Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Алісдер Грей [43] ІСТОРІЇ, ПЕРЕВАЖНО НЕЙМОВІРНІ Оповідання

_{З англійської переклала Оксана Товстенко}

Одного сонячного дня двоє юнаків їхали машиною до передмістя в гості до дівчини на ймення Нен. Обом було десь років по двадцять. Кеннет тримався самовпевнено, був завжди гарно вдягнений, мав власну машину, і друзі вважали його дуже кмітливим. Гордон був тихішої вдачі, і, хоч одягався він так само ошатно, як і Кеннет, але поводивсь не так невимушено. Він ніколи раніше не бував у Нен і тому трохи нервувався. На колінах у нього лежав розкішний букет квітів.

Кеннет зупинив машину біля довгастого будинку із занедбаним лужком. На півдорозі до входу він раптом спинився і показав на собаку, який ліниво простягся у траві. Це був невеличкий натоптаний песик з тупим рожевим писком і коротким товстим хвостом. Він лежав із заплющеними очима, витягнувши лапи перпендикулярно до тіла й висолопивши язика, і немовби посміхався.

Кеннет і Гордон засміялися.

— Який кумедний собака! — сказав Гордон.

— Він схожий на ляльку, що впала на бік, — докинув Кеннет.

— Як ти гадаєш, він спить?

— Та де там! Він чує кожне наше слово.

Собака розплющив очі, чхнув і підвівся. Тоді підбіг до Гордона й посміхнувся, але зразу ж відскочив убік, коли той нахиливсь, щоб його погладити, подріботів доріжкою до будинку і пхнув носом вхідні двері. Двері відчинились, і собака зник у темному передпокої. Кеннет і Гордон зупинилися біля дверей, витираючи ноги та прокашлюючись. Десь поблизу чулися жіночі голоси, брязкіт посуду, звуки радіо. Кеннет гукнув: «Гей, чи є там хто?» — і в бічних дверях з’явилась Нен. То була гарненька блондинка, що здавалася б тілистою, якби не тонкі зап’ястки, кісточки й талія. На ній була голуба сукенка, пов’язана фартухом, в руці вона тримала мокру тарілку. Кеннет сказав грайливо:

— Нам собака двері відчинив.

— Та невже? То такий, що все може. Привіт, Гордоне! Які гарні квіти! Дуже люб’язно з твого боку. Залиш букет у холі, я потім поставлю його У воду.

— Що це за порода?

— Я точно не знаю, але коли ми відпочивали в Арднамурхані, тамтешні люди казали, що це свиня.

Жіночий голос прокричав:

— Нен! Торт!..

— Ох, я мушу бігти, треба поставити торт у холодильник! Кеннете, проведи Гордона у вітальню. Ніхто ще не прийшов, тож вам доведеться розважатися самим. Налийте собі чогось випити, коли маєте охоту.

Вітальня містилась у дальшій половині будинку. Завіси й шпалери з яскравим візерунком не пасували до килима. Стільці були всі різні, а на найзручнішому розлігся білий пес. У кімнаті стояв великий овальний стіл та рояль, на якому красувалися дві пляшки сидру та кілька склянок.

— Бачу, ми сьогодні не розгуляємось, — мовив Гордон, наливаючи сидр у склянку.

— Ні, це буде приємна сімейна вечірка, — відповів Кеннет, вмощуючись біля рояля, і почав грати. Грав він погано, але впевнено, пробував відомі місця з Бетховена та Шумана. Коли якась музична фраза йому особливо подобалась, він повторював її знов і знов, аж поки самому набридало; а якщо той чи той пасаж не вдавався, то програвав його кілька разів, домагаючись досконалості. Гордон стояв біля вікна зі склянкою в руці. Вікно виходило на обсаджений живоплотом довгий і вузький лужок, що спускався до заростів чагарнику.

— Ти закоханий у Нен? — запитав Кеннет, не відриваючи пальців од клавішів.

— Так. Але я її ще мало знаю, — відказав Гордон.

— Гм… На мене вона справляє враження поважної матрони.

— А на мене — ні.

— А що тобі в ній подобається?

— Багато чого. Її спокій, наприклад. У неї дуже спокійна врода.

Кеннет припинив грати і сидів замислившись. З кухні долинали звуки голосів та бряжчання посуду, дзвонив телефон, так само голосно десь співало радіо.

— Вдома вона завжди спокійна, — сказав Кеннет. — Її родичі — дуже приємні люди, щирі, привітні, але всі жінки — Нен, її мати, бабуся й тітка — розмовляють усі разом і занадто голосно. Тому в домі ніколи не буває тихо. Або радіо гримить, або грає грамофон. Я був тут кілька разів. Гостей завжди сходиться небагато, але мені щоразу здавалось, ніби вечірки відбуваються і в інших кімнатах. Ти хочеш одружитися з Нен?

— Авжеж. Я ж сказав тобі, що кохаю її.

Кеннет засміявся, похитуючись на стільці. Стілець зарипів.

— Зрозумій мене правильно, — сказав Кеннет. — У цьому домі все дуже пристойно. Не вживають алкоголю, міцнішого від сидру. Батько і брати Нен поводяться так тихо, що їх і не помічаєш. їх можна побачити тільки за обіднім столом, та й то не завжди. Я навіть не знаю, скільки в Нен братів і зі скількох душ складається її родина. Чому ти посміхаєшся?

— Шкода, що я не вмію міркувати так, як ти, — відповів Гордон. — Ти не сказав мені нічого поганого про цю родину, але все звучить доволі лиховісно.

Кеннет почав насвистувати пісеньку «Жайвір у чистому небі».

— Все одно не випаде залишитися з нею наодинці, хоч як тобі цього й кортить, — сказав він.

Ввійшла Нен і сказала:

— Гібсон і Клер приїдуть за півгодини… Хочете пити чай надворі? Сьогодні така гарна погода. Але мамі це не дуже до вподоби.

— А по-моєму, це ви добре придумали, — промовив Кеннет.

— От і чудово. Допоможіть, будь ласка, винести стіл.

Гордон і Кеннет розібрали стіл, винесли на лужок за будинком і там знову зібрали, потім принесли стільці й почали розставляти посуд. Поки вони цим займалися, мати Нен, маленька жвава жіночка, метушилась навколо них і давала непотрібні вказівки:

— Гордоне, торт поставте посередині! Ні, ближче до центра!.. Навіщо ви поставили стіл так далеко від будинку? Ви ж тільки завдаєте собі зайвої мороки… Ах, який чудовий день! А де це мій песик? Де мій песик? О, ти тут, під столом! Виходь, розбійнику! Не дражни його, Кеннете. Ти його розсердиш.

Приїхали Гібсон і Клер. Гібсон був невисокий, кремезний, з темним, ніби неголеним підборіддям. З першого погляду він справляв хибне враження сили й спокою — у нього була астма, і він рухався повільно й обережно. Хоча він був одного віку з Кеннетом і Гордоном, волосся в нього вже почало рідіти. Призвичаївшись до незнайомого товариства, він одразу ж заводив мову про літературу, мистецтво, політику та інші високі матерії, далекі від щоденного життя. Його приятелька Клер була висока, вродлива дівчина із строгим і ясним обличчям. Вона мала чистий, дзвінкий голос і прислухалася до розмови, широко розплющивши очі і ледь розтуливши лискучі вуста. Її улюбленою розвагою було знаходити непристойний зміст у найневинніших висловах і підкреслювати це якимсь вигуком чи хихотінням. Кеннет прозвав її Інтелект і Дух. Він казав, що у їхніх стосунках немає нічого тваринного.

Вечірка вдалась на славу. Була тільки Нен, четверо її гостей та собака. Мати Нен бігала сюди-туди то з чайником свіжого чаю, то з тарілкою з наїдками. Яскраво світило сонце, легенький вітрець холодив повітря, і Кеннет розважав компанію балачками про собаку.

— У ньому вчувається щось геральдичне, — сказав він. — Його легко уявити собі з другою головою замість хвоста. Дивіться, він починає хвилюватись! Він хоче плигнути на стілець! Сподіваюся, не на мій.

Собака, що досі бігав навколо столу, виписуючи широкі кола, на ці слова підбіг до Кеннета, махаючи хвостом і посміхаючись. Кеннет схопив тарілку з тістечками і поліз із нею під стіл.

— Нічого я йому не дам! — проказав він тихим, тремтячим голосом.

Всі засміялись, попідводились і посідали на траві. Всі, крім Гордона, були в тому піднесеному настрої, що його навіює приємна компанія. Кеннет повзав по траві з цукерницею в руці і, наблизившись до стокротки, захоплено розглядав її, а тоді посипав цукром. Гібсон повз слідом за ним, кроплячи квітки молоком із глечичка. Клер тримала на колінах пса і, озброївшись ножем та виделкою, вдавала, ніби хоче порізати його на шматки і з’їсти. Насправді ж вона легенько лоскотала йому живіт кінчиком ножа, приказуючи ніжно, як до немовляти:

— Ну хіба ж я така жорстока, що можу з’їсти цього милого песика? Ні, ні, песику, ти дуже гарненький, і ніхто тебе не з’їсть.

Нен дістала з кишені фартуха дротики та моток вовни й тихенько щось плела, усміхаючись сама до себе. Гордон лежав, удаючи, ніби ніжиться на сонці, щоб приховати своє хвилювання. Він і справді ще не знав добре Нен. І хоч зустрічався з нею вже не раз у своїх друзів, але ніколи подовгу не розмовляв. Запрошення до її дому здивувало його. Нен не була з ним так близько знайома, як з іншими. Він вирішив, що вона здогадується про його почуття і дає йому можливість познайомитися ближче, хоча, відколи він з’явивсь у її домі, вона не звертала на нього особливої уваги. А тепер оце сиділа собі й спокійнісінько щось плела, вряди-годи поглядаючи на Клер з легенькою поблажливою посмішкою. І все ж йому здавалося, ніби в поведінці її проглядає приховане збентеження, бо вона знає, що він лежить поруч і жадає її.

«От бісове дівчисько, — подумав він, — так упевнено тримається! Вона думає, що може зробити зі мною все, що хоче. Але вона помиляється». Він підвівся, підійшов до столу і почав збирати тарілки.

— Віднесу до будинку, — сказав недбало.

— Ет, даремно турбуєшся, — відповіла Нен, мляво усміхаючись.

— Хтось же повинен їх прибрати, — наполягав на своєму Гордон. Кілька разів він сходив на кухню з посудом, аж поки все прибрав. У домі стояли прохолодні вечірні сутінки. Батько Нен та троє її братів мовчки їли за столом у кухні. Вони кивнули Гордонові. Матері не було видно, але голос її вирізнявся серед пронизливого жіночого гомону в котрійсь іншій кімнаті.

Гордон приніс останні тарілки, поскладав їх у мийницю і став посеред кухні, збентежено розглядаючи чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні з тупуватими, грубими обличчями. Батькове було трохи виразніше, та загалом вони мало чим різнились один від одного.

— Сьогодні теплий вечір, — озвався батько до Гордона.

— Так, але мені більше подобається в домі.

— Хочете, покажу вам нашу бібліотеку?

— Так.

Батько підвівся і провів Гордона через передпокій, а далі вузьким коридором, відчинив двері і відступив убік, пропускаючи його наперед. У кімнаті всі стіни були заставлені старими заскленими шафами. В проміжках між шафами висіли фотографії Д. Г. Лоуренса, Гевлока Елліса, Г. Дж. Уеллса, Б. Шоу, всі з автографами. Біля низького круглого столика, на якому красувалась коробка з написом «Единбурзькі льодяники», стояло велике шкіряне крісло.

— У вас багато книжок, — сказав Гордон, оглядаючи шафи.

— У сім’ї дружини завжди багато читали, — відповів батько Нен. — Ви не проти, як я вас залишу?

— О, прошу, прошу!

Господар пішов. Гордон узяв з полиці першу-ліпшу книжку, ліниво погортав сторінки. Це була книжка з історії суднобудування. Бібліотека знаходилась навпроти вітальні, але її вікна також виходили на лужок, і час від часу до Гордона долинали веселі вигуки, сміх і собачий гавкіт. Він похмуро сказав сам до себе: «Я даю їй шанс. Якщо вона хоче бути зі мною, то може прийти сюди. І взагалі, якщо вона добре вихована, то через деякий час повинна мене відшукати». Він почав уявляти собі, що вона йому скаже і що він їй відповість. Час від часу він ласував льодяниками з коробки.

Раптом, клацнувши, розчинилися двері, але до кімнати ввійшла не дівчина, а білий собака. Він зупинився перед Гордоном і посміхнувся йому просто в обличчя.

— Чого тобі? — роздратовано запитав Гордон.

Собака помахав хвостом. Гордон кинув йому льодяника, пес схопив його на льоту і почалапав до дверей. Гордон устав, зачинив двері й повернувся на своє місце. За хвилину двері знов відчинились, і собака зайшов до кімнати.

— Ах ти нахаба! — гримнув на нього Гордон. — Ось тобі цукерка, остання, яку ти від мене одержиш!

Він провів собаку до дверей, зачинив їх і посмикав за клямку. Двері були міцно замкнені. У замку стирчав ключ, і він ще раз повернув його для певності, а тоді знову вмостивсь у кріслі й заглибився в читання. Через якийсь час йому спало на думку, що й Нен не зможе ввійти в замкнені двері. Він стривожено підвів очі: двері були відчинені, а собака стояв поруч із кріслом і, як здалося Гордонові, переможно посміхався. Від здивування хлопець на мить аж прикипів до місця. Він помітив, що тварина посміхалась, стуливши пащу, чого він раніше ніколи не бачив. Він підняв книжку, немовби збираючись пожбурити її у собаку, і гаркнув: «Забирайся геть!» Пес повернувся і потрюхикав з кімнати. Добре все обміркувавши, Гордон вирішив, що то якийсь жартівник раз у раз відчиняє двері, аби впустити собаку до бібліотеки. Дурний жарт, але саме такі жарти дуже полюбляв Кеннет. Він прислухався і, почувши надворі голос Кеннета та собачий гавкіт, вирішив не замикати дверей.

Почало сутеніти. Гордон не міг більше читати і відклав книжку. З лужка тепер долинали інші звуки. Вже не чути було сміху та веселих вигуків. Час від часу тишу порушував тупіт ніг, сапання людей, що начебто тікали від погоні; хтось злякано скрикував, то тихіше, то голосніше. Гордон підійшов до вікна. На темному лужку відбувалося щось дуже дивне. Нен не було видно. Кеннет, Гібсон і Клер стояли на столі, Клер — навколішках, Кеннет і Гібсон — напівзігнувшись, у войовничій позі. Білий собака плигав навколо столу серед розкиданих стільців. Здавалося, з настанням темряви зросли його розміри та агресивність. Він білів у сутінках, неначе простирадло, а його гострі, як голки, зуби зблискували в пащі, розтуленій у мовчазній посмішці. Він став уже завбільшки з левеня. Гібсон гарячково рився у себе в кишенях, виймав звідти різні речі і кидав у кущі, що росли в дальшому кінці саду. А білий собака гасав сюди-туди, стрибав, хапав їх на льоту і складав під столом. Це скидалося на гру і, мабуть, на початку й справді було просто грою, але тепер Гібсон вочевидь не припиняв її тільки для того, щоб відганяти пса якнайдалі від столу. Раптом Гордон помітив, що біля нього стоїть Нен і дивиться на лужок, притуливши до вуст долоню.

Здавалося, Гібсон повикидав уже все, що мав. Він завзято засперечався з Кеннетом, вимагаючи щось і від нього (його авторучку, як то виявилося згодом). Кеннет заперечливо хитав головою. Він був не такий наляканий, як Гібсон і Клер, але ніякова усмішка на його обличчі свідчила про те, що й він побоюється якогось лиха. Гібсон вийняв щось із рота — мабуть, то була його штучна щелепа, — а тоді знову напосівся на Кеннета, і той урешті здвигнув плечима й з огидою взяв щелепу. Потім випростався і, насилу втримуючи рівновагу, пожбурив щелепу в кущі. Собака метнувся за нею, і тієї ж миті всі троє скочили зі столу й побігли до будинку: Кеннет кинувся праворуч, Гібсон і Клер — ліворуч. Пес рвучко повернувся й теж помчав ліворуч. Він наздогнав Клер і схопив зубами краєчок її сукні. Вона спіткнулась і впала. Гібсон і Кеннет щезли, і з обох боків будинку грюкнули, зачиняючись, двері. Клер лежала на землі, підібгавши ноги майже до підборіддя, затиснувши руки між колінами. Очі в неї були міцно заплющені. Собака стояв над нею, щасливо посміхаючись, потім вчепився їй зубами в спідницю й поволік дівчину в кущі.

Гордон подивився на Нен. Вона похилила голову й сховала обличчя в долонях. Він обійняв її, вона притулилась до його грудей і сказала здавлено:

— Забери мене звідси.

— Ти справді цього хочеш?

— Забери мене, Гордоне.

— А що буде з Клер?

Нен зловтішно засміялася:

— Ну, Клер нема чого жаліти!

— Так, але ж собака…

— Ти хочеш мене чи ні? — крикнула вона.

Коли вони проходили через темний передпокій, з прочинених дверей кухні визирнула мати Нен і швидко їх причинила. В садку перед будинком вони зіткнулися з Гібсоном і Кеннетом: обидва виглядали пригнічено й зніяковіло.

— Привіт! — гукнув Кеннет. — А ми вже збиралися вас шукати.

— Нен їде зі мною, — сказав Гордон.

— Чудово.

На мить запала мовчанка, ніхто з чоловіків не дивився іншому в обличчя, потім Гібсон пробурмотів:

— Думаю, мені краще зачекати Клер. — У нього не було зубів, і він шамкотів, як старий дідуган.

— Вона не хоче тебе бачити! — крикнула Нен. — Саме тебе! — І знову заплакала.

— І все ж таки я зачекаю, — відповів Гібсон. Він повернувся до них спиною. — Як ви гадаєте, вона надовго затримається?

Ніхто йому не відповів.

Усю дорогу до міста вони мовчали. Гордон сидів на задньому сидінні з Нен, обіймаючи її правою рукою за стан. Вона сумно схилилась йому на плече. Він почувався напрочуд легко й безтурботно. Тільки раз Кеннет порушив мовчанку:

— Який чудний випав вечір…

Йому, видно, хотілося поговорити про все, що трапилось, але ніхто не підтримав розмову. Він висадив Нен і Гордона біля Гордонового будинку. Вони піднялися сходами нагору, Гордон відімкнув двері і, перетнувши маленький передпокій, вони вступили до неприбраної кімнати. Гордон сказав:

— Я спатиму тут, на канапі. Спальня за цими дверима.

Нен сіла на канапу, сумно посміхнулась:

— Виходить, я з тобою не спатиму.

— Не сьогодні. Я надто тебе хочу, щоб скористатися з твого хвилинного настрою.

— Думаєш, це хвилинний настрій?

— Можливо. Якщо ні, завтра я подбаю про дозвіл на шлюб. Тобі вже виповнилося вісімнадцять?

— Так.

— Добре. Ти… е-е… не проти того, щоб одружитися зі мною?

Вона встала, обняла його і мокрою від сліз щокою потерлась об його обличчя. Потім засміялася й сказала:

— Ти дуже старомодний.

— Закон є закон, — відповів Гордон, торкаючись її чола.

— Так само як і сердечний порив, — прошепотіла Нен.

— Тоді спробуємо їх об’єднати. — Її близькість хвилювала його; він відступив до канапи й став стелити постіль. — Коли хочеш, я завтра ж таки дістану дозвіл.

Як тільки він зручно вмостився на канапі, зі спальні вийшла Нен і сказала: — Гордоне, обіцяй, що не будеш мене про нього питати.

— Про кого?

— Ти не міг його забути.

— Собаку? Та ні, я майже забув про нього. Гаразд, не буду… А ти певна, що з Клер усе гаразд?

— Запитай її сам, коли зустрінеш! — крикнула Нен і хряснула дверима.

Наступного дня Гордон роздобув дозвіл, купив каблучки і призначив день весілля — рівно через два тижні. Ці два тижні були найщасливішими у його житті. Вдень він працював (він був інженер-конструктор), а коли після роботи вертався додому, Нен чекала його зі смачним обідом у чисто прибраній квартирі. Після обіду вони гуляли, ходили в кіно або до друзів, а повернувшись додому, кохалися, і досить-таки невправно. Гордон не мав жодного досвіду і не визнавав ніяких сексуальних витівок. Його майже не хвилювала згадка про білого собаку. Він пишався тим, що був стовідсотковим раціоналістом, і вважав, що нераціонально цікавитися таємницями. Він не любив говорити про сни, привидів, летючі тарілки та релігію. «Не має значення, існує все це чи ні, — казав він. — Воно не пов’язане з тими правилами, за якими ми живемо. Таємниці виникають тоді, коли люди забивають собі голову усякою нісенітницею». Якось у розмові з ним хтось зауважив: «Але ж виникнення життя — це також таємниця». — «Я знаю, — відповів він. — І це теж не має ніякого значення. Чому я повинен хвилюватися з приводу того, як виникло життя? Коли я знаю, яке воно зараз, то я знаю цілком досить». Така позиція дозволила йому викинути з пам’яті всяку згадку про білого собаку, особливо коли він дізнався, що Клер не потерпіла. Вона розійшлася з Гібсоном і тепер часто бачилася з Кеннетом.

Одного дня Нен сказала:

— Завтра переддень нашого весілля, чи не так?

— Так. То й що?

— Майбутні чоловік і дружина не повинні бути разом у ніч напередодні шлюбу.

— Я цього не знав.

— А я вважала тебе прихильником традицій.

— Я шаную закони. А традиції мене не обходять.

— Ну, а жінки більше шанують традиції, ніж закони.

— Отже, згідно з твоїми традиціями, я маю провести ніч у готелі?

— Авжеж.

— Ти не була такою пуританкою тієї ночі, коли я привів тебе сюди.

— Непорядно з твого боку нагадувати мені про це, — тихо промовила Нен.

— Пробач, — сказав Гордон. — Це справді непорядно. Я піду до готелю.

Наступного вечора Гордон замовив номер у готелі, а що була тільки десята година, то він пішов до бару, де сподівався зустрітися з друзями. За одним із столиків сиділи Клер і Кеннет з якимсь худорлявим молодиком, що його Гордон раніше не бачив. Клер усміхнулась до нього. Вона втратила свою самовпевнену юну граційність і перетворилася на дорослу й надзвичайно привабливу жінку. Коли Гордон підійшов, Кеннет урвав розмову з молодиком, підхопивсь і з надмірним запалом потис Гордонові руку.

— Гордоне! Гордоне! — вигукував він. — Ти неодмінно повинен познайомитися з містером Мак-Айвером! Ми з Клер зараз ідемо… Містере Мак-Айвер, це той чоловік, про якого я вам казав, єдиний у Шотландії, хто може вам допомогти. На добраніч! Ми з Клер не будемо вам заважати. Вам багато про що треба поговорити… — І притьмом вискочив з бару, тягнучи за собою Клер і аж пирскаючи від сміху.

Гордон і незнайомець зніяковіло дивились один на одного.

— Сідайте, будь ласка, — чемно мовив містер Мак-Айвер. Він говорив з американським акцентом.

— Ви зі Сполучених Штатів, містере Мак-Айвер? — запитав Гордон, сідаючи на стілець.

— Ні, я з Канади. Мандрую Європою на стипендію. Збираю матеріал для дисертації про білого собаку. Ваш приятель каже, що ви фахівець із цього питання.

— Що Кеннет наговорив вам про білого собаку? — різко запитав Гордон.

— Нічого. Але сказав, що ви знаєте дуже багато.

— Він пожартував.

— Який жаль.

Гордон підвівся, потім знову сів, повагався і нарешті запитав:

— А що таке цей білий собака?

Мак-Айвер відповів поважно, ніби почав читати лекцію:

— Згадки про білого собаку знаходимо і в Овідієвих «Метаморфозах», і в незакінченому творі Чосера «Куховарчині оповідки», і в шахрайських романах баскського поета Хосе Момпу та ваших шотландських баладах. А проте білий собака — один із найменш популярних персонажів європейської літератури, і саме через це надзвичайно цікавий. Таке негативне ставлення я можу пояснити тільки тим, що в головах людей, які займалися колись фольклором, жило підсвідоме неприйняття цього феномена. Це наслідок того, що легенди про білого собаку є західноєвропейським варіантом Едіпового міфа.

— Це все пусті балачки, — сказав Гордон. — Що цей собака робить?

— Як правило, він асоціюється з сексуально холодними жінками. За народним повір’ям, їхня холодність походить від того, що з самого малечку їх призначено білому собаці…

— Хто їх призначає?

— У деяких романтичних легендах — священик під час хрещення, з дозволу чи без дозволу батьків. Найчастіше така холодність — це наслідок свідомого вибору дівчини. Дівчина зустрічає в лісі стару жінку, яка пропонує їй різні дарунки, але відмовляється дати саме той, який дівчина вибирає. Ціна дарунка — згода вийти заміж за сина старої. Якщо дівчина приймає дарунок, то стає холодною до того моменту, коли її запрагне білий собака. Стара жінка — мати собаки. В цих версіях легенди собака вважається злим духом.

— А чи може він символізувати щось інше?

— На Сицилії собака вважається благодійником холодних чи безплідних жінок. Якщо йому випаде злягтися з такою жінкою і вона віддасться йому, то дістане можливість нормальних сексуальних стосунків з чоловіком. Але за певної умови. Собака назавжди залишається коханцем цієї жінки. Навіть якщо вона виходить заміж за звичайного чоловіка, він будь-коли може претендувати на неї.

— О Боже! — вигукнув Гордон.

— У цьому немає нічого страшного, — сказав Мак-Айвер. — У романі Хосе Момпу герой зустрічається з ватажком зграї розбійників, дружина якого є водночас дружиною білого собаки. Собака і ватажок — друзі, собаку всі люблять, дозволяють йому спати біля вогню, вилизувати тарілки і таке інше, незважаючи на те, що він постійно навідує ще кількох дівчат у тій околиці. Він захищає дім і служить сім’ї, а також приносить удачу ватажкові. Ніхто не гнівається на нього, дарма що час від часу він злягається з дочками хазяїна. Якщо жінку любить білий собака, вона стає привабливішою для чоловіків, причому собака ніколи її не ревнує. Коли одна з його жінок виходить заміж, він просто час від часу парується із нею, щоб підтвердити свої права.

— Як часто?

— Раз на рік. Він парується із нею в ніч перед весіллям і так само відзначає кожну річницю цієї події. Е-е, що це з вами? Ви жахливо виглядаєте.

Гордон вискочив на вулицю, переповнений страхом та сумнівами. У голові в нього все перемішалось. «Щоб мене прирівнювали до собаки! Щоб мене оцінювали в залежності від його якостей! О Господи! Ні, ні, Нен цього не зробить! Вона не така, це ж аморально!» Він раптом усвідомив, що швидко біжить додому й голосно розмовляє сам із собою. Він зупинився, поглянув на годинник і змусив себе стишити ходу. Додому дістався десь опівночі; зайшов у двір і подивився на вікна спальні. Вони не світились. Він навшпиньках піднявся нагору і застиг біля вхідних дверей. Двері були достоту такими, як і завжди, за ними не могло відбуватись нічого поганого; він міг повернутися до готелю, але поки отак стояв і роздумував, рука його обережно вставляла ключ у замкову шпарину. Він тихенько перейшов вітальню, повагався перед дверима спальні, а тоді рвучко їх розчинив. Почувся зляканий вигук, і Нен пронизливо скрикнула:

— Гордон!..

— Так, це я! — відповів Гордон.

— Не вмикай світло!

Він натиснув на вмикач. Нен сиділа в ліжку і, мружачись від світла, перелякано дивилась на Гордона, затуляючи руками якийсь горбок між її ногами, прикритий зім’ятим простирадлом. Гордон ступив до ліжка і рвонув до себе простирадло.

— Пусти! — гримнув він.

Нен глянула на нього, поблідла від гніву і просичала:

— Йди геть!

Він ляснув її по щоці, вона відкинулась на подушку, а він смикнув простирадло, і з-під нього вистрибнув білий собака й з осміхом затанцював на постелі. Гордон вхопив тварину за горлянку. Собака спритно вивернувся і вкусив його за руку. Гордон відчув, як гострі, мов голки, зуби вгризаються у шкіру між пальцями, і по тілу його розлився крижаний холод. Він застиг на краю ліжка, дивлячись на вкушену руку, в яку вчепились собачі щелепи; здавалось, тварина підморгує йому маленькими рожевими очицями. Голосно скрикнувши, він схопив пса за задню лапу і з усієї сили вдарив об стіну. Нен пронизливо зойкнула. Від удару в собаки розколовся череп, і тоді Гордон ще два рази вдарив ним об стіну, щоразу залишаючи на ній червону пляму, а потім жбурнув безживне тіло собаки в куток, сів на край ліжка і поглянув на свою поранену руку. Дрібні зуби начебто не прокусили шкіру, ані вени, ані артерії, тільки залишили трикутний знак із дрібненьких сірих цяток. Гордон подивився через кімнату на собачий труп. Важко було повірити, що він убив білого собаку. Хіба ж можна вбити таке створіння? Він важко підвівся — йому було зле — і наблизився до пса. Справді мертвий. Гордон відчинив вікно, підняв собаку за хвіст і викинув надвір. Тоді повернувся й пішов до ліжка, на якому лежала помертвіла з жаху Нен. Він почав роздягатись, послуговуючись лише однією рукою, і стиха промурмотів:

— А ти й справді, люба моя, ревно шануєш традиції.

Вона вся напружилась.

— Ти не повинен був приходити сьогодні ввечері! Усі ми були б дуже щасливі, якби ти не прийшов!

— Авжеж! — Він умостився на ліжку поруч із Нен.

— Не доторкайся до мене!

— Де ж пак! Я тільки те й робитиму…

Над ранок Гордон прокинувся, вдоволений і щасливий. Нен обхопила його обома руками, але він почув себе вільним, як ніколи. Радісно дзявкаючи, він вибрався з теплого гнізда її тіла і сів на ковдру. Нен ліниво розплющила очі, трохи підвелася й поцілувала його у писок. Він радісно глянув на неї, скочив на підлогу і потрюхикав до виходу з будинку. Двері широко розчинились, ледве він торкнувся їх носом. Він збіг униз сходами і вискочив на залиту сонячним світлом вулицю. Зуби його шкірились у широкій, вдоволеній посмішці. Більш ніколи він не коритиметься нудним законам.

Греки помилялися щодо Сонця; поза всяким сумнівом, воно не чоловічого роду, Сонце — жінка. Я її добре знаю. Вона часто до мене навідується, але не так часто, як мені хотілося б. Вона воліє бавити час на середземноморських пляжах з багатіями, переважно іноземцями. Та я не нарікаю: вона приходить досить часто, щоб підтримувати в мені надію. Так було до сьогоднішнього дня. Сьогодні — можливо, тому, що настала весна, — вона з’явилася несподівано, в сліпучому сяйві, і зробила мене незмірно щасливим.

Я був здивований, вдячний та й неабияк потішений. Лежав і ніжився в її золотавому теплі, сонний і розімлілий, мурмочучи компліменти, що пасували до ситуації. В голосі її звучала незвична настійливість, отож час від часу я докидав: «Так, так» і «Еге ж». Урешті вона сказала:

— Ти мене не слухаєш.

— Та слухаю, слухаю… — Я напружив пам’ять. — Ти говорила про свої плями.

— Що мені з ними робити?

— Відверто кажучи, Сонечко, вони здаються мені неістотними.

— Неістотними? Неістотними? О, тобі легко так говорити, бо в тебе їх немає!

Я мало не застогнав уголос. Коли хтось зробить мене незмірно щасливим, то сам стає проблемою. Я зібрав усі свої сили, щоб подолати цю проблему.

— Твої плями, — сказав я, — уперше помітив Галілей в шістнадцятому столітті у новий вдосконалений телескоп. А доти вважали, що ти — найдосконаліша з усіх небесних тіл…

Вона аж зойкнула, і я квапливо повів далі:

— Але ж вони непостійні — з’являються і зникають! Вони пов’язані з багатьма корисними речами, наприклад, з добрим урожаєм. Коли в тебе плямистий рік, рослини ростуть швидше й краще.

Вона затулила обличчя руками і промовила:

— Ну чому в мене не таке досконале небесне тіло, як замолоду? Адже я не змінилась. Я така ж, як і тоді.

Я спробував її розрадити:

— Немає досконалих істот.

Вона промовчала.

— За винятком кількох високовчених фізиків та астрономів, — сказав я, — ніхто не звертає уваги на твої плями.

Вона не реагувала.

— Он Місяцівна геть уся вкрита плямами, — додав я, — але ж ніхто не вважає її через це негарною.

Сонце піднялася й зібралась іти. Я налякано глянув на неї, не маючи сили поворухнутись, майже неспроможний говорити. Лише пробелькотів:

— Що сталося?

— Ти ж оце сам признався, що дивишся на інші планети, ледве я повернуся до тебе спиною.

— Так, дивлюся, але ж ненавмисне. Кожен, хто буває на вулиці вночі, мимохіть позирає на Місяцівну, але я не бачу її так часто, як тебе.

— Можливо, — сказала вона, — якби я докладала більше зусиль, то й мої плями тебе б зацікавили. Безглуздо було сподіватись, що, віддаючи усю себе сім днів на тиждень, п’ятдесят два тижні на рік, сто років у столітті, я можу змусити людей любити та цінувати мене, коли їм так подобається ота примхлива нікчема, яка все своє сяйво запозичує в мене! У мене, своєї матері! Що ж, це для мене добра наука. Від сьогодні я з’являтимусь один раз на два тижні, і тоді, можливо, й мої плями вважатимуть принадними.

Вона так би й пішла, не сказавши ні слова на прощання, але я зірвався на рівні, почав її вмовляти, благати, вибріхуватись. Я сказав, що від часів Галілея про сонячні плями дізналися багато нового: це електромагнетичне явище, можливо, його можна перебороти. Сказав, що до наступної нашої зустрічі досконало вивчу це питання і зможу їй щось порадити. Вона пішла від мене скоріше засмучена, ніж сердита, і завтра я побачу її знову.

Але я вже не сподіваюсь, що ще колись зазнаю з нею щастя. Сонце більше цікавиться своїми плямами, ніж своїм промінням, і ладна звинувачувати мене у їхньому існуванні.

На факультетах малярства в сучасних художніх школах повно незадоволених людей. Якось Мілдред сказала мені:

— Остогидло вже по-дурному марнувати час. Ми починаємо о десятій і за півгодини втрачаємо охоту до праці; хлопці кидаються паперовими кульками, дівчата теревенять, збившись купками біля радіаторів. Знудившись, ми йдемо до їдальні пити каву, і нам нецікаво разом, але що поробиш? Я вже втомилася від цього. Хотілося б здійснити щось значне й величне.

— Прокопай хід, — порадив я.

— Не розумію.

— Замість того, щоб пити каву, коли тобі нудно, спустися в підвал, прокопай підземний хід і втечи.

— Якби я схотіла втекти, то любісінько вийшла б крізь двері й не повернулася.

— Так ти нікуди не втечеш. Відділ освіти припинить виплату стипендії, і тобі доведеться самій заробляти на хліб.

— А куди ж я тікатиму?

— Байдуже куди. Мандрувати з надією краще, ніж досягати мети.

Я пожартував, але моя жартівлива порада мала великий успіх на факультеті малярства. У напівпідвалі, куди рідко хто заходив, одну кам’яну плиту замінили на потайний люк. Люк прикривав яму, викопану під фундаментом школи. Тут починався тунель і стояв підйомник, яким підіймали нагору викопану землю. Її насипали в мішечки й непомітно виносили під одягом. Школа була збудована на покладах кварцу, тож можна було не боятися, що стіни осядуть. Щоб полегшити копання, застосували хімічний розчинник, який розбризкували по поверхні скелі, пом’якшуючи кварц. Заслуга цього винаходу належала факультетові промислового дизайну. Студенти цього факультету зневажливо ставились до малярів, що копали потайний хід, але їх зацікавив суто технічний бік справи. Без їхньої допомоги не вдалося б прорити такий глибокий тунель.

Незважаючи на успішний початок, я гадав, що проект провалиться через брак підтримки, так само як провалилися перед тим наміри заснувати часопис, організувати дискусійний клуб і влаштувати прогулянку до Лінлісгоу, тож був Неабияк здивований, що ентузіазм дедалі зростає. Студентська представницька рада, до якої входило багато членів тунельного комітету, без кінця організовувала танцювальні вечірки, щоб зібрати кошти на встановлення потужніших механізмів. У школі відчувалося якесь дивне напруження. Всі здригалися від найменшого шереху, голосно сміялися з невдалих жартів і сварилися без причини. Можливо, їх мучив підсвідомий страх, що тунель приведе до вулкана, хоча там не ставало гарячіше і крізь стіни не просотувалися ні гази, ні вода. Часом я дивувався, чому досі ніхто не втрутився в цю справу. Такий масовий захід, у якому брали участь кількасот чоловік, не можна було довго тримати в таємниці. Мабуть, поза стінами школи усе це здавалось безглуздою вигадкою, але чому не втрутився ніхто з викладачів? Лише декілька з них активно підтримували проект; а двом дали хабара, щоб не розпускали язики. Я певен, що директор та його заступник нічого не знали, але чому мовчали всі інші? Може, вони теж збиралися втекти тим потайним ходом.

Одного дня праця в тунелі припинилась. Перша зміна, що прийшла на роботу в той час, коли вся школа пила каву, стала перед замкненими дверима. До тунелю вже вело кілька входів, але всі були на замку. А що тунельний комітет десь зник, то вирішили, що всі його члени спустилися вниз. Ця подія мала широкий розголос.

Я завжди уникав будь-яких масових заходів, тож, зустрівшися якось увечері в порожньому коридорі на горішньому поверсі з головою комітету Мілдред, кинув їй на ходу: «Привіт, Мілдред», — і пішов собі далі, але вона схопила мене за руку:

— Ходімо зі мною.

Вона повела мене до відчинених дверей за кілька метрів од нас (я раніше думав, що то ліфт, яким ніхто не користується). А там сказала: «Краще сядь на підлогу», — зачинила за нами двері й натиснула на важіль. Ліфт каменем полетів униз із завмираючим пронизливим скреготом. За чверть години він ривками загальмував і зупинився. Мілдред відчинила двері, і ми вийшли.

Я не міг не здивуватися з того, що відкрилося моїм очам. Ми опинились у коридорі із склепистою стелею, асфальтованою долівкою і стінами, облицьованими білою плиткою. Коридор дугою простягався направо й наліво десь на милю і зникав з очей.

— Добре, — сказав я, — справді дуже добре. Як це вам удалося? Саме тільки денне освітлення, мабуть, влетіло в добрячий гріш.

— Ми нічого тут не зробили, — похмуро мовила Мілдред. — Ми просто сюди дійшли!

В цю мить повз нас проїхав на велосипеді літній чоловік, на якому була лише кепка та наручна пов’язка з якоюсь позначкою — і більше нічого, бо було дуже тепло. Він підняв руку на знак вітання.

— Хто це? — запитав я.

— Хтось із службовців. На цьому поверсі їх небагато.

— А скільки ж тут поверхів?

— Три. На цьому містяться спальні та їдальні обслуги, під ними — кабінети адміністрації, а ще нижче — двигун.

— Який двигун?

— Той, що обертає нас навколо Сонця.

— Але ж Земля обертається навколо Сонця завдяки гравітації.

— А ти хоч трохи уявляєш собі, що таке гравітація і як вона діє?

Я зрозумів, що таки не маю про це і найменшого уявлення.

— Гравітація, — сказала Мілдред, — це всього лише слово, яким великі вчені, прикривають своє невігластво.

Я запитав, що рухає тим двигуном.

— Пара.

— А не ядерне паливо?

— Ні. Хлопці з факультету промислового дизайну твердять, що це паровий двигун найпримітивнішої конструкції. Вони там унизу роблять виміри та креслення разом із членами тунельного комітету. Ми покажемо тобі ті креслення через день-два.

— А вас ніхто ніколи не питав, чому ви длубаєтесь у цій машинерії?

— Ні. Тут — як у всіх великих організаціях. Персонал такий численний, що спокійно ходиш собі де завгодно, якщо виглядом не вирізняєшся з-поміж інших.

Через півгодини я мав зустрітися зі своїм приятелем, тому ми ввійшли до ліфта й почали підійматися нагору.

— Знаєш, Мілдред, — сказав я, — все воно справді разюче, але я не розумію, навіщо ти його мені показала.

— Я боюся, — відповіла вона. — Всі наші сміються з тих допотопних механізмів і міркують, як би їх удосконалити. Вони гадають, що їм удасться поліпшити земний клімат, піднявши планету ближче до сонця. Думаю, ми робимо помилку.

— Звичайно, ви помиляєтесь! Ви повинні вивчати мистецтво, а не вдосконалювати рух планет. Я б ніколи не запропонував вам копати тунель, якби знав, чим усе це скінчиться.

Вона випустила мене з ліфта на першому поверсі, сказавши на прощання:

— Вже надто пізно. Ми не можемо повернути назад.

Думаю, вона знову спустилася вниз, бо я її більш ніколи не бачив.

Вночі, мене розбудив вибух; моє ліжко важко гупнуло об стелю. Сонце, яке ще недавно зайшло, знову викотилося з-за обрію. Море затопило місто. Люди, що пережили катастрофу, довго повзали між руїн, рятуючись від землетрусів, обвалів та ураганів. Всі годинники показували різний час, а сонце назавжди спинилося посеред неба. Нарешті все заспокоїлось, і ми почали вивчати нові умови нашого життя. Планета розпалась на кілька частин. Та частина, на якій ми живемо, не обертається. Щоб потішитися темрявою і сяйвом зірок та добре виспатися, доводиться мандрувати на другу половину нашого нового світу, долаючи багато миль, і така ж довга мандрівка чекає на нас, коли запрагнемо сонячного світла. Колишнє життя нелегко буде відновити.

Час від часу за недалеким обрієм я розглядаю інші уламки нашої планети. Схоже на те, що ця катастрофа — прямий наслідок моєї легковажної поради. Це навчить мене тримати язика за зубами. У майбутньому.