Феміністка

VII

Над яром ревла й стугоніла завія. Крізь лобове шкло джипа видно було, як потойбіч долини хилиться під вітром сосновий бір. Вулицю геть замело, й авто брьохалося в снігу по самісінький радіятор. Я підкотив до воріт і, діставши пульт, натиснув кнопку. Тої ж миті біля веранди спалахнули ліхтарі, а тяжка залізна брама стала помалу від'їжджати вбік.

— Нічого собі! — захоплено сказала Мацюцька.

Я вимкнув фари й заїхав у двір. В мертвотно-блідому сяєві ліхтарів безнастанно сіялися й сіялися дрібні колючі сніжинки.

— Добралися… слава тобі, господи! — буркнув я, вилазячи надвір. Тоді обернувся й галантно подав руку Мацюцьці.

— Прошу, дорога панно!

Вона зацікавлено роззирнулася довкруги.

— Ой, як тут га-а-арно! А краєвиди які… — Її обличчя раптом завмерло. — Послухай, а тут же ж далі в ярах наче озеро?

— Авжеж! — сказав я, ставляючи авто на сигналізацію.

— Ото таке овальне, еге?

Я уважно подивився на неї.

— Овальне… — сказав я нарешті. — А ти звідки знаєш? Вона засміялася.

— От же ж малий світ, га! Туди ж Леся їздить взимку в ополонці купатися.

— Леся?! — вражено перепитав я.

— Ну певно ж! Вона там гола купається… Якось ми їздили з нею, то я й запам'ятала ці краєвиди.

Я вдарив себе кулаком по голові.

— Так це її я бачив на озері кілька день тому!

— А ти теж купаєшся взимку? — з цікавістю поспитала Мацюцька.

— Треба ж таке! — сказав я, хитаючи головою. — Ні, недарма наші з нею шляхи перетнулися… Купаюся, купаюся, малечо! А що?

— А мене можеш навчити?

Я хтів було щось їй сказати, але сього менту з-за джипа вискочила здоровецька чорна потвора й, радісно загорлавши, повалила Мацюцьку в замет.

— Ой-ой-ой! — перелякано залементувала Мацюцька, дриґаючи ногами.

Потвора заревла ще дужче, а тоді згребла Мацюцьку зубами за шубу, й, гаркаючи та повискуючи од утіхи, стала тягати її по снігу.

— Більбонський, уб'ю! — гаркнув я, хапаючи його за нашийник. — Фу, я сказав… фу!

Псисько повернув до мене свою кудлату пику й, загорлавши ще дужче, плигнув на груди й повалив додолу. Далі повторилася щоденна історія, з тою тільки ріжницею, що я примудрився відразу ж перевернути його на спину й притиснути до землі.

— Ти, обревку! — посваривсь я на нього кулаком. — Писок набити, еге?

Собайло дико загарчав.

— Бий його, бий! — закричала Мацюцька з веранди. — Щоб знав, як на людей нападати!

— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!

— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.

Я взяв Більбонського за нашийника.

— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?

— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?

— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?

Собайло радісно заскавчав і, підстрибнувши, лизнув Мацюцьку просто в губи.

— Ну, все, все… годі! — сказав я йому. Тоді добув з кишені ключі й одімкнув веранду. — Вперед!

Більбонський кулею влетів у коридор і, задерши голову, просканував носом повітря. Результат був позитивний, і собайло коротко гавкнув.

— Перевірено — мін немає! — сказав я, пропускаючи Мацюцьку вперед.

— Ти про що?

— Торік, — сказав я, допомагаючи їй зняти шубку, — мене хтіли вбити двоє одморозків! Вони примудрилися вирізати металопластикову шибу, перекусили ґрати й залізли в дім, коли на господарстві був один Більбонський… Собайло дав їм зайти досередини, а потім напав і обох загриз!

— Як це… загриз?

— Ну як… горлянки перервав, як же ж іще! — Я позіхнув. — Вечеряти будеш, малечо?

Мацюцька розгублено зиркнула на Більбонського.

— Він… він їх зовсім загриз, насмерть?

— Та певно ж! — Я знову позіхнув. — Значить, так… діставай усе, що є в холодильнику, й накривай на стіл… а я піду перевдягнуся! Що не ясно?

— А Більбонський?

— Собайло тебе не зачепить! Он там унизу лежить м'ясо… як погодуєш, то він полюбить тебе ще дужче! — Я подумав. — Тільки з рук не давай, а то ще вкусить…

— Та ти що?!

— Водиться за ним така звичка… нетерплячий дуже! Пальця може відкусити, а то й руку…

— Ні, я боюся! — заскімлила Мацюцька, боязко позираючи на Більбонського. — Ну, не покидай мене, га?

Я зітхнув і відчинив холодильника.

— Ну, з тебе й агент… — буркнув я, кидаючи псові здоровий шмат печінки. — Таємний агент нічого не повинен боятися! Він повинен бути такий… у-у! — Я жбурнув ще один шмат і скорчив звірячу гримасу. — Таємний агент повинен убивати, не замислюючись, не лякатися крови, проникати у всі шпарини…

— А як мені ж зброю не дають! — скрушно зітхнула Мацюцька, намащуючи канапки.

— А навіщо тобі зброя?

— Ну, вбивати ж… — Вона благально подивилася на мене. — Оскаре, може, ти хоч показав би, які вони, ті пістолети? А то мене так неповажно всі трактують — он я гранату в бою здобула, так її ж відібрали!

— Пістолети… — повторив я. — А чого, це можна! Ти намащуй канапки, намащуй… — Я кинув собайлові останній шмат і, вийшовши у коридор, дістав пістолета з наплічної кобури, яка висіла на гачку. — Це — парабелум! — сказав я, поклавши його на стіл. — Калібр — дев'ять міліметрів. Вага — трохи менше кілограма. В обоймі — вісім патронів.

— Ой яки-и-ий гарний! — простягла руку Мацюцька.

— Не чіпати! — гаркнув я. — Це бойова зброя, гратися нею не дозволяється. Ось… — я натиснув кнопку й витяг обойму. — Вставляється обойма — ось так! — Я загнав її в колодку.

— А тепер можна стріляти?

— Нічого подібного. Треба зняти запобіжник… ось так, великим пальцем… І загнати набій у патронник! — Я одвів затвор, і він, клацнувши, вернувся на місце. — Все, патрон у стволі! Для того, щоб вистрілити, — я націлив пістолет у відчинену кватирку, — потрібно натиснути спуск! Не курок, як пишуть усякі невігласи в детективних романах, — а спуск!

Я придавив спуск, і в кухні оглушливо вдарив постріл. Більбонський подивився на мене, як на дурника, й невдово-лено гавкнув. Мацюцька втягла носиком їдкий пороховий чад, і її лице аж спаленіло.

— Ой, клас! — тихо промовила вона.

Я розрядив парабелум і подав Мацюцьці.

— Повтори мої дії!

— Ну, — сказала вона, взявши здоровецького пістолета своєю кволою лапкою, — спочатку обойму… так?

— Спочатку, — повчально сказав я, — треба затямити, що без потреби зброю ніколи не можна спрямовувати на людей! Навіть якщо ти впевнена, що пістолет без патронів. Це — найперше правило, котре повинен знати всякий боєць. Навіть такий, як ти…

Мацюцька підозріло зиркнула на мене. Тоді вставила обойму, перевела запобіжник, рвонула на себе затвор і прицілилася в кватирку. Більбонський відскочив у куток і занепокоєно гавкнув.

— Стрельнути? — поспитала Мацюцька, заскаливши око. Я вихопив у неї пістолета.

— Молодець! Ти справжня бойова подруга — науку хапаєш прямо на льоту! Але стріляти будемо іншим разом… А зараз вечеряти — і в люльку! Завтра напружений день, розумієш?

За годину, коли я вже уклався в ліжко й дивився телевізора, у двері моєї спальні хтось постукав.

— Ну, кого там дідько носить? — гаркнув я, хапаючи пульт і стишуючи ревисько футбольного матчу.

— Ой… можна? — обізвався з того боку янгольський голосочок.

— Заходь уже… якщо прийшла! — Я підвівся на лікоть. — Ну?

Мацюцька присіла на край ліжка. Вона була в квітчастій нічній сорочці, яка сягала їй аж до п'ят.

— Я оце хтіла спитати… в якому напрямку ми будемо провадити розслідування?

— Яке… розслідування?! — вибалушивсь я на неї.

— Ну, яке ж… ну, оце… по феміністках! Куди мені завтра податися?

Я крутнув головою.

— Ти більше не береш участи в розслідуванні! Поки все не ущухне, ти мешкатимеш у цьому будинку, ясно? Можеш вважати, що тебе взяли під хатній арешт!

Мацюцька широко розплющила очі.

— Мене? — вражено перепитала вона. — Під хатній?!

— Ну, не зовсім під хатній… Ти маєш право гуляти надворі, — але не виходити за межі садиби, втямила?

Вона пирхнула мов кішка.

— Так я тебе й послухала! Ну, ти й хитрий…

— Більбонський, — суворо сказав я, — дістав наказ не випускати тебе за ворота! Врешті, вони будуть замкнені, так що заспокойся…

— Але ж…

— Усе це, — не слухаючи її, провадив я, — робиться для твого ж добра! А тепер прошу покинути мою спальню.

— Ну, зачекай… — заскімлила Мацюцька. Я зробив звіряче лице.

— Агенте Мацюцько!

— Я! — схопилася вона з ліжка.

— Відставити нарікання на життя! В свою кімнату — кроком руш!

Вона понуро мовчала, дивлячись на мене з-під лоба.

— Не чую! — гаркнув я командним голосом.

— Слухаюсь… — нарешті буркнула вона й, похнюпившись, почвалала до дверей.

На ранок мені приснився сон. Це було таке, наче я сиджу в ямі. Вона подібна до криниці, але без води. Кружало блакитного неба вгорі заштриховано ґратами з грубим пруттям. У ямі душно й смердить нечистотами. Основна домінанта сну — відчай. Це той відчай, котрий давить за серце й відбирає глузд. Він такий глибокий, що не знаєш, куди від нього подітися. Зненацька в яму хтось заглядає. Це добре видно, бо в ній робиться геть поночі. Їх двоє: бородань у шапочці-нуристанці, довгій сорочці навипуск і шароварах — та білявий молодик у яскраво-зеленому натівському комбезі. Вони стиха перемовляються англійщиною. Бородань вимахує руками, й рухи його різкі й безжальні. Він вперто на чомусь наполягає, але молодик не погоджується. Час від часу бородань тупає ногою, й у яму летять грудочки дрібної землі. Врешті, молодик підвищує голос, але бородань заперечно хитає головою. Він піднімає руку й черкає себе по горлянці. Молодик стискає щелепи й щось каже йому, — поволі, однак з погрозою. Бородань вивалює очі, його верхня губа тремтить, мов у собаки, з-під неї видно зуби. Ось він зриває з плеча зброю. Це штурмова гвинтівка «галіл». Він переводить запобіжник і клацає затвором. Тепер він дивиться вниз, на мене. Очі його цілком божевільні. В них немає ані краплі глузду. Видно, як він прикладає гвинтівку до плеча. Ремінь гвинтівки намотаний на зап'ястя. Яма вузька й кругла, тут нема де сховатися. Я піднімаю голову. Мені нелегко це зробити, але я піднімаю голову й дивлюся бороданю в вічі. Ствол гвинтівки опускається, ось я вже й на лінії вогню…

У вуха вдарив оглушливий постріл. Я відкинув ковдру і, зриваючись на ноги, застромив руку під подушку. Пальці зімкнулися, намацуючи рифлену колодку парабелума, однак там було порожньо. Пістолет щез! Надворі гримнув ще один постріл. Далі почулося несамовите гавкання Більбонського. Я відчинив шухляду і, вихопивши звідти десантного акса, притьма вискочив зі спальні.

На балконі стояла Мацюцька. Її постать у довгій сорочці виділялася на тлі нічного неба. Внизу дико лементував Більбонський. Я схопив Мацюцьку за плече й жбурнув углиб кімнати. Більбонський кругами гасав по двориську й репетував, як навіжений. Десь у провулку, заводячись, гаркнуло авто. Потім звук двигуна став оддалятися й урешті пропав геть. Я трохи постояв, тримаючи автомата стволом догори, а потім озирнувся.

Мацюцька сиділа на ліжку. Вона була бліда мов стіна й у руці стискала мого парабелума.

— Ага, — погрозливо сказав я, — ось де мій пістолет… Украла?

— Я… для самозахисту! — жалісно сказала Мацюцька. — Ти не будеш мене за це бити?

Я взяв пістолета й поставив його на запобіжник.

— Це ти стріляла?

— Авжеж!

— В кого?

Мацюцька похнюпилася.

— Мені не спалося, і я вийшла на балкон… аж раптом загавкав Більбонський. А потім на огорожі з'явилася така постать, і вона цілилася в Більбонського з автомата… На стволі таке було щось, як циліндр…

— Глушник! — буркнув я.

— …але я випередила його та як стрілила! Потім стрілила ще раз… Ти не будеш мене бити?

Я хитнув стволом автомата показуючи на двері.

— Ходімо, — похмуро сказав я, — подивимося… Хурделиця вже ущухла. Під ранок визоріло, й у небі світив

ясний холодний місяць. Більбонський підбіг до мене й, ухопивши за холошу, потяг до паркану. Я глянув і засвистів од подиву: на цегляній стіні чорніли довгі патьоки крови.

— Ой… а що це?! — вигукнула Мацюцька. Я криво посміхнувся.

— Це означає, що ти влучила, дорога кицю… Що ж, вітаю, вітаю!

— З чим?

— З першим пострілом! Це, знаєш, одна з найбільших подій у житті — все одно, що перший поцілунок чи перша зарплата… Підстрелити свого ближнього — це вчинок!

— Але ж я не вбила його, цього ближнього… га, Оскаре? Я закинув автомат на плече й рушив до дверей.

— Нічого… він потім помре, від утрати крови! Послухай, кізонько, — сказав я, коли ми зайшли в дім, — а як це ти примудрилася потягти мого пістолета?

Мацюцька винувато повісила носа.

— Ну, ми розмовляли в спальні, а він виглядав з-під подушки, а я тихенько витягла — й під сорочку…

— Але навіщо?!

— Він такий га-а-арний! — зачаровано видихнула Ма-цюцька. — Оскаре, ти подаруєш його мені?

Я й за голову взявся.

— А ти більше нічого не хочеш?

— Ні, більш нічого… — Вона почервоніла. — Ти, напевне, жартуєш?

— Знаєш, подарувати свого пістолета — це все одно… все одно, що… — Я збився з плигу, аж врешті знайшов, що сказати: — Ось ти, наприклад, могла б подарувати кому-небудь свого улюбленого плюшового ведмедика? — Вона мовчала, і я іронічно посміхнувся. — Ні в якому разі, правда ж?

— Правда! — неохоче буркнула вона.

— Значить, тему закрито… — я позіхнув і підвівся зі стільця. — А тепер — спати! Навряд, щоб на нас ще раз напали…

— Оскаре… — пошепки сказала вона. Я озирнувся.

— Ну, що тобі ще, диво ти?

— А можна… можна я буду спати з тобою?

— Ти? — не повірив я своїм вухам. — Зі мною?!

— Я… я боюся! Мені страшно самій… зі мною щось таке коїться! Оскаре, я прошу тебе… прошу, розумієш?

Я кивнув. Запізнена реакція на стрес… а тут ще й усвідомлення того, що ти вистрілив у таку ж людину, як сам, — і навіть поцілив, і навіть пролляв кров, яка он червоніє на снігу! Особи, які відзначаються надмірною емоційністю, можуть навіть дахом поїхати, адже кожному з дитинства вбивали в голову, що людина — це вінець творіння й посягати на її життя — великий, неспокутний гріх!

— Я розумію тебе, малечо… — сказав я, обіймаючи її. — Ти не будеш сама, обіцяю! Ходім же…

Ми зайшли в спальню. Я кинув свого акса в шухляду й, озирнувшись, побачив, що Мацюцька вже пірнула під ковдру. Вона лежала, скрутившись калачиком, і її лице було наче з мармуру.

— Та ти вся дригониш! — здивувавсь я, укладаючись поруч.

— Це н-нерви… — прошепотіла вона, цокаючи зубами. — Мені страшно… с-страшно!

Я пригорнув її, й вона притислася до мене, обхопивши руками й ногами, як мале звіря.

— Ну, заспокойся… заспокойся. Ти все зробила правильно. Ти хоробра дівчинка, котра не злякалася ворога й зуміла вистрілити першою… Якби ти цього не зробила, то він убив би Більбонського, а потім і нас! Нічого не вдієш, малечо, цей проклятий світ влаштовано таким чином, що виживає лише той, хто встигає першим натиснути на спуск… А заґавився, — значить, гаплик!

— Значить, я була хорошою дівчинкою?

— Хорошою, хорошою… — потвердив я, погладивши її по голові.

— А… а можна мені поцілувати тебе? Я замалим не розреготався.

— Ну, — зробив я поважне обличчя, — принаймні можна спробувати!..

Вона міцно обняла мене за шию й так уп'ялася в губи, що в мене й голова обертом пішла.

— Ох, ти ж і цілуєшся! — Я легенько провів долонею їй по спині. — Що в тебе тут під сорочкою?

— Нічого нема… я там гола! Зняти?

— Не поспішай! — прошепотів я, укладаючи її горізнач. — Давай зробим ось так… Розслабся… ну, розслабся ж! І ні про що не думай…

Її вуста були повні й гарячі, і я нахилився, й припав до них, і поцілував її так міцно, що вона затремтіла, мов струна, й подалася мені назустріч усеньким тілом; її маленький прудкий язичок поворухнувся, торкаючись моїх губ, і я звівся на лікоть, і смикнув за поворозки, розпускаючи комір її сорочки, а тоді помалу став стягувати її вниз, цілуючи ніжну шийку, де шпарко бився й бився невидний живчик, і маленькі круглясті груденята з кораловими вершечками, котрі твердли у моїх губах, і зграбний живіт, що здіймався у гарячковому подиху, штовхаючи мене в обличчя…

…затремтіла в моїх обіймах, вигинаючись дугою, — і відкинула ковдру аж на поренчата, й виборсалася з сорочки, пожбуривши її геть одним порухом ноги, й розкинула коліна, одною рукою обіймаючи мене за шию, а другою нетерпляче спрямовуючи мою плоть в своє гаряче слизьке лоно…

— Оскаре… чуєш, Оскаре?

— Угу! — буркнув я, подаючись уперед всеньким тілом.

— А мені дадуть ото такий автомат, як у тебе?

— Авжеж! — хрипко потвердив я, провалюючись у неї довгим ковзким поштовхом.

— А пістолет?

—І пістолет! — потвердив я.

— А гранату?

—І гранату… Е ні, гранату не дадуть! Її тіло здивовано завмерло.

— А чого це?!

Я піднявся на ліктях і почав атакувати її, дедалі нарощуючи темп.

— Гранату, — сказав я, заплющивши очі й насилу усвідомлюючи свій голос, — тобі не дадуть… геть і не надійся! А знаєш, чому?

— Ну, й чому ж це?

— Бо ти її в колготки любиш ховати!

Вона обурено ляснула мене долонькою по спині.

— Ти що, знущаєшся з мене?!

— Розумієш, — сказав я, хапаючи її в обійми і впиваючись зубами в плече, — колготки можуть порватися, граната випаде — і як вибухне… у-у!

…коливаючись дедалі швидше й швидше, аж врешті перед очима рушили й попливли убік червоні плями, котрі, пульсуючи, накладалися на її обличчя, яке невпинно зростало й ось постало переді мною широким планом, ритмічно кидаючись із боку на бік, відкриваючи й закриваючи рота в безгучних зойках, щоразу глибше вгрузаючи в подушку, — й коли перший імпульс, неначе блискавиця, пронизав моє тіло, то переді мною знову неначеб відслонилася ота запона, і якимось внутрішнім зором, дуже чітко й реально я побачив оте містичне видиво: розпечена сіро-жовта пустеля з пологими пагорбами, що поросли верблюжою колючкою, бляклий небосхил, де, провалюючись за обрій, згасає руде вечірнє сонце, а потім, іще чіткіше й реальніше — чорний розтруб вогнемета, котрий видавався таким великим, що сливе цілком закривав усю оцю велетенську панораму; і знов огненна дрож пробігла мені по хребту, підіймаючись аж до основи черепа, й вибухнула нестерпним, сліпучо-білим полум'ям, пожираючи мій мозок…

…дивовижно біле й трепетне тіло, котре звивалося піді мною, кидаючись у ритмічних спазмах, густі русяві коси, що розметалися навсебіч, солодко лоскочучи мої плечі, широко відкритий рот, який хапав повітря, не в змозі перевести подих від нестерпної, болісної втіхи…

…ранок, який волошково зайнявся у вікні, звістуючи, що надходить новий день — і несе з собою нове зло й нову ненависть, і насильство, і біль, і розчарування, котрі одвіку панують в цьому проклятому світі, тому що ми виходимо з темряви — і в темряві щезаємо, так і не втямивши, навіщо ми жили, й любили, і раділи…

…сіро-жовта пустеля, котра зненацька здригнулася, наче від землетрусу, пішла глибокими вогненними тріщинами, і я відчув нараз, що тану, розтікаюся по ній і щезаю назавжди, наче вода, що всякає в розпечений пісок.

Над містом висів шпаркий морозяний туман. Сонце щойно зійшло, й коли ми виїхали на міст, який нависав над залізничними коліями, то чавунні поручні ще були геть опушені інеєм.

— Далі? — поспитався з-за керма Барабаш.

— З мосту з'їхав — і прямо! — буркнув я, набираючи номер на своєму мобільнику.

Барабаш глипнув на мене через плече.

— Ти впевнений, що ми застанемо цих блеків?

— А зараз перевіримо! Гало? — сказав я в слухавку. — Пітон? Клієнти на місці? Ну, які клієнти… оті ж, із Африки хлопці! Нгвамбе з його людьми… Ну! Ага, зрозуміло… Що? Ми зараз будемо… Групу не знімай… поки що все.

— Що, — поспитав Барабаш, — не повтікали?

— Холера їх не візьме! — буркнув я, ховаючи телефон. — Гайда!

Джип скотився з мосту й, наддавши газу, стрімко рвонув по шосе. Проїхавши кілометрів з десять, він звернув о ліву руч і, обігнувши майдан, припаркувався біля височенної кам'яниці, облицьованої декоративною цеглою. «Ройял-отель» — написано було над входом.

— Не поняв! — здивовано вигукнув Барабаш. — Що це вони тут понаписували? Рояль — це ж ото така штука, що пальцями грають!

— Відставити балачки! — суворо сказав я. — Пістолет?

— Зі мною! Може, калаша прихопити? Я сіпнув за клямку дверцят.

— Заспокойся… Мочити ми їх не будемо — побалакаємо трохи, та й годі!

Біля готелю стояв сталево-синій вольво, і в ньому стирчала стрижена довбешка Пітона. Ми зайшли у вестибюль і побачили ще двох оперативників, котрі вдавали, що читають газети. Один з них ледве помітно кивнув, і я втямив, що ситуація не змінилася.

— Поверх? — поспитав Барабаш, коли ми зайшли у ліфт.

— Третій! — буркнув я, перекладаючи свого парабелума в бокову кишеню. — Глушника накрутив?

— Атож!

— Дивися, без потреби не смали… а то я знаю тебе, обревка!

— Не сумлівайся! — сказав Барабаш, перевіряючи обойму. — Всьо буде чотко… пойняв?

Коридор було застелено червоною килимовою доріжкою. Я зупинився біля дверей номера й делікатно стукнув у них кісточками пальців.

— Хто? — поспиталися з того боку.

— Офіціянт. Сніданок замовляли?

За дверима загупали кроки. Потім лунко клацнув замок, і в щілину висунулася здивована чорна мармиза. В той же момент я кинувся вперед і, підкидаючи мурина потужним аперкотом, влетів досередини.

— Не рухатися, блеки! — заревів Барабаш, вимахуючи пістолетом. — Хто смикнеться, — уб'ю, на хрін!

За столом сидів кремезний негр із кривою близною під оком. На шиї в нього була фігурка у вигляді трьох переплетених змій. Ще один, справжній велет метрів зо два заввиш і з грубелецькими руками й ногами, — стовбичив коло вікна.

— Кассонго Нгвамбе? — поспитав я, переступаючи непорушне тіло охоронця.

Крем'язень зціпив зуби й нічого не сказав.

— Ти, бугаяко… — скомандував Барабаш велетові. — Обернувся до стіни, хутко! Вперся руками…

— Він не розуміє! — озвався раптом Кассонго.

— Значить, застрелимо! — задоволено сказав Барабаш. — Це в нас хутко, раз-два — й суши лапті!

— Скажіть своєму охоронцеві, щоб не хапався за зброю, — втомлено сказав я, сідаючи в фотель. — Ми прийшли поговорити, а не здіймати стрілянину.

— Хто ви?

Я дістав своє детективне посвідчення й кинув йому через стіл. Він глянув на нього, й лице його змінилося.

— Що ж ви хочете?

— Поговорити! — повторив я. — Але передовсім накажіть своєму охоронцеві, щоб він не чинив дурниць… а то мій колега ще застрелить його!

Кассонго повернувся й сказав кілька слів велетові. Той кинув на нас із Барабашем насторожений погляд, але з місця не рушив.

— Ну?

Я відкинувся на спинку фотеля.

— Ми, себто фірма «Тартар», знаємо, що ви прибули з Намбабвії, виконуючи таємне доручення її монарха. Воно стосується жінки на ймення Леся, котра привласнила якісь цінності, що належать королівській родині… Ви звернулися до бригади «білих колготок», щоб вони допомогли вам повернути викрадене. — Я зробив паузу. — Але ви пішли найгіршим шляхом!

— Чому ж? — спокійно поспитався він.

— Ця бригада не сьогодні, то завтра буде знешкоджена. Віра Агафонова на прицілі в спецслужб, її обов'язково заарештують. Звідки ви її знаєте, до речі?

— Вона працювала в нас за контрактом… ще тоді, під час війни! Що ще?

— Керівництво фірми уповноважило мене запропонувати вам наші послуги! — діловито сказав я. — Ми можемо знайти для вас те, що ви шукаєте. Ми влаштуємо так, що ви не матимете проблем з правоохоронними органами й зможете без перешкод виїхати з України. Наша ціна за ці послуги — двадцять процентів од ціни того, що викрала ця особа!

Кассонго подумав.

— Як я розумію, вибору в мене все одно немає?

— Звичайно! — посміхнувсь я. — Бачите, якби ми провадили нечесну гру, то взагалі не зверталися б до вас із цими пропозиціями. Ми зайнялися б Лесею й відібрали б у неї те, що вона привласнила… для нас це не становить жодних проблем!

— Гаразд! — втомлено сказав Кассонго. — Нам потрібно від неї небагато… По-перше, вона повинна повернути нам фінансові активи родини Нгвамбе, які знаходяться на рахунках зарубіжних банків… Це близько п'ятдесяти мільйонів доларів, і знав про них лише король та ще вона… Між іншим, ви не змогли б ними скористатися, — рахунки іменні. Тепер друге. Коли почався заколот, вона зуміла втекти на літаку в Південно-Африканську республіку і, втікаючи, прихопила особистий архів короля. Серед інших документів знаходяться результати геологорозвідки, яку п'ять років тому провадили в Намбабвії французи. Відомо, що вони відкрили алмазне родовище, буквально друге в світі за величиною… — Він раптом зупинився. — Ви знаєте, чому стався заколот?

— Та звідки ж! — буркнув я.

Кассонго взяв зі скриньки на столі тонку чорну сигару й став її припалювати.

— Як тільки стали відомі результати геологорозвідки, про них пронюхала компанія «Де Бірс» і вирішила накласти лапу на це родовище… — озвався він, пахкаючи сигарою. — Але король М'Кола Нгвамбе відмовив їм — угода з французами передбачала розвідку, а якщо результат буде позитивний, то й право на видобуток. Далі «Де Бірс» діяла дуже швидко: їхній ставленик підняв племена, котрі мешкають на півдні Намбаб-вії, і штурмом узяв столицю. Король М'Кола Нгвамбе загинув, французьких геологів повбивали під гарячу руку… але по тому, як родина Нгвамбе відвоювала владу, французька компанія відмовилася вдруге провадити розвідку! Нам не повірили, що геологи знайшли аж таке велике родовище, — адже не збереглося ні документації, ані жодного з учасників експедиції…

— Чому ви не порозумілися з Лесею?

— Вона відмовилася з нами говорити! Ця жінка ненавидить н'тлубу, ненавидить всю королівську родину… — Він посміхнувся. — Вона була єдиною білою жінкою з-поміж п'ятидесяти чорних дружин короля. І з нею, як у нас водиться, спали всі чоловіки з роду Нгвамбе, — а нас, до речі, більше двох сотень…

Барабаш вилаявся й пробурмотів щось нерозбірливе.

— Ну, — сказав я насмішкувато, — це не пішло їй на користь… А ви не зверталися офіційними каналами до уряду України?

Кассонго зареготав, кашляючи й пирскаючи димом.

— Хто ж не знає, — озвався він урешті, — що у вас найбільш корумпована держава в світі! Я навчався тут п'ять років у політехніці, так що надивився… Ні, друже, в цьому випадку ми мали б хіба що головний біль!

—І ви гадаєте, Віра Агафонова найбільше підходить на цю роль?

— Дорогий друже, — сказав Кассонго, випускаючи хмару диму, — якби не ви… ви, особисто… вона давно вже виконала б наше завдання! Річ у тому, що Леся не знає, за чим сюди ми приїхали… архіву вона взагалі не надає значення, й він зберігається у неї в офісі, розумієте? Прямо в сейфі, де його легко вилучити! Але саме ви не дали Вірі Агафоновій зробити цього три дні тому, а потім застрелили двох її бійців, які мали вас ліквідувати, а крім цього, ще й поранили когось там… Саме ви і є причиною в усіх наших невдачах! До речі, — він глянув на годинника, — ви запізнилися з вашою пропозицією!

— А це чому? — настороживсь я.

— Щойно бригада «білих колготок» захопила Лесю Нгвамбе. Це мало відбутися о десятій, а зараз вже чверть на одинадцяту…

Я вилаявся й, вихопивши слухавку, квапливо набрав номер.

— Гало? — загорлав я схвильовано. — Гало, Пітон?

— Якого дідька ти там стирчиш! — загорлав той і собі. — Якісь проститутки щойно викрали цю лесбіянку! Ти чуєш мене чи ні?

— Звідки ця інформація?

— Мої люди за нею стежили… ти що, забув? Вони бачили викрадення, але не мали інструкцій втручатися!

— Урилова повідомили?

— Він підняв на ноги всіх мєнтів! Будемо сподіватися, що ці стерви не втечуть! Що далі?

— Знімай групу — й притьмом туди! Поки що все. — Я сховав телефон і прикро глянув на Кассонга. — Догралися ж ви, хлопці!

— Що там скоїлося? — не втерпів Барабаш.

— Вони й справді її захопили! — сказав я Кассонгові. — Але на хвості в них зараз висить вся міліція. Ви пристаєте на нашу пропозицію?

Він м'яко посміхнувся.

— Виходу все одно немає, правда ж?

— Його справді-таки немає — ні у вас, ані навіть у мене! — заклопотано сказав я. — Може заваритися така хріновина з цим викраденням… Одне слово, збирайтеся — й за мною!