Феміністка

IV

Надворі було холодно. Сніг перестав, і з неба сіявся похмурий крижаний дощ. Я натиснув кнопку сканера, і мій рейндж-ровер привітно блимнув габаритними вогнями.

— Прошу пана до гілляки! — прокоментував мої дії Барабаш і, розчахнувши дверцята, першим поліз досередини.

— Ти, обревку! — гаркнув я на нього. — У гризло дати, еге?

— Не втямив?

— Манер не знаєш? — Я показав на Мацюцьку, яка стояла біля авта. — Дівчину першою пропусти — геть уже мізки пропив, еге?

Барабаш неохоче відступив убік.

— Залазь, чи що! — буркнув він Мацюцьці.

— Не «залазь», а — «будь ласка» треба казати! Й люб'язно посміхнутися. Це тобі не одморозок якийсь, а дама… та ще й наша колега, між іншим.

— Колега?! — вирячився Барабаш на Мацюцьку, розглядаючи її гожий писок і плямисту леопардячу шубу. — Оце?

— А ти думав! Таємний агент, до речі… — Я ввімкнув двигун і помалу рушив з місця. — А взагалі, зарубай на носі: з жінками треба бути галантним, — подавати їм руку, виходячи з авта, підносити запальничку, дарувать золоті речі…

— Та що ти мені лекції читаєш! — розгнівався Барабаш, порпаючись у кишені. — Блатний сильно, еге?

Я виїхав із воріт і, наддавши газу, притьмом погнав по шосе.

— Шеф, — сказав я, — доручив мені зайнятися твоїм вихованням! Щоб ти не горілку пив, а виконував завдання, поставлені перед тобою керівництвом… ясно?

— Я такий, що й сам кого хочеш виховаю… — буркнув Барабаш, дістаючи з кишені золотий портсигар. Тоді хитро подивився на мене. — Курнемо?

— Що там у тебе?

— План. Силенний, як сто чортів… аж Київ видко, так вставляє!

Я подумав.

— Ну, давай! На бойову операцію їдемо, так що треба розслабитися…

Барабаш припалив біломорину й, заплющивши очі, зробив кілька затяжок. Тоді взяв запалений кінець у рота й став ковтати дим, який курівся з жарини.

— Пішов, пішов процес… — пробурмотів він, відкидаючись на сидінні. — Ох і бере, зараза!

— А мені? — поспитав я нетерпляче. Барабаш розплющив очі.

— Роззявляй хавало, ну!

Я відкрив рота, й Барабаш, нахилившись уперед, став здувати дим із цигарки просто мені в пельку. Анаша справді була така, як треба — за хвилю всеньке тіло зробилося легким, і мене пійняв такий захват, що захтілося буквально волати на всю горлянку.

— А їй дамо? — глянув Барабаш на Мацюцьку.

Я зиркнув на неї, почуваючи, як ейфорія охоплює мене все дужче й дужче.

— Ти, малеча… план курила?

— Бачила тільки. — Вона повагалася й, не стримавшись, зиркнула на цигарку. — Але…

— Та хай скуштує дитина! — блаженно посміхнувшись, вигукнув Барабаш. — Один раз можна!

— Хочеш? — поспитав я Мацюцьку.

— Ну… — почала було вона.

— Од одного разу наркоманом не станеш! — знову встряг Барабаш. — Одкривай хавало, не бійся… Один раз — не підарас!

Мацюцька роззявила свого маленького ротика, й Барабаш так дмухнув, що вона закашлялася.

— Ковтай дим, ковтай! — порадив я, наглядаючи за дорогою.

Мацюцька знову закашлялася.

— По колу! — тицьнув мені цигарку Барабаш.

Я потяг кілька разів, затримуючи дим у легенях, і віддав цигарку назад.

— Музон давай! — заревів через пару хвилин Барабаш.

— Музон! — підпряглася й Мацюцька своїм тоненьким голосочком.

— Взяло, еге? — поспитав я, натискаючи кнопку магнітофона.

В колонках загупала ритмічна мелодія. Не тямлячи себе від захвату, я притис педаль, і шосе буквально плигнуло наперестріч, а вітер застугонів, далі завив, а потім став ревіти в шибах, обтікаючи могутнє тіло всюдихода.

— Атлантік-сіті… наливай, наливай! — зарепетував позаду Барабаш, од повноти почуттів гупаючи кулаками по сидінню. Мацюцька й собі телесувалася, тупаючи ногами й вигукуючи щось нечленоподільне, пісня про Атлантік-сіті, де йшлося про те, що треба натискати на педаль, била по барабанних перетинках, і я теж горлав як навіжений, і тиснув на газ, аж врешті стрілка спідометра перевалила за двісті кілометрів, й авта, котрі йшли попереду, стали перелякано шарахатися з дороги, звільняючи нам лівий ряд. На задньому сидінні щось забулькало; я подивився в дзеркало й побачив, що Барабаш із Мацюцькою обіймаються й по черзі дудлять із великої квадратової пляшки з етикеткою віскі, а при цьому ще й цілуються. На брудершафт! — заревів Барабаш, вимахуючи пляшкою й ляпаючи пійлом по всенькій машині. За вічну дружбу! — відгукнулася Мацюцька й, підстрибуючи, стала махати своїм шарфиком. Я збавив газу. Наближалося місто, й попереду вже видніла шкляна будка міліцейського поста. Барабаш роззявив рота й, стукаючи себе кулаками по черепу, завзято акомпанував мелодії, котра билася в динаміках. Резонанс був просто-таки разючий, і виходило, як на ксилофоні. Мацюцька гуцала на сидінні, підстрибуючи мов коза, й верещала на всю горлянку, — аж врешті я обернувся й посварився на них кулаком.

— Гей, обревки… охолоньте! Ще мєнти спинять, то буде клопіт… чули?

— По фіг нам усі мєнти! — заревів Барабаш.

— Перемочимо, на хрін! — завищала Мацюцька, войовниче вимахуючи пляшкою.

Барабаш згріб її своїми здоровецькими лапами й притис до грудей.

— Ось вона, бойова подруга! — розчулено вигукнув він, цілуючи Мацюцьку в її в'язану шапочку. — Ось хто буде прикривати нас вогнем у вуличних перестрілках і перев'язувати рани! Стріляти вмієш?

— Вмію! — заверещала Мацюцька, гуцаючи на сидінні.

— Гранати кидать умієш?

— Я все вмію, блін! — Мацюцька плигнула на Барабаша й, здавивши його ліктем за горло, повалила на сидіння. Обоє попадали на підлогу й стали борюкатись, як ведмеді. Я повагом поминув міліціянтів, котрі стояли коло узбіччя з палицями в руках, і став спускатися в діл. Надворі вже смеркло. Вулиця була геть захаращена машинами. Пролітав дрібний сніг, і на тлі зимового вечора, мов жарини, спалахували габаритні ліхтарі.

— Ага, — вовтузилася на задньому сидінні Мацюцька, — здаєшся? — Чутно було, як Барабаш застогнав. — Лежати, обревку! Не рухатися!

— Та здаюся, здаюся… — озвався нарешті Барабаш.

— Ти в мене так не відбудешся! Я поборола тебе… а тепер — зґвалтую! Второпав?

— Ну! — з готовністю сказав Барабаш.

— Ось зараз я тебе буду ґвалтувати…

Я глянув у дзеркало й побачив, що вона сіла на Барабаша верхи й уже розстібає йому джинси.

— Агенте Мацюцько! — гаркнув я не своїм голосом.

— Я!

— Відставити порнографію! Привести себе до ладу!

— Слухаюсь!

Барабаш невдоволено заворушився.

— Ну, чого ти, справді… — сказав він, піднімаючи голову. — Завжди ти лізеш не в своє діло!

— Мовчати! — гаркнув я на нього. — Поживитися захтів на дурняк, еге? Дитина обкурилася, а він і радий!

— Ну, вона ж повнолітня… — не здавався Барабаш. — Як співають оті хлопці: «И целуй меня везде, восемнадцать мне уже!»

Я пригальмував коло хідника. Попереду світився вхід у метро.

— Маленьким дівчаткам, — суворо сказав я Мацюцьці, — пора вчить уроки! А потім у люльку — і спати! Це перше. Друге: куди ходить твоя Леся поза роботою?

— Як це куди?

— Ну, дозвілля вона де проводить, — в саунах, косметичних салонах, дискотеках… га?

Мацюцька застебнула шубу й, узявшись обома руками, глибше натягла шапочку на голову.

— Вона ходить в масажний салон… «Парадиз» називається! Масаж там, кажуть, лише для заможних жінок…

— «Па… парадиз»?! — перепитав Барабаш. Тоді неймовірно глянув на мене. — Так це ж Мандели фірма!

— Ти впевнений?

— Та вже ж!

Я перевів погляд на Мацюцьку.

— Агенте Мацюцько!

— Я!

— Можете бути вільні. Як прийдете додому, прийміть дві таблетки від голови й лягайте спати. На випадок чого, телефонуйте мені на мобільний. Завдання зрозуміле?

— Так точно! — відрапортувала вона.

Леопарденя натуральне, подумав я, наглядаючи, як її плямиста шубка зникає в чорній пащі метра.

— Ти… обревку! — обернувсь я до Барабаша.

— Що?

— З неграми давно воював?

Барабаш сів і, взявши пляшку, потяг кілька добрячих ковтків.

— Місяць тому! — сказав він, облизуючись. — Під чаркою був, а вони попалися на дорозі… Це в Гарлемі було.

— Де той Гарлем?

— А на хріна він тобі здався?

Я сказав. Барабаш покрутив головою й знову хильнув із пляшки.

— Ох, не радив би я туди потикатися… Ці блеки всі мають досвід бойових дій, так що зброєю їх не злякати!

Я здивовано вирячився на нього.

— А ми що, лохи проти них? Ну ти даєш! Ми з тобою хто такі, га?

— Ми — два взводи спецназу! — гаркнув Барабаш. — Я — один взвод…

— … а я, — сказав я, рушаючи з місця, — другий! Так що нічого сумніватися… вперед — і з піснями!

Багатоповерхові кам'яниці світилися жовтими квадратиками вікон. Вже геть смеркло, й оддалі здавалося, що ці нагромадження світляних плям висять у темряві, наче разки бурштинового намиста.

— Отут вони й живуть, в общагах… — сказав Барабаш, простуючи за мною через вигін. — Переважно нелегали… Грошей вистачило добратися до України, а далі — хріна!

— Та їм, напевне, і тут незлецьки ведеться… — буркнув я, спотикаючись об арматурину, яка стирчала із землі.

— А ще б пак! Ці блеки качаються в нас, мов коти в сметані: общаги ними окуповані геть, базар тутешній вони контролюють, та й по вулиці хріна зайвий раз пройдеш… І навіть кафе у них тут своє, в підвалі! Хазяїн теж із блеків, щоправда, з громадянством.

— Чим же вони промишляють?

— А хто чим… Наркотою, в основному. — Барабаш озирнувся. — Добре, що ми авто кинули на стоянці — тут його вмент розібрали б на гвинтики…

Ми обійшли кам'яницю й потрапили у вузьку стягу жовтого світла, котре падало з відчинених дверей. Біля гуртожитку стояв новенький лискучий форд-таурус, а на ґанку про щось джеркотіло троє муринів. Угледівши нас, один з них спустився по східцях і пішов назустріч.

— Что ходить этот стрит? — поспитався він, міряючи нас очима.

Барабаш грізно скорчив свою звірячу мармизу.

— Твой стрит, что ли? Ходить нельзя, да?

Негр усе розглядав нас, і його лице ставало похмурим.

— Твой что надо? — уперто повторив він. — Зачем ходил туда-сюда, э?

Я дико посміхнувся.

— Мой драгс покупать, да! Голова, — я постукав себе кісточками пальців по черепу, — мало-мало работай, да! Драгс курил, голова много пахал… слышь, да?

— Какой драгс?

— Да план хотя бы! — устряв Барабаш. — Сил нету, слышь, браток…

— Выручай, короче! — підсумував я.

— Драгс. — про щось міркуючи, повторив цей мурин. Потім глянув мені у вічі своїми блискучими очима. — Здесь ждать! Никуда не ходить.

Ми відійшли вбік і запалили.

— В Анголі, — сказав Барабаш, сплюнувши на асфальт, — я цих блеків перемочив… у-у! От баби в них нічого… тільки смердять здорово! Бувало, зґвалтуєш її, а тоді стропорізом по горлянці — шварк!

— У полоні мені доводилося бачити бійців із «Чорних пантер»… ну, штатівських блеків! — докинув я. — Ото вже звірюки були — по два метри заввиш, накачані, морди як у бульдогів…

— Такі, як оце до нас ідуть?

Я озирнувся. З ґанку спускався наркоділер, а за ним — двоє лілово-чорних муринів з такими грубелецькими шияками, що на них сорокову арматуру можна було гнути.

— Твой мани-мани есть? — поспитався наркоділер, спиняючись перед нами.

— Ну! — потвердив Барабаш.

— Мне давал сюда быстро!

— Сколько?

Лілово-чорний мурин простяг долоню.

— Твой голова нет? Все мани моя давал, потом на хрен ходил быстро-быстро!

Барабаш похитав головою, а потім зненацька плигнув уперед і вгатив мурина по гомілці носаком; одночасно він захопив простягнуту руку, крутонув зап'ястя назовні, й коли мурин зігнувся удвоє, гупнув ногою в живіт. В той же самісінький мент я розвернувся на лівій нозі й, хекнувши, садонув другого негра п'ятою в скроню; він устиг пригнутися й, коли удар ковзнув по маківці, випростався й атакував мене блискавичним сокуто гері; я впіймав ступню на льоту, щосили рвонув угору й, поваливши його на землю, загилив по яйцях.

— От же ж свинота! — сказав Барабаш, обтрушуючи долоні. — Всі гроші їм давай, чув? А рожна вам, скоти безрогі!

— Ці наче готові? — поспитав я, розглядаючи муринів, які валялися долі.

— Готові обоє… хвилин з десять будуть валятися! Больовий шок — це тобі не банани в сметані… — Барабаш стусонув наркоділера носаком. — А ця скотина хтіла вшитися, уявляєш? Я її як зацідив по черепку!…

Я згріб негра за комір і поставив на ноги.

— Драгс бери — убивай не нада! — хутко заговорив мурин, озираючись довкруги. — Блек бедный, работа нету, кушать хочет.

— Да на хрена твои драгс кому нужны! — гаркнув я, струсонувши його мов грушу. Тоді добув з кишені фоторобот. — Эта блек знаешь?

Негр подивився в бік гуртожитку. Його лице, котре спочатку зробилося брудно-сіре од переляку, вже набуло своєї нормальної барви.

— Ти… обревку! — переходячи на вкраїнську, озвався Барабаш. — Говори, бо заріжемо! І не чекай, що тебе виручатимуть, — з общаги нас не видно!

— Моя не знай. Моя блек мало-мало знай. Моя драгс продавать — хахол покупать. Моя бизнес делать, да!

— А хто знає? Мурин подумав.

— Наш кафе блек есть. Голова, он большой! — Він показав руками, який розумний той негр. — Эта блек много-много знай! Он Африка коммунист быть, плантация большой иметь. Этот плантация восемь тысяч работал. колхозник, э? Короче, раб восемь тысяч. А потом революция ка-а-ак пришел.

— Революція, — кивнув я задоволено, — діло не ледаче! Ану веди нас до цього комуняки!..

— Вперед, гицлю… залізними легіонами! — сказав Барабаш, стусаючи його в шию. — Тільки ж дивися мені — не подумай тікати… бо як зловимо, то так не відбудешся — будемо ґвалтувати, поки кричати не перестанеш, а тоді заріжемо! Ножакою шварк по горлянці — й суши лапті! — Барабаш висолопив язика й похилив голову набік, показуючи, як це воно буде. — В цьому ділі я спец, так що начувайся!

Ми пройшли попід будинком яких сто метрів, і негр показав на східці, які провадили в підвал.

— Не пальцем тицяй, — гаркнув я, турнувши його вперед, — а веди, втямив?

— Що, — спитав Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу, — не врубається, бугаїна? Так зараз факінг будемо робити! Фак-фак цумахен — і всі діла!

Негр поволі став спускатися в підвал. Внизу горіла жовта лампочка. Чутно було, як з кафе долинає гучна музика й регіт. Тримаючи мурина за комір, я дістав з наплічної кобури парабелума й, розстебнувши шкірянку, застромив його за пояс.

— План курять, обревки! — сказав Барабаш, принюхавшись.

— Угу… — буркнув я, принюхуючись і собі. Тоді спустився з останньої сходинки й пхнув мурина до дверей. — Пішов!

Він конвульсивно вдихнув повітря й, чимдуж шарпонувши за клямку, розчахнув ті двері навстежень.

Ну, то була й картина! Уявіть собі підвал, сяк-так переобладнаний під кафе, а в ньому — всуціль одні мурини, причому найрізноманітніших барв, од бузково-синьої до чорної мов смола. Над столиками плавали сувої тютюнового диму; тяжкий пульсуючий реп гупав у колонках, розвішаних під стелею, й усе це збіговисько з його репетом, димом і темними фізіономіями схоже було на якусь диявольську тусовку.

— Добрий вечір, хлібороби! — ревонув Барабаш.

— Хело, блеки! — гаркнув я на всю горлянку — й так потурив свого бранця в карк, що той сторчголов пролетів через усенький підвал, перевертаючи столики й збиваючи із ніг кожного, хто траплявся на дорозі.

Музика урвалася, й у кафе запала тиша. Потім зала зненацька заворушилася — з десяток чорних фігур піднялося з-за столиків і кинулося до нас, понагинавши голови, мов бугаї.

— Команда була: сидіть! — знову ревонув Барабаш, високо піднімаючи руку.

Я глянув на нього, й у мене щелепа відвисла: цей обревок тримав гранату, й із неї навіть кільце було висмикнуто!

— Хто не втямив команду? — обізвавсь я й собі. Тоді відкинув полу шкірянки й витяг із-за пояса парабелум. — Блатні, еге?

Мурини позадкували. Усі вони були на війні, і їм добре було відомо, що воно таке — граната! Та й мордяки наші красномовно свідчили, що ми не завагаємося скористатися цією штукою ані на мент… Держачи парабелум стволом догори, я роззирнувся навкіл і, загледівши бармена, поманив його пальцем до себе.

— Моя пуза гуляй, — сказав я йому. — Кай-кай сюда, быстро!

— Чего? — не втямив бармен. Це був звичайнісінький білий хлопчина, й на його лиці видно було переляк — вочевидь, він добре знав, що таке одморозки.

— Твоя с мозгами не дружит, э? — Я штурхонув його стволом у писок. — Огненный вода принес, в темпе… и закусь! Жареный слон есть?

— Н-нету! — спантеличено пробурмотів бармен.

— Фаршированный крокодил есть?

— Н-нету!

— Обезьяньи мозги есть? — Н-н… да откуда же!

— Дак шо це у вас тут за хріновина, бляха! — заревів я, вимахуючи парабелумом. — Шо це за негритянська кухня, матері її ковінька, — ні мавпів, ні крокодилів… куди ж ми оце з братаном потрапили, га?

— Перемочити їх, на хрін! — рішуче сказав Барабаш, виважуючи в руці гранату.

— Давай бухло сюди! — я видер з рук у бармена дві пляшки джину й, відкоркувавши одну, хильнув просто з шийки.

— Ну як… нічого? — поспитався Барабаш. Я облизнувся.

— Перший клас! Для себе тримали, гади… — я повернувся до дверей і подав пляшку Барабашеві. — Ану ковтни!

Той роззявив свого здоровецького рота, застромив туди пляшку мало не до половини й задер голову. В горлянці забулькало, мов у трубі.

— Ні… це справжній джин! — сказав він, опускаючи пляшку, в котрій зосталася насилу половина питва. — То що, будемо цих блеків мочити?

Я відібрав у нього пляшку й, ще хильнувши, грізно подивився на муринів.

— Блеки! — натхненно виголосив я, піднімаючи догори фоторобот. — Который этот нигер знать, — моя быстро сказать. Ваша сказать — наша быстро-быстро на хрен уходить!

— А хто скаже, тому за це нічого не зробимо! — пообіцяв Барабаш.

Мурини загомоніли. Наркоділер, який сидів на долівці під стіною, завовтузився й, нахилившись до гладкого сивого негра, щось почав хутко джеркотіти.

— Ну? — поспитав я за кілька хвилин. У підвалі мовчали.

— Наш не знай эта человек! — нарешті озвався гладкий мурин.

Ми з Барабашем перезирнулися.

— Може, брешете? — поспитав я.

— Мой правда говорить! — поважно мовив сивий негр, упираючись долонями в стіл.

— А якщо гранату кинути? — глянув на мене Барабаш.

— Хріна… це не допоможе! — Я пошукав у кишені й добув картку, де було зображено талісман у вигляді трьох переплетених гадюк. — Смотреть сюда, блеки! Кто знает этот хуйня-муйня?

Негри знову загалалакали між собою.

— Наша не знай… — озвався гладун за хвилину. Його лице набрало погрозливого виразу. — Все говорить: ваша уходить отсюда! Ваша плохой человек — лучше уходить, да?

— А може, все-таки гранату кинемо? — з надією глянув на мене Барабаш.

З-поміж кучерявих голів піднялася чиясь рука.

— Мало-мало будем посмотреть?

— Иди сюда! — скомандував я суворо. — Иди, иди… не бойся, блек!

Височенний кощавий мурин поволі пройшов між столиками й, недовірливо косуючи на Барабаша, узяв картку. Скількись часу він розглядав її, потім покрутив головою.

— Этот вещь — плохой вещь! — сказав він нарешті. — Твоя человек плохой — этот хуйня-муйня совсем плохой!

— Дальше? — сказав я, насторожуючись.

— Африка такой страна есть — Намбабвия. Этот страна есть много-много большой джунгли. Джунгли жить народ, н'тлубу. Все н'тлубу плохой человек, нехороший.

— Не поняв? — здивовано зиркнув на нього Барабаш. — Чим це вони хрінові?

— Твой голова плохо! — з гідністю сказав йому негр. — Н'тлубу носить этот хуйня-муйня. Белый, он плохо делать — н'тлубу, он белый делать очень плохо. Белый ходить — потом умирать. Твоя понимать?

— Намбабвія… — повторив я замислено. — Н'тлубу!

— Ваша уходить! — нагадав мені гладкий мурин.

— А може, рубонемо із двох стволів, щоб і стіни були в крові? — благально подивився на мене Барабаш.

Я застромив парабелума за пояс.

— Нигер, — сказав я, — он человек… Тьху, добалакався! Негри — теж люди. Так що забирайся звідси на хрін зі своєю гранатою… втямив, обревку?

Барабаш позадкував до дверей.

— Дружба — фройндшафт! — помахав він гранатою муринам, котрі з жахом стежили за кожним його порухом. — Венсеремос! Москва — Пекін, єднаються народи! Короче, хінді-русі — пхай-пхай… поняли, блеки, чи ні?

— Линяємо! — скомандував я, відчиняючи двері. Барабаш розмахнувся й пожбурив гранату між столики.

Ми кулею вискочили з кафе, і з розчахнутих дверей в обличчя вдарив крижаний вітер.

— За мною — бігом! — скомандував я, звертаючи в прохід між гуртожитками.

Скількись часу ми гнали через вигін, сапаючи й хекаючи мов пси, аж біля автостради Барабаш зупинився й утер чоло.

— Оддихни… на тобі лиця немає! — Він зненацька зареготав. — Ото, мабуть, полякалися блеки. Либонь, там у всі діри полізли ховатися, коли ця штука покотилася під ногами!

— Щось вибуху не чутно… — сказав я, прислухаючись. Барабаш зачудовано вивалив на мене свої балухаті очі.

— А чого це йому, в хріна, бути!

— Не втямив?

— Так це ж макет! Це я на базарі купив… де ото іграшки для діток продаються! Второпав, еге?

Скількись часу я мовчки дивився на нього, а потім сплюнув.

— Ну, ти своєю смертю не помреш! Отаке устругнути…

— А вони там репетують од жаху, а вони на стіни деруться! — задоволено сказав Барабаш. — Ну, та з цими блеками інакше й не можна — пістолети в них і свої єсть, а от граната з висмикнутим кільцем їх одна й спинила…

— Та вже ж, — буркнув я, — стрельни, то важіль вискочить — і всім гаплик… Скажу шефові, щоб тобі премію виписав за винахідливість!

— Ой, — крутнув головою Барабаш, — боюся, що, крім киздюлів, мені він нічого не випише!

Над автострадою горіли оранжеві ліхтарі. Ми попростували хідником, потім звернули ліворуч і, спустившись у діл, вийшли до стоянки.

— Добре погуляли! — сказав Барабаш, відчиняючи дверцята й залазячи на переднє сидіння. — Далі що?

Я сів за кермо й махнув сторожеві, щоб відчиняв браму.

— Так ти кажеш, отой салон Мандела тримає? — поспитав я, виїжджаючи на шосе.

— Хрест по пузі вибриком! — забожився Барабаш. — А що?

— Масаж любиш?

— Ого!

— Значить, гаття до неї!

В глибині скверика стояла ошатна кам'яниця о два поверхи. «Парадиз» — горіло на ній неоновими літерами.

— Ні хріна собі! — вигукнув Барабаш.

— Люди вгору йдуть… не те, що ми з тобою! — сказав я. — Цікаво тільки, де вони гроші беруть на це, от що!

Барабаш загилив ногою шкляні двері, й вони аж задвигтіли. За шибою вигулькнув симпатичний писочок.

— Ви записувалися? — поспитало юне створіння, пропускаючи нас досередини.

— Ми? — перепитав я, розглядаючи це диво з ніг до голови. — Ти що, лялю, з глузду з'їхала?

— У нас тільки по запису!

— А ти хто така? — суворо запитав Барабаш.

— Офіс-менеджер. А ви…

— Верховна Рада! — обірвав її Барабаш. — Комісія по боротьбі з українською мовою. Чого вивіска написана іноземним словом? Штрахву захтіли, еге? Так ми зараз випишемо!

— Коротше, лялю, — сказав я, по-батьківському ляскаючи її нижче спини, — гукай сюди хазяйку — й пошвидше, втямила?

Ззаду майнула якась тінь. Барабаш розвернувся й, хекнувши, фахово гупнув під дихало здоровезного охоронця, котрий вислизнув із якогось підсобного приміщення. Той роззявив рота й, махнувши руками, гепнув додолу.

— Ще охорона є? — поспитав я в дівчини.

— Ні… це один. — Її били дрижаки. — Більш не брали. Він… надійний.

— Надійний! — сказав Барабаш, нахиляючись над охоронцем. Тоді поторкав картку з фото, котра висіла на грудях. — Таких надійних знаєш, де я бачив… коло параші!

— Господа, господа… успокойтесь! — З дверей у глибині холу вибігла пухкенька жіночка. — У вас какие-то проблемы? Сейчас наши девочки все решат!

На звірячій мармизі Барабаша розквітла посмішка.

— О-о, — сказав він, розкриваючи обійми, — кого я бачу! Мандело… це ти чи твоя тінь?

— Здрастуй, — сказав я, й собі посміхаючись, — бойова подруго!

Мандела перемінилася на лиці.

— Тихше!.. — просичала вона. Тоді глипнула на те дівча, котре стояло ні живе ні мертве. — Оксанко, ми в зеленому покої… приготуй нам усе по першому класу! Й приведи до тями цього дурня, коли він ще живий!

З дверей виглянула ще одна жінка. Вона була в строгому діловому костюмі, а зачіска тягла, мабуть, чи не на сто доларів.

— Глянь, — сказав я, штурхаючи Барабаша в спину, — й Толкунова тут!

— Ну-ну, — затурбувалася Мандела, підштовхуючи нас до тих дверей, — ходімо! Поговоримо, вип'ємо… щоб усе було, як в людей! А в приймальні немає чого стовбичити…

Ми зайшли до затишного покою, оббитого зеленим плюшем. Кругом були пуфи, оттоманки та інші еротичні меблі.

— Ти можеш притримати свого дурного язика?! — обернулася Мандела до Барабаша. — Скажи іще раз Мандела — я тобі очі повидираю, одморозку!

— А я тобі, — наблизилася до мене Толкунова, — яйця одірву, якщо ти обізвеш мене тою кличкою! Тут культурна фірма, втямив?

Я посміхнувся. Мандела й Толкунова — це були професійні клички цих дівчат, коли вони працювали повіями на виклик, а ми з Барабашем були їхніми охоронцями від фірми «Тартар». Все це діялося ще на початку нашої кар'єри, й тому ці спогади викликали в нас особливі сантименти.

— Не будем, не будем! — замахав руками Барабаш. — Хіба ж ми що… ми — нічого!

— Простіть уже нас, падлюк! — сказав я й собі. — Ми — люди грубі, а що вже прості…

— … то як двері! — підтримав мене Барабаш. — От я, наприклад, — скінчив вісім класів, а тоді коровів пас у колгоспі! Ну, що ти з мене візьмеш, га?

— Та певно… крім аналізів, — нічогісінько! — з погордою кивнула Мандела.

— Але ж однак треба поводити себе культурно! — не могла заспокоїтися Толкунова. — До культури ж треба привчатися!

— Бачу, бачу… — сказав я, походжаючи тим покоєм. — Культура аж пре: євроремонт і усе інше… А грошики ж звідки?

Двері відчинилися, й увійшла Оксанка. Вона з острахом глянула на нас із Барабашем і стала розставляти на столику всякі закуски.

— Це ваша секретутка? — поспитав Барабаш.

— Заткни писок! — порадила йому Мандела. — Й дивися в інший бік, ясно?

— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш, окидаючи Оксанку ласим оком.

— Або спочатку зарізати… а тоді вже зґвалтувати! — докинув я.

Оксанка стала білою, ніби вапно.

— Ви обоє, бачу, нітрохи не змінилися! — посміхнулася Мандела. — Як не було клепки в голові, — так і досі немає!

— А де ж вона візьметься, в дідьчої мами?! — вирячився на неї Барабаш. — Ти що, дурна? Нема розуму змалку, — то не буде й до останку!

— На голові гречка цвіте, — а в голові й на зяб не орано! — підтримав я його.

Оксанка порозставляла на столику закуски й чкурнула геть, — аж смуга за нею лягла.

— Теж лесбіянка? — поспитавсь я, дивлячись їй услід.

— Ти, — сказала Толкунова, показуючи на черевату пляшку з коньяком, — у голову хочеш, еге? Не чіпай дитину!

— Вона ще дівчинка, втямив? — сказала Мандела. — Нецілована!

— Втім, жарти набік… — підсумував Барабаш. — Наливай, чи що?

Толкунова наповнила келишки.

— За вічну любов! — проголосив Барабаш.

— Знущайся, знущайся… — сказала Мандела, культурно відпиваючи ковток.

— А як це ви нас розшукали, га? — невдоволено поспитала Толкунова.

Я ковтнув зі свого келишка й посмакував.

— Та, — сказав я, — донесли нам, що тут роблять масаж… Я й кажу Барабашеві: а давай-но зайдем, га? Може, й нам зроблять!

— Але грошей у нас нема! — швидко сказав Барабаш. Мандела й Толкунова перезирнулися.

— Ну, — сказала Мандела, — якщо тільки в цім проблема… За цим діло не стане! В нас масаж — по першому класу!

—І, либонь, не тільки масаж?

— Звичайно. — Мандела посміхнулася. — Але все дуже культурно. Дівчатка не старші двадцяти років. І всі перемагали на конкурсах краси. Ми їх там і вишукуємо!

— Н-ну! — покрутив головою Барабаш. Я закинув ногу за ногу.

— Все це добре, киці мої солодкі, — сказав я, — але де ж ви грошей взяли на таке діло! Поділіться досвідом, га?

— Та який досвід! — махнула рукою Мандела. — Пощастило мені: вийшла заміж за іноземця…

— Шведа? — уточнив Барабаш.

— А ти звідки знаєш? — здивовано глянула на нього Мандела.

— Ми, — скорчив поважну гримасу Барабаш, — усе знаємо! Робота в нас така.

— Бреши, бреши!.. — недовірливо посміхнулася Мандела. — Вгадав, еге? Одне слово, вийшла я заміж… а тоді розлучилася! Ну, й одсудила половину маєтку. В шведа тільки в банку лежало вісімсот тисяч доларів, — не рахуючи цінних паперів!

Я крутнув головою. Проститутко ти, проститутко, подумалося мені.

— Просцітутка ти, просцітутка… — докірливо сказав Барабаш. — Була ти просцітуткою — просцітуткою ти й зосталася. Отак людину обдерти, га!

— А що, — вигукнула Толкунова, — на панелі загнутись, еге? Вони там у Європі позажиралися… ну, як свині, не інакше! А наш народ гине.

— А ти знаєш, де зараз Чамбамбіна гроші заробляє? — поспитала Мандела.

— А де?

— На вокзалі, от де. Міньєт робить! Я похитав головою.

— Що за красуня була! Яке личко, які брови…

— Які вуста! — іронічно докинув Барабаш.

—І вуста теж! А як вона любила оту пісеньку… навіть в ліжку наспівувала: «Чам-бам-біна в ссорі»…

— От і нас те саме чекало… якби вчасно не зорієнтувалися! — сказала Толкунова. — Сам знаєш, як воно в незалежній Україні: як у другого не видереш, то сам не матимеш!

Мандела знову наповнила келишки.

— Давайте, — сказала вона, — за вас, хлопці! Щоб діти грому не боялись…

— … і хрін до старості стояв! — докинула Толкунова.

— Одне слово, за гуманність і лібералізм! — підсумував я. Ми випили.

—І як же справи йдуть? — поцікавився Барабаш.

— О-о, перший клас! Я — директор, Свєта, — Мандела показала на Толкунову, — заступник! Масаж усіх видів. Удень традиційний, увечері… гм… специфічний.

— Ти такі слова повивчала! — жахнувсь я.

— А ти думав! Я в Швеції коледжа скінчила… по психології. Тому в нас фірма дуже культурна. До нас народні депутати ходять, міністри… а одного разу візита наніс навіть спікер!

— Хотів, гад, Оксанку вжарити! — обурено сказала Толкунова.

—І що ж? — поцікавивсь я.

— Хріна йому! — Толкунова зробила недвозначний жест.

— Оксанка — це наш талісман, — пояснила Мандела.

— Бреши, бреши… — сказав Барабаш. — Певне, хочете лесбіянкою зробити… щоб третьою була, еге?

— А чого, — сказав я, — воно й римується. Оксанка — лесбіянка!

Толкунова виважила в руці пляшку з коньяком.

— В голову дати? — коротко поспитала вона.

— Все, все! — поспішно сказав я. — Мовчу. Німий як могила!

— Ото в ній ти й опинишся, коли нявкнеш бодай одне горбате слово!

— Ша… ша! — встряла Мандела. — Май совість, Свєтко… хлопці в гості прийшли, а ти їх зразу ж у голову!

— Це жарти, — сказав Барабаш, відсовуючись до стіни. — Смішки-висмішки, розумієш?

— Ну, — сказала Мандела, — смішки смішками, а діло стоїть… Ви чогось же ж сюди прийшли, га?

Я кивнув.

— Ми в справі. Треба з тобою побалакати… але наодинці!

— Барабаш почекає, — вирішила Мандела. — Свєто, знайди йому дівчину, й нехай бавиться! А ми з тобою займемся масажем. Ти ж хотів еротичний масаж?

— Та я, власне…

— Ходім, ходім! — сказала вона, тягнучи мене за собою. — Такого тобі ніхто не зробить!..

Ми піднялися нагору й увійшли до затишного кабінетику. Він був обшитий панелями з мореного дуба, на стінах висіли картини з непристойними зображеннями. Посередині покою стояло щось таке, як тапчан, але на високих ніжках.

— Роздягайся. — коротко звеліла Мандела.

— Як це?..

— Ти ж на масаж прийшов? — Вона зняла з вішалки білий халат і стала одягатися. — Значить, роздягайся догола… а як же ж іще?

Я почув себе ніяково.

— А якщо я стісняюся?

— Розкажи своїй бабуні! — пирхнула вона. — Стісняється він… а хто нас із Чамбамбіною взував у парку, га?

— Справді, — сказав я, знімаючи светра, — що було, то таки було! Але ж і морозяка стояв тоді…

— Ще б пак! — сказала Мандела, дістаючи з настінної шафки якісь слоїки, пляшечки, пудельця. — В мене й шкура пооблазила — на животі й на колінах. А Чамбамбіна, бідолашка, заробила простуду робочого органу…

— Так мороз же ж був — градусів за тридцять!

— А нам захотілося… ну, хоч вогню приклади! От молодість, га! На мені була ото така норкова шуба, так ти її кинув на сніг — і погнали! Десята вечора, в повітрі іскри скачуть од холоду… а тут груповий секс, аж дим горою! Я зняв труси й жбурнув їх у куток.

— Ну?

— Лягай на тапчан, — сказала Мандела. — Ницьма.

— О, — похопивсь я, вкладаючись донизу лицем, — мені ж треба зняти з тебе допит!

— Потім, потім!.. — неуважно сказала Мандела, розглядаючи мене з ніг до голови. — Ну, ти й бугай! М'язи так само качаєш?

— Десять годин на тиждень. На більше нема часу.

— А це що за шрам? О, й ще один!

— Робота в нас така… Отой, що під пахвою, в Боснії заробив — снайпер шарахнув із даху! Ще б пару сантиметрів — і гаплик…

— Розслабся, — сказала Мандела, проводячи долонькою по спині. — Заплющ очі… так, наче ти спиш, зрозумів?

Її вправні пальчики пробігли по хребту, легенько поколюючи нігтями. Потім зупинилися на боках, погладжуючи їх плавними пестливими рухами, лагідно проникли під живіт й знову повернулися нагору, натискуючи якість точки біля шиї, відтак побігли швидше й швидше, тепер вона колола мене якимись дерев'яними голками, які держала по одній в кожній руці, і темп цей наростав і наростав, аж я відчув, що спина моя горить сотнями шпарких пульсуючих вогнів, але вона не спинялася, голки мигтіли в її руках, штрикаючи глибше й глибше, проникаючи в самісіньке єство, аж щось неначе електричний струм пробігло мені по хребту, піднімаючись дедалі вище…

… й вибухнуло під черепом, як згусток живого сліпучо-білого вогню, й я скрикнув, підхоплюючись на ліктях, тому що це було щось таке, як біль, тільки несло в собі якусь досі незвідану розкіш і такий екстаз, що крику свого я не почув, — лише червоні плями пливли й пливли увіччю, щезаючи з поля зору.

— Кричиш? — поспиталася Мандела, і її голос долинув до мене, мов би з далекої далини. — Ще не так будеш кричати… от перевернись на спину!

Я заборсався, перевертаючись горізнач. Серце гамселило, як навіжене; м'язи дилькотіли й були, мов холодець; уколи дерев'яними штрикавками, певне, ввімкнули якийсь механізм, бо по хребту через рівні проміжки часу протікали гострі діткливі імпульси. Я підняв очі вгору — й просто на стелі побачив картину в золоченій рамі: гола дівчина лежить горілиць на білому простиралі, цнотливо прикриваючи долонькою свою розкішницю.

— Хай йому всячина! — видихнув я.

— А, — сказала Мандела, — побачив! Це Тіціан… чи той чорт, як на нього… Рафаель! Для клієнтів спеціально повісили…

Я закусив уста, намагаючись погамувати збудження.

— Послухай-но, лялю…

— Ну? — поспитала вона, відкриваючи якийсь зі слоїчків.

— Лесі ти теж масаж робила?

— Якій Лесі?

— А тій… із жіночого товариства!

— А ти звідки знаєш?

— Я ж детектив, а не хрін собачий… Робила?

— Звичайно. — Мандела зачерпнула кінчиками пальців крем зі слоїчка. — Ти щось од неї хочеш?

— Давно вона до вас ходить?

— Десь із рік… а то й більше! Останнім часом її щось, правда, не видно…

— Виходить, ти її добре знаєш?

— Ну звісно! — Її голос був спокійний. — Розслабся… й ні про що не питай!

Її м'які долоні ковзнули по животу, кружними рухами розмазуючи крем з якимсь гострим трав'яним запахом, спочатку ніжно й лагідно, а потім дужче й дужче, добираючись до глибоко розташованих м'язів, по тому ковзнули вгору, й запах тропіків, мускусу й екзотичного зілля просто-таки забив мені подих, тепер вона розминала грудні мускули, тверді й грубі, мов дубові дошки, а відтак знову метнулася вниз, захоплюючи кінчиками пальців м'язи живота; всеньке тіло шарілося од того крему, воно зробилося цегельно-рудої барви, я крутив головою, намагаючись опанувати свій навіжений організм, котрий неначе б із цепу зірвався, однак руки її ковзнули ще нижче — й зімкнулися довкола моєї плоті, яка стала диба, мов схарапуджений кінь.

Я скрикнув, і тіло незалежно від моєї волі вигнулося дугою, спираючись лише на потилицю й п'яти.

Дві бамбукові голки одночасно вп'ялися в шию; якась чорна тінь накрила мою свідомість, і я прийшов до тями, в однісінький мент перемістившись із площини екстазу в дуже спокійну місцину.

— Отямився? — поспиталась Мандела, пораючись коло свого приладдя.

— Ну… — сказав я. — Що ти зробила?

— Зупинила оргазм. Елементарний трюк… якщо знаєш, як це зробити!

Я вслухався в свої відчуття. Пульс був нормальний.

— Для чого тобі ця Леся? — поспиталася Мандела.

— Для діла… для чого ж!

— Вона тобі чимсь насолила?

Я обернув голову й подивився на неї.

— Ти щось знаєш?

— Та звідки ж! Просто це така стервозна особа, що здатна будь-кого дістати… от я й подумала!

— Що ти можеш розповісти про неї? Мандела посміхнулася.

— А що ти хочеш знати?

— Геть усе!

— Ну, ти й хитрий! Це ж наша постійна клієнтка… як же ж так?

— А я твій давній друг!

— Гм… — сказала Мандела. Тоді насмішкувато зміряла мене очима. — Це вона тобі стільки синців наставила?

— Чому ти так думаєш?

— Ну, вона ж спортсменка… ще й дуже тренована!

— Та ти що?!

— А ти думав! У неї тіло, як з гуми… кожен м'яз відпрацьований, аж приємно розминати його!

— Ох, я її порозминав би…

—Їв би кіт сметану, та хто ж йому дасть! Що ще ти хочеш знати?

— Часто вона сюди ходила?

— Двічі на тиждень. В неї абонемент, зі скидкою…

— Як для постійної клієнтки?

— Авжеж. — Вона підійшла до мене й м'яким порухом змусила лягти на спину. — Сподобалося?

— Де ти цьому навчилася?

— В Швеції… де ж іще! Але такий масаж ми робимо не всім.

— Чому це?

— Серце може не витримати.

— Навіть так?

— А ти думав! Не всі ж такі бугаї. — Вона знову зачерпнула крему зі слоїчка. — Розслабся… Ще трохи — й ти побачиш небо в зірках!

Її м'які долоньки знову лягли мені на живіт й плавними кружними рухами стали підійматися вгору, дедалі нарощуючи темп, і що жвавішими ставали вони, то гучніше й тривожніше билося моє серце, а подих робився частішим, аж врешті вони сягнули шиї, легенько й обережно забігали коло потилиці, натискаючи якісь точки, а потім у них, наче за помахом чарівної палички, з'явилися бамбукові голки, й я відчув, як одна з них штрикнула мене у вухо…

… і з ніг до голови мене мов би обсипало приском, я сіпнувся й замотав головою, а голки знову торкнули вуха, тепер в іншому місці, й я насилу погамував крик, який ладен був зірватися з моїх вуст, але гострі дерев'яні шпички тепер танцювали безпересталь, торкаючи незнані потаємні точки, й за кожним разом у моєму тілі вибухали зачаєні спазматичні імпульси, котрі пронизували мене вогненними струмами, всеньке тіло звивалося, билося мов рибина, я відчував, що пливу, пливу в якійсь палючій субстанції…

…спочатку це були далекі гірські хребти, котрі синіли аж ген-ген на овиді, а відтак, ширшим і жорсткішим планом, — руда кам'яниста порепана земля, на котрій поріс колючий сухий чагарник, і тоскне завивання гарячого вітру, котре домінувало над усім, наче містичний крик демона, а потім, іще жорсткіше й реальніше, — чорний розтруб вогнемета, котрий видався таким великим, що сливе затуляв усю панораму; новий гарячий імпульс пекучою хвилею обілляв мене з голови до ніг й зазвучав у моїй свідомості, наче могутній тріумфальний акорд, і на цей-таки краєвид якимсь незбагненним робом наклалося інше видиво: білим-біла дівоча постать, котра лежить на простирадлі, прикриваючи долонею свою цноту, й видиво це росло й росло, аж я побачив його дуже чітко й напрочуд реально; й знову могутній акорд струсонув мене, сього разу встократ потужніше й агресивніше, — і я побачив її широким планом, цю шляхетну породисту первістку, побачив її перелякані очі полохливої звірини, почув запах її молодого й трохи їдкого поту, відчув, як пручаються її руки, впираючись мені в груди; а далі акорди залунали один за другим, це було зґвалтування, коли двоє тіл намагаються поконати одне одного, коли обличчя з гожими делікатними рисами одвертається геть, ховаючи покусані вуста, коли ноги стискаються в тугий замок, коли тверде коліно брутально й невідворотно розчахує їх, не звергаючи уваги на відчай, котрий метається в очах, коли трепетний живіт нарешті штовхає тебе, здіймаючись у спазматичному поштовху під твоїм тілом, а неподатливе, тверде й водночас дивовижно атласне лоно міліметр за міліметром починає здаватися могутнім поштовхам… нестерпний, сліпучо-білий вогонь знову вибухнув під моїм черепом, і я побачив обидві ці картини водночас — містичний колаж, в якому основним елементом був чорний розтруб вогнемета…

… з котрого раптовим рвійним поштовхом вихопилося полум'я. Воно вдарило коротким струменем, од котрого вмент спалахнув сухий колючий чагарник, і вітер відразу ж підхопив брудний сірий дим і, жбурнувши вгору, погнав його геть; але за першим струменем ударив другий, потім третій, і від кожного поштовху всього мене стрясав потужний екстатичний імпульс, котрий викручував моє тіло шпаркими вогненними струмами, які, підіймаючись від основи хребта, вибухали десь під черепною коробкою; імпульси частішали й частішали, аж зіллялися в усеохоплююче крещендо, в якому поволі стала згасати моя свідомість…

Здається, я прийшов до тями десь через п'ятнадцять хвилин.

— Ну, — поспиталася Мандела, — небо побачив?

— Ох ти ж і терористка! — сказав я, піднімаючись на ліктях. — Сексуальна маніячка… інакше й не скажеш!

— Полеж, — трохи насмішкувато сказала вона. — Відпочинь.

— Що це за масаж такий, цікаво?

Вона зняла свій халат і повісила на гачок.

— Активізація точок, які розташовані у вушній чашечці. Схоже буває, коли партнери кусають одне одного за вуха. Але я працюю з голками, які дають максимальний ефект…

— Спеціялістка! — буркнув я. — І скільки ж ти лупиш із клієнтів?

— Такий масаж дуже полюбляють жінки, — спокійно сказала вона. — Особливо дружини політиків. Сто—сто п'ятдесят доларів для них не сума.

— А зате кайфу скільки! — сказав я. — Та певне, хіба ж політик зугарний на що-небудь, крім патякання язиком!

— Якщо послухати їхніх дружин, то всі вони імпотенти! — махнула вона рукою. — Послухай, тобі справді потрібна ця Леся?

— Отак! — черконув я себе по горлу. — А що?

— Здається, я можу про неї дещо розповісти…

— Правда?

— Звичайно! Ось приймай душ — і поговоримо…

За десять хвилин ми сиділи в зеленому покої й пили каву.

— А Барабаш і досі грядку порає! — вражено сказала Мандела. — Уявляєш?

Я махнув рукою.

— Ти кажеш!.. Він завжди такий: як допадеться, то наче дурний до мила — не відпустить дівчину, поки та плакати не почне!

— Та ти що?! — не повірила Мандела.

— А ти забулася! Якось він Чамбамбіну дванадцять разів підряд узяв… По тому вона скаржилася мені, що почуває себе наче ослиця, на котрій всеньку ніч цеглу возили та ще й палицею поганяли!

— Послухай, так йому ж за тридцять уже…

— Ну, — сказав я, відпиваючи зі своєї філіжанки, — по-перше, як у народі мовиться, що з літ — то й з розуму! А подруге, як я завважив, з віком він стає в цьому ділі просто-таки ненаситний і, схоже, перетвориться врешті на сексуального маніяка!

— Послухай, — тихо сказала Мандела, — так ми ж йому Оленку дали! Вона дуже тямуща дівчинка й у ліжку справжнісінький акробат, але така вже ж тендітна…

— Нічого, — заспокоїв я її, — жінкам воно лише на користь! Давай-но краще поговоримо про справи.

— Про Лесю, чи що?

— Авжеж!

Мандела хитро подивилася на мене.

— Ти хочеш переспати з нею, еге?

— Кому що, а курці просо! — невдоволено сказав я. — Можеш ти облишити ці приколи, врешті-решт? Я на роботі, щоб ти знала, й хочу отримати від тебе інформацію. Хто вона така, ця Леся?

— Феміністка! — незворушно відказала Мандела.

— А це що за лихо таке?

— Феміністка, — трохи зверхньо почала Мандела, — це така жінка, яка ненавидить чоловіків. Формально ця ідеологія оформилася в міжнародний жіночий рух, який бореться за права жінок. Основною ознакою фемінізму можна вважати наявність так званих гендерних досліджень. Ото якщо жінки створюють якийсь інститут гендерних студій або видають книжку, де в назві є слово «гендер» або «тендерний» — це і є фемінізм у його чистому й неспотвореному вигляді. Як правило, всі феміністки поділяються на декілька психологічних типів. Найбільш поширений тип — це «бізнес-леді». До нього належать особи за тридцять або трохи молодші, котрим не пощастило в подружньому житті, а тому вони хочуть взяти реванш у професійній діяльності. Всі їхні потуги в цьому напрямку — не що інше, як сублімація погамованого сексуального потягу. Чим більше вони заробляють грошей, тим більше зростає їхня захланність і тим дужче ненавидять вони чоловіків, — як тих, котрі перебувають у них на службі, так і чоловіків-партнерів та конкурентів. Насправді ж ця ненависть становить собою особливий вид любови, за принципом «кого люблю — того й гублю», і сягає корінням у найглибші традиції християнського суспільства, де й понині побутує формула «кого бог любить, того він забирає до себе», тобто позбавляє життя. До психологічного типу «бізнес-леді» можна зарахувати жінок, які займаються науками, так званих синіх панчох, а також різного роду журналісток, мисткинь, поеток, філосо-финь, політиків та жінок-олігархів. Та що там далеко шукати ці приклади! Ось візьмемо політичну акцію, спрямовану проти Першого Лідера. Фінансує її жінка-олігарх, котра начебто Лідера ненавидить… Насправді ж уся оця метушня має на меті лише одне: звернути на себе увагу Першого Лідера, продемонструвати свою енергію, винахідливість, вроду… Вона просто кохає його, розумієш? Хоча й сама цього не усвідомлює, бо реально цей потяг виражається в ненависті.

— Здуріти можна! — вигукнув я. — І як їх земля носить, оцих клятих феміністок!

— Я й сама дивуюся, хоч теж феміністка! — замислено сказала Мандела. — Другий психологічний тип — це «лесбіянка». В його основі лежить комплекс відрази до чоловіків, який виникає в підсвідомості у віці до п'яти років, коли особистість формується на дев'яносто відсотків, — або ж у період статевої зрілости, причому в останньому випадку цей комплекс породжується невправною дефлорацією. Лесбіянки зазвичай дуже агресивні, основне їхнє гасло — визволення жінок від рабства у чоловіків!

— Ага, — сказав я, — чули ми таку фразу…

— Ще один тип феміністки — «жінка-вбивця». Сюди належать передовсім жінки-снайпери, класичний зразок — «білі колготки», які стільки народу перебили в Чечні. До цього психологічного типу належать представниці силових видів спорту — каратистки, дзюдоїстки, регбістки, метальниці різних ядер і дисків, які, між іншим, реалізують таким чином неусвідомлене бажання відірвати чоловікам геніталії й закинути їх далеко-далеко, — а також судді, прокурори, наглядачки в тюрмах і виправних колоніях, провідниці пасажирських поїздів, співробітниці міліції тощо. Феміністками типу «жінка-вбивця» можуть бути також і жінки-хірурги та стоматологи, котрі обирають такі професії для того, щоб помститися чоловікам за уявні та дійсні кривди. Помічено, що ці особи здійснюють лікувальні маніпуляції з особливим садизмом…

— Справді, — вигукнув я, здивовано вибалушивши очі, — он як поранили мене торік на розборках, то лікарка в травматології зашивала рану на голові без новокаїну! Ще й лаялася, мов навіжена: «И где вас, — каже, — набралось, нечисти этой бандитской… да когда же вы перестреляете друг друга, будьте вы прокляты все». А медсестра робила укол, то як штрикнула — я й підскочив мало не до стелі!

— От-от, — покивала Мандела, — всі комплекси на місці! Тепер про Лесю. Ця особа поєднує в собі ознаки всіх психологічних різновидів феміністки. Домінантою її особистості можна сміливо назвати психотип «бізнес-леді» — створивши міцну й розгалужену організацію, в котрій працює величезна кількість жінок, вона реалізувала своє прагнення управляти людьми і маніякальне бажання помститися чоловікам, вириваючи жінок з-під їхньої опіки. Якби справа обмежувалася тільки цими заходами, то на її потуги можна було б дивитися з поблажливою посмішкою. Та дзуськи! Я дуже підозрюю, що ця особа відзначається дуже яскраво вираженим потягом до лесбійського кохання. Еротичний масаж приносить їй шалену втіху єдино через те, що робить всі ці маніпуляції жінка! Крім того, доходять до нас такі чутки, що вона затягує в свою організацію дівчат, котрим не поталанило в житті, робить їх матеріяльно залежними від себе, виставляючи одну лише умову: не виходити заміж і не мати жодних контактів з чоловіками…

— Ага, — буркнув я, — так он в чім заковика! Доходила й до мене така інформація…

— Крім оцих двох психотипів, Леся несе в собі комплекс жінки-убивці. Її поведінка під час масажу засвідчує це аж надто: вона дико гарчить, кусається, пацає ногами, а на тому тижні, перебуваючи в стані оргазму, вхопила масажистку за горло й стала душити… Тіло її дуже сильне й треноване, мені здається, що вона практикує бойові мистецтва й досягла в цьому ділі неабияких результатів. Хоча, — Мандела посміхнулася, — вся її діяльність підпорядкована одному бажанню, котрого вона, як і всі феміністки, не усвідомлює — звернути на себе увагу чоловіків, добитися їхньої любові й зіллятися з ними в повноцінному оргазмі. Можливо, тут криється прагнення повернутися в минуле, у ті часи, коли вона була повією, котра обслуговувала політиків, дипломатів, банкірів…

— Повією?! — вражено перепитав я.

— Ну звичайно! — Мандела зачудовано подивилася на мене. — А ти не знав?

— Та звідки ж, у дідьчої матері! — покрутив я головою. — Оце новина, так новина! А під чиїм дахом вона працювала?

Мандела стенула плечима.

— Все це для мене темний ліс. Власне, я й дізналася про це геть недавно — пару тижнів тому…

В коридорі затупотіли чиїсь босі ноги, а потім щось несамовито завищало. Куд-ди! — гаркнув Барабаш розлючено. Виск перейшов у страшенний лемент, і я втямив, що з кимось там сталася істерика.

— Людоньки, — вигукнула Мандела, зриваючись із місця, — та це ж Оленка!

Ми вискочили в коридор, і перед нами постало таке видовисько, що в Мандели щелепа відвисла, а я пошкодував, що не маю при собі фотоапарата: голий, волохатий і розписаний татуюванням Барабаш тягнув на плечі голісіньку дівчину, котра телесувалася й дриґала ногами, наче коза.

— Відставити! — гаркнув я командним голосом. Барабаш виструнчивсь як межовий стовп, і дівчина

звалилася з його плеча й так гепнула об підлогу, що все аж задвигтіло.

— А т-ти ж гицлю! — закричала Мандела, кидаючись уперед.

— До мене! — суворо сказав я. Барабаш переступив через дівчину, котра качалася долі, підбіг до мене й завмер. — Що за галас?

— А я не знаю! — сказав Барабаш. — Все було добре, займалися сексом… а вона тоді як почне плакати й кричати! Дурна якась…

— Моя ти ласточка! — сокоріла Мандела, притискаючи дівчину до себе й гладячи її по голові. — Скривдив цей падлєц нашу дєвочку, скривдив! Нічого, моя кошечка, ми йому яєла одірвемо й собакам викинемо… Собачки яєла гам-гам — і буде без яєць ходити, гад такий! Ми його ножакою як ширнемо в черево, то в нього й киші надвір повилазять, паразіта цього відмороженого…

— А я за паразіта осьо в глаз дам! — обернувсь до неї Барабаш.

— А т-ти обревку! — обурено заволала Мандела. — Заїздив бідолашну дівчинку до звалу та ще й рота роззявляєш? А хріна тобі за щоку тепер, а не дівчат! Купи надувну ляльку Джекі та й узувай — хоч по сорок разів підряд, вона все видержить! А це жива людина, їй боляче…

— Так, — сказав я, втрачаючи терпець, — ану позакривали роти обоє! Ти, коняко з яйцями… за сорок п'ять секунд щоб одягнений був, ясно? А ти, — глянув я на Манделу, — одведи цю Оленку хоч до дідька в зуби, тільки щоб вона тут не верещала, мов порося! Хто не втямив команду?

Барабаш сплюнув і подався геть. Мандела розгніваним поглядом провела його кремезну фігуру, де на спині було виколото портрет Че Гевари, а нижче, на сідницях, — двох чортів з лопатами, котрі рухалися в такт ходи, мов живі, по черзі жбурляючи вугілля в топку. Оленка гикала й тряслася від істерики, й ми повели її вниз.

— Хто сказав тобі, що Леся була повією? — поспитав я на східцях.

Мандела подумала, наморщивши лоба.

— Хто… А, так Чамбамбіна ж казала!

— Ти зустрічала десь її?

— Та вона сама приходила… на роботу проситися! Уяви собі, смердюча, страшна мов смертний грх, під очим синці… А Леся в той момент виходила з салону. Чамбамбіна й каже мені: «Бач, ти цю простітутку взяла до себе, а ми ж удвох із нею починали, я її ще навчала всьому…»

— То Чамбамбіна так змінилася?

— Не те слово, друже! Ну, та ти й сам переконаєшся, от заглянь на вокзал…

Нагорі з'явився Барабаш. Він був уже одягнений і в руці тримав пляшку з джином.

— Ну що, — спитався він, прикладаючись до пляшки, — додому?

Я суворо насупив брови.

— Спускайся, обревку! Яке додому — ми ж на роботі, забувся?

Барабаш неквапом почвалав униз, періодично цмулячи із плящини.

— А куди ж ми поїдемо? — поспитався він, спиняючись переді мною. — В кабак, еге?

Я видер у нього пляшку й потяг добрячий ковток.

— Ні, — сказав я, облизуючись, — на вокзал!

Грімкий розкотистий голос поволі оголошував прибуття якогось потяга. Кожне слово він скандував настільки монотонно й чітко, що я ледве стлумив бажання розрядити парабелума простісінько в чорну пащу гучномовця.

— Приморозило наче… — сказав Барабаш, послизнувшись біля дверей і мало не розсадивши потилицю об гранітний ріг стіни. — Послухай, а що ми тут шукаємо, га?

— Що, що… — сказав я, роззираючись наокіл. — Кошмана треба знайти, от що!

— А на хріна?!

— Не став дурних запитань! А то ти дуже схожий на дебіла, коли отаке питаєш…

Барабаш ображено засіп. Ми піднялися на другий поверх, і я, спинившись на східцях, ще раз окинув поглядом величезний вестибюль, в котрому кишма кишіло всякого люду.

— Ось тут, до речі, — сказав Барабаш, киваючи на парапет, — стояла колись така здорова статуя Леніна… Пам'ятаєш?

— Ну й що з того?

— А знаєш, чому її зняли?

— Не став дебільних запитань, кажу тобі! Набридла, то й зняли…

— А хріна! Прибрали цього Леніна через те, що після розвалу Союзу він о дванадцятій ночі плигнув з парапета у вестибюль і став давити людей ногами! Кажуть, тої ночі загинуло три тисячі душ, а кров текла з вокзалу аж до будинку побуту «Столичний»…

— Сам вигадав? — з повагою глянув я на Барабаша.

— Щира правда, клянуся бородою Аллаха! — Барабаш дістав з-під светра тяжкого золотого хреста й поцілував. — Газета писала… сам знаєш, в газеті одна щира правда пишеться!

— А я вже зрадів — ото, думаю, в тебе клепок у голоді побільшало…

Я підійшов до дверей із написом «Видеопрокат. Посторонним не входить» і пхнув їх ногою. В маленькій кімнатці, поклавши ноги на стіл, сидів стрижений молодик і дивився телевізора.

— Шо такое? — поспитався він, вирячиши на мене свої нахабні цинічні очиці.

Я вдарив його відкритою долонею по мармизі. Звук був, наче гупнули дошкою по землі — молодик повалився додолу разом із кріслом, і з носа в нього потекла кров.

— Как базаришь, падла? — тихо поспитав я. — Тебе пасть порвать, э?

Молодик хтів було щось промовити, але захлинувся кривлею.

— Ты, животное… где бригадир?

— На… на территории!

— Не шугайся, мразь! — я стусонув молодика ногою. — Вызвал его, по-быстрому!

Молодик дістав з кишені коморковий телефон і став тицяти в кнопки тремтячими пальцями.

— Алло? — гугняво сказав він, хлюпаючи розбитим носом. — Алло, бригадир? Здесь люди к тебе. Двоє… Нет. Да. Нет, я не знаю…

— Под Кавказцем работаем! — недбало сказав я.

— Да, Кавказца люди… В штабе сейчас. Да, понял! — Він сховав телефон і провів рукавом по обличчю, розмазуючи кривлю. — Через минуту бригадир будет!

— Лежать! — знову стусонув я його носаком. — И не борзеть, понял?

— Который это там борзеет? — з готовністю обернувся Барабаш, який розглядав касети у вітрині. — Этот, что ли? Так давай изнасилуем его, пока суд да дело!

— Надо бы. — нерішуче сказав я.

— Да че здесь сомневаться! — вигукнув Барабаш. Тоді глянув на молодика, й той почав дилькотіти всеньким тілом. — Тебе понравится, корефан, вот увидишь!

Двері відчинилися, й до кімнати ввалився кремезний драб із круглою, мов більярдна куля, головою, а за ним — ще двоє бецманів, менших габаритами, але накачаних.

— Здорово, братан! — вигукнув драб, ляскаючи мене по долоні. Тоді побачив молодика й скривився. — Ты, вижу, в своем репертуаре!..

— Ну! — дико посміхнувсь я.

— Во, блин… Да ты нос ему сломал, э!

— Слушай, Кошман, — я глянув йому в вічі, й він зблід і позадкував, — ты че, права качать хочешь? На нож меня ставить будешь, да?

— Ха! — радісно сказав Барабаш. Кошман виставив долоню вперед.

— Ты не врубился, братан! — швидко заговорив він. — Какие предъявы, ты че? Все путем, не думай! Ты че-то хотел?

Я знову посміхнувся, й у вітрині відбилося моє лице, тупе мов коліно.

— Чамбамбину знаешь?

— Эт… какую эт еще Чамбамбину?

— Да проститутка, среди твоих пашет! Знаешь, да? Кошман подивився на своїх поплічників. Ті перезирнулися

й звели плечима.

— Че-то не слыхали такой… — буркнув хтось із них.

— Ну, миньетчица вокзальная! — нетерпляче сказав я.

— Хрен которая сосет! — докинув Барабаш і собі.

— Шалава, что ли? — здогадався Кошман. — Так она у меня не пашет… ты че, братан! С нее какие бабки — это рвань голимая! За бутылку работает, рубишь?

— Ну, правильно… она! — кивнув я. — Короче, нашел мне ее в темпе! Что не ясно?

— А на хрена тебе эта синячка?

Я мовчки посміхнувся, дивлячись йому в очі, й він знову пополотнів.

— Да, понял… Это самое, — обернувся він до своїх поплічників, — нашли ее — и сюда!

— Только в темпе, в темпе, блин! — грізно сказав Барабаш. Двері за ними зачинилися, і я підсунув Кошманові фотеля.

— Присаживайся, браток… рассказывай!

— Об чем?

— Как дела идут, как девочки работают… Щас вон гриппуха, как зверь, человеков косит, — а твои как, не болеют?

Кошман скрушно розвів руками.

— Болеют, брат, да еще как… И спид у них, и сифон, и триппер… чего у них тольки нету, братан! Сам не врубаюсь, где они все это берут… А этот грипп еще — половина не вышла на работу! Короче, одни убытки, братан…

Я покрутив головою. Кошман контролював цілісінький вокзал, знімаючи данину з комерційних яток, валютних кидал, гральних закладів, приватних кафе, наперсточників, жебраків, — але чи не основним джерелом його прибутків була проституція. Років зо два тому він тримав цілу мережу фірм, в яких працювали дівчата на виклик; одначе на цім ринку з'явилися поважні й добре озброєні конкуренти, й нині його бригада знімала гроші з вуличних повій у районі вокзалу.

— Это, слышь, насчет гриппа! — Барабаш коротко регот-нув. — Это, значит, встречаются две телки. вот одна и жалуется: «Во гриппуха, блин, меня хватанул — сколько лекар-ствов перепробовала, и ни одно не помогает!» А вторая ей и говорит: «Слышь, а ты возьми упса» — ну, аспирин этот, короче… А первая так покраснела, застеснялась: «Ну, что ты, — говорит, — что ты. я у мужа — да и то не беру!»

Ми з Кошманом заіржали, мов жеребці.

— Да, — сказав Кошман, — бывает и такое! Вот знал я когда-то одну телку, так пес у нее был — ну, тигр, в натуре, блин! И этот зверюга спал с нею в одной постели.

Двері з тріском розчахнулись, й до кімнати влетів здоровецький брудний собака. Ми зірвалися на ноги. Собайло завищав, а тоді став на задні лапи й плюнув на нас.

— Підараси! Підараси! — несамовито заволав він.

Я придивився до цієї тварюки, й у мене мороз по шкурі пішов: це ж була Чамбамбіна!

— Вот, словили… — сказав один із рекетирів, спиняючись на порозі. Другий щільно зачинив двері й став коло нього, опустивши руки.

— Не чіпайте мене, підараси! — лементувала Чамбамбіна, махаючи руками. — Я ваш нюх топтать буду! Я сифоном вас…

— Мовчати! — гаркнув я, аж шибки задзеленчали. Тоді глянув на Кошмана. — Вышли все, на хрен. быстро!

Той рушив до порога, боязко озираючись і штурхаючи своїх поплічників, щоб швидше ушивалися.

— Здрастуй, Чамбамбіно! — сказав я, коли двері за ними зачинилися.

Вона глянула на мене й позадкувала.

— Ти… — прошепотіла вона, й голос її затремтів. — Ти?!

— Я, — сказав я. Тоді окинув її поглядом і до болю закусив губу. — Що ж це ти…

Вона була брудна й смердюча. Її лице нагадувало зів'яле яблуко, яке до того ж хтось добряче потовк носаками, а одяг просто-таки висів клаптями. Всю цю картину завершувало якесь вороняче гніздо на голові, й споглядаючи це видовисько, я відчув, що мені зробилося зле.

— Випити є? — хрипко поспитала вона.

Барабаш мовчки подав їй нерозкорковану пляшку з джином. Чамбамбіна хутко скрутила їй голову, роззявила рота й перехилила пляшку догори дном.

У кімнаті почулося ритмічне довге булькання.

— Нічого пійло… — сказала вона, опускаючи пляшку. Тоді глянула на етикетку й засвистіла. — Ого, цілих нуль сім… А я видудлила й хоч би що… наче за комір вилляла!

Я заплющив очі. Під повіками спалахнуло: зимовий парк уночі, де-не-де освітлений матовими ліхтарями, морозяний серпанок, перетканий вогнистими блищиками, які скачуть і скачуть в повітрі, сніг, білий і чистий, мов лебединий пух, — і податливе пругке тіло, котре звивається горізнач, і повні гарячі вуста, що вміють цілувати так гаряче й шпарко, і лагідні м'які долоньки, що блукають і блукають по тобі, легкі й невагомі, мов два пташині крила…

— Слухай, — сказав я, — Чамбамбіно! Ти Лесю знаєш?

— Це яку, в хріна?

— Мальовану! — гаркнув я. — Ту, що проституцією з тобою займалася… знаєш, га?

Вона подумала.

— А… Лесю! Оту… просцітутку оту, еге?

— Авжеж!

— Так я ж її в люди вивела! — зарепетувала Чамбамбіна, вимахуючи руками. — Вона геть незаймана була, ця потіпаха! Вона нічогісінько не вміла й тільки сопла, мов телиця! В неї тільки й було, що ідеально круглий зад, а це рідко трапляється…

— Тихо! — урвав я її. — В кого ви працювали?

— Кіску-Сосіску знаєш?

— Ну… знаю!

— Ото в неї… П'ять років разом з цією Лесею трудилися! Яких людей обслуговували, у-у! Магнати, дипломати, депутати… всякої сволочі хватало! А потім я підхопила заразу… Якусь не нашу, імпортну, — от мене й забракували! А Леся зосталася…

— Та й що?

— Після лікування я працювала з Манделою, ти знаєш! А та просцітутка вийшла заміж…

— Заміж?! — перепитав я.

— А що! Зад у неї й зараз такий, що так і хочеться вхопитись за нього! Не правда чи що? От скажи, хочеться?

— Ще й як! — буркнув я. — Ну, й за кого ж вона вийшла? Чамбамбіна спробувала розвести руками, але заточилася

й мало не гепнула додолу.

— Гаплик! — прокоментував Барабаш.

— За кого, — сказала вона, ледве володіючи язиком, — не знаю! Чого не знаю, — того не знаю… Випить даси?

Я зиркнув на годинника.

— Ого, дев'ята вже! Якого дідька тут стирчати… од неї все одно більш нічого не дізнаєшся! Й до Барабаша: — Погнали!

— А випити? — простягла руку Чамбамбіна. Барабаш пошукав у кишені й добув двадцять доларів.

— На… та знай мою доброту!

Ми вийшли з відеотеки. Братки стовбичили коло вікна й мовчки дивилися на нас. Я відсалютував стисненим кулаком, і Кошман помахав нам услід. Чамбамбіна стояла посеред юрми пасажирів і, хитаючись, дивилась, як ми з Барабашем спускаємося у вестибюль.

— Що це ти так розщедрився — аж на двадцять доларів? — спитав я, коли ми сіли в машину.

Барабаш понуро сплюнув.

— Жизнь фігня! — сказав він з відразою. — Така дівчина була… янгол, а не дівчина! Слухай, на хріна ми приходимо в цей проклятий світ, га? Ти думав про це коли-небудь чи ні?

Я обігнув привокзальну площу й став спускатися в діл.

— А що тут його думати! — сказав я перегодом. — Що його думати над цим, га? Сам знаєш… в цьому світі нічого доброго немає!..