ФСБ підриває Росію

Слово від перекладачів

Російська державна таємниця українською мовою

В Україні багато хто тужить за “сильною рукою”. Видатний філософ Герберт Маркузе назвав це колись “втечею від свободи”, прагненням зняти з себе відповідальність за власне життя, бажання щоб за тебе думав і вирішував хтось інший. Так простіше. Зрозуміло, це рецидиви “радянського способу життя”. Але чим обертається для людей прихід до влади “важких рук”, що означає панування спецслужб?

Соціологічні дослідження показують, що у нас досить високий рейтинг Володимира Путіна. Хто такий Путін, яке “добро” він приніс народам своєї держави? Про це в забороненій у самій Російській федерації книзі “ФСБ підриває Росію”. Прагнучи не допустити її до читача, спецслужби оголосили, що в ній розкривається державна таємниця РФ. Це зрозуміло, адже автор, російський “майор Мельниченко”, колишній працівник одного з найсекретніших підрозділів ФСБ по боротьбі з тероризмом та організованою злочинністю, володіючи багатим професійним досвідом, та фактажем, демонструє злочинність та антинародність російської влади. Показує цинічність з якою спецслужби розв’язали війну в Чечні, як підривали житлові будинки заради голосів на виборах. Наша країна, так чи інакше знаходиться у залежності від Росії, досить часто технології які застосовувалися там, переносяться на наш ґрунт. Звичайно, сподіваємося, що в нас не будуть підривати житлові будинки, щоб потім мотивуючи “боротьбою з тероризмом” знищувати опозицію, обмежувати права людини, вводити всевладність силових структур. Але і у нас наближаються вибори, і у нас вже раптом стаються вибухи в судах, магазинах…

Також, прагнучи підтримати чеченський народ у його боротьбі за свободу, дати змогу українцям подивитися на російсько-чеченську війну об’єктивно, а не очами промосковських пропагандистських фільмів що демонструють на 1+1, “Інтері” та інших телеканалах “Комітет підтримки непокірних народів” переклав українською мовою книжку Олександра Литвиненка “ФСБ підриває Росію” та розмістив її за адресою http://www.geocities.com/unruly_nation/ . Найближчим часом планується випуск паперового варіанту.

Даний проект приурочений річниці депортації чеченського народу.

Інформаційна служба “Комітету підтримки непокірних народів”

лютий 2004 р.

––––––––––––

Федеральна служба безпеки — органiзатор терористичних актiв, викрадень та вбивств

*

ЗМІСТ:

Передмова

Декiлька слiв про авторiв

Роздiл 1. Спецслужби розпалюють вiйну в Чечнi

Роздiл 2. Шабаш спецслужб

Роздiл 3. МУР проти ФСБ

Роздiл 4. Микола Платонович Патрушев (бiографiчна справка)

Роздiл 5. Провал ФСБ в Рязанi

Роздiл 6. ФСБ вдається до массового терору: Буйнакськ, Москва, Волгодонськ

Роздiл 7. ФСБ проти народу

Роздiл 8. Створення пiдконтрольних ФСБ позаштатних спецгруп

Роздiл 9. ФСБ органiзує замовнi вбивства

Роздiл 10. Спецслужби та викрадення людей

Роздiл 11. Розпустити чи реформувати ФСБ?

Замiсть висновку. ФСБ при владi

Епiлог

*

ПЕРЕДМОВА

Ми не відмовилися від свого минулого, чесно сказали: «Історія Лубянки століття, що минає - це наша історія…»

Н. П. Патрушев, директор ФСБ З інтерв’ю «Комсомольській правді» 20 грудня 2000 р., у День чекіста

Родовід Федеральної служби безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) не має потребу в описі. З перших років радянської влади каральні органи комуністичної партії створювалися як структури, що не знають жалості й пощади. Починаючи з жовтня 1917 року політична поліція радянської Росії (пізніше СРСР) була безперебійною машиною по знищенню мільйонів людей.

Аналога органам державної безпеки СРСР і Росії немає в жодній цивілізованій країні світу. Тільки в нацистській Німеччині політична поліція (гестапо) мала свої оперативні і слідчі підрозділи, місця позбавлення волі (типу слідчого ізолятора ФСБ Лефортово).

Серпневі події 1991 року, коли була буквально зметена комуністична система, наочно продемонстрували, що лібералізація політичного ладу Росії неминуче повинна призвести до ослаблення, реформування чи розпуску Комітету державної безпеки (КДБ). Про паніку, що панувала в той період в керівництві силових відомств говорять чисельні і не завжди з’ясовні розпуск чи переформування старих і утворення нових спецслужб. Так, вже 6 травня 1991 року, відповідно до протоколу, підписаного президентом Росії Б. Н. Єльциним і головою КДБ СРСР В. А. Крючковим, поряд із загальносоюзним КДБ з’явився російський республіканський Комітет держбезпеки очолений В.В.Іваненко. 26 листопада КДБ РСФСР був перетворений в Агентство федеральної безпеки (АФБ). Через тиждень, 3 грудня, президент СРСР М. С. Горбачов підписав указ «Про реорганізацію органів державної безпеки». Відповідно до закону, КДБ був скасований, і на його базі на перехідний період була створена Міжвідомча служба безпеки (МСБ) СРСР.

При цьому старий КДБ розбився на чотири нові структури. 1-е (Головне) Управління — зовнішня розвідка — виділилося в Центральну службу розвідки, пізніше перейменовану в Службу зовнішньої розвідки (СВР). 8-е і 16-е Управління (урядовий зв’язок, шифрування і радіорозвідка) перетворилися в Комітет урядового зв’язку (майбутнє Федеральне агентство урядового зв’язку й інформації — ФАПСИ). Прикордонники стали Федеральною прикордонною службою (ФПС). Колишнє 9-е Управління стало Управлінням охорони при апараті президента РСФСР, а колишнє 15-і Управління — Службою безпеки й охорони урядових об’єктів РСФСР. Пізніше ці структури утворили, відповідно, Службу безпеки президента (СБП) і Федеральну службу охорони (ФСО). Крім того, з 15-го Управління виділилася ще одна надсекретна спецслужба: Головне Управління спецпрограм президента (ГУСП).

24 січня 1992 року Єльцин підписав указ про утворення на базі АФБ і МСБ нового міністерства безпеки (МБ) РФ. Паралельно з’явилося міністерство безпеки і внутрішніх справ, однак воно проіснувало недовго і незабаром було розпущено. МБ у грудні 1993 року було, у свою чергу, перейменовано у Федеральну службу контррозвідки (ФСК), а 3 квітня 1995 року Єльцин підписав указ «Про утворення Федеральної служби безпеки в Російській Федерації». ФСК перетворилася у ФСБ.

Ця низка численних перетворень і перейменувань, ініційованих самою спецслужбою, мала своєю метою вивести з-під удару держбезпеку як структуру, зберегти не тільки організацію, нехай децентралізовану, але й кадри, архіви, агентуру. Величезну роль у порятунку КДБ від розгрому зіграли Євгеній Савостьянов (у Москві) і Сергій Степашин (у Ленінграді). І той і інший користувалися репутацією демократів і були поставлені для того, щоб реформувати і контролювати КДБ. Насправді і перший і другий були спочатку впроваджені держбезпекою в демократичний рух, а потім вже висунуті на керівні посади в новій спецслужбі, щоб не допустити розгрому КДБ демократами. І хоча численні штатні і позаштатні офіцери КГБ-МБ-ФСК-ФСБ з роками пішли в бізнес чи політику, структура в цілому була збережена саме завдяки Савостьянову і Степашину. Більш того, якщо раніш КДБ знаходився під політичним контролем партії, що був для органів своєрідним гальмом, оскільки будь-яка серйозна операція проводилася лише з санкції Політбюро, те після 1991 року МБ-ФСК-ФСБ стали діяти на російському ґрунті абсолютно самостійно і безконтрольно. Контроль за діями співробітників ФСБ здійснювався самим ФСБ. Всепроникаюча агресивна структура виявилася за межами не тільки ідеологічного, але і правового поля.

Після періоду очевидної розгубленості, викликаного подіями серпня 1991 року і невірного припущення, що разом з компартією остракізму будуть піддані співробітники колишнього КДБ, спецслужба усвідомила вигідність для себе нової, вільної від партійного контролю епохи. Використовуючи чисельні власні кадри (офіційний і таємний склад), колишній КДБ зміг впровадити своїх людей практично в усі сфери життєдіяльності величезної держави.

У верхніх ешелонах, іноді непомітно для обивателя, чомусь виявилися колишні видні кагебешники країни: спочатку — секретні агенти, пізніше — колишні і діючі офіцери. Так, з перших днів серпневих подій 1991 року за спиною Єльцина в Москві стояв кагебешник Олександр Васильович Коржаков, що був охоронцем голови КДБ і генсека Ю. В. Андропова. Службу безпеки групи МИКОМ очолював полковник ГРУ у відставці Богомазов, а віце-президентом Фінансово-промислової групи був Н.Миколаєв, кагебіст із двадцятилітнім стажем, що колись працював під Коржаковим.

До В. Гусинского примазався Пилип Денисович Бобків, перший заступник голови КДБ СРСР, генерал армії, що в радянські часи довго очолював так звану 5-у лінію КДБ (політичний розшук), головними успіхами роботи якого можна вважати вигнання з країни А. И. Солженіцина, В. К. Буковського, арешти і утримання протягом багатьох літ у таборах тих, хто думав і говорив те, що вважав правильним, а не що веліла партія. За спиною Анатолія Собчака в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) був підполковник КДБ В.В.Путін. За словами самого Собчака, це означало, що «КДБ контролює Санкт-Петербург».

Як саме це відбувалося, описав керівник Італійського інституту міжнародної політики й економіки Марко Джакони, що викладає в Цюріху:

«Спроби КДБ установити контроль над економічною діяльністю окремих підприємств проходять увесь час за однією і тою ж схемою. На першому етапі рекетири здійснюють побори, або намагаються привласнити собі права, що їм не належать. Слідом за цим на підприємство приходять представники спецслужби і пропонують фірмі допомогти виплутатись із труднощів. З цього моменту фірма назавжди позбавляється самостійності. На першому етапі підприємства, що опинилися в сітях КДБ, зазнають труднощів з одержанням кредитів чи навіть переживають фінансові потрясіння, однак згодом одержують ліцензії на торгівлю в таких специфічних галузях, як алюміній, цинк, продукти харчування, целюлоза, деревина. Після цього фірма одержує могутній імпульс до розвитку. На цьому етапі в неї впроваджуються колишні співробітники КДБ. Крім того, з цієї фірми одержують нову порцію грошей».

Однак 1991—1996 роки показали, що російський бізнес, незважаючи на грабіжницькі побори силових структур, що діяли почасти відкрито, почасти через організовані злочинні угруповання (ОПГ), контрольовані спецслужбами, зумів за короткий термін стати політичною силою, не завжди і не в усьому підлеглою ФСБ. Очевидно, що саме після розгрому президентом Єльциним у 1993 році хасбулатівського парламенту зацікавлене в припиненні ліберальних реформ у Росії керівництво колишнього КДБ, що очолювало тепер єльцинську ФСК, прийняло рішення про дестабілізацію і компрометацію режиму Єльцина і його реформ через нагнітання криміногенної обстановки в Росії і розпалення національних конфліктів, головним чином на Північному Кавказі — самій слабкій ланці багатонаціональної російської держави.

Одночасно була розпочата активна ідеологічна кампанія в засобах масової інформації (СМИ). Зміст її зводився до того, що зубожіння народу, ріст злочинності і націоналізму є наслідком демократизації ладу, а єдиний спосіб уникнути ексцесів — відмовитися від ліберальних реформ і західних моделей і знайти свій російський шлях розвитку, в основі якого буде лежати порядок і загальний добробут. В дійсності мова йшла про пропаганду диктатури, що нагадує стандартну нацистську модель. З усіх диктаторів, великих і маленьких, освічених і кровожерливих, був обраний самий симпатичний і статистично не очевидний — чилійський генерал Августо Піночет. Чомусь вважалося, що якщо в Росії з’явиться диктатор, те не гірше чилійського. Тим часом російський досвід підтверджує, що з можливих варіантів Росія найчастіше вибирає гірший.

До 1996 року держбезпека боролася з демократами-реформістами, тому що бачила основну погрозу в демократичній ідеології, що вимагає негайного проведення радикальних економічних і політичних прозахідних реформ, заснованих на принципах вільної ринкової економіки і політико-економічної інтеграції Росії в співтовариство цивілізованих країн. Після перемоги Єльцина на виборах 1996 року, коли великий російський бізнес вперше показав себе як політична сила, не допустив скасування демократичних виборів і введення в країні надзвичайного стану (на чому наполягали прихильники диктатури в особі Коржакова, начальника ФСО М. И. Барсукова і їм подібних) і, що саме головне — забезпечив перемогу свого кандидата, держбезпека визначила для себе новий напрямок головного удару: російська ділова еліта. Саме після перемоги Єльцина на виборах 1996 року починається період пропагандистських кампаній, що очорняють провідних бізнесменів Росії. Причому в авангарді цих кампаній знову миготять знайомі обличчя із силових структур.

З’явилося нове визначення — «олігарх», хоча і було очевидно, що навіть сама багата людина в Росії олігархом у буквальному значенні цього слова не є, тому що була відсутня головна складова олігархії — влада. Справа в тім, що реальна влада як і раніше знаходилася в руках спецслужб.

Поступово за допомогою журналістів, що були співробітниками чи агентами спецслужб, насамперед ФСБ і СБП, і цілої армії нерозбірливих авторів «олігархи» російського бізнесу були оголошені злодіями, аферистами і навіть убивцями. Тим часом основні злочинці, що зосередили у своїх руках реальну олігархічну владу і мільярди ніде і ніким не врахованих грошей, сиділи в кріслах керівників російських силових відомств: ФСБ, СБП, ФСО, СВР, Головному розвідувальному управлінні (ГРУ), генеральній прокуратурі, ФАПСИ, міністерстві оборони (МО), міністерстві внутрішніх справ (МВС), митниці, податковій поліції і т.д.

Ці люди і були дійсними олігархами, сірими кардиналами і тіньовими керівниками російського бізнесу і політичного життя країни. Вони володіли реальною, ніким не обмеженою і не контрольованою владою. Надійно захищені службовими посвідченнями силових структур, вони стали воістину невразливими. Обіймаючи високі посади, вони брали хабарі, крали, збивали незаконним шляхом свій капітал, втягуючи в злочинну діяльність підлеглих.

В цій книзі зроблена спроба показати, що основні проблеми сучасної Росії викликані не радикальними реформами ліберального періоду правління Єльцина, а тим протистоянням, що таємно чи явно чинили цим реформам російські спецслужби. Саме вони розв’язали першу і другу чеченські війни для розвороту Росії від демократії до диктатури, мілітаризму і шовінізму. Саме вони організували в Москві й інших російських містах серію нещадних терористичних актів, що стали приводом для початку першої, а потім і другої чеченських воєн.

Вересневі вибухи 1999 року, насамперед відвернений теракт у Рязані в ніч на 23 вересня — основна тема дослідження книги. За цими вибухами чіткіше за все просліджується тактика і стратегія російських органів державної безпеки, що прагнуть до абсолютної влади. Ця книга — про трагедію, що спіткала всіх нас, про втрачені можливості, про загублені життя. Ця книга для тих, хто, усвідомивши те, що сталося, не побоїться впливати на майбутнє.

Після публікації уривків книги в «Новій газеті» 27 серпня 2001 року, так само як і після виходу американського видання книги в січні цього року в Нью-Йорку (англійська назва книги: «Blowing Up Russia: Terror From Within»), нам неодноразово ставили запитання про джерела інформації. Ми хочемо завірити читачів, що в цій книзі немає вигаданих фактів і голослівних тверджень. Ми вважали, однак, що на даному етапі історичного розвитку Росії, коли багато державних чиновників, підозрювані нами в організації, виконанні чи допущенні терористичних актів в Росії у вересні 1999 року, входять до керівництва країни, обнародування наших джерел інформації є передчасним. При цьому вже в перших інтерв’ю, що відбулися після 27 серпня 2001 року, ми вказували, що ці джерела будуть негайно повідомлені російській чи міжнародній незалежній комісії, створеній для розслідування вересневих терористичних актів 1999 року в Росії. Такою залишається наша позиція і на сьогоднішній день: всі матеріали, що є джерелами для написання цієї книги, будуть передані тим, хто ставить своєю метою об’єктивно розібратися в тому, що відбувається.

*

Кілька слів про авторів книги

Олександр Вальтерович Литвиненко народився в 1962 році у Воронежі. У 1980 році, після закінчення середньої школи був призваний до армії. За наступні двадцять років пройшов шлях від рядового до підполковника. З 1988 року — в органах контррозвідки КДБ СРСР. З 1991 — у центральному апараті МБ-ФСК-ФСБ Росії. Спеціалізація — боротьба з тероризмом і організованою злочинністю. За проведення спільних з Муром операцій по розшуку і затримці особливо небезпечних злочинців одержав звання «Ветеран МУРу». Учасник бойових дій у багатьох так званих точках колишнього СРСР і Росії. У 1997 році переведений до самого секретного підрозділу ФСБ РФ — Управління з розробки злочинних організацій — на посаду старшого оперативного співробітника, заступника начальника 7-го відділу.

В листопаді 1998 року в Москві виступив на прес-конференції з критикою керівництва ФСБ, повідомивши про отриманий ним протизаконний наказ. В березні 1999 року арештований за сфабрикованим обвинуваченням і поміщений у СИЗО ФСБ Лефортово. В листопаді 1999 року виправданий, але прямо в залі суду, після зачитаного йому виправдувального вироку, заарештований ФСБ і ув’язнений за другою сфабрикованою кримінальною справою. У 2000 році друга кримінальна справа була припинена, Литвиненко випущений під підписку про невиїзд. Проти нього була розпочата третя кримінальна справа. Після погроз з боку ФСБ і слідчих на адресу родини змушений був нелегально залишити Росію, у зв’язку з чим проти нього була порушена четверта кримінальна справа. В даний час з родиною проживає у Великобританії, де в травні 2001 року одержав політичний притулок.

Юрій Георгійович Фельштинський народився у 1956 році в Москві. У 1974 році вступив на історичний факультет МГПИ ім. Леніна. У 1978 році емігрував до США, де продовжив вивчення історії спочатку в Брандайському університеті, потім у Ратгерському, де одержав ступінь доктора філософії — Ph. D. (історія). У 1993 р. захистив докторську дисертацію в Інституті історії Російської академії наук (РАНЕЙ). Редактор-укладач і коментатор декількох десятків томів архівних документів, автор книг «Більшовики і ліві есери» (Париж, 1985); «До історії нашої закритості» (Лондон, 1988; Москва, 1991); «Катастрофа світової революції» (Лондон, 1991; Москва, 1992); «Вожді в законі» (Москва, 1999).

Розділ 1

Спецслужби розпалюють війну в Чечні

Росія знову воює. І де! На Північному Кавказі. Начебто не було Афганістану. Начебто заздалегідь не ясний хід, результат і наслідки цієї війни, оголошеної в багатонаціональній державі гордому, войовничому народу. Як могло статися, що в самий демократичний період розвитку Росія почне одну з ганебніших своїх війн?

Війна вимагає мобілізації ресурсів, збільшення бюджетів силових структур, відомств і міністерств.

Війна збільшує роль, значення і вплив людей у погонах і гальмує продовження курсу прозахідних економічних реформ.

Війна приводить країну до ізоляції від співтовариства цивілізованих держав, тому що вона не підтримується рештою світу і незрозуміла йому.

Колись улюблений і популярний президент втрачає підтримку і населення, і світового співтовариства. Спійманому в капкан, йому залишається єдиний вихід — піти у відставку до закінчення терміну, віддавши владу в руки ФСБ в обмін на гарантії недоторканності себе і своєї родини. Ми знаємо, кому це було вигідно: тим, хто одержав від Єльцина владу. Ми знаємо, як це було досягнуто: через війну в Чечні. Залишилося тільки зрозуміти, хто ж все це організував.

Самою слабкою ланкою багатонаціональної російської мозаїки виявилася Чечня. Вважаючи Джохара Дудаєва своїм, КДБ не заперечувало проти його приходу до влади. Генерал Дудаєв, член КПРС із 1968 року, був переведений з Естонії в рідний йому Грозний начебто спеціально для того, щоб стати в опозицію місцевим комуністам, бути обраним президентом Чеченської республіки і проголосити в листопаді 1991 року незалежність Чечні (Ічкерії), як би демонструючи російській політичній еліті, до якого розколу веде Росію ліберальний режим Єльцина.

До 1994 року політичне керівництво Росії вже розуміло, що не готово дати Чечні незалежність. Надання суверенітету Чечні дійсно могло призвести до подальшого розпаду Росії. Але чи можна було починати на Північному Кавказі громадянську війну? «Партія війни», що спиралася на силові міністерства, вважала, що можна. Однак до війни потрібно було підготувати суспільну думку. На суспільну думку легко було б вплинути, якби чеченці стали боротися за свою незалежність за допомогою терактів. Залишилася справа за малим: організувати в Москві вибухи з «чеченським слідом».

Знаючи, що з дня на день російські війська і сили антидудаєвської опозиції почнуть запланований штурм Грозного, у Москві для розпалення античеченських настроїв ФСК 18 листопада 1994 року вчинило першу спробу провести терористичний акт, оголосити відповідальними за нього чеченських сепаратистів і, спираючись на озлоблення жителів Росії, придушити в Чечні рух за незалежність.

Звернемо увагу на те, що і 18 листопада, і в майбутньому «чеченські терористи» украй несвоєчасно влаштовують вибухи, до того ж заявляють про свою до них непричетність (що робить сам теракт безглуздим). У листопаді 1994 року суспільна думка Росії й усього світу в цілому були на боці чеченського народу. Навіщо ж чеченцям потрібно було робити теракт у Москві? Куди природніше займатися диверсіями в розташуванні російських військ на чеченській території.

Отже, 18 листопада 1994 року в Москві на залізничному мосту через ріку Яуза відбувся вибух. За описом експертів, спрацювали два потужних заряди, приблизно по півтора кілограма тротилу кожний. Були покручені двадцять метрів залізничного полотна. Міст ледве не рухнув. Однак теракт відбувся передчасно, ще до проходження через міст поїзда. На місці вибуху знайшли розірваний на шматки труп самого підривника, капітана Андрія Щеленкова, співробітника нафтової компанії «Ланако». Щеленков підірвався на власній бомбі, коли приладжував її на мосту.

Тільки завдяки цій помилці виконавця теракту стало відомо про безпосередніх організаторів вибуху. Справа в тому, що керівником фірми «Ланако», що дав назві фірми перші дві букви свого прізвища, був 35-літній уродженець Грозного Максим Юрійович Лазовский, що був особливо цінним агентом Управління ФСБ (УФСБ) по Москві і Московській області і що має в злочинному середовищі клички Макс і Кульгавий. Забігаючи наперед, відзначимо, що абсолютно всі працівники фірми «Ланако» були штатними чи позаштатними співробітниками контррозвідувальних органів Росії.

В день вибуху на Яузі, 18 листопада 1994 року, анонімний телефонний дзвінок повідомив у міліцію, що в офісі фірми «Ланако» стоїть вантажівка з вибухівкою. Вантажівка — ЗИЛ-131 із трьома мінами МОН-50, п’ятдесятьма зарядами до гранатометів, чотирнадцятьма гранатами РГД-5, десятьма гранатами Ф-1 і чотирма упаковками вибухівки типу «пластит», загальною вагою 6 кг — дійсно був виявлений поруч з офісом «Ланако», але, як заявило УФСБ, воно не змогло визначити, кому саме належить вантажівка, хоча в Щеленкова було знайдене посвідчення «Ланако», а при вибухі на Яузі була використана аналогічна вибухівка. І оскільки теракт не вдався, про причетність до нього чеченських сепаратистів повідомлено не було.

Війною в Чечні було дуже легко кінчати Єльцина політично. І ті, хто затівав війну й організовував теракти в Росії, добре це розуміли. Але існував ще примітивний економічний аспект взаємин російського керівництва з президентом Чеченської республіки: у Дудаєва постійно вимагали гроші. Почалося це в 1992 році, коли з чеченців були отримані хабарі за залишене в 1992 році в Чечні радянське озброєння. Хабарі за це озброєння вимагали начальник СБП Коржаков, начальник ФСО Барсуков і перший віце-прем’єр уряду РФ Олег Сосковець. Зрозуміло, що не залишалося осторонь і Міністерство оборони.

Коли почалася війна, наївні громадяни Росії стали дивуватися, яким же чином залишилася в Чечні вся та зброя, якою чеченські бойовики вбивали російських солдат. Самим банальним образом: за багатомільйонні хабарі Дудаєва Коржакову, Барсукову і Сосковцю.

Після 1992 року співробітництво московських чиновників з Дудаєвим за хабарі успішно продовжувалося. Чеченське керівництво постійно посилало в Москву гроші — інакше Дудаєв жодного питання в Москві вирішити не міг. Але в 1994 році система почала буксувати. Москва вимагала все більші й більші суми в обмін на розв’язання політичних питань, зв’язаних з чеченською незалежністю. Дудаєв став відмовляти в грошах. Споконвічно фінансовий конфлікт поступово перейшов у політичне, а потім силове протистояння російського і чеченського керівництв. В повітрі запахло війною. Дудаєв запросив особисту зустріч з Єльциним. Тоді контролююча доступ до Єльцина трійця зажадала від Дудаєва за організацію зустрічі двох президентів кілька мільйонів доларів. Дудаєв у хабарі відмовив. Більш того, вперше він пристрахав людей, які раніше допомогали йому за гроші, що використає проти них компрометуючі їх документи, що підтверджують небезкорисливі зв’язки чиновників з чеченцями. Дудаєв прорахувався. Шантаж не подіяв. Зустріч не відбулася. Президент Чечні став небезпечним свідком, якого необхідно було прибрати. Почалася спровокована жорстока і безглузда війна.

22 листопада 1994 року Державний комітет оборони (ГКО) Чеченської республіки, створений за день до того указом Дудаєва, обвинуватив Росію в розв’язанні війни проти Чечні. Дудаєв знав, що «партія війни» вже прийняла рішення про початок військових дій. «Російські регулярні частини окуповують частину території Чеченської республіки — Надтеречний район», — говорилося в розповсюдженій в Грозному заяві ГКО. Найближчими днями планується «окупація території Наурського та Шелковського районів. З цією метою використовуються регулярні частини Північно-Кавказького військового округу, спецпідрозділи МВС Росії, а також армійська авіація Північно-Кавказького військового округу. В операції, за зведеннями ГКО, задіяні і спецпідрозділи Федеральної служби контррозвідки РФ».

Головний штаб збройних сил Чечні стверджував, що на кордоні з Наурським районом, у селищі Весела Ставропольського краю, відбувається концентрація військових частин: важких танків, артилерії, до шести батальйонів піхоти. Як стало відомо пізніше, колона російської бронетехніки, сформована з ініціативи і на гроші ФСК, із солдатами й офіцерами, найнятими ФСК на контрактній основі, у тому числі серед військовослужбовців Таманської і Кантемирівської дивізій, дійсно складала кістяк військ, зосереджених для штурму Грозного.

23 листопада дев’ять російських вертольотів армійської авіації Північно-Кавказького військового округу, можливо МІ-8, завдали ракетного удару по місту Шалі, приблизно в 40 км від Грозного, намагаючись знищити бронетехніку розташованого в Шалі танкового полку. З чеченського боку були поранені. Чеченська сторона заявила, що має у своєму розпорядженні відеозапис, на якому зняті вертольоти з російськими бортовими пізнавальними знаками.

25 листопада сім російських вертольотів з військової бази в Ставропольському краї зробили декілька ракетних залпів по аеропорту в Грозному і прилеглих житлових будинках, пошкодивши посадкову смугу і розташовані на ній цивільні літаки. Шість чоловік загинули і близько 25 одержали поранення. У зв’язку з цим міністерство закордонних справ (МЗС) Чечні направило заяву адміністрації Ставропольського краю, у якому, зокрема, зазначалося, що керівництво регіону «несе відповідальність за подібні акції, і у випадку застосування адекватних мір з чеченської сторони» усі претензії Ставрополя «повинні бути віднесені до Москви».

26 листопада сили Тимчасової ради Чечні (чеченської антидудаєвської опозиції) за підтримки російських вертольотів і бронетехніки з чотирьох сторін атакували Грозний. В операції з боку опозиції брали участь більш 1200 чоловік, 50 танків, 80 бронетранспортерів (БТР) і шість літаків СУ-27. Як заявили в московському (маріонетковому) центрі Тимчасової ради Чечні, «деморалізовані сили прихильників Дудаєва практично не роблять опору, і до ранку, імовірно, усе буде закінчено».

Однак операція провалилася. Наступаючі втратили близько 500 чоловік убитими, більш 20 танків, ще 20 танків було захоплено дудаєвцями. В полон потрапило близько 200 військовослужбовців. 28 листопада «на знак перемоги над силами опозиції» колона полонених була проведена вулицями Грозного. Тоді ж чеченське керівництво пред’явило список чотирнадцяти взятих у полон солдатів і офіцерів, що є російськими військовослужбовцями. Полонені прямо перед телекамерами зізнавалися в тому, що служать в основному у військових частинах 43162 і 01451, що базуються в Підмосков’ї. Міністерство оборони РФ відповіло, що зазначені особи не служать у російських збройних силах. На запит щодо полонених капітана Андрія Крюкова і старшого лейтенанта Євгенія Жукова міністерство оборони повідомило, що офіцери дійсно служили у військовій частині 01451 (курси «Постріл»), однак з 20 жовтня 1994 року не з’являлися в частині, в зв’язку з чим готується наказ про їхнє звільнення зі збройних сил. Іншими словами, МО оголосило полонених солдатів дезертирами. Наступного дня батько Євгенія Жукова спростував дані міністерства. В інтерв’ю російському інформаційному агентству (РІА) «Новини» він заявив, що син виїхав з частини 9 листопада, а 27-го батьки побачили його в телепрограмі «Підсумки» серед полонених російських військовослужбовців у Грозному. На питання про те, як син опинився в Чечні, командир частини Жукова відповідати відмовився.

Трохи пізніше була опублікована яскрава розповідь про події 26 листопада майора Валерія Іванова, відпущеного з полону 8 грудня в числі семи російських військовослужбовців:

«Наказом по частині всі, що завербувалися, були відправлені у відпустку за родинними обставинами. Брали офіцерів, в основному невлаштованих у побутовому відношенні. Половина були безквартирні, начебто і відмовитися можна, а почнуть квартири розподіляти — і ти виявишся на бобах. 10 листопада ми прибули в Моздок, у Північну Осетію. За два тижні підготували 14 танків з чеченськими екіпажами і 26 машин для російських військовослужбовців. 25 листопада ми пішли на Грозний. […] Я особисто був у групі з трьох танків, що взяли опівдні 26-го під контроль телецентр Грозного. Опору з боку військ МВС, що охороняли телецентр, не було. Однак через 3 години під час відсутності зв’язку з командуванням ми підпали під атаку знаменитого абхазького батальйону. Танки і піхота оточили нас, вогонь у відповідь ми вважали безглуздим, тому що сили [антидудаєвської] опозиції нас кинули, відразу втікши. Два з трьох наших танків згоріли. Екіпажі встигли залишити машини і здатися охороні телецентру, що нас передала особистій охороні президента Дудаєва. Нас утримували добре, в останні дні навіть майже не охороняли, так нам і бігти було нікуди».

Створювалося враження, що 26 листопада бронетанкову колону в Грозний вводили спеціально для того, щоб її знищили. Роззброїти Дудаєва і його армію колона не могла. Захопити місто й утримувати його — теж. Армія Дудаєва була укомплектована і добре озброєна. Колона могла стати і стала живою мішенню.

Міністр оборони Грачов натякав на свою непричетність до цієї авантюри. З військової точки зору задача захоплення Грозного, заявив Грачов на прес-конференції 28 листопада 1996 року, була цілком здійсненна силами «одного повітряно-десантного полку протягом двох годин. Однак всі військові конфлікти остаточно вирішуються все-таки політичними методами за столом переговорів. Без прикриття піхоти вводити в місто танки дійсно було безглуздо». Навіщо ж їх тоді вводили?

Пізніше генерал Геннадій Трошев розповість нам про сумніви Грачова з приводу чеченської кампанії: «Він намагався щось зробити. Намагався видавити зі Степашина і його спецслужби ясну оцінку ситуації, намагався перенести початок введення військ на весну, навіть намагався особисто домовитися з Дудаєвим. Тепер ми знаємо, що така зустріч була. Не домовилися».

Генерал Трошев, ведучи вже другу війну в Чечні, дивується, чому ж Грачов не зміг домовитися з Дудаєвим. Так тому що Дудаєв наполягав на особистій зустрічі з Єльциним, а Коржаков не погоджувався проводити її безкоштовно.

Блискучу воєнну операцію по спаленню колони російської бронетехніки в Грозному дійсно організував не Грачов, а директор ФСК Степашин і начальник московського УФСБ Савост’янов, що курирував питання усунення режиму Дудаєва і введення військ в Чечню. Однак ті, хто описував банальні помилки російських військових, що вводили в місто бронетанкову колону, приречену на знищення, не розуміли тонких політичних розрахунків провокаторів. Прихильникам війни потрібно було, щоб колону ефектно знищили чеченці. Тільки так можна було спровокувати Єльцина на початок повномасштабних воєнних дій.

Відразу ж після розгрому бронеколони в Грозному президент Єльцин виступив зі звертанням до учасників конфлікту в Чеченській республіці, а Кремль почав готувати суспільну думку до неминучої війни. В інтерв’ю кореспонденту РІА «Новини» консультант аналітичного центру при президенті Росії Аркадій Попов заявив, що самим найближчим часом Росія може виступити в Чечні в ролі «примусового миротворця» і що, зважаючи на все, російський президент має намір діяти рішуче. У випадку оголошення президентом надзвичайного стану на території Чечні російська влада може використовувати «форму обмеженого втручання, що буде виражатися в роззброюванні обох конфліктуючих сторін шляхом введення в Грозний обмеженого контингенту російських військ», — як уже було в Афганістані.

Таким чином, спровокувавши зіткнення в Чечні через політичну і військову підтримку чеченської опозиції, ФСК мала намір почати проти Дудаєва війну, прикрившись миротворчою діяльністю.

Чеченська сторона розцінила звернення Єльцина як «ультиматум» і «оголошення війни». У заяві чеченського уряду стверджувалося, що це звернення, а тим більше спроби перетворення його в життя, «суперечать нормам міжнародного права» і дають уряду Чечні «право прийняття адекватних відповідних мір для захисту незалежності і територіальної цілісності своєї держави». Погроза введення Росією надзвичайного стану на території Чечні, на думку уряду Чеченської республіки, була «неприкритим бажанням продовжувати воєнні дії і втручатися у внутрішні справи іншої держави».

30 листопада Грозний піддався авіаударам російських військово-повітряних сил. 1 грудня російське військове командування не пропустило в Грозний літак парламентської делегації членів Державної думи (ГД). Тоді делегація приземлилася в столиці Інгушетії Назрані і відправилася в Грозний на зустріч з Дудаєвим наземним транспортом. Під час просування делегації до столиці Чечні вісім літаків Су-27 зробили другий наліт на чеченську столицю. Літаки обстріляли, зокрема, міський квартал, де проживав Дудаєв, але були зустрінуті щільним зенітним вогнем. Один літак, за повідомленням чеченської сторони, був збитий силами ПВО.

2 грудня Сергій Юшенков, голова комітету Думи по обороні і глава російської парламентської делегації, що прибула в Грозний, заявив, що ставка на силу в російсько-чеченських відносинах приречена на провал. Знайомство з обстановкою на місці, сказав Юшенков, переконує його в тім, що єдиним виходом із ситуації, що склалася, можуть бути переговори. За словами Юшенкова, попередніх умов чеченська сторона на переговорах не висувала.

Суспільна думка була усе ще на боці чеченців. Керівництво ФСК остаточно переконується в тім, що на суспільну думку можна вплинути тільки терактами, зваливши провину за них на чеченців. 5 грудня ФСК повідомляє журналістам, що через державні кордони в Чечню кинулися іноземні найманці, у зв’язку з чим «не виключається прояв діяльності терористичних угрупувань, що засилаються сьогодні в Росію, і в інших регіонах країни». Це перша незамаскована заява ФСК про те, що в Росії незабаром почнуться теракти «з чеченським слідом». Правда, поки мова йде про засланих іноземних агентів, витягнених, напевно, зі старих навчальних посібників КДБ радянських часів, а не про чеченців.

6 грудня Дудаєв заявив в інтерв’ю, що політика Росії провокує посилення ісламістських настроїв у Чечні: «В “чеченській карті” можуть бути розіграні глобальні інтереси ісламського далекого зарубіжжя, що здатні зробити подальший розвиток подій просто некерованим. У Чечні зараз спливла третя сила — ісламісти, — до яких поступово переходить ініціатива. “Ми вже не твої солдати, президент, ми — солдати Аллаха”», — охарактеризував Дудаєв настрої прибуваючих у Грозний. «Ситуація в Чечні, — підбив підсумок Дудаєв, — починає виходити з під контролю, і це мене турбує».

Немов відповідаючи Дудаєву, міністр оборони Грачов провів пропагандистський захід, зовні схожий на миротворчу акцію, але реально провокуючу подальшу ескалацію конфлікту. Грачов запропонував чеченській опозиції, очолюваній Автурхановим, фінансованій, озброюваній та укомплектованій ФСК, роззброїтися за умов, що одночасно зброю погодяться здати прихильники Дудаєва. Іншими словами, Дудаєву запропонували роззброїтися в однобічному порядку (оскільки про роззброювання російської сторони питання не стояло). Зрозуміло, що така пропозиція урядом Чеченської республіки прийнята не була. 7 грудня Грачов зустрівся з Дудаєвим, але переговори виявилися безрезультатними.

У той же день у Москві відбулося засідання Ради безпеки (СБ), присвячене подіям у Чечні, а також закрите засідання Державної думи, на яке були запрошені керівники силових відомств. Останні в Думу не з’явилися, тому що не хотіли відповідати на питання парламентаріїв щодо того, хто віддавав наказ вербувати російських військовослужбовців і бомбити Грозний. Сьогодні ми знаємо, що вербуванням російських військовослужбовців займалося, за вказівкою Степашина, ФСК, а директиви про бомбардування Грозного виходили від міністра оборони.

8 грудня чеченська сторона повідомила, що за наявною у неї інформацією Росія готується до введення військ на територію республіки і початку сухопутної війни з Чечнею. 9 грудня на прес-конференції, що відбулася в Держдумі, голова думського комітету зі справ Федерації і регіональній політиці, голова Республіканської партії Росії Володимир Лисенко заявив, що в цьому випадку він поставить у Думі питання про відставку уряду Росії. Однак ще 8 грудня робоча комісія з переговорів про врегулювання конфлікту в Чеченській республіці досягла домовленості між представниками президента Дудаєва й опозицією про початок 12 грудня о 15 годині у Владикавказі переговорів. З боку федеральної влади в переговорах повинні були брати участь дванадцять чоловік на чолі з заступником міністра у справах національностей і регіональній політиці РФ В’ячеславом Міхайловим. З боку Грозного — дев’ять чоловік на чолі з міністром економіки і фінансів Чечні Таймазом Абубакаровым. З боку опозиції — три чоловіки на чолі з Беком Басхановым, прокурором Чечні. Припинення кровопролиття і налагодження нормальних взаємин — такі були, приблизно, основні проблеми, що мали обговорюватися на переговорах між Москвою і Грозним. Переговори з прихильниками чеченської опозиції повинні були стосуватися лише роззброювання.

Шанси на збереження миру збільшувалися, а в «партії війни» до 12 грудня залишалося не так багато часу. Власне, заява робочої комісії з врегулювання чеченського конфлікту визначила дату початку сухопутних воєнних дій. Якщо мирні переговори повинні відбутися 12-го, війну потрібно починати 11-го. Саме так вчинило російське керівництво: 11 грудня війська перетнули демаркаційний кордон Чеченської республіки. У перші дні російські військові зведення повідомляли про відсутність реального опору і втрат.

«Язик мій — ворог мій». Вже 13 грудня Сосковець визначив основні напрямки своєї діяльності. Загальні витрати на проведення заходів щодо нормалізації ситуації в Чечні, повідомив він журналістам, можуть скласти біля одного трильйона карбованців. (Це саме ті гроші, які потрібно буде спочатку виділити з бюджету, а потім планомірно розкрадати.) Першочерговою задачею уряду є доведення виділеної допомоги до населення Чечні, а особлива увага буде приділятися тому, щоб вона не була розтрачена чи розкрадена (те, що допомога до Чечні не дійшла, а вся була розтрачена і розкрадена в Росії сьогодні ми знаємо вірогідно).

Сосковець підкреслив, що не слід розглядати чеченську діаспору, що проживає в Москві й інших містах Росії, як потенційних терористів. Звернемо увагу на цю фразу. Нікому в голову не приходило вважати чеченську діаспору потенційними терористами. І терактів, власне, ще не було. І війна з Чечнею начебто навіть ще не вважалася війною, а скоріше підносилася як міліцейська акція. І не було поки великих втрат. А перший віце-прем’єр чомусь припускає організацію чеченцями терактів в Росії. Коли Сосковець відзначив, що до чеченських громадян вцілому не буде прийнято дискримінаційних заходів, а питання про примусову депортацію чеченців федеральною владою навіть не розглядається, стало ясно, що «партія війни» пропонує вести її з усім чеченським народом на всій території Росії, із введенням дискримінаційних мір і примусовою депортацією.

Прекрасно розуміючи, куди хилить Сосковець і в що все це обійдеться Росії, проти «партії війни» різко виступив командуючий 14-й російською армією в Придністров’ї генерал-лейтенант Олександр Лебідь. «Чеченський конфлікт можна розв’язати тільки дипломатичними переговорами, — заявив він у телефонному інтерв’ю зі свого штабу в Тирасполі. — В Чечні один до одного повторюється афганський варіант. Ми ризикуємо розв’язати війну з усім ісламським світом. Бійці-одинаки до нескінченності можуть палити нашу бронетехніку, знищувати солдат одиночними пострілами. В Чечні ми наступили на ті ж граблі, що й в Афганістані, а це дуже сумно. Добре укріплений Грозний з великою кількістю запасів здатний чинити тривалий і серйозний опір». Лебідь нагадав, що генерал Дудаєв в радянській армії командував дивізією стратегічних бомбардувальників, здатною вести війну в континентальних масштабах, а на такі посади «дурнів не призначали».

14 грудня Москву починають переводити на напіввійськове положення, а москвичів лякати неодмінним чеченським терором. Органи міністерства внутрішніх справ підсилюють охорону об’єктів життєзабезпечення міста, співробітники ФСК проводять роботу з посилення їхньої безпеки. Охорону багатьох державних установ здійснюють міліцейські патрулі, озброєні автоматичною зброєю. МВС заявляє, що це викликано небезпекою надсилання в Москву з Грозного груп терористів. Перших підозрілих терористів-чеченців починають відловлювати. Ввечері 13 грудня біля ресторану «Прага» на Новому Арбаті був затриманий і діставлений у 5-і відділення міліції Москви уродженець і житель Грозного чеченець Ісраіл Гетієв, що підривав новорічні хлопавки і петарди. Поки що такі повідомлення викликали посмішку. Проте саме 14 грудня зненацька прийшло повідомлення, що «рахунок жертвам з того й з іншого боку йде вже на сотні», — за неповних три дні війни. Ставало не до сміху.

15 грудня відкриваються нежартівливі масштаби операції, що починається. Поряд з підрозділами МВС на Грозний рухаються дві загальновійськові дивізії Північно-Кавказького військового округу, а також десантні війська, представлені двома десантно-штурмовими бригадами. Крім того, на территорию Чечні ввійшли зведені полки Псковської, Вітебської і Тульської дивізій повітряно-десантних військ (ВДВ) по 600—800 чоловік у кожнім. У районі Моздока почали розвантаження зведені полки Ул’яновської і Костромської дивізій ВДВ. Просування на Грозний здійснюється чотирьма основними маршрутами: один — з боку Інгушетії, два — від Моздока, один — з Дагестану. Війська готуються до штурму Грозного. З чеченського боку, за даними МВС і ФСК, у Грозному і довкола нього зосереджені більше 13 тисяч озброєних людей.

Єльцин наближався до прірви. Після розгляду 17 грудня на засіданні Ради безпеки плану «виконання заходів щодо відновлення конституційної законності, правопорядку і миру в Чеченській республіці» СБ зобов’язав міністерство оборони (Грачов), МВС (В. Єрін), ФСК (С. Степашин) і Федеральну прикордонну службу (А. Миколаїв) залучити всі сили для роззброювання і знищення незаконних збройних формувань (НВФ) у Чечні і надійного закриття державного й адміністративного кордонів Чеченської республіки. Координувати цю роботу повинен був Грачов. У цей день ліберально-демократичний період Росії закінчив своє існування. Фактично президент Єльцин зробив політичне самогубство.

17 грудня МЗС Росії зробило заяву про те, що з 00 годин 18 грудня підрозділи військ МВС і МО змушені будуть почати рішучі заходи з використанням усіх наявних засобів для відновлення на території Чечні конституційної законності і правопорядку. Бандформування будуть роззброєні, а в разі опору знищені. В заяві МІДа вказувалося, що цивільне населення Чечні сповіщене про необхідність терміново завершити вихід із Грозного й інших населених пунктів, в яких знаходяться бандформування. Іноземним громадянам і журналістам, що знаходяться в зоні конфлікту, МЗС настійно рекомендувало залишити Грозний і перебратися в безпечні райони. (Незважаючи на попередження російського керівництва, велика частина іноземних журналістів залишилася в Грозному, і в готелі «Французький двір», де вони проживали, як і раніше не вистачало місць).

У той же день Сосковець сповістив світ, що президент Дудаєв викликаний у Моздок на зустріч з делегацією уряду Росії на чолі з віце-прем’єром Миколою Єгоровим і директором ФСК Степашиним. Сосковець відзначив, що якщо Дудаєв не прибуде в Моздок, то війська приступлять до ліквідації незаконних збройних формувань. Сосковець повідомив, що витрати на проведення операції в Чечні за минулий тиждень склали по лінії МВС 60 мільярдів, а по лінії МО — 200 мільярдів карбованців.

За чотири години до закінчення терміну ультиматуму, тобто о 8-й годині вечора 17 грудня, Дудаєв вдався до останньої спроби запобігти війні і телеграфував російському керівництву про згоду «почати без попередніх умов переговори на відповідному рівні й особисто очолити урядову делегацію» Чеченської республіки. Іншими словами, Дудаєв наполягав на особистій зустрічі з Єльциним. Але через те, що гроші за організацію цієї зустрічі Дудаєв давати, як і раніше, відмовлявся, відповіді на свою телеграму він не отримав.

18 грудня о 9-й годині ранку російські війська, що блокували Грозний, приступили до штурму міста. Фронтовою авіацією й армійськими вертольотами були нанесені «точечні удари по командному пункту Дудаєва Ханкала біля Грозного, по мостах через Терек на північному напрямку, а також по маневрених групах бронетехніки». Після знищення бронетехніки, говорилося в повідомленні Тимчасового інформаційного центра російського командування, планується просування військ, що блокували Грозний, для виконання ними задач по роззброюванню незаконних збройних формувань на території Чечні. Повноважний представник президента Єльцина в Чеченській республіці заявив, що у Дудаєва залишилася тепер єдина можливість: здатися в полон.

18 грудня Сосковець, що одержав тепер ще одну посаду — керівника оперативного штабу при уряді Росії по координації діяльності органів виконавчої влади,— повідомив пресі, що в Грозному «вивчають можливість» проведення терористичних актів на військових і цивільних об’єктах у центральній Росії і на Уралі, а також захоплення пасажирського літака. Разюча поінформованість першого віце-прем’єра говорила про те, що в найближчі дні потрібно чекати терактів.

22 грудня прес-служба уряду РФ повідомила, що чеченці самі себе підривають, щоб звалити провину за вибухи на російську армію. В опублікованій заяві говорилося наступне:

«Сьогодні о 10-й годині ранку на чолі з першим заступником голови уряду Олегом Сосковцом відбулася нарада, на якій були присутні члени уряду, члени Ради безпеки, представники адміністрації президента. На нараді обговорювалася ситуація, що склалася в Чеченській республіці, дії, що починаються президентом і урядом для відновлення конституційної законності й економічної допомоги населенню районів, звільнених від збройних формувань дудаєвського режиму. Доповіді учасників наради свідчать, що в минулу ніч продовжувалися операції по роззброюванню бандитських формувань, наносилися бомбові удари по опорних пунктах. Місто Грозний бомбардуванням не піддавалося. Однак зусиллями бойовиків імітувалися бомбардування житлових кварталів. Біля години ночі був висаджений адміністративний будинок і житловий будинок, жителі якого — чеченці і росіяни — не були попереджені про акцію, що готується. Імітація бомбардування зроблена як доказ тези «війни проти чеченського народу, що веде російське керівництво». Ця теза була обнародувана вчора в дудаєвському «зверненні до світового співтовариства».

Іншими словами, відповідальність за зруйновані російськими військами адміністративний будинок і житловий будинок, в яких знаходилися люди, прес-служба уряду Росії намагався звалити на чеченців.

Ініційоване Сосковцом повідомлення, написане сталінським стилем, було обнародувано за день до вибуху між станціями Кожухово і Канатчиково Московської окружної залізниці (жертв не було, терористів не знайшли). Саме 23 грудня можна вважати початком терористичної кампанії ФСБ проти Росії. З цього дня теракти стали повсякденним явищем.

Роздiл 2

ШАБАШ СПЕЦСЛУЖБ

Не буду виголошувати високі слова, проте наші найкращі співробітники, честь та гордість ФСБ, працюють не заради грошей.

Пам’ятаєте слова головного героя у фільмі “Брат-2”: “Не в грошах сила, американцю, а в правді”? За цю правду ФСБ і борються.

Н. П. Патрушев.

Із інтерв’ю “Комсомольській правді” 20 грудня 2000 р.

Звернімо увагу на те, як 23 грудня прес-служба російського уряду, описує теракт, що відбувся.

“Маємо дані про відправлення [з Чечні] в Москву трьох досвідчених боєвиків, серед яких жінка, їм доручено очолити заслані раніше групи терористів. Затримана група іноземних громадян, що намагалася увійти у контакт з боєвиками із Грозного. У них вилучено партію вибухових пристроїв, 20 кг тротилу та 16 радіокерованих протипіхотних та протитанкових мін. 23 грудня вночі, на окружній ділянці Московської залізничної дороги підірвано рейки. Ще одна міна знешкоджена. Приймаються заходи по виявленню диверсійних груп, діючих в Москві та області. “

Жодного розслідування терактів не було. Проте все і так зрозуміло. Спочатку чеченці підіслали в Москву та її область “диверсійні групи”. Згодом ще трьох досвідчених боєвиків-керівників. На допомогу чеченським терористам з-за кордону прислана “група іноземних громадян” з тротилом та мінами (напевно, саме з-за кордону, вони на собі ці міни і везли!)

Та як результат цієї складної підготовчої роботи – теракт на одній із ділянок об’їзної Московської залізниці з вказівкою, що диверсійні групи, вже підіслані в Москву та область, не знешкоджені (очевидно, що теракти тривають.)

У заяві прес-служби брехнею було б абсолютно усе, крім повідомлення про вибух 23 грудня на ділянці Московської об’їзна залізничної дороги. Судячи з почерку, і цей теракт був організований людьми Лазовського. Однак, не можна вважати співпаданням те, що вже через чотири дні в Москві стався новий теракт: 27 грудня 1994 року о 9 годині вечора позаштатний агент ФСБ та співробітник фірми Лазовського “Ланако” Владімір Вороб’єв – нащадок військових (дід до 1920 року очолював Тульський військовий завод “Арсенал”), кандидат технічних наук, співпрацівник академії ім. Жуковського, працював над новою системою протиракетної оборони, підполковник – підклав бомбу із дистанційним керуванням в автобус на зупинці 33-го маршруту “ВДНХ – Южная”. Бомба підірвалась, коли автобус був порожній. Постраждав лише 23-річний водій Дмітрій Трапєзов. Він отримав сильні синці та контузію. Тролейбуси, що стояли поруч, були посічені осколками.

Начальник Вороб’єва – Лазовський працював не лише на ФСК (ФСБ), але й на СВР. Куратором Лазовського по СВР був кадровий співпрацівник служби зовнішньої розвідки Пєтр Євгєнєвіч Суслов, 1951 року народження. Лазовський був одним з його секретних агентів.

Формально Суслов пішов із розвідки в бізнес у 1995 році і з того часу неодноразово виїжджав в охоплений війною Грозний, Багдад, Тегеран, Арабські Емірати та інші країни Близького Сходу.

Суслов займався позасудовими розправами. Для виконання завдання, пов’язаних з організацією та проведенням силових акцій і ліквідацій, Суслов залучав колишніх спеціалістів з спец підрозділів, насамперед з підрозділу спеціального призначення 1-го (Головного) Управління (ПГУ) КГБ СССР “Вимпєл”, які добре володіли навичками снайперівської стрільби, вибухової справи та піротехніки. “Вимпєловци” виконували функції як інструкторів так і виконавців. Для фінансового забезпечення цієї роботи створено спеціальний фонд “Вимпєл”. Президентом цього фонду став відомий у Росії кримінальний авторитет Сєргей Пєтровіч Кубліцкій (кримінальна кличка Воркута). Віце-президентом Суслов. Одночасно Суслов був головою ради директорів регіонального громадського фонду “Правопорядок -центр” (Москва, вул. Воронковська, буд. 21).

Суслов підтримував зв’язки в державних силових структурах, в тому числі в курівництві ФСБ. За оперативними даними, отриманими по лінії Головного управління внутрішніх справ (ГУВД) по Московській області, Суслов підтримував тісний контакт з генерал-майором Євгенієм Грігорєвічєм Хохольковим – начальником створеного влітку 1996 року Управління перспективних програм (УПП), на базі якого у 1997 році сформовано Управління розробки та ліквідації діяльності злочинних організацій (Управление разработки и пресечения деятельности преступных организаций (УРПДПО) ФСБ), яке найчастіше називають скорочено Управління розробки злочинних організацій УРПО. Саме тут на посаді начальника 3-го відділу УРПО служив підполковник Алєксєй Кімовіч Антропов, який закінчив школу розвідки СВР по лінії боротьби із міжнародним тероризмом. І Лазовський, і Суслов були у приятельських стосунках із Антроповим.

На цьому найбільш секретному Управлінні ФСБ з довгим, важкою для запам’ятовування і дуже часто змінюваною назвою (напевно саме через конспірацію перед населенням) слід зупинитися детальніше. Управління створено для визначення та наступної нейтралізації (ліквідації) джерел, що становлять державну небезпеку. Іншими словами – для позасудових вбивств, провокацій, терактів та викрадень. Одним з заступників Хохолькова був генерал-майор Н. Стєпанов. Іншим заступником був колишній міністр держбезпеки Кабардино - Балкарской республіки генерал-майор А.К. Макаричєв. У складі УПП був власний підрозділ зовнішнього спостереження; свій помічник по безпеці – полковник Владімір Сімаєв; свій підрозділ технічних засобів; два приватних детективних охоронних агентства (приватні охоронні підприємства – ЧОП) – “Стелс” (“Стеллс”) та “Космічєская альтернатіва”. Останнє займалося прослуховуванням пейджерів, мобільних телефонів та проведенням інших оперативно-технічних заході. А ось “Стелс” була легендарною фірмою.

Ця приватна охоронна-детективна структура, як і УПП періодично змінювала свою назву, зареєстрована була на світанку перебудови 1989 року жителем Москви Івановим, агентом 5-го Управління КДБ СРСР (на далі Управління “3”).

Призначенням Іванова була боротьба з внутрішнім тероризмом, знаходився на зв’язку у співробітника Управління полковника В.В. Луценко. Це ж управління оперативно забезпечувало

Створення та функціонування “Стелса”. За період з 1989 по 1993 рік “Стелс” при сприянні Луценко, який вирішував через ЧОП не лише оперативні, але й особисті справи (недармове забезпечення “дахами (“криш”) різного виду комерційним структурам), завів широкі зв’язки в кримінальній та правоохоронній сферах, здобули репутацію найвідомішого охоронного агентства Росії.

Після звільнення із органів 1992 року Луценко очолив роботу ЧОПу, попередньо переоформивши його, став одним із його засновників. Той факт, що Луценко мав широкі зв’язки в різних управліннях колишнього КГБ, з одного боку, та відтік з російських спецслужб великої кількості досвідчених оперативних співпрацівників, які в свою чергу зберегли власні зв’язки та агентурні сітки, – з другого, дозволили Луценко залучити на роботу в “Стелс” висококваліфікованих професіоналів.

По лінії своєї минулої оперативної діяльності (боротьба з терором) Луценко зберіг міцні контакти з представниками колишнього 9-го Управління КДБ (охорона вищих посадових осіб країни). Це дозволило Луценко вийти на Коржакова, Барсукова та їх оточення і запропонувати використати можливості керованого ним “Стелса” в інтересах СБП та ФСБ для здійснення нетрадиційних форм боротьби з організованою злочинністю.

Пропозиція зустріла схвалення, й незабаром за участі першого заступника Коржакова генерала Г. Г. Рагозіна була розроблена загальна програма дій. Програма передбачала використання кримінальних структур, екстремістських організацій, окремих злочинців та перепідготовлених колишніх військовослужбовців спецназу ГРУ МО, МВД та ФСБ для розкладання злочинних угруповань, фізичної ліквідації кримінальних “авторитетів” та лідерів ОПГ.

На практиці ж усе вийшло за давнім російським сказанням: хотіли як краще, а вийшло як завжди. “Cтелс” забезпечувала дах різним комерційним структурам, виконувала різного роду “пресові” операції по відношенню до кримінальних та комерційних конкурентів, без обмежень, аж до вбивств. Для забезпечення зазначеної діяльності при сприянні Коржакова, Барсукова і Трофімова було нейтралізовано можливе оперативно-кримінальне розслідування ЧОПу з боку спецслужб та правоохоронних органів (ФСБ, МВД, податкової поліції, генпрокуратури і т.п.).

До керівників усіх цих відомств було доведено зміст початкової програми, за якою створювалась “Стелс”. Було досягнуто порозуміння, що силові структури розслідувати діяльність “Стелсу” не будуть.

В якості ударної сили “Стелсу” використовувалась “ізмайлівська” організована злочинна група. Поступово, з урахуванням фінансових та кадрових впливів з боку “ізмайлівської” ОПГ, “Стелс” перетворився в дах для “ізмайлівського” угруповання, а Луценко – в керованого керівника.

У подібній ситуації опинилися й інші приватні охоронні структури, наприклад “Кмети” і “Кобальт”. Усі вони використовувалися в рамках реалізації існуючої програми нетрадиційної боротьби зі злочинністю. Не без їх участі здійснено ряд відомих убивств на замовлення кримінальних лідерів, комерсантів та банкірів. Виконавцями злочинів були наймані вбивці з позаштатних спецгруп. Як правило, усі операції відрізнялися високо професійною підготовкою та виконанням, з подальшою ліквідацією у випадку необхідності безпосередніх вбивць та осіб, що здійснювали прикриття. Розслідування таких злочинів правоохоронними органами судових перспектив не мало. Випадково затримані виконавці з злочинного оточення до суду просто не доживали.

З часом “Стелс” перетворився на ефективну, оснащену різноманітною технікою (у тому числі спеціальною) та озброєнням (частково нелегальним) охоронно-детективну структуру, чисельність якої доходила до 600 чоловік. Приблизно 70% кадрового складу складали колишні співробітники ФСБ-СБП, приблизно 30% - колишні співробітники міліції. Після створення в 1996 році Управління перспективних програм “Стелс” було передано в УПП, хоча й було збережено певну автономію.

Головний принцип роботи УПП – “проблемний”. Є проблема, і її потрібно вирішити. Ознаки існування такого принципу роботи сформульовані в спогадах Павла Судоплатова “Розвідка і Кремль” (Москва, 1996), що є, до речі сказати, настільною книгою керівництва Управління. Прикладом “проблемного” підходу до вирішення бойового завдання варто вважати убивство президента Чечні Д. М. Дудаєва. Ті, хто організовував це убивство, стояли у джерел створення УПП.

В якомусь сенсі убивство Дудаєва було замовленим. Тільки замовлено воно було керівництвом держави. Формальний, хоча й усний, наказ на усунення Дудаєва надійшов від президента Росії Єльцина. Передісторія цього рішення більш ніж загадкова. У двадцятих числах травня 1995 року почалися неформальні переговори між російською і чеченською стороною про припинення військових дій та підписання мирної угоди. З чеченської сторони організатором переговорів виступив колишній генеральний прокурор Чечні Усман Імаєв. З російської - відомий бізнесмен Аркадій Вольський. Російська сторона намагалася умовити чеченського генерала капітулювати. Від імені російського керівництва Вольський запропонував Дудаєву виїхати в будь-яку країну і на будь-яких умовах (як заявив Єльцин: “куди завгодно, і чим далі від Росії, тим краще”).

На зустрічі з Дудаєвим Вольський пережив не самі приємні хвилини у своєму житті. Дудаєв вважав себе ображеним і був розлютований. Вольського від швидкої розправи врятував, напевно, тільки статус парламентера.

І все-таки розпочаті Вольським та Імаєвим переговори мали своє продовження. Дудаєв зумів домовитися з Москвою про припинення воєнних дій. Правда, за відповідний указ з Дудаєва зажадали черговий хабар в кілька мільйонів доларів. Щоб врятувати людей, Дудаєв гроші заплатив. Однак указ про припинення воєнних дій російським урядом так і не був підписаний. Люди з оточення Єльцина чеченців “кинули”.

Тоді Дудаєв наказав Шамілю Басаєву або повернути гроші, або домогтися початку мирних переговорів. Басаєв із цим завданням упорався. В історію це “розбирання” (“разборка”) по вибиванню заборгованості з Коржакова-Барсукова-Сосковца ввійшла під назвою: “Захоплення Шамілем Басаєв 14 червня 1995 року в Будьонівську лікарні із заручниками”. Заручників було більше тисячі.

“Альфа” уже захопила перший поверх лікарні й от-от повинна була розправитися із терористами. Але прем’єр-міністр уряду Росії В. С. Черномирдін, що взяв на себе роль посередника, справедливо розсудив, що чеченців “кинули” не “по поняттіях”, пообіцяв негайно розпочати мирні переговори, наполіг на припиненні операції і гарантував безперешкодний відхід басаєвців разом із заручниками назад у Чечню. Можливість відбити заручників і знищити басаєвців на зворотному шляху була. Спецпідрозділи внутрішніх військ “Витязь” були напоготові, і тільки чекали наказу. Однак наказу не було. Черномирдін дав Басаєву певні гарантії і не стримати слова не міг.

3 липня 1995 року президентом Єльцин був підписаний сплачений Дудаєвим указ # 663 “ПРО дислокацію органів військового управління з’єднань, військових частин, установ і організацій збройних сил Російської Федерації на території Чеченської республіки”. 7 липня Єльцин підписав другий указ - про порядок реалізації указу # 663.

Після Будьонівска у кремлівських чиновників у списку небажаних свідків, окрім Дудаєва, з’явилась ще одна людина – Шаміль Басаєв. Його вирішили ліквідувати силами спеціально створеної для цього оперативно-бойової групи під керівництвом начальника 3-го (розвідувального) відділу Управління військової контррозвідки ФСБ РФ генерал-майора Юрія Івановича Яровенко.

Тоді ж була створена оперативно-бойова група під командуванням Хохолькова (у Чечні він працював під псевдонімом Денисов) для усунення Дудаєва. У неї входив капітан 1-го рангу А. Камишніков (майбутній заступник начальника УРПО ) і ряд інших офіцерів. Дислокувалася група на військовій базі в Ханкалі. У команду були введені співробітники чеченської національності, наприклад Умар Паша. Після ліквідації Дудаєва він був переведений з підвищенням у Москву.

В операції використовувалася авіація ГРУ, що на озброєнні мала два літаки для наведення ракет по маяку в радіотелефоні; Дудаєву зуміли поміняти звичайний телефон на телефон з маяком.

22 квітня 1996 року Дудаєв із дружиною Аллою та кількома супровідними виїхав із селища Гехи-Чу Урус-Мартанського району на заході Чечні, де вони провели ніч, у ліс. Для розмов по телефону він виїжджав із селищ, тому що удалині від населених пунктів його важче було запеленгувати. Суцільного лісу в тім районі не було, чагарник і окремі дерева. Алла Дудаєва стала готувати їжу. Чоловіки стояли осторонь. Дудаєв забороняв підходити до себе під час розмов по телефону, раніше був випадок, коли під час телефонного зв’язку по ньому було нанесено повітряний удар. Ракета в ціль не потрапила.

У той день Дудаєв говорив по телефону довше звичайного, як з’ясувалося - з відомим російським бізнесменом і політиком Констянтином Боровим, котрий підтримував з Дудаєвим зв’язок доти, поки вона не перервалася. Керована ракета російського штурмовика Су-24, наведена на сигнал супутникового телефону Дудаєва, розірвалася зовсім близько. Дудаєву обпекло обличчя, воно було жовтогарячого кольору. Під’їхала машина. Президента Чечні посадили на заднє сидіння, поруч з ним сіла дружина. Дудаєв був без свідомості. З правого боку за вухом у нього була рана. Не приходячи до свідомості, він помер.

Похорон, Державний комітет оборони Чечні доручив Лєче Дудаєву, племіннику чеченського президента. Про місце поховання Дудаєва знало не багато людей, серед них був Зелімхан Яндарбієв, обраний після загибелі Дудаєва головою ГКО, який виконував обов’язки президента Чеченської республіки до виборів 1997 року. Відповідно до чеченських джерел, після того як у травні 1996 року в аеропорті міста Нальчик були затримані вдова чеченського президента Алла Дудаєва та особистий охоронець Дудаєва Муса Ідігов, рештки чеченського президента терміново перепоховали. Після загибелі в другу чеченську війну Лечі Дудаєва про нове місце поховання Джохара Дудаєва не знає жодне офіційне джерело.

Усунення Дудаєва було, напевно, найбільш вдалою операцією Хохольникова та його групи. Сам Хохольников за виконання бойового завдання був представлений до звання “Героя Росії”, проте віддав перевагу не нагороді а посаді начальника, щойно створеної структури -УПП - та званню генерал-майора.

Улітку 1996 року “Стелс” позбавився підтримки в особі державних структур і виявився цілком під контролем “ізмайлівської” ОПГ. Єдиним серйозним контактом Луценко на державному рівні залишалося УППУРПО, яким керував генерал Хохольков.

Поглинання організованих злочинних угруповань силовими відомствами керівництву ФСБ здавалося природним і розумним кроком. Щоправда, логіка подій все частіше і частіше штовхала спецслужби на шлях справжніх злочинів. Теоретично протистояти цьому повинне було Управління власної безпеки (УСБ) ФСБ. Однак реально УСБ не могло боротися із масовими злочинами, здійснюваними при безпосередньому потуранні або ж за участі ФСБ і СБП Росії. Боротьбу з організованою злочинністю провадив тепер лише карний розшук. У січні 1996 року на роботу в Московський карний розшук (МУР) переведено “останнього романтика карного розшуку” 38-літнього Владіміра Ілліча Цхай.

Розділ 3

МУР проти ФСБ

Цхай очолив 12-й відділ, що спеціалізується на розкритті замовлених вбивств, а вже через десять місяців став заступником начальника МУРу. «Він був сищиком від Бога, і такого більше не буде», — говорили про нього друзі. «Із Цхаєм було легко і цікаво працювати, - розповідав слідчий з особливо важливих справ московської міської прокуратури А. Супруненко. — Грамотна, порядна людина. З романтиків. Він був сполучною ланкою між оперативним складом і слідством, вірив у те, що можна підняти самі заплутані справи…»

Саме Цхай зумів викрити групу, що займалася підробкою посвідчень силових відомств. З боку ФАПСИ підключилося УСБ цього відомства під керівництвом полковника Сергія Юрійовича Барковського. Московський журналіст Олександр Хинштейн в одній зі своїх статей, очевидно замовленій ФСБ, написав, що виготовленням фальшивих документів керував сам Лазовський і що саме тому в його людей виявилися «документи прикриття» ФСБ, ФАПСИ, ГРУ і МО. Однак це не так. Лазовський до справи про фальшиві службові посвідчення, розкритій Цхаєм, взагалі не мав відношеня. Не дивно, що Барковський у своїй розповіді Лазовського не згадує, а називає організаторами зовсім інших людей. От що говорить Барковський:

«Відрізнити фальшивки від справжніх документів виявилося досить складно навіть для фахівців. Часом «липа» була навіть кращої якості. Експертиза показала — майстерня явно одна. У результаті цілого комплексу оперативно-розшукових заходів були затримані чотири дуже навіть нерядових людини. Один з них — колишній замначальника відділу КДБ СРСР, а нині голова фірми із симптоматичною назвою «Честь». Інший — керівник однієї з московських друкарень, колишній начальник друкарні апарату ЦК КПРС. В їх компанії був колишній лейтенант ФАПСИ, що під час перебування на службі мав відношення до оформлення пропусків. Передбачається, що саме йому належала ідея виробництва підроблених документів. І один дуже талановитий гравер».

З розповіді Барковського випливає, що підробки створювалися не бандитами, а колишнім номенклатурним працівником (апарат ЦК КПРС) і співробітником спецслужби (ФАПСИ). А якщо так, не можна виключити, що і лабораторія по виготовленню якісних підробок була створена з дозволу ФСБ і ФАПСИ і ними ж контролювалася.

Але повернемося до Лазовського. Ліквідація угруповання Лазовського в лютому-серпні 1996 року стала головною вдачею 12-го відділу МУРу. Кадровий склад групи Лазовського не був сформований за географічним принципом, як у звичайних ОПГ. «Бригада» була інтернаціональною, що вказувало на її специфіку. Під Лазовським працювали і чеченці, і вихідці з Казахстану, і бойовики з угруповань прилеглих до столиці міст. Марат Васильєв був москвич, Роман Полонський — з Дубни, Володимир Абросімов — з Тули, Анзор Мусаєв із Грозного… Група була добре екіпірована.

З 1995 року Лазовський перебував у федеральному розшуку за ст. 209 («бандитизм») КК РФ. Йому ставилося в провину кілька епізодів. Так, у грудні 1993 року угрупованням Лазовського були убиті інкасатори, що перевозили гроші для акціонерного товариства ММСТ і викрадені 250 тисяч доларів.

Тоді ж виникли розбіжності навколо угод, пов’язаних з постачанням нафтопродуктів, між «Ланако» і корпорацією «Віктор». 10 січня 1994 року невідомі (очевидно, що за замовленням фірми «Віктор») обстріляли з гранатомета автомобіль голови правління і директора фірми «Ланако» Володимира Козловського (що дав перший склад свого прізвища як третій склад назви фірми «Ланако»).

Чи ледве не в той же день вибухнула бомба біля дверей одного з керівників «Віктора». 12 січня 1994 року біля квартири іншого керівника «Віктора» відбувся настільки потужний спрямований вибух, що сталеві вхідні двері влетіли в квартиру, пробивши стіну, що зустрілася на шляху. Завдяки щасливому випадку ніхто з людей, що знаходилися в квартирі, не постраждав. Але в будинку почалася пожежа, сусіди були змушені вистрибувати з вікон. Двоє розбилися на смерть, кілька людей отримали поранення.

13 січня невідомі приїхали в офіс «Ланако» в Москві (Переведеновський пров., б. 2, корп. 3), де між ними і співробітниками «Ланако» відбулася перестрілка. Через 10 хвилин після цього прибув ОМОН, що взяв офіс штурмом (жертв завдяки щасливому випадку не було), затримав близько 60 чоловік і відвіз у відділення, де був зроблений відеозапис арештованих. Після цього майже всіх відпустили. Наступного дня в міліції залишалися тільки чотири охоронці, що мали при затриманні зброю. Незабаром їх судили. Однак за перестрілку з міліцією провинені одержали м’яке покарання: двох відпустили із зали суду, двом дали по року таборів.

4 березня 1994 року в ресторані «Дагмос» на вулиці Казакова між бойовиками Лазовського і дагестанської банди розігрався справжній бій, в якому з кожного боку взяло участь до тридцяти чоловік. В результаті були вбиті сім чоловік, двоє поранені. Всі загиблі — члени так званої дагестанської ОПГ.

16 червня того ж 1994 року біля офісу банку «КредитКонсенсус» з автоматів були розстріляні три члени таганського злочинного угруповання. Лазовський зажадав від банку заплатити йому два з половиною мільярда карбованців — відсотки від спірної суми між банком і фірмою Росмясомолоко. Банк звернувся за допомогою до таганського злочинного угруповання, свого «даху». Коли таганські бандити відмовилися платити Лазовському, відбувся бій.

Один із самих звірячих злочинів Лазовський вчинив 5 вересня 1994 року. У 1994 році між Лазовським і його партнером — співвласником Грозненського нафтопереробного заводу (НПЗ) Атланом Натаєвим (що дав фірмі «Ланако» дві перші букви свого прізвища для другого складу) — почалися розбрати. Останній раз Натаєва бачили приблизно о 10 годині вечора 5 вересня 1994 року біля метро «Динамо» в темно-синьому БМВ 740 моделі, що належить «Ланако», із двома охоронцями — Робертом Руденко і Володимиром Ліпатовим, — які теж зникли. В міліцію повідомляти про зникнення своїх співробітників Лазовський не став.

За випадковим збігом обставин 7 вересня Регіональне управління по боротьбі з організованою злочинністю (РУОП) під керівництвом Володимира Донцова зробило в офісі «Ланако» «оперативний огляд». Під час огляду співробітники московського РУОПа знайшли незареєстровану зброю, зокрема пістолети ТТ. Однак цей факт не привернув до себе належної уваги. Нікого не затримали.

Як з’ясувалося пізніше, Натаєв, Руденко і Липатов були викрадені Полонським і Щеленковим і відвезені під Москву на дачу в селище Академії наук. Там Натаєва вбили, після чого відрізали у трупа голову. Потім разом з полоненими охоронцями труп вивезли в Ярославську область, на торф’яні болота, де розстріляли й обезглавили Руденко і Липатова. Усіх трьох зарили в торф. У 1996 році три трупи виловили з торфу співробітники МУРу. У Натаєва знайшли посвідчення офіцера генштабу.

18 вересня в Москву прибув стурбований брат Натаєва. Лазовський викликав його на розмову на автостоянку свого дядька Миколи Лазовського, на вулиці Буракова. Хазяїн автостоянки відпустив додому охорону, щоб не було свідків, а коли другий Натаєв прибув на зустріч, Щеленков, Полонський і Грішин зустріли його вогнем з автоматів, пістолетів і навіть обріза мисливської рушниці. Відстрілюючись, Натаєв зробив 14 пострілів, і, перед тим як був убитий сам, вбив Полонського і Грішина. Вогонь був настільки інтенсивним, що на стоянці зайнялось кілька машин. Підоспіла міліція застала тільки калюжі крові і стріляні гільзи. А ще через кілька хвилин з підстанції «швидкої допомоги» надійшло повідомлення, що у лікарів знаходиться труп Полонського. (На вулиці Короленко шестеро невідомих перегородили дорогу «Волгою», зупинили автомобіль «швидкої» і передали медикам тіло Полонського.)

Група Лазовського вчинила також вбивство гендиректора туапсинського нафтопереробного заводу Анатолія Василенко. Василенко, що був давнім партнером «Ланако», був застрелений у Туапсе перед зборами засновників. За оперативними даними незадовго до цього Лазовський чартерним рейсом літав у Туапсе на зустріч з Василенко (в аеропорті Лазовського зустрічали співробітники туапсинського ФСБ) і, мабуть, не знайшов з ним спільної мови. Підозрювався Лазовський і у викраденні в 1996 році депутата Держдуми Ю. А. Полякова. Однак ця справа залишилася «висяком».

Очевидно, що до переведення Цхая на роботу в МУР Лазовського не шукали. Після вибуху на Яузі «Ланако» не зацікавилися насамперед тому, що фірма була феесбешною. За повідомленням МУРу, «документи прикриття» використовували майже всі члени групи Лазовського, причому мова йшла не про підробки, а про справжні документи. З цього співробітники МУРу зробили висновок про те, що «Ланако» тісно зв’язана зі спецслужбами, тим більше що сам Лазовський брав участь в операціях із звільнення з чеченського полону співробітників Лубянки.

Керівників фірми «Ланако» неодноразово помічали і навіть затримували в компанії офіцерів ФСБ, Московським управлінням якої в той час завідував Савост’янов. Особисту охорону Лазовського і службу безпеки його фірми очолював діючий офіцер Московського управління з незаконних збройних формуваннь УФСБ майор Олексій Юмашкін. Співробітниками Юмашкіна були офіцери ФСБ Карпичев і Мєхков (саме вони під час одного з затримань міліцією Лазовського дістали посвідчення ФСБ і були разом з Лазовським відпущені). Близький друг і соратник Лазовського Роман Полонський носив у кишені посвідчення співробітника ГРУ й офіцера генштабу (коли 18 вересня 1994 року Полонського застрелили на автостоянці на вулиці Буракова, на поясі в нього висіла кобура, а в кишені лежало посвідчення співробітника ГРУ Міноборони Росії).

У лютому 1996 року оперативники МУРу вистежили Лазовського в Москві на квартирі якогось Тростянецького, що проживав на Садово-Самотечній вулиці. У дворі цього будинку Лазовського і його охоронця Марселя Харисова заарештували при посадці в джип, за кермом якого сидів Юмашкін. Затримував Лазовського особисто Цхай. Він же домігся санкції на арешт і обшук. Під час обшуку у Лазовського знайшли 1,03 г кокаїну і заряджений пістолет ПМ, а в квартирі Тростянецького вилучили револьвер, гранату і мисливську рушницю. Наркотики і незареєстрованний пістолет ТТ МУРовці знайшли також у Харісова. Обох відвезли в слідчий ізолятор (СИЗО) ФСБ Лефортово, де на запитання слідчих вони відповідати відмовилися. Юмашкіна забрав з-під арешту черговий офіцер УФСБ.

Крім МУРу розробкою Лазовського займався 1-й відділ Управління по боротьбі з тероризмом (УБТ) ФСК РФ. З 1994 року справу цю вів старший оперуповноважений в особливо важливих справах майор Євгеній Макєєв. Начальником 1-го відділу в той час був Олександр Михайлович Платонов. Вже тоді оперативні працівники розуміли, що таке Лазовський і хто за ним стоїть, тому Платонов попередив Макєєва, що справа важлива і складна, посадив його в маленький кабінет на дев’ятому поверсі реконструйованого старого будинку Лубянки разом із ще одним співробітником і попросив матеріали справи оперативного обліку ні з ким не обговорювати. Співробітником, що опинився в кабінеті Макєєва, був Олександр Литвиненко. Саме від Макєєва він вперше почув, що Московське управління ФСБ перетворилося в банду злочинців.

Однак в 1995 році Платонова відсторонили від оперативної роботи. Начальником відділу став підполковник Євгеній Олександрович Колєсніков (сьогодні він уже генерал-майор), що прийшов у ФСБ із ФСО після того, як у червні 1995 року Барсуков був призначений директором ФСБ. Робота з розробки угруповання Лазовського у ФСБ була блокована. Санкції на проведення заходів щодо Лазовського продовжував давати тільки заступник начальника відділу полковник Анатолій Олександрович Родін, призначений ще за Платонова. Тоді Родіна і Макєєва звільнили.

Всього у справі Лазовського і «Ланако» МУРом були встановлені як причетні до банди Лазовського шість оперативників Московського УФСБ, що не залишилося непоміченим журналістами. 11 листопада 1996 року «Нова газета» опублікувала запит депутата Держдуми, заступника головного редактора «Нової газети» Юрія Щекочихіна:

Директору ФСБ Російської Федерації Ковальову Н. Д.

Копії:

Міністру МВС Російської Федерації Куликову А.С. Генеральному прокурору Російської Федерації Скуратову Ю. И. Голові Адміністрації Президента Російської Федерації Чубайсу А. Б.

В Комітет з безпеки Державної думи Росії на моє ім’я надійшов лист від одного з високопоставлених офіцерів МВС РФ. В ньому, зокрема, стверджується, що «останнім часом намічається тенденція зрощування організованих злочинних угруповань зі співробітниками правоохоронних органів і спецслужб». Для того щоб мати можливість підтвердити чи спростувати висновок, зроблений автором листа, прошу Вас відповісти на ряд нижченаведених питань:

1. Чи числяться в особовому складі УФСБ по Москві і Московській області згадані в листі люди: Карпичев С. Н., Мєхков С. Н., Юмашкін А. А., Абовян Э. А., Дмітрієв Л. А., Докукін А. А.?

2. Чи правда, що раніше засуджений президент фірми «Вітязь», що спеціалізується на операціях з нафтою, Сергій Петрович Кублицький з минулого року використовує як особистих охоронців співробітників УФСБ РФ по Москві і Московській області Карпичева С. Н. і Мєхкова С. Н. і в їхньому супроводі неодноразово зустрічався з керівництвом Туапсинського нафтопереробного заводу і представниками фірми «Атлас», що володіє контрольним пакетом акцій НПЗ?

3. Чи правда, що слідчі прокуратури м. Краснодара неодноразово намагалися допитати як свідка по кримінальній справі про вбивство директора Туапсинського НПЗ співробітника УФСБ по Москві і Московській області майора Юмашкіна А. А., що виконує в тому числі функції особистої охорони лідера міжрегіонального злочинного угруповання Лазовського М. М., але так і не змогли цього зробити? Наскільки відповідають дійсності зведення про те, що, починаючи з 1994 року, майор Юмашкін А. А. є близьким діловим партнером Лазовського і неодноразово разом з ним приїжджав у м. Туапсе і м. Краснодар, де вони удвох вирішували питання, пов’язані з нафтовим бізнесом?

4. Чи правда, що 17 лютого поточного року працівниками МВС РФ разом з Кублицьким С. П. і Лазовським М. М. були затримані співробітники УФСБ РФ по Москві і Московській області Юмашкін А. А., Карпичєв С. Н., Мєхков С. Н.? Якщо так, то наскільки вірно те, що після перевірки пред’явлених Карпичевим і Мєхковим посвідчень співробітників ФСБ їх обох відпустили? Чи були сповіщені про затримку співробітників УФСБ по Москві і Московській області керівництво ФСБ РФ і перший заступник міністра МВС РФ генерал-лейтенант Колісників В. І.? Чи дійсно арештований Лазовський підозрюється правоохоронними органами і Прокуратурою РФ у здійсненні ряду замовлених вбивств? Чи був допитаний за клопотанням фахівців із правоохоронних органів Краснодарського краю, що розслідують убивство директора Туапсинського НПЗ, затриманий Кублицький?

5. Чи правда, що 16 жовтня минулого року співробітники Московського РУОП затримали Яніна А. Н., 1958 р.н., що проживає в Москві, серед вилучених документів якого знаходилася квитанція на зданий у камеру схову Центрального аеровокзалу багаж? Чи вірно, що в багажі Яніна міліціонери знайшли 5 автоматів АКС-74У, що не значаться в картотеці МВС РФ, 5 магазинів до АКС, 30 патронів калібру 5,45 і 3 патрона калібру 7,62? Чи справедливо твердження про те, що ця зброя була вилучена у злочинних угруповань і, відповідно до документів, зберігалося в УФСБ по Москві і Московській області? Чи вірна інформація про те, що, після того як у СКМ [Служба кримінальної міліції] «Аеропорт» 17.10.95 слідчим Шолоховой у відношенні Яніна А. Н. було порушено кримінальну справу номер 1646 за ст. 218 4.1 КК РСФСР, у РУОП прибули два співробітники служби по боротьбі з незаконними збройними формуваннями і бандитизмом УФСБ по Москві і Московській області, один із яких, полковник Едуард Арташесович Абовян, домігся звільнення з-під варти затриманого Яніна? Якщо так, то чи мав полковник Абовян, наполягаючи на звільненні Яніна, підстави стверджувати і чи стверджував взагалі, що він виконує завдання свого безпосереднього начальника — генерала Семенюка, причому з відома першого заступника директора ФСБ РФ, начальника УФСБ по Москві і Московській області генерала Трофімова? Чи має полковник Абовян вільний доступ до спеціальної техніки і зброї, що знаходиться в розпорядженні УФСБ по Москві і Московській області, у тому числі до виробу «ГрачГраніт»? Яке відношення, якщо воно існує, має полковник Абовян до комерційної діяльності банку Мосінрасчет і комбінату «Тверское пиво»?

6. Чи правда, що 17 жовтня ц.р. співробітники РООП Північного округу м. Москви затримали машину БМВ-525 із знімними номерами 41-34 МОК, якою раніше активно користався вже згадуваний мною Кублицький С. П., у кримінальних колах більше відомий як Воркута? Чи знаходилися в затриманому автомобілі водій і три пасажири, які не мали на нього ніяких документів і пред’явили співробітникам РООП два посвідчення працівників УФСБ по Москві і Московській області: на ім’я капітана Дмитрієва Л. А. і прапорщика Докукина А. А., після чого були відпущені?

З повагою Юрій ЩЕКОЧИХІН, член Комітету з безпеки Державної думи РФ

Згаданий у запиті Щекочихіна полковник ФСБ Абовян, що працював у відділі по боротьбі з незаконними бандитськими формуваннями, був куратором Лазовського по лінії ФСБ.

23 листопада 1996 року перший заступник міністра внутрішніх справ Володимир Колєсніков направив Щекочихіну в комітет Держдуми відповідь, у якій повідомив: «Дійсно… в ході проведених у м. Москві заходів щодо захоплення збройних злочинців, крім Лазовського, в числі доставлених в органи внутрішніх справ виявилися особи, що пред’явили посвідчення від імені правоохоронних і інших державних служб… Вжитими заходами в даний час Лазовському й іншим співучасникам інкримінується більше 10 навмисних вбивств у різних регіонах Росії»…

Отже, Колєсніков не дав відповідей на конкретні питання, поставлені в запиті Щекочихіна. Залишалося тільки чекати суду над злочинцями.

Двічі з Щекочихіним зустрічався директор ФСБ Ковальов. Наприкінці року Щекочихін одержав від нього дві відповіді — однакових по суті. Одна, секретна, залишилася в архівах Держдуми. Іншу, відкриту, Щекочихін зробив надбанням громадськості:

«За фактами і обставинами, викладеними в депутатському запиті в «Новій газеті», Федеральною службою безпеки проведене службове розслідування… Як показав розгляд, в їх [співробітників УФСБ] діях мали місце певні відступи від вимог відомчих нормативних актів, що в поєднанні з браком практичного досвіду і професіоналізму і могло стати причиною інциденту, що привернув Вашу увагу.

При цьому особливу заклопотаність викликає та обставина, що конфлікт відбувся між співробітниками двох відомств, що ведуть оперативно-службову діяльність у кримінальному середовищі. Разом з тим, незважаючи на це прикре непорозуміння, основна задача вирішена — банда Лазовського знешкоджена…»

Особливу заклопотаність Ковальова викликало не співробітництво УФСБ Москви і Московської області з організованими злочинними угрупованнями, терористами і кримінальними «авторитетами», а дії співробітників МУРу на чолі з Цхаєм. Що стосується самих співробітників УФСБ, то в їхніх діях Ковальов побачив лише «певні відступи від вимог відомчих нормативних актів». По своєму Ковальов мав рацію. Принципової різниці між співробітниками спецслужб і бойовиками Лазовського він не бачив, а тому щиро не міг зрозуміти Щекочихіна.

Службового розслідування по лінії ФСБ, зрозуміло, ніхто не проводив, звільнений ніхто не був. Абовяну, здається, змінили прізвище і залишили на службі. До суду чи військової прокуратури матеріали перевірок передані не були. Від першого заступника головного військового прокурора генерал-лейтенанта юстиції Г. Н. Носіна була отримана відповідь наступного змісту: «За результатами перевірки у відношенні офіцерів УФСБ по Москві і Московській області, згаданих у листі, у порушенні кримінальної справи відмовлено». Про Юмашкіна московське УФСБ на запит кореспондента «Комерсанта» чесно повідомило, що Юмашкін виконував спецзавдання з контролю за діями банди Лазовського. У 1997 році майор Юмашкін все-таки засвітився і став фігурантом у кримінальній справі за фактом замовлених вбивств, відкритій Таганською прокуратурою Москви. Але, оскільки, мабуть, і при організації замовлених вбивств Юмашкін виконував чергове спецзавдання, він продовжував служити в московському УФСБ і в 1999 році отримав чергове військове звання підполковника.

Єдиною жертвою депутатського запиту Щекочихіна став начальник московського УФСБ, заступник директора ФСБ Росії Анатолій Трофімов, відсторонений від посади в лютому 1997 року. Прес-секретар президента Росії Сергій Ястржембський заявив, що Трофімова відсторонили «за грубі порушення, розкриті перевіркою Рахункової палати РФ, і недогляд в службовій діяльності».

Відповідно до іншої версії Трофімова звільнили саме за те, що він спробував розібратися в суті запиту Щекочихіна. Розповідають, що, прочитавши запит, Трофімов викликав до себе одного з замів і наказав йому підготувати папери на звільнення всіх згаданих в ньому співробітників. А в результаті звільнили самого Трофімова, скориставшись скандалом, викликаним арештом двох його підлеглих. Вони були арештовані МУРом і Головним управлінням з незаконного обігу наркотиків за торгівлю кокаїном. Трофімов був звільнений через два дні після того, як ЗМІ повідомили про затримку наркодільців зі службовими посвідченнями офіцерів московського УФСБ.

Варто підкреслити, що тема залучення конкретних співробітників (і ФСБ в цілому) у терористичну діяльність, що списується на чеченців, не піднімалася ні в запиті Щекочихіна, ні у відповідях офіційних осіб. На суді ніхто зі співробітників силових відомств, обвинувачених відповідно до заяви Колесникова в цілому більше ніж в десятьох вбивствах, знайдений винним не був. 31 січня 1997 року Лазовський і Харісов постали перед Тверським судом, що тривав лише три дні. Підсудних обвинуватили в збереженні зброї, наркотиків і підробці документів ФАПСИ і МО. Про теракти і замовлені вбивства ніхто з прокурорів і суддів не заїкнувся. Адвокати справедливо доводили, що підробки документів не було, тому що підсудні носили справжні документи співробітників спецслужб і силових відомств, — і пункт про підробку документів з обвинувачення довелося виключити. У кримінальній справі взагалі не було даних про використання підсудними фальшивок (що саме по собі стало вагомим аргументом на користь злиття структур Барсукова-Ковальова-Лазовського). Збереження і перевезення наркотиків також зникли з обвинувачення — інакше Лазовського і Харісова довелося б судити за наркотики, а це серйозна стаття.

Адвокат Лазовського Борис Кожемякін намагався відвести й обвинувачення в зберіганні зброї. Він стверджував, що в момент затримки Лазовський і Харісов знаходилися разом зі співробітником УФСБ Юмашкіним, з яким провели значну частину дня, що Лазовський і Харісов виконували завдання спецслужб, і саме для цього вони отримали зброю і «документи прикриття». Однак питання про співробітництво Лазовського і Харісова зі спецслужбами суддю Олену Сташину чомусь не зацікавив, а представники УФСБ з’явитися в суд відмовилися. В результаті підсудні все таки були визнані винними в незаконному збереженні зброї і засуджені безстороннім судом до двох років позбавлення волі і штрафу в 40 млн. карбованців кожний. Вислухавши вирок, Борис Кожемякін заявив, що розраховував на більш м’яке покарання.

Свій термін Лазовський відбував в одній із зон під Тулою разом з подільником-охоронцем Харісовим (що категорично забороняє інструкція). У зоні Лазовський вербував з числа кримінальників у свою групу нових бойовиків, штудіював Біблію і навіть написав трактат про благоустрій Росії. У лютому 1998 року він вийшов, тому що йому зарахували час, проведений під слідством.

Тим часом до літа 1996 року Росією була програна війна в Чечні. Військові дії потрібно було припиняти, а з чеченськими сепаратистами вести політичні переговори. На силу розв’язаний спецслужбами міжнаціональний конфлікт на Північному Кавказі погрожував завершитися мирною угодою. Щоб зірвати мирні переговори, ФСБ провела в Москві серію терактів. Оскільки вибухи без жертв на москвичів належного враження не справили, ФСБ приступила до терактів з жертвами. Звернемо ще раз увагу на те, наскільки вчасно проводяться теракти прихильниками війни і наскільки невигідні вони прихильникам миру в Росії і самим чеченцям.

11 червня 1996 року о десятій годині вечора на Серпуховській лінії московського метро, станція «Тульська», прогримів вибух у напівпорожньому вагоні потяга. Четверо загинули, дванадцять чоловік були госпіталізовані. 11 липня, рівно через місяць, відбувається теракт у тролейбусі 12-го маршруту на Пушкінській площі: шестеро поранених. Наступного дня, 12 липня вибухом знищується тролейбус 48-го маршруту на проспекті Світу. Двадцять вісім чоловік поранені. По Москві завзято поширюється інформація про «чеченський слід» терактів (хоча терористів не піймали і, відповідно, не визначили, чеченці вони чи ні). Мер міста Юрій Лужков прямо на місці вибуху останнього тролейбуса, до проведення попереднього розслідування оголосив, що виселить з Москви всю чеченську діаспору, хоча у мера не було ніяких доказів.

Однак друга хвиля терору, як і перша, не призвела до різких змін суспільної думки. На початку серпня 1996 року бойовики з боями прорвалися в Грозний, а наприкінці серпня секретарем СБ А. Лебедем і новим президентом Чечні Асланом Масхадовим були підписані Хасавюртівські угоди. Прихильники війни в Чечні програли. Терористичні акти в Москві припинилися — до початку нової операції ФСБ по розпаленню чергової чеченської війни.

Хто саме зі співробітників ФСБ організовував вибухи в Москві влітку 1996 року, сказати важко. Лазовський був під арештом. Але очевидно, що в розпорядженні ФСБ було багато аналогічних структур, причому не тільки в Москві. Так, 26 червня 1996 року газета «Сьогодні» опублікувала замітку про феесбешну злочинну організацію в Санкт-Петербурзі. Вона складалася «переважно з колишніх співробітників КДБ». Створивши кілька фірм, колишні чекісти крім «чистої» комерції торгували пістолетами, вибухівкою і наркотиками, а також займалися переправлянням з Німеччини в Росію викрадених «Мерседесів» і «БМВ».

Нарешті, вибухи в Москві могли організовувати люди угруповання Лазовського, що залишилися на волі. Підстави для цієї версії серйозні.

У лютому 1996 року в Москві біля ломбарду на Великій Спаській вулиці співробітники МУРу при спробі продати револьвер «Таурус» затримали деякого Володимира Акімова, що виявився колишнім шофером Лазовського. Під впливом повідомлень ЗМІ про нову хвилю терактів у транспорті в Москві в червні-липні 1996 року, Акімов, що перебував під слідством, став давати показання про вибух автобуса 27 грудня 1994 р. «Сьогодні, перебуваючи в СІЗО-48/1 і бачачи політичну ситуацію по телевізору, — писав Акімов, — вважаю своїм обов’язком повідомити про вибух автобуса…» Акімов повідомив, що 27 грудня разом з Воробйовим виїхав на «рекогносцировку» до автобусної зупинки ВДНГ-південна на «Жигулях». Були намічені шляхи відходу. Увечері того ж дня на тій же машині, залишивши її недалеко від кінцевої автобусної зупинки, Акімов і Воробйов повернулися на проспект Миру, де сіли в ЛіАЗ 33-го маршруту. Коли в автобусі залишилося трохи пасажирів, — показав далі Акімов, — він і Воробйов заклали бомбу потужністю в 400 г аммоніта під сидіння біля правого заднього колеса. Вийшовши на кінцевій зупинці, Акімов пішов прогрівати машину, а Воробйов пустив бомбу в хід за допомогою дистанційного пристрою.

Ранком 28 серпня 1996 року на той час відставний підполковник Воробйов був арештований Цхаєм в момент, коли йшов на зустріч зі співробітником ФСБ, і доставлений в МУР на Петрівку, 38, де він, якщо вірити вироку суду, все розповів сищикам столиці, в тому числі й те, що він є позаштатним співробітником ФСБ. Незабаром Акімов від своїх показань відмовився, хоча вони були дані в писемній формі. Відмовився від своїх показань і Воробйов. Мосгорсуд під головуванням Ірини Кулічкової, мабуть, під тиском ФСБ, зняв з Акімова обвинувачення в співучасті в теракті і присудив до трьох років за незаконний продаж револьвера. Через те, що вирок обвинувачення виносився наприкінці квітня 1999 року і свої три роки він провів під слідством, Акімов вийшов із залу суду на волю.

Воробйов, у свою чергу, був засуджений до п’яти років таборів. Суд був закритим. В зал засідань не пустили навіть родичів підсудного. ФСБ дала Воробйову як своєму співробітнику позитивну характеристику, що була підшита до кримінальної справи. В останнім слові Воробйов заявив, що справа проти нього сфабриковане тими, хто хоче кинути тінь на ФСБ і на нього як позаштатного агента спецслужби. Сам вирок він оголосив «знущанням над спецорганами». Пізніше Верховний суд РФ знизив Воробйову термін до трьох років (які Воробйов на той час фактично провів в ув’язненні). Наприкінці серпня 1999 року Воробйов вийшов, хоча й Акімов і слідчі вважали його причетним до терактів 1996 року. ФСБ ще раз довела, що не кидає своїх співробітників і кінець кінцем домагається їхнього звільнення.

Про причетність до літніх вибухів угруповання Лазовського Цхаю стало відомо із ще одного джерела — від Сергія Погосова. Наприкінці літа — початку осені 1996 року з оперативного джерела була отримана інформація, що в Москві в центрі міста (в районі Нового Арбата, недалеко від Будинку книги і кінотеатру «Жовтень»), в квартирі 100— 150 кв. м, на верхньому поверсі проживає Сергій Погосов. В квартирі на першому поверсі того ж будинку знаходився офіс його фірми. За наявними оперативними даними, Погосов був безпосередньо зв’язаний з Лазовським і його бойовиками. Були встановлені й взяті на контроль телефони Погосова: домашній 203-1469, робочий 203-1632 і мобільний 960-8856. Вони прослухувалися протягом двох тижнів за завданням 1-го відділу Управління антитерористичного центру (АТЦ) ФСБ (колишній УБТ). З прослуховування стало відомо, що Погосов сплачує адвокатські витрати арештованого Лазовського і зібрав велику суму на хабарі для його звільнення. На квартирі Погосова також зберігалися гроші, що призначалися для бойовиків Макса.

Інформація була повідомлена Цхаю, що особисто отримав в прокуратурі санкцію на проведення обшуку в квартирі й офісі Погосова в рамках розслідування кримінальної справи Лазовського. Через кілька днів обшук був проведений 12-м відділом МУРу разом з 1-м відділом АТЦ ФСБ РФ (колишніми підлеглими Платонова). Обшук тривав майже до ранку. В квартирі Погосова під ліжком знайшли мішок, у якому знаходилися 700 тисяч доларів. Карбованці ніхто навіть не брався підраховувати, тому що вони лежали скрізь, навіть на кухні в банках з-під крупи. Крім того, в квартирі знайшли кокаїн (подруга Погосова була наркоманкою). В офісі на першому поверсі були знайдені мобільні телефони, один з яких був зареєстрований на Лазовського. Погосова і його подругу забрали в міліцію, але в той же день арештованих відвіз співробітник московського УФСБ. Вилучати гроші міліція не стала. Податківці заявили, що їх все це не стосується і взагалі не приїхали. Кримінальної справи за фактом виявлення кокаїну не завели. Виходило, що ані гроші, ані хазяїн квартири нікого не зацікавили.

Знаючи порядки, що панують в російських силових відомствах, Погосов вирішив, що люди, які прийшли до нього, вивезуть його і вб’ють. Щоб врятувати себе, він дав підписку про готовність співробітничати (під псевдонімом Григорій), і розповів одному з оперативних співробітників про справи Лазовського і його зв’язки в московському УФСБ.

Від Макса Погосов знав, що його бригада не бандити, а скоріше секретний військовий підрозділ, що вирішує державні задачі, що усуває людей за наказом, що організує провокації і терористичні акти. «Макс» був тільки виконавець. Накази надходять від керівництва.

На питання про гроші Погосов повідомив, що гроші — Лазовського, що сам Погосов — посередник, а легальним прикриттям діяльності є постачання в Росію сигарет «Парламент», що само по собі дає непоганий прибуток. Погосов висловив думку, що Лазовський незабаром вийде на волю, тому що не розколовся під час слідства, нікого не здав, поводився «гідно». В діяльність угруповання Погосов щиро радив не втручатися, пояснивши, що в противному випадку у Цхая виникнуть серйозні проблеми.

Через кілька днів після звільнення Погосова в нього відбулася друга й остання зустріч з оперативним співробітником, що його завербував. Насамперед, Погосов запропонував гроші в обмін на повернення підписки про співробітництво. Він розповів, що куратори з московського УФСБ були вкрай незадоволені його підпискою і запропонували Погосову документ «викупити». Прямі погрози були висловлені кураторами з московського УФСБ на адресу Цхая.

Розписку Погосову не повернули, хабар не прийняли. Наступного дня про вербування агента Григорія було офіційно повідомлено начальству. А ще через кілька днів в кабінеті оперативного співробітника, що завербував Погосова, пролунав дзвінок з московського УФСБ. Телефонували за дорученням керівництва і чемно порадили залишити Погосова в спокої, загрожуючи в противному випадку розслідуванням про нібито викрадені під час обшуку в Погосова гроші.

Григорія оперативний співробітник більше не бачив. Агентурні зведення від нього не одержував. 12 квітня 1997 року в віці 39 років Цхай раптово помер від цирозу печінки, хоча не пив і не палив. Ходять чутки, що він був отруєний ФСБ саме тому, що докопався до справжніх керівників угруповання Лазовського і зрозумів, хто саме організовував в Москві вибухи влітку 1996 року. Отрути, типу тої, котрою могли отруїти Цхая, готувалися в спеціальній лабораторії ФСБ, що знаходиться, за деяким даним, в Москві за адресою Краснобогатирська вулиця, буд. 42. В цьому ж будинку, кажуть, друкувалися і високоякісні фальшиві долари, якими ФСБ розплачувалася за замовлені вбивства й інші контррозвідувальні операції. Лабораторії ці існували ще з радянських часів (вважалося, що долари друкуються на випадок війни).

15 квітня 1997 року після відспівування в Богоявленському соборі Цхай був похований на Ваганьковському цвинтарі. Справа про угруповання Лазовського після смерті Цхая розпалося на епізоди. Припустимо угрупованням Лазовського займалися потім по лінії МУРу Петро Астафьев, Андрій Потєхін, Ігор Травін, В. Будкін, А. Базанов, Г. Богуславський, В. Бубнов, А. Калінін, а також слідчий з особливо важливих справ Управління з розслідування бандитизму та вбивств Мосгорпрокуратури Андрій Борисович Супруненко, що вперше допитував Лазовського ще в 1996 році.

Після звільнення в лютому 1998 року Лазовський купив собі розкішний особняк в елітному селищі Успенське Одінцовського району Підмосков’я (на Рубльовському шосе), створив фонд «сприяння миру на Кавказі» під назвою «Єднання», в якому обійняв посаду віце-президента, і продовжував співробітничати зі спецслужбами. Розробляв Лазовського в той період співробітник Управління карного розшуку ГУВД Московської області Михайло Фонарьов. Однак подробиці про діяльність Лазовського в 1998—2000 роках невідомі.

Розділ 4

МИКОЛА ПЛАТОНОВИЧ ПАТРУШЕВ (біографічна довідка)

Якщо в першу чеченську війну 1994-96 років держбезпека намагалася запобігти розвороту Росії вбік ліберально-демократичного розвитку, політичні задачі другої війни були куди серйознішими: спровокувати Росію на війну з Чечнею і в метушні, що почалася, захопити владу в Росії на найближчих (2000 року) президентських виборах. “Честь” розпалення війни випала на долю нового директора ФСБ генерал-полковника Патрушева.

Патрушев народився 11 липня 1951 року в Ленінграді. У 1974 році закінчив Ленінградський Кораблебудівний інститут. Був розподілений в інститутське конструкторське бюро, де працював інженером, але буквально через рік, у 1975 році, був запрошений у КДБ. Закінчив річні курси вищої школи КДБ СРСР. Після закінчення курсів служив у Ленінградському управлінні, пройшов шлях від молодшого “опера” до начальника служби з боротьби з контрабандою і корупцією Управління КДБ по Ленінграду й області в чині полковника. І саме в 90-і роки в Ленінграді на махінаціях з вивозом кольорових металів на Захід на суму в 93 мільйона доларів, як говорили, “засвітився” Путін. У 1991 році Патрушев згідно службового обов’язку просто зобов’язаний був розробляти Путіна, тому що вивезення кольорових металів за кордон і розкрадання коштів від продажу було лінією роботи служби по боротьбі з контрабандою і корупцією, очолюваної Патрушевым. Так Патрушев познайомився з майбутнім президентом.

У червні 1992 року Патрушев був відправлений на самостійну роботу в Карелію, де очолив місцеве Управління контррозвідки. У 1994 році директором ФСК став ленінградець Степашин, що забрав Патрушева в Москву на посаду керівника одного з ключових підрозділів Лубянки - Управління власної безпеки ФСК РФ. УСБ ФСК - контррозвідка в контррозвідці, відділ по збору компромату на співробітників ФСК. Начальник УСБ - сама довірена особа директора ФСК-ФСБ і підпорядковується особисто директору.

Переведенням у Москву Степашин врятував Патрушева від серйозного скандалу. У Карелії він попався на розкраданні і контрабанді дорогої карельської берези, причому за фактом злочину прокуратура Петрозаводська порушила кримінальну справу, де з самого початку Патрушев проходив свідком. У ході слідства, однак, фактично була доведена його провина як співучасника. Ось тут Степашин і перевів Патрушева в Москву на дуже високу посаду. Для прокуратури Карелії Патрушев став недосяжний. Начальник УФСБ по Республіці Карелії, Василь Анкудінов, що міг би нам багато чого розповісти про карельську березу, вдало для Патрушева помер на 56-м році життя 21 травня 2001 року.

У червні 1995 року Степашина на посаді директора ФСК змінює Михайло Барсуков. Барсукова влітку 1996 - Микола Ковальов. Але Барсуков і Ковальов не вважають Патрушева своєю людиною і не просувають по службі. Тоді Володимир Путін, що очолив на той час Головне контрольне управління (ГКУ) президента, запрошує свого старого знайомого на посаду першого зама. Патрушев уходить до Путіна.

Подальше стрімке зростання кар’єри Патрушева пов’язане з піднесенням Путіна. Ставши в травні 1998 року першим заступником голови кремлівської адміністрації, Путін просуває Патрушева на вакантне місце начальника ГКУ президента. У жовтні того ж року Патрушев повертається на Лубянку спочатку заступником Путіна, призначеним на цю посаду указом Єльцина 25 липня 1998 року, а потім першим заступником директора ФСБ.

29 березня 1999 року Єльцин призначає Путіна секретарем Ради безпеки РФ, зберігаючи за ним посаду директора ФСБ, а 9 серпня 1999 року - прем’єр-міністром Росії. Підводячи підсумок першим місяцям його правління, “Нова газета” писала: “Давним-давно в дуже демократичній країні старий президент вручив посаду канцлера-прем’ера молодому енергійному спадкоємцю. Після цього спалахнув рейхстаг… Історики так і не відповіли на запитання, хто його підпалив, історія показала, кому це було вигідно”. У Росії ж “старий Гарант вручив посаду прем’єр-міністра спадкоємцю, який ще має демократично обратися. Відразу вибухнули житлові будинки, почалася нова чеченська війна, яку оспівують обер-брехуни”.

Ці події, що струснули країну, вочевидь пов’язані з висуванням ще однієї людини: у день, коли прем’єр-міністром Росії став Путін, Патрушев одержав посаду директора ФСБ. Знаючі люди стверджують, що Путін був приречений просувати Патрушева через наявність у Патрушева серйозного компромату на Путіна. 16 серпня 1999 року Микола Платонович Патрушев був призначений директором Федеральної служби безпеки Росії.

І почалося…

Розділ 5

Провал ФСБ в Рязані

Дуже важливо, коли відбувається злочин, затримувати співробітників саме по гарячих слідах.

Микола Патрушев. Про події в Рязані «Підсумки», 5 жовтня 1999 р.

У вересні 1999 року в Буйнакську, Москві і Волгодонську відбулися страхітливі терористичні акти. Почнемо з теракту, що міг виявитися найстрашнішим, але був відвернений. 22 вересня сталося незаплановане: в Рязані співробітники ФСБ були помічені при закладанні «цукрових» мішків з гексогеном в спальному мікрорайоні Дашково-Песочня.

О 21:15 водій футбольного клубу «Спартак» Олексій Картофєльніков — житель будинку № 14/16 по вулиці Новосьолов, однопід’їзного дванадцатиповерхового будинку, побудованого більш 20 років тому, зателефонував у Дашково-Песочнинське відділення Жовтневого РОВД (районне відділення внутрішніх справ) Рязані. Він повідомив, що 10 хвилин назад бачив біля під’їзду свого будинку, де на першому поверсі знаходиться цілодобова крамниця «День і ніч», «Жигулі» п’ятої чи сьомої моделі білого кольору з московськими номерами Т 534 ВТ 77 RUS. Машина в’їхала у двір і зупинилася. Чоловік і молода жінка вийшли із салону, спустилися в підвал і через якийсь час повернулися. Потім машина під’їхала впритул до підвальних дверей, і всі троє пасажирів почали перетаскувати всередину якісь мішки. Один з чоловіків був з вусами. Жінка була в тренувальному костюмі. Потім всі троє селі в машину і виїхали.

Відзначимо, що сам Картофєльніков діяв оперативно. Погано спрацювала міліція. «Ці білі «Жигулі-сімку» я побачив, коли йшов з гаража,— згадував Картофєльніков. — За професійною звичкою звернув увагу на номери. Бачу — на них номер регіону заклеєний папером, а на ньому — рязанська серія 62. Побіг додому, в міліцію дзвонити. Набрав 02, а там мені ліниво так відповідають: «Дзвони за таким-то телефоном». Дзвоню туди — зайнято. Хвилин десять номер набирав, поки додзвонився. За цей час терористи встигли мішки в підвал занести і детонатори поставити. […] Якби я відразу додзвонився до міліції, […] терористів затримали б прямо в машині».

Співробітники міліції під командою прапорщика міліції Андрія Чернишова, що приїхали о 21:58 за московським часом, знайшли в підвалі житлового 77-квартирного будинку три 50-кілограмових мішки з-під цукру. Чернишов, що першим увійшов до замінованого підвалу, згадує:

«Біля десятої надійшов сигнал від чергового: в будинку на вулиці Новосьолов, 14/16, бачили підозрілих людей, що виходили з підвалу. Біля будинку нас зустріла дівчина, яка розповіла про людину, що вийшла з підвалу й уїхала на машині з заклеєними номерами. Одного міліціонера я залишив біля під’їзду, а з іншим спустився в підвал. Підвал в цьому будинку глибокий і повністю залитий водою. Єдине сухе місце — маленький закуточок, такий кам’яний прикомірок. Посвітили ліхтариком — а там кілька мішків з-під цукру, складених штабелем. Верхній мішок надрізаний, і видніється якийсь електронний пристрій: дроти, обмотані ізолентою, годинник… Звичайно, з нами відразу шок невеликий був. Вибігли з підвалу, я залишився охороняти вхід, а хлопці пішли жителей евакуювати. Хвилин через п’ятнадцять підійшло підкріплення, приїхало начальство з УВС. Мішки з вибухівкою діставали співробітники МНС в присутності представників ФСБ. Звичайно, після того як наші техніки їх знешкодили. Ніхто не сумнівався, що ситуація була бойова».