Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Кларіс Лішпектор [38] ІШТЛАН Оповідання

_{З португальської переклав Валентин Діденко}

Її судили. Ось чому вона нікому нічого не розповіла. Якби ж розповіла, ніхто б не повірив, що це правда. Та вона, мешканка Лондона, де в темних закутках існують навіть привиди, знала правду.

Її день, п’ятниця, нічим не різнився від інших днів тижня. А це сталося суботньої ночі. А тієї п’ятниці вона робила все, як завжди, хоч її гнітив жахливий спогад: малою, коли їй було років сім, вона і її двоюрідний брат Жак зображали чоловіка й жінку на великому бабусиному ліжку. І робили все так, аби мати діточок. Відтоді вона не зустрічалася з Жаком і навіть не хотіла його бачити. Якщо в цьому й була її частка провини, то і його теж.

Незаміжня, ясна річ, незаймана, зрозуміло. Жила самотою в кімнатці в Сого. Того дня вона закупила овочів та фруктів — їсти м’ясо вважала за гріх.

Коли вона проходила площею Пікаділлі й бачила там жінок легкої поведінки, що очікували на розі клієнтів, її аж нудило. Займатися цим — та ще й за гроші! То було нестерпно. А до всього там ще й така брутальна статуя Ероса.

Поснідала й пішла на роботу. Вона була чудовою друкаркою. Її шеф ніколи не глянув на неї суворо і, на щастя, ставився шанобливо, називаючи її міс Алграве. Її звали Рут, і походила вона з ірландців. Руде волосся на потилиці закручувала дулькою. Обличчя її рясніло ластовинням, а шкіра була така біла й ніжна, що здавалася білим шовком. Вії теж мала руді. За всіма ознаками була вродливою жінкою.

Вона неабияк пишалася собою: повнотілою й високою. Але ніхто ще не торкнувся її грудей.

Зазвичай вона вечеряла в дешевому ресторані в Сого. Їла макарони з томатною підливою. І ніколи не заходила до гамірних пабів. Коли ж проходила поблизу, її нудило від самого запаху алкоголю, і тоді вона відчувала образу на все людство.

Вирощувала червону герань, особливо гарну навесні. Батько її був протестантським пастором, а мати й досі проживала в Дубліні з жонатим сином. Її брат узяв собі справжню сучку. На ім’я Тутсі.

Інколи міс Алграве надсилала обурені листи до «Таймс», і їх друкували. Їй подобалося бачити своє ім’я в газеті: «Щиро Ваша, Рут Алграве».

Купалася лише раз на тиждень, у суботу. Аби не бачити себе голу, не скидала ні трусиків, ні ліфчика.

У день, коли це сталося, в суботу, вона не працювала. Прокинулася рано, випила жасминового чаю, помолилася. А тоді вийшла на свіже повітря.

Поблизу готелю «Савой» її ледве не збила машина. А коли б збила і вона померла, це було б жахливо, бо нічого не сталося б із нею того вечора.

Пішла на репетицію з хорового співу. Бо мала чудовий голос. Так, вона була непересічною особою.

Затим поснідала, дозволивши собі з’їсти креветок. Таких смачних, що їсти їх видавалося гріхом.

Потім зайшла до Гайд-Парку й сіла там на моріжок. Дістала Біблію. Та нехай простить її Господь — сонце було таким несамовитим, таким щедрим і спекотливим, що не прочитала жодного рядка. Так і сиділа на траві, не наважуючись лягти! Уникаючи дивитися на закохані парочки, які безсоромно обіймалися та цілувалися.

Тоді вернулася додому, полила герань і прийняла душ. Ще навідалася до дев’яностосемилітньої пані Кабот. Занесла їй шматок пирога з ізюмом. Почаювали разом. Міс Алграве почувала себе щасливою, хоча… А втім, годі.

О сьомій повернулася додому. Робити було нічого. Взялася плести на зиму светр. Колір вибрала розкішний: жовтий, мов сонце.

Перед сном знову випила жасминового чаю з бісквітом, почистила зуби, перевдяглася й пірнула в ліжко.

Був травень, і легенький вітрець того вечора був якийсь особливий, погойдував штори. Чому особливий, не знала. Почитала трошки ранкову газету. Погасила нічник. Крізь прочинене вікно лилося місячне сяйво. Місяць якраз був уповні.

Скрушно зітхнула: жити одній таки важко. Самотина гнітила її. Як це жахливо, коли навіть ні з ким погомоніти. Вона була невимовно самотньою. Пані Кабот — і та мала кота. Рут Алграве тварин не мала — для її витонченого смаку вони здавалися надто вже брутальними. Навіть телевізора не мала. З двох причин: і бракувало грошей, і не хотіла дивитися на оті непристойності. Подумати тільки, по телевізору пані Кабот показували, як чоловік цілував жінку в уста. І це попри те, що можна заразитися мікробами. Ах, коли б її воля, засипала б «Таймс» обуреними листами. Та це, як видно, справі не зараджувало: сорому не знав ніхто. Уявляєте, не так давно вона бачила, як кобель покривав сучку… Її це страшенно вразило. Та коли Бог так хоче, то нехай. Але її ніхто не займе, подумала. І жила собі самотою.

Навіть діти не знали сорому. Вона їх уникала. І страшенно жалкувала, що з’явилася на світ від неповстримливості батьків. Їй було соромно за їхню безсоромність.

А що лишала на підвіконні рис, то до неї навідувалися голуби. Часом залітали аж у кімнату. Божі посланці, й так невинно туркотять. А втім, і їхнє туркотіння безсоромне, хоча воно й значно краще, аніж бачити голу жінку по телевізору. Завтра ж неодмінно напише обуреного листа про зіпсуті звичаї цього клятого Лондона. Якось їй довелося бачити чергу розбещених біля пабу, що очікували відкриття, аби прикластися.

Як це їм дозволяє королева? Незбагненно. Вона напише ще одного листа, в якому звинуватить саму королеву. Писала листи гарно, без граматичних помилок, і відстукувала на друкарській машинці в офісі, коли випадала вільна хвилина. Містер Клерсон, її шеф, неабияк хвалив її дописи в газету. Навіть казав, що могла б і письменницею стати. Вона дуже пишалася цим і дякувала йому.

Вона лежала в ліжку одна зі своєю самотою. Хоча…

Отоді це й сталося.

Відчула інтуїтивно, як у вікно влетіло щось, але не голуб. Вона злякано запитала:

— Хто тут?

І ніби подув вітерцю, прошелестіло:

— Це я, і не хто інший.

— Хто ж ви? — запитала, вся тремтячи.

— Я прилетів із Сатурна, аби покохатися з тобою.

— Та я ж нікого не бачу! — вигукнула вона.

— Важливо, що ти мене відчуваєш.

І вона відчула його. То було щось схоже на електронне погойдування.

— Як вас звати? — запитала з острахом.

— Це не так істотно.

— Але мені хочеться кликати вас на ім’я.

— Зови мене Іштлан.

Вони спілкувалися на санскриті. Його доторк був холодним, аж здавалося, ніби то ящірка. Від нього її кидало то в остуду, то в жар. Голову Іштлана вінчала корона з переплетених змій, приборканих страхом смерті. Мантія на ньому була осяйно-червона, барви старого золота та густого пурпуру.

— Роздягнися, — мовив він.

Дівчина скинула нічну сорочку. В кімнату заглядав величезний місяць. Тіло Іштлана було білим, а сам він був маленьким. Він ліг біля неї на залізному ліжку й провів руками по її грудях, схожих на троянди.

Ще ніколи в житті вона не зазнавала такого відчуття. Їй було більш ніж приємно. І вона боялася, що скоро все скінчиться…

Вона зітхнула й сказала Іштланові:

— Я тебе кохаю, любове моя! Моє велике кохання!

Ось так воно сталося. Бажала, аби це тривало вічно. Боже праведний, як було хороше! Вона бажала ще і ще відчувати це.

Подумки підбирала слова, які йому скаже. «Прийми мене!» Чи «Я пропоную вам себе». Була під невимовним враженням.

— Коли ви повернетеся? — запитала.

— Коли місяць знову буде вповні, — промовив Іштлан.

— Та хіба ж я витримаю стільки!

— Таке моє правило, — відповів він незворушно.

— Я матиму дитину?

— Ні.

— Та я ж помру від смутку за вами! Як же мені бути?

— Злягайся з іншими.

Він підвівся, поцілував її в чоло й вилетів у вікно. Вона тихо заплакала — знову сама, як скрипка без смичка. Доказом того, що сталося, було простирадло в плямах крові. Вона його не прала, зберігала, аби показувати тим, хто не повірить.

Дивилася, як народжується рожевий світанок, слухала, як у густому тумані без зайвої метушні озивалися перші пташки.

Бог освітлював її тіло.

І їй здалося, ніби вона баронеса фон Блік, що сумно зіперлася на атласний балдахін ліжка. Уявила, ніби лунає дзвінок і входить мажордом, несучи їй каву, міцну-преміцну.

Вона покохала й очікуватиме його до наступного місяця уповні. Не приймала душ, аби не змити запаху Іштлана. З ним не відчувала гріха, навпаки — саму насолоду. Їй перехотілося писати обурені листи в газету: вона вже вгомонилася. І не пішла до церкви. Вона стала жінкою — у неї з’явився чоловік.

У неділю на сніданок з’їла філе міньйон з картопляним пюре. Кров’яне м’ясо було чудове. Випила червоного італійського вина. Вона стала привілейованою особою, обраницею істоти з Сатурна.

Вона його запитувала, чому він обрав саме її. Бо в неї руде волосся і вона незаймана. У ній прокинулося щось тваринне. Вона вже не гидувала тваринами. Нехай вони паруються — це стало для неї найкращим у світі. А вона чекатиме Іштлана. Він повернеться. Я знаю, знаю, знаю, думала вона. У неї вже не викликали огиди закохані парочки в Гайд-Парку. Бо вже знала, що вони відчували.

Як хороше стало жити. Як стало смакувати кров’яне м’ясо. А як добре випити тягучого й трішки гіркуватого італійського вина, що аж терпне язик.

Вона тепер не підходила до тих, кому не виповнилося вісімнадцяти. І насолоджувалася, і була в захваті від цього.

У неділю пішла на хорові співи. Співала як ніколи, й не здивувалася, коли її обрали солісткою. Алілуя! Алілуя! Алілуя!..

Потім зайшла до Гайд-Парку. Сіла на теплий газон, відкривши трохи ноги до сонця. Бути жінкою — це так чудово! Вона вже спізнала, що то бути жінкою. Подумала лише: чи не заплачу я надто дорого за своє щастя? Та про це вже не думала, згодна на будь-яку ціну. Завжди платила і завжди була нещасливою. А тепер нещастя скінчилося. Іштлане! Вернися! Не можу довше чекати! Прийди! Прийди! Прийди!!!

Подумала: може, я йому сподобалася тому, що трошки зизувата? Наступного місяця вповні неодмінно запитаю його про це. Коли так — вона не сумнівалася, — то зроблю все, аби стати ще зизоокішою. Іштлане, все, що ви скажете, я зроблю, зроблю! Я помираю від суму. Вернися, коханий мій!

Ось так. Але вона вчинила дещо, що було зрадою. Іштлан її зрозуміє і вибачить. Зрештою, людина має право на співчуття, адже так?

А сталося ось що. Не витримавши, вона пішла на площу Пікаділлі й зійшлася з волохатим чоловіком. Привела його в свою кімнату. Сказала, що платити не треба. Він зробив своє і, перш ніж піти, залишив на тумбочці цілий фунт! Що ж, гроші їй не зайві. Вона аж розсердилася: він не повірив у те, що з нею сталося. Вона розмахувала перед його носом отим простирадлом, а він сміявся.

У понеділок уранці вирішила: більше не працюватиме друкаркою — у неї хист до іншого. Нехай містер Клерсон і лютує, та її місце на вулиці. Вона водитиме до себе чоловіків. А позаяк була неперевершеною в ліжку, їй добре платили. Тож могла щодня смакувати італійське вино. Їй захотілося придбати червону сукню — на гроші, залишені волохатим. Відпустила довге волосся, окрасу рудих, і немовби кинула виклик усім.

Знала, що дорого коштує. Якщо ж лицемір Клерсон бажає, аби вона в нього працювала, все має бути по-іншому.

Насамперед вона придбає червону декольтовану сукню. А тоді, ніби знічев’я, вперше в житті запізниться в офіс. І так заявить шефові: «Годі бути друкаркою! І не пропонуй мені цю гидку роботу! А хочеш щось узнати, лягай зі мною в ліжко, бідолахо! Та ще й встанови мені щомісяця високу платню, ти, скнаро».

Була певна: він пристане на її умови. Він був жонатий на Жоан, жінці анемічній, блідість якої всім впадала у вічі. Від неї він мав анемічну доньку Люсі. Тож нехай хоч втішиться зі мною, сучий син.

А коли настане місяць уповні, вона прийме очисну купіль і змиє тілесні гріхи. Аби гідно зустріти Іштлана.