Феєрія для іншого разу

Передмова

Більш як по пів століттю після смерті автора літературну творчість Луї-Фердінана Селіна неможливо оминути. У притаманній йому полемічній манері він ставив перед читачами одвічні літературні й моральні проблеми. Його проза неповторна як своїм поглядом на події, так і мовою. Поява у 1932 році першого Селінового роману «Подорож на край ночі» стала справжнім землетрусом, а його хвилями — наступні сім романів, створення яких відповідало суворій внутрішній логіці.

Менш відомим твором Селіна у Франції й за її межами виявився роман «Феєрія для іншого разу», який, проте, є ключовий етапом його творчості.

У цьому виданні відповідно до первісного наміру Селіна обидві частини «Феєрії для іншого разу» об'єднано в одному томі. Від часу перших публікацій у 1952 і 1954 роках відповідно і до видання у 1993 році в томі VI у серії «Плеяда», до якого вони ввійшли, ці книжки видавалися окремо, до того ж друга під заголовком «Норманс», тоді як назва «Феєрія для іншого разу» призначалася насправді саме подіям, які в ній змальовано. Це сталося внаслідок збігу видавничих обставин, які Селін тоді прийняв, сподіваючись (намарно), що це допоможе другій частині уникнути неуспіху, якого за два роки перед тим зазнала частина перша. За окремого видання двох книжок і різниці в назвах перша втрачала свій питомий характер прологу, а друга — запал, який мав виростати з прологу, як і неоднозначна феєричність, що випливала з назви, і де незгоди Норманса посідають незначне місце. Селін-романіст — не спринтер, а бігун на довгу дистанцію. Аби розгорнути всі свої засоби, він потребує кількох сотень сторінок, упродовж яких вируватимуть його пристрасті. Відтепер відновлена об'єднанням обох частин і поширенням на другу частину призначеної саме їй назви, «Феєрія для іншого разу» є твором, покликаним до нового відкриття.

Центром гравітації чотирьох попередніх романів — «Подорож на край ночі», «Смерть у кредит», «Банда блазнів», «Похід на смерть» — була Перша світова війна, на якій Селіна було поранено і яка визначила його дальшу людську й літературну долю.

У червні 1940 року Франція зазнала поразки у Другій світовій війні й була окупована Німеччиною. Навесні 1944-го, напередодні визволення, союзники бомбили стратегічні об'єкти на окупованій території, зокрема сортувальну залізничну станцію неподалік від Монмартра, де тоді мешкав Селін. По двох роках, будучи ув'язненим у Копенгагені в очікуванні рішення Данії про екстрадицію до Франції, Селін вирішив зробити темою роману цю подію, яка, до того ж, стала для нього поштовхом до вигнання.

Згодом він надумав оповісти своє життя на Монмартрі перед від'їздом, а також ув'язнення в Данії по двох роках. Ці теми лягли в основу першої частини «Феєрії для іншого разу», в якій автор, не приховуючи своїх тодішніх позицій, відкрито провокує читача. Але водночас він захоплює його своїм комічним даром і новизною оповідної манери. Він практично примушує нас читати його книжку, подобається нам вона, чи ні. З «Феєрією для іншого разу» Селін сягає найвищої точки романної техніки, стилю й тематики.

Книжку можна вважати своєрідною квінтесенцією Селіна, і для того є досить підстав, зокрема та, що в першій частині романне письмо, крім власних козирів, заряджається й певними наголосами полемічної пристрасті, яка стала, поряд із селінівськими памфлетами, ознакою його глибоко своєрідного голосу; а в другій частині — тому що Селін, узявшись оповісти ніч бомбардування, обрав тему, призначену саме для нього, для його уяви й стилю, — до того ж він став єдиним романістом свого часу, здатним перенести цю подію в літературу.

Спочатку Селін мав намір розпочати оповідь із цієї ночі бомбардування, а потім перейти до епізоду відвідин Клеманс Арлон, який тепер відкриває роман і який доходив би логічного завершення (давня Селінова знайома Клеманс приходить, щоб попросити в нього книжок з автографами, бо по кількох днях вони виростуть у ціні вдесятеро як найостанніші, підписані Селіном перед стратою). Але Селін має надто насторожене відчуття читача, аби не усвідомити, що його книжка не має шансів бути прочитаною внаслідок його виключення з повоєнного літературного життя Франції й загального осуду, який над ним тяжіє, і цьому треба дати якусь раду.

Він мусить передусім відновити контакт із читачем, причому за будь-яку ціну. Інші вже розпочали цю справу зі спроб виправдати й пояснити його мотиви, зокрема, від обґрунтування пацифістських намірів, які лежали в основі його памфлетів, до того факту, що Селін не брав участі в офіційних органах колаборації [під час німецької окупації]. Але він був би не він, якби став на такі хисткі захисні позиції. Навпаки, він обирає контратаку, відкрито нападаючи на свого супротивника, тобто на читача. Читача, нажаханого післявоєнним викриттям таборів смерті, і який неминуче долучає Селіна до їх засудження. Отже, читача слід спровокувати, примусити захищатися, реагувати, провокуючи на лайку й образи, і все це заради того, щоб запобігти відмові від комунікації (читання), яка стала б для автора непоправною втратою.

Тому Селін переступає через традицію, яка в усі епохи спонукала автора до того, щоб завоювати симпатію, викликати співпереживання читача, зробити його своїм другом. Навпаки, він ставиться до читача як до супротивника. Враховуючи тодішнє налаштування громадської думки, Селін просто не бачить іншого вибору: за неможливости завоювати прихильність читача, він захоплює його увагу, викликаючи в нього вир емоцій. Селіну доводиться вдавати, що читач нападає на нього, і відтак точно зважувати удари у відповідь. За таких умов у нього розв'язані руки, і справді, він зусібіч атакує читача, передусім за його переконання, за його манеру говорити про табори смерті та їх жертви, а ще і його відрази, аж до скатологічної лексики, а також і його найзаповітніші страхи, коли автор натякає на фатальну хворобу, на яку цей читач, і він це знає, напевно приречений.

Але в Селіна як майстра роману, який вправно володіє всіма оповідними засобами, на зміну нападам люті приходять періодичні спади напруги. Усякі фортисимо, аби бути вартісними, повинні увиразнюватися на тлі уривків піанісимо. Ця «Феєрія для іншого разу І», яка вихлюпує на читача шалу більше, ніж будь-який інший романний текст Селіна, також містить найбільше моментів зворушливості, тієї найделікатнішої і найщирішої зворушливості, котра сповиває серпанком усякий спогад минулого, навіть коли він не є власне хвилюючим, у мить його спливання з забуття; зворушливості, яка не зможе забутися, бо звучить правдиво, як-от доля в'язня, навіть якщо його кара здається нам справедливою; або зворушливості, яка зринає між двома криками, коли Селін згадує свій лікарський досвід пологів і миті народження людини.

Серед усього цього лінія візиту Клеманс Арлон уже давно загубилася. Ми навіть не довідаємося, навіщо вона приходила до Селіна. Та тим часом її місце з вигодою займе один з інших друзів-ворогів. А саме Жюль, схожий на Жена Поля — «друзяку» й сусіда Селіна по Монмартру, наскільки художник і скульптор може скидатися на художника-ілюстратора, а безногий на того, хто втратив одну ногу на війні 14-го року. В не дуже добродійному візиті Клеманс був напевно свій інтерес, але Жюль виглядає набагато гірше. Він заганяє Селіна у стан подвійного безсилля, прилюдно називаючи «фріцем» посеред натовпу роззяв, які напередодні визволення Франції тільки й шукають нагоди засвідчити свій патріотизм, а також у нього на очах пестячи його жінку, яка, схоже, і не проти того. Буде потрібна щонайменше ціла ніч бомбардування Парижа, щоб призабути або геть стерти з пам'яті таке подвійне приниження.

Після численних переробок і варіантів на перших сторінках другої частини в тумані лишилися обставини, за яких Фердінан опиняється у своїй квартирі: без сумніву, Селіна це зовсім не бентежило, а може, й було зроблено навмисно, бо придавалося для оповіді, яку він саме розпочинав, адже коли Селін твердить, що подає події як хроніку, то насправді тільки й думає, як змалювати все у фантастичному світлі. Спочатку те бомбардування мало бути тільки однією з частин історії. Але по рукописах і начерках видно, що в кожному новому варіанті Селін відводить йому дедалі більше місця, наче фотограф, який без кінця збільшує зроблену ним світлину. Урешті-решт у 1954 році він робить з того бомбардування єдиний сюжет цілого тому. Джойс в «Уліссі» змалював вісімнадцять годин із життя своїх героїв. Селін у «Феєрії для іншого разу II» кидає виклик і виграє, присвячуючи понад двісті п'ятдесят сторінок описові однієї ночі й одного ранку.

Він не має сил відсторонитися від цієї теми, бо усвідомлює, що вона є нагодою виявити себе в повній мірі, тобто в повній безмірності. Спогад про бомбардування навесні 1944 року, підживлений тими, під які він потрапляв у Німеччині з липня 1944-го по травень 1945-го, наочно зберігся в його пам'яті. Ті спалахи й вибухи бомб і снарядів, те ревище, свист і завивання сирен продемонстрували йому миті, в яких засаднича безладність світу зринає в розвої направду космічного виміру. Неначе тіні падають із землі до неба, неначе сонце сходить із Заходу, асфальт по авеню Жюно тече рікою, а Сена закипає. Як не подивися, а світ став догори дриґом. Він утратив наповнення й межі, розколотий згори розривом виднокола, спричиненим помахом Жюлевої палиці, і розвержений знизу розхристом землі, а через шахту ліфта і старі монмартрські гіпсові кар'єри він сполучається з пеклом. Це не що інше, як картина апокаліпсису. Від надиру до зеніту й на всіх променях троянди вітрів відкриваються інші світи, однаково непридатні для людини: світло заяскраве для зіниць, звуки загучні для перетинок, ґрунт під ногами заковзкий, а стіни такі хиткі, що на них годі спертися.

Селін безперестану відкриває перед нами ці прояви світу навпаки. У читача, принаймні при першому читанні, виникає певне враження тупцювання на місці й повторення. Але якщо він придивиться уважніше, то швидко помітить, що у повторенні завжди є варіація або новий елемент, які він із задоволенням знаходитиме. Але правда й у тому, що «Феєрія для іншого разу», особливо її друга частина, є одним із романів, де Селін вимагає від свого читача найбільше. Справді, попри масштаб події, її описано одноманітно, власне романна канва виявляється якнайтоншою, а читач роману, звиклий до руху й до подій, мусить зосереджувати головну увагу на деталях стилю.

Якщо він це робить, тобто якщо він чутливий до стилю, його задоволення триває й наростає від рядка до рядка. Бо «Феєрія для іншого разу» є новим щаблем, причому вирішальним, у рухові, який підносить Селінову прозу до все більшої самобутності. Від перших моментів «Подорожі на край ночі» Селін терпляче й послідовно долав заспокійливі рамки французького письмового речення; один за одним рвав синтаксичні зв'язки і смислові ланцюжки; він навчився сам і привчив читача до слововживання, де доречність лишає місце для гри, де всупереч традиції крапки не вважаються заклепками, які не дають тексту розсипатися; він установив для зв'язків і доречностей новий порядок, заснований на ритмі й асоціаціях звуків і смислів, які диктуються розумом менше або підпорядковуються йому слабше, ніж зазвичай. «Феєрія для іншого разу» є першим романом, де змальовано світ, котрий остаточно «зіскочив із завіс», і змальовано його мовою, навмисно «знятою зі звичних завіс», аби навісити її на інші. Нові «завіси» не слабші старих, але вони вже іншого штибу, і серед усіх зв'язків, які ми здатні встановити між словами, вони покликаються тільки до граматики й логіки. З персонажами, яких безлад перетворив на маріонеток, і подіями, які безперестану повторюються, ми маємо втіху посмакувати всі знахідки прози, що сягнула повної свободи й повної майстерності.

Кінець не приходить із вибухом останньої бомби. Це не було передбачено у попередніх варіантах, але коли Селін доходить в оповіді до сирени, яка оголошує кінець нальоту, в нього виникає бажання змалювати його безпосередні наслідки. Бо неможливо протягом годин наражати людей на таке шаленство, не вселивши в них схожого шаленства. Це вже не буря під черепною коробкою, а бомбардування, закарбоване в нервовій системі чоловіків і жінок, які, втрачаючи самовладання, вже не можуть діяти інакше, як вивергаючи одне на одного насильство у формі слів (образами) чи жестів (бійками). Тому остання третина «Феєрії для іншого разу II» є по відношенню до бомбардування кульмінаційною точкою, без якої книжка не мала б належного звучання.

Після цього, після останнього рядка цієї другої частини, де оповідь не завершується, а уривається і лишається ніби підвішеною, Селін мав у проекті опис усього наступного дня — свого останнього дня на Монмартрі. Бо в його історії, у тій, яку він заново вигадував для потреб роману, і підозрілий візит Клеманс, і образи, які дозволяє собі Жюль, і, нарешті, страшне бомбардування пробуджують його до усвідомлення свого становища і штовхають до виїзду до Данії через Німеччину. Лишається тільки попрощатися з Монмартром і зі своєю «бандою». Цей день прощань мав бути описаний у третій частині, якій Селін після неуспіху двох перших частин відмовився надати завершеної форми. Проте збереглися й були опубліковані два підготовчі варіанти (варіанти А і Б, додатки II і III, том IV «Романів» у серії «Плеяда»; варіант В ще раніше було видано під назвою «Прóкляті зітхання для іншого разу»). В них Селін блукає улюбленими місцями Монмартру й зустрічає там найближчих друзів (у всякому разі близьких, навіть коли вони друзі тільки наполовину): Марселя Еме, Макса Револя, художника-автора відомих акварелей, його брата — знавця ілюстрацій періоду Прекрасної епохи і, звісно ж, Жюля — Жена Поля, які всі дружили з недавно померлим співаком Альфредом Пізелла, котрого весь час згадують. У кінці найдовшого варіанту Жюль улаштовує грандіозний скандал на кладовищі Сен-Венсан — осерді кварталу і місці, куди всім їм призначено, як вони й передчувають, колись прибути остаточно (усі поховані на цьому цвинтарі, крім Селіна).

Замість продовжити опис цих походеньок, які навіть після перенесення до сфери уявного лишились би індивідуальними історіями, Селін після 1954 року вирішив спробувати завоювати читачів завдяки ще більшій скандальності, описавши своє перебування взимку 1944 року в Сіґмарінґені [Німеччина], цьому останньому бастіоні французької офіційної колаборації й невралгічній точці національної пам'яті. Це була книжка «Від замку до замку», і вона мала успіх.

Проте, вчинивши в такий спосіб, він перескочив через етап і заплутав порядок наступних. Бо його найперший начерк, зроблений у 1946 році у камері тюрми в Копенгагені (Романи, т. IV, додаток І) свідчить, що під заголовком «Феєрія для іншого разу» він намірявся змалювати все, що пережив між бомбардуванням Парижа в квітні 1944-го і своїм ув'язненням у Копенгагені. Інакше кажучи, цей роман, обидві частини якого нарешті видано разом, мав утворювати одне ціле з трьома наступними — «Від замку до замку», «Північ» і «Ригодон», і всі вони мали опинитися під заголовком, заготовленим для них автором. Отож, незважаючи на особливості змісту, цей твір зовсім не слід розглядати окремо від єдиного цілого, утвореного вісьмома книжками, об'єднаними всім життям і всією романною творчістю Селіна, оскільки він є воротами до її другої половини.

Працюючи над романом, Селін уявляв його як другу «Подорож на край ночі», яка по двадцяти роках здивує читачів настільки ж, як у 1932 році, і прокладе нові шляхи, які він потім торуватиме. Отже, ніхто не скаже, що в романній творчості Селіна, яка тепер сприймається й поціновується в усій своїй цілісності, «Феєрія для іншого разу» не посідає належного місця, визначеного їй самим автором.

Анрі Ґодар