VI


В «Тартар» ми дісталися аж о сьомій вечора. Коли я ввійшов до приймальні, Цуцичок показала на двері кабінету.

— Тебе чекають! — звістила вона якимсь металевим голосом.

— Хто?..

— Двоє з носилками, один із заступом! — Цуцичок з відразою окинула мене поглядом. — Догрався?

— Ти про що це?

—Іди, іди… там тобі скажуть, обревку!

Я стусонув ногою по дверях і ввалився до кабінету. За столом сиділи Мурат із Пітоном.

— О, — сказав шеф, — приїхав-таки… Ану присядь!

— У глаз, — пообіцяв Пітон, — будемо тебе зараз бити! Втямив, ні?

— Щось трапилося?

Мурат заклопотано подивився на мене.

— Щез твій таємний агент!

— Мацюцька?!

— Ну!

— Таких дітей залучати до наших справ — це треба дебілом бути! — обурено сказав Пітон. — За це яйця треба відривати з ходу!

— Коли вона щезла? Пітон зітхнув.

— Півгодини тому. Завезли її на конспіративну квартиру, вона там покрутилася щось пару годин — і здиміла. Хазяйка зателефонувала мені, що навіть не помітила, як вона й помешкання покинула.

— Ти впевнений, що вона не працює на два фронти? — поспитався шеф.

Я посміхнувся.

— Які там два фронти! Ця дівчинка належить мені разом з усіма тельбухами… Боюсь навіть, щоб не закохалася!

— То що ж могло статися?

— Що, що… Якась ідея стрілила їй в голову! Інтелект запрацював, от і вирішила хріновину встругнути… — я зітхнув і став розповідати про все, що сталося після нашої розмови в кабінеті. — Одне слово, ця Леся — психічно хвора людина, котру треба терміново закрити в божевільню… Залишається тільки з'ясувати, де вона бере гроші на свої безумні проекти!

—І що це за проститутки на неї полюють! — докинув Мурат.

—І що це за негр коло них ошивається… — буркнув я, запалюючи сигару.

В кишені задзеленчав телефон.

— Ну? — поспитав я нетерпляче.

— Оскар?

— А хто ж іще!

— Здорово, чувак! Лось на проводе… помнишь меня? Я зціпив щелепи.

— Ну… помню! И чего тебе надо, Лось? Той зареготався.

— Слышь, ты! — нарешті озвався він. — Сто лет на хрен ты мне нужен был бы. если б не твои шестерки!

— Ты о чем?

— Да все о том же! Об этой соплячке, которую ты послал ко мне, врубился?

— Ни хрена не врубаюсь! — роздратовано сказав я. — Или прямо говори или сейчас трубку, на хрен, бросаю! Че за базар,

э?

— Хорошо. — В слухавці завовтузилося. — Слушай.

— Говорить агент Мацюцька! — сказав на тому боці схвильований голосочок. — Я тут, на дачі. Мене тримають в погребі…

— Молчать, проститутка! — гаркнув Лось. І до мене: — Понял теперь?

Я глянув на Пітона й крутнув пальцем у повітрі, неначеб набираючи номер. Він кивнув і притьма вискочив з кабінету.

— Да, — сказав я, — понял… Сколько? Лось коротко реготнув.

— А сколько ты дашь?

— Десять кусков. Він знову зареготав.

— Да нет, маловато… Девочка молодая, интересная! Че такое десять кусков? За эти бабки лучше покувыркаться с нею по полной программе. — На тому боці почулася якась невиразна репліка. — Вот и ребята говорят, что лучше на колхоз ее поставить!

— Сколько?

— Да сколько… Стольник не пожалеешь, вот и хорошо будет!

— Баксов?

— А я че, на лоха смахиваю? — здивувався Лось. — За лоховскую валюту я и руку не подниму, ты че! Баксы гони, дорогой!

Я подумав.

— Идет! — нарешті озвавсь я. — Только не трогайте ее, слышь?

— Да на хрен она кому нужна здесь! Когда башляешь?

— Через полчаса, не раньше! — Я глянув на годинника й побачив, що з того часу, як Пітон вибіг з кабінету, пройшло дві хвилини. — Где встречаемся?

— Ха! — весело сказав Лось. — Ты хитрый, чувак… Собери бабки, тогда и созвонимся! Въехал?

— Ну!

— Вот и лады! Жди звонка.

Я поклав слухавку на стіл і взявся за голову обома руками.

— Мацюцьку викрали одморозки! — звістив я шефові.

— Хто?

— Чув про Лося?

— Поняття не маю! Хто це? Я сумно зітхнув.

— Придурок, яких мало! Професійний найманець. Воював у всіх гарячих точках. Одморожений настільки, що я проти нього — справжнісінький янгол, хоч на небо живцем забирай!

Двері відчинилися, й увійшов Пітон.

— Все гаразд. На мобільний вони вийшли з телефона, встановленого в передмісті. Номер ми з'ясували, адресу теж.

— Помешкання?

— Приватний будинок. План садиби й котеджу є в нашій базі даних.

Мурат глянув на Пітона.

— Піднімай штурмову групу! Спорядження: калаші, бронежилети, спецзасоби. Будемо визволяти цю авантюристку…

Пітон кинувся до дверей і мало не збив з ніг полковника Урилова. Той страшенно заматюкався й, відскочивши убік, посварився на нього кулаком.

— Та куди хрін тебе оце несе, коняку таку з яйцями! Повилазило, еге? Не бачиш, полковник заходить?

— А йшов би вже ти на хрін! — гаркнув Пітон і, сплюнувши, вискочив з кабінету.

— О, — сказав я задоволено, — молодець! Хоч одна скотина послала цього мєнта, куди йому й належить ушитися!

Урилов грізно скорчив свою червону мармизу.

— А я, — сказав він, підходячи до мене, — якраз оце шукав, кому б у рило затопити! А тут бачу — скот безрогий сидить і нявкає щось проти мене! Ти, бугаїно, для чого це дівчат повбивав, га? Ти, котяро відморожений, не міг знайти для них ліпшого вжитку, як тільки трупами поробити?

— Мєнтяро, — сказав я, нахабно випускаючи дим у його цинічну мармизу, — ти піди та поглянь своїми свинячими очицями на мого джипа! Там діра на дірі, ясно? Ось до чого ці дівчата призводять! — Хоча, — я зітхнув, — шкода, звичайно, цих істот! І стріляти вміли зайки, і билися руками й ногами… справжні амазонки були…

— То ти хоч одмазав хлопців од цього діла? — поспитав Мурат.

Полковник сів у фотель і поклав свого картуза на стіл.

— Та певно ж! — задоволено сказав він. — Щоб полковник Урилов — та не одмазав цю бугаїну, щоб вона сказилася! Там снайперська гвинтівка була й ще ціла купа оружжя… так що ніхто його, придурка, шукати не буде…

На стелі ожив селектор.

— Група готова до виїзду! — звістив у динаміку Пітон. Я схопився на ноги.

— Погнали! — штурхонув я Урилова. — Вставай, коняко з яйцями!

— Куди це, котяро?

— Проведем бойову операцію. Треба визволити таємного агента.

— Ну, а я тут при чому?! — витріщив полковник на мене свої маленькі очиці.

— А ти, — сказав я, піднімаючи його за комір і жбурляючи до дверей, — будеш їхати в головній машині, — щоб твої собачі колеги нас не спиняли, ясно?

У лобове шкло мікроавтобуса шмагала снігова крупа. Була вже ніч, і світлофори перемкнулися на оранжеве світло. Не збавляючи ходу, ми проскочили міліцейський пост і звернули з шосе на бокову дорогу.

— Ти, бугаїно, — занепокоєно сказав Урилов, — а я що… теж буду штурмувати цю хавіру?

— На хріна ти там здався! — буркнув я, вивчаючи карту. — Ще накладеш повні штани… панькайся тоді з тобою!

Урилов задоволено потер долоні.

— Ага, — сказав він, — в такому разі я беру керівництво на себе! А то, бачу, керувати тут немає кому… Ану давай-но цю карту сюди!

В кишені задзеленчав телефон.

— Ну? — поспитав я.

— Не понукай, чувак! — насмішкувато сказав Лось. — Бабки готовы?

— Все ништяк! Дальше? Лось коротко реготнув.

— А дальше, чувак, делай вот что: выехал за капе, проезжаешь первый перекресток и сворачиваешь налево… понял, да?

Я задоволено покивав — саме за цим маршрутом наша група й рухалася.

— Понял, братуха, понял… Дальше че?

— Да не братуха я тебе… лохам я не брат! — Він знову реготнув. — Дальше все просто: не доезжая поселка, бросаешь бабки у первого столба — и почесал домой! Ты понял, чувак?

— А девочка?

— А соску эту, — поблажливо сказав Лось, — получишь завтра! Надо бабки проверить, ясно? А то всунешь фуфло.

— Э, — стурбовано сказав я, — так меня не устраивает! Ты че, Лосина, оборзел? Баш на баш — и никаких делов!

— Завтра, я сказал! Не будет бабок — получишь свою… — він зареготав, — … боевую подругу в разделанном виде, понял?

Я стиснув зуби.

— Хорош, Лосина… договорились! Еще встретимся когда-нибудь…

Авто заїхало в селище. Мерзла крупа надворі перейшла в лапатий рясний сніг. Я сховав телефон у кишеню й подивився на Пітона.

— По нулях! — буркнув він, знімаючи навушники. — Номер той же самий.

Я заклопотано глянув на карту.

— Гальмуй! — звелів я водієві, коли авто вихопилося на пагорб.

— Ти що це, бугаїно? — видивився на мене Урилов.

— На! — тицьнув я йому бінокля. — Он той будинок бачиш?

— У долині?

— А де ж іще! Повилазило, еге? Зовсім уже не доганяєш своєю мєнтовською макітрою?

Урилов притулив бінокля до очей.

— Ну… бачу! То й що, бугаїно?

— Це, — сказав я, — те місце, звідки нам телефонували! От зараз і глянемо, як до нього ліпше підступитися…

Кам'яниця була обнесена глухою цегляною огорожею. У дворі стояв джип-черокі. На причілку двома жовтими плямами світилися вікна.

— Диви… диви, скот безрогий! — раптом заволав Урилов. На ґанку спалахнуло світло. Троє кремезних гицлів

помалу спустилися по східцях і підійшли до джипа. Один з них обернувся, й я побачив, що це Лось.

— Живцем їх брати, казлів! — аж затрясся Урилов. — Це ж одморозки, яких мало! Їхні ж фото у кожного мєнта в планшеті! Живцем брати… поняли, обревки? Та ти шо, на хрін, — мені за це затримання ордена повісять, блін!

— Вони їдуть сюди, — спокійно сказав я, наглядаючи, як авто виїжджає з двору. — Повний вперед!

— План? — поспитався Урилов.

— Таранимо їх бампером. По тому беремо живими! Якщо ж будуть стріляти… коротше, треба зробити так, щоб вони не встигли вистрілити! — Я взяв рацію. — Тигра, я — Вінні Пух… як чути?

— Що? — поспитався в рації Барабаш.

— В глаз як дам зараз, то знатимеш! — гаркнув я. — Геть уже мізки заспиртував, еге? Чутно як, питаю!

— Чути добре! Що в тебе?

— По маршруту рухається джип-черокі. В ньому Лось і ще двоє одморозків. Будемо брати!

— Тигра поняла! — діловито сказав Барабаш. І до бійців: — Приготувалися, обревки!

Джип вихопився з-за повороту й, наддавши ходу, стрімко рвонув уперед. Водій нашого авта схилився над кермом, і коли він притиснув газ, то фари джипа зненацька спалахнули мов сонце, заливаючи сліпучим сяєвом всенький салон мікроавтобуса, і в якийсь мент мені здалося навіть, що я побачив чоловіка, який сидить за кермом всюдихода, з жахом розглядаючи наше авто, яке насувається на нього, — а потім був грімкий удар, брязкіт побитого шкла й надсадне вищання металу, котре роздирало барабанні перетинки…

…але я вже летів сторчголов із мікроавтобуса, витягаючи з-під пахви свого парабелума й перевертаючись в карколомному сальто, котре дозволило покрити відстань до авта буквально за частку секунди, щосили шарпонути на себе двері й, ударивши стволом пістолета в скроню, витягти на білий світ кремезне одоробало, котре так нечемно дозволило собі зі мною розмовляти…

…ціла купа людей у бронежилетах, яка обліпила того джипа, в однісінький мент висадила усі шиби, геть поодривала дверцята й кинула на сніг двох зарізяк, які шалено матюкалися, намагаючись іще ставити якийсь опір. Я згріб Лося за чуприну й закинув йому голову назад, поки двоє бійців заклацували йому кайдани; а потім перехопив парабелума за ствол і посміхнувся.

— Ну че, — поспитав я Лося, — думал, ты умный, да? Крутой, думал? Народу кучу перемочил, так блатной очень, да?

— Ну, ты падла! — прохрипів він.

Я садонув його колодкою пістолета по зубах.

— Девчонка где? Збоку підійшов Урилов.

— Мовчить, бугаїна? — поспитався він, з цікавістю розглядаючи Лося. — Зою Космодем'янську корчить, еге?

— Погоди… хрен с тобой! — обізвався Лось. — Все скажу, если так.

— А ми в цьому й не сумнівалися, скот безрогий! — вигукнув Урилов. — У нас Павку Корчагіна довго корчити не будеш… ми всяке гестапо переплюнемо! — Він хекнув і вгатив Лося носаком під дихало. — Ну як, подобається? Ще хочеш, скотиняко?

Лось конвульсивно затіпався. Урилов одступив, розганяючись для ще одного удару, але я схопив ого за рукав.

— Охолонь, полковнику! Ти ж уб'єш його… — Й до Лося: — Девчонка где, спрашиваю?

— В… в подвале! — нарешті видихнув той. — На кухне там… под полом!

— Сколько бойцов на хавире?

Лось покрутив головою, випльовуючи кришиво потрощених зубів.

— Ч… че… четыре!

— Оружие?

— До хрена. — Він звів подих. — Пластит, калаши, гранаты. до хрена, короче!

Я озирнувся. Двоє зарізяк, яких витягли з авта, валялися долілиць у снігу, скуті наручниками. Мікроавтобус од'їжджав назад, і видно було, як од бійців, котрі стоять на узбіччі, падають на дорогу довгі потворні тіні.

— Наручники йому — і в машину! Ви, двоє, — глянув я на командосів, які тримали Лося, — залишаєтеся з полоненими… Решта — за мною!

— А я? — спитався Урилов.

— А на хріна ти нам здався б?

— А хто ж буде командувати штурмом?

Я намотав ремінь калаша на зап'ястя й, опустивши автомат стволом униз, насмішкувато зміряв Урилова очима.

— Командувати штурмом буду я! А ти, полковнику, — я витримав ефектну паузу, — командуй краще своїм болтом. уторопав, ні?

Бійці зареготали. Урилов глипнув на мене з-під свого кашкета, наче вовк.

— Ну, скот безрогий, — погрозливо сказав він, — я тобі це згадаю!

— За мною — бігом! — скомандував я.

Ми підтюпцем пробігли вулицю й, розсипавшись довкола садиби, почали оточувати дворище.

— Гранатами працюємо? — поспитав Барабаш. Я покрутив головою.

— Там ціла купа хріновини — запали, пластит. здетонує! Та й шум зайвий буде. Глушника накрутив?

— Ну!

— Значить, вперед!

Ми перелізли цегляний мур і, скрадаючись, побігли до веранди. Краєм ока я побачив, як через огорожу лізуть командоси — вони з'являлися на гребені, мов примари, й, роззирнувшись, безгучно плигали вниз. У веранді грюкнули двері. Я подав знак Барабашеві, й ми притислися до стіни, ховаючись у тінь. Якийсь парубяга спинився на порозі й позіхнув. Тоді розстебнув джинси й, насвистуючи, став мочитися просто на східці. Це тривало десь із хвилину. По тому він завовтузився, ховаючи своє причандалля на місце, й півголосом проспівав: «Отчего мне грустно, грустно и одино-о-око…» Над перилами вигулькнула бандитська мармиза Барабаша. Він перехопив свого автомата біля спускової скоби, замахнувся й утелющив паруб'ягу стволом по шиї.

Той обернувся довкола своєї осі й, хитнувшись, почав падати на східці.

Я підхопив його й обережно поклав біля веранди.

— Прикриваєш! — прошепотів я Барабашеві.

Ми кулею влетіли до передпокою, і я щосили загилив ногою в якісь двері. Переді мною постала кімната з голими стінами, а в ній — двоє стрижених під нуль зарізяк, які грали в доміно. — На пол, суки! — заревів я, вимахуючи автоматом. — Ложись, бляди, доктор пришел! — заревів Барабаш і собі — й так смальнув зі свого калаша, що зі стелі бризнула штукатурка. Тої ж миті по всенькому будинку забряжчали шиби, почувся тупіт і скажений, багатоповерховий мат. Один зарізяка простяг руку до пістолета, який лежав на краю стола; я випередив його і, щосили плигнувши вперед, загилив йому ногою в щелепу. Він смикнув рукою, й пістолет відлетівши назад, вдарився об стіну й вистрілив; розвертаючись на лівій нозі, я загилив його під дихало, тоді витяг наручники й прикував його до другого зарізяки, якого Барабаш тримав під прицілом автомата. У двері заглянув Пітон.

— Операцію завершено! — доповів він. — Втрат немає.

— Забери цих дебілів! — я поторкав носаком полонених. — Погріб знайшли?

— А де він має бути?

— В кухні. — Я повісив калаша на плече й махнув рукою. — Гайда!

На кухні ми знайшли полковника Урилова. Він сидів навпочіпки біля відчиненого холодильника й, плямкаючи, щось наминав за обидві щоки.

— Ти уявляєш, бугаїно, — сказав він, обертаючи до мене свою банякувату мордягу, — ці обревки настягали цілу купу оружжя! Одних тільки калашів я нарахував щось десятків зо три… а ще ж цілі ящики патронів, гранат! Я викликав своїх людей і прокуратуру підняв на ноги — треба ж якось оформити це затримання…

— А що це ти там жереш, як не в себе?

— Та зголоднів, як скотина… треба підкріпитися! Ще ж цілу ніч будемо тут протоколи писати… Мацюцьку знайшли?

— Ні. — Я підняв тяжку ляду в підлозі й відкинув її убік. — Гей ти… вилазь!

В погребі стояла тиша. Урилов заглянув туди, а тоді, подумавши, плюнув униз.

— Може, залізти краще та за шкуру витягти? — поспитався він.

— Тільки спробуйте, підараси! — залементував у погребі янгольський голосочок. — Я вас всіх повбиваю, на хрін! Вас на шматки порозриває, казли смердючі! Я себе підірву — і вас разом з усім гамузом!

Ми й роти пороззявляли.

— Та в неї дах од переляку поїхав! — сказав Урилов.

— Ось я тобі поїду, тварюко! — гукнула знизу Мацюцька. — В мене граната, втямив? Як засандалю, — всі покотом ляжете! Що, злякався? Як дівчат у погріб замикати, то ти хоробрий, — а гранати боїшся? А т-ти ж підарас горбатий!

— А я за підараса матку вирву! — розлютився Урилов. Я відштовхнув його вбік.

— Агенте Мацюцько! В погребі замовкло.

— Агенте Мацюцько! Вам позакладало?

— Я! — крикнув знизу янгольський голосочок.

— Відставити метання гранат! Негайно покинути стратегічне укриття!

Внизу завовтузилося, й стало видно, як з кутка обережно вилазить Мацюцька. Вона була в своїй плямистій шубці, а в кулачку міцно стискала гранату Ф-1.

— Ой, — зраділа вона, — це ти! А я думала…

— Вилазь, вилазь… — сказав я їй. — Злякалася, еге?

— А я думала, це ті одморозки мене приманюють! — сказала Мацюцька, вилазячи на нижній щабель драбини, яку спустив туди Барабаш. — Ну, думаю, підірву й себе, і їх, аби тільки зґвалтування не допустити. — Вона спіткнулася й замахала руками. — Ой, так я не вилізу… Ловіть мою гранату!

Ніхто й слова не встиг вимовити, як ребриста зелена залізяка вилетіла з погреба й, описавши дугу, з грюкотом упала посеред кухні. Першим відреагував Барабаш: він відштовхнувся ногами од підлоги, блискавичним стрибком доскочив дверей і, відчинивши їх лобом, гепнув у коридорі. Пітон зметикував гірше, бо, загледівши гранату, просто впав у куток і закрив голову руками. Найдужче розчарував мене Урилов: той заревів не своїм голосом, для чогось натяг картуза обома руками на самісінькі вуха й, не перестаючи репетувати, поліз під кухонний буфет. Простору від ним було сантиметрів тридцять, але полковник забився аж до половини — та так і застряв, розпачливо соваючи ногами. Граната крутилася на підлозі, аж я вирішив припинити цю комедію й наступив її ногою.

— Відбій, ідіоти! Вона ж без запалу, чуєте? З ляди виглянув гожий писок Мацюцьки.

— Ой, — сказала вона розгублена — я ж забулася… там кільце висмикнуто! Не вибухнула часом?

До кухні сторожко зазирнув Барабаш.

— Точно без запалу?

— Точно, точно… — сказав я, допомагаючи Мацюцьці вилізти з погреба. — Дівчина пожартувала, а ви й полякалися, бички здорові!

— Оце ситуйовина! — Барабаш втомлено втер лоба. — Чесно зізнатися, я ще ніколи так не стрибав…

Ззаду щось оглушливо гримнуло. Ми сахнулися, мов обпечені, й побачили, що це Урилов перекинув буфета.

— Що ти робиш, коняко з яйцями?! — розлючено гаркнув я. — Геть уже з глузду з'їхав, еге?

— Це ти хтів під буфетом сховатися од гранати Ф-1? — насмішкувато примружився Пітон. — Друже, в неї осколки на двісті метрів б'ють!

Урилов завовтузився й, упершись долонями в підлогу, зіп'явся на ноги.

— Й зовсім не від гранати я ховався… — засоромлено сказав він.

— А од якого ж хріна?

— Та… гроші закотилися!

— Які гроші?!

— Які, які… десять копійок, ось які! — Урилов добув з кишені жменю дрібняків і, виловивши монетку в десять копійок, показав усім. — Ось вони! А ви думали, коні безрогі, полковник злякався, еге? Та я ці всі гранати в гробу бачив! Просто я озирнувся, глип — десять копійок валяються… ну, я й поліз дістати, щоб не пропали! А ви думаєте, полковник Урилов од переляку під бухвета сховався?

— Та думаємо, думаємо! — обізвалася Мацюцька. Урилов посварився на неї своїм здоровим кулацюрою.

— А тобі, козочка, за такі приколи треба було б фейса начистити, ясно? Неграм тебе продати треба чи ефіопам — ті показали б, як гранатами на посадових осіб міністерства внутрішніх справ кидатися! Вони тебе догола роздягли б, а тоді зґвалтували всіма способами, які є… щоб не була така розумна! Де ти її, в хріна, поцупила, цю гранату?

Мацюцька похнюпилася.

— Ну, де ж… тут і поцупила! Вони мене в отій кімнаті допитували, а там ящик з гранатами стояв… я й сховала одну в колготки! Думаю, як захочуть ґвалтувати, то я їм покажу, підарасам!

— А запали, як водиться, окремо були! — кивнув Барабаш. — Усе правильно…

— Чекай, чекай, — похопивсь я, — а розкажи-но, як це ти сюди потрапила, га? Ми тебе на конспіративній квартирі поселили, під охорону взяли…

Мацюцька понуро мовчала.

— А згвалтувати треба, — знову встряв Урилов, — то все скаже! А то сильно блатна стала — гранатами на полковників жбурляється…

Я перепинив його нетерплячим жестом.

— Агенте Мацюцько!

Вона мовчала, похнюпивши голову.

— Агенте Мацюцько! — гаркнув я не своїм голосом. — Позакладало, еге?

Вона мовчала, й тільки пальчики її нервово крутили ґудзика на шубці.

— Таємний агенте Мацюцько! — гаркнув я, почуваючи, що втрачаю терпець.

— Я… — буркнула вона.

— Не чую!

— Я! — крикнула вона щосили.

— Облишити ґудзика! Доповідайте про комплекс оперативних заходів, до яких ви вдалися без мого відома!

— Ну, — почала вона жалісним голосочком, — учора я сиділа в приймальні нашого товариства, коли приїхав цей одморозок… що Лось на нього кажуть! І вони з Лесею балакали… А в кабінеті був жучок, отой, що ти виявив… то я й чула цю розмову від початку й до кінця!

— Оце діла! — охнув Урилов, хапаючись за голову. — Оце гадюка так гадюка… а глянеш, то не повірив би — малолєтка та й годі!

— Мені вже вісімнадцять… з половиною! — вовком глипнула на нього Мацюцька. — Ну, й Леся замовила йому вбити оту жінку й негра… за двісті тисяч доларів! А я записала, який у нього телефон… А коли мене зняли з таємних агентів, то я вирішила йому подзвонити й випитати про все…

— Випитати?! — не повірив я своїм вухам.

— Лося? — вирячився на неї Барабаш.

— Га-га-га! — дико зареготали Пітон із Уриловим.

— Ну, чого це ви! — обурено вигукнула Мацюцька. — Я хитро зробила, я зателефонувала йому від імені Лесі… а він призначив зустріч за містом! Ну, я й утекла з тої вашої квартири…

— Але чому… чому ж ти мені про все це не сказала?!

— А ти ж мені не довіряв!

— Я?! — не повірив я.

— А хто ж іще… Пушкін? Ти ж сказав, що я не буду більше таємним агентом, і бойовою подругою не буду теж, і зброю мені не дадуть… — хутко перелічувала вона, загинаючи пальчики. — От я й вирішила нічого тобі не казати… а самій розкрутити цю справу!

— Ти?! — вирячився на неї Урилов.

Мацюцька гордо підняла голову.

— Я, — сказала вона урочисто, — все випитала в Лося. І як зовуть цю жінку, і звідки той негр…

Я почухав потилицю. Урилов безнадійно махнув рукою і постукав себе пальцем по лобі.

— Гаразд, — втомлено сказав я, — й це замнемо… То тебе хоч не били, малечо?

— Ні! — буркнула Мацюцька. — Вони Лесі задзвонили, а та сказала, що мене можна зґвалтувати… але не встигли! Ну, та я щоб дістала гранату з колготок…

— Пощастило ж тобі! — крутнув головою Барабаш.

— Можеш у спортлото грати — джек-пот зірвеш! — докинув Пітон.

Я обернувся й подав знак двом командосам, які стовбичили на дверях.

— Лося до мене — в темпі! — Тоді зиркнув на Мацюцьку. — Сідай он у куточку й ні в що не втручайся! Втямила?

— Так точно! А що…

— Відставити запитання! — суворо сказав я. — На місце — кроком руш!

— Слухаюсь! — радісно вигукнула Мацюцька.

В коридорі загупали кроки. Лось був у кайданах і геть замурзаний кривлею, од чого скидався на підпільника, якого допитує гестапо.

— Ну че, братуха, — недбало сказав я, — доигрался? Він понуро мовчав.

— Дай я йому в рило затоплю! — нетерпляче затупцював позаду Урилов.

— Відставити! — сказав я йому. Й до Лося: — Ну, давай, братуха… рассказывай!

— О чем?

— О бабах, о чем же еще! — насмішкувато сказав я. Й переходячи на вкраїнську: — Про замовлення розповідай… второпав?

Лось конвульсивно глитнув слину.

— Що ж ти хочеш знати? Я подумав.

— Ну, передовсім, як це замовник встановив з тобою контакт? Чоловік ти законспірований, за будь-яку роботу не берешся…

— Це довга історія! — Лось закашлявся й виплюнув кривавий згусток. — Я працював ув Африці… в охороні одного негритянського монарха! Леся була його дружиною, точніше одною з дружин… — він замовк.

— Ну й що?

— Далі був заколот… Короля вбили під час штурму резиденції, а я ледве встиг ушитися! Точніше, ми з Лесею вшилися… на літаку…

— Хто цей негр, якого вона тобі замовила? Лось зачудовано зиркнув на мене.

— А ти не знаєш?!

— Відповідай на запитання!

— Ну-ну! — він криво посміхнувся. — Цей негр — Кассонго Нгвамбе, посланець нинішнього короля Намбабвії! Родина Нгвамбе вже рік, як відвоювала престол…

— А жінка?

Лось коротко реготнув.

— Та ти, бачу, ні хріна не знаєш! — Він знову закашлявся. — Її зовуть Віра Агафонова. Професійний снайпер, чемпіон Союзу з біатлону, працювала на кагебе ще за років застою…

— Нічого собі! — вражено вигукнув Пітон.

— Ти знав її? — обернувсь я до нього.

— Та це ж снайпер кагебе! — сказав Пітон. — Її оперативне псевдо було — Комсомолка… більшої активістки й стукачки в фізкультурному не було, як вона! Ця криса більше людей убила, ніж чума! З дев'яносто першого вона працює самостійно…

— Про «білих колготок» чув? — поспитався Лось.

— Жінки-снайпери?

— Цю бригаду організувала Віра Агафонова. Працюють за контрактами у гарячих точках. Крім стрільців, туди входять каратеки, самбістки, дзюдоїстки… Усі вони — лесбіянки, котрі ненавидять чоловіків! Крім убивств на замовлення, виконують різні конфіденційні доручення…

— Що вони хочуть від товариства «Україночка»? Лось понуро стенув плечима.

— Не знаю, братан… геть нічого не можу сказати!

— Брешеш!

— От убий, не знаю!

— Як знайти Віру Агафонову?

— Теж не знаю… — Я глянув на нього й утямив, що каже він таки правду. — Я повинен був захопити Кассонго й через нього вийти на «білих колготок»…

— А самого Кассонго?

— Ліквідувати, звичайно.

— Де ж ти його мав захопити?

— Він мешкає в готелі… це на околиці!

Надворі почувся гуркіт моторів. Потім залунали короткі злі команди, загрюкали дверцята, й стало зрозуміло, що до садиби підкотило кількоро авт.

— О, — сказав Урилов, потираючи долоні, — це мої бички нагодилися! І прокурорська братія з ними, напевне…

— Останнє запитання… Звідки Леся так добре знає карате? Лось посміхнувся.

— Звідки ж, як не від мене! Я її тренував цілих два роки… В неї усе було — й бажання, й талант! А головне, була ненависть!

На ґанку затупотіли кроки.

— Ненависть? — перепитав я. — До кого?

— До тебе, до мене, до свого чоловіка… — посміхнувся Лось розбитими губами. — До всіх чоловіків, які живуть на світі… второпав?

Сліпучі фари джипа насилу пробивали густу завісу хуртовини.

— Що? — допитувавсь я, одною рукою тримаючи коло вуха телефон, а другою обертаючи кермо. — Додому, куди ж іще! Операція пройшла успішно, втрат немає… інформацію? Здобули, звичайно… Ситуація більш-менш зрозуміла! Гадаю, завтра чи позавтра я завершу цю справу. Га? Урилов? А він там лишився… оформляє затриманих! Оформляє, кажу… Ні, завтра зранку я їду до одного негра… Кассонго Нгвамбе він зветься! До речі, треба встановити за ним спостереження… Це такий собі «Ройял-отель», на околиці! Ну… Мацюцька? Ціла й неушкоджена! Спить на задньому сидінні, стомилася… Од чого? А хто ж його знає, — од дурного розуму, напевне! Ні, не від зґвалтування… обійшлося, слава богу. Послухай, я її заберу до себе — з конспіративної квартири вона ще знов утече, а в мене Більбонський кроку не дасть їй ступнути з дворища… Та певно ж! Ну, завтра зателефоную… Бувай.


Загрузка...