлива господиня й самовіддана мати, а в другому — гарна, розкішна полюбовниця, вичепурена, як лялечка, вигадлива одаліска, весела подруга, ласий шматочок.

Вулицями містечок та лісовими стежинами ширилися навіть чутки, ніби полковники припалюють сигари кредитками в п’ятсот мілрейсів. То все вигадки, а ось вам факт начебто вірогідний. На пишному бенкеті в ільєуському кабаре з нагоди завершення сафри полковник Дамазіо де Кастро чи, може, його син Зекінья (є дві суперечливі версії) підпалив банкноту в п’ятсот мілрейсів і дав прикурити Ванді Няв-Няв — найвищий вияв пошани.

Щедрим був і врожай у Жасинти Збуй-Вік. Жодної дитини вона не занапастила, а замість семи немовлят народилося аж дев’ятеро. Як же так, адже у Великій Пастці, обабіч річки тієї дощової зими ходило всього сім вагітних? А отак: Динора, як і пророчили безсоромники, привела на світ двох дівчаток, двох, як хвалилася повитуха, хорошульок, Марту й Марію, перших близнючок у Збуй-Вік. Дев’яту дитину — на світ вона з’явилася першою — народила Гуарасіаба, дружина Елої Вір’ї. Подружжя прибуло з Реконкаво, і це від них Кастор дізнався про смерть дядька Кристована Абдуїна й про напад побожності у мадам баронеси, що поринула в церковні справи. Більше, ніж літа, зістарило її тропічне сонце, але не пригасило її невситимої жаги. Вона ревно бубоніла молитви й водночас пасла очима церковних служок, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Гуарасіаба і Елої, майстри-черевичники, які шили таманко, збудували собі халупу і одразу ж узялись обробляти шкіру й дерево. Надворі Гуарасіаба з’являлася рідко, соромлячись свого великого живота. Розродилась вона першою, а естансіанка Зеферина останньою, привівши дитину тієї ночі, коли почалася повінь.

П’ятеро діток жіночої і четверо чоловічої статі прийняла Жасинта Збуй-Вік своїми благодатними, як казала стара Ванже, руками; слава про неї полинула світом, по бабу-повитуху посилали вже з навколишніх фазенд. Дружині полковника Сетембрино Арруді вона врятувала життя, врятувала і недоношену, семимісячну дитину, довівши до щасливого кінця важкі передчасні пологи. Дона Беатріз перебувала в маєтку, розташованому між Такарасом і Великою Пасткою, чекаючи своєї пори, щоб поїхати в Ільєус, під нагляд доктора Ізмаела Алвеса, досвідченого і старого вже акушера. І раптом неждано-негадано — ой лишенько, пробі! — примчав з маєтку гонець, щоб мерщій доставити туди Збуй-Вік. Вона прибула вчасно й безстрашно вирвала матір і дитину з пазурів смерті.

Полковник Робустіано де Араужо підніс кумі Діві багате крижмо, гідне того, хто збирав понад п’ять тисяч арроб какао і мітив своїм тавром величезні череди худоби — бики, корови, телички, бузівки і двоє племінних бугаїв, куплених на вагу золота в сертані Мінас-Жерайса. Крижмо у вигляді п’ятсотмілрейсової асигнації, хрусткого, щойно з монетного двору папірця.

— Це кумі послала Ізабел, хай купить усе, що потрібно хрещеникові.

Візит полковника віншувальний, тому й приємний. Однак у поведінці його, звичайно балакучого й дотепного, відчувалась стурбованість. Запитати про причину Факел не наважився, але полковник сам признався йому на прощання:

— Непереливки мені, Факеле, непереливки.

— А чому, дозвольте запитати, полковнику?

— У верхів’ях річки ідуть дощі, періщить усе дужче й дужче. Річка от-от розіллється. Все в руці Божій. Я на всяк випадок перегнав худобу в найдальшу обору для молодняка, ти знаєш куди.

Тут теж дощило, річка набухала. Полковник і коваль якусь часину стояли, придивляючись до неба, затягнутого чорними хмарами, дослухаючись до завивання вітру в заростях. Полковник Робустіано де Араужо, перш ніж рушити в путь, під дощ, додав:

— Найбільше я потерпаю за какаові плантації, саджанці вже зацвіли, і урожай може пропасти. Буду молитися, щоб Господь спинив зливу.

Сеу Сисеро Моура, відомий у злачних місцях як доктор Перманганат, маленький, з галантними манерами чоловічок, агент фірми «Койфман і компанія», чи не найбільшого експортера какао, об’їжджав басейн річки Кобрас на ослі Кожуринці, неповороткому й полохливому ступакові.

Мандруючи лісовими дорогами, заглиблюючись у дику глушину, сеу Сисеро Моура чепурився, як завжди: носив краватку-метелик, накрохмалений комірець і манжети, з нагрудної кишені піджака стирчав ріжок носовичка, на шиї висів медальйон, щедро змащений брильянтином чуб розділяв рівний проділ — останній крик моди, так наче він їхав на якусь гулянку. А втім, так воно, по суті, й було, бо в поміщицьких маєтках, де він зупинявся, його приїзд піднімав на ноги куховарок і служниць-негритянок, що мусили його годувати й обслуговувати. Цей малий худяк за одним присідом поглинав стільки їжі, скільки важив він сам. Що ж до служниць, то з ними його зближувало саме життя.

Найкращі клієнти сеу Сисеро Моури були серед дрібних плантаторів. Ті, як ніхто, потребували готівки на покриття видатків, пов’язаних із скороченням збуту; чекати, як великі землевласники, раннього збору і сафри, коли арроба какао йде по найвищій ціні, вони не могли. Сисеро Моура за вигідну ціну купував на пні частину майбутньої сафри. На дрібних плантаціях він провадив переговори, попиваючи каву або женіпапову наливку, але їсти й ночувати любив у великих садибах, де і обід був розкішніший, і служниці звабливіші.

Найбільше він любив молоденьких і охайненьких, з ними не підчепиш поганої хвороби. Сеу Сисеро Моура, дарма що курдупель, просто умирав за жінками.

У провінціях басейну річки Кобрас він став відомою особою. В його роздутому шкіряному портфелі, окрім записників з бухгалтерськими рахунками, лежало чимало кольорових паперових іконок: він роздавав їх з незмінною побожністю як дружинам полковників, так і служницям у маєтках і кралям у борделях; подарунок завжди приймався із вдячністю.

Вряди-годи бачили, як сеу Сисеро Моура злазив з осла біля армазему араба Фадула, де замовляв подвійну порцію коньяку і питав:

— Чи не завелося тут якоїсь кізочки, друже Фадуле? Якоїсь молодесенької телички?

Рушивши в путь на початку міжсезоння і літніх дощів, агент по закупівлі какао проїздив через Велику Пастку й повторив там своє звичайне запитання. Турок показав пальцем на Сан — дівчина стояла на містку, накривши голову мішком.

— Її вже зайняли, і тепер коло неї хлопці так і в’ються. Он один із них. — Він кивнув на Дурваліно, що мив пляшки біля колодязя.

Сеу Сисеро Моура запитав, скільки їй років і чи давно її позбавили дівоцтва. Дівчина — перволіток, а невинність утратила ще до хвороби, не за гроші, а задля втіхи, саме те, що треба. Він допив коньяк і, хтиво поблискуючи очима, рушив до містка.

Наливаючи кашасу випадковим відвідувачам — явний занепад у торгівлі — Фадул Абдала думав про тривожні новини, а сам позирав на свинцеве небо. Над масним прилавком стояв стурбований гомін, чулися припущення, здогади. Серце у турка стискалось.

Перш ніж вирушити у Такарас — дощ наче чекав його приїзду, щоб обрушитися на землю потоками води, — полковник Робустіано заглянув до шинку вихилити чарчину проти нежиті й поділитися з турком своїми побоюваннями:

— Їхав у Ільєус, але повернув назад. Років п’ятнадцять не бачив стільки води. Це не жарти.

Так само поспішав до своїх плантацій капітан Натаріо; він довго перебував у Винозорому й Аталаї і тепер віз лихі вістки з Ітабуни. Річка Кашоейра вийшла з берегів, заливаючи маєтки, нищачи плантації, перетворюючи їх на величезне болото. Пеони мусили перебратися аж у Феррадас. Збитки величезні: ранній урожай весь пропав.

Полковник Боавентура Андраде, не менш стурбований, відіслав дону Ернестину до затишного ільєуського особняка, щоб благовірна поставила в каплиці біля підніжжя статуї святого Жорже дюжину свічок. Якщо святий не зглянеться на свічки й обітниці, якщо повінь у верхів’ях річки Кобрас не спаде, то й тут, так само як і в долині Кашоейри, ранній урожай загине, і сафри не сподівайся.

На сполох били не лише полковник Робустіано й капітан Натаріо. Лісоруби й пеони, подорожні, що сунули на станцію і в містечка, веселі дівчата, що верталися з промислу, повторювали одну й ту саму невеселу примовку: вода піднімається і загрожує какао. Шукати притулку від дощів прибився до Великої Пастки Педро Циган.

— Суцільне бездоріжжя, скрізь грязюка, обозам уже не пройти. Ледь пробився сюди під час короткого затишшя.

Стоячи за прилавком, — досі торгувалося непогано, — Фадул Абдала вислуховував моторошні розповіді та лихі віщування. Всі — плантатори, пеони, дівки і навіть гармоніст — побивалися над розквітлими какаовими саджанцями, вболівали за нове пагілля, за ранній врожай і сафру.

Фадул завважив, що ніхто не задумується над долею живих людей. Підраховували збитки, завдані паводком річки Кашоейри, але доля тих, хто лишився без житла і без їжі, хто знайшов притулок у Феррадасі, нікого не обходила. Якби поцікавились, як ведеться тим бідолахам, то дізналися б про появу чорної віспи. Окремі випадки захворювання віспою паніки не викликали, і тільки коли вона переросла в епідемію, люди вдарили на сполох, дорого платячи за свою байдужість.

Неждано-негадано сеу Сисеро Моура, роз’їзний агент фірми «Койфман і компанія» по закупівлі какао, прив’язав свого осла до стовпа біля армазему й, підійшовши до прилавка, обережно сперся на нього, щоб не забруднити рукавів піджака, потріпаного, але охайного, попри весь цей потоп. Фадул дивом дивувався: маклер не говорив про жінок, не цікавився молодими теличками. Він був похмурий і своєї тривоги не приховував:

— Справи, друже Фадуле, кепські, людям зараз не до переговорів. Я перечекаю тут, поки вщухне злива.

Перечікувати у Великій Пастці? Маклер звичайно зупинявся в Такарасі, у своїх далеких родичів. Турок не запитав, яка тому причина: в шинку рано чи пізно все з’ясується, тож нема потреби приставати з розпитуваннями.

У супроводі Тарсизіо Збуй-Вік простувала на ранчо естансіанців на тому березі. Ступивши на місток, вона побачила, як здулася річка: хвилі котилися із глухим зловісним гомоном. Завжди спокійний килим білого латаття кидало й рвало бистриною. Над водою, ніжна й горда, стирчала на двох поплавках зеленого листя одинока голуба квітка. Річка — добрий друг: вона давала людям рибу й креветок, воду для господарських потреб, тут купалися, прали шмаття, бавили час у пустощах і балачках, а ночами, і темними, і місячними, любилися, обіймалися в теплій воді, стогнали від насолоди в потаємних куточках, в густих заростях очерету. І ось з доброго дива вона обернулась на ворога, погрозливо ревіла, люто нуртувала. Збуй-Вік тільки думала про це, вголос вона не промовила ні слова: навіщо тривожити ще більше посланця.

Молодик ішов швидко й зосереджено, та воно й зрозуміло: Зеферина, його дружина, відчула перші перейми, і, хоч вони були ще слабкі й короткі, наполоханий, він подався у зливу до хатини на Жаб’ячій Косі.

— Я, доно Збуй-Вік, по твою душу. Ходімо!

Ходімо! Скільки разів Збуй-Вік чула цей владний заклик, скорялася йому і йшла, теж із тривогою в серці? Але притлумлювала хвилювання й острах, опановувала себе, щоб на місці спокійно взяти владу в свої руки: вона по один бік, по другий — страждання. Цього разу вона тривожилася ще більше, бо було ще пообіддя, а Велику Пастку ніби огорнули густі сутінки, тоскні й похмурі.

Ходімо, погодилася вона і всміхнулась, щоб заспокоїти Тарсизіо. Накинула на голову мішок і рушила до Зеферини. Це вже восьма дитина із щедрого ужинку, початого черевичницею Гуарасіабою, і дев’ята, якщо зважити, що Динора привела двійню тієї страшної ночі!

На хирляве тіло Збуй-Вік обрушувалися шалені пориви вітру, і на містку вона мусила взятися за руку свого проводиря. В таку зливу добрий хазяїн собаки надвір не вижене, але ж породілля пори не вибирає. Коли вона приймала пологи в Ілди, сіа Леокадія, жінка дуже набожна, сказала, що годину їхню і день заздалегідь указано на небесному календарі. Повитуха висміяла забобонну стару: то, виходить, дитина народжується передчасно тому, що святий неточно підрахував місяці від дня зачаття і до початку переймів? Сіа Леокадія зареготала з такої бридні Збуй-Вік: мовляв, вона не тільки грішниця, а ще й єретичка; пологи тоді минули легко, дякуючи Всевишньому.

Естансіанки народжували легко, принаймні Ілда й Фауста; напевне, все пройде гладесенько і в Зеферини. Зате чоловіки їхні відразу ж, як очманілі, мчали до повитухи. Віддаючи перші розпорядження, Збуй-Вік розпитувала про їхнє життя цих працьовитих людей, дружних і розважливих, достоту як клан Амброзіо. І веселих, якщо судити з їхнього недовгого перебування тут: з першої-ліпшої нагоди вони влаштовували вечірки; якщо можна було, домовлялися з іншими сержипанцями й мешканцями виселка, а ні, то й самі: без розваги у них не минало жодної неділі. З музикою теж владналося, четверо чоловіків склали ансамбль, більш-менш зіграний: Вава і Тарсизіо грали на шестиструнній гітарі, Габріел на кавакіньйо, а Жарделіно на флейті. Двоє рослявих міцних парубчаків, Зеліто й Жаїр, пощипували струни віоли, й виходило незле. Заправляла усім Леокадія, душа товариства.

Перед фермою Алтамірандо, де на кам’янистому пригірку плодилися прудкі й свавільні кози, — цих гірських цапенят пасла Сан, — естансіанці відміряли чимало сажнів землі, викорчували ліс і насадили цілі поля маніоки, квасолі й кукурудзи. Жінки позаводили городи, де росли поширені в цих краях зелень і овочі.

Як і Ілда та Фауста, Зеферина народила легко. Не так, як Ізаура, що попомучилась, як і Динора, котра привела двійню. Пологів у Зеферини в містечку чекали з нетерпінням, бо дехто побився об заклад щодо статі дитини. У Великій Пастці геть усе ставало предметом парі й лотереї: розігрувалися коти й собаки, співочі пташки, пташині клітки, годинник без пружини, пістоль — що завгодно. За короткий час народилося четверо хлопчиків і четверо дівчаток, тепер на черзі Зеферина — знавці ставили суми, виходячи з форми і величини живота.

На дев’яту ніч народилася дівчинка, і Леокадія захотіла назвати її Жасинта. Жасинта? Не може такого бути! А чого ж, сеньйоро, хіба кума, яка прийняла пологи у трьох естансіанок, не варта цього? Я не гідна такої честі, таке придумали… Збуй-Вік була неабияк збентежена.

Ось і кінець трудам. Збуй-Вік помила руки брусочком кокосового мила — ще один винахід естансіанців, — випила чашечку кави, яку зготувала Фауста, ковтнула й кашаси — почастував Габріел. Проводжати її не треба, сама дійде. На мосту її чекала грізна несподіванка: через настил перекочувалась вода, текла прудкими, ревучими, нестримними бурчаками. Тільки-но вона переступила поріг свого дому, як почувся жахливий гуркіт.

У верхів’ях річка Кобрас розбухла від заливних дощів, здибилася горою й ринула вниз. Бурхливий потік, несамовито ревучи, змітав усе на своєму шляху. Річка вийшла з берегів і затопила Велику Пастку. То був страх Господній, згадував турок Фадул.

У лісі тікали від повені нажахані звірі, видиралися на дерева, ховалися в глибокі нори; в цьому вирі перемішалися без розбору гадюки і ягуари, птахи і мавпи, вепри, панцерники і гризуни; неповороткі лінивці повільно перебиралися з гілки на гілку. Ті, що не встигли втекти, марно боролися з бурхливим потоком, і невдовзі на хвилях погойдувалися безживні туші диких і свійських тварин.

Від страшного удару грому ті, хто спав, прокинулись, а ті, що не спали й чекали найгіршого, стрімголов повибігали надвір. Шквальний вітер наче намірився одним махом покінчити з містечком. У темряві виринали й зникали обличчя людей. Ураган гасив каганці в їхніх руках, заглушував накази, поради, благання допомоги. Чулося тільки плюскотіння зливи й похоронне завивання вітру.

Прожогом пробіг чоловік, — то тесляр Лупісиніо мчав до мосту. Невже щоб підтримати його своїми руками, прикрити своїм тілом? З Жаб’ячої Коси сунув натовп розгублених краль, надходили мешканці Ослячого шляху; юрмилися на вигоні, вражені й пригнічені, хто зойкав, хто плакав. І ніхто не знав, куди йти і що робити.

Всі були охоплені страхом і розпачем, а турок Фадул Абдала шаленів від гніву. Його могутній голос перекривав свист вітру й гуготіння повені. Здійнявши вгору кулаки, він погрожував небесам.

Першою змело водяним потоком стару, струхлявілу стодолу, а з нею і пам’ять про веселі й сумні події. Коли на твердій, як цемент, глиняній долівці влаштовувалися танці, турок Фадул пишномовно іменував її бальною залою. Але з таким самим успіхом вона правила й за спальню для обозників; нічліжани розпалювали тут багаття, смажили в’ялене м’ясо й варили каву. Тут грали в карти, укладали парі, заводили бійки, не раз зблискувало лезо ножа. Тут лунали товариські розмови, пісні, бринькання гітар і кавакіньйо, звуки концертино. Тут клали хворих, яких мали везти до ітабунської лікарні. Тут родичі й друзі віддавали останню шану небіжчикам і пили кашасу за упокій їхньої душі. Тут знайомилися, залицялися, слухали компліменти, парувались і розлучались, закохувались і розчаровувались. То була арена чварів, сварок і бійок. Тут лилася кров і коїлися вбивства.

Серед кулів соломи, які несла вода, впізнали целулоїдні манжети, твердий комірець, краватку-метелик, сорочку й штани, що належали сеу Сисеро Моурі. А де ж дівся його плащ і чоботи, речі куди цінніші? І де запропастився сам шановний скупник какао, представник фірми «Койфман і компанія»? Певне, він спав у стодолі, але ж не міг він без плаща і чобіт вийти надвір, щоб поглянути на розбурхану стихію…

Слідом за стодолою у каламутних водах річки закрутилися солом’яні халупи повій, мазанки, нужденні курені. Змило і їхній убогий скарб: сінники й мати, драні, заяложені ситцеві запинала, глиняні миски, бляшанки, весь цей злидарський мотлох.

Вистояла лише рубана хатина, збудована на замовлення капітана Натаріо да Фонсеки для Збуй-Вік і Бернарди, старої і початківки. Але і її залила вода, забрала одежу і хатнє начиння. Ящик, що правив дитині за колиску, шалена течія вдарила об топляк і рознесла на друзки.

Не вцілів і будиночок Епіфанії. Він вистояв трохи довше, ніж інші, та зрештою перехнябився і завалився купою глею. За кілька хвилин злачного місця не стало, і від Жаб’ячої Коси зосталася лише назва.

Почувши гуркіт грому, Збуй-Вік метнулася в хату, гукаючи Бернарду. Вона не стала чекати, поки та спровадить клієнта, схопила дитину й кинулась геть, розбризкуючи воду, згинаючись під вітром. Вибігаючи, гукнула:

— Я до капітанового дому, разом з Надіньйо. І ти не барись!

Задихана Бернарда наздогнала її біля кам’яних східців.

— І періщить же, кумо! Зроду такого не бачила…

Збуй-Вік віддала їй дитину.

— Аби ж тільки періщило… Паводок, хіба не бачиш?

— Я була зайнята. А куди ви?

Збуй-Вік обернулась. Бернарда схопила її за руку. Обидві жінки були забрьохані по пояс, вітер валив їх з ніг.

— Зеферина сьогодні народила, піду провідаю її і дитину. Може, їм потрібна моя допомога.

На вершині все ходило ходором. Бернарда не спиняла старої, вона відпустила її руку, пригорнула немовля до грудей і сказала:

— Зоставлю Надіньйо в хрещеної і вийду вас зустріти.

— Краще лишайся там. Ти там потрібніша.

— Може, й так.

Збуй-Вік спустилася вниз, балансуючи на покривлених приступках, а Бернарда подерлася вгору. Назустріч уже йшов Еду.

— Тобі допомогти? Дай мені дитину. Мати чекає на тебе.

— Не треба. А як же ти? Куди ти зібрався?

— Та хочу спіймати віслюка, щоб поїхати до батька. Він у своїй Аталаї ще нічого не знає.

Почувся гуркіт — то завалилася стодола. Вони завмерли, тривожно вдивляючись у пітьму; вітер тнув, як ножем. Еду з’їхав на ногах по схилу.

— Давай хутчій!

Бернарда знов подерлася узбіччям; дитина запхикала. З веранди збігла Зилда, кинулась до Бернарди з простягнутими руками:

— Дай мені мого синочка!

Аж тепер, знайшовши притулок у хрещених, Бернарда затремтіла від страху: не повені вона боялась, а смерті. А що, як їй захочеться піти з життя? Збуй-Вік недарма застерігала її: коли повія народжує дитину, комусь із них уготовані страждання.

Події, великі й дрібні, але не менш значні, відбувались не одна за одною, а всі воднораз, з такою ж неймовірною стрімкістю, з якою розливалася річка, затоплюючи долину й підніжжя пагорбів. Справжнє море! І цим ще не все сказано, запевняв старий Жерино. Начальник варти ніколи моря не бачив, але чув про його безкрайність.

Жахлива ніч мало не скінчилася загальною панікою. Очманілі, розгублені дівки металися між кузнею і армаземом, знову бігли на крик Кастора й Фадула, деякі в нестямі кричали про кінець світу. Решта люду кинулася на вигін, щоб на власні очі побачити, як поглинає землю вода і як хатин на Ослячому шляху за лічені хвилини поменшало наполовину. Хижки й халупи валилися під натиском водяного валу, достоту як падають з дерев підгнилі плоди. Встояли тільки найміцніші будинки, муровані з каменю й цегли, — спорожнілі, залиті водою, і потоки води вільно вливалися й виливались крізь розчахнуті двері та вікна.

Мешканці селища, ці сміливі, загартовані люди, звиклі жити поряд з лютими ягуарами й отруйними гадюками, дивитися у вічі смерті на шляхах, де так і жди засідки, ці шибайголови й одчайдухи перед загрозою вищих сил відчули себе беззахисними й безпорадними: шалені води змітають будинки, змивають худобу, ураган вириває з корінням і несе у повітрі дерева. Вогнепальною і холодною зброєю тут не зарадиш; тут потрібна хоробрість іншого ґатунку.

Вражені, приголомшені, розгублені, вони обступили Фадула, не знаючи, що робити. А було що робити, коли вони хотіли змагатися з грізною стихією: досить глянути навкруги, простеживши за владним жестом турка, за його розпростертими руками. Фадул уже не вагався; все, що треба було сказати Богові, він сказав, тепер — за діло.

Почав він з того, що привів до тями Дурваліно: від страху цей гевал зовсім розгубився. Побачивши на хвилях манатки Сисеро Моури, він зблід як полотно. Вирячивши очі й тицяючи пальцем у сорочку й штани, він тільки пищав, як немовля, ніби не досить було жіночого лементу. Треба було негайно покласти цьому край, а то, чого доброго, й інші впадуть у паніку. Гаяти час на вмовляння Фадул не став, а удався до випробуваного способу: зацідив йому у вухо.

— Шануйся, боягузе!

Дурваліно похитнувсь, але втримався на ногах; хоч він і не заспокоївся цілком, та все ж подолав свій переляк і знов узявся за діло.

Щоб трохи підбадьорити переляканих, розгублених людей і запобігти паніці, Фадул кожному дав якесь завдання і звелів негайно братися до роботи. Що ж до мешканців протилежного берега, то ними зайнялися Факел Абдуїн і Бастіан да Роза, котрі породичалися з сержипанцями.

Незабаром капітанів дім заповнився людьми, вранці аж стало тісно. Навіть найбоязкіші відчули себе в безпеці від розшалілої стихії — тут їх не спостигне кара Господня. Адже вони у домі на вершині пагорба, під опікою капітана Натаріо да Фонсеки.

Сюди ж доставили новонароджених і породіль, та ще дівчину на ім’я Алзира, що лежала в гарячці; вона не могла йти, і її приніс на спині Балбіно. В переповненій залі Надиньйо, Бернардин синочок, учився ходити, заточуючись і падаючи, а інші капітанові діти зі сміхом його підхоплювали. Бернарда, намилувавшись цим утішним видовищем, пішла вниз допомагати.

Діва теж, залишивши Зилді немовля, спустилася під зливою й вітром з пагорба, перейшла, по пояс у воді, вигін: їй кортіло знати, як там її родичі за річкою. Хай там що, а вона добереться туди. Хоч і повінь, хоч і домовлено з Факелом: ти посидь з дитиною, а про інше потурбуюсь я.

Найменшенькі — в ліжку, хвора — в гамаку Еду, жінки плакали, чоловіки похмуро мовчали, а Зилда сушила голову, як заспокоїти й збадьорити перестрашених біженців. Відправити молебен, як домагалася дона Наталіна, навряд чи варто, журливий спів ще більше всіх пригнітить. Зилда підійшла до грамофона, покрутила ручку, поставила валик, і залунала музика, заглушаючи молитву, рев повені й вітру.

Після перших страхів люди трохи ожили, стали відгукуватися на заклики, гуртуватись. В армаземі, щоб не псувався крам, допомогли перекласти його на найвищі полиці, під саму стелю. З обори забійну худобу перегнали на пагорби, щоб не змило водою. На щастя, худоби лишилося мало: дійна корова, теличка й бичок. Передбачливий полковник Робустіано прискорив відправку на Ітабуну череди биків, яка зупинялася тут перед перегонкою на різницю. На какаовому складі рятували підмочений вантаж, якого не встигли забрати в’ючні обози фірми «Койфман і компанія».

Найбільшого клопоту завдало какао в зернах: десятки його арроб гамузом лежали на підлозі. З допомогою добровільців, чоловіків і жінок, Жерино та охоронці складу збили з дощок, що залишилися від будівництва мосту, настил на палях, щоб поскладати там, далі від води, какао, зсипавши його в мішки. А все ж частина зерен підмокла, втративши свій вищий ґатунок.

Педро Циганові захотілось помилуватися повінню, а для цього без човна не обійтися. Човен був на тому березі і, звісно, належав сержипанцям. Гармоніста відраджували, але він і слухати не хотів. І ось уже вдруге Дурваліно повівся так, що мало не дістав нового потиличника: він зголосився супроводжувати Педро Цигана. Проте Фадул остудив його запал і звелів не рипатись, бо він потрібен тут.

За порадою турка, а чи й додумавшись сам, Дурваліно вмочив у смолу ганчір’я й прив’язав його до бамбучин. Вийшли непогані смолоскипи, полум’я не гасло на вітрі, розганяючи пітьму. Завдяки смолоскипам вдалося знайти і врятувати худобу, а також підібрати деякі речі, здавалося, безнадійно втрачені. Курей позаганяли на гілля гуаяв і кажейр, поросят і свиней перегнали на узбіччя пагорбів. Рятували тварин і збирали начиння, не з’ясовуючи, кому вони належать: хазяї знайдуться, аби паводок спав. Якщо взагалі таке колись станеться.

Додо Зануда саме втішався з Рикардіною, коли почувся рев повені, оглушливий гарматний постріл, страхітливий гук, ніби голос самої смерті. Хвиля виважила двері млина, накрила їхні тіла й потягла по підлозі. Додо насилу зіп’явся на ноги, підняв перелякану Рикардіну й визирнув надвір. Вода затоплювала плантації і кукурудзяне поле.

Кривоока Рикардіна спробувала втримати хлопця — тут вони були у безпеці, — але Додо попри свою лагідну вдачу штовхнув її різко, навіть брутально. Тільки одне було в нього на думці — пташки, замкнуті в клітках, і його не могли зупинити ні буря, ні повінь.

— Облиш мене!

Прибіг він запізно — голярні вже не існувало, клітки з пташками потонули. Щоб чимось утішити його розпуку, Гвідо виловив з води перукарське крісло, на спинці якого сиділа горличка-туркавка. Додо із слізьми на очах узяв пташку і засунув її за пазуху, щоб вона зігрілася. Лише тоді він поцікавився кріслом — єдиним добром, яке цінував, — не викидати ж його через те, що згинув шуліка.

Факел Абдуїн і Бастіан да Роза покинули капітанів дім, залишивши там своїх жінок і дітей — Кристована і Отилію, а також Марію-Розу, дочку черевичників, котрі наприкінці зими розпочали сафру пологів.

Біля містка вартував столяр Лупісиніо. Зиньйо даремно вмовляв його піти, а тоді вирішив зостатися з батьком. Бастіан да Роза, що разом з Гвідо й Лупісиніо зводив цю нелегку будову, казав:

— Перед такою роботою треба скидати капелюха. Все ж молодці ми, куме Лупісиніо! — Місток став у Великій Пастці справжнім дивом.

— Поки що вистояв. Побачимо, як буде далі. Ви куди?

— Поглянути, як там люди на тому боці.

— Ми несемо дітей до капітанового дому, — пояснив негр. — Чому б і тобі не піти з нами? Може, чимось підсобиш.

— Ходімо, тату, — попросив хлопець. — Чого тут стовбичити?

— Воно-то так. Але для мене цей міст, як рідний син.

Перша, кого вони знайшли в млині, була Збуй-Вік. Її кощаві руки тримали немовля, що народилося кілька годин тому і яке назвали Жасинтою. В коритці лежали інші немовлята: двійнята Динори, діти Ілди та Фаусти. Бракувало лише дитини Ізаури — вона саме ссала набряклу материну грудь. Чоловіків тут зібралося небагато: всі інші пішли шукати човна.

Дівчаток і хлопчаків, цих неслухів, насилу втримували. Похмурий світ жінок. Бастіан да Роза спробував розвіяти їхню журбу веселим жартом:

— Та тут повна хлібниця маніокових коржиків!

Крім кількох хлопчиків, засміялася тільки Леокадія — вона сиділа на гвинті єрма, з ногами у воді. Амброзіо похмуро кинув:

— Тепер довго не будемо їсти коржиків, смажити борошно. Маніока пропала, плантації затопило. Все надбане пішло за водою.

Ванже підійшла до чоловіка підбадьорити його. Чи ж треба опускати руки?

— Воно-то так, старий, повінь завдала чималої шкоди і плантації, і фермі, і худобі. Проте знищила вона не все. У нас залишилася земля. Господь милостивий, насадимо нові плантації.

Амансіо, теж естансіанець, заперечив:

— Щось Господь не дуже милує нас.

Зі свого сідала Леокадія підтримала Ванже:

— Помовч, ти сам не знаєш, що говориш. А от і я такої думки, як сіа Ванже. Головне, що ми живі і в нас є земля. Єдине, чого я благаю в Господа, це здоров’я для нас усіх.

— Здоров’я і крихту сонця, — знову пожартував Бастіан. — Пригадуєте, тітко Ванже, мою обіцянку? Перша хата, яку я збудую після паводку, буде ваша. Думаєте, я забув?

На млиновому п’ятачку було тісно. Факел поцікавився родиною Алмірандо. Естансіанці сказали, що вони на плантації — рятують свиней; від паводку потерпіли хата й свинарник. Потім розпитування урвалися, бо прийшли чоловіки, що шукали човна; вони принесли невтішні новини.

Човен стояв між корінням розкидистої кажаейри, але нижче за течією, в тому місці, де річка, вирвавшись з кам’яної ущелини, розтікається й глибшає. Наївно було думати, що душогубка стоятиме там і чекатиме їх. Адже єдиний і повновладний господар зараз сама річка. Не варто було й ходити, сказав Амброзіо. З ними прийшов і Педро Циган, вони зустріли його під кажаейрою.

Негр Кастор довго говорити про човен не дав:

— Ходімо, поки ще є місток, а то і його знесе.

Збуй-Вік узяла перше скраю немовля і показала його каменяреві й ковалеві:

— От уже славне!

Вона скинула блузку й вгорнула в неї цю грудочку життя, цей пломінчик надії.

Застиглі на крутосхилі кози були ніби витесані з каменю. Зненацька одна з них кинулася тікати, інші — за нею. Кози серед цього спустошення утверджували вічність життя.

Дас Дорес і Алтамірандо тягли на пагорб годованих кабанів, поросних свиней і поросят; кожен крок коштував їм неабияких зусиль. А де ж запропастилася Сан, чому не допомагає? Вона ж так любила заколисувати поросяток, співати їм колискової.

Де пропадала Сан, хай то день чи ніч, ніхто ніколи не знав. Батько й мати вже змирилися з цим, покірно несли свій хрест. Вона дурненька, юродива, необачна, її годі укоськати. Пробували тримати її в шорах, але марно. Бачачи, як Алтамірандо іноді побивався через доньку, Дас Дорес казала:

— Облиш її, така вже воля Божа, хай Господь і дбає про неї. Ми тут безсилі. — Вона боялася, що чоловік дізнається про доччині походеньки і приб’є сердегу.

Так воно було, і нічого тут не вдієш. Алтамірандо намагався слухати жінчиної поради, не сушити собі голови. А коли Сан почала пасти кіз, колисати поросят і торгувати на базарі, коли підбігала до нього й вішалася на шию, він, хоч і не показував цього, відчував себе безмежно щасливим. Славна дівчинка його дочка, і не її вина, що їй бракує клепки в голові, така вже її доля; як хто і винен, то лише Бог, не подбав про неї. Вона добра душа, хоч недоумкувата, така в цій глушині беззахисна; краще не думати, що на неї тут може чигати.

З останніх сил — Дас Дорес уже ледве ноги переставляла — вона дала якусь раду свиням. Про те, щоб урятувати поля, не могло бути й мови. Дас Дорес присіла на камінь, а Алтамірандо заявив:

— Я піду туди.

— Навіщо?

— Шукати Сан. Її треба знайти.

— Тоді і я з тобою.

— Залишайся тут, на хазяйстві. Сам чи вдвох, яка різниця. Я або вернуся з нею, або щось узнаю.

Авжеж, він щось узнає. «Все в руці Божій — і життя, і смерть», — подумала Дас Дорес. Алтамірандо спустився зі схилу, ступив по пояс у воду і, зігнувшись під дощем і вітром, рушив на пошуки доньки. Дас Дорес захлипала, затуливши долонями обличчя.

Алтамірандо брів по воді, що підіймалась усе вище й вище, і розпитував про дочку — чи бачили її, де і з ким? Після зустрічі з ним найбільше схвилювався Дурваліно; він знову став перед Фадулом Абдалою:

— Сеу Фаду, не майте за зле, але я мушу йти…

— Куди йти, скажи на милість? Думай хоч трохи…

— Я бачив, на власні очі бачив…

— Хлопче! Чи ж зараз до амурів?

— Матір’ю присягаюсь! Я бачив їх обох, Сан і сеу Сисеро, під перекинутим човном. І Педро Циган їх бачив.

— Чого ж досі мовчав?

— Я хотів сказати, та ви не давали.

Вони не пішли до кажаейри, де лежав перекинутий човен, не стали шукати Сан і Сисеро Моуру, бо інші клопоти навалилися на них. Що човен зник, вони дізналися від сержипанців, а Педро Циган підтвердив, що бачив, як у сутінках дівчина й агент фірми «Койфман і компанія» простували до кажаейри, щоб там знайти притулок під човном. Що сталося з ними потім, він не знав.

На півдорозі між містком і млином Фадул і Дурваліно зустріли гурт сержипанців. Хоч треба було поспішати, вони ледь повзли, бо з ними були Зеферина й новонароджені немовлята. Старі й молоді, чоловіки й жінки, неспокійна дітлашня; та ще й ті, що прийшли з містечка: Збуй-Вік, Кастор, Бастіан, Педро Циган. У пам’яті араба зринула далека болісна згадка: малим хлоп’ям він бачив, як приходив з пустелі караван, навантажений кладдю убозтва й лиха. Така несхожість і водночас така подібність.

Зіткнувшись із біженцями, Фадул аж тепер уявив розміри лиха. Раніше йому було не до фермерів; повінь поглинула оселі й поля, дощенту зруйнувала Велику Пастку. Це сталося саме тоді, як справи пішли вгору і він, Фадул, почав пожинати плоди своєї наполегливості й завзяття. Добрий Бог маронітів ще раз піддавав йот випробуванню. Добрий Бог? Хай тебе громом вразить! Бог руїни й пустки, безжальний, жорстокий, кам’яний Бог!

Шукати Сан і Сисеро Моуру було тепер марно: човен уже не правив за орієнтир. Факел запропонував, коли жінок і дітей приведуть у надійний капітанів дім, прочесати околиці. Може, крім цих двох, пощастить знайти ще кого-небудь: у Великій Пастці стільки новосельців, чи є певність, що всі врятувались? Збуй-Вік напросилась іти з чоловіками. А втім, Бастіан сумнівався, чи варто зараз вирушати на пошуки.

— Поки вода прибуває, у нас дуже мало шансів на успіх. Скоро ми й не пройдемо туди. З кожною хвилиною становище стає усе загрозливішим.

Здавалося, так воно й було: перед ними привидом постав Зиньйо, благаючи допомогти. Річка зірвала дощаний настил містка, і Лупісиніо у відчаї погрожував заподіяти собі смерть, якщо повінь зруйнує цей шедевр теслярського мистецтва, в який вкладено стільки сил і винахідливості.

Повінь розливалася все ширше. Факел і тесляр пішли на розвідки. Фадул підняв своїми ручиськами шановну сію Леокадію і посадив її собі на плечі ногами наперед. Яка невичерпна жадоба життя таїлася в її нужденному тілі!

— Тобі зручно, тітонько? — спитав він, а тоді звернувся до всіх: — Треба перейти річку. Залишатися тут — це певна смерть!

На превелику силу їм вдалося перейти містечко. Негр пірнув під місток і побачив, що хоч настил і змило водою, але підпори стоять непохитно, отже, за місток поки що можна не боятись. Лупісиніо заспокоївся і сказав, що треба зробити б настил з поперечних балок.

Вони утворили ніби живий міст: на кожному з дванадцяти дерев’яних острівців стало по одному чоловікові. Передаючи немовлят із рук у руки, їх переправили через річку. Окрім малої Жасинти: Збуй-Вік не віддала її в чужі руки; ступаючи дуже обережно, то ширшими, то дрібнішими кроками, вона перейшла по балках місток. За нею на другий берег перебралися чоловіки й жінки. Фаута й Заура послизнулися, шубовснули в річку й добряче наковталися води. Дехто долав течію уплав. Вава мало не потонув.

Хлопчаки переправлялися на дверях від млина. Плотом керував Нандо, озброївшись жердиною; пливучи, виловлювали з води дрібну живність і хатній скарб. Всіх опанувало почуття страху, а дітлашня весело сміялась; повінь була для хлопців чудовою розвагою, захоплюючою пригодою. Вони наче пливли на піратському кораблі — капітан і його команда.

Злізши з плечей Фадула, сіа Леокадія, перш ніж піднятися разом з породіллями до капітанового дому, поцікавилася, де ж це Дас Дорес. Стара побачила, як вона самотужки витягувала свиней на пагорб, після того як Алтамірандо вирушив на пошуки дочки. Негоже кидати її напризволяще, одну-однісіньку на обійсті.

Фадул і Факел перезирнулися і, не кажучи й слова, знов подались на той бік річки, звідки тільки-но прибули.

Турок і негр не почули криків Діви — їх заглушував рев повені. Пронизливо зойкаючи, захлинаючись від ридань, Діва притискала до себе мертву Дамку; сука втонула, попливши слідом за нею.

Діва зважилась перепливти річку, потерпаючи за свою рідню. Спускаючися з пагорба, на якому стояв капітанів дім, вона не помітила, що за нею ув’язалася Дамка. Лише опинившись на другому березі й озирнувшись навкруги, вона нарешті вгледіла собаку, але занадто пізно. Дамку затягло у глибінь і кинуло на підводне каміння. По воді розпливлися криваві плями, а далі спливла і сама Дамка, тіпаючись в останніх корчах.

Діві вдалося виловити її труп. Плавала вона, як та риба, — чи вона часом не сирена? В Дамки була розтрощена голова. Діва не дала її забрати річці, що несла трупи худоби. Коли повернувся Факел, вони викопали яму на пригірку, де було кладовище, і поховали в ній Дамку; в останню путь її проводжала ціла ватага дітей. А Горюха довго вив біля могили, закладеної камінням.

Тіла Сан і Сисеро Моури знайшли нижче за течією; вони застрягли в плетиві латаття. Їх помітив надвечір капітан Натаріо да Фонсека, що поспішав додому на виклик Зилди.

Еду об’їздив мало не всю Аталаю, шукаючи батька, який разом з полковником Боавентурою Андраде оглядав какаові плантації; какао, що стояло в цвіту, завдавали великої шкоди тривалі дощі. Похмурі й невеселі, полковник і капітан кляли негоду, прикидали збитки.

— Благословіть, сеу полковнику! Благословіть, тату! Мама послала мене сказати, що у Великій Пастці лютує повінь. Справжній потоп.

— З вашого дозволу, полковнику, я поїду поглянути, що там діється. Завтра, найпізніше післязавтра я повернуся.

Справжній потоп, сказав Еду, мовби ножем штрикнувши у серце. Дощі вже начебто вщухають, вода починає спадати, а річка й далі розбухає і розливається по сельві. Перш ніж піднятися до своєї оселі, капітан об’їздив усю долину; його чорна мулиця чалапала по воді. Побував на всіх пагорбах, де знайшла прихисток більшість мешканців містечка; зупинявсь побалакати, послухати новини, скарги, звертаючись до кожного на ім’я, благословляючи дітей. Атож, повінь не жарти, але й не кінець світу. Вода скоро почне спадати, найгірше вже позаду. Цінуючи мудру пораду, капітан де з ким заводив мову про відбудову містечка й нові посадки.

— Ви вже подумали, друже Елої, де поставите свою майстерню? А ти, сеу Амброзіо, розширюватимеш плантації? Чи не пора у Великій Пастці завести пансіон для дівчат, як ти гадаєш, Рессу? — Рессу вважала, що вже пора.

Капітан зібрав добровольців, щоб перенести тіла Сан і Сисеро Моури, і поцікавився, де зараз Алтамірандо. Йому сказали, що сертанець повернувся на той берег, на пагорок до своєї худоби. Він прихопив з собою рападуру, шмат в’яленого м’яса й пляшку кашаси. Дас Дорес, яку переправили через річку Факел і Фадул, подякувала своїм рятівникам, проте невдовзі повернулась до чоловіка. В армаземі капітан сказав Фадулові:

— Поїду до них.

— Може, й мені поїхати з вами, капітане? — зголосився Фадул. — Алтамірандо дуже впертий, його нелегко умовити.

— Краще, куме, лишайся тут, подбай про похорон.

Тільки смерком Натаріо дістався до своєї оселі. Там було повно різного люду — від восьми десятирічної сії Леокадії до крихітки Жасинти, якій ще не минуло й одного дня. Люди оточили його тісним колом; Зилда тулила до грудей Бернардиного сина.

— Я візьму його на виховання.

Капітан кивнув головою; дім його роївся від дітлахів, що їх Зилда народила або всиновила, всі із смаглявими личками, з індіанською кров’ю в жилах: благословіть, таточку.

Смерком, при світлі смолоскипів, тіла в гамаках понесли на кладовище. Приміщення, де б можна було попрощатися з небіжчиками за чаркою кашаси, не знайшлося. Дурненька Сан, ця добра душа, веселила ціле містечко, тож хто за нею не жалкував?

Галаслива дітлашня зграями бігала за нею. Хлопці обіймали її під перекинутим човном, у чагарях на м’якому ложі трави, на лісових галявинах на очах у незворушних ящірок. Не лише молоді хлопці, а й зрілі чоловіки тішилися її прихильністю, вона навіть віддавала їм перевагу. Якби влаштували прощання з небіжчицею, то хто знає, може, в нескромних спогадах і розкрилася б таємниця, яку Сан забрала з собою в могилу. Хто розвив їй вінок, не побоявшись гніву Господнього? Звичайно, жоден з трьох шелихвостів, Авреліо, Зиньйо й Дурваліно, беручких, але невмілих, цього не зробив. Хто ж тоді? Педро Циган, гармоніст? Додо Зануда, птахолов? Гвідо? Балбіно? Сеу Сисеро Моура, в твердому комірці й краватці-метелику?

Хто завгодно, тільки не Сисеро Моура. Той лише навтішався нею наостанці. Багато можна було б розповісти і про сеу Сисеро, почавши з того, звідки походить прізвисько доктор Перманганат, — з культу чистоти, прихильності до рабинь-негритянок, запаху брильянтину. У басейні річки Кобрас покупець какао і маклер експортної фірми постать таки помітна. Хто тепер роз’їжджатиме з фазенди на фазенду з документами й гросбухом у портфелі, хто роздаватиме паперові іконки, знак благочестя й шаноби? Хай там що, а вже не буде такого галантного й послужливого, як сеу Сисеро Моура.

Очевидно, і так думала більшість, Сан утонула, рятуючи Сисеро Моуру: какаовий агент плавати не вмів, він купався на мілині, на Дівочому Біде. Знавіснівши з жаху, він, мабуть, учепився за шию Сан, і дівчина захлинулась. Того, що сталося, не обговорювали: якщо немає теплого прощання, то краще мовчати.

Алтамірандо і Дас Дорес несли в гамаку доччине тіло, капітан і Фадул — останки Сисеро Моури: у чоботях, у плащі, він дивився в небо закоченими очима. Проводжали їх в останню путь майже всі. Зе дос Сантос і сіа Клара, родичі Амброзіо, клан естансіанців, за винятком Леокадії — стара не любила бувати на цвинтарі. Зі шпилів, де вони тулилися, спустились мешканці Ослячого шляху і юрба повій. Меренсія хрестилася, проказували молитви. Хтось запропонував зірвати серед заростів латаття небесно-голубу квітку і вкласти її у пальці Сан.

Кладовище не залило водою. Між могил буяли мамоейри, банани, кажаейри, пітангейри, цей дикий сад переливався барвами, дурманив терпкими пахощами. Переходячи від могили до могили, можна було прочитати всю історію Великої Пастки — від далекого, туманного початку, овіяного казками й легендами, до цієї спустошливої повені, що лютувала й досі.

Повінь тривала понад тридцять годин. Тридцять моторошних годин, поки дощі не стали вщухати, а води повільно вертатися в своє русло. Скупе сонце осяяло заболочену землю, і страшна руїна постала в усій своїй неприкритій потворності.

Обабіч берегів спустошення і пустка: затоплені лани, знищені посіви, жалюгідна купка худоби. В містечку вціліли нечисленні кам’яні й цегляні будинки, півдюжини хатин з невипаленої глини, какаовий склад, скотний двір, випалювальна піч, кузня, турчинів армазем, капітанів дім на вершині пагорба. На Жаб’ячій Косі видніла тільки рубана хатина Збуй-Вік та Бернарди.

Какаові плантації, особливо розташовані поблизу річки, постраждали від повені куди менше, ніж сподівались. Так ніби річка, скоряючись якомусь неписаному законові грапіунського краю, воліла зруйнувати й позносити людські житла, ніж понищити какаові саджанці.

Через кілька днів дорогою в Ільєус, де дона Ернестина невтомно молилася й давала обітниці, не забуваючи поцікавитися прогнозом погоди, полковник Боавентура Андраде, в супроводі капітана Натаріо да Фонсеки й негра Еспіридіана, проїздив через Велику Пастку. Люд у цій купі гною, уламків і сміття ще визбирував рештки свого майна. Полковник промовив, сумовито похитуючи головою:

— Правду казала кума: загинула Велика Пастка. Одним махом. Уже ніколи їй не стати такою, як була.

Він звертався до капітана, Фадула й Кастора; всі троє, а також Педро Циган, цмулили кашасу за прилавком шинку. На губах Натаріо майнула легенька усмішка; тихим, немовби байдужим голосом, він сказав:

— З вашого дозволу, полковнику, хочу вас запевнити: ви ще побачите Велику Пастку вдвічі більшою, ніж вона була.

І обвів поглядом присутніх, радий тому, що такої думки додержувалися всі: старий Жерино і Збуй-Вік, Лупісиніо і Бастіан, Балбіно і Гвідо, Меренсія і Зе Луїз, Додо Зануда і мешканці протилежного берега.

— І не я один це кажу. Спитайте у Фадула і у Факела, у першого-ліпшого, кого зустрінете на оцих пагорбах.

Капітан позирнув крізь двері надвір, де під гарячим літнім сонцем знову пишалася розкішна природа.

— Я не знаю жодного, хто б поїхав звідси через повінь. Навіть дівки не хочуть перебиратися в інше місце. Тільки й розмов, щоб поставити хату — таку хату, щоб її вже не змило водою. Колись ви приїдете сюди знову і побачите, якою гарною стала Велика Пастка.

Якби Педро Циган був справжнім циганом, циганського роду і плоду, тоді б марновірство деяких дівок, котрі вбачали щось надприродне в періодичній появі волоцюги у Великій Пастці, переросло б у тверду певність. Та оскільки циганського він мав лише прізвисько, то незмінний збіг часу і подій вони приписували мудрості гармоніста; у просту випадковість ніхто не вірив.

— Ти вгадав, що буде свято, адже так, голубе? — вигукнула сумовита Аналія при його появі в пансіоні Нори Пампушки. — Бо інакше як би ти про це дізнався?

— Пташка сіла мені на плече й шепнула на вухо. Хіба не знаєш, що птахи у мене за посильних? Вони розповідають мені все, що діється навкруги.

Його не бачили місяцями. Про те, щоб його не вважали пропалим безвісти або мертвим, дбали обозники; він влаштовував танцульки у чорта на рогах і жадібно розпитував усіх про Велику Пастку. Щоб пояснити його таку довгу відсутність, дехто навіть запевняв, що Педро Циган зненавидів містечко або ж воно йому остогидло. Це єдине, що може бути.

Причину слід вбачати в смерті Сан у обіймах сеу Сисеро Моури, цього карлика, пігмея. Важко повірити, але Педро думав, що він перший і єдиний, хто обіймав її під перекинутим човном, чим виявив своє цілковите незнання натури недоумкуватих жінок. Педро Циган ніколи не хвалився, що це він позбавив Сан дівоцтва; навпаки, якщо хтось починав говорити про це, завжди переводив розмову на інше.

Як там не є, завдяки прозорливості чи мудрості, знудившись чи, навпаки, навеселившись донесхочу, та коли наблизився день урочистого відкриття нового галпана, він уже був тут, спирався на прилавок армазему і цмулив кашасу: радий його бачити, Фадул Абдала розщедрився на почастівок.

— Як це можна обійтися без мене? А хто ж відкривав інші два? Навіть смерть мені не завадила б: я встав би з могили й прийшов сюди.

Відкриття галпана було призначене на неділю, сьоме вересня; за щасливим збігом була річниця проголошення незалежності Бразилії, як пригадав турок, добре поінформований громадянин і патріот, єдиний у Великій Пастці. Для інших та згадка про незалежність була пустою балаканиною, туманною і абстрактною, позбавленою елементарних уявлень і понять. Для Факела вона пов’язувалась з Другим липня і парадом школярів у містечках Реконкаво; хлопчики несли прапори й ноші із статуями метиса і метиски. Другого липня, виступивши з луками й стрілами проти багнетів, індіанці вигнали португальців, скинули їх у море. Словом, або ця подія, або подібна до неї.

— Бракувало тільки тебе, друже, — погодився Фадул.

Як це могли обійтися без нього? В голосі гармоніста звучала гіркота. Чи ж не він допомагав зводити попередні галпани? Солом’яний, пам’ятаєте, сеу Фадуле? Справжній палац проти того куреня посеред вигону, між річкою і узгірками: чотири стовпи, вриті в землю, і навіс із листя чотирьох пальм. Його змайстрували холодної дощової ночі погоничі та обозники, коли ножами для рубки тростини й копитами в’ючаків почали прокладати стежину крізь хащі. А він, Педро Циган, допомагав їм ставити сякий-такий прихисток, навіть більше — давав поради і вказівки. Бо коли щось будуєш, потрібні не тільки руки, а й голова. Він запропонував відзначити завершення роботи, подолати дощ та холод балом, і вони так і зробили. Витанцьовували до ранку батуко, вісім душ — погоничі, їхні підручні, повії і він, Педро Циган, з гармонією в руках.

— Спитайте в Лазаро, чи я брешу.

Події давні, не відомі навіть туркові. Проте Лазаро був тут — він вів караван з фазенди Мальядо до Ітабуни і міг підтвердити чи спростувати наведені Циганом подробиці. Повій було троє, Збуй-Вік це добре пам’ятала. Вона сама, Марія Рожен, уже покійниця, і До Кармо; остання стала жити з вакейро Озейясом і кинула своє ремесло.

Як це можна обійтися без Педро Цигана? Жодної більш-менш важливої події, доброї чи лихої, у Великій Пастці не відбувалось без участі гармоніста. На всіх балах лунали прості — ні, божественні! — звуки його гармонії, кличучи до іскрометного танцю. Веселий співтрапезник, бравий горілчаний брат, улюбленець краль, він мужньо зносив усі лиха й напасті, що звалювались на місцевих жителів, — від наскоку бандитів ще в ті часи, коли Велика Пастка була дірою з чотирма повіями і шинком, як висловився колись Жерино, аж до повені, яка мало не стерла з лиця землі містечко.

— Чули, сеу Педро? Подейкують, ніби на свято приїде сам полковник Боавентура, — заявив Дурваліно.

— Слава Богу! Колись полковник вельми полюбляв гулянки і гарненьких дівчаток. Він був тоді молодший і не такий багатий.

— Дівчата до вподоби йому і тепер.

Коли вже заговорили про дівчат, то турок поцікавився, чи Педро Циган побував у пансіоні Нори Пампушки.

— Там є одна новенька, на ім’я Ceci… — Він промовистим жестом поцілував собі кінчики пальців: мовляв, не дівка, а смакота.

Педро Циган ще не побував там, але сходить неодмінно. Поза всяким сумнівом.

— Це вже третій галпан відкривають при мені. Проте побачити дім розпусти у Великій Пастці не сподівався. Думав, що то брехня.

І ось Педро Циган рушив до пансіону Нори Пампушки. Дивуючись, пройшов містечко з краю в край, спиняючись на хвилину, щоб перемовитися слівцем із зустрічними, раз у раз вражено скрикуючи. В пансіоні, знехтувавши поради бандурші взяти млосну Аналію чи новоприбулу Ceci, він обрав Паулінью Кицьку: краля вже давно йому впала в око.

Грапіунська земля казково щедра й родюча: встроми тичку, і забуяє ліс. Мандруючи стежками й путівцями, шляхами і гостинцями, обозники, гуртоправи, перелітні повії, жагунсо, ба навіть полковники над усяку міру вихваляли швидкий поступ Великої Пастки. Жертва жахливої повені, — повінь теж зростала у розмірі й люті, — містечко піднялося знову з трясовини, в якій потонуло, — з велелюдного селища воно стало справжнім містом з багатонадійним майбутнім, зробило несподіваний стрибок уперед; щоб повірити в це, треба все побачити самому.

Замість податися геть, люди згуртувалися ще більше. Стали однією сім’єю, запевняв в Ільєусі полковник Робустіано де Араужо, гідний довіри свідок. Плантації і житла відновили дуже швидко. Для докладної розповіді про відбудову Великої Пастки довелося 0 витратити багато чорнила і слів, бо якщо окремі подробиці й заслуговують уваги своєю мальовничістю і надзвичайною мужністю, то більша частина не вийшла б за рамки численних буденних учинків і звичайних фактів, і тільки б обтяжила роман.

Сержипанці й сертанці знову засіяли поля, розплодиАй свиней і кіз. Каменярі й теслі звели оселі міцніші, просторніші, та й значно більше. Бастіан да Роза згадав про свою обіцянку: перш ніж спорудити будинок Жозе дос Сантосу і сії Кларі, дідові й бабі своєї доньки, він збудував дім для Ванже та Амброзіо. Обіцянка, як то кажуть, цяцянка, однак Бастіан, хлопець щирий, слова свого дотримав. Так було вже не раз.

Працюючи день і ніч, допомагаючи одне одному, а розплачуючись хто як міг: плодами землі, скотиною чи птицею, грішми, чим Бог пошле, жителі перекроїли топографію містечка. Топографія слово надто врочисте й пишне, для Великої Пастки навряд чи підхоже; скажемо так: змінили обличчя селища.

Перед повінню, крім Ослячого шляху, єдиної вулиці, що тяглася уздовж річки, тут були вигін з базарним майданом і розкидані там і там армазем, кузня, какаовий склад і кораль, де відпочивали перегінні бики. Та ще Жаб’яча Коса з солом’яними халупами й рубаною хатиною Бернарди і Збуй-Вік. Ось такою і була Велика Пастка: потворний хутірець серед райської природи. Поки й сам спогад про хутірець не сплив за водою.

Ослячий шлях перетворився на Головну вулицю, барвисті фасади нових будинків веселили око. Паралельно йшла вулиця Капітальна — для тих, хто побажав оселитися далі від річки. На Серединному провулку, що сполучав два завулки — дві вулиці, як уперто підкреслювалось, — мешкали черевичники, що шили таманко. Тут-таки відкрила кравецьку майстерню дона Наталіна — замовниць вона не шукала. Одне замовлення, зовсім недавно, передав їй капітан Натаріо да Фонсека: на святкову сукню для Сакраменто, полюбовниці полковника Боавентури.

На Жаб’ячій Косі, на місці старих куренів, змитих паводком, з’явилися криті соломою хижі. Повії хотіли чимшвидше дістати якесь пристановище, щоб було де розстелити рогожу. Інші, не такі нетерплячі, з тих, хто осів у Великій Пастці — як, наприклад Нінінья, полюбовниця Лупісиніо, — скористалися нагодою, щоб завести постійне житло. Так з’явився й потягнувся вглиб провулок будиночків з невипаленої цегли; на розі виріс пофарбований у жовтий колір пансіон Нори Пампушки: прізвисько пристало до неї в п’ятнадцять літ, коли вона дебютувала в Аракажу, — м’яка й запашна пампушечка. У сорок вона стала таким страшидлом, що на неї поласилися б хіба що грифи. Пансіон Нори, а не пансіон Рессу. Рессу, бідолаха, нездатна завести бордель сама, підказала Норі ідею так, як отримала її від капітана: на дурничку.

Варто згадати іще один цікавий факт, що свідчить про будівельну лихоманку, яка охопила містечко: власники вцілілих від повені будинків зрештою позносили їх, щоб побудувати інші, зручніші. Гончарня не встигала задовольняти попит на черепицю й цеглу. Зе Луїз і Меренсія якщо й не забагатіли, то принаймні зробилися кредиторами більшості жителів. І найдивніше, що вони сподівалися стягти борги: якщо ранній урожай і постраждав від дощів, то сафра поверне все сторицею.

Настил мосту відновили одразу як спала вода. Лупісиніо сам з’їздив у Такарас по цвяхи, балки та інструменти.

— Тепер нам ніякий паводок не страшний, — мовив столяр полковникові Робустіано де Араужо, вимагаючи сплатити програш, хоча той і не закладався. — А хто казав, що ми не зугарні на щось міцне й тривале? Зірвало лише настил, а сам міст уцілів. А ви хотіли битися об заклад…

Об заклад полковник не бився, а проте виклав добрі гроші, щоб завершити роботи. Без нього галпан не перетворився б так швидко в цього колоса, який він з гордістю почесного великопастківчанина показав сеу Карліньйосу Силві, новому маклерові фірми «Койфман і компанія»:

— От уже зухи в нас. Ніколи не здаються.

Після похорону Сан Алтамірандо кілька днів ходив сам не свій, мовчав, усіх цурався. Дас Дорес із шкури пнулася, намагаючись відновити плантації і тваринницьку ферму. Алтамірандо здебільшого сидів на землі і пихкав димом або стругав ножем кукурудзяну бадилину. Куріння стало єдиним його заняттям.

Він перемінився, відколи одного підобіддя побачив на вершині пагорба Сан. Дівчина сиділа, як звикле, на купі каміння: вона пасла кіз і всміхалася йому. Алтамірандо гукнув дас Дорес, щоб і та її побачила, проте коли мати прийшла, Сан уже зникла. Алтамірандо зрозумів, що вона являється лише йому.

З’являлася вона не щодня, а тільки вряди-годи. Дас Дорес не вірила цьому — що ж, річ природна, адже це секрет між батьком і дочкою. З великою охотою і подвійним завзяттям Алтамірандо знов узявся до роботи. Вакейро й ті, з ким він порався в коралі, вибираючи для забою бичків, казали, що Алтамірандо позбувся десятої клепки; але через це він не став менш діловитий. Жити й трудитися можна й без десятої клепки.

Прийти на відкриття галпана полковника Робустіано не змусили ні вмовляння Лупісиніо, ні прохання його кумів Кастора й Діви. Не спокусила його навіть новина, що її підтвердив капітан Натаріо, нібито буде й полковник Боавентура: власник Аталаї обіцяв з’явитися на урочистість.

Зате сеу Карліньйос Силва, новий представник фірми «Койфман і компанія», під час звичного об’їзду фазенд не подався прямо у Такарас, а зупинився у Великій Пастці, щоб узяти участь у бенкеті; притулок він знайшов у пансіоні «Чільний».

Звідки узявся цей пансіон «Чільний»? У короткому описі відродження Великої Пастки вже майнула побіжна згадка про пансіон Нори Пампушки — про те, що стояв він на розі провулка з будиночками із невипаленої цегли, на Жаб’ячій Косі. Номера він не мав з тієї простої причини, що номерів не існувало взагалі, проте такий бувалий чоловік, як турок Фадул, до небес вихваляв принади краль, які займали номери закладу. Ось вам зайвий доказ упередженості й брехливості відгуків і розповідей, які претендують на серйозність і вірогідність. Якщо на титул злачного місця Норин пансіон цілком заслуговує, то чому пансіон «Чільний», сімейного, безперечно, характеру, вартий зневаги?

Сімейний, проголошувала табличка на фасаді: тут гості могли дістати за помірну плату притулок і їжу. Дві кімнатки, в кожній три розкладачки і нічний горщик. У внутрішньому дворику — бочка з водою. Що вам іще сказати про пансіон «Чільний», власність дони Валентини і сеу Жаку дас Невеса? Може, те, що дона Валентина — не тільки хазяйка, а й куховарка, прибиральниця і покоївка — виявляла цілком зрозумілу слабість, якщо постоялець припадав їй до вподоби або ладен був приплатити над умовлену таксу? Вона була не красуня, але й не потвора, а її заміжжя тільки додавало їй ціни, робило становище пікантнішим. Правда, гостям годилося б знати таку подробицю, як кровожерність блошиць.

З’ясувавши справу з пансіонами, слід повернутися до Карліньйоса Силви, постояльця не останнього розбору: статурою і вдачею він удався цілковитим антиподом свого попередника. Наскільки сеу Сисеро Моура був миршавий і церемонний, настільки сеу Карліньйос був кремезний і напористий.

Білявого і ясноокого, злоріки прославили його позашлюбним сином Клауса Койфмана, засновника фірми. Якщо це неправда, чому ж тоді гринго посилав його вчитися в Німеччину і тримав його там роками? Після смерті Клауса фірму очолив його молодший брат Курт, який негайно відкликав у Бразилію протеже покійного шефа. Позашлюбний син? Сумнівно. Сучий син, ось він хто. Молодий Карліньйос повернувся в Ільєус і попав під опіку Бенедіти Силви. Ця пишнотіла негритянка була за куховарку в домі Клауса й зігрівала його німецьку постіль. Веймарсь— кий студент пошився в какаового маклера. Зробив кар’єру.

На бенкеті він відкрився з несподіваного, симпатичного боку: з блиском виступив як ілюзіоніст. А скільки ще, як побачите згодом, під розв’язку, ховалося інших несподіванок у рукаві його піджака.

Повсюдна і захоплена думка, що у Великій Пастці не бувало пишнішого й веселішого свята, підтверджується вагомими доказами. Уявіть собі, що зала — авжеж, вона цілком заслуговує назви бальної зали — була освітлена лампами під абажурами; ці розкішні світильники з’явилися на полицях армазему і разом з новим начинням витіснили в багатьох оселях підсліпуваті гаснички та каганці.

Нітрохи не уймаючи блиску грі на гармонії Педро Цигана, скажемо одразу, що він був не єдиний музикант, здатний піддати танцям жару. Естансіанці принесли шестиструнні гітари, кавакіньйо, сопілку і вшкварили танцювальну музику, що звучить на сержипанських балах. Не соромилися і сліпий Тіаго та його син Лукас, які обидва грали на віолі. Вони прибули з гуртом такараських гостей; на запрошення капітана, Лупісиніо, Фадула та Бастіана да Рози із сусіднього містечка прийшли начальник станції сеу Лоренсо Баптиста, телеграфіст, комірник, кілька комерсантів, кілька гульвіс і Мара, господиня пансіону дівуль, у супроводі четвірки галасливих карнавальниць.

З самого ранку на свято потяглися наймити з поблизьких фазенд; вони дожидали своєї черги перед пансіоном Нори Пампушки, на порогах солом’яних халуп і хаток на Жаб’ячій Косі. Увечері, з огляду на урочистість, повії припиняли прийом. А втім, цієї неділі число потіпах у містечку подвоїлось: вони стікалися з усіх околиць, деякі здалеку, принаджені звісткою про масове гуляння; новина рознеслася по всьому басейну річки Кобрас.

Щоб описати, який успіх здобув Карліньйос Силва, виступаючи перед публікою в оригінальному жанрі, не вистачає слів. Дорослі реготали і вражено вигукували, малеча не тямилася з радощів і захвату. Успіх грандіозний, і це ще мало сказано: більшість глядачів ніколи не ходили до театру чи навіть балагану, зроду не бачили виступів ілюзіоністів, фокусників, штукарів. Жінки хрестилися, чоловіки зачудовано чухали собі потилиці.

Карліньйос Силва закотив рукави піджака й сорочки, і почалися справжні чудеса; всі їх бачили, це вам не дешеве штукарство обозників на привалі. Без допомоги рук, самою силою думки агент фірми «Койфман і компанія» переніс монети вартістю в тостан з кишені Гвідо у вухо Еду; з ніздрів Зе Луїза добув п’ять зерен сухого какао. Повторюючи чарівні промовки: фокус-покус, ала-бала, абракадабра та інші жахливі закляття, — він кінчиками пальців витяг з вирізу сукні сеньйори Валентини хусточку, а та ж на очах у всіх передала її Авреліо, він поклав її в шаньку, і хустка зникла звідти, хоч ніхто до неї не торкався, — просто незбагненно! А що вже витворяв він з колодою карт! Карти крутилися між його пальців, з’являлися, зникали, знову з’являлися, чирвовий туз обернувся в жирового короля, винова двійка перетворилася в бубнову-десятку, а чирвову даму він знайшов аж у розпущеному волоссі Бернарди. Він міняв масті* перед враженими людьми, глядачі тислися вперед, щоб побачити все зблизька, і не вірили своїм очам.

— Боронь Боже грати з вами! Ліпше вже з сатаною! — вигукнув погонич Зе Раймундо. А він мав діло не з одним махлярем.

Фадул Абдала заплескав у долоні, решта зааплодувала теж. Одні хотіли з’ясувати — він що, засліплює людям очі, чи як? Інші присягалися, що сеу Карліньйос знається з нечистою силою. Хто вже захоплювався і найбільше плескав, то це Сакраменто. А доти вона мовчки сиділа на дерев’яному ослоні поряд із Зилдою, соромливо потупивши очі. Навіть полковник Боавентура Андраде заплескав і розщедрився на похвалу Карліньйосові Силві: атож, сеньйоре, прийміть мої поздоровлення! Якщо ви, друже, схочете, то можете заробляти на прожиток у столичних театрах.

Музиканти, дилетант престидижитатор, наплив гостей і передусім присутність плантаторів піднесли подію до рангу визначної. Спеціально для полковника принесли і поставили перукарське крісло Додо Зануди. Тут же влаштували імпровізований бар для продажу кашаси, коньяку, женіпапової наливки; торгував Дурваліно під недремним оком Фадула, хоча той стежив за прикажчиком якомога непомітніше.

Запросити до танцю Сакраменто не наважувався ніхто. Та ось оголосили кадриль, Кастор почав шикувати пари, і Карліньйос Силва, людина не тутешня, з місцевими звичаями не обізнана, зачарований милим личком і скромністю дівчини, що так йому плескала, попрямував до неї, щоб запросити до танцю. Залишившись на лавці одна, бо Зилда з капітаном зайняла місце серед пар, Сакраменто розгубилася, не сміючи звести очі, щось белькохіла і не знала, на яку ступити. Карліньйос стояв перед нею з простягнутою рукою. Аж тоді полковник Боавентура, що весело спостерігав за цією сценою, підвівся з перукарського крісла.

— Даруйте, Карліньйосе, але дама вже запрошена, у неї партнером її друг.

Не вірячи своїм вухам, Сакраменто звела очі і знічено всміхнулася полковникові. Неслухняними ногами вона вийшла з ним насеред зали під косими поглядами присутніх. До Карліньйоса Силви дійшло нарешті, і він пішов запросити Бернарду, але ту вже підхопив інший кавалер. Карліньйос задовольнився сеньйорою Валентиною: краще вже вона, ніж ніхто. Розпорядник негр Факел плескав у долоні, вимагаючи уваги — кадриль починається. Гововорив він гучно і, звісно, «по-французькому».

Діва виробляла ногами фігури і тішилась тим, як вміло командує Факел, — певне, він теж водиться з нечистою силою. Одначе Факел, чутливий і здогадливий, відчув її тривогу й неспокій: та вона й не крилася. Душею вона була не на святі, а в оселі батька й матері на тому березі річки.

Ванже й Амброзіо тут не було. Вранці на базарі, продаючи городину з своїх грядок, Амброзіо аж пашів од гарячки. Зилда, яка прийшла на базар купити щось і погомоніти, побачивши його стан, відчула недобре. Вона порадила Ванже відвести чоловіка додому й дати йому потогінне, і то якнайхутчіш. Може, ще не пізно очистити йому кров від отрути.

За гомінливим столом, який густо пообсідали прибулі на свято гості, Зилда сказала капітанові: чи не спалахне через Амброзіо гарячка?

— Бог дасть, не пошириться.

Амброзіо помер через три дні після бенкету, і на його похорон не прийшли ні старий Жерино, ні юний Танкредо, син естансіанця Вави: їх теж забрала лихоманка.

Безвісна лихоманка, мор, зараза, здатна, за народним повір’ям, звалити навіть поліцая. Про неї говорили тихо й запобігливо; це жахливе божество, давній місцевий бич обрушувався на какаовий край, на його містечка й плантації, збираючи належну йому данину. Її уникали називати в розмовах, намагалися забути про неї, сподіваючись, що так вона забуде й про них, дасть їм спокій.

Поки зараза вбивала вибірково, неквапливо, не жадібно, їй віддавали її смертний ужинок, уживалися з нею, терпіли. Та коли вона, угніздившись у селищах, переростала в пошесть, косила направо й наліво, страх обертався в паніку і, замість гірко оплакувати батька чи матір, дружину, чоловіка чи сина, небесам кидали хулу й прокляття.

Вона розправлялася з людиною за кілька днів. Тіло палає, голова розскакується з болю, думки мішаються, і нутрощі вивертає смердючим поносом. Смерть певна й бридка, і ніякого порятунку.

Інші види лихоманок хоч мають назви: переміжна, болотяна, ящур, на який хворіють люди й худоба, жовта пропасниця і бубонна чума, одна за іншу небезпечніша. Проте всі їх, навіть чорну віспу, можна лікувати — прикладати до гнійних пухирів сухий коров’ячий кізяк. Одначе проти лихоманки безіменної, просто лихоманки, ніяких ліків немає, хворий у руці Божій, у караючій десниці Всевишнього. Єдине, що залишається, — це молитви, псалми, знахарське зілля, ворожба і жертвоприношення.

Вона приходила зненацька, без попередження. Валила з ніг, ламала й палила вогнем, виривала печінки й забивала памороки, випивала силу з найдужчої людини, а тоді добивала. Лишалося тільки чекати, що вона, наситившись донесхочу, як прийшла, так само несподівано й піде рити могили в іншому місці. Вона скорялася якомусь циклу чи звичайному збігові обставин, випадковості? Чи просто йшла, пересичена, чи тому, що Бог почув урешті молитви? Все могло бути. Якщо в таких містах, як Ільєус та Ітабуна, її не вміли лікувати й дипломовані лікарі, то поріділа людність у ведмежих закутнях мусила тікати або ждати, поки лихоманка зволить піти, перемінити місце, забравши з собою винесений без права оскаржування смертний вирок. Засудження на страдницьку, брудну і смердючу, люту смерть.

Лихоманка лютувала два тижні. Святкової неділі прийшла, сповістила про себе на базарі через Амброзіо, а через два тижні осідлала ураган і полетіла вбивати далі, поставивши на квітучому кладовищі Великої Пастки ще дев’ять хрестів.

Те, чого не зробив паводок, — вигнати мешканців, спустошити містечко, — лихоманка робила без галасу й реву, тихою сапою. Якби вона забарилася ще на тиждень, то чи знайшовся б божевільний, щоб сидіти тут і чекати смерті?

Вихід почався в середу після похорону перших жертв — старого Амброзіо та повії Клементини. А після нових смертей люди валом повалили з містечка. Отоді й довелося доні Естер, дружині Лупісиніо, — а на хворобах і ліках вона добре зналася, — вдарити на сполох: у Великій Пастці епідемія! Ось її авторитетна думка: витрачатися на ліки нема рації, складати обітниці діві Марії даремно. Аптеки у Великій Пастці нема — нічого, крім кількох пляшечок мікстури в армаземі турчина. І немає церкви, щоб помолитись. Залишається одне: забиратися геть з цієї паскудної, зачумленої діри.

Дона Естер вважала за свій святий обов’язок сполошити усіх сусідів; нарешті вона могла дати волю зневазі, яку викликало в неї містечко, своїй ненависті до цього глухого закутня. Її досаду ще збільшувало те, що чоловік її злигався із шльондрою. Вона іще могла б змиритися з цим, якби чоловікова коханка була жінка пристойна, зі своїм домом. А то ж потіпаха з потіпах, приймає кожного. Дона Естер пробувала вмовити сина, проте Зіньйо не схотів їхати з нею. Вона знизала плечима: що ж удієш! Краще жити самій у Такарасі, ніж конати тут у смороді разом з родиною. Вона зібрала свої пожитки і поїхала, не озираючись, давши приклад іншим.

Через ті похорони розійшлися, звичайно, перебільшені, моторошні чутки, розповідалися жахливі подробиці по фазендах, хутірцях, привалах та шляхах. З Великою Пасткою приключилася така ж напасть, як і з одним безіменним сільцем на березі Агуа-Прети: всі мешканці пішли на той світ. На берегах Агуа-Прети, Сикейро-де-Еспіньйо чи Ріо-де-Брасо географія змінювалася разом з оповідачем, виростали розміри селища, більшало жертв, проте одна деталь залишалася незмінною: не зосталося жодної живої душі, що могла б це потвердити. Що ж до Великої Пастки, то серед жертв називався навіть капітан Натаріо, — авжеж, він зіграв у ящик, попав за свої гріхи у пекло. Дехто навіть випив на помин його душі.

Дівки, легкі на підйом, розбіглися хто куди. На плантаціях сержипанців саме почався збір урожаю, як пошесть перейшла через місток і вдарила ціпом по солом’яних халупах на Жаб’ячій Косі: за два дні сконало троє жінок. Утеча була майже масова: з попутними обозами чи пішки, з клунком під пахвою чи на голові, дівки рушили в путь. Одна з них, на ім’я Глорія-Марія, пішла вже з блювотою і стуманілою головою і віддала Богові душу в Такарасі, де її й поховали. А так би на кладовищі у Великій Пастці викопали й десяту могилу.

Деякі погоничі проводили свої обози в обхід Великої Пастки, в галпані нічліжан поменшало. Другого тижня бажання тікати охопило все містечко. Після марних спроб порозумітися з Зе дос Сантосом і сією Кларою — на кого ж залишити плантації й худобу? — Бастіан да Роза узяв свою жінку й дитину і вирушив шукати притулку й безпеки в Такарасі. Після цього й ті, хто ще вагався, відкинули всякі сумніви і теж накивали п’ятами.

Після семи днів і п’яти нових жертв від тієї неділі, коли Зилда поділилася своїми побоюваннями з капітаном, тієї ж обідньої пори, за тихим, без гостей, столом вона знов заговорила про це:

— Вона таки поширилась.

Тиждень цей був важкий і страшний. Натаріо, чорний, як хмара, скидався на зацькованого дикого звіра. Люди, стурбовані й схвильовані, приходили до нього, ніби капітан був лікар чи знахар, що міг їх порятувати, а він не міг їх навіть утішити: всі слова були тут безсилі.

Підвищивши голос, щоб її почули й дали відповідь, Зилда повторила:

— Вона таки поширилась.

Капітан бгав пальцями пиріжок з квасолею.

— Кажуть, що поховали ще одного родича сії Леокадії. Хто це — чоловік чи жінка? Не знаєш?

— Маріозиньйо, десятилітній хлопчак. Він не вилазив звідси.

Нахилившись над бляшаною тарілкою, Зилда ложкою помішувала страву.

— Я потерпаю за дітей. Може, взяти їх і поїхати на плантацію?

Капітан обвів поглядом дітлашню: хлопчики й дівчатка, не слухаючи розмови дорослих, наминали, аж за вухами лящало, — одні за столом, інші на підлозі. Потім знову поглянув на дружину.

— Ти бачила, скільки осель стоять пусткою, скільки людей покинуло містечко? Якщо й ми подамося геть, якщо ти підеш з дітьми на плантацію, то хто зостанеться у Великій Пастці? Ми не можемо це зробити.

Зилда відклала ложку і глянула на чоловіка.

— Тоді я візьму на виховання ще кілька дітей.

— Цей дім наш, і ми його не покинемо. Ніхто з нас. — Він обтрусив борошно з однієї, потім з другої руки. — Якщо не переселимося на кладовище.

Зилда на знак згоди кивнула головою: зрештою, це спокійна розмова, а не суперечка. Вона добре знала чоловіка: як уже сказав, то марно щось доводити, виконуй що тобі кажуть. Ну що ж, свої страхи вона висловила і тепер сумління її чисте: чоловік усьому голова, доля жінки — покору.

Увечері, лежачи в ліжку з Бернардою, капітан сказав їй:

— Он скільки люду покинуло Велику Пастку. Ти теж повинна їхати звідси. Тут залишатися небезпечно.

Втупившись у дощану стелю, він говорив безбарвним, спокійним голосом: це не наказ, а порада.

— Поїхати звідси? Куди?

— В Такарасі є місце, де тебе приймуть.

— А ви теж їдете, хрещений?

— Ні, я не можу.

— А хрещена?

— Вона залишається тут, зі мною. І діти також.

— Значить, ні ви, ні хрещена, ні діти не їдете. Чого ж тоді їхати мені? Нащо ви мене проганяєте? Я нічим не заслужила ні такої долі, ні тим більше зневаги. Тут, якщо й доведеться померти, то принаймні біля вас і мого Надиньйо.

І вона притислася головою до грудей хрещеного, як робила це змалку, руками й ногами оповивши його голе тіло.

— Чи я набридла вам?

— Я не хочу, щоб ти їхала.

Вийшло не згірше, ніж із Зилдою за обіднім столом. Капітан Натаріо да Фонсека погладив личко хрещениці, його вірної любові. Іншої відповіді він од неї і не чекав.

Гірка смерть судилася Меренсії. Якби її підкосила якась інша недуга або вжалила гадюка, то заслужила б розкішних поминок, з куди більшим правом, ніж Сан і какаовий агент. Скільки подій пов’язано з нею, скільки цікавих пригод!

Заміжня жінка, вона цуралася дівок, але стала на їхній захист, коли скотарі спробували їх зґвалтувати. Невтомні, мозолясті руки гончарниці допомагали зводити стіни і крити дахи у спустошеній повінню Великій Пастці. На дозвіллі Меренсія майструвала паперових зміїв для хлопчаків, вона любила дивитись, як вони злітають у небеса. Їй так хотілося мати сина, власного сина! А він так і не народився, і вона панькалася з чужими, з любов’ю розводила тварин. Хто забуде, як під час повені вона брела по пояс у воді, а шию їй кільцями обвивав удав!

Коли Зе Луїз почав цвиндрити гроші на кашасу й на дівок, Меренсія дала йому доброї хлости, щоб шанувався. Вона підбирала його п’яного на Жаб’ячій Косі і приводила, осипаючи лайкою і градом ударів, до домашнього вогнища. На похороні ніхто не вмів так гарно голосити, як Меренсія. Ох, які тоді бували поминки! Скруха за покійником не заважала людям веселитись.

Як і інші жертви пошесті, Меренсію негайно поховали, щоб нездорові випари не розносилися в повітрі й не проникали у кров живим. А тим часом побожну, обізнану з обрядами Меренсію слід було б поховати з молитвами і похоронною відправою. Не було нічого — ні прощання з тілом, ні тужильниць, ні молебню. Не прийшли сказати їй прощальне слово і повії. Лихоманка вбивала швидко, а ще швидше нажахані родичі одвозили небіжчика на цвинтар. В тій шаленій метушні Фадул, бувало, не встигав навіть пробасити отченаш по-арабському.

Після похорону Меренсії минуло три дні, і за цей час у збезлюднілому, похмурому містечку більше не було смертей. Отоді-то в кузні Кастора Абдуїна й з’явився Педро Циган — провістити відродження нового життя. Він прийшов з порадою влаштувати бенкет: треба зарубати чорні дні, втерти сльози, викреслити пам’ять про пошесть, прогнати саму думку про смерть. Мертві воскреснуть на Страшному суді.

Одразу ж після відкриття галпана Педро Циган зник з Великої Пастки, і пліткарі поспішили записати його в пропалі безвісти. Хитрун з переляку так швидко накивав п’ятами, що забув навіть у турчиновому армаземі свою гармонію; у час веселощів ця річ украй необхідна — п’ять розчепірених пальців на вбогій трьохрядці, а до рота тобі підносять чарку кашаси. Мало чого наплещуть ті, хто заздрить його хистові, його вольній волі тинятися де заманеться, його успіхам у жінок. Педро Циган примчав назад так само, як і тікав, нашпигований хініном та іншими ліками, роздобутими в Такарасі у станційних охоронців, помічними проти переміжної лихоманки і безсилими проти гарячки анонімної, невиліковної.

Переконавшись, що пошесть перелютувала, він пішов по дворах шукати підтримки щодо гулянки, хай вона втишить біль і верне веселощі. У кузні посеред палкої промови він раптом прикусив язика, згадавши про Дівиного батька, старого Амброзіо, що помер на початку чумного бенкету. Проте Діва не образилась, у душі вона була згодна з гармоністом: треба вдарити лихом об землю, вернути людям смак до життя. Факел теж підтримав його. І Педро Циган подався по інших дворах.

Діва померла вранці, погідна й спокійна; лежачи в гамаку, вона відчувала своїм розпашілим тілом прохолодне тіло Факела, що тримав її в обіймах, чула його ніжний шепіт: «О моя негритяночко, негритяночко моя!» Ніби плюскіт тихих вод, гомін хвиль на пляжі, невиразний гул мушлі. Ще встигла сказати: «Білявенький мій», — і її не стало.

Лихоманка забрала її тоді, як вона вже збиралася святкувати кінець пошесті й домовлялася про дату свята. Другого дня після одвідин Педро Цигана Діва поскаржилася на слабкість у ногах, жар у голові й біль у животі. Прохворіла вона один день і одну ніч.

Ліа і Ванже поспішили до хворої. Побоюючись зарази, дитину віднесли до Динори. Факел не відходив від мати, на якій конала Діва: з рукою в його руці хвора щось белькотала, силкувалася всміхнутись. Факел приніс свиню в жертву Омолу, хоч і знав, що це марна затія, як і дві пожертви минулого тижня. Лихоманка заступила дорогу до богів, відчинила ворота егунам — кожний, на кого вона клала руку, належав їй. Факел це знав напевне, проте він не дозволить заразі забрати Діву одну. Звісно, Факел не міг лягти поряд з нею на отій брудній маті, але він твердо знав, що робити. Він сидів навпочіпки біля хворої, задуманий і рішучий.

Діва тихо зойкала, коли мати й зовиця прибирали під нею, а Факел тримав її на руках. Але з неї не знімали закаляної, смердючої сорочки. І вона попросила зігріти їй води для купелі. Ліа й Ванже казали, що хвора марить, що просто безумство митися в гарячій воді з такою високою температурою. Богом святим благаю, шепотіла Діва, і голос її дедалі слабнув. Факел таки наполіг, щоб її прохання виконали: хай це безумство, маячня, примха мрущої, але така її остання воля. І пішов по корито.

З Діви зняли брудну сорочку, посадили в купіль. Потім Ванже й Ліа пішли, залишивши хвору з Факелом. Гола, вимита запашним милом, Діва попросила, щоб він поклав її у гамак і ліг біля неї.

Під гамаком скрутився клубком Горюха.

Смертне виття, дике волання Факела розітнуло передранкову тишу й сполошило усе містечко; таке вже було на початку літа, коли у верхів’ях річки випали рясні дощі і повінь принесла страшне спустошення. Яке ще лихо звалилося на них? Невже мало ще біди й страждання?

Зазоріла вранішня зоря, і люди, що бігли на той розпачливий крик, немовби побачили, як лихоманка понеслася геть, осідлавши вітер. Бог удовольнив своє прагнення вбивати. Дев’ятеро померлих, з Марією-Глорією десять, немало для такої глухомані. А якщо, крім небіжчиків, порахувати й біженців? Містечко втратило багатьох старожилів — тут їх чекала неминуча загибель. Безіменна лихоманка, здатна вбивати навіть поліцаїв, завжди гуляла по какаових просторах, перекочовувала з місця на місце, даючи людям перепочинок, але ніколи не прощалася назавжди.

Ліа вибігла надвір, гукаючи пробі й піднімаючи на ноги всіх, серед них і Фадула. Невдовзі зібралась юрба погоничів, повій, місцевого люду, кожен хотів знати, що сталося. Чорний, як хмара, негр Факел повільно брів вигоном до річки в супроводі пса Горюхи. На простягнутих перед собою руках він тримав мертву Діву, облиту сяйвом вранішньої зорі. У глибині вод, на річковому дні лежать володіння Айоки. Це ж блюзнірство! Мертві повинні спочивати на кладовищі, а живі оплакувати їх і згадувати.

Ванже заточилася під шаленим поривом вітру і впала в грязюку перед Кастором, благаючи його шанувати смерть та її закони. До Ванже кинулася Бернарда й допомогла їй підвестись. Немовби взувши семимильні чоботи-скороходи, стрілою примчала Збуй-Вік. Хмари на небі розвіялись, розпалися клаптями. Після такого лиха — всесвітня ганьба!

Фадул похапцем натягнув штани, кинувся навперейми ковалеві, заступив йому дорогу.

— Ти що, Факеле, здурів чи що? — пробасив.

Кастор Абдуїн, не зупиняючись, повільно, вперто йшов уперед. То був уже не коваль Факел, добра душа, загальний улюбленець, а якась пекельна проява.

— Геть! — гарикнув він страшним голосом.

Круг них змикалось кільце людей, котрі будь-що наважились перешкодити блюзнірству. Турок підступив ближче, і кільце замкнулось.

— Ми її обрядимо, понесемо в гамаку, поховаємо.

— Геть!

Втупившись у Фадула застиглим поглядом, Факел спробував його відсторонити. Люди стояли стіною, готові втрутитись: хай вони безсилі проти лихоманки, але блюзнірства не допустять.

Щоб утихомирити юрбу й запобігти розправі, Фадул звалив Факела ударом свого кулачиська. Ванже, Бернарда й Ліа підхопили мертву Діву. Факел звівся на ноги, ладний убивати і загинути. Але всіх випередила Збуй-Вік, яка затулила собою негра від юрби.

— Схаменися, тобі ще треба ростити сина!

Везучи у двох обкованих залізом скринях церковне начиння, стихарі, ладан, свячену воду, вино для причастя і Слово Боже, місіонери прибули у Велику Пастку похмурого й дощового зимового дня: дрібна гнітюча мжичка, розгрузлі слизькі дороги, коротке світло дня і пітьма довгих ночей. Двоє ченців-міноритів, посланих сіяти світло істинної віри, спустилися з верхів’їв річки Кобрас. У широкій річковій долині разом із новими какаовими плантаціями виникали хутірці, виростали слобідки — справжні гнойовища, чия людність, уся без винятку, жила в беззаконні й гріху.

За два місяці невтомних і тяжких апостольських трудів брат Зигмунд фон Готтесгаммер і брат Теун з ордену Святих Дарів об’їхали цей паділ язичництва і єресі, і тепер, коли верхи на боязких віслюках вони поволі наближалися до Великої Пастки, серця їхні сповнювали смуток і гнів. Журився молодий брат Теун, родом голландець, висвячений у Римі на священика і посланий орденом з апостольською місією до Бразилії. А гнівом кипів чорноризець Зигмунд, кощавий і висохлий, як схимник; його палець раз у раз погрозливо зводився вгору, а з уст вилітали страшні прокльони. Готтесгаммер, або ж Господній Молот.

Брат Теун вирушив із святою місією вперше, і на круглому обличчі новоспеченого священика відбивалася втома від нескінченних блукань по глухих нетрях: повсюди дикість і жахливе духовне убозтво. Бракує найнеобхідніших речей, хоч тут знаходяться квітучі й багаті осередки виробництва какао, а какао поступається цінністю тільки золоту. Брат Зигмунд був на двадцять років старший за свого товариша і вже понад десятиліття боровся з грапіунською нечестивістю. Якщо він і втомився, то не виказував цього, опанований непереможним бажанням здолати Вельзевула.

На берегах річки Кобрас скрізь панували сваволя і розпуста. Завдання відновлювати лад і моральність, вселяти страх Божий брат Зигмунд одержав не лише від глави конгрегації, яка послала його на край світу проповідувати слово Боже. Його поклав на нього Господь наш Ісус Христос. У самотній келії, вдягнений у волосяницю, він безсонними ночами невтомно молився і бичував свою плоть, щоб звільнитися од мирських спокус, ідоловірства й любострастя. Єдина прикраса на голій стіні — зображення Серця Ісусового. Святе Серце сходило кров’ю через гріхи безбожників; кров багряніла, текла й по плечах, по грудях, по спині покутника — Ісус велів йому вогнем і мечем викорінювати нечестя.

На думку брата Зигмунда у святої матері церкви не було слуги, гідного більшої шани й поклоніння за Торквемаду, верховного інквізитора Іспанії і Португалії. Хай його і не канонізовано, але ця несправедливість анітрохи не применшує його чеснот. І брат Зигмунд став під знамена полководця праведного й святобливого війська, Божого воїнства, і подався на нещадну війну проти єретиків, лиходіїв та анархістів.

Під час утомливих мандрів з виселка у виселок до двох місіонерів докотилась похмура, лиховісна слава про Велику Пастку. В тих краях це було найквітучіше містечко, але там загніздились безбожництво і розпуста. За чутками, серед місцевої людності без віри й без закону, без керма й без вітрил — язичників, невінчаних коханців, розбишак, повій — жили і негри макумбейро, і магометани-араби. Містечко якнайкраще характеризувала його назва. За біблійними уявленнями Велика Пастка означала Содом і Гоморру, об’єднані воєдино сімома смертними гріхами.

Слідом за ченцями, як їхній попутник і конкурент, брів по грязюці до Великої Пастки відомий гармоніст і бродяга Педро Циган. Там, де з’являлися святі отці зі своїми проповідями, хрещеннями, вінчаннями, сповідями, прокляттями і спокутами, одразу ж, як невід’ємна частка цієї грандіозної події і водночас як цілковита її протилежність, з’являвся і Педро Циган зі своєю гармонією — щоб покрасуватися на балах і гулянках, що ними місцевий люд відзначав хрестини й вінчання.

Педро Циган так часто стикався з місіонерами, що міг би стати в них за причетника й прислужувати їм на обідні. І все ж одного разу, коли благочестивий брат Зигмунд побачив, як Педро слухає його вогненну проповідь, стоячи у першому ряду богомольців, йому все нутро перевернуло від жаху: він немовби уздрів перед собою самого сатану з глумливою посмішкою на темному обличчі. Нелегко бути місіонером у добу навіженства й занепаду звичаїв, коли служителі церкви бездіяльні, а рабство скасоване.

Відколи какаовий склад перейшов у власність фірми «Койфман і компанія», полковник Робустіано де Араужо став у Великій Пастці нечастим гостем. І все ж вряди-годи він приїжджав сюди, щоб заглянути в кораль, побалакати з арабом Фадулом і з капітаном Натаріо, провідати кума Кастора, благословити свого хрещеника.

Негра він шанував, допоміг йому звестись на ноги. Коли після смерті Діви Кастор зів’яв, змарнів, збайдужів до всього, він занепокоївся. Від колишнього веселуна, балакуна, витівника, що вмів збурити цілу Велику Пастку, не лишилось і сліду.

Зате полковника неабияк потішило несподіване відродження коваля. Кум розповів йому по секрету про зустріч з егуном, який явився йому на вигоні й розвіяв його скорботу. Торкнувшись його голови, серця і грішного тіла, він вернув його спустошеній мертвій душі смак до життя. А щоб було кому подбати про нього й про дитину, він змінив вдачу Епіфанії і направив її сюди. Це егун Діви — зірка, що загорілась над хвилями океану, в далекому царстві Айоки.

На відміну від багатьох людей полковник Робустіано де Араужо не думав про негритянську кров, що текла в його жилах, щедра й густа. Завдяки своєму багатству він чистокровний білий; він один із найбільших скотарів і виробників какао — понад шістсот тисяч арроб у кожну сафру, опора церкви, тесть «хранцуза» — його молодша донька одружена з одним із Лафітів, співвласником «Освітлювальної і газової компанії». А проте не цурався він і негритянських богів. Його мати Розалія, темнолиця красуня-мулатка, сіла в човен їаос, щоб стати жрицею, не знаючи, що вже завагітніла від свого хазяїна, вчителя початкових класів Силвіо де Араужо, вродливого, але слабогрудого і без шеляга за душею. Ошагуйян, заволодівши Розалією, став володарем і її майбутньої дитини. Щоб завоювати їй право на життя, Розалія присвятила її богам. Ціною тяжких зусиль вона визволила хлопця з рабства і добилася для нього титулу сина Ошагуйяна. Хлопець виріс здоровим і міцним; ще зеленим юйаком він вирушив на какаову війну і повернувся з неї переможцем.

Перед смертю батько всиновив його; в нього не було чого лишити йому, окрім родового ім’я. Юний Робустіано приєднався до Базиліо де Олівейри в його легендарній боротьбі з родиною Бадарос: він прорубував просіки, розвідував землі, командував жагунсо. Перебуваючи під надійною опікою Ошагуйяна, він у тих кривавих сутичках не дістав навіть подряпини. Робустіано садив какао, розводив худобу, одружився з багатою дівчиною, далекою родичкою Бадарос, на ім’я Ізабел. Сина йому Бог не послав, а дочок він віддав до пансіону сестер урсулинок для шляхетних дівчат. Як і їхній дід, вони вивчилися на вчительок молодших класів, але працювати в школі не збиралися — женихи довкола цих гарних мулаток, багатих спадкоємиць, вилися роєм. Так воно й сталося: старшу взяв лікар Ітазил з Вейга, молодшу Катю виграв у лотерею на ярмарку на честь святого Жорже гринго Жан Лафіт, інженер, що здобув освіту за кордоном. Полковник однаково щедро жертвував і на церкву, і на радіння батька Оролу. В католицьких процесіях він ніс ноші зі статуєю святого заступника. Хороводу біля капища він, правда, не водив, зате вдома приносив жертви Ошагуйяну.

Минулого літа полковник Робустіано де Араужо затримався у Великій Пастці довше, ніж під час своїх звичайних кількагодинних наїздів для огляду коралю і розмов із друзями. Він приїхав на запрошення капітана Натаріо да Фонсеки, людини вельми ним шанованої. Полковник уже давно обіцяв о дві дати фазенду Винозоре, що її врожаї викликали загальний подив: жалюгідний клаптик землі проти безкраїх просторів Аталаї і Санта-Маріани, а збір какао в останню сафру перевершив п’ятсот ароб; і капітан планував за кілька років його подвоїти.

Полковник об’їхав фазенду з кінця в кінець, оглянув плантації, обдивився помістки, сушильні, корита, бараки для наймитів, ознайомився з системою меліорації, а тоді задав капітанові одне запитання: він хотів знати, що сталося насправді між Натаріо й’Вентуриньєю Андраде, коли син і єдиний спадкоємець покійного полковника Боавентури Андраде нарешті вступив у володіння своїми маєтками. Ходили різні чутки про цю делікатну справу; подейкували про якесь непорозуміння, що скінчилося сваркою.

Раптова смерть батька застала Вентуринью у Європі; він недавно вирушив туди з наміром одвідати кабаре й будинки побачень найбільших столиць — Лондона, Парижа, Берліна і Рима. В Берліні й Римі побувати він не встиг — надіслана з Лондона депеша наздогнала його в Парижі, де він уганяв за дівчатами й тринькав гроші. Депеша спізнилась: уже майже місяць полковник спочивав на ільєуському кладовищі Алто-да-Конкіста. Нескінченна похоронна процесія, нескінченні промови біля гробниці, заупокійні меси, що їх знову і знову замовляли дона Ернестина та Адріана. На спіритичному сеансі полковників дух більш як на годину втілився у худого, нервового медіума Зоравію, попросивши Адріану замовити заупокійні відправи й роздати милостиню бідним, щоб йому легше було подолати нижчі кола потойбічного світу, якими він досі блукає. На вулицях міст, насамперед Ітабуни, злоріки, вражені таким психічним феноменом, пустили поголоску, що нижчі кола — то геєна вогненна. Зміїні язики не щадять навіть мертвих.

Шушукалися також, що полковника побив грець після листа з Ріо-де— Жанейро, в якому син сповіщав про своє відплиття до Лондона на борту пакетбота англійської королівської пошти. Ця поїздка для поглиблення освіти триватиме три місяці. Вентуринья просив переслати йому через банк, теж англійський, подвійну суму. Він шкодував, що не встиг заздалегідь попередити батька й матір, як би це годилося: думка про подорож виникла буквально в останню мить; коли вони читатимуть цього листа, він уже буде в Англії. Певної адреси в нього ще немає, тому він сповіщає адресу банку, через який слід переказати, звичайно, терміново, чималу суму грошей, — мовляв, він не хоче, щоб у Європі його мали за харпака, якогось бідного родича. Без щедрих дотацій йому не обійтися: навчання в Оксфорді й в Сорбонні страшенно дороге.

Лист надійшов до Ільєуса, а звідти його передали у Такарас. Виконуючи полковників наказ негайно пересилати йому листи й телеграми доктора Вентуриньї, начальник залізничної станції Далво відправив його з кінним посланцем на фазенду Аталая.

За словами негра Єспіридіана, полковникові стало зле, коли він читав це злоповісне послання. Він ступив крок до дони Ернестини, щоб передати їй листа, але раптом звалився на підлогу між посланцем і благовірною, до ніг Сакраменто. Як змогла це знести дона Ернестина, не зомлівши тієї ж миті біля чоловіка?

Вона із зойком кинулася на безживне тіло, а коли Сакраменто підвела її на ноги, припала до дівчини, і обидві залилися сльозами. Чоловік помер, син далеко — і самотня й неприкаяна дона Ернестина знайшла опору та розраду в набожній, послужливій Сакраменто. Вона повезла її з собою спеціальним поїздом, на який наступного ранку повантажили труну з тілом небіжчика, щоб поховати його в Ільєусі. Прискакавши в Аталаю посеред ночі, Натаріо взяв на себе всі клопоти. Його нерухоме обличчя не виказувало жодного почуття, застигнувши в суворому й похмурому мовчанні.

Від цієї хвилини і до приїзду Вентуриньї Сакраменто не відходила від дони Ернестини і разом з нею оплакувала смерть полковника Боавентури Андраде, какаового плантатора, мільйонера, ватажка жагунсо, власника фазенди Аталая, великого цабе в Ільєусі та в Ітабуні.

Як усі казали і як переконався сам полковник Робустіано де Араужо, Натаріо дбав про плантації Аталаї не менше, ніж про молоді посадки Винозорого. Вентуринью недаремно так прикро вразила відмова управителя залишитись на цій посаді. Відмова рішуча, і не знайшлося таких грошей, таких щедрих обіцянок, що змусили б Натаріо змінити своє рішення. «Чому ви відмовилися?» — запитав його полковник Робустіано де Араужо серед квітучих, як рай, плантацій: ніщо так не нагадує раю, як какаові саджанці, обтяжені квітками й бростю.

Капітан Натаріо да Фонсека вислухав це запитання незворушно, жоден м’яз не здригнувся на його індіанському обличчі — шкіра кольору міді, очі маленькі, на губах тонка посмішка, що її колись бакалавр і поет Медауар порівнював з тонким лезом ножа. Загадкова посмішка — одним вона здавалася глузливою, іншим моторошною.

— Я, полковнику, все поясню, якщо вам стане терпіння вислухати. Сюди я приїхав із Сержипе, ще молодим хлопцем я ускочив там у халепу. Посварився з одним типом — той нікчема не вартий був навіть витраченої на нього кулі. Я прийшов до полковника, і він прийняв мене.

Кобила Імператриця полковника Робустіано і чорна мулиця капітана Натаріо тюпали поруч стежиною між какаовими саджанцями. Полковник мовчав, і капітан продовжував свою розповідь:

— Полковник Боавентура вже тоді воював, як ви самі знаєте, бо були його союзником. Повіривши в мене, він дав мені рушницю і взяв із собою. Фактично це він мене виростив, він завжди ставився до мене, як до зрілого мужчини, йому я зобов’язаний усім у житті. Свого батька я не пам’ятаю: він зробив своє діло й завіявся кудись. Мій справжній батько — полковник Боавентура.

— Але я чув, як він казав, що ви не раз рятували йому життя. Так що Боавентура не вчинив вам великої ласки, записавши на ваше ім’я клапоть завойованої нами землі.

— Полковник узяв мене на службу і платив мені, щоб я охороняв його: око в мене гостре. Я лише виконував свою роботу. Якби він ^е захотів, то не дав би мені ні землі, ні капітанського патенту. Не скажу, що я цього не заслужив, та тільки він не зобов’язаний був це визнавати, наділяти мене землею.

Капітан попустив повіддя, даючи мулиці вільно йти знайомою дорогою, і вона потрюхикала собі далі, збочуючи вряди-годи з вузької стежки.

— Полковник Боавентура був найхоробрішою і найщирішою людиною, яку я будь-коли знав, і я не вагаючись віддав Ьи за нього життя. Ось чому, коли я сам став землевласником і посадив какао, то не покинув служби в нього і доглядав маєток Аталая. Я не раз казав йому: поки ви живі і поки я вам потрібний, я вам служитиму. Але після його смерті я пообіцяв собі зробити одну річ, і я її роблю. Та це не має ніякого стосунку ні до какаової плантації, ні до посади управителя.

— Казали, що Вентуринья ладен був вам платити, скільки побажаєте.

— Полковнику, по-моєму, кожній людині хочеться бути хазяїном своєї долі. Коли я тільки вступав у життя, я ходив з прочанами до Сан-Франсиско і чув від них, що людська доля записана на небесах і ніхто не може її змінити, але сам я думаю інакше. Понад двадцять років служив я полковникові — прибув сюди сімнадцятилітнім, а тепер мені сорок два. Служити вдові й синові я не обіцяв. Про це полковник мене ніколи не просив. — Глянувши на полковника Робустіано, він вів далі: — Незадовго до його смерті я розмовляв із ним, як оце з вами, і він сказав, щоб, коли його не стане, я виконав одне його доручення. Я боявся, що він попросить мене й далі господарювати в Аталаї, бо я не зміг би йому відмовити. Хазяїн тільки він і ніхто більше. На щастя, він хотів від мене зовсім іншого, і я погодився. Вентуринья гадав, що я і далі управлятиму фазендою, тож неабияк здивувався, коли я сказав, що більше цього не робитиму. Ні за гроші, ні з почуття дружби. Обов’язки мої скінчилися зі смертю полковника.

Капітан знову натяг повіддя. Вершники вже проминули какаову плантацію і звернули на шлях, що вів до нового будинку Натаріо, якого полковник Робустіано ще не бачив. Натаріо підніс голос:

— Я люблю Вентуринью; коли я потрапив на фазенду, він був іще хлопчаком. Проте це зовсім не те, що моя любов до полковника. Полковник простяг мені руку, і я перестав боятися переслідування закону. Віднині я сам собі хазяїн, і тільки я вирішую, що мені робити.

— А Вентуринья зрозумів вас? Погодився? Навряд.

— Я його не питав і не хотів цього знати. Він збирається займатися політикою, посісти батькове місце. Я сказав йому, що коли одного дня він потребуватиме мого захисту, то досить тільки мені натякнути — у мене ще приціл не збився. Проте служити, хай уже дарує, ні йому, ні комусь іншому я не стану.

Перш ніж спішитися коло будинку, полковник Робустіано де Араужо, задовольнивши свою цікавість, так закінчив їхню розмову:

— Якщо вас цікавить моя думка, Натаріо, то вона така: ви діяли відкрито і тоді, як служили Боавентурі, і тоді, як відмовили Вентуриньї. Цим ви довели, що командувати і слухатися — зовсім різні речі. — І змінив тему розмови: — Розкішний поміщицький будинок! Вітаю вас!

— Поміщицький будинок? Хатина, щоб було де зупинитися Зилді і дітям. Вона щомісяця приїздить на плантацію.

Житла наймитів на фазенді Аталая — мазанки й рубані хатини — тулилися між «великим домом» і ручаєм, що протікав уздовж дороги; кілька халупок стояли на відшибі, розкидані по найдальших плантаціях. Натаріо вважав за свій обов’язок об’їхати їх усі, щоб повідомити про своє рішення й попрощатися; з половинщиками й погоничами він підтримував добрі ділові та людські стосунки, а з деким навіть покумався. Ніч спускалася на какаові саджанці й лісові хащі; хоч була зима, проте не дощило, вечірнє повітря лишалося теплим і лагідним. Капітана долали суперечливі почуття: полегкість і вдоволення, що нарешті він скинув із себе тяжку відповідальність, а водночас — жаль і туга, що покидає цю землю, де жив і трудився понад двадцять років.

Проїжджаючи повз хатину покійного Тибурсиньйо, Натаріо з подивом побачив у вікні світло каганця. Він же допіру зустрівся з сією Ефіженією, яка лікувала Ідалісіо: молодого збирача какао вжалила того вечора гадюка. Досвідчена знахарка Ефіженія напхала клоччям свого беззубого рота і приклалася до укушеного місця на кісточці хлопця; висмоктавши й виплюнувши отруту, вона забубоніла закляття: «Святий заступнику Бенто, удар змію палицею, убий змію, бо змія від лукавого, порятуй мене від отрути і визволи від спокуси».

Ідалісіо увесь горів, але боровся зі смертю, стара таки зменшила дозу отрути, послабила її майже смертельну дію. Капітан зустрів її біля узголів’я хворого і побалакав з нею, перш ніж покинути Аталаю. Вона помолилася за порятунок Ідалісіо, можливо, молитву почуто завдяки всемогутності святого Бенто і мудрості старої ворожки. Згадали Сакраменто, і Ефіженія поскаржилася: на жаль, донька не тут, а в Ільєусі, дбає про полковникову удову; мати снувала стільки задумів, відколи стала власницею прибуткового будинку в Ітабуні, дарунка щедрого й шляхетного полковника Боавентури Андраде.

Про дім, придбаний фазендейро і записаний на ім’я наложниці, з оформленням дарчої в нотаріальній конторі, Ефіженія і Сакраменто дізналися від Натаріо, єдиного, хто був утаємничений у цю справу: полковник не хотів її розголошувати. Будинок давав щомісяця прибуток, достатній для того, щоб мати й дочка зажили без горя. Ефіженія відтоді мріяла покинути фазенду і відкрити в Ітабуні чи в Такарасі овочеву крамницю, де вона торгуватиме бананами, плодами хлібного дерева, перцем, жіло, всілякими прянощами.

Ще коли полковник був при здоров’ї й упадав біля дівчини, стара вже думала про той час, коли Сакраменто набридне йому: зв’язок з товстосумом нетривкий, може урватися будь-коли. Але набриднути полковникові вона не встигла, його не стало раніше, ніж це сталося: безноса влаштувала йому крововилив у мозок, і він гримнув додолу з перекривленим судомою ротом. Торгуючи кабачками та машіше в людній Ітабуні, Сакраменто швидко знайшла б іншого покровителя, який забезпечив би її і відкрив рахунок у магазині тканин і взуття. Так міркувала Ефіженія, жінка вельми амбітна й практична.

Проте разом із сільськими та міськими маєтками — латифундією, цілими кварталами прибуткових будинків в Ільєусі й Ітабуні, капіталами, усім цим величезним багатством — дона Ернестина успадкувала і Сакраменто. Тож мрія сії Ефіженії про овочеву крамничку залишалася поки що мрією.

Спадщина полковника Боавентури Андраде, що про неї тільки й мови на всіх перехрестях і дорогах, у шинках і корчмах, не об’єкт для інвентаризації і поділу. Адже рано чи пізно все дістанеться її синові, казала вдова, замовляючи обідні падре Афонсо, — як тільки Господь покличе її до себе. А коли так, то навіщо ділити плантації і будинки, гроші та цінні папери? І, щойно Вентуринья приплив з Європи, із зупинками в Ріо й Сальвадорі, мати передала до його рук усі статки. Собі ж дона Ернестина залишила єдину власність — служницю Сакраменто.

Що ж це за тінь забачив капітан в оселі покійного Тибурсиньйо, освітленій вогником гаснички. Хто це і що він робить там, коли пожильців немає вдома? Мабуть, щось недобре. Лівою рукою Натаріо штовхнув двері, а правою стиснув револьвер. І зіткнувся лице в лице з Сакраменто, з ніг до голови укритою курявою; побачивши його, дівчина тихо скрикнула, але не від страху, а від подиву й радості.

— Ой, капітане! Як добре, що я вас зустріла! А мені казали, що ви поїхали!

— А ти що тут робиш? Невже дона Ернестина тебе відпустила?

Сакраменто потупила очі.

— Через дону Ернестину я ніколи звідти не пішла б. Бідолашна, мабуть, погано думає про мене, вважає, що я просто тварюка, та й годі. Я втекла, нічого їй не сказавши. Але ж як я могла сказати?

— Ти втекла з полковникового дому? Який ґедзь тебе вкусив?

— Це все доктор. Хотів мене схопити.

Капітан нібито й не здивувався: на губах його майнула ледь помітна сувора посмішка.

— Вентуринья?

— Авжеж. Вдерся в мою кімнату, безтямний, заслинений, сивухою так і тхне. Це мене і врятувало. Я штовхнула його, і він гепнувся на підлогу. Звестися не мав сили. Тоді заявив, що все одно зловить мене. Я так нажахалася, що й речей не стала збирати. Згребла що попало під руку, прихопила хусточку з грішми та й побігла на станцію. З Такараса пішки прийшла сюди, щоб побачитися з матір’ю і поговорити з вами.

Капітан нічого не сказав, тільки очі його повужчали, і в них майнула посмішка. Сакраменто звела погляд і глянула йому просто в обличчя.

— Він повалив мене, бив і кусав. Якщо не вірите, гляньте. — Руки її були в синяках, на шиї видніли сліди поцілунків та укусів.

Натаріо мовчав. Хто знає, подумала Сакраменто, може, не досить йому цих доказів. Вона задерла спідницю і показала стегна, вкриті чорними плямами в тих місцях, де коліна Вентуриньї, цього здоровила, м’яли смагляву, звабливу плоть. Капітан так і вп’явся поглядом у дівчину; Сакраменто опустила спідницю, проте очей не потупила.

— Хіба ж могла я зійтися з його сином? Боже борони! Він пропонував мені гроші, казав, що я красуня, і то більша, ніж собі уявляю. Я попросила дати мені спокій. Тоді він заговорив про полковника, почав кричати, що йому відомо все і що він теж жадає мене. Я заклинала його іменем його матері, іменем полковника. Та він уже скинув піджак і штани й накинувся на мене, але впав, бо був п’яний як чіп. Тільки це мене і врятувало.

Капітан Натаріо ні пари з уст, лише торкнувся пучками розпашілого личка дівчини і втер сльозину на її щоці. Сакраменто взяла його пестливу руку й поцілувала.

— Я їхала в поїзді й думала про вас. Окрім матері, яка тут нічого не врадить, у мене на світі є тільки ви. — Вона знов потупила очі. — А ще я згадала про вас іншим разом, і це допомогло мені дати відсіч доні Мізете.

Це ім’я капітанові видалося знайомим.

— Я знав одну Мізете, власницю пансіону на Ільядас-Кобрас.

— Вона передала мені запрошення перейти до неї. Отоді-то я й згадала про вас, як ви казали мені, що якби я стала торгувати собою, то полковник би цього не схвалив. Краще вже бути служницею в домі дони Ернестини. Але там тепер живе доктор, і тому я не можу більше їй служити. Отож я сіла в поїзд, доїхала до Такараса й пішки прийшла сюди. Оце щойно. І не застала тут матері. Але побачила вас і заспокоїлась.

Вона глянула на нього і промовила спокійно й рішуче:

— Ні за гроші, ні силоміць ніхто не змусить мене віддатись. — Крізь сльози вона поглянула на свої запилюжені руки, мацнула цупке від бруду волосся, проказала стиха: — Треба помитися, я така нечупара. Поки мати прийде, піду скупаюся в річці.

Натаріо сказав їй, де Ефіженія і чим займається. Переборовши сором’язливість, Сакраменто повторила:

— Піду скупаюся, поки не вернулася мати. Я така брудна, така негарна, що ви, певно, думаєте, я це чи не я.

— Чиста чи брудна, ти все одно гарна. Якби на тебе не накинув оком полковник, то тебе узяв би я.

— Атож. Чи ж могла я сказати «ні», коли думала тільки про вас?

Ідучи повз капітана до дверей, вона черкнула його груди своїми тугими груденятами. З вашого благословення, полковнику! Він рушив за нею до річки.

Попиваючи духовитий арак, свою улюблену рисову горілку, Фуад Каран усміхнувся через стіл Великому Туркові, своєму другові Фадулу Абдалі, і захоплено прорік:

— Ітабуна, друже Фадуле, переживає сексуальний катаклізм, ми живемо, як на вулкані. Чи ти чуєш чарівничий, містичний поклик Людмили Григорівни Циткінбаум, чи знаєш слова цієї сури? — І він продекламував, розмахуючи руками: — З тайги сибірської прийшла наша Людмила Циткінбаум! — Він трохи помовчав, вслухаючись у чисте відлуння цього високого імені. — До тебе вже доходили балачки про цю фатальну жінку, Фадуле? Людмила Григорівна — тонка штучка, справжня жінка-вампір, ми всі скорилися її чарам, ми її раби і раді цьому рабству.

Фуад Каран сьорбнув ковток араку, щоб прополоскати горлянку. Фадул увесь аж променів з утіхи, слухаючи просторікування одного зі своїх учених приятелів; другий був Алваро Фарія з Ільєуса.

— Чоловіків так і пожирає, а їй, Великий Турку, все мало. І воліє чорношкірих. Формально, але не фактично вона належить нашому новому володарю, докторові Боавентурі Андраде-молодшому, повелителеві Об’єднаного Королівства Ітабуни й Ільєуса. Ми живемо в королівстві Боавентури Другого Веселого, спадкоємця Боавентури Першого, Батька— Жеребця.

Для Фадула, закинутого добрим Богом маронітів у глухомань Великої Пастки, приїзди на гомінкі вулиці міст, щоб поповнити запаси товарів, оплатити векселі й підписати нові, сходити в кабаре й пансіони повій, помилуватись на ільєуських пляжах шумовинням морського прибою, ставали ще й нагодою для бесід з двома знаменитостями, двома вченими мужами — Алваро Фарією в ільєуському порту і Фуадом Караном в ітабунському сертані. Працювати вони начебто не дуже любили, зате виявляли схильність до чистої філософії: без кінця теревенили, грали в покер і обговорювали місцеві події.

— Гарна? — млосним голосом запитав Фадул.

— Гарна — занадто слабкий епітет для Людмили Григорівни. Краще сказати — красуня. По-моєму, вона євроазіатка, метиска слов’янської і семітської крові; а ще в її роду хтось був із нашого племені, і ми можемо цим пишатися. У цієї вродливиці загадкова російська й трагічна єврейська душа, а мрійливість і чуттєвість у неї від арабського коліна. Якщо ти, Великий Турку, ще не зовсім розкис, то піди подивись, як вона переходить вулицю, щоб зайти у крамниці, як зневажливо оглядає вітрини або як із нашим молодим монархом красується вночі в кабаре, — зеленоока русалка з довгим нефритовим мундштуком у зубах.

— А як вона потрапила сюди?

— Її привіз Вентуринья. Як би вона інакше потрапила?

— А чому вона приїхала саме з докторунчиком? — Фадул удавав, ніби нічого не знає.

— Бо вона повія, займається стародавнім ремеслом. І задля розваги співає російських пісень. Її брат, до речі, досить добре грає на балалайці.

— У неї є навіть брат?

— Я провів слідство і переконався, що зв’язок між Людмилою Григорівною і Петром Сергійовичем кровний, а не альковний. Вони брат і сестра по матері. Словом, вона хвойда, і цим усе сказано. За гроші вона віддається лише нашому славному Вентуриньї, а всіх інших наділяє ласкою через свою розпусність. А ми, Фадуле, знаємо, що в світі нема більшої насолоди над плотську.

— Авжеж, нема.

Всі ці охи і ахи Фуада Карана цілком відповідали захопленню цього містечка, сп’янілого від присутності Людмили Григорівни Циткінбаум. Коли вона, така незвичайна, мов якесь крижане полум’я, з’являлась у кабаре чи на Соборній площі, завжди під руку з Вентуриньєю, одразу ж звідусіль збігалися цікаві: всім хотілося побачити її, запалитися, перехопити її усмішку, мліти під її поглядом. У кабаре миттю стихав п’яний гомін, у церкві чувся захоплений шепіт, рій захоплених вигуків і дифірамбів оповивав її, як божественний німб, тягнувся за нею, як вогненний хвіст за кометою.

Звістка про смерть полковника Боавентури Андраде урвала захоплюючу науку Вентуриньї в Сорбонні на площі Пігаль і прискорила його повернення до Бразилії. Тієї ночі бакалавр топив у горілці своє горе й докори сумління, упившись, як ніколи в житті.

Людмила Григорівна, дізнавшись, яке нещастя звалилося на її «земляка», теж впала в страшну тугу; вона не просто поплакала та й перестала, а журилася по-слов’янському — шаліла, ревно молилась. Закоханий по вуха новоявлений європеєць надумав забрати Людмилу з собою в Бразилію — треба ж імпортувати з Європи культуру в її найкращих зразках. Її зголосився супроводжувати брат, Петро Сергійович, а полюбовник, Костянтин Іванович Сурков, залишився в Парижі «кусати собі лікті», як висловився задоволений Вентуринья.

Граф і полковник лейб-гвардії Костянтин Іванович Сурков, родич імператора, щоправда, опальний, довірив Вентуриньї, баронові Боавентурі Боавентуровичу, як його величали в російських емігрантських колах, державну таємницю: Людмила Григорівна теж блакитної крові, але мусить таїтися з цим через нещастя, що прирекло її співати журливих пісень у паризьких кабаре. Вона залишила двір, рятуючись від ницих переслідувань великого князя Миколи Миколайовича Романова, який хотів зробити її своєю наложницею. Дядько царя Миколи Другого, головнокомандувач російської армії, отруював їй життя. Вентуринья, звісно, здивувався, як могла дівчина встояти перед таким видатним і впливовим чоловіком, і тоді Костянтин Іванович розтлумачив шановному Боавентурі Боавентуровичу, що маленька Людя, делікатна й вразлива, не зносила часникового подиху головнокомандувача: поцілунки великого князя викликали в неї нудоту і змушували боронити свою честь. Ось чому вона поїхала з Костянтином, коли бунтівного полковника вислали до Парижа. На превеликий жаль, побратися вони не могли, бо він уже мав дружину в Москві, теж цареву родичку, але заприсяглися одне одному у вічному коханні. Вентуринья охоче сплатив усі рахунки та ще й запишався: не щодня трапляється нагода наставити роги членові родини імператора всея Русі.

На «Дачі», в російському кабаре на Білій площі, під акомпанемент брата Петра, балалаєчного віртуоза — Педриньйо, братику мій, просив Вентуринья в любовному і п’яному шалі, шквар щосили, щоб я ридав! — Людмила співала російські романси й танцювала кавказькі танці, демонструючи свої стрункі ніжки. За найближчим столиком високородний граф Костянтин і Боавентура-молодший, свіжоспечений барон, плескали в долоні, цмулячи горілку й коньяк. Наприкінці хмільної ночі Петро затримав рогоносця Костянтина і віддав під опіку бразильця, чемпіона континенту з пиятики, сором’язку й згорьовану Людмилу — в ліжку вона поводилася, як баска кобилиця імператорської кавалерії, знаменитість царського двору. В хвилини найвищого блаженства вона декламувала вірші Пушкіна й бубоніла молитви.

Людмилина версія московських подій дещо відрізнялася від графової і полковникової. Не щодо великого князя Миколи, любителя часнику: той справді переслідував її, як скажений пес, змусивши емігрувати з братом. Неправда, що вона закохана в Костянтина. Скориставшись її незавидним становищем біженки, паризької емігрантки, він став ділити з нею її артистичне ложе, добиваючись для неї ангажементу й захищаючи її від набридливих залицянь завсідників «Дачі». З удячності вона його приймала й терпіла, проте від цього до справжньої любові відстань не менша, ніж від московської Красної площі до паризької площі Пігаль.

Обидва ці варіанти сповнені пробілів, суперечностей, прогалин, недоречностей, але все це слід поставити на карб французькій мові, якою спершу розмовляли наші герої, хоча Людмила виявила неабиякий хист до чужих мов: португальські слівця, яких вона набиралася од Вентуриньї, вона напрочуд правильно повторювала в перервах між поцілунками. Очевидно, в тих моторошних розповідях була й частка правди, бо, коли Людмила Григорівна погодилася їхати з Вентуриньєю до Бразилії, граф і полковник вдерся до нього в готельний номер, погрожував йому скандалом і смертю і з кортиком у руці викликав його на дуель.

Вентуриньї можна закинути що завгодно, тільки не боягузтво. З розлюченими чоловіками й коханцями він стикався уже не раз і ніколи не дрейфив. Він підняв руку на царевого родича, забрав у нього кортик і залишив його собі як трофей. Справу залагодили по-джентльменському: за браком карбованців, у хід пішли французькі франки та англійські фунти. В Ріо-де-Жанейро Вентуринья прибув трансатлантичним лайнером «Шаржер Реюні», привізши з багажем Людю і Петра, балалайку і кортик — імператорську Росію.

В кабаре Фадул Абдала мав змогу переконатися, що Фуад Каран недарма так захоплювався Людмилою. Йому навіть пощастило торкнутися своїми неоковирними пальцями білосніжної руки росіянки, бо Вентуринья, помітивши його і впізнавши, по-дружньому кивнув йому головою. Отоді турок і вирішив підійти до столика бакалавра, щоб привітатись і поглянути зблизька на руду красуню, чия поява збурила місто Ітабуну та ільєуське море. За дошкульним зауваженням Фуада, вона віддавала перевагу чорношкірим: ласий шматочок для негра Факела Абдуїна.

У Великій Пастці він зачепив цю тему в розмові з капітаном Натаріо, мовляв, яка несправедливість, що ця росіянка, любителька негрів і мільйонерів, зовсім не цікавиться шинкарями-арабами. Капітан її бачив, коли зустрічав на пристані Вентуринью. На його думку, Вентуринья так і лишився хлопчиськом, яким був понад двадцять років тому, коли Натаріо навчав його стріляти і їздити верхи.

— Це вітрогон, жодної спідниці не пропустить. А на цю росіянку він згайнує чимало арроб какао. Хоч це не означає, що він не ганятиметься й за іншими кралями, адже він невиправний бабій. Власне, він іще не виріс із дитинства.

— Платити за те, щоб стати рогатим…

— Роги від повії, Фадуле, не йдуть у рахунок. То несправжні роги.

Турок хотів посперечатись, але облишив цю тему: капітан ще образиться, бо так уже любить того Вентуринью, наче якого родича. Такого собі нерозумного братика.

Звістка про скорий приїзд місіонерів побігла, як вогонь по бікфордовому шнуру, збурюючи населення Великої Пастки, — новина просто-таки сенсаційна! На обох берегах річки все завирувало.

Наталіна невтомно крутила ручку швацької машинки — її засипали замовленнями на убори для травневих наречених. Була середина травня, місяця перших дощів і Діви Марії, як навчали брати-місіонери. Наречена, гідна надягти фату і флердоранж, виявилася лише одна — Шика, вірна подружка Балбіно. Вона жила у батьківському домі, тоді як інші претендентки на шлюбний вінець були підбічницями, а декотрі вже навіть надбали дітей.

А втім, і за Шику, хай вона й молоденька і живе з батьками, ніхто б не міг поручитися, що вона незаймана. У Великій Пастці, як, до речі, і в усьому грапіунському краї, в дівках ходили довго, а на фазендах жінка могла тягатися з дюжиною чоловіків і вважатися чесною.

Шику де тільки не бачили з Балбіно — і в зарослях біля річки, і на лісових галявинах; якщо вона ще не згубила вінок, то тут одне з двох: або Балбіно — макуха, або сталося чудо. Та хай там як, а сіа Леокадія замовила для небоги шлюбну сукню і розтлумачила доні Наталіні всі тонкощі сержипанської моди.

Інші були не такі вимогливі, їх задовольняли простенькі вбрання — не вінчатися ж у старому. Клейде, ще одна небога сії Леокадії, кузина Шики, була при надії; вона замовила собі голубе плаття, того самого кольору, що і її мотузяні черевики йорданської пастушки, платтячко Непорочної Діви. Підбічниці з великим стажем теж замовили сукні в дони Наталіни або шили їх удома. Абігайл привезла свій шлюбний убір із Такараса, де після повені жила з Бастіаном да Розою. Місіонери збиралися й туди, проте вона захотіла вінчатися у Великій Пастці, разом із своєю сестрою Ізаурою; весілля справлять у домі Зе дос Сантоса і сії Клари. Чимало пар прибуло з фазенд, адже місіонери не щодня з’являються на берегах річки Кобрас.

З не меншим хвилюванням чекали на хрещення і батьки малюків. У Великій Пастці з півдюжини язичників прагнули ввійти у лоно католицької церкви, щоб уникнути чистилища, якщо вони помруть дітьми, і пекла, якщо помруть дорослими. Багато було суперечок і жартів при виборі хрещених батьків і матерів. Зилда через людей попрохала Бернарду вибрати хрещених для Надо, бо коли до них прибудуть місіонери, то хлопчика уведуть у хрест.

У ліжку з Натаріо Бернарда згадала про це.

— Ви вже подумали про когось, хрещений? — Голова її лежала на грудях у капітана, а він перебирав її розпушене волосся.

— Коли хочеш, я сам виберу батька, а ти — матір.

— Як на мене, хрещеною мусить бути кума Збуй-Вік. Я їй зобов’язана більше, ніж моїй безталанній матері.

— А хрещеним хай буде Фадул, ми з ним уже й так покумалися. — Рука його погладила груди хрещениці, ковзнула нижче, до ніжного пушка внизу живота.

Так обрали хрещених малому Надо, кровинці Бернарди й капітана Натаріо да Фонсеки, приймакові Зилди, Бернардиної хрещеної і капітанової дружини.

— Геть, сатано! — гукнув брат Зигмунд фон Готтесгаммер у кульмінаційний момент сповіді Шики, вже далеко не дитини: напередодні святого Педро їй сповнилося чотирнадцять років. Як уже сказано, з усіх травневих наречених вона єдина мала право йти до вінця у фаті й флердоранжі.

Виявляючи цілковите нерозуміння того, що таке гріх прощений і гріх смертний, дівчивд з пурпуровим поясом без найменшого сорому докладно розповіла обуреному братові Зигмунду, як вона утішалася з коханим. Балбіно мешкав у Ільєусі і знав про всі вигадки гринго.

В імпровізованій сповідальні між святим інквізитором і дівчам з пурпуровим поясом точилася хай і безкровна, але запекла боротьба. Шика щиросердо описувала все сороміцькими словами й жестами — чим не новий Содом! — і, вислухавши її, чорноризець заборонив їй надівати фату й флердоранж, ці символи дівочої чистоти. Проте наречена з дивовижною впертістю обстоювала своє право на флердоранж, виготовлений вправними руками дони Наталіни, бо ж її віночка, Богом святим присягаю, панотченьку, Балбіно не розвивав, вона йому сказала «зась». А все інше якраз і дозволяла для того, щоб цьому запобігти. В Естансії дівчата виходять заміж незайманицями, і більшість із них до весілля згоджуються, панотченьку, на інші пестощі.

Брат Зигмунд випхав її із криком: геть, Вельзевуле! В наші часи бичем виганяли з тіла біса, який туди вселився — в добрі часи святої інквізиції. Шика пішла задоволена, вірячи, що священик благословив її і дозволив покрасуватись у вінчальному уборі. Вона відтарабанила три Богородиці й один «Отче наш», бо добрий чернець забув накласти на неї покуту.

Братчики, за згодою сеу Карліньйоса Силви, влаштували дві сповідальні на складі сухого какао, в різних його кутках. Перегородок там не поставили, але ті кілька жінок, що прийшли причащатися, — а причастя брат Зигмунд фон Готтесгаммер шанував над усі обряди, — не соромлячись, сповідалися в численних гріхах: вони, нещасні, не знали, що таке сором.

Жінок — жменька, чоловіків — жодного. Покаяння і сповіді — то жіночі затії, казали чоловіки, ці відщепенці. Більшість із них — одчайдушні злочинці, починаючи з отого капітана, слава про жорстокість і жахливі злочини якого гримить по всьому басейну річки Кобрас.

Перший день своєї місії брат Теун і брат Зигмунд присвятили знайомству з життям Великої Пастки: причащали грішників, приглядались, наскільки глибоко вкорінилося тут язичництво і безбожництво. Оскільки причаститися, дістати епітимію і розгрішення — брат Зигмунд фон Готтесгаммер, Господній Молот, відпускав гріхи так, наче виголошував смертний вирок, — приходило дуже мало людей, то ченці вирішили самі обійти всі оселі, кожного наставити на спасенну путь.

Невеселе було їхнє повернення до господи сеу Карліньйоса Силви, де вони зупинились. Теун тяжко журився, побачивши повне забуття законів Божих — ох, безталанні сердеги! А Зигмунд аж тіпався від праведного гніву на боговідступників, що потопали в гріхах і мерзоті, — злочинці, та й годі!

Нехрещені немовлята, позашлюбні діти, зачаті в гріху, пари, що живуть, як звірі, без Божого благословення, розпуста, лиходійства і зневага до святої матері церкви. Найбільший будинок у центрі містечка, — дві вулиці та один провулок, брудне скупчення мазанок і солом’яних халуп на Жаб’ячій Косі, — це «бурдей», як його називають місцеві жителі; про цей дім вони говорять не без гордощів, як про найбільшу споруду в цих краях.

За річкою, де вирощують городину, якою торгують на недільних базарах, така сама розпуста і безвір’я. Оселившись на новому місці, статечні, богобоязливі сержипанці під впливом грапіунської безбожності занедбали свої обов’язки перед Господом, забули страх Божий і погрузли в трясовині гидотних місцевих звичаїв.

Араб, який крамарює тут, до нитки оббирає бідолах, місцевих і приїжджих; це безжальний лихвар, приблуда, майже бусурман магометанин. Замість того, щоб стати вірним сином римської церкви, він вступив до східної секти маронітів, не вартої доброго слова, — ще трохи, і перекинеться в мусульманина. Якби він жив у Іспанії, за добрих давніх часів, то не уник би благословенного меча святого Тіаго, Нищителя маврів.

Що ж до негрів-фетишистів на чолі із циніком ковалем, невиправним скалозубом, то вони й досі не покинули своїх підступних спроб спаплюжити чистоту й гідність канонізованих Ватиканом святих, плутаючи їх із сензалійськими демонами і приносячи їм криваві жертви. Ворожбитське кубло міститься в кузні, у домі цього єретика коваля.

Брат Зигмунд Господній Молот намірявся своїми проповідями піднести дух невірних — може, йому вдасться умовити їх зруйнувати нечестивий вівтар, зведений за горном на честь страхітливих африканських чортів, що їх негри, визволені з рабства інтригами й підступами масонів, називають божками і вбирають у пишні шати блаженних. Яке блюзнірство!

Ласуючи наприкінці першого дня апостольських трудів дикунською — зате чудовою! — вечерею з фруктів і дичини, Теун, сповнений жалю й співчуття, побивався над долею грішників, жертв темноти й відсталості, чиї душі, і то цілком справедливо, приречені на геєну огненну. Чого тут найбільше бракує, то це морального кодексу, зводу законів, обов’язкових для всіх, які б утримували цих нещасних людей від неправедних гріховних діянь.

А тепер уявімо собі сеу Карліньйоса Силву; цей мулат раптом вільно заговорив чистою німецькою мовою. Та не тільки це вразило місіонерів — спокійним, люб’язним тоном він став захищати селище та його людність. Здавалося, то з кафедри промовляє веймарський професор. Брат Зигмунд гнівно вп’явся в нього очима: мулат виправдовував цю потолоч, відмітав одне за одним усі обвинувачення. У Великій Пастці, сказав він, люди живуть, нехтуючи прописні істини, вони не зв’язані обмеженнями й тісними рамками усталених звичаїв, вільні від моральних і соціальних передсудів, накинутих зводами законів, байдуже, чи то карний кодекс, чи катехізис. А проте дисциплінованіших людей, ніж у Великій Пастці, попри зловісні й лихі звичаї, не знайти у всьому какаовому околі, в усьому грапіунському краї. І знаєте чому, ваші велебності? Бо тут ніхто ніким не командує, усе робиться за спільною згодою, а не зі страху перед карою. Якби його воля, то він, Карліньйос Силва, ніколи не порушив би цього супокою, цього щасливого життя насельників Великої Пастки, вгодного, на його думку, Богові, істинному Богові.

— З вашого дозволу, велебні отці, я навіть скажу, що це справжній рай для мудреців…

Нараз, відштовхнувши бляшану тарілку, зірвався на ноги брат Зигмунд фон Готтесгаммер, Господній Молот; у піднятій руці він стискав чотки, немов нагай, занесений над грішниками, над оцим мерзенним єретиком. В Ільєусі йому казали, що безбатченко мулат здобув освіту в Німеччині і любить похвалитися докторським званням; цей ворог римської церкви, лютеранин з самого малечку, можливо, ще шкідливіший за негра-макумбейро і куди небезпечніший за мароніта. Втілення світового зла — глашатай ницих ідей французької революції, енциклопедистів, ворогів Господа і монархії, паліїв, метателів бомб у царів і вельмож, зарізяк, ладних знову штрикати ножами серце Ісусове!

Теслярі Лупісиніо, Гвідо й Зиньйо витесали з червоного сандалу великий хрест і поставили його посеред вигону, напроти базарних рундуків на однаковій відстані од річки і галпана. Вийшов він височезний, монументальний і примітний не менше, ніж місток. Тим, хто їхав з верхів’їв річки Кобрас або з такараської станції, одразу стало ясно, що у Великій Пастці побували перші місіонери, принісши і в цю глушину свою проповідь доброчесності та осудження гріха.

Біля хреста стояв великий дощаний поміст, під яким ченці ховали церковне начиння і свої стихарі, в яких вони хрестили, вінчали, відпускали гріхи, правили службу Божу й виголошували казання.

Брат Теун проповідував уранці на подячних молебнях, брат Зигмунд — на вечірній службі. На одностайну думку мешканців Великої Пастки, проповіді голландського ченця не йшли ні в яке порівняння із Зигмундовими. Опасистий, низькорослий брат Теун, який говорив португальською мовою майже без акценту, правив їм про доброту й милосердя Господнє, описував красу й блаженство раю.

Худий і довготелесий німець, із запалими щоками й кощавими руками, мішаючи свою португальщину з німецькими та латинськими виразами, гавкаючи, як вівчарка, заволодівав серцями слухачів, яких на його проповіді сходилося ще більше, ніж на вечірки до сії Леокадії. Він говорив про пекло. Вельзевул, упалий ангел, гріхопадіння і вогонь, що пожирає грішників. Брат Зигмунд фон Готтесгаммер, цей Молот Господній, успіх здобув не менший, ніж сеу Карліньйос Силва своїм штукарством. Молодець цей брат Зигмунд!

Зовсім випадково — хоч такими випадками сповнені романи, а надто життя — на другий і останній день апостольської місії у Велику Пастку, по дорозі з Ітабуни до Аталаї, прибув доктор Боавентура Андраде— молодший; пестливе ім’я Вентуринья тепер згадувалося дедалі рідше. Бакалавра супроводжувала Людмила Григорівна, його кохана, — так він називав її, бажаючи підкреслити, що вона жінка шляхетна й дорога, високого лету, не рівня усім тим кралям, наложницям, підбічницям, любаскам, жрицям кохання нижчого штибу. Кучка вогненно-золотистого волосся, сильний запах мускусу, вишуканий англійський костюм для верхової їзди, лосини, кобила із стайні російського царя чи з кінноти царя Соломона, за влучним виразом турка Фадула, читача Біблії.

В неспокійні часи, коли зустріч з ватагою розбишак була звичним явищем і за кожною гуаявою могла таїтися засідка, полковники подорожували під охороною загону кабрів. Але по закінченні земельної війни особиста гвардія звелася до одного охоронця, влучного стрільця. Полковник Боавентура Андраде, життя якого стільки разів опинялося під загрозою, в останні роки задовольнявся ескортом лише негра Еспіридіана. Вряди-годи з ними їздив капітан Натаріо — погомоніти з полковником, зробити якісь послуги, але вже більше не як охоронець.

Зате Вентуринья, вирушаючи з Ітабуни до Аталаї чи кудись-інде, брав із собою цілий почет, гідний самого Базиліо де Олівейри, сеньйо Бадаро чи навіть Енріке Алвеса за добрих давніх часів.

На чолі конвою з чотирьох озброєних до зубів вершників стояв уславлений ветеран Бенайя Мілка Могила — прізвисько промовисте, ні додати, ні відняти. Я нарахував два десятки, а далі й рахувати перестав, казав Бенайя про свої жертви, про тих, кому він вирив могилу, мілку чи глибоку. То був маленький і сухорлявий кафуз, маломовний, із запалим ротом; стріляв він незрівнянно, а ще краще орудував ножем.

За вбивство полковника Жозафи Пейшото він тричі ставав перед судом присяжних. На першому його засудили до тридцяти років ув’язнення, на другому — до вісімнадцяти, а на третьому, завдяки красномовству славетного адвоката Руї Пеналви, виправдали. Вийшовши на волю, він вступив до батальйону військової поліції, звідки його забрав Вентуринья і поставив на чолі своєї особистої гвардії. Останній його подвиг — убивство повії на прізвисько Лунка, яка відмовилась його прийняти, бо дала обітницю здержливості пречистій Діві Марії.

На прохання Людмили Вентуринья вирішив залишитися у Великій Пастці, поки не завершаться хрещення та вінчання і брат Зигмунд фон Готтесгаммер не виголосить прощальної проповіді: такої вистави він нізащо не хотів пропускати.

— Тоді нам доведеться їхати поночі, спати я хочу на фазенді.

— Їхати лісом уночі — це ж так романтично, мій любий.

«Мій любий» погодився, зірвав поцілунок і в супроводі Петра та Мілкої Могили пішов з Людмилою на обід до Натаріо й Зилди. Веселий і щедрий бенкет, влаштований з нагоди приїзду місіонерів, іще більше пожвавив прихід кума Фадула Абдали, вбраного по-святковому задля хрестин Надо. Святковий день на Капітановому Шпилі.

Після кави Вентуринья ліг у гамаку на веранді, закурив сигару й завів розмову з капітаном і Фадулом. Замість Натаріо управителем Аталаї він настановив агронома і тепер розводився про те, який тямущий цей дипломований доктор: зробив справжній переворот у обробітку землі, вирощуванні й зборі врожаю, обіцяє його потроїти, а що скаже на це Натаріо? Натаріо нічого про це не думав, мовляв, досвіду в нього не більше, ніж у всіх полковників і орендарів; де там йому тягатися з книжковою наукою. При цьому на губах його майнула тонка посмішка — вираз сумніву чи досади, хто знає?

Вентуринья не міг збагнути, чому негр Еспіридіан, так само як і Натаріо, відмовився очолити його особисту гвардію, покинув фазенду і перебрався до доньки-вчительки в Такарас. Він обвинуватив старого жагунсо в невдячності, але Натаріо на це сказав, що коли хтось і має бути вдячним, то аж ніяк не Еспіридіан, а сам Вентуринья, полковників син, бо негр урятував життя його батькові й охороняв його багато років. Бакалавр перевів розмову на інше, привчений змалечку шанувати думку Натаріо; хоч тепер це було йому й нелегко, проте він намагався цього не виказувати. Колишнього управителя теж пекла досада, говорив він мало, безбарвним голосом, і обличчя його було непроникне, як маска.

Хто дорікнув Вентуриньї, то це Фадул, нагадавши, як проїздом через Велику Пастку бакалавр висловився вкрай песимістично про виселок, провістив йому коротке й жалюгідне існування. Мовляв, Велика Пастка так і залишиться свинарником. Фадул не забув тих слів, що так його вразили; якби не допомога доброго Бога маронітів, він давно б уже зневірився. Вентуринья засміявся і визнав, що його пророцтво не справдилось.

— Так, друже, я дав маху. Свинарник пішов угору, розрісся і тепер виглядає на справжнє містечко.

Але тут же додав, що називати Велику Пастку містом — явне перебільшення, адже по правді рангу міста не заслуговують іще ні Ільєус, ні Ітабуна, центри муніципальних округів, ні навіть Баїя, столиця штату, та й Ріо-де-Жанейро, якщо порівнювати з Парижем і Лондоном. Ото вже міста, так міста. А які там жінки! А втім, двоє кумів можуть судити по завойованій ним росіянці: чи бачили вони щось подібне?

Чогось подібного ні метис, ні турок не бачили ніколи. Але Натаріо нагадав, що бакалавр завжди кохався в гарних жінках. Вентуринья пригадує, як сім років тому, тікаючи з Великої Пастки до своїх артисточок і гринго, він, новоспечений доктор, розповів Натаріо про свій зв’язок з аргентинкою?

Вентуринья згадав, чому б не згадати. Адела Лапортенья, виконавиця танго, добряча хвойда. Але проти Людмили Григорівни Циткінбаум вона просто стерво, та й годі.

Поки Вентуринья розмовляв на веранді з Натаріо і Фадулом, Людмила й Петро в супроводі Бенайї Мілкої Могили спустилися з пагорба, щоб оглянути Велику Пастку.

Росіянка страх як любила поїздки верхи по фазендах і виселках. На фазенді Каррапішо, першій зупинці кавалькади, полковник Демостенес Берберт влаштував Вентуриньї та його коханці пишний прийом. То був ставний сорокарічний чоловік з домішкою французької крові в жилах, успадкованої від діда. Троє струнких вродливих дівчат обслуговували «великий дім» і виконували всі забаганки багатія. Доброю французькою мовою — дідова наука — полковник відрекомендував Людмилі трьох грацій: тупі-гуарані, португалку й малійку, три Марії, індіанку, білу і негритянку. Полковник Демостиньйо сам їх дібрав — тонкий знавець, губа не з лопуцька.

В какаовій сельві власник фазенди Каррапішо був білою вороною: у «великому домі» була етажерка з книжками, винний льох, крім грамофона, стояло фортепіано; хазяїн щось собі награвав, а три красуні слухали, повсідавшись навпочіпки. У Фуада Карана, постійного гостя полковника, з язика не сходив його гарем, а Алваро Фарія, завсідник портових барів, провів цілий тиждень на фазенді, дудлячи португальські й французькі вина та коньяки. На авторитетну думку ільєуського ерудита, полковник Берберт був єдина по-справжньому культурна людина в усьому грапіунському краї.

За ранковою кавою — гості виїхали з Ітабуни вдосвіта, щоб устигнути в Аталаю до заходу сонця, — полковник велів подати їм місцеві страви: кускуз, мінгау, сир, кисляк, смажені банани, плоди хлібного дерева, ямс, солодкий маніок, солодкий батат і густий шоколад. Ласунка Людмила скуштувала всього потроху і все похвалила своїм грудним, співучим голосом.

Вони оглянули плантації — збір урожаю був у розпалі, і наймити працювали з п’ятої ранку, — кораль з дійними коровами, де полковник Демостиньйо, скориставшись інтересом Вентуриньї до телиці Суламіти, погладив Людмилу Григорівну по шляхетному задку і шепнув їй, полоскотавши вусом шию:

— Тільки побажайте, і цей дім стане вашим, а на додачу іще один, в Ільєусі, з видом на море.

Це було сказано вишуканою французькою мовою під легенький шелест уранішнього леготу.

Людмила відповіла усмішкою і загадковим поглядом, як уміють усміхатися й дивитись російські героїні. Бравий полковник, перш ніж забрати руку з прегарного заду, легенько його вщипнув, нагадуючи про свою пропозицію.

Росіянка була в захваті від поїздки. Дорога йшла поміж какаовими плантаціями, де в ранковому світлі вилискували бурштинові плоди — видовище іще чарівніше, ніж неозорі лани стиглої пшениці. На кожній фазенді вони зупинялися утамувати спрагу — випити ковток води, чашечку кави з банановими й помаранчевими цукатами, склянку того божественного нектару, який готують із какаової патоки.

Задля знайомства з російською співачкою, коханкою доктора Вентуриньї, полковниці забували про кухню та свої упередження і похапцем накидали на себе святкові вбрання. Людмила підносила кінчики пальців для поцілунку господарям, ласкаво всміхалася господиням, дякувала за люб’язний прийом. О чарівна зваба російської співачки!

Ці гарячі, запаморочливі тропіки, полковники-мільйонери і бідарі-наймити, розкішні садиби і вальковані халупи так різнилися і водночас чимось нагадували російські рівнини, дворян і кріпаків. Людмила Григорівна перемовлялася зі своїм братом Петром, висловлюючи надію одержати колись із щедрих рук земляка Боавентури або іншого товстосума у подарунок плантацію чи сільце з чорними рабами. Вона хмеліла від нових вражень, усе здавалося їй прекрасним і романтичним, присмаченим дрібкою небезпеки: гадюки й бандити.

Зачарована Великою Пасткою, вона об’їхала вигін, вулички, перетнула місток, обігнула Жаб’ячу Косу й спинилася біля кузні, щоб подивитись на коваля. Гологрудий, із засмальцьованою вепрячою шкурою на стегнах, він саме виконував металевий браслет. Вона захотіла купити його, але негр подарував їй цей простенький, але чудовий сувенір, що так і висявав на сонці.

Після прогулянки, з блискучими очима, із зрошеним потом обличчям, Людя, аж затинаючись від хвилювання, запитала у Вентуриньї, який усе ще лежав у гамаку, справляючи довгу сієсту:

— Це село, мій орле, твоє? Ці люди — твої кріпаки? — Вона нахилилася над гамаком, млосно вигнувши стан. — Якщо ти справді любиш мене, то подаруй мені село і рабів на знак твоєї любові.

На вранішній месі палкий і добрий брат Теун з ордену Святих Дарів картав мешканців Великої Пастки за розпусту й зледащіння і закликав їх покаятися в сльозах перед Господом, уповаючи на його безконечну благість і милість до заблудлих овечок його отари.

Якби не зачерствіли серця великопастківчан, то у відповідь неодмінно почулися б бідкання, загупали б у грішні груди кулаки: авжеж, грішники, усі ми грішники. Як було б гарно й повчально увінчити в літопису Великої Пастки цю величну мить каяття і скрухи нечисленної пастви, з’юрмленої біля святого хреста, що у відносній тиші слухала проповідника. Але як же це зробиш, коли не видно й тіні скрухи, ані найменшого каяття? Щоправда, в одному сходилися всі: його велебність вельми красномовний, голос у нього палкий, закличний.

І з себе хлопець красовитий, на думку жриць кохання.

Як не було уранці стогону, так і ввечері скреготу зубів, панічного страху на проповіді брата Зигмунда; Господній Молот марно молотив усім по вухах, гавкаючи, як сторожовий пес. Брат Теун здобув успіх у повій: поки він, у старій сутані й білому стихарі, метався на імпровізованому вівтарі й побивався над долею тутешньої людності, приреченої на вічні муки, розпусниці обмінювалися сороміцькими репліками про те, як гарно було б принадити до себе в обійми цього кругленького ченчика з печальним, як у плаксивої дитини, личком. Зате брат Зигмунд своєю полум’яною промовою, сповненою погроз і гнівних обвинувачень, захоплював здебільшого чоловіків: цьому ченцеві пальця в рот не клади! Плакали тільки немовлята, коли їх підносили до хрестильниці; цю емальовану ванночку, новісіньку й дуже дорогу, позичив зі свого складу турок Фадул.

Зібравши цілий гурт поган різного віку, серед них і рослявих підлітків із сусідніх фазенд, брат Теун прийняв їх усіх у лоно святої матері церкви. Він по черзі совав їм у рот сіль і мазав єлеєм, кроплячи їм голови водою з хрестильниці. Виголошував символ віри: вірую в Господа Бога всемогутнього, — а батьки й куми повторювали, і від їхнього бубоніння гомін стояв, як на базарі.

Вірний своїй обіцянці, полковник Робустіано де Араужо разом зі своєю дружиною доною Ізабел прибув уранці до Великої Пастки, щоб держати до хреста Тово, сина померлої Діви й Кастора Абдуїна. Негритянка Епіфанія, готуючись до хрестин, вишила полотняну пелюшку і загорнула в неї неспокійного Тово; при оформленні паперів, як це й годилося, вона оголосила себе його хрещеною матір’ю. Горюха загавкав на ченця, намагаючись його вкусити, а немовля, відчувши в роті сіль, запхикало. Ця комічна сценка викликала дружний сміх.

Дорогою в Такарас, куди вони вирушили після хрещення в супроводі кабри Назарено, полковник і дона Ізабел зустрілися з Вентуриньєю і кілька хвилин обмінювалися з ним люб’язностями, спинившись посеред болота. Сидячи верхи на віслючку Плохуті, дона Ізабел розглядала чужинку, що приїхала з сином покійного полковника Боавентури, їхнього щирого друга. Що ж, у вроді, і то незвичайній, їй не відмовиш, — ну просто Діва Марія під час утечі в Єгипет. Така ж скромна й чиста. Оці, нібито святі та божі, — найгірші, докинула дона Ізабел чоловікові, коли вони рушили далі. Що ж до бакалавра, то хоч він і заплив увесь салом, але, очевидячки, так і залишився вітрогоном.

Травневі наречені, одні вагітні, інші з дітьми, народженими в гріху, поставали рядком на помості навпроти вівтаря. Брат Теун шикував пари, кожну з хрещеними батьком і матір’ю.

Факел Абдуїн викував для молодят металеві обручки. Веселий і жвавий уранці на хрестинах, увечері на весіллі кума Бастіана да Рози й Абігайл, він став поважним і мовчазним. Епіфанія сумно дивилася, як він танцює сиранду: вона знала, що негр думає про Діву, з якою сьогодні одружився б, якби її не забрала люта лихоманка.

Важко було сказати, хто з наречених найвродливіша й найщасливіша, а от хто найцнотливіша, то це, безперечно, Шика в свої чотирнадцять літ. Причому єдина, як про це вже оголошено всім, навіть братові Зигмунду: хто вам, наша велебносте, сказав, що дозволяти інші пестощі — те саме, що згубити дівоцтво? Адже ж її наречений Балбіно не розвив їй вінка, Шика цього не дозволила. Чому ж тоді під час святого таїнства шлюбу чорноризець сердито зажадав від бідолашної дівчини, щоб вона зняла свою гарну фату й флердоранж, виготовлені доною Наталіною? Обурена сіа Леокадія, щоб не допустити такої ганьби, хотіла була забрати своїх рідних і покинути церемонію, але здалася перед погрозами брата Зигмунда: тоді він узагалі не надіне сутани. Завдяки втручанню брата Теуна дійшли компромісу: фату залишити, а флердоранж зняти. Під час вінчання Шика заливалася слізьми і голосно запевняла, що вона чесна, навіщо ж її так кривдити.

Другого дня після вінчань і хрестин двоє місіонерів збиралися на світанні вирушити в Такарас, містечко багатолюдніше й не таке грішне. Проповідь брата Зигмунда завершила побожну частину події, яка дві доби хвилювала й будоражила Велику Пастку. Фінал відбувався вже без участі ченців; там заправляв гармоніст Педро Циган, достойний громадянин. На честь масових хрестин і вінчань влаштували бенкет, що, як і завжди, тривав до самого ранку. На догоду Вентуриньї Людмила Григорівна вирушила до Аталаї ще до закінчення балу, але все-таки встигла станцювати французьку кадриль, якою диригував негр Кастор Абдуїн. Факела того дня роздирали суперечливі почуття. Просто-таки ефіоп з двору негуса, сказала Людя Петрові, братові й повірникові. Вона почувала себе на гулянці так невимушено, ніби знову перенеслася в своє вбоге сільське дитинство.

Проповідь брата Зигмунда фон Готтесгаммера золотими літерами вписалася в літопис апостольських подвигів. Його вогненні, грізні слова якщо й не розтопили камінних душ мешканців Великої Пастки, то все ж змусили декого задуматися над тим, чи не суперечить їхня поведінка приписам доброзвичайності.

Вже сама назва, дана на честь злочину, вельми промовиста — так розпочав свою проповідь великий інквізитор. І закінчив її осудженням Великої Пастки як оселі гріха і кубла розбійників. Земля без закону, Божого і людського, осереддя ницості, розпусти, жорстокості, святотатства, нечестивих гемонських діянь, прокляте царство Сатани. Об’єднані воєдино Содом і Гоморра, виклик многотерпеливому Господеві. Колись гнів Божий впаде на невірних, зруйнує мури зла й скверни, спопелить цей вертеп. Таке було його пророцтво.

Коли настав час благословляти паству, брат Зигмунд Господній Молот у присмерку згаслого дня підвів свою висхлу руку й перехрестив повітря, проклинаючи селище і відлучаючи від церкви його мешканців.

Це кубло розбійників, душогубів і гулящих дівчат піддав анафемі посланець Божий. Треба викорінити насильство й розпусту, покласти край безладдю і мерзоті — постановили фарисеї й підлабузники. Про це галасували на форумах, у муніципалітетах, на соборних площах, у кабаре.

Від звичаю домагатися всього хитрощами, підступністю і вбивствами пора переходити до принципу власності й закону. Сівши на коня, король повів своє військо відмірювати все лінійкою і циркулем, запроваджувати тверду владу й послух там, де панували воля і фантазія.

Від анафеми інквізитора до виступу солдатів лише один крок — між зимою, коли пролунали проповіді, і літом, коли грянули постріли, між життям і смертю, між вільною людиною і підданцем. А ще коротша розправа: між наказом виступати і тим, що потім сталося, минуло всього кілька днів.

Послання від полковника Робустіано де Араужо дійшло до капітана Натаріо да Фонсеки після його повернення з фазенди Винозоре, де закінчувався збір урожаю; врожай на нових плантаціях перевершив найсміливіші підрахунки. Капітан гадав зібрати шістсот арроб, а вийшло понад сімсот. Раніше так само добре оброблялися й какаові плантації Аталаї. Тепер уже ні, попри старання доктора Луїза Сезара Гузмана й новітні теорії вирощування теоброми какао, дерева сімейства стеркулієвих, — за манірним висловом високовченого агронома.

Доктор Луїз Сезар Гузман, цей світоч агрономічної науки, збирався подати у відставку, коли його хазяїн Вентуринья, повернувшись із Ріо, де він разом з Людмилою Григорівною та її братом Петром дихали повітрям цивілізації, дізнався про зниження врожаю. Він мов чемериці наївся, метав громи й блискавки, вимагав пояснень. Агроном, гортаючи сторінки учених книг, доводив йому, що саме так і буває: щоб добитися від застосування нових наукових методів бажаних наслідків, треба запастися терпінням. Запастися терпінням, чорт забирай! — шаленів Вентуринья. Але все закінчилося тим, що він здався перед доказами доктора Гузмана, а улещувати той умів; та й Натаріо знову відхилив його пропозиції на дуже вигідних умовах повернутись на посаду управителя.

Вентуринью страшенно образила його відмова, бо він пообіцяв Натаріо, колишньому кабрі полковника Боавентури, навіть відрахування від прибутків, хоч жоден плантатор такого собі і в думці не покладав. Гнів — поганий порадник: Вентуринья став говорити всім, хто мав охоту його слухати, про капітанову безчесність і ввернув слово «зрада». Натаріо, мовляв, не шанує навіть пам’яті свого покровителя, якому зобов’язаний усім: одразу ж по його смерті збудував собі розкішний дім і взяв на утримання Сакраменто, полковникову наложницю, наставивши йому роги посмертно, а це страшенна підлота. Він вимовляв слова «посмертно» і «підлота» тим самим повчальним тоном, яким агроном торочив йому про теоброму какао з сімейства стеркулієвих.

Ходять усякі розмови, що дуже мені не подобається, стережіться! — писав у своєму листі, досить-таки туманному, полковник Робустіано де Араужо. А довірена людина полковника, кабро Назарено, який доставив це послання, від себе додати нічого не міг. Спочатку капітан був подумав, що то просто невдоволене бурчання Вентуриньї; якісь плітки вже доходили й до самого Натаріо, але він із того тільки сміявся: втерли носа молодому панові. В Ітабуні він і слухати нічого не хотів: мовляв, хильнемо краще по чарці та поговоримо про жінок.

Та коли він заговорив про це з Фадулом, то з подивом довідався, що турок тоді ж таки отримав листа від Фуада Карана, написаного у формі притчі. Бідний фелах садить в оазисі фінікові пальми, але плоди збирає заздрісник. Пильнуйся, мій славний Фадуле, бо плоди вже достигають, застерігало кучеряве арабське письмо. Листа привіз обозник Зе Раймундо, ветеран-погонич, з наказом віддати його в руки самому крамареві.

Натаріо і Фадул довго сушили собі голову, питали ради в Кастора Абдуїна, але так і не знайшли розгадки, яка б пролила світло на незрозуміле послання полковника і на тайнопис ученого араба.

— Через тиждень поїду в Ітабуну і все з’ясую, — сказав Натаріо, людина, як відомо, недовірлива.

Що то за розмови так не подобаються полковникові Робустіано? Чого слід остерігатися? Як розуміти притчу про дозрілі фініки, що вийшла з-під пера Фуада Карана? Мабуть-таки, це все неспроста.

Щоб супроводжувати в Ітабуну капітана, раніше кума тільки на словах, а тепер, після хрещення Надо, справжнього, побувати разом з ним у барі, пансіоні Шанду, кабаре, Фадул вирішив прискорити свою чергову ділову поїздку. Шанду з будинку побачень нагадувала йому звабливу Зезинью Пальму — справжній вулкан жаги! Переїхавши у Сержипе, Зезинья перестала писати навіть своєму небожеві Дурваліно.

Якщо встигне, він махне в Ільєус погомоніти з Алваро Фарією і побачити море, те море, яке він хлопцем переплив на емігрантському судні, міняючи край фінікових пальм на какаові землі.

З’їздити до Ітабуни Фадулові перешкодили події, що одна за одною налітали на селище смерчем і буревієм.

Капітан Натаріо да Фонсека саме сідав за обідній стіл, коли до кімнати вбігла його дочка Пеба і, ледве зводячи дух, гукнула батькові:

— Там двоє стріляють у свиней, назвались інспекторами.

Капітан, не дослухавши Пебу, зірвав зі стіни пояс з парабелумом і стрімголов кинувся униз до схилу. На вигін він примчав майже одночасно з Алтемірандо, який теж прибіг туди дати відсіч напасникам. Виригаючи погрози, двоє озброєних пістолетами чужаків учинили бойню свиням, більшість яких належала сертанцям.

Алтемірандо з ножем у руці і один із незнайомців, — пістолет його при падінні відлетів убік, — зчепившись, покотилися по землі. Поки Натаріо з криками біг на допомогу, другий лиходій вистрелив кілька разів в Алтамірандо. Свинар зігнувся у три погибелі, з його спини фонтаном полилася кров. В наступну мить капітан звалив убивцю одним-єдиним пострілом зі свого парабелума. Звідусіль збігалися люди. Факел Абдуїн згріб у залізні лабети чоловіка, що борюкався з Алтамірандо і тепер силкувався звестись на ноги.

Оточений з усіх боків, діставши кілька добрячих запотиличників, напасник упав навколішки і став просити пощади: в нього жінка й діти, хто їх утримуватиме і роститиме? Сюди його з товаришем послали виконати один наказ. Обидва вони інспектори ітабунського муніципалітету, чия юрисдикція, крім самого міста, поширюється на всі селища й виселки, включаючи й Велику Пастку. Згідно з розпорядженням муніципалітету, худобі заборонено бродити по вулицях, тож поліцейський сержант наказав їм убивати всю худобу, яка ходить самопас, бо якщо хазяї не можуть або не хочуть тримати її у загородах, то треба їх провчити. Я підневільна людина, сеу капітане, сказав він. Я тільки виконував наказ.

Його добряче віддухопелили і відпустили, дозволивши взяти» віслюка. Але з нього здерли всю одежу й відібрали зброю — крім загубленого пістолета, він мав при собі ще запоясника, ножа та ладунку з кулями. До сідла іншого віслюка прив’язали його мертвого напарника. На прощання капітан сказав переляканому інспекторові:

— Передай тому, хто тебе сюди послав, що у Великій Пастці не потерплять чужаків. Скажи, що тут розпоряджається капітан Натаріо да Фонсека, і найкращий доказ цьому ти сам, якого витурили звідсіля в отакому-от вигляді.

Скінчивши пакувати речі, Зилда сіла на веранді біля капітана. Діти, за винятком Еду, який допомагав у кузні Факелові, спускалися і підіймалися схилом, переносячи клунки та ковані скрині до волячого запрягу, що стояв біля підніжжя пагорба. Трохи помовчавши, Зилда озвалась до чоловіка:

— Щось мені не хочеться їхати. Коли б можна було скоріше вернутись.

— А це ж чому? Я гадав, що ти рада. Відколи збудували дім, у тебе тільки й мови, що про плантацію.

— Та то раніше, до появи отих інспекторів. Як ти гадаєш, хто їх послав?

Сидячи на веранді свого дому, капітан з вершини пагорба споглядав Велику Пастку. Того далекого дня, коли тут було лише кладовище, він сказав полковникові Боавентурі Андраде, показуючи на невідому йому долину: «Отут, як скінчиться земельна війна і ви дотримаєте свого слова, я побудую собі дім». Він обернувся до дружини й глянув у її завжди спокійне, а нині стривожене обличчя. Його не можна було назвати вродливим, але риси його були тонкі й делікатні. Її худеньке личко ще зберігало сліди юності — ні роки, ні діти, рідні й нерідні, не пригасили її запалу й завзяття. Пеба понесла вниз папугу Пішов ти в гузно, і птах безперестану вигукував слова протесту. Навіть у хвилини найбільшої небезпеки Натаріо бував відвертий з Зилдою, коли вона бралась його розпитувати, одірвавшись од домашніх справ.

— Ет, пусте! Просто зірвав свою злість сержант Оріженес або захотів показати себе голова муніципалітету доктор Кастро.

Головою ітабунського муніципалітету був той самий бакалавр Рикардо Кастро, який, прослуживши десять років полковникові Еліасу Далтро, продався з усіма тельбухами полковникові Боавентурі Андраде і навіть пишався цим; він був просто створений для цієї посади і займав її навпереміну із дантистом Салвіано Невесом, родичем дони Ернестини. Майже вічний голова муніципалітету, бакалавр Кастро був нівроку впертий та свавільний і нерідко зловживав своєю владою.

— Коли буду в Ітабуні, то скажу Вентуриньї, хай намилить чуба цим нікчемам. Поки жив полковник, ніхто й писнути не смів, бігали на короткому поводі. А Вентуринья усіх порозпускав.

— Гадаєш, він нічого не знав? — спитала Зилда і квапливо додала: — Я теж думаю, що просто комусь хотілося зробити людям капость.

Капітан схвально кивнув головою. Хто знає, може, це витівка й Оріженеса — доктор Кастро надто дурний, щоб таке придумати. Здавалося, вже все сказано, проте Натаріо не припиняв розмови. Якщо вже він почав ділитися думками з дружиною, матір’ю своїх дітей, то не хотів недомовок: Зилда заслуговувала повної довіри. Щоправда, іноді він уникав говорити з нею про деякі речі, та коли вже вона про щось запитувала, він перед нею не крився, що б то не було.

— А може, тут щось серйозніше. Може, хтось захотів загребти жар чужими руками, сержантовими чи докторовими? Велика Пастка росте, раніше вона була щербатого шеляга не варта, а нині багато хто позирає на неї ласим оком. Дехто дуже хотів би прибрати її до рук. Тільки я цього не допущу. — Він вважав, що розмову вичерпано. — Так що збирайся їхати з дітьми.

— Не хочеться мені їхати.

Капітан одірвався від чудової картини літнього ранку і глянув на стурбовану Зилду.

— А пригадуєш, як під час пошесті ти рвалася з дітьми на Плантацію, а я заперечував? Тоді нам не можна було їхати звідсіль — ні тобі, ні мені, ні дітям. Треба було лишатися на місці, навіть якби довелось померти. А тепер я тобі кажу: їдь і забирай з собою дітей. Досить того, що тут залишаюся я.

— А чи не краще мені залишитися з тобою?

— Скільки вже ми живемо разом? Відповідай! А чим я колись займався? Ти що, забула?

Голос спокійний — ні люті, ні хвилювання, ніби йшлося про буденні речі. У грудях його ворухнулася ніжність до жінки, яку він відбив просто на дорозі. Йому тоді довелось застрелити того негідника. З нею він побрався церковним шлюбом, скориставшись приїздом місіонерів, сплодив купу дітей, а Зилда брала ще й чужих, щоб виховувати як своїх власних. Усі діти були їй рідні.

— Ти завжди опікувалась дітьми, це твій обов’язок. А я повинен дбати про вас. Усе життя я ходив у жагунсо, ти це добре знаєш. Отож бери дітлашню, їдь на плантації і жди мене там.

— А ти приїдеш?

— Може, приїду, а може, й ні. На плантації роботи непочатий край. Але спершу я з’їжджу в Ітабуну, дізнаюся, що там сталося.

Знизу долинав галас — то діти вантажили клунки на волячий запряг. Прийшла Пеба й сказала, що все готове до від’їзду. Капітан із Зилдою зійшов униз, щоб попрощатися з дітьми. Зилда торкнулася кінчиками пальців його руки, а він за своїм звичаєм легенько погладив її по щоці.

Спокій сонячного ранку лагідно оповивав Велику Пастку. Чувся звичний гомін; вітер брижив річкову гладінь; жінки, співаючи, прали білизну; під жакейрами свині рилися в гнилих плодах. Фадул стояв на порозі армазему, Дурваліно тягнув воду з колодязя, а з кузні Кастора Абдуїна долинав частий перестук молота. Надійшли Бернарда і Збуй-Вік побажати Зилді щасливої дороги й поцілувати Надо.

На кладовищі стало однією могилою більше, як і інші, вона була без горбка; тут спочив Алтамірандо, козопас і свинопас. Уволивши його волю, поховали його недалеко від Сан.

Того дня було душно, і капітан Натаріо да Фонсека й Бернарда, його хрещениця, лежали в ліжку голісінькі, коли раптом брязнула клямка і рипнули вхідні двері. Певно, то Збуй-Вік вернулася з гостин у сі Ванже на тому березі річки. Подумавши так, капітан жагуче пригорнув до себе Бернарду, але вона рвонулась і злякано звелась на ліжку. Відтоді, як до них заявились оті інспектори, що стріляли свиней, у неї душа була не на місці, її мучили лихі передчуття.

У темній кімнаті виросла чиясь постать, розлігся гучний голос:

— Прийшла твоя смерть, Натаріо да Фонсеко, сраний капітане!

Але кулю, призначену капітанові, прийняла Бернарда; вона враз кинулася вперед, затуливши собою хрещеного. Куля влучила їй у ліву грудь, і Бернарда впала на Натаріо.

Тієї ж миті постріл від дверей поклав на місці убивцю. В сутінках замаячів негр Еспіридіан, але він не зайшов до кімнати, а зостався у сінях. Бернарда помирала на руках у хрещеного, як і наворожила їй циганка того далекого дня, коли читала по її руці.

— Любове моя… — прошепотіла вона; кров лилася у неї з рота і з рани у грудях. Вперше вона назвала його своєю любов’ю, єдиною любов’ю в житті. Повторила ще раз ледь чутним голосом: — Любове моя…

Бернардина кров заливала груди Натаріо, котилася по його животу і стегнах. Він узяв дівчину на руки, поклав на ліжко і вкрив простирадлом. Якусь хвилину капітан стояв над тілом хрещениці — обличчя наче маска, на вилицях випнулись жовна, зуби зціплені, очі погаслі, увесь мов лезо ножа. Він викликав жалість і страх.

— Це Далвіно, пригадуєте його? — промовив негр Еспіридіан, штурхаючи ногою труп.

Натаріо згадав білявого хлопця, одного з багатьох, що в сутичках погрожували його вбити. Вони зустрічалися, коли ще той служив у полковника Далтона Мело з Феррадаса, а сам він охороняв полковника Боавентуру. В ітабунському будинку розпусти вони завелись через жінку, проте до бійки не дійшло: Далвіно, п’яний як чіп, ледве тримався на ногах. Плутаючись язиком, він обмежився погрозами і клятвою помститися. Одна з дівок забрала його до себе в ліжко.

Білявий, коротко підстрижений чуб, на підборідді пурпуровий рубець — пам’ять про перестрілку. Добрий стрілець, Далвіно мав у послужному списку багато жертв, яких він відправив на той світ за наказом різних хазяїв. Коли полковник Далтон згорів від огневиці, яка вбиває навіть поліцаїв, Далвіно став вільним стрільцем, продавав свою рушницю і влучне око кожному, хто пропонував йому роботу і гроші. Потім він зник, пройшла чутка про його смерть у сертані Жекіє, звідки прийшов і куди повернувся. І ось він зненацька воскрес, щоб у Великій Пастці прибрати Натаріо. Навряд чи то був акт запізнілої помсти. Напевне, його найняв хтось добре обізнаний з виселком і капітановими звичками, його уподобаннями і зв’язками.

— Такарас так і кишить жагунсо, щодня з Ітабуни прибуває нова ватага, — вів далі Еспіридіан. — Коли хочете знати навіщо, то я вам скажу: вони збираються напасти на Велику Пастку.

Вражений несподіваним напливом головорізів на такараську станцію, Еспіридіан узявся з’ясовувати причину цього загадкового явища. Такої зграї розбишак уже давно не збиралось в одному місці: серед полковників панує злагода, землю поділено між можновладцями, політичне життя тече спокійно, до виборів ще далеко. Зайнятися йому було нічим, хіба що тішитися вченістю своєї дочки, вчительки Антонії, — дивлячись, як вона виписує цифри на класній дошці, Еспіридіан аж надимався від гордості і вдоволено плямкав беззубим ротом, — і він пішов розвідати, чому в Такарас наїхало стільки капанг грізної, лихої слави. Всі озброєні до зубів, кишені напхані грішми; кашаса в пансіонах лилася рікою.

Більшість прибульців знали небагато: їх запросив сюди сержант Оріженес для якоїсь вельми зисковної справи; їм обіцяно багату здобич і місце у військовій поліції, залежно від вкладу кожного. Вступити у військову поліцію, з правом носити форму й чинити безкарну розправу, було заповітною мрією більшості безробітних жагунсо. В Такарасі, місці зустрічі, вони належної години одержать відповідні вказівки.

Кожний з них знав небагато, зате Велика Пастка згадувалась не раз. Влаштувавши в пансіоні Мари на Беко-да-Валса бучну гулянку, Далвіно, хвалько та ще й під хмелем, варнякав про доручену йому особливу, сенсаційну місію, що її він мав виконати ще до виступу головорізів. Доручення чудове, бо дасть йому змогу поквитатися за давню кривду.

Нарешті спливло ім’я капітана Натаріо, і після цього Еспіридіан уже не спускав Далвіно з ока. Він ув’язався за ним, спостерігав здалеку зустріч кабри з капралом Шико Різанцем, уповноваженим ітабунської поліції, що прибув сюди поїздом; тримаючись на безпечній відстані, він рушив назирці за Далвіно, коли той подався до Великої Пастки. Що було далі, друг Натаріо знає і сам.

Негр жалкував тільки, що не вистрелив у негідника раніше і не відвернув загибелі Бернарди. Але від порога середину кімнати було видно погано, її огортали сутінки. Боячись влучити в дівчину чи в Натаріо, він розрядив рушницю лише тоді, коли спалах пострілу освітив Далвіно. А Бернарди страшенно шкода: в усьому басейні річки Кобрас не було гарнішої дівчини — мальована краля, всіх заткнула за пояс.

Жасинта, віддавна звана Збуй-Вік, постарілася, зморщилась, зів’яла, ніби її зненацька прибили літа і втома. Сівши навпочіпки біля смертного ложа Бернарди, вона не відривала від неї очей. Смертне ложе — розкладачка, на якій небіжчиця стільки років приймала клієнтів, а кохала всі ці роки лише одного мужчину, свого хрещеного.

Двічі кума Збуй-Вік прийняла в неї пологи, а потім тримала до хреста її дитину перед вівтарем святої місії. Небіжчиця їй більше, ніж дочка, бо коли вони зустрілись у Великій Пастці і Збуй-Вік прихистила її в себе, Бернарда ще була ображеною, скривдженою життям дитиною: батько її згвалтував, паралізована мати лежала колодою, з меншою сестрою вони росли голодні й биті. Вона стала її кровинкою, рідною дочкою, найдорожчою в світі.

Всі ці роки вони жили разом у цій рубаній хатині, що її збудувати для них звелів капітан Натаріо да Фонсека; ніколи сварка чи найменша недовіра, лихе слово чи гнівний порух не затьмарювали їхнього мирного життя. Боже Христе, що ж тепер буде? Голова Збуй-Вік важко впала на груди — вона не хотіла про це й думати.

Ні про що не думала, не приходили їй на згадку минулі події, розмови, плани, сумні й веселі години, небезпеки, мрії і свята. Сиділа висхла й порожня, ніби їй раптом вирвали серце і душу. Обмила Бернарду, обрядила її, причесала, начепила на вуха сережки, подарунок хрещеного.

Мало-помалу почали сходитися люди, щоб попрощатися з небіжчицею. Навіть повії на знак жалоби припинили роботу.

Досі я мовчав, а тепер скажу вам, кумасі й куми: в старосвітські часи на грапіунській землі, де квітнуть какаові плантації, де сіється і визріває найкраще і найбагатше у світі зерно, знали, що таке слово честі і святість угоди, складати документи на гербовому папері було непотрібно. Для багатіїв і бідняків, полковників і жагунсо не були порожнім звуком чесність і шана, гідність і благородство. За зраду розплачувалися життям.

Багато чого перемінилося з тих далеких часів, коли на шляху зустрічалися з рушницею напереваги, а довіра між хазяями і найманцями була ходовою монетою. Нині запанували інші звичаї. Камінне обличчя Натаріо не видавало його гірких дум, не відбивало болю за тією, що була йому коханкою і хрещеницею, майже дочкою.

На станційних лавах з балакучими пасажирами, у гомінливих шинках за кашасою, в пансіонах веселих дівчат Еспіридіан чув поголоски, плітки, балачки про те, що на ноги піднято муніципалітет, адвокатські контори, казарму жандармерії, в’язницю, цілі ітабунські квартали. Причини, якщо вірити чуткам, були різні й суперечливі.

Чуток сила-силенна, але досить-таки туманних і безладних. Капітан збирався з’їздити до Ітабуни, щоб з’ясувати на місці, що ж воно діється насправді. Проте Фадул Абдала і Кастор Абдуїн, а надто Збуй-Вік, жінка бувала, відраджували його від цієї необачної й небезпечної подорожі: це все одно що лізти самому у вовчий барліг, хижакам на з’їжу.

Переконану й виважену думку Еспіридіана, що коли до Натаріо у Велику Пастку підіслали вбивцю, то в Ітабуні бандити чигатимуть на нього за кожним рогом, поділяли Фадул Абдала і Кастор Абдуїн. Еспіридіан доручив своїй дочці — вчителька Антонія спілкувалася з багатьма людьми, довіру й пошану яких заслужила завдяки своїй ученості та окулярам, що цю вченість підтверджували, — зібрати якнайбільше відомостей і передати їм через посланця написаного її рукою листа. А хто ж напише краще й доладніше за вчительку Антонію!

І все ж капітан зробив би по-своєму, якби не приїхав до Великої Пастки сеу Карліньйос Силва. З Ільєуса, куди він їздив для щомісячного звіту, він привіз точні відомості і терміновий наказ самого Курта Койфмана спорожнити й зачинити какаовий склад і повернутися до головної фірми.

В супроводі трьох синів — Жоанзе, Агналдо й Авреліо — перед верандою капітана Натаріо да Фонсеки зупинилася стара Ванже.

— Пробачте, капітане. Я хотіла б побалакати з вами.

Капітан сидів на дерев’яній лаві, чистив парабелум і розмовляв з Фадулом та Факелом. Сержипанка помітила зброю, навалену купою у вітальні, під грамофоном.

— Сідайте, тітко Ванже. — Натаріо показав на порожні лави. — І ви теж. Місця вистачає.

Жоанзе повернувся з Такараса тяжко вражений побаченим і почутим. Вони з братом подалися туди на ярмарок, повезли на віслюках бамбуковий кіш і дві корзини овочів з їхньої плантації, але зразу ж і повернулися назад, стривожені й спантеличені. Жоанзе побачив там цілі загони жагунсо, почув страшні чутки.

— Сеу капітане, знаєте, що Жоансе чув на такараському базарі? Він тут розповідав, та ніхто йому не повірив.

Капітан підвівся і приніс кухлі — почастувати гостей кашасою.

— Кажіть, тітонько, я слухаю…

Перш ніж сісти, долив у кухлі негрові, туркові й собі. Пляшку поставив так, щоб була напохваті.

— Так ось, там говорили, що ми злочинці, що захопили чужу землю.

— Авжеж, — підтакнув син. — Що ми вкрали землю.

— Що нас викинуть геть, що скоро приїдуть законні хазяї, — додала Ванже.

— З допомогою жагунсо… — пояснив Жоанзе.

— З допомогою жагунсо… Хазяї Великої Пастки, ось як вони висловилися. Жоанзе почав був сперечатися, але вони заявили: повинен прийти закон. У цій глушині ми його ще не мали, а тепер матимемо. Скажіть, капітане, так це чи не так? Я вірю тільки вам.

Капітан Натаріо да Фонсека відклав парабелум на лавку, глянув на стривожену стару сержипанку, відпив ковток кашаси, тильним боком долоні втер рота.

— Людей, які прагнуть цього, чимало. Якщо ми це допустимо, то так і буде.

— Даруйте, капітане, мабуть, я не зовсім розумію.

Троє братів, цмулячи разом з Кастором і Фадулом кашасу, мовчки слухали їхню розмову. Напруження було таке, що аж відчувалось на дотик. Жоанзе смачно сплюнув за поріг.

— Скажіть, скільки років минуло відтоді, як ви прибули сюди з покійним Амброзіо та його ріднею? Чи земля мала тоді господаря, чи лежала перелогом? Коли ви зайняли її, розчистили під маніоку, чи заявив хтось на неї свої права?

— Ніхто.

— А чому? Бо вона була нічия. Скільки відтоді минуло років? А нині, коли ви її розчистили й засадили, коли поставили млин і торгуєте городиною і тут, і в Такарасі, то на неї стали зазіхати. Невже ви цього не зрозуміли після наскоку інспекторів? Чиїх свиней вони вбивали? Хіба не Алтамірандових? Вони вбили і його самого. А ще посилаються на закон, кажуть, що ми повинні йому коритись.

Агналдо вилаявся крізь зуби, але мати зупинила його.

— Стривай, сину. Капітане, ви допіру сказали, що вони доскочать свого, якщо ми це допустимо, еге ж? — І ще раз перепитала: — Якщо допустимо?

— Атож, сіє Ванже. Ітабунці брешуть, твердячи, що урочище Велика Пастка має хазяїна із самого початку. Ті землі обабіч річки, де ви разом із Зе дос Сантосом, Алтамірандо та Леокадією насадили плантації і де поставили будинки. Плантації і будинки, змиті паводком і знову засаджені й споруджені нашими руками. І ось ці землі, досі ваші й наші, нібито мають і споконвіку мали хазяїна. Документи вже складено й затверджено. Залишається тільки згодитись.

— Згодитися, щоб забрали нашу землю?

— А тепер, тітко Ванже, слухайте, що я скажу. І ви теж, Жоанзе, Агналдо й Авреліо. Одне з двох: або підкоритися — ви оброблятимете землю споловини, а я платитиму за оренду пагорба, — або битися, щоб відстояти своє.

— Чи ж варто? — Жоанзе знову сплюнув. — Стільки горлорізів наїхало…

— Сутичка буде запекла… — Капітан глипнув на сержипанців своїми маленькими очицями, стишив голос. — І не обійдеться без жертв. І все ж, Жоанзе, по-моєму, справа варта заходу; такої самої думки кум Фадул і друг Факел. Тому ми вирішили битись. — Він утупився в зморшкувате обличчя старої. — Велика Пастка створена нашими руками — нашими і вашими, тітко Ванже. І руками покійних Амброзіо та Алтамірандо, небіжчиці Меренсії — всіх, хто похований тут. Хіба не правда? Поки я живий, нами не попихатимуть. — Агналдо хотів утрутитися, але капітан зупинив його владним жестом: — Я вже, Агналдо, закінчую. Кожен, тітонько, вільний робити, що хоче: ви, і сини. Можна поїхати звідси, а потім вернутися і впасти в ноги.

— Я вже знаю, що робити. Вдруге такого не буде! — люто вигукнув Агналдо.

Ванже спокійно пояснила:

— Пригадуєте, капітане, як ви зустріли нас на дорозі, коли ми їхали сюди з Сержипе? Землю хочуть відібрати в нас уже вдруге; те саме сталося і з наділом мого батька. Я знаю, що Агналдо ніколи цього не забував. За інших не ручуся, кожен хай вирішує сам. Але вам, капітане Натаріо, я можу сказати, ви для нас як рідний батько: дарами цієї землі, яка лежала облогом, коли ми приїхали, я не поділюся ні з ким — ні половиною, ні третиною. Ні з ким. Я з цієї землі зійду тільки мертва. За інших я не знаю.

— Ми зробимо так, як ви велите, мамо. — Жоанзе підвівся, він квапився на плантацію. — Ходімо працювати.

— Бог вам віддячить, капітане, — сказала Ванже і повернулася йти разом із синами.

Аж тоді озвався наймолодший, Авреліо, який досі не промовив ні слова:

— Може, ви дасте мені якусь зброю, капітане? Бо в нас озброєний тільки Агналдо. А стріляю я незле.

Закон, кумасі й куми. Закон заявляє про себе стволом рушниці, курком пістолета, жерлом обріза. Вже після повені й пошесті.

Хто хоче, може їхати геть, податися в світи, перечекати оддалік, поки все вляжеться, а тоді вернутися з похиленою головою, дати впрягти себе в ярмо. Хто хоче, може взяти ноги на плечі, намастити п’яти, зібрати манатки й чкурнути геть. У Великій Пастці немає місця для страхополохів і боягузів.

Перш ніж приступити до діла, капітан Натаріо да Фонсека, колишній ватажок жагунсо, відважний кабра, в супроводі Кастора чи Фадула, а то і їх обох, об’їхав кожну оселю на обох берегах річки і розтлумачив кожному, що діється і чого слід сподіватися.

Багатьом із тих, кого він добре знав, капітан радив не вплутуватися в цю справу і виїхати; якщо ти полохливий, краще не братися за зброю. Бо це куди важче — незрівнянно важче, — ніж боротися з повінню: закон страшніший за чуму.

Боротися повинні лише ті, хто не в змозі розірвати союз. Союз із Богом, добрим Богом маронітів, як Фадул. Або союз із свободою, як Кастор. З придбаною в поті чола землею, як Ванже. А в Збуй-Вік то союз із самим життям. Або коли хтось, прагнучи завоювати авторитет і владу, бере на себе зобов’язання і мусить їх виконувати. Як капітан Натаріо да Фонсека.

В останню ніч чекання добрий Бог маронітів явився уві сні своєму синові Фадулу Абдалі, як це траплялося вже не раз. Добрий Бог маронітів поторсав його за плече, Фадул розплющив очі, і Господь обернувся на здоровила Дурваліно, його прикажчика, який стривожено казав:

— Сеу Фаду! У Великій Пастці кабри! Чуєте, сеу Фаду?

Дурваліно розпирало хвилювання; напевне, справді сталося щось надзвичайне. Фадул підхопився на ноги.

— Звідки ти знаєш?

— Мені сказав сеу Педро Циган. Він заходив у шинок побалакати з вами і з капітаном. Але капітан уже кудись пішов.

Вмиваючись у бляшаній ванночці, турок випитував у хлопця подробиці. Але Дурваліно знав не багато.

— Сеу Педро прийшов сюди слідом за ними. Непомітно йшов назирці.

Дурваліно нервово потирав руки. Фадул глянув на нього.

— Сьогодні ж ти підеш звідси.

— Я? Куди мені йти? Ви мене проганяєте? Що я такого зробив?

— Нічого ти не зробив. Просто я не хочу, щоб завтра твоя тітка докоряла мені, якщо з тобою щось станеться.

Дурваліно засміявся:

— Тітка Зезинья, посилаючи мене до вас, казала: Лініньйо — так вона називала мене — завжди будь при сеу Фадулі, дбай про нього. А тепер ви хочете мене відіслати? Що ж скаже після цього моя тітка? — Він поважно глянув на хазяїна і наважився висловити свої побоювання. — Ось побачите, сеу Фадуле, ми всі загинемо тут. Я нітрохи не перебільшую! Ось побачите!

Спершись на прилавок, Педро Циган пив, власним коштом, ранкову чарку. Більшу частину ночі він провів у лісових чагарях, стежачи за пересуванням жагунсо, які форсованим маршем прибували з Такараса.

Фадул сказав йому з серцем:

— Та й час же ти вибрав, щоб сюди притягтися! Гіршого не придумаєш.

— А чому це, мій друже Фаду, ти так заговорив? Ти що, не радий мені?

— Чому я так кажу, ти добре знаєш. Ти ж бачив усіх тих головорізів, чи не так? Хіба ти не знаєш, що вони збираються напасти на Велику Пастку?

— А хіба я коли-небудь не встигав сюди вчасно? Чи ж мене не було тут тоді, як Ручка, Шико Пилка і Жанжан вчинили погром? А в повінь хто розшукав Сисеро Моуру і Сан, сердешну небогу? А під час епідемії хто поїхав за ліками? Не хочу хвалитись, друже Фаду, але від небезпеки я ніколи не тікав. Спитай он у капітана, він мене давно знає. — Циган поставив чарку на масний прилавок, почухав чуба. — Ти б краще дав мені шматок в’яленого м’яса заморити черв’ячка. На голодний шлунок не побіжиш, і нам би треба підживитись, перш ніж закрутиться веремія. — Він подав туркові гармонію. — Прибережи, щоб потім погуляти.

Новини, принесені Педро Циганом, підтвердив і лист учительки Антонії, що його вона передала через свого учня Лазиньйо, сина начальника станції Далво. Привчений доставляти листи й телеграми полковникові Боавентурі Андраде на фазенду Аталая, хлопець, охляп на віслюку, прискакав поперед жагунсо, так що вистачило часу вжити необхідних заходів. Заходів термінових і не завжди легких.

Нелегко було переконати негра Еспіридіана поїхати на фазенду Винозоре, але почуття дружби до Натаріо переважило: він вирушив на прохання товариша й бойового соратника охороняти його дружину та дітей; нехай друг боронить Велику Пастку із спокійним серцем. Хоч спершу негр навіть образився.

— На плантацію? Ти що, Натаріо? Поїхати звідси в таку хвилину? Мов стара ганчірка? Та нізащо!

— Хто ж посміє вважати тебе ганчіркою? — Капітан аж розсміявся, що траплялося з ним дуже рідко. — Викинь це з голови і слухай мене уважно. — Капітан по-дружньому обняв його за плечі. — Чому ти їдеш туди? Адже ж не тому, що тікаєш з Великої Пастки, а щоб мені допомогти, бо ми з тобою як брати. Хіба не так?

— Авжеж.

— Ну так ось, ти мені допоможеш куди більше, якщо будеш із Зилдою та дітьми, на тебе можна покластися. Ще бракувало, щоб і там з’явився лихий кабра. — Не даючи Еспіридіанові отямитись, Натаріо вів далі: — Якщо туди заявиться хтось, ти його спершу вколошкай, а тоді пошли Пебу попередити мене. — Не знімаючи руки з негрового плеча, він сказав довірчо: — Я так хотів, щоб Еду лишався з ними, але де там, і слухати не став. Хлопець він слухняний, а це вперся, як осел. — У голосі його бриніли і турбота, і гордість: видно, непослух сина його потішив.

— Так і мусить бути, якщо він ваша плоть.

Попри свою звичну стриманість Натаріо обняв Еспіридіана. Після смерті Бернарди капітан дуже змінився.

— Зилді скажеш, щоб зоставалася на плантації, нікуди не потикалась, гляділа дітей і чекала на мене.

Ще важче було переконати негритянку Епіфанію поїхати на фазенду Санта Маріана, у верхів’я річки Кобрас, і взяти з собою Тово, хрещеника дони Ізабел і полковника Робустіано де Араужо.

Син Шанго, бога війни, Факел Абдуїн був наполовину Ошоссі — мисливець, а наполовину Ошала — великий батько. Епіфанія була Ошум, володарка річки й веселощів; як цариця, вона не могла скоритись наказові смертного, хоч би якого. На зорі, перш ніж сонце освітило Велику Пастку, коваль покликав Рессу, щоб вона допомогла йому принести криваву жертву; вони зарізали чотирьох півнів і одного з них віддали у жертву Єманжі, головній господині померлої Діви.

Янсан сіла на свого коня, Рессу станцювала бойовий танець, вирушила на війну, привела за собою мертвих і відкрила дорогу егунові.

Негр здригнувся, затулив очі руками; він метався то в один, то в другий бік, пропонуючи Єманжі червоний від крові півнячий дзьоб. Зненацька схопився вітер, з небес спустилася хмара і перетворилась на істоту: то був не добрий Бог маронітів, а цариця вод, владичиця океану, дона Жанаїна. Син Шанго і Ошоссі прийняв Єманжу, свою дружину. Вона взяла на руки дитину і почала її чукикати під веселу пісню життя.

Діставши наказ від егуна, Епіфанія мусила скоритись. Ця жінка пройшла вогонь і воду й ніколи не плакала, не скаржилась. Вона вміла тільки зойкати й зітхати — зойкати з радощів, зітхати з насолоди. Епіфанія спробувала чинити опір, але не змогла, егун своїм кощавим пальцем указав їй життєвий шлях. Як уже бувало не раз, подав їй дитину й вирядив у дорогу.

Негритянка Епіфанія пішла в сльозах, свідки не вірили своїм очам. За нею трохи пробіг Горюха, потім пес вернувся до свого озброєного друга.

Факел на прощання пригорнув до грудей сина.

— Скажеш полковникові, щоб зробив з нього мужчину.

Приблизно об одинадцятій ранку закон постав знову в скромній і лагідній особі Іреніо Гомеса, сищика кримінального відділку ітабунської поліційної дільниці. Він приїхав у Велику Пастку з двома солдатами військової поліції, щоб продемонструвати владу або похизуватися нею, — словом, напустити туману. Солдати озброєні до гнилих зубів, а у шефа на поясі неоковирний, застарілий пістоль.

Не злазячи з коня, представник правосуддя зачитав на майдані, тобто на вигоні, під поставленим місіонерами розп’яттям, указ — його склав член суддівської колегії і опублікував у «Грапіунському тижневику», щоб довести до відома всіх.

Указ велів громадянам Великої Пастки скласти зброю і скоритися владі, якій повинен також здатися, щоб за вбивство постати перед судом присяжних, Натаріо да Фонсека, на якого виписано ордер на арешт.

Закінчивши серед жартів і смішків читати указ, Іреніо Гомес почав відхід. Що й зробив мирно чи майже мирно, бо люд, що зібрався на вигоні, трохи не роззброїв цих трьох гостей. Громадяни Великої Пастки послали закон і судейського крючка до біса.

Перші постріли пролунали о другій годині біля млина, на межі плантацій Зе дос Сантоса і старої Ванже, а останні — вже за північ, на Капітановому Шпилі; на брукованому підйомі громадилися трупи, ніби гарнізон складався з цілого загону бравих молодців. Він справді був вартий цілого загону, хоча захисників було лише двоє; вони ховалися за стовбуром розквітлої мулунги.

Облога Великої Пастки, атака і захоплення тривали десять годин і двадцять хвилин, як було підраховано, секунда в секунду, за нікелевою цибулиною нервового сержанта Оріженеса. Між третьою і четвертою годинами, тобто між різнею сержипанців і другим наскоком, на чолі з капралом Шико Різанцем, випало затишшя. Напасники скористалися ним, щоб завершити оточення, а місцеві жителі, щоб нашвидку поховати убитих. Згодом кого-небудь ховати було ніколи, і тіла полеглих з обох сторін поскидали другого дня до одної ями; ту братську могилу викопали чужаки.

Коли вербували жагунсо в Ітабуні, то їм обіцяли розкішну гулянку, небачену оргію, дільбу трофеїв на бучному святі перемоги. За браком краль торжество звелося до закуски й випивки, але ж які гульки без повій? Тільки веселі дівчата здатні вмиротворити серце і піднести воїнський дух. Та й з багатої здобичі залишився тільки армазем; по оселях добра виявилося небагато. Ті, хто покинув Велику Пастку напередодні чи під час нападу, прихопили з собою своє майно, повантаживши його на віслюків. На щастя, швацька машинка дони Наталіни була ручна, тож вона понесла її на голові. Дона Валентина й Жука Невес обливалися потом і лаялись, тягнучи важенні клумаки з одежею, постільною білизною і столовими приборами пансіону «Чільний».

Говорити про тих, що через боягузтво і скнарість покинули селище, а не взялися до зброї, не варто. Однак слід сказати, що ні капітан, ні Фадул і Кастор, його помічники, нікому не нав’язували своєї думки. То безнадійна справа — командувати страхополохами, Натаріо знав це краще за будь-кого.

Втікачі, що рятували своє життя й добро, втрачали куди більше, навіть повагу до самих себе; вони неначе таврували себе печаттю чорної віспи або прокази.

Це не стосується тих, що виконували якесь завдання або супроводжували поранених і дітей. Зиньйо, якому вдалося сховати свого батька Лупісиніо, тяжко пораненого під кінець дня, дістав завдання поширити звістку про загибель Натаріо, щоб приспати пильність ворога, за висловом того ж таки капітана. Жоанзе, з рукою на перев’язі і з розбитим плечем, вів до верхів’їв річки Кобрас цілий загін вагітних жінок і породіль з немовлятами. На кладовищі у Великій Пастці в нього залишилася мати, троє братів, невістка і одна з дочок, а також кум Жозе дос Сантос.

Зиньйо, Лупісиніо, Жоанзе та інші поранені — Елої, Балбіно, Зе Луїз і Рессу — проявили себе якнайкраще. Цього разу передбачення Дурваліно справдилось цілком: хто не загинув, той був поранений; Зе Луїз втратив ногу, а Рессу кинджалом викололи око.

Лише за десять годин перестрілки і рукопашних сутичок загинуло сорок вісім чоловік, з них двадцять двоє мешканців Великої Пастки і двадцять шість напасників, у тому числі й капрал Шико Різанець та запеклий злочинець Бенайя Мілка Могила.

Марно розбиратися, хто правий, а хто винуватий, бо ж явна перевага сил привела до захоплення Великої Пастки.

Загін військової поліції, вісім ветеранів і понад двадцять новобранців, під наглядом капрала Шико Різанця й сержанта Оріженеса, провели останню атаку вже після звістки про загибель Натаріо; капітанові сили тоді складалися з шести вцілілих чоловіків і однієї жінки: Збуй-Вік, повія і пупорізка, замінила Фадула й Кастора, полеглих у бою.

Загін жагунсо на чолі з Феліпаном Йолопом просунувся швидше за інші і захопив млин. Натаріо послав Кастора з Додо Занудою, Балбіно, Зе Луїзом і негритянкою Рессу Янсан, святою воїтелькою, щоб вони перейшли місток і вибили ворога з млина або принаймні перешкодили його просуванню до селища. Не дожидаючи підкріплення, Агналдо схопив карабін і кинувся до млина.

Він просувався вперед, стріляючи з карабіна, пострілом розбив рушницю одного жагунсо і за хвилину сам упав, підкошений кулею. За Агналдо, певно, щоб утримати його, кинулася його дружина Ліа; діставши заряд упритул, вона впала на труп чоловіка. І відразу з’явився Авреліо з капітановим обрізом; він навіть не встиг вистрілити.

Побачивши, що залишився один, — Еду й Дурваліно лежали на підлозі, один мертвий, другий конав, — турок Фадул, вистрілявши набої, кинувся на найближчого кабру; то був не хто інший, як Бенайя Мілка Могила. Своїми величезними ручиськами, якими він приборкував найноровистіших супротивників, Фадул, немов обценьками, стиснув шию бандитові, але задушити його не встиг: діставши дві пістолетні кулі, одну в плече, а другу в шию, він послабив хватку і повалився додолу. Його не добили — за наказом розлюченого й захеканого Бенайї, велетня зв’язали і повели в кораль, де засіли бандити. Бенайя збирався взятися за нього після бою.

Кілька хвилин Фадул сидів нерухомо, збираючися з силами. З шиі і плеча в нього текла кров, але він набрав повні груди повітря і розірвав мотузки, якими був зв’язаний. Тоді вихопив пістолет в одного кабри і почав стріляти. У пекло він устиг відправити лише двох, бо Бенайя випустив у нього аж шість куль. Не вдалося Мілкій Могилі зарізати турка ножем, як він намірявся.

Так загинув Фадул Абдала, Великий Турок, турок Фадул, сеу Фаду половинщиків і обозників, колишній коробейник, шинкар, силач і балагур.

Коли все минулось, коли прийшов і запанував суворий закон, про здобуття і підкорення Великої Пастки розказувалося по дорогах, путівцях і стежках грапіунської землі чимало різних історій. За повідомленнями газет, найзапекліший бій наприкінці земельної війни — а закінчилася вона пам’ятною великою пасткою — відбувся на тому самому місці, звідки пішла її назва.

Якщо в столиці кожен листок викладав свою версію подій, з аргументами за і проти, то народні віршописці одностайно осуджували різанину, ставали на бік мешканців Великої Пастки. Вони пояснювали причину заколоту заздрістю, користолюбством, свавіллям. Розвінчували піднесених газетами героїв, обвинувачували переможців у жорстокості та насильстві й захищали переможених.

Ці куплети, що хибували на метрику й граматику, облетіли всю країну, досягнувши найдальших куточків Параїби і Пернамбуко. Мерехтливим світлом гасничок вони осявали похмурий лик Великої Пастки.

Опівночі над сплюндрованою землею, над убитою річкою світив повний місяць, а на вершині Капітанового Шпиля під мулунгою причаїлися Жасинта Збуй-Вік і Натаріо да Фонсека; вона — з рушницею, він — з парабелумом. Внизу лежала Велика Пастка, захоплена бандою головорізів.

— Найкраще з усього, — казала Збуй-Вік, — ні з чим не зрівнянне — це приймати дитя. Бачити, як грудочка живої плоті виходить з черева жінки, і передавати її в руки людям. Це зворушує до сліз. Коли я приймала першу дитину, то аж заплакала.

Тонкі губи капітана ворухнула легенька усмішка.

— Ти прийняла чимало дітей. Тепер ти справжня матрона.

— Ми змінювалися і зростали разом із виселком. І ти теж, Натаріо, вже не колишній лихий кабра.

— Може, й так.

У місячному сяйві показалася кавалькада: верхівці ситі, випещені, добре вдягнені, веселі — вони їхали у свої володіння. Жасинта поклала ствол рушниці на розсоху. Капітан Натаріо да Фонсека промовив:

— Прегарна місцина для життя.

— Просто незрівнянна, — погодилася Збуй-Вік.

Верхи на чудовій кобилі, на чолі кортежу, їдучи між головою муніципалітету і божественною Людмилою Григорівною, гордовито погойдувався в сідлі бакалавр Боавентура Андраде-молодший, володар цього краю. Обличчя його сяяло усмішкою.

Натаріо підняв свій парабелум і прицілився в голову Вентуриньї. За двадцять з лишком років він жодного разу не схибив. З вашого благословення, полковнику!

Тут, на своїй зорі, уривається історія міста Веселкополіс, коли воно було ще тільки Великою Пасткою, похмурим ликом. А про те, що настало потім — прогрес, емансипація, перейменування, комарка, муніципалітет, церква, бунгало, особняки, англійська бруківка, голова муніципалітету, вікарій, прокурор і суддя, форум і в’язниця, масонська ложа, громадський і літературний клуби, — про світлий лик розповідати не варто.